Омана

Карен спирає граблі об стовбур горобини — нема сенсу тягти їх до комори, поки все листя не опаде. До того ж ними зручно згрібати ягоди. Але про це вона подбає піз­ніше. А зараз варто би зробити обдзвін і з’ясувати, кому вона позичила лобзик.

Карен сумлінно витирає чоботи об драпачку на сходах, відчиняє вхідні двері і, вкотре важко зітхнувши, нагадує собі, що потрібно змастити завіси.

Поки дочмихує кавоварка, Карен оглядає плаский пакет на кухонному столі. Звісно ж, вона не буде шукати той клятий лобзик сьогодні ввечері. Правда полягає в тому, що Карен не бачила його так давно, що він може опинитися де завгодно. Краще завтра після роботи заїхати до крамниці і придбати новий. Поки вона не приладнає котячу дверку, доведеться залишити прочиненим кухонне вікно і трохи потерпіти холод.

Треба хоча би відкрити пакет і вивчити інструкцію. Можна ж уже зараз виміряти, куди саме встановлюється дверка, і розібратися, як її приладнати. Або навіть спуститися до підвалу й пошукати ту бісову пилку.

Але ця думка настільки неприємна, що Карен замислюється, чи не краще здивувати маму позаплановим, ­окрім звичного суботнього, дзвінком. Виправитися і стати кращою дочкою, ніж вона була останні кілька…

Наступної миті до неї приходить очевидна і не менш незбагненна ідея. І як це вона раніше до цього не додумалася?

Карен швидко перекладає пакет з котячою дверкою на підлогу, наливає велике горня кави, хлюскає трохи молока, сідає за стіл і бере мобільний телефон.

— Щось сталося?

Голос Елеанор такий напружений, що Карен стає соромно. Вона так рідко спонтанно телефонує мамі, що та відразу ж починає підозрювати щось неладне.

— Ні-ні,— запевняє Карен.— Хотіла спитати, чи ти знаєш…

Карен інстинктивно замовчує справжню причину дзвінка і блискавично придумує альтернативу. Щось із того, що хазаяйновита донька може запитати в мами.

— …Що робити з шипшиною?

На декілька секунд западає тиша, а тоді голос Елеанор озивається знову.

— Шипшиною? — невпевнено перепитує вона.— Тебе цікавить, що робити із шипшиною?

— Так… не пригадую, чи треба її чистити, чи можна зварити з кісточками і хвостиками?

— І замість того, щоби пошукати в інтернеті, ти телефонуєш старій матері?

Голос у слухавці такий задоволений, що Карен на секунду шкодує, що зателефонувала. Автоматично звідкись береться писклявий підлітковий тон.

— Ну то вибач, що запитала…

Елеанор Ейкен заходиться щирим сміхом. Від сорокалітнього стажу домогосподарки зараз її надійно відділяють дві тисячі кілометрів. Урешті вона відкашлюється і починає материнські настанови:

— Немає значення, але якщо не почистиш, то треба буде відцідити. Візьми конусне сито з дрібною сіткою, що висить на дверці шафи. Те, що не поміщається у шухляді.

— Дякую, буду знати. Як справи в тебе та… Гаррі? Сподіваюся, ніяких нових болячок?

Карен дякує провидінню, що згадала його ім’я. Їх іще не познайомили, але це, ймовірно, питання часу — колись Елеанор таки з’явиться на порозі дому в Ланґевіку зі своїм новим другом. Мати Карен таки закохалася на старості літ — відколи Гаррі Лампард торік поселився в її кварталі на сонячному іспанському узбережжі, усі балачки лише про нього. А зараз вони, здається, нерозлучні.

— Від суботи? — сміється Елеанор.— Та ні. То, може, ти таки поясниш, чому насправді телефонуєш. Я ж тебе знаю як облуплену…

Карен зітхає і робить ковток кави.

— Пригадуєш Сюсанне Смеед?

— Сюсанне? Звісно ж. Не надто приємна особа, скажу я тобі. За нею я тут точно не скучаю. А чому запитуєш?

— Вона померла декілька днів тому.

На декілька секунд западає мовчанка.

— Та ти що! Вона ж була не старша за тебе.

— Навіть на три роки молодша.

— Який жах! А я тут наговорюю на покійницю. Рак? Її батько помер від раку, здається — печінки. Чи, може,— Елеанор стишує голос,— наклала на себе руки?

— Чому ти так вирішила?

— Ну, таке інколи передається у спадок. Мати Сюсанне була неспокійною душею, ходили плітки, що вона вкоротила собі віку. Але я, звісно ж, точно не знаю. Лінд­ґрени якось ніколи не стали частиною села, так і залишилися чужинцями.

Карен робить глибокий вдих.

— Сюсанне вбили.

Елеанор Ейкен не поціновувачка сенсацій, однак чути, як вона раптово переводить подих. Далі в її голосі чути тремтіння.

— Це молодший Смеед її вбив?

Карен декілька секунд мовчить, а потім запитує якомога нейтральнішим тоном.

— А чому ти вважаєш, що це саме він?

— Ну ні для кого ж не було секретом, що вони гаркалися. Твій батько казав, що жити зі Смеедом нелегко, а я тобі скажу, що шлюб із Сюсанне теж не був великою насолодою. Щось із нею було не так, хоч і не годиться казати таке про покійників. То я й подумала, що, може, Юнасові увірвався терпець.

— Вони розлучені вже майже десять років.

— А й справді, яка ж я безголова… То хто тоді вбивця, вже відомо?

Карен вирішує не зважати на цю удавану спантеличеність.

— Іще ні. Але це питання часу,— додає вона не надто переконливо.— Ми зараз встановлюємо подробиці біографії Сюсанне. Тому й прошу розповісти, що пам’ятаєш. Адже ти завжди була в курсі всіх подій у селі.

— Е ні, дорогенька, я ніколи не була пліткаркою,— гостро відказує Елеанор.

— Я про те, що ти прожила тут багато років і майже всіх знаєш. Напевно, і про батьків Сюсанне мусила чути.

— Звісно, усі чули про Ліндґренів. Але знати я їх не знала. Вони трималися трохи осторонь, оскільки були нетутешніми… сама розумієш, як це воно.

— Нетутешні? А звідки вони були?

— Та зі Швеції. Мати Сюсанни була внучкою Ветле Ґроо, пам’ятаєш такого? Ні, звісно ж не пам’ятаєш, але мусила про нього чути: він мав багато землі — лісу та пасовищ. Отож вони успадкували дідові маєтки, і завдяки цьому їх тут прийняли. Інакше вони би тут не прижилися, я досі гадки не маю, чим вони взагалі харчувалися. Ні риби, ні м’яса не вживали.

— А навіщо тоді сюди переїхали?

— У перші роки Ліндґрени жили на хуторі Лоторп, якщо не помиляюся. Вони були не самі, а в товаристві інших «шукачів щастя». Але тільки Ліндґрени залишилися тут назавжди.

На поверхню спливають спогади з дитинства. Серед малих ходили плітки про секту в Лоторпі. Карен із захоп­ленням і жахом слухала оповіді старших подружок про те, що колись діялося в садибі: таємні обряди, принесення дітей у жертву богам. А найстрашнішим було те, що всі члени секти померли і зробилися привидами.

У дорослому віці Карен лише дивується — от якого милого ці «шукачі щастя» потрапили в Ланґевік? Навіщо комусь переселятися сюди з доброї волі?

— Усе це відбувалося, коли ми ще жили на Нооре,— веде далі Елеанор.— А коли перебралися до Ланґевіка, від тих фермерів-аматорів уже і слід простиг.

Ну звісно ж, думає Карен. Хоча вона і вважає себе корінною мешканкою Ланґевіка, насправді це не зовсім так. У перші роки її життя сім’я мешкала на вітряному західному узбережжі Нооре, звідки родом її батько. Власних спогадів із того часу в Карен не залишилося, їй відомо лише те, що розповідала мати. І тільки коли Вальтер Ейкен як старший син успадкував дім материних батьків у Ланґевіку, його дружина побачила в цьому шанс назавжди покинути ненависний острів. Елеанор Ейкен, до шлюбу Вуд, не боялася зіпсувати руки розділкою риби чи проводити вечори за починкою подертих сітей, хоча й була донькою лікаря з Равенбю. Їй так ніколи і не вдалося змиритися з властивою жителям Нооре сумішшю беззаконня і побожності. Елеанор не мала проблем із законом, не була надто релігійною і не бажала такого майбутнього своїй доньці. А віддалення від родичів чоловіка значно покращило якість життя Елеанор Ейкен. Особливо добре було відселитися від свекрухи. І хоча погода на сході острова Гейме часто бувала суворою, із лютим кліматом західного берега Нооре її неможливо було порівняти.

Усе це Елеанор виклала своєму чоловікові, додавши, що в тому випадку, якщо він наполягатиме на тому, щоби залишитися на Нооре, то може шукати собі нову жінку. І чи то Вальтер Ейкен пристав на ультиматум дружини, чи йому самому хотілся спробувати нові шляхи, але сім’я таки переїхала до Ланґевіка. Це трапилося 1972 року, коли Карен виповнилося три роки, а комуна на хуторі Лоторп існувала лише у страшилках про привидів, поширених серед місцевих дітей.

Таким чином перші роки життя сім’ї Ліндґренів у Ланґевіку вони проминули, але щось же могла мати розповісти про Сюсанне?

Наче відповідаючи на це невисловлене питання, Елеанор раптом додає:

— Чесно кажучи, не пам’ятаю Сюсанне дитиною. У се­лі було повно дітвори, і мені бракувало часу задуму­ватися, хто з них хто. Але, зважаючи на те, як місцеві сприймали її батьків, припускаю, що їй довелося нелегко. Це ти, певно, краще мене знаєш, ви ж ходили в одну школу.

— Не дуже краще, бо вона була на три роки молодша і жила в іншому кінці села. А що ти пам’ятаєш про неї в дорослому віці?

— Та теж небагато. Вона рано покинула дім, а потім пішла в невістки до Смеедів. У ті роки я її жодного разу не бачила. Але плітки ходили.

— І що за плітки?

— Що вийшла заміж із розрахунку. Заздрили, ясна річ. Але знаєш, як я була молода, то говорили таке: хто одружиться з багатим, той дорого заплатить. Хм, може, варто таки прислухатися до тих старих приказок,— хмикає Елеанор.— Ні, ну Гаррі не аж такий страшенно заможний. Та й ми не плануємо одружуватися…

Карен помічає, що мати починає нервово торохтіти і раптом різко замовкає, наче усвідомивши, що її радісно збуджений тон надто вже контрастує з головною темою розмови.

— А коли Сюсанне розлучилася й переїхала назад, це збіглося у часі з усіма іншими подіями… Нам тоді було досить власного клопоту. Ну, це ти і сама добре знаєш,— додає Елеанор.

Авжеж, думає Карен, ще й як знаю.

24

Коли вони знову збираються у конференц-залі, настрій у всіх пригнічений.

Дружина Юганнісена підтвердила Карен під час телефонної розмови, що в її чоловіка був не інфаркт, а тяжкий напад стенокардії. Лікарі радять спокій та інтенсивне лікування. Зараз йому вже краще, повідомила вона. Точно, як Гаральд Стеен, подумки порівнює Карен, але Юганнісен молодший щонайменше на двадцять років.

Коли Карен коротко проінформувала Віґґо Гауґена про хворобу Юганнісена, вигляд начальника став ще пригніченішим, ніж зазвичай.

— Це дуже невчасно, але можемо зробити заміну.

— Не виключено, що я по неї звернуся, але в даний момент не бачу потреби підключати нових людей.

Карен готувалася опиратися спробам шефа переконати її розширити слідчу групу, тому була здивована його податливістю.

— Тобі видніше, Ейкен. Ти ведеш розслідування, і це на твоїй відповідальності,— відповів Гауґен.

Пояснення цього Карен отримала вже за п’ятнадцять хвилин, коли до неї у відділ навідався прессекретар Юган Стольт. Вочевидь, пресконференція стала суцільним розчаруванням для всіх, хто брав у ній участь. Після вступного оприлюднення фактів і поодиноких запитань, на які ніхто не отримав відповідей, журналісти втратили будь-яку зацікавленість у продовженні розмови з начальником управління поліції. Роздратовано поскаржившись на відсутність під час заходу слідчих з оперативною інформацією, обурені репортери покинули залу, пожбурлявши перепустки на стійку рецепції. От навіщо було витрачати обідню перерву на те, що запросто можна було вкласти у звичайне повідомлення для преси.

— Тобі все ж таки доведеться приготуватися до певного контакту зі ЗМІ,— сумно повідомив Юган Стольт.

Карен скептично зиркнула на нього — зокрема й тому, що він був одягнений в двобортний картатий твідовий піджак.

— Мені? Але ж Віґґо Гауґен абсолютно однозначно просив мене нікому нічого не повідомляти і не коментувати.

— Так, але він змінив точку зору. Я візьму на себе стільки, скільки зможу, тому будемо підтримувати постійний зв’язок стосовно того, що можна чи не можна повідомляти. Проте, якщо відбудуться нові пресконференції, тобі доведеться брати в них участь. Ти проходила тренінги з комунікації?

Начальник поліції тимчасово самоусунувся, щоби за­лизати рани після невдалої пресконференції. Він зніме мене з посади, міркує Карен, якщо ми не розв’яжемо цю справу до біса швидко. Віґґо Гауґен призначить вести розслідування когось іншого, а я зроблюся цапом-відбувайлом.

Вона зупиняється на порозі зали та оглядає стіл для зборів, за яким розмістилися слідча група і прессекретар. Кілька секунд повагавшись, проминає те місце з довгого боку столу, де сиділа вчора та позавчора.

Моя відповідальність, моє розслідування, каже сама собі Карен, сідаючи на чолі стола.

— Усі на місці? — запитує вона, оглядаючи присутніх.— Корнелісе, зачини, будь ласка, двері.

Корнеліс Лоотс замикає двері, сідає поруч з Астрід Ніль­сен. Обидва вони зводять сповнені цікавості погляди на Карен. Тим часом Карл Бйоркен вовтузиться із чашками і термосами з кавою. На столі знову з’являється таця із сухими канапками — цього разу з шинкою і паприкою, фіксує Карен і здригається від огиди, дивлячись на те, як Карл цідить у свою ємність водянисту каву.

Карен коротко звітує про телефонну розмову з дружиною Евальда Юганнісена, сподіваючись, що її обличчя не видає полегшення від того, що цей колега більше не братиме участі у слідстві.

— Я, зрозуміло, буду на зв’язку з дружиною Юганнісена, вона обіцяла інформувати мене про його стан. Операцію зроблять аж завтра, якщо не станеться нічого надзвичайного.

— Може, послати йому квіти? — пропонує Астрід Ніль­сен.

Карен безгучно зітхає: і чому вона сама до цього не додумалася?

— Гарна ідея, це буде першим завданням Бйорна Ланґе,— швидко відповідає Карен, киваючи Корнелісу, який ретельно занотовує.— Передай йому, щоб купив великий букет і листівку, яку ми потім усі підпишемо.

