Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

— Зараз болить? — прошепотіла вона; піднялася, цілуючи його у шрам під ключицею, провела долонею по старих хрещатих слідах від куль на спині.

— Ні, коли ти мене так цілуєш, то не болить… — Марко повернувся до неї. Світло синіх Лізиних очей лилося йому просто в душу. — Лізонько, я люблю тебе! Дуже! — прошепотів українською. — Дуже-дуже люблю!

— Отже, ти маєш намір поїхати з Флемінгом до Москви… — Елізабет важко зітхнула, обійняла його, притулилася до того шраму. — Я так і знала…

Вона відчула під рукою, як злегка напружилися м'язи Маркової спини. Усміхнулася собі під носа: значить, вгадала.

— Знала, знала, Марку… — повторила знову. — Тільки-но прочитала в газеті про те судилище у Москві над нашими інженерами, то одразу чомусь так і подумала — поїдеш…

— Ти мій Пінкертон! — Марко знову вклав Лізу у ліжко, піднявся, аби зняти решту одягу. — Звідки ти у мене така розумниця взялася, га? Що за дедукція?

— Проста логіка… — Ліза знизала плечима, спостерігаючи, як Марко роздягається. Після поранення він схуд, та все ж вимушена відмова від інтенсивних тренувань і фізичних навантажень не позбавили його тіло злагодженої грації, з якою він умів рухатися. А він тим часом вкладався біля неї, а далі затягнув, як у вир, у свої обійми.

— Ну, розкажи-но мені, — цмокнув її у лоба, — що ти там надедукувала у своїй голівці, га?

— Хто у Лондоні не знає, що малий Флемінг віднедавна працює у «Рейтер», той відстала від життя людина, — безапеляційно заявила Ліза. — Далі логічну послідовність було провести нескладно. Особливо мені. Особливо після того, як сьогодні Ян зайшов до нас із таким щасливим виразом обличчя. А далі оцей твій піднесений настрій… От тобі і вся моя дедукція.

— Лізо… — Марко схилився над нею, розглядаючи ледь помітні промінчики біля очей, обвів пальцем вигин її вуст. — Лізо, ніякий у мене не піднесений настрій, просто набридло бути недужим. Може, той лікар… і робота…

— І ти поїдеш із Флемінгом до Москви… — перебила його Елізабет. — Без мене…

— Гм-м-м… — Марко похитав головою. — Лізо, до Москви ти б не поїхала зі мною у будь-якому разі. Навіть я не знаю на сто відсотків, чи годжуся для такого завдання… Ти ж бачиш, що зі мною коїться… Тому говорити зараз просто немає про що.

— Але… — слабо запротестувала вона.

— Ніяких «але», Лізо! Я знатиму усе завтра. Усе, що зможу тобі розповісти, обіцяю, розповім. І не більше. А тепер… — та він не встиг доказати.

У сусідній кімнаті запхинькала Маргарита. Марко підхопився.

— Я сама, сама… Я швиденько…

Ліза вислизнула з-під ковдри, накинула на ходу довгий шовковий халат, кінці якого зашелестіли по килиму.

Коли повернулася, він поманив її.

— Іди до мене… поки плече не болить…

Едіт Тюдор-Харт була геть виснажена після затяжного і мабуть, безрезультатного сеансу фотографування вередливого синочка родини Коплендів. Дитина капризувала, батьки самі не знали, чого бажали…

Достатньо грошей на ексклюзивне тло у них не було, тому Едіт люб’язно запропонувала те, що використовувала у таких випадках — кілька варіантів цілком пристойного тла із повітряними кульками, пташками та солодощами, створеного нею власноруч для незаможних клієнтів.

Врешті, коли було досягнуто компромісу, син Коплендів намочив останні сухі підгузки, містер Копленд, що давно нудьгував на цьому дійстві, розсердився на дружину за її нетямущість, а місіс Копленд, ображена, назвала його штурпаком. Емоції погрожували вихлюпнутися через край, тож фотосеанс довелося негайно припинити.

Едіт пообіцяла, що, проявивши плівку з відфотографованими кадрами, обов’язково запросить подружжя Коплендів — а раптом серед тих знімків хоч один буде вдалим… Проте інтуїтивно вона відчувала: Копленди не повернуться. Вони із тих клієнтів, які, висотавши із неї усю душу, не прийдуть навіть по вдалі знімки. Передоплати ж Едіт ніколи не брала…

Далі у неї була запланована зустріч зі старшим помічником керівника лондонської «нелегальної» резидентури, Арнольдом Дейчем. До Лоун-роуд, де Арнольд Дейч за гроші ОДПУ винаймав просторі апартаменти, було якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин їзди, однак із метою конспірації Едіт мусила дотримуватися розроблених ОДПУ детальних інструкцій, тож ця невелика відстань перетворювалася для неї на дво-тригодинну поїздку, під час якої Тюдор-Харт кілька разів змінювала напрямок, транспорт, а то і зовсім тьопала пішки, заглядаючи у кожну вітрину, як сорока в кістку.

Опинившись на куті Уайтфріарс та Фліт-стріт, не втримавшись від спокуси, геть зголодніла, зайшла у модний серед місцевих молочний бар «Чорне і біле». Тут біля вітрини, прикрашеної вафельними ріжками з ватяним морозивом, молочними струменями з білого атласу та на диво реалістичною картонною фігурою рябої корови, було добре видно тротуар та проїжджу частину — за нею ніхто не йшов. Звідси добре проглядалися й вхідні двері — теж нікого підозрілого…

Офіціант приніс Едіт замовлену склянку ванільного молока й тістечко, щедро прикрашене молочним кремом. Вона відчула, як рот наповнився слиною. Їсти хотілося так, аж руки затрусилися.

Чорт, навіщо вона доводить себе до такого стану? Хто їй за це подякує?

Розрахувалася і вже збиралася засмакувати звабливу верхівку тістечка, як десертна ложечка зупинилася на півдорозі до рота.

Просто у цю мить на порозі бару з’явилися її «цікаві об’єкти»: «англійська троянда» — як завжди, в новому капелюшку (цього разу ніжного бузкового кольору) й елегантному пальто. Черевички, панчішки, сумочка в руках — усе було бездоганне, як і їхня прекрасна власниця.

Слідом за нею увійшов той молодий привабливий чоловік, з яким Едіт бачила «англійську троянду» з вікна своєї фотостудії.

Лівицею він тримав дівчинку, яка, обійнявши таткову шию, з цікавістю роздивлялася усе навколо.

«Це знак! — подумки сказала собі Едіт. — Це точно знак! Таких випадковостей не буває! Звідкіля мені було знати, що ці двоє опиняться саме у цьому молочному барі саме тієї миті, коли тут буду я? Адже я добрих дві години кружляла містом!»

Та вже за мить у голові майнула інша думка, яка так само не давала їй спокою щоразу, коли Едіт приймала рішення вступати з обраними об’єктами в контакт.

Що, як усе навпаки і ця парочка — агенти британських спецслужб? Що, як не вона ловець, а ловлять у пастку її? Що, як оті їхні подружні шпацери перед вікнами її фотостудії — лише для того, аби втрапити їй на очі, зацікавити, спонукати до контакту?

Їсти раптом перехотілося.

Відклавши десертну ложку зі шматочком тістечка і ледь ковтнувши ванільного молока, Едіт підвелася і, намагаючись бути якомога непомітнішою для решти відвідувачів, вислизнула у двері.

Отже… хух… їй все-таки здалося. Пара залишилася у молочному барі, за нею ніхто не вийшов…

Покатавшись містом для певності ще з годину і переконавшись, що «хвоста» за нею таки нема, Едіт Тюдор-Харт нарешті з легкою душею могла вирушати на Лоун-роуд, де на неї, мабуть, зачекався Арнольд Дейч.

Вдаючи колегу — Дейч задля прикриття працював у Лондонському університеті вченим-дослідником, — Едіт Тюдор-Харт запитала консьєржку, чи є вдома професор.

Є!

Нарешті… двері його квартири!

Як же стомила її ця конспіративна поїздка Лондоном…

Ледь переступивши поріг і привітавшись, Едіт роззулася, плюхнулася на диван і із задоволенням витягнула стомлені ноги. У Дейча вона могла почуватися як удома. Спробувала пожартувати, але Дейч сьогодні був не в гуморі.

Холодний і дещо скептичний погляд з-під окулярів Арнольда Дейча нагадав Едіт підзабутий погляд гера Айсмана.

Ні, у Дейча були на диво гарні блакитні, виразні очі, і погляд їх не йшов у жодне порівняння з риб’ячим поглядом блідих очей її віденського партайгеноссе, від яких Едіт ще якихось півроку тому божеволіла.

Та сьогодні той погляд наче говорив їй: «Якщо ти прийшла сюди безпідставно, не маючи серйозної інформації — начувайся!»

Оце доводило Едіт до сказу найбільше!

— Що трапилося? — поцікавилася вона у Дейча.

Той лише стенув плечима.

— Нічого! — наче відрубав.

— Я ж бачу… щось трапилось, — повторила Едіт. — Можу я чимось допомогти?

Дейч роздратовано глипнув на неї.

— Зроби ласку, не запитуй про те, що тебе ніяк не обходить, Едіт!

Він мав на увазі зовсім інше, та стомленим мозком Едіт Тюдор-Харт цей тон і відривисті репліки Дейча сприймала як образу, як сумнів у її професіоналізмі.

Дідько… скільки вона ще має доводити йому той факт, що їсть свій хліб недаремно? Кого їй потрібно завербувати, аби цей тип сприймав її як належить? Герцога Мальборо чи самого принца Уельського?

Так, вона — чужинка, але й Дейч не британець. Вони знайомі давно, ще з 1926-го, з часів віденського комуністичного підпілля. І те, що він вивтікав до Лондона раніше і затвердився на службі Іноземного відділу ОДПУ, ще не дає Арнольду Дейчу підстав так ставитися до неї!

Усе, що він у Лондоні має, сплачено грошима радянських колег.

Вона теж має тут, у Лондоні, безбідне життя, гарну конспірацію, бездоганне прикриття… Але чи у тому заслуга тільки радянської резидентури? Вони їй Алекса Тюдора-Харта під вінець затягнути допомогли? Вони допомогли їй із лимона зробити солодкий лимонад? Звісно, ні. Вони тільки злегка посприяли, профінансували… Але все решта — виключно її власна заслуга і більше нічия!

Однак Едіт усвідомлювала: поки у цій грі Дейч за головного, вона мусить грати свою роль покірної підлеглої. Якщо хоче досягнути чогось більшого, звісно.

— Вибач… — раптом пробелькотів він, провівши рукою по обличчю, ніби відчувши її внутрішнє сум’яття. — Я направду почуваюся кепсько.

— Що сталося? — уже сміливіше перепитала Едіт.

— Лайно… У Джозефіни знову стався викидень.

Едіт механічно кліпнула очима.

— І що? — майже насмішкувато запитала вона. — Вам із Джозі зараз конче потрібна дитина? — додала, відчувши цинічні нотки у власному голосі.

— Ти недочула? — простогнав Дейч. — Третій викидень, Едіт! Фіни не може виносити дитину!

Струсонув головою, наче відганяючи погані думки.

— Годі про це… Втрясеться. До справи! — додав за мить. — Контакт уже встановлено? — пролунало цілком беземоційно.

— Поки ні, приглядаюся. Але найближчим часом…

Дейч перегорнув аркуш її донесення, яке вона йому простягнула, і відклав убік. Ні, зневажливо відсунув убік — так правильніше.

— Ну то не забивай мені голову тим, чого допоки не зробила. Достатньо і твого донесення, яке я прочитаю. Коли відбудеться контакт — тоді приходь. — сухо мовив він. — Розповіси тоді у кольорі, подробицях, деталях. А поки це — сировина, з якої ти намагаєшся щось зліпити.

Ач який… Едіт Тюдор-Харт зусиллям приховала своє розчарування за легкою чарівливою посмішкою.

— Арнольде… Чого ти казишся? Чого зриваєшся на мені? Це не професійно!

Його очі запалали вогнем.

— Едіт… Перше до другого ніяк не стосується. Я ніколи не плутаю мухи з котлетами. Затямила? Якого дідька ти прийшла сюди, не маючи певної інформації?

— Я маю інформацію… — сказала Тюдор-Харт. — Тому й прийшла, щоб порадитися з тобою, Арнольде… Здається, я…

Дейч зневажливо пирхнув.

Отак поводячи себе з нею, він наче зайвий раз підкреслює: ти тут не незамінна! Роби свою справу мовчки і не очікуй винагород чи визнання. Та коли справді демонструєш непоганий результат — забудь, що то твоя заслуга. То заслуга усієї резидентури. Ми тебе створили, ми дозволяємо тобі бути тією, за кого ти себе у Лондоні видаєш… Ми тебе і поховати можемо — один невірний крок…

Така зневага дратувала і породжувала невпевненість. Хотілося більшого. Значно більшого.

Вона підвелася, кивнула Дейчу.

— Гаразд… — промовила вона. — Намагатимуся найближчим часом сировину перетворити на досягнення. Тоді усе й розповім.

На мить здалося, що похмурий Дейч усміхнувся.

Махнув якось непевно рукою — іди вже, мовляв, не забивай мені баки.

Едіт подумки послала його під три чорти. Так, викидень, що трапився у його Джозефіни, — це, звісно, неприємність, він переживає… Але ж навіщо зриватися на ній?

Едіт уже майже вийшла, однак повернулася, глянула на Дейча благально.

— Я 6 хотіла передати батькам листа… До Австрії…

Він підняв на неї погляд, у якому читалося відверте розчарування.

— Ну, добре, хоч сказала… — гмикнув він. — Ти ж усвідомлюєш усю небезпеку такого листування?

— Звісно… — Едіт кивнула. — Тому й запитую, як то можна зробити, щоб не наражати на безпеку себе і справу…

— Справу! — багатозначно підняв угору вказівний палець Дейч. — А потім себе, — додав за мить. — Таким є правильний порядок речей, Едіт Тюдор-Харт.

Хвиля обурення накрила Едіт з головою.

— Так, — кивнула Дейчу. — Щоб не наражати на небезпеку справу і себе… — повторила луною. — Але чому б тобі не розпочати це усвідомлення із себе самого, Арнольде? У твоєї дружини стався черговий викидень і ти поводишся, мов істеричка, а мене повчаєш, наче школярку! Чому 6 тобі просто не вислухати мене? Адже я навіщось прийшла, намотавши перед тим чималі кола по Лондону? Адже я по-людськи звернулася до тебе з такою дрібницею — переправити листа батькам. Чому б тобі, Арнольде, просто не вислухати мене? Просто не допомогти мені?

Дейч якусь мить дивився на неї поверх окулярів. У погляді — порожнеча і цілковита байдужість.

— Та чхати насправді ти хотіла на справу! — проказав раптом. — Усе тобі фіглі-міглі в голові…

Його голос став різким, як у прокурора, що звинувачував підозрюваного у скоєному злочині.

— Де плідна робота? Чим ти пишаєшся? Кількома завербованими агентами? Де справжня робота, Едіт? За що тільки ми тобі платимо? Навіщо утримуємо?

