Омана

Йон Берґман все ж таки телерепортер, а не журналіст друкованого видання, тому Карен не доведеться побачити у завтрашньому випуску якісь спотворені цитати. Однак апетит як вітром здуло. До того ж вона знає, що рано чи пізно Йон пригадає їй те, що сталося чотири роки тому. Короткий, але шалено інтенсивний літній роман, коли вони впродовж декількох тижнів майже не вибиралися з ліжка, а потім ще зрідка бачилися протягом кількох місяців. А тоді — як рукою зняло. Приємна дрібниця, про яку Карен майже не згадує, бо вони з Йоном обертаються в різних колах і лише зрідка перетинаються. Ця інтрижка давно позаду, але якби про неї почали теревенити в коридорах управління поліції, довіра до Карен суттєво похитнулася би. Витоків до преси і так забагато, і дискусії щодо того, хто кому злив інформацію, ніколи не вщухають.

Категорично не можна сидіти з Йоном за келихом вина під час слідства. Зрониш зайве слово — і він уже не відчепиться. Карен нахиляється за торбинкою і дістає гаманець.

— Якщо ти не йдеш, то доведеться мені. До того ж я поспішаю,— додає Карен, аби трохи пом’якшити сказане.

— Чорт, та розслабся вже. Може, хоч щось розкажеш? Згадай про старі часи, коли…

Карен не відповідає і простягає картку офіціантці. Та вибиває на терміналі якісь цифри і ставить його на стіл перед Карен, кидаючи поглядом на тарілку.

— Сподіваюся, із їжею було все гаразд? — запитує офіціант, дивлячись на рештки риби в калюжці застиглого масла.

— Авжеж. Просто я поспішаю.

Карен підводиться, швидко всміхаючись офіціантці. Йон Берґман робить крок назад і дивиться, як вона одягає плащ.

— Не хотів зіпсувати тобі вечерю. Можна запросити тебе випити щось на барі? Або деінде?

— Не маю часу.

Йон наступає Карен на п’яти, поки вона крокує до виходу.

— У тебе є мій номер,— вигукує він, коли Карен натискає на двері.— Набери мене!

Карен завмирає і, всміхаючись, обертається.

— О’кей, Йоне, обіцяю. Якщо колись втрачу розсудливість, то відразу ж наберу. Але вже після слідства.

37

Щойно Карен переступає поріг, як її огортає тепло печей для випалювання кераміки. Якусь мить після того, як її вечір так різко урвався, вона зважувала бажання повернутися до Ланґевіка, але врешті усвідомила, що встигла випити майже все вино. Карен і досі мучить сумління через те, що в неділю вранці вона їхала за кермом із похмілля і, ймовірно, із надміру високим вмістом алкоголю у крові. Тут, на островах, це не дивина — закон доволі м’який, штрафи не надто високі, якщо не було аварії, а перевірки на дорогах трапляються рідко. Але Карен Ейкен Горнбі поклялася собі — максимум один келих. Ключі від майстерні Маріке в колишньому порту Дункера — частина цієї обіцянки.

Карен кидає торбинку і плащ на лавку у приміщенні, що слугує крамницею, і заходить до прямокутної кімнати в задній частині будинку, де глина перетворюється на витвори мистецтва. Особлива синьо-зелена глина, ­через яку Маріке залишила Копенгаген і купила землю на Гейме. На тій ділянці болотистої землі у глибині острова неможливо нічого виростити або збудувати, вона взагалі нічим не примітна, але під верхнім шаром ґрунту там залягає те, що є чистим золотом в очах Маріке.

Завдяки тій землі вони і познайомилися. Продавцем був кузен Карен Турбйорн, і того суботнього ранку майже сім років тому Карен була у нього в гостях, коли на веранді без попередження з’явилася висока жінка із цілеспрямованим поглядом.

Жінка мала при собі карту місцевості, на якій червоним маркером був позначений шмат землі, що, як з’ясувалося з її пояснювань малозрозумілою данською, їй треба купити за будь-яку ціну. Коли Турбйорн зрозумів ці данські слова, очі в нього хижо заблищали.

Торги були схожі на клоунаду. Коли перше здивування від того, що хтось зацікавлений в купівлі ні на що не придатної південно-західної частини його володінь уляглося, Турбйорн усвідомив свій шанс напхати гаманець. І невдовзі стало абсолютно зрозуміло, що данка не має жодного уявлення ні про доґґерландські ціни на землю, ні про передумови для зведення будинку, який вона планувала. На все це наклався мовний бар’єр, що полягав у незбагненній данській системі числівників і не менш незбагненній для чужинців доґґерландській системі курсів валют, унаслідок чого обоє, незважаючи на скандинавську спорідненість, здалися і перейшли на англійську. Спершу Карен розважало те, як вправно кузен доїть клієнтку, але врешті вона не витримала. Попри сердиті погляди Тур­бйорна, Карен вказала на низьку вартість глинистої землі і на те, що на ній узагалі неможливо нічого збудувати. Натомість вона запропонувала включити в угоду ще і смугу землі, що виходила до річки Портлендсо і за давньою традицією вважалася частиною цієї ділянки. Саме там данка зможе звести свій будинок і насолоджуватися справді непоганим краєвидом, принаймні з одного боку. Ця пропозиція коштувала Карен пів року холодних стосунків із кузеном, але подарувала їй міцну дружбу з Маріке Еструп.

Карен відгортає краєчок пластику, яким укрита одна з великих посудин, і відщипує шматочок глини. Розминає його між пальцями, відчуваючи еластичну м’якість і розглядаючи готові випалені фігурки, виставлені вздовж довгого вікна. Карен бачила весь трудомісткий процес від початку до кінця: як Маріке у височезних гумаках копає глину на полі за домом, ретельно миє, декілька разів міняючи воду, терпляче сушить, а тоді вибиває дужими руками, поки глина не стане пружною, і везе до майстерні в Дункері. А вже там починається перетворення. Карен вражає сила і цілеспрямованість її творчості, форми, що постають наче нізвідки, кольори, що міняються у тисячаградусній спеці муфельної печі. Вона на собі відчувала ту особливу напругу, коли піч відкривається після випалювання, стежила за схвильованими очима Маріке, коли та прискіпливо оглядала результати своєї праці.

І все ж Карен важко усвідомити, що скульптури, які виставляють у престижних галереях у різних куточках світу, походять з таких самих липких згустків речовини, який вона зараз катає між пальцями.

За мить Карен накриває реальність, і перш за все — розслідування вбивства Сюсанне Смеед. Воно здає­ться їй таким самим липким і пружним згустком, із якого, можливо, ніколи не вийде нічого путнього. Зустріч із Венке Геллевік додала нюансів до образу Сюсанне — дитинство в Ланґевіку було явно непростим для дівчинки із сім’ї, що виділялася тут, мов павичі серед мартинів. Принаймні це частково пояснює наполегливе намагання Сюсанне прилаштуватися і стати частиною іншої сім’ї, що так докорінно відрізняється від тієї, у якій вона народилася. А заразом і розчарування, коли все пішло шкереберть. Розлучення і повернення до рідного села, де на неї чекало усвідомлення того, що земля, яка мала дістатися їй у спадок, продана чоловікові, якого вона зненавиділа. Тобто Юнасу Смееду. Було би не дивно, якби саме Сюсанне вперіщила його кочергою по голові, спадає на думку Карен. Але чи могло бути навпаки? Ні, вона досі не розуміє, які в Юнаса могли бути мотиви, щоби вчинити такий злочин. І все ж існує тео­ретична ймовірність, дражлива математична можливість і ті кілька хвилин, коли це міг він зробити. А хто ж іще?

Звіт Корнеліса Лоотса й Астрід Нільсен під час вечір­ньої наради був просто зразковим і в міру деталізованим. Вони ще раз поспілкувалися і з найближчими колегами Сюсанне — доглядачками і прибиральницями, і з директоркою притулку для літніх людей у Сульґордені — Ґуніллою Моен. Приблизно половина опитаних знали Сюсанне Смеед лише за іменем і зовнішністю, майже не контактували з нею і ніяк до неї не ставилися. Інша половина одноголосно стверджувала, що Сюсанне ретельно і чітко виконувала свої робочі обов’язки, пов’язані зі сплатою рахунків закладу, заробітною платою і заявами на відпустки, але ніколи не виявляла найменшої гнучкості або готовності допомогти. Вона ніколи не напружувалася більше, ніж потрібно, щоби допомогти комусь у складній ситуації. Якщо заява на відпустку опинялася на столі Сюсанне на хвилину пізніше, вона її навіть не розглядала. Вона завжди відмовляла в авансах по зарплаті, не пояснюючи причини. Водночас сама вона мала дражливу звичку втручатися у чужі справи, указувати на чужі промахи і завжди ставити під сумнів інформацію про понаднормові робочі години чи про потребу в новому робочому одязі. Якщо коротко, Сюсанне Смеед була, як її назвала одна із прибиральниць, «клятим стервом».

Якихось змістовних подробиць щодо особистого життя Сюсанне ніхто не спромігся додати. Чому — незрозуміло, за словами Нільсен і Лоотса. Або в ньому справді не було нічого цікавого, або ж ніхто у притулку в Сульґордені не цікавився тим, як Сюсанне проводить вільний час. Більшість колег знали, що вона розлучена і живе в Ланґевіку, старші колеги знали, ким був її колишній чоловік, і що в них є донька. Ще декому було відомо, що Сюсанне мала звичку їздити за кордон, але тих подорожей ставало з роками все менше. Давно вже вона не поверталася на роботу після відпустки зі середземноморською чи тайською засмагою.

— Гадаю, їй бракувало грошей, що не дивно, зва­жаючи на тутешні зарплати,— пояснила Ґунілла Моен.

З’явилися іще деякі факти. Сюсанне подавала папери, але так і не здобула посаду заступника директора приблизно рік тому, хоча не раз заміняла Ґуніллу Моен, коли та була у відпустці чи брала вихідні. Причиною були, за словами Ґунілли, ті саме проблеми зі співпрацею і відсутність гнучкості, котру підтверджували багато колег. Після цього Сюсанне самоізолювалася, завжди обідала на самоті, уникала будь-яких зборів персоналу, що не були безпосередньо пов’язані з роботою, завжди приходила рівно о восьмій і йшла додому о п’ятій. Ані на хвилину раніше чи пізніше.

Однак після рішення керівництва на початку року заборонити використання службових мобільних для особистих дзвінків, Сюсанне порушила самоізоляцію і несподівано вибухнула. Четверо осіб засвідчили, що вона кричала Ґуніллі Моен, що «має що розповісти про це місце», і щоби всі вони «чекали». Що саме це могло озна­чати, гадки не мали ні сама Ґунілла Моен, ні будь-хто інший. Дехто підозрював, що Сюсанне зірвалася, бо мала проблеми з алкоголем, інші ж казали, що вона просто була «типовою клімактеричною істеричкою».

Сюсанне більше не зривалася і ніколи не згадувала про цей випадок, але той зрив посилив напругу між нею і колегами. Врешті хтось подав рапорт про проблему на робочому місці, і Сюсанне викликали для бесіди до начальника відділу кадрів компанії «Ейра». Йшлося про пропозицію перевестися до одного з восьми інших закладів компанії. Сюсанне відмовилася, і після отримання догани їй було дозволено залишитися в Сульґордені.

Останніми місяцями Сюсанне так часто була відсутня на роботі, що Ґунілла Моен мусила знову зв’язатися з відділом кадрів, але заходів вжити ніхто вже не встиг. Востаннє вона зателефонувала й повідомила, що взяла лікарняний, у понеділок за тиждень перед убивством. Цього разу вона не пояснювала причин — просто залишила повідомлення на загальному автовідповідачі. Відтоді на робочому місці її не бачили.

Відділ інформаційних технологій поліції завершив обстеження робочого комп’ютера Сюсанне, і звіт із цього приводу був короткий. Одночасно з тим, як керівництво заборонило приватні дзвінки з робочих телефонів, усі приватні переписки й інтернет-трафік з робочого ком­п’ю­тера Сюсанне зникли. До того це були переважно замовлення одягу і засобів догляду, декілька плутано сформульованих скарг на вітроенергетичну компанію, апеляції щодо низки прострочених платежів за різними рахунками і спорадичні та переважно односторонні листи до дочки, переважно односторонні.

Був таки один виняток — електронний лист приватного характеру, на який Сюсанне так і не відповіла. Особа на ім’я Діса Брінкман надіслала наприкінці травня листа на адресу susanne.smeed@solgården.dg. Текст був написаний сумішшю шведської і данської. Карен запропонувала колегам ознайомитися з роздруківкою.

Дорога Сюсанне!

Ти, напевно, мене не пам’ятаєш, ми бачилися багато років тому і тоді ти була зовсім маленькою. Але, можливо, ти чула про мене від батьків. Ми жили разом у колективному господарстві в Ланґевіку впродовж декількох років. У мене є важлива для тебе інформація, і я хотіла би якнайшвидше з тобою зв’язатися.

Щиро, Діса Брінкман

Моб. +46 40 682 33 26

Лист був надісланий з адреси dbrinckmann@gmail.com, але відповіді на нього не виявилося, принаймні в робочій скриньці Сюсанне в Сульґордені.

— У Сюсанне ж могла бути приватна скринька, і вона могла відповісти з приватного комп’ютера, якщо він у неї був,— припустив Карл.— Або зателефонувати. Номер перевірили?

— Він зареєстрований у Мальме,— відповіла Карен.— На півдні Швеції.

— Дякуємо, ми знаємо, де Мальме.

— Я пробувала телефонувати,— продовжила Карен, не звертаючи увагу на Карла, що, вочевидь, досі супився,— але ніхто не відповів, а автовідповідача там немає, тож залишити повідомлення неможливо. Ми, звісно ж, і далі будемо намагатися продзвонитися, але зважаючи на те, якою соціопаткою була Сюсанне й наскільки вона не сприймала спосіб життя своїх батьків, шанси на те, що спроби Діси Брінкман встановити контакт із нею були успішними, доволі невеликі.

Нарада завершилася на сумних нотах. Уперше в групі повіяло безнадією, іще слабкою, але відчутною: так, наче хтось зіпсував повітря, і всі відчули сморід. Карен безпідставно переконливим голосом намагалася перебити занепадницькі настрої: розмова з Дісою Брінкман може до чогось привести, і вони, звісно, спробують з’ясувати, чи справді Сюсанне знала щось таке, що могло зашкодити Ґуніллі Моен, притулку або його власникам. Крім того, Карен наголосила, що спливло лише три дні. Однак всі усвідомлювали, що саме ці три дні не повинні були минути цілком безуспішно. Ніхто цього не сказав, і може, Карен сама себе накрутила, але хіба це не впливало на загальне самопочуття слідчої групи? «Якби Смеед був тут, ми розкопали би набагато більше».

Карен кладе шматок глини назад у посудину і витирає пальці об джинси. Виходить у невелику кухоньку поруч із майстернею і відкриває холодильник. Маріке її не розчаровує. На верхній полиці лежить мало не пів кола сиру, декілька бананів, пакет молока із простроченою датою, декілька рулонів плівки і банка оливок, але на нижній полиці акуратним рядком викладене те, що заїдають оливками: три пляшки джину і пляшка вермуту. На думку Маріке, це базові продукти. Карен відкриває морозильник і дістає келих для мартіні.

