Омана

Знову дзенькає, і вони виходять. Тієї ж миті, коли Карен торкається ручки дверей із матового скла з логотипом поліції і потертими наклеєними літерами, що позначають приміщення кримінального відділу, Юнас Смеед спирається долонею на одвірок, загороджуючи їй прохід.

— Ти ж розумієш, що далі, Ейкен. Бйоркен на найближчі тижні переходить до розслідування мербекської справи, поки не піде у віпустку — міняти підгузки. Ти припиняєш активні пошуки у ланґевікській справі і зосереджуєшся на тому, щоби склепати остаточний рапорт щодо Кванне. І жодних нарікань у відділі, ясно тобі?

65

Карен Ейкен Горнбі і справді не нарікала. Аж дві доби вона противилася спокусі висловити те, що думає насправді. І жодним словом не піддавала сумніву рішення начальства.

— Прокурорка справді гадає, що цього достатньо? — запитав Карл.

— Начебто так.

Або їй просто начхати, подумала Карен, але змовчала. На черзі інші справи: побиття, торгівля наркотиками, проституція. Ну, і Мербек, звісно. Попри активні пошукові заходи, підозрюваного так і не вдається схопити. Навпаки — тепер постраждалих жінок уже троє, вчора вранці зґвалтували і жорстоко побили ще одну жінку. Загибла із цих трьох лише одна, але остання жертва — двадцятисемилітня матір двох дітей, яка поверталася додому з нічної зміни в лікарні в Тюстеді,— перебуває в реанімації у тому самому відділенні, де нещодавно працювала.

Ґрета Гансен завершила зміну о пів на п’яту ранку через гарячку та біль у горлі. Старша медсестра викликала таксі і відправила її додому — на вулицю Атласвеґен в Одінсваллі. Роздратований тим, що остання пасажирка перед його омріяною тритижневою відпусткою в Таїланді виявилася дуже хворою, водій таксі, щойно висадивши Ґрету, щосили натиснув педаль газу. Її чоловік — Фінн Гансен, редактор газети «Нюа Даґбладет»,— солодко спав у щойно відремонтованій і гарно декорованій квартирі на третьому поверсі, не маючи уявлення, що в кущах біля будинку якийсь чоловік запихає в його жінку биту пляшку.

Усвідомлення того, що злочинець залишив неблагополучний Мербек і розширив сферу своєї діяльності до населеної середнім класом Одінсвалли, наповнила місцеві ЗМІ словами «жах», «паніка» й «терор».

Критика на адресу поліції на вчорашній пресконференції була одноголосною: вочевидь, усі патрулювання і пошукові заходи були спрямовані не в належному напрямку. Невже і справді неможливо було передбачити, що злочинець змінить місця свого полювання? Чи здатна поліція гарантувати безпеку? Чим поліція може заспокої­ти стривожених жінок? Чи справді пан Гауґен задоволений усіма діями поліції? Чи не думає він про відставку? Що із цього приводу каже міністр внутрішніх справ?

Колеги сичать один на одного, всі бліді і напружені, а кількість понаднормових робочих годин викликає паніку у відділі кадрів. Управління поліції в Дункері перебуває у фрустрації від того, що постраждала ще одна жінка, що їхніх ресурсів недостатньо, щоби патрулювати кожну кляту вулицу, і що виродок досі на волі. І, звісно, постійний неспокій через те, що все це може повторитися. Може, і цієї ночі.

Новина про арешт у ланґевікській справі потрапила на шпальти новин, але відомо, що від найменшого натяку на те, що під вартою опинився не той чоловік, медіа охопить справжнє шаленство. Лінус Кванне мусить виявитися винним. До того ж треба зважати на жорстоку реальність. У доґґерландської поліції і прокуратури немає ресурсів для більше, ніж однієї резонансної справи.

Мабуть, правда в тому, що Гауґен убачає в мербекському розслідуванні можливість підлатати свою репутацію. Це саме те, що потрібно: конкретний випадок, компетентний керівник слідства і чесна низова поліційна робота. Невдовзі все стане на свої місця. Зараз він, мабуть, уже не такий упевнений, думає Карен.

Але мовчить. Карен Ейкен Горнбі добре вміє тримати паузу.

Однак це не заваджує їй за дві години, зиркнувши на кабінет шефа, набрати телефонний номер.

— Ні, матері ще немає,— повідомляє Метте Брінкман-Ґран, цього разу з ноткою роздратування.— Скільки ви ще будете телефонувати?

— І вона досі не давала про себе знати?

Метте Брінкман-Ґран зітхає.

— Чому ж… Як я вже казала, вона позавчора телефонувала з Більбао й повідомила, що вирушить додому, щойно знайде дешевий рейс. Усе це я вже пояснювала вашій колезі.

Карен кляне свою погану шведську. Напевно, не все зрозуміла.

— Вибачте, що ви маєте на увазі? Кому саме ви це пояснювали?

— Уранці телефонувала інша полісменка. Мамин телефон задзвонив, і я врешті відповіла. Подумала, що це може бути щось важливе. Але вона поставила ті самі запитання, що й ви. Намагалася зв’язатися з мамою чи довідатися, коли вона повернеться. Ви там що, не спілкуєтеся між собою?

На мить Карен збивається з пантелику. Яка така колега? Невже Астрід Нільсен могла без попередження телефонувати Дісі? Ні, її ж перевели у слідчу групу Смееда, і навряд чи в неї є час на щось інше. Та й Астрід точно повідомила би Карен, якби з якоїсь незрозумілої нагоди вирішила зробити щось подібне.

— Та жінка, із якою ви розмовляли, точно повідомила, що вона з поліції? Тобто буквально?

Метте декілька секунд мовчить, а тоді відповідає зі щирим здивуванням у голосі.

— Може, ви маєте рацію: здається, не повідомила. Але назвалася і говорила дуже формально. І вимова в неї була, як у вас.

— Як у мене? А як саме?

— Ну, з такими ж специфічними «л» і «р», як у вас. І ставила ті самі запитання. Тож я й вирішила, що вона теж із поліції.

Метте Брінкман-Ґран знову вмовкає і за секунду продовжує.

— Вона також могла би бути з Англії. Або, може, зі США. Судячи з імені. Вона назвалася Анне Кросбі.

— Анне Кросбі? Ви впевнені?

— Авжеж, я записала ім’я та номер телефону. Я ж пообіцяла зателефонувати їй, щойно мама дасться чути.

Карен заплющує очі й запитує.

— І ви зателефонували тій Анне Кросбі й повідомили, що ваша мама збирається додому?

— Ну звичайно! Я ще думала зателефонувати вам, але вирішила, що одного дзвінка в поліцію вистачить. І подумала, що ця Анне Кросбі має вам повідомити, що мама їде додому. Я так їй і сказала.

Лише після цих слів Метте Брінкман-Ґран усвідомлює свою помилку.

— Я ж вирішила, що… У мене навіть сумніву не виникло… Зрештою, яка різниця,— додає вона, вперто намагаючись загладити свою помилку.— Мама ж іще не повернулася.

66

Хто, в біса, ця Анне Кросбі, думає Карен, коли після восьмого гудка завершує дзвінок і жбурляє мобільний на стіл.

Метте Брінкман-Ґран слухняно, без будь-яких протестів, продиктувала Карен номер телефону шведською і англійською, щоб уникнути якихось мовних непорозумінь. Поклавши слухавку, Карен відразу набрала цей номер. Десять гудків, ніхто не відповідає, автовідповідача нема. За п’ять хвилин — нова спроба, вісім гудків, без результату.

Карен хапає комп’ютерну мишку і спостерігає за тим, як судомні рухи екранної заставки, здатні викликати тривожний розлад, змінюються на логотип доґґерландської поліції. Після двох коротких запитів у пошуковій системі Карен змушена констатувати, що на жодному з островів немає нікого з іменем Анне Кросбі, однак кількість жінок із таким самим іменем у решті світу є практично безкінечною. Третій пошук, цього разу за номером телефону. Безрезультатно. Мабуть, незареєстрований користувач, зневірено вирішує Карен.

Наступної миті Карен підводиться, щоби гукнути Карла Бйоркена, але відразу ж передумує і знову опускає­ться в офісне крісло. Тоді з дивним відчуттям, наче шеф за нею стежить, відкриває папку з усіма матеріалами про вбивство Сюсанне Смеед, натискає на звіт Корнеліса Лоотса про результати, отримані експертами-криміналістами, і прокручує вниз до файлу даних відділу інформаційних технологій. У наступні сорок п’ять секунд її погляд стрибає між дисплеєм мобільного й екраном ком­п’ю­тера.

Ще одна спроба, знову вісім гудків у порожнечі. Карен роздратовано тисне на номер подружжя Коннорів і після чотирьох гудків чує голос Брендона Коннора:

— Ми із Дженет зараз зайняті чимось цікавим, тож нам не до розмов. Залиште повідомлення, і ми вам зателефонуємо.

Карен так і робить.

Ще один погляд у бік кабінету Смееда — той із кимось розмовляє по телефону, і судячи з виразу його обличчя, новини невтішні.

Та пішли вони разом із Гауґеном, думає Карен, бере куртку і підходить до Карла Бйоркена.

— Обід? Я пригощаю.

За чверть години Карл прикладає лезо ножа до картоп­лини, нанизаної на виделку, і великим пальцем знімає тонку шкурку. Вони сидять в одному з ресторанів із найкращими бізнес-ланчами на вулиці Парквей в Норребру. Майже двокілометрова відстань від управління поліції надає відчуття безпеки. Карен усвідомлює, що цей обід відчутно вдарить по її гаманцю.

— Остання у цьому році морська капуста,— промовляє Карл, закохано дивлячись на скромну бульбину.— Дорого, але варта кожнісінького шилінга.

— На початку сезону вона смачніша,— зауважує Карен, знімаючи куртку.— І на смак вона колись була зовсім інша. Зараз суцільна індустрія: великі вантажівки розвозять і розбризкують полями зелену кашу з водоростів. Ти би спробував той фукус, який мій дід вирощував на Нооре!

— Краще хоч якась морська капуста, ніж ніякої,— підсумовує Карл, виловлюючи з миски ще одну картоплину і кладучи її поруч із товстим шматком калкана.— Ясна річ, що треба скористатися нагодою, коли частують. До речі, дозволь поцікавитися: а з якої нагоди? Ти виграла в перегонах?

— Я вирішила, що це найпростіший спосіб поговорити з тобою віч-на-віч,— сухо відказує Карен.— А ти ж не з тих, хто ставить запитання, коли перед тобою помахати чеком.

Карл задоволено сміється і кладе до рота половину картоплини з великим шматком калкана, политого карамелізованим маслом.

— Ну так, Смеед не втішився б, якби довідався, що в мене така довга обідня перерва,— каже, жуючи, Карл.— Я ж маю працювати в його команді, а не сидіти тут із тобою. Я саме читав матеріали справи, коли ти влетіла. Паскудне чтиво, скажу я тобі.

— Добре, значить перерва тобі не завадить. Дружній обід з колегою. Що він може мати проти?

— Признайся, Ейкен, ти би ніколи не запросила мене, якби тобі не було щось потрібно. Кажи, у чому справа.

Карен швидко озирається у заповненому приміщенні і нахиляється уперед.

— Я знову зателефонувала Метте Брінкман-Ґран.

— Я думав, ти маєш зосередитися на Кванне. Не перечити начальству й не конфліктувати.

Карен не коментує, а веде далі:

— Я тільки хотіла дізнатися, чи її мама вийшла на зв’язок. Діса ж мала повернутися цього тижня.

— О’кей. Ну і що, вийшла?

— Так, вона нарешті на шляху додому. Але Метте розповіла, що не лише я розшукую Дісу Брінкман.

— І справді. Хочеться вірити, що доґґерландська поліція — не єдині люди, із якими контактує стара.

Карен ігнорує саркастичний тон.

— Телефонувала якась жінка у тій самій справі. На­зва­лася Анне Кросбі і залишила свій номер. У доньки склалося враження, що вона з поліції. Жінка це прямо не сказала, але й не спростувала непорозуміння. Метте Брінкман-Ґран трохи роздратувало те, що їй довелося пояснювати те саме кільком співробітникам поліції.

— Твоя їжа стигне,— зауважує Карл, киваючи на неторкану ягнятину на тарілці Карен.

Вона чемно відрізає і кладе до рота шматок. Жує, чекаючи, поки спрацює пас, який вона подала Карлу.

— Он як,— промовляє він за якусь мить.— Кажеш, Анне Кросбі. І хто вона така?

— Власне, мене це теж цікавить. Я телефонувала за її номером, але ніхто не відповів.

— Справді цікаво. Якась невідома жінка зателефонувала іншій, яка, ймовірно, не причетна до справи.

Карл Бйоркен скептично зиркає на Карен над краєм склянки, ковтаючи пиво. Не відводячи очей, Карен нахиляється вбік, риється у сумці, залишеній на підлозі, і дістає папірець. Мовчки розгортає і кладе поруч із тарілкою Карла.

— Он як,— видає він, переглянувши дані.— Це нічого не дало, але видно, що Корнеліс був дуже уважним. Сподіваюся, над даними мербекської справи він працюватиме не менш старанно. Це нам допоможе знайти того нелюда.

Карл знову зосереджується на тарілці.

Карен без коментарів кладе свій мобільний телефон поруч із тарілкою. На дисплеї висвічується останній набраний номер.

За чотири секунди Карл Бйоркен перестає жувати, відхиляється на спинку стільця і перехоплює погляд Карен.

— От чорт! — випалює він.— Виходить, загадка таємничого незареєстрованого номеру розгадана. І що ти тепер робитимеш?

— Не знаю. Але мушу це якось перевірити. Спершу ця Анне Кросбі двічі телефонувала Сюсанне у червні, а потім двадцять сьомого вересня. Всього за два дні до вбивства. А зараз вона намагається розшукати Дісу Брінкман. Навряд чи те, що вона контактувала із двома особами, причетними до розслідування, просто збіг.

— Чому ж,— незворушно заперечує Карл,— може, це дійсно просто збіг.

Карен зводить на нього скептичний погляд.

— Ну справді,— додає Карл.— Адже Діса Брінкман не входить до кола людей, формально причетних до розслідування. Просто її ім’я випадково вигулькнуло.

— Вигулькнуло у зв’язку зі встановленням деталей біо­графії жертви.

— І саме тому може виявитися абсолютно нормальним, що та сама особа намагалася зв’язатися і з Сюсанне, і з Дісою. Просто ця Анне Кросбі знає чи знала їх обох. У багатьох розслідуваннях повно таких збігів, що не мають жодного стосунку до злочину.

— З біса дивний збіг, бо Діса і Сюсанне взагалі не знайомі. Сюсанне була новонародженим немовлям, коли Діса залишила острів.

— Гаразд, але Діса знала її батьків. Ця Анне Кросбі, ймовірно, мала якесь відношення до того «колективного господарства», може, знала когось із них, а може, і сама там жила якийсь час. Там, мабуть, тинялася купа всілякого народу. Ти спитала у Брендона і Дженет Коннор?

— Ще ні, але я надиктувала повідомлення на їхній автовідповідач. А зараз думаю надіслати есемеску на мобільний Анне Кросбі і попросити її зв’язатися зі мною.

