Омана

— Можеш забрати собі,— зазвичай казав Томас, коли бачив, як Пер, примружившись, поїдає очима кожну літеру на звороті конверта чергового сингла, до якого Томасу було байдуже.— Бери, якщо хочеш, у мене вже й так багато.

Стає чути дзенькіт посуду і приборів, що ними сервірують стіл, і скрип корка, який не поспішав вилазити з шийки пляшки, та все ж лунко здався. Чиїсь метушливі кроки, хтось поквапом несе ще щось на стіл із будинку. І голоси — тихіші та гучніші — впереміш зі сміхом і проханнями принести ще щось із кухні.

Святковий гамір.

Перу і справді варто було би підвестися і допомогти їм, та він не в змозі перервати цей напівсон. А тепер ще й Брендон починає мугикати «I Feel Like I’m Fixin’ to Die-Rag»³ і хтось — чи не Інґела? — невпевнено йому підспівує. Вона не попадає ані в текст, ані в Брендонів ритм, зате приспів підхоплюють усі, заходячись реготом:

And it’s one, two, three,

What are we fighting for?

Don’t ask me, I don’t give a damn,

Next stop is Vietnam.⁴

Наступної миті Пер усвідомлює, що розплющив очі і теж підспівує. Він зустрічається поглядом з Анне-Марі і вони гримасують один одному, поки вона, жартлівливо пританцьовуючи, наближається до нього.

And it’s five, six, seven,

Open up the pearly gates…⁵

Анне-Марі сідає Перу на коліна, прикладає губи до його шиї, лоскочучи тонку шкіру.

— Ти мав рацію,— муркоче вона.

— Ми мали рацію, ти ж хотіла цього не менше, ніж я?

Пер відчуває, як вона киває та посміхається йому у шию. Так, вона теж цього хотіла.

І так воно й було: сама ідея належала Перу, але рішення прийняли вони разом — кинути все і почати життя з початку.

Цього разу — геть інше життя.

13

Лише на двох поверхах управління поліції Дункера є світло. Із чергової частини на нижньому поверсі та крізь двері ліфта, що виходять на вулицю Редегюсґате, сочиться слабке сяйво, а решта схожої на бункер шестиповерхової будівлі огорнута мороком. Поліція Доґґерландської республіки складається із чотирьох дільниць: північного та південного Гейме, Фріселя і Нооре. Кожна дільниця має власні офіси, що виконують більшість рутинної поліцейської роботи. Слідства стосовно тяжких злочинів, що передбачають понад п’ять років позбавлення волі, веде відділ кримінальних розслідувань Доґґерландської націо­нальної поліції, скорочено — СКР. Відділ розташований на третьому поверсі — над відділами дотримання правопорядку та дорожнього руху і під технічним відділом і відділом інформаційних технологій, що займають мало не весь четвертий поверх.

Більшість співробітників поліції, яким довелося працювати у цьому сірому бетонному бункері, називають його «клінікою». Будівлю звели на порожній ділянці, що з’явилася після того, як, попри численні протести містян, чотири квартали дерев’яних будівель XVIII століття зрівняли із землею. Тепер цей монстр відкидає свою тінь на чудову стару ратушу, що вперто втримує позиції на протилежному боці вулиці.

Цього вечора о дев’ятнадцятій нуль п’ять у великому конференц-залі на третьому поверсі зібралися восьмеро осіб. Кримінальний відділ, окрім заступниці керівника Карен Ейкен Горнбі, представляють інспектори Карл Бйоркен та Евальд Юганнісен і старші поліцейські Астрід Нільсен і Корнеліс Лоотс. Також присутні начальник технічного відділу Серен Ларсен і судмедексперт Ньот Брудаль, а на телефонному зв’язку — прокурорка Дінеке Веґен.

Карен оглядає товариство, яке розмістилося за довгим столом для нарад. На столі під світильником скудний натюрморт із сухих канапок, термоса та хиткої вежі пластикових чашок. Ніхто не частується.

— Що ж, усі на місці,— розпочинає Карен.— Усі ми втомлені, і підстав розтягувати цю нараду немає. Але треба зробити першу спільну звірку. Розпочну із найважливіших фактів.

Усі мовчать, чути лише, як погрозливо скрипить крісло під Евальдом Юганнісеном, коли він міняє позу, як Ньот Брудаль придушує позіхання і як Астрід Нільсен шелестить пакетиком, дістаючи м’ятний льодяник. Дивлячись на високу біляву колегу із провокативно накачаним тілом, Карен істинктивно випрямляє спину і втягує живіт, перш ніж, прочистивши горло, вести далі.

— Сьогодні об 11:55 черговому зателефонували зі служби невідкладної допомоги. Шістьма хвилинами раніше, тобто об 11:49 їм надійшов дзвінок від Гаральда Стеена, мешканця Північного Ланґевіка, який повідомив, що у своїй кухні впала і травмувалася жінка. За словами диспетчера служби порятунку Стеен не зміг відповісти, у якому стані перебуває жінка, бо бачив її тільки з вікна. Точніше, тільки її гомілки і ступні. Брудаль знову позіхає, а за ним і Корнеліс Лоотс, намагаючись прикрити рота тильним боком долоні. Карен відчуває, як її самовпевненість випаровується, і вчасно нагадує собі, що справа не в ній, а в довгому й напруженому робочому дні.

— Диспетчер прийняв розумне рішення і не лише відправив машину «швидкої допомоги», а й зв’язався із черговим поліцейським. О 12:25 на місце прибули патрульні Інґульдсен і Ланґе, випередивши «швидку» на декілька хвилин. Вибивши двері, вони швидко встановили, що на підлозі лежить мертва жінка з тяжкими пошкодженнями обличчя. Гаральд Стеен, який усе ще перебував біля будинку, повідомив, що ім’я загиблої — Сюсанне Смеед.

Те, що розповідала Карен, ні для кого не було новиною, а все ж після того, як прозвучало ім’я колишньої дружини шефа відділу, заскрипіли крісла і стурбовані колеги взялися міняти пози.

— А з якого хріна той старий дізнався, хто ця жінка? Чи ці бовдури впустили його до будинку?

Усі погляди повертаються на голос Евальда Юганнісена. Побачивши його зведені брови й вловивши в голосі невдоволення, Карен розуміє, що цього разу справа таки особисто в ній. Юганнісен не спростить їй життя.

— Ні,— спокійно відповідає Карен,— Сюсанне Смеед була його найближчою сусідкою, і він знав, що живе вона сама. Але так, Едвальде, маєш рацію, Стеен припустив, що це була Сюсанне Смеед.

— А зараз ми знаємо, що це була Сюсанне Смеед,— уїдливо озивається хтось із протилежного боку столу.— Можемо продовжувати?

Ньот Брудаль відхилився назад, прижмурившись і склавши руки на об’ємному череві.

— Дякую, Ньоте,— відказує Карен,— невдовзі ми пере­йдемо до твого звіту. Отже, причиною, чому перед вами стою я, а не Юнас Смеед є те, що вбита — його колишня дружина. Начальник поліції прийняв рішення відсторонити на час слідства Юнаса Смееда, призначити мене замісником керівника кримінального відділу і доручити очолити рослідування.

У залі і далі тихо. Карен долає бажання зробити ковток води і веде далі:

— Це складна для всіх нас ситуація, і до того ж, як ви розумієте, цей випадок викличе резонанс у ЗМІ. Тому зараз як ніколи важливо, щоб із цієї групи не просочувалася ніяка інформація. Усі контакти з масмедіа взяв на себе Віґґо Гауґен. Я інформуватиму його і прессекретаря про все, що відбувається під час слідства.

— Журналюгам це не сподобається,— випалює Карл Бйоркен, криво посміхаючись.— Вони ж завжди хочуть говорити з тим, хто веде розслідування, і зроблять усе, аби оминути Гауґена й вийти на тебе.

— У будь-якому разі це вирішено,— сухо відрізає Карен.— Уся комунікація здійснюватиметься через відділ зв’язків із громадськістю і Віґґо Гауґена, і ні ви, ні я не відповідатимемо на жодні запитання журналістів, поки не буде прийняте інше рішення. Жодних деталей про час, знаряддя чи спосіб вбивства, жодних коментарів про особу Юнаса, обставини його шлюбу із Сюсанне чи ще щось. Цього разу ми тримаємо язик за зубами, о’кей?

Карен дивується авторитарності власного голосу. Саме цей тон її найбільше дратує, коли ним користується начальство.

— Ньоте, даю тобі слово, поки ти не заснув,— додає Карен, криво посміхаючись і беручи склянку з водою.

Судмедексперт вмикає перший слайд презентації, і всі погляди скеровуються до великого екрана на одній із стін. Наступної миті чути інтенсивні вдихи — на екрані з’являється Сюсанне Смеед, яка лежить на спині з розбитим обличчям і головою, поверненою під гострим кутом до матового краю великої металевої печі. У кривавому місиві видніються рештки потрощеного зубного ряду, що скидається на гротескну посмішку.

Карен здається, ніби вкрита веснянками шкіра Корнеліса Лоотса блідіє на тон. Він різко відводить погляд і декілька разів прочісує п’ятернею руде волосся, наче намагаючись відволіктись. Поруч із ним Карл Бйоркен, він різко контрастує із Лоотсом як виглядом, так і реак­цією — чорне, як вороняче крило, блискуче волосся гладко причесане, а темні очі прикипіли до екрана. І тільки ті, хто добре його знають, розуміють, що ховається за дрібним посіпуванням м’яза на правому боці його щелепи. Карл Бйоркен аж ніяк не спокійний.

Навіть Астрід Нільсен, здається, на мить втратила самовладання.

— Господи,— бубонить Астрід, тягнучись за пакетиком із м’ятними льодяниками.

— Я завершив розтин пів години тому,— починає Ньот Брудаль.— Повний звіт напишу завтра, але найголовніше повідомлю вже зараз. Намагатимуся висловлюватися так, аби було зрозуміло навіть поліції Доґґерланду,— додає він, наче відповідаючи на чиєсь невисловлене запитання, яке йому, вочевидь доводилося чути багато разів.

Брудаль перемикає слайд — обличчя Сюсанне Смеед зблизька — і Карен вкотре змушує себе дивитися на нього. Вона болісно усвідомлює, що невдовзі всі погляди спрямуються на неї в пошуках відповіді, якої Карен не має. І в сподіванні, що вона до самого фіналу керуватиме розслідуванням.

Відповідальність за те, щоби знайти вбивцю колишньої дружини цього мерзотника на мені, із гіркотою констатує, а він собі тим часом попиває віскі і відмовляється співпрацювати. І як я маю дати собі з тим раду, чорт забирай? Я ж навіть сама собою не здатна керувати, думає Карен.

— Як я вже казав, на фотографіях дійсно Сюсанне,— голос Брудаля чути з другого боку кімнати, цього разу він слабший, наче от-от надломиться. Брудаль прочищає горло й веде далі:

— Я добре знав її ще за тих часів, коли вони з Юнасом були одружені, тож зміг ідентифікувати тіло навіть незважаючи на ушкодження. Але, звісно, ми підтвердимо її особу ще й за допомогою тесту ДНК.

Брудаль перемикає слайд, і погляди колег мимоволі притягуються до тріснутої шкіри й чорних від запеклої крові пасом волосся.

— Пошкодження, які ви бачите, завдані трьома потужними ударами в голову, імовірно за допомогою залізної пічної кочерги, це вже уточнить Серен. Перший удар завдано із розмаху ззаду і трохи збоку, через що були розтрощені права вилична й носова кістки. У момент удару жертва, вірогідно, підводилася з-за столу або ж спромоглася підвестися після удару — залежно від зросту вбивці. У всякому разі Сюсанне все ще трималася на ногах.

Брудаль знову відкашлюється, робить глибокий вдих і продовжує:

— Другий удар завданий відразу після першого. Вбивця усвідомив, що першого удару недостатньо, тож б’є вдруге. Удар був такої сили, що розтрощив верхню щелепу й відкинув жертву назад, унаслідок чого вона вдарилася головою об піч.

Ньот Брудаль знову перемикає картинку. Цього разу на екрані голова Сюсанни Смеед зблизька.

«Як курка зі зламаною шиєю»,— думає Карен.

— От чорт! — лається Карл Бйоркен.

— Саме так,— сухо відповідає Брудаль.— Безпосередня причина смерті — обширна епідуральна кровотеча між черепом і мозком. Кров відтіснила м’які тканини, заблокувавши центр дихання, розташований там, де головний мозок переходить у спинний, через що жертва перестала дихати. Або, як, напевно, висловилися би ви, жертві проломили череп.

За столом тихо.

— І ще одне,— цього разу в голосі Брудаля чути стриману лють.— Убивця здер один або два персні з лівого підмізинного пальця Сюсанне після її смерті. Крім того, на шиї є чіткі сліди того, що хтось здер з неї якусь прикрасу.

Тепер уже ніхто не скрипить кріслом, не шарудить і не позіхає. Усі мовчки думають про те саме: а може, Сюсанне загинула через таку безглузду річ, як звичайне пограбування, під час якого щось пішло не так? Хай там як, а це спростило би розслідування. Врешті Карен відкашлюється і порушує тишу:

— Ньоте, що ти можеш сказати про вбивцю?

Вона запитує без особливого сподівання на відповідь, яка би їм чимось допомогла. Хай там як, а Карен у цій сфері не новенька й безліч разів чула всі ці запитання і відповіді.

— Небагато,— відказує судмедексперт.— Забудьте всі ці байки про те, що ушкодження начебто здатні вказати на зріст чи вагу тіла того, хто їх завдав, таке буває тільки в кіно. Можу тільки сказати, що потрібна певна міць в руках. Кочерга сама по собі річ досить важка, а удари нанесені з великою силою.

— Або з великою люттю? — озивається Карл Бйоркен.

— Ну, це вже вам дізнаватися. Але так, злість або сильний страх здатні відкрити в людині небачені сили. Крім того, необхідна певна сила, або лють, якщо бажаєте, щоби стягти з мертвого тіла персні. Особливо якщо вони, як у цьому випадку, щільно сиділи на пальці.

Усі знову поринають у мовчазну замисленість.

— Чи вдалося тобі встановити точніший час? — запитує Карен.

— Як я вже казав: коли я прибув на місце, у кухні все ще було нестерпно гаряче — піч увесь цей час палилася, а двері до кухні були зачинені. Першими на місце прибули патрульні, вони відчинили вхідні і кухонні двері, впустивши знадвору холод, від чого температура швидко понизилася. Але потім двері знову зачинили. Тоді прибули техніки і загасили вогонь у печі. У результаті таких коливань температури повітря точний час смерті встановити неможливо.

Судмедексперт робить паузу і відпиває води.

— Але певні результати все ж є. Згідно з моєю оцінкою, смерть імовірно настала в проміжку між сьомою тридцять і десятою. А ще ймовірніше, між восьмою і де­в’ятою тридцять, точніше вже не скажеш.

Карен робить глибокий вдих. Краще не тягнути.

— Можу зі свого боку зробити певний внесок для уточнення часу. Приблизно о п’ятнадцять по восьмій я проїжджала повз будинок Сюсанне і бачила її з дороги.