Вона зблідла… відчула, як задрижали руки і губи.

— Тобто… «ми тобі платимо»? Що означає «де плідна робота»? — невпевнено повторила Едіт. — Хіба я не показую результати?

— Мало, — відрізав він. — Мало, неефективно, абиякі… Ви граєтеся у агентку, але не є такою, місіс Тюдор-Харт! Нам потрібні серйозні люди, серйозні агенти! Нам потрібно пробратися до британського уряду, в лоно британських спецслужб… Що можуть ваші кандидати, окрім збору дрібної інформації, яку ми й самі можемо відфільтрувати зі звичайних щоденних газет та міських чуток?

Едіт Тюдор-Харт уже тіпало.

— Вибач… Я роблю усе, що можу. Якщо ти працюєш краще за мене, то навчи мене. Покажи — як.

— Будеш мені ще пащекувати? Працюй якісніше! — гаркнув до неї Дейч. — Працюй старанніше! Значить, не в тих колах обертаєшся, значить, не тих людей знаходиш! Значить, не там шукаєш! Рухай не тільки своєю дупою, Тюдор-Харт… Рухай ще й мізками. Інакше ми скасуємо твоє утримання, і повір — у нас знайдеться спосіб прикрити твій бізнес і розірвати твій шлюб із містером Тюдором-Хартом…

«Ми платимо», «ми скасуємо», «ми…»

— Чи не забагато «ми», Арнольде? — проказала вона. Глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. — Таке враження, що ти утримуєш мене з власної кишені. Як мені розуміти твої слова? Ви мені погрожуєте, містере Дейч? — промовила вона тихо. — За що?

— Ні, — відрубав той. — Я попереджаю, що нам потрібна якісна робота. І відповідні результати.

— Зрозуміло…

Едіт відчувала себе геть розчавленою.

Самодур!

Вона знала, що працює добре, знала, що люди, яких вдалося завербувати — вельми корисні для справи… її хвалили за вигадливість, кмітливість. Чому ж цей ідіот так поводиться з нею, наче вона — непотріб? Погрожує, брудно шантажує?

— Ну, добре… — примирливо проказала вона. — Зрозуміло, Арнольде. Я виправлюся. Результати будуть.

— У тебе десять хвилин, щоб написати листа рідним, — раптом сказав він абсолютно спокійно, наче за мить до цього не вичитував її, як архієпископ послушницю.

Едіт жадібно ковтнула повітря.

— Правда?

— Так… — промовив Дейч своїм сьогоднішнім безбарвним голосом. — Сідай ось тут, до столу, пиши. Час пішов.

Козел! Придурок! Грубіян! Ідіот! Самодур!

У голові Едіт замість гладеньких рядків листа крутилися саме ці епітети на адресу Дейча. Та вона врешті-решт опанувала себе і змусила думки повернутися у спокійне русло.

Схилилася над аркушем паперу, який простягнув їй Дейч.

«Дорогі мамо і тату!

У мене все пречудово! Я шанована дружина мого чоловіка — так-так, я вийшла заміж, пробачте, що без вашого благословення! Але ж ви б ніколи не стали на заваді мого щастя, чи не так? До того ж я відкрила власну успішну справу, займаюся фотографією, як завжди і мріяла. Через це не можу покинути усе в будь-який час і приїхати до вас. Однак маю надію, що у найближчому майбутньому ми побачимося усі разом. Безперечно, так і буде!

Листа передаю добрим знайомим, так швидше і надійніше.

Не тривожтеся за мене. У мене справді усе добре!

Чого і вам бажаю!

До побачення! Ваша Едіт».

— Ну, досить, досить… — озвався Дейч. — Досить тих рожевих шмарклів. Час вийшов.

Едіт простягнула Дейчу аркуш, він пробіг написане поглядом.

— Молодець, — кивнув ствердно, замальовуючи у листі фразу «займаюся фотографією, як завжди і мріяла». — А оце зайве. Жодного натяку, жодної підказки щодо місця проживання, роду своїх занять… Допоки ми не вигадаємо для тебе щось підходяще.

— Я хотіла б їх побачити… Батьків… — мовила Едіт несміливо.

— От тому і треба мати досконалу версію про те, хто ти і чому так довго не озивалася. В Австрії дуже непевна ситуація. Подякуй, що взагалі дозволяю тобі написати листа…

— Хто його передасть?

— Не важливо, — гаркнув Дейч, згортаючи аркуш удвоє, потім учетверо і ховаючи до конверта, який дістав із шухляди столу. — Будь певна, передадуть. Вільна.

Едіт скреготнула зубами.

З яким задоволенням вона 6 зацідила цьому самозакоханому ідіоту в пику!

Однак робити нічого… Вільна. Значить, може йти. Повіривши Дейчу на слово, що її цидулка без змісту — оці кілька банальних фраз — таки дістанеться Австрії, потрапить у руки її батьків, бодай заспокоїть їх і втішить. Бо ж того вечора, покидаючи своє помешкання у Відні, вона не встигла навіть прощальної записки залишити….

Дейч якось казав, що батьки в курсі — з нею, мовляв, усе добре… Якщо не бреше, то справді добре.

Едіт Тюдор-Харт уже крутнула ручку, аби прочинити двері і вийти, як ледве носом не запорола у чиїсь міцні широкі груди, зіткнувшись на порозі з новим відвідувачем Дейча.

Підвела погляд і застигла від несподіванки. Відчула, як спазм перехоплює горло, і навіть подих не може вирватися з нього, не те що вигук здивування.

Відчула, як міцні руки незнайомця буквально відсувають її з дороги. Трохи брутально, але обережно. Мить… і вона вже за дверима. То вона сама зробила крок чи той чоловік її просто витурив із кабінету Дейча?

Едіт неймовірним зусиллям волі опанувала себе. Чи не забагато для одного дня?

Господи… цей чоловік, що зайшов до Дейча… Цей кремезний, високий, чорнявий мужчина… Це ж гер Отто фон Фраузе!

Плюнувши на інструкції, конспірацію та решту шпигунських обережностей, знесилена Едіт поїхала просто до фотостудії. Дісталася уже у присмерку.

Іти додому не хотілося. Тим більше Алекс, її чоловік, уже третій день як поїхав у своїх лікарських справах до Единбурга…

Роззирнулася… простора канапа під стіною — цього їй на сьогоднішню ніч досить. Зняла сукню, загасила світло і, загорнувшись у плед, вклалася на канапі. Нарешті могла вивільнити сльози, що підступили до горла.

Плакала, сама не розуміючи, якого дідька. Яке їй, власне, діло до викиднів дружини Арнольда Дейча? Яке їй діло до гера Отто? Яке їй діло…

За тьмяно освітленим з вулиці вікном майнула чиясь тінь.

Едіт затулила долонею рота.

Чорт… Її необережність! Дейч правий, вона геть непрофесійна, діє, як заманеться, підвладна емоціям сука, у якої розпочалася весняна тічка! Як вона могла порушити усі правила конспірації? Як могла просто від Дейча поїхати до фотостудії?

За дверима щось зашурхотіло.

Ноги Едіт Тюдор-Харт відмовлялися рухатися.

Вона нарешті підвелася, прислухалася.

Шурхіт за дверима стих, наче нічого й не було. Минула хвилина, десять, півгодини… Втома брала своє. Едіт вклалася, заплющила очі і поринула у сон.

Вранці, коли прокинулася, нічна пригода видалася їй не такою страшною.

Врешті-решт, вона жива-здорова. А шурхіт за дверима… він може нічого не означати. Плід її стомленого мозку.

Привівши себе до ладу і поправивши зачіску, Едіт нарешті попрямувала до дверей, аби відчинити фотостудію.

Тільки-но прочинила двері, на порозі побачила складений у кілька разів аркуш.

Хтось підсунув його вчора просто під двері.

Підняла ту записку, розгорнула тремтячими руками. Усього кілька слів, але того було досить, аби зрозуміти, від кого це послання.

«Акол-роуд,13, в Кілберні. Чекатиму».

Вона ніколи не бачила почерку гера Отто, ніколи не отримувала від нього листів, але одразу зрозуміла: то він! От засранець! За кого він себе має? А її?

Та вже скоро ноги самі несли Едіт Тюдор-Харт до найближчої автобусної зупинки.

За кілька годин складного конспіраційного маршруту вона буде там. Буде!

«Хвоста» не було. Нікого… Зрештою, вона так довго каталася автобусами, змінюючи маршрути, то добрих десять хвилин вдавала теревені у телефонній будці, тим часом приглядаючись до перехожих, то безтурботно прогулювалася вздовж набережної Темзи, смакуючи морозивом, то знову сідала в автобус і їхала аж у передмістя, що якби була на місці її гіпотетичних переслідувачів, то давно б перестала вважати себе правдивим об’єктом для спостереження.

Конспіративне мотиляння містом добряче виводило Едіт із рівноваги. Однак сьогодні вона мусить дотриматися того «замітання слідів» від першого пункту до останнього. І то не заради себе, а заради гера Отто.

Хто знає, чи вчора, коли вона на емоціях вибігла від Арнольда Дейча, було за нею спостереження. Треба сподіватися, що нічого такого не було.

Але сьогодні вона має бути вдесятеро обережнішою!

Гер Отто не просто віденський підпільник — він агент радянських спецслужб, зв’язковий резидентури ОДПУ у Лондоні з Віднем. І хтозна ще у чому полягає його роль у спільній боротьбі…

Підставити його вона не має ніякого права!

Їй так хотілося нарешті дістатися того клятого Кілберна, та щоразу, як серце благало її обрати потрібний маршрут, Едіт повертала і рухалася у протилежний бік — так наказував здоровий глузд та інструкції.

На четвертій годині блукань лондонськими вулицями Едіт Тюдор-Харт вирішила, що того достатньо. Для останньої перевірки зайшла у квіткову крамничку, купила букетик блідо-жовтих нарцисів.

Поки продавчиня складала для неї букет, Едіт дивилася крізь скло вітрини — на вулиці нікого… Пора ланчу. Вийшла, пройшлася трохи вперед, наче випадково впустила нарциси на тротуар.

Букет, благенько перев’язаний шнурівочкою, розсипався, Едіт почала збирати квіти, поглядаючи тим часом позад себе — нікого. Нікого, хто йшов би за нею.

Нікого, хто йшов би назустріч їй. Жодного авто, яке б вона зауважила двічі, жодної підозрілої ситуації…

Букет нарцисів може занадто привернути до неї увагу, коли вона нарешті дістанеться Кілберна, тож, недовго думаючи, Едіт Тюдор-Харт вкинула букет до смітника, що тулився збоку автобусної зупинки.

Тепер — до нього. До гера Отто.

Він відповів на її обережний стук майже блискавично — відчинив двері. Видався їй подібним до сторожового собаки, який очікував увесь цей час, прислухаючись, чи не йде його господиня.

Це їй полестило.

Едіт помітила, як зблиснули у його темних очах тріумфальні вогники, а далі він вхопив її за руку, просто-таки втягнув до квартири без слів, без привітання, не даючи опам’ятатись, загорнув у міцні обійми.

— Чекай, чекай…. — прошепотіла вона, і сама божеволіючи від такого шаленого натиску.

Та Отто фон Фраузе, на щастя, не дослухався до її слабких протестів, виявів запізнілої сором’язливості та невпевненості. Бо ж якщо вона тут, якщо прийшла… значить, жадає його так само!

Він, наче зголоднілий звір, накинувся на неї, не відриваючи вуст від її, забиваючи памороки тими поцілунками, на ходу вивільняв її тіло з одягу, аж поки Едіт не опинилася під ним на просторому скуйовдженому ліжку. І коли відчула його знову в собі, як тоді, у купе потяга — нахабного, стрімкого, впевненого в кожному своєму русі, в кожному доторку, в кожному ударі в глибину її збудженого лона — вона втратила лік часу, вибухам насолоди, що змушували її тіло трепетати, будь-якому сприйняттю реальності…

Коли вже була геть знесилена, вимучена солодким любовним катуванням, гер Отто відсунувся на край, запалив свічку у свічнику і повернувся до неї.

— Ми порушили усі інструкції, Едіт, — сказав коротко.

— Згодна. Ми не мали права цього робити отак, — погодилася вона. — Але мені байдуже.

— 1 мені.

— Знаю, — тільки й зуміла відповісти Едіт.

Гер Отто кивнув, наче вони досягнули з нею якоїсь таємної домовленості. Влігся поруч, притиснув її до себе.

— Якщо Дейчу стане відомо…

— Арнольду зараз не до нас, — тихо відповіла вона. — Ти бачив його. Бачив, який він знервований?

— Так, — погодився Отто. — Не схоже на Дейча.

Едіт лише на мить замислилася, чи варто про це казати Отто, але бажання бодай так помститися Дейчу за безпідставну зневагу до неї взяло гору і вона проказала:

— У Дейча сімейна драма. Джозефіна, його дружина, не може виносити дитину. У неї стався черговий викидень…

— Він телепень, — гмикнув Отто.

— Він не телепень, — впевнено відказала Едіт. — Він один із найкращих. Але оці невдачі з вагітністю Джозефіни… вибивають його з колії.

— Так йому і треба, — додав Отто.

— А що треба тобі? — поцікавилася вона.

— Ти, — просто відповів Отто. — Твоє тіло, твоя душа. Вся ти, Едіт.

— Це неможливо… — похитала Едіт головою. — Я заміжня. Мій чоловік…

— Знаю, хто твій чоловік, — пхекнув гер Отто роздратовано. — Мені байдуже. Він має бути вдячним, бо якби не я, він би ніколи самотужки не знайшов у Лондоні такий скарб…

— Самотужки? — здивувалася вона. — Що це означає? Він навіть не знав про моє існування. То я його…

— Не мели дурниць, Едіт, — заперечив гер Отто. — Ти багато про що не знаєш, однак я можу розповісти тобі. Твій чоловік, Алекс Тюдор-Харт, був завербований Арнольдом Дейчем ще до твого прибуття у Лондон. Він людина Дейча, як і ти, працює під прикриттям. Твоє «випадкове» знайомство з ним — фікція, маніпуляції Дейча. Тебе по приїзді сюди треба було якось прилаштувати у Лондоні, подивитися, на що ти реально здатна. Алекс погодився, роль зіграв на «відмінно», далі, зачарувавши тебе своєю респектабельністю і перспективою стати дружиною успішного лондонського лікаря, увійшов у смак… Напевно, і він закохався… У тебе неможливо не закохатися.

Едіт Тюдор-Харт заніміло дивилася на гера Отто.

— Тобто?

— Як і я… — сказав Отто. — Я теж закохався у тебе. Ще тоді, коли ти знімкувала у віденських нетрях тих люмпенів. Спочатку просто спостерігав за тобою, бо мав перевірити, чи годишся ти для роботи у Лондоні, чи справді підійдеш… І закохався. Щиро.

Едіт жадібно ковтнула повітря.

— Я не розумію, Отто… Ти отримав завдання? Чи підійду я…

— Все так, — кивнув той. — Лондонській резидентурі раптом знадобився кмітливий агент-вербувальник жіночої статі. Жвава, енергійна, пристрасна фройляйн… Коли ми зв’язалися з Айсманом…

— Що? — тремтячим голосом перепитала Едіт.