Урешті Карен обертається до Югана Стольта. Вони домовилися, що прессекретар буде присутнім на сьогоднішній зустрічі, а надалі приходитиме лише за необхідності чи у випадку якогось вирішального прориву.

— Чи є якась інформація із пресконференції, про яку слід повідомити слідчу групу? — запитує Карен.

— Начебто ні. Начальник управління перечислив усі факти, а більше й не було що розповідати. Запитання були, звісно ж, очікувані: як і чим скоєне вбивство, чи вважається Юнас Смеед підозрюваним і чи є інші підозрювані…

— І що ви на це відповіли?

Юган Стольт скрушно зітхає і всміхається.

— Що поки, на жаль, не можемо повідомити, бо це таємниця слідства. Але це ж не зупинить журналістів від спроб роздобути цю інформацію в інший спосіб. Я цілий день намагався зв’язатися зі Смеедом, аби з’ясувати, чи до нього вже завітали ЗМІ, але він так і не відповів. Може, варто застерегти доньку, якщо цього досі не зробили. Але це потрібно робити акуратно,— додає Стольт.— Не можна допустити, щоби це мало такий вигляд, наче ми затикаємо роти не причетним до поліції особам.

— Я вже поговорила з Юнасом,— повідомляє Карен,— йому відомі правила гри. Доньку ми не попередили, але вона не видається надто говірливою і навряд чи погодиться на інтерв’ю.

— Але їй можуть знадобитися гроші…

— Так, і на це нам не вплинути. Може, все ж варто попередити її, щоби не заскочили зненацька. Є ризик, що журналісти у безвиході заблокують сходову клітку в її домі. Набереш її, Карле? Бажано відразу ж після наради.

Карл мовчки киває.

— Гаразд, ідемо далі. Оскільки Евальда немає, розкажи нам, будь ласка, про ваш візит до…— Карен зазирає у нотатки — …до притулку для літніх осіб у Сульґордені,— звертається вона до Астрід Нільсен.

Не затинаючись, Астрід Нільсен звітує про зустріч із директоркою притулку Ґуніллою Моен, яка розповіла, що впродовж чотирьох років Сюсанне працювала в них адміністративною помічницею, відповідаючи передовсім за виплату зарплат і закупівельні рахунки. Наскільки відомо Ґуніллі Моен, перед тим Сюсанне працювала офіс-­менеджеркою в архітектурній фірмі, однак була змушена звільнитися, коли фірма змінила локацію і переїхала до Великої Британії. А втім, директорка була не дуже впевнена у цьому, бо сама почала працювати в Сульґордені лише рік тому, і Сюсанне Смеед дісталася їй, так би мовити, у «спадок».

— Ми з Евальдом обоє відчули, що директорці не подобалася Сюсанне, але нам так і не вдалося змусити її сказати щось негативне,— продовжує Астрід Нільсен.— Зрозуміло, вона в шоці від того, що сталося, тому було вкрай важко вичавити з неї хоч щось корисне.

— А ще з кимось, окрім Ґунілли Моен, ви розмовляли?

— Так, із декількома доглядальницями, але вони безпосередньо не контактували із Сюсанне. Вона трималася осторонь, і, як натякнула одна з доглядальниць, вважала себе «вищою» за них, відмовляючись від спілкування. З іншого боку, із Ґуніллою Моен чи з іншими представниками керівництва притулку Сюсанне теж не контактувала.

Треба ще раз туди поїхати, міркує Карен. Хтось там мусить щось цікаве про неї розповісти. Астрід навела факти, але непогано було би почути ще і враження Юганнісена. Хоч він і негідник, але водночас досвідчений поліцейський і хитрий чортяка.

Карен дякує Астрід і звертається до Корнеліса Лоотса:

— Які новини від техніків?

— Гаральд Стеен мав рацію щодо автівки. Стартер таки барахлить, тож дуже ймовірно, що вони з соціальною робітницею чули авто Сюсанне Смеед.

— О’кей,— підсумовує Карл.— Тоді виходить, що Сюсанне Смеед убили між чвертю по восьмій, коли Карен бачила її, проїжджаючи дорогою, та десятою годиною, коли старий Стеен почув, як автівка Сюсанне поїхала геть.

— Це збігається з висновками Брудаля,— підтверджує Карен.— Є ще щось?

Карен обертається до Корнеліса Лоотса, який швидко заглядає у свої записи.

— Так, доволі багато всього. Комп’ютера ми не виявили, натомість знайшли коробку і торговий чек від ноутбука марки «HP», купленого три роки тому. Це може свідчити про те, що вбивця забрав його із собою, хоча за нинішніх часів три роки для комп’ютера це забагато.

— Може, він не знав, що він такий старий,— припус­кає Астрід.— Мобільний і досі не знайшли?

— Ні, зате на столику у вітальні лежав зарядний пристрій від «Самсунга». А зараз вишенька на торті: техніки щойно повідомили, що за допомогою операторів зв’язку останій сигнал телефону Сюсанне Смеед виявлений північніше Мербека.

Корнеліс переможно дивиться на колег, але у відповідь бачить розчаровані міни.

— Ти з Нооре, чи не так? — запитує Карл Бйоркен.

— Ну, припустимо,— невпевнено визнає Корнеліс, наче передчуваючи, що відповідь принесе йому самі неприємності.

Корнеліс Лоотс і справді народився і виріс на найпівнічнішому острові Доґґерланда. Та, на відміну від Карла, переїхав до столиці на Гейме лише пів року тому, коли його підвищили до помічника інспектора. Після тритижневої кампанії щоденних переконувань, торгів і переговорів Лісе, дружина Корнеліса, погодилася на переїзд за умови, що Різдво, Великдень та Івана-Купала вони святкуватимуть у сватів.

— Максимум п’ять років. Наші діти не ростимуть на Гейме,— виголосила тоді Лісе.

І вже за два місяці у квартирі з видом на точку зборки наркодилерів на дитячому майданчику під кухонним вікном Лісе дізналася, що вагітна, і висунула новий ультиматум.

— Або ми купуємо будинок, або я повертаюся додому.

Котедж із двома спальнями на верхньому і двома кімнатами на нижньому поверсі на південній ділянці у Санде поглинув усе підвищення його зарплати і зробив неможливими намагання хоч щось заощаджувати, зате Лісе була на сьомому небі. І щовечора, сидячи на дивані і дивлячись на задоволене обличчя дружини та її здоровенний живіт, Корнеліс розумів, що це коштувало кожнісінького шиллінга.

Лоотс розгублено ковзає поглядом по обличчях колег.

— За декілька кілометрів на північ від Мербека є великий кар’єр,— пояснює Карен.— Його затопили, тепер це глибоке озеро. І якщо технікам навіть вдасться знайти телефон до того, як він відключиться, то сумнівно, що ми щось із цього отримаємо.

— Але списки дзвінків оператор мав би надати? — запитує Астрід.

Корнеліс киває.

— Прокуратура подала вимогу надати списки, і компанія вже над цим працює.

— От чорт, тоді ці лінюхи і за два місяці не впораються,— випалює Карл, жбурляючи ручку, що котиться через увесь стіл і дзенькає об підлогу.

За столом усі мовчать, знають, що Карл більш-менш має рацію, хоча й трохи перебільшує. Компанія «TelAB» відома чим завгодно, тільки не готовністю до співпраці, не кажучи вже про швидке надання послуг.

— Доведеться на них натиснути,— заявляє Карен.— У когось ще щось є?

Усі хитають головами.

— Гаразд, тоді на цьому завершуємо. Завтра о восьмій ранку маю коротку нараду з Віґґо Гауґеном і Дінеке Веґен, думаю, не довше, ніж на пів години. Отже, збираємося тут о пів на дев’яту. І телефонуйте негайно, якщо щось з’явиться.

25

У суцільній темряві в пошуках вільного місця по величезному паркінгу шугають промені автомобільних фар. Протягом дня температура суттєво впала, і на зміну майже літньому теплу прийшла холодна мжичка. Промерзнувши весь день у надто легкому одязі, непідготовлені доґґерландці ринулися на горища та в підвали по теплі куртки і шапки.

За рядами автомобілів здіймаються бункероподібні будівлі торгового центру Ґрено. Крім двох супермаркетів, тут розмістилися великі магазини будівельних матеріалів, меблів, квітів і крамниці усіх найвідоміших брендів одягу. Саме тут міститься ціль, заради якої Карен вибралася до Ґрено цього вечора. Судячи зі стану паркінгу, ні устричний фестиваль, ні холод аж ніяк не вплинули на бажання доґґерландців зануритися у шопінг. А з іншого боку, Карен не пригадує жодного свого візиту до Ґрено, незалежно від пори дня чи тижня, що обійшовся би без черг на касі, дитячого галасу і стиснених щелеп покупців над повними возиками для товарів. Тут розігрується сучасна пародія на масові полювання кам’яної доби — втомлені і спітнілі герої тріумфально повертаються до лона сім’ї зі здобиччю і трофеями у багажнику. Замість туш упольованих тварин — пакети з їжею, або, у випадку особливо вдалого полювання,— телевізор із пласким екраном, що значно більший за розміром від того, який минулого тижня придбав сусід.

Повільно намотавши два кола паркінгом, Карен врешті помічає «ніссан», що збирається виїжджати. Вона спритно, хоча для водія позаду це виглядає скоріше нахабно, гальмує, швидко здає назад декілька метрів й успішно захоплює жадане місце. Сповнена хвилювання і бойової звитяги, Карен Ейкен Горнбі рішуче крокує до найвіддаленішого підсвіченого бункера.

За пів години вона заледве закидає величезну коробку на багажну платформу пікапа й гучно затраскує борт. Тремтячи від холоду й важко зітхаючи, Карен сідає за кермо. Дорога додому в таку погоду буде нелегкою, видимість погана, і, з’їхавши з шосе, оминути вибоїни не вдасться.

Виправдовуватися більше не треба. Тому Карен сягає рукою до «бардачка». Дверка заклинюється, і Карен звичним рухом гатить по ній кулаком. Таки пам’ять її не підводить — всередині лежить непочата пачка сигарет, яку вона забула викинути. Коли це Карен їх купила, у п’ятницю? Здається, що відтоді спливла ціла вічність.

Без особливих зусиль вгамувавши сумління, Карен відкидається назад і затягується димом. Упродовж декількох хвилин вона просто сидить, спостерігаючи за шастанням нових фар, що полюють на вільні місця. Між покупцями, які щойно завантажили товари, блукає волоцюга, пропонуючи відвезти на місце візок — точніше, залишити собі монетку і врешті назбирати кілька крон на пиво. Більшість людей вдячні, що їм не треба самим повертати візок, але якась жінка відмовляється. Карен крізь скло спостерігає за розмовою-пантомімою волоцюги із жінкою, уявляючи його добірну лайку, поки він, зіщулившись під мокрою курткою, кудись бреде. Дочекавшись, поки волоцюга опиниться на достатній відстані, жінка відштовхує від себе візок — той котиться, наштовхується на ліхтар і зупиняється,— а сама заскакує у свій «мерседес» і їде геть.

— Яке кончене,— бурмоче під ніс Карен, востаннє затягується, гасить недопалок і вставляє ключ у замок запалення. Потім дістає з пачки кілька сигарет і кладе на сидіння.

Наздогнавши волоцюгу, Карен опускає скло і кличе його до себе. Простягає п’ятдесятимаркову купюру і пачку з рештою сигарет.

— Не ходи більше під дощем, заробиш запалення легенів,— промовляє Карен і здригається, коли крижана рука чоловіка торкається її.

Перш ніж виїхати з паркінгу, Карен кидає швидкий погляд у дзеркало заднього огляду. У ньому, за спинками задніх сидінь, стирчить верхня частина коробки.

Віґґо Гауґен сказиться, коли прийде рахунок, але Карен готова до цієї битви.

26

За сорок п’ять хвилин, відчинивши двері паба «Заєць і ворон», Карен поринає у впізнавану суміш тепла, тихого гомону та ледь чутного запаху плісняви. В єдиному в Ланґевіку закладі з алкогольними напоями цього вечора навдивовижу мало відвідувачів — за столиками хіба два десятки осіб, але біля стойки сидить незмінний кістяк цієї кнайпи. Завдяки цій трійці постійних відві­дувачів (на їхню думку) «Заєць і ворон» досі існує. Знайомі спини належать Еґілю Єнсену, Яапу Клусу та Одду Марклунду, чиї вгодовані зади тепер не вміщаються на стільцях. Усі троє народилися у селі і працювали в риболовній галузі: Єнсен і Клус ловили тріску, а Марклунд працював на фабриці «Локе», де відповідав за чищення і пакування креветок.

Карен якусь мить вагається, але все ж підходить до бару. Щойно вона сяде поруч із цими дідами, їй доведеться вислуховувати скарги на занепад села, закриття чергової крамниці, засилля білих комірців із Дункера, а заразом і традиційні розмірковування Марклунда про ситуацію на фабриці «Локе» і той прикрий факт, що креветки тепер везуть до Латвії, Польщі і Тунісу, де їх чистять і морозять. Але, з іншого боку, це широкозаде панство є неоціненним джерелом інформації про все і всіх, а цього разу Карен прийшла до пабу саме по сільські плітки.

— Здоров був, Арільде,— вітається Карен, барабанячи долонею по шинквасу.— Що сьогодні новенького на розлив?

Арільд Расмусен відриває скрушний погляд від касового апарату. Із його кислої міни зрозуміло, що він далеко не в захваті від натяків на скромний асортимент паба. Арільда не обходить те, що паби в Дункері пропонують широкий вибір різних сортів пива. Проте, хоча асортимент у «Зайці і вороні» мало змінився під впливом динамічного розвитку місцевого пивоваріння, він усе ж сяк-так віддзеркалює скандинавське, британське та нідерландське походження населення Доґґерланду. А цього, на думку Арільда, цілком достатньо. Тож гості його пабу вільні вибирати між «Карлс­бергом», «Хейнекеном» та «Спітфаєром». Або «Бішопс фінґер», однак ніколи не два сорти одночасно. І з вина, якщо раптом хтось надає йому перевагу,— тільки червоне й біле. Арільд Расмусен пропонує ці варіанти вибору таким нещадним тоном, що будь-які спроби надокучливих розпитувань про країну чи рік виробництва гинуть на корені. Та, з іншого боку, мало хто ходить до «Зай­ця і ворона», щоб випити вина чи попоїсти, хоча Арільд Расмусен досить непогано тушкує ягнятину.

Рецепт йому дістався від дружини Рейдун, яка ще вісім років тому виспівувала шлягери і смачно лаялася у кухні. Подружжя Расмусенів безперервно гризлося протягом усіх тридцяти двох років їхнього шлюбу, частую­чи відвідувачів «Зайця і ворона» ягнятиною і пивом. Бувало так, що навіть відвідувачам ставало незручно від звуків трощення посуду й вигуків «стерво» і «старий хтивий козел», які долинали з кухні.