Забравши з лави у крамниці сумку, Карен повертається до майстерні і сідає на дивані з по вінця наповненим келихом. Уже після першого ковтка озивається бажання закурити, і вона роздратовано усвідомлює, що цього разу не здатна порушити свою обіцянку. Останні сигарети Карен віддала волоцюзі біля торгового центру у Ґрено. Пів хвилини вона роздумує, чи не пройтися до найближчої відчиненої крамнички на Варвсґате, але, зазирнувши у вікно, швидко відкидає цю ідею. Натомість дістає з торби великий пакет із чимось важким, відхиляється назад у позі лотоса і кладе пакет на коліна. Обережно відкриває блискавку на пакеті й дістає товстий фотоальбом, який вони з Карлом знайшли в шухляді Сюсанне Смеед і який нарешті повернули техніки.

Карен секунду розглядає альбом, водячи долонею по його поверхні. Обкладинка пофарбована у коричневий колір, щоби бути схожою на шкіру, але краї пошарпані, видно шари пресованого паперу. Врешті Карен розгортає альбом, і в ніздрі б’є знайомий запах пилу і старого клею.

38

У її власному домі є три, а може, і чотири фотоальбоми різних періодів. А тут в одному альбомі зібрані чи не всі світлини родини Ліндґренів із різних десятиліть. Можливо, найдавніші фото відібрали перед переїздом зі Швеції і додали до сучасних. Вони переважно кольору сепії і зняті у фотоательє на початку дев’ятисотих років. Це, ймовірно, портрети батьків Анне-Марі чи Пера. Карен читає шведські імена, що разом із датами акуратно позначені під знімками: Авґуста й Ґустав, 1901, Йота та Альбін, 1904. Одягнені у чорні сукні жінки з туго зачесаним волоссям стоять позаду чоловіків, що сидять на різьблених дерев’яних стільцях у святкових костюмах. Імена й роки підписані, але детальніших пояснень, хто насправді ці люди, немає.

Наступні сторінки присвячені родичам і друзям родини Ліндґренів упродовж усього двадцятого століття. Із кожним десятиліттям сюжети світлин усе менше пов’язані зі святами і переважно зображують побут: чоловік на ім’я Рудольф, у костюмі та блискучих черевиках, гордо спирається на капот «Форда-Т», 1927 рік; жінка з пишним бюстом на ім’я Анна-Ґрета, у квітчастій сукні тридцятих років і білих туфельках, сміється у саду вілли, 1933 рік. На іншому фото, напевне, із того самого заходу, молодий Ларс-Ерік у студентському кашкеті обіймає ту саму жінку на сходах дерев’яної вілли. Мати і син, думає Карен.

За рік після святкування закінчення школи якась Улла робить гімнастичні вправи на перекладині, а на наступній картці від 1935 року хлопчаки Карл-Артур та Ескіль разом з іншими непідписаними дітьми стрибають у воду з пірса. На двох групових фото часів Другої світової зображені молоді чоловіки із серйозними обличчями у воєн­ній формі. Декілька жінок в одязі сорокових років мерзнуть на зимовому вокзалі, одна з них махає фотографу, а інші розливають суп чоловікам в одностроях, що вишикувалися в довгу чергу. Підпис від руки: Катрінегольм, 1943.

Серед світлин предків затесалася невеличка картка зі знайомим фоном — вона, здається, зроблена біля рибальських хиж у Ланґевіку. Старша пара лагодить рибальські сіті, сидячи на стільцях, підпис: Ветле й Альма Ґроо, 1947. Дивуючись самій собі, Карен розчулюється. Багато із цих світлин могли би опинитися в її родинному альбомі, і від раптового усвідомлення власної приналежності до цього світу та безглуздої скороминучості в неї стискається горло. Ряди жінок, чоловіків і дітей із серйозними обличчями або радісними усмішками, свідки різних десятиліть, а зараз, імовірно, вже всі вони мертві. Покоління за поколінням вони прагнули вижити і продовжити рід і може, хай зовсім трохи, були щасливими. Про печалі і радощі цих предків зараз можна хіба здогадуватися, дивлячись на кілька збляклих світлин. Для когось ці люди були цілим усесвітом, а вже за декілька десятиліть про них ніхто навіть не згадує. Про декого з нас забудуть ще швидше, думає Карен, допиваючи рештки свого мартіні.

Знову її наздоганяє нестерпне бажання закурити, і Карен рвучко підводиться, іде до кухні та відкриває шафку над кутовим столиком. Маріке й досі інколи курить і, так само, як і Карен, вічно намагається кинути, однак швидко здається, коли щось іде не так. Востаннє Карен бачила Маріке із сигаретою під час устричного фестивалю, коли вона скаржилася на невдачу з емаллю.

Карен блукає поглядом між чашками, склянками і мисками. Куди не дістає око, дістають руки, і нарешті за величезною салатницею з емальованої червоної глини вона намацує щось знайоме. Із відчуттям тріумфу і мінімальними докорами сумління вона витягає звідти напівпорожню пачку «Кемела».

Змішавши ще один мартіні, відчинивши два вікна й одягнувши светр, Карен повертається до дивану й відсилає есемеску Маріке, повідомляючи, що збирається викурити її недоторканий запас цигарок. Тоді знову кладе важкий альбом на коліна і продовжує вивчати фотокартки. Ларс-Ерік міг би бути батьком Пера Ліндґрена. На яких саме світлинах зображені родичі Анне-Марі, здогадатися важче. Імен і прізвищ немає, тож Карен із все меншою цікавістю гортає сторінки з незнайомими обличчями.

У наступних світлинах відчувається обережний оптимізм повоєнних років. Знимки й далі чорно-білі, але з переходом від сорокових до п’ятдесятих теми стають дедалі більше схожими на сучасні: діти, що граються у передмісті, три молоді дівчини з тонкими таліями і високими зачісками звабливо надувають губки, юнак у джинсах і шкіряній куртці сидить навпочіпки біля мопеда. Під мопедом напис: Пер, 1957. Далі два некрологи: пишногруда Анна-Ґрета померла 1955 року у віці 74 років, «залишивши у скорботі чоловіка, дітей і внуків». Ще декілька фото із випускних: усміхнена дівчинка з акуратною зачіскою і невпевненою усмішкою: Анне-Марі, 1959 рік. На світлині поряд охайний молодик із прилизаним білявим волоссям і шрамами від загоєних прищів на високих вилицях.

Карен запалює ще одну сигарету, попиваючи мартіні, і знову перегортає сторінку. Починаються шістдесяті, і тепер спогади сім’ї Ліндґренів задокументовані зі справжнім вибухом барв і з характерною жовтизною, що тонкою пеленою вкриває знимки. У той час фотоапарат став звичною річчю в кожному домі. Спонтанність робить світлини цікавішими, але водночас погіршується якість. Часто об’єкт опиняється поза фокусом, або не повністю потрапляє у кадр. Через цю недбайливість зникають підписи з іменами і датами. Однак у тому, що почалися шістдесяті, сумніву немає. Більшість старших людей все ще носять одяг, який був у моді десять чи двадцять років тому, але на молодших поколіннях лежить чіткий відбиток нових трендів. На світлинах часто повторюються дві особи — пара у віці двадцяти з гаком років. Карен упізнає їх із випускних фото. Явно закохані Анне-Марі і Пер позують у різних ситуаціях: вона в коротких спідницях, а він у вузьких штанах, інколи самі, але здебільшого в оточенні друзів. Хтось із товариства стежить за тим, щоб увічнити кожну зустріч: святкування, вечері, спільні подорожі. Поступово на фото починають з’являтися вагітні жінки, а згодом і маленькі діти. Молода пара піднімає за руки маленького хлопчика, який, сміючись, висить між батьками, молода жінка з довгим волоссям годує дитину грудьми на пледі серед трави. Хоча видно лише половину її обличчя, помітно, що вона всміхається.

Карен відводить погляд від альбому і заплющує очі. Вона теж так блаженно сміялася — у суміші щасливого сп’яніння і постійної тривоги — тоді, ще до коліків, застуд, вітрянки і запалень вуха? До того, як розкидані кубики «леґо» врізалися у босу ногу, а кожне вдягання перетворювалося на рукопашну? До того, як хата наповнилася її власним бурчанням — постійними нагадуваннями про рукавиці і шалики, домашні завдання, телевізор і заради-бога-не-їж-пластівці-прямо-з-пакета, і Джоне-навчи-його-піднімати-сидіння-в-туалеті і простеж-щоби-він-пристебнув-ремінь-безпеки-в-автівці-ти-же-знаєш-що-він-відстібає-його-коли-ти-не-бачиш…

Вона теж розглядала згорточок на руках із меланхолійною, майже сумною усмішкою, наче вже тоді передчуваючи, що станеться. Що і справді сталося б, якби вона на кляту мить втратила пильність. Якби хоч на секунду вмовила себе не хвилюватися через усе. Якби не встигла вберегти від небезпеки. Карен машинально, навіть не задумуючись, витирає сльози з підборіддя тильною стороною долоні і шморгає носом. Рука лише трохи тремтить, коли вона тримає запальничку, прикурюючи, а коли піднімає келих, рука вже зовсім тверда. Цього разу скінчилося. Стає краще.

Глибокий вдих, і Карен повертається до альбому Сюсанне, гортає сторінки і розглядає світлини ніби з іншої точки зору. Вона незворушно констатує, що мода пізніх шістдесятих диктувала носіння розкльошених штанів, тісних сорочок в обтяжку, довгих суконь і проділів посередині голови. Молоді веселі люди на тлі синього кодаківського неба.

Чи переїхав хтось із цих людей до Доґґерланда разом із Ліндґренами? Чи це ті самі особи, про яких так зневажливо висловлювалися дядьки з «Зайця і ворона»? Карен швидко перегортає кілька сторінок і натрапляє на світлину, що нарешті пов’язує шведське життя Пера й Анне-Марі Ліндґренів із «колективним господарством» у новому далекому домі. Групове фото біля релінгу на поромі. Карен одразу ж упізнає зелений логотип перевізника, що проглядається на задньому плані. Ця стилізована рибина над хвилястою лінією досі прикрашає судна, що курсують між Дункером та Есб’єрґом. Троє жінок, двоє чоловіків і двоє дітей. Дівчинка років п’яти на вигляд тримає одну із жінок за руку і всміхається фотографу. Ще одна жінка притримує дитину, примотану до неї довгим слінгом, а один із чоловіків тримає дитячий візок. Дитині у візку приблизно рік. Довге волосся розлітається на вітрі, а спідниці жінок плутаються між ногами.

Напевне, попросили сфотографувати когось із пасажирів, або ж у цьому товаристві була ще одна людина. Карен роздивляється сповнені сподівань обличчя і здригається. Дехто з них повернеться до Швеції менше ніж за два роки, а ті, що залишилися в Ланґевіку, уже всі померли.

На наступній сторінці вклеєна лише одна світлина. Зверху хтось написав оранжевим фломастером величезними буквами і цифрами: «Ланґевік, 1970». Сторінка довкола фото розмальована яскравими квітами і пацифіками. На груповому знимку на кам’яних сходах, що ведуть до зелених подвійних дверей великого будинку, у два ряди стоять восьмеро дорослих, серед яких порівну жінок і чоловіків. На траві під сходами сидять кілька дітей.

Під світлиною охайно виведені імена: Діса, Томас, Інґела й Тео. Судячи з підпису, ці четверо стоять на верхній сходинці. Карен нахиляється, щоби роздивитися жінку з лівого краю. Діса Брінкман. Значить, ось так вона виглядає. Точніше, виглядала майже п’ятдесят років тому. Зараз їй мабуть далеко за сімдесят. Карен переводить погляд на осіб на нижній сходинці і читає імена: Пер, Анне-­Марі, Дженет і Брендон.

Пер й Анне-Марі Ліндґрени, батьки Сюсанне Смеед, думає Карен, розглядаючи ці усміхнені обличчя з якимось неприємним відчуттям. Фото зроблено до того, як з’явилася на світ Сюсанне і, на щастя, ці люди так і не довідаються, як закінчилося її життя. Імена останнього найнижчого ряду: Оріан, Метте і Луве. Оріан — хлопчик, якому десь близько року. Метте — йому приблизно п’ять — сидить, схрестивши ноги і тримаючи на колінах Луве; хлопчик це чи дівчинка визначити неможливо.

Троє жінок, двоє чоловіків і троє дітей, здається, ті самі, що й на фото з порома. Всі інші обличчя — нові. І, звісно ж, прізвища не вказані, розчаровано констатує Карен.

Решта нечисленних світлин в альбомі не вклеєні, а просто повтикані між сторінками. Декілька панорамних знімків порту Ланґевіка і ще кілька із садиби Лоторп: головна будівля, обидві менші хатини, комора, курник і город, на якому, здається, щойно посадили картоплю. На ще одній фотокартці молодий довговолосий чоловік у круглих окулярах і з голим торсом стоїть на даху, здіймаючи молоток. Порівнявши це фото із груповим, Карен визначає, що це Брендон.

Карен витягає наступну світлину, трохи розмиту. Біля плити, помішуючи щось у великій каструлі, стоїть жінка, можливо, трохи старша за інших. Довге попелясте волосся заплетене в грубу косу, що звисає на плече. На жінці довга, до щиколоток, сукня. Вона обертається до камери, стримано всміхаючись і не випускаючи з руки дерев’яну ложку. Ще раз звірившись із груповою фотографією, Карен пересвідчується, що це таки Діса. Наступне фото: вагітна жінка з пофарбованим хною волоссям і великим животом, що випирає з-під сукні з батику, мов повітряна куля. Жінка має втомлений вигляд й обома руками тримається за поперек. Це та сама жінка, що була на поромі зі Швеції з немовлям у слінгу, визначає Карен. Інґела. Принаймні один із малюків на груповому фото мав належати їй, а тепер вона знову вагітна; не дивно, що вона втомлена.

На останній фотографії дві жінки сидять на сходах веранди. І навіть зараз, сорок років по тому, Карен уловлює дивну напругу. Анне-Марі відвернулася, спершись підборіддям об руку, а рудоволоса Інґела постягає руку у бік камери, намагаючись завадити фотографу.

Мабуть, вони просто хотіли іншого життя, міркує Карен. Нові часи, нові ідеали, нова країна. Ймовірно, вони, як і всі інші, просто шукали кращого життя і єдності, сповненої щастя — такого, яким вони його собі уявляли. Вони здолали довгу дорогу й поставили на карту все, що мали. Вони мали відвагу і волю власноруч творити бажану реальність. Проте лише за рік ця мрія розвіялася.

Судячи з усього, щось пішло не так у садибі Лоторп. Питання лише в тому, що саме. І тепер найважливіше — будь-яким чином зв’язатися з Дісою Брінкман.

39

Ланґевік, серпень 1970

Від докорів сумління зводить груди і живіт. Пер Ліндґрен нахиляється вперед і швидко дихає, щоби зупинити спазм. За якусь хвилину він випрямляється і далі простує стежкою, не витираючи сльоз, що текуть по щоках. Як він міг? Як, у біса, він міг?

