Діючи такою дерев’яною ніжкою стільця як важелем він, напевно, зумів би відчинити кришку ящика і зазирнути всередину!

Зробити це виявилося важче, ніж він гадав. Швед напружився і натиснув сильніше. Одна із дощок піддалася, тріснувши якраз посередині. Марко відкинув її убік. Зламав ще одну, а далі обережно зсередини відкрив кришку.

Вміст ящика був прикритий темною пеленою, прикрашеною такою ж емблемою. А під нею — ретельно загорнуті у м’яку тканину книги…

Марко підніс до очей важкий фоліант. Тут були старовинні книги, написані русинською, себто давнішньою українською мовою. Такою розмовляли козаки…

Мабуть, і його славний предок, Марко Вишневецький, про якого пошепки йому розповідав у дитинстві тато…

«Учительське Євангеліє» Транквіліона-Ставровецького, «Катихізис» Лаврентія Зизанія-Тустанського, «Остромирове Євангеліє», переписи й історичні книги українською мовою… Десятки книг!

Марко з подивом перегортав пожовклі сторінки, намагаючись зрозуміти значення своєї знахідки.

Взявся відкривати наступний ящик… і остовпів від подиву! Таке йому уже довелося побачити одного разу… у кам’яному сховку турецької криниці під Тарнорудою.

Ніколи не думав, що доведеться знову відчути у грудях той трепет… Знову відчути себе графом Монте-Крісто, що вдруге потрапив у таємну печеру, наповнену незліченними скарбами! О, таке відчути знову… побачити, торкнутися руками… Та він справді щасливець!

Те, що відкрилося під темною пеленою другого ящика, було ретельно загорнутими у тканину важкими чашами, майстерно прикрашеними дивовижними рослинними орнаментами та зображеннями чудернацької звірини; пекторалі і чеканні браслети, різьблені руків’я старовинних мечів… Потьмяніле від часу сколотське золото із древніх курганів! Ось що то було!

Третій ящик піддався легко… У ньому знаходилися згортки різноманітних розмірів…

Незважаючи на протести Сибілли, він розгорнув один із них і мало не впустив від несподіванки… У його руках був посірілий від часу людський череп. У дірках-очницях зяяла порожнеча…

В іншому згортку були кістки — мабуть, стегнові… У ще одному — кілька залишків поламаних ребер…

«Прахъ кн…я Вс…да……го, Чернигову изъяты…

18.7…»

Господи святий! ЩО ЦЕ???

Взявся відчиняти ще один ящик…

У ньому, загорнуті у тонкий оксамит, лежали ручні срібні і золоті хрести, прикрашені діамантами та дорогоцінними каменями, загорнуті у щільний пергамент козацькі перначі та булави… На самому дні лежала золочена дарохранительниця, а у ній — безцінна митра з чистого золота, всипана перлами і самоцвітами!

Окремо, загорнута у шматок льону і перекладена пучками шерсті, лежала знята з ікони чеканна риза, інкрустована сапфірами…

Марко поглянув на інші ящики… і усе зрозумів! Зрозумів, що то за книги і скарби у ящиках під дивною емблемою… Чий прах потривожив він, торкнувшись рукою…

Так ось чим насправді займалося «Історічєскоє Православное Палєстінскоє общество» — грабувало Україну! Розшукувало безцінні артефакти, грабувало древні кургани, викрадало кістки давніх князів…

Московські царі вперто і послідовно переписували історію Київської Русі на свій лад і для цього їм були потрібні підтвердження їхньої брехні, її офіційна легалізація — артефакти і кістки київських державців!

Ось що зберігалося в ящиках під емблемою «Історічєского Православного Палєстінского общества»! Історія й державність України!

Марко на якусь мить завмер… У голові із шаленою швидкістю вирували думки.

Як це врятувати? Як вивезти? Зрештою, КУДИ?

Кому належатимуть усі ці безцінні скарби, як не совєтам? Вони осядуть у Москві як доказ первісності та вищості осоружної Московії, або ж будуть продані за безцінь закордоном, як і багато інших дорогоцінних речей з українських храмів і приватних колекцій?

І навіть якщо б йому вдалося якимось дивом доправити усе це до Британії… Як можна повернути ці багатства народу країни, якої більше не існує?

Певно, одразу після більшовицького перевороту ці ящики готувалися до вивозу за кордон.

Можливо, вони мандрували разом із Колчаком у «золотому вагоні», Сибіром, а потім разом із залишками білогвардійського спротиву Далеким Сходом, поки не опинилися тут…

КВЖД була досить зручним, безпечним та улюбленим способом перевозити контрабанду, тож нічого дивного, що ящики із безцінним вмістом могли безпечно бути доправлені сюди й осіли у Харбіні, — місті, яке зберігало так званий нейтралітет і приймало усіх…

Вочевидь, чекістам вдалося перехопити ці скарби; можливо навіть, вони відслідковували їхнє переміщення і тепер лише чекали слушної нагоди повернути їх у Москву…

Від думок голова пішла обертом.

— Сибілло… — нарешті він озвався до своєї супутниці. — У тебе знайдеться кілька надійних людей? Усе це потрібно вивезти звідси…

Вона розгублено дивилася на нього.

— Куди? — проказала невпевнено. — Куди ти вивезеш ці ящики?

— Я знайду місце! — відповів Швед. — Зможеш привести кілька твоїх мордоворотів? Нехай виносять усе у двір… я знайду транспорт… Нехай вантажать…

Сибілла Чеддерс сплеснула руками.

— Ну, знаєш… Алексе, ти втратив глузд! Ти не чув, що я тобі казала? Сюди мають прибути Воскресенська з чекістами! У нас немає часу! Тобто ЗОВСІМ!

Нам самим треба рятувати свої життя, якщо, звісно, твоє являє для тебе хоч якусь цінність! Облиш ці ящики, любий, і що там у них є! Нам треба забиратися звідси!

— Роби, що я кажу! — гаркнув Швед, ховаючи папки з документами на Семпілла собі за пояс. — Клич своїх бодігартів!

Сибіллу пересмикнуло, але вона більше нічого не сказала. Зацокала підборами у напрямку виходу, до сходів….

Марко втер рукою спітніле обличчя. Він зрозумів, що дав маху, не сказавши нічого Флемінгу, не попередивши Морланда… Усе ця авантюра могла геть погано завершитися… Але ж погано могло все завершитися і в Тарноруді! Чи не так? Для нього усе могло завершитися кожного разу, коли він був на краю прірви, на межі життя і смерті!

А може, саме для цього часу його Господь і зберігав, аби він зумів врятувати безцінні скарби своєї нації, символи самого факту існування її державності?

Угорі, на сходах, почувся шум кроків.

Боковим зором Марко угледів двох чоловіків, що спускалися згори у підвал, до нього…

— Хлопці, йдіть сюди… Маємо трохи роботи… — гукнув Марко, не обертаючись.

Якщо Сибілла не геть дурна, то, певно, уже усвідомила, що її акції безумовно зростуть в очах тих, хто прийматиме рішення щодо її подальшої долі…

Що він робитиме з нею далі? Доправить до Лондона, а там нехай із нею бавляться у МІ-6. Він чув, у С.І.С. люблять, щоб усе бодай мало вигляд пристойності, тож за подальшу долю леді Чеддерс хвилюватися не потрібно… В обмін на її свідчення проти Семпілла їй забезпечать непогане утримання та можливість почати життя з чистого аркуша… Для колишньої каторжанки, проститутки та пособниці ВНК такий поворот долі — просто манна небесна.

Тільки б устигнути усе це… Він зрозумів більше інтуїтивно, ніж свідомо, і кинувся убік.

Куля пролетіла майже поряд і впилася у стінку дерев’яного ящика.

— Чо-о-орт… — вилаявся Швед.

Він вихопив револьвер і вистрелив у відповідь. Один із тих, хто увійшов, гепнувся на підлогу.

Марко перебіг далі, за ящики і визирнув, щоб зрозуміти, що відбувається.

Услід за двома увійшло ще двоє…

Швед ковтнув повітря.

Постріли пролунали зліва і справа… відбиваючись від стін рикошетили навсібіч.

Ні, ну як можна бути таким бараном! Чому не попередити Флемінга? Чому… Тепер надії вибратися звідси майже дорівнюють нулю…

Постріл пролунав зовсім поруч…

Марко вистрілив і, здається, поранив одного з нападників, що зачаївся у сутіні коридору.

— Алексе… — долинув переляканий вереск Сибілли.

— Прєкратітє стрелять! — почувся інший, низький, жіночий голос.

Швед обережно визирнув з-за кутка навислого брезенту.

Сходами, приставивши до Сибіллиної скроні зброю, поволі спускалася якась жінка.

Певно, це і була Воскресенська…

— Містере як вас там… — проказала вона ламаною англійською. — Якщо леді Чеддерс направду являє для вас якусь цінність, ви припините стріляти. Опустіть зброю і виходьте… Поговоримо.

— Про що, цікаво? — гукнув він у відповідь.

Зоя штурхнула Сибіллу пістолетом поміж лопаток, від чого та ледве не перечепилася і не полетіла сходами униз.

— Про те, що могло б зацікавити британського журналіста… — відповіла Воскресенська. — І нас також… Бачите, нам не обов’язково залишатися ворогами. Ми можемо стати взаємокорисними і забути ті прикрі непорозуміння, спричинені вами, які призвели до обшуків та облав у радянському генконсульстві…

— Уявлення не маю, до чого тут я… — гмикнув Марко. — Чи ви переконані, що у Харбіні немає інших, кому ваші дипломати стоять упоперек горлянки і усе зійшлося на мені?

— Містере Мак-Міллан… Будьте певні, — промовила Воскресенська, — Харбін будували росіяни і російські будівлі дуже надійні. Ми знаходимось у одній із таких будівель… Цей підвал вельми глухий, вас ніхто не почує, не прийде на допомогу… Проте вам може і не знадобитися подібне, якщо ми спокійно побалакаємо… Живими зостануться усі… леді Чеддерс, до якої ви небайдужі і якій пообіцяли спокійне майбутнє у Європі, і ви також…

— Дякую за люб’язну пропозицію! — вигукнув Швед.

— Єдине, що я не можу зрозуміти… Навіщо вам здалися історичні цінності, які належать Радянській Росії? На злодія ви мало скидаєтеся… Чи у ту мить, коли ви побачили перед собою стільки дорогоцінних речей, — кивнула Зоя на відкриті ящики, — це затьмарило ваш британський розум і ви втратили здатність раціонально мислити? Але як на журналіста, я вам скажу, ви стріляєте справді непогано…

— Вправне володіння зброєю у країні, звідки я приїхав, — звична справа, — відповів Швед, оглядаючи свій револьвер. Біля черевика, під штаниною, залишався ще маленький «Браунінг», але його набої варто було поберегти. Якщо з’явиться-таки реальна можливість вибратися з цієї катавасії.

— Можливо, я і пристав би на вашу пропозицію, мадам, але, по-перше, не маю жодних гарантій, що залишуся живим, якщо вийду без зброї. А по-друге — я так і не почув, навіщо мені це треба… Не вельми елегантний спосіб вербувати іноземних громадян, стріляючи у них. Чи ви там, у себе на Луб’янці, уже геть не перебираєте засобами?

Вона помовчала якусь мить.

Зійшла униз, зводячи перед собою Сибіллу Чеддерс. Тепер Марко міг бачити і саму Воскресенську, і Сибіллу, зіщулену, пригнічену.

Цікаво… що вона встигла вибовкати своїй шефині, поки була там, нагорі?

— Усе насправді залежить від того, що зможете запропонувати нам ви, — відповіла Воскресенська. — Судячи з усього, у Харбіні ви зуміли налагодити різноманітні контакти, зв’язки.

— Їх має кожен журналіст у пошуках цікавих новин для свого видання, — відказав Швед з іронією у голосі.

— І навіть причарувати леді Чеддерс… — вела далі Воскресенська.

— Леді Чеддерс не дуже перебірлива, — гмикнув Марко, — тож причарувати її зміг би кожен, хто подарує плящину модних парфумів…

Сибілла відкрила рота, проте сказати нічого не встигла, бо її випередила Воскресенська.

— З вас і Сибілли вийшла б непогана команда, містере Мак-Міллан, як вважаєте? Залишайтеся собі і надалі британським журналістом, працюйте паралельно на нас, ставлячи до відома про все, що на часі і важливе… Ми ж нічого не вимагаємо неможливого… Нам потрібна інформація…

— Як і мені, — відповів Марко. — 3 тією різницею, що я — журналіст європейського видання, а ви, мадам… чекістка.

— Ласкаве телятко дві матері ссе… так у нас у Росії кажуть, — пхикнула Зоя Воскресенська. — У Харбіні достатньо іноземців, які працюють на різні контори одночасно, непогано заробляють і не переймаються такими умовностями… То що, містере журналіст, згода?

— Навіщо стільки незручностей через оцю пропозицію? — усміхнувся Марко. — Ми могли б її обговорити в іншому форматі, десь за філіжанкою кави, а не у підвалі борделю…

— Могли б, — погодилася Воскресенська. — Та я знаю Сибіллу, як облуплену, вона вибовкала вам надто багато з того, що знала… Це її слабкість. Кожному, хто її гладить за шерстю, вона одразу плачеться на свою гірку долю… Тому інакше не можна було. Або ви даєте згоду працювати на нас, або ні ви, ні леді Чеддерс не покинете цього підвалу. Вас залишати живим просто небезпечно, а Сибілла — просто дурне патякало. Під вашу відповідальність я ще б залишила їй життя. У дуеті з вами і під впливом вашого чоловічого шарму вона ще б, напевно, попрацювала.

— О, мадам, ви переоцінюєте мій чоловічий шарм. — Але без вас… Який сенс залишати її живою?

Марко стулив очі.

Воскресенська із Сибіллою на прицілі просто перед ним. Один вбитий, одного поранено. Один за виступом стіни. Четвертий… де четвертий?

— Схоже, містере Мак-Міллан, ви мене не почули. Прикро… — якось підозріло тихо проказала Воскресеньська.

— Алексе, послухайся її! — нарешті голос подала Сибілла. — Інакше ми звідсіля не вийдемо живими!

Марко вигулькнув з-за ящиків.

Постріл пролунав збоку, — від отого четвертого, якого Швед не зауважив. Марко вистрілив у відповідь навмання, у темряву, звідки пролунав постріл. Стогін, що почувся у відповідь звідти, дав знати — нападника як мінімум поранено.

— Схоже, Сибілло, ми все одно не вийдемо звідси живими, — розсміявся Швед. — Відкликайте свою кавалерію, мадам! — гукнув він до Воскресенської. — Бо я звідси перестріляю усіх ваших людей по одному.

Між нами не може бути угоди, бо угоди так не укладаються…

— Укладаються, ще й як… — гмикнула у відповідь Воскресенська. — Вибач, Сибілло… Та ти завжди була для мене більмом на оці…

Вона раптом натиснула курок. Пролунав постріл і Сибілла Чеддерс упала до її ніг, наче підкошена. Припала щокою до холодної підлоги, немов вслухаючись у лише їй одній чутні звуки. Незрячий погляд втупила просто перед собою.