А все ж, коли одного травневого дня в Рейдун стався інсульт, односельчани захвилювалися, що Арільд не дасть собі ради з пабом. Невже останню кнайпу в селі спіткає така сама доля, як і вже зачинену портову забігайлівку «Якір»?

А втім, після інсульту Рейдун «Заєць і ворон» був замкнений лише одинадцять днів, й одного гарного ранку Арільд знову відчинив двері закладу. Щоправда, меню тепер виглядало значно скромніше — крім тушкованої ягнятини можна було замовити ще рибні крокети з картопляним пюре і горошком або напівфабрикатний гамбургер із картоплею фрі. Подейкують, що Рейдун і досі роздає накази зі свого ліжка у спальні над пабом, але це не точно.

Хай там як, а крани з пивом у «Зайці і вороні» завжди начищені, а ціни на пінту пива й досі на кілька шилінгів нижчі, ніж у Дункері.

Арільд дістає гальбу і запитально зводить брову.

— Як завжди? — уточнює він, поклавши руку на кран бочки зі «Спітфаєром».

Карен киває. Замість того, щоби всістися на своєму улюбленому місці праворуч від каміну, вона відсуває один із високих стільців і вішає куртку на гачок під стійкою. Арільд Расмусен ставить гальбу на картонну підставку з логотипом «Shepherd Neames». Карен дякує і широко всміхається. Арільда можна розговорити лише двома способами: лестощами або одною-двома гальбами.

— Бачу, ти тут гарно прибрав,— киває Карен у бік столів, прикрашених картатими шотландськими скатертинами і зеленими скляними свічниками.

— А ти спостережлива,— бурмоче Расмусен.— Підкупив трохи нового до устричного фестивалю,— додає він, ховаючи задоволений усміх.

— Дуже затишно та елегантно,— хвалить Карен, присьорбуючи піну.

Усі три завсідники з неприхованою цікавістю слухають цю коротку розмову. Врешті Яап Клус звертається до Карен:

— Он воно як — до нас навідався страж порядку. Чи то пак, стражиня?

Клус вірний своїй традиції в одному реченні вміщати декілька безсоромних натяків. Проте Карен не ображає­ться — люди тут звикли вивищуватися, принижуючи інших. Так було завжди. А за цими ядучими кпинами насправді немає злого наміру.

— Ну, наша установа ще тридцять років тому змінила назву на поліцію,— всміхається Карен.— Але я розумію, що людині вашого віку важко встигати за всіма новинками. Спершу право голосу, тепер жінки в поліції, то куди ми котимося?

Клус щось бурмоче собі під ніс, рятуючись пивом, а його приятелі грубо регочуть.

— Один-нуль,— підсумовує Одд Марклунд.— Ти сьогодні у формі, дівчинко. І чим це все скінчиться?

— Не хвилюйтеся, я ненадовго. Одне-два пива і трохи пліток. Ви ж завжди раді із цим допомогти.

— Певно, маєш на увазі колишню Смееда?

Карен киває, робить ковток пива й витирає піну тильною стороною долоні.

— То що розкажете про Сюсанне? Мене цікавить усе.

За пів години викристалізовується образ Сюсанне. Усі три завсідники і власник пабу одностайні у своїх оцінках: Сюсанне була неприємною та озлобленою жіночкою з непересічною здатністю вступати в конфлікти з усім своїм оточенням. Хоча Карен і дратує осудливий і зарозумілий тон співбесідників, вона все ж мусить визнати, що цей опис збігається з її власним враженням.

І не виключено, що Сюсанне була такою ще з дитячих і юних літ — хоча спогади Карен про ті часи нечіткі і розмиті. Світловолосе дівча, що мешкало в іншому кінці Ланґевіка. Різниця у три роки слугувала потужним вододілом, принаймні на думку Карен. Коли Сюсанне пі­шла в перший клас, Карен уже перестрибнула до середньої школи, а поки Сюсанне ходила в середні класи, Карен уже встигла розсмакувати радощі і виклики старших класів: нові предмети, нові вчителі, але передовсім — старші хлопці. Усе це паморочило голову відчуттям приналежності до світу дорослих. Карен фокусувалася лише на власних невдачах, чужих перевагах і на тому, чи дійсно вона подобається Ґрему з дев’ятого класу. Малеча з молодших класів аж ніяк її не цікавила.

Незважаючи на те, що вони із Сюсанне росли за декілька кілометрів одна від одної, відстань між ними була нескінченною і чомусь з роками не скорочувалася. Вони зналися на ім’я і з вигляду, віталися й обмінювалися кількома реченнями, коли випадково зустрічалися в дорослому віці, і це все. Аж до того випадку чотири роки тому.

Одного квітневого ранку невдовзі після того, як Юнас став керівником відділу, Карен і Сюсанне опинилися поруч у черзі в садовому центрі. Черга ледве повзла, тож не обмінятися кількома словами було неможливо. Міцно тримаючись за візок, наповнений братками, Сюсанне на всі спроби Карен підтримати бесіду відповідала односкладово. А потім, після довгої напруженої паузи, сказала:

— Будь обережна, Карен. Юнас ніколи не гребував такими жінками, як… ти. А тоді розвернула візок, пославшись на те, що щось забула, і зникла в рядах із са­джанцями та землею для квітів. Карен розрахувалася на касі й поїхала додому із двома саджанцями слив, гадаючи дорогою, яких саме жінок мала на увазі Сюсанне.

Згідно з образом Сюсанне, який остаточно вималювався у «Зайці і вороні», вона таки дійсно колись була «ласим шматочком», та з роками стала озлобленою, злопам’ятною, нестерпною — справжньою обузою для оточення.

— Вона сварилася через будь-що,— каже Яап Клус.— Через автобуси, що їх кидають із працюючим двигуном, рахунки дорожньої служби, обмежувачі швидкості побіля школи, навіть через сусідських дітей. Моя жінка казала, що така сама вона була й на роботі. Ніхто її не міг терпіти — ні доглядачі, ні начальство. На захист Сюсанне можна було сказати хіба те, що вона копала як вгору, так і вниз. Справжня меґера.

— Та згадати хоча б її сварки через ту вітрову електростанцію,— доповнює Еґіль Єнсен.— Усі ми спочатку були проти, але із часом люди зрозуміли, що нічого з того не вийде.

Особливо ті, кому заплатили за землю і хто непогано нажився, думає Карен, але нічого не каже вголос.

— Я розумію, що Сюсанне бісили ті вітряки,— веде далі Клус.— Її ділянка була мало не поруч. Але ж вона ніяк не могла заспокоїтися! Скільки ниття, дописів і листів до міськради! Невже Сюсанне насправді вірила, що вітряки демонтують? І тільки через те, що вони заважають саме їй?

— Це насправді дуже сумно. Одна жінка проти землевласників та енергетичної компанії. У неї не було жодного шансу,— Одд Марклунд скрушно хитає головою.

На відміну від Єнсена і Клоса, у голосі Марклунда вчувається співчуття, коли він говорить про Сюсанне. Карен не дивується. Іще в ті часи, коли Карен працювала (то була її перша тимчасова літня робота) у цеху обробки креветок на фабриці «Локе», де Марклунд був начальником, він, на відміну від педантичного керівника зміни, який не зводив яструбиного ока з конвеєра і, не приховуючи задоволення, розкидався відрахуваннями від зарплат за недбайливе ставлення до роботи, дивився на такі речі крізь пальці.

Саме тому Карен особливо не здивувалася, коли за декілька років Марклунда скоротили. Норвезькі власники великого рибальського концерну висунули вимогу підвищити ефективність доґґерландської фабрики, адже кожна операція, що виконувалася не вручну, ставила під загрозу дохід. У віці п’ятдесяти шести років Одд Марк­лунд став зайвим.

Марклунд дуже добре знає, що значить боротися із чимось набагато більшим і нескінченно могутнішим, думає Карен. І як ніхто інший здатен уявити собі ту приречену боротьбу між Сюсанне Смеед та енергетичною компанією «Пегас».

А втім, навряд чи Сюсанне була аж такою унікальною у своїй боротьбі. Впродовж останніх років було чимало прикладів схожих конфліктів. Зокрема, дебати перед прийняттям доґґерландським урядом рішення підтримати економіку і забезпечити її майбутнє зростання шляхом виробництва та експорту дешевої електроенергії до Північної Європи двадцять років тому сягнули критичної межі. Але із часом, коли на рахунках землевласників з’явилися кругленькі суми — компенсації за відчуження володінь,— спротив, скарги й обурення почали поступово вщухати.

Звісно ж, за це будівництво довелося заплатити певну ціну. На території островів відчутно скоротилася чисельність птахів, і досі ходять чутки, що компанія наймає спеціальних працівників, які збирають під турбінами загиблих морських птахів. Та наразі про це мало хто згадує.

«Пегас» заробляє грубі гроші, а оскільки держава володіє його половиною, то в останні два десятиліття економічний розвиток прискорився. За цих умов більшість готова дивитися крізь пальці на те, що половина доходу зникає в кишенях венчурного бізнесу.

Вочевидь, Сюсанне Смеед дотримувалася іншої думки, міркує Карен, киваючи Арільду Расмусену, щоби той налив ще одну гальбу. Сюсанне у буквальному розумінні билася з вітряками. Але, судячи з почутого, сама не володіла землею, довкола якої точилася боротьба.

— Ви кажете, що Сюсанне воювала із землевласниками. Однак я чомусь була впевнена, що її родина володіла усім схилом — аж до самого хребта.

— Значно більше: їм належав і сам хребет, і добряча частина лісу по той бік гори,— каже Арільд.— І все це дісталося би Сюсанне, якби її батько Пер Ліндґрен не розпродав увесь спадок своєї жінки, гектар за гектаром.

Арільд витирає спітнілу гальбу зеленим махровим рушничком і ставить перед Карен.

— Ну, це почалося давно, ще коли була жива його дружина,— веде далі Арільд.— Так вони фінансували те «колективне господарство», чи як там його краще назвати. У старій садибі Ґроо тоді було повно всіляких підозрілих типів.

Карен пригадує розповіді своєї мами та дитячі байки про садибу Лоторп.

— Ті пройдисвіти витримали там лише рік, а потім порозповзалися хто куди,— розповідає Еґіль Єнсен.— Але Ліндґрени залишилися і поступово розпродали землю. Замість того, щоби займатися господарством, Пер аж до самої смерті малював картини, які ніхто не купував. Лише Бог знає, як тільки його жінка і маленька Сюсанне це терпіли. Іншого доходу в них не було, а за їжу та одяг треба було платити, тож вони шматок за шматком позбавилися всього, що мали.

— Я і сам купив у них смужку лісу біля моєї межі, здає­ться, у сімдесят четвертому чи п’ятому. То була з біса вдала оборудка.

Збадьорений спогадами і плітками, Яап Клус усмі­хає­ться на один бік, підносить до вуст гальбу й п’є великими ковтками, задоволений, наче немовля, якому дали груди.

— Пришелепкуваті шведи,— веде далі Клус, відставивши склянку і витираючи рота.— Пам’ятаєте, як вони купили гусей? Вирішили, що гуси можуть день і ніч бути надворі. Лисиця потаскала всіх уже в перше літо. Але знаєте, як кажуть: можна присмачити британцями, фризами і фламандцями…

— А доґґерська юшка все одно смердітиме скандинавами,— підхоплює Карен, утомлено усміхаючись.

Яап Клус захоплено прицмокує язиком.

— Насправді в тому «колективному господарстві» були і британці, і голландці,— гостро зауважує Еґіль Єнсен й обертається до Карен.— Мене найбільше дивує те, що вони так довго протрималися. Твій батько поставив сімдесят шилінгів на те, що все це не витримає навіть першої зими. У ті часи то були серйозні гроші.

— Мій батько? Навіщо?

— І не тільки він: усе село тоді билося об заклад в «Якорі». Гаральд Стеен був букмекером. А коли вияви­лося, що всі, крім Ліндґренів, роз’їхалися, пішли сварки через те, як правильно розділити виграш. Якого року вони сюди приїхали? Шістдесят дев’ятого?

— Сімдесятого,— відповідає Клус.— Того року народився мій молодший. Пригадую, як вони приїхали у своїх плетених перуанських пончо та розповідали, що господарюватимуть без хімікатів і добрив, житимуть з того, що дає земля, і всім ділитимуться. І всякі подібні нісенітниці.

— Моя жінка мало не зійшла з розуму від повчань Ліндґренової баби про органічну їжу, фарбування тканин рослинними барвниками і ще казна-чого,— ділиться Єнсен.— Певно, та ще і траву курила. Я так ніколи і не зрозумів, навіщо вони сюди приперлися.

— Зелена хвиля, їм хотілося назад до природи,— пояснює Одд Марклунд.— У ті роки багато хто сюди приїздив. Навіть на Фрісель. Місцеві фермери непогано на них заробили — продавали їм клапоть неродючої землі із хатиною за страшенну ціну, а потім, коли виявлялося, що сільське життя не таке вже і просте, відкуповували все назад набагато дешевше. Із того мізеру, що родила та земля, вижити було неможливо.

— Ну, Ліндґренам не потрібно було купувати землю. Жінка — здається її звали Анне-Марі — успадкувала всі статки старого Ґроо. Він був її дідом, тож їй дісталося геть усе, хоча до того вона жодного разу не бувала на острові. Старий Ветле Ґроо був ще тим скнарою, пам’ятаєш його, Карен? Горбатий, як серп, а до останнього дня ходив огля­дати свої землі. Мав двох синів: один спився, а другий оженився на шведці, тож можна зрозуміти, чому старий казився,— розповідає Яап Клус.

— Тато Анне-Марі? — уточнює Карен.— А що з ним сталося потім?

— Хіба то не він впав з верхотури на будівництві в Мальме й не вижив? — запитує Одд Марклунд.

— Ага,— тріумфально підтверджує Яап Клус.— Попри всі їхні дивні закони щодо охорони праці. Після того старий Ветле незлюбив наших братів зі сходу, хоча і сам був скандинавом.

Карен киває. Звісно ж, вона чула про Ветле Ґроо. Як розповідала мама, ім’я старого ще довго згадувалося після його смерті. Але Карен ніколи не цікавили кухонні розмови батьків про те, хто якою землею володів і хто кого надурив у нескінченному ланцюжку спадків, вимушених продажів та обмінів. Але кожен у селі — від малого до старого — знав, що володіння старого Ґроо в Ланґевіку були величезними.

— Значить, мама Сюсанне була внучкою Ґроо,— замислено проказує Карен.— Однак Сюсанне не успадкувала нічого, крім будинку?

— Від маєтку Ґроо залишилася хіба ділянка довкола старого кам’яного дому, де жила Сюсанне. Саме там поселилися Ліндґрени, коли «колективне господарство» розпалося. Тоді вони продали садибу в Лоторпі разом із довколишніми землями. А те, що залишилося,— наділи аж до Кваттле та ліс — Пер Ліндґрен поступово розпродав. А коли врізав дуба, то не залишилося навіть смужки трави.

