Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

Але і тут був достатньо важливий аргумент, аби Танака та японські спецслужби не хотіли маститися об Шуберта — японцям у ту білогвардійську заворуху вигідно не втручатися. Вигідно, не вкладаючи у справу Шуберта ні копійки, отримати саме той результат, якого вони сподіваються — розхитування ситуації у Маньчжурії руками Монархічної ради.

Розділяй і владарюй, чи не так?

Монархічна рада фінансує Шуберта саме для боротьби із совєтами. От нехай він і бореться, створює партизанські загони, чинить більшовикам диверсії… А коли совєти підслабнуть, можна буде і самого Шуберта з його підпіллям прибрати.

— До росіян у нас немає віри, — сказав на прощання пан Танака, — а Українська Далекосхідна республіка може стати тим рубіконом, через який совєцькій Росії буде складно переступити. Кісткою у її горлі і місцем накопичення сили для українського народу.

Свої донесення й секретні відомості Марко передавав окремо, через Флемінга або Морланда — дипломатичною поштою або ж шифровками, разом із листами редакції української газети «Маньчжурський вісник», яка вела жваве листування з українським же прес-бюро у Берліні.

До Лондона, Берліна, Парижа — окремо для С.І.С., окремо для довірених представників ОУН раз у раз відбували послання, зашифровані то у вигляді журналістських статей для «Обзервер», то переписів, у яких значилися покупки — одяг, парфуми, книжки та всілякі дрібнички, які начебто необхідно було доправити; усілякі замовлення на предмети східної розкоші, короткі листи з захопленими розповідями про красу природи Маньчжурії, приватне життя у Харбіні тощо.

Прочитати такі послання можна було, лише знаючи відповідний код шифру.

І якщо С.І.С. терпляче продовжували чекати результату операції, розгорнутої у Харбіні їхніми двома агентами, то провідники ОУН вже отримували чіткі відомості щодо подій, які грядуть, і могли діяти.

Швед повідомляв полковникові Коновальцю:

«…попередньо, судячи із настроїв і готовності до політичної співпраці японських колег, територія Зеленого Клину може стати справжньою опорною базою для подальшої нашої спільної дії на московські терени.

Взаємний інтерес совєтів та Японії до благополучного функціонування КВЖД є очевидним, але співпраця й розуміння наразі є показними, відкрита конфронтація — тільки справа часу.

Японська сторона зацікавлена у розпаленні й підтримуванні конфліктів китайської влади із совєтами і буде ретельно працювати у цьому напрямку.

Ба більше, японські дипломати, зокрема військові аташе та амбасадор Танака вже, найближчим часом шукатимуть контакту із представниками проводу ОУН у Мюнхені, Берліні та Парижі щодо координації дій Японії і ОУН на випадок силового зіткнення із СРСР.

Японське військове міністерство зацікавлене і готове докласти усіх зусиль, щоб вибрані народи, як Україна, Дон, Туркестан, Кавказ і Японія могли об'єднатися проти Росії.

У зв'язку з таким планом у Парижі японськими спецслужбами вже готується зустріч амбасадора Танаки із шахом Туркестану для обговорення спільних стратегічних дій.

Того ніяк не можна пропустити і проводу ОУН, а по змозі й стати найактивнішим учасником тих перемовин.

Маємо бути готовими у разі, якщо розпочнеться конфронтація.

Тож вважаю за доцільне під будь-яким видом якомога швидше направити до Маньчжурії групу добре підготовлених членів ОУН, готових для праці у будь-якій ділянці, аж до військової включно. Дюрер»

Незабаром у Берліні, як і попереджав Марко, відбудуться перемовини між полковником Коновальцем та головою донських козаків генералом Капустянським з одного боку і військовим аташе японської амбасади Танакою з іншого.

Пізніше до Берліну прибуде японський старшина генерального штабу для вироблення спільного плану дій та їх координації між Японією та ОУН, якщо доведеться протистояти совєтам.

Японський військовий аташе Ошіма, у компетенції якого також перебуватимуть питання розвідки, буде регулярно інформувати японське військове міністерство про хід цих переговорів, усіляко підкреслюючи їх важливість для Японії.

Майбутнє ще мало настати. І як усе повернеться — не знав ніхто.

Проте всю прикладну значущість своєї місії у Харбіні для української справи Марко оцінить набагато пізніше, через роки, коли у одній із книг, виданих українською діаспорою, а саме у розділі, де автор аналізуватиме діяльність ОУН у напрямку співпраці з Японією, прочитає майже дослівні рядки зі свого харбінського донесення:

«За опорну базу для дії на московські терени Коновалець обирає українську колонію на Далекому Сході — Зелений Клин».

— Вона геть змарудилася за вами, друже! — як завжди, захоплено промовив Флемінг. — Хоче побачитися з вами! Тільки-но бачить мене — запитує, чому ви уникаєте зустрічей із нею… Якби таке відбувалося у якомусь лондонському салоні, я 6 сказав вам, що ця жінка закохана! Але тут, у Харбіні… Не знаю, чи можу сказати вам те саме стосовно леді Чеддерс.

— Мені її кохання до лампади, самі знаєте, — проказав у відповідь Марко похмуро.

— До лампади? — повторив Ян здивовано. — Це як?

— Тобто байдуже мені до її любові, — пояснив Марко.

Флемінг розвів руками.

— До лампади… — повторив замислено. — Гарний вираз. Треба запам’ятати. Але ви направду зводите леді Чеддерс із розуму.

— Нічого з її розумом не станеться.

— Ось… — Флемінг із таємничою посмішкою поліз рукою до внутрішньої кишені, — просила передати вам записку.

— Вона? — Марко підвів погляд на Флемінга. — Чого ж ви мовчите?

«Містере Мак-Міллан, не розумію, що могло статися такого, що ви, надсилаючи щодня подарунки і квіти, самі уникаєте зустрічі зі мною…» — пробіг Швед очима рядок.

— Дурня яка! — проказав сам до себе.

— А чого ви хотіли? — поцікавився Флемінг. — Будь-яка жінка втратить самовладання від такого галантного поводження з нею і рано чи пізно запрагне більшого… А ви маєте справу не з жінкою, а зі справжнім втіленням Ліліт!

— Ну… до Ліліт їй далеко, мій друже. І взагалі, уся ця гра, що далі, то більше мене обтяжує, — відповів Марко замислено.

— Не високої ж ви думки про зваби леді Чеддерс. Тоді не знаю, що вам і порадити, Алексе… — стенув плечима Флемінг. — Як на мене, немає надійнішого способу підібратися до неї ближче, ніж вдати із себе поведеного на її звабу. Ви нещодавно зволили згадати про князівну Тараканову… Я не міг не зацікавитись цією історією. І скажу вам — ви на правильному шляху, Мак-Міллане. Хоч я би так із нею не панькався, — додав Ян за мить.

— Це якщо покласти за мету завалити усю справу, — зрезюмував Марко. — Сибілла Чеддерс не дурепа, і повірити у те, що отак просто квітами і натяками на почуття можна її збити із пантелику…

— А раптом вам вдалося зачепити слабинки її душі? — гмикнув Флемінг. — Ви іноземець, самодостатній, привабливий чоловік, який відмовляється від ночі із тією, про яку марить добра половина чоловіків Харбіна… Ви, зрештою, ставитеся до неї як до леді… Цілий місяць водите її за ніс, натякаючи на близькість…. Якої реакції ви ще очікували, мій друже? Може, таке взагалі уперше в її житті? Може, усе, чого їй не вистачає у цьому, оббитому золотою парчею бедламі, — це людські стосунки?

Марко мовчав.

Погляд Флемінга впав на поверхню столу. З-під складеної газети виглядало щось дивовижно гарне, шовкове, лимонного кольору…

— Що це? — Ян зацікавлено прицмокнув язиком.

То було нещодавно куплене Марком у вуличного торгівця японське віяло.

— Для Елізабет? — поцікавився Флемінг обережно.

Швед мовчки відсунув шухляду і простягнув руку за віялом, щоб вкинути його у нутро письмового столу.

— Зачекайте-зачекайте! — Ян хитро глипнув на Марка. — А там, де ви купили цю штучку, вам розповіли, що віяло не таке просте, як видається зовні?

— Друже, — проказав Швед, — то сталося у ту мить, коли мене переслідував Кірсанов… Я придбав це віяло майже на бігу. Тому навіть якщо продавець і хотів би мені щось іще сказати, то просто не встиг.

— Знаменито! Та ви просто шаленець! Думати про подарунок для дружини в той момент, коли за тобою женеться вбивця! — Флемінг знову хитро посміхнувся. Крутнув кістяний різьблений держачок віяла і легенько потягнув на себе… Той раптом піддався, наче так і треба було.

— Ось, маєте! — Ян обережно продемонстрував Маркові те, що ховалося усередині віяла — довгий тонкий стилет, добре загострений, справжню потаємну зброю.

— Ого! — Марко здивовано похитав головою. — Нічого собі… Ніколи б не подумав, що ця дамська іграшка може виявитися настільки серйозною!

Він узяв із рук Флемінга стилет і доторкнувся пальцем до його леза.

— Тепер тричі подумайте, чи варто це віяло дарувати Елізабет! — розсміявся Флемінг. — Таке тут звична справа. Туристи полюбляють усілякі східні цяцьки із секретами. От продавці і задовольняють попит клієнтів. Сам би нізащо не здогадався, якби не побачив, як вуличний продавець демонстрував секрет подібного віяла якійсь дамі… Уявляєте, що може бути в арсеналі самої леді Чеддерс?

— Ну, добре… — Марко зітхнув, підвівся і глипнув на Флемінга. — Майже обідня пора… Куди ви зараз, Яне?

— Маю кілька зустрічей, далі до британської амбасади на бренді. А потім — і за це я свою роботу обожнюю — до клубу леді Чеддерс…

— Прекрасно, — Марко хитнув головою. — Перекажете їй, Сибіллі, що містер Мак-Міллан, мовляв, дуже зайнятий, але з усього видать — теж прагне побачення. І тільки-но його відпустять справи… Тут не забудьте зробити ефектну паузу і не кажіть більше нічого.

— Більше нічого?

— Більше нічого.

— Та ну! — пхикнув Ян у кулак. — Не вдавайте святенника, Алексе! Пливіть за течією, і все піде як по маслу, — гукнув він услід Шведові. — Я ж обіцяв вам — Елізабет ні про що не довідається, що б не трапилося!

Насуплений і майже роздратований Марко подав Флемінгу капелюха.

— Вишнуровуйтеся, Яне. Маєте купу справ. Мені теж треба помізкувати.

У клубі Сибілли Чеддерс він несподівано з’явився наступного ранку.

Особистий охоронець леді Чеддерс зустрів його при дверях, але, упізнавши, провів без зайвих запитань, так, наче давно був поінформований: цього потрібно пропускати, не питаючи про мету візиту чи, можливо, наявну зброю.

У залі для розваг, як і кожного ранку, усе ще панував гармидер. Обслуга після нічної гулянки саме прибирала, підмітала, витирала, підбирала з килимів шкуринки апельсинів та уламки скла, корки від шампанського, міняла шовкові простирадла на ложах за завісами, викладала на таці фрукти та свіжі квіти у вази.

Покої Сибілли Чеддерс знаходилися у глибині будинку. Марко ніколи б не подумав, що тут є ще стільки простору. Звивисті коридори, численні двері… Тут можна було заблукати так само просто, як у бамбуковому лісі-самосіві. Згинути без сліду, і ніхто ніколи не довідався б, куди ти подівся.

Нарешті мовчазний охоронець вивів Шведа до просторої галереї, оббитої китайським шовком та вмебльованої дорогими європейськими меблями. З однієї з кімнат, що знаходилася у кінці того шаленого простору, долинала бравурна, проте вельми майстерно виконувана мелодія.

Хтось грав на фортеп’яно. Енергійно і навіть збуджено. Збудження передавалося і на інструмент, бо мелодія шаленіла з кожною миттю…

Охоронець зробив знак, аби зупинитися і зачекати. Уже за хвилину він з’явився у коридорі і жестом запросив Шведа увійти.

Марко ступив уперед і нарешті побачив зі спини її, Сибіллу Чеддерс.

Вона була зовсім не такою, якою довелося побачити її вперше, у залі для розваг: темне волосся прибране у просту зачіску, рухливий стан затягнутий у жіночну вишукану сукню.

Тонкі пальці ледь виглядали з-під довгих, розшитих дрібними перлами манжетів, однак це не заважало їм віртуозно бігати клавішами фортепіано. Коли Сибілла повернулася до нього, Марко застиг.

Вона була без того жахливого білила, без крейдяної маски, що завжди приховувала її риси, досить витончені і звабливі.

Мелодія стихла.

— Ти… — видихнула вона. — Ти прийшов… — Жінка намагалася стримувати хвилювання, яке голос і погляд зраджували її. Темні, ледь розкосі вологі очі стривожено дивилися з-під густих вій.

— Так, — просто відказав Марко. — Прийшов. Щоб витягнути тебе із цього бедламу на свіже повітря, на вулицю, там, де життя…

— Ти вперше бачиш мене такою? — Вона підійшла ближче, майже торкнулася його руки.

— Навіщо тобі це? — Швед провів пальцями по її обличчю. — Навіщо приховуєш обличчя?

— Це… частина мене. Частина моєї легенди, — відповіла Сибілла Чеддерс.

— Нехай. Але не сьогодні. Ми можемо поїхати кудись звідси, пообідати… Ніхто не упізнає тебе без цієї маски.

Сибілла нервово ковтнула повітря.

— Ти справді цього хочеш?

— Так… Не можна увесь час сидіти за шовковими фіранками борделю… — проказав Швед. — Я думав, ти приховуєш якісь жахливі шрами чи опіки на обличчі, а ти просто ховаєшся від світу.

Дивна розмова цілком зачарувала її. Сибілла, наче загіпнотизований кролик в очі удава, дивилася на Марка.

Він не міг не помітити її розширені зіниці і порожевілі ніздрі.

Мимоволі ковзнув поглядом по кімнаті у пошуках підтвердження свого здогаду.

Підтвердження лежало тут же, на поверхні фортеп’яно — маленька срібна скринька з прикріпленою до неї тонким ланцюжком мініатюрною срібною ложечкою.

— Збирайся, — проказав він тихо. — Кокаїн тебе не врятує від внутрішніх демонів… Тільки занапастить. Покатаємось містом. Поїдемо кудись, розвіємось…

Вона нервово сплела свої пальці з його.

— Я чекала тебе. Цілий місяць. З першої миті, як ти увійшов сюди. Чекала щодня… Твої подарунки давали надію, а байдужість вбивала. І ось ти тут! І усе так просто… «Поїхали, розвіємось…»

— А як ти хотіла? — Марко вивільнив пальці і, стиснувши долонями її плечі, нахилився до неї.

