Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

Усюди снували елегантні офіціанти з тацями, наповненими солодощами, чайними сервізами, чарками з саке та келихами із шампанським.

Під оббитими кривавою парчею стінами на диванах та у вигадливих кріслах сиділи, напівлежали, розмовляли, спокушали і спокушалися…

Напівпрозорі парчеві фіранки майже символічно відділяли куточки, аби приховати у своєму затінку тих, хто вже на повну поринув у здійснення гріховних бажань: за різьбленими золоченими столиками європейські та японські чоловіки попахкували гашишем, пили саке, насолоджувалися «ходака одорі» у виконанні місцевих танцівниць або ж безсоромно, майже у всіх на виду злягалися із проститутками на парчевих ложах. Їхні оголені зади та змокрілі від пристрасті бліді, смагляві та жовтошкірі тіла раз у раз блимали між завісами, спліталися і розпліталися в обіймах і стрімких рухах… їхні крики і зойки тонули у голосній музиці, що довершувала цю екзальтну, майже нереальну картину.

І над усім тим безумством і безсоромністю на підвищенні, наче древня блудниця Ізавель, в оббитому китайським шовком кріслі сиділа вона… Сибілла Чеддерс, господиня цього борделю, який усі чомусь іменували «клубом», як і його власницю — «леді».

Сліпучо-золота тканина її сукні відтіняла вибілену шкіру обличчя і густо підведені чорним розкосі очі, відбивалася у золотих, до ліктя, манжетах, розшитих блискучими, схожими на монети золотими пластинами.

Вона бачила і контролювала усе, що відбувалося у цій залі, бо, безумовно, мала тут необмежену владу.

Порухом руки вона віддавала вказівки музикантам, офіціантам, охоронцям і повіям; приймала плату і ховала купюри у золоту скриньку, що лежала поряд, на високому столику.

Якусь мить Марко заніміло розглядав цю картину безсоромної величі.

Подумати тільки!

Чи то від незвичного видовища, чи то від важкого, пропахлого наркотичним дурманом повітря йому стало зле. Нудота тугим клубком підкотилася до горла. Солодкавий запах гашишу, важких парфумів і спітнілих тіл відчувався при кожному вдихові, осідав важким лепом на язику і гортані.

— Чорт, Флемінгу… Мене зараз знудить від усього цього… — проказав Швед тихо.

Ян не розгубився, миттю схопив із таці, яку ніс офіціант, золочений келишок, простягнув Шведові.

— Візьміть, це саке. Полегшає. Я ж казав вам… — сказав він напівпошепки. — Це спочатку викликає шок. А коли шок минає — залишається задоволення…

— От дурень! — проказав Марко українською, одним духом ковтнув пекучу солодкаво-гірку рідину. Хухнув у кулак.

Справді, покращало.

— Ходімо, я представлю вас їй! — мовив Флемінг і аж надто впевнено рушив через простір зали до Сибілли Чеддерс.

Шведові нічого не залишалося, як рушити слідом за Яном. Оминув танцюючі пари й офіціантів, що розносили келихи із шампанським, порівнявся із Флемінгом.

— Де ж ваші бонзи-картярі? — поцікавився упівголоса. — Де військові аташе, генерали, що ріжуться у карти? Тут самі голі дули з-за завіс…

— Гра у карти відбувається в іншій залі, — кивнув той головою кудись убік. — Усі, хто залишився у пристойному вигляді — там, за гральними столами. Тут, як ви розумієте, насолоджуються зляганням, алкоголем і танцями. Сибілла заходить час від часу до гральної зали, щоб підбадьорити картярів своєю присутністю. Особливо вона прихильна до гравців у бакара. Раз чи двічі на місяць виставляє на кін себе… Це справжнє видовище. Гра набуває іншого сенсу, якщо головним призом стає Сибілла Чеддерс… Нещодавно я був свідком такого тріумфу одного з гравців.

— Того, якому ви програли усю свою заначку? — криво усміхнувся Марко.

Ян безтурботно стенув плечима.

— Сподіваюся, ви граєте у бакара, — проказав він до Марка. — Сьогодні саме такий день!

— Який — такий?

— Сибілла Чеддерс сьогодні виставить себе на кін. Вона буде головним призом.

— Ви ж казали, що вона — Madame.

— Так, вона — Madame, — нетерпляче відповів Флемінг, тому у буклеті немає її фото, на відміну від тих хвойд, котрі працюють у неї. Вона називає гру у бакара, — продовжував Ян, — грою дев’яти богів.

— Дев’яти богів? — здивовано повторив Швед.

— Так, — Флемінг кивнув. — Бо за гральним столом окрім круп’є зазвичай сидить 9 гравців. Ви ж пам’ятаєте легенду, з якої начебто виникла гра у бакара?

— Легенду про непорочних етруських дів, долю яких жерці визначали, кидаючи дев’ятигранні кості?

Ян задоволено посміхнувся.

— Саме так… Якщо випадало менше шести, непорочна етруська діва мусила втопитися у морі. Якщо шістка чи сімка — поверталася до звичайного життя: виходила заміж, народжувала дітей і більше ніколи не допускалася в храм… Якщо ж вісімка чи дев’ятка — ставала жрицею навіки. Раз на місяць, коли одному з гравців випадає дев’ятка, леді Чеддерс віддається йому у цю ніч.

— Уявляє себе непорочною етруською дівою? — гмикнув Марко. — Знаєте, Флемінгу, прибити вас мало! Чому ви мені про це раніше не розповіли? Перш ніж розпочати гру, я мав би знати усе до найменших дрібниць.

Далі говорити було вже неможливо. Вони занадто близько підійшли до Сибілли Чеддерс.

— Не забувайте! Грати за її правилами! — востаннє проказав Флемінг.

Вибілене обличчя Сибілли нагадувало посмертну маску, і тільки темні блискучі розрізи очей вказували, що перед ними не гіпсова статуя в одязі гейші, а жива жінка, із плоті і крові…

Очі леді Чеддерс на мить виразили подив, червоні вуста відкрилися у насмішкуватій посмішці.

— О-о-о, містере Флемінг… Ви запізнилися. Сьогодні, — проказала вона відривисто досить доброю англійською. Хоч від вуха Марка, звиклого до вимови справжньої англійки — Елізабет — не приховався її дивний акцент.

— Леді Чеддерс… — юний Флемінг галантно вклонився і припав вустами до вибіленої руки у перстенях. — Прошу вибачення, моя пані… Але у мене є виправдання! Я… Я мусив зустріти свого давнього друга і колегу, що прибув позавчора до Харбіна. Дозвольте представити вам — Алекс Мак-Міллан, надія британської журналістики, оглядач з «Обзервер»… Прибув до Харбіна з надією дати новий гарний стимул своїй кар’єрі.

Погляд леді Чеддерс зацікавлено ковзнув у бік Марка.

— О, так… Стимул ви тут знайдете, містере…

У бік Шведа потягнулася вибілена рука. Для поцілунку.

— Алекс Мак-Міллан, — проказав він, раптом відчувши, як адреналін розливається в крові гарячою хвилею. Ступив крок уперед, схилився над вкритою білилом рукою і торкнувся її губами.

— Алекс Мак-Міллан… — повільно, ніби смакуючи його ім’я на язику, повторила Сибілла Чеддерс. — Гарне ім’я. Алекс.

Він відступив назад, споглядаючи її замислене обличчя-маску.

— Яне… А ви заплатили за насолоду бути тут сьогодні? — раптом спитала вона, насмішкувато глипнувши на Флемінга. Майнула кудись у простір рукою і за мить біля неї виріс здоровило-японець у темному костюмі.

— О-о-о… — тільки й вичавив із себе Ян.

— Пам’ятаю, містере Флемінг, минулого разу ви добряче завинили моєму закладу, — проказала Сибілла Чеддерс знову. — Картярський борг ви повернули… А за шампанське і дівчину? Я зробила вам послугу, дозволила розважатися в борг, але якщо ви сьогодні знову без грошей, то навряд чи зможу повторити це. Розумієте? — насмішкувато проказала вона.

— О, не турбуйтеся, леді Чеддерс, — Марко ковзнув рукою до нагрудної кишені. — Мій друг і я… Звісно, ми оплатимо усі розваги, ба навіть більше… Я готовий покрити борг мого друга… Усе, що він завинив.

— Е-е-е… — почав було Флемінг, але Марко рішуче ступив до Сибілли Чеддерс.

Вона поманила його пальцем. Нахилилася зовсім близько до його обличчя…

— То скільки винен мій друг вашому закладу, пані? Вона засміялася, видихнувши, на диво, свіжістю.

— Тут про таке не запитують, — усміхнулася вона. — А скільки вам не шкода?

Швед дістав тугеньку пачку англійських фунтів стерлінгів, пропустив віялом між пальцями і поклав десяту частину до відкритої золотої скриньки.

— Перепрошую! — винувато мовив він. — Та уся ця місцева валюта — ієни, «дракони», російські папірці — збиває мене з пантелику. Тому, якщо ви не проти, ми розраховуватимемося рідними нам грошима.

В очах Сибілли Чеддерс зблиснули лукаві вогники.

— Прекрасно! — вигукнула вона. — Просто чарівно!

— Це в рахунок боргу містера Флемінга… — люб’язно проказав Швед. — А це за нас обох. За сьогоднішній вечір та усі його насолоди… — поклав він ще до скриньки.

Вона задоволено усміхнулася знову.

Марко озирнувся, щоб подивитися на присоромлений вираз обличчя Яна Флемінга.

— Нечасто доводиться бачити такого щедрого англійця… — прошепотіла Сибілла, відсилаючи свого охоронця геть. — Нечасто…

Марко розвів руками.

— Я маю надію пограти у бакара у вас сьогодні. Так руки і сверблять…

Вона кивнула.

— Тільки руки?

— Як карта ляже, леді Чеддерс, — відповів Марко. — Попереду цілий вечір і довга ніч. А ще — море випивки і купа вродливих жінок навколо.

— То навіщо вам гра у бакара? — видихнула вона. — Ідіть одразу до моїх дівчат та розважайтеся.

Марко примружив очі.

— Я чув, — стишив він голос, — що сьогодні за виграш у бакара буде цінний приз… Особлива жінка.

На її вкритому білилами обличчі було складно розрізнити емоції.

— Щоб отримати особливу жінку, містере Мак-Міллан, вам необхідно виграти, — видихнула вона знову і перевела погляд кудись у глибину залу. — Розважайтеся, панове!

Мабуть, це означало, що аудієнція добігла кінця.

Марко все ж простягнув руку, і вона не втрималася — простягнула свою для прощального поцілунку.

— То ви, Яне, примудрилися завинити місцевим… е-е-е… леді?

Флемінг скрушно зітхнув.

— Визнаю, мені соромно… Але нічого не вдію із собою. Тутешні дівчата такі різноманітні і солодкі… А я люблю жінок.

— Хочете сказати, що й вашу голу дупу могли споглядати усі присутні у цьому залі? — розсміявся Марко.

— О, друже мій, на той момент я над цим не замислювався… — знизав плечима Флемінг. — Китаянка, японка, росіянка… Усе це впереміш із шампанським і гашишем… Повірте, мені, образно кажучи, було до дупи, хто споглядає мою голу дупу, — не вельми елегантно скаламбурив він. — Як же інакше я міг зрозуміти, що відбувається у цьому місці, не викликавши підозри у Сибілли Чеддерс?

— Дуже слушно…

Флемінг ображено скривився.

— То було заради місії, Мак-Міллане. А ви справді замислили зіграти у бакара?

— Так, — коротко відповів Марко.

— Я хоч і не розповів вам про певні дрібниці щодо леді Чеддерс, але щодо картярської гри… Ви мусите розуміти: там грають ті, хто на цьому собаку з’їв. Завсідники, — напружено проказав Флемінг.

— І що? — поцікавився Швед. — Пропонуєте повернутися до готелю?

Флемінг розвів руками.

— Я просто хвилююся за нас, Мак-Міллане. Звісно, я і не сподівався, що ми будемо виключно глядачами.

Марко заперечно похитав головою.

— Не ми, Яне, а ви. Ви — споглядатимете. Гратиму я.

— А ще за гральний стіл підсідають шулери… — продовжував той. — Вони, безперечно, платять леді Чеддерс відсоток, упіймати їх на гарячому майже неможливо. У них вам точно не виграти…

— Не переймайтеся! — похмуро відказав Марко.

— Отже, ви направду сподіваєтеся виграти у бакара і провести ніч із леді Чеддерс? — Ян багатозначно зарухав бровами. — Це дуже непевно… Бакара — гра непередбачувана, і здобути рівно дев’ять очків…

— Флемінгу, а хто вам сказав, що я збираюся вигравати? — з відчутним холодком у голосі поцікавився Марко.

— Тобто? — очі Флемінга від несподіванки округлилися. Та Швед уже крокував до оббитих парчею дверей, що вели до гральної зали…

Добірне чоловіче товариство у гральні нагадувало звірину з «Книги джунглів» Редьярда Кіплінга, що зібралася під час водяного перемир'я до водопою.

Картярські столи Сибілли Чеддерс на час гри примиряли поміж собою і білогвардійську еміграцію — колишніх офіцерів російської царської армії, і японських генералів, і британських цивільних чиновників, і радянських інженерів, і контрабандистів усіх національностей, що встигли за час функціонування КВЖД добряче набити свої кишені.

Дипломатичному хисту леді Сибілли Чеддерс позаздрили б будь-які політики — зелене сукно і розпусна атмосфера робили своє.

— Непогано облаштувалася ваша леді на британські гроші… — тихо проказав Марко, здалеку споглядаючи цю картярську ідилію.

— На британські? — перепитав Флемінг.

— А на чиї ж… — похитав Швед головою. — Сумніваюся, що поява цього клубу пояснюється виключно організаторськими талантами і харизмою самої леді Чеддерс. Маю думку, Семпілл не тільки привіз її до Харбіна, але й непогано прилаштував. Йому було потрібне місце, куди б добровільно стікалися усі важливі люди, а з ними і корисні зв’язки, й інформація… Він створив це місце. Привіз сюди її… Гадаю, Сибілла Чеддерс лише керує цим клопівником, але придумала усе це, не обманюйте себе, Флемінгу, далеко не вона. Та й заробітки клубу, швидше за все, лягають не їй до кишені.

— То ви гадаєте, цей клуб і зараз належить Семпіллу?

— Цілком можливо, Яне. Звісно, таємно. Під прикриттям місії він крутив грошима, як циган сонцем. Тож, напевне, мав достатньо, щоб інвестувати в подібний «бізнес». Хто, скажіть, у далекій Англії при здоровому глузді буде пов’язувати хай і розкішний харбінський бордель з іменем поважного англійського лорда, військового, космополіта, який до того ж на короткій нозі з королівською родиною? — тихо продовжував Марко, спостерігаючи за дійством, яке велося за гральними столами. — І те, що я знаходжуся тут сьогодні, підказує мені, що з діяльності цього клубу британські спецслужби мають аж цілий пшик. Ні інформації, нічогісінько! — завершив Марко, обводячи поглядом гральну залу.