Відповідь він знає. Усе це літо було суцільною довгою прелюдією. Сміх Інгели та її пухкі червоні губи, такі несхожі на сумну усмішку Анне-Марі. Чорні від садіння картоплі руки Інґели зачерпують з бочки воду і змивають піт із чола і спини. Погляди Пера на здорове грайливе тіло під мокрою тканиною майки. Безтурботна радість Інґели, на відміну від постійних страхів і побоювань Анне-­Марі.

Погляд Інґели, коли вони дивляться одне одному у ві­чі. Її руки мимохідь гладять його спину, коли Пер проходить повз, її стегна торкаються його під столом. Язик дразливо злизує вино з верхньої губи, а очі впиваються в його обличчя.

А що Пер? Він щомиті знає, де Інґела. Шукає її поглядом, прагнучи отримати підтвердження її почуттів і щоразу його знаходячи. Того вечора кілька тижнів тому він, сміючись, скудлав волосся Анне-Марі, коли вона вкот­ре напала на нього зі своїми звинуваченнями.

Чому він так дивиться на Інґелу? Невже думає, що Анне-­Марі не бачить? Він спав із нею, дружиною Томаса, його найкращого друга? Хай признається — спав чи ні?

— Ну, Аммі,— здивовано розсміявся Пер і настільки переконливо, що вже тоді збагнув, як легко її зрадити. Ще до того, як насправді щось сталося. Вжив її пестливе ім’я і такий ніжний голос, що лють Анне-Марі негайно перетворилася на сльози.— Ти ревнуєш?

— Скажи правду,— пробурмотіла вона.

Натомість Пер усе заперечив і відкинув її звинувачення. Ні, між ним та Інґелою, звісно ж, нічого не було, ти собі щось навигадувала. А навіть якби і було, то Анне-­Марі не має права його звинувачувати. Вони ж домовилися, що не володіють одне одним. Хіба не саме цих буржуазних умовностей вони прагнули позбутися тут, на хуторі?

— Просто скажи, як є,— попросила Анне-Марі.

Пер і сказав — щось на кшталт того, що вона намагає­ться тримати його на повідці. Зрештою Анне-Марі відступила і здалася, сказавши, що вірить йому. Але Пер не міг не бачити неспокою в її очах, тож пообіцяв сам собі припинити впиватися поглядом у груди і губи Інґели. Вона ж, хай їй грець, була дружиною Томаса, найкращого друга. І Пер кохав Анне-Марі. По-справжньому кохав.

Це ж правда, думає Пер, дивлячись на море. Я таки кохаю її. Не можна, щоб Анне-Марі довідалася, тоді я її втрачу. І Томаса теж. Загине все, що ми разом збудували. Але наступної миті в ньому спалахує іскра впертого гніву. Чому саме його треба так суворо картати? Брендон, цей хтивий козел, теж пожирав Інґелу очима, коли Дженет відверталася. І біс його знає, що він там виробляв із сестрою Тео, коли та гостювала в них тижні зо два тому.

А хіба не сам Томас найбільше ратував за вільне кохання, яке неможливо обмежувати, і пропагував те, що ніхто ніким не повинен володіти? Хіба не він прийняв Інґелу після трирічної розлуки, коли вона повернулася, буквально приповзла до надійного Томаса? Хіба не він продовжував її кохати, хоча вона народила дітей від іншого? Мовляв, усі діти спільні. Хіба не Томас доглядав Інґелиних дітей як власних, годував, гойдав і міняв підгузки?

Вони ж домовилися, що в них усе буде спільним — власність, їжа, напої, робота, радість і смуток. Їхнє життя на хуторі спиратиметься на єдність, свободу і чесність. І, звісно, на любов. А все решта якось вирішиться.

Проблема полягала в тому, що ніхто з них не був особ­ливо чесним. Ні Брендон, який зраджував Дженет, ні Тео, який ховав найкращу траву в матраці. Ні Анне-­Марі, яка стверджувала, що вірить Перу, хоча її очі казали про інше.

І щонайменше сам Пер. Як боягузливий злодій уночі, він скористався нагодою, коли Томасу довелося поїхати до Швеції.

Мій найкращий друг залишає сім’ю в моїй хаті, щоби поховати матір, а я тим часом трахаю його жінку. Пера аж трусить від сорому. І то не один раз, вони продовжували це після повернення Томаса. Хіхікаючи знаходили нагоди і місця, насолоджуючись таємницею, обмінювалися поглядами за столом, коли ніхто їх не бачив. Бо ж ніхто таки не бачив?

Пер обіцяє собі більше ніколи цього не робити. Більше ніколи, вимовляє він уголос. Ніхто не повинен довідатися, що дитина, яку чекає Інґела,— не від Томаса. Знову не його.

Це твоя дитина, Пере, призналася Інґела. Вона впевнена.

Пер не збирається сповідуватися ні Анне-Марі, ні Томасові. Чому тільки він має бути чесним? Інґела теж не має нічого розказувати. Вона знає, що Анне-Марі цього не переживе.

Ну і Томас, звісно. Цього разу він може не пробачити їй, пояснював Інґелі Пер. Якщо вони зізнаються, все піде шкереберть. Хазяйство, дружба, їхні стосунки з Анне-­Марі. Все буде зруйноване, все, чого вони досягли, загине, якщо вони відкриють правду.

Урешті-решт Інґела пообіцяла мовчати. Дійсно пообіцяла.

Біда лиш в тім, що вона скажено… непередбачувана.

Пер розвертається і крокує назад до садиби. Треба ще раз із нею поговорити. Поки не пізно.

40

— Якого біса йти на прощу в Іспанії? Це якась ідіотська шведська вигадка?

Карен із таким розмахом відхиляється на спинку крісла, що те відкочується назад і врізається у порожній робочий стіл Юганнісена.

За номером телефону, зареєстрованого на Дісу Брінк­ман у Мальме, ніхто не відповів, але Астрід Нільсен вдалося дізнатися, що донька Діси — Метте Брінкман-­Ґран — живе зі своїм двадцятитрирічним сином Єспером у Ломмі поблизу Мальме. Коли Карен зателефонувала туди, син таки відповів.

Південношведський діалект важкий для сприйняття, але Карен таки спромоглася зрозуміти з розмови з Єспером Ґраном, що йому нічого не відомо про ймовірні контакти його бабусі із Сюсанне Смеед із Доґґерланда. І взагалі Єспер Ґран не продемонстрував особливого інтересу до справ бабусі. За його словами, вона зараз могла перебувати в Іспанії.

— Ісусова хода чи якась подібна хрінь,— мова Єспера рясніла дифтонгами і не лише ними.— Краще спитайте в мами, вона повернеться за годину.

І коли Карен вдається зв’язатися з Метте Брінкман-­Ґран, ця інформація підтверджується. Діса Брінкман поїхала до Сантьяґо-де-Компостела і має повернутися за десять-дванадцять днів.

— Мама любить усілякі духовні практики. Здається, це вже третій раз вона бере участь у цій прощі, тож це не організована подорож. Зазвичай вона відсутня два-три тижні. Але пригадую, що вона збиралася відвідати якийсь концерт у Мальме на наступних вихідних, тож до того часу має повернутися.

— А чи має ваша мама мобільний телефон? Нам не вдалося знайти номер.

— Має, але він зареєстрований на моє ім’я, бо я оплачую рахунки. Це був різдвяний подарунок. Він лежить тут на кухні. Я відвозила маму до аеропорта, і вона попросила, щоби телефон залишився в мене.

— Навіщо?

— Вона не хотіла брати у прощу ввімкнений телефон. Під час паломництва, сказала вона, важливо перебувати в тиші і самоспогляданні. До того ж вона хвилювалася, що загубить мобільний. Я спитала, як із нею зв’язатися, якщо щось трапиться, але мама пояснила, що телефонні дзвінки порушують високодуховну атмосферу. Сперечатися з нею даремно. Вам усе одно дати її номер? Вона ж скоро повернеться.

Карен безгучно зітхнула, записала номер і змінила тему:

— Чи правда, що ви з мамою жили в «колективному господарстві» у Ланґевіку на початку сімдесятих?

Метте Брінкман-Ґран декілька секунд мовчала, а потім відповіла більш прохолодним тоном.

Вона чогось стережеться, миттєво подумала Карен.

— Правда, але це було понад сорок років тому. Ми повернулися додому перед тим, як я мала піти до школи. А у чому, власне, справа?

Карен коротко розповіла, що Сюсанне Смеед ­знайшли мертвою, і що доґґерландська поліція отримала інормацію про те, що Діса Брінкман намагалася зв’язатися із Сюсанне декілька місяців тому. Зараз поліція опитує всіх, хто контактував із Сюсанне останнім часом.

— Чи відомо вам, навіщо ваша мама хотіла зв’язатися із Сюсанне?

Цього разу Метте не забарилася із відповіддю.

— Навіть гадки не маю.

Й оскільки Карен мовчки чекала, Метте Брінкман-Ґран урешті продовжила свою думку:

— Напевно, вона хотіла зв’язатися з кимось із тих часів і думала, що Сюсанне може їй допомогти. Мама трохи… як би це пояснити? Застрягла в сімдесятих. Але краще вам самим із нею поговорити, коли вона повернеться.

Вони завершили розмову після того, як Метте пообіцяла переказати матері зв’язатися з Карен щойно вона повернеться, або й раніше, якщо Діса раптом вийде на зв’язок з Іспанії.

Карен заплющує очі, згадуючи слова Єспера Ґрана. «Ісусова хода»!

І заходиться сміхом. Ну й вислів! Вона колись читала про прощі до Сантьяґо-де-Компостела й бачила мальовничі фоторепортажі, але саму Карен це ніколи не приваб­лювало. Та дещиця віри в Бога, яку родичі батька намагалися прищепити їй упродовж літніх місяців, які Карен проводила на Нооре разом із кузенами, вщент розбилася одного грудневого вівторка одинадцять років тому.

Паломництва й натерті ноги зовсім не цікавлять Карен Ейкен Горнбі. І якого біса жінка за сімдесят має хист кілька тижнів тягтися пішки запилюженими іспанськими дорогами?

— І якого біса він уже на ногах за кілька днів після інфаркту? — роздратовано бурчить Карен, косо зиркаючи на письмовий стіл Юганнісена й відкочуючись назад до свого робочого місця.

Евальд Юганнісен повідомив через дружину, що завтра його виписують, і якщо все піде як треба, він повернеться до виконання своїх обов’язків уже тижні за два.

— Це був напад стенокардії,— виправляє Карл.— У нього не було інфаркту. Мій тато теж ковтає нітрогліцерин і всілякі блокатори кальцієвих каналів…

— Так, але ж він стоматолог, чорт забирай, а не полісмен,— сердито перебиває Карен.— Юганнісен міг би скористатися нагодою піти на пенсію. Він і до того, як його прихопило, був не в найкращій формі, то де він візьме силу працювати далі?

— Питання скоріше в тому, чи матимеш ти силу його терпіти. Ти, як мінумум, напружена,— спокійно констатує Карл.— Ти обідала?

— Я не голодна,— відхиляє Карен запитання.— Спробуй тут не бути напруженою, якщо ми досі нічого не накопали. Вже майже тиждень минув, а ми ні фіга не маємо.

— Минуло п’ять днів,— каже Карл, підводячись.— Ти сама казала вчора на нараді, що ще багато чого може статися.

— Я збрехала,— набурмосено відповідає Карен.

— Так, я помітив, що ти іноді брешеш.

— Я думала, ми це вже проїхали,— випалює Карен.

Карл, мабуть, має рацію. Легке запаморочення свідчить, що цукор в її крові, мабуть, упав до критичного рівня.

— Розслабся, Ейкен.

— Вибач. Просто мене вибішує те, що ми тупцяємо на місці. Куди не поткнись, усюди глухий кут. Сюсанне Смеед вбили, а ми не маємо жодного уявлення, хто і чому.

— Ну, її тут не дуже любили, тож можна припустити, що в когось був мотив.

— Мене теж не надто люблять, але ж ніхто мені через те не проломив череп.

— Поки що ні…— зауважує Карл, посміхаючись.— Юганнісен, напевно, був би не проти. Я інколи теж.

— Якщо ми найближчим часом не висунемо щось схоже на версію, їй-богу, Гауґен передасть розслідування комусь іншому. Крім того, у мене відчуття, що слідча група здувається.

— Хай там як, а я голодний і збираюся в «Magasinet». Приєднаєшся? У них зараз пречудова кілька…

Карен, зітхаючи, підводиться і забирає зі спинки крісла куртку.

За чверть години вони сідають за столик біля вікна. На годиннику майже пів на другу, й обідній час пік уже минув. Карен присьорбує пиво, поглядаючи на порт.

Великі рибальські судна тепер базуються в Равенбю, але тут усе ще рядочком швартуються траулери і круглобокі дрифтери разом із легкими алюмінієвими катерами ловців устриць. Біля краю набережної стоїть групка пірнальників, які щось обговорюють, обурено жестикулюючи. Мабуть, скаржаться на конкуренцію з багатим на устриці Фріселем. Трохи далі з візком із супермаркета бреде схилений уперед чолов’яга, який збирає пляшки і бляшанки. Карен пам’ятає його з того ранку після устричного фестивалю, коли вона стояла на прогулянковій алеї і бачила згори, як той спав на пляжі. Відколи Карен прокинулася у готельному ліжку поруч зі своїм шефом, стільки всього сталося, що в неї зовсім не було часу на самоїдство й муки совісті. Тепер від спогадів про ту подію всередині неприємно млоїть. Тому Карен швидко переводить погляд на Карла.

— Ось так,— задоволено промовляє він, коли офіціантка приносить кожному по тарілці та кошичку із хлібом.

У шлунку починає смоктати, коли до Карен доносяться аромати їжі: хрумка смажена кілька, часникове масло, лимон і петрушка. І теплий пахучий хліб на заквасці, від якого йде пара. Часник — недавнє нововведення, старші люди досі їдять кільку зі смальцем, краплею оцту й подрібненою черемшею, якщо дозволяє сезон. Карен торкається виделкою першої рибинки, насолоджуючись легким хрумкотом і всміхається перехопивши погляд Карла.

— Ти мав рацію,— погоджується вона.— Я таки голодна.

Вони мовчки їдять, аж поки Карл витирає рештки масла шматком хліба. Тоді робить декілька ковтків пива, відхиляється назад і, дивлячись на Карен, стримує відрижку тильною стороною долоні.

— Думаєш, Юнас справді міг це зробити? — запитує він.— Гадаю, всіх цікавить, чи ти справді у це віриш, чи просто його піддразнюєш.

— Піддразнюю? Це ж не я вирішила зняти його з посади, бляха, та навіть Гауґен усвідомив, що це єдине правильне рішення.

— Я знаю,— незворушно відказує Карл.— Але ти допитувала Юнаса сама, і тільки ти одна можеш оцінити, чи його свідчення вичерпні. І наскільки я розумію, ти так не вважаєш.

— Я би хотіла вважати інакше. Повір мені, я зовсім не хотіла опинитися в такій ситуації.

— Тобто ти не прагнеш очолити кримінальний відділ? Визнай, Ейкен, що якась частина тебе зовсім не проти.

