Отаман Зелений

Новини

“Передзвін Трипілля” вшановує свого земляка — отамана Зеленого. Київський міський будинок вчителя, 18 березня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

22 грудня 2006 р. в середній школі с. Трипілля відбулася науково-практична конференція “Час і долі” з нагоди 120-річчя Данила Ільковича Терпила (Зеленого), отамана Дніпровської повстанської дивізії.

Ініціаторами виступили педагогічний колектив школи та Київський обласний археологічний музей, насамперед учитель курсу київщинознавства, старший науковий співробітник музею Катерина Буремко. Участь у вшануваннях взяли сільський голова Володимир Терпило, заступник голови Обухівської районної адміністрації Олександр Клименко, краєзнавці Юрій Домотенко, Михайло Карасьов, Катерина Петриченко, письменники Роман Коваль і Василь Трубай, члени Національної спілки художників України Михайло Горловий та Олександр Ігнатуша, режисер Олексій Зотіков, член проводу УНА-УНСО Петро Хмарук, представник Київського братства вояків ОУН-УПА Тарас Усатенко, журналісти з Києва та Обухова, вишгородські козаки, викладачі та учні (члени краєзнавчого гуртка) Євген Назаренко, Олег Романченко, Микола Бобовський, Вадим Косенко, Оксана Хора, Юрій Чигирин, Геннадій Романченко, Тетяна Нелепенко та Юлія Білоконенко.

Зібралися й нащадки Ілька Терпила, батька десяти дітей, одним з яких і був отаман Зелений: Катерина Іллівна Булавин і Петро Сергійович Друзенко — онуки рідної сестри отамана Галини; Оксана Іванівна Цедик (онука рідного брата отамана Григорія, репресованого 1938 року) та двоюрідна правнучка отамана Галина Омелянівна Носар, а також Олег Терпило — онук командира 2-го полку Дніпровської дивізії Максима Терпила.

Слід зазначити, що рід Терпил зазнав страшних спустошень. Окупанти оголосили йому справжню війну — лише трьом чоловікам із колись великого роду Терпил вдалося вижити під час репресій. І ось нащадки славного отаманського роду дочекалися дня, коли громадськість та влада сказали про нього правду — як про одного з видатних організаторів Визвольної боротьби українського народу проти загарбників. Вперше за 85 років у Трипіллі вголос, без страху, заговорили про подвиг земляків-трипільців у боротьбі проти російських окупантів та їхніх немилосердних найманців — китайців, латишів, євреїв-комсомольців та інших катів-покидьків.

Початок конференції поклав учень Андрій Литвиненко, який прочитав вірш заслуженого артиста України Сергія Олексієнка (1917 р. н.) “Попіл”, присвячений отаману Зеленому.

Зведися ж, Терпило Даниле, земляче, Та стань на майдані, щоб ясно побачить:

Твоя Україна і вільна, й велика, — За що ти боровся, до чого ти кликав.

Цікава деталь: того ж дня до Трипілля здійснив візит і митрополит УПЦ Московського патріархату Володимир Сабодан. Як повідомив на конференції сільський голова, митрополит Володимир благословив зібрання на пам’ять про борця за Самостійну Україну отамана Зеленого…

Висловлюємо надію, що 2007 року в козацькому селі Трипіллі буде вулиця отамана Зеленого, на якій і постане пам’ятник визначному діячеві Визвольного руху доби УНР. Скульптура вже готова. Її зробив Михайло Горловий, онук Петра Стрільця — козака отамана Зеленого. Та, як завжди, забракло коштів на завершальні роботи. Але віримо, що ми здолаємо цю перешкоду і в Україні з’явиться ще одне місце, куди вдячні нащадки зможуть покласти квітку пам’яті.

Коваль Р. У Трипіллі знову лунає… //Незборима нація. — 2007. — Січень. — Ч. 1 (251).-С. 1.

У селі Щербанівці, що дало чимало козаків до війська отамана Зеленого, 25 жовтня 2007 р. сталася трагедія — зловмисник підпалив майстерню скульптора Михайла Горлового, племінника учасника Визвольної війни письменника Григорія Косинки. Майстерня згоріла вщент. На прохання редакції “Незборимої нації” Михайло Горловий написав про цю болючу втрату.

Майстерню я побудував на місці старої хати мого діда — Петра Григоровича Стрільця. В ній побачила світ моя мати — Марія Стрілець, у ній народився і я. Тут 1919 року неодноразово дід Петро зустрічався зі своїм побратимом — отаманом Зеленим (Данилом Терпилом) із сусіднього Трипілля та іншими учасниками Визвольної боротьби. Будуючи майстерню, я використав сволок зі старої хати, на якому колись гойдалась колиска моєї матері, а потім і моя. Поставив у майстерню і ті двері, які відчиняло не одне покоління Стрільців, а потім Горлових.

У майстерні я зібрав багато керамічного посуду, яким колись користувались мої рідні та односельчани (глечики, горшки, горнятка, миски). На стінах розвісив прядки, гребінки, макітри, ковші, мірки для зерна і борошна, кінську збрую, рублі, ціпи, інші господарські знаряддя.

Були тут і 16 ікон кінця XIX — початку XX століття, переважно із Щербанівки, Трипілля і Красного. Цей своєрідний музей життя і побуту мого села був моїм духовним і мистецьким Храмом-Раєм, де я працював і зберігав свої твори протягом тридцяти років: 207 скульптур із кераміки, 62 — з дерева, 43 — з каменю, 16 — із бронзи. Зберігалася в майстерні й колекція творів живопису і графіки українських художників. Були там і рушники, сорочки, вишиті руками моєї мами і моїх односельців, які зібрала моя донька Леся, художник-кераміст. У пожежі загинули і її твори: з кераміки, живопису, графіки. Знищено вогнем майже всі мої оригінали і моделі скульптур, а також форми, велику бібліотеку. Посеред майстерні стояло велике, утри натури, погруддя отамана Зеленого, яке я підготував, щоб відлити із бронзи і встановити у Трипіллі.

