Омана

А от Вероніка не з того тіста роблена. На відміну від чоловіка, вона завжди старанно приховує свої шпильки і вимовляє їх із легкою посмішкою. Вероніка ніяк не прокоментувала те, що зиск від продажу тієї ділянки міг би виявитися вдвічі більшим, якби Карен не втрутилася, але попри те, що вони з Маріке от уже майже сім років як сусіди, вона називає цю художницю зі світовою славою і зростом за метр вісімдесят то Марітою Еструп, то Маріке Ернструп, або, у розмовах із Карен, «твоєю маленькою данською подруженькою».

Вираз обличчя Карен змушує Вероніку продовжити:

— Мені, звісно, треба було привітатися із Сюсанне і в суботу, але, здається, вона мене не побачила. Ну і… Та це вже неважливо…

— Що ти сказала? — перепитує Карен, відставляючи келих із вином.— Ти бачила Сюсанне?

— Так, я дійсно бачила її за день до вбивства,— підтверджує Вероніка.— А коли довідалася про те, що сталося, то подумала, що бачила її тоді востаннє. Так страшно — ніколи не знаєш, коли побачиш когось востаннє…

— Коли і де саме це було?

Вероніка невдоволено морщить чоло від її тону, але відповідає:

— На парківці біля глибокого порту у суботу вранці. Аліс припливла ранковим поромом із Есб’єрґа й попросила, щоби її забрали. Вона ж учиться в Копенгагені, але повернулася додому на устричний фестиваль. А мама, звичайно ж, не відмовить, хоча це було о сьомій ранку, а тому, хто працює шістдесят годин на тиждень, не завадило би виспатися.

Останні слова Вероніка промовляє голосно, багато­значно дивлячись на свого чоловіка, який незворушно бесідує з Бу, наче не почувши натяку.

— Ти не помітила, чи Сюсанне когось зустрічала, чи, може, сама прибула на поромі?

Карен запитує, хоча майже впевнена у відповіді. Сюсанне повідомила на роботі, що хворіє, і могла скористатися нагодою кудись поїхати, однак її ім’я не значилося у списках пасажирів, які вони перевірили.

— Ні, не помітила,— відповідає Вероніка.— Просто побачила її голову поміж дахами автівок, і зрозуміла, що вона, мабуть, припаркувалася трохи далі. Але навряд чи вона залишила би авто на парківці без охорони, якби їздила в Данію. Ти як офіцер поліції мусиш знати, що той, хто припускається такої помилки, може попрощатися з дисками на колесах.

Мабуть, вона має рацію, думає Карен. Після завершення будівництва багатоповерхової парківки біля портового терміналу, безкоштовну парківку у східній частині порту використовують здебільшого для зустрічі пасажирів порому. Також там паркуються працівники порту. Але якщо Сюсанне сама не прибула поромом, це означає, що вона когось зустрічала. Найімовірніше, ту саму особу, яка телефонувала їй о 7:15, аби повідомити про прибуття.

— Ти не бачила, чи був із нею ще хтось?

Вероніка замислюється.

— Не знаю. Я більше нікого не бачила, але пам’ятаю, що вона нібито з кимось розмовляла.

51

Звук падіння порожньої тари до зеленого сміттєвого бака ріже вухо, і Карен стискає зуби, коли остання пляшка з-під вина б’ється об купу скла. Вчорашній вечір видався довгим, хоча Карен особливо не налягала випивку. Вони заснули десь о пів на четверту, проте скаженому жайворонку Ейріку вдалося підняти їх із ліжок сніданком і запашною кавою опів на десяту. Карен відкинула пропозицію про допомогу із прибиранням — досить і того, що вчора зробили Маріке, Ейрік і Коре. До того ж ніхто з них не був настільки у формі, щоби прибирати, а Карен хотілося побути вдома самій і поспати ще години зо дві.

— Їдьте додому,— сказала вона, дивлячись на похмільних друзів за сніданковим столом.— Купіть піцу і ляжте на дивані, а посуд я помию ввечері.

Та коли грюкнули двері останньої автівки, Карен повернулася на кухню та, дивним чином сповнившись енергії, взялася за роботу. Із посудом вона впоралася за пів години, а на прибирання в елінгу пішло стільки ж часу. Столи і садові крісла залишилися стояти на місці, а кухонні стільці Карен відтягла назад до будинку. Знявши в гостьовому будиночку постільну білизну Ейріка й Коре й кинувши її у пралку, Карен позбирала порожні пляшки і кількатижневий урожай газет, напхала всім цим добром автівку та поїхала до розворотного майданчика в кінці дороги. У селі й досі так кажуть — кінець. Для інших це місце — початок ланґевікської дороги.

Карен складає останній паперовий пакет, кидає його в контейнер для макулатури і сідає в автівку. Знову підкрадається втома, а після метушні зі стільцями і пляшками стало гаряче. І ще ця клята мжичка, думає Карен, розглядаючи свинцеве небо. Після короткої перерви вчора знову хлинув дощ, коли вони сиділи в елінгу, тож їм довелося коцюбитися під шматком брезенту, бігаючи в будинок по каву, вино чи до туалету.

Попити би зараз пива у «Зайці і вороні». Напевно, на стійці знайдеться і вечірня газета — цієї пори року перші відвідувачі приходять уже о дванадцятій з «Вечірньою поштою» під пахвою. Надворі мерзенно й похмуро, тому найбільшої ваги набувають світло і спілкування. Найближчими місяцями не один лише Арільд Расмусен буде потирати руки і задоволено прислухатися до бряжчання і дзенькання марок і шилінгів у касовому апараті, писку терміналів для оплати банківськими картками та звуку відривання чеків навпереміш із новими замовленнями.

Карен дивиться на наручний годинник — майже пів на другу. Вона повертає ключ запалення, кидає поглядом у дзеркало заднього огляду й розвертається.

За вісім хвилин Карен пригальмовує і нахиляється через пасажирське сидіння, щоби краще бачити. На мить її охоплює відчуття дежавю, що геть спантеличує. Але цього разу зігнута постать, що бреде газоном,— не Сюсанне Смеед. У її домі хтось інший. Цей хтось заповзято виносить із будинку мотлох і скидає в купу на подвір’ї.

Наступної секунди Карен зупиняється на узбіччі. Вона сама чула, як Карл телефонував доньці з повідомленням, що слідчі дії завершені і поліції більше не потрібен доступ до будинку. Але чомусь Карен не уявляла, що Сіґрід захоче сюди приїхати. Карен декілька хвилин розглядає щуплу постать, яка сидить на сходах перед будинком, наче не маючи сили продовжувати тягати речі. Здається, дівчина сама, і за деякий час Карен кладе руку на перемикач передач. Та щось змушує її перервати цей рух. Щось у вигляді цієї самотньої фігури не дозволяє Карен поїхати звідси. Тихо вилаявшись, вона відчиняє дверцята.

Сіґрід сидить, зронивши голову на руки, і не звертає уваги на гостю, аж поки Карен не зупиняється за кілька кроків від неї. Сіґрід дивиться вгору й робить спробу підвестися, але знову осідає на ґанок.

— Привіт, Сіґрід. Це я, Карен.

Сіґрід киває, але не відповідає. Обличчя бліде, як у мерця, а очі блищать. Скорбота, думає Карен. Ось такий вигляд вона має. Карен швидко крокує до сходів і сідає біля дівчини. Сіґрід поволі обертає до неї обличчя, зустрічається поглядом, а тоді відкашлюється і відвертається. Клекіт в її грудях дає зрозуміти, що, як мінімум, блиск очей, не тільки від сліз. У Сіґрід гарячка.

— Дитино, ти як?

У всякому разі вона додумалася вдягнути дощовик, думає Карен, дивлячись на мокре волосся, що обліплює лоб і щоки. Вона обережно відгортає пасма і прикладає до чола Сіґрід долоню.

— Сіґрід, ти хвора. Тобі не можна тут сидіти.

Рішуче обійнявши тендітне тіло, Карен заводить дівчину у відчинені двері. Замість кухні веде до вітальні і садить на диван. Залишаться плями, чомусь думає Карен, дивлячись, як із дощовика стікають цівки і всмоктую­ть­ся світлою тканиною.

— Як давно в тебе гарячка?

— Здається, лише сьогодні.

Голос слабкий і без найменшого сліду тієї самовпевненості, із якою вона розмовляла з Карен і Карлом у своїй квартирі в Ґаарді.

— Ти взяла жарознижувальне?

Сіґрід кашляє і мотає головою.

— Посидь тут…

Карен збігає сходами на верхній поверх, сподіваючися, що в шафці у ванній кімнаті Сюсанне тримала не лише снодійне.

За декілька хвилин Сіґрід покірливо ковтає пігулку тайленола під наглядом Карен, яка тримає склянку з водою. Дівчина гримасує.

— Горло болить?

Сіґрід киває.

— Як давно ти тут?

— Від учора. Хотіла поскладати… я ж мушу подбати про…

Голос зривається, Сіґрід не в змозі закінчити речення. Натомість лягає на бік і кладе голову на бильце дивана, хоча ноги в ґумових чобітках і далі на підлозі. Карен бачить, як волога з довгого чорного волосся всотується в рожеву подушку.

Карен сідає в одне із крісел навпроти і розглядає нещасну постать. Сіґрід, схоже, дісталася сюди відразу після похорону, коли покинула Юнаса на парківці і подалася через кладовище. Карен швидко перебирає в голові різні варіанти. Лишати Сіґрід саму не можна, вона надто хвора. Сама ж Карен категорично не хоче залишатися в будинку Сюсанне й доглядати вередливу малу. Крім того, що це неприємно, їй, як керівнику слідчої групи неетично ночувати в домі жертви, незважаючи на те, що слідчі дії завершено. Телефонувати Юнасу, щоби доглянув доньку, теж не хочеться з багатьох причин: Сіґрід, здається, зовсім не бажає контактувати з батьком, а Карен навіть думати не хоче про те, що знову доведеться з ним розмовляти. У неї немає номера телефону хлопця Сіґрід — Сама Несбе. Хтозна, чи вони взагалі досі разом, а імен інших друзів дівчини вона не знає.

А втім, Карен швидко знаходить пристойну відмовку. Напевно Сіґрід і сама дасть собі раду, якщо допомогти їй укластися до ліжка. Ну і можна заїхати провідати її завтра. Так, Сіґрід хвора, але ж це не смертельно. Якби я випадково не проїжджала повз, їй довелося би самій собі якось допомогти.

То якого біса мені залишатися?

На цьому Карен підводиться.

— Сіґрід, тут тобі не треба залишатися. Їдьмо зі мною додому.

Відповідь, хай би якою вона була, тоне в нападі кашлю.

— Зможеш підвестися і дійти зі мною до автівки? Вона стоїть коло дороги.

На власне здивування Карен бачить, що Сіґрід повільно підводиться і киває.

— Я бачила в коридорі твій наплічник, тобі потрібно щось із речей?

Сіґрід мовчки хитає головою.

Ключі від будинку лежать на столику в коридорі. Карен швидко перевіряє, чи вимкнені кухонна плита й кавоварка, і замикає двері. Тоді кидає поглядом на подвір’я, де на болотистому газоні гамузом лежать одяг, декоративні подушки, штори і квітчаста постіль. Поруч стоїть велика картонна коробка, геть розмокла від дощу. Карен упізнає деякі з предметів інтер’єру Сюсанне — ніжку від світильника і декілька рамок із фото, що стирчать із коробки, яка ось-ось розповзеться. Якусь мить вона зби­рає­ться пошукати брезент, аби накрити усе це добро на випадок, якщо якийсь сусід захоче покопирсатися в речах, але відкидає цю думку після чергового нападу кашлю, від якого Сіґрід аж згинається вдвоє. Зараз головне — швидко переодягнути дитину в сухе й покласти в ліжко.

За пів години Карен стоїть у дверях гостьової кімнати й дивиться на сплячу дівчину. Її волосся все ще вологе — Карен так-сяк намалагася висушити його, поки Сіґрід усупереч волі ковтала шипшиновий кисіль. Часу змінити білизну не було, тож Сіґрід спатиме в постелі Маріке принаймні до завтра. Термометр показав три­дцять дев’ять і вісім — щоправда, після кількох ковтків киселю, але ж і після прийому жарознижувального. Доведеться поміряти ще раз години за дві, але зараз, мабуть, більше нічим не зарадити. Карен якомога тихіше зачиняє двері до крихітної спальні, але передумує, залишає їх трохи прочиненими і спускається сходами вниз.

52

Ось уже два тижні як не мжичка, то злива. Ґрунти роз­мокли, і бічні дороги дедалі буріють від рідкого болота, що розтікається з переповнених кюветів. Люди нагадують вітростійкі кокони з негарних, але практичних курток і плащів.

Місяці боротьби із силами природи минатимуть під хитливими вуличними ліхтарями, на покинутих дитячих майданчиках і в тихих порожніх парках. Від гірських хребтів Нооре до широких рівнин Фріселя країну шмагатимуть буйні вітри і дощі зі снігом. Налітатимуть і стихатимуть шторми, руйнуючи ретельно зведені загорожі й мури, які терпляче лагодитимуть чоловіки задубілими від холоду руками. Ламатимуться листяні і хвойні дерева, судна відстоюватимуться в портах, а рибалки з нетерпінням й острахом чекатимуть першої-ліпшої нагоди вийти в море.

Їхні жінки розриватимуться між полегшенням від того, що судна перечікують у портах, і тривогою за фінанси в період, коли нема улову. Доґґерландці тягатимуть тяжкі пакети з харчами, опираючись вітру й тихо лаючись через зростання цін та необхідність сплачувати кредити, і молитися, щоби грошей вистачило до наступної зарплатні.

Але і щось геть інше постане з темряви. Чорні вікна багатоквартирних будинків засяють електричними вінками, зірками і півмісяцями. Балконні перила обмотають сосновим гіллям і гірляндами, перед кожним домом будуть стояти ліхтарі з лойовими свічками, із горищ і полиць магазинів позмітають різноманітні свічники, у детектори диму повставляють нові батарейки, розпечені груби потріскуватимуть, а в камінах запалають березові дрова.

Карен поставила будильник на шосту ранку, але прокинулася за пів години до того, як він мав задзвонити. Звуки чиїхось кроків прокрадаються до неї крізь глибокі шари сну і проколюють їх шпилькою жаху. Наступної миті із сусідньої кімнати чути розкотистий кашель, і Карін нарешті згадує: Сіґрід. Кілька швидких кроків, і Карен уже стоїть на порозі гостьової кімнати і дивиться на Сіґрід, яка сидить на краю ліжка.

— Добрий ранок. Як почуваєшся?

— Що я тут роблю? Це твій дім?

— Так, ти вдома в мене, у Ланґевіку, лише за кілька кілометрів від будинку твоєї мами. Не пам’ятаєш, як я вчора привезла тебе сюди?

Сіґрід мотає головою і кривиться від болю.

— Ти була дуже хвора. Ти і є дуже хвора,— додає Карен, морщачи лоба, коли черговий напад кашлю стрясає тонке тільце.

— Здається, пригадую, що ми їхали в автівці,— видушує із себе Сіґрід, коли кашель ущухає.— І ще шипшиновий кисіль. Ненавиджу його!

— Гаразд, тоді більше не буде шипшинового киселю.