— П’ятнадцять по восьмій? Якого хріна кудись їхати так рано після устричного фестивалю?

Голос Евальда Юганнісена сповнений скептицизму.

— Я ночувала у знайомих у Дункері, але рано прокинулася і поїхала додому. І приблизно о п’ятнадцять, максимум двадцять по восьмій бачила живу-жівісіньку Сюсанне, яка піднімалася подвір’ям угору після ранкового купання.

Карен швидко обводить поглядом обличчя тих, хто сидить навколо столу, але ніхто начебто не піддає сумніву її інформацію. Але ні — ось зведені брови та іронічна посмішка Юганнісена. Невже він щось знає? Наскільки він близький із Юнасом? Карен відчуває, як її щоки починають паленіти, але наступної миті її рятує голос Брудаля:

— Он як? Будемо знати,— промовляє він із нетерплячою втомою.— Це збігається з моїми висновками. Більше мені особливо нічого додати, крім того, що вміст шлунку відповідає залишкам того, що було на столі: кава із цук­ром, йогурт, вівсяні і житні пластівці, родзинки і мигдаль. Щось типу того клятого корму для коней, який моя жінка вперто купує, вважаючи, що це корисно,— додає Брудаль.

— А й справді в тебе дуже здоровий вигляд,— кидає Карл Бйоркен, криво посміхаючись.

Залом перекочуються поодинокі пирхання. Цього разу слідча група обходиться без брутального жаргону, яким зазвичай захищає свою свідомість від фотографій з місць учинення тяжких злочинів. Тому всі радо вітають кволу спробу Карла Бйоркена пожартувати, а коли Брудаль нарешті вимикає проєктор, напруга в залі остаточно спадає.

— Хтось іще має запитання до Ньота? Якщо ні, то відпускаємо його додому — до дружини і мюслі,— підсумовує Карен.

— Далі твоя черга, Серене,— каже вона після того, як за судмедекспертом зачиняються двері.— І якщо можна, коротко. Ми всі втомилися і хочемо додому.

Особливо я, думає Карен. Ранковий сон й адреналін у крові досі підтримували її в дієздатному стані, але зараз втома різко дається взнаки у всьому тілі. Вона відкриває документ, який Серен надіслав їй е-мейлом пів години тому і відсуває клавіатуру і мишу.

— Добре,— відмахується Серен.— Можемо зараз не роздивлятися фото, залишимо це на завтра. Те, що нам вдалося виявити, легко підсумувати. Як сказав Брудаль, убивця використав стару залізну кочергу. Її слід вважати знаряддям убивства, хоча безпосередня смерть настала від удару об піч. Кочерга ручної роботи, завдовжки сімдесят сантиметрів, вірогідно кінець дев’ятнадцятого століття. На знарряді вбивства не знайдено жодних відбитків пальців.

— Навіть Сюсанне? — запитує Астрід Нільсен.

Чому в неї не втомлений вигляд, думає Карен, розглядаючи біляву жінку по той бік стола. Астрід Нільсен наче щойно повернулася із прогулянки на свіжому повітрі — щоки рум’яні, погляд жвавий. Може, пані досконалість не пила вчора вино літрами, мимохідь проскакує в голові Карен, поки вона бореться з раптовим нападом докорів сумління. Астрід — хороша колега, навіть дуже, із нею завжди легко мати справу. Але надто правильна. Троє дітей, чоловік, який працює у відділі інформаційних технологій, завжди ідеально підстрижений і з якоюсь покірною усмішкою. Карен підозрює, що він баптист або п’ятидесятник, і його вимова, властива мешканцям острова Нооре, цьому в доказ.

— Ні, жодних,— відповідь Ларсена повертає Карен до дійсності.— Вбивця, вірогідно, витер після скоєного кочергу або користався рукавичками. Але в такому разі, як ти кажеш, мали би бути інші відбитки. Проте в домі є ще одна кочерга, значно легша і сучасніша, і на ній ми знайшли відбитки пальців Сюсанне.

— Тоді ми не знаємо, хто саме розпалив вогонь у пе­чі — Сюсанне чи вбивця,— розчаровано зауважує Евальд Юганнісен.— Але навіщо їй було палити піч об цю пору року, не збагну. Надворі щонайменше десять градусів тепла, до того ж у будинку є опалювальний котел!

— Так, усе це правильно,— відповідає Серен Ларсен.— Нам не вдалося знайти нічого корисного у спаленому матеріалі — тільки попіл від дрів та старих газет. Тому нам іще доведеться розгадати загадку, навіщо хтось розпалив піч, і чи це взагалі хоч якось пов’язане з убивством.

Карен згадує мерзлякувату постать Сюсанне: може й нема нічого дивного в тому, що їй захотілося різко підвищити температуру в домі після купання в річці Ланґевіксон у кінці вересня. Та про це ми поговоримо вже завтра, думає Карен, подаючи Ларсену знак продовжувати.

— Найімовірніше, саме вбивця спробував підпалити кошик із дровами поруч із піччю,— веде далі Ларсен.— Але дрова були вологі, а сам кошик насправді був не кошиком, а старим мідним казаном, тож вогонь згас, не сягнувши до штор. Якби цього не сталося, сценарій був би зовсім іншим.

Серен Ларсен робить коротку паузу, гортаючи записник, а тоді продовжує.

— Є деякі ознаки, що підтверджують версію про пограбування. Комод у передпокої обшукали, із торбинки витягли гаманець, у якому, ймовірно, була банківська картка та водійські права. Комп’ютера і мобільного телефону ми теж не виявили, хоча нам достеменно не відомо, чи мала їх Сюсанне. Однак, оскільки в домі немає стаціонарного телефону, можна припустити, що мобільний у неї був. Звичайно ж, ми з’ясуємо в основних операторів, чи була вона їхнім абонентом.

Ларсен знову замовкає і заглядає в нотатки.

— Іще один факт підтверджує версію про пограбування — це, звісно ж, те, що Брудаль повідомив про прикраси. Однак ми виявили в цілості деякі цінні предмети, перед якими не встояв би жоден грабіжник: столове срібло на суму двадцять тисяч марок, іще дещо зі старого срібла вісімнадцятого століття — а це, певно, зовсім не дешеві речі, хоча ми ще не встановили їхню точну вартість.

— А може, грабіжники і не зналися на таких тонкощах,— випалює Евальд Юганнісен.— Звідки молодим наркоманам розбиратися в антикваріаті? А як щодо слідів взуття?

— Толком нічого, але ми законсервували те, що знай­шли. Колеги, які прибули на місце першими, нанесли доволі багато бруду в передпокій і частково до кухні, тож не майте великих сподівань. Що ж до решти, то тут теж нічим похвалитися. Ми знайшли ДНК і відбитки пальців не тільки Сюсанне Смеед, але результати порівняння з базою даних і дактилоскопічним реєстром надійдуть лише завтра ввечері або вранці у вівторок. Але в нас уже є підтвердження щодо свіжих відбитків пальців у вітальні, в туалеті внизу і в кухні.

Ларсен навмисне робить довгу паузу, максимально концентруючи увагу присутніх.

— Це відбитки Юнаса Смееда.

14

Після десятихвилинної перерви і розминки вони знову збираються у конференц-залі. Цього разу склад змен­шується, і за столом залишаються лише працівники кримінального відділу: Ейкен, Юганнісен, Бйоркен, Лоотс і Нільсен.

Корнеліс Лоотс тягнеться вперед, виловлює з ­тареля одну із сухих канапок, а потім передає таріль Астрід Нільсен. Та мовчки хитає головою. Карен веде очима за тарелем, що мандрує довкола стола й опиняється перед нею, і, скрививши верхню губу, розглядає зів’ялі листки салату, що визирають з-під зіпрілих шматків сиру ідеальної прямокутної форми. Голодний шлунок і натяк на головний біль змушують Карен капітулювати. Зітхнувши, вона бере канапку і передає таріль далі.

Жуючи, вони слухають звіт Карла про їхню з Карен зустріч із Гаральдом Стееном, а також про телефонну розмову Карла з доглядальницею Стеена Анґелою Новак. Про деталі телефонної розмови Карен іще не чула.

— Тобто те, що сказав Стеен, виявилося правдою? Я навіть не сподівалася на таке,— дивується Карен.

— Видається, що так. Анґела Новак підтвердила, що приїхала до Стеена значно пізніше, ніж зазвичай. І підкреслила, що це не через устричний фестиваль, а що вона до того була в іншого пацієнта у селі,— розповідає Карл.

— Не пацієнта,— перебиває Юганнісен.— Тепер це називається отримувач послуги. Тобто клієнт. Іще трохи — і нам накажуть називати злочинців клієнтами, трясця їхній матері,— гугнявить він, пхаючи до рота останній шматок канапки і тягнучись за наступною.

Карл Бйоркен кидає на нього роздратований погляд і продовжує:

— Річ у тім, що тим другим… клієнтом була вісімдесятип’ятилітня жінка, яка лежала на підлозі, коли прийшла Анґела. Оскільки жінка була майже не при пам’яті і не відповідала на звернення, Анґела викликала «швидку» і, звичайно ж, мусила її дочекатися, перш ніж поїхати до Гаральда Стеена.

Карл дивиться у свій записник.

— Я зв’язався з лікарнею, і вони підтвердили, що покази Анґели Новак правдиві. О 9:40 ранку таку собі Веру Драммстад з її помешкання забрала «швидка» і привезла до відділу невідкладної допомоги в лікарні Тюстед. Вірогідно, у неї був усього-на-всього мікроінсульт, але її залишили в лікарні для спостереження, якщо комусь цікаво.

— А вона щось бачила? Анґела Новак, мається на увазі,— запитує Карен, придушуючи позіхання і не сподіваючись почути щось цікаве у відповідь.

Бо відповідь таки нецікава.

— Ні, нічого, наскільки вона пригадує. Але Анґела була у стресовій ситуації як через те, що сталося зі старою, так і через те, що запізнювалася до Гаральда Стеена. Бо знала, що він скаржитиметься на неї.

— Ну й робітка,— бурмоче Корнеліс Лоотс.

— Однак Анґела і старий трохи згодом таки чули автівку, що завелася та поїхала. За словами Анґели, це було перед самими новинами о десятій ранку,— веде далі Карл.— І вона справді сказала, що автівка її батька в Польщі ревла точно так само. Але це сталося в той момент, коли готувалася кава, і Анґела допомагала Стеену підвестися з ліжка, тому ніхто з них не бачив, як авто поїхало звідти.

— У принципі це міг бути зовсім інший автомобіль. Може, хтось просто проїжджав дорогою,— озивається Юганнісен, розводячи руками.

— У принципі, так,— незворушно відповідає Карл.— Але Гаральд Стеен упевнений, що впізнав звук автомобіля.

Евальд Юганнісен кривить рота у скептичній посмішці.

— У цьому, значить, старий впевнений, але чомусь ніхто із них не зауважив, п’ючи каву, що у сусідів починає­ться пожежа. Хіба це не достобіса дивно?

— Не надто,— роздратовано кидає Карл.— За словами Брудаля, вогонь швидко згас, і до того ж кухонне вікно виходить на інший бік. І саме дим із комина за годину змусив Гаральда Стеена зреагувати. Йому здалося дивним, що піч палиться, коли Сюсанне, вочевидь, немає вдома. Через те, чорт забирай, він і вийшов. Ти мене взагалі-то слухаєш?

Карл Бйоркен підводить очі до стелі і розкидає руки, наче звертаючись по допомогу до вищих сил. Юганнісен набирає повітря, щоби відповісти.

— Добре,— втручається Карен.— Корнеліс й Астрід, вам вдалося натрапити на щось корисне? І подайте, будь ласка, ті кляті сухарі разом із термосом.

— На жаль, ні,— відповідає Астрід Нільсен.— Ми поговорили з усіма сусідами в радіусі п’ятисот метрів від подвір’я Сюсанне.

— Тоді навряд чи їх було багато,— бубонить Карен, натискаючи на кришку термоса і цідячи у пластикову чашку світло-коричневу рідину.

— Таки ні, Ланґевік не густо забудований, але ми знайшли кілька будинків, крім Гаральдового, із яких можна було щось побачити.

Вочевидь, стоячи біля загорожі і дивлячись на дім Сюсанне, думає Карен, добре знаючи, які саме будинки має на увазі Астрід. Але наступної миті їй спадає на думку, що з будинку Ґудюнсонів точно видно дім Сюсанне, принаймні із другого поверху.

— І? — цікавиться Карен, запиваючи шматок канапки майже холодною кавою, від якої зводить щелепи.— Нічого?

— На жаль, тільки в одному домі господарі були вдома. Молода пара, Лаґе і Марі Свеннінґ. За їхніми словами, вони спали до обіду, тож нічого не бачили і не чули.

— А Ґудюнсони? — не втрачає надії Карен.

Корнеліс Лоотс здивовано на неї зиркає.

— Ти знаєш увесь Ланґевік?

— Уже не весь.

— Поїхали,— похмуро повідомляє Астрід Нільсен.— До Іспанії, на кілька тижнів, повернуться наступної неділі, за словами батьків Юганнеса Ґудюнсона, із якими ми зв’язалися телефоном. Шкода, бо це, здається, велика сім’я із чотирма дітьма, тому більш імовірно, що принаймні хтось із батьків був би на ногах у недільний ранок.

— Звідки в людей стільки грошей? — сердито озиває­ться Евальд Юганнісен.— Як думаєте, у скільки обійдеться проживання двох дорослих і чотирьох дітей у готелі на узбережжі Іспанії? І крім того, дітям треба ходити до школи…— ниє далі Юганнісен.

— Юганнес Ґудюнсон — головний інженер «Noor Oyl»,— сухо кидає Карен,— а його дружина має власну аудиторську компанію, тож вони можуть собі дозволити. А діти ще маленькі: старший, здається, ще не ходить до школи, а наймолодші — близнята — і їм десь рік.

— То ти їх знаєш? — запитує Астрід.

— Не дуже,— відповідає Карен і міняє тему.

Немає жодної підстави розповідати про те, що її колишній однокласник упродовж двох років мав звичку заїжджати до неї після візитів на нафтові платформи. Ці стосунки були взаємно беземоційні, але задовольняли обох сексуально і закінчилися в той момент, коли народилися близнюки. Мабуть, у нього більше не було на це часу. Або сил.

— Якісь новини про автівку Сюсанне, Евальде? — вголос каже Карен.

Юганнісен зустрічає її погляд кислою міною.

— Думаєш, я би досі про це не розповів? А в тебе що там, поговорила із шефом?

Карен стисло звітує про візит до Юнаса Смееда. І каже вона правду, виключно правду, тільки не всю.

Ані слова про ніч у готелі «Странд», ані слова про те, як Юнас цмулив віскі, не йшов на співпрацю і фактично виставив її за двері під дощ. Натомість Карен коротко розповідає про те, що Юнас Смеед, відсвяткувавши устричний фестиваль напередодні, залишив автівку у центрі міста, пішов пішки додому і заснув на дивані. Далі, так само не відходячи від істини, Карен переказує, як Юнас наступного дня прокинувся від телефонного дзвінка Віґґо Гауґена й вирушив по автомобіль, аби особисто повідомити новину про смерть матері їхній доньці.