— Тобто усе йде в кишеню Семпіллу?

— Думаю, так… Він є розпорядником і грошей, й інформації, яка тече звідси до нього. А далі він уже вирішує, кому перепродати ту інформацію найвигідніше, як її краще використати… Але найнебезпечніше те, що такий порядок речей комусь вигідний! Хтось його покриває…

Флемінг гмикнув.

— Це наводить на погані думки, Мак-Міллане. Державна зрада…

— Так і є, — кивнув Марко. — А тепер давайте присядемо і зіграємо з цим шляхетним панством.

— О, ні! — аж відсахнувся Флемінг. — Я більше тут не гратиму… Я уже вам казав, мій друже… Краще помилуюся цим видовищем здалеку. Яка радість сідати за зелене сукно, знаючи наперед, що програєш?

— Саме цього я і бажаю. Програти, — тихо мовив Марко. — Коли там ваша Мата Харі виставлятиме себе на кін?

Ян Флемінг подивився на годинника, прикріпленого срібним ланцюжком до кишені жилета.

— Десь за півгодини, мій друже… Ну, так завше буває, тож не думаю, що сьогодні щось зміниться. У вас є план?

— Думаю, так. І достатньо часу, щоб програтися в дризг.

Флемінг здивовано подивився на свого супутника.

— Програтися у дризг? То ваша стратегія, Мак-Міллане? Нагадаю: головний приз, себто леді Чеддерс, дістається переможцю, а не тому, хто програв… Розумієте? Враховуються результати гри лише тоді, коли до зали заходить вона.

— Ну, то час змінювати правила… — Швед закрокував до одного із гральних столів, де, вочевидь, збиралися грати у бакара.

З дев’яти стільців були зайняті лише п’ять.

— Дозвольте приєднатися до вас, панове!

Погляди кількох пар очей втупилися у Марка.

— Мене цікавить гра. Я прийшов пограти… — проказав він знову, дістаючи з нагрудної кишені пачку купюр.

— А ви хто? — поцікавився якийсь колишній «його високоблагородіє» російською.

— I do not understand, — відповів Марко з люб’язною посмішкою.

— Наш російський друг, Костянтин Карлович Шуберт, цікавиться, хто ви є, друже, — переклав Шведові непоганою англійською один із присутніх за столом, одягнутий трохи недбало, однак із виразом такої впевненості на обличчі та у голосі, що неважко було здогадатися: за досить старим, потертим костюмом та змарнілим обличчям приховується нащадок колись заможної родини, що, як і багато інших російських емігрантів, після більшовицького перевороту знайшов притулок у Харбіні.

— Я Карл Болін, завсідник цього чудового закладу і поціновувач розваг клубу леді Чеддерс, — досить люб’язно представився він, не вельми делікатно шморгаючи почервонілим носом. — А ви ким будете?

Карл Болін… Болін… Геть невиразне, але таке знайоме прізвище!

Внутрішнім поглядом Марко на мить побачив маму, пані Ганну. Вона завжди любила гарні, вишукані речі і батько за кращих часів ніколи не скупився на подарунки для неї… Серед тих подарунків була і розкішна брошка з великим жовтим топазом в обрамлені дрібних білих діамантів найчистішої сльози — вишукана і надзвичайно цінна прикраса. Мати пришпилювала ту брошку до високого коміра блюзи чи сукні, коли з батьком в неділю йшли до костелу на ранкову месу, в театр або на гостину. Навіть тоді, коли надягала вишиванку і сім разків своїх дивовижних медових баламутів — на Великдень чи Різдво. Брошка займала чільне місце над тими разками намиста і личила мамі неймовірно. Жовтий топаз іскрився під променями сонця і ніби вливав світло у разки медових баламутів та підкреслював красу медово-карих материних очей, її каштанове волосся і смагляву шкіру.

«Маркусю, та брошка — то у нашої мамусі третє всевидяче око, — жартував батько. — Тому наша мама знає про усе, що в хаті робиться, навіть коли її тут немає… Я подарував їй ту брошку на знак подяки за те, що вона мені тебе народила, — додавав він. — Привіз їй аж із Санкт-Петербурга!»

Тож Марко пам’ятав цю материну прикрасу відтоді, відколи й себе. А ще — вишукану скриньку, в якій мама зберігала брошку, — зі слонової кістки, оббиту всередині золотаво-молочним атласом.

Внутрішній вигин її вічка прикрашав золотий вензель «К. Э. Болинъ. Придворный ювелиръ. С. Петербурга и Москва».

Такий же вензель був і на зворотньому боці самої брошки. Марко, ще гімназистом прочитав його за допомогою лупи.

Карл Болін… Отже… Карл Болін!

Для того, щоб бути самим ювеліром Боліним, чоловік за гральним столом був занадто молодим, тож цілком міг доводитися сином чи якимось родичем голові славетного сімейства «діамантників» Російської імперії…

— То хто ж ви? — знову повторив Карл Болін англійською.

— Я? — Марко хитнув головою, немов проганяючи із думок медовий блиск материного топаза. — Я усього лиш мандрівний англієць, що шукає розваг на краю світу… — усміхнувся він. — Алекс Мак-Міллан, журналіст «Обзервер». Нещодавно із Лондона…

— Так… Ваша англійська і справді бездоганна, — погодився чоловік у цивільному, що сидів поруч. — А згадка про «Обзервер» додає вам респектності… Сідайте, — додав він. — Сідайте, містере Мак-Міллан. І перепрошую за моїх друзів. Це закономірне ставлення до незнайомої нам людини, бо ми усі тут — завсідники. І поміж нами діє… як би то правильніше сказати… Неофіційна домовленість. Усе, що відбувається з нами у клубі леді Чеддерс, — залишається тут… Окрім картярських боргів, звісно, — усміхнувся незнайомець і за мить додав: — Я Джейкоб Морланд, так само англієць. І дозвольте не представлятися далі.

Люблю бувати тут, як ви кажете, у пошуках розваг. У леді Чеддерс їх надають з особливою витонченістю.

Англієць Морланд був ще досить молодий, літ за сорок, але у його погляді та сивині, що пробивалася крізь набринолінене русяве волосся, відчувалася якась стала серйозність, зібраність, непритаманна решті гравців. Так, наче він внутрішньо не міг розслабитися навіть тут, під час гри. Він майже не пив, тільки зрідка простягав руку до кришталевої вази, у якій йому подали смажені горішки.

Відчутна напруга за гральним столом, що виникла з появою Марка, стала розвіюватися.

Швед відсунув запропонований стілець, прихопивши перед тим, як присісти до грального столу, келих шампанського з таці на столику поруч.

— Ні, ні… Шампанське — не той напій… — похитав головою Морланд. — Шампанське смакуватимете в компанії тутешніх дам. А зараз — тільки чоловічі напої. Бренді, саке, мартіні з горілкою…

— Тоді бренді, — погодився Марко.

— А ваш друг? — не вгавав Морланд. — Не бажає скласти нам товариство за гральним столом? Адже ви зайшли до цієї зали у супроводі он того джентльмена… Я не вперше бачу його у закладі. Містер Флемінг, здається. Він час від часу пробує свої сили у бакара, намагається взяти головний приз, — багатозначно усміхнувся Морланд. — Але востаннє, — додав він, — наскільки я пам’ятаю, добряче програвся…

— У містера Флемінга, схоже, інші плани на сьогоднішній вечір. — Марко криво усміхнувся і кинув поглядом у бік Яна, який вже всівся неподалік зі склянкою звичної горілки-мартіні в руках, обводячи гральню дещо нервовим поглядом.

Флемінг, цей срібнолобий британський єдиноріг, і справді нервував, хоч сидів від грального столу за добрих десять кроків.

З якого дива йому нервувати? Його борги перед закладом покриті, до гри він не має ніякого стосунку…

Тут, у Харбіні, він усього лише спостерігач, зв’язковий, і свою роль, незважаючи на жагу до розваг і задоволень попри все виконує пречудово… Рідкісне поєднання!

Провал операції ніяк не торкнеться його подальшої кар’єри у МІ-6 чи деінде. Він, мов нічого і не сталося, повернеться до Лондона і продовжить своє безтурботне, наповнене пристрастями і розвагами життя…

Але йому, Маркові, дуже важливо, щоб сьогодні все склалося саме так, як потрібно.

У нього немає Флемінгових шансів і привілеїв. Тож якщо його задум вдасться… Якщо інтуїтивно він правильно відчув ситуацію…

Поміж тим за столом круп’є вів свої приготування до початку гри.

Відкрив новеньку колоду карт і на очах у всіх присутніх перетасував її, вправно пропускаючи поміж пальцями. Тріщання колоди припинилося лише на мить. Круп’є поклав перетасовану колоду у дерев’яне лаковане сабо і взявся за нову. Тепер до карт ніхто не мав права торкатися до початку гри.

— Не хвилюйтеся так, містере Мак-Міллан, — проказав Джейкоб Морланд. — Розумію, ви тут новачок. Але ж не новачок у картярській грі взагалі? Та й гральня леді Чеддерс — не клуб самогубців, описаний містером Стівенсоном. Бакара — уособлення інструменту самої фортуни. А фортуна любить сміливців… Вам же знайомі правила?

— Начебто так… — усміхнувся Марко. — Потрібно набрати дев’ять очок або максимально близьке значення до числа дев’ять…

— Саме так, — схвально кивнув Морланд. — Наш друг, Карл Болін, якого ви вже знаєте, — він за цим гральним столом за «банкіра».

— Здається, нічого складного.

— Так, нічого складного… — погодився Морланд. — Але сьогодні особливий вечір — вечір, коли ми гратимемо в особливу версію бакара…

Витримавши ефектну паузу, Джейкоб Морланд продовжив:

— Тільки-но опівночі вона увійде до гральні, почнеться ота особлива гра. Той, хто набере рівно дев’ять очок, у нагороду отримає ніч із леді Чеддерс.

Марко безтурботно кивнув.

— Ви із тих чоловіків, яким не подобається екзотика? — поцікавився Морланд. — Кажуть, леді Чеддерс у ліжку неперевершена.

— Кажуть? — резонно перепитав Марко.

Морланд розвів руками.

— На жаль… За цим столом таким щасливцем був лише містер Болін. І сьогодні, схоже, він настроєний знову схопити фортуну за хвоста… Він до біса ризикує.

Швед гмикнув. Внутрішнє напруження раптом зникло. Легенда цієї жінки, схоже, зачаровувала більше, ніж сама Сибілла Чеддерс.

Звісно, він не картяр, та й щоб програти, багато розуму не потрібно. Головне — не вилетіти одразу. Його програш має бути драматичним, бо перед тим він мусить…

— Робіть ставки, панове! — проказав круп’є, перебиваючи думки Марка. — Пан Болін забезпечив хороший банк…

Гм… який саме «хороший банк»?

— Ваша гра, панове!

Карл Болін простягнув руку. Його довгі білі пальці, немов щупи кальмара, захопили сабо і підсунули ближче…

Вперше Маркові довелося бачити, як грають у бакара, ще у Варшаві, коли він, вишукуючи людей з оточення Баюрного, тинявся всілякими забігайлівками та підпільними гральнями…

У Стамбулі також кілька разів сидів за гральним столом у «Кікі». Разом з Євгеном Остапенком. То був преферанс…

За гральний стіл всілося ще двоє чоловіків — мабуть, давні знайомці присутніх, бо їхня поява не викликала ані у Боліна, ані у Морланда, ані у кого іншого цікавості чи здивування.

Ет… Півгодини минає занадто швидко.

Шуберт стукнув пальцем по столу, даючи круп’є знак, що приймає ставку.

Дерев’яна лопатка з картою потягнулася до нього, наче продовження руки круп’є.

Маркові ставки не грали. А от у росіянина, Костянтина Шуберта, справи йшли пречудово. Він задоволено посміхався, раз по раз замовляв випивку для усіх та оголошував, що цієї ночі складе власне враження щодо принад леді Сибілли Чеддерс, бо щойно настане час, картярська фортуна буде до нього прихильна і дев’ять очок дістанеться йому.

Годинник на стіні пробив північ.

Гроші танули… а Сибілла Чеддерс усе не з’являлася.

Рахуватися буде тільки та гра, яка відбуватиметься у її присутності. Де ж вона, чорти б її ухопили?

Марко уже зарекомендував себе не дуже умілим гравцем, однак поки мав чим покривати програшні ставки — за гральним столом до нього ставилися приязно. Його стримані жарти змушували інших дещо розслабитися та мимоволі видавати себе.

«Банкомет», Карл Болін, раз у раз шморгаючи носом, ближче до півночі геть занудьгував. Його початковий азарт кудись зник. Він програвав увесь вечір і вже не розраховував на прихильність картярської фортуни у головній грі. Про пам’ятну ніч із леді Чеддерс відгукувався по-джентльменськи стримано, не бажаючи видавати товариству подробиць. До Марка звертався доброю англійською.

«Діамантники» Боліни часто бували у Лондоні на ювелірних виставках, представляючи усій Європі майстерність імператорських ювелірів Миколи II. Певно, Карл не раз супроводжував батька у тих поїздках, тож мав нагоду практикувати добру вимову.

Морланд із суто англійською розсудливістю робив невеликі ставки, сидів, закинувши ногу на ногу.

Інші гравці потрохи розсіялися, захопившись іншими, менш морочливими розвагами.

Нарешті, — і Марко відчув це спиною, — двері до гральні прочинилися і увійшла вона.

Повільно пропливла поміж гральними столами. Зупинилася біля них.

Шарлатова парча її сукні торкнулася Маркової ноги. Те, що вона зупинилася саме біля нього — добрий знак. Мабуть, за інших обставин він мав би запропонувати їй присісти, та Марко навіть не ворухнувся, вдаючи повне зосередження на грі. Та й сама леді Чеддерс не виявила такого бажання.

Стояла незворушно. Вибілене обличчя-маска не відображало жодних емоцій.

Шуберт за столом помітно занервував.

У гральні запанувала мертва тиша.

— Вам відомі правила мого закладу, панове, — проказала Сибілла. — Чекаю на мого переможця…

Зашурхотіли карти. Маркові раптом здалося, що напруження за гральним столом можна різати ножем, — таким відчутним воно стало.

Болін потягнув карту. Повільно перевернув.

— Чорт! — вилаявся він. Перед ним лежав туз. За правилами бакара він дорівнював нулю. — Нуль очків! Це ж треба аж так виразно програти!

Сибілла Чеддерс поблажливо усміхнулася, не зронивши ні слова.

Шуберт і собі потягнув карту. Десятка…

Він нервово розсміявся.