— Із твоїм партійним керівником у Відні, — терпляче пояснив гер Отто, — він одразу подумав про тебе. І порекомендував. Мені було доручено вести спостереження за тобою, проаналізувати усе і зробити відповідні висновки.

— Що ти таке кажеш? — перейшовши на шепіт, перепитала Едіт.

— Так… — кивнув гер Отто. — Тебе рекомендував Айсман. Дуже рекомендував. Бо у комплекті з усіма своїми талантами ти мала один суттєвий недолік — була по вуха закохана у нього. У гера Айсмана.

— І що?

— А те, що він не міг відповісти на твої почуття у принципі, бо жінки його не цікавлять.

— Тобто?

— Тобто він надає перевагу струнким білявим хлопчикам, — стенув плечима гер Отто. — Такий от комуністичний збоченець твій партайгеноссе.

Едіт провела по обличчю рукою. Те, що розповідав її жаданий коханець, скидалося на дурнуватий сон.

— Ти бентежила його своїм загляданням в очі і виявами почуттів, — продовжував Отто, — і він одразу вхопився за можливість спекатися тебе не тільки з Відня, але й з Австрії. Тим більше, що кращої кандидатури за тебе в осередку він не мав. А я не міг не скористатися цим шансом.

— Шансом?.. — повторила Едіт. — Яким шансом? Трахнути мене у купе потяга?

— А хіба нам було погано? — гер Отто нахилився і поцілував її оголені груди. — Я не міг стримати почуттів, коли ти опинилася так близько від мене.

Едіт похитала головою.

— Вухам своїм не вірю… — проказала вона. — Яке мерзотство!

— Мерзотство? Зовсім ні, — заперечив гер Отто. — Я просто закохався у тебе, як навіжений, і не міг не скористатися шансом бути з тобою.

— Тобто… мій спішний від’їзд до Лондона був лише добре спланованою грою?

Отто винувато кивнув.

— А облава? — запитала Едіт, відчуваючи, як гнів нещадно душить її у грудях. — Облава на наших, там… у Відні?

— Не було ніякої облави, — Отто подивися Едіт Тюдор-Харт просто у вічі й при тьмяному світлі його очі стали ще темнішими. — Не було ніякої облави, Едіт, — повторив він. — У всякому разі, не того дня. Створена мною штучна паніка не дала тобі спам’ятатися і ти зробила усе як потрібно, у найкоротший строк. Обійшлося без зайвих вмовлянь, пояснень, зборів, прощань із батьками і чого там ще… Усе склалося якнайкраще.

— Для кого якнайкраще? — процідила Едіт крізь зуби.

— Для справи якнайкраще. Усе відбулося саме так, як замовляв Лондон.

— Ти сволота, — Едіт Тюдор-Харт ошаліло накинулася на гера Отто. — Ти сволота! Будь ти проклятий! Ти сволота! Підступна сволота! Ти змусив мене покинути дім, рідне місто, покинути усе! Не дав навіть із батьками попрощатися! Збрехав мені! Скористався мною!

Геру Отто знадобилася лише мить, аби, схопивши її руки, притиснути Едіт до себе.

— Заспокойся, — промовив він. — Чуєш, Едіт? Заспокойся. Уже нічого не змінити, усе сталося, як сталося. Але, погодься, у Лондоні ти добре облаштувалася, стала кимось, розкрилася! У Відні ти б скніла біля того Айсмана, хто користував тебе по-справжньому — то це він!

— Ви обидва — падлюки! Ви обидва використали мене, — скрикнула вона, притиснута до грудей гера Отто. — А Дейч із вами! А я ще співчувала йому! Як ви могли!..

— Бачиш… — Отто трохи полегшив ті сталеві обійми. — Справа понад усе. Ми не повинні піддаватися жалю, емоціям, сумнівам… Так нас вчать. І таким я намагаюся бути. Я сподівався, що після того, що сталося поміж нами у купе і я вдовольню свою пристрасть, все минеться, я більше не згадаю про тебе і ми взагалі більше ніколи не перетнемося…

— У купе ти мене фактично зґвалтував, — прошепотіла Едіт.

Гер Отто гмикнув.

— Починається…. Там, у купе, ти бажала того самого.

— Я була розгублена, налякана…

— А зараз? Зараз — теж?

Едіт знесилено притулилася до його плеча.

— Я нещасна, бо вийшла заміж за чоловіка, якого не кохаю… — прошепотіла вона. — Вийшла за нього, щоб отримати статус… Але я не кохаю Алекса Тюдора-Харта.

— Я знаю, — відказав Отто. — Тому ти тут. Зі мною.

— Бо я увесь цей час тільки й думала про тебе, Отто. Бо я не могла тебе забути.

— Бачиш, — усміхнувся він, куйовдячи її волосся, — іноді корисно піддатися раптовій пристрасті. З того може народитися щось добре. Ми маємо бути разом, Едіт, — додав він. — Я натякну про це Дейчу, і Арнольд буде останнім дурнем, якщо не дослухається.

— В мене взагалі таке враження, що він тепер не чує нікого, окрім себе, — пхекнула Едіт. — 3 оцими своїми маленькими сімейними трагедіями…

— Ну, що ж… Тоді ми змусимо його нас почути, люба.

Едіт Тюдор-Харт більше не сперечалася. У душі після такого пристрасного сеансу кохання вона пробачила геру Отто. Пробачила. Але не забула.

Холодний стетоскоп торкнувся Маркової спини, потім грудей.

— Вдихніть. Видихніть… Не дихайте. Знову вдихніть…

Далі чіпкі довгі пальці військового хірурга, містера Велінгтона, обмацали його плече, м’язи і нижче ключиці; натиснули просто на болюче місце — Шведові аж в очах потемніло і Кров запульсувала у скронях.

А Велінгтон, поміж тим, продовжував свої маніпуляції. Попросив підняти руку, напружити, потім розслабити м’язи. Знову промацував плече, звівши погляд кудись угору, на стелю, вслухався, як під його пальцями діють м’язові скорочення, ніби читав потаємне послання, написане шрифтом Брайля…

Марко із оголеним торсом стояв перед ним, як новобранець на медкомісії, і терпляче виконував усі його вказівки.

Нарешті той глибоко вдихнув, потер лоба.

— Ну, що ж, юначе… — з огляду на поважний вік містера Велінгтона, таке його звернення до Шведа було цілком виправдане. Від того Флемінг тихо й задоволено гмикнув, сидячи у зручному кріслі в кутку кабінету старого хірурга.

Велінгтон Маркові чимось нагадував Кренцеля — літнього патологоанатома з Кам’янця, з яким Швед був знайомий ще за старих часів. А може, то тільки так йому здавалося?

— Усе так погано, пане лікарю? — поцікавився Марко, не зводячи із Велінгтона погляду.

Той не поспішав відповідати, розмірковував.

— Одягайтеся, — промовив нарешті.

Марко зітхнув, взяв зі спинки стільця сорочку, взявся одягати її у той час, коли хірург і далі мовчки спостерігав, як рухаються його пальці, застібаючи ґудзики.

— Кхм… — прокашлявся нарешті Велінгтон. — Ситуація така: певно, мій колега, лікар Файєнс уже вам казав: під час поранення у вас було пошкоджено плечове нервове сплетіння. Зазвичай у такому випадку, і я не буду цього приховувати, відновлення довге і болісне. Це ж не якась подряпина… І якщо пацієнт не докладає до того відповідних зусиль, наслідки можуть бути вкрай неприємні, бо, зізнаюся вам щиро, повне відновлення відбувається не завжди. Власне, усе залежить від того, скільки нервів у сплетінні було травмовано під час поранення. Та, схоже, вам направду поталанило, юначе, бо могло бути й гірше…

— Та куди вже гірше… — зітхнув Марко. — Рука погано працює…

— Могло, могло. Не сперечайтеся, — похитав пальцем Велінгтон. — Я спостерігав, як ви рухаєте рукою, застібаєте ґудзики… Дрібна моторика у порядку, рука рухома, проблема, наскільки я розумію, із цими гострими болями у плечі та занімінням м'язів.

— Так. Останніми днями почуваюся кепсько, — відповів Марко, розтираючи заніміле після довгих маніпуляцій Велінгтона передпліччя. — Найгірше те, що біль починається раптово. Я не можу займатися фізичними вправами, користуватися зброєю, не можу навіть обпертися цією рукою.

Хірург із розумінням кивнув.

— Проте нічого нового я вам не порекомендую, — проказав він. — Фізичні вправи — це добре, але тут головне — не переборщити. Теніс, наприклад — то буде завелике навантаження. А от плавання, масаж — стандартний у таких випадках припис. Якщо сильно болітиме, я припишу вам хороше знеболювальне. Наші нові розробки. Діє швидко, знеболює надовго.

Та постарайтеся, однак, не зловживати; робити укол тоді, коли біль вже направду нестерпний. Порекомендую також радонові ванни. У таких випадках вони дуже помічні, — знову кахикнув у кулак лікар. — А у вашому конкретному випадку — просто необхідні, бо у вас є цілком реальна можливість вилікувати плече.

— Справді? — радо запитав Марко.

— Найкраще вам поїхати на курорт термальних вод… — продовжував Велінгтон. — Скажімо, Бад-Гаштайн. Чудовезне місце, скажу я вам, сам підліковуюся там щороку.

Марко усміхнувся собі під ніс. Ліза давно йому торочила про той Бад-Гаштайн.

— А ще, — замислено сказав лікар, — є у вас знайомі десь за містом, які розводять бджіл? Алергію на бджолині укуси маєте?

Марко замислився, похитав головою.

Окрім тітоньки Елізабет із її садибою у Вілтширі на думку нікого не спадало, у неї в садку стояли кільканадцять вуликів, і тітонька страшенно пишалася тим, що може не тільки сама смакувати домашнім медом, але й мати невеличкий бізнес на тому.

— Маєте на увазі… — почав було Марко.

— Так, саме так, — кивнув Велінгтон. — Бджолині укуси для вас теж стануть помічними. Однак і тут потрібно знати міру. Якщо надумаєте — я можу відрядити до вас свого помічника, який проведе вам кілька сеансів. Перевіримо ефект. А поки… Ось, юначе, ваше знеболювальне…

— Радонові ванни, Бад-Гаштайн, а тепер ще й бджолині укуси… — хитав головою Марко. — Змовилися вони усі, чи що?

Кермувати лівою було не дуже зручно, після маніпуляцій Велінгтона плече розболілося не на жарт. Марко кривився, але, зціпивши зуби, терпів той біль. Уколи, які приписав містер Велінгтон, він зробить уже вдома, ближче до вечора, якщо не минеться.

— Не сумуйте, друже! Повернемось із Москви — поїдете до свого Бад-Гаштайна, — весело промовив Флемінг. — А може, і я з вами… То ж усе-таки альпійський гірськолижний курорт! Ото вже де відірвемось! — додав за якусь мить. — Ви добре стоїте на лижах?

Швед кивнув.

— Прекрасно стою. Однак у мене є умова: поїдете з нами, Яне, якщо знайдете собі до того часу якусь подружку. Дратувати Лізу я вам більше не дозволю, — гмикнув він.

— Де ж я її знайду?

— Пф-ф-ф… — Марко припаркував авто і повернувся до Флемінга. — То вже не мої турботи, Яне. Не мені ж вам підшукувати дівчат. Та й не думаю, що у вас із тим виникнуть якісь проблеми.

Сюди, у святая святих — резиденцію управління розвідки МІ-6, що розташовувалася на Бродвей-Білдинг, уперше він потрапив ще перед поїздкою до Харбіна, до поранення. Вхід за спеціальними посвідками, свіжопофарбовані коридори, гамірні кімнати, з яких долинає то клацання друкарських машинок, то якесь незрозуміле пищання, шурхіт паперу… Кожен заклопотаний своїми справами, кожен рухається наче за своїм власним маршрутом…

І вся ця, на перший погляд, незлагоджена метушня і хаотичні орбіти кожного, хто пересувається коридорами і численними кімнатами, клацання, писк, цокання, стукіт, усе це — голос єдиного механізму, системи, головною метою якої є безпека і захист інтересів Великої Британії. Усе це лише верхівка «айсберга» під назвою Спеціальна секретна служба розвідки МІ-6. Її існування — неофіційне, тому усіх цих людей насправді наче й не існує. Марко завжди серед них, неіснуючих. Нічого нового.

Флемінг іде поряд, не відстає.

Вони спускаються сходами все нижче і нижче. Десь угорі над ними залишаються гамірні метушливі коридори та заклопотані працівники.

Тут, на нижніх поверхах, прохолодніше і похмуріше. Якщо не рахувати кількох охоронців — майже безлюдно. І тихо… Геть тихо.

Денне світло замінюють електричні лампи, луною віддаються кроки…

Їх супроводжує невисокий, міцний, схожий на борця чолов’яга у традиційному для англійця картатому костюмі із ретельно зализаним назад рідким волоссям.

«Його зовнішність, попри нестандартну приземкувату статуру, геть безлика, — упіймав себе на думці Марко. — Навіть вік його неможливо вгадати. Можливо, йому за п’ятдесят… Перетнувшись із ним на вулицях Лондона, мабуть, і не впізнав би його — на обличчі жодної зачіпки, аби воно залишилося у пам’яті. Хіба що оця претензійна краватка у широку, яскраву смужку! За нею його можна було б упізнати». Та краватка мала відверту, ба навіть кричущу символічність — насправді була такою собі міні-копією британського прапора. Однак для співробітника спецслужби, що мав літ за п’ятдесят і міг би стати геть непомітним із таким невиразним обличчям і статурою, вона була як мінімум недоречна.

Можливо, подумалося Маркові знову, вона у нього єдина, інакше начепив би скромнішу…

Протекцію Шведові у Сікрет Сервіс ще кілька років тому склав його тесть, Річард Сеймур. Власне, британець давно, ще у Стамбулі, довго й уважно приглядався до майбутнього зятя, розуміючи, що рано чи пізно українські розвідники будуть змушені шукати притулку у Великій Британії чи Франції. Для Марка усе полегшила сама доля: з благословення Всеволода Змієнка пристав на пропозицію батька Елізабет, старого й досвіченого розвідника, — не просто підтримувати зв’язки з британською спецслужбою, а стати одним із її співробітників.

Старий Сеймур розумів: Марко, безперечно, буде цікавим для С.І.С. як людина, що добре орієнтується у радянських реаліях, і тому сам протегував за нього перед своїм давнім колегою, Г’ю Сінклером, генеральним деректором МІ-6. А той, звісно, не зміг оминути такої нагоди, бо не приховував своєї відрази до совєтів, називаючи повзучу світову експансію СРСР головною загрозою для Великої Британії. Тож мати серед працівників розвідки людину, що не тільки розділяє його погляди, але й має досвід протистояння тій експансії, вважав за подарунок долі, хоч і не поспішав допускати Шведа до серйозної роботи.

— Містере Флемінг, ви маєте зачекати тут! — раптом звернувся до Яна зализаний чолов’яга, вирвавши тим самим Марка з полону власних роздумів.