Під головою швидко розпливлася темна калюжа крові.

— Чорт! — вилаявся Марко.

— Неважко здогадатися, навіщо британському журналісту шльондра, у руках якої інформація про усе, що діється в Харбіні та за його межами, — незворушно проказала Воскресенська. — Особливо що стосується оборудок ваших співвітчизників із японцями… Ну, тепер, коли вам нема заради чого ризикувати, ви підете з нами на угоду, містере Мак-Міллан?

— У жодному разі, мадам, — хрипко відповів Марко і вистрілив. — Ризикувати завжди є заради чого…

Воскресенська заточилася.

Десь з-за виступу стіни пролунали ще два постріли.

Згори долинули кроки, наче кілька людей швидко спускалися у підземелля… Схоже, він у пастці… Зараз сюди надійдуть ще кілька чекістів, і йому — кінець…

Швед вистрілив у Воскресенську ще раз. Вона, ухопившись рукою за дерев’яний ящик, повільно сповзла на землю.

У глибині підвалу, десь біля сходів, у сутіні з’явилося кілька темних силуетів.

Марко обережно вибрався з-за свого укриття. Роззирнувся. Відступати було нікуди. Позаду — глуха стіна підземелля. Попереду — єдиний можливий вихід, заблокований чекістами…

Можна було б загубитися у темряві дальніх кутів, та то продовжило б йому життя на якихось кілька хвилин… Його все одно знайдуть. Їх надто багато. Можна відстрілюватися, доки не закінчаться набої, але йому навряд чи вдасться вийти живим.

Може, спробувати вести переговори? Та, схоже, мозковим центром тут була Воскресенська. Навряд чи цих московських вилупків цікавить його особа живою… Особливо тепер, коли Воскресенська мертва.

Марко напружено вдихнув повітря…

Отже… кінець. Отакий кумедний кінець у підвалі борделю… Треба ж — знову борделю!

Інтуїтивно відчув якийсь рух.

Миттєво озирнувся і застиг…

У нього, звівши неслухняними пальцями курок, з останніх сил цілилася… Воскресенська!

Пекучий біль, що пронизав його праве плече ближче до грудей, вдарив вістрям у мозок. Розум раптом потьмарився від того гострого болю. Марко ще встиг схопитися рукою за рану і побачив на пальцях власну кров…

Він упав, свідомість заплуталася, стала холодною і крихкою, немов шматок ожеледі у руці…

Луна від кроків ставала усе голоснішою. Вони пришвидшилися… Хтось гукнув. Маркові здавалося, що у вухах прозвучало його ім’я.

— Алексе… Алексе…

З останніх сил напруживши зір, Швед, здавалося, розрізнив обриси Флемінгового обличчя.

Чиїсь руки його підхопили, важко і незугарно… Біль вдарив у мозок із новою силою.

— Папка… Підніміть папку… Ось, випала… — ще долинуло до Марка, а потім він провалився у безпам’ятство…



1933 рік, Лондон,

Березень


Це ніжне личко можна було роздивлятися годинами: дивитися, як щічок торкається посмішка, як цмокає ротик і тріпочуть довгі, немов намальовані вії.

Він не міг намилуватися ним, відколи вперше взяв Маргарет на руки. Тільки-но вдихнувши ніжний, солодкий аромат маленького тільця, усвідомив: то його дитя, його плоть і кров. Його донечка.

Марко зіперся на здорову руку, нахилився до Марго, торкнувся кінчиком носа її щоки, поцілував пухку долоньку і пальчики, що тут же, наче пелюстки рожевої квітки, згорнулися у міцно стиснутий кулачок.

Марго. Маргуся! Маргарет, Маргарита… Незвичне, неукраїнське ім’я. Така красуня! Така витончена маленька красуня, що часом у Марка навіть дух перехоплювало від захоплення і усвідомлення того, що їм із Лізою вдалося створити ні з чим незрівнянне диво — її!

Нічник тьмяно освітлював спальню, широке подружнє ліжко, на якому зазвичай вони вкладали Маргарет посередині і милувалися нею, цілували і пестили, поки донечка не засинала.

Потім, пізніше, він обережно, намагаючись не розбудити, переносив Маргариту до її ліжечка, в суміжну кімнату, відділену від їх спальні тонкими дверима та завісою із китайського шовку, розшитого павичами і лапатими квітами.

Він пригадував, як Марго прокидалася серед ночі і починала пхинькати, вимагаючи її погодувати — він сам піднімався, приносив малу до Елізабет, а далі захоплено дивився, як та розстібує дрібні перламутрові ґудзички своєї нічної сорочки, підносить Марго ближче, а та жадібно шукає маленьким ротиком її груди, голосно цмокаючи, часом аж до болю, із силою смокче материнське молоко, допоки не насмакується досхочу.

А далі він знову вкладав Маргариту у ліжечко, вкривав, вимикав нічник і повертався до Лізи.

Тепер можна пригорнути її, поцілувати сонне обличчя і вуста, провести рукою по теплих, стрімких вигинах тіла, відчути, як Ліза відповідає на його пестощі, тягнеться до нього, наче витка виноградна лоза, шепоче, плутаючи англійські слова з українськими…

Сімейне життя, сповнене батьківського щастя, було недовгим, всього якихось кілька тижнів до його від’їзду до Лондона, а потім у Харбін. А потім ще довгих півроку розлуки.

Поранення. Його на межі життя і смерті вдалося врятувати, вивезти до Сингапуру, а звідти доправити субмариною до Англії…

Рангун — Тринкомалі — Коломбо — Аден — Порт-Судан — Порт-Саїд, а звідти уже рукою подати — Мальта — Гібралтар… нарешті Лондон.

Подумати тільки, яка товща води пропливла над ним! Десь на середині шляху він став почуватися краще. Флемінг неймовірно втомлював своїми безкінечними балачками, та якби не Флемінг, він би гнив уже на якомусь звалищі…

Ліза, щойно дізнавшись, що він у госпіталі, заявила його батькам, що у Франції без Марка їй робити більше нічого, особливо тепер, коли її чоловік у важкому стані. Примчала з донькою з Парижа до Лондона, до нього.

Оселилася у старому лондонському маєтку Сеймурів. Знайшла няньку, аби було на кого залишити Марго. Днювала і ночувала біля його ліжка, аж поки небезпека не минула, рана почала загоюватися і Марко почав поступово видужувати.

Змарнілий, він дивився на неї затягнутими туманною поволокою очима, ледь відчутно торкався її руки.

— Ти живий! Це головне! Усе буде добре, Марку! — шепотіла вона, торкаючись поцілунками його чола, щоки, долонь.

— Лізо, я хотів би побачити доньку, — мовив до неї. — Привези Маргариту… якщо дозволять.

Маленьке тільце у згортку мереживної ковдри — його синьоока Маргуся своєю присутністю робила справжнє диво: він почав одужувати швидше. Уже сам підіймався з ліжка, лівою рукою вчився писати, пробував ворушити правою.

Ліза слідкувала, аби він виконував усе, що радив йому лікар. На початках сама годувала його, обережно масажувала плече, допомагала розробляти зболілі м’язи правої руки. Здавалося, він більше не здатен втримати у ній нічого — так боліло. Лікар, містер Файєнс, одразу заявив: поранення складне, потрібна буде довга реабілітація, щоб відчуття вбитого у плече клину минулися, а правиця могла повноцінно функціонувати.

Масажі, всілякі компреси та знеболювальне давали короткочасний ефект. Заняття у басейні були більш помічними, однак і вони не давали остаточного одужання. Від фізичних навантажень у плечі починався дикий біль, аж руку відіймало. Про улюблений бокс навіть не йшлося.

— Містере Швед, маєте запастися терпінням, — втішав хірург. — То не так просто… З часом воно минеться, але маєте продовжувати реабілітаційні процедури.

Тепер він носить на руках маленьку Марго і навіть може недовго писати.

У редакції «Обзервера» його уже почали тихо ненавидіти, та аналітичні статті авторства Алекса Мак-Міллана виходили справно, попри ті фізичні страждання і біль, яких вони коштували авторові.

А ще у Марка був святий обов’язок двічі на тиждень з’являтися з Флемінгом у богемному журналістському клубі та «світити фейсом» серед іншої журналістської та мистецької публіки, що збиралася тут хильнути бренді та потеревенити.

У тирі, куди якось вибралися з тим же незмінним Флемінгом, він спробував зробити кілька пострілів зі свого револьвера: віддача, примножена болем, шарпонула плече, аж у мозку закололо. Чорт! Так діло не піде…

Годинник у сусідній кімнаті пробив дванадцять разів.

Уже північ! Де її носить? Що за…

Марко обережно витягнув болючу руку, перевів погляд на стелю, прислухався.

Що за мара! Його вухо вловило ледь відчутний скрегіт ключа у замковій шпарині, легкий шурхіт внизу, у передпокої, а далі — певно, Ліза роззулася — легкі кроки по східцях.

Не минуло і кілька митей, як двері до спальні відчинилися. Ліза увійшла. Плащ на спинку крісла, сумочку — на туалетний столик…

Підійшла ближче до ліжка, кілька митей стояла, не відводячи очей від Марго і Марка.

Сіла на краєчок, провела рукою по його пораненому плечу, нахилилася, торкнулася вустами теплої щоки, ковзнувши подихом, що пахнув кавою і карамеллю, по обличчю.

Зітхнула.

— Ти знаєш, котра година? — питання пролунало з притаманним йому холодком у голосі. Значить, він дуже злий.

— Так, знаю. Уже за північ.

— Лізо, іще півгодини, і я почав би обдзвонювати лікарні, трупарні та поліцейські відділки Лондона.

Марко говорив надто спокійно.

— Маркусю… Пробач мені.

Вона його так називала, коли, бувало, проштрафиться. Так називала його мама, й Ліза перейняла собі це звертання.

Він поволі підвівся, кривлячись від усе ще відчутного болю у плечі, обережно взяв на руки Маргариту.

— Ти — мамура! — мовив, одначе дав Лізі поцілувати її у голівку, торкнутися її щічки вустами. Поніс до ліжечка.

Коли повернувся, Ліза вже сама розстебнула сукенку. За десять хвилин повернулася з ванної кімнати, з вологим обличчям, без фарби на губах. Від неї пахнуло ароматом неролі. Була зваблива, навіть занадто зваблива у шовковій комбінації, крізь мереживо якої проглядали її спишнілі після народження Марго груди.

Марко, не говорячи ні слова, влігся. Хотілося звично закинути руки за голову, спостерігати, як Елізабет розчісує волосся перед дзеркалом, як знімає комбінацію, йде, нага і прекрасна, оповита легкими флюїдами парфуму, до нього у ліжко.

Плече боліло. Рука видавалася важкою, ніби з чавуну.

Ліза підійшла з іншого боку ліжка. Шовкова комбінація кольору соковитого смарагду мерехтіла у світлі нічника, струменіла по її тілу, наче була зроблена з води. Вона лягла поверх ковдри, присунулася ближче до нього.

Марко стулив очі. Та коли її пальчики лягли йому на груди — не стримався, накрив її руку своєю.

— Ти дуже на мене сердишся, Маркусю? — запитала вона тихо, майже притулившись вустами до його вуха.

Він неохоче випростав руку, так, щоб Ліза могла покласти голову йому на здорове плече.

— Чи дуже я серджуся? — перепитав він тим своїм голосом-холодком. — Та я лютую, Лізо! — проказав, притулившись губами до її чола.

— Маркусю… — знову прошепотіла вона. — Обіцяю! Таке трапилося вперше і востаннє!

— Звісно, що востаннє.

— Марку! — вона благально подивилася на нього, майже впритул наблизивши вуста до його вуст.

— Що? — проказав він.

— Ну, прошу тебе… не сердься! Я не збиралася затримуватися до пізньої години, так сталося! Вибач! Вибач мені! Це ж єдиний раз, це справді більше не повториться.

— Звісно, що не повториться! Я просто забороню тобі ходити на ту роботу і на тому все скінчиться.

Він глибоко вдихнув, скривився від болю, що різонув десь глибоко у правій легені. Обійняв її вже ніжніше і здоровою рукою пригорнув до себе.

— Лізо, я ж не самодур, я розумію твоє бажання виходити в люди, бажання займатися улюбленою справою. Мені подобається те, що ти чогось прагнеш, чимось цікавишся… Я люблю тебе за те, що ти не така, як усі інші жінки. Мені була потрібна саме така як ти. Зрештою, ми ж вирішили, що ти працюватимеш. Але, може, поясниш, як мені розуміти оце? — вказав кивком голови на годинника, маючи на увазі пізню годину її повернення додому.

— Марку… Я поясню.

— Слухаю…

— Ти ж пам’ятаєш, любий, — почала вона, зручніше примостившись біля нього, — я розповідала тобі про наміри наших науковців провести ексгумацію кісток принців з Тауеру…

Швед, не стримуючи посмішки, театрально закотив очі.

— Ото сьогодні все й відбулося, — продовжила Ліза. — Із самого ранку. Я не дуже була в курсі, бо з’являюся в музеї тричі на тиждень. Мене буквально приголомшила ця новина. Звісно, я не могла таке пропустити… А далі, сам розумієш — ми всі так захопилися, що не помітили, як стемніло. Мені просто вилетіло з голови — задзвонити тобі. Потім… професор Гастінґс запропонував усіх нас розвезти по домівках, — Елізабет усміхнулася, — щоб забезпечити усім нам алібі.

Брова Марка поповзла вгору.

— Чого ж він не піднявся, твій професор Гастінґс? Я б із задоволенням послухав, як він тобі… м-м-м… забезпечує переді мною алібі.

— Марку, бо він — неповносправний. Це перше. А друге — тому що я не потребую захисту чи забезпечення алібі перед тобою від містера Гастінґса, — відказала Елізабет, цілуючи його у підборіддя. — Тому що ти у мене розумний, адекватний чоловік, тому що мені немає у чому виправдовуватися перед тобою окрім того, що я роззява і сьогодні проштрафилася!

Губи Марка розтягнулися у ще ширшій посмішці.

— Ну-ну, лий далі воду на млинок чоловічого самолюбства. Ти знаєш, на мене таке не діє.

— Невже вашій мосці не до вподоби, коли дружина співає дифірамби, містере Швед? — Ліза піднялася на лікті і зазирнула чоловікові в очі. — Ах ти ж…

— У мене просто немає настрою довше гніватися на тебе о такій пізній годині. Але що би ти думала на моєму місці? — Марко обійняв Лізу здоровою рукою, пригорнув до себе, скривившись від болю, який відчув, незручно повернувшись. — Підлиза ти, Лізо!

— Пробач мені, Маркусю. Такого більше не станеться, — повторила вона знову. — Завтра я відпущу домробітницю, нікуди не піду, варитиму тобі каву, готуватиму обід, цілуватиму тебе і догоджатиму тобі… Тільки не гнівайся, добре?