— Хм, чому б і ні? Донька Діси вже дала їй зрозуміти, що поліція теж цікавиться її матір’ю. Трохи дивно лише те, що Анне Кросбі не скористалася нагодою і не прояснила це маленьке непорозуміння, тут я з тобою погоджуюся. А з іншого боку, може, вона просто не зрозуміла Метте? Той сконський діалект сам чорт не розбере.

— Тобто ти теж вважаєш, що варто надіслати їй есемес? Незважаючи на наказ зосередитися виключно на Кванне?

Карен тисне великим пальцем на кнопку «Відпра­вити».

— От навіщо ти запитуєш мене? Ти ж і так уже все вирішила.

Мобільний видає короткий сигнал, що свідчить про відправку повідомлення. Карен обертає телефон, і Карл читає коротке повідомлення про те, що кримінальна поліція в Дункері шукає Анне Кросбі і просить її негайно зв’язатися з нею за вказаним номером. Карл повільно хитає головою.

— Смеед напевно сказиться, коли довідається, що ти не лишила тієї справи.

— Але ж він не довідається. Чи не так?

— Принаймні не від мене. Це задоволення прибережи для себе. Якщо Анне Кросбі вийде на зв’язок, гадаю, ти будеш змушена повідомити Смееда. Але, з іншого боку, вона ж, напевно, зателефонує тільки в тому разі, якщо не причетна до вбивства.

67

Ланґевік, 1971

— Це неможливо, вона не виживе, якщо нам не вдасться якось забезпечити грудне вигодовування.

Діса відставляє пляшечку з ненависною сумішшю вбік, витирає долонею чоло і кладе дитину на плече.

Вона вже на другу добу зрозуміла, що суміш із молока, борошна і дрібки масла не годиться. У будь-якому разі, не в цьому випадку. Так, вона бачила їхні погляди, зауважила проблиск сумніву, коли наказала Перу їхати до аптеки в Дункері по дитячу суміш. «Нестле»! Від самої цієї назви тхне блюзнірством, наругою над країнами третього світу та безсоромним шахрайством. Головний символ хижого капіталізму. Але Пер поїхав і купив. Однак їм не допомогло те, що вони продали душі дияволу.

Третя доба. Очі Діси печуть, живіт крутить від постійної тривоги і нестачі сну. Три доби Інґела не підводиться з ліжка. Не рухається, просто лежить із заплющеними очима, навіть коли не спить. А всі інші ходять довкола неї навшпиньки, безпомічні через свій вибір, через брак досвіду, через повне безсилля.

Діса несподівано закипає від люті. Вони всі як діти. Дурні діти в дорослих тілах. Вони їй повністю довірилися, вирішили, що вона все залагодить, розв’яже всі проблеми. Спокійна та надійна Діса. Вона має знання про те, як виживали в давнину, про народні методи лікування та старі рецепти. Діса — повитуха, акушерка. І навіщо потрібні лікарні і лікарі для настільки природного явища, як народження дітей?

Вона почула подвійні поштовхи сердець у череві вагітної вже на дев’ятнадцятому тижні. Близнюки! А те, що Томас не міг бути батьком, зрозуміла ще раніше — може, навіть до того, як Інґела сама погодилася подивитися правді в очі. Діса бачила Інґелу й Пера і давно зрозуміла те, на що Томас заплющував очі. Вона знала, коли зачали цих дітей, і Томаса в той час навіть близько не було в Ланґевіку.

— Ти мусиш розповісти,— сказала тоді Діса.— І Томас, і Пер мають право знати. Анне-Марі теж,— додала вона й раптом усвідомила, що відтепер усе зміниться.

І врешті-решт Пер розповів дружині жорстоку правду. Про те, що зрадив її. Що Інґела вагітна від нього. Що він стане батьком, а Анне-Марі, ймовірно, ніколи не матиме дітей. І, може, почувши пронизливий плач із другого поверху, всі вони вже тоді зрозуміли, що це початок кінця. Усвідомили ще до того, як крики і сварки перетворилися на крижану тишу. А може, це усвідомлення з’явилося наступними тижнями, коли тривога за Анне-Марі повільно переросла в роздратування?

Можливо, саме тоді вони, один за одним, ­мимоволі збагнули, що ідея ділитися всім гарно виглядає лише в теорії, а на практиці — потворна. Можливо, саме тоді всі у глибині душі вирішили, що реакцію Анне-Марі зрозуміти легше, ніж Томасову байдужість. Десь тоді захоплення його здатністю все прощати і йти далі поступово змінилося зневагою до його м’якотілості. Чому він не гнівався? Невже він справді міг пробачити Інґелі й Перу? Хіба він справжній чоловік? Цю заборонену думку годі було довго ховати.

Вони по черзі розсталися із мрією. Тео поїхав до Амс­тердама вже за декілька тижнів після того, як ідилія рухнула. Брендон і Дженет протрималися довше. Витримали журбу Анне-Марі і намагання Пера втопити свої жалі у червоному вині. Його незбагненний спокій, хоча довкола геть усе валилося. Дедалі більший живіт Інґели, який постійно нагадував, що нічого вже не минеться. Цього разу проблеми не зникнуть.

Одного морозного лютневого ранку Брендон побачив Дженет на пристані, вона самотньо сиділа на швартовому стовпці.

— Я завтра їду,— промовила вона.— Ти зі мною?

— Куди? — запитав він.

— Куди завгодно.

Опісля цього Брендон і Дженет теж покинули «колективне господарство».

Але Діса залишилася. Вона пообіцяла їм, що обов’язково дочекається народження дітей. А собі пообіцяла, що потім теж утече із цього пекла.

І коли почалися пологи, через якийсь успадкований безумовний рефлекс з’явилася надія. Може, все сяк-так налагодиться, коли з’являться діти і дім знову наповниться життям. Інґела сліпо слухалася її вказівок: дихай, не тужся, чекай, іще чекай… вже!

А Томас весь час сидів біля неї. Томас, а не Пер. Може, у цьому й полягала його помста. Єдина демонстрація влади, що він міг собі дозволити: ізолювати Пера. Саме Томас мав побачити, як народяться діти, хоча вони і не від нього.

Усе відбулося несподівано швидко. Лише години за дві після початку перейм народилася перша дитина. Здорова й дужа дівчинка скрикнула після того, як її обережно обтерли рушником. А потім Діса зауважила, що щось іде не так. Інґела враз утратила всі сили і впала в апатію. Аж десь за годину народилася друга дівчинка, і все скінчилося. Дівчинка була квола і слабенька, майже наполовину менша за сестру. Діса чула про таке під час навчання — інколи один із близнюків забирає стільки поживи, що другий відстає в розвитку. І, звісно ж, Діса читала про жінок, у яких не спрацьовує материнський інстинкт, і замість радості материнства вони впадають у глибоку депресію. Вона чула і читала про таке, але ніколи не стикалася із цим у житті.

Минуло три доби. Три доби, по вінця сповнені тривоги. Через маля, що нічого не їсть, та Інґелу, яку, здається, взагалі не хвилює доля її дітей. І вперше, відколи Діса Брінкман вирішила стати акушеркою, вона би хотіла у цей момент опинитися в лікарні.

— Так ми не дамо ради,— каже вона.— Нам потрібна кваліфікована допомога.

Вона підіймає голову й наштовхується на їхні погляди. Занепадницький погляд Томаса, неспокійний жалісний погляд Пера. І Анне-Марі, яка тримає на руках другу дівчинку. Діса стежить за нею і на мить їй здається, що Анне-Марі не усвідомлює, що це не її дитина. Відколи Інґела занурилася в апатію, Анне-Марі дивним чином ожила. Вона доглядає, заколисує, годує, втішає та пильнує здорову дівчинку, наче це її плоть і кров. Анне-Марі спантеличено дивиться на Дісу, а потім знову переводить погляд на дитя, притискає його до себе й усміхається, спостерігаючи за тим, як воно смокче гумову соску пляшечки.

— Вона ж їсть. Коли я її годую,— відказує Анне-Марі.

— Авжеж, це стосується Мелоді,— погоджується Ді­са.— Але Хепі важить надто мало. Я більше не можу брати відповідальність за неї на себе, ви мусите відвезти її до лікаря. Інґелі теж потрібна допомога. Ви самі бачите, що з нею щось не те, вона не в змозі навіть потримати дітей на руках.

Пер так рвучко підводиться, що стілець перекидає­ться.

— Це мої діти! Ви не можете їх просто так забрати.

У кухні западає тиша. Нескінченні секунди, нерівне дихання, неможливі думки. Тоді Діса нахиляється над столом:

— Томасе, вибирай: або я відвезу Інґелу з Хепі до лікарні в Дункері, або ми вже сьогодні ввечері сідаємо на пором до Швеції.

Без жодного слова Анне-Марі підводиться, ставить пляшечку на стіл і разом із Мелоді на руках виходить із кімнати.

Томас дивиться їй услід, а потім переводить погляд на Дісу.

— Ми їдемо додому,— тихо промовляє він.

68

Карен виходить із «Зайця і ворона» міцно стиснувши зуби, сідає в машину і кладе чоло на кермо. Вона помилилася.

Страшенно помилилася.

Цієї доби було багато паперової роботи, дзвінків із прокуратури і постійне перевіряння мобільного. Анне Кросбі не озвалася. Як і Діса Брінкман.

Карен іще раз безуспішно допитала Лінуса Кванне, який і далі наполягає на своїх показаннях. Так, він визнає себе винним у скоєнні чотирьох пограбувань. Так, він спробував підпалити будинки в Торсвіку і Ґрундері, але хіба це можна було назвати підпалами з метою по­збавлення когось життя? Нікого ж не було вдома, чорт забирай, і він знав про це, коли підпалював. Ну тоді поміняйте, сука, закони!

І ні, він не вбивав Сюсанне Смеед, він у житті своєму не бував у тій довбаній дірі.— Ланґевіку, чи як його там.

Однак уже за пів години після того, як Карен залишила кімнату для допитів, з’явилися докази, що заперечували це останнє твердження. О п’ятнадцятій сорок п’ять Карен зателефонували з експертного відділу. Розмова почалася з вибачень і посилань на величезну кількість роботи по мербекській справі, через що результати, на які вона чекала, запізнилися.

Карен не коментує вибачення Серена Ларсена, і той веде далі:

— Мобільний Кванне був підключений до вишки в Південному Ланґевіку протягом майже одина­дцяти годин — від 23:31 до 9:24,— повідомив Ларсен із погано прихованою зловтіхою в голосі.— Бідолашний чортяка, вочевидь, провів увесь устричний фестиваль у тій Богом забутій дірі. От скажи мені як знавець, що там, бляха, можна було робити?

— Не так уже й багато,— відповіла Карен.— Майже нічого, на жаль.

— Авжеж, він був тут,— підтвердив Арільд Расмусен у «Зайці і вороні» за декілька годин, коли Карен показала йому фото Лінуса Кванне зі слідчого ізоля­тора.

— Він просидів там у кутку весь вечір, розмовляючи телефоном. Сів у приміщенні, хоча надворі було тепло, і всі інші тусувалися там. Напився як чіп, це я точно пам’ятаю, бо сам викинув його геть близько третьої. Ні-ні, дванадятої, звичайно ж…

— Арільде, мене не цікавить, як довго ти був тоді відчинений. Але години тут важливі.

— Гаразд, він пішов останнім відразу після третьої. На годиннику було п’ятнадцять по третій, коли я піднявся у квартиру.

— Куди він подівся після того?

— Гадки не маю. Спитав, чи не здаю я кімнату, але ж я вже не здаю. Напевно спав у автівці.

— Він мав авто? Ти його бачив?

Арільд Расмусен задумався.

— Ні, не бачив, але ж він мусив його мати. Як би він інакше сюди потрапив?

Хороше питання, думає Карен, упираючись чолом у кермо. Як Лінус Кванне дістався від кар’єру, де знашли мотоцикл, до «Зайця і ворона» в Ланґевіку? Це ж майже тридцять кілометрів. А от коли він покидав Ланґевік, найвірогідніше, автівка в нього вже була — «тойота» з ледь живим стартером.

«Та я, сука, у житті не був у тому Ланґевіку!» Цей чорт брехав їй в обличчя, а вона повірила. Справді повірила.

Карен голосно зітхає.

Доведеться перевірити кожен його телефонний дзвінок і поспілкуватися з усіма, хто того вечора був тут, думає Карен, піднімаючи голову з керма. Хтось-таки мусив помітити, у який бік він вирушив.

Клятий Серен, не міг трохи раніше об’явитися.

Але водночас Карен усвідомлює, що немає сенсу перекладати вину на когось іншого. Це все через її впертість і небажання визнавати факти. Замість того, щоби випатрати Лінуса Кванне до самого денця, вона витратила дорогоцінні півтори доби на копирсання у комуні хіпі сімдесятих років.

Ще раз важко зітхнувши, Карен пристібає ремінь безпеки, повертає ключ запалення і заводить двигун.

69

За порогом старого кам’яного будинку Карен знову зустрічають смачні аромати. Сіґрід збігає зі сходів із рушником на голові.

— Бляха, як круто! Сподіваюся, я не надто наслідила у ванній. А ти знала, що у вашій крамниці господарських товарів продають фарбу для волосся?

Сіґрід нахиляється вперед, розгортає рушник і тре ним чорне, як вороняче крило, мокре волосся.

Карен зводить на заплямований рушник втомлений погляд.

— Ой,— каже Сіґрід.— Якщо треба — можеш взяти мамин, у неї повно рушників.

— Забудь. Що сьогодні на вечерю? Пахне неймовірно.

— «Кок-о-він». Або щось схоже. Я поцупила пляшку вина з комори. А ти знала, що біля дороги на Ґрене живе фермер, який розводить органічних курей?

Карен фиркає.

— Ти про Юара Іверсена? Та він навіть не знає, як правильно пишеться слово «органічний». Навіть хробаки шугаються від його капусти.

Сіґрід засмучується.

— А він казав, що використовує тільки екологічні корми і що його кури ходять на вільному утриманні. Я ще і яєць купила.

— Що є, то є,— погоджується Карен,— вони дійсно ходять на волі. Кури старого Юара бігають по дорогах, де тільки хочуть. Я за останні роки переїхала як мінімум трьох.

— Не переймайся, я трохи перебільшую,— додає Карен, зауваживши зляканий вираз на обличчі Сіґрід.— На роботі був поганий день.

— Це пов’язано з мамою? Я знаю, що нам не можна про це говорити, але вже навіть у газеті написали, що ви затримали підозрюваного.

Карен вагається. Вся домовленість стосовно того, що Сіґрід живе в неї, тримається на тому, що вони погодилися ретельно уникати двох тем: її матері і батька.

— Ну добре, це правда. І багато що вказує на те, що затримали того, кого треба. Але поки ми не впевнені на сто відсотків, я не можу розповісти ні хто він, ні як і за що саме його затримали.

Сподіваюся, ти його не знаєш, думає Карен наступної миті. Лінус Кванне на декілька років старший за Сіґрід і, здається, вони обертаються в різних колах, але він мешкає в Ґарді, лише за декілька кварталів від квартири Самюеля Несбе.