Флемінг зробив круглі очі, стрельнув гострим поглядом у супровідника.

— Чого 6 це? Мені було наказано донести до містера Мак-Міллана певну інформацію, супроводити його сюди… Чого це я не можу увійти разом із ним?

Чолов’яга залишався незворушним, наче кельтський мегаліт.

— Сер, — безапеляційно мовив він, — ми вдячні вам за допомогу, але у даному випадку розмова буде виключно з містером Мак-Мілланом. Ви ж зачекаєте тут або на вулиці. Усі необхідні інструкції отримаєте вже найближчим часом… Наше ж керівництво — керівництво МІ-6 — і так робить вам честь, допустивши до певної інформації.

— Тобто… — темні Янові очі запалахкотіли вогнем.

Марко, спостерігаючи той погано прихований гнів, ледь стримував посмішку.

— Яне, чого ви завелися, справді? — запитав тихо.

— I все ж… я пройду разом із містером Мак-Мілланом, — вперто проказав Флемінг. — Це завдання для нас двох, як, зрештою, я розумів до цієї миті!

Чолов'яга у картатому костюмі лише знизав плечима і похитав головою.

— Містере Флемінг…

— Що «містере Флемінг»? — не вгавав Ян. Його голос лунав загрозливо-сердито і занадто гучно.

— Де ваша стриманість, сер? — з легким докором запитав, мов нічого й не сталося, супровідник. — Майте терпіння! Усьому свій час!

— Не говоріть зі мною, наче я дитина, а ви — моя матуся… — прошипів Флемінг просто йому в обличчя. — Я не дозволю.

— Містере Флемінг, — розмірено повторив чоловік із тим самим виразом мегалітичного спокою на обличчі. — Не треба випереджувати події і дратуватися! Кожен із вас буде виконувати свою частину роботи. Ви не розумієте усіх складнощів завдання, сер…

— Сер… ви мене бісите! — кинув Флемінг. — Ви і ваша дурнувата краватка!

— Погляньте сюди! — раптово різко промовив чолов'яга, імені якого Марко все ще не знав. Він торкнувся рукою вузла своєї яскравої, червоно-синьо-білої краватки, просто центру британського міні-прапора.

Флемінг мимоволі перевів свій погляд на той вузол.

Тільки тепер Марко зрозумів: незугарна яскрава краватка, що аж ніяк не пасувала до картатого костюма цього незнайомця, виконувала роль чогось на кшталт гіпнотичної спіралі ілюзіоніста.

— Ви заспокоїтеся, містере Флемінг, і більше так голосно не розмовлятимете, — рішуче промовив провідник. — Зараз ви присядете і дочекаєтеся, поки ми з містером Шведом повернемося до вас, а потім залишите цю будівлю у стані абсолютного умиротворення і спокою. Запам’ятайте, — правив далі він, не зводячи погляду із Флемінга, — ваша дратівливість шкодить вам і справі! Повторіть!

Флемінг незмигно дивився на краватку й наче уві сні промовив услід за чолов’ягою:

— Моя дратівливість шкодить мені і справі…

Далі покірно присів на один зі стільців під стіною із абсолютно миролюбним виглядом, наче отого спалаху гніву і не було якусь мить тому.

— Отож-бо! — з легкою посмішкою, першою за увесь цей час, проказав чоловік. — Ходімо, містере Мак-Міллан, на вас чекають.

Марко здивовано обійшов Флемінга, послідував за «картатим».

— Що ви з ним зробили? — запитав подивовано у свого супутника.

— Нічого особливого, просто трохи заспокоїв, — байдуже відповів той. — Містер Флемінг занадто емоційний. Все має бути або по-його, або ніяк! Це, звичайно, іноді стає в пригоді. Але не завжди…

— Ви праві, — погодився Марко, заходячи вслід за ним до кабінету. — Але то йому ніяк не зашкодить?

— Містеру Флемінгу? — не обертаючись, промовив «картатий». — О, ні, звісно. Навпаки, благотворно подіє на його нервовий стан. Він почуватиметься абсолютно нормально навіть за нашої відсутності. Просто не дратуватиметься даремно.

Вони увійшли у вузький, довгий коридор, пофарбований у гидкий світло-гірчичний колір. Марко йшов слідом за незнайомцем і намагався призвичаїтися до дивного, незвичного відчуття всередині себе.

У кінці коридору були ще одні двері, оббиті гладкою чорною шкірою.

— Вам сюди, — досить люб’язно промовив чоловік. — Я ж повернуся до виконання своїх обов’язків, але коли вийдете — я чекатиму вас отут і супроводжу із містером Флемінгом до виходу.

«Картатий» уже взявся однією рукою за ручку дверей, та Марко зупинив його.

— Зачекайте ще одну мить…

— Слухаю, — так само люб’язно промовив супровідник.

Марко здивовано подивився на цього дивакуватого, безликого чоловіка, перевів погляд на його яскраву гіпнотизуючу краватку.

— Скажіть… містере…

— Селфрідж. Мене звуть Селфрідж, — нарешті відрекомендувався незнайомець. — Ми давні знайомі з вашим тестем, містером Сеймуром, і давні друзі… Я недавно бачився з ним, — додав він. — Перед його поверненням до Стамбула. Річард розповів мені про вашу проблему після поранення… Я гадав, усе вже позаду…

Марко кивнув.

— Що є, то є…

— Коротше кажучи, — продовжував Селфрідж, — мусимо то вирішити, бо я приклав багато зусиль, щоб наше керівництво було прихильним до вашої кандидатури.

— О… дякую, — відповів Марко. — Уявляю, яка то була складність, я ж не англієць, не випускник Оксфорду чи Кембріджу…

Селфрідж згідно кивнув, прочинив перед Шведом двері і впустив його до похмурого, проте достатньо ошатного кабінету.

— Так, містере Мак-Міллан, ви добре поінформовані, — проказав він, вказуючи на крісло. — У керівництва нашого управління є така слабкість — надавати перевагу співвітчизникам, випускникам Оксфорду та Кембріджу. Проте… — Селфрідж розвів руками. — МІ-6 — не Орден Підв’язки, відкритий лише для кола осіб певного статусу чи королівської крові. Ми усвідомлюємо виклики часу і нас цікавлять насамперед енергійні молоді люди, які розділяють наші переконання. Скажу вам більше… С.І.С., як ви швидко самі зрозумієте, складається з рідкісної категорії незалежних оперативників — джентльменів, що елегантно порушують правила, закони і права людини — в ім’я миру, звісно, та, як мовиться, заради благої, вищої цілі… — усміхнувся Селфрідж.

Помітивши тінь іронії, що майнула по Марковому обличчі, він поплескав його по плечу.

— Містере Мак-Міллан, нехай мої слова не збивають вас із пантелику. Насправді ви саме там, де маєте бути. Сьогодні, у всякому разі.

Селфрідж пильно подивився на Марка.

— Я здогадуюсь, які думки терзають вас.

— І які ж? — Марко мимоволі відвів погляд, аби здібності містера Селфріджа не зіграли із його свідомістю той самий жарт, що й із Флемінговою.

— Свідомо чи ні, ви прагнете помсти, містере Мак-Міллан, — просто відповів Селфрідж. — Помсти за свою понівечену батьківщину. І шукаєте засобів, аби втілити свою помсту. Це нормально і зрозуміло, інакше ви б не погодилися на пропозицію вашого тестя, містера Сеймура, працювати у МІ-6, а жили б собі з його донькою, як у Христа за пазухою, в заміському маєтку… Саме я написав вашому тестеві, як гарно ви показали себе у Харбіні. І що керівництво МІ-6 оцінило ваші зусилля. Власне, аби врятувати ваше життя, ми задіяли цілу субмарину. Тож будьте певні, містере Швед, ми і тепер не поскупимося: надамо вам і шанси, і засоби, і можливості для досягнення нашої спільної мети. Бо нас об’єднує протистояння спільному ворогу, чи не так? Але… як ви розумієте, діяти навмання чи так, як вам би хотілося, не вдасться. Тільки за планом і за попереднім узгодженням.

Марко стиха розсміявся.

— Тобто ніякої ініціативи…

— Чому ж… проявляйте на здоров’я, особливо коли то вкрай необхідно. Але у вказаному напрямку, а не як заманеться… Обіцяю вам, — продовжив Селфрідж, — якщо довірятимете нам, то і ми надалі довірятимемо вам. Ми надамо вам найкращі інструменти. Для помсти. І тоді ваша помста буде по-справжньому витонченою, елегантною і вельми дошкульною… Ми маємо справу з монстром, містере Мак-Міллан, якого не так легко подолати… І будь-які ваші самостійні потуги у зазначеному напрямку будуть нагадувати комарині укуси, які тільки розізлять його. МІ-6 — це сила. Тож нам вигідно співпрацювати із вами, а вам — із нами…

— Гаразд… — кивнув Марко. — Я згоден із вашими словами, бо все так і є. Ви наче мої думки прочитали. А те, що ви добрий друг батька моєї дружини, лише стверджує мене у намірах подальшої співпраці і довіри. А де ви… — почав було він.

— Навчився оцих штук? — завершив Селфрідж думку Шведа, вказавши на вузол своєї краватки. Якось по-дитячому зітхнув і розвів руками. — Усі ми маємо від Господа дари, та не всі ними користуємося. А щодо користування ними на благо…

— А оця ваша краватка… — знову запитав Марко, усвідомлюючи, що свідомо затягує час. — Яскраві смуги, що збивають з пантелику… Це ж гіпноз, чи не так? Я читав про таке… у містера Фрейда…

— Так, — безтурботно, але без зверхності відповів Селфрідж. — У юності я захоплювався гіпнозом. Навіть на якийсь час переїхав до Відня, аби навчатися у містера Фрейда… То правда, він був майстром, знавцем людської душі. Я ж супроти нього — ремісник.

— Нічого собі ремісник… — гмикнув Марко. — Отак просто взяти і перетворити Флемінга на слухняного хлопчика…

— Як ви там його подумки називаєте? — поцікавився Селфрідж.

Марко здивовано глипнув на нього:

— Кого? Флемінга?

— Здається, срібнолобим англійським єдинорогом? Зізнаюся, цей епітет містеру Яну підходить найкраще.

Швед зачудовано подивився на Селфріджа і примружив очі.

— Я хіба сказав це уголос?

— Ні, — похитав головою чоловік. — Звісно, ні…

— Нічого собі… — Марко відчув, як від здивування у нього аж у горлі пересохло. — То ви… справді умієте читати чужі думки?

Селфрідж поправив свою яскраву краватку і знову знизав плечима.

— Зазвичай тільки уривки… Люди не вміють думати яскраво, ілюстративно… Тому доводиться напружуватися. Але ви, містере Швед, — раптом назвав його справжнім іменем Селфрідж, — думаєте так емоційно, літературно, я б сказав, як і належить добре освіченій людині, що гріх було не почути ваші думки.

— Але ж я думаю рідною мовою…

Селфрідж гмикнув, легенько поплескав Марка по плечу.

— То вам тільки так здається… Ви як людина з багатою уявою думаєте образами, картинками. А їх прочитати найлегше. А ще… — Селфрідж повільно, ніби згортаючи пил, провів по плечу Марка: — Ще вам дуже болить отут, містере Швед. Із таким болем у Москві вам буде вкрай некомфортно…

Марко хотів інстинктивно відступити крок назад, та не зміг.

Відчув, як раптом з-під долоні Селфріджа крізь тканину піджака полилося тепло. Просто у болюче місце, десь у глибину, аж під м’язи. Закрутилося там гарячим вихором, шугонуло стрілами у кінчики пальців, потім у зворотній бік, до мозку… Шведа на якусь мить кинуло у жар.

— Що це?.. — пробурмотів він.

Селфрідж усміхнувся. Його невиразне обличчя раптом стало абсолютно… виразним, помітним і навіть… досить приязним.

Марко відчув — по його щоках котяться сльози.

Він дістав із нагрудної кишені Шведа хустинку, простягнув йому.

— Усе добре. Не хвилюйтеся. То нормальна реакція, — проказав Селфрідж. — Ще кілька таких сеансів — і ви будете у нормі. Я навідаюся до вас, містере Швед… Скажімо, завтра о цій же порі. Повторимо сеанс і до від’їзду ви будете абсолютно здоровим. Радонові ванни, бджолина отрута, Бад-Гаштайн… — Селфрідж розвів руками. — Як ви розумієте, усе це чудово, та вам потрібна більш дієва, більш інтенсивна, більш нетрадиційна терапія для прискореного одужання. І я готовий вам, якщо забажаєте, допомогти у цьому. А зараз… ідіть.

Селфрідж вказав поглядом на протилежну стіну. Лише тепер Марко помітив темний обрис дверей, яких не помічав раніше.

— Ідіть, ідіть… на вас вже зачекався містер Корнуелл.

Селфрідж і справді навідувався до Марка протягом двох наступних днів. Елізабет була у музеї, вдома — лише покоївка, нянька, він та маленька Марго, тож цим дивним сеансам лікування ніхто не заважав.

Селфрідж садовив його обличчям до вікна, розтирав руки, клав Шведові на плече свою важку долоню, потім переміщував її на лопатку і вперед, ближче до ключиці. Проводив по спині і знову клав руку на плече. А далі з його долоні починав струменіти невидимий гарячий потік енергії; бив через шкіру, просто углиб м’язів, дістаючи аж до легенів і серця.

Маркові здавалося, що на якусь мить все навколо наче завмирало: ставали нечутними шум вітру і віддалений гул двигунів за вікном, усі звичні звуки розсіювалися у повітрі, кров починала шалено пульсувати у скронях, і очі застеляла густа пелена. Якимось незвичайним внутрішнім зором він бачив, як відновлюються ушкоджені тканини та нервові закінчення у сплетіннях його м’язів, зцілюються і починають функціонувати, як і раніше — легко, без болю і напруги.

На третій день Марко ясно відчув — біль його більше не турбує. Взагалі. Ледве дочекався, поки Ліза вийде із дому. Кортіло перевірити, наскільки Селфріджу вдалося повернути його до нормального стану.

Марко давно не грав… Хоч колись так-сяк перебирати струни гітари навчився ще в Одесі, в училищі прапорщиків. Майстерного музиканта із нього не вийшло — тільки уроків гри на гітарі йому тоді не вистачало. Але тут, удома, гітара була. Звідки вона взялася — Швед уявлення не мав… Можливо, належала колись Сеймурові, батьку Лізи. Маркові закортіло… ні, не стільки зіграти. Ще вчора будь-який занадто різкий чи несподівано енергійний рух віддавав тягучим болем у плечі… Тож хотілося переконатися, чи справді його рука знову може функціонувати, як належить…

Пригадалися раптом акорди, що боляче билися у скронях, коли він, непритомний, знаходився поміж життям та смертю…

І слова… самі… самі склалися у голові в чіткі рими…

Швед узяв гітару, аркуш паперу й олівець. Усе це виглядало кумедно… майже містично… Не замислюючись, вивів слова… вони сипалися на аркуш, мов насіння. Позначив акорди…

Отакої! Та це ж ціла пісня!