Загинула меморіальна дошка славному козацькому полковнику Северину Наливайку та багато портретів відомих діячів української культури. Від них, як і від інструментів та іншого майна, не залишилося і сліду.

Тут, у майстерні, народжувалися збірки творів, присвячених трипільській, мезенській культурам, кам’яній могилі Скіфії, козаччині, а також сучасній культурі. Я працював винятково над історичною тематикою. Все це пішло з димом, у тому числі й портрети Бориса Грінченка, Тараса Шевченка, Григорія Косинки, отамана Зеленого, Пилипа Орлика, Артема Веделя, Максима Березовського, Вікентія Хвойки та інших. Згоріли рукописи моїх творів, щоденники, фотокартки XIX–XX століть, інші матеріали.

Яничари-покидьки перетворили на згарище Храм мистецтва, який належав не тільки мені, а й українській культурі.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України

Щербанівка — Київ

Горловий М. Війна проти України продовжується //Незборима нація. —2008. —Лютий. — Ч. 2 (264). —С. 1.

18 березня 2008 р. в переповненому Молодіжному залі Київського будинку вчителя відбулася презентація нового дослідження Романа Коваля — “Отаман Зелений”. У книзі йдеться про трипільського отамана Данила Терпила, його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, воєнні кампанії повстанців проти Красної армії та денікінців у 1919 році.

Ціле гроно українських митців, письменників, краєзнавців та вчителів взяло участь у цьому святі українського духу. Розпочали вечір народна артистка України Галина Яблонська та заслужений артист України Петро Бойко, які віртуозно продекламували поему Миколи Щербака “Месницькі мечі”, присвячену отаманові Зеленому та його козацтву.

Затим виступали письменники Леонід Череватенко, Василь Шкляр, Михайло Карасьов, Василь Трубай, Юрій Домотенко, журналіст Ростислав Мартинюк, завідувач відділу історії психології Інституту психології імені Григорія Костюка НАН України Володимир Куєвда. Вони високо оцінили дослідження Романа Коваля. Ось уривки їхніх виступів.

Михайло Карасьов: “Якби Роман Коваль народився в часи Запорозької Січі, напевно, був би він запорозьким кобзарем і доніс до наших днів правду про ті часи. Роман Коваль є голосом тих людей, які вже не можуть нічого сказати, бо відійшли в інші світи. Якби він видав лише фотододаток до цієї книги та список козаків отамана Зеленого, то вже це була б його заслуга. Сама ж книга написана цікаво, читається як детектив; коли я читав, то не міг відірватися. Найголовніше, що автор подивився на ті історичні події не очима безстороннього спостерігача, а очима повстанців. Ставши на їхній бік, він так розмахує шаблею, що стинає голови не тільки окремих ворогів, а й окремих народів… Якби був живий отаман Зелений, він би став на бік Романа Коваля. Книга написана щиро, вона викликає любов і ненависть”.

Леонід Череватенко: “Я в захваті від цієї книги і хочу поділитися своїм захопленням з вами. “Отаман Зелений” — це продовження повстанської епопеї Романа Коваля. Цей цикл я би назвав “Україна, вмита кров’ю”. Вражає фотододаток, я б назвав його іконографією. Ніби дивишся фільм Олександра Довженка. І цю породу винищено. Головною проблемою, на яку звертає увагу автор, є земля і боротьба за неї. Ця боротьба продовжується. Якщо з-під наших ніг виб’ють землю, нація перестане існувати”.

Юрій Домотенко: “Зелений мав харизму. Ніхто із трипільців про нього погано не відгукувався”.

Ростислав Мартинюк: “Я був вражений, читаючи цю книгу. Вона ніби фокусує головні наші проблеми”.

Василь Трубай: “Придивіться уважно до очей отамана Зеленого. Це очі людини, які не пожаліють ворога… Роман Коваль зарився надзвичайно глибоко. Він підняв цілий пласт нашої героїчної історії. Читаючи цю книгу, бачиш масштабність тих подій. Вихід цієї книги — це знакова подія для відродження нашої національної ідентичності. Велика дяка за це панові Роману”.

Василь Шкляр: “Успіх Романової правди зміцнений тим, що він чи не перший скинув полуду фальшивої толерантності, терплячої уваги, обережності до чужинців, які катували нашу Батьківщину. Тоді точилася війна між націями, а не класами чи партіями, і Роман Коваль заговорив про це відверто. Яке тоді було гасло повстанців? “Бий жидів і кацапів!” Але історики оминають цю тему, часом цікавіше читати Троцького, ніж їх. Ось що писав Троцький: “Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души”. Якщо оминати ці речі, шукати евфемізми, правдивої книги не вийде. Слава отаманові Зеленому!”

Володимир Куєвда: “Сьогодні тут зібралися знакові постаті… Книга прекрасно написана. В ній — унікальний документалізм. Правда не до дна — це півправда, тобто брехня, в цій книзі — правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам треба правда. Вона збереже нас”.

Виступили й нащадки повстанських родин. Онук повстанця-зеленівця Петра Стрільця із Щербанівки скульптор Михайло Горловий висловив упевненість, що “ім’я Зеленого звучатиме і прославлятиме нашу Батьківщину”, а Софія Бойко, онучка повстанця Федося Пушкаря та Одарки Терпило, рідної сестри отамана Зеленого, сказала: “Дуже дякую, добрі люди, що прийшли вшанувати мого діда — Данила Ільковича Терпила. Мені бабуся Одарка розповідала, що він був дуже хороший, допомагав людям”.

З батьківщини отамана Зеленого приїхала чимала делегація на чолі із сільським головою Трипілля Володимиром Терпилом і заступником директора Трипільської школи Катериною Буремко, яка всіляко сприяла авторові книги на етапі її підготовки. З музичним вітанням виступили жіночий хор “Передзвін Трипілля” та дев’ятирічна Іванка Давидюк. А пісню “Солов’їна родина” заспівав заслужений артист України Анатолій Кобзар.