— Те «колективне господарство»,— замислено питає Карен,— яке воно було завбільшки? Точніше, скільки людей брали в ньому участь?

— Ну, я там не був і їх не рахував,— відказує Еґіль Єнсен.— Окрім Ліндґренів, була ще одна сім’я зі Швеції. І, здається, якась данка. Пригадую, що моя жінка з нею якось побалакала, і казала мені потім, що та данка була зовсім не дурна, мудріша за інших.

— Здається, декілька з них були з Англії а чи з Ірландії. Вони розмовляли між собою англійською, у селі це чули. Точно не скажу, але десь із вісім-десять дорослих, ну й діти, ясна річ. Але жодних імен не пам’ятаю…

Одд Марклунд обертається до своїх приятелів, але ті хитають головами.

— Та друга шведка була з біса гарна,— каже Яап Клус.— Ми любили сидіти в «Якорі» та уявляти те, що там робиться по ночах. Самі знаєте: шведи та їхній вільний секс…

— Говори за себе. Я тоді не мав часу бігати вечорами по всяких Лоторпах і підглядати,— озивається Арільд Рас­мусен і зникає в кухні з пластиковим ящиком, наповненим порожніми кухлями.

Карен розглядає підтоптаних чоловіків. Вони згадують події сорокарічної давності. Коли сюди прибули Ліндґрени і решта їхніх співмешканців, цим чоловікам було десь по тридцять. Практично ровесники, але із геть різних світів. Якщо ти тридцятилітній чоловік і твої спина та суглоби вже відчувають наслідки п’ятнадцяти років риболовлі в Північному морі, то той, хто покидає комфортне життя, щоби садити картоплю на цьому понівеченому вітрами острові серед океану, видається тобі геть несповна розуму. Для тих, хто виріс у хаті з піччю та гасовою лампою, життя без сучасних зручностей позбавлене романтичного ореолу. У їхніх головах не вкладається, що хтось може добровільно відмовитися від того, заради чого інші так тяжко гарують. У ті часи люди мігрували в інший бік — жодна притомна людина не збиралася міняти розвинуту Швецію на Доґґерланд.

Карен із легкістю уявляє собі ті фантазії про членів «колективного господарства». Молоді жінки, напевно, видавалися місцевим украй екзотичними в порівнянні із передчасно постарілими рибальськими дружинами. Імовірно, і місцеві жінки були не в захваті від вигляду батників та відмови від бюстгальтерів. Та, з іншого боку, навіть чоловіки з «Якоря» не квапилися приймати новоприбулих до сільської громади. Окрім зацікавленості, прибульці викликали в них зловтіху і заздрість. І незважаючи на цей похмурий спротив, Пер і Анне-Марі залишилися. Що дозволило їм вистояти?

Однак тепер уся їхня невелика родина зникла, і, здає­ться, ніхто за ними не сумує, із якоюсь гіркотою усвідомлює Карен. Навіть про Сюсанне, яка виросла тут, у Ланґевіку, ніхто доброго слова не скаже. А яким насправді було її власне дитинство в Ланґевіку?

— А хтось знає, як їм велося в тому «колективному господарстві»? Ви ж кажете, що вони таки протрималися понад рік, живучи разом і ділячись усім порівну. Може, були якісь чутки про їхні сварки чи незгоди?

Клус знизує плечима, ніби остаточно втративши інтерес до цієї теми.

— Ну, раз вони звідти виїхали, значить навіть їм стало забагато вільної любові та екологічних бздурів,— каже Єнсен.— Я б, наприклад, не хотів ділитися з кимось ­своєю жінкою. Звісно, якщо б її взагалі хтось захотів,— додає він зі сміхом, що наступної миті перетворюється на напад клекітливого кашлю.

Одд Марклунд ставить свій кухоль і перехоплює погляд Карен.

— У ті часи багато хто хотів спробувати інше життя. Хтось шукав нове, а хтось, напевно, від чогось тікав. За всі роки сюди багато хто приїздив і багато хто звідси забирався. Хіба не так, Карен?

Він знає, думає Карен, дивлячись на свою руку, що міцно чіпляється за стійку, залишаючи на темному дереві вологі відбитки.

— Що з тобою, дитинко?

Одд Марклунд стурбовано дивиться на Карен, і вона заспокійливо всміхається у відповідь.

— Трохи запаморочилося у голові. Нічого не їла від обіду, тож пора вже додому.— Карен обертається до Арільда Расмусена, що саме повернувся з кухні.— Тільки останнє запитання. Ти сказав щось про те, що земля над подвір’ям Сюсанне, де стоять вітрові електростанції, їй не належала. І все ж вона воювала з енергокомпанією?

— У тому-то й річ. Сюсанне гадки не мала, що та земля продана. Вона думала, що й досі нею володіє. Аж до того моменту, коли на території, яка, на думку Сюсанне, належала їй, без попередження вигулькнули геодезисти та інженери. Це трапилося невдовзі після її розлучення і переселення сюди, тому Сюсанне, напевно, не до кінця розуміла ситуацію. Та незабаром помер її батько, і лише тоді вона довідалася, що все вже давно розпродано.

— Тож не дивно, що Сюсанне почувалася ошуканою,— підбиває підсумок Карен.— Те, що вона вважала своєю власністю, було вже раз продане й мало продатися знову. А її найближчими сусідами зробилися сорок дві вишки вітрових електростанцій.

— Аж ніяк,— перебиває її Арільд Расмусен.— Землевласник взагалі не продавав цю ділянку. Хитрий чорт якимось дивом уклав із «Пегасом» договір на оренду на п’ятдесят років із розподілом доходу. От тобі і рибку з’їсти, й у воду не лізти. Хрін його знає, як йому це вдалося.

У голосі Расмусена рівною мірою звучать зневага і захоплення. Натомість Карен співчуває Сюсанне Смеед.

— Ну так, непогана оборудка, не заперечиш,— сухо відказує вона.— І хто той «хитрий чорт», часом не знаєш?

— Син Акселя Смееда Юнас, хто ж іще?

27

— Зачекай, я тобі допоможу!

— Та ні, мені цілком зручно, краще притримай двері, будь ласка.

Корнеліс Лоотс виконує прохання і швидко крокує від ліфта до дверей із матового скла, що ведуть до кримінального відділу. Він безпорадно спостерігає за тим, як інспекторка Карен Ейкен Горнбі з розпашілим обличчям боком протискується у двері, тягнучи перед собою здоровезну коробку.

— Чорт,— бурмоче Карен, коли з її плеча сповзає ремінь торбинки.

Корнеліс Лоотс почувається ідіотом, бо не знаходить нічого кращого, як підхопити торбинку і йти поряд із начальницею, яка ледве пересувається під вагою ноші, широко розставляючи ноги і відхиляючись назад. Коли Карен повертає до кухні, терпець Корнеліса уриває­ться, і вони спільними зусиллями опускають коробку на підлогу. Карен вдячно усміхається і тре натруджені долоні.

— Яке щастя, що ти опинився тут, сама я би не відчинила двері. До речі, ти ладнаєш із технікою? Допоможеш підключити, поки інші не з’явилися?

Карен махає у бік картонної коробки, і лише тепер Корнеліс помічає зображення на плоскій поверхні.

— Ні фіга собі монстр! І скільки ж таке коштує?

Карен знизує плечима.

— Краще тобі не знати. Але начальник управління чітко висловився стосовно того, що надасть нам усі необхідні ресурси.

— Ти не думаєш, що він мав на увазі, скажімо, кадрові ресурси?

— Згідно з моєю професійною оцінкою ми не можемо продовжити розслідування, заправляючись виключно тією розбавленою сечею.

Карен робить жест у бік старої кавоварки на кухонній стільниці. Хтось поставив той невимитий дзбан на підігрів і тепер увесь кухонний куток огорнений кислим сморідом учорашньої кави.

За двадцять хвилин Корнеліс Лоотс відкладає гайковий ключ на стільницю, відкочує рукави і разом із Карен оглядає їхнє спільне творіння. Досі Карен шанобливо і зачудовано спостерігала за тим, як Корнеліс підключає апарат до електрики та води. Тепер не доведеться телефонувати доглядачу Кофсу, і той більше не буде скиглити, що приготування кави не входить в його службові обов’язки. Карен робить крок уперед, витирає відбиток пальця із хромованої поверхні і постукує по зігнутій труб­ці піноутворювача, від чого той починає крутитися. Ото буде балачок у відділі закупівель!

— А для такої штукенції хіба не потрібна спеціальна кава?

Рахунок-фактуру треба оплатити протягом тридцяти днів… Може, до того часу Смеед уже повернеться. Карен відкидає цю думку і, широко всміхаючись Корнелісу, розтинає два пів кілограмові пакети із цілими кавовими зернами, що лежать у торбині на столі.

— Увімкни, будь ласка, агрегат, а я тим часом метнусь через дорогу. Маю коротеньку зустріч із Веґен та Гауґеном за…— Карен кидає погляд на наручний годинник і додає: — За дві хвилини.

28

— Тоді Смееда можна викреслити зі списку підозрюваних. Не бачу перешкод, щоби поновити його на посаді.

Віґґо Гауґен швидко гамує дрібне тремтіння голосу і завершує речення низьким грудним тоном. Вони сидять у кріслах у кабінеті прокурорки.

Карен безгучно зітхає і швидко обмінюється поглядом із Дінеке Веґен. Веґен — розумна, і ледь піднятий кутик рота свідчить про те, що вона дуже добре усвідомлює, що все не так просто, як бачиться керівникові поліції. Однак здійняті брови сигналізують і про те, що Веґен схильна доручити цю битву інспекторці Ейкен. Наразі вона не бачить підстав перебирати розслідування цієї справи на себе.

— Розумію, про що ви,— відповідає Карен, дивлячись прямісінько у крижані блакитні очі Гауґена.— Звісно ж, було би добре, якби ми могли викреслити Юнаса вже тепер, але залишилося ще декілька запитань, на які треба знайти відповіді.

Віґґо Гауґен розкриває рота, щоби перебити її, і знову стуляє, коли Карен продовжує з нещирою переконаністю.

— Мені, як і вам, дуже важко повірити в те, що Юнас причетний до вбивства Сюсанне, але цього недостатньо. У нього досі немає формального алібі на час убивства і, на жаль, декілька обставин свідчать не на його користь. Юнас нещодавно побував у домі Сюсанне — за його власними словами, за шість днів до вбивства, а їхні стосунки можна описати мінімум як складні.

— Так, але ж, Господи, хіба це причина? Якщо всіх, у кого «складні стосунки» з колишніми дружинами, автоматично вважати підозрюваними…

Віґґо Гауґен малює пальцями в повітрі лапки, а потім розводить руками.

— Карен має рацію,— голос Дінеке Веґен зупиняє цю маленьку виставу.

Гауґен замовкає, здивовано наморщивши чоло.

— Коли дані досудового слідства будуть оприлюднені,— веде далі прокурорка,— можеш не сумніватися, що їх до дір зачитає кожнісінький журналіст у цій країні. Тому там не повинно залишитися найменшого натяку на те, що ми дозволили посаді Юнаса вплинути на розслідування. Навпаки — нам варто як ніколи ретельно і ґрунтовно перевірити кожен факт, що можна закинути Юнасові Смееду.

Віґґо Гауґен відкашлюється і глибоко замислюється. На відміну від Карен, Дінеке Веґен випромінює авторитетність, яку він справді поважає. У ній більше освіченості та елегантності і менше ядучої стервозності.

Нарешті Віґґо з усмішкою звертається до прокурорки:

— Звичайно ж, я не мав на увазі, що ми…

— У тому числі, і для самого ж Юнаса,— вставляє Карен.— Доти, доки ми не відкинемо усі підозри, після повернення на службу на нього чекатиме справжнє пекло. І повірте мені, я зроблю все, що в моїх силах, аби виправдати його,— додає Карен.

Віґґо Гауґен відповідає блискавично, поглядаючи на Дінеке Веґен:

— Як варіант, можеш зосередитися на пошуку справжнього вбивці. Це буде найкраще для Юнаса.

— Саме це я і мала на увазі,— буркає Карен.— Просто невдало висловилася.

— Із тобою це не вперше. Ну, гаразд, я вас почув. Повідомлю Юнасу про стан справ негайно після зустрічі.

Дінеке Веґен знову зводить доглянуті брови.

— Бажано тільки те, що він і далі залишатиметься відстороненим від обов’язків. І більше нічого.

— Домовилися,— завершує Віґґо, підводячись.

Карен знову зиркає на Дінеке Веґен і зауважує ледь помітну усмішку.

29

Ланґевік, травень 1970

— Хто би подумав, що до нашого села приб’ється така новолоч. Сердега Ґроо перевернувся б у гробу, якби побачив, що коїться на його подвір’ї.

Продавчиня у крамниці господарчих товарів твердо, майже сердито вибиває на касовому апараті ціну за два гроси шурупів для дерева, а тоді зводить погляд на покупця, шукаючи підвердження.

Анне-Марі Ліндґрен стоїть у проході між полицями із фарбами, оліфою і скипидаром. Вона застигла, нахилившись за пензликами, і так і стоїть зі згорбленою, наче від сорому, спиною.

Чи знають вони, що вона тут? Чи роблять це навмисно, щоби вона почула, чи просто не зауважили, коли вона ввійшла? Щоки пашіють, слова здаються ляпасами.

Покупець щось бубонить у відповідь і наступної миті знову тріщить голос роздратованої продавчині.

— Ти їх бачив? Одягаються як наркомани — довгі ­сукні, довге волосся. З вас вісімдесят шилінгів. І купа малих дітей. Сам Бог не знає, як вони собі дають з ними раду. А коли настане час, то їхні діти підуть у нашу сільську школу? І гратимуться з нашими дітьми? Ні, такі, як вони, не мають права народжувати дітей. Так, я знаю, що це жорстко…

Вочевидь, цього разу чоловік, який купує шурупи, щось таки відповідає, бо наступної миті роздратований тон продавчині трохи втихомирюється.

— Так, Артур теж так каже,— зітхає вона.— Каже, щонайбільше пів року. Прошу, двадцять шилінгів решти і чек. Одна справа, коли надворі весна чи літо, а щойно почнуться осінні шторми, вони не витримають і повернуться додому, от побачите. То слова Артура, але хтозна, як воно буде.

Покупець знову щось мурмотить, і жінка відповідає:

— Гадаєш? Ну, сподіватимемося. Дякую, приходь іще.

Не зронивши ні слова, Анне-Марі випростується, розвертається і швидко крокує до виходу. Відчуває, як їй дивляться у спину, коли двері відчиняються і дзеленькає дзвінок. Проскакує жумка: напевно вирішать, що я щось украла. Приплюсують це до списку попередніх скарг і врешті таки отримають своє. Ми не житимемо тут — я цього не витримаю.

Пробігши підтюпцем усю дорогу й ловлячи на собі критичні погляди перехожих, захекана Анне-Марі заходить до будинку, змахуючи з очей пекучі сльози. Вона не хоче нічого розповідати, не хоче почути від них, що вона надто чуттєва і що не варто перейматися тим, що думають інші. Не хоче їх бентежити, вони і так постійно через неї хвилюються.