Відчув — взята ним тональність правильна.

Прошепотів їй кудись між вухом і шиєю:

— Поїхали, поїхали швидше з цього лайна!

— Зачекай кілька хвилин!

Вона більше не сперечалася. Вибралася з його обіймів, зникла за дверима суміжної кімнати. І вже зовсім скоро з’явилася готова, у капелюшку з дрібною вуаллю і накидці.

Ніхто у ній не упізнав би тепер господиню борделю, Сибіллу Чеддерс, так респектно і вишукано вона виглядала, подавши Маркові руку, затягнуту у подаровані ним мереживні рукавички.

Коли опинилися на вулиці, Сибілла глибоко вдихнула свіже прохолодне повітря і повернулася до Марка.

— Я ніколи отак не виходила звідси… — проказала вона. — Відколи опинилася у Харбіні, — додала за мить.

Швед навіть бровою не повів. Відчинив перед нею дверцята придбаного Флемінгом «Форда».

Двигун загарчав і авто рушило залитими сонцем вулицями.

Якийсь час Сибілла споглядала усе широко відкритими очима, наче бачила довколишній світ уперше і усе тут, у звичайному вимірі життя, було для неї в новинку.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася вона нарешті.

— Куди-небудь, подалі від того кубла, — відповів Марко, беручи її холодну навіть крізь мереживо руку у свою.

— Тобі ж там наче подобалося? — з тремтінням у голосі проказала Сибілла. — Хіба мій клуб — не те, чого прагнуть усі чоловіки? Розваги, жіночі тіла, випивка…

Швед не відводив погляду від дороги.

— Мені подобаєшся ти, а не твоя божевільня, — відповів просто.

Потім вони мовчки обідали в тихому ресторанчику. Марко ні про що не питав, а вона нічого не казала.

Це незвичне мовчання діяло на Сибіллу заспокійливо, однак безмежно дивувало.

Вона відставила келих із вином убік і нарешті звела погляд на Марка.

— Алексе, чому ти постійно мовчиш? — запитала нарешті. — Невже у тебе немає жодного слова для мене? Жодного запитання?

Марко стенув плечима, усміхнувся якось невизначено.

— Я бачив достатньо, щоб зрозуміти, як тобі несолодко ведеться у Харбіні. Про що ж іще запитувати? Не знаю, хто і за що примусив тебе до цього, бо… мені здається… жодна жінка на таке з добра не погодиться.

Сибілла зітхнула.

— Ти правий… Усе має свою ціну і вартість.

— Ти — єдина вартісна у тому бедламі, — відповів Швед, беручи жінку за руку. — Я не маю, про що у тебе питати, бо й так побачив доволі. Й увесь цей час… я вичікував, я усе хотів зрозуміти, чи не погіршу твого становища… Ми ж не у дивокраї живемо, — сумно усміхнувся він. — Ти — особлива жінка, Сибілло. Дуже сильна, коли погодилася на таку невдячну роль. Я… від початку був зачарований тобою. Але розважив, що навряд чи здивую тебе виявом почуттів…

— Це так… — злегка хитнула головою вона. — Залицяльників у мене хоч відбавляй.

— От і я… — продовжив Марко, — подумав, що, мабуть, найслушніше буде запропонувати тобі свою дружбу… Те, що тобі направду потрібне сьогодні.

— Дружбу? — перепитала вона.

— Так… І допомогу, якщо тобі вона знадобиться. І навіть захист.

Її очі здивовано розширилися.

— Уперше бачу чоловіка, який замість ліжка пропонує мені свою дружбу. І допомогу, — додала за мить. — І захист…

— А що таке є ліжко? Сама знаєш… — розвів руками Марко. — Я не вдаю із себе Ланселота, але і слів на вітер не кидаю…

Її вуста розтягнула посмішка.

— Алексе… Ти нормальний? — запитала вона прямо. — Ти говориш дивовижні речі… Як таке можливо? Тебе не цікавить переспати зі мною, тебе цікавить, як мені допомогти? Слухай… — насмішкувато, та все ж обережно промовила Сибілла. — А у тебе… все гаразд? Із жінками? Я бачила таке… Тому й запитую.

— Так… — Марко підвівся, подаючи їй руку. Вираз його обличчя враз став холодним і непробивним. М’якість погляду зникла. Блакитні очі набули майже сталевого відтінку. — Наша розмова зайшла у нікуди. Ходімо… Я відвезу тебе назад, додому.

Вона стрепенулася, вхопила його руку.

— О, ні, ні, я не… я не хотіла тебе образити. Ти просто говориш дивовижні речі, Алексе… Мені ще не доводилося чути подібне!

Швед вивільнив руку, махнув до офіціанта, мовчки розрахувався.

— Куди котиться світ! — проказав уже в салоні автомобіля. — Сибілло… Я усього лиш хотів сказати, що можу допомогти тобі, бо відчуваю, що ти мені не байдужа. А ти…

Вона не дала йому доказати, бо вп’ялася поцілунком у губи.

— А ти — мені… — прошепотіла здушено. — Просто я давно розучилася довіряти людям, Алексе!

Флемінг примчав до «Харбіну» увечері, наче кінь у милі. Марко ледь завершив складати донесення, коли той постукав у двері.

— Це я, Мак-Міллане! — почулося приглушено з-за дверей. Увійшовши, Ян насамперед налив собі бренді і хильнув, наче то була склянка простої води.

— Ви занадто збуджені, мій друже! Що сталося? — поцікавився Марко, споглядаючи, як Флемінг безцеремонно розвалився у фотелі навпроти нього.

— Яз клубу, — проказав Ян. — 3 клубу леді Чеддерс!

— І?.. — усміхнувся Марко.

— По-перше, я виграв… Виграв! Уявіть собі… Не так багато, але все ж… — як завжди захоплено виголосив Флемінг.

— Я 6 не приписував це щасливому збігу обставин, — промовив Марко, складаючи тим часом аркуш удвоє. — Можливо, леді Чеддерс спеціально посадила за ваш стіл котрогось зі своїх штатних добродіїв і він нескладними маніпуляціями допоміг вам здобути омріяний виграш.

— Тобто? — вдавано обурено промовив Флемінг. — Ви хочете сказати, що мені підіграли? Що леді Чеддерс спеціально за для мене підсадила за стіл клубного шулера і той усе підлаштував? З якого це дива?

Ян примружив очі і подивився на Марка.

— Можливо, сьогодні їй хотілося зробити вам приємне… — розсміявся Марко.

— З якого це дива?.. — перепитав Флемінг, та раптом замовк, подивився на Шведа з хитрою посмішкою. — Ви хочете сказати… Сибілла Чеддерс сьогодні у гарному настрої? Завдяки… вам? Тобто… у вас із нею сьогодні… е-е-е… перепрошую… джентльмену не варто запитувати про такі речі в іншого джентльмена, та все ж… — красномовно балагурив Флемінг. — Та все ж я мушу знати, з якого дива у Сибілли Чеддерс мав би бути аж настільки гарний настрій… Хочете сказати, у вас із нею сьогодні щось… було?

— Ні. Не було, — Марко похитав головою. — Однак ми пообідали з нею у «Зозулі». І мені вдалося… підняти їй настрій. Назовімо це так.

— Ви обідали із Сибіллою за межами клубу? Як це можливо? — перепитав ще більше здивований Флемінг. — Вона майже ніколи не покидає його стіни.

— Приїхав. Запросив. Поїхали. Тільки й усього, — гмикнув Марко.

— Та ви, друже, наче Юлій Цезар…

— Нічого видатного у тому не було. Наша Мата Харі добре сидить на кокаїні. Ще кілька понюшок, і вона з чортом лисим поїхала б куди завгодно…

— Ну, ну… Не применшуйте своїх заслуг, Алексе. Ви ж знаєте, вона до вас не байдужа… Ви цілий місяць підігрівали у ній ті бажання і нарешті зволили прийти. І вона була без… — Флемінг обвів пальцем своє обличчя: — Без тієї страхоти?

Марко стомлено потер чоло руками.

— Так… без тих білил. Вельми вродлива жінка, я вам скажу. Її важко було упізнати.

— Коли Сибілла вродлива, чому ж у вашому голосі жодного ентузіазму? Що ви їй сказали? Що пообіцяли?

— Дружбу, — зітхнув Марко. — Дружбу, допомогу і захист — усе, що міг би пообіцяти леді вихований джентльмен.

Флемінг розреготався.

— Ви пообіцяли господині борделю дружбу, допомогу і захист? Оце так!

— Ну… — розвів руками Швед. — Я подумав, що це єдине, чого їй насправді не вистачає. Чим іще я міг здивувати власницю борделю? Прості людські цінності завжди у ціні — ви самі казали.

— Тобто ви зіграли роль стриманого, розважливого джентльмена, який зв’язок духовний поставив вище за тілесний, — зрезюмував Флемінг. — Як насправді просто і геніально!

— Щось таке… — хитнув головою Марко.

— І як відреагувала леді Чеддерс?

— Була здивована. Може, навіть шокована. Спочатку вирішила, що я — дурень. Потім — що імпотент. Насамкінець завершила усе пристрасним поцілунком.

— Шкода… Шкода, що я того не чув і не бачив… — сміявся далі Флемінг. — Якби знав, придбав би квитки у перший ряд, аби нічого не пропустити… — Флемінг витер сльози, що виступили від реготу. — Господи, Алексе… Я давно так не сміявся. І що ви збирається робити далі?

— Що… — Швед подав йому списаний аркуш, котрий увесь цей час тримав у руках. — Донесення для контори, — пояснив він. — Що збираюсь робити… Грати цю ідіотську партію далі. Тепер можна потроху втягувати її у гру, поступово, обережно, вивідуючи усе, що їй відомо про Семпілла. Якщо пощастить…

— Гадаєте, вона нічого не запідозрить? Ви будете манити її, наче мишу сиром?

— Так.

— Але ж рано чи пізно… Алексе… Ви не зможете вічно уникати близькості з нею! — усе ще сміючись, проказав Флемінг. — Ви не можете дражнити її до безкінечності!

— Що поробиш… Я старомодний англійський джентльмен, який занадто любить свою роботу. Я не хочу завдати леді Чеддерс найменшої образи… Не хочу завдати шкоди її репутації.

Флемінг знову зареготав.

— Так і мало б бути, якби леді Чеддерс не була господинею борделю… Яка репутація може бути у дорогої шльондри? Алексе, мені здається, ви постійно забуваєте про цю дрібничку!

Марко схрестив на грудях руки і подивився на Флемінга, як на немудрого.

— Яне, це для вас вона — власниця борделю, дорога шльондра і що там ще. А для закоханого у неї британського журналіста Алекса Мак-Міллана вона, екзотична Сибілла Чеддерс, прекрасна леді, жертва, нещасна жінка, яку непереборні життєві обставини примусили взяти на себе ганебну роль.

Ян згідно похитав головою.

— Розумію… Ідете від протилежного. Що ж… можливо, у цьому і є сенс. Прості людські цінності завжди у ціні, як ви кажете. І що ж ви збираєтеся робити далі? — знову поцікавився він.

Марко налив собі й Флемінгу бренді.

— Буду її уважно слухати. Усе, що вона розповідає. Витирати їй сльози і підносити срібну ложечку з кокаїном до ніздрі…

— Ви гадаєте, таку, як Сибілла, так просто змусити говорити про себе? — гмикнув Флемінг.

— Друже мій… — Марко відпив пекучої рідини. — Хай як цинічно це прозвучить, говорити готові геть усі… А особливо жінка, яка потрапила у халепу і давно втратила надію вибратися з неї. Біда у тому, що слухати зазвичай таку жінку нікому. Якщо усе складеться, ми отримаємо усю необхідну інформацію, а сама Сибілла Чеддерс як свідок обвинувачення постане на суді Вільяма Семпілла у Лондоні.

— Браво! — Флемінг заплескав у долоні. — Мені б вашу упевненість, Мак-Міллане. Дай Бог, аби так і сталося. Та все ж мене цікавить просте питання… Ви не бажаєте близькості з нею… Я розумію ваші причини, хоч для нашого роду занять вони не мали б стати на заваді…

Марко хруснув пальцями.

— Хай вас це не турбує, мій друже.

Наступного ранку залишений на конторці адміністратора готелю умовний знак — пакунок із російськомовним путівником по Харбіна для Алекса Мак-Міллана — означав тільки одне: Бендеру треба з Марком терміново побачитися.

Це означало важливі новини, на які необхідно оперативно відреагувати, тож Швед, давно готовий до виходу, одразу рушив на зустріч зі своїм інформатором.

Пельменна «Донг-Фанг» знаходилася далеченько, але попередня автопрогулянка була вкрай необхідна.

Опинившись у вирі харбінських подій та ведучи світський, достатньо респектний спосіб життя, Швед розумів — приїжджій людині такого ґатунку не втрапити у поле зору совєцької спецслужби було просто неможливо.

Легенда британського журналіста, звісно, гарне прикриття, тож для її правдоподібності Шведові доводилося мало не щодня власною персоною бувати на телеграфі та відправляти на попередньо умовлену лондонську адресу «термінові» повідомлення й матеріали начебто для наступного номера «Обзервер».

Отож і сьогодні, побувавши на телеграфі та відправивши «на редакцію» традиційне послання, Швед якийсь час ще кружляв містом, зупиняючись то біля книжкових крамничок, то біля театральних тумб.

Зрештою його новенький «Форд» зупинився на паралельній до пельменної «Донг-Фанг» вулиці. Тут Марко знову пройшовся пішки і нарешті опинився за столом перед геть змарудженим Бендером, що уже двічі встиг поснідати.

Замовивши традиційні китайські пельмені, саке та зелений чай, Швед запитально поглянув на старого авантюриста.

— Значит, вчера я снова околачивался возле почтамта, — тихо, без передмов почав він. — Там много приезжих: кто за своей корреспонденцией приходит, кто, наоборот, отправляет письма и телеграммы… Думаю, дай попробую со своими путеводителями, заодно и послушаю, о чем народ судачит… И вот, подъезжает, значит, почтовая повозка, — багатозначно продовжував він. — Я уже не раз ее видел там, загруженную до отвала дипломатической корреспонденцией, тщательно упакованными и запечатанными сургучом посылками.

— И? — проказав Марко із набитим ротом, уважно слухаючи, до чого веде Бендер.

— Так вот… Я подошел ближе. Ответственный пошел за грузчиками, а я заговорил с извозчиком, который разгрузку поджидал. Предложил, когда он освободится, угостить его в ближайшем питейном заведении, мол, хочу с его помощью свое дело продвинуть, — через почту, значит, свои путеводители распространять… Выпил он, закусил шанежками с мяском, — продовжував Бендер, — а я, значит, еще подливаю. И после третьей рюмки лед наконец тронулся! От него, голубчика, я узнаю, что все эти посылки он доставляет с одного и того же адреса.