Піднявся на сцену і дванадцятирічний Максим з Халеп’я, праправнук повстанця, голови халеп’янської “Просвіти” Гаврила Лавріненка, розстріляного у 1937 році. Люди щиро вітали нащадка українського героя!

На вечорі були присутні нащадки й інших повстанських родів, зокрема холодноярських отаманів Чучупаків — Володимир Дем’янович Чучупак та його родина — син Сергій, дочка Олена, зять Олег, онуки Артем і Даринка; онуки брусилівського отамана Святненка — Микола і Григорій Святненки; правнук савранського отамана Якова Кощового Іван Скрипка; племінниця переяславського отамана Гаврила Чорного-Куреди Елеонора Донець із сином Сергієм; дочка козака Армії УНР Олексія Здоровецького Тамара; нащадки повстанця-зеленівця Петра Замішайла… Звичайно, були й нащадки отамана Зеленого, а саме: онуки Грицька Терпила, старшого брата отамана, Раїса Іванівна Браславець із чоловіком Федором Івановичем та Оксана Іванівна Цедик із сином В’ячеславом; правнучки Софії Терпило, рідної сестри отамана, Ольга і Ніна; та, як вже зазначалось вище, онучка рідної сестри отамана Зеленого Одарки Терпило — Софія Андріївна Бойко. Був на вечорі й рідний онук отамана Зеленого Анатолій Буремко.

Слід сказати, що на презентацію прийшло чимало й інших маркантних особистостей, зокрема письменники Раїса Скалій та Володимир Голобородько, літературознавець Григорій Сивокінь, кінорежисер Олександр Рябокрис, доктор медичних наук Богдан Іськів, учасники хорів “Гомін”, “Чумаки”, Ігор Березний, який 1989 року разом з Романом Пирогом підняв над Халеп’ям синьо-жовтий прапор, та інші достойники.

На вечорі виступив чи не найстарший трипілець — заслужений артист України Сергій Олексієнко, 1917 р. н. Він прочитав власний вірш “Попіл”, присвячений трипільському отаманові. Пан Сергій народився на тому ж трипільському кутку, що і Зелений, — на Гайдаївці. Це до його батька Лук’яна приходив отаман, щоб мобілізувати до свого війська.

Промовляв і Юрій Бабич, голова правління дитячого громадського об’єднання “Вертикаль”, який використовуватиме книгу “Отаман Зелений” у краєзнавчих походах з дітьми.

Прикрасили вечір виступи кобзарів. Тарас Силенко проспівав прекрасну “Пісню про отамана Зеленого”, а Тарас Компаніченко — пісню на слова Олександра Кониського “Тюрма за волю”. Її сова були співзвучні настрою вечора слова.

Я не боюсь тюрми і ката — Вони для мене не страшні, Страшніш тюрма у рідній хаті, Неволя в рідній стороні.

Гурт “Хорея” у складі Тараса Компаніченка, Юрка Фединського, Яреми Шевчука, Данила Перціва і Северина Данилейка виконали пісню на слова Івана Багряного “Марш Україна” та в’язанку чудових мелодій, які викликали ентузіазм слухачів.

Виступили й автор книги Роман Коваль та її видавець Антон Коломієць. Роман Коваль, зокрема, звернув увагу на те, що у Трипіллі досі немає пам’ятника отаманові Зеленому, зате височіє потворно-урочистий пам’ятник бандитам-комсомольцям, які палили Трипілля, ґвалтували жінок і дівчат, убивали людей. “Цей пам’ятник — символ їхньої перемоги, їхньої правди. Доки в Україні височітимуть символи окупантів, доти ми не можемо вважати себе нацією, яка скинула пута неволі”, — сказав Роман Коваль. А видавець Антон Коломієць висловив радість причетності до справи увічнення борців за Українську державу — отамана Зеленого та його козацтва.

Наприкінці вечора сільський голова Трипілля Володимир Терпило запевнив, що пам’ятник отаманові Зеленому “ми зробимо”, та подякував авторові книги від трипільців за пам’ять про їхнього легендарного земляка.

Організаторами презентації, яка перетворилася на свято непереможного козацького духу, виступили Історичний клуб “Холодний Яр” та Київський міський будинок вчителя.

Незборима нація (Київ). —2008. — Квітень. — Ч. 4 (266). — С. 1.

27 березня в Обухові відбулася презентація книги Романа Коваля “Отаман Зелений” за участю письменників Михайла Карасьова, Василя Трубая (ведучий), Михайла Горлового, Антоніни Литвин, учительки Лідії Гуменної із Червоної Слобідки, редактора газети “Обухівські вісті” Олени Артюшенко, поетеси Людмили Кравченко, а також родичів повстанців, зокрема рідного онука отамана Зеленого Анатолія Буремка; Володимира Мироненка, онука Сергія Якимахи, начальника відділу особливого призначення Дніпровської повстанської дивізії; Наталки Борисівни Носар, онуки Павла Носара, двоюрідного брата отамана Зеленого, та інших достойників.

Виступили сільський голова Трипілля Володимир Терпило і козак Ігор Березний, який 1989 року зі своїм товаришем Романом Пирогом уперше за багато десятиліть вивісив жовто-блакитний прапор у Халеп’ї. Чудово співав кобзар Василь Литвин. А скульптор Михайло Горловий сказав: “Книга Романа Коваля — це вибух мого серця. Книги — справедлива, відверта і щира. Я ненавиджу ворогів України… Повстанці боролися за своє, вони не завойовували чужих земель”. Поетеса Антоніна Литвин про автора книги сказала: “Це той, хто повертає нам імена наших славних героїв”. А вчителька Лідія Гуменна додала: “Роман Коваль проніс промінчик між Зеленим і нашими серцями”. Своєрідно підбив підсумки презентації видавець Антон Коломієць: “Книга Романа Коваля — це наш набій у боротьбі з віковічним ворогом, це наш з ним внесок у справу національного визволення українців”.