Сіґрід потрактувала «кок-о-він» як курку у вині. Такі деталі, як підчеревину, печериці і цибулю вона замінила банкою білої фасолі і двома зубчиками часнику, які вкинула у самому кінці. Проте вийшло несподівано смачно, особливо коли як слід додати солі та перцю. Найважливіше полягало в тому, що це готувала не Карен, а хтось інший. Я, напевно, і сіна би з’їла, якби хтось поставив на стіл, думає Карен, витираючи рештки страви шматком хліба.

— Зроби, будь ласка, каву, а я візьму на себе посуд,— промовляє Карен, починаючи підводитися.

Наступної миті дзвонить мобільний.

Карен витирає пальці об джинси, виходить у коридор і виловлює мобільний із кишені куртки. Не дивлячися на екран, відповідає сухо, як зазвичай відповідають телефонним продавцям.

— Ейкен.

— Це Брендон Коннор. Здається, нам потрібно поговорити.

70

У кухні так само затишно, пахне зірою і прибрано на столі, як і попереднього разу. Зовні Дженет і Брендон здаю­ться такими ж розслабленими, але цього разу в кухні відчуває­ться напруга. Карен зауважує нервові погляди, якими обмінюється подружжя, розставляючи чайний посуд на столі.

Не потрібно було сюди їхати, треба було сказати по телефону, що поліцію більше не цікавить те, що сталося в тому «колективному господарстві» пів століття тому. Цього разу Карен не витрачатиме час на порожні балачки.

— Ви хотіли щось розповісти?

Іще один погляд — так, наче вони востаннє щось між собою погоджують. Дженет киває, і Брендон починає:

— Ми були не цілком відверті минулого разу. Але ми вирішили порушити обіцянку і розповісти те, що знаємо.

— Обіцянку? Кому ви її дали?

— Дісі. Вона роками про все мовчала, аж до Томасової смерті.

— Значить ви все ж таки підтримували контакт із Дісою Брінкман?

Брендон киває.

— Час від часу, але так, зв’язок був. Діса приїздила сюди влітку. Тоді ж і все розповіла. Сказала, що більше не могла носити це у собі.

Карен мовчки чекає, поки Брендон робить ковток чаю, міркуючи, як краще сформулювати свою думку. Повернувши чашку на стіл, він робить глибокий вдих і продовжує:

— Ось що сталося після того, як ми із Дженет покинули хутір. Я розповім лише те, що розповіла нам Діса. Більше ми нічого не знаємо.

Карен киває.

— Як вам відомо, Діса була акушеркою, а Інґела знову завагітніла під час перебування в Луторпі. Діса допомагала їй під час пологів. Про лікарню навіть не йшлося — із багатьох причин.

— І в чому полягали ці причини?

— Ну, частково в тому, що всі члени комуни вважали, що народжувати потрібно вдома і цілком природно, без знеболювальних, що можуть нашкодити дитині. Ну і, крім того, ми були поза цивілізацією, ніхто з нас не був родом з острова і не мав тут коріння. Хіба крім Анне-­Марі, але оскільки вона виросла у Швеції і ніколи навіть не бачила батька, то теж вважалася не місцевою. Ми не контактували із жодними установами і, чесно кажучи, я досі не впевнений, що Інґелу прийняли би до лікарні, навіть якби вона туди поїхала.

Прийняли би, подумки відповідає Карен. Ніхто б не відмовив жінці, яка народжує, навіть за тих часів.

— Тобто вона допомагала й Анне-Марі під час пологів? — уголос питає Карен.— Сюсанне народилася у квітні сімдесят першого. Значить, Інґела й Анне-Марі були вагітні приблизно одночасно?

— Анне-Марі ніколи не була вагітною,— тихо каже Брендон.— Сюсанне — донька Інґели.

Важко зітхаючи, Брендон відхиляється на спинку крісла і жестом просить Дженет, аби та продовжила. Вона гладить чоловіка по щоці, нахиляється вперед і спирає­ться ліктями на стіл.

— Ми знали, що Пер й Анне-Марі не могли мати дітей. У неї було безліч викиднів у Швеції, а останній мало не коштував їй життя. Це була одна із причин, чому вони з Пером переїхали сюди. Вони хотіли спробувати почати все з початку і створити спільноту, у центрі якої не було би нуклеарної сім’ї¹¹.

Дженет тягнеться за банкою з медом і кладе в чай повну з верхом ложку. Карен відмовилася від чаю, бо була впевнена, що цей візит виявиться коротким. Але помилилася. Вкотре.

— Спочатку їм це вдавалося,— веде далі Дженет.— Анне-Марі грала роль «додаткової мами» і для Дісиної Метте, і для хлопчиків Томаса та Інґели, але було ясно видно, що вона страждає від того, що ніхто із цих дітей не її.

Дженет робить паузу, щоби надпити чаю.

— Іронія полягала в тому, що Анне-Марі, хіба за винятком Діси, найбільше з усіх любила дітей. Правду кажучи, вона більше доглядала хлопчиків, ніж сама Інґела: бавилася з ними, втішала, вставала до них уночі. Інґела народжувала й годувала грудьми, і на цьому її участь у материнстві ніби закінчувалася. Решту тягнув Томас із допомогою Анне-Марі.

— Інґела знову завагітніла,— каже Карен.— А в Анне-­Марі власних дітей так і не з’явилося. Це і загнало її в депресію.

— Боюся, що не лише це,— відказує Дженет, швидко глянувши на чоловіка, наче шукаючи підтримки. Але Брендон вперто дивився у стільницю. Дженет зітхає і розводить руками:

— Цього разу батьком був Пер.

Карен відчуває, як у неї млоїть у животі й до горла підступає нудота. Сум через неможливість мати дітей, через дітей, яких не хочуть, через чужих дітей. І через мертвих дітей. Дітей, яких чекали і любили, але жорстоко відібрали — раз, і немає. Ті, що раз за разом народжують, не дякуючи долі за таке щастя. І ті, кому не дано.

Анне-Марі дізналася не лише про те, що чоловік їй зрадив. Він чекав на дитину від іншої жінки. Анне-Марі стаждала від того, що не може мати дітей, а її чоловік мав стати татом. І все сталося в неї на очах, у місці, що мало стати для неї прихистком.

— Продовжуйте,— безгучно промовляє Карен.

Дженет кидає швидкий погляд на гостю, присуває їй чайник і чашку і продовжує:

— Отже, ми покинули хутір, коли Інґела мала наро­джувати, тому про те, про що ми розповідаємо зараз, довідалися цього літа від Діси. Раніше ми теж не знали, до смерті Томаса вона і слова не зронила.

Карен киває.

— Тобто, повертаючись до Швеції, Інґела залишила Сюсанне Перу? Зрештою, він був її батьком, то, може, це не так уже й дивно?

Я би радше віддала руку навідріз, ніж дитину, думає Карен.

— Одна дитина залишилася. А другу Інґела з Томасом забрали до Швеції.

71

У кухні повисає тиша. Дві дитини. Не одна. І все ж Карен найбільше вражає не те, що у Сюсанне була сестра. Вона відчайдушно намагається знайти логіку в тому, що розповіла Дженет: поділити дітей, одну залишити, другу віддати. Вибрати одну й покинути іншу.

— Вочевидь, їм потрібно було швидко звідти виїхати,— пояснює Дженет.— Одна дитина від самого початку була слабша і потребувала більше догляду, ніж могла запропонувати Діса. Інґела була виснажена і не мала материнських почуттів. Вони даремно намагалися налагодити грудне вигодовування, але це їм не вдалося, і слабша дівчинка втратила ще більше ваги, не зважаючи на спроби годувати її дитячою сумішшю. Врешті вони вирішили покинути хутір і повернутися до Швеції. Гадаю, на прий­няття цього рішення знадобилися лічені дні.

— Без Сюсанне?

Дженет киває.

— Без Сюсанне. Чи Мелоді, як її тоді називали. Мелоді і Хепі.

Дженет поглядом благає свого чоловіка розповідати далі.

Помітно, що їм обом важко зраджувати довіру Діси. А те, що Карен полісменка, ще більше ускладнює завдання для цих двох старих хіпі. Карен підбадьорливо киває Брендону, і той рішуче, хоч і всупереч волі, продовжує:

— У них не було посвідки на проживання, і вони не хотіли зв’язуватися з офіційними органами, тож краще було податися додому — до Швеції. Напевно, думали повернутися, щойно дівчинці нададуть допомогу і вона зміцніє.

— Але так і не повернулися?

— У Швеції, вони, вочевидь, потрапили в якусь релігійну секту. Здається, щось пов’язане з індуїзмом. Томас досить швидко вибрався із секти, але Інґела лишилася. Діса вважає, що після останніх пологів у неї сталося щось на кшталт психозу, але на мою думку, у неї були й інші проблеми.

— Наркотики?

Брендон видає короткий смішок.

— Траву й гашиш ми всі курили, але Інґела була дуже… як би це сказати… відсторонена. Ну, всі ми були певним чином відсторонені, чи, принаймні, вдавали із себе таких. Для нас це було свідомою боротьбою з усталеними порядками, але Інґела була… начебто в іншій лізі. Вона поїхала з тією сектою до Індії і забрала із собою старших хлопчиків. За словами Діси, Томас цілий рік намагався їх знайти, але врешті-решт здався. Викреслив ту частину життя. Та й формально в нього не було жодних прав, адже діти були не його.

— А чиї вони були?

— Гадки не маю. Томас з Інґелою колись жили разом, однак згодом розійшлися на декілька років. Саме в той період народилися Оріан і Луве. Ми ніколи не цікавилися, хто насправді був їхнім батьком. Томас з Інґелою навіть одружилися перед переїздом на хутір, і хоча він офіційно не всиновив хлопчиків, ми просто ніколи не задумувалися — чому.

— Кажете, Інґела забрала хлопчиків із собою? А дів­чинку? Хепі?

— Залишила Томасу.

Карен відчуває, як її обличчя пашить від гніву. Інґела покинула спершу одну дівчинку, потім другу. І все ж тим близнючкам мабуть пощастило у порівнянні з братами. Чи вдалося хоч одному із хлопчиків вижити в Індії разом із матір’ю, у якої, вочевидь, почався психоз на ґрунті вживання наркотиків?

І дівчатка, про яких, звичайно ж, піклувалися, але ніколи не любили. Мелоді і Хепі, думає Карен. Яка жахлива іронія!

— Із часом Томас перейменував Хепі в Анне,— розповідає Дженет, наче читаючи думки Карен.— Після того як Інґела поїхала, він радикально змінився і зайнявся батьковою фірмою. Формально Томас вважався батьком Анне, адже вона народилася в його шлюбі з Інґелою. Не знаю, чи домігся він колись, аби той шлюб вважався недійсним, чи, може, Інґела все ж таки жива, але, у будь-якому разі, він більше про неї ніколи не чув.

Анне, думає Карен. Це вона.

Карен долає бажання пришвидшити розповідь і перейти до моменту, коли Анне змінила дівоче прізвище Екман на Кросбі.

— Тобто Томас більше не одружувався? — натомість запитує вона.

— Виходить, що ні. Вони з Дісою підтримували такий-сякий зв’язок упродовж кількох років, і вона багато разів намагалася переконати Томаса розповісти Анне, що в неї були брати по мамі і сестра-близнючка. Але він не погоджувався. Казав, що це давно забута історія, а Анне пояснював, що її мати померла. Діса дотримувала слова й мовчала, така вже вона є.

— Крім того, вона зрозуміла, що якби заварила цю кашу, то завдала би клопотів Перу й Анне-Марі,— каже Дженет.

Не заварювати кашу. Не розхитувати човен. Не згадувати давно поховане. Ні, ця історія навряд чи пішла би на користь успішному бізнесмену Томасу Екману, якби набула розголосу. До того ж він міг утратити Анне. Ймовірно, Перу й Анне-Марі відкриття правди теж не принесло би користі. Про них і так ходила дивна слава в Ланґевіку, а якби з’ясувалося, що Сюсанне народилася внаслідок роману між Пером й однією із жінок із «колективного господарства», то вони навряд чи змогли би залишитися там жити.

— То вона мовчала всі роки?

— Так, аж до смерті Томаса. А потім вирішила розповісти правду обом сестрам. Анне перебралася до США, де одружилася, але приїхала додому на похорон. Тоді-то Діса її і знайшла.

— А Сюсанне? Як Діса зв’язалася з нею?

— Насправді це ми допомогли Дісі знайти місце роботи Сюсанне. А потім усе було просто.

— Але чому? — не розуміє Карен.— Чому для Діси було так важливо про все розповісти? Було би набагато простіше продовжувати мовчати.

— Ми теж себе про це запитували,— відповідає Брендон.— Але Діса була твердо переконана, що людина, у якої відібрали близнюка, постійно носить у собі відчуття втрати. А у цьому випадку сестер розділили за порадою Діси. До того ж, Анне ще й усе життя вважала, що її мати померла. Діса відчувала провину, якої хотіла позбутися перед смертю.

— Перед смертю? — скептично перепитує Карен.

Їй начебто вистачає сил на мандрівки іспанськими манівцями, думає вона.

— Пів року тому Діса дізналася, що в неї рак грудей. На жаль, агресивна форма, що не піддається лікуванню.

72

Карен вмикає обладнання для запису й монотонним голосом надиктовує день, час, імена присутніх, а також мету, із якою вони тут зібралися. Вона здогадується, що відбуватиметься: Лінус Кванне виявить бажання спів­працювати і все ж таки признається, бо навідріз заперечувати вину вже неможливо. Найімовірніше, він визнає, що таки був у Ланґевіку в ніч після устричного фестивалю, але й далі заперечуватиме причетність до вбивства Сюсанне Смеед. Ніхто йому не повірить. Карен уже і сама не знає, чи вірити йому. А якийсь підступний голос усередині каже, що насправді їй на це начхати.

Карен дивиться на документи, а тоді безуспішно намагається перехопити погляд Лінуса Кванне. Той сидить, звісивши голову й повністю зосередившись на відколупуванні кутикули на правому середньому пальці. Карен зітхає і звертається до адвоката підозрюваного Ґарі Братааса.

— Цього разу допит ініціювали ви. Ваш клієнт хоче щось повідомити?

Ґарі Братаас швидко поглядає на Лінуса Кванне, кладе йому на плече руку й обертається до Карен.

— Мій клієнт згадав деякі подробиці, що здатні допомогти розслідуванню. Але хочу зауважити, що ці подробиці жодним чином не змінюють його позицію щодо вини у скоєнні тяжкого злочину. Тобто Лінус непричетний до вбивства Сюсанне Смеед.

— Зовсім не причетний? — перепитує Карен, здійнявши брови.— О Господи! — додає вона майже нечутно.

Вочевидь, не так уже й нечутно, бо Ґарі Братаас відкриває рота, щоби запротестувати. Але Карен випереджає його:

— Ну що ж, Лінусе, я слухаю.

Лінус щось нерозбірливо бурмоче, не відриваючи погляду від нігтя.

— Будь ласка, трохи голосніше, тебе не чути.

— Я був у Ланґевіку. Того вечора.

— Он як. Ну, для нас це вже не новина. Як ти вже знаєш, ми визначили, що твій мобільний був там. А оскільки ти не повідомляв, що загубив телефон чи його в тебе викрали, ми зробили висновок, що ти теж був у Ланґевіку. Навіщо ти заперечував це раніше?