Карен і сама дивується, як майстерно їй вдалося оминути той факт, що ночувати у місті залишився не тільки автомобіль Юнаса, а й сам Юнас, і що додому він потрапив аж уранці.

За столом знову западає мовчанка. Ніхто не озвучує запитання, чи є хтось, хто може підтвердити свідчення Юнаса. Ніхто не здогадується, що Карен Ейкен Горнбі — єдина людина, яка може забезпечити йому алібі, принаймні до двадцяти хвилин по сьомій ранку.

Але, з іншого боку, яка різниця? Головне питання в тому, що Юнас Смеед робив після того, як залишив готельний номер.

15

Карен сидить у машині, втупившись поглядом поперед себе. Вздовж вулиці Редегюсґате слабко світять ліхтарі, трохи далі над темним Голландським парком висить молодик, а ще далі, на значно краще освітленій вулиці Одінсґате, сновигають поодинокі автівки. Центральні частини міста приготувалися до нічного сну, загорнувшись у сонну недільну ковдру. Карен зронила важкі руки на кермо й відчуває втому в кожній клітинці тіла. Пів на одина­дцяту, дорога додому забере майже годину. У роті огидно після двох сухих канапок і водянистої бурди з термоса, і Карен з гіркотою згадує ранішню обіцянку щодо здорового способу життя. Це і справді було сьогодні вранці? Здається, наче минуло декілька днів.

Карен кидає погляд на пасажирське сидіння, де поруч із торбинкою досі лежать взяті з дому банан і кока-кола. Банан потемнів і видає кислуватий запах, коли в салоні стає тепліше. Карен збирається викинути його у вікно, але передумує — сил бракує навіть на це. Натомість бере бляшанку, зриває кришку і робить декілька ковтків шипучої солодкої рідини. Відригнувши, ставить бляшанку в підставку між сидіннями і береться за перемикач передач, але призупиняється, нишпорить у торбинці і щось шукає. Кинувши до рота цигарку, запаливши і глибоко затягнувшись, Карен думає про те, що нові звички, як і тижні, завжди починаються з понеділка. Залишилася ще ціла година цієї клятої неділі.

Карен їде рівно і швидко, перемикаючи світло фар із дальнього на ближній, коли на скупо освітленому шосе попереду виникають автівки у бік Дункера, і зосереджує­ться на тому, щоби не заснути, водночас подумки перебираючи події дня. Ранок у готельному номері здається дуже далеким, майже вигаданим, і їй геть не хочеться повертатися до цього спогаду. Першу зустріч з Інґульдсен і Ланґе їй, вочевидь, завдяки інстинкту самозбереження вдалося відсунути за куліси, а от спогади про решту дня і досі мають чіткі контури.

Вона згадує розмову з Віґґо Гауґеном. Тоді вона думала лише про те, що Сюсанне Смеед вбили і як, у біса, пережити цей день без блювоти. Досі в Карен не було часу поміркувати над тим, чому Гауґен узагалі призначив її очолювати слідство і заміщати Юнаса на посаді керівника відділу. Чому він не призначив Юганнісена чи Карла? Навіть попри те, що формально вони нижчі за рангом, Гауґен запросто зміг би придумати якусь відмовку, як це не раз робив раніше.

Попередні спроби Карен стати керівником відділу аж ніяк не увінчалися успіхом.

Карен призначили кримінальним іспектором за часів керівництва Вільгельма Касте. Касте вбачав у ній свою безпосередню наступницю, коли йому самому прийде час піти на пенсію. Але за чотири роки до цього омрія­ного дня він помер від інфаркту, тож усі перспективи кар’єрного зростання Карен довелося поховати разом із ним. Замість Касте швидко призначили Улофа Кварнгаммара, який мав упереджене ставлення до працюючих жінок. І що вища посада, то більшим було це упередження. Проте навіть Улоф Кварнгаммар розумів, що звільнити Карен він не в змозі. Натомість існували інші способи принизити її. Впродовж наступних років Карен постійно оминали увагою на зборах, їй ніколи не пропонувати взяти участь у найцікавіших розслідуваннях і докоряли браком досвіду роботи «в полі». А той факт, що вона отримала поліцейську освіту, пів року пропрацювала за спеціальністю і здобула ступінь бакалавра кримінології в Лондонському столичному університеті важив значно менше, ніж багаторічний досвід патрулювання, що мали її колеги-чоловіки. Те, що Карен якось на пряме запитання журналіста підтвердила, що гендерна рівність в доґґерландській поліції залишає бажати кращого, аж ніяк не додала їй популярності в очах керівництва. І байдуже, що це трапилося двадцять років тому, під час навчання в поліцейській академії. Як висловився Кварнгаммар, тобі довіку не забудуть, якщо хоч раз нагадиш там, де їси.

Та найбільшою помилкою Карен, одвічною чорною хмарою над її головою було те, що одного разу вона зрадила — покинула свій відділ і навіть країну, проживши багато років за кордоном. А потім з’явилася знову, і їй, бачте, забаглося повернутися в команду так, ніби нічого не відбулося!

Після несподіваної кончини Кварнгаммара на п’ятому році керування відділом — у нього розірвалася аорта,— Карен відчула, що настав її час. Поки колеги поминали шефа в пабі, вона сиділа вдома за кухонним столом і, попиваючи віскі, складала мотиваційний лист на посаду керівника відділу. Але звідкись випірнув несподіваний кандидат — Юнас Смеед. На думку начальника поліцейського управління Віґґо Гауґена, шість років роботи у відділі охорони порядку, незакінчена юридична освіта і три роки на посаді заступника керівника відділу боротьби з економічною злочинністю були вагомими досягненнями для призначення на посаду шефа кримінального відділу. Крім того, за словами Гауґена, сказаними під час представлення нового керівника, Смеед «добре зарекомендував себе в роки роботи патрульним» (Гауґен зробив штучну паузу, щоби перечекати ввічливі смішки). Ба більше: у відділі боротьби з економічною злочинністю Смеед виявив «неабиякі організаторські здібності й широту кругозора», а також підтвердив наявність «яскравих лідерських якостей». Карен перестала слухати цю маячню одразу, як прозвучало слово «патрульний».

Вона й досі не могла позбутися думки, що головною причиною призначення Юнаса Смееда була його приналежність до однієї з найвпливовіших сімей на доґґерландських островах. А з другого боку, якщо вже бути геть відвертою, Карен ніколи аж так сильно не цікавила посада керівника. Податися на цю роль її змусило бажання довести, що вона впорається зі складанням стратегій, виявленням пріоритетів і керівництвом складними розслідуваннями набагато краще, ніж Улоф Кварнгаммар. Але решта робочих обов’язків керівника приваблювала її значно менше: співбесіди з колегами, обговорення зарплат, регулярна звітність начальнику управління, потреба прогинатися перед політиками і найгірше з усього — проводити «заходи для зміцнення колективу». Тож розчарування від утрати посади швидко змінилося полегшенням.

Однак зараз вона таки опинилася в лайні.

Це лише тимчасово, нагадала собі Карен, запалюючи ще одну цигарку. Що швидше завершиться це рослідування, то швидше Юнас Смеед знову обійме свій керівний пост, а Карен поверне собі свободу.

16

Захекавшись, Карен спирається руками об коліна й дивиться на море. Вдалині, по темному краю між небом і морем, повільно пливе вантажне судно. Карен поволі випрямляє спину, відчуваючи, як шалене калатання серця заспокоюється і дихання повертається до норми. Чотири кілометри лісовою стежкою вздовж узбережжя на північ від Ланґевіка, якихось чотири кілометри, а по спині вже цівкою збігає піт, і в роті сухо. Карен усвідомлює, що давно не тренувалася. Багато місяців і сигаретних пачок тому.

Декілька хвилин вона насолоджується вітром, що охолоджує її розпашілі щоки, але коли вітер притискає до спини мокру від поту вільну футболку, Карен здригається. Відкидає з обличчя пасма волосся і замріяно дивиться на скелі. Потім кидає швидкий погляд на годинник: два­дцять на сьому. У неї все ще є трохи часу, щоби посидіти на захищеній від вітру стороні мису, перш ніж бігти назад. Якщо пощастить, у котрійсь із ущелин знайдеться дощова вода.

Карен зачерпує рукою крижану воду, п’є і всідається, підтягнувши до себе коліна і спершись спиною об шорстку поверхню скелі. Так сидить і спокійно дивиться на море. Лише небо, море, скелі і далекий горизонт. І все ж Карен могла би впізнати саме це місце з-поміж тисячі інших. Воно закарбувалося в ній іще з дитинства. І саме сюди вона повернулася пізніше, за багато років, коли життя без попередження вислизнуло в неї з-під ніг. Саме тут вона змогла існувати без Джона й Матіса. Минуло вже одинадцять років. Та Карен ще досі інколи викрикує їхні імена, звертаючись до моря.

Для Карен море ніколи не синє. На Фріселі, та навіть і в Дункері і вздовж усього західного узбережжя аж до Равенбю море не таке, як тут. Там іноді можна побачити, як на темно-синіх хвилях гойдаються білі гуси, а на ясному блакитному небі пливуть пухнасті хмари. Там зеленіють круглі пагорби, а дерева стоять високі й пишні. Але тут, лише за декілька кілометрів на північний схід від столиці, рослинність притискається до землі. Тут на скелях й скудних грунтах пнуться криві, погнуті вітром сосни, а коло самої землі принишкли приземкуваті чагарники, що звикли боротися з поривчастими вітрами. І в ті рідкісні дні року, коли чисте небо забарвлює поверхню моря у блакитний колір, цей ландшафт здається Карен чужим, нещирим і ненадійним, наче намагається видати себе за щось інше.

Палітра тут відрізняється від зелені, що вкриває родючі землі Гейме, віддалені від моря, чи жовтого золота піщаників Фріселя. Тут так само багато відтінків, але лише натреноване око здатне вловити розмаїття кольорів у ландшафті, де гранітно-сірі скелі опираються відкритому морю.

Карен бачить це розмаїття, її зір уміє розрізняти сріб­лясті, олов’яні і свинцеві відтінки морських хвиль. Вона бачить ніжну зелень повзучої верби й осоки, фіолетові сутінки гірських ущелин і зміни пір року — від весняного цвітіння рядника до пізньо-літнього плакуна. І зараз, коли літні рослини на скелях засихають, і літо невблаганно відступає, погляд Карен мандрує вглиб острова, де схили рясно вкриті вересом. Тут її дім.

Усвідомивши це, Карен підводиться і біжить назад.

17

Ланґевік, 1970

— Коли вона вже встане, я більше не витримую!

Анне-Марі зриває подушку, якою затуляла вухо, і жбурляє через усю кімнату. Потім починає сповзати з ліжка, схлипуючи і заходячись криком. Пер витягує з-під ковдри руку і хапає її за передпліччя.

— Спокійно, скоро це минеться,— втомлено бубонить він.

Анне-Марі рвучко обертається і впивається в нього докірливим поглядом — так, наче він теж винен.

— Минеться? Коли? Я ніколи до цього не звикну!

Її крик гучніший за той, що лунає із сусідньої спальні. Враз стає абсолютно тихо.

— Я мав на увазі, що коліки в Луве скоро минуть,— терпляче пояснює Пер.— Вчора Діса сказала, що вони ось-ось закінчаться. Чуєш, уже не плаче. Томас прокинувся, це його кроки. Можемо спати далі.

— «Діса сказала,— сердито передражнює Анне-Марі,— Томас встав»! Хіба ти не розумієш? Єдина, хто палець об палець не вдарить, це Інґела.

Голос зривається на фальцет, розрізає ніч і, здається, пробивається крізь стіну та щілини у дверях. Їх може почути Томас, або навіть Інґела. Пер Ліндґрен відпускає руку дружини і сідає на ліжку. Тихо зітхнувши, вмикає лампу.

— Вона годує грудьми,— обережно промовляє Пер, добре усвідомлюючи, що кожне слово може підлити оливи у вогонь.— Це дуже виснажує, до того ж різниця між хлопчиками ледве більше року.

— Он як? Виявляється, ти багато знаєш про грудне вигодовування. Бо мені цього ніколи не дізнатися. Це тому ти так любиш спостерігати, як вона годує? Думаєш, я не бачу?

Пер відчуває докір сумління. Не тому, що Анне-Марі має рацію, а тому, що він ясно відчуває, що здатен використати цей докір, аби перебрати на себе роль мученика. Адже образили його, і він має намір вибити зброю з її рук. І робить це — навіть не словом, а відвертаючи обличчя і втуплюючись у вікно. Надворі вже майже світло, і шматок тканини, що тимчасово слугує шторою, не здатен подовжити коротку червневу ніч. Не дивлячись на дружину, Пер знає, що її гнів і безпомічність уже перетворюються на тривогу.

— Вибач, Пере,— промовляє Анне-Марі,— я знаю, що ти б ніколи…

Пер витримує паузу після її слів, перш ніж оберну­тися.

— Ти пам’ятаєш, що ми вже говорили про те, що тобі може бути важко тут, серед усіх цих дітей. Що ти не даси собі із цим раду,— озивається Пер.

— Але я даю раду. Авжеж даю. Річ тільки в тім, що…

Пер Ліндґрен розглядає свою дружину з ніжністю і роздратуванням. Зараз, коли вона більше не кричить, коли лють згасла і перетворилася на слабкість, він знає, як ви­йти із ситуації. Він робитиме те, що вміє найкраще,— утішатиме.

— Ходи сюди,— каже він, піднімаючи ковдру.

Анне-Марі вагається, але лише якусь мить, а тоді притуляється холодною спиною до його теплого живота. Пер дбайливо вкриває її ковдрою з головою і втискає свій ніс у її шию і трохи вологе волосся. Тоді починає гладити плечі жінки, вдаючи, наче не чує, як вона бубонить:

— Це несправделиво, вона родить і родить… а вдячності аніскілечки…

— Ш-ш,— заспокоює Пер, продовжуючи гладити її по спині. Її худенькі плечі нагадують пташині крильця. Пер здригається і соромиться своєї реакції, зауваживши, що Анне-Марі тихо плаче.

— Вона ними навіть не переймається, за дітьми майже завжди доглядає Томас, хоч вони і не від нього. Інґела лише годує грудьми,— схлипує Анне-Марі, шморгаючи носом.— Я знаю, що ти на неї не дивишся, але навіщо вона постійно демонструє груди?

Поки його руки підтягують її нічну сорочку і проводять по майже непомітних вигинах тоненького тіла, Пер уявляє, як Інґела відкидає руде волосся та однією рукою розстібає блузку, вивільняючи повну молока грудь. Роб­лячи це, вона зустрічається поглядом із Пером.

Із цією фантазією Пер Ліндґрен входить у свою жінку.

18

Карен Ейкен Горнбі виходить із ліфта на третьому поверсі. Її ноги втомлені, а волосся іще вологе. Дорога назад від скель іде вгору, тож далася їй важко, але після швидкого душу, вівсянки та міцної кави з’явилося відчуття задоволення. Новий тиждень — нові звички, і цього разу їх принаймні вдалося започаткувати. Навіть вигляд Астрід Нільсен, яка, вочевидь, встала ще о п’ятій і пробігла вдвічі більше, а зараз глибоко занурена в роботу, не в змозі зіпсувати гарного настрою Карен.