За кухонним столом сидять Пер і Тео, а коло плити у великому чані Діса фарбує постільну білизну. Виловлює палицею шматок тканини і роздивляється жовтий колір. Із каструлі на плиті пахне квасолею, цибулею і прянощами, вікно спітніло. Брендон напівлежить на кухонній розсувній лаві, як завжди, із гітарою, а Метте допомагає йому натягувати струни. Зі сходів з Оріаном на руках спускається Інґела.

— Ди-ись! — гукає він, міцно вхопившись маленькою ручкою за довгу низку брязкітливих мушель на шиї.— Я маю колялі…

Ніхто не чув, як увійшла Анне-Марі, однак Пер інстинктивно обертається, наче відчувши її присутність. Його усмішку затьмарює тривога, коли він бачить її розпашілі щоки і блискучі очі. Наступної миті це зауважують інші і відразу починають метушитися, ведуть її до столу, садять у крісло, приносять чашку й наливають чаю з медом. Та Анне-Марі запевняє їх, що просто захекалася ідучи вгору, адже дорога із села дуже крута. Просто втомилася, а може, її наздогнала та застуда, якою деякі діти хворіли минулого тижня. А потім Анне-Марі помічає погляд Пера, у якому світиться майже неприховане сподівання. Беззмістовне, безнадійне сподівання на те, що вона вагітна.

Ні, вона нічого не розповідає. Нічого з того, що випадково почула у селі, куди спустилася купити пензлі для фарбування віконних рам. І нічого про раптову впевненість у тому, що ідилія на хуторі Лоторп невдовзі скінчиться. Ця загроза настільки ж відчутна, як раптовий шквал перед штормом. Анне-Марі не знає, звідки вона насувається і наскільки близька. Знає лише, що ця загроза набагато страшніша за язикату бабу у крамниці господарчих товарів.

30

Щойно Карен кладе руку на клямку, як її охоплюють сумніви. Чи справді то була така вже блискуча ідея? А що як вони вирішать, що вона намагається купити їхню прихильність завдяки якійсь дурнуватій кавомашині?

Карен декілька секунд проводить на сходовому майданчику, намагаючись дати ладу думкам. Може, колеги матимуть рацію. Бо хіба це не хабар? Або відчайдушна спроба перетягнути слідчу групу на свій бік.

Принаймні там нема Евальда Юганнісена, нагадує собі Карен. Вона бридливо кривиться від самої думки про його колючі коментарі. Можливо, і ще дехто з ним би погодився.

— Прокляття! — голосно лається Карен, аж сходами котиться луна.

До того ж той клятий апарат треба оплатити — за тридцять днів з’явиться ще більше кислих мін. Двадцять дев’ять, виправляє вона саму себе і штовхає двері.

Карен не встигає переступити поріг, як у ніздрі б’є аромат кави. Двері до конференц-зали у самому кінці коридору кримінального відділу прочинені, і звідти чути тихий гомін. Карен швидко крокує порожнім офісом до свого столу і дістає з верхньої шухляди папку. Тоді впевнено і трохи сердито простує до зали й розчиняє двері.

От же скоти невдячні, крутиться у неї в голові.

Наступної миті розпашіла Карен сідає на своє місце, а в залі стихають спонтанні оплески. Колеги підсувають їй тацю з булочками.

— Крута ініціатива, Ейкен,— озивається Карл.— Але підозрюю, що тобі за це буде непереливки.

— Що буде, то буде,— відповідає Карен, криво посміхаючись, і вгризається в одну зі здоровенних булочок із корицею.— Почнемо? — запитує вона, облизуючи цукор із пальця.

Карен коротко переповідає те, що дізналася від завсідників «Зайця і ворона», завершуючи словами:

— Отже, можна дійти висновку, що Сюсанне багато з ким сварилася і була аж ніяк не улюбленицею села. Те саме підтверджуть її колеги та начальство.

— І донька,— додає Карл Бйоркен.— Юнас, певно, теж нічого доброго про Сюсанне не розповів?

— Маєш рацію. Досі ніхто не висловлювався про неї, м’яко кажучи, позитивно. Питання в тому, чи дійсно вона спромоглася когось так розлютити, що її через це вбили. Скажімо, могла вона вдатися до шантажу? Нам відомо, що Сюсанне була зла і непривітна, але, може, вона випадково дізналася щось особливе? Є якісь ідеї?

Усі задумано мовчать.

— Вона була радше категоричною,— озивається Астрід Нільсен.— Принаймні, зі слів її начальниці і тих колег, яким нам із Юганнісеном вдалося побачити. Здається, що Сюсанне Смеед була людиною, яка помічала помилки інших й охоче їх коментувала. Ну і ще трохи пліткувала.

— Корнелісе й Астрід, вирушайте сьогодні ще раз до

Сульґордена і спробуйте накопати якомога більше. А я зустрінуся з Венке Геллевік. Це сестра Юнаса й одна із, здає­ться, небагатьох подруг Сюсанне,— додає Карен у відповідь на запитальні погляди.— Може, це додасть нюансів до образу Сюсанне. Але мені потрібна чиясь допомога. Карле, маєш час?

Карл киває, і Карен знову звертається до Корнеліса Лоотса.

— Маєш від техніків щось вагоме?

— Уранці розмовляв із Ларсеном. ДНК і відбитки пальців у процесі, будуть готові, вочевидь, сьогодні протягом дня. Окрім вже ідентифікованих відбитків Юнаса Смееда, звісно ж,— додає Корнеліс.— Ну і чекаємо на відповідь із банку Сюсанне й від туристичної компанії, що експлуатує той круїзний лайнер.

— А до речі, як із цим справи, що вдалося з’ясувати?

— Ми надіслали запити щодо всіх пасажирів, а це вся Скандинавія, США, Нідерланди та Італія. І ще Німеччина, бо один із данських пасажирів, як виявилося, має німецьке громадянство,— звітує Корнеліс Лоотс, зазираю­чи у свої папери.

— І?

— Досі не зафіксовано жодного випадку грубих правопорушень, якщо мати на увазі ув’язнення більше року. Звісно ж, терміни покарання різняться залежно від краї­ни, але якщо врахувати всі види позбавлення волі, то йдеться про двох осіб…

Корнеліс гортає свої папери.

— Це шведський бізнесмен Ерік Бйорклунд, який відсидів вісімнадцять місяців за інсайдерську торгівлю, та американець Бретт Клоуз, який відсидів шість років за вбивство, до речі. Та коли ми перевірили його ретельніше, з’ясувалося, що він був нетверезий за кермом і збив на дорозі трирічну дівчинку. У будь-якому разі цьому Бретту Клоузу зараз сімдесят два роки, а той прикрий випадок стався в середині сімдесятих. Відтоді він законослухняний громадянин. За словами начальника служби безпеки лайнера, і чоловік, і його дружина люди глибоко релігійні, вони є прихожанами єпископальної церкви.

— Ну, то таке. Ми вже бачили побожних чоловіків, які робили найжахливіші речі,— сухо відказує Карен.— Згадай, наприклад, пастора з Нооре, який убив дружину і чотирьох дітей, аби врятувати їх від подальших гріхів. Але розумію, що ти маєш на увазі — якось той Бретт Клоуз не викликає особливих підозр. Іще щось?

— Ні, наразі це все, що ми маємо. Але ще не вся інформація надійшла. Ті ж італійці досі не відповіли. Зателефоную їм відразу після зустрічі.

Карен зітхає. Перспектива отримати якусь користь від круїзного лайнера від самого початку виглядала розпливчастою, зараз здавалася ще гіршою. Коли Лоотс і Нільсен отримають дані про всіх пасажирів, мабуть, це питання можна буде закрити і зосередитися на чомусь іншому.

Але на чому? Перші двадцять чотири години розслідування завжди критичні: статистика свідчить, що ймовірність розкриття злочину стрімко знижується з кожною годиною. Уже спливло майже три доби, а в них досі немає жодної версії щодо особи вбивці і навіть чіткого мотиву. За статистикою вісімдесят відсотків тяжких злочинів із людськими жертвами розкриваються протягом перших трьох діб.

І незважаючи на те, чи ідеться у випадку Сюсанни Смеед про заздалегідь сплановане або про спонтанне вбивство, перспективи цього розслідування потрапити в ті вісімдесят відсотків стають дедалі примарнішими. Після обговорення, що не принесло нічого суттєвого, окрім припущень про ймовірний перебіг подій і можливий мотив, Карен розподіляє завдання, завершує зустріч і просить Карла Бйоркена залишитися. Вона пояснює, що має до обіду одну справу, і вони домовляються зустрітися на паркінгу управління о першій годині.

За двадцять хвилин Карен проходить крізь обертові двері готелю «Странд».

31

Карен уважно розглядає молодого портьє і тихо зітхає. Трульс Ісаксен звичайнісінький хлопчина років двадцяти п’яти. У його погляді — професійна чемність і прихована зверхність, властива працівникам сфери послуг, які належать до його вікової групи. Темне волосся охайно зібране в акуратний хвостик, а вертикальні щілини в мочках вух свідчать про те, що в неробочий час хлопець зазвичай носить якісь прикраси.

Щойно Карен представляється і пояснює причину свого візиту, як усмішка зникає з обличчя Ісаксена, а брови опускаються до звичайного рівня. Його робота, звісно ж, вимагає певної гречності в поводженні з гостями готелю, але ніхто ж не вимагає від нього лизати копам дупи.

Вони сідають у кімнатці позаду рецепції і, наливши собі чашку, Трульс запитує, чи хоче Карен кави. Ні, не хоче. Згризши пів пакета шоколадного печива з начинкою, Трульс дістає пачку сигарет і починає нетерпляче вертіти її в руках. Вочевидь, вважає, що їхня розмова виявиться недовгою, і він встигне вийти на заднє подвір’я і зробити кілька затяжок. Карен прикидає, чи не запропонувати разом вийти надвір, і, може, вона так би і зробила, якби була у кращому гуморі, або якби Трульс Ісаксен виявився привітнішим. Натомість Карен удає, що не помічає сигарет, які портьє вже повернув на столик перед собою, і взявся за червону запальничку, яку зосереджено то запалює, то гасить. Урешті-решт розмова починається. Карен ставить запитання, не піддаючись провокаціям, а Трульс Ісаксен відповідає дедалі стриманіше. Її настрій остаточно псується від кожного «же», яке той постійно вставляє у відповіді.

Ні, він уявлення не має, коли саме гість із номера 507 виселився вранці в неділю. Номер був оплачений наперед, а ключ можна залишити на стійці рецепції коли

завгодно. Готель не має звички шпигувати за гостями. І ні, він не проводить кожну секунду на робочому місці, у нього ж є право і поїсти, і відвідати туалет. Дозволені навіть короткі перекури, коли на рецепції спокійно. До того ж, є й дзвінок, яким можна скористатися, коли потрібна допомога. І так, це ж він поселяв гостя в номер 507, о пів на дванадцяту нікого іншого з обслуги не було. Ні, він не пам’ятає його зовнішність. І немає у тому нічого дивного, бо під час устричного фестивалю такі заселення без попереднього бронювання — річ доволі звичайна. Зокрема, у ніч на неділю в готелі оселилося близько пів десятка таких спонтанних гостей. І цілком очевидно з якою метою.

— Більшість із них — оті збуджені дядьки і баби, які ховаються біля ліфта, щоби їх не побачили,— повідомляє Трульс Ісаксен із виразом байдужої досвідченості.— Звісно ж, таке трапляється і на звичайних вихідних, але під час фестивалю кількість п’яних осіб середнього віку, яким кортить сексу, зашкалює.

Карен аж корчиться всередині від влучності цього опису. Однак жодним порухом обличчя не видає своїх думок — тримати маску необхідно, і ця навичка відпрацьована нею під час багатьох допитів. Проте наступні слова Трульса Ісаксена таки змушують її здригнутися.

— До речі, а вас серед них не було? Щось ваше обличчя здається мені знайомим.

Карен прискіпливо вивчає обличчя молодого портьє. Як трапилося, що цей хлопець, який узагалі нічого не бачив, не чув, не пам’ятає ані часу, ані прикмет постояльців і взагалі проспав пів зміни, впізнав саме її? Тепер уже і Трульс розглядає Карен з неочікуваним і небажаним для неї інтересом.

— Хіба це не ви втекли звідси недільним ранком — десь так о сьомій? Я саме вертався з туалету й помітив, як ви прослизнули крізь обертові двері…

Карен незворушно дивиться на нього, трохи піднявши брови, і він, мабуть, трактує цей вираз як здивування або незадоволення тим, що він переплутав поліціянтку з постоялицею. А може, йому просто начхати. Хай там як, а миттєвий інтерес в очах Трульса Ісаксена згасає. Він відхиляється назад, тяжко зітхаючи, наче раптовий спогад висмоктав із нього всі сили. Його наступні слова приносять Карен полегшення:

— Хм, ну… тоді це була інша жінка… Насправді вона й виглядала швидше як тупа п’яна баба, ніж як кримінальна інспекторка. Але чимось вона таки скидалася на вас. Без образ, будь ласка.

Карен прочищає горло і стримано всміхається.

— Останнє запитання — і зможете перекурити,— каже вона, киваючи на сигарети.— Ви кажете, що точний час залишення постояльцем готелю встановити неможливо, якщо номер наперед оплачений, а на рецепції здача ключів не реєструється? Не маєте камер відеоспостереження?

— Тільки на паркінгу. Якщо у чувака була автівка…

Трульс Ісаксен миттєво шкодує про сказане. Невже йому тепер доведеться показувати, де зберігаються стрічки із записами? О ні, ні фіга! Хай шеф цим займається.

— На жаль, не було,— відповідає Карен.— Принаймні, не на вашому паркінгу.

Вона підводиться і простягає руку.

— Гаразд, дякую, що приділили мені час.

Трульс Ісаксен однією рукою тисне руку Карен, а другою витрушує з пачки омріяну цигарку. Тоді розвертає­ться, швидко залишає закапелок і крокує коридором, що, певно, веде до заднього двору. Судячи з усього, йому на думку спадає провести Карен до дверей. Вона дивиться йому вслід. Двері до дворика відчинені, і краєм ока Карен помічає жінку, яка стоїть на невеликій кам’яній терасі і запалює цигарку. Здається, їй холодно в тонкому блакитному халаті прибиральниці та ортопедичних сандалях, вона наче обіймає себе руками, щоби зігрітися. Потім двері затріскуються, а Карен розвертається у бік готельного вестибюлю. За секунду знову чути голос Трульса Ісаксена:

— Ей, ви…

Трульс стоїть у прочинених дверях до дворика, видихаючи хмаринку диму, і махає Карен рукою.

— Я подумав, що, може, Росіта щось пам’ятає.

— Росіта?

— Так, вона прибирала номери у неділю вранці.

Трульс відступає у бік, і жінку у блакитному халаті знову стає видно.