Маркова ставка на «банкомета» — Боліна не зіграла.

— Ще раз, панове! — проказав круп’є, перемішуючи колоду карт і вкладаючи її до сабо. — Повторні карти. Робімо ставки.

— На «гравця», — мовив Марко, посунувши фішки.

Морланд хильнув віскі і стенув плечима.

— Ставки зроблено, — оголосив круп’є, приймаючи свою дерев’яну лопатку.

Сибілла Чеддерс перетворилася на закам’янілу статую в очікуванні вердикту фортуни.

— Валет… — спересердя лупнув картою по столу Карл Болін. — Чорт, леді Чеддерс… Я програв. Нуль очків!

— Не все ж коту Масниця, — беземоційно проказала вона.

Марко здивувався. Почути від англійки російський вислів… Та леді Чеддерс, звісно, могла нахапатися тут, у своєму клубі, навіть афоризмів тибетських мудреців…

Костянтин Шуберт майже тремтячою рукою перевернув карту. І не повірив своєму щастю.

Після десятки, яка випала перед тим, йому дісталася двійка…

— Вісім, вісім очків, панове! — заволав Шуберт. — Леді Чеддерс, сьогодні ви — моя!

Та вона й оком не зморгнула.

Наче нічого не сталося, подивилася на Марка.

— А ви, містере Мак-Міллан… На кого ви поставили?

— Цього разу на «гравця», — відповів Швед. — І разом із містером Шубертом моя ставка виграла…

— Містере Шуберт… — голос Сибілли Чеддерс відчутно зм’як. — Попри ваш успіх сьогодні я обираю містера Мак-Міллана.

— Т-т-тобто? — затинаючись, перепитав Костянтин Шуберт. — Мадам, я набрав належну кількість очків… Мені відомі правила! Хто набирає 9 очків — той отримує вас!

— Але ви не набрали дев’ять очків! — зневажливо пирхнула леді Чеддерс.

— М-мадам, — не відступав і Шуберт, — за правилами гри у бакара 8 очків прирівнюється до виграшу, коли у противника менше дев’яти. У містера Боліна — нуль! Отже, я…

— Отже, ви, містере Шуберт, — безапеляційно проказала Сибілла Чеддерс, — набрали 8 очків і за правилами бакара ви, безперечно, виграли. Але не ніч зі мною. Вона вартує 9 очків. Я ж маю сьогодні бажання обрати того, кому подарую цю ніч. І цим щасливцем буде містер Мак-Міллан.

Марко краєм ока помітив, як у своєму кутку піднявся з крісла і підійшов ближче здивований Ян Флемінг.

— Як зіграли ставки містера Мак-Міллана до цієї, останньої? — поцікавилася Сибілла Чеддерс у свого круп’є.

— Жодна належно не зіграла… — промовив той, глипнувши у свій шкіряний записничок. — Містер Мак-Міллан загалом набрав усього 3 очки…

Шуберт почервонів, ледь стримуючи обурення.

— Але мадам… Це несправедливо щодо мене! Ви на ходу перекроюєте правила! Якщо вже на те пішло — виграв я!

— Я не можу допустити, щоб у вас склалося погане враження про мій клуб, містере Мак-Міллан, — рука Сибілли Чеддерс опустилася Маркові на плече. — Ви уперше тут. Ви стільки разів програвали… Ви так щедро заплатили за послуги, якими усе ще не скористалися… Ця ніч ваша, — проказала вона, не звертаючи жодної уваги на обурення Шуберта.

Марко накрив її руку своєю. Підвів погляд. Він усе ще сидів у кріслі за гральним столом, а вона височіла поруч, наче химерна скульптура.

Її рука затремтіла під його долонею чи то йому так здалося?

Він піднявся, нахилився до неї, наче для цілунку.

Цікаво, яке обличчя ховається за цією маскою з білила?

— Леді Чеддерс! — проказав тихо. — Дякую за вашу невимовну щедрість, але нагороди вартий лише переможець. І це містер Костянтин Шуберт… Подаруйте йому вашу люб’язність. Не мені… Я програв і це очевидно. Може… іншим разом…

Він знову торкнувся її руки губами й пішов. На губах залишився гіркувато-крейдяний присмак білила, котрим вона штукатурила своє обличчя.

Попрямував просто до дверей, непомітно витираючи губи.

Якщо Флемінг має розум, то попрямує слідом за ним за якусь мить.

— Ну что, шлюха, получила ночь любви? — долинуло російською. — Я объедки не подбираю… — регіт Костянтина Шуберта пролунав за плечима і розтанув серед звуків музики і гомону танцювальної зали. — Погоди, я еще тебе припомню, благодаря кому ты…

Марко стишив крок, та з уст Шуберта не вирвалося більше ні слова, наче він захлинувся.

Марко нарешті опинився надворі. Вдихнув прохолодне нічне повітря на повні груди.

— Мак-Міллане, зачекайте… Що то було?

Флемінг таки наздогнав його.

— Ви відмовилися від ночі із Сибіллою Чеддерс? — здивовано перепитав Ян. — Подумати тільки! Ви програли купу грошей, вона заради вас відмовляє тому росіянину, Шуберту, пропонує вам себе як втішний приз… Таке трапляється раз на століття! А ви відмовилися від ночі з нею!

— Ви були вельми спостережливі, Яне, — байдуже відповів Марко, крокуючи вулицею. — Не такий то вона і цінний приз, якщо так легко пропонує себе навіть новачку, що програвся.

— А чого дивуватися? Зрештою, вона ж проститутка! Дорога шльондра, — розгублено стенув плечима Флемінг.

— Ото ж бо й воно, що дорога.

— Ви розкидалися грубими грошима, Мак-Міллане… Може, вона хотіла витягнути з вас іще більше?

— Можливо… — стомлено відповів Марко. — Та не сьогодні.

— Зачекайте, а тепер ви куди?

— До готелю, куди ж іще! Спати. Я до біса стомився, Флемінгу. Усе не відісплюся ніяк з дороги.

— Подумати тільки! — Ян сплеснув руками. — Як це — спати? Нічого не розумію!

— Яне… — Марко зупинився на мить і подивився на свого супутника. — Що вам не зрозуміло? Друже, занотуйте усе, що хочете запитати, і приходьте завтра. За ланчем я усе вам поясню.

Флемінг знову стенув плечима.

— Нічого не розумію! — повторив він. — Відмовити Сибіллі Чеддерс у ночі кохання! Дурня якась! Як же ви тепер зблизитеся із нею? — поцікавився тихо. — Адже наша мета…

— Яне, заспокойтеся, друже, — Марко поплескав Флемінга по плечу і стомлено позіхнув. — Мені потрібно було привернути її увагу до себе — мені це вдалося. Повертайтеся до свого готелю або ж залишайтеся до завтра у «Харбіні», звісно, якщо там є вільні номери, я сплачу витрати. Свій номер не пропоную, вам буде незручно на канапі, а своїм ліжком я вам поступатися не збираюся.

У номері, опинившись на самоті, Марко нарешті із великим полегшенням розстібнув краватку-«метелика» і жорсткі накрохмалені манжети сорочки.

Подумки собі зізнався: сьогоднішній вечір й уся тота атмосфера «клубу» леді Чеддерс справили на нього найогидніше враження. Ще гірше, ніж коли доводилося вимушено зависати із Остапенком у Стамбулі, в «Кікі».

А от Флемінг, здавалося, почувався у закладах такого сорту як риба у воді! Ну, насправді комфортне почування тут ні до чого. А щодо «гарних» новин — за гральним столом сиділо чимало цікавих персон, із якими варто було б негайно завести більш близьке знайомство.

Марко замислився і наче подумки повернувся за гральний стіл.

Болін. Нащадок збіднілої діамантової імперії, вочевидь, почувається вкрай самотньо тут, на краї світу. Депресивний тип, хоч і намагається видаватися компанійським. Та й враження він справив дивне… Засльозені, наче від безсонних ночей, очі, змучений погляд, бліде обличчя з почервонілими ніздрями… Або він настільки внутрішньо страждає, або… давно і міцно сидить на кокаїні.

Ще тоді, за гральним столом, гостроносий Карл Болін нагадав Маркові конан-дойлівського Шерлока Холмса, котрий теж полюбляв труїти себе цим наркотиком,[3] вводячи заштрики кокаїну у часи бездіяльності свого геніального мозку.

Чомусь раптом пригадалися слова Мальцева, чи то пак Верховенського, — чи не пам’ятає він, як у Москві у 1900-му кокаїн продавали в аптеках, наче зубний порошок, по рублю за упаковку, а у найвишуканіших пітерських салонах це трійло використовували за приправу для страв та вина.

Костянтин Шуберт… Не такий простий, як видається. Має військову виправку, помітно і неозброєним оком. Мабуть, із колишніх «благородій». Агресивний, однак намагається контролювати ситуацію і не заходити надто далеко. І що означає цей його останній вигук? Цікавий персонаж… Із таким варто зійтися і через нього промацати настрої білогвардійської еміграції.

Морланд… Хто він такий, чорт забирай? Видає себе за англійця, достатньо заможний, аби ошиватися у клубі леді Чеддерс, просаджуючи грубі гроші; впевнений у собі, розсудливий, вельми приязний і легко заводить знайомства… Більше нічого конкретного про нього не скажеш.

Роздумуючи, Марко розстібнув тугий смокінг, що облягав його фігуру поверх сорочки, наче друга шкіра.

Мимоволі провівши рукою по кишені, раптом відчув щось під пальцями.

Те щось виявилося маленьким аркушем паперу, згорнутим у щільну рурку. Такі, коли навчався у кам’янецькій гімназії, хлопці перед іспитами робили. Марка завжди дивувало — навіщо? Непомітно розгорнути оту рурку та ще й непомітно скористатися нею було справжнім мистецтвом, особливо якщо класом туди-сюди походжає інспектор… Чи не краще усе завчити напам’ять?

Звідки взялася ця рурка у його кишені? Хто її туди підкинув?

Власник крамниці, де купувався смокінг чи, можливо, хтось із присутніх за столом у гральні леді Чеддерс?

Обережно розгорнув послання.

«SSiS» — усе, що було виведено на тому клаптику паперу. Японською чи китайською — хто його розбере… Марко не володів жодною з них.

Вранці, проігнорувавши ситний сніданок у готельній ресторації, Швед вирушив до міста в надії, що знайде когось, хто міг би перекласти йому ту абракадабру.

Зброю надійно приховано під одягом. До внутрішньої кишені пальто про всяк випадок поклав фотографічні картки леді Чеддерс, рурку з посланням та складений удвоє «Путеводитель по Харбину», принесений учора Флемінгом, так, аби він стирчав назовні, видаючи його власника за приїжджого іноземного туриста, що блукає вуличками міста.

З Європи до Харбіна щодня прибувало чимало заможних джентльменів — одні із надією знайти вдале застосування для своїх капіталів, інші — побачити цей новий, дивний світ, слава про який ширилася через океан.

І все ж безпомічність Шведа дратувала. Флемінг не володів ні китайською, ні японською, аби прочитати ті ієрогліфи. А послугами офіціанта-китайця готельного ресторану Марко не наважився скористатися, аби не ризикувати. Хто знає, чим дихає обслуга «Харбіну»…

Шпигунами могли виявитися хто завгодно: і косоокий хлопчик, що попри вранішню прохолоду замерзлими пальцями до глянцу натер його взуття і, здавалось би, зрадів не тільки монеті за роботу, але й можливості нарешті зігрітися — так енергійно він рухав щіткою по носаках черевиків… І офіціант, який приніс Маркові піалку із зеленим чаєм. І літній чоловік, що просив милостиню на Пристайній.

Можна було б, якби не наказ, звернутися до британського консуляту, та він не має там права світитися без крайньої на те потреби.

Збираючи компромат про високопоставленого військового чиновника Великої Британії, котрому протегує сама королівська родина, на британський консулат у Харбіні покладатися не можна! У Семпілла серед дипломатів консульства могли залишитися на найнепомітніших посадах свої люди…

«Е§й». Що ж означає той надпис? Місце зустрічі, якесь потаємне слово чи послання? Так можна до вечора блукати харбінськими вулицями, нічого достеменно не дізнавшись.

Ранковий холод змушував його рухатися швидко, тож якось непомітно опинився біля знаменитої пельменної «Донг-Фанг», де зустрівся із Флемінгом вперше, коли прибув до Харбіна.

Знайомі двері і скляна вітрина. Він же не поснідав навіть! Було б добре зараз посьорбати чогось гарячого та зігрітися, обдумуючи свої наступні дії. І раптом Марко побачив: за розмальованим золотими ієрогліфами склом сидів… Ну, звичайно, як же він міг забути про нього!

Марко прочинив двері і поволі зайшов до пельменної.

Як завжди, одягнутий не по погоді, Бендер жадібно сьорбав гарячий бульйон просто з великої керамічної піали. Його потерта кепка і старий закудланий шарф колись білого кольору лежали поруч, на стільці. Тут же до ніжки столу безпритульною собакою тулився чорний наваксований саквояж, а на спинці стільця висіло здихликом сіре благеньке пальто.

Офіціант зневажливо пхекнув, пройшовши повз нього, — з такого задрипанця чайових не дочекатися. І хоч тут, у пельменній «Донг-Фанг», Остапа Бендера знали усі і до його присутності ставилися поблажливо, своєї копійки, однак, втрачати не збиралися.

— Вижу, дела у вас идут неважно, — проказав Марко упівголоса і, не чекаючи запрошення, присів поруч зі своїм старим знайомцем.

Бендер підняв на нього важкий погляд.

— Таки да, неважно, — проказав він понуро. Та, упізнавши Шведа, широко усміхнувся. В очах авантюриста одразу зблиснули вогники. — В управдомы меня в Харбине не берут, — додав він уже веселіше. — А все мои начинания в связи с этим бедламом на КВЖД пошли прахом… Путеводители и пособия по выживанию моего сочинения покупать не желают, а отдавать за бесценок, вложив столько денег и сил в их содержание и печать… — Бендер стиха крякнув. — Это же мои мысли! Мой жизненный опыт! Опыт автора!

Марко з розумінням хитнув головою.

— Вот! — Бендер виразно подивився на піалу з недопитим бульйоном перед собою. — За эти деньги еще вчера я мог бы в «Донг-Фанге» заказать приличный обед из двух блюд, а сегодня только этот жалкий куриный бульон, в котором плавает три жиринки…

Марко і собі усміхнувся сумно.

— Да… — нарешті мовив він. — Похоже, золотые дни Харбина стремительно уходят в небытие. А вместе с ними — и благополучие его обитателей. Но, в самом деле, не оставить же мне вас в такой затруднительной ситуации! Это просто замечательно, что я встретил вас, господин Бендер, снова.

— Вы запомнили мое имя? — здивувався той.

Швед поманив пальцем офіціанта.