— А ти, сука, як думаєш?

Нарешті Кванне підводить погляд і войовниче втуп­люється в Карен, яка спокійно дивиться йому у вічі.

— Ви ж хочете посадити мене за вбивство. Я нікого не вбивав, чорт забирай!

— Таки вбивав, Лінусе. У новорічну ніч шість років тому.

Кванне рвучко відкидає голову назад і вибалушує очі.

— Так, але то був самозахист!

Тон злісний, як у школяра, який пояснює, що бійку в коридорі почав он той високий хлопець із п’ятого «Б».

— Це ти так стверджував. П’ять ударів ножем, якщо не помиляюся. Останні чотири вже після того, як твій противник був знешкоджений.

Кванне різко кидається уперед. Його обличчя опиняє­ться так близько від Карен, що вона відчуває кислий запах тютюну.

— Ах ти ж грьобана…

— Спокійно, Лінусе,— Братаас кладе руку на плече Кванне.— Не треба провокувати мого клієнта, коли він погодився співпрацювати,— звертається він до Карен.

Лінус утихомирюється так само швидко, як щойно скипів. Він наче здувається і, відкинувшись на спинку стільця, глипає на Карен.

— Той чувак хотів мене порізати, коли я рятував мою дівчину, яку ґвалтували,— белькоче він.— Це ж, бляха, що — не рахується? Чорт, це все безнадійно, я без шансів…

Він розпачливо розводить руками і замовкає. Карен вичікує й не коментує, а Ґарі Братаас відкашлюється.

— Як зауважив мій клієнт, та справа ніяк не стосує­ться поточного розслідування.

— То що ти хотів сказати, Лінусе? Може вже припинимо гаяти час, і ти розкажеш, що насправді сталося в Ланґевіку ранком після устричного фестивалю?

73

— Що скажеш?

Дінеке Веґен ставить на стіл чашку з кавою і відкладає роздруківку допиту.

— Я вже не знаю,— відказує Карен.— Мушу відповідати?

Віґґо Гауґен і прокурорка лише знизали плечима, довідавшись, що у Сюсанне Смеед є сестра. Навіть Карл Бйоркен не виявив помітного інтересу.

— Ну, це певною мірою пояснює, чому вони із Сюсанне контактували,— відповів їй Карл.— Але ж ніщо не вказує на те, що Анне Кросбі збиралася вбити свою сестру. Радше навпаки. Облиш це і нарешті змирися з тим фактом, що вбивцею є Кванне.

Може, вони таки мають рацію? Навіщо Анне Кросбі було вбивати сестру? Фінансові причини виключені, помста чи ревнощі могли би бути імовірними мотивами, але в порівнянні з гонитвою Кванне за легкою здобиччю здаються надуманими. Залишається хіба шантаж, адже Сюсанне навряд чи прогаяла би нагоду поживитися, якби така їй трапилася. Але що вона могла дізнатися про свою сестру такого, щоб Анне Кросбі знадобилося її прибрати? Ні, Карл, мабуть, має рацію. Може, пора вже остаточно кинути цю затію?

Прокурорка відхиляється на спинку крісла і всміхає­ться.

— Ні, не зовсім. Найімовірніше ми відкриємо справу проти Кванне, у нас достатньо для цього доказів. Він перебував у Ланґевіку на час скоєння вбивства, мав мотив і можливість. А ще — брехав. Окрім того, він і раніше демонстрував схильність до насильства, якщо воно приносило йому моментальну користь.

— Ти про ненавмисне вбивство? Там навряд чи йшло­ся про користь, скоріше про певну форму помсти. Або про захист дівчини, якщо дивитися на ситуацію під позитивним кутом.

— Так, але це водночас є ознакою відсутності гальм. Арільд Расмусен засвідчив, що коли він виставляв Лінуса Кванне з паба, той був п’яний і агресивний, а від себе я додам, що, напевно, ще й обкурений. Після цього він подався до будинку Сюсанне Смеед, щоби викрасти будь-що цінне чи, може, просто там переночувати.

— Він мав би зрозуміти, що у будинку хтось є. Автівка ж стояла на подвір’ї.

Дінеке Веґен знизує плечима.

— Буває, що грабіжники вдираються, коли господарі вдома. Є чимало випадків, коли люди прокидалися від того, що злочинці заходили до спальні.

— Так, але в подібних випадках зазвичай діють кілька зловмисників.

— Напевно Кванне мислив не дуже раціонально. І не забувай, що принаймні у двох випадках він підпалював будинки, до яких вдирався.

— Чому ж він тоді не забрав столове срібло?

Дінеке Веґен знизує плечима.

— Може, йому щось завадило, а може, він пропустив ту шухляду. Ні, навряд чи це просто збіг обставин, що Кванне саме того ранку опинився в Ланґевіку. Єдина проблема — автівка.

Карен киває. У «тойоті» знайшли ДНК та ідентифікували відбитки пальців лише Сюсанне. На дверній ручці з боку пасажирського сидіння виявлені кілька тих самих невстановлених відбитків, що й у будинку. Погана новина полягає в тому, що вони не належать Кванне.

— Він каже, що добирався автостопом. Може так і бу­ло? — непереконливо зауважує Карен.

Вона згадує, якою була ситуація на дорогах після устричного фестивалю. Якби і з’явився якийсь автомобіль, то навряд чи водій зупинився би і підібрав Кванне. Дінеке Веґен швидко гортає папери, а потім уголос зачитує: «Я чекав приблизно пів години, а потім зупинився якийсь чувак. Здається, на “вольво” — чорному чи темно-­синьому».

— Як зручно,— озивається Карен.— Лише пів години. І, звичайно ж, «вольво», що ж інше?

Прокурорка знову знизує плечима.

— Ну так, тут у мене теж є сумніви. Найімовірніше, він поїхав звідти на автомобілі Сюсанне. Уникаючи залишати відбитки.

Карен багатозначно дивиться на прокурорку, але нічого не каже про те, що в Лінуса Кванне недостатньо мізків, аби приховати від криміналістів хоч один доказ.

— Велосипед, на якому за словами Кванне, він приїхав, таки знайшли,— натомість відповідає Карен.— Він поцупив його на одному із хуторів на південь від Ґрундера після того, як розбив викрадений мотоцикл. Окрім того, за словами медиків, у нього тріщина в правій ключиці і декілька подряпин на стегні, що підтверджує його розповідь.

Прокурорка пирскає:

— Бідолаха поранився і мусив тягти рюкзак із краденими речами. А щоб не потрапити на очі поліції, подався глухими дорогами до Ланґевіка. Як зворушливо!

Карен знехотя кривить губи.

— Коли дочитаєш увесь звіт, то дізнаєшся, що ми змогли підтвердити дзвінки, про які розповів Кванне. Юрґен Бекстрем, відомий старий наркоман, підтвердив, що мав чотири пропущені дзвінки, коли прокинувся пополудні після устричного фестивалю. Один від матері і три від Лінуса Кванне, кожного разу вмикався автовідповідач. Що й не дивно, бо Бекстрем, мабуть, був не в змозі розмовляти у цей час. І тим більше поїхати по свого приятеля.

— І тоді Кванне пробрався до будинку, вбив Сюсанне Смеед і втік на її автомобілі. Треба тільки якось пояснити той факт, що він не залишив в автівці слідів. Я знаю, що наші криміналісти скрупульозні, але, може, хай іще раз перевірять автівку?

— На жаль, це неможливо — автомобіль уже повернули дочці Сюсанне. Але, з іншого боку, Ларсен ніколи би на це не погодився, якби не був упевнений на сто відсотків. Якщо Кванне й був у тому авті, то мусив мати рукавиці і сіточку для волосся. Або ж йому достобіса пощастило.

Карен підводиться. Вона нічого не каже про те, що думає насправді. Кванне не вдирався до будинку Сюсанне Смеед, а просто перебував неподалік, як він і наполягав. Лінусу Кванне цього разу просто не пощастило. Карен мовчить про бентежне відчуття, що справжній вбивця Сюсанне Смеед досі на волі. Якби ж у нього було якесь ім’я, чи хоча би мотив… Ні, цього разу Карен таки триматиме язик за зубами.

— Це все, що мені вдалося,— натомість каже вона.— Далі доручаю справу твоїм людям. Надішлю повний звіт до кінця робочого дня, а сама нарешті піду у відпустку. Гауґен і Смеед напевне зрадіють, що я їду,— додає Карен, посміхаючись.

Дінеке Веґен теж підводиться і, всміхаючись, простягає руку.

— Так, я чула, що тебе якийсь час не буде. Дякую тобі. Якщо щось випливе під час твоєї відпустки, я звернуся до Юнаса. До речі, куди ти їдеш?

— Північний схід Франції. Маю частку виноградника і хочу встигнути допомогти з урожаєм.

— Невже в Ельзасі?

— Так, саме там. До речі, можемо побитися об заклад на ящик вина.

— Гаразд, а через що закладатимемося?

— Якщо твоє обвинувачення проти Кванне виявиться достатнім, із мене ящик вина.

— А якщо ні?

— Тоді я мала рацію. Мені цього достатньо.

74

— То що, покидаєш корабель, коли більше не дають погратися в капітана?

Не обертаючись, Карен спостерігає за тим, як кава повільно цідиться в чашку, яку вона абияк сполоснула під краном. Тоді повільно розвертається, дмухає на каву й підносить чашку до вуст. Спирається на стільницю і дивиться на Евальда Юганнісена, який стирчить у дверях невеликої кухні. Карен жодним жестом не видає той факт, що забула покласти цукор і вилиці зводить від гіркоти.

— Рада тебе бачити, Евальде,— промовляє вона.— Чула, що ти повернувся. Хочеш кави?

Евальд бридливо кривиться.

— Кави для геїв? Ні, дякую. Надаю перевагу старій добрій копівській каві з кавоварки.

— Я не здивована. Але раджу тобі спробувати, це крута штука.

Карен підносить руку і проводить долонею по матовій сталевій поверхні. Усміхаючись колезі, натискає вказівним пальцем на краник міксера для молока, від чого той повертається. Евальд спостерігає за нею, похитуючи головою.

— За ці витребеньки заплатять платники податків,— бовкає він.— І це далеко не все, що Юнасові доведеться розгрібати після тебе.

— Он як,— спокійно відказує Карен.— Ходять цікаві плітки?

Евальд Юганнісен робить декілька кроків кухнею, відкриває холодильник і хапає бляшанку кока-коли з полички на дверях. Відкорковує, піднімає, як для тосту, і робить кілька великих ковтків.

Значить, тебе й далі тягне на кофеїн, думає Карен, підносячи у відповідь свою чашку.

— Може, варто бути обережнішим, це міцна штука,— застерігає Карен м’яким голосом, киваючи у бік бляшанки із солодким напоєм.— Не корисно для серця.

— Та пішла ти в дупу.

— Краще на північ Франції. Їду вже у суботу. Сидітиму на хуторі і потягуватиму вино, поки ви тут гаруватимете в холоді.

Юганнісен робить іще ковток і витирає рот тильною стороною долоні.

— А ти таки мусила врешті-решт здатися. Не дали тобі витрачати час і ресурси на справу, яку можна було вирішити менше ніж за тиждень. Напевно, тобі це муляє.

Евальд висовує крісло і сідає. Відхиляється на спинку і закладає випрямлені ноги одна на одну, знову підносячи до рота бляшанку.

— А ти гаяла час на те, щоби дізнатися щось про події п’ятдесятилітньої давності, замість того, щоб дивитися собі під ніс,— промовляє Юганнісен, а тоді надпиває із бляшанки і відригує з розкритим ротом.

Карен стримується, схиляє голову на бік і посміхає­ться.

— Он воно що, то у вас зі Смеедом був гурток для шиття. Що він іще тобі розповів?

— Ти про весь той час, який витратила на розглядання старих альбомів, посиденьки в місцевих пабах та розмови зі старими хіпі? Е ні, це я сам прочитав. Юнас попросив мене перевірити твої нотатки. Таке собі чтиво.

— А ти все одно ж їх прочитав? Як зворушливо!

— Та мусив, мені доручили роль контактної особи при прокурорці, бо ти ж вирішила втекти, підібгавши хвоста.

— Чудово, значить ти прочитав роздруківки допиту Лінуса Кванне. Впевнена, що їх виявилося достатньо, щоби тебе переконати. Так само, як Веґен, Гауґена і Смееда. Як добре, що ви всі у згоді.

— І що ти в біса маєш на увазі?

— Саме те, що кажу. Ви маєте все, що, на вашу думку, треба. Тож уперед!

— Тобто ти і далі вважаєш, що Кванне не винен? Ти це хочеш сказати?

Евальд Юганнісен фиркає і витирає з підборіддя піну. Карен мовчки розглядає його, чекаючи на продовження.

— Та я ж, чорт забирай, перебрав кожнісіньку кляту соломинку з тієї купи, що ти накопала, розмовляючи із якимись дезертирами і пліткуючи в пабах. Хіпі, данські акушерки, покинуті діти — все це суцільний непотріб. А потім я прочитав допити Кванне. Тут навіть сумнівів не може бути. Якщо до тебе це не доходить, то я взагалі не розумію, що ти робиш в поліції.

Карен підходить до мийки, споліскує чашку і ставить сушитися догори дном. Опісля розвертається.

— А знаєш що, Евальде? Я теж не розумію.

Останнє, що вона чує, переступаючи через витягнені ноги і залишаючи кухню, це те, як іще одна порція вуглекислого газу звучно виривається з горлянки Евальда Юганнісена.

75

Щойно Карен витягає із сумки ключі від автівки, як телефон починає вібрувати. Ще день тому вона відчула би піднесення, побачивши на дисплеї ім’я Анне Кросбі, але зараз Карен упродовж двох секунд прикидає, чи варто взагалі відповідати.

Розмова із Брендоном і Дженет роставила усі крапки над «і». Майже п’ятдесят років тому в Ланґевіку сталася трагедія. І більше немає сумнівів у тому, що Анне Крос­бі і є тією дівчинкою, яку Інґела з Томасом забрали із собою до Швеції. Завдяки таємній допомозі Корнеліса Лоотса, якому Карен поклялася, що Юнас Смеед ні про що не довідається, вдалося підтвердити, що Хепі, яку із часом перехрестили в Анне, зростала в Мальме з Томасом Екманом, якого, вочевидь, вважала своїм біологічним батьком. У кінці вісімдесятих Анне переїхала до США, щоби вивчати маркетинг, і згодом вийшла заміж за Ґреґорі Кросбі, із яким розлучилася шість років тому. Дітей у цієї пари немає, Анне Кросбі самотньо живе в Лос-­Анджелесі.

Те, що обидві сестри-близнючки Анне і Сюсанне довідалися про існування одна одної лише за кілька місяців до смерті Сюсанне, є трагічним збігом. Однак це пояснює телефонні дзвінки Діси Брінкман і самої Анне Кросбі на номер Сюсанне Смеед. Ну а ймовірність того, що саме Анне вбила Сюсанне Смеед набагато менша, ніж імовірність того, що це зробив Лінус Кванне. Майже п’ятдесятилітня і, за даними Корнеліса, дуже заможна жінка навряд чи могла бути зацікавлена в тому, щоб убити свою щойно знайдену сестру у якійсь дірі на доґґерландському острові Гейме. Врешті-решт навіть сама Карен це усвідомила.