Поетеса Людмила Кравченко, схвильована розповіддю про Зеленого та його козацтво, прямо під час презентації написала вірш. Ось уривок з нього:

Уже за тиждень, 3 квітня, презентацію книги було проведено у Кагарлику. В ній, окрім письменників, взяли участь і три бандуристи — випускник Стрітівської кобзарської школи Віктор Пашник та два її учні — Ярослав Джусь і Данило Носко. А вже 8 квітня книгу було представлено у рідному селі отамана Трипіллі. Під час презентації видавець книги Антон Коломієць пообіцяв взяти на себе видатки з демонтажу трипільського пам’ятника паліям-комсомольцям, якщо відповідне рішення буде ухвалено сільською радою, а сільський голова Володимир Терпило твердо пообіцяв, що профінансує відновлення скульптором Михайлом Горловим пам’ятника отаманові Зеленому та його встановлення в центрі Трипілля.

Є надія, що вже на Покрову буде відновлено справедливість стосовно отамана Зеленого і пам’ятник зависочіє у Трипіллі, яке у 1919 р. було столицею вояцького духу.

Олеся КОВАЛЬ

Незборима нація (Київ). — 2008. — Квітень. — Ч. 5 (267). — С. 2.

Голові Трипільської сільської ради ВМШ п. Володимирові Терпилу, Київська обл., Обухівський район, с. Трипілля

18 березня 2008 р. у приміщенні Київського будинку вчителя, як Вам відомо, відбулася презентація книги “Отаман Зелений”, присвяченої селянському полководцю, уродженцю Трипілля Данилові Терпилу. Атмосферу того вечора безпосередньо відчули і Ви особисто.

Під час проведення презентації, яка переросла у вечір пам’яті Данила Терпила та його козаків-трипільців, саме собою природно постало питання, чому ж досі на батьківщині славного отамана не увіковічено його ім’я. Висловлювалися думки звернутися до органу місцевого самоврядування с. Трипілля із пропозицією спорудити пам’ятник отаману Зеленому в його рідному селі. Відповідно до “Порядку спорудження (створення) пам’ятників і монументів”, затвердженого спільним наказом Державного комітету України з будівництва та архітектури та Міністерства культури і мистецтв України від 30 листопада 2004 р. № 231/806, таке право подавати клопотання про спорудження пам’ятників передбачено для підприємств, установ, організацій та об’єднань громадян.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2004 р. № 1181 рішення про спорудження (створення) пам’ятників з метою увічнення пам’яті діячів державного значення ухвалюються Кабінетом Міністрів України, а пам’ятників місцевого значення — місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Відтак прошу Вас, як головну посадову особу територіальної громади с. Трипілля, на яку законом покладено обов’язок забезпечення на відповідній території додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України, внести на розгляд Трипільської сільської ради ініціативу щодо необхідності спорудження в с. Трипілля пам’ятника місцевого значення — пам’ятника землякові Данилові Терпилу.

Для реалізації прагнень членів територіальної громади Трипілля, а також усіх небайдужих громадян України прошу внести на підставі ст. 42 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” до порядку денного найближчої сесії сільської ради питання про передбачення у програмі соціально-культурного розвитку населеного пункту спорудження пам’ятника Данилові Терпилу та визначення у плані забудови земельної ділянки для встановлення пам’ятника.

Сподіваюся і на розуміння недоречності існування на сімнадцятому році незалежності України розташованого на території очолюваної Вами ради монумента “на честь” тих, хто палив Ваше село, обстрілював його з гармат та кулеметів, убивав його мешканців.

Від імені Громадської організації Історичний клуб “Холодний Яр”, яка об’єднує вчених, краєзнавців, митців, літераторів, журналістів, громадських діячів, учасників та нащадків учасників Національно-визвольних змагань українського народу, прошу у відповідному рішенні Трипільської сільської ради формалізувати ставлення громади до цього символу поневолення українського народу, символу кривавої перемоги окупантів над жителями Трипілля, а також порушити питання про демонтаж цього виробу совєтської монументальної пропаганди.

Зазначу, що позитивне вирішення питання про ліквідацію пам’ятника окупантам відповідатиме державній політиці, визначеній Указом Президента України від 28 березня 2007 р. “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 — 1933 років в Україні”, який передбачає демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору та політичних репресій в Україні, адже зрозуміло, що саме завойовники й організували цей Голодомор.

Про результати розгляду звернення та ухвалене рішення прошу повідомити в передбаченому чинним законодавством України порядку за юридичною адресою Історичного клубу “Холодний Яр”: 03049, м. Київ, вул. Курська, буд. 20, кв. 14.

З повагою, президент Історичного клубу “Холодний Яр”

Р. М. Коваль

5 квітня 2008 р.

30-31 травня 2008 р. на заклик Історичного клубу “Холодний Яр” у Трипілля, що на Київщині, з’їхались активісти національних організацій. Мета — пошук могили повстанського отамана Зеленого.

Вдалося з’ясувати, що його поховано на правому березі річки Красної, на трипільському кутку Заброди, між двома старезними вербами. Тут і почалися пошукові роботи. В них взяли участь добровольці — активісти партії “Свобода”, громадської організації “Український спротив”, громади рідновірів і членів Історичного клубу “Холодний Яр”. Сприяли організації табору родичі отамана Зеленого — Раїса і Федір Браславці, Катерина Булавин, Ніна Момотюк, Галина Терпило, Оксана і В’ячеслав Цедики, сільський голова Трипілля Володимир Терпило, керівники трипільського господарства Володимир Сладкий та Анатолій Вадис, інші жителі Трипілля, зокрема Анатолій Пасічний, мешканці Халеп’я — Сергій Канабас, Ігор Березний і Василь Трубай, депутати Обухівської міської ради Олена Артюшенко, Любов Криворот і Людмила Кубрак. Фінансове й автомобільне сприяння надав Антон Коломієць, видавець книги “Отаман Зелений”.

На розкопки з’їхались українці з Києва, Івано-Франківщини, Луганська, Донецька, Вінниці, Горлівки, Кіровоградщини, Українки, Бучі, Шполи та Звенигородщини. Керував розкопками археолог Петро Шкляр. Фільмував подію відомий режисер Тарас Ткаченко.