— Отложите свой бульон в три жиринки, господин Бендер, и закажите все, что пожелаете.

— Остап, — все ще розгублено-здивовано промовив той. — Зовите меня Остапом, раз вы мне друг.

— И хорошей выпивки закажите, — додав Марко з посмішкою. — Я все оплачу.

До столу подали м’яку тушковану свинину з овочами та чисту горілку.

Цокнувшись з Остапом Бендером келишками, Марко пригубив свій. Зігрітися такого холодного ранку не завадило б і йому. Не чекаючи, коли ж збентежений Бендер візьметься до своєї порції м’яса, Марко почав смакувати своєю. Горілка миттю зігріла, легені наповнилися приємним теплом а м’ясо під дивним на смак гострим зеленим соусом виявилося пречудовим.

— Где вы обитаете, господин Бенедер, позвольте полюбопытствовать? — поцікавився Швед, дочекавшись, поки той вгамує перший голод.

— Да… Снимаю один убогий уголок. Мне за него и платить-то особо нечем, — щиро зізнався той, розвівши руками. — Пока на КВЖД дела шли хорошо, я зарабатывал неплохо. На еду и крышу над головой вполне хватало… Но как только начались эти забастовки робочих… Турист — он же удобство любит! Безопасность! А не забастовки. Деньги, опять же… в бумажки превратились… Каждый день новый курс! Видано ли такое! — Бендер довірливо нахилився до Марка і проказав тихо: — Не скрою, в былые годы я бы воспользовался ситуацией всеобщего хаоса и замешательства. Да только и силы уже не те, да и хочется тихой, спокойной жизни. Обосноваться где-нибудь и жить, не ведая печали. Мои прежние надежды разбиты, планы рухнули… Мечтал увидеть мир, пересечь океан, увидеть Рио-де-Жанейро… А засел в этой дыре на краю света! Говорят, — продовжив він геть утаємничено, — большевики с японцами затеяли большую драку и, памятуя недавние события в бывшей Российской империи, — к бабке не ходи! — могу с уверенностью заявить, что скоро японцы уберутся из Харбина и город окажется под большевиками! Уж я-то знаю! И зачем я, спрашивается, бежал сюда от большевиков?

— Не отчаивайтесь, мой друг! — усміхнувся Марко. — Сейчас многие уезжают из Харбина, покидают Дальний Восток и устремляются в Аргентину или Бразилию… Еще не все потеряно, возможно, ваша мечта осуществится.

— Если бы… Но, как видите, на данный момент я даже не в состоянии оплатить свой обед, — очі Бендера тьмяно зблиснули. — Что говорить о том, чтобы сэкономить на покупку билета!

— Я помогу вам, господин Бендер, — промовив Марко без передмов. — Помогу с оплатой жилья и деньгами на расходы.

— В обмен на что? — здивовано поцікавився Бендер.

— Если согласитесь поработать на меня, — просто сказав Марко. — Возможно, я даже оплачу вам билет на лайнер до Рио.

Остап Бендер сконфужено замовк. Навіть відклав убік ніж та виделку.

— Хотелось бы мне поверить в вашу доброту, господин… Я даже не знаю, как вас зовут… оказывается.

— Это не имеет ровно никакого значения, — відповів Марко. — Если вы будете тщательно выполнять все, о чем я буду вас просить… Вы получите обеспечение в Харбине на все время наших деловых отношений и вожделенный билет на лайнер, когда они подойдут к завершению.

В очах Бендера уже читалася не просто цікавість, а захоплення.

Все ж він замислився. На якусь мить. Та, відкинувши сумніви, спантеличений такою щедрою пропозицією, подав руку Маркові.

— Я полностью к вашим услугам. Что бы там делать не довелось, — впевнено промовив він. Та за мить скоромовкою перепитав: — Ведь никого убивать не придется?

— Не придется, — ствердно відповів Марко. — Я по профессии журналист, мне нужен… надежный человек для выполнения несложных поручений. Например, изучать настроения в обществе, знать, что волнует жителей Харбина… Что говорят там, где мне светиться не с руки. А если еще и сенсацию мне раздобудете… Словом, вы мне подходите абсолютно. У вас имеется ум, сноровка, изобретательность. Все, что нужно.

Бендер полегшено видихнув. Такий поворот подій цього холодного ранку був для нього геть неочікуваним. Тут, у байдужому і цинічному Харбіні, куди він втік від совєцької власті і жив, перебиваючись із хліба на воду, він уже не сподівався знову стати тим Остапом Бендером, яким відчував себе на великій землі. Знесилений мозок не працював чітко, як раніше, вигадуючи різноманітні хитромудрі комбінації… Прості потреби — вижити, добути їжу, знайти притулок — вимотували його. Та й роки брали своє.

— Я готов, — повторив він, наче заклинання, пильно вдивляючись у Шведове обличчя.

— Тогда вот вам первое задание, мой друг!

Марко дістав із нагрудної кишені портмоне. Із нього купюри.

— Вы пойдете в хороший парфюмерный магазин и купите изысканные дамские духи. «Букет Императрицы» или что-то в этом роде. Далее зайдете в цветочную лавку и купите роскошный букет белых роз.

Остап Бендер кивнув.

— А потом оправитесь в винный магазин и купите бутылку самого лучшего французского вина, какое только найдется. А также шоколадные конфеты и корзинку лучшего винограда, если он уже есть в продаже. И духи, и розы, и лакомство вы отнесете в клуб леди Сибиллы Чеддерс. Знаете, где это?

— В тот роскошный бордель? — здивовано перепитав Бендер.

Марко ствердно кивнув.

— Все передадите охраннику либо привратнику. Скажете, мол, просили передать для леди Сибиллы. И тут же убирайтесь, ничего не объясняя.

Бендер гмикнув.

— Пока ничего сложного. Я уж думал, придется…

Марко постукав пальцем по столу.

— Я надеюсь на вашу исполнительность, Бендер.

— Будет сделано! Делов-то!

— Оставшиеся после покупок деньги возьмете себе, — додав Швед. — Вот вам еще, оплатите долг за ваш закуток и пока живите в нем, не привлекая лишнего внимания. Ваши путеводители и пособия продавайте, как ни в чем не бывало, прислушивайтесь в ресторанах и на железнодорожной станции к разговорам, особенно военных и представительных гражданских. Держите ухо востро… Французским владеете?

Через напханий рот Бендер не міг вимовити ані звуку, тому показав — «Нет!».

— Встречаться будем здесь, в «Донг-Фанг» раз в неделю, утром, — продовжив Швед. — Скажем, в пятницу. Если понадоблюсь срочно — оставляйте записку для мистера Мак-Миллана в гостиннице «Харбин» с каким-нибудь незатейливым текстом… Например, о том, что костюм почти готов и портной ожидает его на последнюю примерку, или прибыли новые запонки из Парижа… И ждите меня в «Донг-Фанге». Вот вам еще денег… на мелкие расходы. Остальное получите, когда выполните поручение.

Бендер згідно хитнув головою.

— И еще… — Марко сягнув пальцями до кишені, спробувавши дістати поміж фотографічних карток паперову рурку. Марно. Вона вислизала, опинившись поміж знімками.

Швед виклав на стіл фотографії, дістав згорнутий клаптик паперу.

— Вот… Посмотрите, Бендер. Мне без лишнего шума необходимо узнать, что означают эти иероглифы.

Остап Бендер повернув до себе розгорнуту рурку із виведеними символами «».

— Может быть, у вас есть кто-нибудь, кто сможет это прочитать?

Бендер здивовано подивився на Марка.

— Зачем? Я и сам их могу прочитать… Потому что узнаю среди тысячи.

— Неужели?

— Да… Я определенно узнаю их! — продовжував Бендер. — Это название китайского ресторанчика на том конце Китайки. Читается как «Кси-ксанг дзи». Название труднопроизносимое, конечно, но место весьма хлебное. Там у меня туристы всегда хорошо покупают путеводители по Харбину. А эти иероглифы нарисованы на вывеске, что висит над дверью.

Марко розвів руками.

— Ну вот, мой друг, ваши услуги неоценимы.

Бендер, задоволений собою, вдячно кивнув.

— Ресторанчик, кстати, место весьма интересное. Там всегда столько народу ошивается… Кого там только нет! Не ресторанчик, а собрание Третьего Интернационала!

Марко гмикнув.

— Тише-тише… Не следует такими словами раскидываться.

Підбадьорений похвалою Шведа, Остап Бендер кинув поглядом на знімки, які той виклав із кишені на стіл, дістаючи рурку, і вже збирався було прибрати.

— Какая красивая женщина! — проговорив Бендер, повертаючи до себе фотографічну картку Сибілли Чеддерс. — Не женщина, а мечта поэта!

Ковзнув пальцями по світлині. Під нею лежала ще одна.

— И лицо такое… знакомое…

— Ну, это вряд ли, мой друг. Вряд ли вы знакомы с этой дамой, — усміхнувся Марко, збираючи знімки.

— Погодите, погодите… — Бендер вихопив із рук Шведа картку, на якій Сибілла Чеддерс була без своєї страхітливої маски з білила. — Правда, лицо ее мне знакомо! Такой удивительный тонкий профиль! Где я мог его раньше видеть?

— Мне пора, — проказав Марко, згортаючи фотографічні картки до кишені пальта. — Помните, господин Бендер, я не шучу о билете на лайнер.

Той у відповідь впевнено кинув головою. На більшу удачу він і сподіватися не міг — отак раптом стати потрібного людиною, отримати роботу, за яку обіцяють гарно платити та виконати його мрію!

Марко підвівся, залишивши на столі для офіціанта оплату за їжу та пристойні чайові.

Поки він сидів із Бендером у «Донг-Фанг», виглянуло сонце і надворі потеплішало. Чи то горілка змусила кров рухатися швидше?..

Упіймав себе на думці, що від російської, якою довелося спілкуватися з Бендером, аж язик занімів.

Отже, «Ксі-ксанг дзі» по той бік Китайки… Невже сьогодні увесь день по забігайлівках доведеться ходити? І хто, власне, може чекати там на нього?

Звернув назад від «Донг-Фанг» до «Харбіну», а звідти вийшов на Китайську вулицю і попрямував далі, намагаючись не випустити з поля зору символи «».

Джейкоб Морланд скупо усміхнувся, побачивши подив на обличчі вчорашнього знайомця.

— Я вже гадав, ви ніколи не прийдете, — проказав тихо, вказуючи Шведу на стілець поруч. — Невже так складно було здогадатися, що у Харбіні ієрогліфи можуть означати тільки одне — назву якоїсь ресторації?

Марко роззирнувся навкруги. Ресторанчик «Ксіксанг дзі» і справді був вельми популярним місцем. Усі столи зайняті, і якби Морланд завбачливо не прийшов першим і не зайняв одного із них у затишному куточку, їм довелося б стовбичити біля барної стійки.

— Я не хотів ризикувати, питаючи першого-ліпшого, що могли 6 означати ці символи, містере… Морланд, — проказав Марко прямо. — Та й гадки не мав, що то саме ви поклали мені до кишені учора це послання… А японською я не володію, на жаль. Чим зобов’язаний нашій сьогоднішній зустрічі?

— Хотів на вас поглянути учора у клубі леді Чеддерс, зрозуміти, хто ви є і що собою являєте, що так полюбилися моєму доброму товаришеві Річарду Сеймуру, — відповів Джейкоб Морланд без передмов.

Швед внутрішньо напружився, мовчки підвів погляд на Морланда. Зброю він дістане легко і швидко, ось тільки скористатися нею у такому залюдненому місці… Хто він, чорт забирай, цей Морланд? Чого йому треба? Ця вчорашня люб’язність у клубі, набивання у друзі, записка… І тепер ось…

— Ви повели себе дуже розсудливо як для новачка, — продовжував той. — Мені сподобався ваш хід, юначе.

Швед легковажно похитав головою і поманив пальцем офіціанта.

— Дозвольте вас пригостити… містере Морланд. Бренді, коньяк, горілка?

Той кивнув.

— Бренді, містере Мак-Міллан. Ох, так. Пробачте, — Джейкоб Морланд знову посміхнувся своєю скупуватою посмішкою. — Я ж нормально не представився вам ні вчора, ні сьогодні. І вас, напевно, дивує, чого я так нахабно втручаюся у вашу приватність…

— Є трохи. Але не настільки, щоб мене дратувало, — Марко дістав із кишені пальто «Путеводитель по Харбину» і поклав його на стіл. — Нові знайомства на чужині завжди цікаві, особливо коли ти плекаєш надію дати новий поштовх для своєї журналістської кар’єри, — додав він з іронією, замовляючи собі каву, а Морланду — бренді.

— Чудово, — проказав той, відсуваючи від себе склянку, яку він встиг осушити до приходу Шведа. — Поводьтеся й надалі отак природно, невимушено. Річард казав мені, що ви бездоганно вживаєтеся у нові ролі і почуваєтеся у нових середовищах, як риба у воді.

Марко подивився на Джейкоба Морланда. Жодного збентеження, тільки мовчазне очікування.

— Тепер я і справді бачу — вас так просто не спантеличити, — Морланд хитнув головою. — Що ж, я усе поясню вам, юначе. Я — Джейкоб Морланд, працівник тутешнього британського консульства, — продовжував він. — Річард Сеймур — мій старий бойовий товариш. Як ви розумієте, між спецслужбами, державними установами і дипломатами Великої Британії сьогодні єдності немає. Ще й представники королівської родини додають нам усім клопоту… Одні до лісу, інші до біса. Чи патріот я своєї країни? Звісно, інакше не сидів би тут, у Харбіні, — гмикнув він. — Однак, працюючи у консульстві, мені не з руки напряму займатися справами, які знаходяться у колі інтересів вашої контори. Зовсім не з руки! — Морланд виразно подивився на Марка. — Однак Сеймур добре знає і мене, й особливості професії дипломата, він у курсі, що за час моєї дипломатичної служби в Харбіні у мене накопичилося чимало інформації. Інформації, на яку британський уряд закриває очі і яка може бути корисною для С.І.С., чи то пак — насамперед для вас, юначе! — спритно, наче фокусник, Морланд дістав із рукава конверта і посунув його до Марка. — Щоб ви могли довіряти мені цілком, ось лист вашого тестя зі Стамбула. Прочитайте його.

Швед мовчки розгорнув листа, пробії очима. Штемпель на конверті підтверджував: лист був надісланий зі Стамбула. Почерк і справді належав Річарду Сеймуру.

«Джейкобе, мій старий друже,

маючи твердий намір побувати у твоїх краях, я все ще не встигаю дати лад власним справам у Стамбулі, тим більше, що зараз вдалося досягнути повного порозуміння із турецькою владою в частині археологічних розкопок там, де ми й не сподівалися… Тож замість мене, якщо усе складеться, прибуде мій молодий колега.