Мобільний видає третій сигнал, і Карен розуміє, що мусить відповісти. Нечемно ігнорувати дзвінок Анне Кросбі після того, як Карен залишила їй повідомлення із проханням якнайшвидше вийти на зв’язок. Карен проти волі натискає на зображення зеленої слухавки.

— Карен Ейкен Горнбі.

— Моє ім’я Анне Кросбі. Ви мене шукали?

Голос увічливий, але якийсь меткий, майже захеканий — так, наче вона прагне якнайшвидше вирішити цю справу. От і добре, думає Карен.

— Так, усе правильно. Я шукала вас у зв’язку із смертю однієї особи тут, на Гейме.

Карен затинається і кілька секунд мовчить. Чи знає Анне Кросбі про те, що її сестра мертва? Чи зрозуміла вона це з розмови з Метте?

— Це стосується Сюсанне Смеед,— обережно продовжує Карен.— Не знаю, чи відомо вам, що вона…

— Так, я знаю, що Сюсанне Смеед померла. Це жахливо.

Анне Кросбі відповідає коротко й, на думку Карен, майже ідеальною шведською, попри те, що багато років прожила у США.

— Річ у тім, що ми перевіряли списки дзвінків Сюсанне і знайшли ваш номер і номер Діси Брінкман. Саме її донька повідомила мені ваше ім’я, і таким чином я змогла ідентифікувати ваш номер телефону. Ми не довідалися би, що це ваш номер, якби у вас не було пакета послуг із передоплатою через банківську картку.

— Так, за кордоном я завжди користуюся цим пакетом.

— Це, напевно, найбезпечніше рішення, щоби уникнути великих рахунків.

Анне Кросбі мовчить, і з другого боку лінії чути звуки, схожі на шум будівництва.

— У будь-якому разі,— веде далі Карен,— я вже отри­мала відповіді на ті запитання, що мене цікавили. До того ж розслідування вбивства практично завершене. У нас є підозрюваний, він перебуває у слідчому ізоляторі.

— Практично завершене? Тобто ви не впевнені?

— Саме з точки зору поліції справа завершена. Далі потрібно, щоб обвинувачення виявилося достатнім.

У слухавці щось скрипить, а потім западає повна ти­ша. Карен на мить здається, що Анне Кросбі перервала зв’язок.

— Це добре,— чується наступної миті.

— Я йду в відпустку на декілька тижнів, але якщо хочете, можу попросити керівника розслідування інформувати вас про розвиток подій. Якщо ви дасте мені ваші контактні дані, я передам їх прокурорці.

— Хай зателефонують за цим номером.

— То ви залишитеся у Швеції на якийсь час?

Цього разу у слухавці виникає такий гучний тріск, що Карен мимоволі відстороняє телефон від вуха.

— Перепрошую,— озивається Анне Кросбі.— Трохи незручно розмовляти.

— Я, звісно ж, спробую зв’язатися з Дісою перед від’їз­дом,— каже Карен,— але це не так просто, як вам відомо. Її донька повідомила, що вона нарешті вирушила додому. А ви вже розмовляли з Дісою? Метте сказала, що ви також її шукали.

— Що? Ні. Тобто ще ні.

— Гаразд, я наберу її перед тим, як поїду. А якщо не вийде, то, може, заїду по дорозі додому в Мальме. Я чула, що це гарне місто, і тепер, коли збудували міст, туди легше дістатися.

Щось я забагато базікаю, думає Карен. Її не цікавлять мої плани на відпустку, а порожні балачки не змінять того факту, що її сестри нема серед живих. Ще кілька секунд тиші, і Карен саме збирається завершити розмову.

— Ви їдете у відпустку в Данію?

— Аж у Францію. Сяду на вечірній пором до Есб’єрґа в суботу, а далі автівкою.

— Тоді бажаю вам гарної подорожі.

— Дякую. І,— додає Карен,— щиро співчуваю через втрату сестри.

76

— Ти навіть не помітиш моєї присутності. Обіцяю!

— Як це можливо, ти ж сидітимеш поруч в автівці? Чи збираєшся залізти у багажник?

У погляді Сіґрід з’являється надія.

— Тобто ти згідна? Можна поїхати з тобою?

Карен зітхає. Після двох діб суцільного ниття вона таки здалася. Переконувальна кампанія розпочалася в той самий момент, коли Карен розповіла Сіґрід, що збирається піти у відпустку, яку давно відкладала, і поїхати автівкою до своїх добрих друзів в Ельзасі. Сіґрід запевнила, що оплатить половину вартості бензину, працюватиме на винограднику не покладаючи рук, і що завжди мріяла про подорож саме до Франції. Все це було сказано благальним ангельським голоском.

Коли це не принесло бажаного результату, Сіґрід змінила стратегію.

Їй потрібен був «брейк» від «цієї довбаної країни» після всього, що сталося. Сам регулярно приходить до клубу (до тієї «грьобаної діри»), а вона його взагалі бачити не хоче, тож планує звільнитися і з нового року піти вчитися (але не через те, що тато просить, хай той «лицемірний засранець» іде до дупи).

Крім того, Карен навіть не помітить її присутності.

Юнас точно сказиться, якщо довідається, що я взяла із собою у відпустку його доньку, думає Карен.

— Ну добре,— погоджується вона.

Після розмов із Коре, Ейріком і Маріке Карен усвідомлює, що одна проблема таки залишається нерозв’язаною. Ніхто з них не зможе пожити впродовж трьох тижнів у її будинку, щоби приглянути за Руфусом. Карен не наважується поселити кота на цей час у Маріке, бо коли він прибився до неї бозна-звідки рік тому, то був худющий, нещасний і з ознаками того, що здолав довгу і непросту дорогу. Найвірогідніше, він спробує втекти додому. А дорогою його схопить лисиця або, ще ймовірніше, зіб’є автівка.

Звісно, Карен може попросити когось із сусідів погодувати кота, але, зважаючи на те, як він прагне товариства, у тому числі і Сіґрід, жорстоко залишити його самого на декілька тижнів. Якого біса Карен узагалі впустила цього котяру в дім? І ще без жодної думки про те, як це ускладнить її можливість подорожувати.

Пропозиція Коре здалася їй зовсім непривабливою. Проте Карен сидить у машині на вантажному причалі в Новому Порту після того, як двадцять хвилин повільно прочісувала тутешні темні закапелки і проїзди. Щойно вона вирішила їхати геть, як у світлі фар раптом виникає Лео Фрііс. Він стоїть посеред дороги в тому самому місці, яке Карен проминула щонайменше двічі. Побачивши Лео, Карен відчуває разом полегшення й інстинктивне бажання забратися звідси, поки не пізно. А тоді згадує, що пором до Есб’єрґа відчалює менше, ніж за добу. Післязавтра Карен сидітиме з Філіпе, Аґнес та іншими друзями за келихом вина минулорічного врожаю і дивитиметься на виноградник. Карен не глушить мотор — відчиняє дверцята і виходить.

— Добре, але у чому тут прикол? — цікавиться Лео Фрііс, вислухавши її пропозицію.— Ти би не попросила мене, якби тут не було якогось підводного каменя. Ми ж практично не знайомі.

Лео міряє Карен скептичним поглядом і, не дякуючи, бере ще одну сигарету.

— Коре ручається за тебе. І ти ж нічим не ризикуєш. Просто охоронятимеш мій дім, поки я перебуватиму у Франції. Мені треба, щоби ти приглянув за будинком, аби туди хтось не заліз. Ну і пильнував за моїми речами…

— Речами?

— За моїм котом. Його треба годувати, поїти ну і… гладити.

— Ага, так ось у чому річ. А що з ним не так?

Карен відчуває, що її терпець ось-ось увірветься. Пропозиція Коре поселити в неї Лео Фрііса від самого початку здалася їй відчайдушним рішенням. Брудного волоцюгу, напевно, із цілою купою проблем.

— Він насправді хороший хлопець,— каже Коре.— Просто набрався проблем, коли група розпалася: наркотики, борги, інша фігня. Якщо хочеш, я можу час від часу заїжджати до нього і приглядати, чи все гаразд. Ми з ним тримаємо контакт відколи зустрілися тоді у «Тросі». Ти ж була тоді з нами, тож можна вважати, що вже його знаєш.

— Після двох пив? І як це вам удається тримати контакт? У нього ж навряд чи є мобільний.

— Ні, але того вечора я дозволив йому переночувати у студії. А потім іще кілька разів. Ну і запрошував його на вечері.

— Додому? І Ейрік на це пристав?

— Побурчав, але зрештою змирився. Хоч і сидів, як на голках, коли Лео всівся на тому білому дивані, який ми купили весною.

— Уявляю,— відповіла Карен.— О’кей, то як мені його знайти? Він і досі в студії чи вже знову в терміналі у Новому Порту?

— Боюся, друге. У нас зараз достобіса роботи в студії, там цілодобово хтось є, тому якийсь час він не зможе там бути. Хлопцям не сподобалося би, якби вони дізналися, що я дав йому ключі. Там обладнання на мільйони крон.

— Ну так, тоді хай уже краще вкраде і продасть той мізер, яким володію я.

— Припини, Карен. Лео не злодій. І, крім того, хіба в тебе є вибір?

Карен розглядає чоловіка, який стоїть перед нею, із сумішшю захоплення й огиди. Плащ, напевно, колись був гарним, може, це навіть його плащ, а от черевики підозріло нові на вигляд. У світлі фар видно, що червоний светр вкритий плямами, про походження яких Карен воліла би не знати, а рукави, що вибиваються з-під плаща, засмальцовані до брунатно-сірого кольору. Низ одного рукава почав розлізатися, і Лео незграбно скріпив його булавкою. На щастя, пледа, яким були вкриті його плечі, коли вони зустрілися вперше, зараз немає. Шапка й вовняні шкарпетки, що стир­чать із черевиків, мабуть кишать комахами. Він, напевно, весь ними кишить, невтішно думає Карен.

Лео мав би бути вдячним. Мав би з радістю й без зайвих запитань пристати на пропозицію даху над головою і доступу до їжі на три тижні. Натомість Карен умовляє його, наче продавець пилососів. Та ким він, з біса, себе уявляє?

Водночас Карен усвідомлює, що, ймовірно, її потреба в послугах Лео Фрііса більша, ніж його потреба в її допомозі.

— Із котом усе гаразд,— відповідає вона.— Просто потребує багато уваги.

— Ти впевнена, що це не кішка?

Лео чухає брову, від чого його шапка сповзає на чоло.

— Ха, волоцюга з гумором,— випалює Карен.— Маєш блохи? Ця шапка скоро сама поповзе.

— А я хіба не знаю? У тебе є ванна?

— Звичайно.

— Гаразд.

— Гаразд що?

— Гаразд, я поживу у твоєму будинку, щоби туди ніхто не вдерся, і попильную твого кота, поки ти відпочиватимеш на сонячному іспанському узбережжі і питимеш санґрію.

— На винограднику у Франції. Маю в ньому частку.

— Що ж, вітаю.

Лео прочищає горло й відхаркує. Карен бридливо спостерігає, як він обертається і спльовує за край набежної.

— У мене лише одна умова. Не приводити додому всяких диваків і не приймати наркотиків, поки житимеш у мене. Навіть траву. Пити можеш, але більше нічого.

— Я так і знав. Завжди є якийсь підводний камінь…

— Я працюю в поліції і не можу ризикувати, що ти займатимешся фігнею в мене вдома. Я серйозно. Даси собі раду?

— Чуєш, я майже два роки сиджу на пиві і «чорнилі». Може, маєш вдома?

— Тобі таке, напевно, не сподобається. Маю тільки добре вино і хороше віскі. А ще повну морозилку їжі, телевізор і гостьову кімнату із чистою постіллю,— додає Карен, аби пом’якшити свою зухвалість.

— І де ж цей рай?

— У Ланґевіку, на північний схід від міста.

— Я знаю, де це. Але як мені туди добратися? Коліс у мене немає, як ти вже, напевно, помітила.

Карен декілька секунд мовчить і подумки рахує. До відправлення порому залишилося двадцять три години. Завтра в неї навряд чи знайдеться час їздити містом у пошуках Лео Фрііса, а покладатися на те, що він добереться до Ланґевіка самотужки, навіть якщо дати йому грошей на таксі, вона не наважується.

— Автівкою. Їдемо просто зараз. Якщо, звісно, не ма­єш інших планів,— додає вона.

77

Звуки з верхнього поверху стихли. Ревіння кранів з гарячою водою впереміш з булькотінням, коли брудна вода зливається, щоби поступитися місцем чистій, тривало понад годину й нарешті припинилося.

— Гадаєш, він заснув? — запитує Сіґрід, розсіяно дзенькаючи ложечкою об чашку і скролячи великим пальцем другої руки в мобільному.— Може, він утопився? Кажуть, таке трапляється,— продовжує вона, на секунду відриваю­чи погляд від екрана.— Може, краще зазирнути туди?

— Думаю, Лео здатен про себе подбати,— сухо відказує Карен, відганяючи Руфуса, який застрибнув на одне з кухонних крісел і поставив передні лапи на стіл.— Якщо тобі більше не потрібен сир, я поставлю його до холодильника.

Карен підводиться, щоби поприбирати зі столу. На столі повно крихт горіхового хліба, від якого залишився жалюгідний окраєць. Лео з’їв щонайменше вісім шматків, думає Карен, відкриваючи морозильник, аби дістати нову буханку. Якщо він і далі так їстиме, то коли я повернуся, у хаті не залишиться ні крихти їжі.

— Якби не та борода, він, напевно, був би дуже гарний. Принаймні на старих фотках в інтернеті він нереально красивий. Поглянь!

Карен обертається і дивиться на Сіґрід, яка у захваті простягає їй мобільний. Не дивлячись на екран, Карен недовірливо хитає головою.

— Та він років на двадцять старший за тебе,— невдоволено відказує вона.

Сіґрід зітхає та підводиться.

— Ти смієшся… Думаєш, мене цікавить старий дід? Я думала про тебе.

— Щиро дякую. Але старий дід, напевно, на десять років молодший за мене.

— На вісім. Я перевірила.

Карен пропускає повз вуха цей пас.

— Ти спакувалася? — натомість запитує вона.

— Скоро піду пакуватися. Спокійно, чому ти так стресуєш?

Бо замість того, щоб насолоджуватися спокоєм, із якоїсь біди в мене за кухонним столом сидить дівка з пірсингом і татуюваннями на руках, а у ванні на другому поверсі відмокає бомж, думає Карен.

— Ти не могла би принести в гостьовий будиночок чисту постіль? І ввімкни обігрівач, якщо він вимкнений, я забула перевірити,— вголос каже вона.

— Виселяєш мене? Хочеш залишитися сама з бородою?

Сіґрід широко всміхається, підводячи лише одну брову, і на якусь мить Карен бачить у ній батькові риси.

— Не видурнюйся,— сичить Карен.— Там спатиме Лео, а коли ми поїдемо, він може перебратися сюди, якщо, звісно, захоче. Хай посидить у карантині, поки ми не з’ясуємо, чи є в нього сказ.