— Какого именно? — промокнув серветкою губи Марко.

— Улица Яо-цзин, дом 22, — прошепотів Бендер. — Почему посылки в таком количестве, как и что в них — он понятия не имеет. Но вот только по адресу этому находится…

— Советское генконсульство, — мовив Марко.

— Именно! Советское генконсульство, — ствердно хитнув головою Бендер. — Только вот еще в чем странность: мой новоиспеченный знакомец оказался не из простых. Грамотным оказался, из бывших владивостокских инженеров. Здесь, в Харбине, долго маялся без работы, пока не устроился всеми правдами и неправдами на харбинский главпочтамт корреспонденцию возить. Языкам он оказался обученным и очень удивился, почему это посылки все из советского генконсульства, а надписи на сургуче — на японском и английском. Да и адресаты этих посылок — по всему Дальнему Востоку…

Марко примружив очі.

— Вы имеете в виду, Бендер, что посылки, поступающие из советского генконсульства, вот так незатейливо выдаются за иностранную корреспонденцию и рассылаются по всей Маньчжурии? — перепитав він.

— Именно! — вигукнув Остап Бенедер. — Именно так! Но и это еще не все! Вчера я попросил его — за определенную плату, конечно, — сделать небольшой конфуз… Якобы нечаянно обертка одной из посылок повредилась. Словом, посмотреть, что там. И вот что внутри оказалось…

З цими словами Бендер сягнув рукою до свого портфеля, дістав звідти ще один путівник і подав Маркові.

Усередині буклета лежали зіжмакані аркуші. Дрібні стежинки ієрогліфів, значення яких Марко не розумів, доповнювали цілком зрозумілі агітаційні комінтернівські сюжети братання китайських і радянських робітників на тлі профілю Леніна, кумачеві прапори з російськомовними надписами «Долой империализм! Грядет мировая революция!»…

— Это все? — поцікавився Марко, ховаючи агітки собі до кишені.

Остап Бендер ствердно кивнув.

— Однако вы поиздержались, друг мой, на этого извозчика, — Швед дістав купюри, вклав їх до путівника і передав Бендеру. — Здесь компенсация ваших затрат и усилий, а также еще немного, если придется снова с этим добрым человеком посидеть в питейном заведении.

— Или оплатить его услуги, — додав Бендер.

— Или оплатить его услуги, — погодився Швед.

За кілька днів травень добігав до кінця.

І хоч на вулицях міста витало похмуре напруження, воно не могло зіпсувати ясну блакить харбінського неба та свіжі сонячні ранки чи зупинити пожвавлення на набережній.

Тут, куди не ступи, зі своїми тацями вешталися торгівці солодощами та сувенірними дрібничками; піщані пляжі у пошуках вдалих фотографічних кадрів заполонили заможні відпочивальники з новомодними «ляйками»[5] на шиях.

Закохані парочки неспішно прогулювалися уздовж берега, ховаючись під час поцілунків за бамбуковими різнокольоровими парасольками.

Свіжопофарбовані до весни пароплави, білосніжні яхти та човни снували широким, звивистим руслом Сунгарі, сміливо розсікаючи брунатно-мутну товщу ріки.

Особливо вражаюче виглядали на воді традиційні джонки, чиї вітрила кольору червонястого пергаменту нагадували пошарпані крила міфічних китайських драконів.

Вибравшись на зустріч із Джейкобом Морландом, Марко відчув, наче важкий непідйомний тягар ліг йому на груди, заважаючи дихати, відчувати, думати.

Він не бачив її уже три місяці. Не чув її голосу.

Обличчя Елізабет чи не щодня ввижалося йому серед перехожих на вулицях Харбіна, а тут, на залитій сонцем набережній, серед веселого сміху і розмов незнайомих людей його раптом накрив такий сум за Лізою, аж грудка у горлі стала. Із болем подумав, що зовсім не пам’ятає личка маленької Маргарити, яку і на руках потримати досхочу не встиг. Взагалі не пам’ятає… Щось примарне, загальні риси, маленькі дитячі долоньки і ніжки, біленька мереживна ковдрочка… Ото й усе.

Морланд запізнювався, хоч мав бездоганну звичку приходити на зустрічі раніше на півгодини. Та не цього разу.

Нарешті він з’явився, крокуючи геть непрогулянковою, поспішною ходою з протилежного боку набережної. У руках тримав згорнуту трубкою газету. На завжди спокійному обличчі лежала тінь занепокоєння.

— Перепрошую за спізнення, — проказав відривисто, — але я мав дізнатися, що там сталося. Китайська поліція годину тому увірвалася до радянського генконсульства, мій друже… Отак!

Марко тільки бровами зарухав.

— Невже? Отже… почалося.

— Так, почалося, — продовжував Морланд. — До того ж дуже цікаво. Наші радянські колеги якраз були зайняті тим, що палили документи. Китайцям довелося більшість тих документів рятувати, витягували просто з полум’я…

— І надибали щось суттєве?

— Аякже, — Морланд ледь розтягнув губи у холодній посмішці. — Серед захопленого майна були знайдені вельми майстерно виготовлені печатки. Ними запечатували листи і посилки із совєцькими пропагандистськими матеріалами, видаючи їх за американську, британську та японську поштову кореспонденцію…

— І британське посольство уже виказало своє невдоволення? — поцікавився Марко, скоса поглядаючи на Морланда.

— Аякже, — знову мовив той. — І не тільки ми. Янкі лютують. А японці… Як ви розумієте…

— Так, кому-кому, а японцям цей конфуз повністю розв’язує руки.

— Усе було обставлено дуже добре, — продовжив Морланд, нарешті розгортаючи газету, яку тримав у руці. То був ранковий випуск «Норд Чайна Дейлі Ньюз» з отакенною передовицею під виразним заголовком «Маньчжурія у червоних пазурах»… Нижче красувалися зображення радянських агіток.

— Щоб дізнатися подробиці, я зателефонував до редакції, — продовжив Морланд. — Мені відповіли, що усі матеріали було подано анонімно. А у той самий час до харбінського радянського генконсульства увірвалася китайська поліція. Уявіть собі, під приводом того, що у ньому у ту мить начебто проводиться зібрання Комінтерну. Арештували близько вісімдесяти чоловік. У тому числі і співробітників консульства — радянських дипломатів. Феєрична робота!

— За таке справді варто випити, — хитнув головою Марко.

Морланд уважно подивився на Шведа.

— Алексе… Ця ваша провокація досить ризикована, хоч, не приховую, на руку усім. Якщо буде загострення — совєти втратять ініціативу. А значить, і КВЖД скоро повністю опиниться в руках у китайського уряду…

— І я так думаю, — погодився Швед. — Нам тільки й залишиться, що дочекатися розірвання Китаєм дипломатичних стосунків із СРСР, — він за звичкою потер чоло. — Звісно, можуть початися арешти радянських працівників залізниці, — додав він, — на ґрунті того, що вони займаються комуністичною пропагандою. Шкода, постраждає стільки безневинного люду…

— Нехай про це думають радянські дипломати, Алексе… — поплескав Шведа по плечу Морланд. — То не наша справа. Зрештою, ті, хто має глузд у голові, нізащо не повернеться до совдепії. Світ он який широкий… А ви… будьте обережні. І пам’ятайте: у разі чого я зможу організувати вам терміновий вихід із Харбіна.

Вона вже й сама не знала, на що сподівається. Уперше за довгий час у її думках панувало цілковите сум’яття. Ніби в голові пробили отвір і замішали мізки ложкою в одну в’язку сіру масу.

Що вона собі думає? Ким себе уявила?

Однак безкінечне очікування візиту Алекса до клубу чи бодай звісточки від нього з кожним днем ставало усе нестерпнішим і зводило її з розуму. Змушувало забути, як усе є насправді…

Бажання знову побачити його перейшло у хворобливі, болісні відчуття, у прояви задухи, коли вона прокидалася, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута безжальною хвилею на розпечений сонцем берег.

Солодкий щем у грудях перетворився на шалений вир, що прагнув вивільнення.

Часто після нічної присутності у клубі, повернувшись до своїх апартаментів, вона замість того щоб вкластися у ліжко, годинами блукала кімнатами, не знаходячи собі місця.

Ось і зараз Сибілла почувалася сама не своя. Його знову не було. Він не прийшов. До клубу перестав навідуватися навіть цей дурник, Флемінг…

Аби хоч трохи заспокоїтись, покликала служницю-китаянку, аби та розтерла їй напружену спину та плечі, іншій наказала принести вина та нагріти окропу, аби додати його до теплої води у ванній.

Нарешті прогнала усіх геть, сама роздягнулася і занурилася у застиглі пінні хвилі.

Жадібно ковтаючи п’янке вино, уже за кілька хвилин відчула, що захмеліла.

За вікном починало ясніти.

Проклятий… Де ж він? Чому не приходить більше? Чому знущається над нею? Що це за гра така? Так витончено й цинічно над нею не знущався ні дурисвіт Шуберт, ні самозакоханий Семпілл… Ні навіть ВНК. То чому ж із цим дивним чоловіком нічого не вдіє, а сама до божевілля підпала під його чари?

Може, то її чаша наповнилася? Може, немає більше сили і душа її прагнула свободи? Невже з НИМ вона здатна її отримати?

Сибілла перевела подих.

Так, у глибині душі її темно, як у бездонному колодязі, її таємниці, жахливі сліди минулого відлякали б кого завгодно.

Та хіба у Харбіні чоловіки замислюються над такими дрібницями?

Алекс Мак-Міллан…

Цей романтичний і водночас холодний як лід британець!

Господи! Якби ж це була правда! Якби ж він і справді став її порятунком!

Несподіваний стукіт у двері змусив Сибіллу стрепенутися. З-за одвірка вигулькнуло заспане обличчя служниці-китаянки.

— Чого тобі, дурепо? Я ж вас відпустила! Чого не спиш? — зло проказала Сибілла.

— Леді Чеддерс… — служниця промовляла ламаною англійською налякано і тихо. — Там… там… я їй казала, що ви приймаєте ванну, що ви стомлені, та вона не слухає мене…

Раптом наче якась невидима сила шарпнула дівчину назад.

Голова служниці зникла, двері на мить причинилися.

За ними почувся виразний шурхіт і вовтузня.

Сибілла рвучко підвелася у ванній, простягнула руку, намагаючись дотягнутися до рушника.

Двері знову прочинилися. Налякані очі служниці-китаянки — вузькі, розкосі — незвично округлилися. Вони нажахано виглядали з темряви, з-за плеча молодої жінки, що стояла на порозі ванної кімнати і міряла Сибіллу зневажливим поглядом.

Супроти оголеної, мокрої Сибілли, що розгублено стояла у ванній, немов застигла статуя, несподівана відвідувачка мала цілком бездоганний вигляд: вкладене легкими хвильками русяве волосся охайно виглядало з-під темного капелюшка. Коричнева шерстяна «двійка» — спідниця і жакет — були досить пристойними, як і бант блакитної блузи, що виглядав поміж відлог жакета. Дивне поєднання коричневого і бірюзового жінці дуже пасувало.

У лівій руці вона тримала шкіряну сумочку, трохи розстебнуту. У її нутро були красномовно занурені пальці правої руки.

Сибілла відчула, як по спині пройшовся легкий холодок.

Ні… не сьогодні, не зараз! Не так…

— Ви ж не застрелите мене, пані Воскресенська? — проказала Сибілла зрадливо тремтячим голосом, хоч і намагалася додати йому усієї впевненості, на яку була здатна. — Може, для початку скажете, у чому я провинилися перед товаришами?

Вона граційно ступила на холодні кахлі. Її оголена постать, наче різьблена античними скульпторами, була навіть на упереджений жіночий погляд прекрасна.

Та несподівана гостя навіть не ворухнулася. Мовчки стояла у своїй виразній позі, наче й справді була готова щомиті витягнути із нутра дамської сумочки зброю і вистрелити у Сибіллу, не замислюючись.

Ця оголена Сибіллина краса раптом збентежила її. Вибила з колії.

Вона знітилася, наче зменшилася у зрості, розглядаючи округленими від несподіванки очима оголену постать тієї, якій заздрила.

Сибілла це відчула. Зрозуміла якимось сьомим чуттям. І раптом той елегантний костюм непрошеної гості став жалюгідним і потворним, статура — приземистою і не надто ладною, і вже капелюшок й підбори не додавали їй зросту, і кучерики з-під капелюшка виглядали безглуздо.

— Що вам знадобилося від мене такої ранньої години, пані Воскресенська? — повторила Сибілла англійською більш упевнено, переводячи погляд із сумочки на обличчя гості.

— Прикройся, «венера»! — зневажливо і хрипко проказала та. Підступила ближче, вхопила рушник і кинула його просто в обличчя Сибіллі. — И разговаривай со мной по-русски!

Сибілла знервовано вхопила рятівний шмат матерії, швидко загорнулася у нього.

— Хорошо… — повторила Сибілла. — Я поинтересовалась, что привело тебя ко мне в такую рань. Да еще совершенно одну. Уж извините, товарищ Воскресенская, но здесь не одна из ваших чекистских контор.

Гостя зблідла, але взяла себе в руки. Терпляче дочекалася, поки Сибілла накине халат, і нарешті промовила, наче випльовуючи кожне слово:

— Ты, подстилка буржуйская, якшаешься здесь со всеми от русских до китайцев! Знаешь, что позавчера было совершено нападение на советское генконсульство? Почему от тебя не получили даже намека о предстоящих облавах? Почему свою работу не делаешь? Для чего мы тебя, крысу бездомную, содержим?

Сибілла голосно розсміялася.

— Зоя… Ты в своем уме? Откуда же мне знать было, что подобное произойдет? Китайцы приходят сюда поиграть в карты, с девушками развлечься, а не излагать мне, где произойдет следующая облава!

Воскресенська видихнула з притиском крізь дрібні зуби. Однією рукою вхопила Сибіллу за горло, а іншою знову полізла до розстібнутої сумочки.

Сибілла налякано скосила погляд униз, та Воскресенська замість зброї дістала із сумки зігнуту вдвоє газетну рурку.

— Знаешь, что это? — гаркнула вона. — Знаешь, сука?

Сибілла скосила погляд убік.

Воскресенська, не відпускаючи шию Сибілли, енергійно затріпала рукою, розпрямляючи ту газетну рурку, і тицьнула розгорнуту сторінку Сибіллі просто перед очі.

— По-английски, говоришь, умеешь? Читай, читай! А потом сожрешь эту газету. Ей-6огу, сожрешь!

Сибілла ледве вдихнула повітря, закашлялася. Воскресенська трохи послабила хватку і знову тицьнула газетною сторінкою Сибіллі в обличчя.