— Добрий ранок,— вітається Карен.— Ми перші?

— Добрий ранок, шефе. Ні, Юганнісен теж є, мабуть, робить каву.

Відколи це він почав з’являтися на роботу ще до восьмої, думає Карен, відчуваючи, як усмішка зникає з вуст. Вона проходить до свого місця, знімає куртку і вішає її на спинку крісла. Тієї самої миті, коли знайома мелодія сигналізує, що комп’ютер запустився, за її спиною вигулькує Евальд Юганнісен із чашкою кави.

— Он воно як,— награно дивується він.— То ти не займатимеш кабінет шефа?

Перш ніж Карен устигає відповісти, зі сходової клітки дзенькає, і з ліфта одночасно виходять Карл Бйоркен і Корнеліс Лоотс. За якусь мить вони відчиняють двері і заходять, жваво бесідуючи про перегони на іподромі в Ракне на наступних вихідних. Цієї короткої заминки достатньо, щоби не відповісти Юганнісену якоюсь спонтанною зухвалістю.

— Знаєш, Евальде, я сподіваюся, що ця ситуація буде настільки нетривалою, що міняти робоче місця немає сенсу. Ти ж так само на це сподіваєшся? — спокійно відповідає Карен.

Юганнісен мовчки розвертається і рушає до свого стола.

За двадцять хвилин усі члени слідчої групи один за одним сідають за круглий стіл для нарад. У кожного чашка з кавою, записник, ноутбук і пожмакані пакетики з нікотиновими жуйками. Бракує лише Евальда Юганнісена, який досі стирчить у коридорі і з кимось спіл­кує­ться по мобільному. Корнеліс допоміг Карен притягти до залу і встановити біля стіни велику дошку для оголошень. Чекаючи, поки Юганнісен закінчить ­розмову,

Карен за допомогою круглих магнітиків прикріпляє до дошки декілька світлин поряд із картою Ланґевіка та прилеглиї територій. Перший знімок — збільшене паспортне фото Сюсанне Смеед. Нижче Карен розміщує оперативне фото тіла Сюсанне на кухонній підлозі. Далі — фото кованої сталевої кочерги із залишками крові та білявими волосинами, що пристали до неї. Поруч Карен пише імена: Юнас Смеед, Сіґрід Смеед, Гаральд Стеен, Анґела Новак. А в самому низу, не знайшовши нічого більш інформативного, вішає низку фото дому і по­двір’я Сюсанне.

Не надто багато, думає Карен. А якщо чесно — взагалі нічого.

— Скоро зможеш почепити ще одну фотку,— чути голос із дверей.— Знайшли автівку.

Замість набридлої кислої міни на обличчі Евальда Юганнісена — обережне піднесення. Він останнім заходить до залу, зачиняючи за собою двері.

— Вона стояла на парковці в Мербеку,— повідомляє Юганнісен, опускаючись в одне з вільних крісел.— Ділянку огородили, техніки вже в дорозі.

— Добре. Попроси їх ретельно перевірити стартер, зокрема те, чи насправді він видає якийсь специфічний звук.

Юганнісен зводить брову, але коротко киває і щось записує.

— Чи маємо вже списки пасажирів круїзного лайнера?

— Так, на жаль,— похмуро озивається Корнеліс.— На борту було 187 пасажирів.

Карл присвистує.

— 187? Це ж знадобиться купа часу!

— Ну так, і це ще невеликий лайнер. Зараз на них тренд, вони хоч і невеличкі, але достобіса ексклюзивні.

— А з ким ти розмовляв?

— Спершу з начальником порту, а потім з керівником відділу з питань безпеки на борту. Він був радий допомогти, але водночас його начебто розвеселив той факт, що хтось з їхніх гостей міг виявитися причетним до вбивства. Пасажири на цьому судні здебільшого немолоді — переважно заможні американські пенсіонери, для яких круїзи — стиль життя, але є і скандинави, голландці, пара італійців. Толком не розумію, що нам робити із цими списками.

Корнеліс зневірено дивиться на Карен.

— Ну, без нашого відома ніхто з пасажирів зникнути з порому не міг,— сухо озивається Карен.— Перевіримо, чи є в когось із них судимість. Розумію, що це не вселяє особливої надії, але зробити це потрібно хоча б із формальних міркувань. Звернемося по допомогу до колег із відповідних країн. Але це завдання я доручу комусь іншому, Гауґен пообіцяв будь-яке необхідне сприяння.

— Такого ще не бувало,— надуто бурчить Евальд Юган­нісен.— От що робить інтерес засобів масової інформації.

Карен приховує посмішку. Юганнісен має рацію, Віґґо Гауґен зазвичай не розкидається ресурсами, коли йдеться про звичайні кримінальні розслідування, але цього разу він не скупиться.

— Тільки скажи, і я подбаю, щоби тобі надали все необхідне, у вашому розпорядженні всі доступні нам ресурси,— заявив Гауґен, коли кілька хвилин Карен розмовляла з ним.— І повідомляй мене про все, що відбуває­ться, зрозуміла?

«Усі доступні ресурси»! В їхньому управлінні це аж ніяк не привід хизуватися, думає Карен. Хоча відділи, які розслідують економічні та екологічні порушення покращили свою ефективність завдяки поєднанню досвіду і вдалих кадрових рішень, число слідчих, що мають вагомий до­свід у розслідуванні вбивств, залишається дуже обмеженим. Подібні злочини, скоєні невідомою особою, на доґґерландських островах відбуваються вкрай рідко. Натомість ненавмисні вбивства, згвалтування і побиття є буденни­ми явищами, і Карен пригадує, що брала участь лише у приблизно п’яти розслідуваннях, де вбивця був невідомим. Один із випадків, до речі, досі не розкритий — так і не вдалося з’ясувати, хто саме убив літню пару на півночі острова Нооре шістнадцять місяців тому. Син, який по вуха зав’яз у боргах, виявився єдиною особою, яка могла отримати якийсь зиск від смерті батьків, але він мав залізне алібі. Головною версією поліції було припущення, що в сина був якийсь помічник, але жодних доказів цього так і не було знайдено, і поступово медіа втратили інтерес до справи.

Але цього разу увага преси сама собою не зникне, міркує Карен. Той факт, що до справи побічно причетний посадовець поліції, який, до того ж, є членом однієї з найвпливовіших родин країни, не дозволить журналістам розслабитися, аж поки справа не буде закрита. А то й довше — залежно від результатів. Імовірність витоку інформації до ЗМІ наразі є більшою, ніж будь-коли, а залучення нових людей до слідчої групи лише підвищує ризик того, що хтось проговориться. Ні, не треба, щоби до справи було залучене геть усе управління, подумала Карен після щедрої пропозиції Гауґена.

— Почнемо з невеликої групи, а за потреби підсилимо її,— відповіла вона начальнику поліції.

— До слідчої групи входимо ми, всі присутні тут,— звертається Карен Ейкен Горнбі до колег за столом.— Крім того, я попрошу, щоби нам допомагали Інґульдсен і Ланґе з відділу охорони порядку. Вони вже в курсі справи і зможуть впоратися з рутинними справами. Корнелісе, ти координуватимеш роботу Інґульдсен та Ланґе і підтримуватимеш зв’язок з їхім відділом, коли нам знадобиться їхня допомога.

Корнеліс Лоотс киває.

— Сподіваюся, що мені не потрібно нагадувати: будь-яка інформація виходить із цього приміщення тільки через мене. До речі,— додає Карен,— на дванадцяту призначена пресконференція, у якій братиме участь тільки Гауґен, а після цієї зустрічі я проінформую його про все, що ми маємо на цю годину.

— Тоді це не забере багато часу,— буркає Юганнісен.

— Так, я знаю, що нам поки майже нічого сказати, але, на думку Гауґена, важливо від самого початку продемонструвати медіа нашу відкритість. До того ж це може допомогти нам отримати корисні дані,— додає Карен, уникаючи скептичних поглядів колег.

Новина про вбивство була опублікована ще вчора ввечері, а ранкові медіа лише нескінченно повторюють цю дещицю інформації. Сьогоднішня пресконференція також виглядатиме доволі жалюгідно, і Карен вдячна, що не братиме в ній участі.

Вона робить глибокий вдих і продовжує:

— Отже, беремося до роботи. Ми із Бйоркеном зустрінемося з донькою Сюсанне відразу після моєї розмови з Гауґеном. Евальде й Астрід — на вас робоче місце Сюсанне. Вона працювала у притулку для літніх людей в Західній Одінсваллі, якщо не помиляюся.

— Так, усе правильно,— відказує Евальд Юганнісен.— Я зв’язався з начальницею вчора ввечері, і вона пообіцяла прибути на роботу не пізніше дев’ятої.

— Гаразд. Потрібно опросити всіх, хто може розповісти щось про Сюсанне Смеед,— колег, сусідів і родичів. Із ким вона спілкувалася? Чи мала коханця? Інтереси, конфлікти, що завгодно, здатне допомогти нам намацати імовірний мотив. Корнелісе, будь на зв’язку з техніками і повідомляй мене про будь-які знахідки. У неї вдома мали би бути мобільний телефон і комп’ютер.

Колеги фіксують завдання, коротко киваючи. Навіть Евальд Юганнісен не протестує. Але всі наче мовчазно очікують на якесь продовження. Я щось забула? — у паніці думає Карен. Треба ще щось сказати чи зробити? І в ту ж мить розуміє, на що вони чекають.

— Я розумію, що це незвичайна ситуація, у тому числі і для мене,— звертається до колег Карен, зазираючи в очі кожному.— Дехто з вас, мабуть, дивується, чому Віґґо Гауґен доручив це розслідування мені, і я сама вже не раз ставила собі це запитання.

Під Евальдом Юганнісеном загрозливо скрипить крісло, коли він закладає ногу за ногу і відхиляється назад. Погляд Карен він зустрічає, піднявши брови,— так, наче зацікавлено чекає продовження.

— І? — запитує він.— Маєш якесь пояснення?

Від цих слів невпевненість Карен перетворюється на роздратування. Чорта з два вона тепер прогнеться.

— Підозрюю, що з нас усіх у мене найбільший слідчий досвід,— коротко відповідає Карен.— Це правда, що я не так багато років провела в уніформі, як дехто з вас, зате у справі розслідування тяжких злочинів у мене найбільший досвід серед співробітників відділення. У будь-­якому разі сподіваюся на вашу підтримку і плідну спів­працю. Якщо не заради мене, то хоча би заради Юнаса.

Евальд Юганнісен дивиться на стіл, однак інші кивають.

— Звісно,— погоджується Астрід.

— А як щодо Юнаса,— запитує Карл Бйоркен.— Хто з ним спілкуватиметься?

— Я,— відповідає Карен.— Поговорю з ним сьогодні, але трохи пізніше. А ми з тобою почнемо з доньки. Всі інші копайте щосили. Зустрінемося знову о шістнадцятій нуль-нуль для обговорення. А якщо виявиться щось особ­ливо цікаве, негайно телефонуйте!

19

Сходова клітка у будинку номер 48 по вулиці Аспвеґен пахне побутовою хімією, смаженою їжею і нещодавно прибраним блювотинням. Сіра кам’яна підлога досі мок­ра після вранішнього прибирання, а прибиральник, із яким вони перетинаються у брамі, швидко крокує до білого буса, несучи в одній руці відро, а у другій довгу швабру.

Згідно зі списком мешканців, що займає більшу частину стіни на першому поверсі, Сіґрід Стеен живе на шостому поверсі, тому вони ідуть до ліфту. Карл Бйоркен уже повідомив телефоном доньці Сюсанне про їхній візит, і щойно вони натискають кнопку дзвінка, як двері відчиняються. Схоже, стояла в коридорі і прислухалася до звуків ліфта, припускає Карен, мигцем окинувши поглядом бліде обличчя. Не вимовивши ні слова, молода жінка відразу ж обертається і зникає у квартирі. Карл обмінюється з Карен поглядом, зачиняє за собою двері, і вони прямують за Сіґрід до вітальні.

У кімнаті темно. Задом до вікна стоїть диван, задрапірований тканиною з орієнтальним узором. Щільні вишневого кольору штори блокують осіннє сонце, і єдиним джерелом світла в кімнаті є промінь, що проціджується крізь десятисантиметрову щілину між половинками штор. Дві стіни обвішені полицями з покетбуками і дисками, є також метри зо два конвертів з вінілом. На третій стіні висить афіша з виставки Енді Ворхола в музеї «Луї­зіана»⁶ і обрамлена вирізка з газети з чимось на зразок рецензії з музичного фестивалю на Фріселі. На підлозі лежать два чорні футляри для гітари, а поруч із чорним підсилювачем «Marshall» — стос журналів.

Сіґрід сидить посередині дивану в позі лотоса, подаю­чи чіткий сигнал, що хоче сидіти там сама. На низькому журнальному столику з темного дерева лежить пачка сигарет і зелена запальничка, а поруч — чашка з чаєм із надщербленим краєм. Чашка ще напівповна, а канапка, що лежить прямо на стільниці, здається неторканою.

Не питаючи дозволу, Карен сідає в потерте крісло із підголівником, а Карл вкладає своє довге тіло на низький пуф зі світло-коричневої шкіри. Карен деякий час розглядає частинки пилу, що кружляють у промені світла, і нарешті переводить погляд на чорноволосу дівчину на софі.

Обличчя бліде і закрите, губи стиснуті. Носова перегородка пробита товстим золотим кільцем, а складені навхрест руки вкриті зеленими й синіми закрученими татуюваннями, що зображують якихось змієвидних істот. Волосся, що сягає плечей розтріпане так, наче вона щойно встала з ліжка. Те, що воронячий колір волосся не її природний, викривають ненафарбовані почервонілі очі і світлі вії. Незахищена ділянка міцних обладунків.

Повна протилежність усміхненій білявій дівчинці на світлинах у вітальні Сюсанне Смеед, миготить у голові Карен. Скільки їй може бути років? Близько вісімнадцяти, може, дев’ятнадцять?

— Добрий день, Сіґрід. Як ти?

Дівчина знизує плечима. Карен набирає повітря.

— Для початку прийми мої щирі співчуття. Розумію, як тяжко втратити маму. Ще й у такий спосіб.

У відповідь Сіґрід лише дивиться у стелю, ніби терп­ляче чекає, коли ж відвідувачі нарешті дійдуть до суті справи. Карен робить нову спробу:

— Як ти розумієш, ми зробимо все, що в наших силах, щоби знайти вбивцю твоєї матері. Для цього нам потрібно поставити тобі декілька запитань. Це не займе…

— Що ви хочете знати? — гостро перебиває Сіґрід.— Тільки скажіть, що вам треба знати і йдіть звідси, чорт забирай. Я працюю ввечері, мені треба виспатися.

— Ти працюєш? — здивовано запитує Карл.

— А що тут такого? — Сіґрід переводить погляд на Карла.— Ви вважаєте це недоречним?