На другому поверсі знову клекоче вода, але цього разу кран із гарячою більше не вмикається. Натомість чути кроки по підлозі ванної, звук дверей, що відчиняються, і рипіння сходів. Наступної миті у дверях кухні з’являє­ться Лео Фрііс у замотаному довкола стегон рушнику. Карен відвертається. Сіґрід не відводить погляду.

— Можете позичити якийсь одяг? — питає Лео.— Мій, напевно, треба випрати.

Радше зробити санітарну обробку, думає Карен. Або обкурити сіркою.

— Ти чим підстригав бороду? — питається Сіґрід.— Блендером?

— Ні,— бурчить Лео.— Знайшов там манікюрні но­жиці.

— Сіґрід, покажи, будь ласка, де в нас пралка, і пошукайте у шафах якийсь одяг для Лео. Мені потрібно зробити дзвінок.

Карл Бйоркен відповідає після першого гудка.

— Здоров, Ейкен, що в тебе?

— Та нічого. У мене вже режим відпустки. Завтра ввечері сідаю на пором і повернуся додому аж за три тижні. А ти коли йдеш у декрет?

— Не раніше першого грудня, тож ти встигнеш повернутися до того часу.

Якщо я повернуся, думає Карен. Саме зараз думка про повернення до Юнаса Смееда та Евальда Юганнісена як ніколи неприємна.

— Я розмовляла з Анне Кросбі вчора.

— Он як, то вона таки озвалася? І що вона каже?

— Небагато. Була надто стримана.

— А Діса Брінкман? Із нею ти теж поспілкувалася?

— Іще ні. Але вона вже має бути вдома, тож спробую її набрати. Бо якось дивно: взяти і кинути справу на півдорозі.

— Ти ж казала, що в тебе режим відпустки?

— Так, але я пообіцяла Анне Кросбі, що ми інформуватимемо її про справу Кванне. Вона все ж таки сестра Сюсанне, навіть якщо офіційного підтвердження родинного зв’язку в нас немає. Тому хочу попросити тебе зателефонувати мені, якщо щось трапиться.

Хоча це й неможливо, але Карен чітко бачить, як на іншому кінці лінії зв’язку посміхається Карл Бйоркен.

— Тобто річ не в тім, що тобі цікаво?

Карен тяжко зітхає.

— Гаразд,— визнає вона.— Просто дуже незвично раптом узяти і все кинути.

— Ти ж знаєш, що кажуть про допитливих котів?

— То ти зателефонуєш чи ні? Маю на увазі, якщо він зізнається.

— Ну добре. Але спробуй нарешті по-справжньому ввімкнути той режим відпустки.

— Обіцяю. Жодного разу не згадаю про роботу, коли сидітиму серед гір зібраного винограду.

За двадцять хвилин по тому Карен закриває кришку валізи, клацає замком — і раптом ловить себе на тому, що наспівує давню дитячу пісеньку:

Дід котика врятував і так йому наказав:

наступного разу давай собі раду,

якби скрізь не нюшкував, то і в воду би не впав!

78

От вона і при товаристві, думає Карен, дивлячись услід Сіґрід, яка зникає в напрямку бару на нижній палубі.

Уже в автомобільній черзі на пором в одній з автівок попереду Сіґрід помітила якихось друзів. Упевнившись, що Карен не образиться, вона залишила її за кермом, побігла до іншої автівки і постукала. Її відразу впустили.

— Побачимося пізніше на палубі. Яка в нас каюта, до речі?

Карен вручила їй білий пластиковий ключ із номером 121.

— Я би хотіла лягти якомога раніше. Будь ласка, постарайся не розбудити мене, коли прийдеш. Мушу виспатися, щоби вистачило сил доїхати завтра аж до Страсбурга.

«Ти навіть не зауважиш моєї присутності»,— запевняла її Сіґрід. Здається, вона мала рацію, думає Карен, відчуваючи, як її огортає тривога. Як часто Сіґрід зникатиме з її поля зору під час подорожі? А що як із нею щось трапиться? Або вона піде з якимсь із тих хлопців-сезонників, що їздять між хуторами і допомагають фермерам збирати врожай? Як Карен пояснить це Юнасу Смееду? Сіґрід, звісно ж, повнолітня, але взяти її із собою в подорож — це велика відповідальність.

І коли вже Карен взялася тривожитися, то заразом уявляє свій дім у Ланґевіку. Лео Фрііса в оточенні порожніх пляшок і доріжок кокаїну, і Руфуса, що марно крутиться коло порожніх мисочок для котячої їжі. Якого чорта вона на це пристала?

Похмурі думки перериває сигнал клаксона позаду. Автівки попереду починають рухатися й одна за одною зникають за піднятим візором¹² порому «M/S Skandia».

А за пів години Карен опускається в один зі шкіряних крісел у невеликому барі на верхній палубі, і розчаровано констатує, що на столах більше нема попільничок. Хіба цей бар не був єдиним, де не діяла заборона на паління?

— А на борту можна десь покурити? — запитує Карен в офіціанта, який кладе на стіл серветку і ставить на неї джин із тоніком.

— Уже п’ять років як ніде. Правда, на відкритій палубі курити дозволено,— відповідає він, беручи з рук Карен банківську картку.

Карен зазирає у вікно. Пором відчалив вчасно і встиг уже віддалитися від скупчення вогнів міста. Краплі дощу на чорному, як смола, склі притишують бажання покурити. Крім того, Карен встигла відчути добре знайомі поштовхи, які свідчать, що Північне море трохи розбур­хане. Офіціант стежить за її поглядом і підтверджує цю здогадку службовою усмішкою, призначеною для заспокоєння схвильованих пасажирів.

— Нічого страшного. Здається, трошки погойдає, але хвилюватися нема чого. Ми б не відчалювали, якби було небезпечно.

Карен змірює його поглядом. Вочевидь, їхнє розуміння того, що таке «трошки погойдає», дещо відрізняється.

— Тобто насувається негода,— спокійно констатує вона.

— Над Доґґерландом буде справжній буревій, але ми встигнемо прибути до данського узбережжя, перш ніж негода добереться туди. Але,— додає він, зиркаючи на келих перед Карен,— якщо у вас схильність до морської хвороби, будьте обережні із цим.

Карен усміхається і хитає головою.

— На щастя, я не схильна до морської хвороби. Наскільки я розумію, це справжнє пекло.

Офіціант забирає термінал, роздруковує чек і зіжмакує його в долоні, коли Карен відмахується.

— Так, я чув, що люди ладні померти, коли їм стає дуже зле. Але, як я вже сказав, не думаю, що сьогодні буде аж так круто,— додає він і, всміхаючись, іде у своїх справах.

Із нижньої палуби доносяться звуки якоїсь пісні Леді Ґаґи, коли скляні двері зі сходів відчиняються і заходить старша пара. Щойно вони проходять крізь двері, як пором відчутно хитнуло. Жінку трохи заносить, і їй стає соромно. Вона далі крокує залом, міцно тримаючи золотий ланцюжок сумочки і спираючись на руку чоловіка. Карен повертає голову і проводжає пару поглядом, поки обидва сідають за один із невеликих столиків.

Великий бар, мабуть, заповнений, а тутешні ціни відлякали всіх, окрім двох десятків гостей. Офіціант ставить на столик перед іще однією вишукано вдягненою парою середнього віку сухий мартіні і чарку віскі. Три старші жінки прикінчують пляшку білого вина. Трохи далі сидять двоє чоловіків у костюмах і з келихами для коньяку, а над спинкою зеленого честерфілдівського крісла проглядаються плечі і потилиця жінки, яка щось шукає у сумочці. Карен не дуже розбирається в моді, але бачить, що сумочка дорога. У руці жінки щось зблискує, і Карен бачить, як вона підносить до обличчя невеличке люстерко. Напевне, поправлятиме помаду.

У цьому барі нікого не підчепиш, думає Карен, по­пиваючи свій джин-тонік. Тут знаходять прихисток ті, хто надає перевагу порому, а не літаку, і кому не до вподоби гамір у великому барі. Тут ті, хто уникає літати або мандрує автівкою. Або ті, хто вже надто старий — от як я, думає Карен. Палубою нижче розважаються ті, для кого пороми з Дункера і Равенбю є річчю в собі і кому байдуже, куди саме вони прямують цими вихідними — до Есб’єрґа чи Гарвіча. Їх приваблюють ціни у «дюті фрі», гральні автомати і шанс підчепити когось на одну ніч. А ще тут молодь, яку приваблює відсутність суворого вікового контролю у барах.

Карен давно тут не бувала, але добре пам’ятає, як це воно.

Може, все ж варто зателефонувати Сіґрід. Просто перекинутися парою фраз, щоби пересвідчитися, що її не захитало. І що вона не п’яна.

Карен кидає оком на годинник — лише 23:36. Якщо щось станеться, Сіґрід точно озветься. Якщо не обдовбалася в якійсь каюті…

«Припини!» — наказує сама собі Карен.

Одна із жінок середнього віку обертається у бік Карен, і та враз усвідомлює, що вимовила це вголос. Карен помітила за собою, що тепер частенько розмовляє вголос, залишаючись на самоті. Руфус — непогане алібі, якщо ти вдома, але коли балакаєш сама із собою за столиком бару на поромі в Північному морі, то цим справді можна шокувати оточення.

Пора мені до каюти, думає Карен. Варто поспати декілька годин, перш ніж знову сідати за кермо. Вона допиває залишки джину й підводиться. Оступається, коли пором несподівано хилиться на борт, і присоромлено всміхається іншим відвідувачам. Але на неї ніхто не звертає уваги. Жінка, що порпалася в сумочці, ледь помітно повертає голову у бік Карен, але відразу ж відвертається.

79

Евальд Юганнісен зводить на дружину запитальний погляд. Та вмикає світильник і з безнадійним виразом обличчя відкидається на подушки, притискаючи телефон до вуха. Вона гримасує та пальцями однієї руки показує, що людина у слухавці теревенить.

Евальд кидає поглядом на радіоприймач із годинником. Червоні цифри на ньому глузливо нагадують про те, що молодість і сила вже позаду: 22:47.

Вони з Раґною заснули перед одинадцятою у суботній вечір.

Але, з іншого боку, роздратовано думає Евальд, якого біса так пізно телефонувати?

Наступної миті Евальд розшифровує рухи Раґниних губ: «кузен Гассе».

— Та ні, що ти, ми ж іще не спали,— каже вона, зиркаю­чи на чоловіка.— Ні, вже набагато краще. Так, він сидить поруч, даю йому слухавку. Звичайно, можна. Вітання Еві. Так, було би добре… Ти також… Даю Евальда.

Звівши на дружину похмурий погляд, Евальд Юганнісен бере мобільний і напівсідає в ліжку. Розмови зі шведським кузеном нудні і завжди змушують Евальда почуватися приниженим. Може тому, що Ганс має звичку постійно нагадувати, що, порівняно з Евальдом, йому вдалося піднятися вище по кар’єрній драбині у шведській поліції, хоча конкуренція в Доґґерланді суттєво менша. А може, це лише властивий усім доґґерландцям комплекс меншовартості перед своєю значно більшою східною сусідкою.

Однак цього разу кузен Ганс Коллінд, заступник керівника регіону Південь, виявляється незвично небагатослівним. Уже після вступних фраз про самопочуття Евальда, Ганс переходить до суті справи.

— Річ у тім, що в нас тут, у Мальме, досить дивний випадок, і мені знадобиться твоя допомога. Не хочу телефонувати бозна-кому в такий час…

Ага, а мене, значить, можна турбувати, думає Евальд, але водночас відчуває, як глухе роздратування перетворюється на цікавість.

— Слухаю тебе,— відповідає він.

— Літню жінку знайшли вбитою у власному домі, без ознак пограбування чи сексуального насильства. Таке враження, що хтось просто зайшов до помешкання, убив її і пішов геть. За твердженням судмедексперта, це сталося позавчора ввечері, і ми не знайшли ані свідків ані мотиву.

— І чим саме я можу допомогти?

Здивування Евальда Юганнісена щире. Він звик, що кузен телефонує, щоби потеревеніти про себе і почванитися чим завгодно — від роботи до дитячих успіхів. Але не цього разу. Здається, Гассе дійсно просить його про допомогу.

— Річ у тім, що донька, попри шок і розпач, розповіла, що з нею контактували з доґґерландської поліції, розшукували її матір. Жінка, вочевидь, перебувала на той час в Іспанії, брала участь у якомусь паломництві, і хтось із ваших декілька разів намагався з нею зв’язатися.

— Із наших? Із якого би нам…

Щойно вимовивши це, Евальд Юганнісен усвідомлює, хто саме з його колег телефонував, і хто така жертва. Тому і запитав:

— Як її звати?

— Жертву? Діса Брінкман.

80

Флюоресцентні лампи на третьому поверсі управління поліції в Дункері блимають і вмикаються, заливаючи порожні робочі столи холодним світлом. Евальд Юганнісен прямує до свого столу, вмикає комп’ютер, а тоді важко бреде до кухонного закутка, де дістає із сушки керамічну чашку й натискає кнопку «подвійне капучино». Евальд дивиться на годинник і зітхає.

Діса Брінкман.

Кузенові Гассе навіть не знадобилося би називати ім’я, Евальд і так здогадався. Він двічі прочитав звіти Карен. Дуже уважно. Звісно ж, насамперед для того, щоби виявити помилки і мати над чим кепкувати, але багато чого таки застрягло в пам’яті, хоча Евальд і вважав усе це чистої води маячнею. Однак після всього того, що повідомив Гассе, Евальд таки відкинув ковдру й підвівся.

Хіба багато бабів пнуться на прощу в Іспанію?

А те, що вбито двох осіб, що фігурували в одному й тому розслідуванні, аж ніяк не могло бути збігом, хай би як Юганнісену цього хотілося. І тепер йому доведеться зв’язуватися з Ейкен. От дідько!

Дружина Евальда не протестувала, коли він раптово та без пояснень зірвався з ліжка, вдягнувся і покинув будинок, хоча ще годину тому ладен був покохатися з нею — вперше від моменту серцевого нападу. Замість запитань і застережень вона спокійно вимкнула лампу, повернулася на бік і знову заснула. Раґна Юганнісен одружена з Евальдом уже майже сорок років. Вона знає, що сперечатися з ним безнадійно.

Евальд відхиляється на спинку офісного крісла і заплющує очі. Він утретє переглядає звіт і знаходить те, що шукав. Ні, це точно не збіг, у цьому він упевнений. Евальд Юганнісен поняття не має, у чому саме справа, але він переконаний, що якийсь зв’язок є. Попри всі вікові болячки, як-от стенокардія, а тепер ще й, вочевидь, імпотенція, він досі залишається копом і не втратив уміння бачити взаємозв’язки між фактами. Те, що вбито жінку, яку шукала Карен,— не збіг обставин. Евальду не хочеться це визнавати, але, здається, Карен таки щось учула. Питання в тому, що саме? Ні, виправляє він сам себе, головне питання в тому, куди її в таку лиху годину занесло, що вона ігнорує телефонні дзвінки.

Евальд утретє набирає номер, і знову вмикається автовідповідач. Юганнісен із такою силою жбурляє мобільний, що на мить йому здається, що він усе розбив. Те, що вона у відпустці, не означає, що потрібно було опинитися поза досяжністю. Хоч якесь бісове почуття відповідальності можна ж вимагати і в баби?