32

За пів години Карен отримує всі подробиці, що її цікавили, і навіть більше. Росіта Альварес чітко звітує про свою щоденну працю і додає, що завжди все ретельно записує: які кімнати поприбирала і чи мали місце відхилення від звичної готельної рутини — скажімо, зникнення рушників чи потреба в додатковому прибиранні. Карен зосереджено слухає, не підганяючи співрозмовницю.

— Гості блюють,— скаржиться Росіта,— і не завжди в унітаз. Буває, і на підлогу, і не витирають після себе. Одного разу хтось обблював усю ванну, і я мусила піти до господині просити додатковий час. Ми маємо п’ятна­дцять хвилин на кімнату, якщо це покидачі.

— Покидачі?

— Ну ті, що швидко виселяються. Ще є постояльці — це ті, що залишаються більше, ніж на одну ніч. На їхні номери маємо лише по сім хвилин.

Карен не питає, чи знадобилися в номері 507 додаткові заходи із прибирання, краще їй цього не знати. Вона з дедалі більшим жахом слухає про робочий день готельної покоївки. Без зайвого драматизму Росіта Альварес розповідає про поцуплені рушники, про які потрібно негайно заявляти, про справжні, уявні й вигадані крадіжки, у яких завжди в першу чергу підозрюють покоївок, про різноманітні плями на простирадлах, про «гостей», які розпускають руки, про лайку та постійний брак часу. Ще вона розповідає про те, як рано зазвичай їде на роботу з Мербека, щоби встигнути додому, де на неї чекають чоловік й тринадцятирічний син.

— Я завжди починаю з останнього поверху й рухаюся донизу. А потім навпаки — із низу догори. Далі знову рухаюся вниз і завершую прибирання останніх номерів. Зазвичай вистачає трьох-чотирьох таких кіл.

— Дякую, не відмовлюся,— Карен пригощається сигаретою з пачки, яку їй простягає Росіта, схвально кивнувши.

— Завжди є такі, хто довше спить або снідає в номері. На деяких номерах висить табличка «Не турбувати». Доводиться чекати і чекати.

— Ви, мабуть, не пригадуєте те, що було вранці у неділю? Мені потрібно дізнатися, коли виселився гість із номера 507.

— Звичайно, не пригадую,— відповідає Росіта, востан­нє рішуче затягуючись.— У нас п’ятдесят п’ять номерів, і все в голові не втримаєш.

Росіта нахиляється над садовим столом і гасить недопалок об перекинутий глиняний горщик, що слугує попільничкою.

— Але я можу подивитися у записнику,— додає вона, широко всміхаючись до розчарованої Карен.— Я завжди записую точний час, аби знати, які кімнати вже поприбирала. Роки вже не ті,— пояснює Росіта, стукаючи себе долонею по маківці.— Ходімо зі мною, коли докурите…

— Ви зберігаєте всі ті записи? — перепитує Карен, поспіхом чавлячи напіввикурену сигарету і щиро дякуючи вищим силам.

— Не бозна-скільки, але десь із місяць точно,— каже Росіта, відчиняючи двері.— На випадок скарг від гостей. Чи навіть для керівництва,— додає вона, кривлячись і струшуючи попіл із халата.

Якби ж то всі були, як Росіта Альварес, думає Карен, заїжджаючи на паркінг навпроти управління поліції чверть години по тому. Вони домовилися зустрітися тут із Карлом, аби разом навідатися до сестри Юнаса Венке Геллевік. Карен швидко дивиться на годинник і з’ясовує, що приїхала на сім хвилин раніше. Тому обережно сідає на самому краю запилюженої скриньки для старих газет біля тютюнової крамнички на розі вулиць Кіркеґате й Редегюсґате і дивиться на вхід до управління поліції.

Карен з усміхом згадує зустріч із покоївкою готелю «Странд» Росітою Альварес. Ця непересічна жінка заслуговує як мінімум медалі.

Коли недільним ранком Росіта обходила п’ятий поверх — то було за декілька хвилин по дев’ятій,— на дверях номера 507 висіла табличка «Не турбувати». Тож покоївка взялася за номери 501 і 503, звідки вже виселилися постояльці. За пів години табличка на дверях зникла, і, згідно з її записами, Росіт прибирала в номері 507 між 9:35 і 9:50.

Карен знову обдумує це свідчення. Твердження Юнаса, що він покинув готель о пів на десяту можуть виявитися правдивими. Теоретично він міг покинути готель відразу після того, як Росіта побачила табличку «Не турбувати», тобто за кілька хвилин по дев’ятій. Наступні пів години, поки покоївка прибирала інші номери, залишаються під знаком запитання. За словами Ньота Брудаля, Сюсанне померла найпізніше о десятій, а ще вірогідніше — перед половиною десятої. Припустимо, що Юнас покинув готель відразу після дев’ятої. У такому разі він запросто встиг би доїхати до Ланґевіка й прикінчити Сюсанне до десятої, що збігається з найновішими оцінками Брудаля.

Але спершу йому треба було дістатися паркінга коло Ратуші та забрати автівку, а це ще мінімум п’ять хвилин. Залишається трохи більше, ніж сорок п’ять хвилин. Карен і сама, бувало, додала цей шлях за пів години, коли дуже поспішала, але в таких випадках вона аж ніяк не дотримувалася наявних обмежень швидкості. Юнас устиг би, якби їхав, утопивши педаль газу до упору, але навіщо йому було ризикувати натрапити на дорожній патруль? У нього ж начебто не було якихось особливих підстав аж так поспішати. Чорт, цього недостатньо, думає Карен.

Вона відводить погляд від входу в управління, підставляє обличчя осінньому сонцю і зажмурює очі. Так, вона вже дуже близька до того, щоби викреслити свого шефа зі списку підозрюваних. Майже впритул, але ще не там. Теоретично імовірність досі існує. Цифри годин і хвилин свідчать, що Юнас міг би встигнути, однак який у нього міг бути мотив? Що могло стати вирішальним фактором? Може, щось трапилося в готелі після того, як я пішла? Телефонний дзвінок, есемес, і-мейл? Що могло розбудити Юнаса і моментально розлютити до нестями або налякати?

— Засмагаєш? Твоє чи моє авто?

Карен здригається від голосу Карла. Хоче відповісти: звісно ж, моє, але стримує імпульс. Вона завжди почуває­ться некомфортно на пасажирському сидінні, але саме сьогодні варто залишити кермо Карлові.

— Нехай твоє,— відповідає вона.— Мені треба подумати.

33

Шосе, що веде з Дункера до Равенбю, врізається у плас­кий ландшафт Серланда. Кілометри непридатних для сільського господарства земель перемежовуються з листяними лісами і порослими вересом пустищами. Коли дорога повертає на північ, на самому заході виникає небокрай, і навіть тут, у глибині суші, важко позбутися відчуття, що західна сторона острова беззахисно обривається в море. Мало хто ще вірить у легенду про розгніваного велетня Френдура, що розрубав Гейме мечем, пощадивши східну частину і відтявши на поталу Атлантичному океану західну, де його зрадлива жона й нечесний брат чинили перелюб. Але точнісінько так само, як чудового літнього дня земля може здатися плоскою, а небо схожим на купол із блакитного скла, можна уявити, що західне узбережжя Гейме і справді виникло від удару меча якоїсь несамовито розлюченої істоти.

Карл їде швидко, але обережно, і за годину вони долають сто десять кілометрів траси, повертають на магістральну дорогу номер 20 і слідують дороговказам, що ведуть до Геллевікснеса. Знову затягує, зауважує Карен, нахиляючись уперед і вдивляючись у сірі хмари, що сунуть із заходу і громадяться просто над дорогою.

— Це збіг? — питає Карл, кинувши погляд на навігатор.— Те, що їхнє прізвище Геллевік і живуть вони в Геллевікснесі?

— Не думаю,— відказує Карен.— Якщо не помиляюся, чоловік Венке походить зі знатного роду, мабуть їм колись належало все село. Це не така вже й рідкість.

— Тут, може, і ні, а от на Фріселі такого майже не буває. Там ніхто не володіє чимось більшим, ніж власним шматком землі. І то не завжди.

— Ну так, ви, фрісельці, тим і славитеся, що не ганяє­теся за величчю. А ще і працелюбністю,— піддразнює Карен, скоса поглядаючи на Карла.

Карл фиркає, вдаючи роздратування. Він чув це вже не раз: що далі на північ доґґерландських островів, то працьовитіше й порядніше населення. Мешканців острова Нооре, у яких здебільшого норвезьке та шведське коріння, і досі вважають наполегливими, мовчазними і богобоязними, тоді як їхні родичі з найпівденнішого острова — переважно нащадки вихідців із Данії та Нідерландів — зажили слави легковажних і не надто охочих до роботи. Посередині розташований Гейме зі своєю мішанкою із британців, скандинавів і континентальних європейців. Люди потрапляли сюди з різних країв і з різних причин. Гейме колись був місцем втечі для тих, хто чомусь мусив негайно покинути батьківщину, але навряд чи це було саме так, як стверджують старі перекази. І хоча кількість грабіжників, убивць та інших злочинців насправді ніколи не була такою, як пліткували, на думку кузенів із Нооре і Фріселя, головний острів населений здебільшого рибалками-браконьєрами, ­землевласниками, судновласниками та іншими любителями поживитися за чужий рахунок. А найгірше, звісно ж, сконцентроване у столиці — Дункері.

Інакше кажучи, Доґґерланд наслідує тій самій ієрархії цапів-відбувайлів, що й інші країни: на півночі тяжко працюють, на півдні байдикують, а столицю населяють шахраї та гонористі покидьки.

— Ну ясна річ,— бурчить Карл Бйоркен,— донька Акселя Смееда мусила знайти собі гідну пару. Раз народилася зі срібною ложкою в роті, то не виходити ж заміж за якогось бідака. Хай мені грець, якщо вони не купаються у грошах.

— Подивимось,— сухо відповідає Карен.

Але вже в’їхавши крізь браму до маєтку Геллевіків, вони усвідомлюють, що коли ця родина не купається у грошах в буквальному розумінні, то точно робить це в переносному. На тенісних кортах праворуч від заїзду видніє клубний

будинок і трибуни у два яруси, а басейн у формі нирки з іншого боку здається найбільшим приватним басейном, який Карен коли-небудь бачила. Угледівши трамплін заввишки у два поверхи, Карл бурмоче щось про Скруджа Мак-Дака. Вони під’їжджають до головної будівлі і паркую­ться біля мідної чаші фонтану, що прикрашає заїзд. Карл глушить двигун і нахиляється вперед, дивлячись на фасад.

— Гадаєш, нам можна тут стояти? Чи варто зайти через чорний вхід?

Перш ніж Карен встигає відповісти, з-за рогу будинку з’являється висока жінка і зупиняється біля розкішних сходів. За нею дріботить пара мокрих йоркширських тер’єрів, які, помітивши відвідувачів, аж заходяться від радості. За ними Карен угледжує щось схоже на такого ж мокрого, але набагато спокійнішого ірландського сеттера. Пес підходить ближче і сідає біля жінки, а та автоматично кладе руку на його руду потилицю.

Карл і Карен одночасно відчиняють двері й виходять з автівки.

34

— Ласкаво просимо! — гукає Венке Геллевік.— Ну годі вже, спокійно!..

Господиня не йде назустріч гостям, але усмішка на її обличчі широка, і Карл разом із Карен прямують до її простягнутої для рукостискання правиці. Карен обережно розглядає сестру Юнаса Смееда. Волосся білявого кольору зібране в мушлю, таку ж тугу, як і її одяг: темно-зелений піджак поверх білого гольфа, вузька зелена картата спідниця нижче коліна, акуратні перлинки у вухах і ясно-рожевий перламутровий лак на нігтях. Стиль порушують тільки ноги, що стирчать зі щойно вимитих ґумаків, наче тоненькі пагони.

Вони тиснуть руки і знайомляться.

— Мені здалося, наче я почула автомобіль. Ми щойно повернулися з невеликої прогулянки і мусили сполоснутися в чорній кухні. Ні, не можна скакати!.. Хочете кави? Чи, може, чаю? Певне, страшенно втомилися після дороги… Ні, фу!

Останнє вона каже ірландському сеттеру, що, здає­ться, геть не розуміє, чому йому не можна струсити із шерсті вологу саме зараз. Венке Геллевік іде попереду широкими кам’яними сходами і входить крізь рясно декоровані подвійні двері з масивного дуба. Через контраст осіннього сонця і темряви всередині передпокою Карен лише за декілька секунд зауважує, що весь просторий передпокій вкритий пластиком і захисним папером. Серед драбин, відер із фарбою та шпаклівкою, валиків і пенз­лів стоять двоє чоловіків у білому робочому одязі. Вони обоговорюють щось із третім, суттєво вищим чоловіком, одягнутим у синій костюм. Усі троє мають заклопотаний вигляд, й один із них весь час вказує на стелю.

— Перепрошую за цей безлад, протекло в одній із ванних кімнат на другому поверсі, і тепер доведеться ремонтувати весь хол. Любий, приїхала поліція, привітайся, перш ніж поїдеш.

Розмова з малярами вривається, і високий чоловік швидко крокує до них, після чого, чемно всміхаючись, подає руку спершу Карен, а тоді Карлові.

— Маґнус Геллевік,— представляється він.— Якщо я правильно зрозумів, ви тут у зв’язку з тим жахіттям, яке сталося із Сюсанне?

— Саме так. Нам треба поспілкуватися з якомога більшою кількістю людей, які її знали,— пояснює Карен.

— Не знаю, чи від розмови зі мною буде якийсь толк, але, звісно ж, я у вашому розпорядженні. Але в такому разі попрошу почати з мене. Маю нагальну справу в Равенбю, і вже давно мав би бути там, але, як бачите, виникла проблема.

Маґнус Геллевік робить жест у бік драбин і фарб, переводячи погляд із Карен на Карла, наче вирішуючи, хто з них вищий за рангом, хоча вони щойно назвалися.

— А ви добре знали Сюсанне? — запитує Карен.

— Аж ніяк. Ми, звісно, спілкувалися сім’ями, поки вони з Юнасом були одружені, але після їхнього розлучення взагалі не контактували. А розійшлися вони вже давно.

Карен киває.

— Тоді не створюватимемо вам зайвих клопотів. Принаймні, не сьогодні. Передовсім нам потрібно поговорити з Венке, але якщо треба буде з’ясувати декілька додаткових запитань, то ми повідомимо про це пізніше.

Відчувши явне полегшення, Маґнус Геллевік вибачливо всміхається і цілує на прощання дружину у щоку.

— Почнімо?

Венке вказує на двері праворуч, і відразу ж розсуває їх із легким зусиллям.

— Прошу сідати, я зараз. То вам чаю чи кави?

За декілька хвилин вона повертається з тацею, на якій стоять три чашки, термос і тарілка із цитриновими мафінами. Венке сідає на краєчку софи кольору слонової кістки і звертається до гостей, що розмістилися у кріслах, оббитих ситцем із квітковим орнаментом.

— Пригощайтеся і розкажіть, чим я можу вам допомогти. Молока?