— У тебе є знеболювальне? Голова розколюється.

— Це, напевно, від гарячки. Не міряла температуру зранку?

Сіґрід знову хитає головою, але цього разу обережніше. Карен киває у бік нічного столика, на якому лежить термометр.

— Тоді поміряй, а я принесу пігулку і чимось запити.

Більше ніж за годину Карен залишає Сіґрід лежати і сідає в машину. Гарячка спала до 39,2, а пігулка тайленола, яку дівчина запила чаєм із медом, зіб’є її ще більше. Бутерброда Сіґрід навіть не торкнулася.

— Телефонуй, коли знадобиться,— сказала Карен, записавши свій номер телефону на клаптику паперу, який поклала коло чашки.— Твій рюкзак стоїть біля ліжка. Можеш брати в кухні що завгодно, але головне для тебе зараз — лежати і відпочивати.

Сіґрід заснула ще до того, як Карен закінчила речення.

Рівно о 7:20 Карен виходить із ліфта на четвертому поверсі управління поліції в Дункері. Це значно раніше, ніж треба, але цього ранку вона й хотіла приїхати на роботу рано. Щоби з легким здивуванням подивитися на свого шефа, який, напевно, як зазвичай, з’явиться аж близько дев’ятої. Після тижневої відсутності Юнас Смеед знову вийде на роботу.

Але за дві хвилини Карен, лаючись, кидає сумку на письмовий стіл.

53

Шеф уже сидить за столом. Крізь скляні двері Карен бачить, що він зробив собі каву і зосереджено вивчає щось на моніторі. Судячи з усього, Юнас Смеед на роботі вже доволі довго, і зараз не помічає, що Карен прийшла. Ще раз тихо вилаявшись, вона видає плащ на вішак позаду стола.

Просто зроби це, каже вона собі. Він же нікуди не зникне, хай би як ти цього бажала. Зітхнувши, Карен рушає до кабінету. Декілька секунд чекає під скляними дверима, тоді тричі стукає об одвірок і ще трохи чекає, поки Юнас Смеед навмисне повільно поверне обличчя до дверей і відірве погляд від екрана.

Він реагує на її появу з такою самою трохи здивованою міною, яку Карен і передбачала, а потім робить рух головою. Карен трактує це як дозвіл увійти.

— Здоров, Ейкен! Сідай.

Карен слухняно сідає.

— Ну що ж, із поверненням…

Юнас, не відповідаючи, киває у бік екрана:

— Ти вже заходила до системи рапортів?

— Маєш на увазі, сьогодні вранці? Ні, я щойно прийшла.

— Мені подзвонили патрульні о п’ятій ранку. Вночі дещо сталося.

Карен розуміє, наскільки це непрофесійно, але спочатку реагує на те, що старший патрульний зателефонував Смееду, а не їй.

— А чому тобі? Ти ж маєш приступити до виконання обов’язків керівника відділу сьогодні з початком робочого дня!

Смеед сміється і здіймає руки.

— Ну-ну, спокійно. Напевно, почули, що я маю повернутися, то й вирішили зателефонувати напряму. Вважай, що дали трохи поспати.

Тобі би так поспати, думає Карен. Я з пів на шосту на ногах, доглядаючи твою хвору доньку, а тобі вона навряд чи дозволила би це робити.

Ця думка її дещо підбадьорює.

— Що сталося? — запитує Карен.

— Двох молодих жінок жорстоко побили і зґвалтували: одну ще вчора вночі в кущах навпроти пішохідної доріжки від автобусної зупинки в центрі Мербека, а другу — сьогодні вночі в кімнаті для зберігання велосипедів на вулиці Карпвеґен, 122.

— Прокляття! Але все одно трохи дивно, що тебе розбудили через два зґвалтування.

Тієї ж миті Карен усвідомлює, чому саме патрульні зв’язалися з шефом кримінального відділу. Юнас Смеед бачить вираз її обличчя і киває на знак підтвердження.

— Убивство,— уточнює Смеед,— дівчина з Карпвеґен померла у «швидкій» від отриманих травм.

Юнас відхиляється назад і хапає горня з логотипом футбольного клубу із Тінґвали.

— Смачна кава,— промовляє він.— Напевно, прийде рахунок, який, на твою думку, маю оплатити я.

— На мою думку це була вдала інвестиція. Якщо твоя оцінка не збігається з моєю, то я можу заплатити за апарат і забрати його додому.

— Щодо оцінок,— перескакує на іншу тему Юнас, не коментуючи пропозицію Карен.— Як ти розумієш, у зв’яз­ку з подіями в Мербеку нам знадобиться змінити пріоритети. Я вже обдзвонив групу, із якою збираюся працювати. Корнеліс Лоотс і Астрід Нільсен переходять до мене, у таких випадках не завадить мати у групі жінку. Ти, мабуть, розумієш, що це означатиме для твого розслідування, але мусимо ділитися тими ресурсами, які маємо.

А Карла залишив, думає Карен, приховуючи здивування.

Карл на боці Карен, а Евальд Юганнісен найдосвідченіший. Він не наважується взяти когось, хто міг би відстоювати власну позицію. Особливо зараз, коли нема Юганнісена, який вічно лиже Юнасові дупу.

— Тобто зі мною залишається тільки Карл. І як ти собі це уявляєш? Слідство ж щойно почалося,— промовляє Карен уголос.

— Ну, у тебе було трохи більше тижня. Якихось блискучих результатів ви не досягли, хоча у твоєму розпорядженні були всі ресурси. І ти розумієш, що нам дійсно потрібно змінити пріоритети. Особливо зараз, коли немає Евальда. Я з ним розмовляв і він, на щастя, скоро повернеться. От тоді і переглянемо розподіл.

Якщо поставиш наді мною Юганнісена, я звільнюся, думає Карен.

— Гаразд,— швидко погоджується вона.— А що каже Гауґен? Я ж звітую у цій справі йому і Веґен, а не тобі.

— Гм, запитай у нього, коли він буде тобі телефонувати вранці. Принаймні він так сказав, коли я нещодавно з ним спілкувався.

Віґґо Гауґен телефонує за одинадцять хвилин. Те, що їй повідомляє начальник управління, Карен уже сама усвідомила й очікувала почути, бо у глибині душі теж вважає правильним рішенням. Ресурси потрібно перерозподілити, і цього разу прокурорка Дінеке Веґен підтримує позицію поліцмейстера. Всі оперативні зусилля слід сконцентрувати на Мербеку.

— До того ж, ти сама висловила думку, що пограбування мають чіткий зв’язок із вбивством Сюсанне Смеед,— пояснює Віґґо Гауґен, вочевидь, не усвідомлюючи, що в його голосі відчувається полегшення.

Журналістська критика відсутності прориву в розслідуванні вбивства Сюсанне Смеед посилилася після невдалої пресконференції. Те, що вся інформація надається через прессекретаря навряд чи пом’якшило їхнє роздратування, а самого Гауґена медіа гостро розкритикували. Зараз увага преси скерується у зовсім інший бік, і цього разу слідство вестиме Юнас Смеед. Віґґо Гауґен може видихнути.

— Я казала, що зв’язок може бути,— зауважує Карен,— але він не надто чіткий. А навіть якби був, то це не означає, що зловмисника ідентифікували і тим паче затримали.

— Звісно ж, ні, але раз ми вже знаємо, як усе це най­імовірніше сталося, вам варто зосередити всі зусилля на цьому шляху. Незабаром він буде наш. Звичайно ж, ти і далі матимеш доступ до додаткових ресурсів, якщо справа дійде до затримання. Або, якщо, всупереч очікуванням, буде виявлений інший імовірний зловмисник, ти знову зможеш попросити підкріплення. Мусимо правильно розставляти пріоритети,— по складах вимовляє Гауґен.

Авжеж, вона все розуміє. Ресурси обмежені, а зґвалтування і справді більш пріоритетні, особливо якщо ризик повторних злочинів високий. Правду кажучи, Карен і сама готова багато чим пожертвувати, щоби спекатися будь-якого стосунку до родини Смеедів, пограбувань дачних будиночків і мотоциклів, натомість присвятивши весь свій час пошуку мерзотника з Мербека.

Бйоркен і Карен присутні під час перших звітів щодо обох зґвалтувань. Усі працівники кримінального відділу мають бути проінформовані про перебіг найголовніших розслідувань. І хоча на цій початковій стадії ніщо про це не свідчить, не можна виключити, що згодом між цими справами виявиться зв’язок, або ж свідки з однієї справи знатимуть щось про іншу. Внутрішня передача інформації у кримінальних колах набагато ефективніша, а головне — швидша, ніж система поліцейських рапортів. І цим вже не раз користувалися саме в поліції.

Новина потрясла всіх. Поки Ньот Брудаль описує деталі, у залі панує гробова тиша. В обох випадках злочинець використав биту пляшку: спершу він калічив нею обличчя і груди жертв, а потім вводив пляшку у піхви постраждалих. Закривавлені рештки 350-мілілітрової пляшки з-під пива «Groths Old Stone Selection» виявлені на місці злочину, де їх разом із закривавленою і нажаханою Сандріне Бру о четвертій ранку в неділю знайшов чоловік, який вигулював собаку. Зараз потерпіла перебуває в лікарні в Тюстеді у важкому стані, але жива.

Луї Мірклунд пощастило менше. О пів на восьму ранку в неділю один із мешканців будинку номер 122 по вулиці Карпвеґен разом із восьмирічним сином спускався ліфтом униз до підвального приміщення. Вони мали із собою вудки й збиралися прихопити велосипеди для останньої у цьому сезоні скаутської вилазки до озера Свартхен. Коли шокований батько зателефонував за номером 112, за словами судмедексперта, минуло вже шість годин, відколи хтось встромив у жертву биту пляшку з-під «Будвайзера» й декілька разів прокрутив. Коли прибула «швидка», дів­чина ще була жива, незважаючи на обширну кровотечу. Але коли «швидка» дісталася до лікарні, Луї вже не стало.

— Сперма? — тихо питає хтось, але Ньот Брудаль лише хитає головою.

— Невідомо, чи взагалі злочинець здійснював статевий акт. Багато що вказує на те, що він доручав цю справу пляшці. Хворий тип. Гадаю, імпотент.

Карен розглядає членів її колишньої слідчої групи, поки ті усвідомлюють жахливі подробиці зґвалтувань у Мербеку. Як і після першого показу фотографій Сюсанне Смеед, зал охоплює паралізуюча тиша. Потім настрій міняється: щось поволі підводиться, стріпується і глухо гарчить. Інстинкт хижака прокинувся, але цього разу жертва інша, і всі погляди скеровані в інший бік, на іншу здобич.

Карен сподівається, що це розслідування рухатиметься суттєво швидше, ніж її власне.

54

Карен хапає мишку і зупиняє запис. Тоді відкидається на спинку крісла і заплющує очі. За повіками і далі миготять картинки безконечного потоку транспортних засобів, що в одному вікні на екрані заїжджають на борт, а у другому — з’їжджають на причал.

Пором із Нооре до Торсвіка відчалює кожні десять хвилин між 6:00 і 23:50, а після півночі — кожні два­дцять. Жовте судно насилу пробирається затокою, незважаючи на те, є на ньому пасажири, чи нема. Активісти, передовсім прихильники послаблення податкового тиску, вже не раз пропонували, щоби пором курсував лише за викликом, принаймні вночі, однак наштовхнулися на гучні протести, і мешканцям Нооре вдалося позбавитися загрози скорочення рейсів.

І хоча щопівгодинний рух порому вночі навряд чи можна пояснити кількістю нічних пасажирів, в інші години доби потік траспорту вельми рясний. Автомобілі — великі, малі, світлі, темні — виглядають незмінно сірими, адже записи з камер спостеження геть чорно-білі. Переважають «вольво», «BMW», «форди» і різні моделі джипів-паркетників. Раз на пів години на пором заїжджає автобус номер сімдесят вісім. Поза тим легкові автомобілі, буси, два трактори, вантажівки з логотипом равенбюської скотобійні, трансфери для персоналу «Noor Oyls» із північного глибоководного порту — стомленими чоловіками і жінками, що відпрацювали свої тритижневі зміни на котрійсь із нафтових платформ, велосипеди, мопеди і квад­роцикли. А ще — декілька мотоциклів. На жаль, серед них немає «хонди» моделі «CRF 1000L Africa Twin». Карен роздрукувала фото цього мотоцикла для порівняння.

Погляд Карен реєструє всіх, хто заїжджає на пором у порту Нооре і за декілька секунд перемотки виїжджає в Торсвіку. На поромі є дві камери, спрямовані у протилежні боки. Обидва напрями присутні на екрані одночасно, тож Карен весь час переводить очі від заїзду на судно до виїзду. Переглянувши два рейси і пропустивши якийсь мопед, Карен усвідомлює, що доведеться переглядати обидва записи. Навіть мотоцикл може запросто заховатися за вантажівками чи сімдесят восьмим автобусом.

Злом літнього будинку на Нооре відбувся десь між опів на восьму ранку у вівторок сімнадцятого вересня і за чверть п’ята вечора у п’ятницю двадцятого вересня. Три з половиною доби, сотні рейсів, під час яких дві камери спостереження могли зафіксувати молодого чоловіка на викраденому мотоциклі.

Карен розплющує очі і скоса поглядає вбік. За сусіднім столом сидить Карл Бйоркен, який щойно з кимось розмовляв телефоном, а тепер натискає на кнопку кулькової ручки і з розчарованим виразом обличчя щось закреслює на аркуші паперу. Вочевидь, іще одний поліцейський відділок, якому нема чого рапортувати, думає Карен.

— Міняємося? — пропонує вона.— Більше не можу дивитися на це лайно.

— На що тобі скаржитися? — каже Бйоркен, криво всміхаючись.— Там же якась сотня рейсів на день.

— Сто двадцять два,— глухо відповідає Карен.

— До якого ти дійшла?

— Щойно переглянула рейс 9:40 вісімнадцтого вересня. «Хонди» на ньому не було. Як і жодного іншого мотоцикла після того, як о двадцять по сьомій ранку на борт заїхав «кавасакі». А в тебе що?

— А ти як думаєш? Якщо щось і виловлю, то не робитиму з цього секрету. Насправді я вже збирався додому. В Арне і Фруде гарячка, а Сара відмовляється спати в своєму ліжечку. Інґрід грозить розлученням, якщо не повернуся до шостої. «І дітей не заберу»,— імітує Карл дружину.

— Ну, тоді справді краще поквапитися,— посміхаючись, промовляє Карен.— До речі, хіба ти не йдеш у відпустку по догляду за дітьми?

— Із першого листопада. І це не має жодного стосунку до полювання на куницю.

Отже, Карл зникне приблизно на місяць. Що ж, це ще одна причина, чому Смеед не взяв його у свою команду.

— Тому краще нам завершити справу до того,— каже Карл, вимикаючи комп’ютер.— А то дадуть тобі в помічники Юганнісена. Від чого зрештою в нього точно станеться інфаркт.

— Або в мене. Перегляну останні рейси за середу і теж поїду додому,— відповідає Карен, потягуючись.

Тієї ж миті, коли Карл Бйоркен за двадцять чотири хвилини відчиняє вхідні двері двоквартирного будинку в Санде, за якими його вітає крик трьох дітей, Карен підводиться з напівлежачого положення і застигає, нахилившись до екрана. Тоді швидко перемотує відео на декілька секунд назад і ще раз переглядає цей фрагмент.