Швед міг би засвідчити, що ніколи не робив нічого подібного — не писав текстів і музики. Сам собі подивувався, що у пам’яті, у відповідності до примареної мелодії спливли позначки акордів і механічна пам’ять нагадала, як їх правильно взяти на грифі гітари…

Спробував ще раз.

Таки так! Це була пісня. Пісня, до творення якої — і Марко міг би теж це засвідчити — він був абсолютно непричетний! У всякому разі — не при свідомій пам’яті.

Плече не боліло, пальці слухняно перебирали струни…

Швед не йняв віри. Може, йому то тільки здається? Може, то якась ілюзія, гіпноз… і завтра біль знову повернеться?

Задзвонив телефон.

То був Флемінг. Цікавився, чи не хоче він скласти йому компанію за ланчем. Треба, мовляв, порадитися з одного важливого питання.

— Навіщо вам той ланч? Здається, Яне, ви нещодавно пропонували побоксувати? Чому б не сьогодні? — проказав Марко.

— Побоксувати? Може, увечері? У мене купа писанини… — невпевнено, але водночас заінтриговано проказав Флемінг. — Проте ну її, ту писанину. Я встигну все зробити увечері… А що сталося? Чому саме зараз? А ваше плече?

— Забудьте про моє плече. Воно мене більше не турбуватиме, — відповів Швед.

За якихось півгодини вони вже мчали із Яном до боксерського клубу, де лондонські джентльмени, прихильники цього істинно британського виду спорту, вправлялися у боксуванні.

На куті Вайтфріарс та Фліт-стріт, проминаючи молочний бар «Чорне і біле» Марко нагадав собі, що сьогодні планував разом із Лізою та Марго прогулятися та поласувати тут морозивом. Але часу ще доволі. Він встигне повернутися додому, прийняти душ, переодягнутися… Ліза навіть знати не буде.

Флемінг перебив його думки.

— Де ви навчалися боксу? — проказав, кинувши погляд позад себе — там, на задньому сидінні автомобіля лежала шкіряна торбинка з боксерськими рукавичками й тренувальним костюмом Шведа.

— Навчався — то сильно сказано, — відмахнувся Марко. — Так, займався ще за юнацьких років у себе на батьківщині. До того ж мій дядько — знаний французький боксер й іноді тренував мене, коли приїжджав із тіткою у гості. Тому, Яне, ви можете вважати мене звичайним жалюгідним аматором, що вивчив кілька боксерських прийомів.

— Знаю я вас, містере Мак-Міллан! Побачимо… — кивнув Флемінг і тут же весело розсміявся. — У клубі на нас подивляться, як на ненормальних! — захоплено вигукнув він.

Флемінга тішило усе, що не вписувалося у звичні норми та встановлені порядки, яким його навчали у родині, яким він був змушений підкорятися усю свою юність, тож і цього разу подумки мстився своїй матері, порушуючи ще один із усталених звичаїв, прийнятних серед того суспільного прошарку, до якого він належав.

— Хто з лондонських джентльменів при здоровому глузді у такий час приїжджає на тренування? — знову весело вигукнув він.

— То може ми із вами, мій друже, запровадимо у Лондоні нову моду на ранкові тренування? — розсміявся і собі Швед.

— І все-таки… Ваше плече… — поцікавився Флемінг. — Я розумію, вам набридло носитися зі своєю болячкою, але чи ви певні? Боксування може нашкодити ще більше… Наробите справжньої біди.

— О, Флемінгу, ви вже говорите, як моя дружина, — проказав Швед, не відриваючи погляду від дороги. — Усе гаразд, не переймайтеся. Будемо вважати, я позбувся своїх болячок. Ось і хочу переконатися, що усе добре…

Відчути себе знову у силі, без докучливого болю у м’язах було неймовірно. Марко вдихнув на повні груди.

Спочатку обережно, а потім впевненіше почав розминатися.

Нічого… жодного натяку на біль, жодного дискомфорту!

— Е-е-е, друже мій… Ви з таким ентузіазмом узялися за спортивні вправи, що я насправді хвилююся за вас! — стурбовано проказав Флемінг, спостерігаючи, як Швед без особливих зусиль віджимається від дощатої підлоги уже якийсь там — надцятий раз — Розкажіть же мені, що трапилося? Після відвідин контори вас наче підмінили, — продовжував Ян. — Чого вам дали там напитися? Що то за магія?

Флемінг, як і Марко, уже встиг переодягнутися у зручний тренувальний костюм і тепер чекав, поки працівник допоможе йому застібнути на зап’ястках ремінці боксерських рукавичок.

— Усе добре, — видихнув Швед. — Уперше за довгий час почуваюся так добре! Не хвилюйтеся за мене. Гайда, розігрівайтеся і до справи.

— Ви насправді добре почуваєтеся? — не вгавав Флемінг. — Виглядаєте так, наче й не було того поранення, наче ви постійно тренувалися…

— То спадкове, від батька, — відповів Марко, простягаючи руки у боксерських рукавичках менеджеру, щоб той застебнув. — Така наша шведівська порода, жодної моєї заслуги. — Переліз через натягнуті канати і, опинившись у центрі тренувального рингу, поманив Яна рукою у бахматій боксерській рукавичці: — Не балакайте, мій друже, ходіть-но краще сюди!

Ян невпевнено попрямував слідом.

— То, може, ви мене сьогодні й поб’єте?

— Може, й поб’ю…

Менеджер клубу здивовано спостерігав за двома молодими джентльменами, що, приїхавши у незвично ранню годину, взялися лупцювати один одного з таким завзяттям, наче були давніми і запеклими ворогами. Жоден із них поступатися іншому не збирався ні у витривалості, ні у вправності. Після короткого відпочинку й кількох ковтків води вони знову взялися боксувати.

— Я все хотів запитати… — Флемінг спробував атакувати Марка зліва, — Ваше прізвище… справжнє прізвище англійською «swede» — швед, чи не так? Звідки таке прізвище? Ви ж наче родом з України… Звідкіля там шведи?

— Ви погано знаєтеся на європейській історії, мій друже! — проказав Марко. — Один мій предок служив свого часу у нашого гетьмана, Івана Мазепи таємним посланцем і не раз бував при дворі шведського короля Карла XII. Добре володів шведською мовою. То начебто через це його і прозвали шведом. А далі прізвисько стало прізвищем… Якось так.

— То він бував при дворі у того Карла, — не вгавав Ян, — що програв російському царю Петру І бій під Полтавою? Я щось таке читав, пам’ятаю… А вашого гетьмана, Мазепу, тоді ще нарекли зрадником…

Стрімкий аперкот мало не захопив Флемінга зненацька. Кулак Шведа різко зупинився у кількох міліметрах від Янового підборіддя. Флемінг витріщився на червону рукавичку, що мало не в’їхала йому в обличчя.

— Для Росії усі ми, українці, зрадники, — здавлено проказав Марко. — А надто через те, що не бажаємо ходити у московському ярмі.

З подвоєною енергією вони знову закружляли по рингу, атакуючи, завдаючи один одному цілком нежартівливих ударів.

— Я в захваті! — важко дихаючи, мовив Флемінг. — Правда-правда! Ще учора ви не могли і руки підняти, а сьогодні… такий… бокс! Але, мій друже, для кулачного бою у вас занадто тендітна рука… Рука піаніста, але аж ніяк не боксера-а-а-а… — додав він, пропускаючи Марків удар.

Кулак у червоній рукавичці цього разу важко ліг на щоку Яна. Флемінгу аж іскри полетіли з очей. На якусь мить здалося — нижня щелепа забовталася сама по собі.

— Так нормально? — з виразом вдаваного занепокоєння поцікавився Марко. — Не занадто тендітно?

Флемінг від болю аж рота скривив.

— Чорт… Тепер буде синець. Ви ж мені мало щелепу не вибили! — додав, намагаючись розтерти щоку.

— Замовкніть, Флемінгу, а то прикусите собі язика, — Марко продовжував атакувати.

— Ви якийсь навіжений! — видихнув Флемінг майже ображено, відбиваючи його удари вже з меншим ентузіазмом. — Я ж просив, тільки не по обличчю! Сьогодні у мене вечеря з матусею… Як я із синцем буду? Вона… мене… загризе!

— Нормально… — гмикнув у відповідь Швед. — Синця не буде, тільки щелепа болітиме. Менше з’їсте.

— А якщо буде? — Флемінг енергійно зарухав щелепою.

— То я дам вам знеболювальне, — знову гмикнув Марко. — Стуліть пельку, Флемінгу, бо підете на вечерю ще й без язика.

— Джентльмени… Одну мить! — несподівано долинув голос менеджера. — Зупиніться, будьте ласкаві! До містера Мак-Міллана прийшли, зупиніться на хвилинку!

— Хто? — не відволікаючись від бою, гукнув Марко.

— Якась пані… я не в змозі її зупинити, — безпомічно мовив чоловік. — Вона запевнила, що їй треба вас терміново побачити.

— Це такий жарт? — Флемінг дістав ударом Маркове болюче плече, але той, наче нічого й не сталося, продовжував двобій. — Напевно, жарт! — повторив Флемінг, хапаючи повітря. — Це боксерський клуб для джентльменів, жінок сюди не впускають!

Боковим зором Марко встиг вхопити жіночу постать у знайомому темно-зеленому пальто і капелюшку, прикрашеному коричневим пером.

Від несподіванки Швед повернув голову, заледве розминувшись із Флемінговим хуком.

— Можливо, й не впускають, — проказав він. — Але не мою Лізу!

— Лізу? — перепитав Ян, і собі перевівши погляд на жіночу постать у дверях.

То справді була вона. Якусь мить розширеними від подиву очима Елізабет дивилася на них обох.

— Йой… Зараз я візьму, як гороху на карбованця… — проказав Марко українською сам до себе. Набувши винуватого вигляду, рушив до канатів. Переліз, зістрибнув з рингу, став перед Лізою.

Її синющі очі на блідому, сердитому обличчі видавалися ще глибшими, ніж завжди.

Він торкнувся губами її прохолодної щоки.

— Люба моя, ти чого тут?

— Ти здурів, Марку? — тихо українською запитала вона, гостро зиркнула на менеджера, що стояв поряд із нею, але за мить, передчуваючи бурю, поспішив відійти подалі.

Елізабет перевела сердитий погляд на мокру Маркову майку, спітніле обличчя, плечі і груди.

— Маркусю… Навіщо ти це робиш? — прошепотіла вона вже лагідніше. — Я, звичайно, дурне зробила, що прийшла сюди, але ми з Мері Свіллер їхали повз, я сьогодні відпросилася з роботи, щоб раніше потрапити додому. Лікар Свіллерів тобі приготував цілюще натирання, і вона люб’язно підвозила мене. І ось… біля цього клубу я побачила наше авто… Очам своїм не вірю! Ти хочеш довести себе до каліцтва, Марку?

Швед озирнувся.

Позаду на канатах рингу повиснув Флемінг, із виразом цілковитого задоволення спостерігаючи за тим, що відбувається. Схоже, йому таки вдалося осягнути зміст виразу про карбованець і горох…

— Тобі наказали лікувати плече, — промовила Ліза з притиском. — Ти відмовляєшся поїхати на курорт, ти не хочеш робити найпростіші процедури, але їдеш із Флемінгом боксувати? Як… як це розуміти?

Марко з виглядом цілковитого каяття подивися на руки, затягнуті у боксерські рукавички. Він би пригорнув її, таку страшенно сердиту і водночас розгублену.

— Лізонько, ходи до мене, — проказав, усміхаючись. — Я нічого не казав тобі, бо хотів сам пересвідчитись… Але більше не потрібно ніяких ліків і натирань, ніяких курортів і реабілітацій.

— Тобто як не потрібно? А твоє плече? — в очах Елізабет зблиснули сльози. — У тебе ж плече, Марку… Це серйозно… Я розпитувала лікаря Свіллера… Бувають випадки, коли руку зовсім віднімає… Ти граєшся із вогнем! — мовила вона уже геть невиразно, притулившись до його спітнілих грудей.

Марко пригорнув її до себе.

— Ну… ну, чого ти, Лізонько, усе ж добре! Зараз поїдемо додому. Я усе тобі розповім…

— Ти геть не хочеш сприймати мої слова серйозно! — вона шморгнула носом і витерла вологу шоку.

— Усе, Флемінгу, на сьогодні бокс скінчився! — підморгнув Марко Янові. — Ніякого боксу, — наголосив він, — НА СЬОГОДНІ.

Уже після того як Флемінг вийшов з автівки, Елізабет почула від Марка неймовірну історію його зцілення і пригадала непоказного містера Селфріджа, давнього батькового товариша, і його дивовижний талант. Коли вона була ще зовсім дівчиськом, Селфрідж, навідуючись до батька, показував їй цікавезні фокуси: умів приліплювати собі до лоба і долонь срібні ложки і навіть ворушив важким прес-пап’є, що лежало на столі у татовому кабінеті…

— А що він робив? — запитала. — Як лікував?

— Нічого особливого… — Марко стенув плечима. — Просто клав долоню мені на плече, проводив по спині… Іноді здавалося, наче у нього із долоні б’є вогняний струмінь просто у болюче місце, у м’язи. Здавалося, я можу бачити, як всі пошкоджені тканини знову зростаються, оновлюються… Як пульсує кров! Було кілька сеансів. Сьогодні я вирішив переконатися, що справді одужав. І, як бачиш, лікування містера Селфріджа таки допомогло… Я умовив Флемінга побоксувати зі мною — рука чудово діє! Я не відчуваю жодного дискомфорту чи болю.

Ліза винувато глипнула на Марка.

— Пробач мені… Я у будь-якому разі не повинна була…

— Усе добре! Ну, Лізонько… Усе ж добре! Знаєш, кохана, як мені було важко мовчати про моє одужання? Не казати тобі? Хотілося розповісти ще того самого дня. Але я спершу хотів пересвідчитися, впевнитися самому, що то не якась фантасмагорія.

Вона усміхнулася.

— Я скучила за тобою таким, Марку! — проказала тихо.

— І я. За такими нами, — не відриваючи погляду від дороги, додав він.

Його ліва рука торкнулася її коліна, пальці вправно підчепили поділ сукні, потягнули вгору, ковзнули по шовковій панчосі, аж до защіпки шовкового пояса.

— Бачиш… я ж казав — рука діє чудово! — знову мовив він, усміхаючись собі під ніс.

Елізабет зайшлася сміхом, упіймала коліньми Маркову долоню.

— Дурненький, це ж не та рука!

Він звернув у якийсь порожній провулок, далі повів авто за місто, манівцями, аж поки останні поодинокі будинки не залишилися далеко позаду. З’їхав на грунтівку, що вела у напрямку потемнілої смуги лісу на горизонті.

— Ти куди мене везеш? Маркусю… дитина ж удома зачекалася!

Він зупинив авто просто серед поля, заглушив мотора і повернувся до неї. Торкнувся долонею Лізиної щоки, занурив пальці у бездоганні хвилі зачіски.

— Маргарита з нянькою, — промовив, нахиляючись ближче, як уві сні знайшов губами її губи. — З нею нічого не станеться, — прошепотів, жадібно цілуючи Лізу. — Я шаленію від тебе, Елізабет Сеймур! Кохана моя!