Він не відповідає, але зиркає на Карен, яка знову перебирає ініціативу. Її голос вже не такий м’який, коли вона ставить наступне запитання.

— Ти працюєш у одному з музичних барів у місті, чи не так? Як він називається?

— «Люсіус».

— На вулиці Тюбеґате?

Сіґрід не відповідає.

— О’кей,— каже Карен.— Ти працювала там у суботу ввечері?

— Так.

— Як довго?

— Як завжди, до закриття.

— І коли ви закриваєтесь? — терпляче уточнює Карен.

Тепер Сіґрід заходиться розглядати власні нігті. Вочевидь, щось привернуло її увагу, бо вона зосереджено колупає ніготь великого пальця. Шматок чорного лаку відшаровується і падає на коліно.

— Послухай,— перебиває Карл. У його голосі чітко відчувається роздратування.— Ми швидше звідси підемо, якщо нам не доведеться витягувати з тебе кожну відповідь. Коли ви зачиняєтеся?

— О першій,— мурмотить Сіґрід, кусаючи кутикулу на правому вказівному пальці.

— О першій,— підтверджує Карл, занотовуючи в записник.

— Але в ту суботу ми працювали до третьої,— додає Сіґрід, підносячи палець до очей і роздивляючись результат.

Карл молодець, думає Карен. Може її попустить.

— Ти відразу пішла додому після роботи?

— Ні, не пішла. Поїхала велосипедом,— додає Сіґрід після короткої паузи.

Карен долає імпульс підвищити голос. Нехай цього разу дратується лише Карл.

— Ти була сама, чи з кимось? — запитує Карен якомога нейтральніше.

— Маєте на увазі, чи я підчепила когось у барі? Гадаєте, я воджу клієнтів додому, як остання шльондра?

— Ні, Сіґрід,— відповідає Карен ще більш терпляче.— Я мала на увазі, що, може, твій хлопець був із тобою. Або хтось інший чекав на тебе вдома.

В обличчі Сіґрід щось міняється, кутик рота починає смикатися, наче вона стримує плач. Дівчина натягує рукави в’язаного светра на долоні і якусь мить мовчить, а тоді зводить погляд на Карен і відповідає впевненим голосом.

— Ні, ніхто. Я була сама.

— Але ж ти живеш тут не сама? — запитує Карл, киваючи у бік футлярів від гітар.— Обидві твої чи в тебе є хлопець?

Сіґрід знову знизує плечима. Декілька секунд усі мовчать.

— Хрін його знає,— озивається дівчина за якусь мить.— Гадки не маю, чи він збирається повертатися. Ми посварилися, і він пішов. Відтоді я його не бачила.

— Як його звати?

— Сам. Самюель Несбе.

— І ви живете тут разом?

Цього разу Сіґрід киває і швидко проводить рукавом светра під носом.

— Ти можеш розповісти, що сталося?

— Я ж казала: ми посварилися.

— У суботу?

— Так.

— Через що?

— Та яка різниця? Що взагалі вас цікавить? Як у нас справи в ліжку?

— Ні, до цього нам байдуже,— спокійно відповідає Карен.— Але ми хочемо знати, через що ви посварилися, і о котрій годині це трапилося?

— Він розлютився на мене, коли я спілкувалася з кількома голландськими хлопцями, ясно? Ми грали, а в перерві вони підійшли до мене. Не знаю, котра це була година. Може, друга.

— Ви грали,— здивовано повторює Карл.— Я думав, ти працюєш у барі.

Сіґрід закочує очі, глузливо посміхається і трусить головою у відповідь на цю несусвітню дурість. На мить Карен бачить у ній ту маленьку дівчинку зі світлин на каміні Сюсанне Смеед.

— Працюю,— цього разу терпляче відповідає вже Сіґ­рід.— Але, крім цього, ми часто граємо. Можна ж мати різні напрямки роботи, хіба ні?

Вона робить невелику паузу й веде далі:

— У суботу я працювала в барі до пів на дванадцяту, а потім ми грали аж до самого закриття. Дві роботи за один вечір, чи це дивина? Арештуєте мене за це?

Карен відчуває, як сіпаються кутики рота, і зводить брови, щоби не розсміятися. Вона на секунду дивиться на коліна, а тоді перехоплює погляд Сіґрід і, не зводячи з неї очей, ставить наступне запитання.

— Тобто ви з Самом посварилися, і ти сама поїхала додому після закриття. Ти поїхала відразу додому?

Карен бачить, як очі Сіґрід звужуються, а верхня губа копилиться, виражаючи щиру зневагу.

— Ні, спершу я заскочила до Ланґевіка і прибила мамку,— повільно вимовляє Сіґрід, провокативно й безутішно посміхаючись.

Краєм ока Карен бачить, як Карл набирає повітря, щоби щось сказати.

— Це правда? — випереджає його Карен.— Ти справді поїхала до Ланґевіка?

— І якого чорта мені було це робити?

— Гм, ну… може, ти не хотіла їхати додому. Може, тобі було сумно й ти вирішила переночувати в мами.

— Ви знаєте, як це далеко? Велосипедом туди добиратися кілька годин.

— Якщо ти і справді їхала велосипедом, а не, наприклад, автостопом. Після устричного фестивалю, мабуть, багато хто їхав у той бік. Гадаю, хтось би та і зупинився.

— Я поїхала додому,— різко відповідає Сіґрід.— Крім того, звідки мені було знати, що вона вдома? Зазвичай вона завжди кудись їде на устричний фестиваль. Схоже, не терпить, коли комусь весело.

Карен насторожується, почувши нову інформацію.

— І куди вона зазвичай їздить?

Дівчина знову знизує плечима.

— Думаю, як завжди. Сідає на пором до Англії чи Данії. Колись вона їздила на Майорку чи в Грецію, але зараз навряд чи може собі це дозволити.

— То ти не знала, що цього року твоя мама буде вдома?

— Ні, а якби знала, то все одно не поїхала би туди. Вона остання людина, яку я би хотіла бачити.

— Чому? У вас із мамою були погані стосунки? — запитує Карл.

Сіґрід кидає в його бік зневажливий погляд.

— «У вас із мамою були погані стосунки?»,— кривить вона на Карла ниючим голосом.— У нас із нею взагалі не було ніяких стосунків, якщо це вас так цікавить. Я не бачила її й майже не розмовляла з нею більше року.

— І чому так сталося? — цікавиться Карен.

Сіґрід тягнеться до журнального столика й дістає з пачки сигарету. Її тонка рука ледь помітно тремтить, коли вона клацає запальничкою і глибоко затягується.

— Вона була дурнувата,— коротко відказує Сіґрід, видуваючи дим.— That’s why.

— Дурнувата? Як саме?

— Жовчна, надокучлива. Всіх ненавиділа. Намагалася керувати моїм життям, хоч я не живу вдома вже два роки. Цього досить?

— Два роки? То ти рано покинула дім. Тобі справді дозволили?

— На свій шістнадцятий день народження. Я нікого не питала.

Іще одна затяжка, і голос розслабляється, а уїдливий тон пом’якшується.

— А до того, як переїхала, ти жила по черзі з мамою і татом чи лише з мамою? — питає Карен, намагаючись згадати, чи розповідав щось про це її шеф. Та ні, Юнас ніколи нічого не розказував про дочку на роботі, принаймні не в присутності Карен. Лише якось мимохідь згадував.

Сіґрід знову затягується і цього разу випускає дим дрібними кільцями, спостерігаючи, як вони здіймаються до стелі.

— В обох. Щонеділі пакувала речі та переїжджала з одного місця до іншого. Це було жахіття.

— Маєш на увазі, їздити туди-сюди?

— Ні, те, що вони були такі напряжні. Я, напевно, була єдиною дитиною у світі, яка кожного вечора молилася, щоби її батьки нарешті розлучилися. Думала, стане краще, але насправді стало ще гірше — вони безпереч гиркалися, а я мала бігати між ними, як якийсь посильний. Їм бракує клепки, обом,— додає Сіґрід, затушуючи сигарету об блюдце з-під чашки з недопитим чаєм.

Раптом обличчя Сіґрід набуває розгубленого вигляду — наче вона нарешті усвідомлює, що вжила неправильний час щодо своєї покійної мами.

Почуте викликає в Карен і Карла дискомфорт. Вони воліли би не знати, що в Юнаса був бурхливий шлюб і що сварки, вочевидь, не припинялися навіть після розлучення. Особливо з огляду на розслідування вбивства колишньої Юнасової дружини. А те, що ці подробиці повідомила його донька, створює відчуття, наче вони нишпорять там, де не треба. Ніби риєшся у чиїйсь брудній білизні, подумки порівнює Карен.

— Останнє запитання,— каже вона.— Чи були у твоєї мами недруги? Хтось, із ким вона сварилася?

Сіґрід зводить на неї сповнений здивування погляд.

— Із ким вона сварилася? Крім тата, маєте на увазі? Пф-ф! Та з усіма, кого бачила перед собою.

— Може, тобі спаде на думку хтось конкретний?

— Зеленого поняття не маю, що вона робила і з ким бачилася. Останніми роками ми майже не контактували.

Сіґрід замовкає, і її очі починають блищати.

— Гаразд, Сіґрід,— завершує Карен.— Сьогодні ми тебе більше не турбуватимемо, але не виключено, що нам потрібно буде поговорити з тобою знову.

Карен дістає з кишені куртки візитівку.

— Ось мій номер. Телефонуй, якщо щось пригадаєш. Або якщо просто захочеться поговорити,— додає Карен, сама не розуміючи, що має на увазі. Сіґрід Смеед навряд чи добровільно звернеться до колеги свого батька, щоби вилити душу. Особливо якщо ця колега — коп.

Карен кладе картку на столик і підводиться. Коли Карл зачиняє за ними двері, Сіґрід незворушно сидить на дивані.

Їй варто було би замкнути двері, спадає на думку Карен.

20

Карен і Карл мовчки їдуть ліфтом униз. Вийшовши з пі­д’їзду, встигають зауважити трьох тринадцятилітніх пацанів, які, мов щурі, тікають від автівки Карен.

— Кляті шмаркачі, чого це вони не в школі? — злісно випалює Карл, роздивляючись напис чорним маркером на лобовому склі: КОПИ.

— Мене більше цікавить, звідки вони знають, хто ми такі, якщо автівка цивільна.

Карл глузливо гигикає і пробує стерти чорні букви рукавом куртки.

— Та шпана впізнає копів із відстані п’ятдесяти мет­рів. Це в них у генах.

— Припини, зіпсуєш куртку. І притримай трохи свої упередження.

Карен відчиняє дверцята і запускає щітки склоочисника, а Карл вмощується на пасажирському сидінні. Вони мовчки спостерігають за тим, як скломий розмазує по лобовому склу чорну фарбу, перетворюючи її на сірі патьоки. У салоні злегка тхне спиртом.

— Це було непросто,— за якусь мить підсумовує Карл.

Карен мовчки киває.

— Ти певна, що поговориш з Юнасом сама? Може, вдвох буде простіше?

— Дякую за турботу, але гадаю, буде краще, якщо я знову поїду туди сама. Ми небагато вчора встигли обговорити, він був… шокований, і з ним було не дуже легко говорити.

Карл зиркає на неї.

— Маєш на увазі, він був навалений? Ну, я б його не засуджував, якщо він вихилив кілька чарок. Я би точно так зробив, якби хтось прикатрупив мою колишню. Навіть якщо вона була ще тим стервом,— додає Карл, хоча й не дуже ясно, кого саме він має на увазі — свою колишню дружину чи Сюсанне Смеед. Зрештою, яка різниця,— вирішує Карен.

— Він був не зовсім тверезий,— сухо відповідає вона.— Зроблю іще одну спробу сама, а потім, може, і звернуся по допомогу. Подивимося, що сьогодні накопають інші, тоді й вирішуватимемо.

Карл виходить із авто на вулиці Редегюсґате біля управління поліції. По той бік вулиці стоїть бус державної телерадіокомпанії. За відчиненими задніми дверима буса з логотипом доґґерландського телебачення Карен впізнає оператора, який завжди супроводжує телерепортера Йона Берґмана. Він саме обпер штатив-триногу об бус і дістає камеру. І щойно Карл відчиняє передні двері, як з-за автівки ДТБ вигулькує довготелеса постать самого Берґмана. Наступної миті той уже крокує до їхньої автівки, помітивши за кермом Карен.

— Негайно тікай,— сичить Карен Карлові.— І ні слова журналістам, чуєш?

Щойно за Карлом зачиняються двері, Карен рвучно рушає у бік вулиці Одінсґате. Кинувши оком у дзеркало заднього огляду, вона бачить, як Йон Берґман декілька секунд стоїть посеред вулиці, дивлячись услід її автівці, а тоді розвертається і поспішає за Карлом, який уже зник за дверима управління.

Рішення Віґґо Гауґена про проведення пресконференції не підлягало оскарженню. Та коли Карен коротко проінформувала його і прокурорку Дінеке Веґен про стан розслідування, очільник поліції тільки звів очі до стелі.

— Ти справді хочеш сказати, що ніхто нічого не бачив і не чув? І ви гадки не маєте, хто вбивця?

— Саме так. Ми ще не знайшли свідків, і мотив нам досі невідомий. Але слідство щойно розпочалося, спливло якихось двадцять годин, відколи ми почали роботу.

— І що мені казати на пресконференції, на твою думку?

Начальник поліції розвів руками, дивлячись на Дінеке Веґен, наче шукаючи в її особі союзника. Та прокурорка його проігнорувала, натомість щось записала у своєму нотатнику.

— Можете розповісти про ті факти, що в нас є. Крім способу і знаряддя вбивства, звісно ж. Ім’я загиблої, місце смерті і те, що ми не виключаємо умисне вбивство, але все інше наразі є тайною слідства. Стара заїжджена пісенька, іншими словами,— додала Карен і відразу ж пошкодувала про сказане.

Віґґе Гауґен кинув на неї роздратованим поглядом, і Карен негайно спробувала загладити враження від сказаного.

— Водночас є й переваги від контактів із пресою на такому ранньому етапі слідства. Може, нам пощастить отримати цінні свідчення від громадськості.

У мене скоро язик відпаде, думає Карен, через силу всміхаючись.

Напевно ту пресконференцію не просто варто, а необхідно провести таки зараз, міркує вона, спостерігаючи у дзеркалі, як спина Йона Берґмана зникає у будівлі управління. Те, що керівник кримінального відділу мав близькі стосунки із жертвою, звісно ж, уже відомо репортерам, тож потрібно повідомити про рішення керівництва про відсторонення Юнаса Смееда на час слідства. Що ж до свідчень від «громадськості», то на них сподіватися не доводиться. Весь попередній досвід підказує, що ті, хто дійсно має що розповісти, самі звертаються до поліції. Всі ж інші будуть або перевантажувати телефонні лінії, або штурмуватимуть місцеві відділки поліції. Дорогоцінний час буде витрачатися на спілкування із самотніми жінками та міськими божевільними, які не мають нічого спільного зі смертю Сюсанне Смеед.