— Добре, — примирливо відповів він. — Та ти не доказала, що там із тими тауерськими принцами? Що ви розкопали?

— Гм… — Елізабет замислено перевела погляд кудись на стелю. — Взагалі-то ми мало на що сподівалися, їх одного разу, здається, у 1674-му, вже діставали на світ Божий… Чи, правильніше сказати, віднайшли під час реконструкції Тауера під сходами Білої вежі. Кістки лежали у ящику і їх просто викинули на смітник, уявляєш? Потім спам’яталися, що то можуть бути кістки синів короля Едварда IV, невинно убієнних власним дядьком, Річардом Глостерським. Кістки зібрали, помістили в урну і за наказом короля Карла II перезаховали, як останки малолітніх Едварда V і Річарда Йоркського… Ну от… — Елізабет зітхнула. — Аж тепер, століття потому дійшли руки, щоб повернутися до вивчення тих останків…

— І що далі? — поцікавився Марко. — Що ви там побачили?

Ліза знизала плечима.

— Поки що так, мигцем, небагато…

— Нічого собі, мигцем… До першої години ночі.

— В урні були кістки двох дитячих скелетів, — продовжила Елізабет, пропустивши повз вуха Маркові слова. — Більшого і меншого; правда, багато фрагментів втрачено. У меншого кістяка відсутня щелепа, у більшого — всі зуби… Будемо вивчати далі… Хоча якщо вірити історії і принців направду задушили подушкою, то кістяки багато відповідей не дадуть…

— Ну все, припиняймо цю розмову про кістяки невинно убієнних дітей… — промовив Марко з гіркотою у голосі. — Діла давно минулих днів; історія, від якої сьогодні нікому ні тепло, ні холодно.

— Ти чого, Маркусю? — Ліза здивовано подивилася на чоловіка. — Чого ти раптом?

Він зітхнув, важко закинув голову.

— Вдень у нас в гостях був Флемінг, повернувся сьогодні з Женеви. Розповідав останні новини.

— І що?

— А нічого доброго… — майже роздратовано проказав він. — Вчора нарешті відбулося засідання Ліги Націй — наші представили докази і свідчення того, що зараз совєти чинять на моїй батьківщині. Лізо… там голод! Лютує справжній голод! Пам’ятаєш отого пана, що гостював у нас кілька днів? Євгена Коновальця… Він зараз там, у Женеві. Отримав інформацію, що у селах навіть випадки канібалізму трапляються. Люди пухнуть, помирають просто на вулиці, лежать тижнями, бо немає кому їхні тіла запорпати у землю… Я слухав розповідь Флемінга і всередині усе нуртувало… Там гинуть люди, а всім байдуже! Цілому світу байдуже до українців. І ми практично нічим не можемо тому зарадити… Ще й це моє поранення дурне! — проказав Швед із притиском.

— Але ж Ліга Націй мала би дослухатися до такої болючої проблеми?.. — запитала Ліза. — Марку… А золото? Оте золото, що ми з тобою переправляли з Тарноруди? Чому б його не витратити на харчі, зерно для голодуючих?

— Лізо, яке золото? — Швед гірко усміхнувся. — Його просто відберуть. Там, в Україні голодують не через засуху чи неврожаї. Знаєш, яка там родюча земля? Знаєш, як москалі про Україну говорять? Мовляв, у хохлів яблука на голову падають, увіткни в землю суху палицю — вона пустить коріння й зазеленіє… Але то голод не через стихійне лихо. То організована совєцькою владою моровиця! Помста за наш спротив. Вимирають цілі містечка! Отакі як Тарноруда, пам’ятаєш? Совєцька власть цілеспрямовано у людей забирає усе: запаси зерна, картоплю, вигортають із хат усе начисто! Залишають у голих стінах… їсти просто немає чого. Навіть лушпиння. Звісно, з-за Збруча щось там потай передають, переправляють, але то крапля в морі. Розповідають, що окремі села відрізані від решти території, оточені озброєними загонами, аби люди не могли порятуватися… Вони приречені на голодну смерть. Совєти нищать Україну, Лізо, і нікому у світі до того немає діла.

— А Ліга Націй що? Європа ж має сказати своє слово?

— Усі мовчать, — відповів Марко. — Як завжди. Із самого сімнадцятого року Європа мовчить, наче їм усім заціпило. На тому й усе. Флемінг казав, що хтось із нашої делегації навіть продемонстрував на засіданні хліб, який печуть українські селяни, щоб хоч якось врятуватися від голодної смерті: з надертої кори…

— Господи!

Швед зітхнув.

— Чим ще ми, українці-емігранти, можемо зарадити цій біді? Нічим… — із гіркотою промовив він.

— Марку, любий… Ти ж знаєш, — проказала Елізабет, цілуючи його у скроню, — ти ж знаєш, що завжди робив усе, що міг! Те золото, безумовно, піде на боротьбу з радянською владою! Ти ж завжди робив для своєї Батьківщини усе, що міг, усе, що було у твоїх силах! Так, — намагаючись залишатися спокійною, промовила вона, — тебе гризе, що зараз ти наче й під чужим для себе прапором. Але поміркуй: навіть так ти захищаєш інтереси України. От поясни мені, чому тобі постійно не дає спокою відчуття провини перед своєю країною? Що ти їй ще винен? Свою юність? То ти її віддавав не замислюючись. Своє здоров’я? Ти віддавав його постійно… Душею ти завжди там… Чому ті, за кого ти так вболіваєш і готовий вкотре віддати життя, не піднялися усі гуртом і не знищили ворога у зародку, ще у сімнадцятому? Можливо, я не дуже знаюся на історії твоєї країни, але ти ж багато розповідав мені. І тому, мені здається, цей штучний голод — кара за колишню байдужість до власного майбутнього, до власної державності, за небажання протистояти єдиним фронтом, коли це ще можна було робити… Це наслідки, Марку… Це наслідки. І ні ти, ні ще жменя таких, як ти, не можете бути відповідальними за цілу байдужу до власної долі націю! Не маєте права перекладати цей тягар на себе аж так!.. Це якась суперпатріотична екзальтація! Майже фанатизм! Ви — не боги, ви люди. Тому вважайте на це. Що ще ти міг зробити для своєї окупованої совєтами землі окрім того, що зробив? Чому українці не повстали як один? У мене таке враження, Марку, що ти постійно почуваєшся винним за те, що вижив і зараз тут, у Лондоні, зі мною і Маргарет, а не загинув там від совєцької кулі. Та й, зрештою, хіба Англія зараз не рідна для тебе? Тут твій дім, тут я і донька… Може, варто навчитися любити свою країну на відстані, використовуючи у боротьбі за неї ті ресурси, які тобі не були доступні на батьківщині? Безумовно, так ти більше користі принесеш Україні, ніж коли б загинув там і зараз лежав би у тій масній, як ти кажеш, родючій землі, й сам перетворившись на порох? Знаєш… — Ліза перевела подих і продовжила: — Може, як увіткнути у ту українську землю палицю, та палиця справді зазеленіє. Але палиця — не дерево, Марку! Потрібен час, щоб із тих обрубків повиростали і сформувалися дерева! І ти не можеш нічого зробити, щоб то сталося швидше, ніж має статися. Має минути час. Роки… Може, п’ятдесят, може — усі сто…

Вона заховала обличчя у нього на грудях і тихо схлипнула.

— Лізо… — від несподіваної палкої промови Елізабет Марко навіть розгубився. Вона ніколи не вкладала у свої слова стільки жару, ніколи не сперечалася з ним із приводу його почуттів до батьківщини чи патріотизму… Однак тепер Лізу наче прорвало. Певно, то материнство зробило її такою емоційною, а ще постійне переживання за нього… — Лізо… — повторив він. — В українців немає часу. Їх виморять голодом.

Елізабет вже не приховувала сліз. Тихо схлипувала, витираючи очі долонею.

— Лізо, люба моя… Ну… заспокойся! Я ж не жалкую про те, що ми разом! Я про інше веду мову: біда мого народу офіційній Європі нецікава, розумієш? Спочатку українську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй — ну, це орган такий, що формує порядок денний засідань Ліги Націй. І що ти думаєш… Генеральний секретар Авеноль був проти розгляду питання голоду в Женеві! Чотирнадцять держав, Лізо! Чотирнадцять! І жодній немає до мого народу діла! Флемінг розповідав, що Президент Союзу Народів Мувінкль чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте усі вони зацікавлені у співпраці з СРСР і до біди українців їм немає діла. Мовляв, СРСР не є членом Ліги Націй, а тому голод в радянській Україні — це внутрішня проблема СРСР.

— А британський уряд? — запитала вона, трохи заспокоївшись.

— Ну, що британський уряд… Політика Британії дещо змінилася. Тепер вони мусять вважати на совєцьку Росію, загравати з нею, хоч і роблять, мабуть, для українців найбільше з усіх. Зрештою, якби твої співвітчизники Гарет Джоунз та Малкольм Маггеридж не підняли питання про замовчування голодомору… Проте оці недороблені гуманісти, — Марко наче виплюнув останнє слово, — Ромен Ролан, Бернард Шоу… Письменники, чорти б їх ухопили… кажуть, що їх не хвилює доля країни, яку вони не спроможні навіть знайти на карті… Вони, бачте, поборють ближче зло — гітлеризм!

— Який цинізм! — прошепотіла Елізабет.

— Навіть Гітлер, — продовжував Марко, — і той визнав голод в Україні реальністю. Як таке можливо, що цілий світ відвернувся від мого народу, народу, що мешкає у центрі Європи? Я після візиту Флемінга просто ошаленів. Подумав: треба порадитися з Коновальцем… Можливо, якісь публікації в пресі… Не можна сидіти, склавши руки! Флемінг пообіцяв, що поки я валяюся вдома, він промацає цю тему.

Ліза зітхнула.

— Любий мій, у тебе було таке важке поранення… Ти заледве видряпався після нього! І вже майже друга ночі… Давай спати… Ранок вечора мудріший, і… І я не хочу у нашому подружньому ліжку говорити на такі теми… — мовила вона. — Я просто не пущу тебе ні до якої Женеви! Самого… — додала за мить.

— Ага… — Марко, кривлячись від болю, витягнув з-під Лізи ковдру, вкрив себе і її аж до підборіддя, притягнув кохану до себе. — Ти не пускатимеш мене самого до Женеви, а я тебе — саму на роботу, — сказав із сарказмом у голосі. — Сидітимемо обоє вдома і милуватимемось одне одним! Ти, як жабка-холодушка, геть замерзла, аж гусячою шкірою вкрилася!

— Не заговорюй мені зуби, Марку. До Женеви я тебе самого не пущу! — Елізабет насупилася і вимовила зовсім тихо: — Або я поїду з тобою, або як мінімум допоки не одужаєш повністю — ніякої Женеви…

— Мовчи, жінко! — він проказав і аж сам розсміявся з того, як кумедно це прозвучало по відношенню до дружини-англійки. — До Женеви я таки поїду без тебе, ось тільки нехай завтра з Флемінгом переговорю. А ти… якщо хочеш ходити до свого музею на роботу — вдома бути не пізніше шостої. Tu m`as compris ma cherie?[7]

Ліза вже не протестувала. Маркові обійми забрали у неї силу щось доводити чи суперечити.

— Добре… — примирливо мовила вона. — Я намагатимуся бути тобі слухняною дружиною. Але я хочу бути поряд із тобою, розумієш? Там, де ти. Тобі ж не потрібна домашня курка? Ми ж разом можемо зробити значно більше, ось як тоді, у Тарноруді…

Він поцілував її; підборіддя, шию, груди…

У такі миті забував про біль і про те, що на болючу руку не може зіпертися, не може навіть зігнути її як слід.

— Лізо, чому ти так поспішаєш? Я ж обіцяв тобі — при нагоді поїдемо разом.

— Так, пам’ятаю, у Зальцбург, на курорт термальних вод, Бад-Гаштайн, щоб полікувати твоє плече. Марку, але ти зібрався не туди…

— Просто зараз у мене буде не та поїздка… — зашепотів їй на вухо.

— У Тарноруді теж була не та.

— Так я тебе туди із собою й не брав, — розсміявся стиха він. — Хоч, по правді сказати, якби не ти…

— Визнав-таки нарешті! — тріумфуючи, вигукнула Елізабет.

— Так я цього ніколи і не заперечував, — зітхнув Марко. — Просто не завжди можна робити усе, що заманеться, а ти любиш… поперед батька…

Вона не завжди розуміла значення тих його українських примовок, але знала — якщо вони не відзначаються делікатністю, то вже вірний знак — він майже погодився. Майже.

— Марку… тобі необхідна реабілітація, тобі треба долікувати плече, — гнула свою лінію. — Ти можеш спочатку приділити увагу своєму здоров’ю, а потім роботі та усім іншим справам? Заради мене і Маргарита?

— Лізо, я обіцяю тобі, що приділю.

— Коли то нарешті станеться? Ти, я бачу, хочеш догратися до гіршого, щоб рука відмовила?

— Ні, Лізо, ні… — відповів він. — Звісно, що не хочу. Обіцяю, що все зроблю. Ну, йди до мене нарешті!

— Тоді давай домовимось, — відсторонилася вона на якусь мить. — Ти поїдеш до Женеви, зустрінешся зі своїм другом, отим містером Коновальцем, а після того — у Бад-Гаштайн, лікувати плече. Добре, Маркусю?

— Хай буде гречка… — примирливо відповів він, затуляючи їй рота поцілунком.

— Яка ще гречка? Ні-ні, обіцяй мені, що ти це зробиш! — зашепотіла Ліза, крутячи головою. — Маркусю, чуєш?

— О Господи… — вдавано страдницьки застогнав він. — Жінко, урочисто обіцяю! Поїду до того Бад-Гаштайна! Поїдемо разом, утрьох. Я, ти і Марго… Ну? Лізо… може, вже досить балачок?

Востаннє Едіт Тюдор-Харт, у недавньому дівоцтві Едіт Сушицька, знімкувала ще в Австрії, місяців сім тому.

Ті дні, проведені у Відні, звідки вона завдяки дивним обставинам перебралася до Лондона, запам’яталися їй особливо.

Із самого ранку Едіт приходила у вбогі, просяклі запахом нечистот та сміття нетрі, де мешкали віденські бідняки, виставляла на триногу важку фотографічну камеру, ловила між похмурими обдертими стінами й дахами скупі промені світла й фотографувала усе: обличчя, побут, будинки, захаращені усіляким мотлохом вузенькі брудні обійстя, таких же брудних дітей, що голяка гралися у калюжах… Жінок, що поралися по господарству: прали у іржавих коритах діряву благеньку одіж, годували курей чи підмітали саморобними віниками із кленових гілок свої вбогі подвір’я. Чоловіків у картатих кепках, перелатаних штанях і засмальцьованих сорочках, які здебільшого, байдикували, палили, притулившись до стіни спиною, пильно розглядаючи її, наче то якась заморська дивовижа, або ж виконували якусь нудну, одноманітну роботу, від якої добробут родини не змінювався ні на дещицю.