То був щоденний ранковий випуск «Норд Чайна Дейлі Ньюз». «Маньчжурія у червоних пазурах»… — прочитала Сибілла промовистий заголовок.

— Зоя… Зоя… — намагаючись вивільнитися з рук Воскресенської, благального промовила Сибілла. — Не понимаю, при чем здесь я? Откуда мне было знать, что произойдет в генконсульстве? Откуда мне было знать об этой газете?!

Воскресенська штовхнула Сибіллу на стілець. Та, боляче вдарившись об його ніжку, скрикнула, але слухняно сіла.

— Я тебе объясню, если ты делаешь вид, что не понимаешь, в чем дело. Эта английская газетенка, — Воскресенська знову затрясла газетою перед обличчям Сибілли, — эта английская газетенка вышла именно в тот момент, когда на территорию советского генконсульства ворвалась китайская полиция. Арестовали много наших товарищей! Изъяли много важных документов, листовки, печати… Улик достаточно, чтобы предъявить советскому правительству ультиматум и начать военные действия! Благо, что все ценности удалось вывезти раньше… Автор этой статейки — аноним, — гмикнула Воскресенська. — Но мы прекрасно осведомлены, с кем ты проводишь время. Этот британский журналист…

Алекс Мак-Миллан! Наши видели тебя с ним накануне произошедшего, ты выезжала отсюда в его автомобиле! Не много ли совпадений? Ты сливаешь ему информацию, которую должна поставлять нам? Ты решила завалить всю нашу работу? Говори-и-и! Откуда у этого британского щегла изображения наших листовок? Откуда у него столько информации?

Сибілла якийсь час сиділа тихо, не ворушилася, очікуючи, коли перша хвиля гніву Воскресенської спаде. Вона знала: у неї є шанс вижити, поки вона тут, на своїй території. Немає сумніву, що Зоя прийшла сюди не одна. Саму її бодігарти просто не впустили б до клубу. Безперечно, вона приїхала зі своїми мордоворотами, з контори совєцького нафтового синдикату, який лише слугував прикриттям для резидентури ОДПУ в Харбіні. Якщо Воскресенська поволоче її на одну з конспіративних квартир ОДПУ, назад вона, Сибілла, навряд чи повернеться живою…

— Зоя, Зоя… Не надо обвинять меня в том, о чем я понятия не имею… — з благанням у голосі проказала вона. — В клуб приходит много мужчин, Мак-Миллан один из них… Клянусь тебе! Он пригласил меня пообедать! Только и всего… Я согласилась, так как месяцами не покидала стен этого клуба… Я просто позволила себе расслабиться… Я… Ничего не завалила, я ему ничего не говорила! Клянусь тебе! Клянусь, Зоечка!

Ці жалібні благання лише ще більше розлютили Воскресенську.

— Ты врешь! Ты все врешь! Ты забыла, кем была и откуда я тебя вытащила? Ты забыла, что всем, что у тебя есть сейчас, ты обязана не своему британскому хахалю, которому ты сегодня и даром не нужна, а исключительно мне и товарищам?! — вигукнула вона. — Твоя жалкая жизнь — вот она где у нас! — Воскресенська підняла стиснутий кулак до Сибіллиного носа.

Ручка у неї була маленька, як і зріст, пальчики — без манікюру, з обгризеними нігтями… Хоч як пристойно одягни цю чекістку, її пролетарське походження приховати було складно.

Сибілла відчула, як сміх підступає їй до горла. Ці обгризені нігті! Цей розлючений вираз обличчя агентки ОДПУ! Тільки б не розсміятися! Тільки б не розсміятися!..

Раптом лють Воскресенської затихла так само раптово, як і спалахнула.

— Вот что, — проказала вона тихо, змовницьки, наче до давньої подруги. — Ты пригласишь его к себе! Сюда!

— Кого? — перепитала Сибілла. — Мак-Миллана? — Вона гортанно розсміялася і захитала головою: — Он не придет! Он уже несколько недель не показывается в клубе!

— Значит, ты будешь более настойчива, более убедительна! — повторила Воскресенська. — Ты сделаешь все от тебя зависящее. Не мне же тебя учить… И он придет! Иначе… За твою жалкую жизнь никто не даст и ломаного гроша!

Сибілла нервово ковтнула повітря.

— Зоя, почему ты мне все время угрожаешь? Почему запугиваешь меня все время? Мы же… мы же на одной стороне! Мы занимаемся одним и тем же делом! Мы…

— Не сме-е-е-ей!!! — гукнула Воскресенська. — Не смей, позорная шлюха, сравнивать меня с собой! И умничать не смей! Мы с тобой не одного поля ягоды! Либо завтра вечером, около полуночи здесь будет твой британский журналист, либо твой посиневший труп утром выловят из Сунгари…

Сибілла стулила повіки, ніби відгородилася від розлюченої мегери Воскресенської, і глибоко вдихнула повітря.

Ці погрози вона чула вже не вперше. Тож і реагувати на них треба спокійно. То у неї метода така — залякати, загорланити вуха і мозок. Чого іще могла навчитися Зоя Воскресенська, з чотирнадцяти років працюючи у ВНК? Та й зараз ще зовсім молода, але люті й ненависті їй не позичати! Чого можна чекати від Зої, з молодих нігтів вихованої на подібних ідеалах?

— Вот что еще… — озвалася Воскресенська знову. — Пока я тут с тобой беседую, товарищи разгружают ящики…

— Какие еще ящики? — здивовано поцікавилася Сибілла. — Зоя… Мы так не договаривались… Это…

— А мы с тобой вообще ни о чем не договаривались, — відрізала та. — В генконсульстве такое хранить тепер небезопасно, в конторе синдиката — тоже… Кто знает, чем эта заваруха завтра для нас обернется. А подвал твоего борделя очень даже подойдет!

Сибілла закліпала очима.

— Хоть скажи мне, что в этих ящиках? — благально промовила вона. — Если вдруг китайская полиция нагрянет — я должна знать, из-за чего рискую…

— Если китайская полиция нагрянет, — Воскресенська поблажливо усміхнулася, погладила Сибіллу по мокрому волоссю, — мы тебя знать не знаем. Ты же у нас кто? Англичанка! Так ведь, леди Чеддерс? Не переживай, пока твой клуб связан с именем твоего английского лорда, никто тебя в Харбине не тронет. Кроме нас, разумеется. Знать, что в ящиках, тебе не обязательно. Да и вообще лучше не знать. Собирались на днях все это добро отправить в Москву, не успели. Ничего, в ближайшее время товарищи найдут способ вывезти все это отсюда. Так что сиди и помалкивай…

Сибілла мовчки кивнула.

Усе, що вона могла демонструвати у присутності Зої — це німий послух.

А Воскресенська підійшла до вікна, відсунула важку портьєру, глипнула крізь скло у внутрішній двір будівлі.

За вікном уже розвиднілося.

— Пора! — мовила вона. Обернулася, глипнула ще раз на Сибіллу Чеддерс своїм гострим, як бритва, поглядом. — Ну, будь умницей.

Сибілла знову мовчки, покірно хитнула головою.

Воскресенська попрямувала до дверей. За якусь мить стукіт її підборів віддалився і стих, а Сибілла усе ще сиділа у ванній кімнаті на стільці, намагаючись зібрати докупи розгублені думки…

Отже… Зоя бажає, щоб вона заманила у пастку Алекса Мак-Міллана! Алекса, її останню і єдину надію вирватися з цього пекла! Що чекає на нього — неважко здогадатися. Якщо китайська поліція увірвалася до генконсульства завдяки його інформації, якщо він справді дізнався про підривну діяльність товаріщєй Воскресенської… Власне, мертве тіло уже нічого не скаже, а місцева поліція буде надто заклопотана, щоб розслідувати вбивство британського журналіста. Так, до справи може підключитися британське консульство, зрештою, його друзі вимагатимуть розслідування, але чи дасть це якийсь результат? Та й чи буде тіло? Чи залишать товаріщі Воскресенської від нього бодай щось? Сибілла пам’ятала заповнені вапном та водою глибокі ями, куди скидали тіла розстріляних. Така суміш роз’їдала мертву плоть, не залишаючи від неї сліду… Швидше за все, вирішать, що Алекс Мак-Міллан просто подався кудись із Харбіна!

До того ж він веде достатньо вільний та забезпечений спосіб життя — що дивного у тому, що заможний журналіст вирішив податися з гамірного Харбіна у мандри в пошуках нового цікавого матеріалу, не ставлячи нікого до відома?

Страшне видиво скривавленого, напівроз'їденого вапном тіла Алекса стояло перед очима так виразно, що Сибілла аж головою струсонула.

Ні, вона не чекатиме більше ні хвилини!

І так достатньо часу втрачено! Зараз вона одягнеться і піде до нього… До Алекса Мак-Міллана! У такий час він має бути у своєму номері. Вона одягнеться якомога простіше, та й хто упізнає у ній Сибіллу Чеддерс без потворних білил на обличчі?

Навіть якщо він там, у своєму номері не один, навіть якщо не сам…

Вона мусить побачити його! Мусить попередити! Чого варте тоді її нікчемне життя?

Ранкові візити кур’єра, який приносив свіжу кореспонденцію та путівники для британського журналіста Алекса Мак-Міллана, у готелі «Харбін» уже давно нікого не дивували. Цей чоловік підробляв де тільки міг і, певно, здобув прихильність заможного британця, раз удостоївся честі працювати на нього.

Консьєрж узяв з його рук пакунок із газетами, журналами і конвертами та посміхнувся у відповідь:

— Усе як завжди? Не турбуйтеся, обов’язково передам усе містеру Мак-Міллану особисто у руки.

Чоловік поправив нового кашкета і приязно усміхнувся у відповідь. Він геть не розумів англійської і заледве знав кілька фраз французькою. Ті іноземні слівця, які раніше час від часу він полюбляв вставляти у свою і так вельми барвисту мову, були зовсім не виявом його лінгвістичних талантів, а радше умінням пристосуватися та відволікати увагу.

Китайські та японські ієрогліфи Бендер запам’ятовував за виглядом, як малюнки, а назви ресторацій, де він продавав свої путівники, довго і старанно зубрив напам’ять. Однак у даному випадку привітності консьєржа та шанобливо проказаного ним імені «Мак-Міллан» було достатньо, щоб Остап Бендер зрозумів — вони вкотре порозумілися!

Вже повернувшись і ступивши крок до виходу, Бендер раптом застиг на місці.

Жінка, яка увійшла до готельного холу, видалася йому на диво знайомою. Дуже знайомою…

Її обличчя, ледь приховане за блакитним серпанком короткої вуалі, що, звисаючи із модного капелюшка, тремтіла при кожному її подихові, він уже десь бачив! Її витончена постать у блакитному костюмі-двійці, руки — у білих мереживних рукавичках — о-о-о, Бендер був готовий закластися — незнайомка була йому знайомою… Тільки звідки він міг знати таку вишукану леді?

Вона видавалася схвильованою, навіть трохи розгубленою. Роззирнувшись, молода жінка на мить застигла посеред холу, а потім впевнено попрямувала до консьєржа. Пройшла повз Бендера, не удостоївши його навіть поглядом, наче він був порожнім місцем. Остап мимоволі сповільнив крок.

Незнайомка привіталася. Вона розмовляла англійською, тож Бендер, звісно, не второпав ні слова. Та раптом почув знайоме «містер Мак-Міллан»… і цього було достатньо, щоб він зупинився й обережно озирнувся назад.

Пані щось говорила консьєржу, а той люб’язно, як і належить вишколеному готельєру, відповідав.

Пані, з усього видать, поспішала. Її черевички нетерпляче зацокали услід консьєржу, який, напевно, запропонував їй супроводити до номера… містера Мак-Міллана.

Остап нервово потер лоба. Заплющив очі… так споглядати внутрішнім поглядом образ цієї жінки йому було легше.

Думай… Думай! Звідки ти її знаєш? Звідки?

Видіння стало настирливим. Остап Бендер відчув, як у голові заскрипів мозок, витягаючи зі своїх закапелків спогади…

Звідки він її може знати? Таке знайоме обличчя! Такий знайомий погляд! ЗВІДКИ?

І раптом… Остапа Бендера накрило.

Він застиг, як укопаний, ляснувши себе по лобі від несподіванки…

Він зрозумів, звідки знає її. Він зрозумів, чому так боляче різонуло мозок! Він… упізнав її!!!

— Містере Мак-Міллан… Вибачте, що турбую вас… Леді сказала, що ви чекаєте на зустріч із нею і попросила провести її до вашого номера…

Консьєрж винувато усміхнувся, не зводячи зі Шведа запопадливого погляду.

Марко, прочинивши двері трохи ширше, угледів за консьєржем… Сибіллу Чеддерс!

Його домашній вигляд у халаті і нічній піжамі змусив Сибіллу стрепенутися.

Вона нервово гризла губи, благально дивлячись на нього, щоб він не видав її обману.

— О, так, звичайно! Дякую, мій друже! — Марко хитнув головою. — Я забув попередити вас увечері, що очікую на зустріч із леді… Пані… радий вас бачити! — подав він руку Сибіллі, щоб та подала йому свою. Для поцілунку.

— Містере Мак-Міллан, ледь не забув… Унизу, на моїй конторці вас очікує ранкова кореспонденція, — доповів консьєрж.

— Чудово, мій друже! — Марко усе ще тримав Сибіллу на порозі свого номера. — Я згодом спущуся і заберу. А також віддячу вам за допомогу моїй гості…

Консьєрж шанобливо вклонився і пішов. Марко впустив Сибіллу до свого помешкання.

Тільки-но за ним зачинилися двері, вона рвучко повернулася до нього.

Її збуджений стан видавав схвильований погляд очей, тремтіння подиху й уст.

— Сибілло… Ти тут? Що сталося? — мовив Марко, злегка усміхаючись. — Ти така схвильована… Що сталося, люба?

Вона не відповіла.

Рвучко кинулася до нього, обійняла, піднялася навшпиньки і припала до його губ пристрасним поцілунком.

Якусь мить він не відсторонював її. Терпляче чекав, поки її вуста блукають його обличчям, цілуючи щоки і очі.

— Сибілло… Що сталося? — повторив нарешті знову.

— Я… я… Я так більше не можу… — прошепотіла вона, знімаючи з голови капелюшок. — Алексе… Я більше так не можу… Не можу без тебе!

Він занурився обличчям у волосся, від якого пахло брутально-збудливо.

— Сибілло… Дуже сміливо з твого боку прийти сюди вранці… Але ти… ти сама не своя!

— Так… Так! Ти зробив мене такою, несамовитою, Алексе! — проказала вона. — Поцілуй мене. Чуєш?

Він мовчки дивився на неї, немов вивчав риси її обличчя для майбутнього полотна.