Вона вивільнилася зі свого пальта. Нетерпляче потягнулася до нього, тільки-но Марко всадовив її собі на коліна. У вузькому просторі було геть незручно, але це вже не мало ніякого значення.

Він знову знайшов Лізині вуста.

Його пальці взялися за дрібні ґудзички сукні, що тягнулися від ямки на горлі униз, аж до шкіряного пояска на талії. Вивільнив її плечі, торкнувся пружних грудей під теплим шовком комбінації, занурився в них обличчям. Притис до себе її слухняне, гнучке, оголене до пояса тіло, відчув, як у ній усе стискається від солодкої напруги. Його губи тим часом поцілунком ловили її збитий подих, зціловували з шиї і грудей ледь вловимий аромат флердоранжу. Їхні стогони змішалися, повітря у салоні автомобіля стало густим і важким, схожим на те, яке буває перед грозою, перед першими розрядами грому і спалахами блискавки. Запітніле скло відгородило їх від навколишнього світу.

Якийсь час вони так лежали, занурившись одне в одного, вслухаючись у тишу і власне дихання, смакували післясмак поцілунків і пристрасті, що все ще витала у наелектризованому обмеженому просторі автомобільного салону.

Найменший порух було зробити ліньки.

Марко розслаблено видихнув, підняв голову, поцілував Лізині пом'яклі, напіввідкриті уста.

— Люблю тебе! — прошепотів їй на вухо. — Світ мені без тебе немилий, Лізо!

Вона тихенько засміялася, нарешті усвідомлюючи на собі вагу його тіла і те, як їй незручно лежати зараз отак під ним, у вузькому просторі на сидінні автомобіля.

— Я геть себе не відчуваю… — відповіла тихо. — Марку… ти розчавив мене. Мене більше немає!

— Вибач, вибач, люба моя…

Хотів було піднятися, та Ліза знову притягнула його до себе. Міцно обійняла за шию.

— Люблю тебе! Люблю тебе, Марку! Може… Бог за цю любов дасть мені народити для тебе ще одну дитинку? Сина… Ти хочеш?

— Звісно.

— Чому ти не зачекав, поки приїдемо додому? — прошепотіла йому на вухо вона. — Ми могли б кохатися вдома.

— А хто б нам удома дав спокійну годину? У білий день. Вдома — Маргарита. І нянька… Ото б накохалися.

Ліза розсміялася.

— Так, це правда. А якби нас тут хто побачив?

— Тю-ю-ю! — розсміявся уже він, повільно піднімаючись. — Серед поля? І що?

— Маркусю… — прошепотіла вона, знову притягаючи його до себе. — Коханий, як поїдеш до тієї чортової радянської Росії — благаю, повернися до мене живим і здоровим! Благаю! — повторила знову. — Якщо з тобою щось станеться, я того не переживу!

— Нічого зі мною не трапиться. Не говори дурниць, Лізо.

Вона і собі піднялася, і поки Марко знадвору застібав геть зім’яту сорочку й надягав жилет, вона так-сяк випростала ноги, натягнула бретельки комбінації і рукави сукні.

— Іди до мене! — покликав він її. Взявся поправляти зачіску, застібати незчисленні дрібні ґудзички сукенки.

— Більше її не одягай! — гмикнув, цілуючи Лізу в губи. — Морока, а не сукня! Поки розстібнеш, то забудеш, чого хотів. Геть не годиться ні для чого подібного!

— Я сьогодні розмовляла із однією фотографинею про портрет для Марго. Кажуть, вона — найкращий дитячий фотограф-портретист у Лондоні… — Ліза відклала убік складені стосиком відпрасовані підгузки Маргарита і подивилася на Марка в очікуванні.

Марко відірвався від газетної шпальти запитально глянувши на Лізу.

— Де ти її знайшла?

— О, — продовжувала Елізабет, — то не я її, а вона мене знайшла. Ми щоразу прогулюємося повз її фотосалон. І, як я зрозуміла, вона давно запримітила нас із Маргаритою. А оце вирішила нарешті підійти і запропонувати свої послуги.

— Цікаво… — Марко відклав убік газету.

— Місіс Едіт Тюдор-Харт, — продовжувала Елізабет, — так зовуть фотографиню, сказала, що ми з тобою дуже гарна пара і запропонувала зробити наш сімейний портрет. Не знаю, скільки то коштуватиме, але її роботи справді дуже талановиті.

Марко підвів очі на Лізу.

— Так-так-так… Гарна пара? З цього місця, будь ласкава, детальніше…

Елізабет здивовано глянула на Марка.

— У якому сенсі — детальніше?

— Ця фотографиня сказала, що ми з тобою гарна пара. Не хочу, щоб ти вважала мене занудою, але я особисто з цією місіс Тюдор-Харт не знайомий. Вона що, спостерігає за нами?

— Ну… — Елізабет стенула плечима. — Вітрина її фотосалону виходить на бульвар… Що дивного у тому, що вона видивляється серед перехожих потенційних клієнтів і пропонує свої послуги?

— Зрозуміло, — Марко знову поринув у читання газети.

— Тобі не подобається моя ідея, Маркусю?

— Ні, дуже подобається, — відповів він. — Нічого не маю проти… Єдине, із сімейним портретом… Лізо, ти ж розумієш. Я не проти, щоб у нас була родинна світлина, але краще я знайду когось свого…

Елізабет розсміялася.

— Ну ти даєш! Марку… Для усіх ми звичайна лондонська родина! І для тієї фотографині у першу чергу.

Він подивився на Елізабет, як на мале нерозумне дитя. Проказав повільно:

— Тітка, що веде спостереження з вікна свого фотоательє за перехожими, без проблем висіює потенційних клієнтів і легко вступає з ними в контакт…

Обличчя Елізабет спохмурніло.

— Марку, полиш оці твої штучки. І вона не тітка, а приємна молода жінка.

— І що? — промовив Марко, не відриваючи погляду від газетної шпальти. — Тебе у цьому знайомстві нічого не бентежить, люба?

— А що бентежить тебе? — поцікавилася Ліза.

— Власне, у цьому дивному знайомстві мене бентежить геть усе! — гмикнув Швед. — Окрім того, що я вже перерахував, скажи, ми ж наче мешкаємо не у Нью-Йорку, де повний фрідом, а у старому доброму консервативному Лондоні, де про подібні речі прийнято запитувати спочатку у чоловіків, чи не так?

На обличчі Лізи з’явилася поблажлива посмішка.

— Ні-ні, ти мене не так зрозуміла, Лізо! — розсміявся Марко. — Ти ж знаєш, я за рівність чоловіків і жінок у суспільстві. Але твоїй фотографині про це невідомо. Більшість англійських чоловіків мають значно консервативніші погляди. Якщо цій пані був потрібен результат, вона мала б поговорити спочатку зі мною, так було б звичніше, по-британськи. Далі… Якщо вона відома фотографиня, то ми мали б із нею десь перетинатися, от хоч у тому клубі, куди мене Флемінг витягає щотижня…

— Навіщо ти так, Маркусю? — ображено промовила вона. — Якщо тобі не до вподоби моя ідея…

— Лізонько, ясочко моя, — Швед відклав газету убік, підійшов до дружини, — пробач мені, будь ласка, мені усе до вподоби, вважай то моїм професійним занудством. Але ми таки не звичайна лондонська родина… навіть якщо видаємося такою. Як, ти кажеш, зовуть твою нову знайому?

— Едіт Тюдор-Харт…

— Фотографиня Едіт Тюдор-Харт… Прекрасно!

— Не здивуюся, якщо ти завтра пробиватимеш її по своїй конторі, — скривилася Ліза. — Звичайну фотографиню.

— Чому ж завтра? Ще сьогодні. За годину мушу там бути. І не таку вже й звичайну! — усміхнувся Марко. — Сама ж кажеш — найкращу у Лондоні… Знану, відому, таку, що має доступ до найповажніших родин міста… Не подобається мені твоя… як там її… місіс Едіт Тюдор-Харт.

— У Флемінга буде своє завдання, а у вас — своє.

Корнуелл прокашлявся, затуляючи рота хустинкою, кутик якої прикрашала його власна монограма. Застуда вже тиждень не давала йому спокою.

— Сядьте подалі, містере Швед, — махнув він рукою на стілець у кінці столу, — бо ще наберетеся від мене цих шмарклів, а вам же до Москви летіти! — проказав він, зовсім неелегантно висякуючи носа у свою елегантну хустинку. — Перепрошую, змучився зовсім. Та повернімося до справи, — нарешті мовив він. — Спочатку щодо Флемінга. Одним оком мусите слідкувати за нашим юним героєм, аби він не накоїв якої біди.

— Як же я за ним слідкуватиму, містере Корнуелл? — поцікавився Швед. — Він постійно буде у залі судових засідань, а я ні.

— Головне, щоб після судових засідань він не зав’язував непотрібних знайомств і не вештався Москвою напідпитку, як то із ним трапляється час від часу. Нам це ні до чого.

— Добре… Зроблю, що зможу. Але мені здається, ви недооцінюєте юного Флемінга.

Корнуелл примружив очі і пильно поглянув на Марка.

— Часом ми його навіть переоцінюємо, — відказав безапеляційно. — Звичайно, містер Флемінг талановитий молодий джентльмен, має гострий розум і уяву. А ще переконаний, що він улюбленець фортуни і йому усе зійде з рук. Але ви усвідомлюєте, що у «Націоналі», московському готелі, в якому вас поселять, навіть вбиральні мають вуха?

— Звичайно.

— От і добре, — кивнув Корнуелл. — У номері ніяких документів не читати, не розмовляти ні про що важливе. Тільки на вулиці, на безпечній відстані від будівлі. Прослуховування може бути скрізь. А кожна вродлива чи не дуже вродлива жінка, яка начебто випадково трапиться вам обом на очі, може виявитися агентом ОДПУ Там усі служать ОДПУ — від обслуги до метрдотеля.

Він помітив, як на обличчі Шведа майнула іронія.

— Я знаю, містере Швед, ви — джентльмен, до того ж одружені з прекрасною жінкою. Але ТАМ, — Корнуелл багатозначно вказав пальцем позад себе, — теж дурнів не тримають. Вважайте на те, що я кажу. І пам’ятайте, з вами буде Флемінг, а за ним верби ростуть, куди не пошли… Ось, власне, до чого я веду.

— Він уже повнолітній, містере Корнуелл, — зауважив Марко. — Йому цьогоріч виповнилося двадцять п'ять. До того ж у Харбіні він врятував мені життя… Звичайно, юнацького бажання пригод у нього не забрати, але…

Корнуелл подивився на Марка, як на немудрого.

— Словом, зроблю усе що зможу… — закінчив той.

— Зробіть, зробіть, будьте ласкаві, містере Швед, — погідливо промовив Корнуелл. — Ваша з Флемінгом легенда проста: ви — два британських журналісти. Для вас ця поїздка — лише робота. Працюйте, в міру пийте, провадьте трохи бравурний, але пристойний спосіб життя. Пам’ятайте, Флемінг на судовому процесі. Ви — зовні. Усе необхідне отримаєте перед від’їздом… Матимемо сподівання, ваша особа не викличе ніяких підозр і акредитація Алекса Мак-Міллана, власкора «Обзервер», у Кремлі пройде успішно.

— І я на те сподіваюся…

Марко глипнув на Корнуелла, який у цей час вкотре ретельно витирав почервонілого носа.

— Пане Корнуелл, із Флемінгом усе ясно. Але ви так і не сказали, у чому полягатиме моє завдання.

— Я буду з вами відвертим, — приглушено мовив той. — Усе, що трапилося у Москві з нашими інженерами, сталося через нашу власну недбалість… Ці мужні британці, самі того не відаючи, справді були частиною важливого процесу збору розвідданих, бо, звичайно, ми не могли втратити такої нагоди. Навіть те незначуще, що вони бачили, було важливим для нас. Під час так званих співбесід із керівництвом «Метрополітен Віккерс» чи, як вони вважали, представниками міністерства, ці джентльмени по крихті складали загальне інформаційне панно, яке допомагало нам не тільки оцінювати економічний потенціал СРСР, але й усвідомити, яким вимальовується співвідношення сил у Європі. Гадаю, вам не треба пояснювати, наскільки це важливо для нас усіх. Особливо тепер, коли до влади у Німеччині прийшов Гітлер…

— Тобто… британські спецслужби цих людей використали, — резюмував Марко.

Корнуелл зітхнув.

— Можна і так сказати. На війні як на війні. Зрештою, інформація, яку ми від них отримували, насправді не містила жодних секретів. Тому ми дуже сподівалися, що нам вдасться уникнути подібної драматичної ситуації… Але й у ОДПУ були свої плани — надійшов час оплачувати чималі рахунки, виставлені «Метрополітен Віккерс» радянській владі… Однак подумаймо логічно: у чому, власне, звинуватили наших інженерів? Ну, бачили вони на тих радянських промислових об’єктах те і се, але нічого з того, що б не змогли побачити, працюючи в інших країнах. Нічого секретного! Нічогісінько. Окремі дещиці інформації не становили ніякої ваги самі по собі… І, власне, складу злочину. А тепер найцікавіше, містере Швед! Трактування шпіонажу радянським кримінальним кодексом тільки на перший погляд ідентичне європейському. При більш детальному вивченні у їхньому кримінальному кодексі ви знайдете додаткові пункти. Наприклад, санкції (і проти іноземців у тому числі) стосовно передачі іноземним особам чи організаціям інформації, котра не становить державну таємницю, але може мати певну цінність…

— Це вже є криміналом? — запитав Швед.

— А я про що кажу! — продовжив Корнуелл. — Виходить, влада СРСР може карати іноземців, що володіють взагалі будь-якою інформацією про життя у СРСР. Не важливо навіть, чого вона стосується — військових секретів чи довжини сукні у московських жінок, бо тільки совєцька влада визначає, становить та інформація цінність чи ні…

— Дурня яка… — похитав головою Марко.

— Ну… — розвів Корнуелл руками. — Вони вишукували усе, що могли… Навіть звинуватили «Метрополітен Віккерс» у постачанні несправних агрегатів…

— Кхм-м-м… Кляті англійські буржуї вчинили у молодій країні рад шкідництво і саботаж…

— Саме так! — підтвердив Корнуелл. — Дяка Богу, що керівнику московської контори «Метрополітен Віккерс», Клайду Річардсу, вдалося вчасно вийти з-під удару. Власне, він єдиний співпрацював із нами офіційно. Самі розумієте, що б на нього чекало у разі викриття. Просто диво, що він встиг повернутися до Лондона якраз напередодні арешту.

Корнуелл знову зайшовся своїм недобрим кашлем. Марко терпляче чекав, поки шеф прочистить горло.