— То он ти який,— повільно промовляє вона.

55

Коли Карен заходить, Сіґрід сидить за кухонним столом. Перед нею на столі кіт вилизує тарілку, у якій, здається, були йогурт і мюслі. Цікаво, у якій шафі вона їх знайшла, я ж не їм мюслі вже багато років, думає Карен. Водночас перед очима починають мигтіти картинки перерваного сніданку Сюсанне Смеед, але Карен відразу струшує із себе неприємне відчуття.

— То ти на ногах,— промовляє вона.— Як почува­єшся?

Сіґрід підводить погляд, і на її обличчі виникає щось схоже на усмішку. Карен аж німіє від такого перетворення — вона вперше бачить Сіґрід, яка не шипить, як кішка, і не знемагає від гарячки. Дівчина все ще бліда, очі блищать, однак червоних плям на щоках вже немає, а волосся зібране у хвіст.

— Дякую, зараз краще. Це нічого? — запитує Сіґрід, киваючи на тарілку.

— Ти про йогурт чи про Руфуса? Нормально,— додає Карен, усміхаючись,— він завжди робить те, що хоче, навіть коли я вдома.

Карен ставить пакет на стільницю і краєм ока бачить, як Сіґрін обережно зсаджує Руфуса на підлогу.

— Я купила в місті їжу в індійському ресторані. Вона вже вистигла, але можна розігріти в мікрохвильовці. Ти наїлася, чи ще маєш місце для справжньої їжі?

Карен дістає тарілку й акуратно витягає з паперового пакета контейнери з алюмінієвої фольги.

— Не думаю, що подужаю. Але дякую,— відповідає Сіґрід.

Якийсь час вона мовчки спостерігає за тим, як Карен накладає на тарілку порцію карі з масалою і ставить її в мікрохвильову піч.

— Насправді мені вже варто поїхати додому,— каже Сіґрід, підводячись.— Або, принаймні, до мами.

Карен застигає в напіврусі, тримаючи руку на таймері мікрохвильовки.

— Це чому? Будь тут, поки не одужаєш. До речі, ти міряла температуру ранком?

— Пів години тому. Тридцять вісім і шість.

— Послухай мене, Сіґрід. Не знаю, яку саме заразу ти підхопила, але в тебе явно серйозна інфекція дихальних шляхів. Сама ж бачиш,— додає Карен і робить паузу, поки Сіґрід згинається вдвоє від чергового нападу кашлю.

— Так от, наполегливо рекомендую тобі залишитися тут, доки повністю не одужаєш. Що там з роботою, повідомила про хворобу?

— Написала есемеску вранці.

— А хлопцеві, тобто Саму?

— Колишньому хлопцеві,— виправляє Сіґрід.

— Ага, ви все ще не разом. Гаразд, тоді я справді не розумію, куди тобі поспішати.

Мікрохвильовка дзенькає, і Карен виймає тарілку.

— Точно ні? — запитує Карен, киваючи на тарілку.

— Точно.

Карен відчиняє дверцята шафки й дістає пляшку.

— Вина я тобі не дам, а от собі наллю келих.

— Мені вже виповнилося вісімнадцять.

— Чудово, тоді наллю тобі келих, коли одужаєш. Тож залишишся?

Цього разу немає сумніву, що на блідому обличчі Сіґрід з’являється саме усмішка.

Трохи більше, ніж за годину, Сіґрід засинає на дивані під пледом. Лягати в ліжко вона не схотіла, і, судячи з усього, зволіла залишитися поряд із Карен, яка після вечері вмостилася у кріслі із кросвордом. Із дивану чути легке похрипування, і Сіґрід вряди-годи кашляє уві сні. Карен опускає газету і зводить на дівчину погляд.

Однолітки, спадає їй на думку. З одного року, але він народився на декілька місяців пізніше. Йому би теж виповнилося вісімнадцять у грудні. І він би теж тягався по клубах і роздобув фальшиву ID-картку, щоби купувати в барах пиво. І, напевно, так само сухо відповідав на її запитання і ховав усмішки, коли не хотів би, щоб їх помітили. Її син. Матіс.

Він міг би познайомитися із Сіґрід якогось літа, коли вони з Джоном на канікулах відвезли би його до Доґґерланда. Вони могли би випадково перетнутися в якомусь закладі, може, якогось літнього вечора Матіс потрапив би саме до того бару, де працювала Сіґрід. І почув би, як вона грає.

Припини!

Карен знову втуплюється у кросворд.

Але думок не зупинити. Можливо, вони із Джоном і справді би переселилися до Доґґерланда на старості літ, як вони інколи мріяли. Хоча Карен так не думає.

Вона любила Лондон, усе її життя було там, а ностальгія за рідним островом накочувала на неї рідко, короткими хвилями. У ті моменти їй чогось фізично бракувало. Моря. Воно було надто далеко.

— Так у нас же вид на всю Темзу, чорт забирай! — казав їй Джон.

А втім, сказав він це лише один раз.

— Їдьмо на море,— спробував він іншим разом, коли її долала туга.— Спакуємо речі і подамося до сестри в Марґейт на вихідні. Там справжнє море.

— У Марґейті? Джоне, ти смієшся?

Карен ніколи не вдавалося пояснити. Але туга завжди минала. І їй справді подобався Лондон — іще з часів, коли вона жила у квартирі в Клапемі зі Скоттом, Еліною та Ульріхом. Попри те, що на зиму їм доводилося утеплювати вікна подертими колготками. Їй подобалися паби, торгові центри і парки. А ще — Лондонський столичний університет, де вона вивчала жахіття, які люди заподіюють одне одному. Карен подобалося сидіти в суді і слухати розгляди справ. Вона любила Джона, а потім і Матіса. Так, вона щиро покохала місто, яке подарувало їй чоловіка і сина. Місто, яке подарувало їй життя.

А втім, одного грудневого дня майже одинадцять років тому Карен покинула це місто без найменшого сумніву.

Карен відкладає кросворд.

То це тому я хочу, щоби вона залишилася? — думає вона, дивлячись на Сіґрід на дивані. Тому, що її лінія продовжується там, де припинилася Матісова? Тому що Сіґрід змушує мене уявляти його майбутнє? Допомагає пам’ятати?

56

Запит на розшук подано через систему PIR. Вона сама його відправила у внутрішню систему рапортування після того, як нарешті знайшла необхідний фрагмент запису з порому. Фото молодого чоловіка з рейсу о 23:20 вісімна­дцятого вересня вийшли доволі чіткими, а номери його «хонди» збігалися з номерами вкраденого під час пограбування мотоцикла. Проблема полягала у шоломі із забралом, що ефективно маскував його обличчя. Хлопець чомусь зліз із мотоцикла, підійшов до релінга й нахилився над перилами. Його наполовину затуляв бус, і після численних спроб переглянути кожен кадр, Карен так і не вдалося визначити, чи він щось викинув у море, чи просто вирішив розім’яти ноги і подихати свіжим повітрям. Шолом хлопець так і не скинув.

За допомогою спеціальних позначок Карен удалося визначити, що його зріст приблизно метр сімдесят п’ять, і що він стрункий, майже худорлявий, одягений у потерті джинси і тонку куртку. Цей опис вийшов надто розмитим, тому в центрі уваги опинився мотоцикл. Модель, звісно ж, не дуже рідкісна, зате колір незвичний. Проблема лише в тому, що чорно-білі знимки, які вона розі­слала, його не передавали. Може, колеги орієнтуватимуться на фото жовтої «Africa Twin», яку Карен знайшла в інтернеті і прикріпила до запиту в PIR. Або ні.

— Рано чи пізно він десь проколеться, і тоді він наш,— каже Карл наступного ранку, дмухаючи на каву і схиляючись над комп’ютером Карен.— Чорт, та він же ще зовсім юний, на вигляд йому десь шістнадцять-сімнадцять?

— Він і справді дуже молоденький на вигляд. Ти справді гадаєш, що цей хлопець міг убити Сюсанне? Тільки щиро, Карліто.

Карл морщить лоба, темні брови випинаються дугою. Частково через ненависне прізвисько, а частково через те, що він, як і Карен, сумнівається. У тій люті, із якою вбили Сюсанне, було щось таке, що неможливо пов’язати з пограбуванням. Може, для Гауґена цей зв’язок був очевидним, а для прокурора абсолютно можливим. Але Карл аж ніяк не впевнений.

Та вже за декілька годин навіть Карл Бйоркен починає вагатися.

Відразу після обіду, приблизно за три хвилини після то­го, як Карен залишила на тамтешньому автовідповідачі роздратоване повідомлення із проханням негайно з нею зв’язатися, зателефонував колега з відділку у Ґрундері. Вони з Карлом розіслали повідомлення усім відділкам, і лише три зі списку досі не надіслали інформацію про дрібні злочини, які можна пов’язати зі слідством. Тон повідомлення Карен пояснювався її нерозумінням, чому у відділку Ґрундера, де постійно присутні співробітники, ніхто не бере слухавку, і напевно зайвий раз підтвердив уявлення тамтешніх полісменів про манери «начальства з управління».

Коли лунає дзвінок, Карен відхиляється назад і з прихованим нетерпінням вислуховує пояснення чергового по відділку — такого собі Ґранта Гоґанса — про брак персоналу, відвідування туалету, нарікання на недоліки електронної системи рапортування, а далі — занудний звіт про всі дрібні злочини, що сталися на північно-східному краю острова Гейме влітку. Аби не втрачати зв’язок між центральними і місцевими органами поліції, Карен час від часу угукає, а сама паралельно міркує про те, що треба зателефонувати Сіґрід і спитати, як вона там. Але за декілька хвилин Ґрант Гоґан вимовляє щось таке, від чого Карен нашорошує вуха і скидає ноги зі столу. Водночас вона махає Карлу, щоби той підійшов ближче, і кладе телефон на стільницю між ними.

— Ґранте, я вмикаю гучномовець, до нас приєднається ще Карл Бйоркен. Будь ласка, повтори ще раз те останнє повідомлення.

Вони слухають, не перебиваючи, а Карен подає Карлові сигнали, щоби той не квапив Ґранта з його розлогими поясненнями. І те, що вимальовується крізь усі відступи та обмовки сільського полісмена, змушує Карла задуматися: а чи не справді Віґґо Гауґен мав рацію?

Йдеться про напівспалену віллу в Рамсвікені, у поліційному окрузі Ґрундера, розташованому за якихось три милі на північ від Ланґевіка. Усе сталося за два дні до устричного фестивалю: подружжя, якому належить будинок, саме в той час поїхало до Лондону. Ґрант Гоґан торочить щось про «відвідування театрів та шопінг», про те, що господарі вілли «нещодавно вийшли на пенсію», «зникли комп’ютер і коштовності», «будинок стоїть віддалік і з чудовим краєвидом», «ціни на нерухомість ростуть», «спершу, вірогідно, зайнялися кухонні штори», «власники були шоковані, повернувшись додому», «страховка покриває»… А в кінці — головне: «без ­свідків».

Карл дивиться вгору, тоді зустрічається поглядом із Карен, слухаючи, як колега на тому кінці лінії набирає повітря і веде далі:

— Насправді я і сам збирався вам зателефонувати. Не через пожежу, ні, просто вчора я мав розмову з керівником однієї мисливської команди. Його звати Інґве Лінґ­валль, ми з ним знайомі багато років. Я і сам частенько полюю, коли робота дозволяє, звісно. Тому він і зателефонував під час полювання, інакше би плюнув на таке…

— Що він вам повідомив? — Карл нетерпляче барабанить пальцями по столу, але затинається, зауваживши погляд Карен.

— Так от, учора один з їхніх хлопців знайшов у яру за три кілометри на південь розбитий мотоцикл. Пацан, як виявилося, любить моцики, і хотів було сам ним зайнятися, але Інґве вирішив спершу подзвонити нам. Свій чоловік, що й казати. То я взяв і поїхав туди, і дійсно — вони казали правду. Мотоцикл лежить у кар’єрі коло Кальвмутета, це лише дві милі на північний захід від відділку у Ґрундері.

— Якого він кольору? — запитує Карл.— Я про мотоцикл,— уточнює він, аби не слухати про колір відділку.

— Здається, жовтого, але він лежить на самому низу й до холери брудний. Я в мотоциклах не дуже шарю, але той пацан каже, що це «хонда» моделі «Africa Twin». Я щойно побачив запит про розшук у PIR і саме думав зателефонувати в управління, тільки мусив спершу сходити до вбиральні.

Карен на мигах просить Карла принести кави і дає Ґранту Гоґану можливість говорити далі. Колега, попри все, виявив певну притомність, хоча й надав пріоритет відвідинам туалету. А тепер у Ґранта ще й прокинулася цікавість. Чи правда, що в ланґевікському вбивстві теж фігурувала пожежа? Принаймні він щось таке чув від швагра, який є членом добровільного пожежного руху. Ще щось казали про ознаки пограбування, хоча, вочевидь, у таких справах деталі не розголошуються… Ні, він розуміє, що вони не мають права нічого розповідати. Хай там як, а він зі свого боку намагався зробити все, лиш би спіймали того покидька, що відібрав життя дружини Смееда. Навіть якщо вона колишня. Вони ж бо разом вчилися в поліцейській академії.

— Із Смеедом тобто, не з дружиною,— уточнює Ґрант Гоґан.

Карен завершує розмову з відчуттям покори і мовчки бере каву, яку їй простягає Карл. Навіть вона вже не може заплющувати очі на наявність взаємозв’язків, а не звичайного збігу обставин. Усі пограбування здійснені в момент, коли власників не було вдома. А що сталося в Ланґевіку? Чергове пограбування, у якому щось катастрофічно пішло не за планом? Зловмисник діє наодинці і спеціалізується на комп’ютерах і коштовностях, які можна без проблем покласти до наплічника. Ці факти були відомі Карен іще до дзвінка Ґранта Гоґана, і всупереч волі вона змушена визнати, що щось у цій версії є. Це видно навіть не дивлячись на карту, часові рамки збігаю­ться і місця зломів домівок свідчать про те, що протягом свого тижневого турне зловмисник рухався з Нооре поромом до Торсвіка і далі вздовж північного узбережжя острова Гейме. Він запросто міг потрапити до Ланґевіка, навіть позбавившись мотоцикла.

— Доведеться звернутися до медіа й закликати дати свідчення тих, хто підбирав когось автостопом дорогою на південь із Ґрундера,— роздумує Карен.— Не міг же він здолати пішки всю цю дорогу. Хіба в нас є дані про викрадення автівки в тому районі?

— Ні, я щойно перевірив.

— Але чому він вибрав саме будинок Сюсанне Смеед?

— Хм, а чому б і ні? — каже Карл, дмухаючи на каву.— Донька Сюсанне казала ж, що її мати зазвичай від’їжджала кудись під час устричного фестивалю. Може зловмисник якось про це дізнався, а коли виявилося, що Сюсанне вдома, впав у розпач. Біс його знає, як він її вистежував, є ж мільйон варіантів.

— Але чому він вирішив, що Сюсанне не буде вдома? За словами Гаральда Стеена, із комина йшов дим,— заперечує Карен.