— Алексе, — зашепотіла пристрасно, — чому ти знущаєшся з мене? Ти ж усе зрозумів… Ти давно усе зрозумів!

— Люба… Хіба ця зустріч не варта була твого і мого очікування? — почула вона у відповідь.

— А якби я не прийшла? Якби я не прийшла сьогодні? Якби мені не увірвався терпець? — проказала вона. — Я жадаю тебе, Алексе! Я жадаю тебе!

— Маємо набратися терпцю, люба моя Сибілло! — Швед злегка відсторонив її. — Маємо потерпіти! Я справді був заклопотаний… Адже ти розумієш, я сюди не на курорт приїхав. Харбін — як порохова бочка! Я не міг відволікатися ні на що, бо ті матеріали, які я подаю до Лондона, мають бути на вищому рівні. Але… Але я радий, що ти зараз тут! Що ти прийшла… і нарешті поміж нами немає жодних непорозумінь.

— Я маю ще дещо тобі сказати, Алексе… — нарешті вимовила Сибілла, видихнувши і трохи прийшовши до тями. — Будь обережним! Є люди, які хочуть заподіяти тобі лихо. Вони підозрюють тебе у тому, що ти дізнався про справи у совєцькому генконсульстві і навів туди китайську поліцію…

Марко розсміявся.

— Яка дурниця, люба! Звідки мені про таке знати? Я не цікавлюся совєтами та їхнім нікчемним харбінським консульством. У мене є достатньо цікавіших та важливіших тем…

— Але у одній із британських газет анонімно вийшла стаття і у її авторстві ці люди підозрюють тебе, Алексе!

Марко уважно подивився Сибіллі в очі.

— Що то за люди такі? Звідки ти все це знаєш і чому розповідаєш мені про це?

Вона похитала головою.

— Ти забуваєш, хто я і які люди бувають у моєму клубі… Це все дівчата розповіли… Вони завжди доповідають мені про усе, що почують, — почала Сибілла. — Учора вони обслуговували якихось росіян із радянського нафтового синдикату…

Сибілла відвела погляд, та Швед узяв її обличчя в долоні і повернув до себе.

— Сибілло, люба, не тривожся за мене будь-ласка, — сказав у відповідь якомога лагідніше. — Я спроможний дати собі раду. Не забивай свою прекрасну голівку дурницями! Ну?

Вона відійшла на півкроку, щоб за мить знову пригорнутися до нього.

— Алексе… Я кажу правду. У Харбіні повно радянських шпигунів… Ти міг комусь перейти дорогу. Будь обережним!

— Буду. Обіцяю. Тільки от зараз… Сибілло, зараз, на жаль, я мушу попрощатися з тобою! Маю кілька важливих зустрічей вранці.

— Ти не розумієш! — промовила вона у відчаї. — Ти не розумієш, не усвідомлюєш небезпеки, яка тобі загрожує!

— Усвідомлюю! — Марко погладив її по волоссю. — Але маю важливіші справи, ніж сидіти у номері готелю і перейматися власного безпекою.

— А для мене важливе тільки те, що я зараз тут, із тобою… — прошепотіла вона.

— Я знаю… — ласкаво промовив він. — Я прийду до тебе. Увечері.

— Алексе… — в її очах блищали сльози. Вона зібралася з думками і промовила: — Не приходь! Якщо тобі дороге твоє життя… Не приходь! — скрикнула вона. — Я боюся, що вони заподіють тобі шкоду… Вони говорили про тебе. Вони можуть вбити тебе… Краще я… Краще я прийду до тебе… Сама.

Швед тихо розсміявся.

— Сибілло… Я увечері буду у тебе. Не говори дурниць, ніхто мені нічого…

— Я знаю точно… Я знаю цих людей, — гаряче зашепотіла вона. — Ці люди вдають із себе працівників совєцького нафтового синдикату… Але насправді…

— Що насправді? — перепитав Марко.

— Насправді вони… То радянські шпигуни. То все чекісти! Алексе… Я… я прийшла не тільки для того, аби побачити тебе. Але й щоби попередити тебе. Вір мені! — по її блідому обличчю покотилися сльози. — Чуєш, вір!

— Сибілло… що з тобою? — насторожено перепитав він. — Ти мені щось не договорюєш? Якісь натяки, плітки твоїх дівчат із клубу… Може, краще розповіси усе, як є?

Вона мовчала, знічено прихилившись до його плеча.

— Сибілло…

— Усе, що я скажу, буде проти мене… — мовила вона. — Та нехай… Я усе розповім. Якщо ти будеш зі мною, обіцяєш допомогти мені… Забрати мене звідсіля…

Він мовчав.

— Я би радий допомогти, але не знаю, наскільки я можу довіряти тобі, Сибілло… — проказав нарешті. — Я майже не знаю тебе… Якими б ніжними не були мої почуття до тебе, як пристрасно я б не бажав тебе, але… Сибілло, я тебе не знаю… Я не знаю, хто ти, звідкіля взялася у Харбіні, чому просиш допомоги, якщо сама — англійка, а отже давно могла звернутися до Британського консульства по допомогу… Хай як я жадаю тебе… та існує ще здоровий глузд, який підказує мені, що перш ніж поринути у стосунки із тобою, я маю…

— Так… Ти істинний британець, Алексе, — зітхнула леді Чеддерс. — Розсудливий і мудрий… І ти маєш право знати мене ближче, якщо справді маєш до мене почуття…

— Люба Сибілло… — Марко узяв її руки в свої. Тонкі тремтливі пальці були затягнуті у біле мереживо — ті самі рукавички, які він їй подарував. — Я справді зараз мушу йти. Розумієш? Мені треба привести себе до ладу та іти у справах. Але увечері… увечері я буду в тебе. Що б там не сталося, я прийду. Не виходь сьогодні до зали. Нехай твій охоронець проведе мене просто до твоїх апартаментів… Я не боюся твоїх чекістів. У мене теж є зброя і друзі, на яких я можу покластися. Але ти маєш бути абсолютно відвертою і чесною зі мною. Інакше… я не зможу тобі нічим допомогти.

У погляді леді Чеддерс крізь сльози майнуло легке розчарування. Швед не міг не помітити його. Він нахилився до неї і поцілував. Уперше. Довго і ніжно. Так, як мав би поцілувати жінку своєї мрії закоханий і на все готовий заради того кохання чоловік.

Так, мабуть, уперше він цілував Елізабет тоді, у Стамбулі.

Відчув, як вона зм’якла у його руках, стала слухняною, набула форми його обіймів, наче злилася з ним.

Відчув доторк її стегон і грудей. І раптом відчув шалене, непереборне бажання. Бажання володіння жінкою. Без обличчя, без імені… Просте, чоловіче, самецьке…

Він ніколи навіть особливо не замислювався над тим, бо його єдина жадана жінка мала і форму, і образ, й ім’я. Цю нішу, як і думки, завжди займала Елізабет… Але зараз, коли відчув у обіймах іншу… Ні почуттів, ні трепету. Єдино — голе бажання.

— Іди, Сибілло, йди, — ледь вичавив із себе. — Йди, люба.

Вона ще цілувала його у відповідь, торкалася його рук. І відірватися від неї було важко.

— Іди… — прошепотів їй у губи. — Чекай мене увечері…

Леді Чеддерс знехотя відступила. Підняла з підлоги свій капелюшок. Кинула поглядом на Марка.

— До зустрічі… — промовила і за мить зникла за дверима.

Його поцілунок заспокоїв її.

Марко закинув голову, глибоко видихнув.

Годинник показував восьму. Десь за півгодини на Набережній у ресторації колишнього російського яхт-клубу на нього мав чекати Морланд.

Усе ще у піжамі й халаті, Марко був попрямував до ванної кімнати, щоб швидко поголитися і прийняти душ. Треба було поспішати. Ранок почався вельми обнадійливо і, можливо, сьогодні, якщо усе піде як слід, він зможе поставити крапку у своєму завданні щодо Семпілла… І усе скінчиться. Він нарешті повернеться додому! Так… Сьогодні усе має скінчитися! Леді Чеддерс майже готова. Якщо докласти зовсім трохи зусиль…

— Тварина ти, Шведе! — промовив сам до себе. — Натурально, тварина. Навіть не смій думати про таке. Ти просто хочеш жінку, не більше. Тримай себе у руках!

У двері номера знову постукали.

— Дідько! — тихо вилаявся Швед. — Що за напасть сьогодні така?

Стукіт у двері повторився, цього разу тихіше. Потім тихе шарудіння і голос:

— Это я, господин Мак-Миллан, Бендер…

— Еле дождался, когда она уйдет. Уже думал — как бы не случилось чего… — промовив Остап Бендер, тільки-но опинився у номері Шведа. Він був геть захеканий, — мабуть, швидко підіймався сходами.

Марко звів на нього здивований погляд.

— Что случилось, господин Бендер? Почему вы здесь? О ком вы говорите?

Той відхекався, кашлянув і нарешті випростався.

— Я узнал ее! Узнал, господин Мак-Миллан! Я ее узнал! — вигукнув Бендер, не приховуючи радості.

— Кого? — перепитав Марко.

— Даму, которая только что вышла отсюда, из вашего номера! Сегодня утром, как всегда, я принес для вас корреспонденцию. Все, как у нас условлено… И вот когда я уже собирался уходить, передав газеты и конверты вашему консьержу, я увидел ее! Она была взволнована и очень торопилась. Ее лицо… показалось мне очень знакомым, хотя я мог бы поклясться, что с такими изысканными дамами я общаюсь, исключительно предлагая им журналы и свои путеводители… Так вот, она подошла к консьержу и заговорила с ним на английском. Я различил только «мистер Алекс Мак-Миллан»… И этого было достаточно, чтобы привлечь мое внимание. Я остановился, — продовжував Бендер, — пытаясь вспомнить, откуда я могу знать эту женщину. Как я уже говорил, ее лицо показалось мне удивительно знакомым… Словно я раньше, очень давно знал ее…

— И?.. — нетерпляче проказав Марко. — Не тяните, говорите уже, друг мой!

Бендер радісно плеснув у долоні, видавши переможний клич.

— Она, конечно, не узнала меня… Да и разве могла бы она подумать, что здесь, на краю света, сможет увидеть меня снова?

— Господин Бендер… — повторив Марко.

Остап примирливо підняв руки.

— Так вот, господин Мак-Миллан… Помните, когда мы с вами в «Донг-Фанг» сидели, я еще фотокарточку среди ваших бумаг увидел… Фотокарточку красивой женщины с тонким профилем.

— Помню, — відповів Марко.

— Я еще сказал тогда, что знаю ее, хоть и не помню, откуда мне знакомо это лицо…

— Остап, не томите, говорите уже! — Швед втрачав терпець.

— Соня Эйзерманн! — торжествуючи, прорік Остап Бендер і багатозначно підняв угору вказівний палець.

— Какая еще Соня Эйзерманн? — здивувався Марко.

— Соня Эйзерманн! — повторив Бендер. — Уж не знаю, как эта женщина представляется сегодня и как она представилась вам… Но ее настоящее имя — Соня Эйзерманн. Дочь вполне добропорядочных родителей-евреев из Старобольска. В пятнадцать лет, еще совсем девчонкой она влюбилась в какого-то прощелыгу. Тот оказалася последней сволочью: доверчивую девочку обманул, наобещал любовь до гроба и склонил к побегу из родительского дома, предложив прихватить все самое ценное. Сначала все шло вроде бы ладно, но вскоре все деньги, прихваченные Соней, закончились, а драгоценности она давно заложила в ломбард. Ее возлюбленный работать не желал, промышлял мелкими кражами. Жить в Москве более было не на что. Незадачливый любовник взял кредит у своего знакомого, питавшего к Соне плотские желания, и в виде возмещения ущерба предложил ему, собственно, Соню… Тот Соню также не жаловал. Избивал, держал взаперти, привязывал на цепь, словно собачонку… Не выдержав больше насилия и не имея возможности спастись каким-либо другим способом, она улучила момент и отравила своего мучителя мышьяком, который нашла у него дома. Потом попыталась сбежать. Ее схватили и арестовали. Но вот незадача… Ее мучитель оказался не только извращенцем, но и этим, из революционеров, в подвале его дома нашлось немало подпольных листовок и детали к печатному станку. Соню на суде представили его сожительницей и также обвинили в революционной деятельности. Свой срок она отбывала на Сахалине, в Александровской тюрьме. Год отсидела в отдельной кандальной камере как отравительница и политическая преступница. Потом случилась Февральская революция и ее, как и других политзаключенных, амнистировали. Она вернулась в Москву в надежде устроить свою жизнь. Вот там-то я с ней и познакомился. И все, что знаю о ней — из ее, собственно, слов.

Марко слухав, не приховуючи свого подиву.

— Остап, а вы уверены, что это все правда? Что Соня из вашего рассказа и дама, выходившая из моего номера — одна и та же особа? — поцікавився нарешті він.

— Более чем… — емоційно запевнив Бендер. — Яв те дни в столице вел не самое благопристойное существование, о котором предпочел бы умолчать. А Соня Эйзерманн в те дни, поумневшая и осознавшая свою привлекательность, блистала на панели. Она всегда была красавицей, и даже суровая Александровская тюрьма не смогла этого изменить. Кроме того, в тюрьму она попала совсем девчонкой… Ее молодое тело смогло восстановиться, ведь в одиночной кандальной камере она не так уж и бедствовала. В Александровскую Соня прибыла в ручных кандалах, от которых очень страдала по дороге на Сахалин. Но ее красота не оставила равнодушной местных тюремных охранников и офицеров. За определенного рода услуги они были к ней благосклонны: снимали кандалы на ночь и гулять выводили, приносили юной отравительнице-революционерке и поесть что получше, и теплые вещи, и меха, и даже кое-какие украшения… Вот их-то она продала после амнистии и в Москву вернулась.

Ну, а после переворота большевиков Соня совсем расцвела. Теперь ее клиентами были все больше из новой власти, одни красные комиссары.

Я познакомился с ней в двадцать втором году, в Москве, после того как отсидел совсем недолго в Таганской тюрьме.

Мы встретились в начале марта. Был промозглый хмурый день, как сейчас помню. У меня не было ничего, кроме дрянного закутка, снятого еще до того, как я попал на несколько недель в тюрьму… К счастью, хозяин комнатушки куда-то запропастился и денег с меня никто не потребовал. Вот туда-то я и привел Соню. Чем-то я приглянулся ей. Может быть, своей дерзостью… Это теперь я совсем поник, а тогда… знал, чем очаровать молодую женщину. Денег с меня она не взяла. Я думал — уйдет… Что она рядом со мной потеряла?! А она вернулась. С бумажным свертком, в котором был хлеб, жареная колбаса и водка… Мы провели незабываемые несколько недель… Это была первая женщина, ради которой я был готов на все! Но Соня ничего не требовала. Ни денег, ничего… Дни она проводила со мной, отдаваясь мне с таким жаром, словно у нее больше времени жить не оставалось… А ночью отправлялась ублажать своих красных козлов.