У кишені Едіт завжди мала жменю льодяників для дітлахів та монети — для їхніх батьків. На диво, її жодного разу ніхто не побив і не пограбував. Страшно було тільки вперше. Далі звикла, та й мешканці нетрів до неї призвичаїлися.

Дивакувата фройляйн ходила по хатах із фотографічною камерою, роздавала цукерки і гроші в обмін на дозвіл зняти кілька кадрів й говорила їм небувалі речі.

— То задля вашого ж добра, — казала вона. — Хочу розповісти усій Австрії, як страждає трудовий люд, у яких жахливих умовах ви живете… Ваші дружини не мають чистої білизни, ваші діти не ходять до школи, ваші чоловіки не можуть знайти роботу, щоб прогодувати свої родини… Ви маєте право на краще життя!

Едіт говорила впевнено, вірячи у кожне сказане нею слово.

Так її вчили на зборах підпільного комуністичного осередку. Так вона всотала, бо направду вірила, що то небувала річ: на окраїні Відня, знаної столиці вальсів, вишуканого смаку та розкоші існували нечупарні гетто, де мешкали найзлиденніші…

До них нікому не було діла. Хіба поліцейським, що забрідали сюди час від часу у пошуках чергового кишенькового злодюжки. Та їй, Едіт Сушицькій, дівчині-фотографу у пристойному, хоч і вельми простому одязі.

По правді сказати — це була її ділянка підпільної роботи. Наводити контакти зі злидотою. Фотографічна камера — тільки прикриття.

Мала придивлятися до людей, відшукуючи тих, із ким потім можна буде мати справу. Бо ж прокламації та газети самі не роздаються, а дрібну, але важливу роботу виконувати комусь потрібно.

До того ж місцева злидота мала одну незаперечну перевагу: вони уміли «робити ноги» — тікати від поліціянтів, вправно ховатися, губитися поміж старих віденських вулиць, збивати з пантелику своїх переслідувачів.

Але й фотографування їй подобалось. Тим більше, що гер Айсман цінував у ній цей талант найбільше. Не помічав у ній жінку, не помічав, як вона дивиться на нього… Тільки фотографічна камера у її руках змусила цього зарозумілого, впевненого у собі блондина з блакитними очима зупинити на ній погляд і замислено проказати:

— Едіт… Так, здається, вас звати? Хочете бути корисні партії? Нам потрібні якісні світлини життя простого трудового народу… Поміж фотографуванням приглядатиметесь до людей, шукатимете придатних для нашої справи…

Далі геру Айсману вже нічого не потрібно було говорити. Вона усе зрозуміла без слів і узялася до виконання завдання наступного дня.

Знімаючи сцени внутрішнього побуту однієї з місцевих родин, до якої вона напросилася ще минулого тижня, Едіт потребувала яскравого освітлення, тому прийшла з самого ранку.

Господар оселі, не очунявши після бурхливої ночі, важко хропів на ліжку, загорнувшись, наче у кокон, в чорну, запрану ковдру.

Господиня, жіночка літ тридцяти, яку, вочевидь, мучили сухоти, бо час від часу вона характерно кахикала в кулак, швиденько заховала до кишені кілька монет, які Едіт їй простягнула.

Буркнула: «Фотографуйте, що хочете!» — і всілася на кривоногий стілець біля вікна, зосередивши всю увагу на латанні старого, побитого міллю жакета.

Едіт вже усе продумала. Почала з чоловіка на ліжку. На фото його можна було б видати за важкохворого. Так, це, звісно, брехня, але хто про те знатиме?

Далі перевела об’єктив на змарнілу сухотну жіночку, його дружину. Доречним виявився навіть окраєць на підвіконні, від якого господиня раз по раз відщипувала кістлявими пальцями, аби перебити апетит, поки не впорається із латанням.

Едіт тішилася: кілька таких знімків добряче розбурхають уяву цього жорстокого, черствого суспільства! І гер Айсман… можливо, він, нарешті, похвалить її… і зверне на неї увагу…

Ах, цей гер Айсман! Наче риба, що виринула із крижаної води — з такими ж холодними думками, холодним поглядом, холодною кров’ю. Природжений підпільник: стриманий, спокійний, врівноважений! Здається, його насправді нічого не хвилює, окрім справи. І як вона не намагалася привернути увагу гера Айсмана — все намарно.

Едіт у якусь мить відчула, що починає втрачати душевну рівновагу, шукати у собі ґандж, бо ж не може так бути, аби вона не викликала у мужчини навіть дещиці зацікавленості! Правда, втішало те, що зацікавленості гера Айсмана не викликала жодна особа жіночої статі у їхньому партійному осередку…

Провівши добру половину дня у наповненій важким духом оселі і ледве зумівши пояснити, хто вона і що робить, господарю, який прокинувся ближче до обіду і у самому спідньому накинувся було на неї з кулаками, Едіт відчувала, як і сама просякла тим смородом. Але для неї то було наче нагорода за працю. То вона зблизилася з народом, зрівнялася, стала наче на один щабель із тими, хто потребував її допомоги!

І хоч більшість цих бідарів виявлялися абсолютно непридатними до підпільної роботи, бо були цілковитими невігласами, неуками, злодійкуватими і непевними, вона вірила — ці люди усе ж становлять певну силу. Некеровану, шалену, брутальну… І якщо вдасться її спрямувати у потрібному напрямку…

Так, геру Айсману це 6, напевне, вдалося! І вона йому допоможе.

Вийшовши із хати, Едіт вирішила зробити кілька фотографій з вулиці. Однак вже за мить зрозуміла, що добряче спізнилася — сонячного проміння замало.

Та в оповитих тінню обрисах кособоких будівель могли виявитися свої особливості — той природній ефект, який би краще передавав увесь драматизм життя нужденних мешканців віденських нетрів…

Смурний серпанок, що тяжіє над їхніми долями, над їхнім майбутнім, якщо вони не спам’ятаються і не почнуть брати його у свої руки. Дуже символічно!

Тому Едіт із подвоєним ентузіазмом узялася до роботи.

Кароокий чорнявий поліцейський у лискучих черевиках та напрасованім строї виник перед нею, наче нізвідки… Він немов перелетів із ошатних, мощених віденських вулиць у це Богом забуте місце.

Дільницями, певно, уже пройшли чутки про якусь фройляйн, що швендяє нетрями у пошуках пригод і розказує злидарям, як змінить їхнє вбоге життя, фотографуючи їхні невмивані пики. Ото й, напевно, прислали — перевірити, що вона за одна.

Тим часом, поліцейський дуже повільно підійшов до неї, розглядаючи з усіх боків, наче дивовижу. Так, Едіт у своєму темно-сірому, добротного сукна костюмі й такому ж світло-сірому капелюшку і справді виглядала дивно серед бруду і злиденності віденських нетрів.

Даремно вона одягнулася так. Тепер він із першого погляду може зрозуміти, що Едіт не з тих ненормальних дівиць, які шукають пригод на свою гарненьку дупцю.

Вдала, що не помічає поліціянта, захоплена роботою. А він непомітно обійшов навколо неї коло, підійшов ближче, запитав:

— Ви тут самі, фройляйн?

— Так… — просто відповіла Едіт, не удостоївши поліцейського навіть поглядом, наче то саме він був відповідальний за увесь цей жалюгідний пейзаж навколо.

— Не боїтеся ходити сама до найпаскуднішого місці у Відні?

— Чого б це? — нахабно відповіла вона. — І у найпаскуднішому місці живуть люди.

— Так, фройляйн, люди… — терпляче продовжував поліцейський. — Однак більшість із них — покидьки суспільства, які не зупиняться ні перед чим… Вас можуть пограбувати, зґвалтувати, зрештою — просто вбити…

— Я працюю тут не перший день, і нічого такого, — врешті глянула вона на нього. — Вони — нормальні, звичайні знедолені люди… яким ця влада і ця країна…

Він усміхнувся.

— Отже, працюєте? — промовив трохи здивовано.

— Так, працюю. Хіба ж не видно? Фотограф — така ж професія, як інші, — скоромовкою випалила вона.

Лише тепер Едіт помітила, що кароокий поліціянт має досить приємну зовнішність, та й і її емоційність його зовсім не бентежить.

— Завдяки цим світлинам можна змінити життя цих людей, допомогти їм! Я у це вірю! — додала палко.

— А чи готові ці люди змінювати власне життя, самі докласти бодай дещицю зусиль? — проговорив він радше сам до себе. — Чи вірять вони у власні сили?

Підійшов майже впритул, нахилився, зазираючи в об’єктив її фотографічної камери, примружив одне око.

У нього були довгі, густі чорні вії. А ще — вольове підборіддя, гладенько поголене обличчя, прямий, виразний ніс, що додавав його обличчю у поєднанні з поліцейським кашкетом класичного мужнього виразу… Та й увесь він був зразком бездоганності: випуцуваний, охайний, як того вимагає його професія.

Едіт відчула дивне збентеження у грудях від того, що раптом звернула увагу на зовнішність непроханого співрозмовника.

— Цікаво, кому здалися ці депресивні, хоч і майстерні фотографії? Хто за них заплатить? — знову поцікавився він. — Повоєнний Відень живе новими устремліннями, прагне веселощів, краси, розкоші, а тому відгороджується від усього, що псує ідеалістичну картинку його життя. Особливо від смердючих нетрів та їхніх мешканців-злидарів.

Едіт лише похитала головою.

— То для вас ті люди — непотріб, голота. Ви не розумієте, яка сила живе в їхніх очах, які могутні прагнення палають у їхніх душах! Їх тільки варто спрямувати у належне русло і вони будуть здатні змінити не лише власну долю, але й увесь світ!

Поліцейський стояв, не проронивши ні слова у відповідь. Мабуть, роздумував над тим, що вона відповіла.

То були небезпечні слова.

— Я мушу сказати, що не залишу вас тут саму, фройляйн! — безапеляційно заявив він нарешті. — Згортайте свій апарат, я допоможу вам. І проведу, — додав суворо.

Інтуїтивно Едіт зрозуміла — сперечатися з ним не варто. Мовчки склала фотографічну камеру, триногу, обтрусила поділ спідниці, бо у хаті, де знімкувала, довелося стати навколішки, зіпершись на брудну підлогу коліном…

— Гаразд… Я готова, — просто відповіла вона, за кілька хвилин наспіх зібравши усе те фотографічне причандалля.

І вони рушили.

Поліцейський мовчав усю дорогу, наче, виконавши свій обов’язок і забравши її з небезпечного місця, його більше нічого в Едіт не цікавило.

Провів до залюдненої штрассе — тут їй уже і справді нічого не загрожувало. Ввічливо попрощався.

Едіт приязніше поглянула на нього.

Кремезний, високий, симпатичний…

— Дякую… — тихо промовила вона, коли він зупинив візника і запитав, куди їй потрібно.

Едіт помітила, як його рука сягнула до кишені, і здивувалася. Поліцейський бажає оплатити її проїзд?

— То зайве! — торкнулася його руки і згорнула гроші в долоні. — Я здатна оплатити собі проїзд сама!

— Як бажаєте, фройляйн, — кивнув він, не сперечаючись. — Не ходіть більше туди, в нетрі. Я хвилюватимуся за вас.

— Прощавайте! — пирхнула Едіт. І вже за кілька хвилин, як коляска рушила з місця і від’їхала на порядну відстань — озирнулася.

Він досі стояв, проводжаючи її поглядом.

— Прощавайте, — повторила Едіт собі під ніс. — Тільки такого знайомства мені й не вистачало! Щастя, що ми бачимось вперше і востаннє!

Та вона помилялася…

Увечері в неділю її чекали на партійних зборах. Одягнувшись у той самий світло-сірий костюм і зробивши звичну простеньку укладку — її каштанове волосся вилося само і не потребувало додаткових куаферних знущань — Едіт уже готова була прочинити двері.

Можливо, бракує ще краплі парфуму… Так, варто додати ту дрібничку. Хоча таємне зібрання членів віденського комуністичного підпілля не вечірка, та все ж вона жінка і мусить залишатися нею навіть на зборах. До того ж там буде гер Айсман…

Та щойно вона торкнулася горлечка мініатюрної плящинки, щойно краплина тонкого збудливого аромату опинилася на її пальці, а далі на шкірі, якраз біля ямки на горлі, а ще одна десь між грудей — у двері постукали.

Едіт стрепенулася: хто 6 це міг бути? Вона мешкає одна. Жодному із товаришів її адреса невідома…

«Власне — заспокоїла Едіт саму себе, — мені боятися нічого. Вдома ніяких листівок, жодних прокламацій… Тільки плівки та світлини з віденських нетрів. Але хіба це злочин — фотографувати людей та їхні житла?..»

Рвучко прочинила двері й ахнула від несподіванки.

На порозі стояв він… той самий чорнявий поліціянт, із яким кілька днів тому зустрілася серед злиденного безладу нетрів. Тільки одягнутий у цивільне, а не у свій випуцуваний стрій.

Він рішуче зайшов усередину. Під черевиком скрипнула підлога. Не вітаючись, мовив:

— Едіт, ви нікуди не підете.

Від здивування її очі округлилися.

— Чому ви дивитеся на мене такими очима? — запитав її майже роздратовано, наче давню подружку, що встигла йому добряче набриднути: — Невже мені треба щось пояснювати?

— Гере…

— Отто фон Фраузе.

— Гере Отто… я не розумію… В чому справа? Що ви дозволяєте собі? — зібравшись із духом, вигукнула Едіт.

Він уже відчув звабливий аромат її парфумів, зупинився, зітхнув і подивився їй просто в очі.

— У вашому сховку сьогодні буде облава, — відповів просто. — Ти хочеш, щоб тебе заарештували за нелегальну партійну діяльність, Едіт? — раптово перейшов на «ти».

Вона глибоко вдихнула.

— Ну? — перепитав він. — Якщо хочеш потрапити за ґрати — не смію затримувати. То як?

Думки у її голові перетворилися на якусь мішанину.

— Я не розумію, про що ви, гере Отто… Ви ввалилися до мого помешкання… — почала було вона. — Ви мене затримуєте!

— Ах, ти не розумієш?

Він виглядав уже геть сердитим від такої її дрімучої нетямущості.

— Гадаєш, я не знаю, куди ти сплавляєш оті свої знімки з віденських нетрів? — додав за мить. — Такі картки приймають тільки видання лівого спрямування, — промовив, наче виплюнув, із цілковитою огидою. — Тільки от скільки тобі за них платять, Едіт, що ти так підставляєшся? Що ти взагалі забула серед тих дурнів із комуністичного партійного осередку, до яких поспішала ще кілька хвилин тому? Ти не запитувала себе, до чого таке життя приведе? Чи тобі до вподоби роздавати на вулицях їхні недолугі прокламації? Ти… Така жінка… Яка могла б… мати краще життя. У кращому місці.

Вона заніміла.

— І займатися цікавішими справами, — додав він багатозначно.

«Якщо цей Отто фон Фраузе не провокатор, то хто перед нею?» — крутилося у її голові. Вона занадто дрібна риба, щоб її отак рятували.