— Так, але коли Стеен побачив дим, Сюсанне вже була мертва. Саме зловмисник, а не Сюсанне, міг розпалити піч.

— І навіщо йому було робити таку дурню? Навіщо ускладнювати собі життя і возитися зі старою дров’яною піччю? Було би набагато простіше і швидше підпалити штори, як у Торсвіку.

Карл знизує плечима.

— Крім того, автівка Сюсанне стояла на подвір’ї. Це мало би його застерегти.

— Не обов’язково,— заперечує Карл.— Автомобілі ж зазвичай не беруть із собою в подорож, а залишають або на охоронюваній парковці, або вдома, якщо є кому підкинути на летовище або до порту. До того ж, не виключено, що саме автомобіль був основним мотивом — йому, вочевидь, був потрібен якийсь інший транспортний засіб. І він проникнув до будинку лише для того, щоби знайти ключі від запалення.

— Тобто поклавшись на те, що хазяйка ще спить? Надто ризиковано, як на мене. Він же гадки не мав, скільки людей мешкають у домі.

— Це лише в тому випадку, якщо він за ним не стежив.

Карен слухає аргументи, зважує їх по черзі і всі разом. Вона все ще далеко не переконана, але, очевидно, Карл взяв на себе роль захисника найпростішої версії, яку кортить отримати Віґґо Гауґену і всім іншим.

— Не забувай, що Сюсанне сиділа за кухонним столом,— зауважує Карен.— Хочеш сказати, що той чувак зайшов так тихо, що заскочив її за чашкою кави? І перетнув подвір’я так, що вона не побачила його у вікно?

— Або прокрався задами з дороги. Він же точно не хотів ризикувати тим, що його побачать сусіди — адже вікна Гаральда Стеена виходять просто на заїзд.

— Ну так,— погоджується Карен.— Але все одно. Коли хтось прокрадається до будинку, а ти сидиш на кухні і п’єш каву, ти неодмінно це помітиш.

— Радіо було ввімкнене. Досить гучно, за словами Серена Ларсена.

Карен мовчки хитає головою і надпиває каву. Вона би точно почула, якщо до її дому хтось увійшов, навіть якби були ввімкнені і радіо, і телевізор.

Чи не почула б?

— А може Сюсанне впустила його сама,— вимовляє Карл після короткої мовчанки.

— Якого біса їй було його впускати?

— Звідки мені знати? Він міг вигадати щось переконливе. Майстер від інтернетпровайдера або ще щось…

— Уранці в неділю після устричного фестивалю? Придумай щось краще.

— Або вигадав якусь халепу. Це ж типовий злодійський трюк, аби потрапити до чужої домівки.

— Слухай, Карліто, ми ж говоримо про Сюсанне Сме­ед! Якщо хтось відшив людину, яка каже, що потрапила в біду, то це точно вона.

— …Або пригрозив їй якоюсь зброєю,— веде далі Карл, ігноруючи прізвисько і зауваження Карен.

— І Сюсанне чемно всілася за кухонний стіл?

— Ну, особисто я саме так би і зробив, якби хтось в мене цілився,— відповідає Карл.— А ти хіба ні?

57

Осінь вп’ялася в доґґерландські острови залізною хваткою. Негода розкочегарилася, розправила плечі і натякає, що скоро стане зовсім непереливки. На зміну мжичці і сльоті із заходу налетіли поривчасті вітри, застерігаючи, що зима не за горами. Метеорологи теж попереджають: у найближчу добу на узбережжі слід чекати штормів.

Коли Карен звертає із шосе до Ланґевіка, негода набирає повну силу. Дощ рясною рікою заливає лобове скло, а щітки склоочисника не встигають змітати її хвилі. Карен їде повільно, нахилившись вперед і мружачись, і відпрацьовує поворотами керма, коли боковий вітер штовхає автівку. Якщо вночі температура опуститься нижче нуля, то завтра буде справжнє пекло, думає Карен, відчуваючи, як колеса ковзають по болоту, що стікає з крутих схилів.

Насправді їй треба було би дістатися дому, перш ніж дороги остаточно стануть непроїзними. Але, з іншого боку, візит до Гаральда Стеена — це якихось пів години. Сіґрід уже краще, але вона ще далеко не здорова. Звісно, Карен доведеться випити запропонованої кави і витратити якийсь час на чемну балаканину, перш ніж перейти до суті справи. І все одно все це вистріл навмання, адже під час їхньої останньої зустрічі Стеен виявляв відчутні ознаки деменції. Зрештою він спромігся надати точні свідчення під час останнього допиту, які згодом підтвердила Анґела Новак, але на те, щоби згадати, що трапилося вранці, у старого пішло чимало часу. А тепер Карен має розпитати його про події сорокарічної давнини.

У глибині душі Карен визнає, що припущення Карла можуть виявитися абсолютно правильними, хоча деякі деталі і досі їй муляють. У послідовності збігів починають вимальовуватися контури сюжету. Історія знає ще й не такі дивні випадки. Серія пограбувань, вчинених тим самим зловмисником, який із якоїсь причини здолав шлях від злому до спроби підпалу і вбивства. Або, принаймні, ненавмисного вбивства.

Останнього шматочка пазла від Ґранта Гоґана із Ґрундера вистачило б, щоби переконати начальника поліції і прокурорку спрямувати усі ресурси на пошуки хлопця на мотоциклі. Якби Гауґен, який тільки і чекає нагоди швидше завершити розслідування, знав, куди і навіщо зараз прямує Карен, він одразу ж усунув би її від справи.

Черговий порив вітру штовхає машину, і Карен відчуває, як колеса грузнуть у багнюці. Мені справді треба було їхати прямо додому, думає вона, звертаючи на подвір’я Гаральда Стеена.

— Прошу пригощатися, чим хата багата. Щоправда випічка не домашня.

Вони сидять у кухні і, попри докори совісті, Карен пригощається тим, що мало би бути Гаральдовою вечерею — кавою з термоса і однією із двох булочок, які Анґела Новак поклала на тарілку та накрила пластиковою плівкою.

— Бачу, вона непогано за вами дбає,— каже Карен, відкушуючи м’яку булочку.

— Та може й так. Але ж їй за це платять. Ще і як платять, якщо порівняти з тим, скільки я заробляв у свій час. Ми з жінкою мали прожити акурат на чотириста два­дцять марок і сорок шилінгів у місяць.

— А давно вона у вас? Маю на увазі Анґелу.

— Та десь близько року. Щонайбільше два. І все через те кляте серце, лікарі кажуть, що воно не годне качати кров як належить, і тому в мене паморочиться у голові. А так я би і сам собі давав раду, хоча Гаррі мені вже ані крихти не вірить. Це він наполіг на тому, щоби до мене приставили ту жінку. Звернувся в соціальну службу, навіть не спитавши мене.

Карен розуміє, що син Гаральда Стеена, певно, наслухався про той свій вчинок. Вона міняє стратегію.

— То у вас, Гаральде, можна сказати, власна домогосподиня. Ви на таке справді заслужили. Я б і сама не відмовилася від допомоги з домашньою роботою.

Карен лестить, якомога люб’язніше усміхаючись. Треба, щоб у старого трохи піднявся настрій.

— Он як, домогосподиня…

Гаральд Стеен приховує за чашкою задоволену усміш­ку й замислено присьорбує, обдумуючи несподіваний погляд на цю ситуацію. Помітно пожвавившись, він урешті ставить чашку, рішуче дзенькаючи об блюдце.

— Ану признавайтеся! Пані поліціянтка ж не приїхала до мене просто кави попити?

«Поліціянтка». Карен стрясає із себе це слово й нахиляється до сумки, яку залишила на підлозі. Її постріл здалеку, і краще зробити все якомога швидше.

— Хотіла дещо у вас запитати. Бо якщо хтось і може мені допомогти, то це ви. Навряд чи була така подія в Ланґевіку, про яку ви би не чули?

Карен швидко оглядає фотографію, яку дістає із сумки. Сімдесятий рік, усміхнені молоді жінки і чоловіки вишикувалися на кам’яних сходах, а на траві перед ними сидять діти. Вона розвертає світлину і кладе на стіл перед Гаральдом Стееном.

— Гаральде, може, ви знаєте, хто ці люди на фото?

Карен терпляче спостерігає за тим, як він тягнеться за футляром на столі, розправляє дужки окулярів і наса­джує їх на ніс. Не торкаючись світлини, він нахиляє­ться вперед й уважно розглядає її, насупивши брови. Наступної миті Гаральд видає сухий безрадісний смішок, а потім глибоке зітхання.

— Господи Боже,— промовляє Стеен.— Де пані це роздобула?

— У фотоальбомі Сюсанне. Як я зрозуміла, ці люди мешкали в «колективному господарстві», що заснували тут її батьки. Проблема в тому, що в альбомі зазначені лише їхні імена, без прізвищ. Я підписала їх на звороті.

Не обертаючи фотографію, Гаральд Стеен продовжує мовчки роздивлятися. Карен зі зневірою дивиться на його обличчя, яке не видає жодних ознак того, що старий когось упізнав. Це було майже п’ятдесят років тому, думає Карен, а він, напевно, навіть не пам’ятає, чим снідав.

Гаральд Стеен рвучко відсовує від себе світлину, знімає окуляри й відхиляється назад на дерев’яному стільці.

— А яка пані користь із тих імен, дозвольте спитати?

— Мабуть, ніякої,— чесно признається Карен.— Просто намагаюся створити уявлення про життя Сюсанне. От і подумала, що є невелика ймовірність того, що вона підтримувала зв’язок з кимось із тих, хто там жив. Чи, може, з кимось із їхніх дітей.

Гаральд Стеен пхикає.

— Не думаю, вона ж не підтримувала зв’язок навіть із власною дочкою. Та й зі мною заледве двома словами перекидалася, хоча ми сусіди. Скажу так: Сюсанне була непроста. Якоїсь їй клепки бракувало, якщо хочете знати мою думку.

Гаральд Стеен стукає себе збоку по голові, а Карен приховує розчарування усмішкою.

— Ну, нічого. Просто я подумала: а раптом знаєте. Я днями розмовляла з Яапом Клусом, Еґілем Єнсеном й Оддом Марклундом у «Зайці і вороні», і ніхто з них жодного імені не пригадав, отже ви опинилися у славному товаристві. Та й минуло вже майже пів століття, тому я, насправді, ні на що й не сподівалася.

Цього разу Гаральд Стеен обурено чмихає, ще і з такою силою, що з однієї ніздрі вилітає краплина і приземляється на плетеній скатертині.

— Клус і Єнсен? Та вони ніколи нічого вартого уваги не знали. Все життя сидять у кнайпі і чваняться. Скажу пані так: якщо в них і є на руках мозолі, то не від весел. Марклунд кращий, але не збагну, як йому вистачає терпіння водитися з тими двома. Пані має бути соромно за те «славне товариство».

Старий міцно хапається за чашку і тремтячою рукою підносить до рота. Хоч би в нього не стався напад, думає Карен. У мене нема на те ні часу, ні сили. Якого дідька я взагалі сюди припхалася?

Гаральд Стеен із притиском повертає чашку на стіл.

— Он воно як: пані спершу спитала в них, а коли вони не змогли нічого згадати, то прибігла до старого Стеена. Тільки тоді з нього якась користь.

Карен відповідає спонтанно, як дванадцятилітній підліток, якому зробили зауваження:

— Та вони просто сиділи в пабі, коли я зайшла випити пива. Інакше б я, звісно ж, відразу звернулася до вас,— додає вона, сподіваючись, що ці слова трохи притишать розбурхані почуття старого.

Не відповідаючи, Гаральд Стеен нахиляється вперед і прикладає пожовтілий ніготь вказівного пальця до пари на краю сходів у верхньому ряду.

— Діса Брінкман, Томас та Інґела Екман, Тео Реп,— проказує Стеен, повільно ведучи пальцем поверх облич на фото.

Старий пересуває палець на нижній ряд, бурмочучи:

— Дженет і Брендон Коннор, Пер і Анне-Марі Ліндґрен…

Після останнього імені Стеен відхиляється на спинку крісла і підіймає окуляри на лоба. Тоді схрещує руки на грудях із посмішкою, що виражає разом гнів і тріумф.

— Імен малих не пам’ятаю, то вже прошу мене вибачити,— бурчить Стеен.— Сюсанне ще й у помині не було, вона народилася за рік, якщо не помиляюся.

Карен німіє, дивлячися на чоловіка по той бік столу. Хоча старий Стеен не пригадає, чим снідав, він явно впевнений у тому, що повідомляє. Хіба це взагалі можливо — пам’ятати імена людей, із якими впровдовж нетривалого часу понад сорок років тому жив навіть не по сусідству? Вона сподівалася, що Гаральд Стеен у кращому разі згадає хоча б одне-два імені або якусь деталь, що ­допоможе знайти інформацію деінде. А він без крихти сумніву в голосі назвав усіх вісьмох дорослих, зображених на фото!

— Як це можливо? — повторює Карен, цього разу вголос.

Гаральд Стеен упевнено зустрчає її погляд і тягнеться за чашкою з кавою.

— Це ж я фотографував.

58

Зазвичай дорога від подвір’я Гаральда Стеена до дому Карен займає не більше десяти хвилин. Але цього вечора їй знадобилося тридцять дві хвилини. Поки автівка змагає­ться із драглистим місивом, Карен подумки повертається до розповіді Стеена.

— Я добре знаю, що люди у селі косо дивилися на молодь з Луторпа, але я проти них нічого не мав. Та й не я один ходив манівцями, щоби хоч краєм ока глянути на ті красоти.

Тут Гаральд змовницьки підморгнув, однак Карен не відразу збагнула, що чоловіків манили туди звільнені від бюстгальтерів жіночі принади і провінційні фантазії про шведський гріх.

— А як вони сприймали те, що ви ховалися по кущах?

— Е, ні, дорогенька, на відміну від інших я пішов прямісінько на подвір’я і відрекомендувався. Мене почастували чаєм, бо кави вони не пили, бо були такі… трохи дивакуваті. Ну і заодно попросили їх сфотографувати, та й так воно пішло одне за друге.

І далі Гаральд Стеен повідав, що дав їм трохи порад, згадуючи розповіді старого Ґроо про хутір і про те, що тамтешня земля радо приймала, а що виштовхувала геть. Десь раз на тиждень він навідувався до Луторпа — допомагати садити картоплю і городину. Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу. Стеен був трохи старший, але тоді, у сімдесяті роки, старим дідом він точно ще не був, нагадує собі Карен.

На невеликому схилі північніше пристані автівка остаточно загрузає і починає буксувати у болоті. Карен розуміє, що доведеться підкласти щось під задні колеса. Зітхаючи, відчиняє двері і виходить. Відчиняє багажник «рейнджера» і задубілими пальцями відкриває зелену металеву скриньку, яку завжди возить із собою. В обличчя січе дощ. Якусь секунду вона вагається, вибираючи інструмент, і нарешті витягує пилку. Крижане місиво захлюпується у черевики, коли вона спускається в кювет, пробираючись до ялівців.

Поки Карен в’їдається пилкою в непіддатливе гілля, всередині неї відлунюють слова Гаральда Стеена:

— Гадки не маю, куди поділися всі інші. Анне-Марі померла ще у вісімдесят шостому, а Пер багато років жив сам, аж поки не потрапив до лікарні. Попервах ми іноді бачилися і грали в карти, але із часом і йому, і мені стало важко рухатися. Люди кажуть, що його згубила випивка, і, може, мають рацію. Ага, ну і ще Брендон і Дженет, вони живуть у Йомсі.