А вона не схожа на свого брата, думає Карен. Може, хіба носом і будовою тіла, але у всьому іншому вони нітрохи не подібні. Досі вона не помічала в обличчі сестри Юнаса ні крихти гіркоти чи зухвалості. Карен перехоп­лює погляд Карла і киває, даючи знак, щоби він починав.

— Розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися із Сюсанне. Наскільки я розумію, ви були однокласницями.

— Так, але лише в коледжі. Сюсанне жила в Ланґевіку, тому до середньої школи ходила там. Зате коледж був для неї довгоочікуваною нагодою залишити дім.

— Он як,— дивується Карен.— То вона не добиралася до Дункера, як усі інші?

На мить Карен переноситься на тридцять років назад, у трясучий жовтий автобус «Лейланд», яким вона їздила щодня протягом трьох років. Пригадує постійну нудоту чи то від намагання виконати домашнє завдання в автобусі, чи то від цигарок на зупинці.

— Саме так ми і потоваришували,— пояснює далі Венке.— Батькові належав будинок на Нюґате, де він дозволив мені винайняти двокімнатну квартиру за умови, що я сама сплачуватиму оренду. Він був суворий із такими речами.

Венке відпиває чаю і повільно ставить чашку назад.

— У мене була стипендія, і я підпрацьовувала вихідними, але цього не вистачало, бо хотілося і на вечірки ходити, й одяг купувати. Тож за декілька місяців я вивісила оголошення про пошук співмешканки. Гадаю, Сюсанне першою його прочитала і, підозрюю, відразу ж і здерла. Хай там як, але вона зв’язалася зі мною на перерві того ж дня і… вже днів за два заселилася.

— І ви потоваришували. Чи справді ви були близькими подругами?

Карл тягнеться за мафіном і Карен бачить, що воро­жий вираз його обличчя дещо пом’якшився. Мабуть йому сподобалося, що татусь не подарував житло Венке, і їй довелося підпрацьовувати. До того ж вона справляє враження притомної людини, попри басейн і корти.

— Близькими? Хм, мабуть, так. У молодості, поки особистість ще не сформована, заводити друзів дуже легко. Якщо ви розумієте, про що я. Це вже пізніше з’являються погляди і таке інше, а у старшому підлітковому віці ми переймалися хіба хлопцями, одягом, музикою і несправедливістю вчителів.

Карен киває у знак згоди. Бо пам’ятає: саме про це точилися розмови у тому трясучому автобусі.

— А молоді люди страшенні конформісти, навіть якщо здаються собі затятими радикалами. Більшість хоче за всяку ціну відповідати своєму оточенню і бути схожими на приятелів. Але повернуся до вашого запитання: так, ми близько дружили, як властиво підліткам. Напевно можна вважати, що були найкращими подругами.

— Розкажіть, будь ласка, якою була Сюсанне. Як ви її сприймали?

Погляд Венке Геллевік стає розсіяним, наче вона занурюється у давні спогади.

— Вона була боязливою,— врешті промовляє Венке.— Привітною, дбайливою і завжди надто старалася всім догодити і всім сподобатися. Насправді Сюсанне була доволі здібною, але подальше навчання її мало цікавило, набагато більше уваги вона приділяла створенню різних соціальних стосунків.

— Чи мала вона популярність?

— Сюсанне була дуже вродливою, тож їй легко було знайти хлопця. Але серед дівчат вона була менш популярною і ніколи не намагалася здобути інших подруг, окрім мене. Чомусь я стала для Сюсанне авторитетом — вона багато у чому мене копіювала, так само стриглася і висвітлювала волосся. Насправді я натуральна блондинка,— швидко виправляється Венке Геллевік,— але ви розумієте, про що я. Сюсанне просто мене мавпувала, купувала такий самий одяг і всяке таке, наскільки їй вистачало грошей.

— І як ви це сприймали?

Венке Геллевік злегка знизує плечима, і в цьому русі Карен бачить і Юнаса, і Сіґрід.

— Інколи мене це дратувало, але я не робила із цього великої проблеми. Напевно, мені це трохи лестило. Однак у мене радше було відчуття, що Сюсанне захоплена моєю сім’єю і трохи соромиться власного походження, намагається його позбавитися.

— Вона розповідала щось про свою сім’ю?

— Спершу дуже мало, але із часом я зрозуміла, що її дитинство було не таким уже й щасливим. Не те щоби до неї погано ставилися вдома, радше… як би це сказати? У мене склалося враження, що Сюсанне не поважала своїх батьків. Їх вважали диваками, а в ті часи так виділятися було непросто, особливо в такому маленькому містечку, як Ланґевік.

— Он як? А у чому, власне, полягала ця дивакуватість? — запитує Карл.

Йому вдається зробити щиро здивований вигляд — наче він і справді уяви не має, про що мова, хоча дорогою Карен виклала йому все, що її мати та завсідники «Зайця і ворона» розповіли про «колективне господарство» на хуторі Лоторп. До речі, треба підігнати техніків, щоби якнайшвидше повернули фотоальбом, який Карен із Карлом знайшли у спальні Сюсанне.

— Здається, таких, як вони, називали хіппі,— трохи вагаючись, промовляє Венке Геллевік.— Її батьки переїхали сюди зі Швеції, і наскільки я зрозуміла, перші роки жили в якомусь спільному господарстві на кшталт комуни.

— Чи розповідала Сюсанне щось про той час?

— Ні, вона тоді була зовсім маленькою і майже нічого не запам’ятала з тих часів. Але пізніше траплялися інші речі, неприємні для неї.

— Що саме?

— Наприклад те, що ніхто з її батьків ніколи не мав постійної роботи. Наскільки я зрозуміла, Сюсанне цього соромилася. Батьки інших дітей у селі були здебільшого рибалками, лоцманами чи представниками інших солідних професій, тоді як батько Сюсанне малював картини у саду.

Це збігається з розповіддю Яапа Клуса та інших, думає Карен. Якщо найбільшим бажанням Сюсанне було соціальне прийняття, то належати до сім’ї Ліндґренів було дуже не просто.

— Її мама рано померла,— веде далі Венке,— і, здає­ться, не зовсім правильно так говорити, але я знаю, що Сюсанне її соромилася.

— Соромилася? Чому?

Вочевидь, голос Карла видає нетерпляче очікування, бо Венке відповідає сухо й дещо іронічно:

— На жаль, не можу розповісти про якісь захопливі та скандальні події. Уся річ у тім, що мати Сюсанне привертала до себе увагу місцевих мешканців і поводилася геть не конвенційно: одягалася зовсім не так, як інші, займалася йогою, різноманітними цілющими практиками і таким іншим. А Сюсанне, напевно, хотіла, щоби її мати була такою ж, як у її друзів. А не предметом для загального обговорення. Це все, що мені відомо,— додає Венке.

Вона скрушно усміхається, але впевненість її голосу чітко вказує, що їй більше нічого розповісти про дитинство Сюсанне.

Карен вирішує змінити тему.

— Наскільки я зрозуміла, сім’я Сюсанне жила із продажу землі,— каже Карен.— Мати Сюсанни начебто успадкувала чималий маєток від одного родича.

— Так, я чула про це, але в ті часи Сюсанне про це нічого не знала. У цьому я впевнена. Мабуть, вона гадала, що сім’я жила на накопичення старого Ґроо. Але, як я зрозуміла пізніше, у нього не було грошей у банку, він усе вкладав у землю.

Венке робить паузу й відпиває трохи чаю.

— Звісно ж, Сюсанне знала, що має коріння на ост­рові і що її мати успадкувала великі володіння свого діда по батьковій лінії. Але те, що сім’я розпродувала маєток по шматках, аби забезпечити себе, довідалася набагато пізніше. Гадаю, у повному обсязі все це відкрилося їй аж після смерті батька. Я дізналася про це за багато років, коли брат поділився зі мною цими подробицями у зв’язку з розлученням.

— Тобто Юнас знав про це до того, як дізналася Сюсанне?

Венке Геллевік виглядає збентеженою.

— Здається, так. Це ж наш батько скупив більшу час­тину земель Ліндґренів. Соромно признатися, але, здає­ться, він купив їх за дуже низькою ціною. Батько Сюсанне не розумівся на бізнесі і, напевно, думав, що може покладатися на свого свата. А коли наш батько помер, то всі землі успадкував Юнас.

— Юнас, кажете? А ви?

— Ми поділили спадок таким чином, що Юнасові ді­сталася більшість земель, а я отримала батькові фірми. Через роботу в поліції Юнас не мав ні часу, ні інтересу займатися справами фірм, натомість у нас із Маґнусом така можливість була.

Карен обдумує те, що розповіла Венке. Це означає, що старий Аксель Смеед продовжував викуповувати землі сватів навіть тоді, коли Сюсанне і Юнас були одружені. Систематично скуповував те, що мала б успадкувати Сюсанне, щоби віддати своєму синові. Чи знав про це Юнас увесь цей час, усупереч твердженням Венке? Чи Аксель діяв таємно, за спиною сина?

Наче прочитавши думки Карен, Венке ловить її погляд і не відпускає.

— Батько був суворою людиною,— пояснює вона.— Не терпів «наволочі, фризів та інших нероб», як він казав, і завжди розраховував на те, що ми підемо його стопами і поділятимемо його цінності. Із нас обох радикалом був Юнас, а не я. Для батька те, що його єдиний син пішов до поліцейської академії замість того, щоб управляти його імперією, стало важким ударом. А коли Юнас згодом одружився із Сюсанне, дівчиною із такої дивної сім’ї, узагалі втратив надію на сина. Натомість він поклав нові сподівання на наступне покоління. У нас із Маґнусом дітей немає, тож єдиною батьковою внучкою є Сіґрід.

— Тобто насправді він дбав не про сина, а про внучку,— задумано промовляє Карен.

— Так. Думаю, він вирішив, що буде безпечніше, коли у випадку розлучення земля опиниться у власності Юнаса, а не Сюсанне. Вона, з його погляду, була шукачкою легкого щастя, до того ж дочкою шведських нероб, які не розуміли ціни грошей. Думаю, батько це передбачав і готувався до того, що вони колись розлучаться. І зрештою мав рацію.

А шлюбний договір у них був, думає Карен, про це Аксель Смеед подбав.

Це було його вимогою, головною умовою, щоби допомогти синові і вагітній невістці із житлом, за словами Юнаса. Все це відповідає тій славі, якої зажив Аксель Смееда: крутий, суворий і готовий іти по трупах заради вигідної справи. Без найменшої перестороги він потайки, за зниженою ціною викупив майбутній спадок своєї невістки і тимчасово передав до рук безнадійного синка. А все для того, щоби спадок колись потрапив туди, куди було потрібно старому Смееду,— до Сіґрід, єдиної його онуки і кровної спадкоємиці.

У пам’яті зринає спогад про наїжачену Сіґрід, що сидить на дивані зі схрещеними, вкритими татуюваннями руками і з кільцем у носі. Нічогеньке таке уособлення спадкоємиці імперії Смеедів. Мабуть, не такої онучки бажав собі Аксель Смеед, думає Карен. І, певно, не на це сподівалися Юнас і Карен, віддаючи Сіґрід на танці чи до школи верхової їзди. Цікаво, як це воно: бути таким розчаруванням для геть усіх?

— Чи бачитеся ви інколи із Сіґрід? — запитує Карен.

— Давно її не бачила. Сіґрід майже остаточно порвала з батьками, коли пішла з дому. Та й не тільки з батьками — з усією родиною.

— Як так?

Венке Геллевік кілька хвилин вагається.

— Із моїм братом не дуже легко мати справу,— каже вона.— Він буває суворим і невблаганним. Таким він був і з Сюсанне. А вона, своєю чергою, стала образливою та сварливою. Вони постійно скандалили і гризлися, використовуючи Сіґрід як посильну і змушуючи її приймати якусь зі сторін. Урешті вона не знайшла іншого виходу, як відсторонитися від обох і втекти.

Точно так само, як Сюсанне, спадає й на думку Карен. Вони обидві залишили батьківський дім, щойно виникла можливість. Принаймні у цьому була їхня схожість.

— Давайте трохи пересунемося у часі вперед,— каже Карл.— Чи продовжувалася ваша дружба із Сюсанне?

— І так, і ні,— із полегшенням у голосі відповідає Венке Геллевік, наче радіючи зміні теми.— Ми не сварилися, але я поїхала вчитися до США, і ми втратили зв’язок. Звісно ж, ми бачилися на канікулах, але ставало все очевидніше, що ми рухаємося в різних напрямках.

— У яких саме?

— Для мене завжди було чіткою метою навчання в університеті, а Сюсанне пішла працювати відразу після гімназії. Вона приймала те, що траплялося на її шляху, не маючи чіткого плану на майбутнє. Вона навіть деякий час підпрацьовувала фотомоделлю, бо була дуже вродливою і високою.

— Справді? — дивується Карл.— Фотомоделлю?

— Ну як… То були, радше, епізоди, ніж спроба збудувати кар’єру: репортажі про модні покази та реклама, здається. Для прожиття цього було недостатньо, але Сюсанне не хотіла розставатися із мрією і, напевно, тому й не здобула серйозної освіти. Модельних замовлень було вкрай мало, і їй доводилося додатково підпрацьовувати ким завгодно, щоби дати собі раду.

— Чи продовжували ви бачитися з нею після повернення додому? — цікавиться Карл.

— Інколи, особливо в періоди, коли в нас обох не бу­ло більш-менш постійного хлопця. Упродовж кількох ро­ків — приблизно у двадцятип’ятирічному віці — ми часто влаштовували вечірки і тягалися по клубах. Нам було весело, але, правду кажучи, я завжди відчувала, що для Сюсанне більш важливо, щоби ми бачилися, ніж для мене. А потім я зустріла Маґнуса, і часу на Сюсанне та інших друзів у мене стало ще менше. Пам’ятаю, це її неабияк засмутило.

— У чому це виражалося?

Знову погляд Венке стає відсутнім, наче вона мандрує у часі.

— Саме тоді моє уявлення про Сюсанне почало серйозно мінятися,— нарешті задумано вимовляє вона.— Щоразу, коли ми бачилися, вона змушувала мене відчувати дискомфорт і навіть провину. Вона часто говорила про те, що я маю все, а вона нічого. Було багато різких слів — бо вона вважала, що більше мене не влаштовує. До того ж модельні замовлення майже повністю зникли, і Сюсанне здавалося, що геть усі двері перед нею зачинилися… а я тим часом рухалася далі.

— Ви перестали зустрічатися?

— Ні, мене трохи мучила совість через те, що Маґнус поглинає весь мій час, тому намагалася запрошувати Сюсанне на вечірки чи на коктейлі. Для мене було важливо довести їй, що вона помиляється стосовно того, що ми більше не подруги. А десь за рік Маґнус зробив мені пропозицію, і ми, звичайно ж, запросили її на весілля. Напевне, Юнас розповідав вам, що познайомився із Сюсанне саме на нашому весіллі?

— Так,— підтвержує Карен.— І вже за декілька місяців Сюсанне випадково завагітніла.