Карен перехоплює його погляд, не усміхаючись у відповідь.

— Не в такий спосіб. Тут два варіанти: або Юнас повернеться і перетворить моє життя на пекло, або не повернеться, і мене все одно не призначать на цю посаду.

— Чому ти вирішила, що не призначать? Бо тринькаєш гроші на дорожезні кавові машини?

— Бо я посприяла тому, щоби Юнаса Смееда посадили за вбивство. А рід Смеедів має зв’язки навіть у керівництві поліції. Ти ж знаєш, що дядько Юнаса одружений із сестрою Гауґена?

— Хочеш сказати, що саме тому його призначили на цю посаду?

— Не лише. Юнас непоганий коп. Грубий і неприємний, але хитрий, як біс. І хлопці його люблять. Юганнісен готовий йому взуття лизати, варто лиш Юнасові попросити.

— Гаразд, тоді що не так із його свідченнями? Пройдімося ще раз по годинах.

— Я уточняла в готелі, де ночував Юнас, і там підвердили, що він найраніше міг залишити номер десь п’ять по дев’ятій. Тоді, за словами прибиральниці, на дверях іще висіла табличка «Не турбувати».

Карен робить ковток пива і продовжує:

— Його авто було припарковане біля ратуші, куди він міг дійти пішки мінімум за шість-сім хвилин. Тоді в Юнаса залишалося сорок п’ять хвилин, аби доїхати до Ланґевіка і вбити Сюсанне. Згідно з Брудалем, її могли вбити навіть о десятій, хоча ймовірніше трохи раніше. Ти і сам чув, що він не може встановити точніший час. Я, наприклад, не раз доїжджала з Дункера до Ланґевіка за тридцять хвилин. Зазвичай на цю відстань потрібно сорок хвилин.

— Значить є вікно в десять хвилин.

— Є.

— Що каже Гауґен?

— Він дратується, але, на щастя, прокурорка Веґен — розумна жінка. На її думку, ми не можемо виключити Смееда, поки не закриємо це вікно тривалістю десять хвилин.

— А сам Юнас що каже?

— Що покинув готель о пів на десяту й відразу ж подався пішки додому. Ніхто в готелі не бачив, як він ви­йшов, і це цілком можливо. Хлопець на рецепції не з тих, хто сиднем сидить на робочому місці.

— А може, все це відбувалося ще перед дев’ятою? Згідно з Брудалем, убивство могло статися вже о восьмій. Якщо Юнас вийшов з готелю рано, то встиг би доїхати до Ланґевіка й повернутися назад. Раз прошмигнути повз того хлопця на рецепції було так легко, то це цілком імовірно. Ти спілкувалася із тією панянкою, яку він привів до готелю?

Карен саме у цю мить піднесла келих до губ і так різко загальмувала, що пиво вихлюпнулося їй на руку. Вона відчайдушно спробувала замаскувати власний розпач покашлюванням. Карл розглядає її з піднятими бровами і скептичною міною. А наступної миті Карен бачить, що він усвідомлює.

— Не може бути. Хай йому грець, не може бути…

— Ти про що? — запитує Карен, ставлячи келих на стіл й уникаючи його погляду.

Голос твердий, але щоки пашать, і Карен знає, що це помітно. Карл просканував її за лічені долі секунди. Теж кмітливий полісмен.

Карл мовчки її розглядає, а Карен готується до потоку нових сарказмів. Він не патякатиме, ніхто з відділу не довідається, але самої думки про те, що Карл знає, достатньо. Карен Ейкен Горнбі переспала із шефом.

Карл не змушує її нічого визнавати, знаючи, що йому навіть не треба перепитувати.

— То коли ти покинула «Странд»? — тільки й запитує Карл.

— Двадцять по сьомій,— тихо відказує Карен.

— О’кей, тоді ця версія луснула. Хочеш іще пива? Мені, у всякому разі, треба ще випити.

Карен спроквола киває. Зробивши знак офіціантці, Карл замовляє ще два пива.

— То що,— Карл обертається до Карен,— шкодуєш?

— Угадай.

— Ну, не буду розпитувати, як воно було. Припускаю, що твої спогади не надто чіткі.

— Сам розумієш, устричний фестиваль,— Карен пробує усміхнутися, але їй не вдається.— Ти ж нічого не скажеш…

— Та ясно, піду відразу розповім Гауґену. А потім зателефоную Юнасу, запитаю, яка ти в ліжку. Що ти, чорт забирай, про мене думаєш?

— Дякую. Пробач…

Ще одна спроба усміхнутися, у результаті якої лише трохи посіпується щока. Карен вдячно дивиться на пиво, що ставить перед нею офіціантка. Вони мовчки п’ють, а тоді знову озивається Карл:

— Ну, якби мені платили п’ять марок за кожен невдалий трах, я був би заможним чоловіком. Але якщо серйозно, Ейкен, ти і Смеед… ніколи би не повірив. У неділю в тебе, мабуть, було неймовірне похмілля.

Тієї ж миті Карл, здається, іще щось усвідомлює.

— І саме тоді телефонує Гауґен і повідомляє, що дружину Смееда вбили.

— Колишню дружину,— виправляє Карен.

Карл Бйоркен нахиляється вперед, криво і майже зло­втішно посміхаючись.

— То от чому ти так хотіла допитати Юнаса сама. Який же я наївний! Сказав Юганнісену, що це з поваги до Юнаса.

Карен мовчки втуплює погляд у стіл.

— Це, напевно, було ще те пекло, Ейкен. Так тобі і треба.

Коли вони повертаються в управління, на годиннику майже третя. Карен з усіх сил бореться із соромом, укотре перечитуючи звіти, отримані протягом дня. Усі країни надіслали виписки зі штрафних реєстрів для всіх пасажирів. До попередніх звітів про засуджених до по­збавлення волі додалася тільки одна особа — італієць, який демонстрував геніталії на шкільних подвір’ях та дитячих майданчиках. Востаннє він відсидів вісім місяців, після чого повернувся до дружини і дітей, які мешкають у віллі поблизу Палермо. Проте зараз у чоловіка важка форма ревматизму, тож він майже постійно пересувається за допомогою візка, пише Корнеліс Лоотс.

За пару годин Карен кидає поглядом на годинник і констатує, що пообідня нарада розпочнеться за шість хвилин. Вона неохоче підводиться і повільно суне до кавомашини. Поки вона спостерігає за тим, як кава тонкою цівкою стікає у чашку, у її голові несвідомо крутиться якась думка. Щойно вона намагається її спіймати, як думка вислизає. Здається, Карен щось чула чи бачила, але забула перевірити. Це щось може виявитися важливим.

41

— Загалом це вхідні і вихідні дзвінки на п’ять номерів: Ґунілли Моен, керівника відділу кадрів, рецепції притулку Сульґорден, мобільного Юнаса Смееда і Сіґрід Смеед. Також є поодинокі дзвінки різних продавців і доставок. І ще один дзвінок із зареєстрованого шведського номера і три дзвінки з незареєстрованої сім-картки.

Корнеліс Лоотс своїми великими, вкритими ластовиннями руками знову гортає скріплені аркуші зі списком дзвінків з робочого номера Сюсанне Смеед за останні шість місяців. Коли кілька годин по тому надійшов звіт, навіть Карл Бйоркен мусив визнати, що оператор «TelAB» цього разу продемонстрував незвичайну швидкість.

Корнеліс відкладає папери і дивиться на колег, які не зводять з нього обнадієних поглядів.

— І,— повільно вимовляє він, наче насолоджуючись тим, що опинився у центрі уваги,— цю сім-картку продали у Швеції. А саме в Мальме.

— Ну ясно. Ставлю десять марок на те, що це номер Діси Брінкман,— каже Карл, відхиляючись назад і зі­тхаючи.

Карен вихоплює в Корнеліса список дзвінків, гортає свій нотатник, а потім закриває його і хитає головою.

— Ні, це не мобільний Діси Брінкман. А от зареєстрований номер — її. Судячи зі всього, вона таки зв’язалася із Сюсанне. Двадцять першого липня вони розмовляли майже годину.

— Хто ж тоді, чорт забирай, їй дзвонив? Ще хтось із Мальме? Що це за збіг такий? Можу закластися, ця сім-­картка теж належить Брінкман!

— Сюсанне ж заборонили використовувати робочий телефон для сторонніх дзвінків, тому логічно, що в неї був ще й приватний мобільний,— каже Астрід Нільсен.— Мабуть, саме там і є все найцікавіше.

— Так, він мав би бути чимось більшим, ніж просто мобільним для алібі,— погоджується Карл.

Карен зиркає на Карла, звівши брови.

— Мобільний для алібі?

— Ну так, аби робити вигляд перед роботодавцем. А насправді використовувати його хіба для перегляду порно і шантажу.

— У тебе теж такий є? Для вигляду, тобто.

— З біса два, я завжди на службі,— посміхається Карл.— А ті кілька приватних дзвінків може й держава оплатити.

— А от я користуюся власним мобільним,— зауважує Астрід.— У нас сімейний абонемент на декілька номерів.

Ну ясно, думає Карен, зітхаючи. Сімейка Правильних усе робить, як належить: бігає, снідає корисною їжею і має сімейний абонемент. Напевно, вони ще й до церкви ходять. Тієї ж миті Карен зауважує, що Астрід дуже бліда. Із її хвоста вибилося пасмо волосся, яке вона щохвилини втомлено відкидає з чола.

— Так от: у сумі Сюсанне тричі телефонували на робочий номер з тієї сім-картки,— терпляче продовжує Корнеліс Лоотс.— Два дзвінки наприкінці червня: перший тривалістю майже пів години, а другий трохи більше двох хвилин. Потім упродовж мало не трьох місяців іще один дзвінок, але він, здається, переадресований на автовідповідач.

Корнеліс робить виразну паузу й веде далі:

— Цей дзвінок надійшов двадцять сьогомого вересня о 10:15.

— Двадцять сьомого? Це ж було у п’ятницю, чорт забирай!

Навколо стола рівно на чотири секунди запановує тиша. Хтось зателефонував Сюсанне за два дні до вбивства. Після тих чотирьох секунд Корнеліс Лоотс знову відкашлюється:

— У «TelAB» навіть локалізували місце, звідки був зроблений дзвінок. Виглядає так, що телефон додзвонювача підключився до вишки в центрі Копенгагена.

— Тоді це точно не Діса Брінкман. Вона перебувала в Іспанії,— Карен гортає свої записи,— саме двадцять сьомого. Навряд чи вона встигла б іще податися до Данії в день вильоту до Більбао.

Астрід Нільсен мовчки пише щось у телефоні. Однією рукою тягнеться за стаканом з водою, а другою дістає із блістера знеболювальну пігулку. У неї справді втомлений вигляд, думає Карен, підсуваючи стакан ближче до Астрід. Треба, напевно, спитати, як вона почувається. Астрід непомітно кидає пігулку до рота і швидко запиває двома ковтками води.

— Запросто встигла би,— відповідає Астрід.— Поїзд із Мальме до Копенгагена йде трохи більше пів години. А з копенгагенського аеропорта Каструп значно більше рейсів, ніж із Мальме. Дуже ймовірно, що для Діси це був найпростіший спосіб дістатися Більбао.

— Якщо вона зараз дійсно в Іспанії,— зауважує Карл.— Може, насправді Діса приїхала сюди. У нас же є списки пасажирів за двадцять сьоме? Що як на рейсі того дня із Каструпа до Дункера значиться Діса Брінкман?

Корнеліс киває і підводиться.

— Зараз перевірю.

У конференц-залі виникають приховані вібрації, яких Карен не відчувала багато днів. Невже їм справді вдалося вхопитися за нитку, яку варто розплутати?

Але за вісімнадцять хвилин усе повертається на ті самі кола.

— На рейсі до Дункера двадцять сьомого вересня Діси Брінкман не було,— майже вибачаючись, повідомляє Корнеліс Лоотс.

— Вона могла прилетіти раніше, треба перевірити ще декілька днів.

— Боюся, у цьому немає сенсу,— відповідає Корне­ліс.— Згідно з даними авіакомпанії «SAS» на рейс із Мальме до Більбао о 9:40 двадцять сьомого вересня таки зареєстрована Діса Брінкман.

У залі знову западає тиша.

— Значить, стара справді перебувала на шляху до Іспанії, коли відбувся цей дзвінок,— глухо промовляє Карл, озвучуючи те, що всі вже збагнули.— Гаразд, значить це точно не Діса Брінкман. А хто ж тоді, чорт забирай?

42

Карен звертає з шосе у бік торгового центру в Ґрено. Вже майже сьома година, але в «Темі» досі довгі черги. По п’ятницях тиснява у крамницях зробилася настільки нестерпною, що все більше людей скуповуються у четвер. А згодом тенденція змістила закупи вже на середу. Якщо так піде й далі, то доведеться закуповуватися в неділю ввечері, розстроєно думає Карен, позираючи на свій талончик із номером до алкогольного відділу.

А втім, під час закупів алкоголю доґґерландці демонструють сувору дисципліну та високу ефективність. У відділі делікатесів дозволено довго вибирати паштети чи хамон, а в рибному — прискіпливо перебирати і неквап­ливо приглядатися. Натомість в алкогольному відділі всі знають, що їм потрібно, швидко замовляють, оплачують покупку карткою, забирають чек і за кілька хвилин отримують товар у віконечку видачі. Завдяки такому конвеєру черга просувається швидко. Пляшку вина чи пива можна придбати і в продуктових з невеликим вибором, але більші закупи роблять у супермаркетах «Тема» чи «Фрея». А Карен саме потрібен великий закуп. Попри те, що їжа в суботу буде проста, напоїв бракувати не повинно. До того ж потрібно поповнити запаси.

За двадцять хвилин Карен маневрує візком із дзвінким товаром по шершавому асфальту паркінгу. Завантаживши два ящики вина, ящик пива, дві пляшки джину, пляшку віскі і пакет із цибулею, часником і вершками в автівку, Карен відкушує великий шматок шоколадки, яку прихопила на касі, і котить візок для товарів назад.

Вона міркує: мідії встигне купити в порту у п’ятницю, Маріке пообіцяла привезти з міста свіжого хліба, але варто би подбати і про якийсь десерт. Чому вона не подумала про це раніше? Її аж ніяк не приваблює перспектива повертатися в супермаркет.

Молодий хлопець у червоній уніформі «Теми» формує довгий поїзд візків і штовхає їх до входу. «Яблучний пиріг,— спалахує в голові у Карен,— чудово, у мене ж повно яблук!»

— Агов, прихопіть і мій!

Хлопчина обертається, але, здається, він не в захваті від того, що його зупинили. Зітхаючи, заштовхує візок Карен у кінець поїзда. А тоді вкладає всю силу, щоби знову зрушити довжелезний екіпаж із місця. Карен розглядає його зігнуту постать, далі міркуючи про суботу. Класичний із корицею, або, може, тарт «Татен»…

Вона завмирає. Наступної секунди намацує в кишені мобільний і швидко скролить контакти.

Юнас Смеед відповідає на п’ятий сигнал.

— Здорова була, Ейкен, що в тебе на душі цього разу?