Швидко перевіривши сигнал під час з’єднання, Евальд констатує, що телефон усе ще працює. Зробивши глибокий вдих, він набирає Карла Бйоркена.

Прокляття, думає Евальд, слухаючи гудки. Якщо Ейкен мала рацію, йому доведеться жерти гівно до самої пенсії.

— Здоров, Евальде,— традиційно вітається Карл.

— Як швидко можеш прийти на роботу?

— Дякую, ми гарно проводимо час,— глузливо відказує Карл.— Діти заснули і…

— Я серйозно. Скільки часу тобі знадобиться, щоб бути в управлінні?

На другому кінці коротка пауза.

— Дай мені пів години.

— Гаразд. І ще одне, ти не знаєш, чи Ейкен встигла забратися геть? Вона, здається, казала щось про Францію.

— Карен? Навіщо тобі…

— Не важливо. То ти знаєш чи ні?

— Так. Здається, вона мала сісти на пором до Есб’єрґа сьогодні о пів на одинадцяту, а далі їхати автівкою. То у чому річ?

Однак цих останніх слів Евальд Юганнісен уже не чує. Бо натиснув кнопку завершення виклику.

Мізки працюють на повну потужність, й Евальд утуп­люється в екран. Сидить так, не відводячи погляду, рівно чотири хвилини. А потім рвучко нахиляється вперед і вводить у браузері doggerlines.com. Після кількох кліків Евальд знаходить інформацію, яку шукає, і береться за телефон.

Насправді, може було би достатньо виловити Ейкен завтра, проскакує у нього в голові, поки в слухавці лунають гудки. Саме тут і зараз вони мало що можуть вдіяти, щоби з’ясувати зв’язок між убивствами Діси Брінкман і Сюсанне Смеед. Звісно, найкраще було би, якби Евальд зумів вивести все на чисту воду без допомоги Карен. Ох і розлютилася б вона тоді.

Проте він відчуває, як усередині ворушиться якесь інше незрозуміле й неприємне відчуття. Щось муляє у животі, коли він із дедалі більшим роздратуванням слухає, як автоматичний голос у слухавці запевняє, що його дзвінок поставлено в чергу. Та мусить же бути якийсь інший вихід на ту трикляту судноплавну компанію, окрім звичної лінії обслуговування клієнтів! Проблема в тому, що Евальд не знає, де шукати те начальство серед ночі, коли його немає на роботі. Але, з іншого боку, для тієї інформації, яка йому потрібна, можна обійтися і без вищо­го керівництва. Це ж дрібниця, і цілком імовірно, що можна було би почекати з нею до завтра.

Якби не мульке відчуття, що треба поквапитися.

81

За п’ять хвилин Карен минає коридор із пискливими гральними автоматами і потрапляє в атмосферу надгучної танцювальної музики і сміху. Люди мусять перекрикувати цей гамір, аби почути одне одного. Баси аж віддаються у грудях, і Карен намагається якомога швидше пробратися крізь переповнений зал.

Не такий вже й гак, вирішила вона. Просто зайду подивитися, чи тут вона. Аби знати, що з нею все гаразд. Але тепер Карен усвідомлює, що її намір приречений на провал. Попри тисняву і шум, судноплавна компанія вирішила, що буде абсолютно доречно освітити зал виключно косим світлом із бару і чимось на кшталт стробоскопа над танцювальним майданчиком. Шансів знайти тут когось — мізер. Від штовханини Карен налітає на якогось хлопця, який проливає пиво.

— Чорт, дивися під ноги! — рявкає він.

— Сорі, мене саму штовхнули,— намагається виправдатись Карен, але бачить, що хлопець уже відвернувся і верещить щось у вухо дівчини з підсвіченим обличчям, а та щось тицяє в телефоні. Не звертаючи уваги на хлопця, вона раптом щодуху вищить і показує дисплей мобільного ще одній дівчині, яка стоїть поруч.

— Чорт, він якийсь ненормальний! Поглянь сюди!

— Ти гониш! Хай би, бляха…

Далі Карен не чує. Вона пробирається вперед підковоподібним залом і голосно стогне від полегшення, вирвавшись звідти із протилежного боку.

Гарно одяненій жінці з дорогою сумочкою схоже обрид солідний спокій верхнього бару, і тепер вона стоїть коло одного із гральних автоматів.

Он як, думає Карен. А з вигляду тобі наче й не потрібно поповнювати гаманець. Проте вона знає, що однією з категорій постійних клієнтів поромних компаній є особи з ігровою залежністю різних ступенів тяжкості. А втім, ошатно вдягнена жінка не справляє враження людоманки — вона не поклала до автомату ані шилінга, просто вивчає ці незворушні ряди вишень, годинників і сімок. Чорні штани і жакет свідчать про гроші та смак. Карен не до вподоби цей стиль, але, судячи з усього, ця жінка стежить за зовнішністю. Це враження підсилює її волосся. Зачіска Карен не вимагає частих відвідин перукарні, а із сивими вкрапленнями в її коричневій гриві вона зазвичай сама дає раду. Проте, а може саме тому, Карен чітко бачить, що ані рівне каре, ані медові пасма у зачісці жінки не є результатом домашнього фарбування. І поки вона дивиться на її спину, Карен раптом проймає неприємне відчуття. Є щось сумне та бентежне у цій самотній постаті, що непорушно втупилася у віконце «однорукого бандита».

Мені потрібна затяжка після цього жахіття, думає Карен, скоса поглядаючи на відблиски стробоскопа над танцполом. Одна сигарета — і спати. Карен засовує руку в сумку по пачку, не знаходить відразу й опускається навпочіпки, обпершись спиною об стіну. Відкриває торбинку — і в очі їй б’є холодне світло дисплею мобільного. Серце завмирає. Їй хтось телефонував!

Але не Сіґрід. Карен недовірливо вдивляється в імена, що висвітлені на дисплеї. Три пропущені дзвінки з номера, що відомий їй до болю: загальний номер управління поліції. І ще один дзвінок — від матері.

82

— Вітаю в «Доґґер Лайнз», мене звати Піє, чим можу допомогти?

Що це за нова мода відповідати цілими монологами, думає Евальд, стукаючи пальцями по столу.

— Це інспектор Евальд Юганнісен, кримінальний відділ управління поліції Доґґерланда,— чітко повідомляє Евальд.— Мені потрібно негайно отримати інформацію про рейс, що відплив о 22:30 з Дункера до Есб’єрґа.

— Яка дата вас цікавить?

— Сьогодні. Зараз.

Секунда тиші.

— Ви маєте на увазі рейс, який саме зараз прямує до Есб’єрґа?

— Саме так. Мене цікавить, чи є на борту пасажирка на ім’я Карен Ейкен Горнбі. Якщо так, мені потрібно негайно передати їй повідомлення.

— На жаль, ми не маємо права надавати інформацію про конкретних…

Евальд Юганнісен знає, яка дискусія на нього чекає, якщо він негайно не зупинить цю дівчину.

— Дорогенька, послухай мене уважно. Ти добре знаєш, що поліція у будь-який момент має право доступу до всіх ваших списків пасажирів.

— Авжеж,— погоджується Піє.— Але нам дали роз­порядження не поширювати інформацію про конкретних…

— Ваші списки електронні?

— Звичайно,— відповідає вона тоном, який розвіює най­менші сумніви в неналежному поводженні з документами в «Доґґер Лайнз».

— Тоді перешли мені весь той клятий список, і я сам перевірю. Але негайно! Маєш ручку й папір?

Піє таки правильно записала електронну адресу Юган­нісена і швидко знайшла потрібну інформацію, бо вже за шість хвилин у його скриньці з’являється повідомлення з прикріпленим файлом.

Список в алфавітному порядку, тож Евальду потрібні лише чотири секунди, щоби відшукати ім’я Карен. Він знову здіймає слухавку і цього разу потрапляє напряму.

— Вітаю у «Доґґер Лайнс», мене звати Піє, чим можу вам допомогти?

— Це знову Юганнісен. Дякую за список, але ми вже витратили шість зайвих хвилин. Тож слухай мене уважно й роби, що накажу. Гаразд?

— Гаразд…— нерішуче відказує Піє, наче водночас боїться пообіцяти щось всліпу й відмовити владному голосу на іншому кінці лінії.

— Мені потрібно негайно зв’язатися з однією пасажир­кою на поромі, про який ми щойно говорили. Я намагався їй зателефонувати, але вона не відповідає.

— Так, на борту не завжди найкраще покриття.

— Отже, мені потрібно, щоби хтось із команди викликав її через гучномовець або постукав у каюту. Або зробив що завгодно, щоби вона мені зателефонувала.

— Без проблем,— радісно відповідає Піє.

У Юганнісена щелепа відвисає від здивування. Спершу ця панянка погрожувала, що не надасть жодної інформації, яку він усе одно отримав би через різні бюрократичні ходи. А тепер раптом каже «жодних проблем».

— Я подбаю, щоби на борту зробили повідомлення для пасажирки… Як звати вашу подругу?

Евальд Юганнісен мало не вибухає від гніву.

— Її звати кримінальна іспекторка Карен Ейкен Горнбі. І вона мені не подруга. Затямила?

— Пробачте, я автоматично. Багато хто намагається…

— Добре-добре, подбай, щоб її попросили негайно зателефонувати Евальду Юганнісену. Вона має мій номер. І ти вже маєш,— додає він, вибиваючи на клавіатурі цифри і відсилаючи у поштову скриньку Піє.— Якщо вона не зателефонує мені протягом пів години, я знову подзвоню.

На цій погрозливій ноті Юганнісен завершує виклик.

83

Карен сидить навпочіпки і тихо лається. Вона майже не помічає поглядів пасажирів, які проходять повз, і точно не переймається тим, що вони подумають. Як могло це статися, адже мобільний увесь час був зі мною. Наступної миті Карен зауважує крихітний значок із перекресленим дзвіночком й усвідомлює, що в телефоні ввімкнутий режим «Без звуку». Вчора ввечері, перед тим, як піти до ліжка, вона вимкнула звукові сигнали, щоб її не турбували виклики чергового чи ще когось, хто не знає, що вона у відпустці. Карен зовсім не хочеться, щоби в наступні три тижні її будили серед ночі. І я таки мала рацію, думає вона, три дзвінки тільки за останню годину!

Найбільше Карен хвилює те, що їй телефонувала мама. Дзвінок надійшов одразу після половини на дев’яту. Мама залишила голосове повідомлення. Чому це вона раптом телефонує у вечір суботи, запитує себе Карен, набираючи номер служби голосових повідомлень, ми ж завжди передзвонюємося в неділю.

Далі вона нетерпляче слухає монотонний голос:

У вас два повідомлення. Перше повідомлення залишено сьогодні о 21:34: «Привіт, люба. Вгадай, де я! Не вгадаєш. Ми з Гаррі в Лондоні, були в гостях у його сестри, і тепер думаємо навідатися до тебе. Гаррі каже, що дуже хоче побачити Ланґевік. Всього днів на два, так, щоби тебе не обтяжувати. Можемо поселитися в гостьовому будиночку. Завтра о полудні є пором із Гарвіча. Зателефонуй і скажи, що нам купити, а ні, то побачимося завтра! Цьом!»

Карен опускає мобільний і втуплюється поглядом у протилежну стіну. А потім кліпає та кидає оком на наручний годинник: 00:14. Варто зателефонувати і все скасувати, чи можна почекати до ранку? У таку пору її мама й Гаррі, напевно, давно сплять. Сподіваюся, що сплять, думає Карен. Вона ще не мала нагоди зустріти цього неймовірного Гаррі, але в тому, що її мати закохалася на старості літ, немає сумнівів. А зараз вони несподівано покинули іспанське узбережжя і подалися в таке собі турне.

Карен вирішує відіслати есемеску, а вранці ще і зателефонувати. Бо скасувати плани таки потрібно. Від самої думки про реакцію Елеанор Ейкен, коли та побачить у будинку в Ланґевіку Лео Фрііса, Карен аж мружиться від жаху. Лео з його криво підстриженою бородою, одягненого у спортивні штани Карен, що доходять йому до кісточок, і завузьку футболку з логопитом доґґерландської поліції. Принаймні такий вигляд він мав, коли Карен залишила дім декілька годин тому. Він був чистий, але не більше того.

Привіт! Було б чудово, але я в дорозі до Франції, тому іншим разом. Завтра зателефоную. Обіймаю — К.

Щойно Карен відправляє це повідомлення, як їй спадає на думку ще одна жахлива річ: а що як мати надумає навідатися на батьківщину, навіть якщо доньки немає вдома? Вирішить пожити декілька днів у будинку, показати Гаррі Ланґевік. Усе ж Елеанор Ейкен прожила тут сорок років, і ця місцина багато для неї значить, хоча вона вже цілих вісім років живе в Естепоні. Треба її зупинити, думає Карен, зателефоную, щойно прокинуся завтра. От якого дідька це мало статися саме зараз?

Бажання закурити стає нездоланним. Карен мусить заспокоїтися однією-двома сигаретами, перш ніж піти до каюти. Вона гарячково нишпорить у сумочці, нарешті знаходить сигарети та запальничку і підводиться. Струшує затерплими ногами, щоби відновити циркуляцію крові, і рушає до дверей, що ведуть на палубу.

84

Рівно за двадцять шість хвилин після дзвінка Юганнісена Карл Бйоркен відчиняє скляні двері до коридору на третьому поверсі управління поліції в Дункері. На годиннику шістнадцять хвилин на першу, і Карл з бундючним виразом обличчя наближається до письмового столу Евальда Юганнісена.

— Що, в дідька, коїться? — запитує він, хоча бачить, що колега притиснув до вуха телефон.

Юганнісен підводить погляд і відкладає телефон, хитаючи головою.

— Баба не відповідає.

— Баба?

— Ейкен. Набираю її вже годину.

Карл Бйоркен ніяк не коментує той парадокс, що Юганнісен називає так особу, яка на п’ятнадцять років молодша від нього.

— Спить, напевно. Ти бачив, котра година? У чому справа?

— Діса Брінкман,— глухо вимовляє Юганнісен.— Її вбили.

Карл Бйоркен на декілька секунд утуплюється у свого колегу. Потім в голові у нього поступово ясніє, він пов’язує факти і робить невтішний висновок.

— Анне Кросбі,— випалює він, опускаючись у крісло.

— Сестра,— зітхає Юганнісен, пригадуючи, як реготав із того розділу у звіті Карен.— Якщо це дійсно вона,— додає він без переконання в голосі.

— Хай там як, але вона пов’язана з обома жертвами. Карен хотіла, щоб ми щільніше зайнялися нею, але Гауґен і прокурорка нам відмовили. Я теж не слухав, залізно вірив у версію із Кванне. Якими ж ми були дурнями!

— Біс його знає,— бурмоче Юганнісен,— але хтось пробрався до помешкання Діси Брінкман і вбив її.

— Як ти про це довідався?

— Гассе зателефонував зі Швеції. Брінкман штовхнули, і вона вдарилася потилицею об одвірок, а потім для певності її, непритомну, задушили. Ні мотиву, ні свідків у них немає.