Атмосфера в таборі була дружня, хоча тут зійшлися різні покоління, члени різних партій та громадських організацій, сповідники різних віровчень. Усіх об’єднала пошана до учасників збройної боротьби за свободу нашої Батьківщини. У таборі лунав сміх, а ввечері біля багаття — повстанські пісні.

Хоч поховання отамана Зеленого на цей раз виявити не вдалося, але настрій ентузіастів залишився бадьорий, адже насипано високий курган, обкладено його дерном та поставлено хрест. Організатори планують встановити тут тризуб і меморіальну табличку, на якій буде зазначено, що курган насипано на пам’ять про отамана Зеленого та його козацтво. А пошук могили отамана буде продовжено.

Пресслужба Історичного клубу “Холодний Яр”

Незборима нація (Київ). — 2008. — Липень. — Ч. 7 (269). — С. 4.

1. Роман Коваль, організатор експедиції.

2. Петро Шкляр, Київ, керівник розкопок.

3. Тарас Беднарчик, Вінниця, історик-пошуковець.

4. Тарас Ткаченко, Київ, режисер.

5. Іван Сергієнко, Київ, оператор.

6. Ярослав Курінний, м. Шпола, рідновір.

7. Юрій Дмитришин, Київ, симпатик рідновірів.

8. Михайло Василик, Київ, рідновір.

9. Орій (Олександр) Чуприна, Київ, рідновір.

10. Олексій Васечко, Київ, рідновір.

11. Ольга Худецька (Йоко), Київ.

12. Руслан Андрійко, Київ, ВО “Свобода”.

13. Євген Науменко, Київ.

14. Юрко Лісовий, Київ.

15. Настя Свердел, ВО “Свобода”.

16. Станіслав Павлов, Луганськ, ВО “Свобода”.

17. Костянтин Гажаман, м. Буча.

18. Олексій Березовський, Київ.

19. Прохор Антоненко, Донецька обласна організація ВО “Свобода”, рідновір.

20. Ігор Топольник, Кіровоградщина, “Український спротив”.

21. Олександр Колісниченко, Київ, ВО “Свобода”.

22. Олег Двірний, м. Українка, “Український спротив”.

23. Юрій Орос, Київ, “Український спротив”.

24. Сергій Канабас, с. Халеп’я.

Підготував Роман Коваль

24 серпня з нагоди Дня незалежності в Обухівському районі Київської області відбулася низка урочистих заходів. Зокрема, в с. Халеп’я розчинив двері першим відвідувачам музей археолога Вікентія Хвойки, який відкрив трипільську культуру.

У сусідньому селі Витачеві встановлено меморіальну дошку самобутньому філософу, голові витачівської “Просвіти” у 1917 р. Петрові Нещерету. Перебуваючи під арештом у Лук’янівській в’язниці, Петро Нещерет сказав у лице слідчим: “Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою”.

9 березня 1938 р. мужнього витачівця було розстріляно…

Найбільше подій 24 серпня відбулося у Трипіллі. Тут встановили меморіальну дошку митрополитові Тимофію Щербацькому, а також відкрили пам’ятники Тарасові Шевченку і Данилові Терпилу (Зеленому), отаманові Дніпровської повстанської дивізії у 1919 році. Ініціатором та організатором цих вшанувань став голова Обухівської районної ради н. д. Анатолій Шафаренко.

Незборима нація (Київ). — 2008. — Вересень. — Ч. 9 (271). — С. 1.

З виступу Романа Коваля під час відкриття пам’ятника отаману Зеленому 24 серпня 2008 р.

На Покрову минулого року, знімаючи фільм про Вільне козацтво, заїхали ми в родинне село чорноліського отамана Ларіона Завгороднього Йосипівку. Напередодні на в’їзді в село легендарному отаманові було поставлено меморіальний знак. Коли я запитав його рідного племінника Петра Загороднього, як він оцінює відкриття цього пам’ятника, немолодий уже козак відповів коротко: “Як велике диво”.

Свідком такого дива у Трипіллі є сьогодні йми. Чому дива? Томущо світ несправедливий, празнує не правда, а брехня.

В Україні на 17 році незалежності ми ходимо вулицями, названими на честь катів нашого народу, проходимо мовчки повз пам’ятники організаторам Голодомору, паліям-комсомольцям, чекістам… І мало кого хвилює ця кричуща несправедливість…

Символом її і є оця осоружна стела катам нашого народу, яка височіє у Трипіллі. Вона нагадує нам, чия влада нині в Україні…

Шановні трипільці! Це ж пам’ятник убивцям Ваших дідусів і бабусь. Це пам’ятник людям, для яких ненависними були стріхи, бо стріхи були символом України, бо під ними жили і продовжували свій рід українці. Тож і палили чужаки їх де тільки бачили…

Сьогодні у Трипіллі відновлюється справедливість до оборонців цього села — отамана Зеленого та його козацтва, власне, місцевих дядьків, які й будували оті хати під стріхами та обороняли їх. Але не відновлено справедливості до катів нашого народу, до тих, хто палив це село, обстрілював його з гармат та кидав бомби з літаків. Це ганьба всім нам, що досі у славному козацькому Трипіллі бовваніє пам’ятник паліям, мародерам і ґвалтівникам. Не забувайте, що це їхніми однопартійцями-комуністами було організовано Голодомор. Не забувайте, що саме організатори Голодомору поставили цей пам’ятник своїм попередникам.

Закликаю владу демонтувати цей монумент поневолення до відзначення 75-х роковин Голодомору.

Слава трипільцям, слава їхньому отаманові Зеленому і всім оборонцям України!

Незборима нація (Київ). —2008.-Жовтень. — Ч. 10 (271).-С. 4.

Роман Коваль, “Таємниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання (Київ, 2008; 72 сторінки великого формату (84x108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка).