Слова однозначно дружні, але тон викриває, що Юнас не надто радий її чути. Карен ігнорує і, не вітаючись, переходить до справи:

— Ти казав, що в неділю вранці зустрів одного хлопця. Він попросив у тебе сигарету. Можеш ще щось пригадати про нього?

— Та дай вже собі спокій! Ні, не можу. Хіба ти не знаєш, скільки п’яниць вештається цим містом? Гауґен казав, що ви застопорилися, але хіба в тебе справді більше нема за що зачепитися?

— Ти справді нічого не пам’ятаєш? — не здається Карен.— Хоч щось. Спробуй!

— Маєш на увазі, крім смороду та перегару? Послухай, Карен, ти недостатньо вродлива, щоби бути такою дурною.

Юнас прицмокує, явно вдоволений своїм пласким жартом, а Карен бореться із імпульсом негайно перерва­ти зв’язок. От якби можна було просто на все начхати. Вона робить іще одну спробу і то не заради Юнаса.

— Ти казав, що ви зустрілися на набережній. Може, ти бачив, звідки він ішов?

— Якого біса мені знати? Він стояв, хитаючись, у кінці вулиці, над спуском до пляжу. Що, власне, тебе цікавить?

У голосі Юнаса щось міняється, крізь напускну байдужість пробивається легка цікавість. Карен вагається, перш ніж поставити наступне питання, бо не хоче скерувати його в якийсь бік. Це тонка грань.

— Ну, наприклад, може він мав щось при собі?

Роздратоване зітхання викриває, що брунька зацікавленості, що мало не розквітла, так само швидко зів’яла.

— Чорт його знає, що він мав при собі. Здається, такий візок, що їх волоцюги вічно крадуть в супермаркетах, але я якось не питав його, що там усередині. Ейкен, ну серйозно…

Не вимовивши більше ні слова, Карен перериває розмову.

43

Коли Карен повільно оминає міський парк, їдучи вулицею Вальгаллаґате до парковки за старою солеварнею, Спіннгюсґате здається геть порожньою. Вона кермує, нахилившись уперед і зазираючи у бічні вікна під монотонні звуки склоочисників, що раз на чотири секунди зметають зі скла мжичку. Біля парковки за ринком Карен знаходить те, що шукає. Рвучко загальмувавши, вона нахиляється й опускає скло біля пасажирського сидіння.

Жінка, що саме цієї миті підлізає під жовтий шлаґбаум на виїзді з парковки, завмирає від звуку гальм і рвучко обертається. Вона інстинктивно випинає вперед груди і заклично надимає губи. Наступної миті вона усвідомлює, хто за кермом, і припиняє виставу.

— Здоров, Ґру,— гукає Карен,— не хочеш посидіти? Я би хотіла в тебе дещо запитати.

Ґру Аске якусь мить вагається, а тоді чвалає на височенних підборах до краю тротуару. Нахилившись, вона криво всміхається, викриваючи, що в її верхній щелепі між двійкою і четвіркою бракує зуба.

— От чорт, ти вже говориш, як сутенер!..

Висвітлене, змокле від дощу волосся має темне коріння, а коротка штучна шубка у таку погоду либонь не найкращий вибір.

— У тебе часом не знайдеться випити? — із надією запитує Ґру Аске, вмостившись на сидінні і хукаючи в долоні.— Мені треба чимось зігрітися.

Принаймні їй вистачило розуму не вдягати мініспідницю, думає Карен, розглядаючи джинси, що обтягують худенькі стегна Ґру Аске.

— Вибачай, немає. Але можу пригостити сигаретою,— додає Карен, дістаючи з кишені нещодавно придбану пачку.

Знала би ти, що у мене в багажнику, думає Карен, згадуючи про віскі та ящики з вином і пивом. Наступної миті вона морщиться від клекоту, що здіймається із грудей Ґру Аске, коли та робить першу затяжку і, лаючись, закашлюється. Карен бачить Ґру Аске на вулицях міста вже років із десять, але лише зараз може розгледіти зблизька, у якому жахливому стані ця жінка: схудла, із запалими очима і сіруватою шкірою. Їй, напевно, і три­дцяти немає, міркує Карен, намагаючись не видати збентеження.

— Може, пора вже зав’язувати? — запитує Карен.

— Курити? — саркастично посміхається Ґру.

— Ти знаєш, про що я.

— Щоб що?

— Не знаю. Щоби прокидатися без страху. І не на­шкрібати на нову дозу. Може, знову побачитися з донькою. У Ліндваллені для тебе, мабуть, відразу з’явиться місце, варто тільки звернутися.

— Знаю, сама про це думаю кожного ранку, відразу після дози. Але ввечері я знову виходжу на вулицю по нову. Ну, ти ж знаєш, як воно…

«Хіба я знаю?» — запитує себе Карен.

Що вона насправді знає про цих жінок і молодих дів­чат у надто коротких спідничках і з синіми від холоду ногами? Що вона знає про безсонні ночі матерів, яким ввижаються крижані квартали, де торгують наркотиками, трансформаторні будки і телефонні дзвінки із повідомленнями про смерть від передозування? Хіба вона знає, як важко переступити через цей поріг тим, хто вирішив зав’язати?

А може, її неспроможність взяти під контроль власне життя не так вже й відрізняється від Ґру, як вона гадає?

Карен вирішує перейти до справи.

— Мені потрібна твоя допомога. Ти ж знаєш більшість безхатьків у місті?

Ґру вип’ячує губи — це, ймовірно, означає, підтвердження, і мовчки розглядає кінчик сигарети.

— Є один хлопець, який возить за собою великий візок із супермаркета,— продовжує Карен.

— Багато хто так робить. Це називається ходунці для бродяг.

Карен мимоволі усміхається.

— Той хлопець часто ходить біля пляжу і збирає порожні пляшки.

Ґру глибоко затягується, затримує дим на декілька секунд, потім шумно видихає.

— Ти ж знаєш, що я не стукаю.

— Знаю. Але я зовсім не збираюся його саджати. У такому разі я би до тебе не зверталася.

— А якого хріна він тебе цікавить?

— Він може забезпечити алібі одній особі, от і все. Чесне слово, Ґру.

— І в тебе не знайдеться випити?

Карен тягнеться до ключа запалення.

— То допоможеш мені чи ні? Якщо ні, то я шукатиму ще когось.

Ґру Аске востаннє глибоко затягується, відчиняє дверцята і викидає недопалок на тротуар. А тоді знову зачиняє їх.

— Це, напевно, той новий пацан. Лео Фрііс, здається. Він здебільшого тримається осторонь, але, буває, сидить з іншими в Ріксісі. Та навряд чи він зараз там. Бачиш погоду?

Лео Фрііс, якесь нібито знайоме ім’я, міркує Карен. Мабуть його не раз затримували за пияцтво.

— Іще щось? Може знаєш, де він зазвичай крутиться?

— То кажеш, що він дійсно нічого не накоїв?

— Слово честі.

Карен струшує пачкою сигарет, і Ґру простягає синюш­ну руку.

— Здається, у нього якийсь пунктик із замкненим простором. Ти не дивилася в Новому порту під котримсь із вантажних причалів?

44

Телефон озивається саме тієї миті, коли Карен звертає із шосе у бік Дункера. Вона притишує радіо, де транслюють новини о пів на восьму, і вмикає гарнітуру.

Її вчорашня спроба знайти Лео Фрііса від самого початку була безнадійною. Впродовж двадцяти хвилин повільно прочесавши склади і вантажні причали, Карен здалася. Територія старого порта, яка чомусь має назву Новий порт, невелика за мірками сучасних гаваней, але складна для пошуків. Якщо Лео Фрііс і перебував у кот­ромусь із незліченних приміщень, то, найімовірніше, першим помітив фари автівки Карен. Оскільки ж він, як і всі інші безхатьки, здатен розпізнати копа на відстані ста метрів, то навряд чи вийшов би їй назустріч.

Однак спонтанна ідея зв’язатися із Сарою Інґульдсен виявилася вдалою. Сара збиралася лягати спати, але наступного дня о пів на шосту ранку мала вийти на патрулювання разом із Бйорном. Звісно ж, вона пильнуватиме, чи не трапиться їм у районі Нового порта безхатько з візком із супермаркета.

— Не затримуйте його,— ще раз попередила Карен перед тим, як закінчити розмову.— Тримайтеся на відстані і повідомте мені, де він, а я вже сама його знайду.

А зараз Сара Інґульдсен повідомила, що вони бачать когось схожого на Фрііса на схилі між портом і вулицею Ґаммельґордсвеґен.

Карен знадобилося лише шість хвилин, аби локалізувати безхатька. Згорблений Лео Фрііс із сіро-коричневим пледом на плечах бреде вгору вулицею Ґаммельґордсвеґен у бік центру. Карен минає його і зупиняється трохи далі. Вийшовши з авта, дістає сигарети і вдає, що шукає у сумці запальничку. Яке щастя, що я так і не спромоглася кинути! Може, попросити начальство компенсувати вартість цигарок? — думає Карен.

— Вибачте,— каже вона, коли Лео Фрііс підходить ближче.— У вас, часом, немає запальнички?

Безхатько зупиняється і розгублено роззирається, не розуміючи, кого запитують.

— А, ось вона де! — Карен стає соромно за таку погану гру.— Пригощайтеся.

Карен простягає пачку, однак Лео Фрііс вагається. Чортівня якась. Адже такому, як він, жінки просто так не пропонують куриво.

— Що вам потрібно? — сухо запитує він.

— Лео Фрііс?

— А ви хто, в біса, така?

— Карен Ейкен,— відповідає вона, простягаючи руку.

Фрііс руку не тисне. Вагаючись між імпульсом негайно піти геть і бажанням закурити, що мучить його від учорашнього вечора, він не зводить погляду з пачки в руці Карен. Вона робить іще одну спробу:

— Я з поліції… але не хвилюйтеся, ви нічого поганого не вчинили. Я лише хочу поставити вам одне запитання.

— Мені нічого вам сказати.

Лео Фрііс заходиться штовхати свій візок, а Карен кидає оком на його вміст: пакети з порожніми пляшками і бляшанками, щось схоже на скручений спальник, зимові черевики і декілька згортків незрозуміло із чим. Карен робить крок убік — так, щоби Лео довелося її об’їхати.

— Навіть якщо ви зможете допомогти врятувати одну людину від покарання за злочин, який вона, найвірогідніше, не чинила?

Лео Фрііс не відповідає.

— Хочете поснідати? Он там відкрита кав’ярня,— швидко, як продавець по телефону, торочить Карен.— Кава й декілька бутербродів за мій рахунок. А після того можна закурити. Отримаєте всю пачку.

Карен киває у бік кафе на протилежному боці вулиці, і Лео Фрііс слідкує поглядом за її рухом.

— Гадаєте, мене туди впустять? Виключено.

— Впустять, якщо я скажу.

Лео Фрііс їсть із відмінним апетитом і час від часу поглядає на візок, що залишився надворі. Плед він, дякувати Богу, теж залишив там. Карен зауважила, як він провів пальцями по воллосю, щоби трохи причепуритися. Вона сама обслужила свого клієнта, посадивши його біля вікна і замовивши великий кавник кави, склянку молока, два бутерброди із сиром й один з ягнятиною, що дівчина за стійкою навіть словом не обмовилася. Підозрілих поглядів, на жаль, не уникнути, але, здається, Лео Фрііс їх не зауважує чи просто не переймається. На щастя, заклад напівпорожній, і поодинокі нові відвідувачі сідають якомога далі від дивної пари коло вікна.

Карен дає Лео Фріісу спокійно поснідати, непомітно розглядаючи його за чашкою кави. На відстані він здавався їй шістдесятилітнім, або і ще старшим. Але роздивившись його зблизька, вона розуміє, що йому навряд чи більше сорока. Його руки грубі і червоно-фіолетові, це, мабуть, результат багатьох ночей, проведених надворі у холодну погоду. Половину обличчя затуляє борода, однак шкіра довкола очей майже позбавлена зморщок. Щоразу, коли Лео Фрііс повертає голову, щоби переконатися, що його дорогоцінні речі на місці, до Карен доноситься слабкий запах поту і плісняви.

— Ранок після устричного фестивалю,— нарешті каже Карен, коли Фрііс дожовує бутерброд з ягнятиною, запиваючи його молоком.— У ту ніч ви спали на пляжі, чи не так?

— А це заборонено?

— Наскільки мені відомо, ні. Здається це вас я ба­чила, стоячи навпроти готелю «Странд» о сьомій ранку. Це так?

Лео Фрііс на секунду ловить її погляд над чашкою кави. Він відпиває і коротко киває.

— Не виключено. Я спав на пляжі все літо. Клята негода почалася лише кілька днів тому.

— Так, пригадую, що вже вранці було тепло. Я ще подумала, що той, хто спить на пляжі, напевно, прокинеться не в найкращому стані. Чесно кажучи, я тоді теж почувалася не надто добре.

Лео Фрііс не коментує ані згадку про теплу погоду, ані те, що жінка, яка сидить навпроти, чомусь ділиться інформацією про власне самопочуття того ранку.

— Так от, припускаю, години за дві ви таки прокинулися і піднялися на набережну. Мене цікавить, чи ви, часом, не стрілися там із кимось. Із кимось, у когось ви стрельнули сигарету.

У Фрііса абсолютно відсутній вираз обличчя. Він утуп­люється порожнім поглядом поперед себе, наче не розуміючи запитання. Звичайно, це удар у штангу. Як можна хоч на секунду припустити, що людина із таким способом життя, як у Лео Фрііса, здатна пам’ятати, де вона була і з ким говорила кілька діб тому?

— А якщо пригадую…— за деякий час промовляє Фрііс.

— Тобто? То ви зустріли когось чи ні?

— Послухайте, я ще не зовсім із глухду з’їхав. Поки що. Я пам’ятаю, що говорив з одним типом.

— Ви впевнені? Який він мав вигляд?

— Звичайний такий чувак. Білий комірець, який чомусь вештався містом ні світ ні зоря. Але, попри костюм, вигляд у нього був, чесно кажучи, мерзенний. Чорт забирай, він явно був не у кращій формі, ніж я.

— Кажете, він був у костюмі?

— Так, але, на жаль, назву бренду не скажу. Може, Армані, або той наці — Гуґо Босс.

Лео Фрііс вимовляє назви гугнявим голосом, і Карен дивується, що йому взагалі відомі імена якихось модних домів. Але, з іншого боку, чому б і ні: щось їй підказує, що Лео Фрііс не надто давно ізолювався від суспільства. Його залежність іще не встигла залишити на ньому надто глибокий відбиток.

— Гаразд,— каже Карен, усміхаючись.— Мене цікавить, чи пам’ятаєте ви приблизну годину. Звісно, точну годину ви, напевно, не згадаєте, але…

— За двадцять десята,— перебиває Фрііс.

Карен дивиться на нього з недовірою.

— За двадцять десята? Ви справді це запам’ятали? Просто так?

— Так, запам’ятав. Просто так. А тепер помізкуйте, чому, пані інспекторко.

Щось у його голосі змушує Карен проковтнути наступне запитання і таки звернути увагу на його заклик. Карен мізкує. Що може змусити чоловіка, який прокинувся на пляжі, спітнілий і з похмілля, запам’ятати точну годину?

Наступної миті до Карен приходить відповідь.