— Маєте на увазі Йомс на Гейме? Вони досі тут?

Карен і сама відчула, яким жорстким від нетерплячки зробився її голос.

— Спокійно, спокійно, пані, а то ще серце вхопить… Ну, принаймні минулого літа вони там жили, бо я їх здибав на ринку в Дункері після того, як тягався до стоматолога. Дорого, холера, але ж треба чимось хліб жувати…

Коли Карен урешті-решт відчиняє вхідні двері остан­нього будинку із сірого каменю на півночі Ланґевіка й переставляє обліпені болотом черевики через поріг, подумки вона вже планує, як добиратиметься до Йомса завтра, якщо дощ періщитиме всю ніч. Або як їй взагалі вибрати­ся з Ланґевіка.

Тому спершу вона навіть не звертає уваги на запахи з кухні. І лише розшнурувавши черевики і скинувши мок­рі шкарпетки, розуміє, що сьогодні не доведеться ритися в морозильнику і розігрівати їжу в мікрохвильовці. Біля мийки стоїть Сіґрід із друшляком у руці.

— На вечерю спагеті болоньєзе, це майже єдине, що я вмію готувати,— повідомляє Сіґрід.— Я засипала пасту у воду, коли почула автомобіль, тож буде готова хвилин за десять.

Карен відчуває, як тілом розтікається тепло, хоча мок­рий від дощу одяг прилип до шкіри.

— Ти навіть не уявляєш, як я хочу саме спагеті болоньєзе. Тільки спочатку заскочу в душ. А як ти почуваєшся? Виглядаєш значно краще.

— Трохи знесилена, але гарячки немає. Тому можу пити вино, відкоркувати пляшку?

— Тільки один келих, не більше.

— Ти вже вирішила, що робитимеш із будинком? — запитує Карен пізніше, сидячи за кухонним столом і жуючи.— Він же тепер твій.

Сіґрід знизує плечима. Карен починає звикати до цього жесту.

— Напевно, продам. Якщо хтось захоче його купити.

— Із цим проблем не виникне. Будинок гарний, а Ланґевік останніми роками став популярним місцем. То ти все ж хочеш жити в Ґаарді?

— Ні, там я залишитися не зможу. Ми орендуємо квартиру у брата Сама, так що доведеться її звільнити. Він сьогодні дзвонив і нагадав, аби я забрала речі. Сам, вочевидь, ночував на дивані у свого приятеля і вирішив, що тепер моя черга. Зателефоную завтра кільком друзям, запитаю.

— А ти не думала поселитися у будинку твоєї мами? Тобто твоєму будинку,— виправляється Карен.

— Не вийде. Як я добиратимусь на роботу і з роботи без авта? І навіть не пропонуй мені зичити гроші в батька.

— У тебе є права?

— Є, але, кажу ж, немає авта.

— Насправді є, машину твоєї мами знайшли. Здається, коробка передач не зовсім в порядку, але ми встигнемо її полагодити до того, як ти повернешся на роботу.

— Невже?

Обличчя Сіґрід ясніє і відразу хмуриться від сумніву. Швидко вона міняється, думає Карен.

— Не впевнена, чи хочу там жити. У мене досі неприємні спогади від попереднього разу, коли я там жила. А на кухню навіть заходити не можу, хоча там усе прибрали. Ти все бачила, так?

Карен мовчки киває, підбираючи слова. У погляді Сіґрід одночасно бажання знати і благання нічого не розповідати. На якусь мить вона здається геть розгубленою. Рвучко підводиться і підходить до мийки. Вдає, що по­рає­ться коло чогось, прочищає горло і продовжує:

— Крім того, мене нудить від усього, що вона накупувала. Скрізь подушки і сотні пар взуття.

Карен розглядає крихку постать і чує, як Сіґрід напружується, щоб опанувати власний голос і все інше незбагненне.

— Сіґрід, плакати — нормально,— промовляє Карен.

— У неї всюди дофіга речей. Ти знала, що в неї у спальні домашній тренажерний зал? Апарат для розпарювання обличчя і ще один, здається, для масажу стоп… Я не зможу жити в тому всьому.

Карен киває, згадуючи купу інтер’єрних прикрас, які Сіґрід викинула на газон. То ось чому вона подалася до маминого будинку — знала, що Сам її вижене. Вочевидь, Сіґрід зрозуміла, що їй доведеться пожити в будинку її матері принаймні деякий час. Вона горда, думає Карен, дивлячись на Сіґрід, яка вже заходилася прибирати зі столу. Відмовляється просити батька про допомогу, хоча в нього повно грошей і він залюбки допоміг би їй, якби вона погодилася. Цікаво, чому вона так на нього гніває­ться? І чому так гнівалася на матір?

— Пропоную зробити таким чином. Ти залишишся тут на декілька тижнів, а ми за той час разом приведемо будинок твоєї мами до ладу. Викинемо все, що тобі не потрібно, пофарбуємо стіни й зробимо все так, як тобі до вподоби. А ти за цей час спокійно вирішиш, чи залишатися жити в будинку, чи продати його й купити щось інше.

Сіґрід якись час мовчки обдумує пропозицію.

— У мене немає грошей на оренду аж до наступного тижня, коли повернуся на роботу.

— Ця вечеря варта тижневої оренди.

У погляді Сіґрід з’являється іскра недовіри.

— Чому ти така добра? Мама завжди говорила про тебе лише погане. Казала, що ти жила в Англії, але твій чоловік тебе вигнав, і тому ти повернулася назад.

— Он як?

Сіґрід трохи вагається, але все ж веде далі:

— Вона казала, що ти ганяєшся за чужими чоловіками, оскільки свого втратила.

Карен тягнеться за пляшкою і тремтячою рукою наповнює келих.

— Наполовину правда,— промовляє вона, зауважуючи, що голос у неї зовсім спокійний.

Сіґрід мовчить і, здається, обдумує відповідь. Коли вона знову розтуляє рота, Карен здригається, наче від удару.

— У тебе є син, чи не так?

59

Дощ припинився. Місяць ледь-ледь пробивається крізь розрив у хмарах й освітлює спальню, розкидаючи по стінах тіні від гілля великої липи за вікном.

Карен усвідомлює, що сон і досі десь далеко.

Того вечора з неї вихлюпнулося геть усе. Все горе, що вона носила у собі роками. Вся правда, яку знала лише її мати, а друзі лише частково, здогадуючись про решту, але розуміючи, що розпитувати даремно. Слова лилися з неї, незважаючи на те, що слухала її вісімнадцятилітня дівчинка, розгублена тим, що спричинило її запитання.

Усе почалося зі слів двох полісменів і лікаря, незбагненних слів, від яких життя Карен Ейкен Горнбі зупинилося. Вона перестала існувати, вслухаючись в англійські словосполучення «масштабна ДТП», «шосе M25», «Волтгем Еббі» та «одна вантажівка і п’ять легкових автомобілів». Їй повідомили, що Матіс і Джон загинули. Вони не мучилися, сказали вони, все трапилося миттєво. Карен знала, що це неправда.

Смерть настала блискавично, шепнув полісмен одній із медсестер, фура розірвала автівку навпіл, наче бляшанку із сардинами. Четверо осіб загинуло, ще шестеро перебували у важкому стані.

Лікар сказав, що це диво, що жінка в автівці залишилася неушкодженою. Але вже наступної секунди він виправився: фізично неушкодженою, бо відколи її витягли з автомобіля, вона й досі не вимовила жодного слова.

Потім лікар звернувся напряму до Карен. Чи є хтось, кому можна зателефонувати? Карен не відповіла. Мабуть, вони самі знайшли Алісон і Кіта, бо ті з’явилися бліді, заплакані і шоковані.

Від першої доби в Карен не залишилося чітких спогадів, лише фрагменти: чийсь шепіт і тихий плач. Валіум. Сон. Тривожні очі, коли вона прокинулася.

А потім іще один день. Таки він настав, наче нічого й не трапилося. Наче світ не зрозумів, що все закінчилося.

Зовсім новий день. І морг.

Два тіла, наче пара загиблих солдатів із руками по швах. Одне коротке, а друге довге, обидва накриті простирадлами. Вочевидь, повідомили і її матір. Вона стояла поруч, коли Карен обернулася, залишаючи Джона й Матіса в обкладеній білою плиткою холоднечі. А потім мовчки сиділа на задньому сидінні поліцейської автівки дорогою з моргу додому і так міцно стискала руку Карен, що вона навіть відчула біль. Це вона знайшла ключі в сумочці Карен, відімкнула двері і допомогла їй зайти. Мама була поруч кожної секунди впродовж тих нескінченних нестерпних днів.

Днями мама ховала свою скорботу, даючи їй волю ночами, коли гадала, що Карен не чує, як вона неспокійно ходить туди-сюди на нижньому поверсі між кухнею і вітальнею. Як годинами заходиться плачем за тими, кого теж втратила: Джона, якого з часом прийняла й полюбила, і Матіса — єдину дитину її єдиної дитини.

Мамина скорбота не мала місця й адресата. І все ж вона продовжувала існувати, а Карен — ні. Мама все залагодила своєю ламаною англійською і тремтячими від виснаження руками.

Церква. Труни. Пустка.

Кожна хвилина в будинку була нестерпною. Це був їхній спільний дім, не її. Без них він перетворився на в’язницю спогадів. Кожна лондонська вулиця нагадувала про них, кожен сусід, що підбирав співчутливі слова, кожна дитина, яку вона бачила, кожна пісня чи телепередача. Все нагадувало про життя, яке в неї було. Подальшої дороги не стало. Не стало завтра, не стало наступного тижня, Різдва, літа, майбутніх років. Не стало часу, коли Матіс підросте. Не стало життя, попереду взагалі нічого не було.

Лише позаду гойдалася крижина, за яку можна було вхопитися. Вона мусить повернутися назад, до свого дому.

Зблідла Сіґрід мовчки слухала, поки з Карен лився потік уривчастих слів, що складалися в речення. Уся смердюча правда про те, як того дня закінчилося її життя. Все, про що вона поклялася ніколи не розповідати, Карен звалила на плечі молодої дівчини.

— Пробач,— промовила Сіґрід.— Я не збиралася нишпорити, я випадково побачила фото у твоїй спальні, коли шукала тайленол.

Карен тамує подих, прислухаючись до звуків із кімнати Сіґрід, але чує лише власне серцебиття в горлянці. Вона повертає голову й бачить на нічному столику фотографію, що змусила Сіґрід поставити те запитання. «У тебе є син, чи не так?»

Джон і Карен на пляжі на Криті, а між ними засмаглий і веселий Матіс із піском у волоссі. Джон уперто відмовився просити когось сфотографувати їх і поставив камеру на автоспуск на лежаку. Купа невдалих спроб, але врешті йому вдалося впіймати всіх у кадр і встигнути самому приєднатися до них. Матіс сміявся, аж заходився, із татової незграбності, Карен реготала від синового дзвінкого сміху, а Джон сміявся з них обох.

Зрештою, визнавши, що зйомка таки вдалася, вони пішли в кафе на набережній їсти восьминога. Їхнє останнє літо. Останнє спільне фото.

Тіло здається навдивовижу важким, ноги і руки наче налиті свинцем, а думки не вщухають. Чому вона не сховала це фото, як робить зазвичай, коли приходять гості? Чи розповість Сіґрід про це батькові? А Юнас усім іншим — і тоді правда почне розповзатися колами жалю. Чи доведеться їй заспокійливо всміхатися всім, хто довідався і тепер вважає себе зобов’язаним висловити співчуття? Чи почнуть колеги обговорювати все це і замовкати, щойно вона заходитиме до офісу? Чи обговорюватимуть інші її горе? Розмови про Джона. Або про Матіса.

Скільки зусиль вона доклала, щоби цього ніколи не сталося. То був для неї єдиний спосіб впоратися. Минуле, якого більше нема. І теперішнє. А між ними — порожнеча. Вона ізолювалася в домі, що тоді належав її матері, а тепер — їй. Тижнями не розшторювала вікон і не торкалася їжі. А потім тижнями несамовито блукала вздовж берега, годинами вдивлялася у небокрай і відчувала, як щось тягне її до краю скель.

Нарешті мати взяла справу у свої руки.

— Я поговорила з Вільгельмом Касте,— повідомила вона.— Вони шукають помічника кримінального інспектора, і він пообіцяв зустрітися з тобою у четвер о десятій. Я тебе відвезу.

Чомусь Карен навіть не спробувала протестувати. І там, у кабінеті Вільгельма Касте, почалася решта її життя.

— Твоя мати розповіла, що сталося, і я скажу тільки тут і зараз, що мені дуже прикро. Більше ніхто про це не дізнається, і я ніколи не торкатимусь цієї теми, якщо ти сама цього не захочеш. Якщо ти згідна, посада твоя. Не через співчуття і не тому, що ми з твоєю мамою давні друзі, а через те, що ти найкваліфікованіша серед усіх кандидатів. Навіть надто кваліфікована для ролі помічника, але це те, що я можу запропонувати тобі зараз. Ти погоджуєшся?

Вона погодилася, і того дня, коли Карен вийшла на роботу, Класе викликав її до свого кабінету.

— Оскільки багато колег матимуть доступ до ­твоєї персональної справи, я дозволив собі внести деякі зміни. Йдеться лише про локальний поліцейський архів, тому високопоставлені особи, звісно ж, зможуть отримати правдиві дані, але сумніваюся, що хтось це робитиме. Колеги отримали інформацію про те, що ти розлучена після короткого шлюбу у Великобританії. Дітей немає,— додав він і прочистив горло.— Твоя мама сказала, що це твоє бажання, але я мушу перепитати особисто в тебе.

— Так, це моє побажання,— відповіла Карен.

На тому і зійшлися. Надто болісною була правда, щоби про неї згадувати, а відчуття провини настільки задушливим, що його довелося глибоко заморозити, щоби взагалі мати можливість існувати.

Карен обережно стукає у двері гостьової кімнати, з-під яких пробивається світло. Сіґрід лежить на ліжку в одязі із запухлими від плачу очима, поруч із нею рюкзак. Вона рвучко сідає, коли Карен відчиняє двері.

— Щойно розвидніється, я піду,— каже Сіґрід.

Карен опускається на край ліжка і кладе свою долоню на руку Сіґрід.

— Не треба, Сіґрід, ти ні в чому не винна.

— Не треба було запитувати. Якби я знала, я би ніколи нічого не питала.

— Ти не винна, Сіґрід,— повторює Карен.— Річ у тім, що я нікому нічого не розповідала. Особливо у цих краях. Це був мій спосіб вижити.

— Я розумію. Мені теж не мали розповісти.

— Але ж розповіла. І тобі довелося прийняти цей удар. Мені дуже прикро.

Вони мовчать, Карен гладить великим пальцем руку Сіґрід.

— Але дещо я тобі не розповіла.

І Карен урешті промовляє це вголос:

— Це сталося через мене. Я була за кермом.

60

Хоча дощ припинився вже вісім годин тому, менші дороги все ще залишаються проблемними. На шосе до Турс­бю рух відновився, а от дорогу під залізничним віадуком у Вестерпорті перекрили, допоки вода не стече.