У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів. Першими читачами цієї книги стали не діти, а ветерани Визвольної боротьби — сотенний УПА Мирослав Симчич та голова Галицького братства колишніх вояків 1-ї дивізії УНА, кулеметник дивізії СС “Галичина” Леонід Муха. За їхнім визнанням, вони із захопленням прочитали цю книгу і вважають, що саме на таких книгах необхідно виховувати молоде покоління українців. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх навчальних закладах України.

Незборима нація (Київ). — 2008. — Вересень. — Ч. 9 (271). — С. 1.

У цій книзі я звертаюся до юного читача як до дорослого, адже в багатьох питаннях молодь краще орієнтується, ніж батьки, дідусі та бабусі. Часом і знає більше. Але хочеться, щоб юне покоління розбиралося краще за нас не лише у комп’ютерних програмах, Інтернеті та модифікаціях мобільних телефонів, а й краще знало історію нашого народу.

Прочитавши цю книгу, ти, друже, не тільки станеш духовно багатшим, а й зможеш стати суворим, а краще поблажливим екзаменатором своїх батьків та дідусів-бабусь. Прочитай спершу сам, а тоді, посміхаючись очима, запитай у своїх рідних: “Дідусю, а яке справжнє прізвище отамана Зеленого? Бабусю, а де він народився? Мамо, і ти не знаєш? Ну, тоді я вам розкажу. Сідайте навколо мене…”

Ти не тільки втішишся, що раніше від них дізнався правду про отамана Зеленого, а ще й станеш учителем своїх батьків. Отож вимикай телевізор і комп’ютер, вмощуйся і бери до рук цю книгу. Тільки не показуй сестричці та її подругам, бо книга ця не для тих, у кого слабкі нерви, в ній — про час, коли історію України писали шаблями, коли заходилися смертельним сміхом “Максими” і “Люїси”, коли хизувалися кривавим умінням “Маузер” і “Наган”. То був 1919-й, рік, коли поля пшениці витоптували закривавлені коні, коли піт змивав з облич кров і бруд, а села перетворювалися на кладовища. То був час, коли в Україну прийшли москалі із суворими і вилицюватими обличчями. Вони хотіли “жрать і насіловать, рєзать і жечь”. Вони хотіли відібрати у нас Батьківщину, перетворити її на свою комору.

І Україна, підпалена ними, зайнялася тисячами пожеж. У хмарах диму і пилу можна було побачити велетенські тіні коней і вершників, які мчать прямо на тебе. Чи буревій гнав ті хмари, чи пориви “Ура!”, які були сильніші за вітер?

Нам будь-що треба було зупинити криваву московсько-татарську орду. Тому за зброю бралися всі, тому вояками ставали діди, жінки і діти.

І ти, друже, можеш помріяти про те, як у шабельній атаці стинаєш голову пикатому москалеві, як списом із блакитним прапорцем проколюєш китайця зі щілинами замість очей, як вишиваєш на своєму шликові хрестики, червоний — за вбитого більшовика, білого — за денікінця, якого спровадив у пекло влучним пострілом.

Мрій і готуйся до боротьби за Україну.

Роман КОВАЛЬ

Незборима нація (Київ). — 2008. — Жовтень. — Ч. 10 (272). — С. 1.

Вчителька англійської мови з Вінниці Тетяна Косенко вже не перший рік у той чи інший спосіб сприяє Історичному клубові “Холодний Яр” та газеті “Незборима нація”. На цей раз вона, придбавши книгу для дітей старшого шкільного віку “Таємниця отамана Зеленого”, подарувала її Вінницькому обласному інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, попросила прочитати і висловити офіційну думку про це видання.

І ось з’явився документ на бланку Міністерства освіти і науки під назвою “Витяг з протоколу засідання методичної ради кабінету суспільних дисциплін Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників”. Цитуємо: “Методична рада кабінету суспільних дисциплін, ознайомившись зі змістом книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”, прийшла до такого висновку: “Тема “Україна в 1917 — 1920 рр.” вивчається в шкільному курсі історії України 10-го класу за програмою Міністерства освіти і науки України. Оскільки тема вивчена недостатньо, вона потребує подальшого дослідження. В книзі є ряд цікавих фактів, оповідань, які можуть бути використані вчителями при вивчення цієї теми. Доцільним є використання книги в позакласній роботі з історії на заняттях історичних гуртків, факультативів, тижнів історії, у проведенні тематичних екскурсій з учнями. 10 лютого 2009 р. Методист кабінету суспільних наук Н. І. Савчук (печатка)”. Дякуємо Тетяні Іллівні за ініціативність та наполегливість, а іншим прихильникам і прихильницям отамана Зеленого радимо брати приклад з вінницької козачки та активно пропагувати Визвольну ідею.

Редакція “НН”

Незборима нація (Київ). —2009. — Квітень. — Ч. 4 (278). — С. 2.

Книга “Таємниця отамана Зеленого” — перше літературно-художнє видання Романа Коваля. І перша його книга для старшокласників. Через неймовірний розголос, який зчинився у російському таборі, автор зрозумів, що треба і далі писати для дітей.

1 жовтня цю книгу презентувала газета “Флот України”, а 5 жовтня її матеріал було вивішено в Інтернеті. Вже ввечері того дня московські шовіністи “щиро відгукнулися”. Цитую: “На Украине вышла первая нацистская книжка для детей, — реклама от Минобороны. Севастополь, Октябрь 05 (“Новый Регион”, Евгений Андреев) — Издание Министерства обороны Украины газета “Флот Украины” опубликовало интервью с президентом исторического клуба “Холодный Яр”, украинским писателем Романом Ковалем, отдыхавшим в Симеизе. Коваль рассказал о своей новой детской приключенческой повести, написанной по просьбе… бизнесмена Антона Коломийца, воспитывающего своего сына “в традициях радикального украинского национализма”. Отсутствие на Украине соответствующей детской литературы для отпрыска и побудило “свидомого” предпринимателя профинансировать выход нового опуса Коваля — “Тайны атамана Зеленого”… “Флот Украины” не пожалел места для обращения автора к юным читателям… “Флот Украины” с упоением цитирует Коваля”.