Остап Бендер зітхнув і витягнув губи руркою.

— Конечно, — продовжив він, — я прощал ей все, ведь такую красоту не простить было невозможно. Да и требовать ничего от нее не мог. Она рассказала мне о себе. Собственно, всю свою историю. Каждое утро Соня возвращалась в нашу дыру не с пустыми руками. Мы не бедствовали… Но потом кое-что произошло.

Она сказала, что приглянулась какому-то чекисту. Мол, ей хотят предложить ответственную работу… в ВЧК… Я уговаривал ее как мог, но Соня была непреклонна. Сказала, что хочет начать новую жизнь, что хочет остепениться и жить в новой советской стране, как все честные люди… Мне нечем было ее удержать.

Я еще старался поддерживать кое-какой порядок в комнате, в глубине души надеясь, что она одумается и вернется. Но март закончился, а вместе с ним и наша с Соней любовь…

Последний раз она появилась в моей коморке в начале апреля. Пришла неожиданно, среди бела дня. В роскошном меховом манто ее узнать было невозможно… Но это все же была моя Соня… Сказала, что пришла попрощаться. Теперь уже навсегда. Сказала, что уезжает куда-то и я вряд ли ее еще увижу. Сказала, что будет помнить меня всегда. Оставила сверток с едой и деньги. Достаточно, чтобы продержаться несколько месяцев. Еще посоветовала убираться из этой комнатушки, мол, сглупила, когда рассказала о себе все. Теперь и я могу оказаться в небезопасности. Оставила бумажку с адресом, по которому сняла мне новую комнату, и ушла…

Жизнь и меня завертела. Снятым ею жильем я так и не воспользовался. Подался в Украину… а ее больше не видел. До сего дня. Она очень внешне изменилась. Осталась такой же красавицей, тот же тонкий профиль, те же прекрасные глаза, но это уже не та Соня…

Я так думаю, чекисты отправили ее сюда, на Дальний Восток. Здесь тогда, в двадцать втором, горячо было… Чем она занималась — могу только догадываться. Соня всегда шутила, что у нее помазание от черта — нравиться мужикам. Вот, видно, и спала со всеми, на кого ей указывали красные комиссары…

Бендер нарешті змовк.

Поки він розповідав свою історію, Марко зачудовано слухав, не перебиваючи.

Півгодини давно спливли… Морланд, певно, його не дочекався…

Але те, що він сьогодні дізнався від Остапа Бендера, вартувало багато. Отже, загадкова Сибілла Чеддерс, господиня найдорожчого борделю у Харбіні — насправді Соня Ейзерманн… Дівчина з єврейської родини, родом із Старобільська. Колишня каторжанка, проститутка, найнята чекістами для спеціальних завдань! Яке дивовижне і моторошне поєднання!

Немає сумніву, що оці крокодилячі сльози, які вона лила у його номері, — лише чергове спецзавдання чекістки і йому справді варто бути насторожі…

— Вы оказали мне неоценимую услугу, Остап! — промовив нарешті Швед. — Я признателен за ваше доверие мне.

— Нет! — зупинив його Бендер. — Нет, и не думайте… В данной ситуации я больше волновался о вас, нежели о ней. Что было, то прошло. И Сони Эйзерманн больше нет. Она для меня умерла. Но эта, новая Соня… Может статься, вы ее новое задание. Может статься, за вами уже наблюдают чекисты. Будьте настороже, господин Мак-Миллан. Мне бы не хотелось потерять столь щедрого работодателя…

Марко усміхнувся.

— Об этом не волнуйтесь, Бендер! Если бы со мной вдруг что-нибудь случилось или мне пришлось бы уехать из Харбина, я рекомендовал вас моему другу. Он англичанин. Я уверен, вы поймете друг друга. Он будет платить вам столько же. Работа будет прежней. Вы ничего не потеряете. Я сообщил ему ваш адрес и он сам найдет вас в случае чего.

— Благодарю вас, мистер Мак-Миллан! — мовив розчулено Бендер. — Вы, наверное, первый человек, который по достоинству оценил мои скромные таланты.

— А тепер… оставьте меня, Остап. Мне нужно наконец привести себя в порядок. Одну встречу я уже пропустил… — гмикнув Марко. — Теперь следует поторопиться, чтобы не опоздать и на вторую…

Бендер відкланявся. Уже майже зачинивши за собою двері, він раптом знову увійшов до кімнати.

— Мистер Мак-Миллан…

— Что-то еще, Остап? — запитав Марко.

— Да… Я совсем забыл. Вы легко сможете убедиться в правдивости моей истории.

— Каким же образом, Бендер? — поцікавився Марко. — Хотя, сказать по правде, я и так в ее правдивости не сомневаюсь ни капли…

— У Сони… У Сони Эйзерманн на запястьях остался след… От кандалов. Как бы ни были любезны с ней ее тюремщики в Александровской тюрьме, железные браслеты все-таки успели попортить ее прекрасные руки за время этапирования на Сахалин. Да и в самой тюрьме она все же была вынуждена сидеть в кандалах… Как она их не лечила потом, они остались навсегда. Красные следы вокруг запястий. Она страшно стеснялась этих шрамов. Все время прятала их под длинными манжетами, украшала запястья широкими браслетами или носила длинные перчатки… Не думаю, что со временем эти следы исчезли… Наверное, прячет их, маскирует, как и раньше…

Марко вдячно кивнув.

Таємниця леді Сибілли Чеддерс була розгадана…

Вона чекала його. Невимовно прекрасна якоюсь особливою, зрілою, магнетичною вродою. Такій вроді було важко протистояти, опиратися.

Її краса забивала думки, збивала з пантелику, змушувала хвилюватися і думати лише про одне…

Тонкий аромат парфумів огортав її невидимим серпанком. Сукня зі срібним переливом і високими, розшитими бісером манжетами їй дивовижно пасувала.

Волосся було ретельно вкладене у розкішну зачіску, яка лише підкреслювала тендітність овалу її лиця.

На обличчі — ніяких білил. Кисті рук — у білих мереживних рукавичках…

Вона кинулася до нього, щойно він з’явився на порозі її кімнати.

— Алексе… — її шепіт пролунав зовсім близько, біля вуха. Вуста торкнулися його губ, змушуючи відповісти на поцілунок, а долоні лягли на груди, змушуючи напружитися усім тілом. — Алексе… Поцілуй мене знову… Так, як цілував сьогодні вранці! Благаю!

— Сибілло… — відповів Швед. — Зупинися, зупинися, Сибілло. Ми маємо розпочати з того, на чому завершили сьогодні вранці…

— Так, — немов уві сні, мовила вона. — Це був поцілунок. Твій, Алексе, поцілунок. Вибач… я трохи перехвилювалася. Я не стрималася і нюхнула кокаїну… Зовсім трохи. Щоб знову пригадати смак твоїх поцілунків…

— Мої поцілунки і так усі належать тобі, Сибілло, — усміхнувся Марко. — Але спочатку ти маєш відкритися, довіритися мені. Твої натяки та обережна розповідь вранці геть збила мене з пантелику. Ти подобаєшся мені, ти мене зачарувала. Я казав тобі, що не зможу ризикувати усім заради жінки, якої навіть не знаю. Сядьмо, люба, і ти розповіси мені усе із самого початку. Я мушу зрозуміти, що робити далі, як убезпечити тебе… і себе. Адже, я так розумію, ті люди, росіяни, розраховують застати мене у тебе вночі. Тож у нас не так вже й багато часу…

Сибілла зітхнула. Дія кокаїну заважала їй зосередитися, але вона все ж зібралася з думками.

— Є одна жінка, — сказала вона. — Її звуть Зоя Воскресенська. Вона — росіянка. Агентка ОДПУ… Під виглядом співробітниці російського нафтового синдикату вона здобуває відомості для совєцької розвідки… Вона приходила до мене удосвіта. Алексе… Ти маєш знати… Вона давно тримає мене на гачку.

Знайомство вчорашньої Соні Ейзерманн, а сьогодні розкішної Сибілли Чеддерс із лордом Семпіллом у ВНК планували дуже ретельно. Адже Семпілл міг стати найкращим інформатором щодо бурхливої діяльності Великої Британії на Далекому Сході.

На роль спокусниці англійського лорда її затверджував сам товариш Бокій[6]. Соня для цієї ролі підходила ідеально. Вона добре володіла французькою й англійською, була витонченою і чарівною. Справжньою світською дамою.

Їхнє із Семпіллом зближення відбулося того ж таки 1922 року, у Владивостоку, за вельми пікантних обставин, щоб у англійського лорда не залишилося жодного сумніву у цілковитій спонтанності і випадковості того знайомства.

Для втілення плану її ще за півроку до того звели з одним із найяскравіших лицарів білогвардійського спротиву, красенем Костянтином Шубертом, який і гадки не мав, що прекрасне тіло поряд із ним у ліжку, яке він пестив мало не щоночі, належало не просто вродливиці, а жінці, через яку усі його слабкості, уподобання та смаки, ба навіть кожен крок ставали відомі чекістам. Картярство, найпристрасніше захоплення Шуберта після жінок та справ державницьких, уже тоді затьмарювало йому розум.

У ті останні дні владивостокського буття марноту та безвихідь підсвідомо відчували усі, хто намагався хоч якось утриматися за рятівну соломинку надії, якою після краху уряду Колчака тут, у Примор’ї, на рубежах більшовицької Далекосхідної республіки став Тимчасовий Приамурський уряд на чолі з братами Меркуловими.

Вона була з «ідейних».

Шуберт не просто відчував ту безвихідь інтуїтивно. Він добре усвідомлював неминучість остаточного і безповоротного краху усіх надій і сподівань російського офіцерства та купецтва на воскресіння великої імперії. То була лише справа часу. І це усвідомлення невідворотного аж ніяк не мобілізувало до дій, а тільки посилювало його внутрішню темряву і хандру.

Усю операцію готувала, прораховувала і координувала шмаркачка двадцяти двох років, однак уже затята чекістка з поважним послужним списком — Зоя Воскресенська. Такі не мали жалю та співчуття, не знали докорів сумління і тремтіння у руках. Ні щодо чужих, ні щодо своїх.

Для того щоб поближче підібратися до лорда Семпілла (про мздолюбство лорда уже тоді ходили чутки), товаришка Воскресенська запропонувала зіграти на отій великій слабкості Костянтина Шуберта — картярстві. Тим більше, що поряд із Шубертом повсякчас уже була вона, Сибілла. А той щиро вважав, що своїм порятунком та шматком хліба Сибілла завдячує саме йому.

Власне, на місці Сибілли підсадною качкою мала бути сама Воскресенська, та Бокій її забракував: для того, аби причарувати серце білогвардійського красеня-офіцера, а тим більше — британського аристократа, у Зої не вистачало ні світського шарму, ні потрібної елегантності, ні білизни зубів, ні легкості погляду.

«У тебе на лобі написано, Зоє — ВНК», — якось пожартувала Сибілла й отримала такого міцного ляпаса від чекістки Воскресенської, від якого щока пашіла ще кілька днів.

Отож, Зої довелося змиритися зі своєю пролетарською зовнішністю, і місце у ліжку Шуберта дісталося Сибіллі.

Як і планувалося, того вечора Костянтин Шуберт узяв її із собою до місцевої гральні. Шуберту завжди подобалося, коли вона поряд. Наче талісман. На ній була дорога сукня, обличчя Сибіллі доводилося приховувати за кокетливою вуаллю, але ніхто зі шляхетного товариства насправді не обманювався у тому, що вона — усього лише дорога шльондра Костянтина Шуберта.

Сибілла помітила його ще від дверей… Розкішний британець сидів за гральним столом невимушено, з тінню легкої нудьги на обличчі.

Семпілла до Владивостока привели справи… Однак усе пішло не так, як гадалося, і найближчі кілька днів перебування у Владивостоку Вільям Семпілл мусив гаяти час за зеленим сукном. Все інше для його витонченого аристократичного смаку у цьому місті видавалося занадто убогим і нікчемним. Навіть філіжанку із кавою та склянку для горілки, яку подавали у гральні, він розглядав довго й нудно, немов видивлявся на них сліди чумної палички.

Але таємнича жінка під вуаллю за гральним столом Семпілла зацікавила одразу. Не могла не зацікавити.

Завдяки старанням спеціально підсаджених гравців Шуберт у той вечір програвся британцю до решти. Ставити більше було нічого. Історія повторилася. І Костянтин у відчаї поставив на свій талісман…

Зрештою, розсудив він, талісман — тільки дорога проститутка. Так чи інакше їхні шляхи зовсім скоро розійдуться… То, може, він заразом зробить добру справу і забезпечить красуні Сибіллі нового покровителя, шматок хліба і сяке-таке безбідне життя? Нехай хапається за цього британця і тримається намертво…

Наступного дня прийшли погані новини. У дворах адміністративних будівель у багаття полетіли секретні документи та особові справи. Вулицями у бік порту заторохтіли підводи й автомобілі, наповнені казенним майном й пожитками городян. І всім стало зрозуміло: дива таки не станеться.

Сибілла бачила, як з вікна автомобіля, що вивозив речі із резиденції тимчасового уряду Меркулова, виглядав парадний портрет імператора Миколи II. Напівсхований шматком темної матерії, цар на портреті наче грався зі всіма у хованки, але нікому до нього не було діла — навколо вирував хаос.

За розкішними французькими портьєрами номера Вільяма Семпілла тривожні сірі ранки змінювали холодні осінні ночі.

Білі відступали у невідомість, червоні впевнено наступали. Вітер кружляв у повітрі обпалим листям і старими газетами. До причалу підходили й відходили переповнені знервованими пасажирами останні рятівні пароплави. Навколо метушня, люди з дітьми й валізами, військові — не проштовхнутися…

Та Вільяму Семпіллу не було до усього цього жодного діла.

А вона… Вона була із ним, справжнім англійським лордом. У ліжку. На другому поверсі респектабельного готелю «Владивосток», насолоджуючись своєю, нехай і тимчасовою, безтурботністю…

Цей готель, здавалось, вчепився у них кігтями, не бажаючи відпускати своїх чи не останніх щедрих постояльців.

У коридорах уже не було чутно кроків численної готельної обслуги — залишилися ті, кому нікуди було тікати. Кухня працювала тільки заради них — заможного британця та леді, яка ділила із ним його номер.

Хто міг зашкодити підданому Великої Британії? А отже — і їй!

У такий час піддаватися емоціям було вкрай нерозсудливо, та попри все вона закохалася. Частково тому, що мусила. Частково тому, що Семпілл виявився вправним, ніжним і щедрим коханцем.