Карен веде машину, не зводячи очей із дороги і слухаючи через навушник мобільного інформацію чергового офіцера поліції про ранкову ситуацію на автошляхах. За попередніми даними, дорога до Йомса не повинна створити якісь додаткові труднощі, якщо лише їхати обережно й не намагатися форсувати з ходу великі калюжі.

— Тільки вранці дорожним службам довелося евакуювати дев’ятнадцять автівок,— розпачливо й водночас зловтішно розповідає Торстейн Клокаре.— Але найгірше в глибині острова та в низинах. До речі, як там справи в Ланґевіку?

Карен поправляє навушник.

— Учора було грузько, але вранці майже все стекло. А що там подальший прогноз? Я забула перевірити, виходячи з дому.

— Кажуть, увесь день без опадів, але з Північного моря суне нова череда циклонів.— Значить, як завжди.

— Саме так — все, як завжди,— підтверджує Торстейн Клокаре.

Вони завершують розмову, і Карен кидає погляд на навігатор. Якщо дані чергового правильні, вона має прибути до Йомса за пів години.

Трохи більше ніж за пів години Карен зупиняється на майданчику для розвороту в кінці вузької асфальтованої дороги. Нахилившись уперед, вона розглядає будинок і вимощену щебенем під’їзну доріжку, що звивається, піднімаючись угору. Карен глушить мотор і виходить з автівки. Звідси доріжка здається досить надійною, але Карен відчуває, як просідає просочений вологою ґрунт під її гумовими чобітками. Якщо спробувати заїхати нагору автівкою, то верхній шар щебеню може вгрузнути в землю. В евакуаторів зараз і без мене повно роботи, думає Карен, ідучи крутим схилом.

На телефонний дзвінок Дженет Коннор відповіла спросоння. Схоже, Карен її розбудила, хоча Дженет і запевнила, що вони із Брендоном уже прокинулися. Звичайно ж, Карен може до них приїхати, хоча Дженет не розуміє, чим вони із Брендоном можуть допомогти поліції.

Дженет відчиняє двері, перш ніж Карен встигає дійти до веранди.

— Ласкаво просимо! — гукає вона вже зовсім не сонним голосом.— Вам кави чи чаю?

Висока і струнка Дженет Коннор одягнена в довге кімоно, що надає їй величного вигляду. Сиве волосся забране під тонку зелену хустину, віртуозно обмотану довкола голови, однак сірі вовняні шкарпетки на ногах певною мірою псують велич образу. На вигляд їй років сімдесят, проте всміхнене обличчя у дверному прорізі справляє моложаве враження, незважаючи на сивину.

Позаду Дженет вимальовується чоловік такого ж віку. Він здається захеканим і поправляє ширінку. Підіймаючись сходами, Карен намагається не думати про те, що саме вона перервала своїм візитом.

— Дякую, що-небудь,— відповідає Карен, усміхаючись.— Карен Ейкен Горнбі,— представляється вона, простягаючи руку.— Щиро дякую, що погодилися прийня­ти мене так швидко. Сподіваюся, я не надто завадила вашим ранковим ритуалам,— додає Карен і відразу жалкує, помітивши, як Дженет і Брендон переглядаються.

— Зовсім ні! Заходьте!

У кухні тепло, як в інкубаторі, і гостро пахне зірою, олійною фарбою і свіжоспеченим хлібом. У цьому домі, мабуть, не раз готували юшку із сочевиці, думає Карен, знімаючи куртку і кидаючи погляд на Брендона. Якщо в неї і були якісь стереотипні уявлення про членів «колективних господарств» сімдесятих років, то ці двоє повністю їм відповідають. Брендон Коннор, як і його дружина, дуже високий, десь понад метр дев’яносто. Він у непоганій формі, хоча коли дістає із холодильника молоко і сир, Карен помічає, що верхня частина його спини дещо горбиться. Тонкі широкі штани чоловіка скидаються на піжамні, але щось підказує Карен, що вони, як і запрана футболка із портретом Френка Заппи, запросто можуть бути його повсякденним одягом. На ногах у нього, як і у Дженет, вовняні шкарпетки, але якщо її — сірого кольору і, мабуть, сплетені на острові, то яскраві різнобарвні шкарпетки Брендона плела радше перуанка. Рідке сиве волосся зібране в тонкий хвіст, а підборіддя прикрашає довга борідка.

— Хліб із волоськими горіхами,— каже Брендон.— У вас нема алергії?

— Наскільки мені відомо, нема,— відказує Карен.— На вигляд дуже смачно, ви самі пекли?

Брендон відриває від ножа сповнений щирого здивування погляд.

— Ну та-ак…— урозтяжку відповідає він.— Не тратити ж гроші на те лайно, що продають у «Квіку». А ви його купуєте?

— Інколи,— признається Карен.— Або йду до пекарні,— додає вона, щоби не справити враження геть безнадійної.

Перекинувшись кількома фразами про випікання хліба та якість продуктів у супермаркетах, Карен переходить до суті справи.

— Гадаю, ви чули про вбивство в Ланґевіку. І напевне розумієте, що існує певний зв’язок між вами і Сюсанне Смеед.— Карен запитально дивиться на подружжя.

— Еге ж,— відповідає Брендон,— звістка про вбивство нас не оминула.— Але вечірню пресу ми не читаємо, а ранкові газети повідомили ім’я аж за декілька днів, тому ми не одразу зрозуміли, що це їхня донька. Маю на увазі, Пера й Анне-Марі.

— Усе правильно. Дівоче прізвище Сюсанне Смеед — Ліндґрен. І саме тому я тут. Чи правда, що ви якийсь час на початку сімдесятих жили разом із Пером, Анне-Марі і ще декількома особами в «колективному господарстві»?

— Авжеж. Від березня сімдесятого до кінця лютого сімдесят першого, якщо бути точним. Майже рік.

— І відтоді ви весь час прожили на острові?

— Не зовсім. Спершу, звісно ж, переїхали до Копенгагена, так тоді робили всі, але там ми пробули лише місяців зо два і подалися до Швеції. Два роки ми прожили в іншому «колективному господарстві» в Гуддінґе поблизу Стокгольма. А сюди повернулися аж… коли це було?

Брендон дивиться на дружину.

— У травні сімдесят шостого,— підказує вона.— Відтоді ми не рухалися звідси ні на крок.

— Чи підтримували ви контакт із Пером і Анне-Марі, коли повернулися? Або ще з кимось із Луторпа?

— Лише з Тео Репом. Це якщо ви про регулярні контакти. Всіх розвіяло світами, а в ті часи без мобільних телефонів і Фейсбука підтримувати зв’язок було непросто. Але часом ми перетиналися в Дункері з Пером та Анне-Марі.

— Але ви не спілкувалися?

— У мене склалося враження, що вони цього не хотіли. Принаймні, вона,— пояснює Дженет.— Анне-Марі була трохи… як би це краще сказати… чутлива.

— Та кажи, як є. Вона була дивна,— різко перебиває Брендон, після чого Дженет зводить на нього попереджувальний погляд.

— У якому сенсі?

— Перепрошую,— каже Дженет,— але я не розумію, як усе це стосується вбивства Сюсанне. Анне-Марі і Пер померли вже багато років тому.

Карен якусь мить вагається, але вирішує розповісти все, як є.

— Чесно кажучи, я і сама не знаю. Ми намагаємося отримати уявлення про біографію й особистість Сюсанне. Це такий собі пазл, у якому перша частинка пасує до хутора в Луторпі. Що ви можете розповісти про ті часи? Як ви там узагалі опинилися?

Подружжя Коннор знову переглядається, наче мовчки змовляючись.

— Ну,— врешті промовляє Брендон.— Усе почалося з того, що я вирішив більше не допомагати Дядькові Сему у В’єтнамі.

— Брендон був дезертиром,— пояснює Дженет.

— То ви американець? — дивується Карен.

Чомусь вона вирішила, що вони з дружиною із Великої Британії. Обоє вільно розмовляють доґґерландською, а відрізнити американський акцент від британського нелегко.

— А ви звідки?

— Із Саутгемптона,— відповідає Дженет.— Ми познайомилися на острові Вайт 31 серпня 1969 року. Я опинилася там попри категоричну заборону батьків.

— А я був там нелегально, приплив на приватному судні з Амстердама разом із Тео і компанією хіпі. Оскільки зі зрозумілих причин я пропустив Вудсток за декілька тижнів до того, ми вирішили податися принаймні на фестиваль на Вайті. Він був не такий помпезний, але я побачив Боба Ділана і, до того ж, познайомився із Дженет, тож скаржитися нема чого.

Брендон тягнеться до чайника і запитально здіймає брову, дивлячись на Карен, але та хитає головою. Карен почувається роздвоєною: з одного боку вона би просиділа так увесь день, смакуючи горіховий хліб і слухаючи історії із часів, коли сама ще була в пелюшках. Але з іншого боку вона має бути раціональною і тиснути на опитуваних.

— А за рік ви приїхали сюди,— підсумовує вона.

— Так, Тео за якихось обставин, котрі я не пригадую, зустрів Дісу, а вона вже була знайома з Томасом та Інґелою. Здається, вони познайомилися, коли Діса вчилася на акушерку в Копенгагені. Мама Томаса була данкою. А він, своєю чергою, був другом дитинства Пера. Так от, пішли чутки, що Анне-Марі успадкувала землю в Доґґерланді, і вони з Пером думають заснувати «колективне господарство».

— Наскільки я розумію, від самого початку в Луторпі були діти.

— Так, в Інґели було двійко хлопчиків із відчутною різницею у віці — Оріан і Луве. А в Діси була дівчинка, якій, здається, було п’ять. Її звали Метте.

— А у вас є діти?

— Так, син, але він народився значно пізніше. Ділан працює біржевим маклером у Лондоні,— засмучено повідомляє Брендон, даючи зрозуміти, що не такої кар’єри бажав своєму синові.— Ми зробили все, що могли,— додає він, криво всміхаючись.

— А Сюсанне народилася аж за рік?

— Так, але це сталося після того, як ми виїхали, тож ми про все це нічого не знаємо.

Карен здіймає брови.

— Про все це?

Дженет кладе долоню на передпліччя чоловіка.

— Брендон має на увазі, що на хуторі склалася напружена атмосфера, і ми вирішили поїхати звідти. Ми чули багато цікавого про Копенгаген, тож подалися туди.

Дженет говорить швидко, і Карен одним вухом слухає, як вони поселилися на захопленій території колишньої військової частини в Християнії⁸, але витримали там лише кілька місяців і поїхали далі до Швеції. Дженет, либонь, подумки лається, розуміючи, що Карен не має наміру відходити від подій у Луторпі.

— Кажете, неприємна атмосфера? А через що?

Дженет Коннор підводиться з роздратованим виразом обличчя.

— Це особисте,— відповідає вона.— Я справді не розумію, яке це має відношення до справи.

— Мабуть, ви маєте рацію, але дозвольте це вирішувати мені,— спокійно відказує Карен.— Це події п’ятдесятилітньої давності, а всі члени сім’ї Ліндґренів уже померли, тож ваша розповідь нікому з них не зашкодить.

— Він зрадив,— відрубує Брендон.— Пер і Інґела закрутили роман, коли Томас був у від’їзді. Пер упав у відчай, а Анне-Марі геть здуріла.

Дженет повертається до столу з наповненим чайником і сідає, тяжко зітхаючи.

— Брендоне, вона не здуріла. А впала в те, що зараз, найвірогідніше, назвали би важкою депресією. І нічого дивного в тому не було, адже Луторп був її власністю, і в Анне-Марі виникло відчуття, наче її використали і зрадили.

— Коли це все сталося?

— Наприкінці літа того ж року, коли ми поселилися в Луторпі. До того там було чудово, але все змінилося, коли Анне-Марі захворіла.

Серпень або вересень сімдесятого. У той час Анне-­Марі вже чекала на Сюсанне. Довідатися, що твій чоловік зраджує, коли ти вагітна,— від такого будь-хто втратить розум. Особливо якщо доводиться жити під одним дахом з тією іншою жінкою. Хоча дім належить тобі.

— Як сказав Брендон, атмосфера стала дуже неприємною, і ніхто з нас не зміг і далі виносити депресивний стан Анне-Марі і відчайдушні спроби Пера вилікувати її. Хоча багато хто з нас не бачив у зраді аж такої великої проблеми. Знаю, що в ті часи багато хто вважав невірність типово буржуазною вигадкою.

— А як відреагували Томас та Інґела?

— Інґела від самого початку нічим не переймалася. Ми всі приїхали на хутір з якимсь наївним уявленням, що всім ділитимемося і позбудемося віджилих умовностей. Однак коли дійшло до справи, ніхто з нас не зміг із тим упоратися. Навіть Інґела. Її мучило те, що Анне-Марі захворіла, але не думаю, що вона дійсно вважала, що вони з Пером припустилися помилки.

— Томас відреагував найкраще з усіх, хоча Пер був його найближчим другом,— веде далі Брендон.— Він був єдиним, хто дійсно жив так, як учив інших. Live and let live⁹, все моє — твоє, ну ви розумієте. Вони з Інґелою були справді хардкорними хіпі, а не так, як всі інші…

Брендон замовкає і хапає свою чашку.

— У будь-якому разі вони протрималися довше, ніж усі інші,— каже Дженет.— Здається, вони прожили на хуторі ще декілька місяців, перш ніж повернутися до Швеції. Разом із Дісою. Але відтоді ми ні з ким із них більше не мали контактів.

— Навіть із Пером та Анне-Марі, які, як і ви, жили на Гейме?

— Я вже казала, що кілька разів ми перетиналися в Дункері і домовлялися якось відвідати Ланґевік, але цього так ніколи і не сталося. Кажу ж, що в нас залишилися неприємні спогади від Луторпа.

— Чи відомо вам, що сталося з Інґелою і Томасом після того, як вони поїхали?

— Їхні дороги розійшлися. Інґела й далі нічим конкретним не займалася, а от Томас повністю перевтілився. Вдягнув костюм і краватку і поступово перебрав керівництво батьковою фірмою. І ні з того ні з сього колишній хіпі Томас Екман став стовідсотковим капіталістом. На жаль, він помер кілька місяців тому.

— Он як… А як ви дізналися про його смерть? Ви ж кажете, що не підтримували зв’язок.

— Ділан, наш син, розповів, коли приїжджав сюди влітку. Він дізнався про це на роботі. Вочевидь, Томас був відомою особою у бізнес-колах, а Ділан знав, що ми товаришували в молодості. Томас Екман імпонував йому набагато більше, ніж власний старий батько,— скрушно повідомляє Брендон.— Інколи яблуко таки падає далеко від яблуні.

— А Інґела? Вона жива?

— Гадки не маю,— відрубує Дженет.— Ми з нею не контактуємо.

— А Діса?

— Перепрошую, але ми перегорнули цю сторінку.

І щоб підкреслити, що їй більше нічого розповісти, Дженет підводиться і береться прибирати зі столу.

Доведеться залишити їх у спокої, думає Карен за пів години, рухаючись по шосе в напрямку управління поліції в Дункері. Мабуть пора відчепитися від того хіпарського «господарства» і зосередитися на виявленні зв’язків між пограбуваннями.