— Едіт, маєш мені довіряти. Я друг, — промовив він, підійшов упритул і злегка обійняв. — Твоє ім’я є у списках політичної поліції, на твого гера Айсмана у нас узагалі ціле досьє… Якби я не прийшов сюди і не зупинив тебе, ти втрапила б на облаву. Що ще тобі не зрозуміло? — з притиском перепитав він.

— Звідки ви знаєте? Чому ви це робите? Чому мені допомагаєте? — запитала вона не до ладу.

— Я багато чого знаю. Наприклад, те, що твій гер Айсман після певної проведеної над ним роботи розповість усе, що від нього вимагатимуть.

— Його катуватимуть? — у відчаї вигукнула вона.

— Ні… на нього дивитимуться! — похмуро відповів гер Отто. — Але я бачу твою суть, Едіт, і знаю, що ти здатна на більше, ніж виконувати дрібні доручення того рибоокого егоїстичного блазня, — з легкою посмішкою додав він. — У тебе година, щоб зібрати найнеобхідніше і вшитися звідси.

Її охопило істеричне відчуття.

— Година?

— Так… Навіть менше.

— Чорт… — вирвалося з уст Едіт. — І куди я маю вшитися? Я не маю куди тікати… Хіба — назад, до віденських нетрів, — пробурмотіла вона розгублено.

— Дурепа! — сердито мовив гер Отто. — Така розумниця і така дурепа одночасно! Поїдеш до Англії, — безапеляційно наказав він. — Конкретніше — до Лондона. Ось…

Він дістав із кишені паспорт і перев’язаний шворкою пакуночок.

— Що це? — тремтливим голосом перепитала Едіт.

— Твої нові документи. Квиток на потяг, квиток на корабель. І гроші, — послідувала відповідь. — У Лондоні жити недешево. Знімеш собі пристойне житло. Рухайся, Едіт! — прикрикнув гер Отто. — Не стій, мов укопана!

Вона вхопила се, те… Все не до ладу… Зрештою, що можна взяти із собою, покидаючи дім у такому поспіху?

Нічна сорочка, светр, блуза, ще один капелюшок, білизна…

— Досить… — скомандував гер Отто, спостерігаючи за тим, як вона тремтячими, наче у пропасниці, руками збирає речі. — У Лондоні придбаєш собі все, у чому матимеш потребу.

— І що я там робитиму, у Лондоні? — перепитала Едіт розгублено.

— Ти ж наче фотографуєш… — знову гмикнув гер Отто. — То й зорієнтуєшся на місці. Гроші для нової фотографічної камери тобі дадуть… Що робити — скажуть. Наразі перший місяць будеш насолоджуватися облаштуванням життя на новому місці. Але щоп’ятниці о першій годині маєш навідуватися до Ріджентс-парку. Запам’ятала?

Едіт механічно кивнула головою.

— Ріджентс-парк… Наче запам’ятала.

— Там до тебе підійдуть. А ти просто чекай. Не сіпайся там. Зрозуміла?

Вона знову механічно кивнула.

Якась маячня! Дурний сон! Цей псевдо-поліціянт, гер Отто фон Фраузе, усе, що відбувається з нею зараз…

Він легенько підштовхнув її до дверей.

Едіт навіть озирнутися не встигла, як двері її квартири зачинилися за плечима.

— Униз! — скомандував гер Отто, вказуючи на погано освітлені сходи.

Вона слухняно рушила вперед. «Про що іще його запитати?» — шалено крутилося в голові.

Гер Отто всадовив її в непоказне, заляпане болотом авто, наче він увесь день ганяв заміськими дорогами. Завів мотор і рушив.

— Ну, які ще будуть запитання? — поцікавився він, спостерігаючи, як Едіт роздивляється свою світлину у новому паспорті.

— Звідки все це? — вказала вона на документ. — Звідки у вас усе необхідне для мене?

— Забагато питань не по суті, — відрізав гер Отто. — Ти не така вже й розумна, Едіт, якщо не можеш сама допетрати відповіді на такі прості запитання. І доки я рятую твою гарненьку дупку, ти мала 6 виявити до мене бодай краплю вдячності.

— Я… я просто хочу знати, — проказала Едіт тремтячим голосом. — Чому ви рятуєте мене, а не, скажімо, гера Айсмана чи когось іншого з підпілля, важливішого… Цей паспорт, гроші…

Гер Отто невдоволено пхекнув.

— Вважай це нашою інвестицією в тебе, Едіт. Але не турбуйся, в Лондоні ти усе дуже швидко відпрацюєш. У тебе є здібності, тому твій порятунок у пріоритеті.

Вона потерла руками обличчя, повернулася до чоловіка.

— Увесь цей час ви спостерігали за мною? Слідкували?

— Увесь цей час ми спостерігали за тобою. Слідкували, — луною ствердно повторив він. — І що далі?

— Скажіть бодай, що я маю робити у тому Лондоні. На кого я відтепер працюю?

— На радянську розвідку, — коротко відповів він. — Ти ж мріяла саме про таку роботу, чи не так?

— Тобто… — Едіт відчула, як її горло стискає спазм.

— Ти працюватимеш на радянську розвідку… Що не зрозуміло? Погодься, це краще, ніж зазирати в дупу геру Айсману та швендяти тими нетрями з туберкульозниками. До того ж, боюся, зазирати у дупу від сьогодні не буде кому…

— Але моя згода… — вискнула Едіт. — Ви її навіть не питали!

Гер Отто різко натиснув на тормоз.

— Іди до дідька! Швидко! — гаркнув до неї розлюченим звіром. — Забирай свої манатки і йди! Повертайся до своєї квартири і чекай, поки по тебе прийдуть! Якщо так, я не рятуватиму твоє нікчемне життя. Пішла-а-а! — крикнув голосніше.

Далі відчинив дверцята автівки і штурхнув Едіт у плече.

— Я скажу, що помилився у тобі. А ти здихай, трясця твоїй матері, дурна суко!

Його стриманість кудись поділася.

Едіт із жахом побачила, як загострилися риси обличчя гера Отто. Уся та нордична стриманість і чарівлива галантність зникли. Поряд із нею сидів розлючений чоловік.

— Ну? — перепитав він суворо.

Вона обвела поглядом простір перед собою. Як можна було у таке втрапити? Що робити?

Зрештою… нічого з того, що її не влаштовувало 6, він і не пропонує. Документи, гроші, Лондон… Робота на радянську розвідку…

Едіт ковтнула повітря і наляканим звірятком подивилася на гера Отто.

— Спам’яталася? — запитав він уже тихіше.

Потягнувся повз неї, зачинив дверцята, завів авто і рушив далі.

Він віз її на якусь віддалену, заміську станцію, куди потяг із Відня прибуває і стоїть півгодини, поки залізничний персонал робить свою роботу. Більше не озивався до самої залізничної станції, тільки мовчки кермував, вдивляючись у темряву на дорозі.

Тільки-но вони під’їхали і гер Отто припаркував авто, прибув і потяг.

— Я проведу тебе, — проказав він. — Їхатимеш у купе сама, тебе ніхто не турбуватиме. Провідник — наша людина. Розслабся і відпочивай. Зрозуміла?

— Так… — прошепотіла Едіт. — Усе зрозуміла.

— От і добре… Пішли.

— У вас майже півгодини… — провідник узяв із рук Едіт квиток, глипнув на нього, потім приязно усміхнувся і допоміг їй піднятися до вагону. — Щоб попрощатися, — додав він геру Отто.

— Чудово… — відповів той.

Знайшов її купе, відчинив двері і впустив Едіт поперед себе.

Вона завмерла, розгублена, збентежена, якась заніміла.

— Ну… Едіт… — тихо проказав гер Отто, зачиняючи за собою двері. — Що ще не так? Говори швидко.

До речі, у тебе ще є час передумати, вийти з потяга і пішки… до Відня. Бо назад я таку навіжену не повезу.

— Усе відбувається надто швидко… — сказала вона. — Я не встигла…

— Що? Послати телеграму батькам? — гмикнув він. — Не турбуйся, я зроблю це за тебе. Завтра. І не здумай слати їм листівки з Лондона. Ніхто не має знати, що ти там.

Едіт повернулася до свого дивного рятівника.

— І все ж таки — хто ви?

— Ти знаєш те, що маєш знати. Більше тобі нічого знати не потрібно, — відповів чоловік і його карі очі лукаво зблиснули. — Але якщо ти вважатимеш мене своїм янголом-рятівником, мені це леститиме.

— Ми ще побачимось? — запитала Едіт несміливо.

— А ти цього хочеш? — криво усміхнувся гер Отто. — Ні, не побачимось, — додав за мить. — Я й так із тобою занадто довго панькаюся.

— Може… ви якось приїдете до Лондона… — Едіт прикусила язика.

— Ну, ти геть дурненька… — гер Отто підійшов ближче й обійняв її за плечі. — Але… хто знає? Подивимось… як воно піде.

Він зробив рух, наче був готовий повернутися і йти собі геть.

— Зачекайте… — Едіт раптом упіймала його за руку.

— Що ще? — запитав він, зробивши крок до неї і опинившись занадто близько. У його карих очах знову зблиснув той самий лукавий вогник: — Хочеш мені віддячити за свій порятунок?

Вона нічого не відповіла.

— Просто будь у Лондоні хорошою дівчинкою, — сказав чоловік. — Цього з мене досить.

— То ми більше не побачимось? — знову запитала Едіт.

Він раптом обійняв її, притиснув до себе, накрив губами її губи. Його поцілунок пахнув м’ятною свіжістю, а шкіра — стриманим чоловічим парфумом. Від його несподіваних обіймів і пристрасного поцілунку Едіт завмерла.

— Ну… — прошепотів він їй у вухо, обдавши гарячим подихом шию. — У нас ще є трохи часу… Якщо ти хочеш саме цього…

У неї не було сил відповісти. Гер Отто потягнув край її спідниці вгору, притиснув Едіт усім тілом до стінки купе і взявся розстібати пояс на своїх брюках.

— Ну… Хочеш? — повторив він знову. — Не буду ж я тебе ґвалтувати…

— Хочу, — видихнула Едіт, сама дивуючись тому, що каже.

— Добре… — хрипко проказав чоловік. — Все одно ми більше ніколи не зустрінемось.

Його губи ковзнули по її шкірі, лівою рукою він досить вправно розстебнув ґудзички жакета, далі блузку, намацав під нею груди і до болю стиснув їх долонею.

Їй захотілося стати навшпиньки, дотягнутися до його губ і дивовижних карих очей поцілунком, та він випередив…

Вона незчулася, як знову опинилася ногами на землі, задихаючись від божевільної насолоди. Розхристана, знесилена, зі скуйовдженим волоссям, розстебнутою блузкою і задертою спідницею… Та їй було байдуже.

А він за якусь мить був знову бездоганно одягнутий, заправлений, наче нічого й не сталося.

— Оце так прощання… — видихнув гер Отто. Кинув поглядом на годинник. Вагон шарпнуло… — Будь розумницею, Едіт! — проказав, цілуючи її знову у губи. — Шкода… — проказав відривисто. — Можливо, ще побачимось. Колись. Пора…

Він зник за дверима, і вона не піднімалася, щоб визирнути у вікно.

З очей потекли сльози.

Вагон знову шарпнуло. Ще мить… і потяг рушив.

Вона плакала, сама не розуміючи навіщо.

Так-сяк поправила зачіску й одяг, попросила у провідника чаю з лимоном і трохи бренді. Потім ще трохи бренді і чаю.

До Лондона Едіт прибула, не пам’ятаючи особливо ні поїздки потягом, ні того, як пересідала на корабель у Дьєппі, ні того, як пливла через Ла-Манш до Нью-Хейвена. Усе робила механічно.

Вийшла з потяга якась задерев’яніла. У руках — маленька валізка з тим необхідним, що встигла зібрати вдома.

Куди йти? Що робити?

Її знудило просто на пероні, ледве встигла добігти до найближчої урни зі сміттям. Чи то від утоми, чи від надлишку емоцій… А якщо раптом… Та ні, не можливо так швидко…

Відчуття реальності повернулося разом із тягучим болем унизу живота. Дякувати Богу, у неї почалися місячні.

Зараз їй потрібно винайняти номер у готелі і привести себе до ладу. А завтра, коли вона виспиться і пообідає, підшукає собі житло. Пристойне, як радив її несподіваний коханець, гер Отто. І чекатиме, поки на неї вийде зв’язковий. Зробить усе, як він казав.

І все ж згадка про спонтанне, безсоромне єднання з гером Отто у потягу була дивно приємною. Приємною попри запізнілий страх завагітніти, емоційну втому й спустошеність, пронизливий біль через місячні, який спромоглася загасити склянкою міцного джину. З тією згадкою Едіт і заснула у скромному номері готелю.

А прокинулася іншою — оновленою, бадьорою.

Уже за кілька днів вона мешкала на одній із затишних зйомних квартир пансіону трохи північніше Бейсуотер-роуд.

Едіт не відчувала ні у чому потреби — коштів вистачало.

Ще за тиждень у Ріджентс-парку з нею зустрівся той, про кого їй говорив гер Отто — зв’язковий лондонської «нелегальної» резидентури, й Едіт Сушицька розпочала свою роботу на радянську розвідку.

Ця робота не йшла ні в яке порівняння з тим, чим вона займалася у Відні, працюючи у комуністичному підпіллі. Вона наче піднялася на кілька щаблів, сягнула тієї, незримої оку простих австрійських партійців, еліти професіоналів…

У Лондоні перед Едіт стояло єдине завдання — знаходити можливих кандидатів для вербовки, зацікавлених у співпраці з радянською лондонською резидентурою; змістовних, освічених, цікавих, амбітних людей…

Скоро Едіт перевершила саму себе, бо за кілька місяців доля на британській землі усміхнулася їй ще ширше.

Спілкуючись із можливими кандидатами на вербовку «поміж краплями», Едіт Сушицька зуміла закрутити голову добропорядному англійцю, доктору медицини Алексу Тюдору-Харту, який щиро співчував Комінтерну, і зовсім скоро стала місіс Едіт Тюдор-Харт, законною дружиною шанованого лондонського лікаря.

Тепер вона могла жити так, як їй заманеться, і прикриттям для своєї підпільної роботи вибрала досить елегантне заняття — відкрила фотостудію, що спеціалізувалася на виготовленні дитячих портретів.

Колишня Едіт Сушицька зникла назавжди і тепер гер Отто фон Фраузе нізащо не упізнав би у цій витонченій англійській леді дівчину, яка знімкувала убогих мешканців віденських нетрів, за якою він місяцями вів спостереження, аби переконатися, що вона годиться для більш змістовної роботи, ніж безглузда агітація віденського комуністичного підпілля, з якою пристрасно кохався у купе потяга за півгодини до його відправлення, піддавшись раптовому сплеску почуттів — вперше і, сподівався, востаннє, бо мав надію, що їхні дороги, навіть попри найжагучіше бажання усе повторити, ніколи більше не перетнуться.