— Продуктова крамниця. У неділю вони відкриваються о десятій.

— Бінґо! Чотири пива, пачка сигарет і навіть пакет сосисок. Того ранку я був багатий: на пляжі валялися гори пляшок, бери та збирай. Проблема полягала лише в тому, що коли я прокинувся, всі крамниці ще були зачинені.

Лео тягнеться за кавником і наливає ще одну чашку, а тоді продовжує:

— Наповнюючи візок, я постійно перевіряв час, поглядаючи на годинник на вежі Маріїнської церкви. І коли вигулькнув той тип, я подумав, що зможу купити цигарки аж за двадцять хвилин. А мені вже тоді так хотілося закурити, що якби він сам не запропонував сигарету, я би його завалив.

45

— Чудово! Відразу зателефоную Юнасові, повідомлю гарну новину. Молодець, Ейкен, дуже добре!

Віґґо Гауґен розпливається в усмішці і робить рух, наче збирається підвестися із крісла для гостей у кабінеті прокурорки Дінеке Веґен. Однак передумує — і знову поринає у м’яке сидіння. Гауґен обертається до сусіднього крісла й усміхається Карен.

— І так, це, звісно ж, означає, що Юнас Смеед може негайно повернутися на посаду. Честь тобі, Ейкен, за твій внесок, але тепер уже ніщо не заважає Смееду очолити розслідування. Сподіваюся, ти ж усвідомлювала, що твоє призначення — лише тимчасове?

Карен здивовано дивиться на начальника управління. Звісно ж, те, що їй більше не треба заміщати Юнаса на посаді очільника відділу,— очевидно, але вона не сподівалася, що відповідальність за розслідування тепер буде покладена на Смееда.

Дінеке Веґен відкашлюється.

— Зачекай-но, Віґґо,— озивається вона.— Те, що ми можемо викреслити Юнаса з підозрюваних,— дійсно гарна новина, але я не думаю, що керівництво розслідуванням слід перекладати на нього.

Віґґо Гауґен нахиляється уперед, готуючись заперечити, але Дінеке порухом руки змушує його замовкнути.

— Навіть якщо особисто до Юнаса підозр більше нема, він у дуже високій мірі пов’язаний із жертвою. ­Наскільки я розумію, у вас досі немає іншого підозрюваного або хоча би гіпотетичного мотиву?

Карен всупереч волі киває. На жаль, Дінеке цілком має рацію, Карен більш ніж свідома щодо цього.

Віґґо Гауґен користується нагодою.

— Саме тому нам і потрібен Смеед,— роздратовано відказує він.— Ейкен, не ображайся, але минуло вже майже п’ять днів, а прогресу немає.

— Ні, Віґґо, саме тому Юнас і не приєднається до розслідування,— терпляче пояснює Дінеке Веґен.— Треба провести більше допитів і розширити коло пошуків. Навряд чи він допитуватиме власних родичів, скажімо, доньку.

— Доньку! — пирхає Віґґо Гауґен.— Ви ж її вже допитали, чи не так? І її хлопця, судячи з ранкового звіту.

— Так, усе правильно. Карл Бйоркен учора ввечері зустрівся із Самюелем Несбе, і той виклав приблизно таку саму версію про нічний концерт і сварку, що і Сіґрід. А втім, це не означає, що хтось із них має алібі на недільний ранок, а лише підтверджує, що Сіґрід таки не збрехала про суботню ніч. Або ж вони обоє брешуть,— додає Карен, краєм ока зауважуючи, як на неї злісно глипає Віґґо Гауґен.

— Хай там як, але ми поки не можемо виключити зі списку ані дочку, ані її хлопця,— підсумовує Дінеке Веґен.

Віґґо Гауґен не здається:

— І який, на твою думку, у них міг бути мотив? Сюсанне ж не залишила по собі майже нічого. А той дім…

— Ми зараз не це обговорюємо,— перебиває його прокурорка вже трохи твердішим голосом.— Дозволь мені виразитися більш однозначно: я категорично виключаю можливість того, що Юнас братиме участь у слідстві. Ти знаєш, що я не люблю втручатися в поточну роботу поліції, хоча як прокурорка маю повне право взяти на себе відповідальність за хід розслідування. Та цього разу я не зволікатиму з діями, якщо виникне така необхідність.

— Ну, сподіваюся, до цього не дійде. Ми ж завжди зможемо порозумітися, хіба не так?

Карен намагається не дивитися на начальника управління. Підлеглим не слід бути свідками того, як чиновника його рівня ставить на місце хтось вищий за рангом. А зараз він сам, до того ж геть непрофесійними діями, створив ситуацію, однаково неприємну для всіх присутніх. А тепер він зверне свій гнів на мене, думає Карен. Рано чи пізно.

— Пропоную, щоби Карен продовжила роботу з тією ж групою і далі звітувала напряму нам обом. Юнас повернеться до керівництва відділом, але триматиметься якнайдалі від цього розслідування. Згода?

Гауґен принаймні наполовину має рацію, думає Карен, коли за п’ятнадцять хвилин сідає за свій стіл в офісі. Напевно це розслідування мав би очолити хтось інший. Звісно ж, не Смеед, але хтось інший, у кого є запал. Бо сама Карен геть спустошена. Були часи, коли вона накинулася би на це розслідування, як тер’єр на кістку із м’ясом. У ті часи її кар’єрні амбіції включали думки про керівні посади та можливість впливати на роботу відділу у тривалій перспективі. Але зараз вона помудрішала.

Карен холодіє від самої думки про те, що Юнас Смеед невдовзі повернеться. А те, що вона й далі вестиме розслідування й звітуватиме не своєму шефові, а напряму начальнику управління і прокурорці, навряд чи покращить їхні з Юнасом стосунки. Його відсутність сприймалась як полегшення, як бульбашка, у якій вона могла вільно дихати, ба навіть відчувати насолоду від праці. Тепер ця бульбашка луснула. Те, що відбулося в готелі «Странд» завжди висітиме над ними, як хмара. Юнас утратив ту дрібку поваги до неї, яку мав до того, але найбільша небезпека насправді в тому, що він неодмінно пробовтається, і всі довідаються. І як їй жити далі, коли над її головою на тоненькій ниточці висить цей Дамоклів меч?

Ні, я однозначно не та людина, яка має вести це розслідування, тихо зітхає Карен. Може, сама прокурорка спромоглася би побачити справу під новим кутом і надихнути слідчу групу. Або Карл, він, принаймні, і досі має апетит до цієї справи.

Тієї ж миті Карл Бйоркен з’являється перед нею.

— Що вони сказали?

— Юнас повертається на посаду керівника відділу, але не братиме участі в розслідуванні. Гауґен пообіцяв негайно йому зателефонувати.

Карл киває.

— Ну, це було очікувано. Але я гадав, що Гауґен хо­ча би спробує поборотися за те, щоби Юнас очолив розслідування, якщо його остаточно виключили з імовірних підозрюваних.

Карен вагається. Розказати правду чи залишити Карлові ілюзію стосовно того, що Віґґо Гауґен, начебто, прийняв мудре рішення?

— Ні, ми працюємо, як і раніше. Я і решта групи.

— От і добре. До того ж можеш викинути з голови,— Карл роззирається, а тоді притишує голос,— оту вашу ніч у готелі, бо тепер в Юнаса є інше алібі. Тож якого милого в тебе такий занепадницький вигляд?

Карен повільно повертається разом із кріслом і дивиться в очі Карла Бйоркена.

— Бо я поняття зеленого не маю, у який бік нам тепер рухатися.

Наступної миті озивається мобільний.

Ньот Брудаль коротко повідомляє, що результати аналізів ДНК готові, і вони підверджують, що загиблою є дійсно Сюсанне Смеед.

— Оскільки ідентифікація завершена і немає найменших сумнівів про причину смерті, тіло можна передати родичам для поховання,— повідомляє він беземоційним голосом, незважаючи на те, що особисто знав померлу.

«Родичі!» — думає Карен, уявляючи Сіґрід.

Формально інших родичів у Сюсанне немає. Як Сіґрід дасть собі раду з організацією похорону? Біля тіла небіжчиці, звісно, ніхто не сидітиме, Карен не вірить, що Сіґрід триматиметься замшілих традицій. Але навіть організувати сам похорон буде для неї надскладним завданням. Залишається сподіватися, що вона достатньо розумна, щоби попросити свого батька про допомогу. Юнас, звісно, мерзотник і, здається, геть позбавлений будь-яких почуттів до колишньої дружини, але доньці він не відмовить, якщо вона до нього звернеться. Але часу вже обмаль — ось-ось почне працювати правило про «сім днів», згідно з яким померлого треба поховати протягом тижня. На Фріселі треба встигнути за п’ять днів. Це нещодавно прийнятий закон, що мусить запобігти тому, як трапляється у Швеції, де труп можуть тримати в морзі до двох місяців. Тож тепер якщо близькі не мають можливості провести похорон упродовж п’яти робочих днів і двох вихідних, соціальні служби перебирають цю місію на себе і ховають покійного без присутності родичів.

Напевно Сюсанне поховають у суботу, міркує Карен. Якщо не встигну сама, попрошу піти туди Карла. Звісно ж, убивця не ховатиметься в кущах на кладовищі, наче в поганому кіно, але все ж варто піти. Може, хтось із присутніх виявить бажання поділитися чимось цікавим. Скажімо, якісь давні друзі Сюсанне, яких слідство досі не виявило.

46

О 15:40 п’ятничного пообіддя слідча група знову оживає.

Цілий тиждень вони тупцяли на місці, як бігові коні перед початком перегонів, а годинник тим часом невблаганно цокав. І поступово завзяття згоріло ще на старті. Критичні точки залишалися позаду одна за одною: перші двадцять годин, коли, як правило, ідентифікують необачних злочинців, три доби, впродовж яких трохи хитрішим убивцям вдається водити слідчих за ніс. Сьогодні, на шостий день розслідування, згасло навіть сподівання на те, що ДНК чи ще якісь речові докази нададуть можливість здійснити прорив. Усе, що в них є, лежить на столі. Ніхто вже не сподівається на те, що раптом, наче deus ex machina, з’явиться якесь нове свідчення. Здається, ніщо з того дріб’язку, який їм удалося відкопати протягом слідства, не допоможе зрушити з місця. Ну, хіба Діса Брінкман. Вони зв’язалися з іспанською поліцією, але, судячи із кволої відповіді, жінка, напевно, встигне повернутися додому, перш ніж хтось локалізує її в Іспанії. Питання в тому, як сімдесятилітня бабуся може бути пов’язана з убивством? Зрозуміло, що сама вона не могла його вчинити. Але залишається сподівання, що в неї є що розповісти про Сюсанне. Щось таке, чого слідча група ще не знає.

Саме у цей момент Корнеліс Лоотс кличе до себе Карен.

Рапорт стосовно проникнення в літню хатину неподалік Торсвіка на півночі Гейме пройшов майже непоміченим ними. Корнеліс виявив його майже випадково, вкотре відстежуючи у внутрішній системі реєстрації рапортів злочини, скоєні за останні три тижні. Проникнення відбулося у суботу 21 вересня, тобто трохи більше, ніж за тиждень до вбивства Сюсанне Смеед. Пізніше поліція Равенбю перейменувала проникнення на пограбування і спробу підпалу. І саме це привернуло увагу Корнеліса.

Спробу зловмисника підпалити будівлю зупинив сусід, який відчув запах диму й вийшов до межі перевірити, хто із власників літніх хатин надумав розпалити багаття в таку погоду. Але замість відпочивальника, який прибирає власне подвір’я, він побачив, як із сусінього будиночка, оглядаючись, наче для того, щоби пересвідчитися, що вогонь таки розгорається, вийшов молодик із рюкзаком на одному плечі. Сусід на ім’я Гадар Форрс, хоч і всупереч своїй волі, діяв так, як і мусив у цій ситуації. Замість того, щоб кинутися за молодиком-піроманом, який, за словами Форрса зник на жовтому мотоциклі, сусід повідомив рятувальну службу, а потім, не довго думаючи, розбив вікно і власноруч загасив вогонь за допомогою садового шлангу ще до прибуття пожежників.

Власник будівлі Давід Сандлер вирішив провести у хатинці останні вихідні сезону, щоб зібрати рекордний урожай лисичок. На момент пограбування він саме подався автівкою до крамниці у центрі Торсвіка за маслом і вершками. Повернувшись за півтори години, він конста­тував, що нова підлога на кухні залита водою, а сморід від згорілих фіранок доведеться вивітрювати тижнями. Зникли його новий ноутбук і старий батьків годинник «Ролекс», що лежали на столику біля ліжка. Крім усього цього, він тепер опинився у боргу перед своїм сусідом, якого недолюб­лював. Із рапорта чітко випливало, що Давід Сандлер був украй незадоволений.

— Але, з іншого боку, якби він залишився вдома, йому могли проломити череп кочергою,— озвучує Карл Бйоркен те, що у всіх на думці.

Карен скликала групу на екстрену нараду. Інформація про пограбування, здається, стала для колег справжнім ковтком свіжого повітря. Усі підтягнулися і пильно дивилися на Карен, готові записувати.

— Робити з мухи слона, звісно, не варто, але мусимо зосередитися на пошуку ймовірних зв’язків. Потрібно вивчити всі рапорти про пограбування і перевірити кожну деталь. Починаючи від сьогоднішнього дня та у зворотному хронологічному порядку. Я складу список ключових слів, аби полегшити пошуки.

Зазвичай подібні доручення викликають стогони й зі­тхання, але цього разу, щойно Карен завершує нараду, всі розбігаються до своїх столів і логіняться в системі рапортування.

За одну годину і тридцять п’ять хвилин підводиться Астрід і кличе всіх до себе. Спершу ніхто не розуміє, що саме привернуло її увагу. Ще одне пограбування, цього разу на Нооре, на північ від причалу, у проміжку між 17 і 20 вересня, коли власника не було вдома. Однак без спроби підпалу. Із речей зникли два ноутбуки і, схоже, суттєво перебільшена постраждалим кількість золотих прикрас. Те, що на Нооре безбожно крадуть, поліції доб­ре відомо. Пограбувань багато, а грабіжників знаходять рідко. У цьому рапорті ніщо не привертає уваги, крім однієї деталі.

Серед украдених речей у звіті значиться мотоцикл «Хонда» моделі «CRF 1000L Africa Twin».

Карл Бйоркен знову підсумовує очевидне:

— Це той самий хлопець. Поцупив мотоцикл на Нооре і скористався ним для пограбування в Торсвіку. А на поромі є камери?

Групою, наче невидимий газ, розповзаються думки. А що як убивство Сюсанне Смеед пов’язане лише зі спробою пограбування, під час якої щось пішло не так? Може,

той самий хлопець, який підпалив будинок поблизу Торс­віка, за тиждень зробив те саме і в Ланґевіку? Може, він вистежив власницю будинку та дізнався, що Сюсанне під час устричного фестивалю зазвичай перебуває за кордоном? І вбив її спонтанно, коли несподівано виявилося, що вона вдома? Може, вони щойно дізналися, як і чому вбили Сюсанне Смеед? Якщо так, цього хлопця рано чи пізно знайдуть.