Відразу закипіло в Інтернеті. “Ваши герои бендера и коношвалец. Ваши поэты — шывченко и сасюра. Всё, герои кончились, остальные — малороссы… — зашипіли імперці. — “Тайна зеленого змия” — новый цитатник для бандерлогов… Ну уж если Минобороны рекламирует такую макулатуру, тогда все — приехали. Счет пошел на недели… Неужели правда, что такая “книжка” издана?!. Я в шоке… Ребята, берем огнеметы и выкорчевываем коломийщину и бандеровщину под корень. Этих подонков следует стереть с лица земли. Правильно делали наши предки, очищая страну от фашистско-националистических упырей. Берем огнеметы и выкорчевываем коломойщину под корень”.

6 жовтня обізвалася пресслужба ПСПУ ім. Вітренко. Стаття називалася: “Ксенофобская “перезагрузка” детских умов: рупор Минобороны рекламирует книгу о погромщике атамане Зеленом!” “Братья-славяне” обурюються: “Посмотрите только на одни заголовки: “С москалями не по дороге”, “Нет москальне!” или подзаголовок к разделу “Бандитская власть” — “Цинизм москалей, как и их жестокость, никогда не знали границ”.

Особливо обурило російських шовіністів, що 15 липня 1919 р. Зелений провів “беспрецедентную акцию в Переяславе — зачитывает Манифест о денонсации Переяславского договора 1654 г. о единстве Украины и России, тем самым бросив вызов Богдану Хмельницкому!” Викликало гнів і те, що, на їхню думку, газета “Флот України” “активно лепит из этого русофоба и погромщика образ “борца за украинскую нацию”, призывая детей следовать его примеру в истреблении “москалей”, “жидов” и “китайцев со щелями вместо глаз”.

Імперці палко закликали органи прокуратури “возбудить уголовное дело против официального издания Минобороны Украины за антиконституционное разжигание межнациональной розни”. Логіка імперців приблизно така: чинити злочини проти українського народу Москві можна, а от писати про це-злочин, розпалювання міжнаціональної ворожнечі!

8 жовтня. Інтернет продовжує кипіти. З’являється стаття під назвою “Новая укрокнижка для детишек”. “Неделю назад на всех националистичных сайтах появилась реклама новой историко-познавательной книжки для детишек младшего (?! — Ред.) школьного возраста, — писали недоброзичливці. — В общем, если для детей начали писать такие книги, в том, что дело вдет к войне, — сомнений никаких… Самое страшное, что книжка эта написана как инструкция для русских детей, как воевать с русскими за Украину, которая для украинцев”.

Думають російські патріоти і над такою проблемою: “А когда нацистов закопаєм, что делать с учителями, журналистами, просто проповедниками, которую эту грязь детям в мозги вносят?.. Мы за свои деньги не только содержим нацистскую диктатуру, но еще и помогаем ей делать из наших детей манкуртов и янычар. И самое главное, никто из причастных к этому Преступлению никогда за него не ответит”.

Інший користувач Інтернету повчає: “Нужно ненавязчиво доносить до учителей, журналистов и проповедников мысль, что после уничтожения Хохлонациков как системы у тех, чьим детям забивали голову нацистской Пропагандой, будут основания для принятия закона о запрете на профессии для запятнавших себя этой грязью. Пусть тогда не жалуются. Хахлы упорно хотят воевать с Россией. Это — их выбор, и это — их право. Что хотят, то и получат”.

Такий настрій росіян. Вони щиро виказали свою мрію знову піти війною на Україну, бо переконані, що переможуть і покарають нас за те, що ми прагнемо жити своїм життям, прагнемо реконструювати свою історію, повернути в своє буття українських героїв та виховати на їхньому прикладі служіння Батьківщині покоління захисників України.

Поки шовіністи казились, 9 жовтня в переповненому актовому залі Національного музею літератури України відбулася презентація книги “Таємниця отамана Зеленого”. У вступному слові автор сказав:

“Так вже повелося, що, проводячи презентацію книги, думками я вже не з нею, а з новою своєю книгою. Тож інформую, що нині разом з Юрком Юзичем, Петром Арсеничем та Людмилою Луканюк готую книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”…

Чи знаєте ви, що 60 % усусусів складали гуцули?! До того ж наші горці Мали козацьку психологію войовників — вони прагнули ґерцю, вони йшли до бою, як дівка до танцю, — як наше славне наддніпрянське козацтво. Бій проти москалів для них був не просто бажаним, це було свято, від якого ніхто не хотів відмовлятися. А от за чужі інтереси воювати гуцули не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 р. було оголошено війну з Росією, гуцули хмарами посунули до війська. Батьки ж їхні і діди новобранців щиро шкодували, що їм не пощастило вийти на бій з Росією.

Цитую спомин усусуса Михайла Горбового: “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!

І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно-вишивану, в платину, виносила в кліті новий киптар, сардак-“крашенєк”, крисаню з павами, вибрала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси. Воюй за ту нашу Україну, що про неї нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс…”

На вечорі у Національному музеї літератури виступили також поетеса Антоніна Литвин, завідувач відділом музею Галина Болотова, видавець книги Антон Коломієць, краєзнавець із Борисполя Андрій Зиль, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, професор Людмила Шульгина та онучка отамана Зеленого Раїса Браславець. Крім неї, на презентації були присутні й інші родичі отамана Зеленого — Славко Цедик із дружиною та дочкою Катериною та Ольга Булавин.

Окрасою презентації став виступ кобзаря Тараса Силенка, який виконав три пісні — народну “Із-за гори, із-за кручі”, “Козацьку колискову” на слова Володимира Косовського та “Пісню про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика двох останніх пісень Тараса Силенка).

На вечорі були присутні козаки-спасівці під проводом Олександра Корнієнка та члени молодіжних націоналістичних організацій, які не тільки глибше пізнають історію Визвольної боротьби свого народу, а й гартують тіло, щоб у разі небезпеки захистити Батьківщину.