* * *

Коньяк у прозорому кришталевому келишку на тлі полум’я видавався дорогоцінним топазом. Вигравав благородними горіховими відтінками у руці старого Сеймура, а той не поспішав його смакувати, наче занурився у якісь свої думки чи спогади…

Сидів, присунувши крісло до каміну, одягнутий у просторий домашній кардиган, що, подібно до вірного собаки, чекав на свого господаря тут, у шафі його спальні у лондонського маєтку: оксамитовий, синій із чорним коміром, не побитий міллю, абсолютно пристойний, такий, наче його тільки учора пошили по фігурі Шведового тестя. Вочевидь, Сеймур не змінювався суттєво за час перебування у Стамбулі — не гладшав і не худ, тому і решта його елегантного, стриманих кольорів добротного одягу, який покоївка для нього провітрила й напрасувала (власне, робила це кожних три місяці), була до послуг господаря, що повернувся зі Стамбула додому лише з невеликою валізкою.

Уже немолодий, втомлений довгим переїздом, Річард Сеймур навіть із виду не скидався на того, ким був насправді — на людину, яка усе своє життя присвятила шпигунським іграм далеко від батьківщини.

Амплуа залюбленого у свою справу дивакуватого археолога, простацький, а іноді і зовсім кумедний вигляд приховували його гострий розум, набуту за роки роботи у розвідці спостережливість, уміння бачити, аналізувати й робити висновки швидше, ніж їх зроблять інші. Відділяти головне від другорядного у хитросплетіннях шпигунських ігор, а у тому головному уміти знайти пріоритет для нього було просто, наче лузати соняшникове насіння. Лавірувати між вимогами лондонської контори та реальними потребами стамбульської резидентури, вибивати на то фінансування, провадити роботу так, щоб для усіх союзників бути за першого друга і порадника, а для себе чітко фільтрувати людей, їхні слова та вчинки; уміння, як говорив сам Річард Сеймур, «їсти слона частинами» допомагало йому залишатися незмінним і незамінним щоразу, коли очолити стамбульське бюро знаходився молодший кандидат.

Він умів кожного збити з пантелику. Сеймура ж ніхто збити з пантелику не міг.

А далі він вкотре демонстрував усе ті ж упевнені результати, що і десять чи п’ятнадцять років тому: чіткі розвіддані, які надавала його стамбульська резидентура, аналіз перехопленої інформації союзників і ворогів, бачення причинно-наслідкових зв’язків та картини в цілому. Зв’язки, запасні зв’язки, запасні зв’язки зв’язків, розгалужена мережа реальних агентів, яку він створив не за одне десятиліття, та купа обманних, фальшивих ходів, у хитросплетіннях яких знався тільки він один; насиджене поле для гри від Стамбула до Туманного Альбіона, з якого вибити Сеймура було неможливо.

Для МІ-6 він був безцінним «золотим запасом». Тож у Лондоні усе це додавало йому ореолу легенди.

Він написав, що у справах прибуде на кілька днів до Лондона, але одразу зазначив, що зупиниться у готелі, щоб не створювати зайвих клопотів Елізабет. Лише хоче побачитися з онучкою, має справу до Марка та візьме дещо з одягу, бо волочити набиті лахами валізи із самого Стамбула — то повна дурня.

Звичайно, Ліза обурилася, а Марко назвав вкрай ненормальним той факт, що батько його дружини мешкатиме у готелі замість того, аби провести якийсь час із ними, у комфортній домашній обстановці. Тож старого Сеймура, тільки-но він переступив поріг свого будинку, ніхто ні до якого готелю уже не відпустив.

І ось після вечері, чи як то водиться у англійців — пізнього обіду він сидів перед каміном у своєму домашньому кардигані і вдивлявся у вогонь так пильно, ніби читав у полум’ї лише йому одному зрозумілі таємні послання. Що він бачив у тому вогні? Своє минуле життя у цьому просторому домі? Втрачені шанси, розбиті надії? Образ жінки, яку шалено кохав, але стосунки з якою з легкістю проміняв на роботу?.. По суті, зрадив її кохання, не виправдав довіри, не зміг бути поряд із нею навіть в останні хвилини її життя!

Його раптом із головою накрив жаль за незворотністю того минулого, прожитого і пережитого.

На якусь мить Сеймуру здалося, що єдине, для чого насправді він повернувся на кілька днів до Лондона, — то це для того, щоб знову пустити під укіс майбутнє. Цього разу — майбутнє рідної доньки.

Це ж треба, як усе повторюється! Наче у долі не було інших варіантів, наче для цього розкладу не існувало інших карт…

Звісно, можна залишити усе як є і це майбутнє буде врятоване. Він збереже для Елізабет родину. А можна… одне слово його давньому другу, Селфріджу, і хто знає, чим усе обернеться!

Ні, він не хоче, щоб Ліз повторила материну долю.

До того ж Марко — інший, Марко не такий, як колись був він. У нього немає натури вовка-одинака. Для нього родина — те, заради чого він зверне гори, те, що додає йому наснаги і сили у найважчі миті… Марко не такий. Сім’я і робота для нього як два крила. А він, Річард Сеймур, прекрасно обходився і з одним.

Сеймур мовчав. Мовчав і Швед. Не хотів порушувати розмовою тиші. Пригадав, як тоді, у Стамбулі, Річард Сеймур сказав йому: «…Так буде не завжди. Роки йдуть, ви дорослішаєте, а потім… старішаєте, і згодом перетворюєтеся на літнього чоловіка — як я. З ревматизмом, поганим зором і сумними спогадами про свою бурхливу молодість. Але залишається ось що — розум! Тренуйте його, Марку! Не давайте себе перетворити суто у машину для виконання завдань. Навіть таких правильних, патріотичних. Думайте, аналізуйте і не запускайте себе ментально!»

Здається, думати і не запускати себе ментально — все, що він може у даній ситуації.

— Розповідайте, мій хлопчику, не мовчіть, — звернувся нарешті до Марка Сеймур. — Від самого вокзалу Ватерлоо, щойно ви мене зустріли на пероні, я помітив на вашому обличчі цю похмуру тінь. Ви хочете мені щось сказати. Я уважно слухаю. Хоч і здогадуюся, про що піде мова і що вас гризе.

— Та, пусте, — відмахнувся Марко. — Розберуся сам.

— Ні, сам ви не розберетеся, — заперечив Сеймур. — Бо, схоже, уже пішли думками у хибному напрямку. Власне, передчуваю, ви думаєте про те ж, про що я збираюся із вами поговорити.

Марко підняв здивований погляд на тестя.

— Ви зарекомендували себе дуже добре у Харбіні, Марку, — провадив Сеймур. — У МІ-6 високо оцінили вашу роботу. Про те я чув навіть у Стамбулі, лондонські друзі написали мені і я тішився, наче власному успіху. Тож вітаю, для нашої контори ви цінне надбання сам по собі, і якщо так піде і далі, то вас сприйматимуть як самостійного гравця, а не як «зятя Сеймура», за якого замовили слівце. Ба більше, ви повернулися живим, і я думаю, для моєї доньки й онучки це найголовніше за усі наші з вами шпигунські перемоги. Але, судячи з усього, зараз ви маєте зосередитися на тому, аби швидше одужати. Це головне завдання.

— Наче я того сам не хочу! — Марко з-під лоба зиркнув на тестя. — Однак суттєвих змін у своєму самопочутті я не спостерігаю, лікарі кажуть, що можу панькатися із цим плечем ще кілька років і намарно.

Сеймур знову перевів погляд на вогонь у каміні.

— Але це, на вашу думку, півбіди… Чи не так?

— Так… — продовжував Марко. — Зрештою, є банальна річ. Мені треба годувати мою сім’ю. Тож якщо я не придатний більше для служби, бо жодних новин з «Бродвей Білдинг» останнім часом не отримую, то статейками для «Обзервер», сидячи вдома, на життя багато не заробиш… Щоб робити якісну аналітику, треба бувати у відповідних місцях, де, власне, твориться політика, економіка.

— Ну, ну… — Сеймур похитав головою. — Це ви загнули, Марку. Який «Обзервер», які статейки? Знущаєтеся? Ви ж знаєте — то тільки ваша легенда. Після такого феєричного початку кар’єри у МІ-6?

— Містере Сеймур, якщо називати речі своїми іменами, — промовив Швед, — я тепер наче інвалід, каліка. Моя права рука як слід не діє. Така реальність.

Він замовк. Не хотів більше говорити про свої тривоги. На лікування, реабілітацію, усі ці курорти потрібні гроші, багато грошей… Ліза торочить без упину про поїздку до Бад-Гаштайна, але Марко уже дізнавався — то шалені кошти.

Рухати заощадження? Ніколи. Вони мусять залишитися для Лізи і Марго, якщо з ним раптом щось трапиться. Але чи вдасться тепер йому заробити бодай на пристойне життя родини? Який із нього, до чорта, вояка, коли він не може револьвера втримати у руці? Навіщо МІ-6 агент, який не володіє власною правицею?

— Марку, усе буде добре, — запевнив Сеймур. — Довіртеся мені. Ви одужаєте! МІ-6 не спише вас із рахунку, «Обзервер» платитиме вам зарплатню, як і раніше, ви писатимете для них статті, працюватимете у МІ-6 й усе владнається… Єдине, що хочу вам порадити: не будьте таким щирим і безкорисливим у своїх переконаннях! Думайте більше про себе, бо хворим та немічним ви не потрібні ні своїм, ні моїм співвітчизникам. Ось що я мав на увазі, коли тоді, у Стамбулі, радив вам не запускати себе ментально, не бути просто виконавцем, — ніби прочитавши думки Марка, додав Сеймур. — Ні-ні, я не закликаю вас позбутися честі та гідності. Я знаю, як болить вам та біда, що спіткала вашу батьківщину, хлопчику мій, і розумію, що протиставити їй ні вам, ні вашим друзям, окрім себе самих та власного життя, майже нічого. Але будьте розсудливим! Мудрим! Лише той, кому відомі всі нещастя війни, може до кінця здогадатися, як вести її з користю для себе, — завершив він майже урочисто.

Швед усміхнувся. Сеймур цитував йому «Мистецтво війни» Сунь Цзи.

Так, він знає, що немічним він не знадобиться ні своїм, ні британцям. Але й свій теперішній стан Марко добре усвідомлював — рука діяти так, як раніше, не буде. Хоч би так не боліло — і то було б добре.

— Про що ви говорите, містере Сеймур? — запитав він. — Я не зовсім розумію.

— Зрозумієте. Потім, — Річард Сеймур повернувся до Шведа. — А зараз забудьте про оці свої депресивні настрої. Завтра я матиму із деким зустрічі у конторі. За два дні повертаюся до Стамбула. Із вами зв’яжуться мої друзі і допоможуть із лікуванням. А зараз… якщо ваша ласка, дозвольте мені побути на самоті. Я хочу послухати цей дім… Давно не слухав його тишу… — мовив Річард Сеймур. — Поринути у свою найбільшу слабкість — недозволена розкіш у Стамбулі, але у Лондоні мені цього ніхто не заборонить — пригадувати, наскільки щасливим я колись тут був…

Марко вийшов із важким серцем. Слова Сеймура видалися йому якоюсь маячнею, маразмом. Як можна вилікувати розірвані кулею м’язові нервові закінчення, як можна повернути їх до нормального стану?

Коли зайшов до спальні, Ліза вкладала Маргариту. Марко рушив до ванної кімнати, щоб прийняти знеболювальне. Біль у передпліччі раптом запульсував, аж у мозку закололо. Отак раптово, ні з того ні з сього…

— Чорт!

Він стиснув обідок умивальника лівою, аж пальці заніміли. Підвів очі, поглянув на своє зблідле від болю відображення у дзеркалі на стіні.

— Чо-о-орт…

Відчинив шухлядку, щоб дістати ліки, але пуделко вискочило з занімілої руки і полетіло на кахляну підлогу.

Марко знесилено кинув погляд собі під ноги. Горлечко пуделка разом із кришкою відлетіло кудись убік, на підлозі лежали розсипані пігулки.

— Зараз, любий, зараз… — Ліза була уже біля нього. — Завтра замовимо тобі нові ліки… — повторила вона кілька разів, збираючи розсипані на підлозі пігулки. — Завтра замовимо! Тут на дні ще є кілька…

— Не треба, — хрипко проказав Марко. — Збери, будь-ласка, те, що розсипалося, нічого зі мною не станеться… У нас у домі підлога стерильна, як у лабораторії.

— На, ось!

Ліза простягнула Маркові на долоні одну, але він узяв одразу дві пігулки, поспіхом вкинув до рота. Елізабет наповнила склянку водою.

Знеболювальне подіяло одразу, розсипаючись на миттєво затерплому язику кисло-гірким порошком, тож залишився ниючий біль під лопаткою — звичне відчуття, з яким він навчився співіснувати.

— Так погано?

— Дуже раптово схопило, — процідив Марко крізь зуби. — Іди… іди до дитини…

Сьогодні це було майже нестерпно. Геть не діло! Хто це, питається, вилікує? Як із таким жити?

Коли повернувся до спальні, Елізабет уже вклалася у ліжко.

— Маргарита заснула, любий, — сказала вона. — Йди до мене, йди! Все ще болить? Тобі, може, допомогти роздягнутися?

Марко похитав головою.

Він сам. Допоки може ворушити цією клятою рукою — буде усе робити сам.

Він увімкнув нічника, поволі роздягнувся, улігся, поклавши голову Лізі на груди.

— Мій дорогий, мій коханий… Усе минеться. Знайдуться кращі ліки… — проказала Ліза, обійнявши Марка і перебираючи пальцями його волосся.

— Твій батько наговорив мені якихось дивних речей… — ’ мовив він.

— А ти не зважай, що його слова дивні… Він ніколи слів на вітер не кидає.

Марко потягнувся, відхилив губами тонкий шовк нічної сорочки, поцілував ніжну шкіру Лізиних грудей.

Стулив очі і відчув, що дрімає… Знеболювальне, прийняте у більшій дозі, подіяло як снодійне…

За два дні проводжали Річарда Сеймура. Він нічого більше не згадував, наче тієї розмови біля каміна й не було.

Благословивши Маргариту та Елізабет, він потиснув руку Шведові. Більше не оглядаючись, ступив на підніжку і зник у вагоні потяга, який мав його доправити до Марселя.

Ліза непомітно витерла вологі очі і прошепотіла:

— Боже, нехай ця наша зустріч не буде останньою…

* * *

Цю молоду жінку Едіт Тюдор-Харт бачила не вперше.

Жінка прогулювалася тротуаром повз її фотостудію щоп’ятниці в пообідню пору, котячи перед собою гарненького візочка, з якого виглядало чепурне дитя. Дівчинка. Гарненька, рожевощока, на диво сумирна, бо Едіт жодного разу не бачила, аби вона капризувала чи плакала.