Знахідкою особливо тішиться Віґґо Гауґен. Карен пересвідчується у цьому, залишаючи кабінет начальника управління за пів години.

— Блискучі новини! — вкотре повторює Гауґен, плес­каючи долонею по столу.

Останнє, що Карен бачить перед тим, як зачинити за собою двері,— те, як Гауґен хапається за телефон.

47

Кондиціонер у конференц-залі, де збирається слідча група, вимикається о двадцятій нуль-нуль. Коли його дзижчання стихає, Карен відчуває, як її плечі опускаються. Коричневий паперовий стаканчик із віскі, яке вона поцупила з кабінету Юнаса Смееда, здається їй дрібною, але приємною помстою у цей останній день на посаді заступника керівника кримінального відділу. У понеділок, після тижневої відсутності, Смеед знову повернеться в іпостасі шефа.

Невдовзі Карен підводиться і дістає два пакети мідій, що їй вдалося втиснути до маленького кухонного холодильника. Декілька годин тому їй надійшла есемеска від Ейріка із запитанням, що принести завтра. Карен знову забула, що запросила гостей. «Нічого не потрібно, просто приходьте!» відповіла вона і відразу ж помчала до причалу, встигнувши в останню хвилину перед закриттям крамничок. Потім знову повернулася на роботу.

У кабінеті більше нікого немає, тому Карен поклала ноги на стіл, звіддаля розглядаючи велику дошку на одній зі стін. На самому верху ряд фотографій із Сюсанне Смеед. Ліворуч порівняно недавній портрет, надісланий компанією «Ейра»: усі працівники їхніх закладів носять на уніформі бейджі з фотографією, і Ґуніллі Моен знадобилося менше чотирьох хвилин, щоби роздрукувати це фото. Праворуч від серйозної Сюсанне, що дивиться просто в камеру, розміщена підбірка світлин її тіла разом із різними ракурсами кухні.

Під акуратним рядом фотографій Карл провів вертикальну лінію, де занотував відомі їм дані щодо часу:

П’ятниця, 21 вересня, 16:30. Сюсанне покидає робоче місце в Сульґордені.

Понеділок, 24 вересня, 07:45. Сюсанне телефонує в Суль­ґорден і повідомляє, що захворіла.

П’ятниця, 27 вересня, 07:15. Вхідний дзвінок на робочий телефон Сюсанне із Копенгагена.

Субота, 28 вересня. Без спостережень.

Неділя, 29 вересня. 08:30–10:00. Вікно вбивства, згідно із Ньотом Брудалем.

Неділя, 29 вересня, приблизно 09:45. Анґела Новак приїздить до Гаральда Стеена.

Неділя, 29 вересня, приблизно 09:55–10:00. Гаральд й Анґела чують, як авто залишає подвір’я Сюсанне.

Неділя, 29 вересня, 11:49. Гаральд Стеен телефонує на номер 112.

Неділя, 29 вересня, 12:25. Сара Інґульдсен і Бйорн Ланґе заходять до будинку.

На дошці ретельно записані імена осіб, які були у більш-менш тісному контакті із Сюсанне: Юнас Смеед, донька Сіґрід і її хлопець Самюель Несбе, Венке і Маґнус Геллевік, Ґунілла Моен. Після імені Діси Брінкман стоїть знак запитання. А поза тим на дошці більше нічого немає, через що її, напевно, відсунули подалі від столу.

А тепер зі списку підозрюваних можна викреслити два імені.

Судячи з того, що декілька годин тому повідомив Карл Бйоркен, Сіґрід Смеед розповіла не всю правду. Хоча у цій ситуації їй, задля власного блага, варто було розказати геть усе.

Обдзвонивши всі квартири в під’їзді Сіґрід Смеед у Ґаарді, Карлу врешті вдалося поговорити із сусідом із квартири поруч. То був чоловік у віці років п’ятдесяти, від якого тхнуло алкоголем і копченою рибою. Він і досі був роздратований через те, що його розбудили крики зі сходового майданчика перед восьмою годиною ранку в неділю. За його словами, коли Самюель Несбе, похитуючись, приплентався додому, виявилося, що на двері зсередини накинутий ланцюжок.

Хлопець Сіґрід, якого сусід упізнав крізь дверне вічко, спочатку настирливо дзвонив, а потім почав гукати, вимагаючи, щоби Сіґрід відчинила двері.

Зрештою Сіґрід його впустила, бо, за словами сусіда, після цього вони почали сваритися і верещати, аж поки десь за годину розлючений хлопець забрався геть.

— Чи склалося у вас враження, що вони билися? — запитав Карл, подумки дивуючись, чому ніхто не викликав поліцію. Але, з іншого боку, він добре знав, чому: у Ґаарді домашні сварки були звичною справою, а поліцію тут викликають лише у крайніх випадках.

— Біс їх знає… Принаймні вона була жива, коли він пішов, бо завивала, як навіжена.

Карен від самого початку не вважала доньку ­Сюсанне ймовірною вбивцею, але тепер уже абсолютно точно можна було викреслити Сіґрід та її хлопця зі списку підозрюваних. Залишалися дві соломинки: ідентифікувати водія жовтої «Хонди» і зв’язатися з Дісою Брінкман. Можливо, хтось із них допоможе просунути слідство, але це станеться точно не перед поверненням Смееда.

Тиждень без помітного прогресу! Цього він мені не забуде, скрушно думає Карен, переводячи погляд на вік­но, по якому цівками стікає дощ. Усім уже набридло обговорювати цю раптову зміну погоди: із бабиного літа під час устричного фестивалю на ранні нічні заморозки та нескінченну мжичку. Метеорологи теж не втішають: череда циклонів з Атлантики нетерпляче чекає нагоди справити нужду над доґґерландськими островами.

Карен розглядає сірий калейдоскоп за вікном, роздумуючи над своїми нотатками. Вона знає їх напам’ять, тож потреби вкотре зазирати у чорну папку вже немає.

Вона подумки розгортає сторінку з описом характеру Сюсанне, де майже в усіх стосунках з іншими людьми фігурує слово «конфлікт»: сварки з Юнасом до і після розлучення, передовсім через гроші і землю. Конфлікт із донькою через постійні чвари з батьком і розчарування від того, що дівчинка-балерина перетворилася на молоду жінку з пірсінгом у носі і татуюваннями на руках. Конф­лікт із роботодавцем через використання робочого телефону у приватних цілях і через посаду, яку Сюсанне не отримала. Суперечка з енергокомпанією «Пегас» у зв’язку з правами на землю і шумом від вітрових турбін, встановлених поруч з її домом. Конфлікт із Венке Геллевік через те, що Сюсанне було недостатньо її уваги.

Невідомо, чи були у Сюсанне конфлікти із Самюелем Несбе, однак, зважаючи на холодні стосунки Сіґрід із матір’ю, можна припустити, що Самуель Несбе теж не надто приязно ставився до Сюсанне. Досі невідомо, чи конфліктувала Сюсанне Смеед якимось чином з Дісою Брінкман.

На полях позначена ціла низка дрібніших конфліктів із колегами, автобусним парком та різними фірмами, що пропонують товари і послуги, якими Сюсанне з тих чи інших причин була незадоволена. Та майже з усіма, із ким вона контактувала. Зі мною теж, думає Карен, згадуючи їхню зустріч біля каси садового центру. Ця жінка мала зуб на Карен Ейкен Горнбі задовго до того, як для цього з’явилася причина. А тепер вона вже ніколи не довідається, що сталося в номері 597 готелю «Странд».

Питання полягає в тому, чи був хоч один із цих конф­ліктів достатньо серйозним, щоби комусь закортіло вбити Сюсанне. Чи насправді вона комусь настільки отруїла життя, що він чи вона втратили здоровий глузд? А може, Сюсанне мала на когось компромат? Хоч Карен і не має жодних доказів, їй чомусь здається, що Сюсанне могла так опуститися. То, може, вона займалася шантажем?

Але, з іншого боку, думає Карен, потягуючи віскі, ці роздуми не мають жодного значення. Судячи зі збудженого голосу Віґґо Гауґена, вбивство Сюсанне Смеед вже розкрито.

— Навіть ти мусиш погодитися, що це проливає нове світло на всю справу,— заявив він.— І є абсолютно логічним поясненням усієї цієї сумної історії.

Хм, а чому б і ні, міркує Карен, роблячи ще один ковток. Напевно, це той самий хлопець, що пограбував будинки на Нооре і в Торсвіку. Чомусь під час другого злому він вирішив підняти градус і підпалити дім. І зовсім не виключено, що далі він міг продовжити своє «турне» до Ланґевіка. Можливо, Сюсанне заскочила його на гарячому, або ж йому самому знадобилося зробити щось більше. Від пограбування до підпалу і врешті — до вбивства. Класичний випадок притуплення чутливості, і це не такий вже й рідкісний феномен. Потреба в посиленні стимуляції особливо притаманна злочинцям з психопатичними рисами. Однак цей процес зазвичай триває значно довше, ніж один тиждень, думає Карен.

— Гарних вихідних!

Почувши голос із дверного прорізу, Карен здригається, розхлюпуючи рештки віскі.

— Ти ще тут? Я думала, що залишилася сама,— бурмоче Карен, витираючи руку об джинси.

— Вибач, що налякала,— відповідає Астрід Нільсен, застібаючи блискавку на парці.

У неї справді втомлений вигляд, констатує Карен, відчуваючи докори сумління. У зв’язку з новими знахідками знадобилося перевірити записи камер відеоспостереження з усіх поромів і посилити пошуки злочинів, пов’язаних із обома пограбуваннями. Зважаючи на небажання місцевих відділків поліції використовувати нову внутрішню систему рапортування, яка, за словами айтівців досі має «дитячі хвороби» попри те, що її запустили майже одинадцять місяців тому, слідчій групі ще й доведеться самотужки обдзвонити усі відділки для додаткової перевірки. Астрід Нільсен отримала завдання підсумувати усі дані.

— Сподіваюся, що не через мої рабовласницькі інс­тинкти ти проводиш п’ятничний вечір без чоловіка та дітей,— каже Карен, усміхаючись.

Астрід якусь мить вагається, а потім набирає повітря, щоб відповісти.

— Ні, це не через тебе. Діти в моїх батьків, а Інґемар… ну що ж, краще вже розповісти, ви і так про все довідаєтеся. Ми з Інґемаром розлучаємося.

Карен опускає ноги зі столу й нахиляється вперед.

— Ходи сюди. Може, присядеш ненадовго?

Астрід знову вагається, але зрештою повільно розстібає блискавку. Тоді мовчки опускається на крісло, і Карен зауважує, як у неї смикаються кутики рота.

— Розкажи, що сталося.

І протягом наступних пів години Карен усвідомлює, що Астрід Нільсен не така бездоганна, а її чоловік не такий релігійний, як їй здавалося раніше.

48

Хоча церква в Ланґевіку й не повна, та все ж Карен здивована тим, скільки людей прийшло на похорон Сюсанне Смеед цього суботнього ранку. Спереду сидять Сіґрід і Юнас поруч із Венке та Маґнусом Геллевіками. Із поваги до скорботних ряд за ними порожній, однак на інших місцях Карен впізнає Ґуніллу Моен у товаристві ще однієї жінки — вірогідно, теж із Сульґордена. На твердих церковних лавах сидять чимало односельчан. Причвалав навіть Гаральд Стеен, а також Одд Марклунд, Яан Клус та Еґіль Єнсен із дружиною. Карен може хіба здогадуватися, хто з них прийшов із поваги до померлої, а хто зі звичайної цікавості. Сама ж Карен розмістилася майже позаду ліворуч, і, здається, ні Сіґрід, ні Юнас її не помітили. Натомість Венке Геллевік упізнала її і кивнула, ледь усміхнувшись.

Заходячи до церкви разом із батьком, Сіґрід здавалася блідою і зосередженою. Зараз, під час проповіді, вона схилила голову, і Карен побачила, що Юнас намагається щось сказати доньці, але та відразу ж відвертається від нього.

Псалми звичні, а священник, на щастя, небагатослівний і промовляє лише найнеобхідніше. Але пізніше, коли на віко труни починає падати земля, із перших рядів чути стримане схлипування. Сіґрід не видно, і лише за декілька секунд Карен зауважує, що донька Сюсанне нахилилася вперед, зігнувшись мало не вдвоє. Юнас Смеед метушиться, а Венке Геллевік кладе на спину дівчини руку й негайно ж її забирає.

Усе закінчується за пів години. Коли Карен однією з останніх покидає церкву, вона бачить, що Юнас і Сіґрід уже внизу на невеликій парковці, а Венке із чоловіком затримались на церковному подвір’ї, розмовляючи зі священником. Чітко видно, що Юнас і Сіґрід про щось сперечаються. Він відчиняє двері, намагаючись переконати її сісти в автівку, але вона мотає головою. Юнас, уже роздратовано, жестикулює у бік машини, але Сіґрід вперлася, схрестивши руки на грудях. Потім вона різко розвертається і прямує до кладовища, а Юнас щось гукає їй навздогін.

Наступної секунди Юнас сідає в авто, гучно захряснувши дверцята. Від цього звуку всі присутні обертаються, а Венке Геллевік кидає у бік брата стривожений погляд. Вона швидко завершує розмову зі священником і разом із чоловіком поспішає до парковки. Вони майже встигають її дістатися, коли Юнас розвертається, різко газує, розкидаючи щебінь, і мчить геть.

Якусь мить Венке розгублено дивиться то вслід братовій автівці, то на племінницю, яка рухається кладовищем у протилежному напрямі. Венке скрушно хитає головою, каже щось своєму чоловікові, і вони сідають у свій «вольво» кольору синій металік. Маґнус Геллевік спокійно виводить машину з парковки і далі котить вулицею.

Останнє, що бачить Карен, перш ніж самій сісти до автівки,— вузька спина Сіґрід, що зникає серед темних заростів тису.

49

Мушлі висипаються з відра у сталеву мийку з таким грюкотом, що Руфус швидко ретирується з кухні на диван у вітальні. Скоро повернеться, думає Карен, розглядаючи лискучі чорні мушлі і повільно натягуючи ґумові рукавички, як хірург перед операцією. Взявши до рук ніж з коротким лезом, вона береться до роботи: усі п’ять кілограмів мідій треба почистити від бруду та наростів. Це потребує купу часу, але гості прийдуть не раніше, ніж за дві години. Усього їх буде вісім чи дев’ять: Коре, Ейрік і, звісно ж, Маріке; Айлін спершу не була впевнена, чи їм удасться знайти няньку, але потім повідомила, що прийде разом із Бу. От чорт, подумала Карен. Бу однозначно буде не в найкращому настрої, коли усвідомить, що доведеться провести вечір у товаристві бабів і двох геїв. Отже, не так заради Бу, як із турботи про Айлін і для загального настрою, Карен вирішила запросити свого кузена Турбйорна із дружиною Веронікою. Це має сподобатися Бу. У нього, як у видатного юриста з новоздобутими політичними планами, звичайно ж, і без цього широке коло контактів, однак він і Вероніка належать до однієї партії, а Бу має великі амбіції. Це заради Айлін, переконує себе Карен.