Прийми його, як приймав би мене, і посприяй у його справах.

Тих справах, про які я тобі так довго і нудно розповідав.

Особливо подбай про його дозвілля, аби він не почувався нудно. Поведи його у російські ресторани, покажи місто.

Харбін любить сміливців. І цьому хлопцю не звикати до випробувань. Але у кожного сміливця має бути добрий порадник. Кращого за тебе я би не шукав…»

— Тепер послухайте, що я вам скажу, — продовжив Морланд майже пошепки. — Ваша місія у Харбіні занадто некоректна для наших чистоплюїв, занадто «з душком». Офіційний Лондон, не бажаючи скандалу, старанно заплющує очі на витівки Семпілла. Ніхто не хоче по-справжньому, добре покопатися у цьому лайні, ніхто не хоче вимаститися по лікті, виводячи на чисту воду поважного й респектного англійського джентльмена…

— Тобто таке можна провернути хіба руками зайди-іноземця, який прагне утвердитися на роботі у спецслужбі чужої країни і юного, ніде не засвіченого засранця, у якого від амбіцій і нудьги зриває дах? — усміхнувся Швед.

— Саме так, вашими з містером Флемінгом руками, Мак-Міллане, — уточнив Морланд. — Їм зручно чужими руками загребти жар… чи то пак — вигребти Авгієві стайні[4]… — ствердно кивнув він. — Саме тому С.І.С. потребувало вас і містера Яна Флемінга як ідеальних виконавців. Але для вас, юначе, то шанс! Розумієте? І Сеймур не міг не скористатися ним для вас, задля вашого ж блага. Я поясню вам хід їхніх думок, — продовжив Джейкоб Морланд. — Ризиковані міжнародні скандали сьогодні у Лондоні нікому не потрібні. Кожен британський урядовець бажає представити себе голубом миру, а не буревісником. Знаєте, скільки разів Семпіллу висували підозри у державній зраді? І щоразу він виходив сухим із води, з черговими нагородами і підвищеннями. Королівська родина заступається за нього, усе зводиться нанівець… Отож, я гадаю, ця операція, юначе, не тільки С.І.С. координується. Вона раптом стала потрібною комусь в уряді. Комусь достатньо далекоглядному, хто усвідомлює, що Семпіллові розваги можуть стати передвістям великої катастрофи… У разі провалу місії контора сподівається на вас почепити усіх собак, а Флемінга повернуть його родині. Але у разі, якщо все вдасться… — Джейкоб Морланд примружив очі і пильно подивився на Марка.

Офіціант приніс каву й випивку. Морланд на мить замовк.

— Усе вдасться! — промовив ствердно, підсуваючи до себе келих із бренді. — Бо перш ніж вони там, у Лондоні, жамкали шмарклі та ворожили на бобах, ми із Сеймуром обмізкували усе до дрібниць. І те, що ви сьогодні тут — наша спільна місія, а не їхня. Хоч ваша контора і вважає навпаки, — посміхнувся Морланд знову своєю по-англійськи стриманою, скупуватою посмішкою.

Марко зробив ковток. Кави перехотілося.

— У Харбіні, — продовжив Морланд, — як ви вже, мабуть, зрозуміли, ми наче на пороховій бочці, в очікуванні, коли цей світ штучної толерантності та фальшивої взаємоповаги впаде. А він, повірте, впаде, швидше, ніж ми гадаємо. Совєти стоять упоперек горла японцям, а японці — совєтам. А ще ж російські емігранти… І зовсім скоро вони вчепляться один одному в горлянку не на життя, а на смерть. Вам потрібно впоратися з усім до того, як тут почнеться справжня катавасія…

Марко уважно слухав Морланда, а поміж тим думав про те, про що у Парижі спілкувався із Євгеном Коновальцем.

Що потужнішими і кровопролитнішими будуть сутички совєтів із диверсійними білогвардійськими угрупуваннями, що далі вони поглиблюватимуться, то спокійніше тут, на Далекому Сході, буде провадитися гуртування та військовий вишкіл українських націоналістів у найкращих арміях світових держав. Свої собаки чубляться — чужа не встрявай. Це правило європейські уряди засвоїли добре. Вони будуть украй стурбовані, вкрай збентежені, але не стануть на заваді цій бійці. Хоч щось добре!

— А що далі плануєте робити з нашою блідоликою красунею? — поцікавився Морланд.

— Подивимось, — гмикнув Марко. — Маю один план.

— Чому вважаєте, що план спрацює? — знову досить настирливо поцікавився Морланд. — Я запитую не просто так, юначе. Ця жінка почувається вельми самодостатньо у Харбіні. Маю інформацію, що у співпраці з нею зацікавлені не лише британські спецслужби… — багатозначно усміхнувся він. — Тож у вас, Мак-Міллане, тільки-но помітять ваше з нею зближення, буде чимало серйозних супротивників.

Марко якось по-хлопчачому усміхнувся.

— Я не великий знавець жінок, — проказав він, — такого… гм… сумнівного ґатунку. Але щось мені підказує: ця самодостатня жінка до чортиків самотня і нещасна.

— Так… — погодився Морланд. — 3 усього видать, учора вам вдалося зачепити потаємні струни її душі. Ви її зацікавили. І вчинили не так, як чинять тутешні джентльмени зазвичай… Що ж… дерзайте. Ну, а тепер, — промовив він, ніби прочитавши Шведові думки, — перейдімо до того, що цікавить саме вас. Не Лондон, не С.І.С., а саме вас, юначе. Отой росіянин… Ні, не Карл Болін. Костянтин Шуберт!

— Знаєте, хто він? — поцікавився Марко.

— Так, — відповів Морланд, нахилившись ближче. — Костянтин Карлович — колишній офіцер царської армії, капітан першого рангу, прибув не так давно з Франції як посланець Російської Вищої Монархічної ради. Ці ідіоти після усього, що сталося, так і не спромоглися оцінити ситуацію тверезо, усе Ще сподіваються відновити монархію і повернути Росії царя…

Марко пхекнув.

— Якщо вони за Колчака спільної мови поміж собою не знайшли і віддали свого головнокомандувача на розтерзання більшовикам… То знову пересваряться.

— Саме так… — Морланд знову вправно сягнув до рукава пальцями, дістав складені удвоє списані аркуші. — Одна біда — як і належить справжньому російському офіцеру, Шуберт багато хляє. І, вочевидь, справно просаджує грошики Монархічної ради у клубі леді Чеддерс…

— Ціїсаво, — хитнув головою Марко. — Гарна зачіпка. Звідки вам то відомо?

Морланд виразно поглянув на Марка.

— На одній із купюр, якими він розплачувався із круп’є, я помітив слабкий відтиск печатки із зображенням двоголового орла. Потім співставив цей факт з іншими відомими мені фактами… Гадаю, відповідні кола, знаходячись у святому невіданні, готові його фінансувати, аби він зумів на місці знайти надійних виконавців для поставлених Монархічною радою завдань. Що робити… вони втратили майже усе, тож чіпляються за соломинку.

Марко тим часом розгорнув папери. Прочитав наступне:

«Перелік необхідного. На одну особу передбачається:

— пара теплої білизни;

— дві пари улів (особливих китайських черевиків зі свинячої шкіри)…»

— Примітки для більшого розуміння, ті що у дужках — мої, — пояснив Морланд. — Такі пояснення дозволяють краще зрозуміти завдання, що поставлені перед Шубертом.

«— водонепроникний дощовик (із дуже товстої матерії, вивареної у бобовій олії, тому абсолютно водонепроникної); — продовжив читати Марко:

— електричний ліхтар з „динамкою“;

— особисті „кроки“ (креслення місцевості Приморської й Амурської області);

— компас;

— годинник;

— шматок гуми для захисту від води (має одягатися на зразок пончо, через отвір для голови, захищаючи свого власника від води у будь-якому положенні;

— гумова подушка;

— автомобільні камери (для використання як надувних рятівних і плавзасобів)…»

— Нічого собі укомплектування! Диверсійні загони?

— Так, — хитнув головою Морланд. — Як мінімум — два. Уссурі і Сунгарі вельми повноводі і широкі. Форсувати їх можна, тільки маючи під рукою плавзасоби. Але попереду найцікавіше, читайте далі!

Швед продовжив:

— «На кожного індивідуально:

— одна гвинтівка чи один карабін (і до нього 50 російських патронів);

— пара ручних гранат „Мільца“;

— револьвер (видавати через одного)» — Швед присвиснув. —

«— індивідуальний водонепроникний пакет із медикаментами і перев'язочними стерильними матеріалами…»

— До слова, — перебив Морланд читання Марка. — Планується, щоб кожен з учасників загону пройшов курси надання першої допомоги.

— «— два спеціально виготовлених фугаси для підриву невеликої будівлі або середнього розміру мостів; — продовжував читати Марко, —

— ведмеже сало…»

— Ведмеже сало, — пояснив Морланд, — допомагає при погоні, збиває людський запах і собаки не можуть узяти слід…

«— хороший ніж у шкіряному чохлі, деякі туалетні приладдя;

— на загін виділити по два легкі кулемети-метральєзи і до кожного по 500 патронів;

— чотири автомати Бергмана і до нього по 800 патронів Маузера, якими він стріляє;

— два кулемети Льюїса;

— по два фотографічних апарати;

— також зробити запаси житніх сухарів, московської ковбаси і таблеток супу „Маггі“…»

— Слухайте, пане Морланд, та це справжня, озброєна до зубів армія! — мовив Марко.

— І я про те кажу… Та ще й московська ковбаса! Куштував її. Справді смачна.

— Звідки у вас такий детальний перелік?

Морланд усміхнувся.

Його тонкі спритні пальці підкреслено помітно сягнули до рукава і дістали з-під прикрашеного вишуканими срібними запонками манжета сорочки пікову даму.

— Спритність рук, юначе! — Морланд перепустив карту в руці і та слухняно пробігла між фалангами його вправних пальців.

Марко згідно хитнув головою.

— Мені б такий талант…

— Ну… у вас є те, що для мене, на жаль, уже втрачено — молодість, — Морланд іронічно посміхнувся, посуваючи карту до Марка. То була уже не пікова дама, а бубновий туз. — А всім іншим ви користуєтеся так само вправно, як я — гральними картами.

Якийсь час Морланд мовчав, смакуючи бренді.

— Костянтин Шуберт, хоч і патріот, але, як усі росіяни, як я вже вам казав, багато і бездумно п’є. Щоб витягнути його портмоне, було достатньо миті. Щоб зазнімкувати цей список і повернути на місце — справа кількох хвилин, — пояснив він з відтінком каяття у голосі. — Але часом мета виправдовує засоби. Хто я такий, щоб сперечатися із самим Макіавеллі? Цим я себе втішаю і виправдовую.

Швед глипнув у вікно.

— Випивка, картярство… це дуже добре. З особистого — за що можна Шуберта ухопити?

Джейкоб Морланд замислився.

— Хіба… його родина. У Парижі. Дружина, мати, син… Інформація певна. Але це, — поморщив Морланд носа, — так не… не по-британськи, негарно…

— А як же «мета виправдовує засоби»? — промовив Марко стиха. — Хвилину тому ви самі мені цитували Макіавеллі.

Морланд похитав головою.

— Я знаю… Знаю… Але то методи совєтських чекістів — родиною до стіни припирати.

Швед провів по обличчю рукою. Зітхнув.

— Вам доводилося стикатися із методами совєтських чекістів, пане Морланд?

— Ні, дякувати Богу… Але чув.

— От і залишайтеся надалі у білих рукавичках… — усміхнувся Марко. — Як гадаєте… Що міг означати той вираз російською до леді Чеддерс? Чому він має до неї таке дивне ставлення?

— Мені то невідомо… — похитав головою Морланд. — Дивно себе повів. Але що з п’яного візьмеш? Та й російську я погано розумію. Краще зосередьмося на тому, що він робить на тверезу голову. Мета Шуберта очевидна: зорганізувати на антибільшовицьку боротьбу якомога більше людей, — проказав знову Морланд. — Для європейських держав така ситуація — просто знахідка. Це трохи відволіче увагу совєтів від подій у Європі. Не дасть скористатися ситуацією на свою користь. Те, що зароджується сьогодні там, мене лякає значно більше за ці заворухи.

— Думаю, пане Морланд, у певному сенсі диверсійні угрупування завдадуть совєтам клопоту, але Ви забули, що вони уже проходили подібне на початку двадцятих. Диверсії тут, на Далекому Сході, для них будуть дошкульні, але не критичні… — відповів Швед. — Так мені видається.

До готелю повертався неспішно, обдумуючи слова Джейкоба Морланда. Можливо, якщо Бог продовжить йому життя, за якийсь десяток-другий років і він, як Річард Сеймур, обросте отакими знайомцями та бойовими побратимами по усьому світу… І, можливо, комусь ті знайомства стануть у пригоді.

«Не треба сердитися на мене, Марку, за те що я втягнув вас у це. Але знаючи вас, я не сумнівався ані на мить у тому, що ви б і самі ризикнули усім, аби не втратити таку нагоду!» — він наче почув, як Сеймур промовляє ці слова.

Отже, старий усе знав, усе передбачив. Сеймур усе знав… усе спланував і убезпечив його, як міг.

Тільки звернувши за ріг, Марко помітив: за ним стежать. «Хвіст» намагався триматися невимушено, але невпинно слідував на відстані якихось двадцяти кроків позаду.

Сіре поношене пальто і проста робітнича кепка видавали свого власника більше, ніж якби він одягнув вишуканого циліндра. Для такого часу, для цієї вулиці чоловік, що слідував за ним, виглядав дивно.

Марко пригадав, як дивно виглядав в обідню пору на вулиці Расіна Шварцбард у своїй робочій блузі годинникаря і відчув, як звично зацокав у голові і м’язах відлік до готовності зреагувати.

Він звернув за ріг, опинився на Пристайній і швидкою ходою рушив уздовж численних торговців, що просто на вулиці виставляли свій нехитрий товар. Тут було більше людей, тож переслідувачу буде складніше слідкувати за його діями.

Міняйли, торговці шовком та розписаними скриньками, злидарі, перехожі, що зупинялися біля яток, аби обміняти гроші чи роздивитися облюбований крам…

Марко озирнувся.

Сіра кепка вправно рухалася проти людської течії у його бік.

Він зупинився перед яткою із механічними канарейками у тендітних бамбукових клітках і дивовижно розмальованими японськими віялами.

Заведені пташки цвіркотіли, немов навіжені, пуп’янки і квіти рожевих півоній на тлі шовку лимонного кольору перепліталися із каліграфічно виписаними ієрогліфами, що рівненькими стовпчиками збігали униз, аж до кістяного держачка, наче хтось розсипав доріжки дрібного чорного насіння.