Та й сама незнайомка, навіть на упереджений жіночий погляд, була красунею: синьоока брюнетка із бездоганною матовою шкірою, точеним профілем, високими грудьми і тонкою талією. І точно не прислуга, не нянька. Для няньки чи прислуги, навіть для утриманки у неї був занадто впевнений і респектабельний вигляд, як зауважила Едіт. Усім своїм виглядом, кожним своїм рухом ця молода особа випромінювала той природній, невловимий лондонський шарм, на рахунок якого Едіт Тюдор-Харт не раз намагалася переконати себе, що то міф і не більше.

Однак як талановитий фотограф Едіт не могла не відчути, не зрозуміти: вона дурить саму себе.

Щоразу, як-от тепер, спостерігаючи за цією прекрасною незнайомкою з вікна своєї фотостудії, Едіт Тюдор-Харт усвідомлювала: для приїжджих дівчат та жінок, особливо чужоземок, навіть якщо їм поталанило пристойно облаштуватися у столиці та вдало вийти заміж, той шарм залишався незрозумілим і недосяжним… Із ним треба було народитися. З ним треба було зростати, всотуючи його разом із молоком такої ж чистокровної англійки-матері.

Порода… Ось що це було. Породу не купиш ні за які гроші. «Справжня англійська троянда!» — мимоволі відзначила про себе Едіт.

Молода жінка мала доглянуте каштанове волосся, вкладене за останньою модою, носила елегантні капелюшки в тон до ошатних пальт чи жакетів — Едіт нарахувала їх із десяток, не менше. На ногах (і це було першим, на що вона звернула увагу) дорогі, тонкі панчохи і добротні черевички на підборах.

Можна зекономити і витратитися на пристойний капелюшок, можна самотужки вкласти волосся, але взуття одразу видає статус свого власника — це Едіт Тюдор-Харт знала напевне.

У дами, за якою вона спостерігала, тих черевичків — чорних, брунатних, зелених, навіть кольору марсали — яка розкіш! — було до кожного пальтечка…

Раз по раз, тільки-но незнайомка робила наступний крок, з-під поли її тонкого весняного пальто виглядала не менш дорога тканина сукні — смарагдової, кольору шоколаду, м’ятного відтінку чи традиційна картата, як шотландський кілт.

«Цікава штучка… — думалося Едіт Тюдор-Харт. — Вона чиясь утриманка чи дружина? Гм… ким може бути її чоловік? Якийсь підстаркуватий, заможний комерсант, юрист, інженер чи лікар, котрий, вклепавши цій красуні дитинку, тепер мусив забезпечити їй ще й такий елегантний вигляд і безбідне життя?»

Едіт не сумнівалася, що її теорія могла бути цілком близькою до істини. В Англії видати юну дівчину заміж за статусного, хоч і підтоптаного джентльмена все ще вважалося звичною справою і вельми вдалою сімейною оборудкою.

Однак ким би він не був, той чоловік, він, вочевидь, дотримувався сучасних, прогресивних поглядів та не збирався замикати таку красуню вдома, у золотій клітці або ж приставити до неї і дитинки під час прогулянок натовп прислуги та охоронців…

Едіт спостерігала за молодою жінкою щоразу, намагаючись визначити, чи справді вона сама з дитиною прогулюється тротуаром, чи немає позаду когось, хто б її таємно супроводжував, наглядав за нею на відстані.

Зрештою, чи не пастка це, розрахована для неї, Едіт Тюдор-Харт?

Фотостудія Едіт — чудове прикриття, але хтозна, вона мусить бути певною, аби, розставляючи сіті іншим, самій не втрапити на гачок британських спецслужб.

Можливо, молода вродлива пані з дитиною у візочку — розрахунок на те, що Едіт зреагує на потенційну клієнтку, запросить до себе у фотостудію, заведе знайомство?

Минали дні, тижні, а незнайомка з дівчинкою у візочку все прогулювалася тротуаром у певний день і час, не звертаючи жодної уваги на вивіску фотостудії Едіт Тюдор-Харт, наче тієї й не існувало зовсім.

Іноді зупинялася, поправляла малечі подушечку чи подавала іграшку, але завжди робила це невимушено, природно, без жодної напруги…

Зрештою Едіт переконалася: то був її традиційний променад і ніяка вона не засланка.

Отож, можна було спробувати.

Ця стратегія уже кілька разів приносила свої результати, й Едіт була цілком задоволена тим, як завдяки її чуттю, інтуїції та красномовству випадкові перехожі, отакі ж, як ця миловидна пані, ставали клієнтками її фотостудії, а далі переходили у розряд добрих знайомиць, заходили до Едіт разом із чоловіками на чай, теревенили про те і се…

Едіт тим часом зондувала їх поглядом, промацувала їхні переконання, заводила обережні розмови, ніби випадково цікавилася політичними уподобаннями своїх співрозмовників… Мала для того наперед заготовлені інструкції та шаблони, але й імпровізувала з задоволенням, тож жодна з її відвідувачок не могла б запідозрити Едіт у нещирості чи підловити на повторюванні. Та все ж пошук, ретельний відбір, фільтрування і вербування підходящих осіб було нелегким завданням, бо потребувало витримки і неабиякої обережності. Під маскою привітної фотографині, дружини успішного лікаря, що мала власну справу, діяти було легко. Ніхто в Едіт Тюдор-Харт не мав запідозрити радянську агентку. Ніхто не мав одразу розгадати, що пропозиція зробити чудесний дитячий портрет — лише перший етап елегантної і витонченої маніпуляції; ніхто не мав одразу второпати, куди вона хилить і до чого схиляє…

Едіт працювала як одержима: під виглядом папок з інформацією про своїх найкращих клієнтів вона складала акуратні, лише їй зрозумілі детальні досьє та описи, відзначаючи у своїх записах, що у тій чи іншій родині її зацікавило найбільше: будинок, діти, статки, прихильності, уподобання господаря дому, слабкості господині…

Для сторонніх чи випадкових очей ці записи мали просте пояснення: вона, Едіт Тюдор-Харт — справжній митець, професіонал своєї справи. Їй потрібен детальний портрет клієнта, потрібно знати його внутрішній світ, аби світлина вдалася якнайкраще, щоб ракурс був підібраний найвигідніше…

Едіт, поміж тим, і не робила особливого секрету зі своїх досліджень, малювала ескізи тла, на якому планувала фотографувати саму дитину, матір із дитям чи усе сімейство, узгоджувала із клієнтами кожну деталь, перетворюючи процес підготовки до фотографування у захопливе дійство, що займало понад тиждень, поки вона створювала декорації та підшуковувала відповідні аксесуари.

Такий ексклюзивний і продуманий підхід до справи коштував для замовників немало, однак імпонував її заможним клієнтам, лестив, тішив їхнє самолюбство. Деякі навіть підписували із Едіт угоду про те, що створене нею тло, використане для їхньої світлини чи сімейного портрету, в жодному разі не з’явиться у тому чи іншому вигляді на знімках інших замовників. А тому фотографування перетворювалося на безкінечні, затягнуті розмови, узгодження, чаювання. Приходячи до її студії, вони відкривалися перед нею, наче малі діти, вибовкували усе або майже усе…

Таким чином заможні лондонці знали: гарний, детально продуманий родинний чи дитячий портрет можна зробити лише у фотостудії Едіт Тюдор-Харт. Сама ж Едіт намацала золоту жилу і для забезпечення власної фінансової незалежності, і для справи.

Цікаво, що сказала б про її фотостудію оця красуня? Чи оцінила б вона її майстерність? Чи піддалася б на її маніпуляції?

«Англійська троянда», як подумки Едіт охрестила незнайомку, поміж тим, була сьогодні не сама, а у товаристві молодого, вельми приємного чоловіка. Він неквапно котив перед собою візочка з дівчинкою, щось розповідав своїй супутниці — такий же елегантний, усміхнений, їй під стать.

Ці двоє виглядали цілковито поглинутими розмовою та одне одним. Отже, не брат… і не просто близький родич. Надто багато уваги він приділяє своїй супутниці, надто ніжно торкається її руки… Тому… певно, чоловік.

Невже так буває?

Едіт закусила губу.

Отже… чоловік. Цікавий екземпляр…

Його обличчя видавалося їй знайомим. Десь вона уже бачила цього красунчика. Цікаво, який рід занять може мати чоловік такого віку, аби утримувати красуню-дружину і дитя? Які його статки, вплив, авторитет?

Жінка спробувала вгадати, хто ким керує у цій родині, хто кого слухає, хто кому підкоряється. За мить усе стало на свої місця.

Чоловік владно обійняв стан незнайомки, навіть, здалося на якусь мить, притиснув її до себе. Вона слухняно подалася, підставила щоку для поцілунку. Слухняно. Але не смиренно, а із задоволенням.

Гм… Яка ідеальна, бездоганна пара! Та вони закохані, дуже закохані! І ця дівчинка у візочку — безумовно, плід їхнього кохання…

«Жінка, і це очевидно, — занотовувала Едіт у свій записник далі, — не порожнє місце у їхніх стосунках. Він напевне поважає її, дослухається… Хоч і приймає остаточне рішення сам. Отже, вливати потрібну інформацію у вуха цього красунчика можна через дружину. Її слово має вагу!»

Едіт поставила крапку, двічі підкреслила останнє речення і закрила нотатник. Була собою задоволена, бо якимось десятим чуттям відчувала, що вгадала, влучила в яблучко. Тепер треба упіймати слушний момент, щоб — звісно, випадково, — познайомитися із цією дамочкою, а через неї вийти на її чоловіка…

І тут вона зрозуміла, чому обличчя мужчини видається їй таким знайомим. У пам’яті навіть зринуло ім’я. Таке ж респектабельне й добротне, як і його власник. Мак-Міллан! Алекс Мак-Міллан із «Обзервер»! Ну, так, звичайно, це він! Едіт якось бачила його у тому мистецькому клубі, куди сходяться усі пристойні лондонські писаки. Бачила і запам’ятала, бо такі спокійні, вродливі чоловічі обличчя траплялися їй нечасто, а зорова пам’ять Едіт ніколи не підводила.

Мак-Міллан тоді був ще зі своїм колегою… Флемінгом! Молодим лондонським гульвісою і марнотратником, таким легковажним і балакучим, що Едіт одразу зрозуміла — панькатися з ним не варто! А от Мак-Міллан — інша справа!

Вочевидь, він мав шляхетне походження і непогані статки, бо і тоді, і сьогодні, з дружиною, виглядав дуже пристойно.

Розумник — то безумовно. Його глибокі аналітичні статті завжди полюбляв читати Арнольд Дейч. Мак-Міллан наче препарував у них британське суспільство, дії уряду, політичне тло за Ла-Маншем…

Розкішна, респектабельна пара! Вони могли б стати окрасою її колекції і справжньою знахідкою для радянської лондонської резидентури…

Чи похвалив би її гер Отто за таку проникливість та ретельність? Чи потішили б його її успіхи? Безумовно, він незримо слідкує за нею, знає про неї усе — цим Едіт Тюдор-Харт втішала себе безсонними ночами, крутячись на подружньому ліжку поряд із чоловіком. Хотілося так думати, як і уявляти кароокого гера Отто відповідальним за її подальшу долю…

Думки про нього останнім часом не давали Едіт спокою. Мабуть, тому, що весна… А та пристрасть у потязі, коли він її, наче метелика, пришпилив собою до простінка купе… Та солодка млість, що розливалася її тілом від кожного його руху, від кожного його поцілунку… Дурість та й годі. Добре, що без наслідків!

Едіт хитнула головою, проганяючи нав’язливі спогади.

Це тільки весна. Весна. Тому треба зосередитися на справі… Он яке гарне завдання намалювалося!

* * *

Флемінг заявився до Шведів якраз перед вечерею: напахчений, випуцуваний, наче нова копійка. Темне волосся блищало від бріоліну, модний костюм сидів як влитий.

Усім своїм виглядом він демонстрував упевненість і непереборну жагу успіху — якраз ті якості, котрі і мали би бути притаманні молодому і перспективному помічнику редактора «Рейтер», найбільшого міжнародного агентства новин та фінансової інформації.

Однак уміння Яна випромінювати успіх не було пов’язане із новою посадою, можливостями чи перспективами кар’єрного зростання. Воно було для нього природнім, текло у його жилах з дитинства і він носив його так гордо, наче був принцом крові.

Марко спустився до вітальні, одягнутий у теплий картатий светр, стомлений за день ниючим болем, який ніяк не міг втихомирити через те, що готував новий матеріал і не давав правиці відпочити.

— Побоксуємо? — ставши у хвацьку боксерську, позу, напівжартома проказав до нього Флемінг замість привітання. — Вам треба потроху відновлювати форму, друже мій, бо виглядаєте, наче старий англійський лорд, що бачив усе, але юність його далеко позаду.

— Я й відновлюю, — Марко потер плече. — Але боксувати зарано. Чорт… — проказав він, озираючись. — Так іноді болить, що аж у голові паморочиться. Наче рана і затягнулася, а біль не вщухає… Я не можу лівою рукою добре рухати, розумієте? Ніби щось у плечі заклинило.

— Ну-у-у… — багатозначно затягнув Флемінг. — Із таким серйозним пораненням, Марку, взагалі диво, що ви так швидко одужуєте. Вам потрібен добрий професійний масажист і поступові тренування. Якісна реабілітація, словом.

— Знаю… — Швед невдоволено зітхнув. — Але з цим пораненням щось я розклеївся зовсім. Дружина під боком, родинне гніздечко, обід за розкладом, сімейні прогулянки… тепер я розумію, чому чоловіки так швидко перетворюються на ледачих неповоротких пузанів…

— А ви звикли до ризику, постійного перебування у русі і незалежності… — договорив замість нього Флемінг. — А перетворилися на батька сімейства. І тепер вас душить хандра…

— Не те щоб хандра… Така собі маленька хандруся, — гмикнув Швед. — Правда, на Елізабет мені грішити нічого. Вона з тих дружин, котрих можна брати із собою навіть на завдання. Але ж поки я цілком не одужаю…

— Ми давно знайомі з Елізабет, — раптом мовив Флемінг, спостерігаючи, як Маркова брова поповзла вгору. — Давно, з дитинства. Зростали разом. І я, хоч Ліззі — а саме так я її називав і вона страшенно за це сердилася на мене, — так от, хоч Ліззі і старша за мене на кілька років, я був у неї шалено, по-дитячому закоханий. Тепер я з подивом спостерігаю, як із маленької Ліззі у бузковій мереживній сукеночці вона перетворилася на чарівну леді Елізабет. І як це сталося — не розумію.

— Не забивайте собі голову, — Марко вдавано скрушно зітхнув. — Це сталося приблизно так само, як ви, мій друже, з маленького Янчика у куценьких штанцях перетворилися на справжнього лондонського денді, — сказав він, вказуючи Яну на крісло ближче до розпаленого каміна, від якого по всій вітальні розходилося благодатне тепло.

— І все ж таки Елізабет обрала вас, мій друже, не мене… — мовив Ян з інтонацією едемського змія. — Вас, іноземця, незнайомця…

— Можливо, тому, що не бачила моїх куценьких штанців, — відказав Швед. — І не бавилася зі мною у квача, — додав за мить. — Тоді б вона і мене, як вас, сприймала як брата, з яким ділила дитячі забави.