Карен повертає ліворуч на вулицю Одінсґате, а потім праворуч на Слактгюсеґате у бік площі Пакарторґет. На сходах Національного музею гріються на сонці десятки зо два людей. Для обіду ще зарано, та й Карен не особливо голодна, але вона усвідомлює, що варто перекусити перед поїздкою до Тінґвалли. Зустріч з Юнасом Смеедом буде непростою, а якщо й на порожній шлунок, то взагалі може закінчитися катастрофічно.

Карен паркується на площі перед критим ринком і заходить крізь велику браму. Швидко минає ряди, від яких пахне свіжозмеленою кавою, приправами та хлібом, і рухається у бік торговців рибою в іншому кінці ринку. Прилавки тут рясніють копченим оселедцем, креветками, горами різноматнітних устриць у шкарубких мушлях, мисками із червоними лобстерами й викладеними на лід тушками тріски, скумбрії, морського чорта, зубатки і пікші. Карен зупиняється, щоби подивитися на широко розплющені очі й розчахнуті роти рибин, і вирішує купити на вихідні добрячий шмат тріски. Аж раптом перед її очима виникає порожній мертвий погляд Сюсанне Смеед, і Карен рухається далі до рядів із готовими стравами.

За десять хвилин вона теж умощується на музейних сходах із салатом з лосося і пляшкою мінеральної води. Приставивши руку до очей, Карен дивиться на площу, де продавці фруктів намагаються перекричати класичну музику, що лине з колонок. Після довгої тяганини міська рада Дункера вирішила продовжити практику обідньої музики в деяких громадських просторах іще на один рік. Спочатку то був один із заходів, пов’язаних із минулорічним титулом культурної столиці, під час якого різні партії змагалися у креативності. Ніхто не очікував, що демонтаж обладнання наприкінці року викличе рішучі протести, і врешті-решт влада здалася під тиском народу. Саме тому й досі впродовж двох обідніх годин на площі Пакарторґет лунає класична музика. Водночас влада відхилила всі спроби урізноманітнити та осучаснити музику — жодна з партій не погоджувалася платити відрахування за право використовувати музику, якій менше, ніж сімдесят років. Мають-таки бути якісь межі!

Карен заплющує очі і декілька секунд слухає музику. Здається, це Малер. Хоча сонце вже значно нижче, його проміння все ще гріє чоло і щоки. Однак на острові відчувається якась нова свіжість, м’яке, але настирливе нагадування про те, що ця милість тимчасова; літо остаточно закінчилося, і невдовзі на доґґерландські острови налетять суворі атлантичні вітри.

Карен відкручує пляшку, робить ковток і береться за салат із копченим лососем. Жуючи, обмірковує зустріч, що чекає її попереду. Вдруге приїхати додому до Юнаса без попередньої домовленості, звичайно ж, зухвало з її боку, однак цього разу план полягає в тому, щоби першою обеззброїти Смееда. Йому це не сподобається. І водночас його навряд чи здивує те, що Карен знову треба невідкладно поговорити з ним.

Зважаючи на статистику, Юнас має бути з біса вдячний за те, що його ще не забрали в управління, міркує Карен, жуючи. У дев’яти з десяти випадків в убивстві жінки винен її чоловік або колишній чоловік. Цікаво, наскільки Юнас виявиться готовим до співпраці цього разу. І тверезим.

21

Увійшовши крізь обертові двері, Карл Бйоркен чує позаду добре знайомий голос Йона Берґмана.

— Здоров, Бйоркене, маєш кілька хвилин? Ей, зупинися!..

Карл швидко й не озираючись крокує до ліфтів, але молодий репортер програми «Світ сьогодні» на каналі ДТБ доганяє його ще до того, як він устигає натиснути кнопку виклику ліфта. Треба було піти сходами, міркує Карл і краєм ока зиркає на рецепцію, де черговий поліцейський намагається заспокоїти журналістів, які не­терп­ляче чекають на друк перепусток. Темно-сині плями на обшлагах форменної сорочки чергового вказують на те, що принтер, як завжди, завис. Натовп акредитованих на пресконференції голосно обурюється, викриваючи бюрократію і некомпетентність працівників поліції.

Охоронець із «Ґардії» розкинув руки і не впускає до конферензали кримінального репортера із «Квелльпостен», який заздалегідь не зареєструвався в системі.

Карл кидає погляд на годинник над рецепцією: три хвилини по дванадцятій. Віґґо, імовірно, вже стоїть на кулісами, готуючись вийти на подіум, і хвилюється, чому в залі досі нема журналістів. Непоганий початок, думає Карл Бйоркен, відвертаючись від цього убогого видовища. До того ж дванадцята година — абсолютно ідіотський час для пресконференції, констатує він, зітхаючи. Принаймні якщо не плануєш хоч чимось утамувати голод вороже налаштованих журналюг.

А на цій пресконференції нічим не пригощатимуть — ані в прямому, ані в переносному сенсі. Віґґо Гауґен водночас скупий і ласий до преси, думає Карл, дякуючи долі за те, що цей безглуздий спектакль відбудеться без ­нього.

— Жертва колишня дружина Юнаса Смееда? Можеш, принаймні, хоч це підтвердити? Послухай, ми ж уже знаємо, що це так, мені просто потрібне офіціне підвердження.

Йон Берґман запитує, одночасно виглядаючи свого оператора, який застряг десь у натовпі. Карл ще раз роздратовано натискає на кнопку й дивиться на дисплей. Один із ліфтів чомусь застряг на четвертому поверсі, а другий їде вгору.

— Смеед досі на службі? Його мали би вважати підозрюваним, адже він, умовно кажучи, близький родич. Чи вам уже відомо, хто вбивця?

Йон Берґман намагається обійти Карла, щоби встановити зоровий контакт. Швидко перевівши подих, він продовжує:

— А чим саме її вбили? У Смееда ж є службова зброя. Скажи хоч щось!

Карл байдуже вислуховує цю зливу запитань. Вочевидь, деталі справи ще не просочилися в медіа, хоч це й велика рідкість. Із поваги до Юнаса колеги цього разу набрали води в роти. Нарешті він із полегшенням констатує, що один із ліфтів таки вирушає донизу.

— Добре,— відповідає Бйоркен посміхаючись, і тієї самої миті ліфт дзенькає, двері розсуваються.

— Що саме? Ти про що? — розгублено перепитує Йон Берґман.

— Здається, вже починається,— Карл киває у бік зали, до якої охоронець починає пропускати юрмисько нетерп­лячих журналістів і фотографів.— Краще поквапся, щоби нічого не пропустити,— додає він, усміхаючись репортерові і зникаючи за дверима ліфта.

Поки ліфт піднімається, Карл дістає мобільний і пише Карен. Відправляє есемеску, вже виходячи на третьому поверсі:

«У Смееда скоро можуть з’явитися гості/Карл»

Евальд Юганнісен напружено вдивляється в екран ком­п’ютера, але з відсутнього погляду колеги Карл робить висновок, що його думки геть далеко.

— Здоров, Евальде,— вітається Карл, гримаючи кулаком об край стола.— Замріявся?

Юганнісен здригається, і на мить на його обличчя падає тінь неконтрольованого гніву. Але вже наступної секунди він опановує себе, широко всміхається і розслаблено відкидається на спинку офісного крісла.

— Та невже! Зірвався з повідка чи вона сама тебе відпустила?

— Ага, можу трохи побігати на волі. Не бачив Лоотса? Хочу дізнатися, що йому сказали техніки.

Евальд Юганнісен киває у бік кухні.

— П’є каву, як завжи. А де ж поділася господиня?

— Поїхала до Смееда. Вона ж казала на вранішніх ­зборах.

— Так, я розумію, що вона надає перевагу розмовам із ним… наодинці, скажімо так. Яка турбота з її боку! На мою думку, із неї вийде чудовий керівник відділу.

Карл Бйоркен розглядає колегу, водночас прикидаючи розклад. Юганнісен, як завжди, незадоволений, але зазвичай його сарказми трохи обережніші. Вочевидь, призначення Карен Ейкен Горнбі заступницею керівника кримінального відділу добряче його струснуло. І зараз варто було би відповісти щось про лисицю і виноград, але Карл вирішує змовчати.

Йому подобається Ейкен. Попри відсутність соціальної коректності і деякі складні риси, вона завжди добре робить свою справу. Але, з іншого боку, Карлу зовсім не хочеться сваритися з Юганнісеном. Стати ще одним об’єктом для поливання лайном усе ж таки гірше, ніж слухати, як він робить це з іншими. Окрім того, новий розподіл ролей у відділі є лише тимчасовим рішенням, тому треба не втрачати пильності щодо політики керівництва. Коли Смеед повернеться, Карен знову опуститься в ієрархії, а курс акцій Юганнісена зросте. Ось чому Карл обмежується кривою усмішкою, котру Евальд Юганнісен може трактувати, як завгодно.

— А що в тебе? — намагається перевести стрілки Карл.— Хіба ви з Астрід не мали поїхати на місце роботи Сюсанне Смеед?

— Так, ми вже там були, але це мало що дало. Директорка розповідала, як її приголомшила новина, а співробітники, які виявилися на місці, не працювали разом із Сюсанне. Доведеться ще раз навідатися до тих блазнів.

— Ми з Ейкен щойно розмовляли з Юнасовою донькою, результат приблизно такий самий,— охоче ділиться Карл.— Із неї неможливо нічого витягнути, сердита, як сич.

— Так, знаю, татуювання, кільце в носі та інший маразм,— посміюється Юганнісен, намагаючись видлубати язиком щось у зубах.

— То ти її бачив? Мені здалося, що вони з Юнасом не особливо контактують.

— Ні, але кілька тижнів тому Ерландсон показав мені її в місті й пояснив, хто вона. Бідолаха! Спочатку той весь клопіт із жінкою, а тепер ще й донька, схожа на наркоманку.

— Клопіт з жінкою? Це ти про що?

Евальд Юганнісен тепер уже запхав до рота мізинець і настирливо копирсається в молярах.

— Бішова баба,— шепелявить він, потім витягує палець із рота. Розглядає щось під нігтем і неквапливо продовжує, знаючи, що перевага на його боці.

— Та слухай, Бйоркене, пів Доґґерланду знає, що Сюсанне Смеед багато років труїла Юнасові життя. І наскільки я знаю, не лише йому, а й усім, із ким мала справу. Тож тут явно не бракує ані ворогів, ані мотивів. Хіба ти не знав, Карліто?

Карл з огидою і дедалі більшим роздратуванням дивиться на колегу, що витирає палець об штани.

— Пф-ф,— фиркає Карл, знизуючи плечима й тим начебто знецінюючи інформацію Юганнісена.— Я вже усвідомив, що вона була далеко не Мати Тереза. Але якби в тих плітках була якась користь. Потрібна конкретика.

Евальд Юганнісен повільно мотає головою і цокає язиком, скрушно всміхаючись.

— Правило копа номер один: ніколи не недооцінюй пліток. У дев’яти з десяти випадків вони виявляються правдою. Але я певен, що наша пані полісменка та Карліто здатні самотужки розкопати всі смачні деталі про нашого шефа та його сім’ю, а не просити мене подати їм усе це на тарілочці.

Несучи всю цю пургу, Евальд Юганнісен, як завжди, широко всміхається, щоби мати можливість миттєво дати задню і перевести все на жарти. Але Карл чує, що зараз в Юганнісена якийсь інший, гостріший тон. Наче цього разу він б’є знизу і добре це усвідомлює.

— Сподіваюся, тобі вистачить компетентності, щоби ділитися всім, що може допомогти розслідуванню,— зауважує Карл.— Хоча ти і лайдак,— додає він дещо роздратованіше, ніж планував.

— От чорт, то з тобою навіть позачіпатися не можна? Невже Карліто засмутився?

Юганнісен знову всміхається, але цього разу його обличчям пробігає тінь, і посмішка стає схожою на розпач­ливу гримасу.

— Судячи із виразу твого обличчя, навіть близько не так, як ти, Евальде. Дай Карен хоча б один шанс. Вона ж не просила про це призначення. І повір: нікому з нас не до вподоби порпатися в сімейних чварах Смеедів.

Евальд Юганнісен мовчить, порожньо дивлячись уперед.

У нього втомлений вигляд, думає Карл, розглядаючи темні кола під очима колеги. Блідий і виснажений. Схоже, не так просто постійно бути таким ницим.

— Ти ж і сам добре знаєш, що Юнаса слід вважати пі­дозрюваним, аж поки ми не закриємо справу,— веде далі Карл.— І те, що Карен допитує його сама, замість того, щоби тягти сюди, в управління, вже велика послуга з її боку.

— Це твоя думка… А я більше не маю часу базікати тут із тобою,— каже Юганнісен, поглянувши на годинник.— Комусь же треба шукати вбивцю, щоби повернути на місце справжнього шефа цього відділу. До речі, а в тебе хіба немає роботи, чи ти лише прикраса для очей нашої пані? Ай-яй-яй!

Обличчя колеги раптово спотворюється, він хапається правою рукою за ліве плече. Наступної миті з його горла виривається хрип, і Юганнісен завалюється на робочий стіл.

Карл здригається, коли його лоб гучно б’ється об клавіатуру.

22

Він лежить на одному з лежаків коло басейну. Довге тіло одягнене в джинси й сірий светр з ягнячої вовни, обличчя накрите бейсбольною кепкою, а босі ноги звисають з лежака. Наближаючись, Карен чує легке хропіння і замислюється над тим, як його розбудити. Гучно піднімається трьома сходинками до тераси, відкашлюється. Жодної реакції. Тихо зітхнувши, стає позаду узголів’я лежака й розглядає сплячу постать. Храп припиняється, проте тіло не подає жодних ознак життя, крім розміреного спокійного дихання, від якого повільно піднімається та опускається під шерстю светра живіт. Карен знову прочищає горло, цього разу трохи голосніше.

— Ти завжди так непомітно рухаєшся?

Карен здригається від несподіваного голосу з-під кепки. Юнас Смеед і далі лежить незворушно, і Карен аж тепер зауважує на дерев’яній підлозі коло лежака склянку з газованою рідиною і скибкою лимону.

Джин-тонік, усвідомлює вона. От прокляття…

Наступної миті з лежака простягається рука, навпомацки шукаючи склянку. Нарешті Юнас скидає кепку, спирається на лікті і трьома ковтками спорожнює вміст склянки.

— Не хвилюйся, Ейкен,— каже він, зауваживши пригнічений вигляд Карен.— Мінеральна вода з лимоном, нічого зайвого. Що тобі треба?

— Ти і сам знаєш. Нам треба поговорити.

— От чорт. Не люблю, коли так каже жінка.

— Припини. Можеш нормально підвестися?

Несподівано слухняно Юнас поволі сідає, тре очі кулаками і гучно відригує.

— Сорі. Карбонізація,— пояснює він, погладжуючи себе по животі.

— Ми можемо зайти всередину? — запитує Карен, киваючи у бік будинку.— Пресконференція невдовзі закінчиться, і журналісти можуть з’явитися тут будь-якої миті. Думаю, краще буде поговорити в будинку.

— Звісно, заходь. Нам обом має бути комфортно,— врозтяжку вимовляє Юнас і підводиться. На секунду він затримується і кидає погляд у бік під’їзної доріжки, і Карен робить висновок, що погроза журналістами подіяла. Тепер справа за тим, щоб і решта її стратегії спрацювала.

Карен мовчки проходить за Юнасом крізь скляні двері й сідає на те саме місце, що і вчора. Юнас Смеед зупиняє­ться посеред кімнати.

— Хочеш кави? — запитує він, роблячи рух головою у бік кухні.

— Я хочу знати, скільки ще триватиме цей твій цирк,— коротко відповідає Карен.— Мені він вже в печінках сидить.

Юнас завмирає, але не відповідає.

— То що? — знову запитує Карен, втуплюючись у нього поглядом й не моргаючи.— Може, хочеш поговорити про те, що сталося? Ти цього хочеш? Даю тобі п’ять хвилин на натяки і слизькі коментарі. Або скажи сам, скільки тобі потрібно часу, щоб вихлюпнути із себе все, що муляє і заважає нам нарешті серйозно поговорити.

— Бляха, ну в тебе й настрій!

— А що тут дивного? — каже Карен, не зводячи з нього погляду.— Я приїжджаю сюди допитати тебе — а тобі добре відомо, що я мушу це зробити, і ти робиш усе, щоб зірвати мої намагання. Ну гаразд, раз так, то давай викладемо все лайно на стіл. Мені починати?

— Спокійно, Ейкен, не лютися…

У голосі Юнаса з’являється застереження. Чи це радше нотка невпевненості?

— А сталося ось що,— веде далі Карен.— Ми напилися і втратили розсудливість. У мене, правда, дуже нечіткі спогади про те, як ми потрапили до готелю, але, на жаль, я пам’ятаю, що ми трахались. Це було дуже нерозумно й до того ж, абсолютно посередньо. Тож, може, ти нарешті облишиш цю тему?

— Усе справді було так погано? — протяжно запитує Юнас.— Мені здалося, що тобі…

— Раз тебе це цікавить, то так,— перебиває Карен.— Те, що я пам’ятаю, було достобіса нудно. Більше це не повториться. Якщо не припиниш натякати на те, що сталося, тобі самому буде гірше.

Карен бачить, як Юнас завмирає й пильно вдивляє­ться в неї. Тоді повільно підходить і сідає на краю журнального столика. Його голова опиняється за пів метра над нею, і Карен кляне себе за те, що зараз сидить. Юнас легко киває й посміхається із таким виглядом, наче чекає на якесь продовження.

— Ти мені погрожуєш, Ейкен? — нарешті регоче Юнас.— Ага, потім іще скажеш, що не давала згоди. Що я тебе якимось чином змусив…

— Облиш,— сичить Карен і так рвучко встає, що Юнас відхиляється назад.

Карен відходить убік і схрещує руки на грудях.

— Це було геть безрозсудно, але, на жаль, абсолютно добровільно. Я мала на увазі, що не тільки для мене вигідно, щоби ми забули про те, що сталося.

— Гадаєш?

— Навряд чи твоїй кар’єрі посприяє те, що в тебе проблеми з розсудливістю. На п’яну голову зняти номер у готелі, щоби переспати з підлеглою? Це здатно назавжди знищити твій авторитет.

— Бісова кур…

Він затинається.

— Продовжуй,— сухо відказує Карен.— Чого мовчиш! Раз почав, то згадай вже і феміністок, яким бракує нормального траху. От побачиш, тобі стане легше, не стримуйся, я вже наслухалася цього гівна за чотири роки.

— Май голову,— відповідає Юнас, підводячись.— Не забувай, що я знову стану твоїм шефом, щойно все це закінчиться.

— Знаю, але зараз ти не шеф. І якщо тобі нічого приховувати, то саме час погодитися на співпрацю. Що швидше завершиться слідство, то швидше ти знову повернешся на свою посаду і труїтимеш мені життя. О’кей?

Юнас Смеед стає під вікном спиною до Карен і деякий час дивиться у сад. Вона розуміє, що тепер їй слід помовчати, бо знає, що виграла. Тимчасово, тільки цей раунд, але зараз і цього вистачить.

Нарешті він обертається, щоби щось сказати, але Карен його випереджає:

— Пропозиція кави ще актуальна?

За чверть години Карен ставить чашку з кавою на журнальний столик.

— Розкажи про Сюсанне.

— Що саме тебе цікавить?

Голос Юнаса втомлений, але не ворожий.

— Думаю, все. Починаючи від одруження. Як ви познайомилися?

Він відхиляється на спинку крісла й важко зітхає.

— У травні дев’яносто восьмого, на весіллі моєї сестри Венке. Вони дружили ще зі старшої школи і продовжували підтримувати зв’язок.

— То ти зустрічав Сюсанне ще до того?

— Так, декілька разів у товаристві Венке. Але я старший від своєї сестри на два роки і поїхав за кордон наступного року після того, як вони закінчили школу. А коли років за два повернувся, то Венке вже зустрічалася з Даґом, і вони із Сюсанне трохи віддалилися. Але так, я бачив Сюсанне декілька разів. До того, як вона вчепилася в мене.

Карен ігнорує гіркоту в його голосі.

— То вони продовжували спілкуватися після закінчення школи? Маю на увазі Венке і Сюсанне.

Карен робить нотатку, щоби не забути якомога швидше розшукати Венке Смеед.

— Так, іноді. У всякому разі в достатній мірі, щоби запросити Сюсанне на весілля. Як я вже сказав, саме там ми по-справжньому познайомилися.

— Якою тоді була Сюсанне?

Юнас Смеед відхиляється назад і розводить руками, наче натякаючи, що це запитання зайве.

— З біса гарна, ясна річ. І до чортиків сексуальна. Але це було тоді,— додає він.

Карен стримується, щоби не зітхнути.

— Пощастило, але я мала на увазі її вдачу.

— Тоді? Весела, позитивна, несварлива.

Ідеальна жінка в розумінні Смееда, думає Карен. Сексуальна, весела й позитивна. Зараз додасть: вдячна та покірна.

— То у вас були гарні стосунки? На початку, тобто.

Юнас видає смішок, чи то майже безгучно фиркає.

— На початку? Напевно, так.

— Принаймні достатньо гарні, щоб одружитися?

— Так, восени того ж року. Звичайна історія.

— Сюсанне завагітніла?

Юнас киває.

— Ага, за декілька тижнів. Швиденько вона справилася, тут їй не закинеш.

— Ви ж начебто обоє до цього причетні,— різко зауважує Карен.

— Вона теж так казала.

Карен змінює тему, щоби не чути міркувань Юнаса про те, хто несе відповідальність за запобігання небажаної вагітності.

— І Сіґрід ваша єдина дитина? — запитує Карен, хоча і знає відповідь. Але таким чином вона хоче підтримати враження, що це начебто звичайний допит. Зі звичайними учасниками.

— Так,— коротко відказує Юнас.— Вона народилася наприкінці січня.

Карен на секунду зазирає у записник.

— Тобто їй було приблизно вісім років, коли ви розлучилися.

Юнас знизує плечима, ніяк не коментуючи це твердження.

— Ми поговорили із Сіґрід, і вона розповіла, що жила по черзі в тебе і в Сюсанне, аж поки не пішла з дому.

Знову знизування плечима. Може він так згадує про доньку — копіюючи її рухи, спадає на думку Карен. Потрібні виключно конкреті запитання, нагадує вона сама собі, інакше не отримати відповідей.

— Сіґрід також розповіла, що ви часто сварилися. Через що?

— А через що сваряться? У тебе теж поламаний шлюб за плечима.

На секунду Карен ніби йде під воду, шарячи навколо руками, щоби хоч за щось вхопитися, бажано тверде та надійне. Але зрештою виринає на поверхню.

— Ми зараз не про мене говоримо,— випалює вона, долаючи шалений стугін у грудях, від якого забиває дух.— Будь ласка, відповідай.

Юнас зводить на неї збентежений погляд.

— Ми сварилися через усе. Через геть усе.

Карен розглядає Юнаса, який дивиться порожнім поглядом перед собою. Він повільно хитає головою, а Карен чекає на продовження.

— Ми сварилися через те, де нам жити, куди поїхати на відпочинок і навіть через Сіґрід. У яку школу її віддати, які гуртки відвідувати. І звісно ж, через гроші. Але найбільше через мою роботу. Точніше — вибір професії.

Юнас обдумує щойно сказане і сухо сміється.

— Навряд чи Сюсанне мріяла опинитися дружиною копа, будучи невісткою Смеедів. Ясно, як божий день, що вона почувалася розчарованою.

Карен намагається пригадати, що чула колись про родину Смеедів. Багато хто дивувався, що син Акселя Смееда вирішив піти не по батькових слідах, а зробив ставку на набагато менш прибуткову і не зовсім відповідну його соціальному статусу кар’єру в поліції. Проте вона не дуже чітко пам’ятала міські плітки на цю тему. Коли вона закінчила поліцейську академію, Юнас щойно поступив на навчання. Вони з ним ніколи не зналися в молодості. Карен виросла на селі, Юнас — у Дункері, вони ходили в різні школи, мали різні кола спілкування і спосіб життя, хоча й були однолітками. Але напевне їхні шляхи перетиналися колись на якихось гулянках, у барах чи клубах, де не дуже прискіпливо ставилися до віку відвідувачів. Урешті-решт Дункер не таке вже й велике місто.

І хоча в ті часи Карен пропустила Юнаса повз увагу, навряд чи хоч хтось на доґґерландських островах не знав, хто його батько. Аксель Смеед і його брат Раґнар мудро розпорядилися батьківським спадком. Завдяки вдалим земельним інвестиціям Акселя та спекуляціям з нерухо­містю, а також завдяки Раґнаровій адвокатській фірмі брати в рази примножили капітал. Стала у пригоді політична діяльність і два терміни Раґнара в Лаґтінґу⁷. Якщо якісь перешкоди не вдавалося здолати шляхом майстерного використання дір у законодавстві, їх завжди можна було обійти шляхом не менш майстерного використання впливових друзів зі сфер юриспруденції чи політики. Багато хто стверджував, що Смееди володіють третиною острова Гейме і половиною Фріселя. Карен пригадує слова батька: «Що сьогодні не належить Смеедам, те вони обов’язково заграбастають завтра». А ще вона пам’ятає, як він зловтішався по телефону, розповідаючи, що син Акселя Смееда подався в поліцейську академію.

— Стане копом, як ти, Карен. Видно, не такий він уже й панич, той малий Смеед.

Однак Сюсанне не мала би дивуватися вибору Юнаса, бо він мав навчатися в академії ще до знайомства з нею. Невже вона цього не знала?

Юнас сам відповів на це запитання.

— Я ж пішов учитися тільки років за два після закінчення школи. До того починав і кидав різні програми в університеті, не розуміючи, чим хочу займатися. Гадаю, вступ до поліцейської академії був передовсім певною формою протесту проти батька. У його плани аж ніяк не входило те, що я можу зробитися копом.

— І як, спрацювало?

— Гадаю, так. Старий пригрозив позбавити мене спадку, і все таке. Але проблема була в тому, що мені самому було не надто цікаво. Навчання мені подобалося, але от те, що почалося далі…

— Ловити п’яних і виїжджати на квартирні дебоші,— констатує Карен.— Ну, я теж не особливо насолоджувалася тим періодом.

— Але я протримався довше за тебе — майже два роки.

— Так, це я вже зрозуміла.

— А потім забрався з острова.

Карен нашорошує вуха — про це вона поняття не мала.

— І що ти робив?

— Коротку версію?

Карен киває.

— Мандрував Південною Америкою, а потім по США. Нелегально працював на різних будовах і в барах у Каліфорнії, а останні пів року провів у Нью-Йорку. Саме там я поступово взявся за голову, збагнувши, що не так вже й весело витрачати всі гроші на їжу, і задумався над тим, щоби повернутися та якось осісти. Просто набридло бідувати.

— Отже, ти вирішив стати поліцейським. Розумно…

Обоє усміхаються у секундній згоді.

— Ні, спочатку приповз з покаянням до тата. Обіцяв забути всі старі витівки, і він якось змовчав про роки в поліцейській академії. Схоже, йому більше дошкуляло те, що я валандаюся Південною Америкою і курю траву у Штатах. Тож я записався в університет і почав вивчати право. Мало-помалу підпрацьовував у юридичному бюро дядька, пообіцявши, що цього разу таки завершу навчання і залишуся в розпорядженні батька. Інакше кажучи, справжній непотизм. Тато дав мені купу грошей і купив велику квартиру на вулиці Фрейґате.

Юнас рвучно підводиться і дивиться на Карен.

— Якщо ми і далі будемо длубатися у цьому лайні, то мені треба випити. Тебе можна не питати?

— Ні, на жаль,— усміхається Карен.— Не випадає пити на службі на очах у шефа.

Карен висловлюється так із чемності. Хоче підкреслити, що свідома щодо того, що теперішній розподіл ролей тимчасовий. Юнас уперше добровільно говорить по кілька речень за раз, тож Карен боїться, щоби він знову не замкнувся.

— Молодець, Ейкен.

Здається, вона зауважує, як кутик його рота злегка розтягується, перш ніж Юнас обертається і виходить із кімнати. Коли він повертається, Карен заздрісно задивляється на запотілу склянку з двома кубиками льоду і шматком лимону, довкола яких здіймаються бульбашки,— цього разу це вже точно джин-тонік. Карен майже відчуває запах і гіркий присмак ялівцю, коли Юнас робить чималий ковток. Салат на обід, а тепер ось це. Скільки там тижнів здорового способу життя вона собі наобціяла?

— Продовжуй,— заохочує Карен.— Ти вивчав право і підпрацьовував у дядька. Це тоді ти познайомився із Сюсанне?

— Правильно. У мене було кілька років конформізму, тридцятка на носі, тож я склав зброю. Саме тоді Сюсанне запустила пазури в єдиного нащадка Акселя Смееда.

— То ти був лише нещасною жертвою… Спершу батька, а потім Сюсанне?

Юнас кидає над склянкою злісний погляд, але продо­вжує.

— Жертвою радше вважала себе вона,— спокійно каже він.— Шукала адвоката, а знайшла копа. Це її страшенно розчарувало.

Юнас усміхається зі свого парафразу знайомих рядків, і Карен не стримується — сміється. То він, виявляється, знає скандинавських поетів, принаймні пам’ятає щось зі шкільної лави.

— І як проявлялося її розчарування?

— Ну, коли я кинув навчання за пів року після одруження, почалася справжня веремія. Мені вже давно не йшло право, і нарешті я не втерпів.

Юнас Смеед робить ковток. Карен мовчки чекає на продовження.

— Тато й Сюсанне змагалися в тому, щоб переконати мене схаменитися. Якийсь час вони були об’єднані цією боротьбою, але коли старий знову почав погрожувати позбавити мене спадку, вона накинулася і на нього. А потім батько раптом повідомив, що збирається продати помешкання на Фрейґате, і що нам доведеться виселятися.

— Це при тому, що у вас була дитина? Він і справді був такий суворий чи просто хотів вас налякати?