— Так от… — нарешті продовжив той. — Річардс, як я вам уже повідомив, справді був нашим агентом. І поки справи у Москві йшли гладко, встиг зібрати чимало цінної інформації: фотознімки, досьє на осіб, що нас цікавили, різноманітні стратегічні дані, креслення підземних комунікацій, карти майбутніх гілок московського метрополітену, навіть плани кремлівських підвалів… Усе, що йому вдавалося роздобути. Матеріалів назбиралося чимало. Він поступово все те знімкував й у вигляді мікрофільмів провозив до Лондона щоразу, як літав на батьківщину. Паперові матеріали Річардс зберігав у надійному сховку, але знищити не встиг, бо не розраховував, що доведеться вшиватися з Москви так квапливо. Окрім матеріалів, у сховку залишилася і деяка апаратура, гроші, документи, списки інформаторів… Словом, якщо оте все знайдуть наші совєцькі друзі з ОДПУ… нам гаплик, містере Швед. Розумієте? Нам повний гаплик. І перспектива міжнародного скандалу за таких критичних обставин видасться нам дитячою казочкою порівняно з тим, як совєти зможуть усе це розвернути.

— Отже… поки Флемінг буде на своїх судових засіданнях, я маю відшукати і зачистити сховок містера Річардса… — проказав замислено Марко.

— Не зовсім так, містере Швед. Теоретично такий сховок міг би нам у Москві знадобитися. Про всяк випадок… Наш вибір впав саме на вас, — продовжував Корнуелл, — бо ви прекрасно володієте російською мовою, вам відома російська ментальність, зрештою, ви ж і сам із Росії…

— З України, містере Корнуелл, — із притиском мовив Марко. — Я із України. Це не одне і те саме.

— Так, так. Перепрошую. Звісно, з України, — кивнув головою Корнуелл. — Не сприймайте це за образу.

— Маю надію, містер Річардс повідомив, де у Москві знаходиться той сховок? — запитав Швед. — Бо інакше мені доведеться шукати голку у скирті сіна…

Він розгорнув записник і підвів погляд на Корнуелла в очікуванні, що той дасть більш конкретну інформацію.

— У містера Річардса була російська коханка, — промовив Корнуелл і голосно висякав носа. — Коханка, з якою він прожив кілька років, — продовжив він, — секретарка контори «Метрополітен Віккерс», міс Анна Кутузова. Вона мешкає у Москві. Посіпаки ОДПУ її затримали першою, за кілька тижнів до арешту наших інженерів на орендованій підмосковній дачі. Протримали півтора доби, допитали. Вона мужньо заперечувала усе, що їй намагалися нав’язати, і відкидала будь-які звинувачення. Зрештою її відпустили. Як не дивно…

Швед здивовано підняв брову.

— Пізніше, — продовжив Корнуелл, — міс Кутузову чомусь не заарештували разом з усіма повторно, хоч ОДПУ, безперечно, відомо про її зв’язок із Річардсом.

— Вони розмірковують, як краще використати її у ролі свідка обвинувачення під час процесу… — проказав Марко. — Спробують заплутати… Якщо, звісно, така поблажливість до цієї пані не через її згоду співпрацювати з ОДПУ.

— Я не відкидаю жодного варіанту, — погодився Корнуелл. — Але маю думку, що якби вона була коханкою не Річардса, а когось із російських співробітників, із нею в ОДПУ не панькались би. Совєти заварили кашу, але не подумали, що ця каша може їм самим стати поперек горла. Пізно отямилися! Тож мусять тепер зберегти обличчя міс Кутузовій. Про всяк випадок, якщо в суді усе розвалиться… Мовляв — ось такі ми, неупереджені та справедливі, невинних не караємо… Та що б ми не думали про неї, Анна Кутузова поки що не надала жодних свідчень, які б зашкодили кому-небудь із британських чи совєцьких інженерів. І Клайду Річардсу у першу чергу! Гадаю, містере Швед, нашому юному Флемінгу нескладно буде упізнати міс Кутузову на судових засіданнях. А далі маєте спрацювати дуже злагоджено й чітко. Їй відоме місцезнаходження сховку Клайда Річардса. Більше того, він залишив їй від того сховку ключі… Його новий винахід. От вже не знаю, як вона їх зуміла заховати, та поки усе тихо, маємо сподіватися, що ключі і сховок у безпеці. Річардс, звісно, запевняє нас, що сховок надійний, але ви маєте у тому переконатися на місці… Тепер щодо Флемінга. Він під виглядом інтерв’ю поспілкується з міс Анною і добуде усю інформацію. А ви…

— Містере Корнуелл, усе ж немає упевненості, що ця Анна Кутузова не здасть нас із Флемінгом ОДПУ разом з усіма потрухами, тільки-но ми увійдемо з нею в контакт… — мовив Швед.

— Слушно… — прогугнявив крізь носову хустинку Корнуелл. — І, звичайно, мене це бентежить не менше, ніж вас, містере Швед. Але є ще дещо: саме міс Кутузова добувала для Клайда Річардса усю інформацію. Була його найнадійнішим інформатором, і якби мала злити секрети Клайда ОДПУ, то давно вже це зробила б. Власне, саме вона спромоглася попередити Річардса про своє затримання умовним сигналом і Клайд зумів вибратися з СРСР, уникнувши арешту разом з іншими.

Марко похитав головою.

— Пане Корнуелл… При всій повазі, усе це все одно сталося, наскільки я розумію, до того, як міс Кутузова побувала у казематах ОДПУ. Не думаєте ж ви справді, що в ОДПУ повірили, наче коханка Річардса була настільки необізнана… До того ж, щоб зламати людину, не обов’язково піддавати її фізичним тортурам.

— Містере Швед, справа не тільки у тому, що вона кохає Річардса, — проказав Корнуелл. — Вона чекає від нього дитину! Вона усе ще плекає надію воз’єднатися з ним… Ви знаєте багато закоханих жінок, які б зрадили батька своєї ще ненародженої дитини?

Марко на коротку мить провалився у спогад… Той, із минулого…

Жіноча рука простягала йому приладдя для гоління… Перед внутрішнім зором чомусь виникла саме рука. Не обличчя, не вона сама, а її рука. Тендітна рука Олесі Біличенко. Вензель на кістяних держачках помазка і бритви «Y.K.»… І голос Кренделя: «Вона була вагітна… тижні чотири від сили…»

— Жінки бувають усякі… — відповів Марко беземоційно, подумки проганяючи з-перед очей видиво. — Але якщо міс Кутузова справді не зламалася на допиті, то згоден, це наша велика перевага.

— Головне — там, на місці, будьте обережні і не поспішайте. У вас із Флемінгом буде достатньо часу, щоб придивитися і до міс Кутузової, і до ситуації в цілому… — погідливо проказав Корнуелл. — Навряд чи те судилисько завершиться за три дні.

Уже в коридорі Шведа перестрів Селфрідж.

— Як плече? — поцікавився з суто лікарським інтересом. — Більше не турбує?

— Дякую вам, ні… — видихнув Марко. — Навіть боксувати спробував. Наче й не було того поранення.

— Ну, і слава Богу! — Селфрідж простягнув Маркові синю папку і виразно подивився на її поверхню. — Ось тут вам усе, що мені вдалося знайти по такій собі Едіт Тюдор-Харт, у дівоцтві — Едіт Сушицькій. Вона була активною членкинею підпільного комуністичного осередку у Відні. Їй вдалося втекти звідти ще до заворушень. Осіла у Лондоні, вийшла заміж за цілком пристойного джентльмена, шанованого лікаря; стала, власне, місіс Тюдор-Харт.

Марко похитав головою.

— І все?

— Так, все. У нас більше на неї нічого немає, окрім віденського періоду. Тут, у Лондоні, вона ні в які історії наче не влипала… А чому ви цікавитеся цією жінкою, містере Швед?

— А ви хіба ще не прочитали мої думки? — усміхнувся Марко.

Селфрідж розвів руками.

— Я намагаюся не лізти в голову друзям. З почуття такту.

— Щиро дякую, пане Селфрідж. За дружнє ставлення, — кивнув Марко. — А щодо Едіт Тюдор-Харт… Не знаю… Дивні передчуття. Дружина познайомилася з нею, коли разом із донькою гуляли бульваром. Каже, та підійшла до неї, відрекомендувалася фотографи нею, запропонувала зробити фотопортрет Марго.

— Так, — кивнув Селфрідж. — Нам відомо, що у місіс Тюдор-Харт своя фотостудія, і сама пані Едіт — одна з найкращих дитячих фотомайстрів у Лондоні.

— Та я б нічого… — проказав Марко. — Але ця пані Тюдор-Харт, виявляється, давно спостерігала за нами з вікна свого ательє, знає, що ми з Лізою «гарна пара» і запропонувала Лізі зробити сімейний фотопортрет… Якось це не по-англійськи…

— Вона австрійка, — усміхнувся Селфрідж. — До того ж колишня партійка віденського комуністичного осередку… Кажуть, у них там взагалі безсоромність процвітає… Комуна. Ніякої моралі… Тож не варто від неї очікувати британської розсудливості, стриманості й виваженості у діях…

— Вона дуже вигадлива і ретельна у своїй роботі…

— І що? — запитав Селфрідж. — Це ж не погано у будь-якій професії.

— А те, що якби У СВОЇЙ професії я потребував надійного агента, — проказав Швед, — то людина, як місіс Тюдор-Харт, котра уміє спостерігати, висіювати потрібні об’єкти і зав’язувати знайомства просто на вулиці, була б у мене в пріоритеті… Я б її завербував.

— То ви хочете її завербувати?

Швед похитав головою.

— Містере Селфрідж… можливо, то лише професійна підозріливість і справа не варта виїденого яйця, але саме у такий спосіб, як це робить місіс Тюдор-Харт, я вербував собі агентів у Стамбулі серед місцевих. Для ведення спостереження у порту, навіть серед керівництва порту… Господи… та скрізь, де вони були мені потрібні.

— Ну то підіть з Елізабет до неї у ту фотомайстерню, придивіться, побалакайте… та й по всьому. На місці зорієнтуєтеся, — проказав Селфрідж. — Вважайте: те, що місіс Тюдор-Харт була членкинею віденського осередку компартії, ще нічого не доводить. Комуністи багатьом молодим людям задурили голову свого часу, і це не привід у всьому бачити ворожі підступи… Вона могла просто знімкувати для отих, знаєте, їхніх газеток за гроші, могла продавати їх на вулицях, могла агітки роздавати… Могла бути просто закоханою у якогось дурня, що втягнув її у все це комуністичне багно… Власне, могла тому й перебратися до Лондона, що їй просто набридли оці недолугі ігри… Зрештою, так і є: вона переїхала, фактично втекла до Англії, вдало вийшла заміж… І отримала новий шанс.

— Або надійне прикриття… — проказав Марко собі під носа.

— Так… Або надійне прикриття, — погодився Селфрідж. — І вам до рук може втрапити дуже цікава рибка… Знаєте що, Марку, у будь-якому разі вам треба придивитися до неї. Вона — жінка, а жінки у певних ситуаціях завжди думають занадто голосно, — додав він. — Часом, щоб почути їхні думки, не потрібно мати особливих здібностей. Ви маєте достатньо проникливий розум, друже мій. Ви її почуєте. Поміж рядків.

— Ви праві, містере Селфрідж, ви праві, — погодився Швед. — Я піду з Елізабет і все побачу на місці…

Послухаю, про що вона балакатиме, чим перейматиметься…

— Так… Тільки не суптеся, легше, — усміхнувся Селфрідж. — Нехай спочатку з нею зустрінеться Елізабет… Сама. Дуже легко, на вулиці… дитина у візочку, прогулянка… Навіть, можливо, кілька разів. Нехай Елізабет дуже обережно натякне, що ваша родина достатньо заможна, респектабельна, що ви — успішний журналіст із «Обзервер», вхожий до найвищих політичних лондонських кіл… — багатозначно додав Селфридж.

— Я розумію, — кивнув Марко.

— Нехай ніби ненароком скаже, що ви часом виконуєте дуже серйозні замовлення поважних осіб, тому буваєте на материку частіше, ніж удома… І навіть маєте поранення… Що як ніхто бачите прогнилість капіталістичної системи і симпатизуєте усім цим пролетаріям… Ну, знаєте, такі легковажні, емоційні жіночі балачки… ля-ля-ля… — Селфрідж поплескав Марка по плечу. — Було б добре, якби ваша дружина вдала, що знайшла у місіс Тюдор-Харт рідну душу… бо ви… е-е-е… не завжди її розумієте. Щось таке. Власне, кого я вчу, мій друже…

Швед усміхнувся.

— Ви маєте рацію, містере Селфрідж… Я теж про це подумав. Не хотів тільки вплутувати Лізу.

— А що вона їй зробить? — стенув плечима Селфрідж. — Маю на увазі, місіс Тюдор-Харт — Лізі. У білий день, на вулиці… Якщо ваші підозри виправдаються, то об’єкт уваги для цієї місіс Тюдор-Харт ви, Марку, а не Елізабет. Вона ковтатиме наживку, як голодна риба… Якщо тільки Елізабет зуміє зіграти таку собі розпещену, заможну молоду пані, для якої світ клином зійшовся на дитячих і сімейних фотопортретах і чоловікові, котрий надто переймається долею світового пролетаріату…

— Зуміє, — кивнув Марко.

Селфрідж усміхнувся.

— Донька свого батька! Гени. Колись ми з містером Сеймуром творили справжні дива… Хех-х-х, — скрушно зітхнув він. — Роки-роки… Ну, йдіть, мій друже, усе буде добре. Тримайте мене на рахунок цієї фотографині в курсі. А раптом…

— Звісно.

Марко потиснув руку Селфріджу, пам’ятаючи про його дар бачити чужі думки, змусив себе думати про Лізу і Марго.

Та вже на вулиці думки його закрутилися в іншому, бажаному напрямку. Якщо справді ця фотографиня займається тим, у чому він її запідозрив — це буде гарна справа. В першу чергу для його просування у МІ-6. Це означатиме більше можливостей, більше доступу, більше інструментів. Це означає, що звідси, з Лондона, він зможе підсилити роботу Коновальця у Женеві, підсилити усе, що стосується української справи…

Арнольд Дейч уважно читав. Перечитував уже вдруге звіт Едіт Тюдор-Харт про встановлення контакту з новими потенційними об’єктами, що був більш ніж обнадійливим. Так, коли їй загнати кілька шпичок під хвоста, вона починає працювати…

Власне, тут він не зовсім справедливий. Про цих об’єктів Едіт хотіла поговорити з ним ще минулого разу. Але він — ніде правди діти — був не в настрої, не в гуморі, не в силах слухати її.

У той день у лікарняній палаті стікала кров’ю Джозефіна. Її вперте намагання завагітніти і виносити здорову дитину знову завершилося фіаско.

Дейч розмовляв із лікарем, він знав, що вина може бути й не у здоров’ї Джозі. Лікар сказав, що у їхній крові є щось, що у поєднанні може не підходити для зачаття майбутньої дитини, що наука не стоїть на місці й ведуться нові дослідження, але дива може й не статися. У них із Фіни може просто не бути дітей. Ніколи. І якщо він бажає мати повноцінну родину, то… Лікар стишив голос і обережно порадив розлучитися з Джозефіною і знайти собі іншу жінку.

Дейч глибоко вдихнув. Це, звісно, дурниця. Шукати іншу він не буде, вони спробують ще раз, і якщо доведеться — ще раз… Зрештою, вони з Фіни ще молоді, і у них все може вийти!

