Отаман Зелений

Лютнева революція

Маніфестація українських самостійників. Київ, весна 1917 р. Копія.

1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху Росію не довелося проливати — служив писарем. Грамотний же був!

Подальшу долю Зеленого визначили його жага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали “орателі”, як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Долоні без мозолів викликали загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали мозолів…

1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ № 1, на підставі якого кожна частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.

1917-й став для Зеленого роком з’їздів. На яких тільки зібраннях він не побував! Почалось усе з полкових зібрань, потім були дивізійні, корпусні та армійські. “Тричі я скликав українські армійські з’їзди, — згадував голова Українського комітету 8-ї армії Марко Шляховий, — тричі на них головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила [Терпила], як розумного і з великим організаторським хистом промовця” [19]. На одному з корпусних з’їздів делегати обрали Терпила членом Ради 11-го армійського корпусу.

Тим часом у частинах Російської армії творилися вже й українські полкові ради. Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві.

Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його однодумцями. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у Володимира Винниченка та голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття “єдиного революційного фронту”.

Ну то й що?! Цю “єдність” із Москвою і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому “свою фірму”. З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет уже працював [20]. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових.

День 5 травня 1917 р. у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була представлена воля 1580702 вояків.

Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і “на правах господаря” відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, “ворога сталої [української] армії” [21]. Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру “представником трьох армій”. Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником — працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то російські друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник “воєнщини”, отримав тепленьке (і високе!) місце — заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання Російської армії.

Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру.

Він сказав просто:

— З’їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.

У залі здійнялися крики:

— Міхновського на голову з’їзду!

“Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є “паном”, а не сином простого народу, що він “має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.”, що він… сидить весь час у Києві, “в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, — він ніколи не був” [22]. Цинізм Винниченка був довершений. Письменник, до слова, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії і захищати її наміру не мав. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.

Пристрасті в залі завирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з’їзду: “Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така — як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” [23].

“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, — віщав з трибуни Микола Міхновський, — а цей закон (…) находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання (…). Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян” [24].

Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.

— Не пани-нації почали війну, а просто пани! — загукав він.

“Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту “українського працюючого люду”, ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів… і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій “пани-капіталісти” знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в “новій, демократичній російській республіці” [25].

— Хто продав волю народу? — суворо питав Винниченко і сам відповідав: — Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина…

Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба “знову держави”, щоб закріпачити народ…

Це була кульмінація. Вирішувалася доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з’їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з’їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія й обрала головою з’їзду “представника від фронту” Симона Петлюру.

Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну — як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію як головну підвалину держави Петлюра замінив гаслом “українізації армії”, тобто творення українських частин у межах російської армії, під російським командуванням.

Добре підготувалися до з’їзду противники Української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, — саме він спрямовував з’їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.

Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.

Раптом він змінився на виду і звернувся до з’їзду “з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати”. Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [26].

У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:

— Що сталося?

Той, чомусь ховаючи листа за спину, відповів:

— Нічого не сталося.

— А що ви там ховаєте? — допитувався голова з’їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.

І Письменний простягнув руку. “З’їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З’їзду, не то до Президії, сказав: “Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб’ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці”. Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: “Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!” [27].

Але вистава ще не закінчилася — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж “помітив” неспокій серед делегатів.

— Що сталося? — запитав драматург у Петлюри.

— Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.

“Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: “І що ви зробили?” — “Кинув до коша”, — спокійно відповів Петлюра. “То хай і цей іде до компанії'”, — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З’їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним” [28].

Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з “мілітаризмом”. Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники “малоросійської мелодрами” протиставили пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.

Щось подібне писала і газета “Кіевская мысль”. 22 травня (н. ст.) вона сповістила: “Винниченко схвильованим голосом повідомив з’їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З’їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію”. Багато хто із присутніх кинувся “на сцену цілувати Винниченка й Петлюру” [29].

Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці “могли б лише бажати собі”, щоб саме ці противники “мілітаризму” очолили рух військових-українців! [30].

Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова наприкінці липня 1917 року на “вічі-концерті”. “До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді цивільні Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки “імени гетьмана” можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні” [31].

За кого і за яку лінію голосував під час з”їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна…

Відзвітувавши перед українцями своєї частини, Данило Терпило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з’їзд, а трипільця знову обрали делегатом.

Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з’їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з’їзди, а нам не можна?!

З’їзд відбувався “під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду” [32]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з’їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.

— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — казав він. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!

Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав з допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.

— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!

Президія ледь угамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.

— Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.

Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з’їзді було чимало. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум’я національної революції.

З’їзд продовжував закликати Центральну Раду “стати на шлях революційної чинності”, припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [33]. Хоча цілком зрозуміло, що “не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…” [34].

Рішучість вояків-українців зростала. Тиск військових змусив Центральну Раду піти на поступки і несподівано для себе ухвалити І Універсал.

10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з’їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:

— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Усі встали, бо зрозуміли! Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова “однині самі будемо творити наше життя”, люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони “не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово”, — згадував пізніше учасник з’їзду Володимир Кедровський [35].

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами І Універсалу “Хай буде Україна вільною” йшло підступне заперечення: “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…”

Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали “Заповіт” Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило… Другий військовий з’їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.

У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії — винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість тоді послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Каменев (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди… Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.

А Терпило тим часом їхав уже на новий з’їзд — вояків-українців Південно-Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він у той час навчався. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.

На з’їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. “Мова гаряча, сердечна. — згадував Авраменко.

Але до чого закликав палкий трибун?! “Усі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території” [36]. Закликав боротися проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс українцям на її руїнах побудувати свою національну державу.

Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для “нашої Батьківщини”, і закликав захищати Росію, замість того щоб сказати: “Вояки-українці, повертайтесь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю”.

Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів’я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не ці промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:

— Правильно! Своє будемо боронити!

Але тут на сцену вискочив Петлюра. Прагнучи заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника “шкідливий”, бо треба дотримуватися “солідарності з пролетаріатом російським”. Майбутнє ж України промовець малював “у тісній федерації з демократичною Росією” [37], тобто під її началом, під її палицею.

З’їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях — у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах…

Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. “Найбільше враження” справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. “Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, — згадував Никифор Авраменко. — Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем” [38].

За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з’їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня… Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його “молодшим старшиною військового часу російської армії” [39].

Події повністю захопили Терпила — Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський… Додому не поспішав. А що там робити — знову столярувати?

До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року — на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці — червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору — символу революційної анархії.

Павло Скоропадський отримав від попередньої влади сумний спадок.

Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити Українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до партійних українців із закликом будувати Україну разом. Але ті відмовилися, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Не довіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони небезпідставно побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають — самі їх творять!

Тож із батьком Данило рубав ліс у Гощеві неподалік Таценків, хоч і було це заборонено. А як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, знову потрапив під нагляд — як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно — могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках — треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь устиг заскочити до клуні. “Учепився за бантину і висів так. Поліцаї усе перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”, — так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [40].

Зелений взявся гуртувати однодумців. Їх виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови… До першого повстанського відділу увійшли брати Грицько і Панас та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про Звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170 — 180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.

Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний — хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. “Як здоровкався та руку кому здавить — не витримували… Відчайдушний, нікого не боявся” [41].

Український старшина Микола Капустянський додавав: “Палкий, неврівноважений” [42]. А Осип Думін звертав увагу на матеріальну незацікавленість отамана і його вміння додати бадьорості козацтву. Доповнив портрет і дослідник Матвій Стахів. “…У нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва”, — писав він.

Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.