Натуральність її почуттів до англійського лорда схвалила і її кураторка, Зоя Воскресенська.

Тоді Сибілла ще мала якісь ілюзії. Думала — і він, лорд Вільям Семпілл, прагне, щоб вони були разом… Разом…

Усе сталося не так, як ще зовсім недавно уявляла собі маленька Соня Ейзерманн. Тепер вона була ладна волати про допомогу. Сподівалася, він врятує її — від цього міста, від Зої, від всюдисущих чекістів…

Власне, Семпілл одразу запропонував їй стати його утриманкою. Якби запропонував руку і серце — Сибілла голосно б розсміялася. Не настільки вже вона була наївною. Але ця пропозиція звучала цілком реалістично і вона погодилася. Бо ж які іще стосунки міг запропонувати їй вельможний англійський лорд? Та якби вона знала тоді, що за пропозицією Семпілла ховається геть інше!..

Замість Лондона він запропонував їй Харбін…

До Харбіна вона прибула у той момент, коли Владивосток уже поглинула червона радянська хвиля.

Кілька місяців вона, без перебільшення, дихала вільно, майже на повні груди. Від Зої не було ні слуху, ні духу…

Вільям наперед орендував для неї затишне і навіть розкішне помешкання, але сам там з’являвся украй рідко — постійно перебував у Токіо, на японських летовищах, чи у Сингапурі. А коли приїздив — жадібно і пристрасно насичувався її плоттю, знову давав обіцянки, що скоро усе для неї зміниться.

Сибілла наївно вирішила, що відірвалася від всюдисущої Зої та її «товаріщєй», що тут, у Харбіні, її ніхто не посміє зачепити, що Семпілл захистить її і від Зої Воскресенської, і від ВНК!

Семпілл і справді якось сповістив, що тепер у його планах для неї відведена більш серйозна роль… Яка? Роль офіційної коханки, з якою він не соромитиметься з’являтися на людях?

Та все знову сталося не так. Її давнє «чортяче» помазання вкотре нагадувало про себе. Наче на ній був якийсь знак! Наче доля нічого іншого для неї не мала…

Та «інша роль» не була роллю офіційної коханки. То була роль господині елітного харбінського клубу, який міг, за потреби, бути одночасно і домом розпусти, і гральнею — місцем зустрічі заможних чоловіків, що полюбляли бавитися картярством.

Вона не дуже опиралася, бо іншого виходу не мала. Опинитися без даху над головою та засобів до існування вона не могла… У Харбіні для таких, як вона, шлях був один — на панель. Тому Сибілла розважила, що краще вона стане господинею, аніж сама важко працюватиме на якусь осоружну «мадам».

Семпілл вклав у цю справу чимало грошей, тому нетерпляче очікував віддачі. Він приїжджав до Харбіна без попередження. Мав купу ділових і секретних зустрічей, обідів, вечерь… Про візит дізнавалася від його ад’ютанта.

Часто він приходив до клубу у супроводі своїх японських колег. Весь у клопотах та справах. На початках їй не завжди навіть ніч перепадала. Але коли це траплялося — з’являвся зненацька, грубо брав її, наче зголоднілий вовк. Потім м’якшав. Ставився з легким презирством до її пестощів. А потім, поки вона лежала у ліжку… перераховував виручку борделю, звіряв папери і бухгалтерію, питав за кожну копійку, наче був звичайним клерком.

Справжній британський лорд сидів і перераховував за столом гроші!

Залишав її частку і йшов. Вона давно змирилася з такою роллю. Призвичаїлася. І навіть чекала на його приїзд знову.

До неї і її закладу тут, у Харбіні, ніхто не мав жодного діла. Їй ніхто не погрожував, ніхто не заважав. Семпілл потурбувався, щоб його бізнес міг працювати у найкращих умовах.

Чималі хабарі сприяли тому, аби клуб Сибілли Чеддерс запрацював на повну і вже скоро завдяки зв’язкам англійського лорда став відомим кожному забезпеченому чоловіку від Маньчжурії до Сингапуру.

Так, здавалось, тягнулося нескінченно довго, поки Семпілл вів усі ці справи з японцями, швендяв між Сингапуром, Токіо та Харбіном.

І доки у Харбіні не з’явилася Зоя…

Від Воскресенської нічого не можна було приховати.

Їй було відомо майже усе. Крім того, вона вимагала чітких звітів та інформації, адже за короткий час слава про елітний клуб для вибагливих чоловічих розваг облетіла увесь Далекий Схід. Тут інкогніто бували навіть червоні командири Блюхера, залишаючи пристойні гроші.

Тепер Сибілла мала шпигувати, дізнаватися, хто чим дихає, і для Семпілла, і для Зої. Та Воскресенську однаково цікавили думки та плани як Семпілла та решти іноземних відвідувачів, так і червоних командирів… Радянській владі було потрібно наперед вираховувати потенційних зрадників та запроданців. Тих, хто був здатен обміняти високі ідеали пролетарської країни рад на обіцянки та запевнення буржуазних недоносків.

Все це вкрай вимучувало Сибіллу. Вона задихалася і на початках плуталася у невміло нею ж сплетених і розкладених сітях. Вона губилася і пнулася зі шкіри, аби вгодити вимогливій та наче витесаній із каменю Воскресенській…

Іноді у неї з’являлася думка розповісти про все Семпіллу, зізнатися, ким вона є насправді, покаятися у тому, що усі слова і думки, які він довіряє їй на подушці, вона як на сповіді передає Зої Воскресеньській, тепер уже агентці ОДПУ, що перебралася до Харбіна під виглядом працівниці російського синдикату.

Але чи був Семпілл кращим за радянських агентів?

Його почуття скінчилися разом із відкриттям того борделю. Тепер ним керував виключно прагматизм. До того ж виявилося, що Семпілл і сам не проти був побавитися у ризиковані шпигунські ігри…

Він безкінечно розпитував про справи у клубі, про розмови, що ведуться за гральними столами, про відвідувачів — усіх цих військових бонз, дипломатів, емігрантів, інженерів…

Давав інструкції і вказівки, як збирати інформацію, як готувати дівчат, як, зрештою, їй самій поводитися з клієнтами. Попереджав, що за невірну поведінку її чекатиме неминуча розплата.

Нічого не підозрюючи про подвійну роль Сибілли, він приводив до клубу особливо потрібних йому людей із іноземних амбасад та контор і примушував її, Сибіллу, просто на очах у нього спокушати їх, обслуговувати та злягатися із ними, принижуватися до ролі звичайної проститутки, яких у його борделі і так були десятки…

Вона часом насмілювалася говорити йому про свої почуття, про обіцянку, коли все скінчиться, забрати її із собою, до Англії чи бодай до якоїсь завалящої європейської країни — тільки подалі від цього борделю… Туди, де вона змогла б розпочати нове життя, забути усе, що було раніше… Вона має непогані заощадження, з такими грошима вона зможе далі сама… без нього, якщо більше йому не потрібна.

Вільям обіцяв, обіцяв, обіцяв… На обіцянки він був щедрим, як і на її утримання.

Вона ні в чому не мала потреби, окрім життя. Власного, непідконтрольного нікому…

Так могло б тягнутися ще роками, якби Вільям раптом не завершив свої справи у Сингапурі і не покинув її тут, у Харбіні, керувати цим клубом.

Краєм вуха вона чула: у Семпілла на батьківщині сталися неприємності… Його час від часу звинувачували то у державній зраді, то у розпроданні японцям військових секретів… Місцеві англійські газети писали про це стримано, ба навіть скупо. І це означало тільки одне — вона знову там, де раніше, без натяку на порятунок, — у чіпких лабетах ОДПУ І її майбутнє знову стало непроглядною темрявою…

Тепер Сибіллі звільнитися було уже не так просто. Вона забагато знала, забагато чула, забагато розуміла і робила… Вона перестала залишати свої апартаменти та клуб, перестала виїжджати у місто…

Це було смішно, бо навряд чи для Зої Воскресенської та її «товаріщєй» стіни борделю стали б перешкодою, якби вони забажали позбутися її…

Так було довго… нестерпно довго… Сибілла майже змирилася зі своєю жалюгідною роллю.

Маска з білил захищала її від поглядів, від минулого, адже у Харбіні (після остаточної перемоги більшовиків на Далекому Сході) росіян осіло чимало — військових, колишніх жандармів і суддів, тих, хто міг би упізнати її, навідавшись до клубу леді Чеддерс.

Маска з білил стала її обличчям, а легенда про таємничу леді Сибіллу Чеддерс, наполовину англійку, наполовину японку, як гадали її гості, ширилася усім Далеким Сходом…

Вона культивувала ту легенду як могла. Ходила у кімоно і вишуканих сукнях, вимащувала білилами обличчя і руки, запровадила раз на місяць ніч кохання, аби не почуватися так боляче і самотньо…

Зрештою, спробувала кокаїн. Він притлумлював біль, породжував відчуття ейфорії, допомагав їй відчувати себе іще більш жаданою та прекрасною…

Її життя повільно і впевнено котилося у прірву… якби раптом, одного дня у її борделі не з’явився цей красень-англієць… Алекс Мак-Міллан, журналіст, справжній британський джентльмен…

Її нова й остання надія врятувати душу і тіло із цього харбінського пекла…

— Твоя історія вражає, Сибілло… — стримано мовив Марко, коли оповідь леді Чеддерс добігла кінця. — Я розумію, якою мукою для тебе стала подібна залежність від чекістів… Але усе, що ти розповіла мені… ще більше насторожує, — гмикнув Швед. — Зрозумій мене правильно… Я не ханжа, але… ти спала із Шубертом, щоб за наказом ВНК підібратися до лорда Семпілла. Спала з лордом Семпіллом, аби за вказівкою ОДПУ дізнаватися про його плани та співпрацю з Японією… Голова йде обертом! — Марко розвів руками. — Де гарантія, що сьогодні твої сльози, твої почуття до мене справжні, а не за вказівкою ОДПУ?

— О, повір мені, Алексе! Повір!

— Повірив би, якби ти не була під кокаїном, — тихо мовив він. — Якби ти справді розповіла мені усю правду…

— Я розповіла усю правду! Усе, як було… — збліднувши, відповіла вона.

— Крім одного, — похитав головою Марко. — Сибілло… покажи мені свої руки.

Вона здивовано підвела на нього погляд.

— Руки?

— Так… Кисті рук.

— Ти справді хочеш це побачити?

— Так, Соню, хочу…

Вона вже навіть не дивувалася… Повільно стягнула рукавички і взялася розщібати манжети. Підняла важку, розшиту бісером тканину й оголила потворні шрами, що оперізували її тонкі зап’ястки червоним кільцем.

— Ось… Ти хотів побачити… Маєш. А тепер, Алексе, краще їдьмо звідси! Просто зараз! Врятуй себе! І мене також… Саме Зоя Воскресенська наказала мені зробити усе, щоб цієї ночі ти був у мене. Вони хочуть захопити тебе зненацька. Не знаю вже, що у них на розумі — змусити тебе працювати на совєти чи просто застрелити…

Сибілла знесилено опустилася в крісло.

Швед зрозумів — або зараз, або ніколи. І, мабуть, це і є та мить, задля якої, власне, він і приїхав сюди і яку так старанно готував. Найслушніша мить, щоб схилити Соню Ейзерманн, коханку лорда Вільяма Семпілла Сибіллу Чеддерс до співпраці з британською розвідкою. Вона налякана, розгублена, збентежена і, чорти б її ухопили, закохана у нього… Треба просто усе якомога м’якше подати, щоб не злякати її.

Чорт, як він ненавидить такі ситуації!

— Ти маєш мені вірити! Я кохаю тебе… Алексе! — вигукнула вона з болем у голосі. — Я закохалася у тебе з першого погляду… Щойно побачила тоді, у клубі! Пам’ятаєш? Коли ти уперше прийшов із Флемінгом… Я кохаю тебе! Цього достатньо, щоб я не підкорялася їхнім наказам. Інакше хіба ж я б не виконала вказівки Воскресенської, не заманила тебе у пастку? Хіба ж відмовляла б тебе приходити до клубу сьогодні ввечері?

Марко похитав головою.

— Ні, Сибілло. Цього недостатньо. Це все слова. Жіночі слова. Я все одно не маю твердої упевненості. А мав би бути переконаним, що ми з тобою заодно. Ягоди з одного поля…

Сибілла підвела здивований погляд. Такі самі слова, про ягоди, тільки не з одного поля, сьогодні їй казала Зоя Воскресенська, коли бризкала люттю…

— Я гадаю, що зможу допомогти тобі… — продовжував Швед. — Але і ти зрозумій… Я не сам по собі. Забрати тебе з Харбіна та облаштувати так, щоб ти по-чувалася в безпеці… наприклад, у тій же Великій Британії… Тим людям байдуже до твоїх чи моїх почуттів… Аби почуватися у безпеці, ти маєш являти для них певну цінність.

— Цінність? — повторила Сибілла.

— Так, цінність… Наприклад, інформаційну. Щось таке, що могло б становити певний інтерес… чим би я міг оперувати і допомогти тобі отримати нове життя, нове ім’я, гарантовану безпеку…

Сибілла Чеддерс звела на нього погляд.

— Тобто… Наприклад?

— Я не знаю… Ти маєш зацікавити тих людей, у яких я проситиму за тебе… Чи є у тебе якісь документи Вільяма Семпілла? Щось, що могло б згодитися як вагомий аргумент? Щось пов’язане із його співпрацею з японцями…

Сибілла замислилася.

— Так, у Вільяма були папери… Він тримав усе внизу, у підвалі, у старому важкому сейфі, який спеціально знесли туди за його наказом… Можливо, там і залишилося щось, що він не встиг забрати із собою… Я давно їх перефотографувала і передала Зої, тож мені вони були уже ні до чого…

— Ходімо туди, — сказав Марко. — Ти маєш ключа від того сейфу? Знаєш комбінацію, яка його відчинить?

— Так… Спочатку я тримала у ньому свої прикраси, всілякі дорогоцінності і добре пам’ятаю код. За нього мені слугувало ім’я одного чоловіка з мого минулого… і дата нашого знайомства. Семпілл не розумів російської і завжди сміявся з того коду, називаючи його абракадаброю.

— Чудово! Ходімо, Сибілло!

Вони спустилися у підвальне приміщення клубу. Тут було сухо і тепло. Тьмяне електричне світло ледь досягало закапелків підвалу, але дати раду було можна. Сибілла впевнено попрямувала в один із закутків, де стояв важкий, облізлий сейф.

— Ось він, Алексе… Спробую відкрити його…

Швед дивився, як упевнено вона крутить коліщатко замка і набирає потрібну комбінацію. Літери та цифри склалися в ім’я, яке він добре знав:

O.S.T.A.P. 1.9.2.2. B.E.N.D.E.R.O.3.