Крізь товщу хмар пробивається слабке сонячне проміння, і в деяких місцях дорожнє полотно починає підсихати. Кинувши погляд на годинник, Карен тисне на газ — і все одно не може позбавитися дратівного відчуття, що Брендон і Дженет розповіли не всю правду.

61

Карен поправляє стоси паперів, схиляється вперед і вмикає запис.

— Допит Лінуса Кванне у справі пограбування, спроби підпалу і вбивства або ненавмисного вбивства. Присутні: крім Лінуса Кванне — адвокат Ґарі Братаас, а також кримінальні інспектори Карл Бйоркен і Карен Ейкен Горнбі.

— Я, блядь, нікого не вбивав. Сука, ви ж не можете посадити мене за те, чого я не робив!

Голос неочікувано низький і контрастує із крихкою хло­п’ячою статурою допитуваного. Карен згадує стоп-­кадри з камер порому — вони з Карлом давали йому шістнадцять, щонайбільше сімнадцять років. Однак Лінусу Кванне аж двадцять чотири, і він уже встиг відбути три строки у в’язниці «Кабаре». Перший — за ненавмисне вбивство.

Адвокат Лінуса Кванне описав ненавмисне вбивство шестирічної давності відомого поліції Ларса Гайдена — двадцятивосьмилітнього наркомана й алкоголіка — як геройський вчинок. Новорічна вечірка, що від самого початку вийшла з берегів, вже добігала кінця, коли Кванне знайшов свою тодішню подружку в одній зі спалень. На ній зі спущеними штанами лежав Гайден, приклавши до шиї дівчини ножа. На думку суду, перші удари ножем із боку Лінуса Кванне ще можна було вважати самозахистом із метою роззброєння Ларса Гайдена. Однак наступні чотири поранення були розцінені як «невиправдане насильство». Проте юний вік Кванне і відсутність судимостей посприяли пом’якшенню покарання. Після відбуття п’яти із дев’яти призначених судом місяців, Кванне був звільнений через хорошу поведінку. Згідно із загальною оцінкою експертів-психологів, ризик рецидиву був украй низьким.

Однак відтоді Лінус Кванне таки зробив собі ім’я у певних колах і відсидів ще пару коротких строків за зберігання наркотиків і доволі масштабну крадіжку міді. Востаннє він вийшов із в’язниці «Кабаре» в липні.

Кванне вмощується зручніше, відкинувшись на стільці і поклавши одну ногу на коліно іншої.

Ґарі Братаас, заспокоюючи, кладе долоню на руку свого клієнта і вимовляє:

— Звичайно ж, ні. Зараз ми спокійно послухаємо, що нам скаже поліція. Це буде цікаво,— додає він, посміхаю­чись одни кутком рота.

— Гаразд, Лінусе,— починає Карен.— Учора о 10:45 тебе затримали у твоїй квартирі на вулиці Талльвеґен у Лемдалі. У зв’язку із затриманням був проведений обшук помешкання, під час якого виявлені великі кількості наркотичних речовин, а також ряд речей, зниклих після пограбувань декількох дачних будинків на Нооре і Гейме. Як ти це поясниш?

Лінус Кванне вдає, що бореться з бажанням позіхнути, потягується і закладає руки за потилицю.

— Посню що? Що копи вибили вхідні двері і ввірвалися в мою квартиру, коли я спав? Ніяк не поясню.

Карен скоса зиркає на Карла. Скептично звівши брови і надувши щоки, той повільно видихає повітря, чим доб­ре ілюструє спільну з Карен думку: «Ясно, це той типаж, із яким доведеться повозитися».

Не піддавшись на провокацію, Карен іще раз повторює запитання.

— Я маю на увазі, як ти поясниш те, що у твоїй вітальні і під ліжком знайдені вкрадені речі?

Лінус Кванне знизує плечима й посміхається, від чого жувальний тютюн мало не вискакує з-під його верхньої губи.

— Ну, напевно хтось їх туди поклав. Логічно?

— І хто би це міг бути, як гадаєш?

Цього разу Лінус Кванне сміється і розводить руками.

— Звідки мені знати. До мене багато хто приходить, мій дім відкритий для всіх.

— Знаєш, що я думаю? — спокійно веде далі Карен.— Я думаю, що ти викрав ті речі, коли грабував вілли. Крім того, я думаю, що на Нооре ти поцупив мотоцикл «хонда» моделі «Africa Twin», яким добрався до Торсвіка і Ґрундера.

— Ти так думаєш, мала?

— А після пограбування у Ґрундері ти позбувся мотоцикла — або навмисно, бо злякався, що його розшукуватимуть, або просто злетів з дороги. Який варіант тобі більше до вподоби?

Лінус Кванне поволі хитає головою і наче із чоловічої солідарності намагається перехопити погляд Карла Бйоркена.

— Зеленого поняття не маю, що вона торочить. Ти щось хотів сказати, поки я ще тут?

— Мені шкода, старий,— спокійно відказує Карл.— У нас є записи камер з порому, який виходив з Нооре, на яких видно тебе й мотоцикл. Крім того, нам відомо, що ти вчора сидів у «Печері» і весь вечір цим вихвалявся.

Кванне різко опускає руки і нахиляється над столом.

— Сука, хто це сказав?

— Мій клієнт не мусить…

— Визнай, це трохи тупо — хвалитися злочинами? — перебиває Ґарі Братааса Карен.— Особливо на п’яну голову в людному закладі, де столики стоять майже впритул. Є ризик, що хтось настукає. Але,— додає вона,— може, ти насправді трохи тупий, Лінусе? То що скажеш — тупий?

Кванне рвучко підводить обличчя, і воно опиняється за якихось два десятки сантиметрів від обличчя Карен.

— Довбана пизда!

Якби він обрав інше слово, на Карен не полетіли би дрібні бризки його слини. Вона, нічим не виказавши, як їй бридко, чекає, поки Лінус Кванне заспокоїться і знову відхилиться на спинку стільця, а тоді витирає під­бо­ріддя.

Незворушно спокійним тоном Карен веде далі:

— Саме тому ти вирішив підпалити ті будинки. Напевно, злякався, що залишив слід, хоча й діяв у рукавичках. Наприклад, волосину чи лусочку лупи, за якими криміналісти зможуть тебе ідентифікувати. А це вже доволі розумне рішення, так?

Карен обертається до Карла, який замислено киває.

— Так, зовсім недурне,— погоджується той.— Тільки шкода, що він утік, не встигнуши як слід розпалити вогонь. Криміналісти матимуть всі можливості знайти його ДНК у котрійсь із дач. Оскільки ми вже знаємо, що нам треба шукати.

Карен киває, погоджуючись і розглядаючи Лінуса Кванне. Той барабанить пальцями по підлокітнику крісла. Посмішку змінила напружена зморшка навколо рота, а язик працює під верхньою губою, намагаючись витіснити із залишків тютюну останні краплі нікотину.

— Питання в тому, навіщо того разу він зайшов так далеко,— продовжує далі Карен, не спускаючи очей із Кванне.

— Достобіса тупо,— додає Карл.— У поліції аж ніяк не вистачило би ресурсів відправляти криміналістів на місця банальних пограбувань, але коли вже йдеться про вбивство, то це геть інша історія. Я так розумію, наразі там їх цілий натовп.

Цього разу Ґарі Братаас не дає себе перебити:

— Якщо у вас є докази причетності мого клієнта до навмисного чи ненавмисного вбивства, пропоную викласти їх і припинити цю виставу.

— Дуже вдалий допит,— іронізує Карл у ліфті за два­дцять хвилин, повертаючись до кримінального відділу зі слідчого ізолятора, розташованого по той бік вулиці.

У нього втомлений вигляд, думає Карен, спостерігаючи, як він нишпорить спочатку в одній, а тоді у другій кишені.

— Я маю на увазі, що якби ми розслідували лише ті дурнуваті пограбування, то це був би до біса вдалий допит,— додає він, кидаючи до рота жуйку з нікотином.

Усупереч рекомендації адвоката Лінус Кванне признався у скоєнні чотирьох пограбувань: на Нооре, неподалік від Торсвіка, ще одного незаявленого пограбування літнього будиночка в Гавені, і врешті останнього — у Ґрундері. Проте причетність до вбивства Сюсанне Смеед Кван­не заперечував упродож усього допиту.

— Та я, сука, у житті не був у Ланґевіку,— пояснював він.

І проблема в тому, що вони йому таки вірять.

62

— Вийдеш на перекур?

Коре тримає в руці пачку сигарет і вказує головою у бік дверей. Карен киває.

— Ейрік сказився б,— промовляє Коре за декілька хвилин стишеним голосом і, задоволено стогнучи, випускає дим.— Він рознюхає запах тютюнового диму аж у Німеччині,— додає він, знову затягуючись.

Вони всідаються на терасі бару-ресторану «Трос», де несподівано багато відважних відвідувачів чинять опір холодному осінньому повітрю під інфрачервоними обігрівачами і пледами. Коре міг би просидіти тут увесь вечір. Ейрік поїхав на новий флористичний фестиваль у Франкфурті, а його хлопець користується нагодою до­рватися до пива і курива.

Вони такі різні, думає Карен, розглядаючи перстень із черепом на вкритій татуюваннями руці свого приятеля. Про те, що її однокласник Ейрік є геєм, Карен здогадалася задовго до того вечора двадцять два роки тому, коли Ейрік довірив їй свою таємницю, про яку вона поклялася мовчати. Ніхто не мав нічого знати, особливо його батько, це вкоротило би йому віку.

І Карен мовчала, безсило спостерігаючи за тим, як важко було Ейріку виправдовувати очікування інших. Як він чинив наругу над самим собою, граючи роль «одного з пацанів» у школі, на футбольному полі, у сім’ї. Як він усе частіше проводив вихідні у Лондоні, Копенгагені, Амстердамі і Стокгольмі. Лише там, далеко від батьків, футбольної команди і хлопців із пабу, Ейрік наважувався бути самим собою. За часів її власного життя в Лондоні Карен мала змогу побачити це подвійне життя зблизька. Джон навіть назвав їхню гостьову кімнату біля кухні «Ейріковою кімнатою». Втім, він ніколи не розумів цієї потреби Ейріка — вести подвійне життя. Чому було не сказати все, як є, надворі ж кінець дев’яностих, навіть у Доґґерланді. Not a big thing nowadays¹⁰, казав Джон. Карен і Ейрік лише із розумінням обмінювалися поглядами: мовляв, британцю цього не второпати.

А коли Ейрік урешті-решт наважився на камінґ-аут, то це було виявом не довіри, а безсилля і гніву. Дзвінок матері Карен одного грудневого ранку майже одинадцять років тому розбив усі стіни. Джон загинув. Матіс загинув. Карен припинила жити. Того дня Ейріка схопило за горло і більше не відпускало усвідомлення скороминучості життя. Усе розліталося на друзки, і Ейрік зопалу послав і батька, і весь світ під три чорти. І хай не розраховують на внуків, хай їм грець!

Ейрік був поруч, коли Карен повернулася додому. Вона зрозуміла це вже потім. Неспокійні голоси Ейріка та її матері пробивалися з кухні до її спальні крізь усі шари горя. Карен чула його неоковирні спроби втішити маму, його плач і знову втішання. І так по колу. Карен тоді думала: добре, що Ейрік і мама були одне в одного. Тепер, коли її самої не стало. І лише за багато місяців, коли все ще заніміла від горя Карен покинула свою кімнату, вона зауважила, що щось в Ейріку змінилося. Почалося його перетворення.

Зараз Ейрік відповідає шаблонним уявленням про геїв: добре одягнутий, із манікюром і дещо жіночними жестами та манерою розмовляти. А те, що він за освітою флорист і власник мережі квіткових крамниць по усій країні лише підважує його образ. Ерік однозначно «вийшов із шафи».

Упродовж наступних років він знайомив Карен зі свої­ми новими хлопцями. Більшість із них були вражаюче схожі на нього самого, і Карен рідко коли встигала запам’ятати імена, перш ніж чергові стосунки закінчувалися. А потім з’явився Коре.

Можливо, саме тому, що Коре був повною протилежністю Ейріка, Карен уже після першого шоку зрозуміла, що його ім’я таки варто запам’ятати. Годі було знайти двох менше подібних між собою хлопців: вони відрізнялися геть усім: зовнішністю, характером, зацікавленнями і колами спілкування. Коре — продюсер із чорним ірокезом, татуюваннями на руках і золотими сережками в обидвох вухах. А Ейрік — флорист у свіжовипрасованій сорочці і начищеному взутті. Ейрік — теза, Коре — антитеза. Або навпаки. Шість років по тому вони все ще разом.

Коре проводить пальцями із затиснутою між ними сигаретою по волоссю, не зауважуючи, що стовпчик попелу надламується і його чорну чуприну припорошують сиві клаптики.

— Я почуваюся як курка-гриль,— каже Карен, прикладаючи руку до розпеченої щоки.— Як тільки люди витримують оце сидіння під інфрачервоними лампами?

Карен робить жест у бік вузької вулички із заскленими терасами вздовж цегляних мурів колишнього промислового кварталу. Колись там були канатна й ланолінова фабрики, прядильня та низка інших підприємств, що давно закрилися чи переїхали в сучасніші приміщення. Зараз цей квартал наповнений ресторанами, дизайнерськими бутіками, кав’ярнями і барами. Винахідливі власники закладів доклали всіх зусиль, аби нікотинозалежні відвідувачі перебували в гарному настрої і при цьому не порушували новітнього законодавства. Кожен власник ресторану, який бажав вижити, подбав про захищені склом й обігріті притулки для курців.

— Це остання пачка,— відповідає Коре, дістаючи сигарету.— Забираю Ейріка з аеропорту завтра о пів на дев’я­ту ранку, а в нього ж, бляха, нюх, як у мисливсього пса. От чорт!

Карен здригається, коли Коре раптом видає прониз­ливий свист. Звук відлунює від скла, але, здається, не пробивається за межі інкубатора, у якому вони сидять. За секунду Коре зривається на ноги і починає активно вимахувати рукою.

— Фріісе, а бодай тебе, ходи сюди!

Наступної миті Коре вибирається з тераси, перебігає дорогу та обіймає чоловіка. Карен бачить, як вони обмінюються кількома словами, і Коре вказує рукою на їхній столик. Чоловік обертається — і впізнавши його, Карен заклякає. Це Лео Фрііс, і він явно вагається, дозволяючи Коре тягти себе у бік «Троса». Цього разу він без візка і коричневого пледа на плечах. Вигляд у нього так само недоглянутий і Карен бачить, із якою невпевненістю Фрііс зиркає на ресторан. Із дверей линуть оглушлива музика й людський гамір. Через ці голосні звуки Лео зупиняє­ться.

— Спокійно, ми сидимо не всередині,— переконує Коре, затягуючи його на терасу.— Карен, знайомся, це чоловік-легенда — Лео Фрііс.

Кадр застигає, їхні погляди зустрічаються. Вона якусь мить зважує, чи розповісти про те, що вони знайомі, чи відморозитися? Нарешті вирішує залишити питання відкритим і простягає руку:

— Привіт, Лео. Сідай.

Лео тисне їй руку і коротко киває.

— Привіт, Карен.