Венке дозволяє собі фиркнути, що якось не пасує до її виваженого стилю. Наступної миті вона підводиться, розправляючи невидимі складки на спідниці.

— Випадково…— несхвально промовляє Венке.— Не дуже я у це вірю.

Вона підходить до бічного столика, на якому стоять пляшки і кришталеві карафки. Обертається до Карла та Карен, запитально здійнявши брови, але обоє хитають головами.

— Мені потрібно трохи підкріпитися…

Венке наливає із якоїсь пляшки на два пальці, і перш ніж повернутися на софу кольору слонової кістки, робить ковток. Щойно вона сідає, як на її обличчі знову з’являє­ться привітна усмішка. Венке робить ще один невеликий ковток і відставляє келих.

— Тобто ви вважаєте, що Сюсанне невипадково так швидко завагітніла? — повертається до розмови Карен.

— Та жодна людина у це не вірила. Пробачте, що я так обурююся, але річ у тім, що мені здавалося… що Сюсанне абсолютно свідомо проникла в нашу сім’ю і, як кажуть, пустила в ній коріння.

— Тобто вони з Юнасом не були щиро закохані одне в одного?

Венке Геллевік знову легенько знизує плечима і зітхає.

— Звісно ж, Сюсанне приваблювала Юнаса, але навряд чи він так поспішав би з одруженням, якби не прикра необхідність. А що ж до Сюсанне, то тут я готова погодитися з моїм батьком: передовсім її манили гроші і статус Смеедів. Може вона і справді була закохана в Юнаса, але між ними ніколи не було «хімії». Жодних спонтанних поцілунків, жодних закоханих поглядів. Однак Сюсанне ця ситуація дивним чином улаштовувала. Вона ніколи не втрачала нагоди нагадати мені, що невдовзі ми станемо своячками.

— А як би ви описали їхній шлюб після одруження?

— Думаю, перші два роки були порівняно гармонійними — не в останню чергу завдяки маленькій Сіґрід, яку обоє, звісно ж, любили. Але коли Юнас утік із юридичного факультету й повернувся до поліцейської академії, зчинилася справжня колотнеча. Батько просто оскаженів, Сюсанне почала істерити, а Юнас уперся як віслюк. Це вплинуло на нас усіх, сім’я ледь трималася купи. І справді — після того скандалу все змінилося. Ми, звичайно ж, бачилися на великі свята чи, скажімо, дні народження, але поза тим Юнас і Сюсанне жили окремо від решти родини. Батько припинив допомагати їм фінансово, і вони були змушені відмовитися від розкішного помешкання на Фрейґате. Здає­ться, я лише раз була у них у тій трикімнатній квартирі в Одінсваллі. Сюсанне тоді виглядала геть інакше.

— Як саме? — запитує Карен.

— Засмучена, розчарована. Вона й раніше мала такі риси, але тепер вони взяли гору, змінивши її до невпізнання. Мені аж стало її шкода. А Юнас, правду кажучи, поводився як справжній мерзотник. Я розумію, що він хотів іти власним шляхом, а не танцювати під татову дудку, але він ні на кого не зважав і ні з ким не радився, навіть із власною дружиною. За іронією долі саме тоді стало видно, що вони з однієї глини зліплені — обоє однаково холоднокровні і готові переступити через будь-що заради здійснення своєї волі.

За пів години Карл і Карен знову сидять в автівці, занурившись у думки. Врешті мовчанку порушує Карл:

— А ти не думаєш, що… Слухай, а наскільки ми впевнені в тому, що шеф і справді був удома, коли вбили Сюсанне?

— Недостатньо впевнені.

— Тобто?

Карен набирає повітря і повільно видихає.

— О’кей, але це тільки між нами. Юнас ночував у готелі «Странд» після устричного фестивалю.

Карл так швидко обертається до неї, що автівку аж заносить.

— Чорт, Ейкен, чому ж ти відразу не сказала? Ти ж заявила слідчій групі, що він пішов додому.

— Я добре знаю, що сказала, і ти маєш рацію. Він і справді пішов пішки додому, але зранку.

— Ти нам збрехала!

— Я сказала не всю правду, але прямо не брехала.

— Прямо не збрехала… Дуже гарно із твого боку!

Голос Карла сповнений сарказму. Карен зиркає на колегу — погляд зосереджений на шосе, але стиснені щелепи свідчать про те, що він розлючений.

— Послухай, Карле,— каже Карен.— Я не хотіла розповідати усій групі, що шеф провів ніч у готелі із жінкою. Але я точно дізналася в готелі, коли він звідти вийшов. У Юнаса було максимум сорок п’ять хвилин, аби дійти пішки до ратуші, забрати автомобіль, доїхати до Ланґевіка і вбити Сюсанне. Наскільки це реально, як гадаєш?

— Не дуже.

Вони мовчать упродовж кількох кілометрів. Знову тишу порушує Карл:

— Але не неможливо.

35

Карен стоїть коло вікна, дивлячися на паркінг по той бік дороги. Пишні крони дерев у Голландському парку колихаються під вітром, і все більше жовтого листя опадає на землю. Майже сьома година, і надворі вже зовсім темно, але у світлі ліхтарів видно, що асфальт мокрий від дощу.

— Не може бути,— бурмоче Карен, нахиляючись ближче до скла.

Наступної миті на скло сідає і швидко тане, стікаючи мокрим слідом, сніжинка. Карен не помилилася — це дощ із мокрим снігом. На початку жовтня. Раніше щонайменше на місяць, навіть за доґґерландськими мірками.

Дивлячись на свій «рейнджер», що стоїть ліворуч на паркінгу, Карен думає про те, що пора вже паркуватися в підземному гаражі. Холодна автівка скоро стане неприємнішою за нудне приміщення офісу з його миготливими люмінесцентними трубками. До того ж для працівників поліції парковка безкоштовна.

Уже пізно, час додому, поки погода остаточно не зіпсувалася, думає Карен.

Але так і стоїть біля вікна. Сльота на шосе приваблює її не більше, ніж темна й порожня домівку. Зараз засісти би в найближчому барі, у теплі, серед чужих людей, і напитися, слухаючи їхній гомін. Потім залишитися в місті, а завтра рано прийти на роботу. Або, що ще краще, поспати на годину довше.

Мені не треба додому, думає вона. Кухонне вікно прочинене, корму та води вистачить, одну ніч він якось переб’ється. Наступної миті вона усвідомлює, що не варто було залишати вікно відчиненим у таку погоду, і що взагалі-то краще за все поїхати додому і приладнати ту кляту котячу дверку. Карен зацитькує сумління, витягає мобільний і скролить потрібний контакт у телефонній книзі.

Їй відповідає приємно здивований голос.

— Привіт, серденько! То ти жива?

— Здається, заледве. Ти ще в місті?

— На жаль, ні. Я за кермом і вже майже вдома. А ти де?

— Я ще на роботі, але хотіла виходити і сподівалася знайти товариство.

— Чому ж ти раніше не далася чути,— зітхає Маріке.— Не маю сили повертати назад у цю кляту погоду. По­переджують про ожеледицю. І це у жовтні, здуріти можна!

— Он як, тоді мені ще менше хочеться додому. Ти не проти, якщо я переночую в майстерні?

— Звісно ні, у тебе ж є ключ. Там тепло і затишно, печі працювали від учорашнього дня, я їх вимкнула перед тим, як поїхати. То як там субота?

Дві секунди копирсання в пам’яті, перш ніж Карен знаходить потрібну зачіпку. У хвилину слабкості вона запросила декількох друзів відсвяткувати її останній день народження перед числом п’ятдесят.

— Чорт, я геть забула…

— Забула?

— Не мала часу про це думати. Ти ж читаєш газети?

— Тільки сторінки про культуру, як тобі відомо. Та жарти у бік, навіть я не змогла пропустити, що в Ланґевіку вбили якусь нещасну жінку. Ти працюєш із цим випадком?

— Не тільки працюю, я веду розслідування.

Маріке присвистує.

— Чудово! Тоді почуємо всі подробиці у суботу.

Карен трохи бариться з відповіддю.

— Не знаю, чи встигну. Та й нема тут що святкувати. А от наступного року…

— Тоді вважай це поминками. Ти обіцяла приготувати кріклінги.

— Я була п’яна. Обіцянки, що даються під час устричного фестивалю, недійсні.

— До речі, Коре казав, що ти підчепила якогось мужика після того, як я пішла додому. Хто такий?

— Ніхто. І нічого в нас не було.

Занадто швидко і твердо відповіла я, щоби бути пе­ре­конливою.

— Ага, ти кажеш…

— У всякому разі не маю сили говорити про це зараз.

— Значить, черговий мерзотник. Тобі не спадало на думку спробувати спати з кимось, хто тобі подобається?

Карен не встигає відповісти, коли Маріке веде далі:

— Маю повертати, тому треба прощатися. Поговоримо про це іншого разу. Але якщо ти справді передумала щодо суботи, мусиш зателефонувати Ейріку та Коре, я знаю, що вони дуже чекають на це святкування.

Карен швидко прикидає: молюсків вона може зварити із заплющеними очима, а вино встигне купити якогось дня після роботи. Якщо в розслідуванні не станеться нічого надзвичайного, то чому б і ні? Крім того, їй не завадить товариство.

— Маєш рацію,— погоджується Карен,— звичайно, приходьте. Але я не встигну поприбирати. І попрошу тебе купити в місті якогось смачного хліба, у Ланґевіку не залишилося жодної пристойної пекарні. А якщо щось трапиться на роботі, і мені доведеться вас покинути, то мусите розважатися самі.

Сорок дев’ять, думає Карен, поклавши слухавку. Як це, бляха, сталося?

36

За двадцять хвилин вона пробирається крізь запруджену барну частину ресторану «Монастир» і сідає за столик на двох. Швидко окинувши поглядом дошку з меню, махає офіціантці і замовляє тріску з маслом і хроном.

— І пів пляшки червоного вина,— додає Карен.

Її погляд блукає залом. Біля стійки над щільною стіною спин здіймаються руки, привертаючи увагу бармена, щоб устигнути зробити останнє замовлення за ціною «щасливої години». Але сам ресторан заповнений ледве наполовину, і Карен заходиться розглядати гостей, удаючи, що вивчає інтер’єр. «Монастир» розташований поруч із міським театром і, ймовірно, багато хто з відвідувачів пізніше піде туди. Може, он та пара середнього віку, якій щойно принесли десерт, і точно ті четверо причепурених жіночок шістдесятип’ятилітнього віку, які, весело сміючися, замовляють іще одну пляшку білого і просять рахунок. Може, навіть і та тридцятилітня пара, що сидить поруч із Карен, хоча це більш сумнівно. Жінка з ентузіазмом про щось розповідає, поки чоловік інтенсивно жує свій антрекот, ласо поглядаючи на бар. Час від часу він байдуже угукає. Карен це нагадує знудженого батька, який недільного ранку гойдає на ігровому майданчику свою дитину і з відсутньою усмішкою на вустах подумки запитує себе, коли ж тій дитині це вже набридне. Або господаря під час вечірньої прогулянки, що терпляче чекає, коли ж песик нарешті нанюхається і зробить свої справи.

Невже жінка і справді не помічає відсутності інтересу до її слів, чи їй це байдуже? Невже її влаштовує, що до неї ставляться, як до пса?

Офіціантка ставить на стіл тарілку, на якій парує картопля, і невелику мідну мисочку з топленим маслом. Тріска виявляється відмінною — яскраво-білою, у міру солоною і такою, що розпадається на пластинки, коли торкаєшся її виделкою. Хрін щипає очі, і Карен задоволено усміхається, жуючи. Із роками вона притупила в собі неприязнь до походів у ресторани насамоті, тож зараз просто ігнорує зацікавлені чи співчутливі погляди від переповненого бару у свій бік. Коли жінка з-за сусіднього столику ледь скрушно їй усміхається, Карен піднімає келих із такою щирою усмішкою, що жінка відразу ж опускає очі і щось шепоче чоловікові. Той швидко повертає голову й повільно обмацує Карен поглядом з голови до ніг, а тоді з нудним виразом обличчя відвертається і продовжує жувати. Дві жінки, які жаліють одна одну, думає Карен.

Її думки звертаються до Карла. Його лють від усвідомлення того, що Карен була не зовсім чесною щодо Юнасових справ у ніч перед убивством, схоже, вляглася, але між ними виникла певна дистанція. Нотка надмірної ввічливості зберігалася в його голосі до самого кінця дня — це було наче своєрідне покарання. А під час останньої зустрічі Карл підозріло мовчав.

Карл Бйоркен — її найближчий колега. Саме до нього Карен звертається, щоби щось обміркувати, обмінятися ідеями чи просто випити пива після роботи. Хоча Карл ніколи відверто не протестував проти брутального жаргону, що вже багато років домінував у відділі, сам він ніколи ним не користався. Якщо я втрачу його довіру, думає Карен, подальша робота перетвориться на жахіття.

Подужавши половину тріски, Карен завмирає. Біля бару вигулькує добре знайомий профіль, і в нападі паніки вона відвертається, міркуючи, як урятуватися. Наступної миті він таки її помічає. Йон Берґман цілеспрямовано крокує до Карен, широко усміхаючись. За звичних обставин вона була би рада його бачити, але зараз їй потрібно тільки одне — щоби він негайно зник.

— Здоров, Карен. Ти сама, можна до тебе підсісти?

— Аж ніяк не можна,— твердо відповідає вона.

Йон кладе руку на стілець навпроти і зупиняється посеред руху зі скептичною міною. Карен складає ніж і виделку на тарілці і відхиляється назад.

— Ти ж знаєш, що я не можу спілкуватися з тобою під час активної частини слідства.

— Гаразд,— відповідає Йон.— Але хоч щось можеш розповісти? Смеед усе ще підозрюваний?

— А хто сказав, що він підозрюваний?

— Ну, коли вбивають жінку, зазвичай у цьому зацікавлений її чоловік або колишній чоловік. Поки не знайдуть іншого підозрюваного, ясна річ. Але, може, ви його вже знайшли?

Карен глибоко зітхає.

— Йоне, тут без варіантів, я нічого тобі не скажу. Може, даси мені спокійно поїсти?

— Значить, є чим поділитися? Я правильно тебе потрактував?

— Ні, потрактуй мене так, що я просто хочу доїсти цю тріску, поки вона не вистигла, і бажано наодинці.

Йон Берґман ігнорує жест Карін у бік тарілки, надпиває пива і ставить кухоль на стіл.

— Ти ж колись була така відкрита, так щиро ділилася думками…

— Занадто відкрита.

Карен відразу жалкує про сказане, знаючи, що Йон Берґман не промине вчепитися за неї.

— Ага, значить тобі заткнули рота. Призначили вести розслідування, але заборонили коментувати. Ось чому той бевзь Гауґен сам вів так звану «пресконференцію».

Йон Берґман креслить пальцем у повітрі лапки. Як же Карен не терпить, коли так роблять. Напевно, рештки тріски вже вистигли. Карен дає знак офіціантці, що хоче розрахуватися.