Торговець щось замугикав своєю. Марко дістав із кишені срібну монету. Чогось саме у цю мить небезпеки йому уявилась Елізабет із цим прекрасним віялом; на гладенькому лимонному шовку, всипаному пелюстками, вона була така прекрасна…

Швед поглянув убік, видиво зникло. Переслідувач невпинно наближався. Мав кострубате підборіддя, міцну статуру і руки. Сіра кепка, зсунута вперед, приховувала його обличчя, але не заважала самому спостерігати за своєю ціллю.

Тільки-но віяло опинилося у руці, Марко пришвидшив крок. Перейшов вулицю, звернув із Пристайної, пройшов ще трохи, звернув поміж двоповерховими дерев’яними будинками.

Тут мешкала збідніла харбінська інтелігенція, російські емігранти та сім’ї робітників, що гарували на КВЖД.

Переслідувач не відставав.

Ще кілька кроків — і Швед зник у похмурому під’їзді одного з числених будиночків, що тулилися рядком докупи, наче замерзли на холодному протязі.

Одразу за порогом угору, в сутінь підіймалися почовгані дерев’яні сходи, за якими ховався темний закапелок.

Він швидко піднявся по сходах, нахилився, швидко дістав з-під штанини ножа, переклав до кишені. Ступив у закапелок над сходами, намацуючи рукою зброю.

Двері унизу скрипнули.

Марко, затамувавши подих, відрахував ледь чутний, обережний шурхіт черевиків по східцях… Ті напружилися, заскрипіли: друга, п’ята, шоста…

Федюха Кірсанов, харбінський грабіжник, ішов за своєю жертвою слідом, не відстаючи.

Його постать затулила собою навіть вбогу сутінь. Тут не було куди ховатися, отже… його «клієнт» десь тут, у темряві.

Федюха вистрілив навмання.

Куля вп’ялася у трухляву дошку стіни. Шведові здалося на якусь мить, що він відчув, як та куля пролетіла повз вухо.

Ще 6 трохи! Ах ти ж, собако!

Звів револьвер, вистрілив у відповідь.

«Прийомчик шанхайських поліцейських». Одразу насмерть не варто.

Переслідувач вхопився за плече, хрипло скрикнув, лантухом гепнувся на сходи. Втративши рівновагу, скотився униз. Марко вийшов зі свого укриття.

Ступив сходами кілька кроків униз…

Постріл пролунав знову. Кірсанов знову схибив.

Куля вп’ялася у хитке перило.

Швед в один стрибок опинився біля свого переслідувача. Вибив черевиком нагана з ослаблої руки. Перевернув його долілиць. Попляцкав рукою по спині, кишенях, віддутій халяві чобота. Видобув мисливського ножа. Схопив Федюху за барки, повернув до себе.

Той аж завив від болю.

— Кто послал? — прошипів, приставляючи револьвер до чола. — Кто послал?

Кострубата пика засіпалася, скривилася.

— Не убивайте… Все скажу! Ваше благородие, не убивайте!

— КТО?

— Имени не знаю. Воєнная выправка… Фамилия у него такая… такая…

— Какая — такая? Ну?

— Он приказал следить за вами… А фамилия у него… Такая…. музыкальная. Господа танцевать любят, когда на пианино эту музыку играют.

— Шуберт?

— Шуберт!

— Нож твой?

— Мой!

— Врешь, собака. Этот нож целого состояния стоит.

— А-а-а-а-а… не мой… не мой… Шуберта. Он мне дал этот нож. Сказал прирезать вас, если получится… а нет — так пристрелить.

— Что же твой Шуберт такого идиота в убийцы нанял? Долго ты за мной шел?

— От самого «Харбина»… — простогнав той.

Марко втупився у перекривлене від болю лице свого переслідувача.

— Врешь! Я бы тебя заметил. От «Харбина»!

— Не я… Я от ресторации последней.

— А кто? КТО?

— Малец… племянник мой. Он с утра следил за «Харбином»… за долю малую. А когда вы из пельменной вышли… и направились дальше… тогда уж дальше я его сменил, на Китайке.

Марко скреготнув зубами.

Його увесь ранок пасли, а він навіть не помітив того!

— Не убивайте! — повторив поранений.

— Что ж так… Ты меня бы не пожалел.

— По… жале-е-ел!

Федюха зарізко, як для пораненного, сіпнув рукавом і у його пальцях опинилася бритва.

Марко відсахнувся радше підсвідомо. Нагострене лезо майнуло перед очима, черкнувши по щоці.

Кірсанов вишкірив жовті зуби. Видобув із горлянки низький гортанний ґелґіт.

Постріл пролунав у відповідь миттєво.

Федюха зм’як. Повільно сповз по стіні на підлогу з широко розкритими, повними люті очима.

Куля зі Шведового револьвера потрапила Федюсі точно в центр лоба.

— Гарна у вас реакція… — Флемінг розгублено переводив погляд із недбало покинутого на столі арсеналу — нагана, мисливського ножа та бритви — на обличчя Шведа.

У того на щоці, там, де Кірсанов черкнув лезом, запеклася кров.

Марко обережно відкрив пляшечку зі спиртовим розчином, продезінфікував набряклий поріз. Зашипів від болю.

— Ото лежав би я у тій харбінській підворітні з перерізаною від вуха до вуха горлянкою… — з іронією у голосі промовив Швед, витираючи складеним утроє шматком бинту кров на щоці.

— Гадаю, сліду не залишиться… — аж зіщулився Флемінг. — Тільки зачепило… — пробурмотів він обнадійливо, але із таким виразом, наче описане Шведом криваве видиво постало перед його внутрішнім зором. — Я так ненароком і сам не раз… Коли голився…

— По правді, мене це турбує найменше, — промовив Марко, відкладаючи плящинку. — Потрібен автомобіль, Яне. Хороший, надійний. Де у Харбіні такий можна придбати?

Той знизав плечима.

— Тільки у наших співвітчизників або німців… Підприємства тут же, у Харбіні… далеко ходити не треба.

— Чудово!

Марко повернувся до Флемінга.

— От завтра ви, мій друже, за це і візьметеся. Бо автомобіль потрібен не тільки мені. Він потрібен НАМ.

— Але все ж, Мак-Міллане! — проказав той. — Як Шуберт міг до такого докотитися? Найняти вбивцю! Для чого? Ну, програв у бакара, ну, не вибрала його Сибілла Чеддерс… І що? Через таке убивати? Просто щастя, що ви, Алексе, виявилися спритніші за того злодія.

Флемінг узяв у руки шубертівський мисливський ніж.

— Ще й ножа йому свого дав… Що за ідіот!

Швед стомлено провів рукою по обличчю.

— Не знаю, Яне… Напевне, Шуберт, як і всякий росіянин, любитель нахлятися з горя. А нажлуктившись, вирішив помститися «за поруганную честь». Іншу причину мені важко уявити, — гмикнув він.

— І що ви збираєтеся робити далі? — поцікавився Флемінг уже жвавіше, розглядаючи філігранний держак мисливського ножа з вигравіюваним на ньому диком.

— Зустрітися із Шубертом, — відповів Марко просто. — Він, напевне, уже святкує мою смерть… і якщо мені поталанить, і Шуберт ще не нахлявся до чортиків…

— Алексе… — Флемінг похитав головою. — Це погана ідея. Я… Я змушений застерегти вас…

— Яне… — Марко з посмішкою глянув на співрозмовника. — Зупиніть цю тираду! Автомобіль! Придбайте нам автомобіль. Домовились?

Тим часом ближче до вечора Бендер відзвітував про те, що виконав розпорядження Марка. До клубу леді Чеддерс були доставлені вишукані романтичні подарунки — квіти, ласощі, парфуми, вино. Усе було прийняте з мовчазним подивуванням її охоронцями.

Тож у клубі Сибілли Чеддерс Марко з’явився близько десятої. Музиканти налаштовували свої інструменти; рипали-скрипали так, наче тут була оркестрова яма віденської опери і вистава от-от розпочнеться…

Завсідники уже обирали собі дівчат і усамітнювалися із ними за столиками і завісами, замовляючи шампанське, наїдки та наркотичні курива.

Сибіллине крісло було порожнім.

Марко розплатився за вхід і, пересікши залу, попрямував до гральні.

Там, як і у всьому закладі, готувалися до веселої ночі.

Круп’є викладали на столи новенькі нерозпечатані колоди карт та необхідні інструменти для ведення карткових ігор, за барною стійкою кельнери перевіряли склянки й келихи, крутили та розглядали на світлі, натираючи до блиску і прозорості.

Швед сам подивувався своїй передбачливості: у кутку, наче у Харбіні не існувало інших закладів чи ресторацій,'одиноко за пляшкою горілки сидів Костянтин Шуберт. Блідий, невиспаний, змаруджений.

Марко підійшов ближче, відсунув ногою стільця.

Офіціант, угледівши гостя, кинувся до Шведа.

— Склянку бренді, друже, і… сигару, — замовив той.

Шуберт підняв на Марка погляд, стрепенувся, немов побачив привида. Його бліде обличчя зблідло ще більше.

— Ц-це ви? В-ви?

— Так, я. Доброго вечора, пане Шуберт, — промовив Марко англійською, приязно посміхаючись. — Вибачте, що отак, без запрошення всідаюся до вас за стіл. По правді сказати, я сподівався вас тут зустріти… а ви… ніби чорта побачили… Що з вами?

Шуберт уп’явся поглядом у поріз на Марковій щоці.

— Нічого… — промовив якимось потойбічним голосом. — Нічого… містере Мак-Міллан. Усе добре.

— А от зі мною, уявіть, сьогодні мало не сталася халепа. Посеред білого дня мене переслідував якийсь харбінський покидьок.

Шуберт глибоко вдихнув.

— Уявіть собі… цей покидьок вистрелив у мене. Мені вдалося його поранити у відповідь, а він зумів черканути лезом бритви… по обличчю, — Марко вказав рукою на свою щоку.

Шуберт мовчав, ніби води в рот набрав. Тільки лупав очима.

— Словом, я був змушений його застрелити, — Швед витягнув з-за пояса кірсанівський наган, а з кишені — бритву і поклав перед Шубертом на стіл. — Але перед смертю… — проказав він.

Офіціант, який у цей час підніс бренді, сигару та усе необхідне на замовлення Марка, застиг як вкопаний.

— Ідіть собі, друже! Усе добре, — звернувся Швед до кельнера. — Так от, пане Шуберт! — продовжив за мить. — Перед смертю мій убивця зізнався, що пішов слідом за мною не задля банального розбою…

Марко неспішно, акуратно зрізав кінчик сигари гільйотинкою і взявся її розкурювати.

— Його, уявіть собі, якийсь росіянин найняв, — Швед видихнув ароматний дим і продовжив, не зводячи погляду зі свого занімілого співрозмовника. — У леді Чеддерс прекрасні сигари, Костянтине Карловичу, правда ж?

— І ви… В-в-ви дізналися, хто той росіянин? — пробелькотів той.

— Так, — Марко звів погляд на свого співрозмовника. — У нього виявилося таке прізвище… музичне, як висловився мій вбивця-невдаха. Шуберт! Зовсім як у вас, мій друже. Наскільки я розумію, інших росіян у Харбіні з таким прізвищем небагато набереться. Ну а Шубертів, які б найняли вбивцю для британського журналіста — і поготів.

— Брехня! — зашипів крізь зуби Костянтин Шуберт. — Брехня! Звідки ви узялися? Чого вам насправді від мене треба, містере Мак-Міллан?

— І я з радістю подумав би, що це брехня… — усміхнувся Марко, розкурюючи сигару далі. — Якби не одна обставина. Ви у Харбіні людина нова, як і я… Звідки ваше прізвище стало відоме харбінській шушарі? До того ж учора ви покидали цей заклад до краю розлючені на мене. Та ще й оце… — Марко сягнув рукою під пальто і витягнув з-за пояса мисливського ножа з різьбленим держаком.

Узявши його за лезо, передав Шуберту.

— Як бачите, ніж роботи дорогої, різьбленим вепром прикрашений… і вашими ініціалами, пане Шуберт. Ось там, нижче… «К.Ш».

— І чого вам треба? — процідив крізь зуби той.

Швед відкинувся на спинку крісла і видихнув хмарку диму. Пильно подивився на свого збентеженого співрозмовника.

— Я нікому не дозволю отак поводитися зі мною, пане Шуберт… Ви — офіцер і мали б розуміти такі елементарні речі.

— Я був п’яний, — проказав той у відчаї. — Я не розумів, що роблю. Учора ви мене довели до сказу. Та ще й принизили, відступившись від своєї нагороди. Підкинули мені її як недоїдки… Я найняв цього харбінського розбишаку у бажанні помститися вам, містере Мак-Міллан. Зробив це, не подумавши. Протверезівши вранці, я зрозумів, що накоїв, але знайти цього Федьку Кірсанова не зміг… Я гадав, ви уже мертвий… Я не міг його знайти…

— Скажіть… — промовив Марко замислено. — А казенні гроші, оті самі, якими вас забезпечує Вища Монархічна рада, ви проциндрюєте у клубі леді Чеддерс теж неусвідомлено?

Шуберт важко хапнув повітря.

— Ви блефуєте, містере Мак-Міллан!

— Костянтине Карловичу… — продовжив Швед. — Буду відвертим. Я міг би, не чекаючи вечора, зруйнувати і вашу кар’єру, і ваше життя… Розумієте? І тут, у Харбіні, і у Європі у мене достатньо зв’язків, щоб переколотити ваші плани і змусити порядних людей не вести з вами жодних справ… Як подивляться на вас ваші товариші по зброї, поважні люди, які на вас покладають свої надії, довіривши вам чималі кошти і ресурси? Як на вбивцю? Як на п’яницю і картяра? Хто після такого повірить вам?

Шуберт замотав головою, закашлявся, лигнувши горілку не у те горло.

— Про що ви? Які товариші?

— Ну… як — які? Із Монархічної ради… Які спорядили вас до Харбіна з дуже серйозною і конкретною метою — зібрати диверсійні загони для боротьби із совєтами. Спорядити усім необхідним… Зрештою, впливові російські емігранти, які осіли у Харбіні і на Далекому Сході і готові фінансувати вашу справу…

Костянтин Шуберт втупився у Марка.

— Звідки вам про це відомо?

Швед розсміявся.

— Я журналіст, пам’ятаєте? У мене робота така — знати. Проте я можу замість бесідувати тут із вами — подати інформацію у загальний доступ… Чи продати. Советам, японцям… Зрештою, у редакції «Обзервер» тільки й чекають гарячих новин…

— Які у вас докази, Мак-Міллане? Чи ви гадаєте, я повірю вашій пустопорожній балаканині?

Марко відпив бренді. Подивився на Костянтина Шуберта майже зі співчуттям.