У їхньому вітанні немає натяку на те, що вони десь бачилися раніше, і ще менше на те, що Карен допитувала Лео Фрііса як свідка. Коре геть не шокує пошарпаний вигляд приятеля. Карен починає сумніватися: а може, Коре не знає, що Лео безхатько й ночує під вантажним причалом у Новому Порту? Водночас Коре здається трохи збудженішим, ніж зазвичай.

— Що ти хочеш? Я частую,— оголошує Коре, махаючи офіціантці.— Тобі знову те саме, Карен?

Зробивши замовлення, він звертається до Лео:

— Чорт забирай, як приємно тебе бачити. Давно вдома?

— Здається, із середини травня. Я тут тільки на літо.

— От чорт, ти пробув тут усе літо і навіть не дався чути? Що ти робив? Як почуваєшся?

— Напевно, простіше відповідати, якщо ставити запитання по черзі,— спокійно зауважує Карен, звільняючи місце на столі для заповненої таці офіціантки.

Лео зводить на неї погляд.

— Сорі, я вже як мама,— перепрошує Коре.— Я просто нереально радий тебе бачити,— додає він, піднімаючи кухоль.— Будьмо, чорт забирай!

— Будьмо,— в унісон відповідають Карен і Лео.

Вони здіймають кухлі до рівня очей, опускають та одночасно п’ють.

— А ми з Карен насправді вже бачилися,— признається Лео, поставивши кухоль на стіл і витерши з бороди пивну піну тильною стороною долоні.— Пили каву.

Погляд Коре стрибає між Карен і Лео. На мить його нервова балакучість кудись зникає.

— Тобто? Ви знайомі? — скептично перепитує він.

— Бачилися одного разу. Я допитувала Лео як свідка у справі, над якою працюю.

Коре витріщається так, що Карен здогадується: йому геть не так байдуже до долі свого друга, як він удає.

— Але ж ти працюєш над убивством у Ланґевіку? Трясця, Лео, ти все це бачив?

Карен заперечливо здіймає руки, коли на голос Коре починають оглядатися відвідувачі за сусіднім столиком, і відповідає замість Лео:

— Якби ж то! Але Лео зміг забезпечити одній особі алібі на момент скоєння злочину.

— Ніфіга собі, як цікаво. Це кому?

Хвилювання Коре перетворюється на цікавість.

— Припини. Думаєш, я скажу? Але це були вартісні дані, що зекономили нам купу робочого часу.

Карен усміхається до Лео, який знову піднімає кухоль і п’є. Він не усміхається у відповідь, але напруга в його погляді та поставі дещо заслабла. Коре, здається, теж заспокоївся і знову звертається до Лео, але тепер звичайним, майже м’яким голосом.— Я чув, тобі було непросто після того, як ти пішов. Ходять чутки, сам знаєш. Але за останній рік я не чув ані слова. Вже навіть подумав, що ти пішов у землю.

Уперше під бородою Лео можна помітити усмішку.

— Саме це я і зробив. Аж поки ти мене не викрив.

— Серйозно? — Коре оглядає найближчі столики і нахиляється вперед.

— Здається, тебе тут ніхто не впізнав,— каже він тихо.— І, чесно кажучи, воно й не дивно, у такому-то прикиді. Не ображайся, але вигляд у тебе херовий.

Тепер Лео видає смішок. Короткий і твердий. Цей сміх свідчить про те, що Лео свідомий свого падіння і приймає його.

Усередині в Карен щось перевертається, коли вона починає здогадуватися, хто такий насправді Лео Фрііс.

63

Сіґрід веде автівку надто повільно й обережно. А як інакше, думає Карен, відхилившись на спинку пасажирського крісла. Недосвідчений водій поруч із копом у машині, що бачила кращі дні. Здається, у майстерні таки відремонтували стартер — відколи Сіґрід забрала Карен із Канатної площі десять хвилин тому, автівка не видавала неприємних звуків, окрім звичних для «тойоти» відповідного року випуску.

— Ти все забрала із квартири? — запитує Карен, поправляючи пасок, що врізається у шию.

— Усе, що вирішила забрати,— відповідає Сіґрід, киваючи головою у бік заднього сидіння, заповненого паперовими пакетами з одягом і двома валізками із синьої парусини.— Ще в багажнику є речі,— додає Сіґрід, зиркаючи у дзеркало заднього огляду, перш ніж увімкнути поворот.— Весело було? По запаху здається, що весело. Скільки ви насправді випили?

Карен поволі обертає голову до Сіґрід і криво всміхається:

— Три пива, мамо. Із Коре завжди весело. Дякую, що забрала мене. Диван в ательє Маріке має певні обмеження із точки зору комфорту.

— Він досить красивий. Я про того, що у шкірянці.

Сіґрід намагається вдавати невинну, але їй не вдає­ться.

— Ага. Його хлопець теж досить красивий,— сухо відказує Карен.— І приємний.

— От чорт. Шкода.

— Ейрік мій однокласник, а з Коре я познайомилася через нього.

— А той інший чувак? Ви з ним теж знайомі сто років?

— Я його взагалі не знаю. Але, здається, вони з Коре давні друзі.

— На вигляд він трохи… пошарпаний. Ніби недоглянутий.

Карен не відповідає.

— Ти знаєш, хто такі «The Clamp»? — запитує вона за деякий час.

Сіґрід здивовано дивиться на Карен.

— Ясно, що знаю. Точніше, знаю, ким вони були. А чому ви запитуєте?

— Просто ми про них говорили. Здається, вони були досить популярні.

— Так, але перестали грати багато років тому. Дехто шкодує, але я не впевнена. Зупинятися треба на вершині слави.

Карен вбирає у себе життєву мудрість Сіґрід і схвально поглядає на дівчину.

— А як знати, що ти на вершині?

— Про це довідуєшся, коли вже запізно. Тоді і розумієш, що треба було вчасно зупинитися. Ну, вони були нормальні, але не зовсім на мій смак.

— А що в твоєму стилі? Хіп-хоп? Хлопці в дитячих комбінезонах і з великими прикрасами?..

Сіґрід зводить на неї погляд.

— Ей, вам що, сто років? Ви не любите реп?

— Та чому ж, люблю. У вісімдесят четвертому я була на концерті Джона Купера Кларка в Лондоні. Ми з подругою прогуляли два дні занять і добиралися поромом. Мама страшенно розлютилася.

— І хто такий Джон Купер Кларк?

— «Fancy Cuba but it cost me less to Majo-o-orca…»

Сіґрід знову скептично зиркає на Карен.

— Про що, бляха, йдеться?

— Забудь. Це було давно.

— Крейвінґ,— раптом видає Сіґрід.— Це така суміш репу, джазу й африканської музики. І ще дофіга всього іншого: мистецтво, театр… словом, усе. Типу, без меж.

— Крейвінґ? Як тяга?

— Ага. Це ціла концепція. Суть у тому, щоби нічим себе не обмежувати і ні на що не чекати. Все і зараз. Січеш?

Карен не січе.

Вони мовчать, а під автівкою кілометр за кілометром повзе асфальтована смуга. Карен заплющує очі і дає во­лю думкам. Приємно бути з кимось, навіть просто сидіти і мовчати. Навіть якщо Сіґрід не знає, хто такий Джон Купер Кларк. Він би їй точно сподобався. Пошукаю вдома старі платівки, думає Карен. І вдома теж приємно бути не самій, принаймні якийсь час. Карен дозволила Сіґрід жити в її гостьовій кімнаті, поки вона ремонтуватиме успадкований будинок.

Вони домовилися, що не обговорюватимуть розслідування. Сіґрід не ставитиме запитань, а Карен не розповідатиме більше, ніж те, що Сіґрід сама може прочитати в газеті.

І все ж дивно, що вона ніколи нічого не запитує, думає Карен. Невже їй байдуже, хто вбив її матір? Чи вона просто слухняна донька полісмена, навчена не ставити запитань? І чому вона так категорично налаштована проти своїх батьків? Карен не збирається її про це розпитувати. Якщо Сіґрід захоче розповісти, то сама проявить ініціативу.

Думки сонно перетікають до вечора з Коре. І з Лео Фріісом. Карен залишила їх на терасі, коли з протилежного боку вулиці їй посигналила Сіґрід. Вони домовилися, що Сіґрід забере її близько дев’ятої, і дівчина з’явилася на диво пунктуально. Настільки пунктуально, що в Карен виникла підозра, що вона деякий час спостерігала за ними з машини.

Нагоди поговорити з Коре віч-на-віч так і не виник­ло. Карен мала тисячу запитань про Лео Фрііса, але, на відміну від Коре, не хотіла здаватися надто допитливою. З’ясувалося лише єдине — Фрііс був гітаристом у групі «The Clamp». Карен навіть пригадала деякі їхні пісні, але вона чомусь завжди вважала їх чи то британцями, чи американцями. Пік їхньої слави збігся у часі з тим періодом її життя, коли вся енергія витрачалася на те, щоби змусити себе вранці підвестися з ліжка.

Із часом Карен усвідомила, що Доґґерланд, правильніше Дункер, завдяки ряду успішних композиторів і продюсерів став стартовим майданчиком скандинавської музичної індустрії. Але вона ніколи особливо цим не цікавилася. А шість років тому Коре переглянув її збірку платівок і скрушно констатував, що там мало що може зацікавити навіть колекціонерів вінілу.

А потім засипав її плейлистами. Тими ненависними наступниками касетних збірок хітів, якими чоловіки засипали її в роки побачень.

Від фрази «ти просто мусиш послухати цю пісню» в Карен і досі автоматично затикаються вуха.

Плейлисти Коре складалися з пісень, записаних у його власній студії «KGB Production», а також музики, яка, на його думку, мала би їй сподобатися. І, звісно ж, Карен іноді їх слухає, але навіть близько не так часто, як уявляє собі Коре. Здебільшого вона просто прагне тиші. Рекламні джингли, музика, накладена на кожну сцену кінострічок і серіалів, музичне наповнення кожної телепереда­чі, постійна фонова музика у супермаркетах, ресторанах і ба­рах її лише втомлюють.

А гулянки у «KGB» зазвичай на славу. Завдяки Коре Карен бачила живцем купу музикантів і співаків, зустрівши яких більшість людей потягнулася б за блокнотом для автографа. Наскільки вона пригадує, Лео Фрііса серед них не було. Але, з іншого боку, напевно ще кілька років тому він мав геть інший вигляд. Зараз у бородатому волоцюзі ніхто не впізнає рок-зірку. У поглядах відвідувачів кав’ярні декілька днів тому і «Троса» сьогодні ввечері читалося виключно невдоволення.

Чи відразу піде Лео з теплої тераси «Троса» до вантажного причалу? Доки він буде спати надворі? Температура поки що тримається близько нуля, але вже зовсім скоро перші заморозки вб’ють останні квіти у саду. І, ймовірно, заберуть життя декількох нещасних, які досі сплять просто неба замість того, щоби шукати прихистку.

— Він здебільшого тримається осторонь,— казала Ґру Аске.— Здається, у нього якийсь бзік із замкненим простором. Цікаво, чи він щось приймає, чи в нього просто психіка не витримала?

Безладний потік думок переривається, коли Сіґрід звертає з шосе і влітає в першу-ліпшу вибоїну на ланґевікській дорозі.

— Ви ж не розкажете татові, що я живу у вас?

Карен випростується на сидінні і позирає на Сіґрід.

— Якщо не хочеш, то не розкажу. Ти ж повнолітня. Але я думаю, що, може, тобі б не завадило з ним поговорити. Особливо зараз, коли твоя мама…

— А ти сама хочеш з ним говорити? — перебиває Сіґрід, раптово переходячи на «ти».— Ти вважаєш мого тата людиною, із якою хочеться поговорити?

Її голос твердий та іронічний. Карен згадує перший допит у Ґаарді. Контакт, який виник між ними останніми днями, досі крихкий, а ту стіну, що їх розділяла, напевно, можна швидко відбудувати. Сіґрід тримає напоготові і цеглу, і розчин, і кельму.

— Ні,— чесно відповідає Карен.— Не вважаю.

Але мушу з ним говорити, думає вона. Вже завтра. Запрошення на зустріч надійшло саме тоді, коли вона збиралась іти з роботи: завтра о дев’ятій ранку, у кабінеті прокурорки в ратуші. Начальник поліції Віґґо Гауґен, ­окрім Карен, запросив також і Юнаса.

І вона достеменно знає, про що йтиметься на тій зустрічі.

64

— Я бачив тебе у «Тросі» вчора ввечері.

Зустріч із Віґґо Гауґеном завершилася. На ній було сказано саме те, що вона очікувала. Карен із Юнасом спустилися ліфтом і пройшли тунелем під Редегюсґате, замість того, щоби бігти через паркініг під дощем. Тепер вони чекають у гаражі поліційного управління на ліфт, аби піднятисяся до кримінального відділу.

Карен не відповідає, і Юнас Смеед веде далі:

— Я проходив поруч і бачив тебе на терасі в досить сумнівному товаристві. Вибач, але кажу, як є.

Карен мовчит і роздратовано натискає кнопку ліфта, хоча та вже світиться.

— Про твоїх друзів-геїв нема чого казати, але той, другий, мав хріновий вигляд,— продовжує Юнас, не переймаючись мовчанкою.— Він з біса подібний до тих типів, які зависають за ринком. Мені навіть здалося, що я його впізнав.

— А мав би впізнати.

Юнас Смеед запитально дивиться на Карен, але вона вирішує не розповідати, що Лео і є тим бродягою, який забезпечив йому алібі.

— У тебе ж таке пильне око до людей,— промовляє вона нейтральним тоном.— Відразу бачиш їх наскрізь.

— Припини, Ейкен. Ти ж полісменка, невже вважаєш доречним світитися в місті в оточенні таких типів?

— Ну так, я ж піднялася в соціальній ієрархії. Одразу після устричного фестивалю.

Юнас Смеед декілька секунд мовчить і, здається, тамує подих. Потім випускає повітря у важкому зітханні і скрушно цмокає язиком.

— Карен, Карен, яка ти сердита! Вічно наїжачена. Це вже починає ставати проблемою.

— Напевно я маю на це підстави.

Нарешті ліфт дзенькає. Карен заходить і мовчки розглядає блискучі сталеві двері, що повільно змикаються.

— Я розумію, що ти розстроєна через те, що розслідування заморозили, але ж я тут ні до чого. Це рішення виключно прокурорки, і Гауґен її підтримує. Ми ж спіймали того хлопця, він зараз у слідчому ізоляторі.

— Той хлопець признався у чотирьох пограбуваннях і двох спробах підпалу. Але Сюсанне Смеед він не вбивав.

— І з якого біса ти така впевнена у цьому?

— Ну, тепер ми вже про це не довідаємося, хіба не так?

Посил був абсолютно чітким — із боку поліції справу щодо вбивства Сюсанне Смеед завершено. Усі спроби пошуку альтернативних мотивів і підозрюваних припиняються.

— Гадаю, ні,— відказує Смеед.— Але, з іншого боку, за весь цей час ти не запропонувала жодної конкретної версії.

— Маєш на увазі за тиждень?

— У будь-якому разі ми спіймали Кванне. І, до речі, не завдяки тобі. Якби на нього не настукали, він, напевно, встиг би пограбувати і підпалити ще кілька домівок. А то й убив би ще якогось бідолаху, якби тому не пощастило опинитися вдома.