Хто б міг подумати, що Соня Ейзерманн виявиться такою сентиментальною?

Двері сейфа скрипнули і відчинилися.

Усередині виявилися кілька акуратних складених папок.

Сибілла передала їх Маркові.

— Ось… Ось твої вагомі аргументи. Усе, що є.

— Чудово, — проказав він, нашвидкуруч гортаючи папери. Тут були якісь таблиці, креслення, записи від руки і документи, надруковані на друкарській машинці. А ще угоди, розписки, знімки літаків та спільні фото з японськими льотчиками…

Вивчати усе це в підвалі, при такому тьмяному освітленні не було ні часу, ні можливості… Що ж, якщо він стільки часу і ресурсів убив на ці кілька папок, а у них не знайдеться нічого путнього на Семпілла, то гріш йому ціна.

— Сибілло! — звернувся до жінки Марко. — Спробуй пригадати… Чи тобі відомо щось про діяльність Семпілла? Ти ж, певно, чула, на батьківщині його уже не вперше звинувачують у державній зраді та злитті секретної інформації… Я намагаюся зрозуміти, які козирі матиму в руках, коли вестиму розмову про твою безпеку.

— Я мало заглиблювалася у суть його справ, — стенула плечима Сибілла. — Час від часу він приходив сюди з японцями, але я не була присутня на тих розмовах. Іноді він кликав мене, щоб я затанцювала для гостей — оголена чи у легкому серпанку, іноді примушував з кимось із них переспати… Усе, що я бачила — копіювала і передавала… Але не вчитувалася і не аналізувала… Зрештою, вивчати та аналізувати документи — справа Воскресенської. Навіщо ж мені відбирати у неї хліб? Але і Вільям ніколи не розповідав мені про свої оборудки, — розвела руками Сибілла. — Пам’ятаю, це страшенно дратувало Воскресенську, але я нічого не могла вдіяти, щоб справді підібратися ближче…

— Гм… — Марко потер обличчя. — Мусиш щось пригадати… Можливо, таке, що раніше видавалося тобі не надто важливим…

— Ні… — Сибілла похитала головою. — Нічого такого не пам’ятаю… Хіба що…

— Що? — перепитав Марко.

Сибілла дістала з папки одну зі світлин і придивилася пильніше.

— Хіба що… ось! — вказала вона на усміхненого чоловіка, що на знімку стояв поруч із Семпіллом біля літака. На ньому була звична для військового льотчика шкірянка, шолом із піднятими на лоба окулярами. Вітер розвівав кінець білого шарфа. Він білозубо усміхався, про щось жартуючи із Семпіллом. Саме цю мить і увіковічнила фотографічна камера.

— Звичайно, як же я могла забути… — мовила Сибілла Чеддерс. — Рутланд! Фредерік Рутланд! Товариш і колега Семпілла, із яким вони неодноразово бували тут, клубі. Красень-льотчик і, здається, навіть герой Великої війни до того ж… У нього ще прізвисько таке кумедне було — «Рутланд-Ютланд»… Щось пов’язане з битвою при Ютландії 1916 року… Більше не пригадаю.

— Може, усе-таки спробуєш? — не вгавав Швед.

Сибілла нервово зиркнула на Марка.

— Алексе… Ти дуже тиснеш на мене… — проказала вона. — Я не…

— Не більше, ніж твоя подружка із ОДПУ… пані Воскресенська, — беземоційно відповів Швед. — Сибілло, це для твого ж добра! — додав він із притиском. — Тому напружуй пам’ять, пригадуй, кажи!

— Ем-м-м… — потерла вона рукою лоба. — Я справді пам’ятаю дуже небагато… Рутланд із Семпіллом разом часто зустрічалися з японцями, довго щось обговорювали… Я не можу сказати з упевненістю, про що саме йшла мова, але, здається, про якісь новітні способи зльоту літаків просто з корабельної платформи… Вони навчали японських льотчиків цього. І навіть, здається, офіційно…

— Настільки офіційно, — гмикнув Швед, — що аж на перемовини до Харбіна усі з'їжджалися… Звичайно… Чим не підходяще місце твій бордель, — вибач, Сибілло, кажу, як є, — для офіційної співпраці Великої Британії та Японії…

— Тобі не вгодиш, Алексе… — зітхнула Сибілла. — Але я пригадала ще дещо… Семпілл не часто запрошував мене під час серйозних розмов. Але коли наставав час бренді та сигар, він кликав мене, я приносила їм каву та чай, і хтось із присутніх міг зажадати провести час зі мною… Це було вкрай принизливо, але я мусила підкорятися… Так от, одного разу я почула уривки розмови… Семпілла, Рутланда та одного японця, круглопикого і не вельми приємного, з яким вони особливо часто навідувалися до клубу… Я навіть пригадую його ім’я… Такідзіро Оніссі… Здається, він був великою шишкою військової авіації Японії. Так от… Вони якраз говорили, що для нових технологій пасуватиме і новий підхід ведення повітряного бою. Про те, що японський менталітет, духовні й культурні традиції цілком дозволяють впровадити один експеримент… Такідзіро назвав його «Опалими квітами сакури». Я ще подумки здивувалася, як стосується сакура до їхніх військових справ та літаків… Але потім усе зрозуміла. Мова йшла про створення спеціальних штурмових загонів, які ціною власного життя можуть вражати цілі на воді… Льотчики-смертники… Квіти сакури, зірвані божественним вітром, — задумливо проказала вона. — Як же він їх називав… Слово таке, японське…

— Камікадзе? — підказав Швед.

— Так… камікадзе. Це було страшно навіть слухати, не те що уявляти. А вони, — продовжувала Сибілла, — говорили, сміялися, попиваючи бренді…

— А Фредерік Рутланд, друг Семпілла? — поцікавився Марко.

— Фредерік Рутланд, наскільки мені відомо, після від’їзду Семпілла повернувся до Японії. У нього там, як я розумію, справи були «на мазі». А звідти перебрався на Перл Харбор… Тепер він консультує американських військових чи щось таке…

— Цікаво… — проказав Марко сам до себе. — Навіть дуже цікаво…

— Я мигцем читала про нього в газеті, — пояснила Сибілла. — Про Рутланда… Але з того часу більше його не бачила.

— Добре… Це добре, Сибілло, — погідливо сказав Швед.

Озирнувся.

— Ходімо вже… — мовив до Сибілли, та, не ступивши і кроку, кивнув головою убік. — А це що?

Там, примостившись один на одного, прикриті важким брезентовим теном, лежало з десяток великих дерев’яних ящиків.

— Зовсім забула… — Сибілла підійшла ближче і торкнулася одного із них. — Воскресенська казала, що того дня, коли китайська поліція увірвалася до генконсульства, вони ледь встигли врятували якісь цінності… Вчасно вивезли до контори синдикату. Однак там, з огляду на зрозумілі обставини, зберігати їх було ризиковано — раптом китайці влаштують обшуки по усіх російських установах та конторах?.. Ось і привезли усе це добро до мене, мовляв, тут найбезпечніше… Оце думають, у який спосіб їх якнайшвидше і якнайбезпечніше доправити у Москву.

Марко зацікавлено і собі підійшов ближче.

— У Москву, значить… А що у них? — запитав він.

— Не маю найменшого уявлення… — знизала плечима Сибілла. — Їх знесли сюди, поки Воскресенська розмовляла зі мною. Чи то пак погрожувала мені. Вона, знаєш, любить вдавати із себе велику діячку… Геть памороки мені забила своїми погрозами, тож я зовсім забула про ті ящики, Алексе. Мені було інше в голові…

Швед похитав головою, усміхнувся.

— Погана з тебе шпигунка, Сибілло!

Вона пирхнула.

— А я і не планувала ставати шпигункою, — нервово похитала головою. — На відміну від Зої Воскресенської, мене ніколи не цікавила кар’єра у радянських спецслужбах. У ВНК мені пообіцяли безбідне життя в обмін на те, що я завжди уміла — подобатися чоловікам. А втягнули у справжнісіньке лайно!

— А чого ти чекала від чекістів? Марципанів на паличці? — гмикнув Швед. — Не думав, що ти така довірлива і наївна.

Марко уважно роздивлявся знахідку.

На кожному ящику, щільному, добротно збитому із темних міцних дощок, красувалася дивна емблема. Вона видалася Шведові знайомою, але де він міг бачити подібну?

У пам’яті, наче з туману, виринула стара залізнична станція у Волочиську, де їх, солдатів, вишикували для привітання імператора Миколи II… Саме там, біля волочиської станції московський цар зі своїми генералами приймав рішення про початок наступу у напрямі Луцька. Так званий Луцький, або Брусилівський, прорив. Його назвали на честь Олексія Брусилова, одного з царських генералів, гарячого і послідовного прихильника війни до переможного кінця і, власне, ініціатора тієї кривавої імперської каші, де загинуло стільки українців…

То вже потім, у вісімнадцятому він перейшов на бік більшовиків і першим звернувся до вчорашніх «боєвих товаріщєй», офіцерів білогвардійського руху полишити марну ворожнечу з «краснимі» і «защіщать Россійскоє отечество от іностранних інтєрвєнтов, коему оні на верность і прісягалі».

Серед царського почту були не тільки військові, але й священики, і сестри з «Червоного Хреста». Були також і жінки з дивним знаком на довгих білих покривалах. Марко не розумів тоді, монахині вони чи хто.

Хлопці, тамуючи радісне пожвавлення, витріщалися на тих жінок, бо серед них було багато гарненьких. Тож і Маркова юнацька цікавість не могла оминути цього факту. Та він розглядав не тільки симпатичні обличчя сестричок, але й емблему, що прикрашала їхній головний убір.

Золотий хрест, на тлі якого щит із білим полем, прикрашеним монограмою імені Ісуса Христа поміж літерами «Альфа» й «Омега». Щит довкола обвивала темна стрічка з написом, який він тоді не зміг розібрати.

Він прочитав його пізніше… уже в Одесі, коли навчався у школі прапорщиків і зустрів одну таку сестричку просто на вулиці…

«Не умолкну ради Иерусалима и ради Сиона не успокоюсь…» — гласив той напис. То був знайомий Маркові рядок із Старого Заповіту, з книги пророка Ісаї. Гарненька сестричка належала до «Історічєского Православного Палєстінского общества»… Ось чия то була емблема!

На таку удачу можна було тільки сподіватися!

Ще тоді, в Одесі, Маркові стало цікаво, чим могла займатися релігійна спільнота з такою помпезною назвою. Він побився зі своїми однокашниками, Юрком Коцюбинським та Костем Чорницьким, об заклад, що розвідає усе якнайдетальніше і якнайшвидше.

У крові вирувала юнацька жага небезпечних пригод, до того ж одеська школа прапорщиків готувала не стільки простих вояків, скільки диверсантів, розвідників, шпигунів… Чим не нагода перевірити свої навички та знання!

Задля цього навіть довелося потай пробратися до будівлі, у якій розміщувалася резиденція «общества».

В Одесі, буваючи на лекторіях «Просвіти», Марко також познайомився з Миколою Аркасом, сином знаного автора «України-Руси».

Той час від часу приїздив сюди у справах військових та, шануючи спадщину покійного батька, навідувався й до одеських «просвітян».

При зустрічах Микола Миколайович розтлумачував Шведові багато речей.

Марко любив ті прогулянки Французьким бульваром із Миколою Аркасом, бо після них мав що обдумувати, прокручувати у думках знову і знову, аж поки усе почуте не синхронізовувалося із рештою знань та не вкладалося у мозку в єдину цілісну картину.

Склавши в голові усе докупи, Швед усвідомив, що цікавість привела його до чогось значно більшого і могутнішого, ніж звичайна благодійна християнська організація.

«Історічєскоє Православное Палестінскоє общество» — напіврелігійна-напівполітична спільнота — займалася не так справами Божими, як людськими — марнославними й злочинними.

Одним із головних, неофіційних, таємних завдань «общества» було продовження вишукування та збирання будь-яких доказів першості Московії над Києвом у всьому, що утверджувало би її нерозривні зв’язки й величну історію від часів київських князів до Петра Першого. А за очевидної відсутності таких — вилучення та опрацювання величезних об’ємів літописів та стародруків з тією ж таки метою — утвердження непорушної першості й величі «государства Російского», доведення прямого спадкоємництва його царів від престолів Київського та Візантійського та усілякого применшення давньої державності України.

Микола Аркас привіз йому деякі батьківські історичні розвідки та детально пояснив причинно-наслідкові зв’язки, які досліджував та встановив його покійний батько.

Швед дізнався про те, що московські посланці, наче сарана, що поїдала житні поля, століттями хитрістю та злочинами забирали усі цінні рукописи та книги, складені русинською, українською мовою; вивозили давні артефакти та символи державної влади, будь-які докази існування на просторах України розвинутих давніх цивілізацій та мудрості пращурів. Розкопували давні могильники й кургани, вичищали князівські усипальниці й місця останнього спочинку славних гетьманів. Докладали надзусиль, щоб усі ті скарби української нації протягом століть осідали у Петербурзі й Москві, аби клейноди Київських князів перейняли не українські державці, а московські Катерини й Олександри, павли та миколи. Щоб забули нові, прийдешні покоління українців, зневажливо перехрещені «малоросами», свою історію, свою мову, свою культуру. Щоб ніколи не довідалися, що коли їхні князі видавали своїх дочок заміж за європейських правителів, на місці Москви стояло непрохідне болото і кумкали жаби…

Зрештою, коли і цього виявилося замало, адепти московської вищості за наказом своїх імператорів та імператриць без докорів сумління узялися переписувати історію, власне, самої Московії, фальшуючи на папері історичні події, вигадували неіснуючих «святих» князів та потужні битви, які ніколи не відбувалися або ж не мали жодного визначального значення у тогочасній світовій політиці. Усіляко применшували Україну, зовучи її «Малоросією», цеглина за цеглиною зводили вони на місці ординського улусу вражаючу псевдоісторію непохитного «Третього Рима».

Ось чиї справи продовжувало «Історічєскоє Православное Палестінскоє общество»!

— Сибілло, я хотів би подивитися, що там у них всередині, — безапеляційно заявив Швед.

Вона знітилася і похитала головою.

— Алексе… не треба! Часу зовсім немає… Нам треба йти звідси, а не роздивлятися вміст якихось дурних коробок… Чи ти хочеш, щоб Воскресенська зі своїми головорізами нас погубила?

— Зачекай! — він роззирнувся, шукаючи поглядом підходящу річ, аби відкрити один із тих ящиків. — Я мушу подивитися, що у них!

Сибілла безпомічно розвела руками, а він у сусідньому кутку угледів старі стільці з відламаними ніжками, які сюди знесли згори, із зали.