— Мушу сказати, Марку, з вами вона розквітла. Народила вам дитину… Ви пережили разом такі неймовірні пригоди…

Швед розвів руками.

— Навіть не знаю, що вам відповісти, Флемінгу… Кажуть, таке трапляється, коли люди знаходять одне одного, закохуються. Тоді починають відчувати одне одного навіть на відстані. У вас ще все попереду, мій друже, не хвилюйтеся.

— О… ні! — Ян заперечливо похитав головою. — Такої, як Елізабет Сеймур, більше не буде. Вона просто ІНША! Вона завжди була інша. У нашому бундючному британському світі усі жінки бажають лише одного: я народжу тобі купу дітей, а ти маєш мене забезпечити усім. По неділях ми разом ходитимемо до церкви і питимемо чай із моїми батьками… А далі я використовуватиму тих дітей як ланцюг, на якому триматиму тебе біля своєї спідниці аж до самісінької смерті… Оце і є та доля, якої бажає мені моя матуся. Про яке яскраве, динамічне, насичене пригодами життя може йти мова у такому випадку? — патетично вигукнув Ян. — У вас же з Елізабет все якось само собою сталося… Навіть народження доньки.

— Ну… — протягнув Марко. — Нам із Лізою просто пощастило. Однак, гадаю, це не тільки у британському світі — те, що ви змалювали, — засміявся він. — Там, звідки я родом…

— До того ж я вже якось казав вам, що не створений для родинного щастя, — перебив його Флемінг. — Я не створений для сім! і не можу бути вірним одній жінці навіть теоретично, подумки. Куди мені вже на все життя… Тому, власне, і здивований, як ви, Марку, разом із Елізабет можете поєднувати непоєднуване.

— Не повірите, Яне, для мене це теж велика таємниця, — розвів руками Швед.

— І все ж… Хотів би засвідчити леді Елізабет свою повагу… — повторив Флемінг.

— Зараз засвідчите, за вечерею, — на блідому обличчі Шведа вкотре з’явилася посмішка. — Ви ж повечеряєте з нами? Елізабет вкладає нашу доньку спати. Але, звісно, спуститься до нас, тільки-но маленька засне. Сідайте, Яне, вип’ємо по келишку, як ви кажете, отого бундючного бренді, поговоримо, поки Ліза не чує… Ви ж прийшли не просто так, маєте для мене якусь важливу інформацію? Але не хотів би обговорювати справи у присутності Лізи, поки не знатиму сам, у чому полягає суть справи. Вона завжди рветься їхати зі мною, розумієте?

Флемінг сів у крісло.

— Відчайдушна жінка! — промовив замислено.

Прийняв із рук Марка бренді, пригубив і, відкинувши голову, з насолодою засмакував благородний напій.

— А справи такі, мій друже, — мовив далі неспішно. — На вас чекає одна хороша справа і, б’юся об заклад, коли я вам розповім, у чому її суть, ви відчуєте, як ваша хандра забирається геть разом з усіма манатками.

Марко напружився.

— Ну, не тягніть, Флемінгу! — нетерпляче постукав пальцями по столу. — Кажіть уже!

— Мені потрібен надійний супутник і компаньйон в одній подорожі, — з загадковою посмішкою мовив Ян. — Інакше моя матуся продовбе серу Родеріку Джонсу, моєму босу у «Рейтер», дірку у черепі за те, що він заслав її любого синочка самого просто у лабета більшовиків… Поїдете зі мною до Москви? — додав за мить, пильно глянувши на Шведа.

— До Москви… — машинально повторив Марко. — Маєте на увазі — як журналіст?

— Так, до Москви. Як журналіст.

— Зачекайте, Яне… — похитав головою Швед. — Такі справи так не вирішуються, моя контора…

— Дурниці! — пхекнув Флемінг. — Ви гадаєте, чому я вам усе це кажу? Люди з вашої контори самі зустрілися сьогодні зі мною. Я отримав, вважайте, наказ — без вас до Москви не їхати. Вони добре обізнані з вашою діяльністю у Стамбулі і Варшаві, а ви добре володієте російською… їм потрібні там ваші вуха й очі. Окрім моїх, звісно, — додав він після невеличкої паузи. — Якби я не був у цьому переконаним, то подумав би, що то моя матуся намовила містера Сінклера, щоб він приставив вас наглядати за мною.

Марко ковтнув бренді і з неприхованою цікавістю подивився на Флемінга. У погляді з’явилися небезпечні вогники.

— Тобто, якщо я правильно зрозумів, люди з моєї контори попросили вас, Яне, запросити мене скласти вам компанію у поїздці до Москви? Що за дивина?

Ніби на знак перестороги у плечі так віддало болем, аж світло в очах згасло, а Ян все тягнув інтригу, наче кота за хвіст. Шведові уже вривався терпець.

— Ну? — проказав він, розтираючи болюче плече. — А що там, у Москві?

— І це мене запитує один із кращих журналістів «Обзервер»? — гмикнув Флемінг. — Поїдемо висвітлювати перебіг судового засідання. Ви ж знаєте, у якому дурнуватому становищі опинилися шестеро британських інженерів із «Метрополітен Віккерс». Совєти спочатку запросили їх до співпраці — будувати московський метрополітен, а тепер звинуватили у шпигунстві. Історія, направду, неприглядна, бо тепер їм як іноземним шпигунам влаштовують мало не показове судилище.

— Гм… Звісно, мені про це відомо. Але, Яне, є кілька «але». Перше — це моє плече. Покращення, на жаль, немає… Друге: а якщо мене вирахують?

— Хто? Ви ж наче у Москві ніколи не працювали, — розвів руками Флемінг.

— Зате московські агенти дуже файно працювали у Стамбулі, друже мій, — відповів Марко. — Із багатьма мені доводилося перетинатися ще до Англії… До того ж є один… Який може мене упізнати. Я мав дурість свого часу залишити його живим. Та й досьє на мене у совєцької контррозвідки точно у папочці десь лежить. До того ж наші пригоди у Харбіні… Аби я не завалив усю вашу поїздку, Яне!

— Дурниці! — Флемінг відставив склянку з бренді. — У МІ-6 дурні не сидять. І якщо вони вважають, що разом зі мною маєте їхати ви — значить, ви! До того ж після харбінської історії ви для багатьох — мертвий… тож сприймайте це як пригоду.

— Гаразд, — зітхнув Марко.

— Завтра зранку зайду по вас, — мовив Флемінг. — У моєї матері є хороший знайомий — військовий хірург, професіонал екстра-класу. Він огляне вас і неодмінно щось порадить. А потім заїдемо до вашої контори і визначимося із поїздкою до Москви, — задоволено потер руки Флемінг. — Ось побачите, Марку, щойно усе піде як по маслу, від вашого болю і сліду не залишиться!

* * *

За вечерею Флемінг був красномовним, розсипався компліментами на адресу Елізабет та спогадами про їхні дитячі роки, усіляко нахвалював те, як Шведам вдалося облаштувати свій побут у Лондоні. Про те, що після візиту до Шведів мав іще кудись іти, наче й забув.

Марко сприймав Янові куртуазні вихиляси з іронією, а ще більше його веселило легке роздратування Елізабет, коли у розмові Ян перегинав палицю; це відволікало його від болю.

Розповіді Яна про невинні дитячі роки перетворювалися мало не на завуальований вияв зізнань у почуттях, які у Флемінга до Елізабет з роками так і не минули.

— До слова, Марку, — сказав він, перед тим багатозначно глипнувши на Лізу, — чи розповідала вам дружина, з якого давнього і знаного роду вона походить?

Марко і собі перевів погляд на Елізабет, примружив очі, не в силах далі приховувати посмішку.

— Дівоче прізвище моєї дружини давало мені підстави для деяких роздумів, але ж то не обов’язково мають бути саме ті Сеймури… Наскільки мені відомо, Сеймурів у Британії… — проказав Марко.

— О, ви помиляєтеся! — вкотре перебив його Флемінг, багатозначно киваючи. — Елізабет саме з ТИХ Сеймурів… Її рід бере свій початок від Едварда Сеймура, першого герцога Соммерсета, лорда-протектора Англії, рідного брата королеви Джейн Сеймур, однієї із шести дружин Генріха VIII і дядька короля Едуарда VI… По материнській лінії, одначе, не все так гарно… правда ж, Елізабет? — правив далі він. — Я пам’ятаю, як твій дядько Томас гнівався, коли йому нагадували, що ви, теперішні Сеймури, — нащадки одного вельми непривабливого зв’язку лорд-протектора…

— Як цікаво, — Марко відклав убік серветку.

— Невже Елізабет не розповідала вам цю свою родинну легенду, мій друже? — знову піддав жару Ян.

Ліза розгнівано зиркнула на Флемінга.

— Чому ж легенду, Яне? Ми, хто 6 там що не говорив, — Сеймури. По крові і плоті, — випалила вона. — Бо з ким би там не гульнув наш славний предок, Едвард Сеймур, перший герцог Соммерсет, ми все одно залишаємося його нащадками так чи інак, офіційними чи не офіційними. Не те, що у твоєму випадку. Адже оті снобські розповіді твоєї матері про походження твого роду від самого Джона Гонта — тільки вигадки! Твоя генеалогія — результат жіночих марнославних фантазій, а не справжньої належності до королівської династії Ланкастерів.

Очі Флемінга округлилися. Схоже, він не очікував від Лізи такої лобової контратаки. Вона ж тільки розвела руками і додала абсолютно лагідним голосом:

— Вибач, Яне, але хтось тобі мав це сказати прямо. То чому не я?

Марко затулив обличчя рукою. Його плечі ледь здригалися від тамованого сміху.

— Марку, ти в курсі, яке друге Янове ім’я? — продовжила Ліза. — Ланкастер… Леді Евелін, його мати, кажуть, готова була чортові душу продати, аби лишень знайти хоч якесь підтвердження своєї сумнівної гіпотези. Однак таких просто не існує. Не іс-ну-є, Яне, чи не так?

— Ну все, мир, мир… Не сваріться! — Марко, насилу опанувавши себе, надав виразу обличчя серйозності і продовжив: — Йорки, Ланкастери, Тюдори, Сеймури… Я й не уявляв, що одружився чи сиджу зараз за одним столом із нащадками таких величних родів… Ну що ж, коли така справа, — протягнув він, — дозвольте і мені, панство, відрекомендуватися. З вами ділить хліб насущний нащадок давнього шляхетного роду, представники якого тримали у страху Османську імперію та Московію і навіть посадили на московський престол свого царя. Тож до ваших послуг. Можу долучатися до ваших дискусій абсолютно на рівних… Ну а тепер, коли ми з’ясували, що за цим столом зібралися виключно представники блакитної крові, давайте спокійно продовжимо вечеряти.

Елізабет зачудовано дивилася на Марка, намагаючись зрозуміти, сердиться він чи так жартує.

Флемінг зніяковів і мовчки взявся за виделку.

Однак уже у холі, коли виходив, Марко поклав йому руку на плече.

— Яне… — тихо проказав він. — Я ціную те, що ви врятували мені життя у Харбіні. Щиро тішуся нашою дружбою. Але запам’ятайте одну просту річ: Елізабет Сеймур — моя дружина. Вважайте, сьогодні я сприймав усі ваші слова виключно як жарти. Але надалі припиніть оці дурнуваті куртуази.

Ян почервонів, хотів було щось заперечити, однак іронічна посмішка не сходила з Маркового обличчя.

— Добраніч, Яне, чекатиму вас завтра. Поїдемо до того хірурга екстракласу, а далі навідаємося до моєї нової контори… Може, все й складеться як треба.

* * *

— Ну, чого ти так завелася, Лізо? — рука Марка ковзнула по її стегну. Він обійняв її, повернув до себе, торкнувся губами шиї.

У потемніло-синіх очах Елізабет все ще кресалися блискавки.

— Хіба я? — відказала вона. — То ти розсердився і видав історію. Вибач… Я розумію… Тобі болить, а Флемінг затіяв якусь дурнувату гру.

— Заспокойся, люба моя, Флемінг — дитина! Зелений огірок… До того ж, як мені здається, все ще закоханий у тебе до безтями, — прошепотів Марко їй на вухо. — От його і заносить, коли він бачить тебе. А хто при здоровому глузді встояв би перед твоєю вродою?

Ліза сердито глипнула на нього.

— Та пішов він до чорта! — буркнула вона зовсім не так, як би личило стриманій англійській леді. — Твій Флемінг дістав мене своїми дурнуватими жартами. Гадав, я промовчу… І взагалі, якби він тоді не врятував тобі життя, я би його…

Марко погладив дружину по голові, зазирнув у розбурхане море її очей.

— Ну, ну, Лізо, що за слова! Тобі не варто на це звертати уваги. Я вже поговорив із ним. Він більше не буде. Флемінг загалом хороший, розумний хлопець…

— А що за таємний союз із малим Флемінгом ти уклав за моєю спиною? — поцікавилася вона уже спокійніше.

— О-о-о… — Марко провів пальцями по її оголеному плечу, торкнувся теплої ніжної шкіри спини поцілунками. — Твоя спина, Лізо, прекрасна… витончена… як можу я за нею укладати якісь таємні союзи…

— Марку, — зітхнула Елізабет скрушно, — знову ти мене забалакуєш… Подивись мені в очі, Маркусю!

Я помітила, ще відколи увійшла до вітальні, що ти сяєш, як мідний…

— Таз, — підказав Марко, не припиняючи цілувати її шию і плечі.

— Саме так… сяєш, як мідний таз, — кивнула вона.

— На сонці… — додав Марко знову.

— Так! Світишся, як мідний таз на сонці, — гмикнула Елізабет. — Хоч я хотіла б ужити назву якоїсь більш достойної посудини. А ти знову збив мене з пантелику.

Марко зітхнув.

— Мені на думку спадає хіба ще «мідний самовар»… — проказав він, неспішно роздягаючи її. — Але ти ж знаєш моє ставлення до усього, що нагадує про Московію, Лізо.

— Зізнавайтеся, містере Швед, що вам там наплів Флемінг? На яку авантюру уже підбив?

— Поки ще ні на яку.

Шовкова комбінація сповзла до Лізиних ніг. Вона притулилася до Марка, тремтячи від його доторків.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла йому на вухо. — Ну, Марку… любий! Я не вірю!

— А мусиш… — він вклав її, нагу, у ліжко, вкрив ковдрою, а сам узявся розстібати кардиган, потім дрібні ґудзики сорочки. — Бо я справді ще ні на яку авантюру згоди не давав, — проказав тихо. — Але завтра, коли побалакаю зі своїми… то знатиму напевне і… тоді розповім. Що можна буде…

— Ти завтра… — почала було Ліза.

— Так… У Флемінгової матусі є знайомий — якийсь військовий суперхірург… Ян обіцяв нас познайомити.

З хірургом, звісно, а не з матусею, — усміхнувся Марко. — Хочу, щоб він оглянув завтра моє плече…

Марко сів на ліжко, зовсім близько до Елізабет.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги