Отаман Зелений

№ 1 Стаття Андрія Зиля про Усть-Цильму, де в 1907 — 1911 рр. перебував на засланні Данило Терпило

Село Усть-Цильма Архангельської губернії — місце трирічного заслання Данила Терпила. Тут майбутній отаман Зелений гартував волю, проживаючи серед напівдикого населення непривітного північного краю.

Розкинулося село на березі річки Печори у місці впадіння ріки Мезень. Тому й назву таку одержало. Заснування його як слободи відносять до часів царювання Івана Грозного. Збереглися дві грамоти, які вказують, що засновником Усть-Цильми був новгородець Івашко Ластка, якому і дано “на оброк на Печоре на Цильме лес черный”, із правом “на том месте людей називати, жити и копити на государя слободу, а оброку ему платити в государеву казну на год по кречету или по соколу, а не будет кречета или сокола — оброку рубль”. У грамоті зазначалося, що в цій місцевості лісів, обробленої землі, “покосов и рыбных ловищ исстари нет ничьих и от людей далее, верст за пятьсот и больше” (Максимов С., Год на Севере. — Архангельск, 1984. — С. 346 — 347).

У 1564 р. в Усть-Цильмі було 14 дворів і 19 жителів. Про початок XIX століття російський письменник С. Максимов наводить такі відомості: 120 дворів, 417 жителів, дві дерев’яні церкви. Дослідник звертає увагу, що всі усть-цильмінські будинки побудовані погано, здебільшого холодні, причому всі вони переповнені чорними тарганами (прусаками). Тривалий час жителі не знали, як з ними боротися. Нарешті знайшли спосіб: під час морозів господарі переселяються до сусідів, а у своєму будинку розчиняють вікна, двері і заморожують тарганів днів два-три, а потім знову повертаються у свій будинок. Сергій Максимов, побувавши в Усть-Цильмі в 1856 році, побачив, що село розкинулось на сім верст вздовж берега р. Печори, розріджене великими пустирищами та болотами.

Волость Усть-Цильма входила до Мезенського повіту. У 1891 році село стало центром Печорського повіту. Наступного року завершили прокладання 250-кілометрового тракту від Усть-Цильми до Архангельська, а в 1895 році провели телеграфну лінію.

1 липня 1911 р. в Усть-Цильмі відкрито першу у Приполяр’ї наукову установу — Печорську сільськогосподарську дослідну станцію Російської академії наук. Заснував і відкрив її географ, біолог та етнограф Андрій Володимирович Журавський (1882 — 1914), уродженець міста Єлисаветграда (нині Кіровоград). Він здійснив велику дослідницьку роботу зі сівозміни, обробітку ґрунту з оранкою на зяб, вивчав болота та перспективи картоплярства, плодоовочівництва і птахівництва у цьому непривітному краї.

Дослідники, мандрівники, географи, геологи, історики, захоплюючись природними багатствами Півночі, не звертали уваги на племена, що її населяли. Навіть назв їхніх не залишили у своїх працях.

В Усть-Цильмі переважали старовіри, вони хрестилися двома пальцями і були близькі до розкольників. Основна частина населення виникла внаслідок міграції старообрядців із центральних районів Росії та сусідніх районів Півночі — з берегів річок Мезень, Печора, Двіна. Населення бідне, грамоти майже не знало. Займалося риболовлею, звіриними ловами, оленярством, вирощувало дрібну домашню худобу, сало і м’ясо з якої продавало заїжджим купцям. У побуті дотримувалося стародавніх звичаїв. На вечірках дівчата співали переважно пісні, зміст яких не свідчив про їхню моральність.

На початку 1880-х рр. в Усть-Цильмі побував майбутній редактор журналу “Киевская старина” Ксенофонт Гамалія. У своїй книзі “Земля і люде в Росії” (Київ, 1883) він писав: “У похмурі ж, зовсім непогожі дні низько ходять хмари над землею. Сумно і нудно стає чоловікові, й навіть кращими здаються ті дні, коли настає страшна “пурга”, — ця снігова хуга північних країн (…) засипає і людей, і оленів, і оселі… У тихі ж сонячні дні знову біда: дуже вже ясно усюди. Вії пухнуть у вас і наривають. Сніг блищить, огнями горить і оддає перед вами, немов ті іскри, що вибиваються з кременю. Ви не знаєте куди дітись”.

Лише весна має свої барви і принаду: “3 вирію злітаються незліченні зграї гусей, качок, лебедів і, мов ті хмари, заступають сонце. Пісні, голос і стрекіт луною розлягаються на тій землі, що лежала тиха і мертва 9 або 10 місяців. Вона сама хутко оживає, зеленіє і квітчається, вбирається квітками, кущами і травою. Усюди блищать озера, гримотять і клекотять ріки, дзюрчать струмочки і річечки — усе це зливається в один гучний гомін, в одну нескінченну пісню природи, котра спішить пожити хоч ці два місяці… Але й літом є свої вороги у людей і звірів — це комарі та оводи, що хмарами носяться понад землею і шукають собі поживи. Якби не холодні ночі та глибокі долини, де і літом сніг не тане і куди тікають табуни, так усі олені пропали б од цих страшних ворогів усього живого. А на землі під цим хорошим, зеленим, заквітчаним килимом лежить глибоке іржаве болото, що вгинається під ногами чоловіка. Є такі місця, де тільки один олень, легкий на ходу, пройде і де безслідно пропало немало охотників”.

У довідниках Мезенський та Печорський повіти згадуються як місця для політичних засланців, які далеко на північний захід від столиці Півночі Архангельська відбували покарання, перебуваючи під гласним наглядом поліції.

Ось у таких умовах і провів три роки Данило Терпило разом із 150 адміністративними засланцями. Але він жив мрією повернення до України, щоб стати в ряди її захисників від посягань завойовників на її свободу.

Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець м. Бориспіль Київської обл.

№ 2 Інструкція загону Вільного козацтва с. Красне Трипільської волості Київського повіту. 14 травня 1917 р

На основании постановления Краснянского Сельского Схода от 12 мая 1917 года мною сформированъ отрядъ подь названием отряда Вольнаго Казачества. Всехъ членов отряда прошу исполнять нижеследующую инструкцію:

1) Следить, чтобы въ селахъ, которые обслуживаетъ отряд, не было безпорядковъ.

2) У каждаго приезжающего агитатора, кто бы онъ не былъ, спрашивать документы.

3) Во время речи каждаго оратора нужно присутствовать и въ случае вьіступленія против Временного Правительства и против Украины и вообще противъ всякой власти немедленно арестовывать и препровождать ко мне въ канцелярію.

4) Стараться разъяснять населению исторію Украины и настоящий моментъ.

5) Следить, что бы в селахъ не было дезертировъ, а если таковые где окажутся, препровождать их въ канцелярию.

6) Как можно вежливей обращаться друг съ другом и съ населениемъ.

7) Все свободные от дежурства члены по воскресныхъ и праздничнымъ обязаны являтся на занятія.

8) При первом экстренном вызове Начальника все члены должны быть в здании Т-ва Просвита.

9) При исполненіи своихъ обязанностей каждый член должен носить на рукаве выданную ему повязку.

Члены, не исполнившие инструкцию, будут придаваться Товарищескому Суду, который будеть судить по всемъ строгостямъ существующего закона.

Начальник отряда Военный чиновник М. Черный-Черненко.

14 мая 1917 года.

С подлинным верно:

Председатель Краснянской сильскоі Ради (підпис).

Деловод (підпис).

4 сентября 1917 года.

Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр. — Київ: Темпора, 2011. — Арк. 306 — 307 // ЦДАВО. — Ф. 811. —Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 309–309 зв. Засвідчена копія.

№ 3 Витяг з постанов зібрання робітників Григорівського цукрового заводу (Київський повіт Київської губернії). 2 вересня 1917 р

Визновлю, що виступ генерала Корнилова і других з ним контрреволюціонерів проти Временного Правительства есть зрада Россії і замах проти свобод добутих народами Россії в революції.

Постановляємо: визнаючи для себе вищою властию у всій Россії Бремене Правительство, а на Україні Центральну Раду і її Генеральний секретаріат, як органи, які стоять на сторожі революції, всіма силами і засобами поддержувать іх в боротьбі з контрреволюціонерами і іх прислужниками.

Щоб забезпечити спокій і лад у своій окрузі постановляємо організуватись у вільне Козацьтво (народню міліцію).

Підписали: Председатель Комитета (підпис).

Секретар И. Цибулевський.

З оригіналом згідно за Діловодь (підпис).

Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр. — Київ: Темпора, 2011. — Арк. 336 // ЦДАВО. — Ф. 811. — Оп. 1. —Спр. 1. — Арк. 221. Засвідчена копія.

№ 4 Спогад невідомого автора про бій трипільця Петра Заброди у Києві під час антигетьманського повстання у грудні 1918 р

Повстанець Петро Заброда походив із Трипілля на Київщині. Їх було двох братів. Другий брат, Яків, також визначивсь не раз у боях, які провадив отаман Зелений з добровольцями. Обидва вони належали до найкращих партизанів у цьому загоні, бо були незвичайно спритні до кожного діла і прямо неустрашимі своєю відвагою.

Чи то у лісах Холодного Яру, чи у Дніпрових плавнях, чи серед вулиць великого міста, почували себе певними і все уміли вийти ціло із небезпеки. Бо кожний партизан мусить бути мудрий як вовк, хитрий як лис, а відважний як лев.

В боях з добровольцями зимою 1919 року (йдеться про грудень 1918 р. — Ред.) найбільше визначився Петро. Його можна було бачити зі скорострілом у руках в боях під містом Броварами, у Слобідці, а пізніше в самому Київі на Жидівському базарі. Петро був комендантом скорострілів у загоні отамана Зеленого, який добре дався взнаки ворогам України.

При наступі на Київ Петро одержав наказ вибити добровольців із Жидівського базару. З 20 козаками і 4 скорострілами проривається він Дмитріївською вулицею на базар.

Починається завзятий бій… Три лежать мертвими… половина ранена… допомоги немає… А навколо гупають гармати, торохкотять скоростріли.

Петро Заброда відтятий від своїх. Зв’язку нема. Пролине ще 30 — 40 хвилин — і ця маленька жменька повстанців згине. От ворожою кулею ранено в ногу й самого Петра. Біля нього залишилося 7–8 козаків. Не перестаючи стріляти, він заспокоює товаришів, подає надію на допомогу й просить не залишати його й битися до останнього.

Стан критичний… Набоїв нема… Два зіпсованих скоростріли лежать біля вбитих. Ворог напосідає — і вже вигукує, щоб здавалися. От вбито ще одного скорострільця… Петро хапає його скоростріл і вистрілює останні набої.

Оглянувся тривожним оком довкола. Ні звідки рятунку. Із-за мурів висуваються добровольці. З першу одинцем, потім роями, опісля вже цілою карамхою обходять його, обступають. Їх стільки, а він один: один, зі своїм гарячим від вогню скорострілом, серед трупів товаришів.

Бачить, що все пропало.

Прийдеться тільки закінчити геройське діло і віддати життя за справу, бо в полон не піддасться — хоч добровольці вигукують до нього, щоб піддався, що вони помилують такого неустрашимого героя.

Остання хвиля!

Наближується смерть.

Спасения ждати нізвідки.

Витягає револьвер, щоб покінчити зі собою…

Раптом — із Кудрявської вулиці вилітає кіннота. Впадає як вихор на голови!

Добровольці тікають!

Хороброго повстанця визволюють товариші — повстанці з відділу отамана Ангела.

Повстанець Петро Заброда провадить бій одним скорострілом, окружений зі всіх боків добровольцями // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1926 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1925. — Без зазначення сторінки.

Автор спомину не зазначений. Назву до спомину я припасував, взявши підпис під малюнком, який супроводжував цю публікацію. — Р. К.

№ 5 Наказ російської окупаційної влади більшовиків до селян Трипільщини. 1919 р

Знов куркулі піднімають голову. Знов куються кайдани для бідноти. Відомий бандит Зелений підіймає повстання проти влади робітників та селян. Брехня і шахрайство, обдурювання та ошукування — його засоби повести за собою селян. Зграя бандитів Соколовських, Струків, Зелених, Григорьевихта інших псує залізниці, стає поміхою мобілізації, руйнує спокійне життя робітничого люду. Кажучи на словах, буцім вони стоять за інтереси селян, Зелений та його прихильники в дійсности допомагають царському генералові та поміщику Денікіну, котрий йде знов посадити нам на шию царя та поміщиків.

Всі робітники та селяне України напружують своїх сил для боротьби з білогвардійською погрозою, котра йде від Денікіна.

Більш припускати бандитської діяльності Зелених та инших злодіїв робітничо-селянська влада не може. Головного бандита Петлюру зараз уже остаточно розбито під Жмеринкою. Те ж буде і з усіма куркулями, котрі сміють повставати проти пролетарських інтересів.

Від імені робітничо-селянської влади оголошуємо всім мешканцям Трипільського району:

1. Всю зброю, котра мається у приватних осіб, рушниці і кулемети й т. и., належить негайно здати до військомів та до військових радянських частин.

2. Зелений і всі його бандити оголошується по-за законом. Кожний селянин, робітник і всякий прихильник совітськоі влади повинні арештовувати Зеленівських бандитів і мають право на місці росстрілювати кожного, хто буде займатися грабунками та вбивствами червоноармійців та робітників чі селянської бідноти.

3. Оголошується по-за законом кожний, хто далі буде як-небудь підтримувати Зеленого чи буде зноситись з ним. Всі такі зрадники будуть суворо покарані, хати іх будуть знищені, всі іх сім’і будуть арештовані яко заложники, все іх майно буде конфісковано.

Жорстокою та суворою карою совітська влада знищить усяке куркулівське повстання, котре допоможе тільки Денікінові.

4. Поруч з тим оголошується, що совітська влада охоронить і оборонить від усякого самочинства усіх селян, котрі відійдуть від банд Зеленого, боротимуться проти бандитизму та підуть проти Денікіна, котрий хоче забрати засіяний селянами хліб.

Задля переведення цих заходів оголошуємо:

1. Весь Трипільський район (Трипілля та всі суміжні села) оголошуються в стані військової облоги.

2. Забороняється кому-будь переіздити в напрямі на Трипілля, Обухів та інші села, де перебувають банди Зеленого.

3. Забороняється в ночи, засмерки який будь рух зовні села для усіх приватних невійськових осіб.

4. Забороняється будь-кому розказувати хоч-які вістки про червоне військо, його кількість, місце пробування й т. п.

5. Забороняється будь-кому з приватних осіб носити чи перевозити яку-будь зброю.

6. Забороняється кому-будь з жителів сел кидати свої хати і села при наближенні Совітського війська. Всі відсутні будуть прийматься яко перейшовші до Зеленівських бандитів і жорстоко та суворо будуть покарані.

7. Забороняється яке-будь самочинство, грабунки та злодійства, а також усякі самочинні реквізиції.

8. Для кари всяких злочинців буде організовано польовий революційний трибунал.

Окремо-уповноважений Представник Ради Робітничо-Селянськоі оборони — Народній Комісар Скрипник.

Командуючий Військом Київської Боєвоі Зони — Київський Губерніальний Військовий Комісар Павлов.

Командир Збірного Загону Війська Трипільського Напрямку Яковлев. [1919 р.]. Копія листівки.

Поруч україномовного варіанта листівки — той же текст російською мовою. — Ред.

№ 6 Спомини вояка УГА Луки Луціва про втечу галичан з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

“Почесний полон”

(…) На основі договору між нашою київською військовою групою та денікінською полтавською, підписаного з нашої сторони генералом [Антоном] Кравсом, а з ворожої — ґенерал-лейтенантом [Миколою] Бредовим, мав відбутися негайний зворот оружжя обопільним розоруженим частинам. Та до цього не прийшло. Московська чорна сотня заспівала стару пісеньку про “єдіну, нєдєлімую Росію”. Галицька армія гідно сповняла свій обов’язок супроти нового ворога з крісом у руках.

Розоружені частини опинилися в “почесному полоні”. Денікінці обходилися з нами спочатку досить добре. Приміщено нас при господарській частині дивізії, яка стояла на стації Дарниця, а ми розташувалися в бараках, де “за старого режиму’ була переходова станиця для виселенців і полонених. Ми були першими полоненими в Денікінців, з якими не знали що робити, бо всіх своїх полонених більшовиків т. зв. “комуністів” убивали, а “мобілізованих” після короткого вишколення приділювали до своїх частин, які, звичайно, пізніше розкладали їм їхню армію, бо між “мобілізованими” було і багацько свідомих комуністів, яким вдавалося попасти в цю рубрику і так ратувати своє життя.

Нами не дуже то вони й журилися. “Як знищимо Петлюру, то відставимо вас до Галичини, а зрештою ми від Польщі відіб’ємо Галичину і ви будете вже наші!” Щоби зрозуміти цю їхню чванливість, треба знати, що вони тоді стояли під “білокамінною” Москвою, що генерал [Костянтин] Мамонтов славним рейдом зайняв був Пензу (насправді Воронеж. — Ред.), що тоді саме встановлено прямий зв’язок з наступаючим зі Сибіру “верховним правителем” [Олександром] Колчаком, а під Петроградом стояв білий Генерал [Микола] Юденіч.

Ми мали в “почесному полоні” майже повну свободу. Зносилися з Київом з Головним повстанським штабом, який найспокійніше урядував під боком Денікінців! Було нас усіх щось 500, в тім до 20 старшин. Полонені Наддніпрянці розбрелися на всі усюди: одні верталися до української армії, другі брали денікінські перепустки і їхали “восвояси” (до себе додому. — Ред.). Одні казали, що будуть організувати повстання, а другі “кидали всьо к чорту”. Не втікали ми скорше, бо згідно з пляном повстанської групи мали ми зайняти мости на Дніпрі в часі нового наступу на Київ. Оружжя й амуніції мали нам доставити повстанці.

Та ситуація на фронті стала такою, що про скорий наступ на Київ не могло бути мови, і тому ми постановили втікати. При утечі помагали нам повстанці. Подробиці обговорили наші два старшини зі самим отаманом Зеленим в Трипіллі (припадок хотів, що в нашій делегації до отамана Зеленого був справдішній Зелений, хорунжий У.Г.А.!).

У Івана Івановича

— Іван Іванович? — спитаєте.

Це удільний князь, який не признає пануючого формально Денікіна. Влада його простягається на кільканацять сіл, у разі потреби може користуватися поміччю своїх сусідів — Петра Петровича, Онисима Онисимовича і т. д. Фактично влада Івана Івановича простягалася аж до самої Дарниці. Він прислав туди трьох провідників, які мали нас вивести з дому неволі.

Ясна осіння ніч 9 жовтня, 10 година вечера. Дві сотні зібралися втікати (решту нагло вислано на роботи). Стійки, що берегли в нашім сусідстві харчевих складів, присилувано замовчати (це зробили люде Івана Івановича — придусили їх). Цієї першої ночі треба було забігти аж до Трипілля, столиці отамана Зеленого, — яких 50 верстов! Найгірш прийшлися нам перші 20 верстов, до Чорної Могили, на якій очікувала нас сотня із самим Іваном Івановичем. Вона могла нас уже обороняти перед можливою погонею. Щойно на цій могилі ми трохи відпочили. Нас берегло 50 людей із крісами в руках і з одною мітральєзою… І це все царстві Денікіна… Двацять [і] кілька верстов від Київа!

Ранок. Густа мряка тяжить над Дніпром. Нам треба перейти зо дві верстві до місця на Дніпрі, де стояли укриті в лозах дараби, якими мали ми переправитися на лівий беріг Дніпра до “батька” Зеленого у Трипіллі, який держав зв’язок із нашою армією. Та тут нагла несподіванка! Заревів парохід на Дніпрі, і з мряки почав зарисовуватись його комин. “Чи ж би погоня? — промайнуло в голові. — Невже Денікінці так скоро її зорганізували? А може, це тільки звичайне підприняття проти “банди” Зеленого?”

Ще в Київі читали ми в “Кіевлянині” гострі вигуки проти своєї ж таки влади, яка не забірається (не збирається. — Ред.) остаточно знищити Зеленого. Ґазета доносила, як-то Зелений у білий день устроїв у часі ярмарку в Ржищеві віче, на якому взивав вступати до війська У.Н.Р. Саме в день утечі вичитали ми в “Кіевлянині”, що команда київської групи придумала всі міри задля “ліквідовання банд Зеленого”. І дійсно, як ми пізнійше довідались, вийшло проти Трипілля три групи: одна з Київа, друга з Білої Церкви, а третя зі стації Миронівки.

Треба негайно скритися!

Але де?

Кругом рівно як на долоні. Лиш де-не-де корчі лозини кругом (навкруги. — Ред.) маленьких озерців. Довкола одного такого озера розляглася наша ватага. Та парохід не зникав, став проти Трипілля і задубів. Висилаємо на звіди самого Івана Івановича. В напруженім ожиданні проходить цілий осінній день. Та він не минув без користи для нас, бо дав змогу пізнати весь чар Дніпра і його круч. Під промінням сонця почала мряка опадати, і нам відкрилися невиразні зариси темно-синіх круч, понад якими уносилася мряка, мов ясні духи на сніжно-білих крилах. Коло десятої години відслонилася нам цілковито права сторона Дніпра, а кручі виглядали немов осілі велети, що ждуть на даний знак до якогось могучого діла.

Щойно перед вечером сповістив нас Іван Іванович, що отаман Зелений не міг спокійно ждати у Трипіллі непрошених гостей, покинув свою столицю і подався через Ржищів до Македон. Його ціль опанувати Канів і згідно з пляном, привезеним їм з Кам’янця, перекинути свої сили на Лівобережжя, в Полтавщину. У Трипіллі появилися вже денікінські стежі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може, й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється із Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії.

По шматку розділено кілька бохонців хліба, принесених І. Івановичем, і, хоч-не-хоч, треба було розбити кілька копиць отави (трава, що виростає на місці скошеної. — Ред.) та старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на. це дозволяв. І цілий слідуючий день пересиділи ми у дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?

Щойно вечером з’явився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люду розділив він по хатах у найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.

— Чим же ж я вас нагодую, — бідкалася молодиця, — та ж у нас уже два тижні не мелють млини, бо не має вітру. Чи будете їсти яєшню із прісним ощипком?

Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра. Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять — багато з крісами від Івана Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближає нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й багато бадьорих хвиль перебули.

На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича…

Смерть отамана Зеленого

Ми пустилися йти на південь за Зеленим, бо йти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих із трьох сторін на Трипілля Денікінців. Дивно виглядав наш похід у царстві Денікіна. Пройшовши декілька верств, треба було заночувати, бо пустився уливний дощ. Провідник-повстанець у найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зірвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.

До вікна селянської хати бубнить сотник умовлене число знаків. На порозі являється дядько. Кілька шепотів — і вже кілька стрільців іде за хазяїном до хати чи до стодоли спати. За півгодини всі були під дахом. Селяне приймали нас щиро, з отвертими руками. В цей район не заходили ні большевики, ні тепер Денікінці. Там господарювали тільки повстанці. Села жили своїм окремим життям. Нарікали на брак “мануфактури”, соли й нафти. З цікавістю розпитували селяне про Денікінців.

— Скажіть, будь ласка, — звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у нас!), — чи це правда, що Оникін (Денікін. — Ред.) заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?..

Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осінний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги — і опинимося в селі Македонах, де переночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на людину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружжя на землю.

— А ти що тут робиш, Іване?

— Тс! — і шепчуть між собою.

Сумна історія.

У Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зелений вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею посувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу, на чолі якого, як звичайно, їхав сам отаман, — почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстанчим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого. Деякі повстанці “демобілізуються”, забираючи також із собою зброю, і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.

Що тут робити?

Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь “празник” (Покрова. — Ред.) — от і добре погостилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це гостинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку — “Плач Галичанок”, бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.

ЛУЛУ Л. (Лука ЛУЦІВ) (1895–1984)

Лулу Л. (Луців Лука). На Україні. Уривки споминів //Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927. — С. 94 — 98.

№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

(…) Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях у лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.

Ми рішили зв’язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже, до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хорунжий Василь Гречаник і хорунжий Роман Зелений. У дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.

Була вже пізня ніч у середу, 8 жовтня, коли оба наші відпоручники-парляментарі вернулися, і, на нашу радість, із добрими вістями. Отаман Зелений приобіцяв допомогу, а коли до нього доб’ємося, то і зброю. Щоб утеча нам удалася, він уже в четвер увечері вишле до нас у Дарницю провідників, а ми всі на той час мусимо бути готові. Крім провідників, отаман Зелений обіцяв ще й охорону. Все мусіло йти бистро, бо час не ждав.

До виконання нашою пляну, тобто до втечі з табору, нам залишалося не цілих 24 години, і той час ми мусиш використати, тим більше що денікінський полковник, командант табору, попередив, що всіх нас, полонених галичан, мають перевезти на Дін у розпорядження генерала Бреслера, завідуючого вугільними шахтами в Донецькому басейні.

Заповіджене наше відтранспортування на Дін треба було за всяку ціну випередити. Не відкладаючи, ми рішили нишком вийти з табору завтра, себто в четвер увечорі, але про це ще нічого не казали сотням. Постановили сказати їм це аж у хвилині втечі. Ще треба було знайти дорогу з табору в ліс і її прослідити, бо провідники Зеленого дороги через ліс не знали. До виконання цього завдання зголосився я. Взявши із собою вістуна Миколу Ґондюка, ми пролізли через дротяну огорожу і прослідили дорогу через ліс аж до села Бортничі. З розвідки ми повернулися коло полудня. Було тоді свято Івана Богослова, і день був вільний від праці. О 6-й годині вечора покликав денікінський полковник до себе поручника В [олодимира] Струця і доручив йому наглядати за порядком у таборі на час його відсутности, бо він виїздив о 8-й годині вечора до Києва і мав повернутися аж у п’ятницю ввечорі. Поручник Струць, повернувшись із тої авдієнції, оповів нам цю новину, що очевидно немало нас врадувала.

Смеркалося, коли командири наших сотень приготовили їх до втечі-походу. Цю вістку сотні привітали радісно.

Коло 8-ї години вечора прийшов у барак старшин якийсь денікінський “вольноопределяющийся”. Це був юнак з VI гімназійної кляси в Чернігові, уродженець містечка Воронків. Він був змобілізований і служив у денікінській армії, але тепер був на відпустці й виконував службу розвідника в отамана Зеленого. До бараку він прийшов без перешкод, бо його як денікінця сторожа на брамі не задержувала. Сімох його товаришів у селянських одягах ждали в лісі. Вся група — це були ті, що з доручення отамана Зеленого мали нас провести аж у безпечне місце.

Коли у бараках уже все було приготоване, я пішов з хорунжим Гречаником перетинати дроти в північній частині табору. Повернувшись у старшинський барак, ми зголосили, що “ворота готові”. Тут виникло мале непорозуміння. Хорунжий Яримович Микола почав у останній хвилині переконувати, що старшини повинні втікати самі, бо “гуртом буде тяжко”. Одначе на його “пораду” ніхто не звернув уваги, і він замовк.

Коло 9-ї години сотні почали виходити. Поручник [Степан] Слюсарчук стояв коло старшинського бараку і спрямовував кожного до “воріт” у перерізаних дротах. Біля дротів стояв хорунжий Гречаник. У сотнях —1-й, 2-й і 3-й — з бараків виправляли людей команданти сотень. У 4-й сотні виправляв я. Інші старшини пішли наперідуліс і там усіх утікачів збирали в одному місці.

Одначе втеча нам не вдалася так, як ми плянували. 1-ша і 2-га сотні, які приміщувалися в бараку біля брами, наробили такого шуму, що його почула стійка на брамі і заалярмувала сторожу, яка незабаром з’явилася в бараку і спинила вже розпочату втечу. В бараку 4-ї сотні мені вдалося виправити всіх людей. Наостанку тільки я і стрілець Дмитро Максимчук залишилися всередині бараку. Заки ми вийшли, я вислав Дмитра поза старшинський барак, а сам розглядався, чи ще хто не лишився. За хвилину прибіг Дмитро переляканий.

— Що сталося, Дмитре?

— Ми пропали! Перед бараками денікінці!

— Пст! — подав я знак і сказав йому піти у другий кінець бараку і там відчинити вікно, а я сам пішов перевірити ситуацію.

Перед бараком дійсно стояло 5, може, 6 денікінців, а перед ними гурток стрільців.

— Ви куда? Куда вам забажалось? Сволоч! — кричали денікінці, перетикаючи свою лайку невідлучними в таких випадках матюками.

Стрільці скрутилися їм перед носом і забігли в таборовий виходок (туалет. — Ред,). Денікінці їх там лишили, а самі попрямували до бараку, в якому я стояв у дверях. Я на них не ждав, тільки грюкнувши дверима, зачинив їх і пішов у протилежний бік бараку, де біля вікна ждав на мене Дмитро. Через відчинене вікно ми оба вискочили. Коли ми вже були за вікном, денікінці якраз увійшли в барак. Ми тихцем причинили вікно і подалися в ліс. Коло старшинського бараку і біля дротів уже нікого не було. Дмитро все ще був переляканий і замість іти поруч зі мною, заліз у дроти і подряпав собі лице. Одначе з цього нічого собі не робив. У лісі ми ще дігнали тих, що були заховалися у виходку. Вони використали хвилину, коли денікінці ввійшли в барак, і вспіли ще втекти. На місці, де всі мали зібратися, ми застали вже інших, готових до походу. Тільки поручник Слюсарчук усе ще здержував, бо сподівався, що ще хтось надійде.

— От добре, що ми зачекали, — говорив він. — Я так і думав, що мій справник прийде.

— Тільки щастя, пане поручнику, — відповів я, — що в тому бараці великі вікна, бо у двері вже не було як.

Я зголосив, що в таборі вже не бачив нікого, і ми рушили. Ми поспішали, бо ще до ранку бажали бути під Трипіллям. А з Дарниці до Трипілля 43 верстви. Гуртом ми пішли вперід. Чотирьох провідників — попереду. З ними я і вістун Гондюк. Інші три провідники і “вольноопредєляющійся” йшли позаду. Ми бігли і майже не зупинялися, бо запевняли нас провідники, що у віддаленні 15 верст, у Баришполі, стояла денікінська кіннота і вона могла нас у кожній хвилині наздогнати. “Вольноопредєляющійся” зі своїми товаришами біг за нами та й усе накликав:

— Ще трохи, хлопці, ще хвилину — і будемо безпечні.

Як довго ми бігли і скільки вже зробили дороги, ми не знали, але дорога була дуже тяжка, бо весь час треба було брести у глибоких пісках. Але втоми ми не відчували, бо нас окрилювала одна думка — чим скорше, щоб подальше від денікінців і від Дарниці.

Удалині перед нами ми побачили якісь ніби фігури, що, як нам здавалося, у місячному сяйві рухалися.

— Що це там таке перед нами чорніє? — спитав я одного з провідників.

— Це кущики. Щоб нам скоріше та добитися туди, то будемо вже зовсім безпечні й тоді вже там віддихнемо.

Ми йшли мовчки далі, бо на розмови і відпочинок не мали часу, а по-друге, для віддиху ми ледве вловлювали повітря.

Ось і кущики. Та, коли ми до них наблизилися, вони таки почали рухатися, наче живі, а нарешті ми почули різке:

— Стій!

Ми оторопіли.

— Хто такий?!

— Город Київ! — гукнув один провідник.

— Всіх спасли?

— Не повелось! Чоловік із двісті, мабуть, є, а яких 80 остало.

— Слава Богові і за те. Ото наш батько зрадіє!

Слухаючи, ми й не завважили, як біля нас з’явилося яких 30 повстанців із крісами в руках і з двома скорострілами. Це була наша охорона, що її вислав отаман Зелений.

Тут ми відпочили і перевірили, скільки нас. Усіх було 184. Коло 80 — 90 стрільців не вспіли вийти з табору.

Ми відпочивали з півгодини, опісля рушили далі, але вже вільним кроком. Від Дарниці ми пробігли 25 верст дороги. Ми йшли посередині, а наші охоронці напереді, позаду і по боках.

Наша дорога входила в якесь село, перед яким ми саме зупинилися. До речі, ми старалися через те село перейти непомітно і бажали його мати за собою. Наші провідники нас заспокоювали, що нічого нам боятися. Ми ж не бажали селян тривожити. Це були часи, в яких дуже часто траплялися нічні грабежі, тому в селах виставляли на ніч сильні варти.

Перед селом ми посідали на піску, закурили і почали балачку про нашу втечу. Кожний висловлював свої думки відносно денікінців і про полковника, команданта табору. Ми уявляли собі його в ситуації, коли він почує телефонічне повідомлення про нашу втечу, або в ситуації, коли не буде кого транспортувати на Дін. Балакали і сміялися. Яких 50 кроків перед нами, а 100 від села, зарисувався тінями високих дерев якийсь хутір. Ми пізнали його по журавлі, що височів над деревами саду, який ховав у своєму затишку хату і господарські будинки.

— Чи не було б нам краще зупинитися в селі або бодай край села. Могли б бодай води напитися, — сказав хтось із гурту.

— Ну й втомились ми! — докинув хтось другий.

— Ох, води, води! — хором загуло кілька голосів.

Тепер кожний заявляв, скільки води він випив би.

Виринало питання — чи не замало нам одної криниці?

Щоб вгасити спрагу, я вибрався по воду, прямуючи на журавель. Незабаром я вже був під воротами просторого господарства. Посеред подвір’я біліла хата, а дещо дальше від хати лежало кілька штук худоби. Криниця була під самою хатою. Ворота були сильно зав’язані, і я ніяк не міг через них дістатися на подвір’я. Одначе вода була так близько, що без неї жалко було вертатися. Я обійшов подвір’я і переліз через пліт зараз за хатою та й простісінько попрямував до криниці. До жердки від журавля прив’язав мою ідунку і потягнув жердку вниз, але при цьому журавель заскрипів так сильно і жалісно, що від нього заворушилися в хаті. За хвилину рипнули двері й перед хатою станув статочний, яких 50 років, дядько з рушницею в руці.

— Добрий вечір, хазяїне! — привітався я. — Не гнівайтеся, дядьку, за мою сміливість, що зайшов у ваш двір. Але ми пропадаємо без води. Потомилися у важкій дорозі. В нікого ні краплини водички, а страх як хочеться пити!

— Доброго здоров’я! — відповів у свою чергу дядько. — А ви хто такий, звідкіля і куди Господь провадить?

— Хто я — це цікаве. А провадить Господь із Дарниці до перевозу.

— Ага! То ви, значить, із галичан і йдете у Трипілля до батька Зеленого. Знаю, знаю, бо мій син пішов вас виручати з Дарниці. Ну, виходить, діла непогані. Нехай Господь вам помагає. Та краще, замість воду пити, зайдіть у хату. Молока поп’єте.

— Спаси-Біг, дядьку. Зайшов би радо, але там, за вашим хутором на піску, мої товариші на воду ждуть.

— Так підождіть хвилину. Я винесу сюди. — І добрячий дядько пішов у хату і за яку хвилину виніс глечик солодкого молока.

Я випив молоко, подякував, набрав води і пустився до своїх. Дядько провів мене аж за ворота і тут, побажавши нам щасливої дороги, попрощався зі мною. Коли я прийшов до гурту, він готувався вже в дорогу. Через село ми й не дуже поспішали. Було вже над досвідком. Село вже будилося, і деякі селяни йшли вже в поле кінчати осінні роботи.

Вранці, коло 6-ї, ми вже були в лузі над Дніпром, якраз проти Трипілля. Зморені цілонічним маршем стрільці полягали відпочивати, а хорунжий [Василь] Гречаник із двома провідниками переправився човном у Трипілля. З нами лишилося тільки 8 провідників, що їх отаман Зелений прислав до Дарниці, а інші — розійшлися.

На березі Дніпра ми поставили сторожу, що мала нас повідомити, коли повернуться наші післанці з Трипілля. На сторожі були два брати Мули, вістун Ґондюк, стрільці Трофимчук і Максимчук. Всі п’ять зголосилися добровільно, бо хотіли посидіти на березі славного Дніпра та полюбуватися його видом. З ними сторожили також три провідники. Наш відпочинок перемінився у твердий сон.

Як довго ми спали, ніхто не знав, але, коли нас збудили, кожний відчув, що спав добре. Саме повернулися післанці з Трипілля і принесли нам вістку, що отаман Зелений пішов у похід проти денікінців у район Обухова. Одначе цим нам нічого турбуватися, бо із Трипілля пішов до отамана післанець і найдалі завтра до вечора ми довідаємося, де отаман Зелений перебуває. Нам не залишилося нічого іншого, як заночувати на березі Дніпра і чекати вістки від трипільського батька Зеленого.

Ми назбирали сухого ріща (хмизу. — Ред.), порозкладали вогні й варили каву. Цукор і хліб ми мали із собою, бо харчі, що їх ми дістали на два дні, себто на 9 і 10 жовтня, ми розділили між себе і все, що можна було забрати з Дарниці, ми забрали. Погостивши кавою і хлібом наших провідників, ми полягали довкруги вогнів і відпочивали. Для вигоди ми могли набрати на підстілку сіна, що стояло в лузі в кільканадцятьох копицях, але ми шкодували. Все ж ми не могли без нього обійтися. Вночі впав зливний дощ і нас, сплячих, промочив до нитки. Хлопці дрижали і з холоду дзвонили зубами. Ми кинулися у пітьмі до копиць. Одні заривалися в сіно, щоб загрітися, інші розкладали вогні, розпалюючи сіном, щоб хоч трохи себе обсушити. Луг ожив, загомонів. Стало ясно, наче вдень. Дехто нарікав на дощ, але інші жартували і “брали на бас” нарікайлів.

— Чого ж нарікаєш? Ми не мали змоги скупатися у Дніпрі, так скупалися над Дніпром.

На жартах і балачках скоро і ніч проминула, а день, що починався, заповідав гарну погоду. Вранці, як тільки сонечко почало пригрівати, повилазили з копиць і ті, що в них були позаривалися. Почалися нові жарти і сміхи. Ті, що спали в копицях, повилазили з них, наче позакосичувані сіном від ніг до голови. Хлопці сміялися з них і радили не показуватися на пасовиська, щоб припадком худоба не поїла їх замість сіна.

Перед полуднем знову переправилися наші провідники, а з ними і поручник [Петро] Кривоносюк у Трипілля на розвідку. Ми чекали на них у лузі, доварюючи останки нашої кави. Вони вернулися пополудні, але не принесли нічого потішаючого. Післанець до отамана Зеленого не знайшов його в Обухові, але від людей довідався, що отаман подався в напрямі Канева. З цього виходило, що зв’язку з отаманом Зеленим не нав’яжемо. Але ми мусіли переправитися на правий берег Дніпра. З уваги на те, що у Трипіллі нема отамана Зеленого, наші провідники радили піти ще кілька верст долі Дніпром і переправитися на другий берег нижче Трипілля. Там вигідніше і безпечніше, бо в Трипілля часто навідуються денікінці.

Перед заходом сонця ми рушили вниз Дніпра. Спочатку йшли лугом, опісля пасовиськом. Смерком ми станули над річкою Трубежем, що розмежовує Чернігівську та Полтавську губернії. Сам Трубіж — річка невелика. Її ширина 6 до 8 метрів, а глибина різна: в наймілкішому місці один метр, а в найглибшому навіть 8 метрів. Нам треба було перейти на другий берег Трубежа. Для цього ми використали міст. Але при переході не обійшлося без пригод. Міст був зовсім знищений. З того, що колись називалося мостом, залишилися тільки бальки, а на бальках — кілька дощок при другому березі. В’язання моста, цебто повздовжні й поперечні бальки, піднімалося над водою на яких 4 метри. Отже, по цих повздовжніх бальках ми мусіли перейти на другий берег річки, бо близько другого моста не було, а пускатися вбрід було годі, бо вода була заглибока і на лихо не всі стрільці вміли плавати. Ми мусіли через більшу половину моста, приблизно 30 метрів, рачкувати по бальках, а тільки невеличку його частину переходити вигідно по залишених на мості дошках. Рачкування по бальках тривало досить довго. Тим часом смерклося, і нам треба було рачкувати дуже обережно, щоб припадком не скупатися.

Вже половина з нас була на другому березі, коли нараз ми почули на мості крик:

— Четар Балицький впав у воду! Хто плаває, скачи на рятунок!

— Не журіться! — заспокоювали ті, що знали четара Балицького ближче. — Він. скоріше буде на другім березі, як ви по бальках. Він не любить топитися. Коли кинуло його у воду, то знало кого кидати!

І дійсно, четар Балицький був скоріше на другому березі Трубайла, як ті, що рачкували по бальках. А коли прийшов до нас, сміявся зі своєї пригоди.

Далі ми йшли якимсь довгим вигоном, аж на кінець зупинилися перед одним селом. Тут ми розтаборилися. В село пішли поручник Кривоносюк, хорунжий Гречаник і два стрільці, щоб зорганізувати вечерю. Перед селом ми не ждали довго. За якої півгодини прийшли стрільці й сказали, що можемо йти в село. В селі вже все було зорганізовано. Нас розпровадили по хатах. До кожної по 4 — 6 стрільців. Господарі приймали нас дуже гостинно — “чим хата багата”. По вечері збірка була назначена біля церкви. Там ми й зійшлися, а звідсіль подалися над Дніпро, до порому. Було вже по 10-й. Погідне і зоряне до того часу небо затяглося густими хмарами. Нас оповила пітьма. Почав накрапати дощ.

За ціну 300 гривень, що їх за нас заплатили перевізникам-гребцям наші провідники, бо ми грошей уже не мали, старий перевізник-дідуган і два гребці-парубки перевезли нас двома наворотами на правий берег Дніпра. Тут ми попрощалися з нашими двома провідниками. Третій мав нас провести до найближчого села і передати в опіку місцевому отаманові. В кожному селі в околиці Трипілля і Канева правили в ту пору місцеві отамани. Всі вони були підпорядковані отаманові Зеленому і йому в усьому помагали.

Пізно вночі прийшли в село Стайка (тут і далі Стайки. — Ред.). Наш провідник пішов до місцевого отамана, а ми, щоб схоронитися перед дощем, поставали під широкогіллясті липи біля церкви. Старі, з широченним віттям липи, свідки не одної бувальщини, могли без пересади (без перебільшення. — Ред.) захистити під своїми віковими коронами не то нас, воєнну сотню, 184 стрільців, але й цілий бойовий курінь.

Під липами ми довго не ждали. За яких 20 хвилин вернувся наш провідник з місцевим отаманом і з 5 козаками. Отаман назначив кожному козакові окремий район і сказав, у кого нас примістити. Ми розділилися на 5 гуртів. Кожний козак попровадив свій гурт у назначений район. Розміщення було переведене так тихо, що коли козак приміщував наших стрільців в одного хазяїна, то його сусід про це нічого не знав.

Господарі, як це було й досі в інших селах, прийняли нас дуже сердечно. Одні примістили своїх квартирантів таки в хатах, інші у клунях.

Другого дня, в неділю, 12 жовтня, увесь день падав дощ. Ми лишилися в селі до вечора, знайомилися із селянами і говорили з ними про актуальні тоді справи: про війну з Денікіном, про Українську Армію, про майбутній громадський лад в українській державі тощо.

Стайка — це велике село, розположене на кручах правого берега Дніпра. Селяни національно свідомі, щирої української вдачі, хоч не бракувало між ними і “хахлів”, малоросів. Уночі, коли ми прийшли до призначеного нам господаря, і козак, що був з нами, його розбудив та йому нас передав, наш господар дуже бідкався, що немає в хаті місця, хіба в клуні. Запровадив нас до клуні, постелив і просив не курити. Вранці, скоро світ, прийшов до нас, а що ми вже не спали, сказав:

— Мабуть, померзли, хлопці? Та якось воно буде. Вставайте і ходіть у хату. Повмивайтеся і погрійтесь.

Ми повдягалися і, коли ввійшли в хату, застали хазяйку із двома дочками, що поралися біля печі, а хазяїн сидів біля стола і читав часопис “Слово”. Згодом у хату ввійшли два хлопці-юнаки, сини наших хазяїнів. Усіх дітей у них було четверо: дві дочки, старша Мотря і молодша Параска, а сини — Микола 17 років і Василь років 15. Усі діти дуже милі та й привітні, як і їхні батьки. Батько дітей, високий і кремезної будови, нагадував статечного запорожця з картини [Іллі] Рєпіна “Запорожці пишуть лист до султана”. Мати дітей — хоровита, середнього росту. В її рухах, у словах і у виразі лиця позначувалася щира затурбованість господарськими і громадськими справами. Тому що хворіла на легені, просила, щоб ми в хаті не курили.

Під час снідання нас розпитували про всячину. В нашій розмові завжди повторювалося слово “Україна”. Ми старалися говорити тільки про українські справи, та й про ці говорили, як їх знали і як уміли. Назви “Самостійна Україна” і “Самостійна Українська Держава” ми наголошували там, де відчували це за найдоцільніше.

Після снідання ми повиходили в садок, щоб закурити. З нами вийшли також оба сини наших господарів. Старший натряс сливок, а молодший приніс із клуні яблук. У садку ми знову говорили на теми Української державности, бо цим питанням оба національно свідомі юнаки живо цікавилися. Старший, Микола, умів співати “Не пора”, “Ми гайдамаки” та інші національні пісні. Звідкіля і від кого він навчився цих пісень ми не розпитували. Ми почувалися щасливими, що ці пісні ми могли слухати тут, серед дніпрових круч.

Із садку нас закликали на обід. Припрошуючи до обіду, наш господар якось особливо торжественно сказав:

— Вас, пане, бо ви, мабуть, між вашими вояками старший, прошу за стіл першого. Сьогодні всі ви будете в нас надзвичайними гістьми.

Господар сів ліворуч мене, біля нього його дружина, потім стрільці, за ними оба сини, а доньки замикали коло.

Ми їли з апетитом. Борщ, гречана каша на молоці, вареники зі сметаною та книші з маком смакували нам, як ніколи досі.

По обіді господар пішов за своїми хазяйськими справами у село, бо старший син мав їхати увечері зі збіжжям — “із хлібом” — до Києва.

Ще під час сніданку я зауважив у хаті поважну кількість книжок. Після обіду я попросив позичити мені яку книжку, бо вже довший час нічого не читав. Молодша доня метнулася і подала мені з полиці кілька книжок. Між ними був Шевченків “Кобзар” женевського видання і книжки київських, катеринославських і львівських видань. Коли я оглядав книжки, доня принесла мені альбом різних малюнків і рисунків з підписом “Петро Середа”, і я спитав про нього.

— Це наш батько! — не без гордощів відповіла дівчина.

В альбомі я знайшов проект “Як має виглядати сільський театр?”. Під ним підпис “Петро Середа”, а далі, між рисунками, чернетку його прохання про прийняття до Київської академії мистецтв. Дівчина стояла тут же і слідкувала за виразом мого лиця. Було видно — дівчина вдоволена.

Переглянувши альбом, я подякував їй і попросив, щоб вона переказала батькові нашу подяку, якщо б він не вернувся перед нашим відходом.

Коли я переглянув проект сільського театру і прочитав прохання його автора про прийняття в академію, мене вже не дивувало, звідкіля в господаря стільки книжок, і на додачу женевського та й львівських видань. Це був чоловік, що знав ціну книжки і важливість освіти в житті людини та й громади. Тому він працював над собою і бажав працювати для добра других. До кожного він був привітний, тому й все село ставилося до нього з пошаною.

Господар вернувся аж перед вечором, але тільки на хвилину — щоб помогти синові навантажити збіжжя. Відходячи, попрощався з нами і просив вибачити йому, що не може бути при нашому відході.

Уже смеркалося, коли ми прощалися з хазяйкою і молодшим сином. Ми прощали її як рідну маму, бо хоч ми були в них тільки день, то коли відходили, здавалося нам, що відходимо з рідного дому, що ми не в добрячих своїх людей, а покидаємо рідню. Обі дочки пішли з нами аж на місце нашої збірки біля церкви і тут з нами попрощалися, як з рідними братами.

Зі Стайок ми подалися в напрямі Канева, де, за відомостями, мав перебувати отаман Зелений. Він, як говорили стайкічани, пішов викурювати денікінців з Канева.

Стайківський отаман дав нам провідника, що мав нас провести в село Гребінки (Гребені. — Ред.). В селі дорога була трохи тяжка, бо після цілоденного дощу вулиці розмокли, і ми мусіли йти густим болотом. Зате за селом дорога була краща. Ми могли оминати калабані боками.

Ніч для нашої мандрівки була як вимріяна. Небо ясне, зоряне. Повний місяць сріблив нам дорогу. Все ж таки на душі було чомусь важко, сумно. Ми боляче переживали те, що на нашій рідній і гарній Батьківщині скитаємося вигнанцями, що на ній шукаємо захисту і, що ще болючіше, — що під покровом ночі ховаємося від ока не тільки ворогів, але й від ока незрячих братів, що замість них ніч і місяць нам друзями.

У Гребінки ми прийшли на 11 годину ночі. Зупинилися на майдані перед громадським домом. Наш провідник пішов до місцевого отамана, але не скоро його знайшов. Отаман був на весіллі, а що в селі тої днини було 7 весіль, тому довелося нам ждати на отамана до ї ї ночі. За той час ми добре померзли. Ніч, щоправда, була погідна, місячна, але по опівночі потиснуло морозом і холод таки добре почав нам дошкулювати. Черевики на наших ногах позамерзали, і нічого не помагало — ні тупцювання, ні, тим більше, срібне сяйво місяця. Ми тупцювали та й проклинали порядки гребенківського отамана. Нарешті отаман з’явився і “потішив” нас, що не може нам дати провідника зі своїх людей, бо вони всі на весіллях.

Що ж нам робити? Дороги не знаємо, та ще й уночі нікого запитати. Ми запропонували отаманові, щоб знайшов когось, хто б показав нам дорогу до містечка Ржищів.

— Га, може, й знайдеться такий, але треба буде йому заплатити! — сказав спокійно отаман і пішов кудись із нашим провідником, запевняючи нас, що за яку хвилину прийдуть із чоловіком, який нас проведе.

І дійсно, незабаром вернувся наш провідник з якимось дядьком, але вже без отамана. Дядько був нічним сторожем, з вигляду не більше 50 років, добродушна і щира людина.

— Проведу вас і покажу дорогу так далеко, як далеко зможу і вспію зайти, бо до дня мушу бути в сільській управі, — проказав наш новий провідник.

Ми рушили в напрямі Канева.

Дядько провів нас через Ржищів аж за якесь село, а там сказав:

— Дальше не піду. Вже співають півні й мені пора вертатися, бо й моя жінка буде бідкатися, що довго не вертаюся.

За його труд ми дали йому 40 керенок. Дядько подякував і відійшов.

До найближчого села прийшли без провідника. Вже починало світати, коли ми входили в село. Але в селі ми не могли задержатися і відпочити, бо село лежало при “столбовій” дорозі, отже, було на очахденікінців, що звичайно швендялися, власне, по таких шляхах-дорогах. Нам треба було шукати якогось глухого села, серед степу, подальше від людних шляхів. Треба було знайти когось, хто б таке село знав і нас туди провів.

При кінці села наздігнав нас якийсь дядько з палицею в одній руці, а в другій з глечиками-близнюками. Ми його зупинили і запитали, чи не міг би він провести нас у таке село.

— Даром не хочемо, заплатимо! — заохочували ми дядька.

— Знаєте, ґаспада, — відповів дядько. — В мене немає часу, але я вам посовітую. В крайній хаті за селом, ліворуч, живе один чоловік, і він вас проведе. Він усі ходи знає, бо був предсідником “комб’єду”. Зветься від Артем Ковальчук.

Дядько, мабуть, мав з Ковальчуком щось “на пеньку” і хотів нам його видати, хоч він не знав, хто ми. Ми зрозуміли: дядько і хитрував, і хотів на своєму ворогові помститися. Дядька з гладущиками-“близнкжами” ми лишили, а самі пішли далі. Поручник Кривоносюк, я і стрілець Захарук Іван пішли наперід, щоб знайти хату “предсідателя комб’єда”.

У хаті вже світилося, “предсідатель”, уже одягнений, ходив по хаті. На постелі лежало троє дітей, у віці від одного до п’яти років. На краю печі сиділа Ковальчукова жінка, вродлива молодиця, що сподівалася четвертої дитинки.

— Ви колишній предсідатель комб’єду? — спитав поручник Кривоносюк.

Ковальчук налякався і, не кажучи ніже словечка, видивився на поручника.

— Чоловіче, — відозвався я. — Не бійтеся нічого. Ким ви колись були, цим ми зовсім не цікавимося і до цього не маємо жадного діла. Ми зайшли до вас за допомогою. Нас спрямували до вас і назвали вас комб’єдом, і тому ми так питаємо, бо не знаємо, чи гаразд потрапили. Нам потрібно чоловіка, який би нам допоміг і за винагороду показав дорогу та й провів нас у якесь село, що не при шляху. Ми бажаємо там дещо відпочити. Криємося від ока теперішніх володарів. Ще до сходу сонця бажаємо там бути.

— Мусимо знайти якесь глухе село. Розумієте? Нас не лякайтеся! — обізвався поручник Кривоносюк.

—Ґаспада, мені казали бути предсідником, то й був, — виправдовувався переляканий Ковальчук.

— Дядьку Артеме! Нас це ні трішечки не цікавить, хто ким був. Ми ніякі ґаспада, а такі самі селяни-мужики, як і ви. Проведіть нас скорше, бо незабаром день та й хлопці там на дорозі мерзнуть.

— То вас більше? — спитав недовірливо.

— А ви думали, що тільки нас трьох? Нас не цілих дві сотні. З денікінського полону тікаємо. Йшли цілісіньку ніч. Зморилися і хочемо відпочити.

— Найближче звідсіля село Янівка. Воно серед степу, в балці. Там зможете спокійно відпочивати навіть кілька днів. Звідсіля 5 верст. Туди вас проведу.

“Комб’єд” натягнув на себе свитку, і ми вийшли, але не пішли дорогою, тільки прямо через поля — ярами та долинами.

— От тудою, праворуч, від нас через степ дорога в Янівку, але ця дорога дальша. А от сюдою за годину будемо в селі, — говорив, показуючи дорогу.

Ковальчук говорив правду. За годину ми побачили верхи дерев. Це були садки в Янівці.

Сходило сонце, як ми доходили до Янівки. Провідник, одержавши за труд 20 керенок, вернувся, а ми задержалися.

Усім разом входити в село було незручно. Поручники Слюсарчук, Кривоносюк, хорунжий Гречаник і два стрільці пішли в село до старости попрохати його, щоб дозволив нам через день перебути в селі.

У тодішніх часах це була найкраща “дипломатія”, бо в селах, що були положені подальше від центрів, старости ще мали сяку-таку повагу і населення їх слухало.

— Пане старосто! — заговорив поручник Слюсарчук, коли делегація станула перед начальником Янівки. — Поможіть нам, будь ласка. Ми свої люди. Йдемо з полону. Цілу ніч ми в дорозі і поморилися. Хочемо в селі трохи відпочити.

Староста — малий, присадкуватий і рухливий чоловічок, яких 40 — 45 років, з посивілим волоссям і малою лисиною на голові, подумав, а далі спитав:

— А ви хто такі?

— Ми, пане старосто, галичани, — відповів поручник Слюсарчук.

— А, то ви анґлічани, значить, — сказав, зрадівши, староста. — Про вас ми чували. Народ ви хороший і просвіщений. За нас, темних мужиків, не жалієте вашого життя. Ви наші брати. Сідайте. Поснідаємо дещо.

— Нам ніколи сідати, пане старосто. Ми не самі. Нас більше, — говорив поручник Кривоносюк. — Інші ждуть за селом, і нам треба всім помогти. Ми всі поморені.

— Підождіть отут, а я покличу десятників, і якось поладнаємо. Підождіть трохи. Ти, жінко, дай людям дещо перекусити, а я піду за десятниками.

Тим часом ті, що ждали за селом, побачили далеко на полі, на схід від села, чотирьох вершників, які, у віддалі яких сто кроків один від одного, їхали в напрямі села, а потім повернули направо. Четар Балицький, що якось зумів зберегти свій польовий далековид, приглядався вершникам, а стрільці тим часом заховалися у крайньому садку. Через далековид було видно, що вершники озброєні.

— Хто це може бути? — спитали ми дядька, що почувши гамір, вийшов з хати.

— Це, мабуть, Зелений буде, — пояснив дядько. — Кажуть, що вчора вночі він десь сюдою проходив.

Ми також думали, що це повстанці, бо це було в районі Канева. Тим часом надійшли наші делеґати, а з ними староста і трьох сільських десятників.

— Добрий день вам, людоньки Божі, — сказав староста. — Давно не мали ми таких гостей у нашому селі, хоч багато дечого чували про вас.

— Доброго вам здоров’я, пане старосто, — відповіли ми гуртом.

Ми розбалакалися. З тону розмови ми вичули, що в селі багато оповідали про галичан. Нарешті староста сказав десятникам, щоб нас розмістили по таких господарствах, що в них можна б людям підживитися і відпочити.

— У нашому селі, — продовжував староста, — нічого вам боятися, а вашим збірним місцем виберіть собі найлучше — майдан біля сільської управи, а на який час — це вже ваше діло.

Своєю поведінкою і порадами староста виявив свою щиру до нас прихильність. Ми поділилися на три групи і з десятниками пішли в село. О 2-й годині всі ми мали зійтися біля сільської управи. Господарі прийняли нас дуже прихильно і угощували нас чим хто міг. День був погідний, і господарі скоро виїхали в поле орати і сіяти, а ми з хазяйками осталися на домашніх господарствах.

У Янівці ми знайшли нарешті зв’язок з повстанцями отамана Зеленого. В селі задержалися до вечора в надії, що 2-ї ночі будемо вже під Каневом, у славного отамана. Так бодай запевняли нас повстанці. Було їх біля нас чотирьох. Були це ті самі вершники, що їх ми бачили рано на полях Янівки. Їх вислав отаман Зелений нам назустріч, і вони шукали нас уже від недільного ранку. Зеленівці притягнули звідкись польову кухню, привели бика, селяни дали картоплю, і ми знову по довшому часі могли їсти справжню стрілецьку страву з польової кухні. Вечоріло, як ми рушили з Янівки в дальшу дорогу, в напрямі на Канів. Добросердний наш староста дав для виснажених стрільців сім підвід.

— Що ж, — говорив він, — усякому, хто тільки до нас приходив, ми поневолі помагали, то чому ж не помогти вам, що за нас воюєте.

Коло 9-ї години вечора ми наблизилися до села Македони. Вечір був гарний і теплий. Кругом нас стелилися по степу густі вечірні тумани, і нам приходилося довший час іти в сутінках навмання. Аж під Македонами зійшов місяць і освітив дорогу. Але в наших серцях було чомусь невесело. Давив якийсь тягар-смуток. Ми йшли мовчки, пригнічені чимсь важким, чимсь невідомим. У міру того як ми наближалися до Македон, наші почування ставали що раз більше гнітучими.

І дійсно, наші прочуття віщували лихо. В Македонах ми почули страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло — в селі Ковалях.

Повстанці розбіглися. В Каневі — денікінці!

Це все ми почули в Македонах від селян і кількох повстанців, що верталися з околиці Канева. Спочатку до цих вісток ми поставилися з недовір’ям. Все ж таки наші сумніви в їх правдивість не зменшувалися і не поправляли наших пригноблених настроїв, але навпаки — їх поглиблювали і переконували, що під Каневом не все гаразд. У зв’язку з цим наші надії одержати від отамана Зеленого зброю і партизанським порядком добиватися до своїх розвівалися.

У нашому положенні треба було шукати виходу, а передусім — треба було перевірити вістку.

У Македонах ми зупинилися біля церкви і тут, порадившись, рішили в околицю Канева вислати розвідку і ждати, аж вона повернеться з незаперечними вістями.

У розвідку вибрався поручник Кривоносюк з одним десятником і стрільцем Іваном Захаруком. Поїхали підводою, що її вчора дав нам староста з Янівки. До Канева з Македон було 15 верст з гаком, тому ми й не чекали скорого повороту наших звідунів. Тимчасово ми розмістилися в районі біля церкви — по кількох на одній кватирі. Була вже пізня година, але в багатьох хатах ще світилося. Господарі прийняли нас гостинно. На другий день припадало свято Покрови і в селі був празник. Для нас склалося так щасливо, що в Македонах ми мали бути першими гістьми.

Вістка про смерть отамана Зеленого пригнобила теж сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, і один з них вернувся інвалідом. На вістку про смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася.

— Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? що нам добра бажав. Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йде та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.

Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.

Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой — отаман Зелений.

У Македонах починався празник. Хазяйки приготовлялися зустрічати гостей і їх угощували. Але ми мусіли вдоволитися тільки ситим празничним сніданком.

Тим часом поручник Струць уже скликав нараду старшин і старших підстаршин, щоб обміркувати плян нашої дальшої мандрівки. Йти далі гуртом, як досі, було неможливо. Нашою ціллю було Поділля, де, за відомостями, в околиці Брацлава змагалася з денікінцями 8-ма бригада УГА. До своїх треба було нам передіставатися одинцем, а властиво малими групами, по 3 — 4 чоловіки.

Довше цю справу обговорювати не було потреби. Ситуація для кожного була ясна, тому й рішили, що увесь наш відділ (184 втікачів) поділимо на стільки гуртків, скільки є старшин і стрільців, що здатні взяти провід і відповідальність за них, доки не діб’ємося до своїх.

Вирішене постановили зараз же реалізувати. Стрільці прощалися зі своїми хазяйками і вже перед 9-ю гуртувалися біля своїх провідників. Незабаром вирушили з гостинних Македоніє.

За селом усі стрільці і старшини прощалися по-братньому, бажаючи собі взаємно щасливої дороги і побачитися у відновленому ІІІ/24 курені.

Ми розійшлися.

Кожний відходив в іншому напрямі.

Я зі своїм гуртом — разом зі мною було нас 12 вояків — подався на Таращу (…)

Василь ІЛАЩУК, булавний, старший десятник УГА (1893 — 1965)

Ілащук В. В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. (докінчення) // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. — Торонто — Нью-Йорк, 1973. — Ч. 5 — 6 (67 — 68). — С. 27 — 44.

№ 8 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919 — 1921 рр

Зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія. Не знайшлося між його старшинами ні одного здібного заняти місце творця іспанських (Дніпровських. — Ред.) дівізій.

Ні один із зеленівських старшин не лучив у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрости в першу чергу, далі матеріяльної безінтересовности, великого орґанізаційного хисту, а що найважніше — уміння навіть серед найтяжших умовин додати бодрости своїм підчиненим.

Вже в кілька днів після того, як Зеленівці поховали свого отамана, началась траґедія. Визначнійші старшини зеленівської армії порозумілися з Денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями піячили.

Розказують навіть, що були старшини, які обіцювали Денікінцям перевести на їх сторону цілу зеленівську армію, але того їм зробити не пощастилося, бо козаки зміркували, в чім діло, і потягли хто куди. Одні з них пробилися в ряди Армії У.Н.Р., другі поступили в повстанчі ватаги, яких тоді на Правобережжі був не один десяток, та найбільш подалося домів, щоб заховати кріса на слушний час, взятися знова за рало та зажити мирним селянським життям. Не всім, одначе, так склалось, як бажалось.

Большевики, занявши Трипільщину, взялись у першу чергу за винищування та переслідування Зеленівців. Одних арештовано і розстрілювано без довгої мороки, других висилано в київську Губчеку, а та також не задавала собі много труду в розправі з “зеленівськими бандитами”, як большевики називали Трипільців. Для Зеленівців настало “люте время”. Много із їх, більше скомпромітованих перед червоною владою, з першого дня повороту домів стали жити нелегально. Вони все ж таки надіялися, що, переждавши найгірший час переслідувань, зможуть пізнійше доступити отпущенія гріхів. Але помилились. Большевики лютували чимраз більше і дедалі принимались енерґічнійше за винищування всіх тих, що служили в зеленівській армії.

Спочатку скривалися таки по селах у своїх знакомих і рідних, але большевики, набравши більше досвіду, перетрушували мало не кожну хату в Трипільщині. І те переслідування дедалі ставало більш систематичним. Большевицькі аґенти, обзнакомившись з місцевими умовинами, бушували навіть там, де їх ніхто не надіявся (не сподівався. — Ред.). Їм помагали також місцеві запроданці — як славний Шевченко Совіцький, садист і п’яниця, далі Рудич і Оленич, два найбільш небезпечні большевицькі аґенти-донощики.

Зеленівці, побачивши, що не так скоро їм діждатися амнестії, начали “емігрувати” в поблизький ліс Гощів.

Першими “емігрантами” і зав’язком пізнійшого партизанського гощівського отряду були: Трохим Колісник, бувший командант тила зеленівської армії, далі Мусій Таценко, колишній ад’ютант отамана Зеленого, вкінці Овсій і Вакун Удоти (тут і далі Удоди. — Ред.). За тими начали стягатися в Гощів і инші зеленівці. При кінці 1920 року зібралося в Гощові до трийцять люда — як з Трипілля, так і з поблизьких сіл.

Мало що не до самого кінця 1920 року про Гощівців як про організацію не можна говорити. Зеленівці збігалися в Гощів просто з метою окриватися аж до того часу; поки не верне Українська армія або не злагідніє большевицький режім. Деякі з їх скривався “на рівних правах”, кожний поступав як знав і як йому було догіднійше. Про те, щоби вести боротьбу проти Большевиків, ніхто з їх не думав. Так було аж до тої пори, поки в Гощів не прийшов один з бувших зеленівських визначнійших старшин, [а] іменно Самозванець (псевдонім) (справжнє прізвище Заброда. — Ред.). За його ініціятивою Зеленівці-збігці зорґанізувалися в партизанський отряд, який від місця осідку назвався гощівським.

Під отамуванням Самозванця Гощівці розвинули живу партизанську діяльність у районі місточок Трипілля й Обухова. Побіч многих менших сутичок з большевицькими відділами слід згадати напад на місто Трипілля зимою 1920 — 1921 рр., який належить до найгарнійших сторінок історії партизанського гощівського отряду.

В Трипіллю під той час стояла сильна большевицька залога, яка числила до 600 люда піхоти при одній батерії і кільканайцятьох скорострілах. Гощівці, увійшовши одної ночі в Трипілля, позносили большевицькі варти і по короткій боротьбі опанували місточко. Гощівці, занявши Трипілля, думали його зробити знова огнищем протибольшевицького повстання на Київщині, але це їм не вдалося. Большевики зрозуміли небезпеку і вислали з поблизьких гарнізонів, головно з місточок Ржищева і Обухова, сильні відділи, які цілу затію скоро зліквідували. Партизани мусіли знова податися в Гощів. Одинокою користю того нападу була велика скількість зброї, здобута на червоноармейцях, в яку отряд заосмотрився (забезпечився. — Ред.) на будуче.

Після того нападу отаман Самозванець розпочав на власну руку коншахти (таємні зносини. — Ред.) із трипільським Ревкомом і навіть кілька разів потаємно ходив у Трипілля. До цеї пори невідомо нікому, якого рода були ті коншахти і до чого, власне, зміряв (вів справу. — Ред.) Самозванець. Гощівці, довідавшись, одначе, про те, засудили Самозванця на смерть, а присуд виконав таки його кревняк Вакун Удот (Удод. — Ред.).

Після Самозванця команду над гощівським отрядом обняв Мусій Таценко. Була це людина наскрізь ідейна, свідома національно й образована, але Таценкові бракувало сильної волі, авторитету і тяжкої руки, чим, попри свої хиби, визначався його попередник — отаман Самозванець. А ці прикмети були тим більше потрібні, коли приходилося отаманувати над такою “вольницею”, якою іменно була гощівська братія.

За Таценка отряд став знова наче збіговищем всякого люду, якого одинокою метою було скритись перед Большевиками, а при нагоді добре забавитися і по-козацьки погуляти.

Вправді (щоправда. — Ред.), за отамування Таценка в квітні 1921 року гощівський отряд разом з партизанами отамана Чорного (з Лівобережжя) (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.) пробували були занята місто Обухів, але напад не вдався. То остаточно підорвало авторітет Таценка в отряді.

Подібно як Самозванець, скінчив і Таценко трагічно. В часі іменно одного походу прийшло між їм а (і. — Ред.) двома партизанами, Овсієм Удотом і Андрієм Мовчаном, до суперечки, в часі котрої ті вбили Таценка (та подія мала місце 14 липня 1921 р. на лівому березі Дніпра, проти села Халеп’я. Тіло Таценка поховала рідня на кладбищі близько хутора Таценків.).

По смерти Таценка запанувала в Гощеві повна анархія. Відносини в отряді нагадували все інше, тільки не партизанів. Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому.

У тому часі отряд числив 25 до 30 добре узброєних партизанів, в якому переважали числом Трипільці.

Ще в першій половині 1921 року Центральний повстанчий комітет (якого зорґанізовання треба завдячувати енерґічному старшині С.С. [Іванові] Андрухові) поставив собі між иншими завданнями також увійти в контакт зі всіми повстанчими Групами, отрядами і загонами, які тоді існували на Україні, і підчинити їх своїм наказам і директивам.

Ту задачу у трипільському районі, то є в першу чергу увійти в контакт із Гощівцями й отрядом отамана Чорного, що оперував на Лівобережжі в околицях місточок Воронькова і Переяслава, було доручено Григоровичеві (Григорович Володимир, родом із Черновець. Служив від 1915 р. в австрійській армії, опісля в У.Г.А., а в 1919 р. прибув з маршовим курінем у корпус С.С. При кінці 1920 р. (у большевиків) занимав посаду ад’ютанта в “Галицькій школі Червоних Старшин”. Увільнившись зі школи в початку 1921 р., Григорович виїхав у Трипілля на посаду завідуючого військовим відділом при волосному ревкомі).

Згідно з інструкціями і інтенціями Центрального повстанчого комітету ті два отряди на час загального протибольшевицького повстання, яке плянувалося на осінь 1921 року, повинні були злучитися в один загін і стати зав’язком Трипільської повстанчої дивізії.

Григорович до червня, то є до часу викриття Ц.П.К. (Цупкому. — Ред.), успів частинно вив’язатися зі своєї задачі. Йому вдалося було увійти в контакт з Гощівцями, що ж до отряду отамана Чорного, то Григорович до липня з їми зв’язків не мав.

Після арештування сотника Андруха і товаришів провід Ц.П.К. обняв [Микола] Опока (також старшина С.С.). Праця хотя й дещо через арешти в місяці червні та липні зменшилася, але опісля пішла попередним темпом.

З початком липня 1921 року Григорович і старшина С.С. Д. (Осип Думін, він же Антін Крезуб. — Ред.), обидва скомпромітовані в зв’язку з викриттям ЦПК перед червоною владою, мусіли шукати захисту в партизанськім отряді в Гощеві. Вони то й зачали працю в дусі інструкції Ц.П.К., себто працю над об’єднанням Гощівців і отряду отамана Чорного в один загін.

З початку ця ідея натрапляла на великі трудности, головно із-за того, що ЦПК бажав бачити на чолі об’єднаного загону отамана Чорного, а цей не мав у Гощівців ніяких симпатій. Навпаки, Гощівці ставлялися до нього навіть ворожо. Щодо отамана Таценка, який по злученню обох отрядів був би мусів зрезиґнувати зі своєї гідности, то справа стояла добре. Отаман Таценко — треба йому признати в заслугу, ставляючи висше загальне добре, чим свою амбіцію, був згоден піддатися команді отамана Чорного.

Побіч неохоти до отамана Чорного зі сторони Гощівців, була й друга причина, яка утруднювала переведення інструкцій і побажань Ц.П.К. у життя, [а] іменно: Гощівці, злучившись із Полтавцями (так називали отряд отамана Чорного в Гощеві), були б мусіли піддатися тій дисципліні, яка була серед їх. А вона на ціле небо перевисшала дисципліну — коли взагалі про таку можна говорити — в гощівському отряді.

Так справа об’єднання стояла до половини липня. Після смерти Таценка Гощівці надумалися і рішили злучитися з Полтавцями, але під одним услів’ям, [а] іменно, що отаман Чорний уступить.

Дня 2 серпня перейшов гощівський отряд на Лівобережжя в село Рудяків, де під той час перебували Полтавці. В два дні після того, то є 4 серпня, отаман Чорний зрезиґнував з отаманства і подався з кількома своїми особистими приятелями кудись на південь, а Гощівці й Полтавці на загальній козацькій раді вибрали собі командіра Д[уміна], згаданого вже старшину С.С-ів. Так повстав загін, який названо “партизанським загоном ім. отамана Зеленого”. Під той час числив загін до 60 люда, з їх 10 кавалеристів. Узброєні партизани були на загал вдоволяючо, кожний, побіч кріса і 80 до 100 набоїв, мав також самопал “наган”. Многі мали бомби ріжних взірців.

Тоді також зреорґанізовано загін у цей спосіб, що поділено його на чотири чети по 12 до 13 люда і назначено командантів чет. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні була також похідна аптичка і один фельчер.

Мотив, який спонукував Гощівців згодитися на об’єднання, випливав, одначе, не із зрозуміння загальних національних інтересів чи інтересів будучого повстання, а тілько зі сподівань, що Армія У.Н.Р. скоро явиться на Україні та прожене большевиків. Гощівці, підчиняючись директивам Ц.П.К., хотіли заняти легальне становище супроти української регулярної армії і тим ніби вимазати зі своєї історії колишний бунт проти Директорії У.Н.Р Зовсім иншими мотивами руководилися Полтавці. Вони були в порівнанню з Гошівцями елементом на ціле небо ідейнійшим і патріотичнійшим. І тому Полтавці підчинилися наказам Ц.П.К. не з якихсь особистих рахунків на будуче, а тільки тому, що того вимагала загально національна справа, [а] іменно, справа заповідженого на осінь повстання.

Загін після об єднання зачав свою діяльність нападом на місто Воронків уночі з 4 на 5 серпня. В місточку перебито міліцію, що прийшла туди збирати продналог, а в руки партизанів попало много зброї і набоїв. Після нападу загін вернув знову в Рудяківський ліс. Большевики, занепокоєні діяльністю загону, вислали проти нього значні сили з Трипілля і Баришполя.

Під їх напором мусів загін податися на південь у Гусинецький ліс із наміром у найблизших днях ударити на Переяслав або Ржищів.

Та цього нападу вже не вдалося перевести, бо між Гощівцями і між Полтавцями виникли непорозуміння. Полтавці були невдоволені поведениям Гощівців супроти місцевих селян, поведениям, яке нагадувало червоноармейські ватаги або гетьманських карательників. Зачалися сварки, а вкінці із-за якоїсь дрібниці мало не прийшло до кровопролиття.

Командір загону постановив розділити знову загін на два отряди і зводити їх тільки в случаю потреби. Полтавці мали залишитися на Лівобережжі і продовжати боротьбу з большевиками в околицях Переяслава, а Гощівці перейти на Правобережжя в Гощів.

Дня 14 серпня в селі Гусинцях загін розійшовся. Команду над полтавським отрядом у заступстві (як заступник отамана загону ім. Зеленого. — Ред.) обняв Неїжко (колишній старшина 3-го полка С.С.), а Д[умін] пішов з Гощівцями.

В кілька днів після того Григоровича, який ішов у Київ з дорученням до Ц.П.К., зловили Большевики. А коли з початком вересня Д[умін] зістав ранений і передав команду загону [Трохиму] Колісникові, питання про спільну працю обох отрядів на будуче зістало припечатане. Обидва отряди більше ніколи не зійшлися.

Гощівці з того часу, коли не числити незначні напади на большевицькі транспорти з харчами або менші ґрупи червоноармійців, припинили свою діяльність, дожидаючи спасіння із заходу.

Коли стало видним, що на прихід Української армії не можна покладати ніяких надій, дух серед Гощівців упадав щораз більше. Дехто з їх радив перейти знова на Лівобережжя, инші були за тим, щоби податися на північ і прилучитися до отамана Орлика. Але ні один, ні другий проект не знаходив ніколи загального одобрения і оставалося по старому. Гощівці й далі сиділи в Гощеві.

Вправді (щоправда. — Ред.), коли при кінці падолиста 1921 року прийшли вістки про похід отамана [Юрка] Тютюнника на Україну, Гощівці стали наче бути активними. Але це трівало недовго, а після того наступив ще більший упадок духа. Отряд знайшовся (опинився. — Ред.) просто в розпучливому положенню, через те що гощівські болота позамерзали і большевики посилали в ліс облаву за облавою, а рівночасно й обсадили всі дооколичні села так, що ніяк харчів не можна було дістати.

Деякі з Гощівців начали тоді переговорювати з большевиками, які обіцювали їм амнестію за ціну видання бувшого командіра загону Д[уміна]. Не дожидаючи кінця переговорів, Д[умін] виїхав потайки в Київ, а Гощівці перейшли до Большевиків. Та гірко прийшлося їм того пожалувати (пожалкувати. — Ред.): большевики кількох з їх внедовзі розстріляли (між ними Вакуна Удота), а решта успіла в час (вчасно. — Ред.) утекти.

Кінчаючи інформації про гощівський отряд, не від річі буде, думаю, згадати про славний в цілій Трипільщині ліс Гощів.

На північ від Трипілля майже над самим Дніпром лежить село Злодіївка (перейменоване після убійства Столипіна на Столипинівку, а в 1917 році-на українівку) (Українку. — Ред.). Від Злодіївки починається ліс, що тягнеться вздовж правого берега Дніпра мало що не до самого Київа.

Вигляд того ліса є на цілій його довжині одинакий. Творять його переважно сосни. В одному тільки місці, [а] іменно від сторони полуднево-західної, його характер міняється. Сама почва у противенстві до сухої почви цілости ліса є в тому місці багнистою, а на ній поросла вільха, ліщина і густий, віками некошений очерет і чагарник. Та часть ліса є саме цей славний Гощів (на російських картах видання генштабу він значиться як “урочище Ґощієв”).

Про Гощів ще тепер народня лєґенда розповідає як про місце, де колись водилися всякі страхіття, гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити в давнину великолюди-герої, а пізнійше — гайдамаки.

І недаром народня фантазія зробила Гощів обиталищем всяких видовищ. До останніх часів були в Гощеві місця, яких людська нога не дотикала. Величезні мочари й трясовиска, порослі густим очеретом, який диким хмелем зв’язаний у таку гущавину, як полуднево-американські ліяни, робили Гощів непроходимим і таємничим. Партизанам доводилося не раз закладати табор у місцях, до котрих прохід треба було собі торувати шаблями і сокирами.

Для партизанів Гощів був неоцінимим. Близькість сіл давала змогу завсігди запастися харчами, а ще важнійше, мати завсігди добрі інформації про большевиків. Гощів, одначе, тратив на вартости в зимі, коли очерет зісох, а болота позамерзали, тоді він стояв наче на розтік відкритий.

В послідних роках перед війною обухівський поміщик, властитель того ліса, взявся був за осушування Гощева. В Гощеві покопано канали, якими мала стікати вода в річку Стугну, але їх викопано мало, а під теперішню пору вони знову позасипувалися.

7-12. IV. 1924.

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН) (1893 — 1945)

Крезуб Антін. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. — Львів-Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924. — С. 107 — 116.

№ 9 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про дії Цупкому та ЧК на Трипільщині у травні — червні 1921 р

При кінці травня 1921 року одержав я від сотника [Івана] Андруха[308], що був у тому часі головою Центрального повстанчого комітету в Київі, наказ — виїхати у справах організації на Катеринославщину. Сю місію доручено якраз мені з двох причин: раз тому, що я, як інструктор (“преподаватель”) У Київській школі червоних старшин, міг найскорше одержати відпустку, а по друге, Катеринославщина була мені добре знакома. Там пробув я біля двох літ як полонений, там також довелося мені прожити якийсь час за гетьмана, після того як Німці роззброїли в Київі Січових стрільців.

Крім організаційних завдань у самій Катеринославщині, сотник Андрух доручив мені провірити діяльність [Володимира] Григоровича, мужа довір’я повстанчої організації на Трипільщину. Тому що Трипілля, де жив Григорович, лежить над Дніпром і залізниці до нього нема, я постановив із Київа дібратись туди пароходом.

1 червня були в мене вже всі потрібні відпускні й подорожні документи. Ще того самого дня вистарався я також візи відділу чеки на пристані й на другий день сів на пароход.

З Григоровичем я був знайомий ще давніше — зі Школи червоних старшин, де він займав посаду ад’ютанта. І не диво, що моєму приїзду він дуже зрадів, тим більше що в Трипіллі взагалі не мав відповідного товариства. Григорович прохав мене зістати в нього кілька днів у гостях. Сеї пропозиції, хоч як приманливої, я не рішився прийняти, бо переді мною лежало ще багато праці в Катеринославщині, з якою я хотів як найскорше упоратися. Зате обіцяв у поворотній подорожі задержатися в нього на довше. Та мені вже на другий день проти моєї волі прийшлося начати гостювати в Григоровича, бо через низький рівень води у Дніпрі (літо 1921 року було посушливе) пароходи перестали курсувати. А з Трипілля в Катеринослав мені також найдогідніше було дібратися пароходом.

Після київської суматохи, денервуючої конспіративної праці й після совєтського пайка, про який звичайно говорять, що на ньому жити не можна, але і вмерти годі, побут у Трипіллі був для мене вимріяним місцем відпочинку. Цілими годинами ходили ми з Григоровичем понад Дніпром — або по гарячому піску, або лежали на кручі, вдивлялися вдалечінь, у сірі піски, зелені килими лугів і смарагдові пасма лісів, що простягалися на другому березі Дніпра від Кального, аж ген десь до Гусинець та до “Переяслава Старого”.

На чистому воздусі, перечищеному соняшним світлом й теплом, на вільному просторі романтичного українського степу і золотистих піль нерви розпрягалися, думки ставали свобіднішими, а душа бадьорилася і напувалася вірою в успіхи начатої праці та скоре звільнення краю веселого, степу широкого з-під московської кормиги.

Вечорами знову виходили ми на улицю і слухали пісень — а трипільські дівчата знають їх чимало — або заходили до котрого з дядьків у гості. І не було майже дня, щоби хто-небудь із Трипільців не запросив нас до себе. Часто, бувало, ми відмовлялися (місцеві комуністи дивилися криво на наше гарне пожиттє із селянами), та се нічого не помагало. Дядько гукне на своїх товаришів, хоплять нас попід руки, силоміць затаскають до хати та посадять за стіл. А тут і самогон, і каша, і вареники…

— Їжте, брати Галичане. Не гордуйте нашим хлібом-сіллю, не цурайтесь нас. — приговорює господар, і начинається гостюваннє мов за гарних часів, мов і не під большевиками.

Звичайно кожду таку гостину ми використовували для того, щоб із селянами поговорити по душі. А Трипільці — се мудрий народ, слухають, бувало, й тільки на вус мотають… Вони розуміли, що на нас однострій совєтський, та душі рідні…

Після восьми днів побуту в Трипіллі начали знову курсувати пароходи по Дніпру і я виїхав дальше в дорогу. Від’їжджаючи, обіцяв я Григоровичеви ще раз вступити в Трипіллє в поворотній подорожі. До сього часу він мав припорученнє зладити звіт і нав’язати зв’язок з Германівкою і Кагарликом, а з Гощівцями[309] остаточно перебалакати, чи вони згідні підчинитися наказам Центрального повстанчого комітету в Київі.

Хоча на Катеринославщині я упорався зі своїми завданнями досить скоро, та знов через остановлення плавби на Дніпрі мусив задержатися в Криворіжжі довше, як бажав. Щойно в останніх днях червня міг я прибути знову в Трипіллє. Я зайшов до Григоровича, та на квартирі його не застав. Господиня сказала, що він сидить уже від рана в канцелярії, бо в Трипіллє приїхали якісь комісарі для “правєрки”. Що вони мали провіряти і звідкіля приїхали, господиня не вміла сказати. Щоб не лізти всяким комісарам в очі, я не пішов до канцелярії, але постановив заждати на Григоровича в хаті. Біля 2-ї години пополудні він вернувся. З його лиця видко було, що візита комісарів була йому не особливо приємна. Показалося, що комісарі приїхали на контролю волосного ревкому.

— Морочили мені голову від самого раня, — розказував Григорович. — Розпитували про відносини у волості, а при тому найбільше цікавилися Гощівцями. Не знаю чому, розпитували дуже точно про мою службу в школі Червоних старшин. Я мусив розказувати їм, де давнійше чим займався, з ким тепер живу і чому не належу до комуністичної партії, словом, те все виглядало більше на “допрос” арештованого, як на контролю моєї діяльности у волости.

Я слухав, не перебиваючи його.

— А знаєш, що я чув? — начав він тихше, підходячи ближче до мене. — Коли те правда, то було б дуже погано. Сьогодні приїхав з Київа один Трипілець, наш чоловік, і розказував, що там перед кількома днями арештовано багато Українців, а навіть мали арештувати цілий Центральний комітет.

Було помітно, що Григоровича ті вістки дуже хвилювали. Правда, на мене його оповіданнє зробило також вражіннє, а рівночасно в думці прокинулось якесь підозріннє, якась неясна і туманна ще комбінація, в котрій лучив я ті поголоски про київські арештування з приїздом контрольорів у Трипіллє. Але мої домисли були ще такі хаотичні, що Григоровичеві наразі нічого і згадувати не хотів, щоби його тим ще більше не хвилювати. Він замовк і проходжувався по кімнаті.

— А ти коли хочеш їхати в Київ? — запитав дещо спокійнішим тоном.

Наразі я не знав, що йому відповісти, бо моментально шибнула мені в голові думка, що може бути Григоровичеві моя присутність у Трипіллю не на руку. Можливо, що при арештах у Київі і я скомпромітований. Я відповів по хвилі коротко, що завтра з Трипілля виїду. І справді, тепер я вже прийняв рішеннє чимскорше виїхати в Київ. Перш за все я був цікавий довідатися про дійовий стан речей на місці, побачитись із Андрухом, передати йому звіт і переховати в безпечне місце деякі записки, що були в мене у школі в сховку.

Хоча під першим вражінням вістки про арештовання в мені й збудилося підозріннє щодо ролі тих комісарів контрольорів, про яких мені щойно розказував Григорович, але дедалі я начав забувати про них. Правду говорячи, і до поголосок про арештовання я не прив’язував великої ваги, бо з досвіду знав, що на Україні все перебільшується. В Київі могли бути арештовані які-небудь базарники, а на провінції могли говорити про масові арештовання — й то Українців, бо Українці є завсіди в моді й коли ще хто-небудь дотепний причепив до того повстанчий комітет, то виходило таке, що не раз і найосторожнійшого могло збити з пантелику. Взагалі, в фамі на Україні найчастіше трудно визнатися, де кінчається провокація, а де починається правда.

Григорович, здається, не сподівався від мене такої відповіди, бо пристанув і довший час дивився мені в очі, немов хотів переконатися, чи я не жартую.

— Хіба ти з ума зійшов? — акцентуючи кожде слово, начав він по хвилі реагувати на мою відповідь. — Ти хочеш їхати в Київ тепер, коли в кожній хвилі можуть тебе арештувати. Ні, се неможливо, ти не поїдеш… Ти мусиш тут зістатися, поки все як спід не виясниться. В Київі, без сумніву, попадеш у Чека.

Я старався успокоїти його, що мені поволі й вдалося, але ще раз сказав йому, ЩО завтра виїжджаю в Київ без огляду на те, що там діється.

Григорович не старався більше відводити мене від мойого наміру.

— Гаразд, — сказав укінці, — то поїдемо разом. Я маю також завтра бути в Київі на з’їзді делегатів із волости. Добре, що так склалося, поїдемо обидва, а в товаристві все якось веселійте.

Я був радий такому оборотові справи. Його пропозиція була для мене не тільки приємна, але й з ріжних оглядів вигідна.

Григорович після того зовсім успокоївся, і мені стало дещо відрадніше. Ми поклалися на ліжка на пообідню лежанку і обговорювали деталі завтрашньої подорожі та снували здогади на тему київських арештів. Я й дальше обстоював здогад, що в Київі нічого надзвичайного не лучилося, хоча вкінці і допускали можливість арештовання деякого з членів Центрального [повстанського] комітету, та ніяк не міг погодитися з думкою, що арештовано Андруха або кого-небудь з організації у Школі червоних старшин. Мій скептицизм, зрештою, був зовсім оправданий. Наша організація, а особливо в “Червоній Школі”, вела себе так обережно і працювала так конспіративно, що просто трудно було вірити в її викриття. До організації належали люде певні та випробувані так, що про зраду не могло бути й мови. Можна було тільки допускати якийсь випадок, що допоміг большевикам відкрити дещо чи декого з одної або з другої організації.

Скінчивши балачку, начали ми дрімати. Я був сонний після невиспаних трьох ночей на совітському пароході. Мені вже начали клеїтися очі, коли в тім почув я в передній кімнаті якісь чужі голоси. Хтось говорив з господинею. За хвилю постукало до наших дверей, і майже в тій хвилі ввійшли в хату два “по-комісарські” одіті мужчини. З такими типами мені часто доводилось стрічатися під час мойого побуту в большевиків, і я зразу догадався, що се ті самі контрольори, які сьогодні стільки Григоровичеві напсували крови. Перший з них — високий, плечистий і червоний, мов буряк, учорній чумарці, в чоботях, у високій баранковій шапці, з наганом[310] при боці, подоба радше на якогось гайдамацького отамана, як на “советского ответственного работніка. Другий — нижчий, у гострій большевицькій шапці, так званій будьонівці, більше підходив під поняттє комісара, а ще більше чекіста.

Непрошені гості зайшли в хату і без ніяких церемоній підсунули собі крісла та посідали. Мене дуже неприємно вразило їхнє безцеремонне поведение в чужій хаті, і я хотів уже вийти з кімнати, та надумався. Григорович представив мене спершу сьому червоному, а потім його товаришеви.

— Ну і что ж, таваріщ Ґрігоровіч, как вам жівйотса? — звертаючись із достойницькою міною до мойого товариша, запитав сей червоний комісар, похожий на гайдамацького ватажка.

Я глянув у його бік і замітив на тій босяцькій пиці ледве замітну хитру, відражаючу (відштовхуючу. — Ред.) усмішку, а в очах, в яких малювалась жорстокість, якби утаєну злобу. В сій хвилі в моїй думці допущенне, що їх приїзд може мати дещо спільного з арештованнями в Київі, якщо такі дійсно мали там місце, ставали правдоподібнішими.

“Чекісти!” — мигнуло мені в голові, і я інстинктивно присунувся ближче до подушки, під якою лежав мій наган.

Григорович тим часом щось відповів і присунув до гостей тютюн.

— Да, у вас льоґкий, — знімаючи “бумажку” і вдоволено посміхаючись, відізвався другий комісар. Його фізіономія, хоча і зразу було по нім пізнати “совітського работніка”, не мала тих відражаючих рис, що фізіономія його колєґи. Сей робив вражіннє чоловіка мало, вправді (щоправда. — Ред.), інтелігентного, але бодай не жорстокого.

Закуривши, товариші комісарі порозпиралися на кріслах і розглядалися мовчки по кімнаті, неначе хотіли побачити щось цікавого. Я сидів на свойому ліжку і старався не звертати на себе уваги. За хвилю одначе почув на собі їхній допитливий зір. Я мимоволі глянув на здорового комісара. Наші очі зустрілись.

— Ви что, таваріщ, тоже Ґалічанін? — запитав, пускаючи клуби тютюнового диму перед себе і придивляючись мені з увагою.

Те питаннє, признаюся, мене дещо заскочило і неприємно вразило, та відпиратися, що я не Галичанин було б щонайменше наївно. Комісарі й так від місцевих чекістів, “Савєтского Шевченка”, Рудика і Оленича, які мене знали, могли довідатися, що я не тутешній, а тоді було б тільки на мене й на Григоровича падало більше підозріннє.

— Так, я також Галичанин! — відповів я різко.

Комісар ще якийсь час мірив мене своїм проникливим поглядом, потім, присунувшись ближче до стола, на якому лежали мої карти та військові підручники (я возив їх зі собою), почав їх переглядати.

Його товариш тим часом розпитував про щось Григоровича, але я, занятий своїми думками, що в тій хвилі хмарою саранчі тиснулися в мою голову, не слідив уже за їхньою розмовою. Мені все ще настирливіше тиснулися в мозок підозріння, що Київська чека таки дійсно мусіла щось відкрити, зловити якісь нитки нашої організації. У мені все більше й більше укріплялася, хоча не було до сього наразі ніяких основ, думка, що сі типи ніхто інший, тільки аґенти Київської чрезвичайки, яка приїхала в Трипіллє за тим, щоби арештувати Григоровича.

— Ви ґдє састаїтє на службе? — замикаючи останню книжку, звернувся ДО мене знову червоний комісар.

— У Школі червоних старшин у Київі.

— На какой пасадє?

— На посаді інструктора науки стріляння.

— А как ваша фамілія? — повертаючись раптово до мене цілим тілом, запитав він.

Я сказав йому своє прізвище і замітив, як обидва комісарі значущо переглянулися. Червоний навіть ледве замітно усміхнувся, але в його усмішці було щось такого, що мені стало ніяково.

Комісар тепер уже не переставав задавати мені ріжні питання. Я мусив йому розказувати, де служив давнійше, як попав на Україну, як дістався у школу Червоних старшин, одним словом, розповісти йому все своє життє. Коли я згадав при кінці, що належу до комуністичної партії, він безцеремонно начав сміятися.

— Так вам у нашой партії харашо! Нравітьса, значитса. Да? — і переморгнувся злобно зі своїм товаришем.

Ціла розмова, а особливо її фінал мене майже виводили з рівноваги. Я думав устати, сказати мойому співбесіднику кріпке слово й вийти, але свідомість, що такий поступок може не тільки мені, а ще й Григоровичеві пошкодити, казала відкинути сю думку. В мене вже тепер майже не було сумніву, що ті комісарі-контрольори — се аґенти Київської чрезвичайки. Їхнє поведение, нахабні питання, зловіщі погляди, злосливі і цинічні усмішки та переморгування — все те ще більше укріпило мене в тому переконанню. Я зрозумів, що вони мене здемаскували, пізнали. На те вказували їхні задоволені міни, які, здавалося, говорили: “Ось його, голубчика, маємо”.

Одначе моє зденервованнє трівало тільки хвилю, після того я зовсім усиокоївся. Я просто дивувався, що так скоро зумів відзискати рівновагу духу. Мої думки вже не тиснулися безладним роєм у голову, але плили рівно, і я їй кожній наче приглядався, наче важив її…

Я розумів, що вони можуть нас у кожній хвилині арештувати, маючи в свойому розпорядженню біля двох сотень червоноармійців місцевої залоги, але якийсь внутрішній голос переконував мене, що вони сього тепер не зроблять.

Під впливом тих вражінь і думок мої нерви були подразнені, а властиво передразнені. Я відчував певного роду приємність, таку, як відчувається після ужиття якого-небудь наркотику. Мене цікавила та гра в кота і мишу, я старався дати собі відповідь на питаннє, чим та гра скінчиться та, наразі не знаходив відповіді.

Балачка з комісарами тягнулася біля двох годин. Урешті вони повставали і начали прощатися. На їхніх лицях видко було задоволеннє тими відвідинами.

— Ви каґда уезжаете в Кієв? — запитав червоний комісар, подаючи мені руку.

— Завтра пароходом їдемо з Григоровичем разом.

— Зафтра? — повторив той здивовано і хвильку, здалося мені, надумувався. — От, харашо сложилось, ми тоже завтра вазвращаємся в Кієв, значітса едем вместе.

“Начинається опіка”, — подумав я, стараючись умить вхопити інтенцію (намір. — Ред.) замаскованого чекіста. І, як показалося пізніше, я відгадав її зовсім влучно.

З тим і вийшли вони з кімнати. Я глянув на Григоровича і здивувався. Його лице було спокійне і не зраджувало ніякого занепокоєння. Він, навпаки, мав задоволену міну.

— Ну, що ж ти на та все? — звернувся я до нього, коли гості були вже надворі. — Як ти думаєш, що се за птиці?

— Се такі голодранці, які, хоча й є дійсно контрольорами для волосних ревкомів, їздять туди більше для того, щоб при нагоді добре наїстися та попити самогону. І нічого в них підозрілого нема. Приїхали, погуляли в Трипіллі та й завтра заберуться к чорту.

А коли я Григоровичеви начав про них говорити так, як думав, то він мене просто висміяв. Щоб свобідніше поговорити про те все, я запропонував Григоровичеви піти над Дніпро на прохід (прогулянку. — Ред.).

Уже сонце заходило, а ми все ще гуляли понад Дніпром і сперечалися та переконували один одного. Тепер я змінив свою думку, остільки, що їхати в Київ пароходом разом з комісарами нам ніяк неможливо.

Мій плян був такий, щоб на другий день рано тишком виїхати підводою в Київ, там обережно розпитати про арештовання і щойно рішитися, чи оставати нам на своїх місцях і дальше, чи шукати якогось захисту.

Григорович і тепер оказався непоправним оптимістом. Він не вірив, а навіть не хотів допустити найменшої тіни підозрі, що контрольори — се аґенти чека. Він був за тим, щоби їхати в Київ таки з цим пароходом, бо коли б вони, мовляв, були аґентами, то були б нас арештували ще в хаті.

Я побачив, що мойого впертого товариша (а Григорович був дуже впертий) ніщо не переконає і радий-не-радий мусів згодитися на подорож пароходом.

На другий день була неділя. Пообідавши, начали ми лагодити в дорогу свої сумки. Біля полудня до трипільської пристані мав причалити пароход, що вертав знизу, на якому ми мали дібратися в Київ.

Пароход мав відійти за півтори години, а до пристані, що в сей час була аж під Халеп’ям, був порядний шмат дороги. Треба було спішитися. Ми готові були вже до виходу, як нараз почули в передній кімнаті знакомі нам із вчорашніх відвідин голоси. За хвилю в хату ввійшли комісарі, і з перших їхніх слів ми пізнали, що вони “вдрєбезґі” п’яні.

— Здраствуйтє, таваріщі, — крикнув червоний комісар, подаючи нам руку. — Так ви уже ґатови в путь?

— Та вже пора на пароход, — відмітив Григорович і взяв на плечі сумку.

Я зробив те саме.

Червоний комісар сів тим часом на моє ліжко, закурив і, сплюнувши на підлогу, лаяв когось (руським словом); його товариш мовчав і тільки глуповато-п’яно усміхався.

А ми з Григоровичем все ще стояли із сумками на плечах біля дверей і ждали, щоб “гості” винеслися з кімнати.

Нагло (несподівано. — Ред.) червоний комісар вийняв з кобури нагана і кинув з цілої сили на стіл, а потім ударив міцно рукою по столі, аж шиби задзвеніли.

— Ех, ми, чорт пабєрі!.. — гукнув, мов скажений, і глянув визиваючо в нашу сторону.

Мені від його погляду — такий він був звірський — аж мороз пішов поза спиною. Я глянув на Григоровича, — той держав руку в кишені на револьвері…

— Да брось, что ти дурака валяєш, да брось, Ванька, — кинувся до роз’яреного червоного комісара його товариш.

Він узяв нагана та поклав знов у кобуру червоного комісара. Той дещо успокоївся і, закашлявши ще пару разів, підвівся з ліжка. Що мала означати ціла ця сцена, годі сказати напевно, але з погляду його очей я догадувався, до чого воно йшло…

— Йдьомте, таваріщі, йдьом на параход, а то єщо апаздаєм к чорту, — запропонував комісар у гострій шапці.

Ми з Григоровичем вийшли з кімнати перші. Господиня, переполохана лайками та криком п’яного комісара, стріла нас на порозі та якось несміло побажала нам щасливої дороги.

— Скоро та щасливо вертайте, — сказала, віддаючи Григоровичеви клунок із приготованими на дорогу харчами.

Червоний комісар вийшов зараз же за нами.

— Нєчєво, хазяйка, не беспокойтесь, ми скоро вазвратімся вместе живи да здарови, — сказав він господині, вимовляючи слова “живи да здарови” з якоюсь многозначущою злобою.

По дорозі до пристані комісарі дещо прочуняли. Началася балачка про погоду. Здавалося, ніби сей прикрий настрій, спричинений нетактовною поведінкою “гостя”, уступив. Так, розмовляючи про всякі дурниці, дійшли ми до пристані.

На пароход прийшлося нам ждати більше двох годин, й так, на моє велике здивованнє, ми його не діждалися. Вже над вечір вернули домів. По дорозі ми умовилися з Григоровичем, що на другий день рано виїдемо в Київ підводою. Для нас такий оборот справи був корисний. Підводою, власне, треба було їхати на села Злодіївку, хутір Граби, а потім лісом через хутори Плюти і Рудики. Я тут зовсім певний того, що комісарі вже тепер не будуть мати відваги їхати з нами по тій дорозі, бо особливо біля Плютів і Рудиків вешталися часто Гощівці. І круто приходилося комуністам, коли який попав у їхні руки. Розуміється, що для нас із Григоровичем ся дорога не представляла ніякої небезпеки, бо ми вже давно з Гощівцями стояли в порозумінню, а Григорович був у них навіть у гостях.

Та яке було наше здивованнє, коли пізно ввечері комісарі знову прийшли до нас, тепер уже майже зовсім тверезі й, довідавшись, що ми на другий день ідемо підводою в Київ, заявили, що й вони поїдуть із нами. Правда, їх дивувало те, що ми рішили їхати так небезпечною дорогою для совітських служачих дорогою, і вони розпитували, що ми робитимемо, коли на нас нападуть “бандіти”[311]. Ми відповіли, що будемо боронитись до останку, а Гощівцям у руки живими не піддамося. Не знаю, чи повірили вони в наші запевнення, але бодай удавали, що вірять. Розпрощавшись із нами “падружескі”, комісарі відійшли.

Тепер і скептик Григорович призадумався над тим, чого комісарам так спішно в Київ, і то обов’язково хотять їхати з нами. Тут Григорович ще пригадав, що вони говорили про поїздку в Германівку, про яку уже тепер не згадують.

З такими думками і роєм питань, догадів і сумнівів полягали ми спати.

У понеділок ледве почало світати, як уже обидва комісарі, а з ними чотири червоноармійці прийшли на нашу квартиру. Заїхало чотири підводи. Ми розмістилися на них. На першій і на другій сіли по два червоноармійці, а на третій обидва комісарі. Ми з Григоровичем сіли на останню підводу. Видно, що комісарі здавали собі справу з небезпеки, яка їм грозила з боку Гощівців, бо, крім власних револьверів, озброїлися ще у кріси, позичені у котрогось з місцевих комуністів. Ми теж із Григоровичем озброїлися в обрізи[312], щоб заманіфестувати наші льояльні наміри у випадку небезпеки.

Небо на сході покрилося легкою пурпурою, перетканою золотом. На землю впала рання роса. Заповідався гарячий спекотливий день.

Підводи виїхали з Трипілля, минули левади й виїхали на село Злодіївку. Звідтіля починався ліс, що тягнеться аж до Вити-Литовської. Комісарі й червоноармійці сиділи на підводах чолом до ліса і держали кріси у поготівлю на колінах. Вони пильно слідили за кожним придорожнім корчем, за кожним бугром, яких так багато на дніпровському березі.

З початку ми з Григоровичем старалися грати ту саму комедію, але пізніше відложили кріси, а самі поклалися на підводі та наздоганяли недоспану ніч. Коли ми розбудилися, сонце стояло вже високо і немилосердно припікало.

Тепер їхали ми вже широким лугом, ліс тягнувся по лівій стороні, або по віддалі якоїсь верстви. На передніх підводах червоноармійці також спали, тільки комісарі все ще сиділи з крісами, готовими в кожній хвилині до стрілу.

Біля полудня в’їхали підводи в село Мишолівку. Тут дядьки-підводники пристанули, щоб відпочити. Коні мусіли набратися сил, бо перед нами була ще Деміївська гора.

Комісарі під час постою зайшли до якоїсь хати, а ми з Григоровичем почали обговорювати плян діяння у випадку, коли б заповілося на наше арештованнє. Григорович, що й тепер не дуже вірив у те, що наші супутники чекісти, але вкінці висказав думку, що якщо се дійсно аґенти чрезвичайки, то вони спробують нас арештувати зараз же, на початку Київа.

Я, однак, дивився на сю справу дещо інакше. Я був переконаний, що гра в кота і мишу буде проваджена дуже зручно ще довший час, може, навіть кільканадцять днів. Перш за все, по моїм переконанню, вони вкажуть нас иншим чекістам, а ті начнуть ходити за нами, будуть слідити доми й особи, з якими ми будемо стикатися, одним словом, будуть пильно — так, як вони те вміють, — розтягати довкола нас невидимі сіти, щоб у відповідному моменті стягнути їх і омотати ними свої жертви. Проти сього погляду, що комісарі чекісти схочуть нас арештувати зараз по в’їзді в Київ, промовляло ще й те, що ми були узброєні і могли будь-що успішно боронитися. При стрілянині, очевидно, повстало б замішаннє й паніка, і тоді нам не тяжко було втекти. В найгіршому разі можна було припускати, що мене арештують із прибуттям у школу, а Григоровича на з’їзді.

На всякий випадок ми згодилися з Григоровичем на те, що коли б нас наші опікуни пробували арештувати де-небудь на улиці, то ми почнемо стрілянину і будемо тікати за місто у бік Байкової гори. Там мав я знакомих, і ми могли дуже скоро скритися перед евентуальною (можливою. — Ред.) погонею.

На короткому відпочинкові підводи рушили в сторону Київа. Ми доїхали до першої трамвайної станиці на Деміївці. Комісарі позлізали з підвод і підійшли до нас.

— Ну, до свіданія, таваріщі, ми паєдєм на трамвае в город, потому что у нас мноґо дєл, — сказав червоний комісар, а його товариш, подаючи нам руку, запитав, де ми стрінемося.

Григорович сказав, що він іде просто на з’їзд, а я вертаю в Школу червоних старшин.

З тим комісарі відійшли, як мені здалося, з дуже задоволеними мінами. Вони, певно, раділи в душі, що без мороки “ґалубчіки” самі залізуть у розставлені ними лабети.

Чекісти-комісарі відійшли.

— Бачиш, хто вони такі, тепер, мабуть, повіриш, що се не чекісти, — сказав, усміхаючись, Григорович, коли ми остались самі. — Хіба вони так оставили б нас “на проізвол судьби”, коли б мали намір нас арештувати? — філософствував він дальше.

Я не відповідав наразі нічого, бо й сам не розумів, що має означати їх поступок. У мені навіть на хвилю збудилися сумніви, чи підозріння щодо комісарів були оправдані. Дійсно, на такий фінал я не був приготований. Усе те ставало для мене раз зовсім незрозуміле, то знов ясне — і просте, і звичайне, що аж дивувався.

Та все-таки думка на осторожність укінці перемогла, і я рішив, що тут розходиться про якийсь підступ.

Розтягнувшись знову вигідно на підводах, проминули ми Деміївку і в’їхали на Велику Васильківську. Вона була оживлена як звичайно. На її хідниках просувалася пестра (різношерста. — Ред.) обдерта публіка, а серединою проїжджало чимало вантажних підвод та “ізвощиків”.

У ті часи, коли прийшлося мені стояти тут залогою, я любив Київ, любив його, не вважаючи на те, що він і не мав характеру українського міста, та тепер зненавидів я його цілою душею. Я зненавидів його тепер до безкраю за безхарактерність, підлоту і рабство мешканців, що жили в ньому, за їхнє примирення з московською окупацією, за їх шапкуваннє перед кождою владою. Я ненавидів Київ тепер і за те, що його підле населення сплямило гордість української столиці.

Весь час мойого побуту у Школі червоних старшин я рідко виходив у город, бо коли переходив знайомими вулицями, де лилася кров Січового стрілецтва, де впали доспілим колоссям буйні голови Вільного козацтва, то сі ясні спомини в порівнянні з теперішністю мене занадто хвилювали.

У сій хвилі я був ще більш приголомшений, а спомини радужними метеликами, хрещатим золотим барвінком стелилися в моїй душі і викликали невисловлену тугу і жаль за минулими днями Стрілецької Слави, що колись пишалася тут, в українському Єрусалимі.

Підводи поволі котилися по лихо брукованій улиці й немилосердно трясли. Мовчки так доїхали ми до того місця, де сходяться Хрещатик і Караваївська. Тут рух був ще більший. На хіднику тиснулася просто в одну і другу сторону юрба народу, поштуркуючи і лаючи себе взаїмно.

Підводи в’їздили вже на Хрещатик, коли з юрби підбіг до нас Жидок. Був се тип чекіста гіршого сорту, скулений (згорблений. — Ред.), мало не горбатий, нехлюйний, з наганом при боці й великою п’ятираменною звіздою на шкіряній шапці. Він робив просто відразливе і комічне вражіннє.

— Стой, таваріщі! Ви адкуда єдєтє?

Збуджені його криком ми прочуняли із задуми.

— А вам яке діло, звідкіля ми їдемо? — відрубав Григорович.

Жидок спочатку дещо сконфузився такою відповіддю, але не дався збити з пантелику.

— Мне нужно знать, я хачу знать, я хачу знать, аткуда ви єдєтє? — варнякав він, йдучи за підводою.

Я нічого не відзивався, та Григорович (він взагалі був гарячий) не видержав:

— Пішов ти к чортовій матері! Я тобі як скажу, звідкіля ми їдемо, то й не ворухнешся, жидівська пико!

Природно, що як я, так і Григорович зразу догадалися, що маємо діло з чекістом. Тому я трутив (штовхнув. — Ред.) Григоровича, щоб мовчав, та він тим більше роз’ярився і начав лаяти Жидка, що аж публіка стала збиратися.

Жидок ще якийсь час йшов за підводою, а потім, відійшовши кілька кроків убік, звернувся до нас та підніс затиснений кулак угору.

— Падаждітє сейчас, сейчас, ми…

Дальших його слів я не чув і не розумів, зрозумів, однак, те, що він грозив нам.

Жидок швидко зникав у юрбі, оглядаючись пару разів у наш бік. Його лютого гадючого погляду, з яким проводив нас, я ще й тепер не в силі забути. А в тому погляді містилося все, що можна назвати звірячим: і кровожадність, і дика лють, і безгранична жадоба мести — все те містилося в погляді Жидка-чекіста.

Та після того інциденту я більше не надумувався, не комбінував і не ждав на розв’язаннє Гордіївого вузла, але миттю скочив з підводи і майже силою стягнув з неї Григоровича.

— Тікаймо звідсіля, друже, чимскорше, бо побачиш, що з того вийде…

Григорович спочатку глядів на мене здивовано, але, засуґестований моїм рішучим поведением (під впливом моєї рішучості. — Ред.), узяв свій клунок і плащ та пішов за мною. Підводчикам-дядькам і червоноармійцям сказали ми, що йдемо купити дещо з’їсти і за півгодини вертаємо сюди назад і поїдемо на з’їзд. За кілька хвиль ми йшли по улиці Караваївській у бік університету.

— Чого ж ти так схопився як опарений? — запитав вкінці Григорович, який усе ще не розумів, здається, того, на що заносилося.

Ми збільшили кроку, а я начав йому виясняти, в яку ми могли попасти халепу, і так уже сіті чрезвичайки начинали обмотувати нас. На мій погляд, комісарі, оставивши нас на підводах на початку Київа, виїхали самі чимскорше в Чека і вислали проти нас аґентів. Ті мали нас стрінути і весь час слідкувати за нами, а в догідний момент арештувати. Видко, однак, що вислали до сеї справи якихось дураків, бо хитрий аґент був би не приступив ніколи до нас на вулиці й був би не питав, звідкіля ми їдемо. Очевидно, що проти нас вислано кількох аґентів, але вони не були разом і не могли один другому помогти, а вирвався тільки дурний Жидок. Не було сумніву, що вилаяний Григоровичем аґент пустився в юрбу для того, щоб відшукати своїх товаришів.

Григорович не відповів нічого на мої виводи, тільки уважно слухав. Мені здавалося, що на сей час я таки переконав його.

Щоб довідатись, що діється у школі, в першій мірі я запропонував піти на Жидівський (Галицький) базар. Там завсіди можна було стрінути кого-небудь та курсантів, які, голодуючи у школі, виносили туди свої шинелі, черевики, біллє і продавали за хліб та за сало. Я сподівався стрінути кого із знакомих мені курсантів і довідатися, що діється у школі й, евентуально (можливо. — Ред.), хто арештований.

Ся думка сподобалась і Григоровичеви, і ми пустились у бік базару та біля Кузнечної зустріли одного курсанта. Сей курсант належав до комуністичної партії, навіть був діяльним її членом, але ми дуже добре зналися і я надіявся, що він мені розкаже правду про відносини у школі.

На мій запит, що нового чувати в них, якось дивно замислився.

— Нічого нового, — відповів він, не дивлячись мені в очі, — хиба се, що школа стоїть тепер у Святошині в літньому таборі, а канцелярія школи на давньому місці, в Кадетськім гаю.

— А що, комісар ще той самий чи, може, иншого прислали? — питаю дальше.

— Комісаром і дальше Баран, тільки прибуло кілька нових учителів, — тут він вичислив мені кілька невідомих назвищ.

Коли розмова пішла на поголоски про арештування, курсант хотів нас попрощати, вимовляючись браком часу. Та я задержав його.

— Ну скажіть, товаришу, хто арештований у школі. Чого боїтесь?

Курсант хвилю надумався.

— Арештований, скажу вам правду, тільки начальник школи, за спекуляцію сіллю, — сказавши се, він поспішно попрощався.

Мене зразу вдарив нещирий тон його розмови. Тепер я пригадав собі, що сей тип належав до найбільше завзятих комуністів і найпевніших членів комгуртка. За нього говорили також, що він стоїть на службі Чеки. Тепер мені було ясно, що він не сказав правди, а як і сказав, то не всю. Передовсім арештовано начальника школи — за спекуляцією шкільною сіллю. Мені було занадто добре знайомі шкільні відносини, щоб я міг повірити в сю байку. Я знав, що начальник ніколи не мав з харчами ніякого діла.

По такій відомості пробиралися ми вже на базар бічними улицями, щоби знов не стрінути якого комуніста зі школи.

З розмови з курсантом я додумався, що у школі мусіла лучитись якась більша халепа, бо чогось він укривав навіть арештованнє начальника школи. Але ніколи не припускав, щоб воно було так погано, як і я пізнійше довідався.

З тої розмови і стрічі була, однак, ся користь, що тепер Григорович перестав бути невірним Томою. І він відчував у сій хвилі, що довкола нас розтягнено зрадливі сіті. Якщо вліземо в них, ми пропали — датися омотати ними означало страшну смерть у підвалах чрезвичайки.

В якої чверть години [після] того, як розпрощалися з курсантом-комуністом, були ми на базарі і зараз замішались у найгустійшу юрбу. По півгодинному вештанню поміж бублейницями, столами й м’ясивом, базарними кофейнями і книгарнями побачив я того, за ким шукав, а саме одного курсанта-Галичанина. Той не належав до комуністичного гуртка, і я знав його як гарного і порядного хлопця.

Я з Григоровичем скоро дотиснулися до нього.

— Товаришу Вовтуренку, що купуєте? — шепнув я, беручи його легко за рам’я.

Вовтуренко, зайнятий оглядинами розложених на столі ковбас, шинок і сала, обернувся… Не знаю, яке вражіннє зробив я в тій хвилі на нього, бо він якийсь час дивився на мене з широко розкритими очима, в яких малювався більше жах, ніж здивуваннє, неначе перший раз я його бачив.

— Я вийшов на базар дещо купити, — приходячи в себе, вкінці відповів Вовтуренко і, оглянувшись обережно на всі боки, дав нам легко знати, щоб іти за ним.

Ми перейшли в місце, де не було стільки людей і де можна було свобідніше поговорити.

— Де ви тут взялися, що ви тут робите? — було його перше питання.

Я не хотів так відразу приступати до річи та розповів йому, що приїхав із Катеринославщини, куди їздив у відпустку. Щойно згодом звернув я розмову на арештованнє начальника школи і запитав, чи, крім нього, не арештовано в школі ще кого.

— А хіба ви не знаєте? — здивувався Вовтуренко.

Я відповів, що не знаю, чув тільки, що начальника школи арештували за спекуляцію сіллю.

— Се брехня. Начальника школи арештували, але не за спекуляцію, а за приналежність до тайної орґанізації. Крім нього, арештовано також Владичку, Репетуху, Бойка. І ще кількох старшин, а між ними також ад’ютанта Залужного.

Між іменами, які вичислив Вовтуренко, і справді були члени нашої організації. Тепер мені було все ясно.

Наприкінці курсант запитав, чи я вже був у школі.

— Ні, ще не був, але думаю піти туди подивитися.

— Бійтеся Бога, що ви за дурницю хочете зробити? На вас уже давно там ждуть. Про се я чув від комуністів. Зникайте чимскорше з Київа. За Григоровича також уже балачки були, що він арештований. Не показуйтеся до школи, бо пропадете! — Вовтуренко говорив хвилюючись і щохвилі оглядався на всі боки.

Я стиснув йому руку і підійшов до Григоровича, що стояв оподалік.

— Ну, що він розказував? — запитав Григорович, коли я станув коло нього.

— Купуймо махорки, сірників та хліба і берім ноги за пояс. По дорозі будемо мати час побалакати.

На другий день пополудні були ми обидва втягнені в реєстр Гощівського партизанського відділу, а отаман [Мусій] Таценко вручив нам по одному крісові й по сто набоїв.

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

1-5 листопада 1923 р.

Крезуб А. Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). І. В сітях Київської чрезвичайки //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7 — 8. — С. 246 — 261.

№ 10 Cпогад члена Цупкому Осипа Думіна про похід Гощівського партизанського загону на Полтавщину в липні 1921 р

В останніх днях липня [1921 р.] одержав наш загін лист від отамана Чорного (Гаврила Куреди. — Ред.) із пропозицією прийти в Рудяківський ліс, там злучитися з його партизанами і спільно почати боротьбу проти большевиків в околицях Переяслава. В цій акції обіцяв взяти участь також отаман Луценко зі своєю кіннотою.

З цею пропозицією Гощівці в засаді (принципово. — Ред.) були згідні тим більше, що в свойому власному “районі”, то є в околицях місточок Трипілля і Обухова, мусіли на деякий час припинити всяку діяльність. Під цю пору йшла в большевиків якась “переґрупіровка” і в дооколичних селах та обох згаданих місточках скупчилася мало що не ціла ворожа дивізія. Наш загін мав тоді всього біля 25 люда, і звичайно, що проти так великих большевицьких силах не міг діяти нічогісько, в цих умовах навіть на скромні успіхи не було найменших виглядів.

Зате в околиці Переяслава, куди думав ударити отаман Чорний, положення було далеко краще. Большевики мали там всього один курінь піхоти та біля півсотні кінноти. Наші піхотні сили по злуці з відділом отамана Чорного можна було числити на 70 крісів, значиться, чисельна перевага була по стороні ворога, але при смілих нападах ми надіялися ініціативу держати у своїх руках. І ще один факт укріпляв нас у надії, що ми в околицях Переяслава будемо мати перевагу над большевиками, а саме: участь отамана Луценка. Його кінний відділ, може, дорівнював большевицькому, а може, був і менший від його, але щодо боєздатносте і сміливосте, то він, як запевняли мене Гощівці, перевищав ворожу кінноту. А відомо, що добра кіннота в партизанці грає головну ролю.

Немаловажним, між іншим, було й те, що Гощівці й Полтавці — як ми називали партизанів отамана Чорного — воювали колись разом в армії отамана Зеленого. Спільна традиція споїла їх, витворила взаємне розуміння та довір’я, що у війні має також велике значіння.

Але одно, Гощівці не терпіли чомусь отамана Чорного і тепер ніяк не годилися підчинитися його команді. Ще до описуваного мною часу гощівський загін бував не раз у гостях у Полтавців, а ті також деколи приходили в Гощів, але тоді Гощівці мали свойого отамана. Тепер же в їх було “безотамання”, і природно, що по переході в Рудяківський ліс вони мусіли б слухати отамана Чорного, а цьому гощівські партизани рішучо протиставились. Отаман Чорний, побачивши вкінці-кінців, що з об’єднання обох загонів і спільної акції проти большевиків, як довго він остане в Рудякові, нічого не вийде, в ім’я доброї справи переміг себе і зрезиґнував зі свойого отаманства. Після цього Гощівці й Полтавці злучилися в один загін та спільно вибрали собі нове начальство. Та про це буде дальше.

А в Гощові надокучило було вже сидіти. Кожний з нас радів, що трапилася нагода на якийсь час покинути це багно. Життя на Полтавщині манило нас. Большевики рідко заходили в наддніпрянські села на тому березі, а як і зайшли, то лиш на короткий час — забрати яку-небудь “развйорстку” чи “продналог” (податок збіжжям) і знову виносились туди, звідкіля їх принесло. Полтавці тижнями цілими було сидять по селах. У нашому районі це було прямо немислимим, і ми тішилися, що будемо мати змогу посидіти в одному чи другому селі. А відомо, що сидіти в селі не те, що в лісі, та ще в такому, як Гощів.

Після обіду на другий день по одержанню листа від отамана Чорного наша зброя була почищена, харчі розділені, а барахло заховане в непроходимих гощівських очеретах. Ми були готові в похід, дожидали тільки вечора.

Вирішено було йти відомим вже з давнішого, а до того і ближчим напрямком: отже, вийти через хутір Плюти на Дніпро, сісти там на рибацькі човни і в них доплисти до Стайок. Ранком за дві години до схід сонця по цьому напрямку ми могли бути в Рудякові.

Цей шлях, хоча й ближчий, був, одначе, не дуже безпечний. На Дніпрі можна було наткнутися або на звичайні, або панцирні ворожі пароплави.

На звичайних бувало завсіди по 15 — 20, а на панцирних навіть по сотні червоноармійців. Крім цього, нам треба було проїжджати повз Трипілля, де на березі стояла завсіди большевицька сторожа з двома скорострілами, спрямованими на Дніпро. Достріл із кручі був туди знаменитий, і попасти на човнах під большевицькі кулі певно не належало до приємносте.

Перебратися через ці перешкоди до ціли можна було, розуміється, тільки під охороною ночі, і то з великою обережністю. Щоправда, в Рудяків, чи пак Рудяківський, ліс до Полтавців ми могли дібратися й іншим шляхом, а саме: проти хутора Плюти переправитися півпереки Дніпра (через Дніпро. — Ред.) і піти на Койлів (тут і далі Кийлів. — Ред.), а звідтам у Рудяків. Але ця дорога була задалекою і заважкою; щоб на ранок дійти до Рудяківського лісу, треба було цілу ніч нагального маршу по глибокому піску. За напрямком по Дніпру, окрім того, що він був коротший та вигідніший, промовляв і романтизм старого козацького шляху. Особливо в погідну літню ніч. А ніч заповідалася чудова.

Сонце сідало за обухівські кручі. Послідні його проміння золотом і пурпуром обливали темно-зелений килим розвинених понад Дніпром лугів та лісів.

З-поміж густих чагарників, очеретів, непроходимих боліт та темних борів на зміну золотому сонцю стали висуватися вечірні сутінки. Виснажену цілоденною спекою землю вкривали поволі серпанки білявої мряки. Легонький вітер грав листям кучерявих дубів, розлогих вільх та вітками струнких сосон, видобуваючи з них цілу гаму акордів, що зливалися в якусь м’яку, сентиментальну симфонію. В ній чулося немов згадку минулих днів, немов тугу за гарним давнім з надією на краще майбутнє.

Вкінці згасло й останнє проміння заходячого сонця. На ясній блакиті блиснула перша зірка. Ліс немов ожив. Із глибини очеретів і чагарників розносилося по цілому Гощові хрипке брехання лисиць та рик диких козлів під супровід зловіщого крику сичів.

Колісник, який тепер тимчасово сповняв функції отамана, видав наказ рушати. Дорога з нового табору, куди ми перейшли перед кількома днями, вела спочатку густим чагарником і очеретом, а далі ліщиною. Щокількасот кроків стрічалися поляни, і краєвид безнастанно мінявся. Вночі на ледве помітних стежках людині, не привичній ходити вовчими стежками, зблудити було неважко, але партизани були тут наче в себе в кишені. Не один раз сходили вони цей Гощів уздовж і впоперек.

Загін йшов мовчки. Задава, де большевики могли засісти на нас, була недалеко. Тут слід було добре нашорошити вуха та напружити очі, щоб не впасти в большевицькі пастки.

Здається, що кожний з нас опускав у Гощів з почуттям певної полегші, з надією і мрією хоч деякий час подихати вільніше повітрям полтавського дозвілля та охотою погарцювати з ворогом. 3 такими почуваннями принайменше я опускав гощівські нетрі.

Вскорі пройшли ми Антонів острів. Гощів, як я чув від партизанів і місцевих селян, був колись цілий залитий водою. Та перед війною власник наддніпрянських лісів ґраф Орлов (жив, здається, в Обухові) викопав у йому канали та дещо осушив його. На деяких частинах Гощова, що давніше стояли під водою, тепер косять сіно. Антонів острів, може бути, що колись був облитий (оточений. — Ред.) довкола водою, але тепер з неї у цьому місці не осталося й сліду.

Опинилися в Задаві. Тут не було нікого. Довкола царювала тиша. Тільки з хутора долітали звуки веселих пісень. То на вулиці співали таценківські хлопці й дівчата.

Мені на хвилину зробилося важко на душі. Я не міг зрозуміти, як тепер на Україні може хто-небудь співати та веселитись. Загальна мовчанка та тиша повинна залягти всюди — як німий протест проти дикого наїзника з півночі. Та в цій хвилині я пригадав собі вдачу нашого племені, я пригадав собі, що воно навіть на палях у Царгороді вмирало зі своєю гучною піснею на устах, з цією піснею, якій рівної на світі немає.

Із Задави вийшов загін на шлях, що веде до Плютів. Туди було яких дві години ходу густим сосновим бором. Із практики нам було відомо, що вночі комуна в ліс не запускається і тут перед нею небезпеки немає ніякої. Одиноким, чого треба було берегтись, це засідка в Задаві або в котрому-небудь з поблизьких хуторів, а особливо в Таценках. Тепер могли ми взяти кріси і на плечі.

Між партизанами піднялася гутірка, а далі стало навіть весело. Оповідання та анекдоти мішалися з жартами та сміхами. Дотепи і безжурність Гощівців нагадували мені колишніх Запорожців, тих одчайдухів, що їм навіть у пеклі було б весело. Час минув, і не знати коли.

Вкінці дійшли ми до краю соснового ліса. До Плютів осталося пройти ще трохи молодим, недавно висадженим лісом. Наперед вислано стежу. Вона скоро відійшла в напрямі до хутора і небавом стрінула нас біля перших плютівських. хат зі звісткою, що комуна була сьогодні тут, але перед вечером вернула у Трипілля.

Ця відомість була певна, стежа одержала її від нашого повірника у Плютах. Як по інших поблизьких селах, так і тут мали ми свою людину, якої обов’язком було глядіти за всім, що діється в хуторі. Через своїх повірників гощівський загін був звичайно доволі добре поінформований про рух большевицьких частин в околицях Трипілля, про їхню силу, узброєння, настрій і роботу. На жаль, згодом Гощівці перестали цікавитися цими справами, зв’язки з більшістю повірників затратилися і довідатися, що діється довкола Гощова, стало доволі трудно.

Біля хутора ми відпочили півгодини. Тут можна було балакати тільки шепотом, а курити тільки під плащем, щоб не видко було огню. Ми рішили навіть Плютівцям, по більшій части людям зовсім певним, не зраджувати нашого переходу на Полтавщину.

По відпочинку рушив загін у бік Дніпра. Минувши послідні хати і церкву, вийшли ми на дніпровий луг. Удень звідтіля, як говорили Гощівці, видко було аж під Койлів, а тепер у тій стороні маячили численні огні, розкладені рибаками по дніпрових островах і плавнях. Рибацькі огнища то пригасали, маліли, блимали вовчими очима, зникали, то знову ненадійно росли і блистіли в окутаній ніччю далині, наче пожарища.

За чверть години дійшли ми до “пристані”, малої дніпрової затоки, де, звичайно, стояли човни плютівських та грабівських рибалок. Біля “пристані” тліло велике огнище. Біля нього куняв сторож, що пильнував човнів, та кілька якихось торговців, або, як їх звичайно називали большевики, спекулянтів, що їхали Дніпром з товарами в Київ. Коли ми наблизилися до човнів, заспаний сторож підвівся. Він із просоння не пізнав нас, але за хвилину прочуняв, підійшов і запитав, скільки нам треба човнів. Він говорив пошепки, щоб не почув хто зі “спекулянтів” і не зрадив комуні того, що він стоїть із нами у зв’язку. Правда, загально було відомо, що торговці не любили большевиків, але краще було оберігатися, бо і між ними міг трапитися їхній аґент.

Гощівці розпитали ще дещо сторожа, а потім вибрали п’ять найлегших човнів і зараз же в них розсадовилися. Треба було поспішати, щоб перед сходом сонця бути в Рудякові. Сторож видав нам весла. Човна відчалили від берега. Гребці вдарили по воді… В їхніх сильних руках весла з плюскотом то поринали у воду, то знову піднімалися з неї і легко, колихаючи човна, гнали їх зі струменем по гладкій тафлі (тут: гладкій, як кахля, поверхні. — Ред.) старого Дніпра.

Ми виплили на середину ріки. Гребці повитягали весла, гребти було вже не потрібно, бо нас несла сама течія, тільки керманичі мусіли пильнувати напрямку.

Я переконаний, що в загоні не було ні одного, котрий пожалував би того, що ми не пішли безпечнішим шляхом, сухопуттям, а пустилися Дніпром. Щось більш романтичного, як ця наша подорож, годі собі уявити. Над нами — чисте небо з мільйонами зір, що мерехтять у невідомій, таємничій далечині, а під нами — гладке, вилискуюче, великанське водяне дзеркало. В нічній темноті береги Дніпра зіллялися з обрієм, малося вражіння, що ми пливемо по морю. Рибацькі вогні, блимаючи по островах, то зникали, то знову показувалися в ріжних сторонах, наче душі, що блукають над своїми могилами. Тільки дике птаство, піднімаючись час від часу з вереском із прибережних чагарників і очеретів, перебивало глибоку тишину, що лягла на дніпровому річищі. Все це робило вражіння чогось небуденного, романтичного і западало глибоко в душу, жадну вражінь та переживань.

Човни пліши один за одним тихо і майже непомітно. На них царювала глибока мовчанка, навіть Овсія не було чути, тільки Колісник, котрий плив у першому човні, де примістився і я, глядів пильно вперед і щось бубонів під ніс. Але довкола не помічалося нічого підозрілого. Як розказував сторож, на Дніпрі сьогодні не видко було ніяких пасажирських пароплавів за винятком “броневика” (панцирного пароплава), що біля четвертої години пополудні подався кудись на низ у бік Трипілля.

Спочатку партизани зберігали тишину. Але згодом, коли показалося, що на Дніпрі не має жадної небезпеки, не видержали. На човнах, пливучих позаду, почулася найперше гутірка, а далі понеслася притишена мелодія звісної козацької пісні про Дорошенка та Сагайдачного. Пісня про великого земляка-Галичанина, що проміняв жінку на тютюн та люльку, як співається в ній, зродила в мені цілий рій думок і спогадів. Перед моїми очима, немов живі, стали наші чубаті завзяті предки.

Вони колись також цим самим шляхом плили на своїх човнах, щоб погуляти на Чорному морю та погостювати в Кафі, Трапезунді, Синопі, а навіть під мурами султанської столиці Царгороду. Так само в першому човні їхній отаман напружував свій зір та розглядав, “де тут буть роботі”. Як сьогодні, так і тоді лилася тиха пісня по хвилях дужого Дніпра, і так само як наша горстка мріяла про визволення України з-під червоної московсько-комуністичної кормиги, мріяло і чубате козацтво про визволення своєї Батьківщини з-під чужого ярма і лило обильно свою кров.

Пригадалися Кобзареві слова… І справді, скільки нашої крови переніс старий Дніпро у Чорне море! Та, може, в цьому й лихо, що цю дорогоцінну кров проковтнуло море, замісць того щоб вона всякнула в нашу многострадальну землю. З неї були б виросли по українських ланах червоні маки і нагадували слідуючим поколінням, хто вони, яких батьків діти, ким і за що закуті. А так — забулося. Багато забулося…

Скільки схожости ві всьому прийшло мені на думку, дарма що три століття минуло з того часу. Як тоді козаки, так тепер ми, партизани, пробираємося Дніпром — тихо, нишком, укриваючись у темряві ночі перед клятим ворогом. Як тоді, так і тепер українську землю гнітить змора незгоди її власних синів і ще страшніша змора чужого панування. Але прийде час… Все минеться!

Вечірня зоря тим часом піднялася ген високо понад трипільськими кручами, а Давидів (Чумацький. — Ред.) Віз скосив свій дишель на полтавські луги. На наших човнах знову вспокоїлось. Ми наближалися до одного з дніпрових островів. Здалека понад дзеркалом води зарисовувався він перед нами легкою темною лінією.

У задумі я й не запримітив, як Колісник піднісся з лавки. Щойно, коли він скомандував спинити наш човен, я схаменувся і побачив, як Колісник, опершись руками об краї човна, слідив за чимсь уважно попереду. На питання, що сталося, він показав мені темну точку, що манячіла трохи правіше обрисів острова.

— Там берлина або якийсь пароплав пристанув ночувати, — сказав він і показав рукою у бік чорної точки. — Якщо це берлина з хлібом, то ми її заберемо і спалимо, а коли “пасажир” (пасажирський пароплав), то минемо його струєю між лівим берегом і островом, — додав Колісник, сідаючи знову на лавку.

(У 1921 році літо на Наддніпрянській Україні було посушливе і пароплави ходили тільки вдень, а вночі мусіли приставати і ночувати).

Зараз з човна в човен передано наказ: не гомоніти, плисти якнайтихіше і не плескати веслами. Човни, що були на хвилину зупинилися, рушили знову вперед. У кого руки були не заняті веслом, той лагодив кріса. Чорна точка тим часом росла, більшала, але все ще не можна було сказати, що воно таке — берлина чи пароплав.

У першому випадку не було для нас ніякої небезпеки, бо вантажні берлини йшли звичайно під охороною не більше як 4 — 5 червоноармійців. Ці, певно, спали тепер на березі, і їх легко можна було застукати. У другому випадку, то є, коли це був би пасажирський пароплав, небезпека для нас була доволі велика. На них завсіди було по 15 до 20 червоноармійців охорони, але тому, що на пасажирських пароплавах уночі большевики варти не виставляли, то і попри нього, врешті-решт, можна було проскочити непомітно.

За кільканадцять хвилин ми були вже на такій віддалі, що могли розпізнати комин. Перед нами був пароплав. Він стояв під правим берегом ріки на висоті початку дніпрового острова, що зачинався високим гострим рогом і ділив річище на дві половини — ширшу праворуч і вужчу ліворуч, коли стояли лицем з бігом води.

Колісник був переконаний, що це звичайний пасажирський пароплав, і щоб не тратити часу на опливання острова лівою течією, відступив від свойого первісного наміру та рішив далі плисти прямо по правому річищі, так сказати б, пароплавові попід ніс.

Човни йшли тихо, не чути було найменшого плюскоту, ні голосів розмови. Ніхто не пускав ні пари з вуст. До пароплава оставалося ще з півтону. В цій хвилі різке сичання випущеної пари з кітла пароплава перервав тишу. Ми підплили ближче. Обриси пароплава на тлі неба стали ще різкіші. Можна було вже і чердак (верхню частину. — Ред.) розпізнати. Нагло на його другому кінці зарисувалася гармата…

— Це ж “броневик”, трясця його матері! — прошепотів Колісник. — Повертай чимскоріше на ліву струю! Чимскоріше за остров! — командував він Гощівцям.

Гребці опустили тихо весла у воду і натиснули на них з цілою силою. Човни повернули вліво навскіс.

Від панцирного пароплава були ми в цій хвилині зовсім недалеко. Розмову, мабуть, вартових на палубі було нам чути доволі добре. І саме в тому наше щастя, що червоноармійці, заняті балачкою, не звертали увагу на ріку. Бо що ждало нас на випадок, коли б вони були нас в час (вчасно. — Ред.) зауважили, легко собі уявити. З одного боку — панцирник з гарматою, двома скорострілами на палубі й сотнею червоноармійців, а з другого — п’ять легких човнів по середині ріки…

Щастя наше, що ми ще в час побачили гармату та не підплили зовсім близько до “броневика”. Тоді, певно, сторожа, якої завданням задержувати і провіряти їдучі по Дніпрі човни, була б нас помітила. Пробратися непомітно повз панцирний пароплав було виключено.

Перший човен допливав уже до острова. Ще кільканадцять хвиль — і ми будемо ним закриті. Тепер за островом було наше одиноке спасіння. З цього кожний здавав собі справу. Гребці натискали щосили на весла, стараючись при цьому не робити ні найменшого шуму. Та в поспіху на одному з останніх човнів плюснув хтось кілька разів веслом об воду. Балачка на палубі пароплава нараз притихла. Я запер у собі дух і стиснув сильніше кріса, хоч він тепер і помогти не міг нічого. Хвилина тиші… Серце б’ється, наче урватися хоче.

— Кто єдєть? — почулося в цій хвилині з пароплава.

Не було сумніву, що ми зрадилися, що комуна почула плескіт весла.

— При щосили! — скомандував півголосом Колісник.

Гребці не зважали вже на ніщо. Всю силу, всю енергію вложили вони тепер у свої весла і вдарили ними — аж луна Дніпром пішла. Човни летіли мов стріли вперед.

— Кто єдєть? Пріварачівай суда! — репетував на палубі кацап-вартівник.

Перший човен зрівнявся з рогом острова. Він був уже безпечний. На пароплаві заметушилися, почулися крики і, коли наш останній човен заїхав за ріг острова, гострий свист куль прорізав повітря.

“Так, так, так”, — клацав на панцирнику скоростріл.

“Так-так-так”, — відповідала йому луна у прибережних лозах та шуварах і губилася десь на дніпрових лугах.

Большевицькі кулі свистіли зразу десь далеко збоку нас, але згодом засвистіли і над нашими головами. Комуна, видко, добре зміркувала наш напрям, але було пізно. Ми були заслонені островом, наче стіною.

Доїхавши менш-більш до половини острова, човни зменшили швидкість. Ми причалили до лівого берега Дніпра. Тут загін висів, щоб гребцям дати змогу відпочити.

Про те, щоб панцирний пароплав переслідував нас, не було й мови. Дніпро в цьому посушному році був у деяких місцях такий мілкий, що пароплави вдень наїжджали на піщані лави і застрягали в них не раз на кілька днів. А ніччю, то пароплав взагалі не важився рухати зі свойого становища.

“Ще одної схожости більше з козацьким походом на море”, — подумав я, висідаючи на беріг — Кизикермен минули щасливо, щоб так і Очаків”[313].

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

Крезуб А. Партизани. Спомини. І частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 76 — 95.

№ 11 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про перемогу партизанського загону ім. отамана Зеленого у Воронькові в серпні 1921 р

В останніх днях липня 1921 р. партизанський відділ з Гощівського лісу, що розкинувся на правому березі Дніпра між Обуховой, Таценками, Рудиками і хутором Плюти, перейшов на Полтавщину до партизанського відділу отамана Чорного (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.). Відділ отамана Чорного оперував у районі місточок Переяслава, Ржищева, Воронькова і, подібно як Гощівський відділ, складався з козаків бувших Дніпровських дівізій, опісля Зеленівської армії. Між обома відділами від самого початку їх існування відносини були дуже дружні, однак не було случаю, щоб обидва відділи оперували разом, що розуміється могло вийти тільки на їх користь.

Ще в марті того ж року Центральний повстанчий комітет у Київі робив заходи, щоб обидва ті відділи злучити у більшу боєву одиницю під командою отамана Чорного, та старання в сьому напрямі не довели до нічого. А не довели з многих причин. Перш тому, що Гощівці взагалі нерадо опускали свій район, т. є. Трипілля — Обухів і свої славні гощівські болота, а друге, тому що особа отамана Чорного не дуже була в Гощові любленою. Скажу навіть більш, що отаман Чорний мав навіть серед Гощівців запеклих ворогів.

Коли в червні 1921 р. мені довелося поступити в гощівський відділ, я начав докладати старань, щоб перевести в життя проект Центрального повстанчого комітету. Більшість членів того Комітету, вправді (щоправда. — Ред.), в цьому часі вже була большевиками арештована (між їми і бл. п. сотник С.С. Іван Андрух), але сам Комітет істнував дальше і продовжав працю, яка заключалася в підготованню загального протибольшовицького повстання на Україні під осінь.

З початку мої заходи не доводили до нічого. Все розбивалося об упір (небажання. — Ред.) Гощівців віддати себе під команду отамана Чорного. Вкінці вийти з Гощова на Лівобережжя вони все-таки погодилися. По довших “балачках” між Гощівцями і партизанами відділу отамана Чорного дійшло до порозуміння на тій основі, що отаман Чорний уступить, а на його місце має бути спільно обидвома отрядами вибраний новий командант.

Отаман Чорний справді уступив і з кількома собі відданими козаками подався на полуднє (південь. — Ред.) у район Переяслава, щоб там організувати новий відділ. У цьому случаю отаман Чорний поступив дуже патріотично, бо коли б він не схотів був уступити, то було б ніколи не дійшло до об’єднання обох відділів, тим більше що серед своїх Полтавців він був досить популярний і вони були б отверто проти його ніколи не пішли як цего бажали Гощівці.

З резиґнацією отамана Чорного питання об’єднання було рішене. Дня 4-го серпня проголошено злуку обох відділів — Гощівського і Полтавського — в загін імені отамана Зеленого. На загальній козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудакова, вибрано нового коменданта, одного старшину С.С. — Галичанина, інші старшини задержали свої місця.

Вибори нового отамана відтворили мені живцем подібну сцену з головою Тараса Бульби. Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового команданта землею, а після піднесли його тричі на руках угору. Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії.

Новий отаман не довго роздумував, що йому робити. Вже в дві години після свойого вибору (обрання. — Ред.) наказав лаштуватися до нічного походу. Хотя й нікому не звісно було, куди він поведе загін, та всі догадувалися, що він думає добути коней. Для об’яснення треба згадати, що в загоні було всего 12 кінних на близько шістьдесять піших партизанів, і не раз над тим [ми] застановлювалися, в який спосіб цілий загін перемінити на кавалєрийський. А нагода тепер була добра. Недалеко від Рудакова, [а] іменно на лугах під селом Вишеньки, пасся табун коней большовицької кавалерії, яка стояла по дооколичних селах. У табуні могло бути коней до двісті штук, а сторожа при їх не особливо сильна.

Треба було бачити, з яким завзяттям партизани взялись за чищення зброї, а зброю любили вони більш за своє життя. Я не раз подивляв, з якою пильністю козаки доглядали своїх крісів та револьверів, і то без ніякого примусу, а просто зі самого замилування до зброї. Зрештою, кождий розумів, що справна зброя — це його одинокий ратунок не раз в безвихідній ситуації.

Ніколи не лучилося мені бачити у партизанів заржавілої зброї, а тим більше несправної, хотя й на війні в регулярних арміях це було буденним явищем. А на партизанці особливо трудно було держати зброю в чистоті, коли приходилося перебувати в лісах, болотах на дощі не раз цілими днями та ночами.

Сонце вже схилилось було з полудня. З партизанів хто спав у холодку під ліщиновим корчем, хто читав книжку (в нас була своя похідна бібліотека), інші знову зібралися в гурток і грали “в дурака”, слухаючи при тому анекдотів незабутнього нашого оповідача Дудуна Семена.

Та й лучшого поки що не було нічо до роботи. Похід був заповіджений, як звичайно, аж під вечір, а часу ще оставалося не менш годин три. Тільки отаман на боці зі старшиною над розложеною на траві картою обговорювали сьогоднішню виправу. Нарада недовго трівала, і старшина скоро зачала розходитися, щоб відпочити де-небудь в тіні, бо цілу ніч прийдеться не спати.

Втім, появився в таборі наш муж довір’я з поблизького Рудакова і доніс отаманові, що якісь люди з Воронькова хотять із їм бачитися та дещо “побалакати”, Поява Сидора (так звали нашого мужа довір’я) в таборі всіх зацікавила, кождий став допитуватися, хто прийшов у село і що нового приносить. Та Сидір на всі запити мав тільки одну відповідь:

— Не знаю.

Отаман скоро зібрався, кликнув на Вороньківців, яких трьох люда служило в нашому загоні, й пішов із Сидором у Рудяків. Через годину вернулися. Отаман зараз же зібрав усіх до купи, і заявив, що сегодня вночі загостимо в місточко Вороньків, звідкіля якраз прийшли делегати від селян, з якими він, власне, перед хвилею (щойно. — Ред.) балакав. Отаман розказав про те, що місцева міліція, яка складається з вороньківських комуністів-голодранців, немилосердно знущається над народом, грабить, що тільки попаде під руки, а часто й побиває селян, які спротивляються грабежу, до смерти. Від кількох днів сидить у місточку також отряд із сотні чоловік червоноармійців з комісарем. Ті знову прийшли за “продналогом” і відібрали в селян все посліднє, не зіставляючи нічо навіть на засів.

— Комуна нам допекла до живого і налляла здорово сала за шкуру, та немає в нас сили, рідні брати, боронитись, — передав слова делєґатів отаман. — Ми вас прохаємо: дайте нам помочі вигнати з місточка цю босячню, а ми вам во вік того не забудем.

Партизани слухали із затертим віддихом слів отамана, і коли той укінці сказав, що нашим обов’язком є помочи (допомогти. — Ред.) селянам, цілий загін крикнув тричі:

— Слава!

Всі були вдоволені, що прислужаться добрій справі, та найбільше, здається, вдоволені були ті три партизани Вороньківці, яким міліція найбільш далася взнаки. У всіх трьох цею босячнею було пограблено дотла, а що натерпілися їхні сім’ї, то цего не можна нарозказувати.

Отаман одначе поступив розсудно. Він передав делегатам, щоб селяни не брали участі в нападі, бо комуністи за це могли пізнійше пімститися. Вони мали тільки до ночі провести точну розвідку і нас із підходом під Вороньків повідомити про її результати. З тим делегати і відійшли.

Вже сонце сиділо над Трипільськими кручами, як загін вийшов з лісу. Вперід вислано кавалерію. Задачею її було розглянути дорогу і ще перед північю (до опівночі. — Ред.) прибути в умовлене місце під Вороньків, де мали стрінутися з делегатами від місточка. Делегати до цього часу мали вже принести вислід своєї розвідки.

Вийшовши з лісу, загін пройшов уздовж Рудаковой (через Рудяків. — Ред.). Цікаві селяни виходили надвір, ставали у воротях і зично здоровили нас та бажали “щасливої путі”. То з одної, то із другої хати вибігали дівчата з кошиками яблук, слив, груш та давали партизанам на дорогу. Такої теплої симпатії, такого співчуття і прихильності, яку мали партизани на Лівобережжі, мені в регулярній армії рідко довелося стрічати.

Коли ми минули село і увійшли знову в ліс, уже нам добре стемнілося. Дорога стала тяжкою, треба було бродити у глибокому, сипкому снігу (піску. — Ред.), та оминати зісохлі корчі, що похід ще більше утрудняли.

Ліс ставав чим раз густійший, і становилося так темно, що з великим трудом міг один другого бачити перед собою на найблисшу віддаль. А в лісі було так тихо, наче він зовсім завмер. Здавалося, будьто все довкола прислухується до наших слів, нашого віддиху, хоче схопити наші думки. Без пересади (перебільшення. — Ред.) треба сказати, що тихий ліс, а до того вночі, робить на людину глибоке вражіння більш, може, чим степ або вода. Думка під тими вражіннями працює сильнійше, фантазія викликає ріжні невидимі, яскраві образи, що криються будьто би за чорною стіною мовчазного лісу. В часі маршу розмови притихли, мовчали навіть Дудун і Овсій, кождий був або змучений, або занятий своїми думками. Може, в цій хвилі духом витав при рідні, при дорогих йому особах. Власне, в таких хвилях найбільш на душу сунуться спомини.

Після годинного ходу впереді роздався отаманів голос. Приказано відпочити.

Здається, що ніхто більш не був тим так вдоволений, як я. В цьому поході кріс чогось то особливо тяжив на плечах, наче прибрав на вазі, а ноги прямо відмовляли послуху. Та в кілька хвиль усе те проминуло, до голосу, як звичайно, прийшов перший Дудун. А треба сказати, що Дудун — один з найстарших, найбільш закалених партизанів — був для нас прямо неоціненною людиною.

Я прямо не міг зрозуміти: серед найбільшого перемучення, не раз пригноблення, упадку духа, він умів усе розвеселити товаришів-партизанів своїми оповіданнями. Не одно оповідання мали ми нагоду чути по кілька разів, та в нього все воно виходило свіжим і цікавим, як би його оповідав щойно раз перший. Кожде з його оповідань мало в собі тільки здорового гумору, що мусіло всякого розвеселити.

А це дуже підносило упавших на дусі.

Відпочивши з півгодини, загін знову рушив у дорогу. Треба було поспішати, щоб перед північю (опівночі. — Ред.) станути під Вороньковом.

Могло бути коло години одинадцятої, як здалека на овиді в тьмяному світлі заходячого місяця зарисувався перед нами вітряк. Він стояв перед Вороньковом на горбку, так що його можна було зовсім гарно бачити. Довкруги — тишина, нічо не зраджує присутності хотя й би живої душі в поблизькості, тільки здалека, з місточка, долітає уривана лайка собак.

Ми взяли напрям на вітряк і підійшли до його зовсім близько, коли почули свист із лівою боку. Це був умовлений знак. Там нас ждали Вороньківці — розвідники і наша кавалерія, що виїхала була кілька годин вперід.

За хвилю весь загін опинився на горбку за кладбищем. До отамана підійшли розвідники. Як і належало сподіватися, комуні й в голову не приходило, що ми можемо загостити. Розвідники розказали також, що сьогодня якраз і відбулося у штабі міліції гуляння, на якім був комісар і командір червоноармейського відділу, що прийшов у місточко за “розвйорсткою”. Гуляння, розуміється, було не на сухо, а із самогоном, якого випили до п’ять “четвертей”. Щоб забаву ще більш уприємнити, міліціонери “соціалізували” в кого-то грамофон та грали всякі “яблучка” собі на втіху, а контрреволюції, говорили, на погибель.

Отаман, здається, був тими відомостями вдоволений, а розпитавши ще дещо про розташування красноармейців та штабу міліції, розказав (наказав. — Ред.) виставити дві варти, одну від сторони місточка, другу на кладбищі, й постановив заждати до першої години по півночі. Його приказ вмить сповнено. Все відбулося так безгомонно, тихо, що найбільш строгий начальник міг бути вдоволений.

— А тепер, хлопці, будем віддихати та набірати сили до роботи, — сказав отаман, звертаючись до загону, коли видав потрібні зарядження.

Ми були раді, що зможемо відпочити, бо робота заповідалася поважна. В місточку самої міліції було більш як сорок люду, місцевих комуністів, звісних (відомих. — Ред.) босяків та лодарів, а кромі того, червоноармійський отряд у сто чоловік.

Хотя й число противників було мало що не у троє більше за наш отряд, та справа для нас представлялася остільки корисно, що ні міліція, ні “кацапня”, як звичайно партизани називали червоноармейців, не ночували разом, а були розміщені по кватирах. Тільки у штабі міліції держано поготівля дванайцять люду, а при волості також около п’ятьнайцять люду червоноармейців. Тому зразу й постановив отаман розділити загін на дві часті, одна мала зайняти штаб міліції, а друга, сильнійша, вдарити на волость. Оскільки ми були у вигідній позиції нападаючого, остільки було невигідне для нас, що неціла міліція і нецілий отряд кацапів були разом. Треба було числитися з тим, що, впоравшись з обома поготівлями, нам прийдеться мати до діла з обороною поодиноких кватир. Ми числилися з тим, що пробуджені нічною стріляниною червоні або опустять кватири і злучаться у відділ до спільної оборони, або зачнуть боронитися з домів. А це була не дуже потішаюча перспектива, при цьому ми були в меншості, а до того район розташування червоних був дуже широкий і розтягнений. Тому отаман рішив сейчас же по розбиттю одного і другого поготівля зібрати знову загін до купи, щоб бути готовим на всяку несподіванку.

На землю впала роса. На овиді край неба ледве-ледве зблід, а зорі начали живійше моргати, немов прочуваючи, що їм прийдеться незадовго уступити перед соняшним кружком. Здалека долітав крик півнів. Ранок заповідався холодний.

Отаман встав і приказав розбудити всіх, що ще спали. За кілька мінут провідник того відділу, що мав йти на штаб міліції, одержав послідні розпорядження. Сам отаман обняв команду над відділом, призначеним до нападу на червоноармейців у волостному будинкові. Коротке “Руш” — і за хвилю ми машерували. Я знайшовся у відділі, що мав задачу захопити штаб міліції. Коло перших хат місточка загін розділився. Отаман зі своїми хлопцями пішов полем поза хати, [а] наш відділ вийшов на дорогу.

У місточку все ще спало, тільки собака від часу до часу брехав. Ми без найменшого гомону посувалися гусаком попід забори до центра місточка. Впереді йшов провідник Воронківець, один з тих, що сегодня приходили до нас в делегації.

Пройшовши не більше п’яти мінут, відділ задержався. Провідник рукою показував комендантові нашого отряду хату, в якій містився штаб. Великий будинок, покритий червоною бляхою, робив миле вражіння. Був то один з тих українських будинків із білими стінами у вишневому садку, в яких звичайно живуть багаті полтавські дуки-козаки. Величеньке подвір’я, а за хатою — обширні клуні й комори вимовно (виразно. — Ред.) свідчили про багатого хазяїна.

— І знала “комуна”, де усадовиться, — шепнув хтось із гурту, — в куркуля розгостилась.

— Вперід! — тихо, але різко розказав (наказав. — Ред.) комендант, сам відчинив широку браму і з крісом, готовим до стрілу, увійшов на подвір’я.

Ми увійшли за ним і сейчас же розділилися, одні пішли прямо під дім, а другі зачали його окружати із садку.

На подвір’ю ми йшли, вже не заховуючи звичайної осторожності, себто не робили т. зв. котячих кроків, а йшли повною ходою. Ще кілька кроків — і ми будемо під самими будинками.

— Кто там йдьот? — роздалося нараз з-поза хати, і в ту майже мить гримнув вистріл, але з нашої сторони.

Ми кинулись бігцем під хату і зачали жарити у вікна, та в тій же хвилі посипались із вікон густі стріли. Міліціонери, видко, хотя й і по гульні, вмить зрозуміли, що за гості в їх, і начали боронитися. Всередині було їх, здається, чоловік біля дванадцяти, а один, цей, що крикнув “кто йдьот?”, держав сторожу надворі. На наше щастя, сторожовий ходив не біля брами, а тільки поза хатою з другої сторони, бо коли б він був нас зауважив скорійше, то зрозуміло, що ми були б так скоро не знайшлися під вікнами “штабу”.

У кілька мінут і зі сторони волості почулося кілька поодиноких вибухів, а далі піднялася така стрілянина “як на фронті”. Видко, що там діло йшло поважнійте, як у нас. Ми стояли між вікнами (у вікно тепер годі було стріляти, бо міліціонери відстрілювалися з їх), другі в садку, а треті за клунею. По першій густій перестрілці настало ніби примусове перемир’я.

— Жарте, хлопці, у вікна! — крикнув в кінці командант до тих, що були в саді й за клунею. — Та осторожно, щоб тих не побить, що під будинком.

І знову началася перестрілка. Ми за всяку ціну старалися якнайскорше покінчити зі “штабом”, щоб піти з підмогою відділові отамана, та, мимо нашої охоти, все йшло досить поволі. Міліціонери зайняли всі вікна, і годі було приступити. Деякі з партизанів начали кричати до міліціонерів, щоб піддалися, та ті навіть не відвічали, а ще завзятійше відстрілювалися. Це було зрозуміле. Міліціонери знали, з ким мають до діла, знали, що їх ждало, коли б живими їм впасти в руки партизанів, тому постановили боротися, мабуть, у надії, що їм з поміччю наспіють червоноармейці. Та вони не знали, мабуть, того, що кацапні було ще горячійше, чим їм.

За якої півгодини стрілянини біля волості зовсім утихло. Кавалерія, що їздила по вулицях і держала службу між обидвома відділами нашого загону, донесла, що біля волості “діло кончене”. І дійсно, небаром відділ отамана вже був під штабом — нам на допомогу. Тепер прийшла черга й на “товаріщей міліціонеров”. Щонайлучші стрільці зайняли місця на городі проти вікон, що виходили до клуні, й начали “жарити”, що аж з вікон дребезґи летіли. В кілька хвиль потім міліціонери опустили ці вікна, а начали боронити тих, що виходили до дороги і на подвір’я.

Щоб чим скорійше упоратися зі штабом, отаман приказав підпалити хату. Це, хоть крайнє средство, одначе мусіло бути вжите з огляду на положення в місточку. Бо хотя й відділ під проводом отамана розбив большовицьке поготівля — вистріляв їх много по кватирах, то все-таки більша частина кацапні остала в живих, криючись на перший відгомін стрілянини по городах та бур’янах. Так само міліціонери, які ночували по хатах, могли зібратися і пробувати ставляти опір. А найважнійше було те, що з Баришполя, де стояв великий большовицький кавалєрийський отряд, могла наспіти поміч.

Отаман видав приказ, і за хвилю хлопці тягнули вже з клуні околоти соломи і, закриті углом хати, підпихали їх під дерев’яний рундук. Коли біля рундука було до півфіри соломи, запалено на довгій тичині віхоть сіна і підіпхано туди, бо підійти близше до рундука було небезпечно. Міліціонери, коли побачили, на що заноситься, стали знову “жарити” з вікон від подвір’я. Та те все нічо їм вже не помагало. За кілька хвиль солома зайнялася і в гору піднялися клуби диму.

У місточку тим часом все розбудилося. Селяни боязко визирали з хат, та на вулицю ніхто не посмів вийти. Кавалерія дістала наказ вислати розвідку в сторону Баришполя і патрулювати по вулицях.

Уже зовсім розвиднілося, сонце викотилося із-за степу, і перші проміння впали на землю. Ми стали ждати, аж займеться рундук, а від него й цілий будинок. Та все те йшло дуже поволі, треба було знову докинути мало що не чверть скирти соломи. По цім рундук зайнявся, потім начав горіти верх будинку, а вкінці огонь перекинувся й досередини. Міліціонери, мабуть, із розпуки стріляли без пам’яти, як скажені. Та наші хлопці також не дармували.

Коли вкінці огонь охопив і ту часть будинку, де міліціонери боронилися до останку, наші заперестали стріляти. Наша ціль і так була осягнена. Міліціонери, чи живими, чи мертвими, мусіли попасти в наші руки. Кількох з їх пробувало було вискочити вікном, та впали, прошиті нашими кулями. Коли вже видко було як огненні язики лизали канцелярію штабу, почулося ще кільканайцять вистрілів ізсередини, а потім страшний гук. По цім усе затихло. Ми підіждали ще кілька хвиль і підійшли до вікон. Ізсередини ніхто не відізвався. Міліціонери-комуністи, кати і розбишаки місцевого населення, одержали належну їм нагороду. Наша праця у Воронькові була наразі скінченою.

Тепер отаман приказав скликати селян гасити хату, що селяни скоро виконали. До отамана між тим підійшло кількох селян і в імені населення подякували за освободження “хоть на часиночку’ з-під большовицько-кацапської кормиги.

— Ви местники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці, й вас ми завсігди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимем, — говорив один старий поважний селянин.

Мені тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, й те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися.

При пращанню з нами многим селянам стояли слези в очах.

— Гукніт нас, а ми всі з вами підемо, — говорили многі з них. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.

— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки Вороньківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.

Сонце вже підходило до полудня, як наш загін на підводах, нагружених здобутою зброєю і набоями, співаючи, опустив бідне, пригноблене, беззахисне місточко.

О. Д. (Осип ДУМІН)

О. Д. (Осип Думін). Местники. Спомин партизанки на Великій Україні // Календар Червоної Калини на 1924 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1923. — С. 158 — 166.

№ 12 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про провокацію Київського губернського ЧК проти нього в серпні 1921 р

Після нашого нападу на місто Вороньків уночі з четвертого на п’ятого серпня 1921 року стягнули большевики в район Рудакова — Кального значні сили. Наша розвідка оцінювала їх на три курені піхоти і дві сотні кавалерії.

Наш загін числив тоді до 50 люду і був завеликий, щоб міг безслідно зникнути в дооколичних селах. Щоб не дати большевикам змоги ставати нам по п’ятах, ми постановили розійтися. Полтавці мали остати на Лівобережжі й пересунутися дальше на південь в околиці Переяслава, а Гощівці вернути в Гощів. За дві-три неділі оба відділи постановили знов зійтися в Рудяківському або Гусинецькому лісі.

Над полтавським відділом на час розлуки обняв команду Неїжко, а Гощівцями мав командувати отаман цілого загону.

Під вечір 14 серпня (я належав до гощівського відділу) попрощалися ми з Полтавцями і подалися дніпровськими лугами в напрямі села Злодіївка. Переїхавши вночі Дніпро, ранком другого дня відділ станув у Гощові.

Треба було закладати новий табор, бо попередній, відходячи на Полтавщину, ми зруйнували. По довгих торгах і суперечках, які завсіди виникали, коли розходилося про вибір місця під новий осідок, усі погодилися закласти новий табор у густому очереті на краю вільхового ліса. У протягу дня лежанки і криниця були готові.

Та тут началася біда. Вночі впав величезний дощ. Він залляв не тільки огнище, але й лежанки, кубла майже плавали у воді. Ніхто не подумав над тим швидше, що місце на табор вибрано дуже невдало, бо якраз у найнизшому і мочаристому місці.

Та вночі годі було переноситися куди-інде, бо кождий був змучений полтавським походом, тому рішено пересидіти тут уже два-три дні, а опісля перенестися на котрийсь зі шпилів.

Цілий ранок того дня, від якого напинається отеє оповіданнє, дощ не переставав лляти мов з цебра. Кашовари все ж таки взялися за приготованнє обіду, а решта партизанів, хто заліз у курінь і спав, а инші порозходилися — то в хутір, то по лісу. На сих трьох, які пішли в Таценки, вложено обов’язок дістати дещо з харчів.

Я спочатку також мав охоту заглянути в хутір, але надумався, остав у таборі та взявся до писання листа до Опоки, що, після розстріляння чекою Андруха, обняв провід у Центральному повстанчому комітеті. А вечором того дня мав вийти з Нещерова один чоловік у Київ, через якого я думав сього листа передати.

Зближався час обіду, а вислані в хутір партизани все ще не вертали. Кашовари, не ждучи на них, стали знімати з огнища кітли. Ми мали вже розсістися до обіду, як здалека почули хрускіт гилячок і голоси розмови. Розмовляючі наближалися до табору. Вправне вухо Дудуна, про якого партизани жартом говорили, що він не тільки вночі бачить як сова, але й чує, як трава росте, розпізнав знайомі голоси Петруся, Середи і Кума. Вони вертали вже з Таценків. Першим у табор увійшов Петрусь.

— Гостя ведемо, — сказав, загадково усміхнувшись.

— Що за гостя, звідкіля, де він? — посипалися з ріжних сторін питання.

Вістка про гостя всіх зацікавила; навіть вічно сплячий Пушкар розбудився, протер очі й став пильно прислухатися розмові.

— Підождіть, зараз побачите, — флегматично і ще з більш таємною міною відповів Петрусь.

Він вийняв з-за холяви ложку і присів також до відра із “супом”.

Я був переконаний, що хлопці привели кого-небудь із таценківських парубків. Ті часто заходили до нас погуляти. Але ні. Очерет зашумів, захрустіли знов гилячки під ногами хідців, а з-за корчів висунувся з рушницею в обох руках Середа, потім якийсь чужий чоловік, а за ним Кум.

Я ще не вспів гаразд приглянутися незнакомцеві, як він станув і, оглянувшись по присутніх, запитав за мною. З партизанів хвилю ніхто не відповідав. Усі дивилися на нього та на мене.

— Вам Крезуба, добродію, то хиба ви його не бачите? Отам лежить він у курені! — показуючи на мене, сказав врешті Дудун.

Незнакомець звернувся в мою сторону. Я вихилився також із куреня. Наші погляди стрінулися. Наче крізь сон, начав я пригадувати собі ту фізіономію.

— Здорові були, товаришу Крезуб, — незнакомий гість підійшов до мене, простягаючи свою руку.

Щойно тепер пізнав я старого знайомого від С.С. четаря Горачука. Та й не диво, що з першої хвилі я не міг його пізнати. Горачук носив тепер здоровенну бороду, яка зміняла його і робила на кільканадцять літ старшим.

Моє зачудованнє зросло тепер ще більше. Виїжджаючи з табору Української бриґади в Німецькому Яблонному, я оставив його там. Як він узявся тут у Гощові на краю світа, я не міг зрозуміти. Ціла історія виглядала небуденно.

Ми привіталися. Горачук сів коло мене. Хвилю ми приглядалися один одному, наче перший раз у життю себе бачили. Партизани забули на обід, окружили нас і нащурили вуха. Се-ж не ледь сензація була.

— Ну, слава Богу, що вас знайшов! — сказав по хвилі мовчанки мій гість. — Я думав, що вже прийдеться вертати з нічим.

Мене цікавила історія Горачука, і я попросив його, щоб він розказав мені, як він дістався сюди.

Показалося, що Горачук невдовзі після мене також виїхав з табору в Чехії на Україну і переходив цілу Одисею, заки дістався в Київ. Тепер був він зв’язковим у Центральному повстанчому комітеті. Тому кілька днів одержав від Опоки припорученнє відшукати наш загін і передати мені листа. Даючи Горачукови се припорученнє, Опока не поінформував його про все як слід, сказав тільки, що нас може найскорше подибати в Гощові. Горачук думав, що Гощів — то село, і, йдучи з Київа, розпитував дядьків про нього. А в околицях Обухова і Трипілля Гощів “славився”, і найменша дитина знала, що там сидять хлопці.

— Їде дядько, — розказує Горачук, — я його питаю: “Скажіть, будьте ласкаві, дядьку, кудою тут до села Гощова?” Дядько глянув на мене якось із-під лоба, а далі питає: “А вам до кого в Гощів? Ви Галичанин?” “Галичанин”, — відповідаю, бачу ж, що пізнав, відпиратися ніяково. “То йдіть, — каже дядько, — туди то й туди, а там запитаєте людей. Тільки обережно питайте, щоб комуна ся клята не почула. Та й нікому не признавайтеся, що у вас брат у Гощові”. “А хіба що таке? Чому не говорити?” — здивувався я. Дядько подумав щось і усміхнувся: “Так бачите, добродію, Гощів — се ж не село, а ліс. У ньому сидять наші хлопці, яких комуна бандитами називає”.

— Зрозумієте, мабуть, як мені стало ніяково, коли почув таку історію, — продовжував Горачук.

Партизани начали сміятися та приговорювати:

— От хитрий мужик, от бісова мазниця, зрозумів, бач, кудою гнути.

— Приходжу далі в якесь село і питаю вже тепер, оглядаючись на всі сторони, де тут буде Гощів. Мені показали. Зайшов у ліс, ходжу, ходжу і ніяк не придумаю, як би вас відшукати. Так я більше двох годин ходив по стежках, аж надійшли отсі добродії, — Горачук показав на Середу, Петруся і Кума, — та привели мене, спасибіг їм, сюди.

Партизанів се оповіданнє розвеселило, а особливо Дудун зі сміху аж заходився і все до себе приговорював:

— Ну і чудний-же той добродій Галичанин; думав, що Гощів — то таке село. Ну й чудак же він…

— Гарно, добродію, що ви знайшли Крезуба, а то було б з вами погано. Ми вас узяли за большевицького шпига, — обізвався Петрусь, коли Горачук скінчив своє оповіданнє.

На тому прийшлося дальші балачки скінчити, бо обід стинув, а до того кождий уже був проголодався. Горачук віддав мені листа, і ми присіли до товариства при відрі.

По обіді балачки зійшли на справи Центрального [повстанського] комітету. А справи ті стояли не найліпше.

— Члени Комітету, — розповідав Горачук, — у більшій части виарештовані, розстріляні київською чрезвичайкою. При праці остався майже сам Опока і ще два чи три старшини С.С. У листі, який я від нього одержав через Горачука, прохав Опока мене приїхати до нього в Київ, щоби спільно вирішити декілька важних справ.

На жаль, із Полтавщини вернув я в такому стані, що не міг сповнити його бажання. В мене началася в Гощові лихорадка, а до того права нога розпухла, що я не міг ходити. Треба було, однак, когось вислати на своє місце. Розуміється, до того найбільше надавався [Володимир] Григорович, і стануло на тому, що він виїде разом із Горачуком у Київ.

17 серпня, тобто на другий день перед вечором, Горачук і Григорович зібралися в дорогу. Григорович перебрався в селянську одежу, взяв на руку кошик, а на дорогу одержав документи бувшого австрійського полоненого. Ні один, ні другий не мав зі собою ніякої зброї.

На відхідному ми умовилися, що Григорович має до трьох днів або сам вернути, або прислати когось із вісткою, що з ним діється. Якщо до трьох днів не верне, ні відомости не дасть про себе, то має означати, що він попався в руки большевиків.

Смеркало. Обидва спутники вийшли з табору. Ми випровадили їх аж до Забави. Тут розходилися шляхи. Один провадив у Київ через село Козин, другий — у Таценки, а третій у ліс.

У хвилі, коли ми доходили до того роздоріжжя, лучилася одна неприємна річ, а саме: з дерева сич крикнув так зловіщо, що дехто з партизанів (а вони були дуже забобонні) аж пристанув.

— Хлопці, якесь нещастє віщує! — сказав на те Кум і перехрестився тричі.

— На голови комуни лихо віщує, а не на наші, — відрубав Пушкар, одинокий між Гощівцями, може, що не вірив у крики сичів.

Його слова ніби підбадьорили відділ, але поганий настрій того вечора вже не уступив, а те, що пізнійше лучилося з Горачуком і Григоровичем, іще більше укріпило в партизанах забобонність.

Побажавши Горачукови і Григоровичеві щасливої дороги, ми пішли в хутір.

З нетерпіннєм ожидано у відділі вістки від Григоровича. Минав другий, минав третій день, а про нього ні слуху. На четвертий день, вертаючи з Таценків, стрінули ми одного селянина, нашого симпатика. Він їздив чогось у Виту-Литовську і тепер вертав домів.

— Чи не ваших то хлопців арештувала передучора комуна у Виті? — запитав дядько, коли порівнявся з нами.

Ми підійшли до нього, начали розпитувати і довідалися, що два дні тому назад провадили червоноармійці двох арештованих через згадане село.

— Один із них, — розповідав дядько, — з бородою, а другий, наче молодший, без бороди і без вусів, а із золотими зубами. Місцеві селяни говорили, будь-то би то той молодший, без бороди, був колись большевицький комісар у Трипіллю.

Не було ніякого сумніву тепер, що Григорович і Горачук попалися.

Нічого дивного, що ся вістка викликала серед партизанів пригноблююче вражіннє. Вони згадували сича і його зловіщий крик, а кождий запевняв, будь-то мав прочуттє, що воно тим скінчиться.

Охоловши з першого вражіння, я став застановлятися над тим, що чув від дядька, і так не міг зрозуміти, як воно до того дійшло. Григорович і Горачук вийшли вночі, а Григорович знав занадто добре дорогу в Київ, щоб міг набрести на большевиків. Мені здавалося неправдоподібним, щоб вони були настільки наївними і неосторожними, щоби йшли селами, в яких стояли червоноармійці.

“Можливо, що вони йшли в товаристві червоноармійців, а селяни, побачивши, зробили з них арештованих, — шибнула мені ще одна думка. — Може бути, стрінули салдатів по дорозі, дали їм закурити, кусок сала та хліба і пішли разом у Київ. Мені пригадувалися такі практики з російсько-австрійської війни, де, бувало, австрійські розвідники за папіроси, за горілку або “палтиннік" так здружалися з російськими жовнірами, що ті ще їм дорогу показували і остерегали перед жандармерією. Таке саме, може бути, і їм вдалося”, — все крутилося в голові.

Але я відчував, що те об’ясненнє дуже непевне і мене не заспокоює.

— Їх одвели, мабуть, у Чека, — закінчив дядько своє оповіданнє.

Ми вернули назад у табор, кождого наче гнітило щось, бо Григорович у відділі мав немалу симпатію.

У нас був один гарний звичай. Як тільки хто-небудь із наших попав большевикам у руки, щоб він був навіть найкращий товариш, ми вже не довіряли і зараз переміняли місце осідку. Так зробили й тепер. Ще того самого вечора, забравши всі свої причандали, відділ перенісся в ліщину.

Тепер уже про Горачука і Григоровича говорилося як про втрачених для нас. Ще тої самої ночі вислав я до Опоки повідомленнє про цілий інцидент.

Здавалося, що історія з Григоровичем і Горачуком скінчилася і більше нам не прийдеться займатися нею. Та вийшло инакше.

На другий день після того, як дядько сповістив нас, що Горачук і Григорович арештовані, прибігла в табор наша курієрка з Таценків Марійка і розповіла, що до неї прийшов якийсь чоловік і хоче бачитися зі мною.

— Сей чоловік, — говорила вона, — має від Григоровича листа, але не хотів його мені передати.

Ся вістка поділала на всіх неначе електрична струя. Марійку розпитувано, звідкіля сей чоловік, коли і де бачився з Григоровичем… Природно, що Марійка не могла заспокоїти цікавости партизанів, бо сама про те нічого не знала. Кілька живійших хотіло вже скочити в хутір, щоби про все те розпитати самого післанця, але Колісник здержав їх.

— Їй Богу, дядько набрехав. Се неправда, що Григорович і сей другий Галичанин арештовані! — кликнув хтось із гурту, що обступив Марійку, і кождий уже тепер був тої самої гадки.

У мені також під впливом сеї відомости збудилися деякі надії. Раз, допускав я можливість, що Горачук і Григорович через те, що йшли в товаристві солдатів, були взяті за арештованих, то знову потішав себе надією, що хоча, може бути, й були арештовані, однак зуміли видертися з рук большевиків.

Я почав вірити, що з тих двох допущень одно або друге правдиве. Зрештою, сам факт, що післанець із листом знав, до кого звернутися в хуторі, вказував на те, що він говорив із Григоровичем, який дав йому в тому напрямі вказівки. А те все виглядало, що Григорович на волі.

“Та чи справді мужик видумав цілу історію з арештованнєм? Невже ж він так помилився?” — тиснулася знов инша думка в голову.

“І чому Григорович не прислав післанця тоді, коли було умовлено, а прислав аж тепер?” — повставало нове питаннє.

Усі ті думки будили в мені знов якийсь неспокій і підозріннє. Колісник був також тої думки, що ся історія не зовсім ясна і до неї треба забратися обережно. Він зразу натякнув, що все те може бути провокацією.

Довго ще радили ми над питаннєм, що робити з післанцем, чи його спровадити до нас, чи післати кого по листа в хутір. У кінці кінців усі згодилися на Колісникову пропозицію, а вона була така: Марійка верне в хутір і спровадить незнайомого чоловіка на поляну, т. зв. Антонів острів. Нас трьох вийде напроти нього, і там побалакаємо з ним та побачимо, що воно за лист.

Як сказано, так і зроблено. Марійка зараз відійшла в хутір, а я, Колісник і Середа, забравши кріси і набої, вийшли на умовлену поляну. Ми посідали на землі й стали ждати. За яких п’ять мінут здалека показався якийсь незнакомий нам чоловік. Ми догадалися, що се й є той київський післанець із листом від Григоровича.

Незнакомець зближався повільною ходою до нас. У лівій руці його був вузлик. Він сам середнього росту, літ 21 — 22, сильно, майже атлетично збудований мужчина, тип степового Українця, з першого погляду зробив на мені неприємне вражіннє. Його хитрі сірі очі бігали нервово на боки. Я мав вражіннє, що він уникає нашого зору, але рівночасно приглядається нам пильно. Він підійшов зовсім близько.

Я сидів на краю по правій стороні, всередині Колісник, а по лівій його руці Середа. Незнакомий окинув нас іще раз своїм проникливим поглядом і звернувся до мене:

— Здраствуйте, товаришу Крезуб, — він ухилив дещо свойого картуза і подав мені свою кріпку жилясту руку.

Привітавшись також із Колісником і Середою, незнакомий присів біля нас на землі. Вже тепер не могло бути ніякого сумніву, що післанець із Київа бачився з Горачуком або з Григоровичем, а може, з ними обидвома. На се вказував факт, що він пізнав мене і назвав по назвиську. Очевидно, хтось із них описав йому мою особу.

— Ви, товаришу, з Київа? — запитав Колісник, коли післанець сів біля нас.

— Да, з Київа, — відповів запитаний, сягнув за холяву свойого чобота, витягнув звідтіль листа і подав не Колісникові, але мені.

— Від кого сей лист? — запитав я.

Післанець відповів, що від Григоровича. Я розгорнув папір і став читати. Зміст листа такий: “Дорогий Товаришу! Я тепер у Київі. Бачився з Опокою і переговорив з ним. Горачук на його дорученнє їде на зв’язок на захід, а я на схід. Опока прохає, щоб ти також приїхав сюди. Є справи, які з Тобою мусить вирішити. Коли поїдеш у Київ, забери із собою мої річи і документи. Твій Григорович”.

Лист був писаний рукою Григоровича. Його почерк був занадто оригінальний, щоб я його не пізнав. З того виходило, що історія арештовання нашого висланника була фальшива. Лист був найліпшим того доказом. Та все-таки вглибині в мені ворушилося щось — неначе підозріннє, неначе недовір’є.

Моєї уваги не уйшло (не минуло. — Ред.) те, що чоловік, який приніс листа, через весь час слідкував за кождим моїм рухом і за вражіннями, яке викликає на мені лист. Я весь час чув на собі його проникливий погляд.

По прочитанню листа вдруге виринули в мене деякі питання, на які треба було собі самому відповісти. Найбільше дивувало мене Григоровичеве повідомленнє про поїздку на зв’язок на схід. Він був уже у большевиків добре скомпромітований, як же він міг куди-небудь їздити?! А по-друге, він вийшов у Київ у справах нашого загону, по полагодженню яких повинен був як найскорше вернути в Гощів. І мені якось не хотілося вірити, щоб Центральний [повстанський] комітет чи Опока сам були настільки необережні, а попри те, і нетактовні та ужили Григоровича на свойого курієра чи зв’язкового.

Дальшим таким “неясним місцем” у Григоровичевому листі було його проханнє, коли поїду в Київ, забрати із собою його річи і документи. Навіщо були йому потрібні старі, австрійські й інвалідські, папери, навіщо йому посвідки з Галицької армії? На отсі то питання треба було собі самому відповідати, бо лист був закороткий, щоби з нього що-небудь більше додуматися.

По прочитанню листа я запитав післанця, чи він бачив Григоровича.

— Да! Я його бачив, — відповів він, злегка червоніючи.

— Де ж ви його бачили, добродію? — розпитував я його дальше.

Післанець якось збентежено присунув до себе клунка, ніби закашлявся, і сягнув чогось до кишені. Словом, поводився як людина, яка хоче скрити своє зденервованнє, а їй то не особливо вдається. Оповіданнє, яке я почув тепер від нього, ще більше здивувало мене.

По його словам, Григорович заходив будь-то би передо вчера на кватиру, на якій жив він (посланець. — Ред.) зі своїм двоюрідним братом.

— Брат із Григоровичем, — оповідав він, — довгенько щось балакали у другій кімнаті, а коли вийшли з неї, Григорович дав мені отсього листа і розповів, куди його занести. Про що вони обидва балакали, не знаю.

Се оповіданнє послужило мені вихідною точкою для засягнення близших інформацій щодо самого післанця, а рівночасно дало змогу задати йому кілька питань, які могли мати деяке значіннє для висвітлення неясностей Григоровичевого листа.

Я запитав його, чи Григорович був перед тим знакомий з його братом, чи вони щойно тепер познакомилися.

Тут післанець знову змішався. Глянув найперше на мене, потім на Колісника та Середу і відповів, що Григорович з його братом і з ним самим уже давно знакомий. Коли був у Київі в школі, то навіть часто заходив до них на кватиру.

Настала коротка мовчанка. Мені насувалося тепер стільки ріжних питань, що я не знав, від котрого зачинати, щоб не зіпсувати історії, яка ставала мені чимраз більш підозрілою.

На питаннє, де їхня кватира, післанець відповів, що при вул. Великій Васильківській, ч. 34. Моє здивованнє і підозріннє скріпилося.

— А як ваша фамілія, добродію? — вмішався до розмови Колісник. Він, видко, зрозумів також гру, бо весь час пильно слідив за нашим гостем із Київа.

На те післанець витягнув якийсь папір і подав мені.

— Будьте ласкаві, ось мій документ. Моя фамілія Шевчук. Я служащий Гублєскома, а мій брат служить на залізній дорозі.

Колісник присунувся до мене, і ми уважно прочитали документ. Він був наче правдивий. Дивувало мене, однак, те, що в Київі я так близько жив із Григоровичем ще тоді, коли він служив у школі, й майже всюди ходили разом, а він ніколи не згадував мені про ніякого Шевчука, ні про Велику Васильківську, ч. 34. А вкінці й при партизанах за два місяці ми доволі набалакалися і не раз згадували всяких знакомих, та Григорович про ніякого Шевчука навіть не заїкнувся.

Прочитавши документ, я віддав його власникови з міною, яка не зраджувала недовір’я, ніби від неохоти знову запитав, в якій порі дня Григорович був у нього на кватирі — вдень, вечором чи вночі.

— Він був у нас у полуднє, — не надумуючись, бовкнув Шевчук. Та в тій хвилі наче схаменувся. Мені здавалося, що він хотів сказати щось иншого, але вже було запізно.

Бо, поминувши те, що Григорович вийшов у Київ перебраний за селянина, у білій сорочці, білих штанах і босий, чим був би дуже звертав на себе увагу, він по місті й то вдень не міг ходити, бо ж який-небудь комуніст-курсант зі школи міг його дуже легко пізнати. Значиться, що Шевчук таки здорово пустився брехати.

— Та ж Григорович босий, не одітий як треба. На нього всякий глядітиме як на чудака. Як же він може по городі шлятися? — завважив Колісник тоном, в якому пробивалося недовір’є і наче насмішка.

Шевчук по першому, очевидно, схвильованню дещо опанувався і спокійно вияснив, що його брат позичив Григоровичеви свойого убрання і черевиків. У тій хвилі прийшла мені думка запитати післанця, чи він не бачив Григоровича з ким-небудь на улиці.

Се питаннє було справдішною “лапкою”. Я не числив на те, щоб воно віддало нам стільки услути у висвітленню справдішної ролі Шевчука і Григоровича, але вийшло инакше. Шевчук, збентежений попередніми своїми оповіданнями, хвилю надумувався, а вкінці сказав, що Григоровича бачив коло університету з якимсь батюшкою із сивою бородою.

Тепер мені вже сміятися хотіло, просто сміятися йому в лице. Шевчук чув, що десь дзвонили, та не знав де. Історія з батюшкою, якого він бачив нібито в товаристві Григоровича, занадто довга, щоб її розказувати на сьому місці, але вона якраз була того роду, що тільки скріпила в мені підозріннє і майже незбито доводила, що перед нами большевицький аґент-провокатор.

У тій хвилі розходилося вже тільки про се, щоби у післанцеві не збудити підозріння, що ми йому не віримо, не дати пізнати, що він наполовину здемаскований. Тому просив я в нього вибачення за те, що питав про назвисько, про брата, про кватиру. Я об’яснив йому, що того він мені не повинен за зле брати, бо мусимо бути осторожні, мусимо уважати, з ким балакаємо і хто до нас приходить. Дальше я запевнив Шевчука, що тепер він може бути спокійний, ми переконалися, що він “свій чоловік”. Вкінці подякував йому за листа та за його труди.

Після того ми повставали із землі. На лиці Шевчука видко було цілковите заспокоєннє. Він був навіть веселий і задоволено усміхався.

— Як же ви мені радите, добродію, — звернувся я ще до нього, коли ми мали розходитися, — їхати мені в Київ чи не їхати?

— Канєшно, треба поїхати, — підхопив Шевчук поквапно. — Григорович прохав приїхати непремінно. Він переказував навіть, щоб спішилися, якесь важне діло до вас є.

— А мене в Київі не пізнають?

— Та де там пізнають! Одіньте нові брюки, новий гарний френч, на шапку причепіть большевицьку звізду, до боку — нагана, то на вас ніхто й уваги не зверне, — без стриму балакав тепер Шевчук. — Усякий подумає, що ви який комісар. Хто ж тоді може вас за документи питати?

Та балаканина переконала мене, що провокатор ще не орієнтувався в ситуації. Йому, видко, ані в голову не приходило, що ми про арештованнє Григоровича і Горачука вже чули. Він не припускав також, що його розмова, поведениє й відповіді його самого здемаскували. Я подав йому руку і сказав, щоб він ішов у хутір, пообідав та там заждав до вечора. Ввечері я приобіцяв приїхати туди підводою і разом із ним відправитися в Київ.

Шевчук, видко було, аж підріс на радощах і обіцяв у хуторі підіждати на мене.

Вернувши до табору, ми не вспіли ще відложити крісів та набоїв, як уже біля нас зібралося все товариство та обступило зі всіх боків. Кождий хотів почути про київського післанця, про те, що діється з Григоровичем, а найбільше цікавило партизанів те, що він пише в свойому листі.

Щоб не розказувати кождому зосібна цілої історії, я відчитав на голос одержаного листа, а потім за порядком перейшов усі сумніви, які піддала мені розмова з післанцем. Партизани вислухали моєї балачки із запертим духом.

— Се ж агент, се ж ніхто инший, тільки провокатор, — крикнуло кілька з товариства, коли я скінчив говорити.

— Привести його сюди і тут його допросити, сучого сина. Тут він признається, хто він, — радив хтось із гурту.

Умить сю раду підхопив цілий відділ.

— Привести його сюди. Ми його “припрохаємо” розказати, звідкіля він має листа від Григоровича.

Тепер ми жалували, що Шевчука зразу не взяли до табору. Ану ж він понюхає письмо носом і драпне з хутора! Не можна було гаяти часу! Три партизани зараз зібралися і відійшли в Таценки з припорученнєм обійти хутір довкола, переконатися чи немає де в поблизьких чагарниках засідки, а потім слідити з півгодини за хатою, де сидить післанець. Се останнє припорученнє мало на меті переконатися, чи він не схоче тікати з хутора. За півгодини мали його привести в табор. Коли стежа вийшла в хутір, ми приготовили записку, якої зміст був такий:

На днях з’явиться у вас людина з листом від Григоровича, якого ви вислали в Київ. Знайте, що Григоровича по дорозі большевики арештували і він сидить тепер у Чека. Його примушено написати до добродія Крезуба листа, щоб він також прийшов у Київ. Післанця, який вам принесе листа від Григоровича, арештуйте, бо се аґент-чекіст. Ваш Борис”.

Небаром хлопці вернули з хутора з Шевчуком. Видко було, що табор зробив на ньому не дуже приємне вражіннє. Він озирався несміло, мов зловлена звірюка, і глипав з-під лоба, наче сич. У цілому його поведению відбивалася непевність і недовірливість. Шевчука завели в курінь. Я прохав його сідати.

— Ми мусимо, товаришу, з вами побалакати відносно поїздки в Київ.

Коли післанець примостився в нашому гурті, я сказав:

— Я рішив їхати, тільки зайшла перед хвилею одна неприємна історія. Ми маємо в Київі в Чека свою людину, яка нам про все доносить, і від сього нашого симпатика ми щойно одержали листа. Зміст його збив мене зовсім з пантелику так, що я просто тепер не знаю, що робити — їхати чи не їхати. От нате, добродію, прочитайте листа та скажіть, що ви про те все думаєте.

При сих словах я подав йому власною рукою написану записку. Лист був навмисно написаний дуже виразно. Ходило про те, щоби Шевчук, читаючи його, не міг довго застановлятися над невиразно написаними словами. А нечітко написаний лист був би йому дав змогу читати його довго і опанувати своє евентуальне збентеженнє.

Шевчук узяв листа дрижачою рукою, хоча лице було ще зовсім спокійне. Партизани окружили нас зі всіх сторін і слідили за вражіннєм, яке викличе на “милому гостеві” зміст сфальшованої записки.

Післанець оперся на руки і став читати. Його лице задрижало і стало мінятися. Він зразу почервонів мов буряк, опісля знову збілів, а на чоло виступив краплистий піт. По хвилі він звернув мені листа і ледве видусив:

— Се, добродію, не до мене відноситься. Тут зайшла якась похибка.

Та його очі говорили що иншого. В них малювався невимовний жах і тривога. Він просто говорити не міг зі зворушення, а партизани глядять — ніхто й пари з вуст. Все із запертим віддихом слідкує за ним.

Після такої його відповіді я від балачок зі Шевчуком усунувся. Ролю слідчого судді перейняв тепер Колісник. А він до того надавався. І Колісник узявся до слідства відразу так, як воно в тій ситуації одиноко було доцільне.

— Добродію Шевчук, ви дурака не валяйте, а признайтеся, хто ви, та розкажіть, що з Григоровичем і звідкіля ви маєте його листа? Якщо признаєтеся зразу, буде краще, а ні, то ми зараз знімемо з вас допит, що пеклу жарко стане! — таким вступом розпочав Колісник своє урядуваннє.

Шевчук зробив великі очі — він ще й тепер не вірив, що його роля нам ясна, що він здемаскований, що ми доволі розшифрували його місію, і дивився то на мене, то на Колісника, думаючи, що те все, мабуть, якийсь несмачний жарт.

— Ну що ж ви, “таваріщ”, так вилупили баньки, немов баран? — обізвався хтось із партизанів, — відповідайте на те, про що вас питають, а то смотріть, ми вас зараз візьмемо в оборот.

— Добродії-брати, раді Бога, я не винуватий! — пролепетав Шевчук.

Та Колісник не звертав на його слова уваги.

— Хлопці, — гукнув він голосно, — готовсь, ану винимайте шомполи!

Умить у руках найздоровійших партизанів грізно мигнули залізні палички і нагайки. Шевчук безрадно глянув довкола себе.

— Брати, простіть мені, я нічого не винен, а всьому винен мій брат, — прошепотів ледве чутно.

— А хто ваш брат? — питав дальше Колісник.

Шевчук дрижав як осиковий листок і ледве у стані був відвічати.

— Мій… мій… брат — аґент губчеки.

На лиці Колісника мигнула вдоволена усмішка. Партизани переглянулися.

— Твій брат аґент губчеки, а ти хто такий, добродію? — гукнув сердито Середа.

— Яслужащий гублєскома, добродію, — обстоював своє Шевчук.

— Ну розказуй за Григоровича. Про те, хто ти такий, пізнійше побалакаємо, — звернувся Колісник уже лагіднійте до нашого “милого гостя”.

— Брати, я все розкажу, нічого не скрию перед вами, тільки скажіть, то зі мною буде, що ви зі мною зробите. Приобіцяйте, що мене не розстріляєте, приобіцяйте, що даруєте мені життє! — просився Шевчук. — Товариші, я маю жінку і малу дитину Я вам усе розкажу, тільки скажіть, що мені за те буде.

— Архієреєм тебе в нас зробимо! — глузував Дудун.

— Ми його Лєніном наставимо в Готові, — докинув Овсій.

І кождий з партизанів видумував якусь нову “потіху” омліваючому зі страху провокаторови. Ні в кого не завважав я ні крихітки до нього співчуття. Партизани занадто добре знали, що за птиця в їхніх руках, щоб милосердитися над ним. Знали, як би він їх пожалував, коли б йому так хто з партизанів попав у руки.

З великою бідою, серед стогонів, зітхань і мало що не плачу, начав провокатор оповідати. Показалося, що Григорович справді арештований і сидить у Губчека, а Горачук по дорозі в Київ утік салдатам з рук.

— Учора покликав мене до своєї канцелярії председатель Губчеки, представив Григоровича, дав його листа і сказав йти до вас та передати сього листа Крезубу, — закінчив своє оповіданнє.

— Так, се гарно, що розповів, але скажи, брат, хто ти такий. Хіба предсідатель губчеки уживав би до сього діла якогось служащого гублєскома? Подумай і признайся, хто такий, — знову вмішався Середа.

Се питаннє Шевчука до решти прибило. Він начав плакати.

— Брати, я признаюсь, я — аґент Київського політотдєла, та молю вас, пожалійте моєї молодої жизні, моєї жінки та ребйонка. Я поступлю до вас на службу Я вам зроблю все, іцо схочете, буду служити вірно, як собака, тільки не розстрілюйте, не убивайте мене! — хлипаючи, лементував чекіст.

— Доволі, доволі, ви вже нам наслужилися, — відповів Колісник, піднімаючись із місця.

Сонце заходило за обухівські пригірки. Його промінне, продираючись крізь вітки дерев, клалося золотими плямами на зелений, рівний килим гощівської мурави. Тільки в одному місці недалеко табору під розлогими корчами ліщини сей килим, наче продертий, світив сірим піском і зеленковатою глиною.

То була свіжа могила. В ній перед хвилею зложено на відпочинок нефортунного післанця.

— Жалко парня, що за юдин гріш пішов убивати своїх, пішов служити комуні, — промовив, опершись на лопату, високий, дебелий партизан до свойого товариша, що стояв недалеко під вільхою і флегматично докурював папіроску.

Другий партизан помовчав, потягнув ще два рази диму і кинув папіроску під ноги.

— Еге ж, жалко, та що ж зробимо. Вчи своїх так же, як і його, то і зрадників не буде, — промовив укінці, підняв лопату на плечі, й оба партизани направилися в табор.

Антін КРЕЗУБ [Осип ДУМІН]

Львів, 10/ІІІ — 12/ІІІ 1924 р.

Крезуб А. Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). II. Чекіст //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7–8,- С. 10–24.

Висловлюю міркування, що і колишній січовий стрілець Горачук став сексотом, тож я би назвав цей спомин не “Чекіст”, а “Чекісти”. —Р. К.

№ 13 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про випробування партизанів холодом і голодом у листопаді — грудні 1921 р. та доброзичливість селян хутора Таценки

(…) Поволі відділ зблизився до Таценків.

Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел…

Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?!

Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися!

Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів.

До хутора оставало не більше як двісті кроків. Наперед висунулося трьох чоловік, як передня сторожа. Вони взяли кріси до рук і, пильно слідячи за хутором, посувалися попід забором уздовж хутірської дороги.

У хуторі загавкали собаки. Сторожа пристанула і хвилю надслухувала, потім знову, наче тіні, двигнулася вперід.

Відділ йшов за передньою сторожею яких п’ятдесять кроків позаду. Розмови затихли, здавалося, наче кожний запер дух у собі. Чути було тільки, як лід тріщав під нашими ногами.

До хутора треба було підходити обережно. Большевики знали, що тут часто буваємо, і могли нас “привітати”.

Відділ підійшов до перших хат. Тут розділився. Нас трьох, [Семен] Дудун, Кум і я, остались у Таценках, а Колісник і решта партизанів пішли на Підгору (присілок с. Трипілля. — Ред.).

[Трохим] Колісник зі своєю компанією скоро зник у темноті ночі, а наша трійка подалася на огороди і ними зайшла під Опанасову хату.

Мені чудно якось стало, коли ми осталися самі. Душу пронизувало якесь дивне почуття самітности. Мені здавалося, що я якоюсь злою, чародійною силою перенесений на край світу, у відлюдні снігові пустелі, понурі, окутані вічною темрявою. Цю ілюзію знаменито піддержував ще і краєвид — сніжна одноманітна рівнина, унята з двох кінців хутора в темні рами ліса. Ліс напроти середини хутора віддалявся і виднів на овиді ледви помітним вигнутим гребенем. А на його наче сперлися цілим своїм тягарем чорні смоляні хмари, збиті, одностайні, гнітючі, мов смертна тривога.

Ми підійшли під хату. Я з Кумом станули при дверях, а Дудун зблизився до вікна і тихо застукав. Зі світлиці продиралася у ванкир, під яким стояв Дудун, смуга світла. В йому, мабуть, не було нікого, бо ніхто не відозвався. Дудун постукав ще раз.

На півтемній шибі показалася широка тінь. Тінь ворушилася, зменшувалась і зарисовувалась усе виразніше. Хтось підійшов до вікна.

— Хто там? — почувся з ванкира дівочий голос.

Це була хазяйська дочка. Дудун нахилився попри вікно.

— Оксано, це ми, хлопці. Слухай, Оксано, скажи, хай батько вийдуть.

Дівчина мовчки стояла хвилину у вікні й, нічого не відповівши, відійшла. Через деякий час двері від світлиці заскрипіли, а в сінях почулися кроки. Ще хвилину — і засув у дверях з тихим скрипом відсунувся. У дверях станув дядько Опанас.

— Хто тут такий? — запитав він, виходячи із сіней.

— Ми, дядьку Опанасе, — прошепотів Дудун. — Це ми. Не гнівайтеся, що вас турбуємо, але таке положення, що мусіли до вас зайти. Просто ніяково й говорити за чим.

Дядько Опанас пізнав Дудуна зразу по голосі, а мені й Кумові почав приглядатися зблизька, немов на те, щоб упевнитися, чи це дійсно “свої хлопці”.

— Так це ви, хлопці, — й дядько Опанас об поли вдарив. — От бідняги! Чого ж ви так довго не заходили? Я вже не один раз споминав вас. Ви голодні, мабуть? От лихо, от доля проклята, бодай і собаці не доводилося так жити! Де ж ви тепер пробуваєте?

— Звісно в Гощові. А де ж ще жити? — відізвався Кум. — От тільки що вилізли з його, клятого.

Господар розкрив широко двері.

— Заходьте в хату, брати, заходьте, — беручи мене і Дудуна за руки, прохав він, — заходьте, повечеряєте. От жизнь, от доля! Бідняги ви! Заходьте ж!

Дядько стиснув нас ще сильніше за руки і намагався ввести досередини. Та ми мусіли тому відмовити, бо в хутір могла надбігти комуна і нам треба було матися добре на чеку. А ще до цього входити в освітлену кімнату, з якої через освітлені й незакриті вікна всякий міг нас побачити з вулиці, було надто ризиковано.

Ми вимовлялися, що в хату не можемо заходити, та в кожного на думку, що там можна погрітися і повечеряти, аж слина підходила до рота, а голод пригадувався з подвійною силою.

— Ні, дядьку Опанасе, не тягніть нас до себе. Якщо у вас є лишній бохонець хліба, то ви нам його дайте і ми підемо дальше. А зайдемо, то знаєте, що з цього може вийти? Надбіжить комуна, ми шугнемо в Гощів, а ваша хата з димом піде, — уговорював Кум дядька Опанаса, який усе ще намагався ввести нас до себе в гості.

Дядько подумав хвилину, пустив наші руки і запропонував, щоб ми зайшли принаймні до сіней, звідкіля нас ніхто не побачить.

— Сюди, — каже, — винесе вам жінка вечерю, а Оксану пішлю на дорогу посторожити.

Ми глянули один на другого. Пропозиція була надто заманлива, щоб від неї відмовитися. Не думаючи довше, ми увійшли до сіней, а дядько Опанас вернув у світлицю. За хвилину вийшла Оксана на вулицю вартувати, поки ми будемо в сінях, а господиня винесла казан з борщем.

— Ах бідні ви, ах сердеги! — мало не заголосила тітка Опанасиха, побачивши нас при світлі сірника. — Як вони, бідні, похуділи! Ах лишечко! Гляди на них, Опанасе!

— Та я бачу, бачу. Ех, хлопці, хлопці, щоб вас уже на волі побачити, — понуро промовив господар.

У його голосі чулося стільки спочуття для нас, стільки спожаління, що нам самим ніяково стало. І всі Таценківці відносилися до нас як до рідних, як до своїх. Кожний дивився на нас як на своїх оборонців. Ми були для їх лицарями-героями, що стали за селянську кривду, за правду та за бездольний нарід.

З’ївши поспішно вечерю, ми подякували і хотіли відійти. За хліб згадувати тепер було вже ніяково. Доволі того, що повечеряли. Та дядько Опанас був з цих щирих українських натур, що любив поратувати “своїх хлопців”. Він не забув, чого ми заходили.

— Жінко, а дайно двоє хлібенят, — закликав він.

Господиня вийшла, винесла хліб і подала йому. Ми відмовлялися як могли від цеї милостині, та дядько Опанас не уступав.

— Беріть, хлопці, хліб, беріть. Дав би ще, та Бог свідком, що більше немає, остався ще тільки бохонець для дітей. А візьміть ще махорки на дорогу, — сказав, підсуваючи мішок з тютюном.

Нічого було робити. Ми взяли хліб, взяли махорки, бо в нас її також від двох днів не було ні крихти, і, попрощавшись, вийшли.

Щирість цього селянина зворушила мене до глибини душі. (…)

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

Крезуб А. Партизани. Спомини. II частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 65 — 71.

№ 14 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про спробу більшовиків знищити Гощівський партизанський загін у грудні 1921 р

Від чугунної грубки, уставленої в куті проти входу, розходилася по цілій землянці приємна теплота, охоплюючи тіло солодкою втомою, спокоєм і блаженством.

У тій хвилині був я так задоволений своїм положенням, що цілий світ, здавалося, обнімав би. Жорстока дійсність із примарами певної смерти з голоду і холоду або від ворожої кулі наче злагідніла, випогодилася, ступила (затупила. — Ред.) свої гострі зариси, а вкінці зовсім зникла за серпанком ясних споминів, залитих соняшним сяйвом.

У землянці під цю пору, крім мене та партизана, якого в загоні звали Кумом, не було нікого. З тих, що тут спали, Петрусь пішов за біллям (білизною. — Ред.) в Обухів, а Середа, Колісник і Пушкар вибралися в гості у “Трипілля”, себто в сусіди, у землянку, звідкіля від часу до часу долітав веселий гомін.

Я ще вигідніше витягнувся на свойому м’якому запашному сіні і знову, не знаю вже, котрий раз того вечора, закурив люльку. Синьо-білявий дим, піднімаючись угору, звивався дивачними спіралями, якимись фантастичними лініями — тоншав, віддалявся і згодом зовсім зникав, залишаючи по собі гострий запах махорки.

Підложивши руку під голову, я лежав горілиць і вдивлявся у слабий пломінчик нафтяного каганця, то знову слідкував за хмарками люлькового диму, а мої думки піднімалися по його дивовижних лініях, продиралися через покрівлю землянки й летіли світами. То були хвилини справдішного щастя, благодати, хвилини, в яких тіло, виснажене голодом, холодом і походами, випочивало, набирало нових сил. Зима того року вже веліла дошкулити нам до живого, хоча був це щойно початок грудня.

У землянці ставало гаряче. Грубка розпеклася до червона. В покрівлі, в тому місці, де димар із залізної труби притикав до неї, злітали рясні іскри. Я натягнув чоботи і поспішно вийшов надвір, щоб зверху землянки обложити трубу свіжою, вже заздалегідь наготованою, дерниною і снігом. У печі горіло сухе дерево, і димар викидав цілі снопи іскор.

Я станув над землянкою і взявся до праці. Ледяний вітер дув і гуляв по замерзлих гощівських болотах, шелестів сухим очеретом, шумів густим бором і завивав у нічній темряві собачими голосами. Він на хвилину ніби затихав, змовкав і свистів де-не-де пискливим голосом сопілки, але опісля зривався ще з більшою силою.

Коли я взявся до праці, покрівля землянки вже тліла, ще хвилина — і готова була спалахнути полум’ям. Кинений мною у прогалину довкола димаря-труби сніг засичав, і звідтам піднялися клуби густої сизої мряки. Після того обложив я ще димар дерниною. Покрівля була на якийсь час забезпечена.

Я вернув знов у землянку і затулив вхід закривалами. Теплота наново обхопила моє тіло ніжно й солодко. Мої повіки важко опускалися на очі. Я зайшов неначе за стіну дрімоти і півсну, в якій чув тільки уривчасте голосне хропіння Кума. Він одинокий з партизанів остався зі мною в землянці. Чи я спав, не можу певно сказати.

Враз біля землянки почулися важкі кроки. Я, все ще півсонний, став прислухуватися до них та інстинктивно вхопив за самопал, що висів у мене невідлучно при боці. Кроки зближалися, розмови не було чути.

“Це Петрусь, мабуть, із кимсь з Обухова вертає”, — майнуло мені в голові.

Я успокоївся, але все-таки підвівся, оглянув, чи кріс набитий, положив набої біля себе і ждав. Кроки поволі стихали, віддалялися. То, видно, не був Петрусь, бо він був би зайшов у нашу землянку.

У цій хвилині долетів до мене гомін розмови — хтось балакав неначе при сусідній землянці. Голоси, однак, були чужі. Мене це зацікавило і дещо схвилювало. Хто вночі міг зайти чужий аж до нашого табору?

Я знову встав, узяв кріс і вийшов надвір. Але нікого не було видно. Я догадався, що незнайомі гості зайшли до другої, т. зв. Дудунової, землянки, звідкіля чути було голосну розмову. Про що говорено, наразі трудно було розібрати, бо вхід до землянки був закритий.

Я пішов в цю сторону. Біля входу почув ізсередини чужий голос. Незнайомий чи незнайомі, які туди зайшли перед хвилиною, щось розповідали. Голосів наших хлопців не було чути, видко, вони слухали щось цікавого.

“Це, мабуть, післанці з Полтавщини від Неїжка”, — подумав я і хотів вертати вже до себе, та в цій хвилині долетів до мене зовсім виразно голос Колісника:

— Скільки ж їх прибуло?

— Дві сотні піхоти і тридцять кавалеристів, — відповідав незнайомий.

— Говорять, що ранком має прийти ще дві сотні піхоти, — додав хтось другий.

Голос того другого я пригадував собі, але де його чув, не міг нагадати. Ще хвилинку я надумувався, чи вернути у свою землянку, чи зайти до Дудунової, але цікавість перемогла. Я відхилив заслону і ввійшов досередини.

У землянці було страшенно гаряче. Біля розпаленої грубки сиділи два хлопці. Я пізнав їх. Один був брат Кума — Никифор, а другий його товариш, Андрій, обидва з Нещерова.

Перший з них, Никифор, парубчак не більш як вісімнадцяти літ, виглядав далеко старше. Його чорне волосся, чорні, густі й брови, що зрослися над осадою носа, робили його понад вік поважним. Великий простий ніс надавав йому серйозности. Другий, Андрій, на цілу голову вищий від свойого товариша, з гладким і чистим лицем, подобав (був подібний. — Ред.) на дівчину.

Я зайшов у землянку, присів на одному з мішків з картоплею та слухав новини. Вона була не дуже потішна. В Нещерів приїхали, як розказували хлопці, Никифор і Андрій, київські чекісти з відділом, зігнали селян до збірні й зажадали, щоб вони вказали їм місце, де живуть Гощівці, та ніхто зі селян, хоча й багато з них знало, де ми живемо та в якому місці наші землянки, чекістам ні словечка нічого не зрадив. Не помогли ні прохання, ні погрози чекістів, селяни все в одно говорили, що про нас нічого ніхто з них не знає. Чекісти розізлилися і сказали, що завтра ціле село, всі мужчини від двадцяти до п’ятдесяти років, забравши в руки, що в кого є — вили, сокири, ціпи, — підуть із ними в Гощів на облаву.

Хлопці, розповідаючи те, хвилювалися, але їхні очі не зраджували страху. В обох у руках були обрізи.

— Так як буть, панове, що повинні робити дядьки? — запитав укінці Никифор, звертаючись до нас усіх.

— Відмовитись буде, мабуть, неможливо. А якщо… Ну, звісно, що діло неприємне… В перепльот можна попасти, — почав Андрій, та балачка йому не клеїлася. Він замовк і потупив очі в землю.

Вияснилося при тому, що кілька дядьків, наших симпатиків, вислало тих двох хлопців до нас, щоб про все звістити і щоб порадитися, що робити на випадок, як чекісти справді погонять усіх у ліс на облаву.

Справа була справді важна, і треба було конче її якось вирішити, зокрема треба було повідомити нещерівських дядьків, що ми зробимо: чи уступимо перед комуною, чи будемо відбиватися. В тім випадку треба було також дати їм вказівки, як вони повинні в часі облави поводитися.

Очевидно, що цього питання не можна було рішити за кілька хвилин. Треба було розважити, застановитися. Партизани в таких випадках звертали очі на Колісника. Кожний хотів послухати його думки, почути його слово.

Колісник сидів мовчки і не відзивався.

— Що ж ти на це, Трохиме? — звертаючись до Колісника, запитав Овсій. — Уступимо перед комуною чи привітаємо її у Гощові як слід?

Колісник флегматично потягнув рукою по вусах.

— Треба подумати…

— А знаєте, що цікавого забув сказати? — не даючи докінчити Колісникові, промовив Андрій. — 3 чекістами приїхав Антін.

— Який Антін? — відізвалося кілька голосів зразу.

— А який, а хіба ви не знаєте? Перетятий, той, що літом у вас у відділі був.

Партизани зацікавилися.

— Та франтом яким він вирядився! — розказував Андрій дальше. — Галіфе на ньому з лямпасом, і не пізнаєш. А йде як! Голову держить прямо, неначе гусарська коняка, й набік не гляне.

Андрій підняв голову, притиснув руки до штанів, наслідуючи Антона.

— І одежа на ньому, куди там! Капітан старорежимний! Серйозний такий, що куди! Тільки рило чудне. Коли глянеш на його вирячкуваті очі, на ніс, як кислий огірок, та на ті губи, що закотилися, неначе холяви, то хоч сядь і малюй його.

У землянці, залунав сміх і на адресу Антона, якого ми всі знали добре, посйпалися дотепи. Антін той був молодий паруб’яга, що літом плентався в нас у відділі. Ми тільки його для того держали, що мали з нього сто потіх. Уже із самої Антонової пики можна було щиро насміятися. Широкий, мов розрізаний від вуха до вуха, рот на великій баранячій голові й ненаситність у їдженні робили Антона до того смішною, а заразом і популярною фіґурою серед Гощівців, що не раз, навіть у найгірших хвилинах, ми насміялися до розпуку.

— Та тільки приїхали чекісти, — продовжив розказувати Никифор, — так Антін зараз запровадив їх до Кажана, найбагатшого господаря в Нещерові, і приказав йому наварити для чекістів (ну, і для себе, розуміється) вареників, курей, принести самогону. Вони, мабуть, ще дотепер десь там у Кажана пиячать. Я бачив їх кількох, так вони в дошку п’яні. А Антона всі червоноармійці комісарем величають. Він у них тепер шишка не мала; говорять, що стане обухівським комісарем.

— Та не може бути. Антін комісарем? От цікаво було б побачити його з червоною звіздою на лобі! — обізвався хтось із гурту.

Товариство аж заходилося від сміху.

— Ну, аж тепер він насититься! В горлянку, мабуть, по три вареники зразу пхає, — додав серед загальної веселости Пушкар.

Забулась облава, забулося дві сотні червоноармійців. Партизани сміялися і видумували нові дотепи на Антона.

— Товариство, час би вже рішити, що його робить, — перериваючи розмову на тему Антонових прикмет, відізвався Колісник. — Комуна завтра буде в Гощові, хто зна, чи не найде наших землянок. Тому сьогодні треба би нам заховати харчі та барахло. По моїй думці, найкраще заховати все тут, у землянках, закопавши мішки у призьби. Дещо можна б також перенести в сіно, що на лузі.

— А хіба комуна, коли землянки знайде, не перешукає їх? Вона переверне все верх дном, буде ритися, мабуть, і у призьбах, — обізвався на те Овсій.

Колісник закурив папіроску. По його лиці перебігла тінь невдоволення. Він не любив, коли йому перебивали балачку.

— Тепер у Нещерові є дві роти, — продовжував він, не звертаючи ніякої уваги на Овсієву замітку. — Хлопці говорять, що комуни має прибути ще дві сотні з Обухова. Та мені здається, коли б мало прийти звідтіля ще дві сотні, то були б зразу прийшли. А двом ротам, які числять, мабуть, не більше як сто люда, можна задати чосу, що вони не спам’ятаються.

— Правда, що ті роти можна в пух розбити, — завважив один.

— Зробити на них засідку. Половину їх перестріляємо! — крикнув другий.

Партизани счинили гомін, мов на ярмарку. Кожний мав якусь пропозицію, кожний старався бути вислуханим. Був, правда, і голос за тим, щоб комуни не чіпати, бо тоді, мовляв, цілу зиму за нами ганятиме, але тільки одинокий голос, якого ніхто не слухав. Уже давно в Гощівців не було такого запалу боевого, як тепер. Та річ природна: тепер у нас від кількох днів харчів було доволі, хлопці по землянках відпочили, нагрілися і мов не ті стали. Коли порівняти було теперішніх Гощівців із тими, з перед двох неділь, то просто не вірилося, щоб у них зайшла така зміна.

— А як же буде з дядьками? — запитав Пушкар. — Чи в них також стрілятимемо, коли їх комуна пожене в облаву?

— Не вірю в те, щоб чекісти справді захотіли взяти Нещерівців в облаву, — відповів на те Колісник. — Вони полякають їх і тим способом захотять від них дістати хабара — сала, муки, самогону тощо.

Як виявилося опісля, Колісник ні трохи не помилився. Побіч здібностей витягати льоґічні висновки в найтруднішій навіть ситуації, видко було в Колісника чудове знання большевицької психольоґії та їхній метод поступовання — від насильства до провокації включно.

— А ви, хлопці, — звертаючись до Никифора й Андрія, говорив він, — вертайте зараз у Нещерів і повідомте дядьків, що ми Гощова не залишимо, а комуну привітаємо тут, що вона не знатиме, куцою тікати. Найліпше було б, щоб дядьки заткали чекістам пельки і дали, чого вони захотять. Нехай стараються всіма силами в облаву не йти. Я певен, що це поможе. Та тільки знайте, що кому розказувати.

Никифор і Андрій піднялися, мовчки хитнули головами і хотіли вийти з землянки. В цій хвилині у дверях станув Петрусь. Він вернув якраз з Обухова. Хлопці задержалися. Петруся закинено питаннями, що чувати в Обухові, а хлопці коротко розповіли йому про завтрашню облаву і про поголоски, що з Обухова ранком має прийти ще дві сотні червоноармійців.

Петрусь слухав, а далі неначе з пересердя крикнув:

— Брешуть, сучі сини. Бреше клята комуна! В цілому Обухові нема більше як двадцять п’ять червоноармійців, і ті міняються чобітьми, коли приходиться вартувати.

Ця відомість справила на всіх гарне вражіння і ще більше підбадьорила партизанів. Чулося, що в кожного вступав новий дух.

Усього сотня, а не дві сотні, все-таки справа піде легше!

— Ну а що ви думаєте завтра робити? — звертаючись до хлопців, запитав Колісник.

— Що ж ми маємо робити? — відказав Никифор. — Будемо дома сидіти та дивитися, як комуна господарить по селу. А скучновато буде дома. Хотілося б побачити, як комуна з Гощова тікатиме.

— Хотіли б і обрізів своїх попробувати, — додав Андрій. — Правду сказати, і не знаю, як він стріляє, ще нагоди не мав його попробувати.

У молодшого хлопця при тих словах очі запалали якимсь чудним блиском, його лице в одній хвилині втратило всю ніжність, що робила його подібним до дівчини. Мимо гарних і м’яких рис, його лице в цей мент набрало завзяття, того козацького завзяття, що наших предків робило ворогам страшними і жорстокими.

Колісник задоволено глядів на парубка.

— То не діло, брати, сидіти дома. Йдіть тепер у село і полагодьте те, що ми вам доручили, а над ранком вертайте до нас. Завтра, мабуть, і ви пригодитесь і попробуєте своїх обрізів. Ну, прощавайте та спішіть.

Колісник дав їм знак рукою, що можуть відійти.

Смільчаки не дали собі два рази говорити. Миттю вискочили із землянки і майже бігцем віддалилися з табору. Ще кілька хвилин було чути їх кроки, потім усе замовкло, тільки вітер гудів і завивав, ударяючи об заслону до землянки, наче хотів туди вдертися.

Слідячи за вражінням, яке справили на них обох слова Колісника, я ні трохи не сумнівався, що хлопці тепер тільки й про це думатимуть, щоб завтра показати себе героями.

По відході Никифора та Андрія в землянках заметушилося. Партизани складали свої речі, лаштували сумки і чистили зброю. Тепер до голосу прийшов Овсій. Він невтомно розказував свої цікаві пригоди з того часу, коли був шахтарем у копальнях вугілля в Донецькому басейні. Щохвилини вибухали сальви сміху. Сміявся навіть звичайно поважний і задуманий Колісник.

За годину у трьох землянках були вириті у призьбах глибокі ями. Туди поскладали мішки з харчами. У першій землянці закопали цукор і два мішки муки, в другій — крупи, сало, сіль і махорку. Ями по вложенню в них мішків засипано піском і знову накрито сіном та соломою. Ніхто не був би й догадався, що там що-небудь заховано.

Тільки у третій землянці яма наразі остала свобідна. Вона була призначена для іншої ціли.

По вечері ще якийсь час товариство весело гуторило і дожидало з нетерпеливістю завтрашнього дня.

Опівночі ми розійшлися по землянках спати. Тому що в нашій землянці через викопану яму не було місця на спання, ми перенеслися до Овсієвої землянки. При варті осталися тільки два чергові, які мали приготовити на рано сніданок для цілого відділу.

Надворі починало шаріти. Дерева і корчі, що дотепер творили чорний, збитий тин довкола наших землянок, звільна зарисовувалися сірими, синявою ранку оповитими лініями. Зариси їх із хвилини на хвилину ставали різкіші й виразніші. Можна було вже розріжнити стовбури поодиноких дерев, а навіть вітки ліщинових корчів стали зовсім замітні. Вітер десь опівночі притих — і ліс тепер не ревів, а неначе шепотів тільки, здавалося, тиху ранню молитву. Її переривало від часу до часу крякання круків та скрегіт сорок, що зграєю крутилися біля землянок у надії чим-небудь поживитися.

Заповідався звичайний сірий зимовий день. З олов’яних, простягнених по небі хмар злітали рідкі, пухнаті сніжинки і з тихим шепотом клалися на землю.

Біля ватри вже недовго по опівночі зібрався мало не весь відділ. У землянках годі було заснути, бо в них уже грубок не було. Грубки ще звечора тоді, коли закопувано харчі, винесли хлопці й заховали в безпечне місце. А тепер кожний ліз до ватри, щоби погрітися.

Спочатку при огні було тихо. Розмова не клеїлася. Кожний був сонний. Та тільки присів до товариства Овсій, усі неначе ожили. Він розказував історію “про бурдюжок” і розказував її уже в десятий раз, але так, що всі й тепер слухали його з увагою.

Ватра розгорілася, коло неї близько трудно було всидіти. З казанів, завішених над огнем, клубами бухала сива пара. Від них шугало приємним запахом печеного м’яса. Сніданок був недалеко, здається, це також помогло усунути попередні сонні настрої.

Зробився день. Кашовари зняли з вогню казани і розбудили тих, що ще спали по землянках. Сніданок був готовий.

— Хлопці з Нещерова ще не вернули? — запитав Колісник, підходячи до вогню.

Один з кашоварів відповів, що їх ще не було.

Товариство, узброєне ложками і заостреними шпичками для витягання м’яса, обсіло казани. Тепер стало тихше. Кожний був занятий тим, щоб зручно, не заважаючи товаришам, витягнути з казана свою пайку. Тільки Овсій і Дудун не замовкали. Вони й тепер балакали без кінця, наче київські бублейниці.

Сніданок доходив кінця, як враз почулися кроки. Партизани насторожилися. Замовкли Овсій і Дудун. Кожний інстинктивно підтягнув до себе кріс. Поблизький чагарник зашелестів, розхилилися корчі, й з-поза них вийшли Никифор і Андрій.

Партизани звільнили їм місце біля казанів. Парубки присіли і, снідаючи, розказували про те, що діється в Нещерові.

Принесені ними вісти були вдоволяючі. Селяни дали чекістам хабара і в облаві участи не візьмуть. З Обухова, розуміється, ніяка підмога, себто ще дві роти, не прийшла.

— Здається, тільки, — сказав Андрій, — комуну в Гощів поведе один з нещерівських комнезамів. — Він подав його назвисько.

На лицях партизанів видно було задоволення. Турбота про дядьків відпала, тепер прийдеться мати діло тільки з червоноармійцями, а за тих нічого було турбуватися.

— А цікаво, чи чекісти також підуть у Гощів? — звертаючись до парубків, запитав Пушкар.

— Не знаю, — відповів Никифор, — говорять, будь-то би й вони, й Антін, — усі підуть із червоноармійцями.

— А добре було б, щоб вони пішли, — додав Андрій, — у чекістів ґаліфе, брате ти мій, як у охвицерів, а в декотрих шуби так шуби: в найбільший сніг у них лягай. А червоноармійці, наче цигани, всі в лаптях. Шинелі в них також ні к чорту, а деякі в мужицьких свитах. Десь заграбили, мабуть. Хворменні у них тільки що шапки, гострі, з червоними звіздами на лобі.

— От коли б Антін з ними вибрався в Гощів, було б цікаво, — піднявшись із місця, промовив Овсій. — Я б його, сучого сина, почастував.

Партизани знову пригадали собі Антона. Його парсуна знову стала предметом влучних і потішних дотепів.

— Ну, товариство, що задумуєте? — звернувшись до відділу, почав Колісник. — Як же ми маємо зустрічати комуну? І чи взагалі її зустрічати?

— Звісно, що стрінемо, хіба ж ми про це не говорили? — закликав Овсій.

Партизани притихли. Справді, найвища була пора уложити якийсь плян на випадок, коли справді большевики зайдуть у Гощів. А як про те інформував Пантелеймон, то й сумніву не було, що вони виберуться до нас у гості. Зима — це ж для них найвідповідніший час, щоб упоратися з Гощівцями. Вони ж осінню ще хвалилися, що в зимі нас усіх переб’ють.

Середа піднісся з пенька і, тримаючи кріс у правій руці, неначе надумувався.

— Я думаю от як зробити, — промовив він по хвилі. — Треба покинути землянки і відступити за канави в цю ліщину, що літом у ній сиділи. Як ще аж туди комуна добереться, тоді їх із двох боків обступити і дати порядного жару.

— А якщо вона за нами не піде в ліщину, а задовольниться тим, що поруйнує землянки? — запитав хтось із гурту.

— Та не тільки поруйнує землянки, але й харчі знайде, бо ми їх із собою забрати не можемо, — перебив Овсій.

— А чого нам від землянок відступати, тут підождати на них.

— Понятно, що тут.

— Нікуди не відступаємо, куди нам, хіба на Полтавщину одступать.

Зчинився крик, гамір. Кожний мав щось сказати. Кожний старався переконати інших, що його рада найліпша. Вже тепер не можна було розібрати, хто що радить. Напиналося справдішнє мітінґовання.

— Та перестаньте, — гукав Дудун, — перестаньте, чортові діти, кричати. Давайте спокійно обрадимо, як і що робити.

Та гамір не вгавав. Хтось кричав, щоб взагалі комуни не чіпати. Інший знову хотів вийти проти облави над річку Стугну і її ще там прогнати і взагалі не пускати в Гощів.

— Ну годі, годі, давайте спокійно будемо балакати, — успокоював партизанів Петрусь. Та і йому не вдалося привернути мовчанку.

Колісник увесь той час сидів, держачи при собі кріс, і ні словом не відзивався. Він знав натуру Гощівців, знав, що їм треба викричатися, а головно посваритися та полаятися потрохи, тоді й говорити спокійніше з ними можна.

Гамір тривав з десять хвилин і почав стихати.

— Та як бути, що рішили? — іронічно запитав Колісник, коли всі заспокоїлися.

— Ми своє балакали, а тепер ти, Трохиме, говори, що задумав, — озвався Овсій.

— Якщо мене схочете послухати, то я вам скажу, який мій план, — Колісник при цих словах встав. — Так от, товариство, що я пораджу, — говорив він, окинувши партизанів поглядом, в якому була певність і сила переконання.

Я відразу догадався, що його проект буде прийнятий.

— По моїй думці, нам найліпше стрінутися з комуною недалеко від землянок. Представте собі, вона прийде сюди. Побачить, що в землянках нікого немає, і начне нишпорити по всіх усюдах за укритими речами. Сюди збіжиться їх більше, зробиться гурма. Тоді комуна, переконавшись, що нас у землянках нема, не буде вже така обережна.

— Правду говорить, — озвався один партизан, а за ним те саме повторили мало не всі, похитуючи головами, ніби на знак, що годяться з Колісником.

А він говорив дальше:

— Нам треба розділитися на дві часті. Одна скриється отут, за тими корчами, а друга піде вліво в ту сторону — на отой острів. І коли пощастить і большевики вийдуть в облаву і знайдуть наші землянки, то ми припремо їх із двох сторін. Це моя рада. А може, хто придумав що-небудь кращого, то нехай він виступить та скаже.

Колісник сів. Його короткий і ядерний плян був усім зрозумілий. Партизани, розуміється, прийняли його якнайліпше.

По нараді два партизани пішли в нашу землянку (в ній ще нічого не було заховано) і у призьбі закопали бомбу. Шнурок її прив’язали до старої шинелі й зіставили її на сіні. Ми знали, що большевики, як прийдуть до землянок і побачать, що в них нікого нема, кинуться забирати все, що осталося. Розуміється, що й шинелі, прив’язаної шнурком до бомби, не оминуть…

Ми ще трохи посиділи біля вогню і стали збиратися на “позицію”. Кашовари згорнули багаття на одну купу і залили його водою, щоб, коли большевики прийдуть, не догадалися, що ми тут недавно ще були.

Невдовзі вийшов відділ на призначені собі місця. Позиція відділу, що мав скритися в корчах проти землянок, була недалеко, всього 120 — 130 кроків, і була дуже догідна. Цей відділ зайняв малий горбок, що півколом окружав землянки. Відділ же, що відійшов уліво, був ще у кращому положенню. Він зайняв край ліса, а маючи перед собою луг, перший мав змогу достерегти противника. Над лівобічним відділом обняв команду Дудун, а над тим, що проти землянок, Колісник.

Перед тим як іти на призначені місця, було умовлено, що коли большевики не вийдуть просто на землянки і взагалі візьмуть інший напрям, ніж ми сподівалися, тоді обидві партії повинні старатися зайняти проти них таке становище, щоб партія під командою Колісника знайшлася проти ворожого центра, а партія Дудуна — проти правого ворожого крила. В тім випадку відділ мав, манервуючи, відступити за канаву і аж там ударити на большевицьку розстрільну. На партію Дудуна покладено обов’язок старатися передовсім знайтися большевикам у крилі.

Правда, що у випадку, коли б нам прийшлося відступати за канаву, а рівночасно маневрувати, було менше виглядів на успіх. Така ситуація вимагала доброї орієнтації щодо большевицької лінії, а зокрема справного зв’язку між обома нашими партіями. До того ми, відступаючи, оставляли за собою сліди. По них большевики могли зорієнтуватися, що ми недалеко.

Я остався з партією Колісника біля землянок. Обидва нещерівські парубки пішли з Дудуном на крило.

Ми зайняли позицію і ждали. Але згодом ожидания стало нам надобри-дати. День був морозний, дув холодний вітер, і стояти у глибокому снігу не було особливо приємно. Ми дали собі радити і на те. Один відгорнув сніг і наклав собі в те місце сухого листя, другий — гиллячок, дехто устелив собі справдешнє леговисько і положився.

Уплило більше півгодини. Хлопці нетерпеливилися.

— Чого вони вже не йдуть, бісові діти? — говорив один або другий з партизанів і тужно споглядав у бік землянок.

— А може, вони й не підуть в облаву? — замітив Петрусь. — А шкода було б, якщо вони роздумали б.

Ледве він скінчив, коли здалека, від сторони Нещерова, гукнули два, один по одному, постріли; за хвилину — третій.

— Еге, комуна відзивається, — засміявся Кум, що весь час нишпорив коло свого японського карабінка. Його лице тепер прояснилося.

Кум був типом партизана-заводіяки. Він мало балакав і майже ніколи не забирав голосу на мітюжках, але як прийшло до діла, Кум показував, що вмів. Що він узяв на мушку зі свойого карабінка, то вже його було.

— Що Кум візьме на свойого зиза (він був косоокий), це вже не уйде, — жартували хлопці.

У тій хвилині від Дудуна прибіг зв’язковий і доніс, що большевицька розстрільна наближається до річки Стугни і може бутй; що в тій хвилі вже переходить її. По його розказам видно було, що большевики йдуть у напрямі на землянки, куди якраз випадає їх центр. Із того ми догадувалися, що облаву веде хтось із нещерівських комнезамів, який провідав про наше місце розташування. Зі слів зв’язкового виходило, що большевицька розстрільна не дуже довга, так що ліва партія зможе вдарити на її праве крило, тільки за розстрільною підступала слаба резерва.

Я не раз застановлявся над питанням, чому большевики, коли йдуть в облаву, то стрілянням у повітря неначе навмисне заповідають свій прихід. Ще літом було, коли виходили в Гощів, завсігди вистрілюють за дві-три верстви так, що, коли ми були попереджені про облаву, зараз знали, що комуна йде проти нас. Партизани об’яснили собі їх поступовання тим, що вони в облаву йшли по наказу вищих команд, а не бажаючи з нами стрінутися, хотіли нас стрілянням попередити. Вони були задоволені, коли пройшли лісом і нікого не стрінули.

Так було й тепер. Їхні постріли були для нас знаком, що облава таки вийде в Гощів. Чекісти слали, нічого було робить — червоноармійці мусіли виконати наказ. Та і тепер певно, що, коли б були дійшли до землянок наших, їх робота була би скінчена. Вони з тріумфом були б вернулися в Нещерів — і облаві кінець.

Зв’язковий віддалився. Над Стугною знову розляглися три постріли. Тим разом здавалося нам, наче стріляє хтось за поблизькими стогами сіна на нещерівському лузі.

Не було сумніву, що большевики підходять, ближче і серце вдарило живіше. Я ще раз оглянув замок кріса, налагодив набійницю і прикляк на одно коліно. Вся моя увага була прикута в тій хвилині до кущів по тому боці землянок, звідкіля мав явитися ворог.

Подув вітер, кущі біля землянок заколихалися, і здавалося, що от-от з-поза них вихилиться гостра шапка з червоною звіздою. Хвилі ожиданнятягнулися в нескінченність, напружуючи нерви і сповняючи ціле тіло ніжним, трепетним подразненням.

Зайнятий думкою про недалеких гостей, я не помітив, як до мене наблизився Андрій, і щойно упімнення Колісника, щоб він не щвендявся, бо в кожній хвилині можуть надійти большевики, звернуло на нього мою увагу. Андрій у тій хвилині прикляк також на землю і розложив біля себе набої. Усе те робив він так спокійно, флегматично і зрівноважено, неначе на вправах. У його лиці не можна було достерегти ні тіни хвилювання. Зрештою, річ зовсім зрозуміла в таких моментах. Я дивився на його струнку, дівочу постать, на ті дитинячі руки, на ніжне обличчя і дивувався. Цей парубчак своїм холодним спокоєм рішучо імпонував мені.

Я глянув наліво і направо. За деревами, за кущами, із зором, зверненим до землянок, причаїлися партизани. Цей образ нагадав мені живо Запорожців, коли чатували серед ночі на турецькі Галери.

— І лізе ж та комуна, наче ніг у неї нема! — промовив ніби до себе Андрій, а очі йому блиснули, як у мисливця, що чує добичу. Він хотів ще щось сказати, та в тій хвилині долетів до нас здалека легкий гомін, а з ним і крик, подібний на команду.

— Йдуть, — шепнув Андрій, хватив кріса до плечей, прибираючи поставу до стріляння. Видно, що в нього вже не ставало терпцю ждати.

Гомін посилювався і наближався чимраз ближче до чагарників. Напрям, звідкіля він долітав, вказував, що большевики йдуть таки на нас. Зі сторони лугів, де стояли копиці сіна, перелетіло над нами сполохане криком стадо сорок і, скреготячи, подалося на Рудики.

По хвилині гомін стих, але нараз знову почувся на краю ліщини. Можна було розріжнити вже поодинокі голоси, але слова ще годі було розібрати.

Минула ще хвилина. Хвилина нервового ожидания, напруження до найвищого степеня всіх нервів.

— Четвйортий взвод! — відбилося вкінці зовсім виразно в наші вуха.

Дальші слова вітер розніс по лузі.

У нас запанувала глибока тишина. Ніхто і словом не відзивався. Малося вражіння, що чується, як у кожного серце у грудях б’ється. Над нами знову перелетіло з криком кілька сорок. Недалеко кущів ліщини почало голосно шелестіти, а з них обережно висунулася одна, потім друга постать із гострою шапкою, з крісами і насадженими на них багнетами.

— Червоноармійці, — шепнув хтось із партизанів.

Це була, видно, стежа. Червоноармійці вийшли з чагарників, на хвилину пристанули і стали розглядатися. Невдовзі за ними висунулося ще кілька гострих шапок, а далі зарисувалася ціла розстрільна.

Спочатку большевики не зауважили землянок. Покриті снігом, вони були малопомітні на сніжному фоні. Щойно коли червоноармійці опинилися біля огнища, стали як вкопані. Вони зрозуміли й побачили, де в тій хвилині знайшлися.

Із-за корчів ми виділи їх зовсім виразно. Ми могли навіть зауважити те збентеження, яке опанувало їх у першому моменті, але вид підходячих товаришів додав їм бадьорости. Вони кинулися до землянок.

— Здавайсь! Вилазі наружу! — крикнуло кілька з них і, станувши над землянками, спрямували на них свої кріси.

Червоноармійці були, мабуть, переконані, що заскочили нас зненацька, таки в землянках. Туди підбігло їх іще більше. В одній хвилині біля землянок зчинився такий крик, що його, мабуть, аж у Таценки було чути.

Вони безперестанку кричали:

— Здавайсь! Давай вінтовки! Вилазі, а то стрелять будем!

Тим часом підходило їх до землянок усе більше.

Уже не було ніякої ворожої розстрільної, а була купа людей, що збилася в одному місці, тільки ще десь зліва і справа чути було команду, видко, там не орієнтувалися, що те все значить. По боках ще осталися частини розстрільної.

Ситуація біля землянок ставала прекомічна. Большевики галасували, метушилися, наставляли кріси до землянок, але ніхто з них не хотів туди зайти, поглянути, чи в них є хто-небудь, чи нема нікого. Хто знає, як довго була би тривала ся атака криклива, коли б не з’явився комісар. Він влетів перед землянки з наганом у руці і наказав червоноармійцям перешукати землянки.

Усе складалося для нас якнайліпше. Вийшло все майже так, як ми надіялися. Большевики знайшли наш табор і поперли всі туди, щоби поглянути “как бандіти живут”. Певно, нікому з них тепер і в голові не було шукати нас дальше по Гощові.

Біля землянок роїлося від гострих шапок. Одні з червоноармійців поставали на покрівлях, а інші почали обережно підходити до входів і відслоняти заслони. Коли переконалися, що всередині нікого нема, загриміло:

— Ур-р-ра!

Аж тепер побідники почули себе безпечними і кинулися хто куди. Одні знімали завішене недалеко огнища на дереві м’ясо (його ми оставили навмисне), другі кинулися досередини землянок.

З напруженням стежили ми за землянкою, де були закопані бомби. Над нею і біля неї стояло до двадцяти червоноармійців. Три з них пустилися досередини. Нам видко було, як вони піднесли заслону на дверях, переступили, згинаючись, поріг і зникли в землянці. Один із большевиків придержував заслону, щоб товаришам було видко всередині. Тут підбіг і комісар, який був віддалився.

— Обіскать землянки, нет лі в ніх аружія! — приказав владним голосом і знову подався кудись убік.

Партизани взяли кріси до плечей. Кожний з нас шукав котрогось із салдатів при землянці, щоб посадити його на мушку “свойого кріса”.

Хтось шепнув:

— Гляди, зараз буде їм масляниця.

У напруженню, яке годі передати словами, ждали ми півхвилини. В тім покрівля землянки неначе піднялася, за нею показався стовп чорно-рудого диму, а потім розлігся оглушливий гук. Кількох большевиків вибух наче підкинув понад землянку.

Загриміли вистріли з двох сторін. Секунду стояли червоноармійці приголомшені, не знаючи, що діється. Та опам’ятання прийшло скоро. Червоноармійці ринулися в паніці тікати, як отара овець.

А ми слали в їх сторону кулю за кулею.

— Слава! — крикнув Колісник.

Ми вискочили з укриття і пігнали за утікаючими. Вистріли гриміли безперестанку і мішалися з криками втікаючої комуни.

— Вперед, хлопці, вперед! — кричали партизани, додаючи собі взаємно духу.

Ми впали в ліщину. Червоноармійці не привичні ходити по корчах і не знаючи добре дороги, моталися в корчах, падали або, скинувши шинелю, гнали, мов божевільні, у бік нещерівського лугу. Кого з них партизани допали, того востаннє бачили його товариші.

Зліва, де скрився зі своєю партією Овсій, стрілянина йшла ще сильніша. Вони мали большевиків на чистому лузі й стріляли їх, мов зайців.

За годину робота скінчилася, ми вернули до табору. Довкола чути було ще якийсь час зойки і стогони та прохання пощади ранених большевиків. Потім і те замовкло, тільки з Нещерова чути було большевицькі постріли. Пощо большевики тепер стріляли, Бог його знає!

Останнього прочухана біля наших землянок запам’ятала собі комуна добре. В Гощів від цеї пори з большевиків ніхто не показувався, а селяни розповідали, що красноармійці дезертирують, коли довідаються, що їх мають туди післати.

— І страху ж набралася собача наволоч, — розказують дядьки, — більше боїться, як чорт свяченої води.

Про останній наш бій з большевиками і про їхні великі втрати скоро рознеслася звістка по цілій Трипільщині. Дядьки потирали руки.

— Отак клятих кацапів вчіть, хлопці, розуму, — підбадьорювали вони нас при кожній нагоді.

Взагалі, наш останній вчинок викликав серед населення велике вражіння а в декого із селян і кров живіще заграла… Були й такі, що вже готовилися викопувати зі землі свої кріси і небаром пристати до нас.

Наші наддніпрянські брати, звісно, гарячі голови, і на “діло” пірвати їх не трудно. Протигетьманське повстання — це найкращий зразок цього, як легко на Наддніпрянщині піднімається те, що називається народньою стихією, як в одному дотепно вибраному менті можна цю великанську силу підняти на ноги.

Такий був тепер настрій і у Трипільщині. (…)

Крезуб А. Партизани. Спомини. II частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 77 — 112.

№ 15 Телеграма X. Раковського про повстанський рух на території Трипілля, Ржищева, Макарова і Борисполя у грудні 1921 р

За все три года периодических пребываний Советской власти на территории Украины район Триполье, Ржищево, Макарово, Борисполье являлись и в настоящее время продолжают оставаться бандитскими гнездами.

Обращает на себя внимание то обстоятельство, что такой длительный период борьбы Советской власти с бандитизмом в этих районах до сих пор не дал возможности окончательно ликвидировать в них бандитизм.

Дальше — о принятии серьезных мер.

Предсовещания Раковский.

[Грудень 1921 р.].

Телеграфные сведения о положении в Киевской губернии и переписка с Киевским губсовещанием о мерах и ходе борьбы с бандитизмом. 12.03 — 12.12.1921. — Витяг. — ЦДАВОВУ. — Ф. 3204. — Оп. 1. — Спр. 45. — Арк. 6.