— У чомусь він був суворий, але я його розумію. Навіщо йому було допомагати нам фінансово, якщо я не збирався виконувати його волю? У будь-якому разі я не був готовий ставати юристом тільки тому, що цього забажали мій батько або дружина. До того ж я завжди підозрював, що дядько був страшенно радий спровадити мене зі свого юридичного бюро.

— І ти вирішив повернутися до поліції і знову вдягти уніформу?

— Якщо чесно, то так. Спочатку я пів року пропрацював у Равенбю, а потім іще декілька місяців у відділі охорони порядку тут, у Дункері. А потім з’явилася вакансія керівника відділу. У той час підніматися кар’єрною драбиною було просто, бо щонайменше раз на рік проводилися реорганізації.

— Але Сюсанне це не втішило?

— Жартуєш? Лише за рік після шлюбу зі мною вона мусила покинути шестикімнатне поменшкання на Фрейґате й переїхати у трикімнатну квартирку у Східній Одінсваллі. До того ж я похерив усі перспективи блискучої юридичної кар’єри разом із успадкуванням батькової імперії. Ми з нею майже не розмовляли увесь той рік.

— І все ж ви намагалися зберегти шлюб упродовж багатьох наступних років?

— Так, принаймні формально. І періодами у нас це непогано виходило. Я просувався вгору, і ми змінили трикімнатну квартиру на котедж у Санде. Життя налагоджувалося. Але річ у тім, що Сюсанне це ніколи не влаштовувало. Вона так і не змогла змиритися з тим, що могло бути набагато краще. І ще з тим, що мої батьки ніколи не запрошували нас до себе. Але з якоїсь причини вона зовсім не хотіла розлучатися. Ну а я… я вважав, що…

Що це зручно, продовжує про себе Карен.

— Я вважав, що треба почекати з розлученням, поки Сіґрід трохи підросте. Але зараз я не впевнений, що це було правильне рішення,— підсумовує Юнас.— Боюся, наші сварки дуже болісно по ній вдарили. Ти ж її бачила,— додає він так, наче це мало би пояснити, що саме він має на увазі.

— Сіґрід нічого не бракує,— обережно зауважує Карен, усвідомлюючи, що він може спалахнути від кожного неправильного слова.— Трошки сердита, але це, напевно, не дивно.

— «Трошки сердита»? Ти впевнена, що дійсно зустрічалася з Сіґрід? Кільце в носі бачила? Схожа на племінного бика, якщо хочеш знати мою думку.

— Не хочу. Розкажи краще про Сюсанне. Що сталося після вашого розлучення?

— Що саме тебе цікавить? Вона була меркантильним стервом, зацикленим на грошах. Цього досить?

Юнас заливає в себе рештки джин-тоніка, надто гучно ставить склянку на стіл і дивиться на наручний годинник. Карен розглядає його з удаваним спокоєм — запитання в неї ще навіть близько не закінчилися. Якщо вони не зможуть продовжити цю розмову тут і зараз, поки Карен не отримає всі необхідні відповіді, Юнаса доведеться привезти в управління, а їй хотілося би цього уникнути.

— Гаразд,— промовляє Карен, не зводячи з нього погляду.— Як я зрозуміла, ваші із Сюсанне стосунки були… прохолодними. І за словами Сіґрід, вони не покращилися після розлучення. Можна запитати, через що саме ви сварилися? Маю на увазі — після розлучення.

— Далі через гроші, ясна річ,— випалює Юнас.— Сюсанне цікавили тільки гроші, ні про що інше вона не могла думати, чорт забирай.

Карен порівнює будинок Сюсанне з тим, у якому сидить зараз. Ланґевік, дві спальні, книжкова полиця з білого дерева і диван з «Ікеї». Чисто, акуратно, але до цієї помпезної вілли у Тінґваллі з басейном, перськими килимами і дорогими картинами будинку Сюсанне як до неба. Вочевидь, Карен видає себе поглядом.

— Це називається «шлюбний договір»,— сухо озивається Юнас.— До біса справедливо. Із чим прийшов, з тим і йдеш. І більше нічого.

— І Сюсанне на це погодилася? Просто так?

— Ні, але хіба в неї був вихід? Та й у мене не було, нам же треба було десь жити, ми чекали дитину. То була цілком татова ідея, від початку до кінця: без шлюбного договору не буде помешкання, утримання і роботи. Звичайно, я міг би потім викинути цей договір, коли порвав із батьком. Бог мені свідок, як Сюсанне виїдала мені за це мозок. Але… мені не хотілося іти їй назустріч. І це доводило Сюсанне до сказу.

— І коли ви розлучилися…

— …Їй нічого не дісталося. Нічогісінько, крім небагатьох речей, нажитих під час шлюбу. Але щомісяця я давав їй дофіга грошей. Добровільно, бо не такий я вже безсердечний. Принаймні поки Сіґрід кожного другого тижня жила в неї. Насправді гроші були призначені для того, щоб забезпечувати Сіґрід гідний рівень життя навіть у ті тижні, коли вона була не в мене. Але я чомусь — і це було чистим ідіотизмом з мого боку — ніколи не контролював, на що Сюсанне витрачала ті гроші.

— І на що вона їх витрачала?

Юнас фиркає і розводить руками, від чого у склянці дзенькає лід.

— Та чорт її знає. Педікюр, лахи, ліпосакція і всяка інша фігня, яку ви, жінки, так любите. Ну і нескінченні поїздки: Таїланд, Нью-Йорк, Іспанія… Напевно, і в Туреччину встигла злітати, бодай її.

І взуття, подумки додає Карен.

— А звідки в неї будинок у Ланґевіку?

— Це дім її батьків. Мати померла ще до того, як ми познайомились, а тато жив у будинку майже до нашого розлучення, поки не потрапив до лікарні. Тож будинок дуже вчасно спорожнів, і Сюсанне відразу ж оселилася там.

Дуже вчасно для вас обох, думає Карен, дивуючись здатності Юнаса обирати слова так, аби в кожному було закладене пряме або непряме звинувачення Сюсанне. Навіть зараз, коли вона мертва, він не в змозі стримати зневагу.

— То її батько потрапив до лікарні? Він там помер?

Юнас знизує плечима і з його вигляду здається, що він утратив інтерес до розмови.

— Так, він добряче випивав. Урешті-решт відмовила печінка. Однак я майже нічого не знаю про батьків Сюсанне, вона ніколи не хотіла про них говорити. Припускаю, що вони теж не відповідали її очікуванням.

— Останнє запитання перед тим, як я піду. Як сталося, що відбитки твоїх пальців опинилися в будинку Сюсанне? За словами техніків, твої досить свіжі відбитки наявні в декількох місцях у домі.

Колір обличчя Юнаса із блідого стає багряним, і Карен на мить здається, що шеф ось-ось вибухне. Розірветься ізсередини. Нарешті він заходиться реготом.

— Он як, Ейкен, ти приберегла цей смаколик насамкінець. Але дивись, не впісяйся, все не так цікаво, як ти сподіваєшся.

— Просто дай відповідь, будь ласка,— втомлено відповідає Карен.

— Тому що я там був, звісно ж. Майже тиждень тому.

— Чому? З усього, що ти розповів, аж ніяк не випливає, що в тебе була причина зустрічатися із Сюсанне.

— Тому що вона зателефонувала мені. Сказала, що хоче поговорити про Сіґрід і це важливо. Я, звісно ж, скептично до цього поставився, але вона наполягала на тому, що нам конче треба поговорити про дочку без сварок. Додала, що помітила дещо таке, що її насторожує. Та й голос у неї справді був схвильований, тому…

Юнас замовкає.

— Тому ти поїхав до неї? — скептично продовжує Карен.

— Так,— рявкає Юнас.— Але тобі, чорт забирай, не второпати, що тривога за дитину змушує заплющити очі на все.

У вухах шумить, Карен знову кудись провалюється. Шум перетворюється на гучний гуркіт, від якого слова Юнаса здаються далекими і незрозумілими.

— Кажу тобі, Ейкен, задля Сіґрід я готовий на набагато гірші речі, ніж розмова з навіженою бабою. Бо виявилося, що Сусанне така ж божевільна, як і раніше. Я не почув нічого нового, крім звичного ниття про те, що Сіґрід треба здобути освіту замість того, щоби працювати у барі. А також нарікання на її хлопця. За словами Сюсанне, він дуже підозрілий — краде, вживає наркотики і чого тільки не робить. І дуже вчасно згадавши, що я коп, вона вчепилася в мене з вимогою приставити до пацана стеження. Я відмовив, і вона, звісно ж, оскаженіла.

Карен нахиляє голову і заплющує очі. Гуркіт повільно стрихає, а голос Юнаса повертається.

— Тож я пішов звідти і відтоді Сюсанне більше не бачив і не чув. І я її не вбивав, хоча в мене не раз були як бажання, так і мотив.

Карен ще декілька секунд мовчить, думаючи про те, що не має права розплакатися просто тут. Тоді повільно видихає та підводиться на задубілих ногах. Треба встигнути вийти звідси, поки не хлинули сльози.

— Гаразд. Я піду.

— Ось так?

— Ось так. Я зв’яжуся з тобою.

Вона заледве встигає.

У будь-якому разі він не лукавить, думає Карен за п’ятнадцять хвилин, витерши серветкою туш під очима й повертаючи ключ запалення.

Він нічого про мене не знає, переконує вона себе. Він не мав на увазі нічого особистого.

Але, однак, Юнас — мерзотник, продовжує думку Карен, згадуючи тон, із яким він розповідав про колишню дружину. Більшість людей намагаються не говорити поганого про небіжчиків; у всіх розслідуваннях, у яких Карен брала участь, навіть найзатятіші зловмисники, щойно покидаючи земне життя, у свідченнях інших ставали безневинними ягнятами. Вона не пригадує, щоби хтось так неприховано демонстрував зневагу до померлої близької в минулому людини. Чи, радше, ненависть. Невже Юнас справді так сильно ненавидів Сюсанне, щоби ще раз приїхати і вбити її? Напевне, ні. Тоді він доклав би зусиль, щоби приховати свою неприязнь до Сюсанне. До того ж не проглядається справжній мотив. Принаймні поки що.

Крім того я, на жаль, знаю, де цей тип був учора вранці, міркує Карен, повертаючи праворуч на вулицю Вальгаллаґате. У Юнаса Смееда є така рідкісна річ, як залізобетонне алібі аж до двадцять по сьомій ранку. Але що було далі? За його словами, він покинув готель аж о пів на дев’яту, тобто майже за дві години, «із диким похміллям». Карен вірить цьому. Але щоби їй самій не довелося забезпечувати Юнасові алібі на частину цього часу, Карен мусить знайти якесь підтвердження його слів.

Юнас ні з ким не розмовляв, окрім бродяги на набережній. Гіршого свідка й не придумаєш, до того ж його, найвірогідніше, не вдасться знайти. На рецепції теж було порожньо, як і тоді, коли Карен нишком покидала готель. Або, якщо їй пощастить, може виявитися, що там хтось таки був, просто Юнас його не помітив. Треба сьогодні ж перевірити.

Господи, хоч би хтось спромігся підтвердити слова Юнаса! Якщо він каже правду, то його просто викреслять із цієї справи, і ніхто не довідається, де він провів ту ніч. І з ким. Якщо Юнас покинув готель о тій годині, яку на­звав, то вбити Сюсанне він фізично не міг. Але, з іншого боку,— озивається дражливий внутрішній голос,— якщо Юнас вийшов із готелю відразу після мене, то міг би і встигнути.

Карен збивається з думки і гальмує на червоне світло.

І тієї самої миті здригається від дзвінка мобільного. Однією рукою шукає у сумці на пасажирському сидінні телефон, водночас поглядаючи на світлофор. За ту годину із чимось, що Карен провела в Юнаса, телефон дзвонив чотири рази, і щоразу, впізнавши номер, вона скидала виклики. Йон Берґман. Вочевидь, прессекретар управління таки виконав завдання і захистив її від ЗМІ, але Берґман мав її особистий номер. Тож і зараз Карен упевнена, що, перевіривши дисплей, знову побачить ім’я телерепортера. Але на екрані висвічується ім’я Карла Бйоркена, і вона від­разу приймає виклик.

— Привіт, Карле. Є якісь новини?

Карл не витрачає часу на привітання.

— Можеш викреслити зі слідчої групи Юганнісена,— у розпачу повідомляє він.— У нього інфаркт.

23

Із відчуттям провини Карен дивиться на верхню полицю комори для інструментів.

Задоволення, яке вона відчула після того, як законопатила всі сім вікон на нижньому поверсі великого будинку, перетворюється на зневіру. Весь верхній поверх не законопачений, і цієї зими знову дутиме, якщо Карен не візьметься за цю справу, поки не пізно. Недостатньо наклеїти кілька смужок ущільнювача, треба зняти кожне вікно із завіс, відчистити раму від старої фарби, проґрунтувати, дати висохнути і покрити синьою олійною фарбою.

Чого-чого, а фарби точно вистачить. Її покійний батько чомусь вирішив запастися фарбою — на широкій полиці напоготові стоїть десяток великих відерець. Вочевидь, чийсь родич десь натрапив на фарбу, а батько успішно її на щось виміняв. Такої нагоди Вальтер Ейкен пропустити не міг. Батько ніколи не пхався поперед інших, коли щось «випадково падало з воза», але завжди приєднувався до справи пізніше. Батьковому роду з Нооре так ніколи і не вдалося переплюнути посаг по мамі, що крім дрібки честі складався з будинку в Ланґевіку і приналежного права на риболовлю. Цього виявилося здебільшого достатньо, щоби втримати батька по цей бік закону впродовж останніх сорока років його життя.

Карен укотре пробігає поглядом полицями, козлами-­стійками, стінами й підлогою, однаково не знаходячи те, що шукає. Якщо й тут немає, значить комусь позичила. Але от кому?

Роздратовано зітхнувши, Карен зачиняє двері комори й опускає дерев’яний засув. Поволі бреде подвір’ям униз і піднімає граблі, що лежать на газоні.

Вона зупиняється, тримаючи довге дерев’яне руків’я, і прискіпливо оглядає все обійстя, кожну будівлю так, як матір дивиться на неслухняного сина. Скільки любові і скільки клопоту! Скільки всього треба зробити! Під кухонним вікном лежать уламки побитого шиферу, і Карен добре знає, що коли злітає одна плитка, невдовзі падають іще декілька. Хоча звідси і не видно, вона цілком свідома того, який вигляд має північний бік даху гостьового будиночку. І який вигляд він мав би мати.

Повільно рухаючись до будинку, Карен зриває гроно ягід з великої горобини навпроти кухонного вікна та вивчає її відтінок. Ще трохи рано, але щойно вдарять перші морози, Карен зробить декілька пляшок біттера. Принаймні на це вона спроможна. А от усе решта, що в ретельних записах заповіла збирати о цій порі бабуся, залишиться в колообігу природи: пирій, солодиця, грицики, трутовик овечий, морська гірчиця, шипшина…

Перервавши думку, Карен зупиняється поглядом на хащах шипшини коло гостьового будиночку. Може, все ж таки зібрати? Невже так складно нарвати кілька жмень і зварити? А решту засушити. Ну, може, наступними вихідними.