— Костянтине Карловичу, ваші переписи у мене. Писані вашою рукою. З переліком необхідного для диверсійних загонів забезпечення… — відповів Швед. — Як там у вас… дайте, пригадаю… «на загін виділити по два легкі кулемети-метральєзи і до кожного по 500 патронів; чотири автомати Бергмана і до нього по 800 патронів Маузера; два кулемети Льюїса…»

Шуберт затулив обличчя долонею. Промовив майже істерично:

— Замовкніть! Звідки ви їх узяли?

— Пане Шуберт… У вас похмілля? Не будьте дитиною.

— Ви знищили мене, — проказав той із нудьгою у голосі. — Чорти б вас ухопили, Мак-Міллане… Ви знищили мене!

Марко усміхнувся і промовив лагідно, немов перед ним сидів не Шуберт, а мале хлоп’я.

— У жодному разі… Навпаки — я хочу забути дурню, що сталася поміж нами, і дати вам шанс, пане Шуберт, виконати свою справу до кінця. Укріплення совєтів на Далекому Сході і у Харбіні не цікаве нікому. Ні Монархічній раді, ні японцям, ні європейцям… Самі розумієте. Крім того, не забувайте… Ваша родина у Парижі… на пташиних правах… Ви ж не бажаєте своїм рідним зла? Чи, може, маєте ілюзії, що Монархічна рада опікуватиметься родиною зрадника?

Костянтин Шуберт схилив голову на руки, наче то була плаха.

— Кажіть, містере Мак-Міллан… Схоже, у мене немає іншого виходу.

Марко глипнув на Шуберта, який вже і зовсім упав у відчай.

— Не лякайтеся, виходу немає тільки з домовини. Я не видам інформацію про вашу місію. І про ваші слабкості також. Обіцяю. Але натомість…

— Що натомість? — стрепенувся Шуберт.

— Натомість ви маєте зробити для мене дещо.

— Що саме?

— Повна інформація про формування загонів, про їхнє озброєння, операції, що плануються, які території охоплені… УСЕ, що стосується вашої місії…

— Навіщо вам, британському журналісту, ця інформація? — важко промовив Шуберт. — Навіщо? Самі ж кажете — не збираєтеся заважати антибільшовицькому руху…

Марко хитнув головою.

— Костянтине Карловичу… Сьогодні у кожної європейської держави на Далекому Сході є свої інтереси. І тільки розуміючи повну картину, можна ці інтереси якнайкраще відстоювати. Вам справді нічого не загрожуватиме. Навпаки… Я щедро платитиму за вашу інформацію. Гроші ж вас цікавлять? Власні, маю на увазі, а не казенні, за які потім вам треба звітувати перед Монархічною радою?

— Гроші? — Шуберт підняв на Марка погляд загнаного звіра. — Гроші сьогодні цікавлять усіх.

— І ще… — Швед кивнув офіціанту, попросивши аркуш паперу і перо: — Пишіть…

— Що я маю писати?

— Те, що я вам продиктую…

Шуберт скривився, наче від раптового нападу головного болю.

— Ой… тільки не робіть таке пісне обличчя! — розсміявся Марко. — Ваша офіцерська честь після того, як ви найняли для мене убивцю, мусить змиритися з тим, що ви не завжди готові їй слідувати, Костянтине Карловичу. А щоб і зовсім приспати її — ось вам… На перший раз.

Марко дістав із кишені купюри.

— Тут не так багато, зате у фунтах — найнадійнішій європейській валюті, яка мені відома. За кожну цінну інформацію отримуватимете ще… Дивись, і назбираєте собі на світлий день. Зможете поїхати, куди забажаєте.

Шуберт сіпнувся, несміливо простягнув руку, але Марко випередив його, накривши купюри долонею.

— Пишіть, — мовив тихо. — Пишіть. І гроші ваші.

— Писати… що? — знітився той.

— Те, що я продиктую. — відповів Марко. — Пишіть… «Я, Костянтин Шуберт, даю згоду співпрацювати з представником видання „Обзервер“, Алексом Мак-Мілланом…»

Шуберт із готовністю підсунув до себе перо й аркуш паперу.

— Представником «Обзервер» чи резидентом британських спецслужб? — промовив він, дивлячись Маркові просто в очі. — Чи, може, японських? Я мушу це знати бодай для себе!

— Ох, Костянтине Карловичу… — Швед потягнув зі свого келиха бренді. — Перебирати немає часу… І яка вам тепер, зрештою, різниця? — промовив він примирливо. — Як на мене, ви, співпрацюючи зі мною, взагалі нічим не ризикуєте.

— Так-то й нічим? — пробурмотів Шуберт.

— Нічим, — твердо повторив Марко. — Хіба що знову нахляєтеся і втнете якусь дурницю.

«…І своєчасно надавати усю необхідну інформацію стосовно формування і подальших оперативних дій антибільшовицьких диверсійних загонів на території Далекого Сходу і Харбіна зокрема…»

— Написав.

Марко похитав головою.

— Це ще не все. Пишіть далі… «Я, Костянтин Шуберт, отримав… від вищевказаного Алекса Мак-Міллана кошти у сумі… фунтів стерлінгів…»

Шуберт вивів останнє слово. Зітхнув безрадісно, тяжко.

— Ну от, чудово. Тепер вкажіть сьогоднішню дату і поставте свій підпис, — посміхнувся Марко.

За мить аркуш з автографом Шуберта лежав у нього в кишені.

— І що далі?

— Далі? Інформація. Детальна, чітка і точна, — Марко простягнув Шуберту купюри. — Будемо вважати, що це ваш перший гонорар. За перепис, який сьогодні уже у мене.

Шуберт зітхнув уже з полегшенням. Швидким рухом він прибрав гроші зі столу.

Марко кивнув, підвівся.

— Зустрічатимемось тут, у клубі леді Чеддерс, — мовив наостанок. — Ваші відомості подаватимете у письмовому вигляді, з підписом і датою.

— Навіщо? — Шуберт звів на нього змаруджений погляд.

— Ви мене за дурня вважаєте? — гмикнув Швед.

Сьогодні йому у клубі Сибілли Чеддерс більше робити було нічого. Хіба…

Вийшовши із гральні, він уже збирався перетнути залу для розваг, але майже одразу за дверима стикнувся з нею… Сибіллою Чеддерс.

— Мадам… — він вклонився їй і торкнувся губами руки.

— Охоронець мені повідомив, що ви тут… — вимовила вона якось розгублено замість привітання. Тонкий шар білил, майстерно нанесений на шкіру, приховував її вираз обличчя, як завжди.

— Так, мадам, але уже йду.

— Чому так швидко? — запитала вона і у голосі майнула чи то цікавість, чи то легка нотка розчарування. — Вечір ще не розпочинався!

— Сьогодні у мене інші плани, леді Чеддерс, — відповів Швед, пильно вдивляючись у її очі — єдине, що жило на цьому дивному обличчі-масці. — Робота…

Вона відступила на крок, майнула охоронцю рукою, щоб той відійшов подалі і знову підійшла до Марка занадто близько.

— Даремно! — проказала вона.

— Я знаю, мадам… — погодився з посмішкою він. — Але справи є справи… І коли вони є, то не до розваг… Сподіваюся, ваші люди передали вам маленький вияв уваги від мене?

Якусь мить вона мовчала, наче зважувала, як зреагувати на ці слова. Жіноче обличчя під білилами наче хотіло вирватися назовні і жити своїм життям, не приховуючи емоції.

— То були ви? Я так і подумала, — промовила вона якомога байдуже.

— Мушу йти, леді Чеддерс.

Її вуста ледь затремтіли, але вона швидко опанувала себе, простягнувши знову руку для поцілунку.

Марко уже на вулиці витер губи рукою, сплюнув. На долоні залишився слід білої крейди.

Наступного ранку для леді Чеддерс було доставлено найвишуканіший шоколад, який тільки можна було знайти у Харбіні, свіжі лілії та французькі мереживні білі рукавички. В одній із них Сибілла Чеддерс знайшла записку: «Ваші руки занадто прекрасні, щоб їх ховати під білилами. Прийміть цей скромний подарунок, і навзаєм подаруйте мені надію коли-небудь доторкнутися до вашої шкіри поцілунком…»

Натяк був занадто красномовний. Сибілла Чеддерс не втрималася від спокуси, змила білила з пальців і приміряла мереживні рукавички. Вони були бездоганно впору, британець не помилився…

Так минув місяць. Леді Чеддерс кілька разів на тиждень отримувала квіти та вишукані подарунки, усілякі дрібнички, котрі могли 6 потішити будь-яку жінку, але несподіваний залицяльник не поспішав являтися власною персоною, не просив про зустріч із нею.

Охоронці доповідали: у клубі він бував, приходив не надто пізно, коли її не було у залі, грав із Шубертом, Морландом чи Боліним, іншими завсідниками гральні, часом з японцями чи європейцями партійку-другу, випивав келих бренді, залишаючи кельнеру щедрі чайові, та й ішов собі…

Сибілла могла бачити хіба його спину або те, як він, байдуже минаючи залу розваг, прямує до виходу.

Вона могла 6 підіслати до нього вродливу дівчину, могла б щось вигадати, але не наважувалася.

Дні минали за днями, але у поведінці англійського джентльмена нічого не змінювалося: записки, які не можна назвати любовними, усе ж були складені досконалою мовою, на межі пристрасті та пристойності, але не перетинали ту межу у жоден бік.

Подарунки — геть усі з потаємним змістом, з натяком на інтимність, однак натяк — це ще не прямий текст, бо жодного поруху від їх дарувальника так і не було зроблено.

Сибілла раптом зрозуміла: поки вона сидить у залі розваг чи у кабінеті, дає вказівки охоронцям та прислузі, доводить до ладу фінансові звіти — її думки зайняті тим, аби розгадувати потаємний зміст тих подарунків і записок, вишукувати їх прихований сенс; читати поміж рядків…

Її раптом почала гріти, а потім і хвилювати думка про те, що цей чоловік так само думає про неї, обирає для неї знову якусь милу дрібничку…

Він діє занадто неспішно.

Може, він заінтригований, зачарований? Може, він прагне зустрічі з нею, але не наважується? Що може заважати йому прийти у відповідний час або ж просто попросити зустрічі?

Іноді, правда, замість Алекса Мак-Міллана до клубу приходив його друг, ще один молодий британець, отой, за якого Мак-Міллан так щедро заплатив по усіх рахунках. Флемінг.

Він вів себе розкутіше. Замовляв дівчат, дорогі напої, проте зайвого не балакав, грав обачливо, на невеликі суми. Незмінно програвав і йшов геть.

Сибілла уже кілька разів поривалася добром чи силою затягнути Флемінга до свого кабінету і розпитати усе. Але така поведінка могла зашкодити їй, викликати непотрібні розмови…

Ситуація уже давно не була тією, коли вона могла робити усе, що заманеться, не боячись наслідків.

Її захисник і протектор Семпілл давно відбув до Лондона. Їх тепер пов’язували тільки її листи з інформацією та виручка з клубу, які вона передавала його повіреним, залишаючи собі, як і раніше, тридцять відсотків.

Тож Сибілла продовжувала спостерігати і думати, кусаючи губи, що б усе це могло означати…

За шарами білил, шовку і золототканої парчі все жвавіше пульсувала кров, змушуючи її мимоволі відчувати дивне жіноче збентеження і напругу у думках, у грудях, у всьому тілі.

Наприкінці місяця вона усвідомила: галантні вияви уваги цього англійця подарунками і квітами й одночасно повна знавага до неї у плоті доводять її мало не до сказу.

Він став приходити у її сни, цілувати та пестити, говорив щось швидко і нерозбірливо, торкався, дражнив і зникав, тільки-но вона з готовністю відповідала на ті вияви пристрасті.

І Сибілла прокидалася, спітніла і задихана, жадібно ловлячи повітря ротом, а шкірою — уже невловиму насолоду його доторків.

Вона раптом зрозуміла, що бажає його. Бодай на одну ніч. Бодай на годину. Що більше не має сили чекати, тішити себе думкою про миттєву зустріч у залі розваг, що тільки-но він прийде, вона вийде до нього. І сама, сама попросить про ніч кохання…

Потім за справами борделю вона трохи заспокоювалася, забувала і знову поверталася у свою солодку муку, споглядаючи довгими годинами, як за тремтливими завісами без докору сумління, без будь-яких застережень кохаються із її дівчатами усі ці чоловіки.

Мріяла, що ось зараз відчиняться двері і він увійде, і буде сьогодні із нею… Бо ж навіщо тоді оті тендітні троянди? І шоколадні трюфелі? І парфуми? І делікатне мереживо? І спокусливі рядки записок?

О, вона знала усі ті написані слова напам’ять! Вони самі відкладалися у її голові, спонукаючи до роздумів, до порівняння, до висновків.

Маленький телеграф її мозку працював без відпочинку, вистукуючи у скронях свою нескінченну стрічку…

Боляче народжувалося розуміння: о, Вільям Семпілл НІКОЛИ не був із нею…. ТАКИМ!

І ось знову англієць! Такий галантний, такий недоступний!

Зовсім не схожий на усіх цих особин чоловічої статі, які приходять, приїздять звідусіль до її клубу, щоб задовольнити свою плоть.

О, цей Мак-Міллан стане її особистою помстою Семпіллу, хоч яку гру він із нею веде…

Бо як інакше назвати таку поведінку, як не грою? Він грається з нею, викликає бажання, змушує думати про себе, змушує чекати, мріяти!

А сам усе не йде, не йде…

Якось удавано байдуже поцікавилася у Флемінга, де його друг. Той розсміявся, на ходу знімаючи білий шовковий шалик — Алекс Мак-Міллан відданий роботі, жінки для нього завжди на останньому місці!

Отже, і вона…

Тим часом для Марка дні вирували шаленим потоком.

Тепер можна було сміливо сказати: попри те, що він був агентом британської спецслужби, на його плечі у буквальному сенсі лягли обов’язки резидента нелегальної української резидентури у Харбіні.

Шуберт виконував відведену йому роль, повідомляв про перебіг підготовки до початку запланованих диверсій проти совєтів.

Бендер носив відомості із залюднених вулиць Харбіна, залізничної станції та ресторацій. Під виглядом продавця туристичних путівників та сувенірів старому авантюристу вдавалося виловлювати чимало цінної інформації. З дня знайомства зі Шведом його справи пішли угору. Тепер він мав пристойніший одяг, міг дозволити собі гарячий обід, склянку вина та не потребувати найнеобхіднішого. Ніхто не міг у люб’язному й послужливому чоловікові, що продає путівники та посібники з виживання у чужому краї власного авторства, запідозрити нишпорку.

Сам же Марко поновлював співпрацю з керівниками українських спільнот.

Безкінечні невдачі українського спротиву та віддаленість від великої України зневірювали їх у власних силах. А в разі продовження українського руху на Далекому Сході перевірені та свідомі українці Харбіна мали стати мозковим центром тієї боротьби. Тож українська спільнота потребувала підтримки, насамперед підтримки моральної, підняття, власне, самого українського духу.