Незборима нація (Київ). — 2008. — Листопад. — Ч. 11 (273). — С. 4.

21 січня 2008 р.

Здійснили чудову поїздку до Трипілля, “столиці” отамана Зеленого. Крім мене, були Тарас і Святослав Силенки, Володимир Куєвда, брати-письменники Михайло Карасьов і Василь Трубай.

Колядували у Катерини Булавин (Глобенко), онучки Софії, рідної сестри отамана, та дочки Катерини Іллівни Ніни. Були й родичка їхня Галина Терпило та вчителька трипільської школи Катерина Буремко з учнем Юрком Чигирином.

Після віншувань Тарас заспівав пісню про отамана Зеленого. Пісня надзвичайна — як і виконання. Радість рідних Зеленого була глибока.

Побували на місці, де була хата отамана, звідки він пішов у світ. Тоді, вже у сутінках, поїхали на куток Гайдаївку, де козаки перепоховали Зеленого. Знайшли Василя Олександренка, 1937 р. н., сусіда діда Макурди, на леваді якого, між вербами, і поклали в сиру землю на вічний спочинок отамана. Можна й сказати, що поховано його на городі діда Лисаветки, який помер після Другої світової війни.

Коли ховали в перший раз, “офіційно”, на кладовищі, труну панотці “не запечатували”. Така була з ними домовленість.

Коли переносили тіло отамана на Гайдаївку, на березі річки Красної, бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні того року, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.

На берег річки Красної прийшли із сутінками. Знайшли старезну вербу, гадаю, їй далеко за 200 років, та спалений пень такої ж величезної у діаметрі верби. Між ними відстань близько 10 метрів. Усі інші дерева — молоді, до 40 років, не більше.

Від старезної верби до річки метрів 50. Схоже, що біля неї й поховано отамана. Принаймні інших старих дерев тут немає.

Коли друзі ховали отамана, напевно думали про орієнтири. Тож вибрати мали міцне велике дерево. Без сумніву, розраховували колись знайти могилу, щоб перепоховати по-людськи.

Я підійшов до верби, поплескав її дружньо і сказав: “Може, хтось із козаків отак зробив, як я, зі словами — бережи, вербо, нашого отамана”.

Був на “Країні мрій”. Це явище українського духу, на яке чекаю кожний рік. Особливо запам’ятався виступ на кобзарській сцені Тараса Силенка. Всі його пісні були про Визвольну боротьбу нашого народу в різні віки: “Слово о полку Ігоревім”, “Про Северина Наливайка”, “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), а також пісні на слова Олега Ольжича, Михайла Старицького, Володимира Косовського, Спиридона Черкасенка, Ананія Волинця, Наталки Кобзи, Руслана Морозовського і Василя Хитрука.

Серед слухачів особливо багато було дівчат. Тарас Силенко розповів їм про подвиг юної просвітянки з Фастова Євгенії Вовкової, яка ціною власного життя спричинила аварію двох більшовицьких потягів, переповнених московською чортівнею.

Потім Тарас заспівав про отаманів 1917 — 1920-х років: про Івана Савченка-Нагірного, Василя Чучупака, Зеленого (Данила Терпила) та інших. Коли заспівав про Зеленого, почалася злива, але Тараса це не спинило.

Це було щось неймовірне. Злива, грім! А всі біля Тараса — слухають його. Відключилася підсилювальна апаратура — згуртувалися ближче, декілька чоловік затуляли кобзаря парасольками, дощ заливав бандуру, над головою тріщало небо, а слова пісні наче були написані, щоб співати їх за такої погоди. Так усе збігалося: Тарас співає щось про грозу, а тут над головами — бах-ба-бах!

Неймовірно!

Дякую, друже Тарасе!

Максим СЕЛЮЗКІН

Київ

Незборима нація (Київ). — 2010. — Серпень. — Ч. 8 (294). — С. 4.

Яка потужна сила в цих словах, як гартують вони волю, запалюють дух!

Це слова з поеми “Месницькі мечі”. Микола Щербак присвятив її отаманові Зеленому (Терпилу). А кобзар Тарас Силенко, пройнявшись вільним духом Трипільської Січі, поклав ці слова на музику. І народилась геніальна “Пісня про отамана Зеленого”.

7 червня 2010 р. поет помер. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.

Народився Микола Щербак 26 листопада 1914 р. на Черкащині, в селі Топильна, що неподалік Шевченкових Кирилівки та Моринців. Закінчив Харківський інститут журналістики, Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. А потім Москва на спілку з Гітлером запалила світ. “Другу світову війну пережив тяжко, — писала дочка Ляля, — мобілізація в Червону армію, кривавиця на фронті, німецький полон, мучеництво в таборах полонених за колючим дротом, виснажлива робота на фабриці в Німеччині”.

У 1946 — 1947 рр. Микола Щербак працював учителем української мови та літератури в Українській гімназії у Баварії. 1950 року переїхав до Сполучених Штатів. Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом — радіожурналістом, рецензував книги у “Freelance Writer”. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через “Голос Америки”.

Микола Щербак — член Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури ім. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. Він — автор збірок віршів “Вітри над Україною” (1947), “П’янкий чебрець” (1953), “Шляху вічність” (1954), “Багаття” (1959), “Віршована абетка” (1960), “Волошки” (1969), “Пахощі суцвіття” (1982). У Києві 1991 року вийшла друком збірка “Чебрець” (2-ге видання у 2004 р.), а у Канаді побачила світ книжка з нотами під назвою “Сонечко”. Чимало віршів для дітей зі збірки “Волошки” поклав на музику композитор Сергій Яременко.

Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив. Вічна пам’ять!

Тетяна НАУМЧУК

Незборима нація (Київ). — 2011. — Червень. — Ч. 6 (304). — С. 4.

На могилі повстанця-зеленівця Панаса Пустового. В центрі Михайло Горловий, попереду Роман Коваль. Щербанівка, 2009 р. З оригіналу. Публікується вперше.