Ах, так, Едіт… І її донесення. Гарно. Те, що вона пише — гарно.

— Вона дуже мила дамочка, — почала Едіт, не зважаючи на те, що Арнольд не відривав погляду від аркушів її звіту. — Ця Елізабет Мак-Міллан… Дуже. І дурненька, як набите тирсою ведмежа, — гмикнула вона. — Арнольде, от чому чоловіки завжди обирають отаких дурненьких жіночок?

— Га? — Дейч підвів очі на Едіт. — А-а-а… Не завжди, — проказав і знову поринув у читання.

— Вона кохається у гарному вбранні, парфумах, предметах розкоші, — продовжувала Едіт. — Для неї пристойна порцеляна на обідньому столі важливіша за те, що хтось не має й окрайця хліба на обід. Вона геть не розуміє свого чоловіка, який безмежно її кохає, та попри все щиро співчуває простому люду…

— І хто у нас чоловік? — поцікавився Дейч.

— О… Тут і починається найцікавіше, — усміхнулася Едіт Тюдор-Харт. — Чоловік у нас, ти тільки уяви, сам Алекс Мак-Міллан.

Едіт зробила ефектну паузу, щоб насолодитися виразом обличчя Арнольда Дейча.

— Хто? — перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Ти почув. Алекс Мак-Міллан. Той самий журналіст з «Обзервер», аналітичними оглядами якого ти так захоплюєшся, Арнольде.

Дейч присвиснув.

Думки про Джозефіну, втрачену дитину та сімейну драму враз кудись поділися, поступившись місцем «священній порожнечі», як любив Дейч називати стан, коли його мозок був готовий до сприйняття вартісної інформації.

— Алекс Мак-Міллан… Бути цього не може… — прошепотів він. — Ти хоч знаєш, на кого вийшла, моя маленька Едіт?

— Здогадуюся, — кивнула вона.

— Отож-бо…

— І до чого ви добалакалися з його дружиною?

— Місіс Мак-Міллан сказала, що уже поспілкувалася з чоловіком, він не має нічого проти фотопортрету їхньої доньки, але з родинним фото доведеться трошки зачекати… У нього якісь справи, його просто не буде кілька днів у Англії…

— Пф-ф-ф, — видихнув Дейч. — Прекрасно, те, що треба, Едіт! — Він підвівся і енергійно закрокував кімнатою туди-сюди. — Центр нас звинувачує у бездіяльності, у недостатній цілеспрямованості, у нерезультативності… Якби тобі вдалося завербувати Алекса Мак-Міллана, це змогло б компенсувати усі ці безпідставні звинувачення на адресу лондонської резидентури. Так… спокійно, Едіт! — проказав він більше для себе, ніж до своєї співрозмовниці. — Спокійно… Головне, щоб риба не зірвалася! Алекс Мак-Міллан, журналіст «Обзервер»! Та це ключ до вирішення багатьох проблем! Ти знаєш, із людьми якого рівня він спілкується? Ти знаєш, до яких місць він вхожий?

— Так… — почала було Едіт. — Але вже під час нашої другої зустрічі Елізабет Мак-Міллан, його дружина, за склянкою лікеру…

— Так, так… Ти сказала, що вона геть не розуміє свого чоловіка, який співчуває простому люду… — перебив її Арнольд Дейч. — Із цього місця детальніше, будь-ласка.

— А я думала, ти мене не слухав, — задоволено відказала Едіт. — Так, за склянкою вишневого лікеру, — продовжила вона, — вибачай, це все, що у мене знайшлося на ту мить у салоні, — так от, місіс Мак-Міллан під час нашої другої зустрічі зізналася, що просто божеволіє через ці немудрі ідеї чоловіка.

Дейч запитально глянув на Едіт.

— Які немудрі ідеї?

— Він вважає, що наш світ прогнив, як старий човен, що вся ця політика ні к чорту — так мені лялякала місіс Мак-Міллан, — проказала Едіт. — Уяви тільки! Вона мало не сповідалася мені. Вочевидь, їй немає з ким поділитися цими своїми переживаннями! Те, що її цілком влаштовує і задовольняє, те, що вона вважає опорою і міцним фундаментом свого буття, її благовірний називає задушливою атмосферою! Він ненавидить всі ці класові умовності, привілеї одних і злидарство інших…

— Так-так-так… — стримано промовив Дейч. — У його статтях дуже часто проскакували такі думки, але я й подумати не міг, що Мак-Міллан — наша людина.

— Саме так! — ствердно промовила Едіт. — І знаєш, Арнольде, чим його жіночка мене добила? Уже геть захмеліла від мого лікеру, місіс Мак-Міллан розплакалася і зізналася: її чоловік серйозно вважає, що комунізм для Великої Британії є рішенням британської політичної дилеми. Але такі твердження містера Мак-Міллана руйнують її звичний світ, її сімейну ідилію, на яку вона так сподівалася!

— Красуня! — прицмокнув язиком Дейч.

— Я? — кокетливо поцікавилася Едіт Тюдор-Харт.

— Звісно, ти! Красуня і розумниця. А дружина Мак-Міллана — дурна курка. Розкидатися такими словами! Та вона могла б зруйнувати блискучу кар’єру свого благовірного за один день! Але ж як нам це з руки, Едіт! Вона просто дурна, балакуча, пустоголова курка!

— Потім, — продовжувала Едіт, — вона витерла сльози і довго просила мене, щоб наша розмова залишилася між нами, у чому, звісно, я її стовідсотково запевнила. Навіть присягнути на англіканській біблії довелося…

— А-ха-ха! — розсміявся Дейч. — Справді?

— Так, уяви собі, ця ненормальна тягає з собою маленьку таку біблійку… Каже, що читає на дозвіллі…

— Знаменито… — задоволено промовив Дейч. — Тепер нам відкрито шлях на розумаку-чоловіка цієї курки. Тільки, Едіт…

— Що?

— Будь обережна, не поспішай, роби все поступово. Розбалакуй цю дамочку!

— Не вчи мене, Арнольде.

— Я не вчу, я просто хочу бути хоч якось причетним до того великого діла, яке ти затіяла, — Арнольд підійшов до Едіт ближче. — Хоч якось, бодай порадою.

— Так, я буду обережна. Не поспішатиму. Буду розбалакувати місіс Мак-Міллан, стану її ліпшою подругою…

— Так, — згідно кивнув Дейч. — Схоже, вона справді страждає, якщо отак відкрилася першій-ліпшій фотографині…

У погляді Едіт блимнули небезпечні вогники.

— Я не перша-ліпша. Я найкраща, — відказала вона трохи зарізко. — Місіс Мак-Міллан вважає мене своєю, рівнею. Вона думає, що я розділяю її переконання, бо, зрештою, я зробила усе, аби вона так думала. Вона втішилася, як мала дитина, гадаючи, що знайшла нарешті надійну подругу. Жалілася, що її знайомі їй заздрять, бо Алекс успішний, бо вони мають гарну доньку, бо у них немає проблем…

— А-ха-ха, — знову розсміявся Дейч, — чудово. Прекрасно! А містер Мак-Міллан тим часом мріє вирватися із зашморгу свого привілейованого класу, мріє про світову революцію… Я пишаюся тобою, Едіт, — видихнув Арнольд Дейч задоволено. — Я пишаюся тобою. Продовжуй у тому ж дусі. Тільки повторюю — не поспішай. Твоя мета — не ця курка, а її чоловік. Нехай вона приведе його до тебе сама. Нехай представить тебе… Він має бути джентльменом і коханій дружині не відмовить. І тоді обережно почни направляти вашу розмову у потрібне русло… Не поспішай тільки, чуєш? — радив знову Арнольд Дейч. — Він розумний, він аналізує, він думає… Ти маєш повести усе так, щоб не злякати його. І коли він буде готовий… зведеш мене з ним. А далі… Далі почнеться зовсім інша робота.

Едіт млосно потягнулася. У присутності Дейча вона могла собі дозволити таке. Її груди звабливо піднялися вгору.

Арнольд якусь мить дивився на ці округлі, ідеальної форми і розміру опуклості.

— Якщо треба буде — переспи з ним, — раптом проказав сухо.

— Із ким? — перепитала Едіт. — Не зрозуміла…

— Що ж тут незрозумілого? — відмахнувся Дейч. — Ти — красуня, Едіт. Алекс Мак-Міллан — чоловік. І не сліпий до того ж. Якщо буде потрібно — переспи з ним. Для блага нашої справи.

— Я…. — почала було Едіт, та Дейч лише наморщив носа.

— Гер Отто ненадовго у Лондоні… Тобі потрібно буде знайти йому заміну. То чому не Мак-Міллан? Судячи з усього, він мусить бути для тебе не гіршим коханцем.

Едіт Тюдор-Харт відчула, як всередині все похололо.

— Що з тобою, Едіт? — співчутливо проказав Дейч. — Ти геть сполотніла.

— Звідки? Звідки… — тільки й спромоглася вичавити вона.

— Звідки… що? — гмикнув Дейч. — Звідки я знаю, що Отто фон Фраузе трахає тебе, відколи прибув до Лондона? А ти гадала, що інтимні подробиці з життя працівників нашої резидентури проходять повз мою увагу непоміченими?

Едіт жадібно ковтнула повітря.

— Тільки не кажи… що то ти звелів йому… чуєш, Арнольде?

— А хто ж? — розсміявся той білозубо. — У мене все під контролем, люба моя… Ти хандрила, робота звелася до нуля, містер Тюдор-Харт, вочевидь, не той чоловік, який задовольняє тебе у ліжку… Довелося скористатися старим перевіреним способом… І я викликав до Лондона твого давнього любчика… Щоб він простимулював тебе. Спрацювало, еге ж?

Едіт незчулася, як перестрибнула через стіл; кров вдарила їй у голову, вона, немов навіжена, кинулася до Арнольда Дейча, простягнула руки, ще мить, — і вона впилася б нігтями у його обличчя.

— Сволота… СВОЛОТА!

Міцні руки Дейча грубо всадили її у крісло.

Він вхопив зі столу склянку з водою і хлюпнув просто в обличчя Едіт.

— Заспокойся! Заспокойся, кажу тобі.

Едіт до болю прикусила губи.

— Ти нездара! — прошипіла вона. — Ти просто заздриш Отто! Ти заздриш мені! Ти нездара! Навіть своїй жінці здорову дитину зробити не здатен!

Дейч з усього розмаху вдарив Едіт по обличчю, аж його бездоганно зачесане волосся збилося на інший бік.

Вона зачепила його за живе.

Сьорбнув зі склянки залишки води і подивився на Едіт із виразом неприхованої люті. Вона притулила тремтячу долоню до занімілої щоки, на якій відпечаталася п’ятірня Дейча.

— Подобається тобі чи ні, Едіт, головний тут я, — проказав Арнольд Дейч. — Вважай, я зробив тобі послугу, розповівши про Отто. Зрештою, це його робота — підбадьорювати у ліжку отаких дуреп, як ти. А ти, схоже, закохалася у нього?

Важко дихаючи, Едіт із ненавистю подивилася на Дейча.

— Ти — потвора! Ти моральна потвора!

— Так… іди вже. Роби свою справу, — проказав він на диво спокійно і примирливо. — Забудемо те, що сталося. Я хвилююся за тебе і не хочу, щоб ти виплакала через Отто свої очі… Він усього лиш наша штатна проститутка, Едіт. Для внутрішнього користування. Зрозуміло тобі? Я доклав чимало зусиль, щоб налагодити твоє життя у Лондоні. Я забезпечив тобі тил, зробив тебе шанованою жінкою, дружиною лікаря…

«Це для мене не новина», — хотілося вигукнути Едіт, але вона стрималася. Щось у словах Дейча зачепило її. Це роздратування… гнів… А якщо він її ревнує? Ревнує до Отто? А якщо він сам… або це лише гра Дейча на її нервах? Він маніпулює нею, він дражнить її, контролює… Використовує, як заманеться…

Не можна подавати вигляду, що вона все знає. Не можна видавати Отто. Можливо, він єдиний промінь світла у її непроглядній темряві.

— Ти? — проказала вона натомість. — Ти? Арнольде, у чому твоя заслуга? Ти забезпечив мені тил?

Нехай краще думає, що вона не зрозуміла його слів і натяків, що вона просто зла. Шалено зла на нього.

— Та я працюю як навіжена, я…

— Ну все, іди, іди вже, Едіт. Я не хотів тебе образити. Не хотів вдарити. Вибач… — Арнольд Дейч раптом узяв її руку у свою і підніс до губ. — Пробач мені! Я через Джозі зовсім на нервах…

— Чортів маніпулятор! Моральна потвора! — проказала Едіт, висмикнувши руку з його долонь. — Іди і заїдь по обличчю своїй Джозефіні! А до мене більше руки не смій простягати. Я не дівчинка на побігеньках, я знаю, куди звертатися, і Центр тобі цього не подарує!

Дейч лише стенув плечима і знову всівся у своє крісло за стіл.

— Едіт, — мов нічого не сталося, спокійно проказав він, — я чекаю продовження. Чекаю результату. Якщо втратиш Мак-Міллана — залишишся ні з чим. Зрозуміла? Втратиш Мак-Міллана — усе втратиш.

Вона мовчки підвелася. Більше за все їй хотілося зараз побачити Отто. Побачити і вимагати у нього пояснень.

Лихі слова Дейча крутилися у її голові, як заїжджена платівка на грамофоні.

«Я хвилююся за тебе і не хочу, щоб ти виплакала очі через Отто… Він всього лиш наша штатна проститутка, Едіт. Для внутрішнього користування. Зрозуміло?»

Отто? Штатна проститутка для внутрішнього користування? Отто підбадьорює у ліжку отаких, як вона, агенток, щоб підвищити їхню працездатність? Це якась дурня. Геть дурня.

— Я сказав тобі правду, Едіт. Про Отто. Хай як тобі гірко від того, — проказав раптом навздогін Арнольд Дейч, ніби прочитавши її думки. — І волів би, звісно, — додав за мить, — щоб це залишилося поміж нами. Попри все я ціную і поважаю тебе. Щодо нашого штатного жеребця, то Отто чудово виконує свою роботу. Але у нього не закохуються. А ти… у вічних пошуках романтичних стосунків. Тому, якщо тобі вдасться вкласти у ліжко Мак-Міллана, — вважай, я тобі його дарую. Спи з ним, їж його, пий його… Головне, щоб він давав нам те, що потрібно Центру. До того ж він місцевий і твої зустрічі з ним були 6 значно частіші, ніж із гером Отто…

— Добре, — відказала вона. — Все залишиться поміж нами, Арнольде. Я не хочу втратити своє життя у Англії.

— От і добре, — Дейч потягнувся і голосно позіхнув. — От і чудово. Розумниця. Обдумавши все у спокої, ти зрозумієш, що я бажаю тобі тільки добра. Не можна розмінюватися на дрібниці, особливо тепер, коли у тебе клює така гарна риба! Іди. Можеш зустрітися з Отто ще раз перед його від’їздом, якщо вже так хочеш. Але не плекай надій… У нього таких, як ти — у кожній країні вагон і маленький возик.