Для того, щоби мати хоч якийсь шанс поспілкуватися з подругою, Карен мусить запросити її чоловіка, а ще і забезпечити йому гарний настрій. Лиш би Маріке тримала язика за зубами, тоді все буде добре. На її думку, чоловік Айлін — «довбаний мудак із хворобливою потребою все контролювати».

— Він її б’є, бігме. Чому вона завжди носить одяг із довгими рукавами? — зауважила Маріке якось влітку.

І Карен запитала Айлін без натяків. Якось заїхала до неї, коли Бу не було вдома. І після двох чашок кави таки вичавила із себе свої побоювання. А у відповідь почула сміх. Бу має різні чудасії, але він ніколи її пальцем не торкнув. Звичайно ж, ні.

Карен це досі муляє.

На стільниці дзенькає мобільний, і Карен витирає руки. Есемеска від Астрід:

«На жаль, не маю сили прийти сьогодні. Не спала всю ніч і маю багато роботи. Але все одно дякую за запрошення і вітаю із вродинами!»

Спотанний порив запросити колегу був продиктований несподіванкою і співчуттям. Пані Досконалість та її прилизаний айтівець Інґемар розлучаються через зраду. Астрід розповіла, що дізналася про все випадково. Класична історія, помилково відкритий конверт, адресований чоловікові, виписка з банківського рахунку і раптове усвідомлення, від якого весь світ зупинився, а сама Астрід закам’яніла. Два походи в ресторан й одна ніч у готелі. У Парижі. Тобто Інґемар аж ніяк не провів той вікенд у Лондоні із друзями, щоби подивитися матч футбольної прем’єр-ліги.

Він одразу ж розколовся. Попередня поїздка на футбол теж була блефом, але всі інші — справжні. На цьому Інґемар наголосив з таким емоційним натиском, наче це могло додати йому хоч декілька плюсів.

— А в них із тією жінкою насправді все так серйозно? — поцікавилася Карен, відразу про це пожалку­вавши.

— А хіба це має значення? То мені що, почекати, поки він нагуляється, а потім приповзе до мене?

Ні, Карен так не вважає, хоча з роками дедалі менше вірить у вічну вірність. Невже справді не можна пробачити і просто піти далі? Походеньки наліво далеко не найстрашніше, що може статися із сім’єю. На відміну від вантажівки, яка без попередження повертає праворуч.

— Звичайно, ні. Коли ти про це дізналася? — уголос відповідає Карен.

— У вівторок увечері. Ми збиралися відправити дітей до мами Інґемара, щоби поговорити на вихідних, але я не хочу. Щойно забронювала собі номер у готелі «Рівал». Якби в мене була пляшка із чимось міцним, я би навіть не виходила з кімнати, а так піду в бар. Підчеплю там когось для помсти, їй-богу…

На секунду Карен задумується, чи не подарувати Ас­трід пляшку віскі з кабінету Юнаса, але передумує. Напевно, останнє, що їй потрібно, це сидіти самій у готельному номері. Готельний бар у «Рівалі» навряд чи суттєво кращий варіант, але принаймні не такий самотній; а підчепити там когось узагалі не складно.— Якщо ти не надто поспішаєш із тим, аби когось підчепити, то приходь до мене,— раптом виривається в Карен.

Астрід не дала однозначної відповіді на запрошення. Може, поїде до сестри в Равенбю, хоча в неї ще той характер. Тоді Карен додала: якщо Астрід надумає, то нехай просто приходить.

Напевно, з її боку розумно не прийти, думає Карен, обережно стукаючи ножем по відкритій мідії. Мабуть, в Астрід є й важливіші справи: наприклад, треба придумати, як розповісти все дітям. І батькам Інґемара, які живуть на Нооре. За словами Астрід, вони дуже релігійні. Хоча, схоже, суровий погляд на святість шлюбу в родині Нільсенів оминув одне покоління.

Карен розпрямляє спину і виглядає крізь кухонне вікно. Ранкова мжичка припинилася, і зграйка омелюхів скористалася нагодою всістися на горобину. За годину не залишиться жодного червоного грона, але само це видовище варте зими без желе з горобини.

Вона мовчки розглядає їхні шовкові спинки. Наступної миті спокій порушує клацання хижих кігтів Руфуса. Кіт застрибує на стільницю і зачудовано спостерігає за птахами.

— Е, ні, дорогенький! Краще скуштуй мідію.

Вони ще якийсь час разом спостерігають за бенкетом омелюхів, а тоді Руфусові набридає, і він зіскакує на підлогу, а Карен знову заходиться чистити мідії. Думки сную­ться далі під звуки шкреботу і стукоту. Їм доведеться вечеряти на кухні, хоча для дев’яти осіб тут трохи тіснувато. Це якщо Астрід, всупереч очікуванням, все ж таки прийде. Щоправда, веранда має дах, і температура піднялася на декілька градусів, але все ж надто холодно сидіти надворі. Для таких випадків треба б, як роблять всі інші, перебудувати рибальський елінг, міркує Карен. Може, плюнути і взятися за цю справу? Десь весною, щоби впоратися до літа…

Її роздуми перебивають три уривчасті сигнали клаксона.

За секунду зграя омелюхів спурхує, а крізь ворота вкочується автівка Маріке й паркується поруч із її власною на вимощеній щебенем ділянці унизу під подвір’ям. Не знімаючи рукавичок, Карен відчиняє вхідні двері і розглядає широкий зад Маріке, яка нахиляється над заднім сидінням, аби дістати звідти пакети і букет. Наче відчувши її погляд, Маріке обертається, широко всміхає­ться і заводить пісню:

— Сьогодні в Карен вродини, ура, ура, ура! Їй нестимуть дарунки, солодкі почастунки, тістечка і шоколад!

Карен терпляче слухає, а потім Маріке обіймає її і дарує оберемок жовтих троянд.

— Дякую, дорогенька! А чому тільки один куплет? Ні-ні, більше не треба! — швидко додає Карен.

— Невдячна істота… Привіт, скарбе!

Останні слова адресовані коту, який прослизнув за Карен на ґанок і тепер треться об ґумові чобітки Маріке. Гостя підхоплює важкі пакети і заходить до кухні, оминаючи Карен.

— Щойно з печі,— каже вона, дістаючи три великі бу­ханки хліба на заквасці.— Принаймні спечені сьогодні вранці, як запевнив продавець у «Баккері». І ще дещо щойно з печі.

Маріке обережно ставить на стіл інший пакет і витягає звідти велику синьо-зелену керамічну таріль. Декілька шарів різних кольорів, зливаються між собою, і товста емаль створює ефект тривимірної глибини і повну ілюзію мілководдя морської затоки.

У Карен відбирає мову. Без жодного слова вона обіймає Маріке й довго не відпускає.

— Ну годі вже, годі… Є вино?

50

За півтори години Карен Ейкен Горнбі дивиться на пе­ревтілення, що відбулося з її рибальським елінгом. Досить було обмовитися, що елінги часто перебудовують у літні тераси, щоби Маріке відразу взялася до роботи. Дзвінок Коре та Ейріку, що саме сідали до авта, але, звісно ж, не відмовилися заїхати дорогою до майстерні; швидкий обхід будинку й комори. Усе це поки Карен кришила і смажила цибулю, часник і моркву, заливала їх вином і вершками й присмачувала великим шматком овечого сиру. А поки поралася з яблуками — нарізала, обсмажувала в маслі з цукром, діставала з холодильника пісочне тісто й викладала форму пергаментом для випічки, Маріке, до якої приєдналися Коре з Ейріком, знесла до води двоє старих дверей, четверо козлів і два старих простирадла.

За допомогою нагрівача й подовжувача, що тягнеться, звиваючись, через усе подвір’я від заземленої розетки в гостьовому будиночку аж до елінгу, температура всередині піднялася щонайменше на десять градусів.

Довгий стіл під стіною, мабуть, не витримав би танців на ньому, а ті, хто сидітимуть спиною до старезного човна, мають бути обережними, щоби не впасти у воду. Але в сяйві усіх свічок і ліхтарів, що тільки вдалося знайти, не видно лопат, вил, дірявих сітей, жовтих промаслених комбінезонів та іржавого залізного ліжка, яке колись приволік її батько і яке могло потрапити до великої хати тільки через труп його дружини.

На садових кріслах, декількох кухонних стільцях і лаві, що досі ховалася в коморі, лежать пледи. Стіл покритий двома білими простирадлами і хтось — Карен підозрює, що це Ейрік,— створив декор між тарілками і келихами із сітки від курника, гілок ялівця і китиць горобини, які не встигли склювати омелюхи.

— Вітаю,— промовляє Коре і всміхається, побачивши здивування Карен.— Непогано мати серед друзів парочку заповзятливих геїв і маніакальну данку, еге ж?

За декілька годин товариство досягає ступеню приємної ситості і сп’яніння. Саме такі вечори треба запам’ятовувати, думає Карен, по черзі розглядаючи кожного з тих, хто сидить за столом. Поруч із нею Коре, він схиляється до Маріке. Схоже, вони про щось пліткують, бо щохвилини вибухають сміхом. Може Коре розповідає якісь пікантні подробиці про вчорашній запис на студії «KGB Productions», якою він володіє разом із двома шведами. Туди з якоїсь незбагненної для Карен причини з’їжджаються музиканти з усієї Європи. Поки Маріке спілкується з Коре, ризик конфлікту з Бу залишається не надто високим.

Турбйорн і Бу підсіли один до одного, і кузен розглядає те, що Бу креслить виделкою на скатертині. Турбйорн зацікавлено киває, тягнеться за пляшкою і доливає келихи. На іншому кінці стола Ейрік із серйозним виглядом обговорює щось з Айлін, яка зі стурбованим обличчям розсіяно кришить шматок хліба. Може, в Айлін такий серйозний вигляд через те, що вона єдина у цьому товаристві абсолютно твереза, бо, звісно ж, саме їй доведеться сідати за кермо. Або тому, що одружена з кінченим мудаком, думає Карен. Хай там як, але Бу поки що не демонструє свою запальну натуру й не розкидається нищівними коментарями про свою дружину.

Астрід так і не з’явилася. Сподіваюся, що вона таки у сестри і не проводить іще один вечір у барі готелю «Рівалі», думає Карен, підводячись, аби забрати зі столу посуд. Незабаром вона зварить каву й розігріє яблучний пиріг.

— Сиди! — наказує Коре, тягнучи її назад до крісла.

Тому Карен доводиться звертатися до Вероніки, яка мовчки спостерігає за іншими. Вочевидь їй теж дісталася роль водія, бо вона крихітними ковточками потягує вино. Звісно ж, Турбйорн і Вероніка аж ніяк не ризикують натрапити на поліцію: найкоротший шлях до їхнього дому — вузька дорога через ланґевікський хребет, а там поліцейських автівок не бачили із тридцять років. Однак Вероніка є членом комітету з питань охорони здоров’я рікстінга, тож не може дозволити собі покладатися на везіння. Зустрівшись поглядом із Карен, вона здіймає келих:

— За тебе, Карен! За рік вже кругла дата… Здуріти можна, як швидко спливає час. Самій страшно, хоча мені до тієї дати трохи більше років залишилося.

— І не кажи, наступного року хіба візьму і втоплюся у криниці,— Карен криво посміхається і надпиває два ковтки вина.— Як там справи у тінґу, є якийсь прогрес із новими соціальними гарантіями?

Карен відразу шкодує, що запитала. Виборчі обіцянки партії «Успіх» про місце в будинку для літніх людей усім, кому виповнилося вісімдесят, безкоштовні стоматологічні послуги для всіх неповнолітніх і місце в наркологічному центрі та забезпечення житлом для всіх, хто погодиться підписати так званий «контракт про відмову від наркотиків», звісно ж, забезпечили необхідні голоси для того, щоби розділити владу з лібералами, але згодом виявилося, що виконати їх набагато складніше. Ось уже два роки після формування нового уряду газети рясніють повідом­леннями про літніх людей, яким не знайшлося місця у притулку, а кількість наркоманів, охочих пристати на умови реабілітації, ганебно низька. До того ж, як сказали в ранкових новинах, статистика змінюється на гірше.

Вероніка Бреннер відповідає як справжній політик:

— Авжеж. Гадаю, батьки підлітків вдячні, що їм не доводиться оплачувати дорогі стоматологічні послуги,— відповідає вона, усміхаючись.

Напевно, думає Карен. Газетярі пишуть, що стоматологи в рази частіше рекомендують ставити підліткам пластинки та брекети. Невдовзі на доґґерландських островах виправлять кожнісінький кривий зуб. Шкода лише, що дві насправді актуальні реформи провалилися.

— Так, на все потрібен час,— уголос промовляє Карен.

— До речі, щодо часу,— зауважує Вероніка,— а як справи з розслідуванням? Є хоч якісь зрушення?

І веде далі, не чекаючи на відповідь:

— Я чула, що Юнас Смеед повертається на роботу в понеділок. Напевно, полегшення для тебе?

— Де це ти почула?

Якусь мить Вероніка Бреннер має спантеличений вигляд.

— Ну-у,— протяжно промовляє вона, наче водночас обдумуючи, як відповісти, щоби нікого не скомпроментувати.— Здається, Аннікен Гауґен казала, дружина Віґґо. Ми з нею знаємося ще з молодіжної партійної організації, як тобі відомо. Так, напевно це таки вона розповіла, що Юнас, так би мовити, повертається до керма.

— Так, це правда, Юнас дійсно повертається на роботу в понеділок,— відповідає Карен.— Але, звісно ж, він не буде займатися розслідуванням убивства своєї колишньої дружини. Ми з рештою слідчої групи продовжуватимемо роботу, як і раніше.

Вероніка підсміюється.

— Ну, сподіваюся, не так, як раніше. Давно вже треба знайти вбивцю бідолашної Сюсанне.

— Ти її знала?

— Не те щоби знала, але перетиналася із Сюсанне в різних компаніях, коли вона була одружена з Юнасом.

— А після розлучення ти бачилася з нею?

Вероніка дивується.

— Ні…— відповідає вона так, наче це питання чомусь недоречне.— Здається, ніколи. Звісно, інколи бачила її в місті, ми перекидалися кількома словами, принаймні відразу після розлучення, але точно не останніми роками. Але я завжди віталася,— додає Вероніка.

Яка ж ти молодець, думає Карен. Її стосунки з єдиним двоюрідним братом по материній лінії ніколи не були тісними, хоча Карен і Турбйорн завше мешкали досить близько. Зазвичай вони зустрічаються на сімейних святкуваннях, весіллях і похоронах, але не більше. У дорослому віці Карен декілька разів намагалася зблизитися з Турбйорном, заїжджала на каву й кілька разів запрошувала кузена з Веронікою до себе. Вона намагалася не звертати уваги на його зневажливе ставлення до оточення і нескінченне бажання заробити зайву копійку. Але все ж є щось таке в її неотесаному кузені, що їй подобається. Може те, що Турбйорн не прикидається: обстоює свої упередження, демонструючи неабияку впертість. І, на відміну від дружини, він не зацікавлений в екстремальному тренуванні соціальних навичок. Але при тому Турбйорн не злопам’ятний — після того, як Карен допомогла Маріке купити ділянку з покладами зеленої глини за пристойну суму, він кілька тижнів мовчав, але пізніше більше ніколи не торкався цієї теми і не робив кислої міни.