Отаман Зелений

Проти гетьмана, проти держави

Київська школа старшин. У 2-му ряді 2-й ліворуч Федір Петриченко. 1918 р. З оригіналу.

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога — ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.

Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем — скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.

Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну бесіду з Терпилом, бо бачив, що “він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить”. Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:

— Добре, ждіть, прийду.

“А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давніших — і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній…” [43]. Начальник варти втік до Києва.

Владу у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Повстання перекинулося на Черняхів і Григорівку та інші села. Було знищено Державну варту Ржищівського району, а її начальник Галагін утік до Канева. Начальник гетьманської варти Германівського району сховався з вартою на Григорівській цукроварні. “Викурювати” її і вирушив Зелений.

Цукроварня збудована була ще 1841 року. З її високих мурів за повстанцями похмуро спостерігало 10 кулеметів. Залога становила 120 козаків і старшин.

На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 зеленівців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом “московсько-жидівської комуни” з її страшним терором…

23 листопада на вічі, що відбулося на площі перед брамою Григорівського цукрового заводу, було проголошено створення Дніпровської повстанської дивізії. Її отаманом обрали Данила Терпила.

У той же день Зелений виступив на Обухів.

Ой наступала та чорна хмара, Став дощ накрапать, Ой там збиралася бідна голота…

Пили горілку, пили наливку Ще й мед будем пить, А хто з нас буде сміяться, Того будем бить!

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою — зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем…

Розгромивши в Обухові німецьку комендатуру, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там “куркулів”. Та спочатку вирішити “взяти трохи хліба” в кагарличан, але отримали по зубах від місцевих козаків. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув… Організував відсіч кагарлицький отаман Сава Дьяків. Він був рішучим противником експропріації громадського майна, які тоді набували широкого розмаху. Він усе робив, щоб зберегти цукроварні та гамазеї із зерном. Тому й надавав по шиї зеленівцям, коли ті полізли за кагарлицьким хлібом. А ті, бачте, вже вважали себе господарями в окрузі. Гонор зеленівців було подражнено. Андрій Воловенко з Халеп’я стверджував, що трипільці з халепцями повернулися в Кагарлик і полонили отамана Дьякова. Привезли його у Трипілля зв’язаного.

Дьяків був величезного росту. Завжди ходив у строї чорноморського козака. Був Мічман Балтійського флоту Сава Дьяків. З оригіналу, відомий на Київщині як організатор Вільного козацтва.

У січні 1918 р. Дьяків бився у Києві проти червоних бандитів московського полковника Муравйова. Дьякову було не шкода віддати життя за Україну, але щоб його замордували грабіжники?!.

Дочка Дьякова Марія казала, що зеленівці засудили її батька до розстрілу. Напевно, зі слів матері стверджувала, що батька зеленівці прилюдно повели у Трипіллі на високу гору. А Сава, не чекаючи розстрілу, плигнув у Дніпро та зі зв’язаними руками виплив аж у Халеп’ї. Моряк же! Біля млина розірвав вірьовку, мірошник дав йому якийсь одяг.

Мешканець Халеп’я Андрій Воловенко трохи не так розповів цю історію. Мовляв, на ярмарковій площі біля бранця зеленівці залишили лише діда з рушницею — охороняти. Мабуть, дід знав Дьякова як борця за Україну, тож, коли ніхто не бачив, розв’язав йому руки і відпустив. Отаман, колишній мічман російського флоту, довго не думав — скочив у Дніпро і поплив. У Халеп’ї вийшов на берег і — тихцем “на свою Горохуватку” [44].

Як би там не було, але смертельна образа на Зеленого у Дьякова залишилася.