Карл, звісно, знає, що кузен Юганнісена Ганс Коллінд займає високу посаду у шведській поліції, але йому також відомо, що обидва вони не мають звички говорити про роботу. Принаймні, не з ініціативи Юганнісена. Однак Евальд веде далі, наче прочитавши думки колеги:

— Дочка Діси Брінкман, вочевидь, розповіла клятим шведам, що її маму розшукувала доґґерландська поліція. Неважко здогадатися, хто саме з нас це зробив. Чорт, Ейкен таки мала рацію…

Карл усвідомлює, як важко колезі визнати те, що Карен була на правильному шляху, який усі заперечували. І він таки приїхав на роботу серед ночі.

— Кажеш, Карен не відповідає? А нам узагалі відомо, що вона дійсно на поромі? Може, вона виїхала раніше і вже перебуває у Франції?

Юганнісен розвертає монітор і відкочується разом із кріслом назад.

— Принаймні вона є у списку пасажирів.

Карл бачить документ з алфавітним списком пасажирів.

Едмунд, Тімоті,

Еґерман, Ян,

Еґерман, Шарлот,

Ейкен Горнбі, Карен.

Карл наморщує лоба, і перш ніж здогадка встигає набрати чіткості, хапає мишку і прокручує файл догори. Затамувавши подих, прочісує поглядом список пасажирів.

Седервалль, Марі,

Седервалль, Ґуннар,

Класі, Яан,

Кроуфорд, Девід,

Давідсен, Вільям.

Карл із полегшенням видихає.

— У всякому разі серед пасажирів нема Анне Кросбі,— констатує він.

Юганнісен має рацію: повинен бути якийсь взаємозв’язок, як і здогадувалася Карен, але можна поспілкуватися з нею і завтра. Вона, либонь, уже спить. І вимкнула звук у телефоні на час довгоочікуваної відпустки.

Карл Бйоркен відчуває, як пульс уповільнюється й адреналін падає, і робить рух, щоб підвестися. Тієї ж миті за його спиною голос Евальда Юганнісена промовляє:

— Трясця його матері!

85

Доклавши зусилля, Карен розсуває двері, що ведуть на верхню палубу. Вітер посилився, повітря вогке від дощу, що може хлинути будь-якої миті. Але перш ніж небо розверзнеться, можна швидко перекурити. Біля круглого столу лежать перекинуті пластикові стільці, палубою самотньо перекочується декілька пластикових стаканів. Ніде не видно ні душі. Вочевидь, лише Карен готова терпіти непогоду заради заспокійливої затяжки. Або ж люди курять у якомусь іншому місці. Напевно, десь є кращі місця, ніж оце.

Карен націлюється на білі скриньки для рятувальних жилетів, що стоять під виступом даху трохи далі з лівого боку палуби. Лише пів сигарети, думає вона, а потім — спати. Тримаючись на безпечній відстані від релінга, Карен прямує до скриньок, відчуваючи, як порив вітру б’є її у спину і штовхає вперед. Обернувшись обличчям до стіни палубної надбудови, Карен неповороткими від холоду пальцями дістає пачку сигарет і запальничку. Великий палець зісковзує, і лише із четвертої спроби їй вдає­ться прикурити. Карен зажмурюється і робить глибоку затяжку.

Треба її зупинити, думає вона, знову уявляючи обличчя матері, яка заходить до будинку й наштовхується на Лео Фрііса. У кращому разі — в оточенні порожніх пляшок і косяків.

Карен і досі не впевнена, чи це її повернення до рідного дому змусило матір переїхати, чи Елеанор Ейкен просто скористалася нагодою залишити старий кам’яний будинок. Виждавши рік після повернення Карен, вона нарешті вирішила, що донька дасть собі раду сама. Той рік був навдивовижу безконфліктним — можливо через те, що Карен невдовзі перебралася до малої будівлі. Дві вдови на одну хату — трохи забагато.

Сама ж Елеанор стверджувала, що вони з батьком Карен завжди мріяли після виходу на пенсію переїхати в теп­ліші краї. А тепер їй довелося самій здійснити цю мрію.

— Тепер я можу бути спокійна, що будинок у надійних руках,— сказала тоді Елеанор.

Якщо не зв’яжуся з нею завтра вранці, то вона, мабуть, передумає, міркує Карен. Залишилося не так вже й багато годин для сну, усвідомлює вона, відчуваючи, як щелепи аж зводить позіхання. Тієї ж миті Карен згадує те, про що геть забула через шок від материного повідомлення. На мобільному було ж іще одне голосове повідомлення! Це, мабуть, вибачення чергового офіцера, який зателефонував не туди, але все одно треба перевірити. Якусь мить Карен роздумує, чи не прослухати повідомлення тут і зараз, але вирішує спершу докурити і повернутися до приміщення. Вона повертає голову й дивиться на світло, що ллється з вікон палубної надбудови трохи далі, і водночас відчуває, як утома стає нестерпною. Тоді іще раз глибоко зятягується і викидає недопалок. Жар гасне, щойно той приземляється на палубу.

Наступної миті вона відчуває удар у спину. Потужний поштовх несе її вперед, і голова Карен із силою б’ється об релінг.

86

Карл Бйоркен бачить це тієї ж миті, як чує лайку Евальда Юганнісена. У списку пасажирів Анне Кросбі справді немає. Але на самому верху тієї частини списку, на яку вони зараз витріщаються, стоять останні імена на літеру «Б»:

Бук, Андерс

Босха, Рюд

Босха, Маріанне

Брінкман, Діса

На декілька секунд западає мертва тиша.

— Як, із біса…— нарешті вимовляє Евальд Юганнісен, але Карл Бйоркен уже встиг підвестися, підійти до свого столу та взятися за телефон. Вони переглядаються і разом кивають. Потім без жодного слова беруться до діла.

За двадцять хвилин Карл Бйоркен констатує, що ще ніколи в житті не почувався таким безпорадним. Принаймні жодного разу, відколи Інґрід народила дітей.

Вони з Юганнісеном зробили все, що могли. Обдзвонили всіх, кого потрібно. Реєстрували власні дії і робили наступні кроки. Повідомили чергового офіцера, і той оголосив масштабну тривогу. Зв’язалися з керівником гвинтокрильного загону берегової охорони у Фрамнесі, який повідомив, що погодні умови надто несприятливі для вильоту. Гвинтокрильний патруль поліції засвідчив те саме. У точці, де зараз перебуває пором, дійсно дуже вітряно, але проблема навіть не в цьому. Буревій над східним узбережжям Доґґерланда сягнув рівня шторму, і видимість настільки погана, що диспетчери не дозволять гвинтокрилу злетіти.

Вони поговорили з директором судноплавної компанії, який пообіцяв негайно проінформувати капітана й повідомити про результат. Їм підтвердили, що жінка на ім’я Діса Брінкман купила квитки з Есб’єрґа до Дункера й назад, і що пором саме зараз перебуває на межі між доґґерландськими і данськими водами.

Вони розбудили Віґґо Гауґена, який цього разу вислухав їх без заперечень, пообіцявши негайно зв’язатися з данською поліцією. Вони проінформували Юнаса Смееда, який уже виїхав до управління. Тепер уся надія на те, що данська берегова охорона зможе вислати підмогу. Або персонал на борту розшукає Карен.

Це велике судно, безрадісно міркує Карл.

Він підпирає голову руками і намагається думати. Невже вони справді нічого не можуть вдіяти? Тієї ж миті він чує, як Юганнісен знову лається.

— Карле, хай йому грець, ходи сюди!

Карл Бйоркен під’їжджає на своєму кріслі до стола колеги, який товстим указівним пальцем тицяє на список пасажирів на екрані.

— Поглянь. Схоже, на тому триклятому поромі зібралися геть усі. Цікаво, що скаже Юнас, коли дізнається, що на борту ще і його мала.

87

Перше, що вона відчуває,— холод. Крижаний мокрий холод дає їй зрозуміти, що вона жива. Потім у темряву проникає струмінь світла, від якого боляче ріже в голові.

Карен не розуміє, що робить на твердій долівці у холоді та пітьмі, напівлежачи і спершись головою й плечима об крижану стіну. Я, напевно, надворі, доходить вона висновку, здивовано зауважуючи, як в обличчя моросить дощ. Довкола чути завивання вітру й ритмічний стукіт. Наступної секунди Карен згадує.

Інстинктивно намагається підвестися і водночас чує чийсь крик. У напівпритомному стані здивовано констатує, що звук виходить із неї самої, із її нутра, а потім його поглинає буревій. Погляд безпомічно шугає між сяйвом ліхтарів і косим світлом із вікон надбудови і зупиняється за метр перед нею. Лише тоді Карен усвідомлює: ліва нога неприродно вигнута між тілом і релінгом. Рухатися вона не може.

Тієї ж миті Карен зауважує перед собою жінку.

— Будь ласка, допоможіть мені…

Карен різко замовкає. Цього разу усвідомлення таке чітке, що вона остаточно приходить до тями. Жінка, яка стоїть біля стіни, нахилившись уперед й хекаючи від напруження, дивиться на Карен і не має жодного наміру їй допомагати. Просто переводить подих, аби завершити почате.

І крізь дощ, у слабкому сяйві ліхтарів над скринями з рятувальними жилетами, Карен її впізнає. Це та сама жінка з дорогою сумочкою, це вона шукала люстерко, щоби поправити помаду, і самотньо розглядала гральний автомат. Жінка випростується, і в її погляді стільки ненависті, що Карен здригається.

Щось знайоме в її обличчі і дорогій зачісці, що зараз звисає мокрими пасмами довкола блідого обличчя. Відбувається щось не те, щось неможливе. У свідомість Карен вгризається і застрягає там думка. І вона вже не знає, чи каже це вголос, чи промовляє подумки:

— Ви зовсім однакові на вигляд…

У мить, коли жінка робить крок у бік Карен, вона знову кричить.

Крик поглинає монотонний гуркіт двигунів судна й загрозливий рев вітру у драбинах і рятувальних шлюпках. Карен нажахано махає руками, щоби захиститися, б’є сліпо й безсило, намагаючись вразити тіло, яке схиляє­ться над нею. Вона й далі натужно кричить, коли жінка хапає її за руки, намагаючись зрушити з місця. Цього разу біль такий шалений, що Карен блює. Спазми віддаються болем у грудній клітці, і щось усередині неї надламується. Кволо, наче йдеться не про неї, Карен констатує, що принаймні два ребра із правого боку по­ламані.

Жінка інстинктивно відпускає її і робить крок назад. Спершу здивовано, а потім з відразою дивиться на блювотиння, що повільно стікає з лацканів її піджака.

Десь далеко чути, як відчиняються двері, гамір і музика зсередини раптом гучнішають, і двері знову захряс­кую­ться.

Ніхто не наважиться вийти в таку негоду, ніхто не ладен змокнути і змерзнути заради єдиної сигарети. Ніхто її не почує і не побачить, хоча від сотень людей, які танцюють і розважаються, їх відділяє лише одна стіна. Ніхто гадки не має, що тут відбувається.

Ще один мимовільний спазм. Карен намагається повернути голову вбік, щоби не захлинутися власним блювотинням. А тоді знову чує музику, що наростає, коли відчиняються іще одні двері. Цього разу десь позаду, трохи далі на палубі ліворуч. Карен намагається закричати, але не встигає, двері зачиняються, і звуки зсередини знову стихають.

Я не впораюся, думає Карен, дивлячись на жінку попереду. Анне Кросбі вб’є і мене.

Наступної миті чути інші кроки, що наближаються, і жінка перед нею швидко задкує до стіни. Вони більше не самі.

Карен проймає хвиля вдячності: сюди хтось іде, хтось їй допоможе.

Озивається голос — настільки знайомий, що Карен паралізує страх, у скроні б’є кров. Це голос Сіґрід!

— Карен, це ти? Ти не чула, там кличуть…

Сіґрід різко замовкає, і Карен розуміє, що вона вже досить близько, щоби зрозуміти, що щось не так.

— Сіґрід, не наближайся! — кволо вигукує Карен, але її голос потопає у витті вітру.

Карен пробує ще раз. Міцно притискає долоню до поламаних ребер і відчайдушно кричить:

— Біжи, клич допомогу! Біжи геть звідси, Сіґрід!

Але Сіґрід не йде. Натомість прямує до них й опиняє­ться в полі зору Карен.

— Господи, Карен, що сталося?

— Сіґрід, будь ласка, забирайся звідси, приведи когось. Вона вкрай небезпечна!

Останні слова Карен вимовляє лише губами і відчайдушно вказує поглядом на жінку, що заховалася в темряві. Сіґрід її досі не помічає.

Сіґрід веде поглядом у бік стіни. Карен бачить, як вона здригається і хапається за релінг, аби не впасти. Далі Карен безсило спостерігає, як Сіґрід, замість того, щоб піти по підмогу, повільно крокує до жінки.

Анне Кросбі наче закам’яніла, важко опустивши руки вздовж тулуба.

Вітер висмикує довгі чорні пасма волосся Сіґрід, що наче вуаль огортають її обличчя. Вона обома руками відкидає їх назад і зупиняється метрів за два від Анне Кросбі. Декілька секунд вони стоять, не рухаючись і дивлячись одна на одну. Лише зараз Карен усвідомлює, що, мабуть, думає Сіґрід. Елегантна зачіска жінки перетворилася на безформні клоччя, і у слабкому світлі аварійних ліхтарів неможливо розгледіти різницю між цією жінкою і Сюсанне Смеед.

«Це не вона! — намагається вигукнути Карен.— У неї просто такий самий вигляд. Іди геть, ця жінка вбила твою матір! Її звати Анне Кросбі, і вона твоя тітка!»

Але не може видобути із себе жодного слова.

Вона збиралася розповісти Сіґрід, що вона має тітку. Коли вони опиняться у Франції і якщо випаде слушна нагода. Карен думала, що Сіґрід зрадіє. Що це допоможе і їй, і Анне, коли Сюсанне не стало. А зараз вона хоче тільки одного — щоби Сіґрід тікала геть. Але легені не слухаються, бракує повітря. Біль надто потужний.

Тому протягом однієї нескінченно довгої секунди Карен бачить, як обличчя Сіґрід міняється. Бачить, як на ньому вирують почуття. Як сумніви перетворюються на спалахи радості, що гаснуть від усвідомлення реальності. Реальності, яку годі зрозуміти.

Карен не чує, а лише бачить, як губи Сіґрід вимовляють одне-єдине слово.

— Мамо?

У ній щось надламується. Карен хотіла би кинутися до Сіґрід, обійняти її і захистити від цього марення. Сказати, що це просто нічне жахіття. Але їй вдається лише одне — зібратися з останніми силами і крізь біль щосили вигукнути:

— Сіґрід, це не вона! Це не твоя мати!

Може, Сіґрід почула, а може й ні. А можливо їй байдуже те, що намагається сказати Карен, або вона їй не вірить. Карен бачить, як погляд жінки стрибає між нею і Сіґрід так, ніби вона теж намагається щось збагнути. У зведеному на Карен погляді знову спалахує приспана лють. Жінка швидко крокує до Сіґрід і обіймає застиглу дівчину. Тримає її в міцних обіймах, пронизуючи Карен ненавидячим поглядом.