Морланд через свої зв’язки обіцявся влаштувати йому зустріч із впливовим дипломатом, паном Танакою, що якраз мав зайняти важливий пост у японській амбасаді, в Австрії.

День тягнувся за днем, та на Шведа ніхто не виходив.

Щодня по обіді в призначений час Марко, подібно до числених іноземних туристів, прогулювався Пристанною, та японські зв’язкові ніяк не проявляли себе.

Там, у Європі, очікував новин Коновалець, та й тут, у Харбіні, варто було б діяти більш цілеспрямовано та результативно. Мовчання японців починало дратувати.

— Тиша, — мовив Швед Морланду, коли вони зустрілися наступного разу в «Ксі-ксанг дзі». — Жодного поруху.

Той лиш поблажливо усміхнувся.

— Ви не знаєте японців, мій друже. Вони — не ми, — прорік багатозначно. — Якщо для вас, Алексе, була незвичною британська розсудливість, манірність та неспішність, то японська, уявіть собі, — це британська, помножена удесятеро. Я більш ніж переконаний, — додав Морланд, — за вами давно спостерігають, придивляються. Зрештою, їх можна зрозуміти… Представник британського консульства замовляє слово за британського журналіста, якого цікавить українське питання… Анекдот, чи не так? Усе, що потрібно, людям пана Танаки я роз’яснив. Вони мають усе те пережнякати. Тому продовжуйте свої прогулянки Пристанною. На вас вийдуть, не сумнівайтеся!

Очікуваний контакт відбувся усе ж трохи несподівано.

Просто на вулиці, коли Марко уже збирався повертати до готелю, до нього підбіг замурзаний хлопчина і поганою англійською пояснив, що його очікують в отому автомобілі, припаркованому праворуч.

У салоні, окрім водія-японця, нікого не було, та й він виявився небагатослівним. Тільки й запитав:

— Містере Мак-Міллан?

Щойно Марко всівся, авто рушило з місця. Добру годину вони кружляли гамірними вулицями Харбіна. Водій усе перевіряв, чи за ними немає ніякого супроводу. Зупинявся то біля яток китайців-міняйл, виходив начебто з метою купити потрібну валюту, то біля чергової ресторації пригальмовував, вичікував кілька хвилин, і рушав далі, то знову виїжджав на Китайку, намотуючи коло за колом.

Нарешті залюднені вулиці залишилися позаду. Авто зупинилося біля приватної садиби, що ховалася за густою зеленню дерев, неспішно проїхало крізь ворота, а далі — мощеною доріжкою аж до самої резиденції.

— Пан Танака чекає, — озвався нарешті ламаною англійською. — У передпокої вас зустрінуть і проведуть до його кабінету.

«Не обшукують, демонструють свою довіру», — майнула у Шведа думка, щойно він минув просторий хол і попрямував услід за миловидною японкою до кабінету дипломата.

Сам Танака виявився ще не старим чоловіком із гладенько зачесаним, ледь посрібленим сивиною темним волоссям.

Одягнутий у звичний для європейця костюм, він чудово розмовляв англійською, видавався привітним і доброзичливим. Такий собі японський аналог Сеймура…

Марко не вперше помічав на обличчях старших, досвідчених представників дипломатичних служб та різноманітних іноземних контор, з якими доводилося спілкуватися, оцю щиру приязнь і посмішку, привітне ставлення та дружні інтонації, навіть якщо розмова передбачала не такі уже й приємні теми.

Вже за кілька хвилин розмови з такими досвідченими профі ти почувався, мов із давніми знайомими, наче з батьком розмовляв, розслаблявся і втрачав пильність.

«Марку, перше правило успіху у нашій роботі — завжди маєш усміхатися щиро, бути привітним, навіть якщо на душі чорт лисий танцює халяндру! Твоя відкритість має підкупати, а настрій — привертати до тебе співрозмовника. Ти — друг, ти — відповідь на проблеми того, з ким взявся розмовляти. Навіть якщо допомогти не в змозі — твоє співчуття допоможе йому позбутися страху і напруги, бо ти усе розумієш, ти сам таке не раз проходив…» — інструктував його на самих початках, ще у Кам'янці, начальник Розвідної управи генерал-хорунжий Борис Снігірів. Того ж навчав його і Всеволод Змієнко перед відбуттям до Стамбула, а у Стамбулі — Євген Остапенко.

— Ти от, Шведе, читав багато… а Кіплінгову «Книгу джунглів» читав? — пригадалося, якось поцікавився Євген.

— Читав. Давно, правда, ще у дитинстві, у гімназії, — відповів він тоді.

— То не важливо коли. Пам'ятаєш, чого саме там навчали звірі отого хлопця, Мауглі?

— «Ми з тобою однієї крові, ти і я!» — проказав Марко, посміхаючись.

— Еге ж! — ствердно кивав Остапенко. — Це перший гачок, на який тебе будуть ловити. Будь-хто з чужих спецслужб, кого ти зацікавиш. Та хоч і той же містер Сеймур, з яким у тебе такі теплі, дружні стосунки. Не єдиний, звісно, але перший і головний гачок. Буде тобі вкладати у мізки, що він — такий самий як і ти, у вас із ним однакові прагнення і думки. Словом, що ви із ним однієї крові. І посмішка така, знаєш, приємна, товариська, батьківська…

— Містер Сеймур, безумовно, має, свої інтереси, він не хлопчик на побігеньках, однак попри це не раз доводив своє добре ставлення до мене, та й резидентурі нашій допомагав неодноразово.

— Нічого проти не маю, він справді нам неодноразово допомагав і має до тебе мало не батьківські почуття, — погоджувався Остапенко. — Однак будь обережним, бо ти маєш вигравати від знайомства з ним так само, як і він від співпраці з тобою! Навіть якщо Сеймур і веде якусь свою, окрему гру і тобі у ній відведено важливу роль, — та роль має бути вигідна насамперед тобі… Тому будь щирим, усміхненим, співчувай, привертай до себе! Пам'ятай, ласкаве телятко дві мамки ссе! Підтримка резидента британської розвідки тобі дуже згодиться, коли наші справи у Стамбулі підуть не за пляном…

Марко не дуже полюбляв, коли розмови із Остапенком переходили у таку площину, але розумів: то необхідно, хоч нічого складного у тих повчаннях він не бачив.

Сама його внутрішня природа була такою — відкритою та доброзичливою, тож удавати чи грати особливо нічого не доводилося.

Та й із Сеймуром… Хіба Елізабет для нього не була завжди поза усілякими шпигунськими іграми? Так Бог дав… навіть якщо Сеймур і спланував їхню з Ліз зустріч наперед і передбачив, що вони могли 6 сподобатися одне одному, то він не був Богом, аби прорахувати усе так ідеально, у тому числі і їхні взаємні почуття. А якщо й так, то дай Бог йому здоров я. Хіба не завдяки британцю він, Марко Швед, є тим, ким є сьогодні?

Такі відсторонені думки для Марка були, наче внутрішній камертон, настроювали на спокійний лад.

Зараз, стоячи перед паном Танакою, Швед про себе констатував: йому демонструють вищий рівень майстерності їхнього потаємного ремесла. Такий собі сеанс шпигунського приваблення.

Японський дипломат був уособленням привітності й гостинності.

У вузьких розрізах темних очей пана Танаки і справді світився непідробний інтерес до співрозмовника. Споглядаючи перед собою Марка, він, без сумніву, намагався зрозуміти, з ким йому доведеться мати справу там, у Європі, які вони, українці, й одночасно усім своїм виглядом демонстрував щиру приязнь, наче зустрічався зі Шведом уже не вперше, за геть інших, приємних і необтяжливих обставин.

— Містере Мак-Міллан, — звернувся він до Шведа саме так, як йому представляв його Морланд, вживаючи Маркове британське ім’я. — Не беріть собі до голови, — проказав він. — Токіо — інша справа. А тут, у Харбіні, ми маємо достатньо строкате коло інтересів і спілкування. Англійці, французи, росіяни, німці… тож заради наших гостей не надто переймаємося дотриманням звичних нам традицій… Головне, щоб всі у цій резиденції почувалися комфортно й зручно. Отак, потрохи, — обвів руками кімнату пан Танака, — і самі стаємо європейцями! — Він знову приязно усміхнувся, запрошуючи Марка присісти навпроти, у зручний глибокий фотель.

Справді… автентичного у класичному інтер’єрі японського аташе було замало. Шафи з книгами тулилися просто до стін. Важкий письмовий стіл, крісла і навіть камін… Цілком зійшло 6 і за добротну бібліотеку якогось англійського джентльмена.

— Пан Морланд рекомендував мені вас як людину нашого ґатунку, відповідальну і посвячену у справу. Людину, що представляє зацікавлені у співпраці із нами найвищі кола українських патріотів. Тож ви — не просто наш гість. Ви нам друг! — додав Танака, дивлячись Маркові просто в очі. — І ми готові відповісти взаємністю. Звісно, — продовжив він, — перепрошую, що довелося так довго тягнути з зустріччю, але затримка була необхідною. Ми мали підготуватися, наскільки то можливо, до зустрічі з вами, містере Мак-Міллан.

— То зрозуміло, пане Танака, — хитнув головою Швед. — І я готовий до такої співпраці, бо наші спільні дії — запорука нашого подальшого успіху. Зрештою… тому я і тут, що ми із вами хоч і різних культур, та мета у нас одна — убезпечити інтереси своїх народів.

— Сподіваюся, зелений чай вам смакуватиме? Чи бажаєте звичної кави? — поцікавився Танака. — Рекомендую зелений чай із жасмином. Шляхетний напій! Кавою тепер пригощають скрізь, а от справжній зелений чай…

Поміж тим Танака продовжував:

— Бачите, нас цікавить будь-яка інформація про підводні течії, що могли б вирувати на Далекому Сході, зокрема у Маньчжурії, — пояснював він, тим часом подаючи знак залишити їх із гостем наодинці. — Наш пріоритет, як ви розумієте, вичленити усе, що могло 6 стати на заваді просуванню совєтів або ж зашкодити японській політиці на Далекому Сході, і у цьому напрямку маємо гарні точки для подальшої співпраці.

— Тоді ми з вами могли б заварити гарний куліш, — кивнув Швед. — Я уповноважений полковником Євгеном Коновальцем вести попередні перемовини з вами та викласти основні тези нашої можливої співпраці…

— О… пан Коновалець… — усміхнувся Танака. — Багато чув про нього. Що ж… я уважно слухаю вас, містере Мак-Міллане.

— Наші пропозиції для японської сторони дуже прості, але за даних обставин можуть виявитися вельми ефективними, — мовив Марко. — Ось, наприклад, ні для кого не секрет, що над Китайською Східною залізницею збираються хмари…

— Так… — погодився Танака. — Ми усвідомлюємо можливу загрозу і передбачаємо, що совєти будуть робити усі можливі спроби, аби перебрати на себе контроль над КВЖД.

— Українці, — продовжив Марко, — уже зараз можуть серед населення Зеленого Клину розгорнути активну пропаганду на користь Японії, усіляко нівелюючи більшовицькі впливи та білогвардійсько-монархічні виступи.

— Це добре… — промовив Танака.

— Таку ж пропаганду, — продовжував Марко, — можна було б розгорнути і серед українських за національністю вояків. Зчинивши серед українців рух, ми могли 6 знівелювати військові намагання совєцької Росії.

Танака згідно захитав головою.

— Так… це вельми слушно, містере Мак-Міллан.

— А у подальшому можна було б вести мову і про створення партизанських загонів серед населення Зеленого Клину, і про формування регулярних українських військових частин на Далекому Сході, і навіть про зорганізування актів саботажу на великій Україні, щоб заблокувати відправку військових частин, сформованих з українців, на Далекий Схід.

— Чудово! — проказав Танака. — Дуже перспективно. І цілком реалістично, якщо добре попрацювати у цьому напрямку. Якщо наші українські друзі так серйозно розглядають можливість подальшої співпраці з нами, то і я не буду голослівним…

Близько години спілкувалися вони з Танакою.

Зовні спокійний, Марко попри все відчував усередині дивне радісне збудження. Так, ніби йому вдалося натрапити на давно загублену, але усе ще добре впізнавану дорогу, наче знову вдалося зв’язати у єдиний із сьогоденням вузол усю ту справу, на яку пішли, здавалось би, намарно витрачені роки поневірянь української резидентури у Стамбулі.

По-юнацьки подумалося: Мурський би ним пишався.

Перемовини із японцями, які тоді мали нечіткі обриси і видавалися майже фантасмагоричними, тепер були не просто реальними, а ставали відповіддю для українців на багато питань.

— Ви полюбляєте читати, містере Мак-Міллан? — несподівано поцікавився насамкінець Танака, дістаючи з книжкової шафи якусь книгу.

— Звичайно, — Марко хитнув головою. — Намагаюся, хоч часу на це приємне заняття залишається дедалі менше.

— Ви приємний співрозмовник, містере Мак-Міллан, — усміхнувся Танака. — 3 вами приємно мати справи. І я хотів би зробити вам невеличкий подарунок… На знак нашої дружби і порозуміння. Книга. Вона неодноразово ставала у пригоді людям нашого роду занять. А у юності для мене ця книга була взагалі настільною…

— Я вдячний вам, та, на жаль, пане Танако, я не володію японською… — зауважив Швед.

Той поблажливо усміхнувся.

— Навіщо б я дарував вам книгу, яку ви були б нездатні прочитати! Вона не японькою і не китайською, хоч її і написав видатний китаєць… Вона — англійською, містере Мак-Міллан. Добротний якісний переклад із передмовою містера Лайонела Джайлза від 1910 року… І вельми вартісне виконання.

— Сунь-цзи, «Мистецтво війни», — прочитав Марко. — «Правила переможця».

— Саме так, містере Мак-Міллан, — мовив Танака. — Я придбав її тут, у Харбіні, для себе, але сьогодні усвідомлюю, що цей трактат може стати гарною запорукою нашої з вами подальшої дружби… Адже, як слушно зазначає Сунь-цзи, люди нашої професії є найважливішим елементом у веденні війни, якою б вона не була. Саме від нас залежить здатність наших сил просуватися вперед…

Повертаючись додому, Швед аж покусував губи.

Вдалося…

Японці підуть на серйозний контакт!

За таких обставин усі дані, які Маркові носив Шуберт, могли стати цінними аргументами й відомостями у таємних перемовинах та зустрічах представників ОУН із японськими амбасадорами у Берліні та Парижі.

Звісно, японська розвідка могла перехопити Шуберта. Людина він зі зрозумілих причин нервова. Людина, що втратила своє колишнє життя, зневірена життєвими обставинами і поневіряннями на чужині. Його можна залякати, просто підкупити, знайти якийсь компромат і тримати, як мишу, під ковпаком.