Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

У Флемінга округлилися очі.

— «Метрополітен Віккерс»! — прошепотів він.

— Дякую, капітане очевидність! — гмикнув Марко. — Яне, ви забуваєте, що тут ми зі ще однієї причини. Сховок Річардса, у якому, можливо, ми і знайдемо те, що нам потрібно — карти, креслення, можливо, якісь підказки…

— Чорт! — лайнувся Ян. — Так, Річардс. Завтра судове засідання і завтра, наскільки мені відомо, виступатиме Анна Кутузова…

— Дивіться, що у мене є! — тріумфально вигукнув Флемінг, коли за кілька днів вони зі Шведом знову вийшли з «Націоналів» для своєї традиційної вечірньої прогулянки. — Сьогодні на засіданні не було нічого вартісного аж до самого вечора, але по обіді… Ось! Це скандал! Просто із зали суду! — прошепотів Ян. — Ось як у них шиється справа, Алексе… І клянуся, я це опублікую, нехай увесь світ читає!

Марко ковзнув поглядом по розгорнутому аркушу, списаному швидким, експресивним почерком Яна Флемінга. Уже сутеніло, тож прочитати щось було непросто. Певно, Ян страшенно поспішав, щоб занотувати діалог якнайповніше, тож Марко повернув аркуш під світло, що лилося згори від електричного ліхтаря, і розібрав наступне:

«Діалог свідка обвинувачення, техніка ДніпроГЕС, Зіверта й обвинуваченого — інженера „Метрополітен Віккерс“ Альберта Грегорі.

Зіверт: Тут є монтер „Метрополітен Віккерс“ Грегорі, який почав псувати устаткування і вчиняти інші диверсії… Я робив за 8 годин 5 ізоляторів. Грегорі за 12 годин тільки один… Коли йому було поставлено питання, він відповів, що він приїхав у Росію не працювати, а розжитися грішми.

Грегорі: Я не робив такої заяви.

Зіверт: Грегорі говорив нашим працівникам, мовляв, у вас тут люди не мають чого їсти, а у нього в Англії за 25 копійок їдять масло, білий хліб та інше. Взагалі він вів агітацію…

Грегорі: Але я не розмовляю російською!

Голова військової колегії Верховного суду СРСР, Василь Ульріх: Якою мовою Грегорі розмовляв?

Зіверт: Англійською.

Ульріх: Ви розумієте англійську?

Зіверт: Ні…

Грегорі: Ця людина ганьбить мою репутацію, і ви приймаєте цю заяву без доказів. Чи справедливо це?.. Я кажу, що якби ця робота була виконана у коротші строки, то від цього постраждала б якість роботи».

— А-ха-ха, — тільки й проказав Швед. — Навіть сфабрикувати докази як слід не уміють…

— А потім надали слово Анні Кутузовы, — сказав Флемінг. — Її запитували…

— До речі… — перебив його Марко. — А ви спілкувалися з Кутузовою?

Флемінг кивнув.

— Так, спілкувався, проте не настільки вдало, як мені того бажалося. Відхиливши протест Вишинського, я заявив, що громадяни Британії, рідні та друзі обвинувачених мають право знати подробиці суду над їхніми співвітчизниками і я прошу у суду дозволу коротко поспілкувався з Кутузовою для інтерв’ю. Вишинський зам’явся, але далі рипатися не став. Тож ми з Анною отримали зовсім небагато часу, до того ж я уявлення не мав, хто із совєцьких розуміє англійську, а хто ні. Я встиг їй натякнути, що саме мене цікавить. Вона добре володіє англійською, тож ми таки перекинулися кількома словами, сподіваюся, не викликавши зайвих підозр.

— І що?

Ян похитав головою.

— Алексе… вона не могла мені просто так, у залі суду нашвидкуруч пояснити, де знаходиться той сховок Річардса… Самі розумієте. Потрібно якось інакше… більше часу…

— Ясно. Потрібна третя людина, яка сконтактує з Анною Кутузовою та отримає від неї цю інформацію.

— Можливо… — погодився Флемінг. — Інакше ніяк не вдасться. Будь-який надмірний інтерес до Кутузовой з боку британських журналістів викличе підозру, тож маємо вигадати ще щось…

— Уже. Уже вигадав… — відповів Марко.

Ось вона… цілком реальна небезпека загубити глибоко законспірованого агента Коновальця. Але окрім Данусі сконтактувати з Анною Кутузовою більше нікому…

Він написав Данусі про це ще вранці, а тепер дивився, як догоряє та записка на таці і думав, що вони з Флемінгом викрутять із цього задуму…

Зрештою, яким би цинічним це не видавалося, заради свого кохання до Клайда Річардса Анна відкриє місце сховку. А потім залишиться сам на сам зі своїм болем і дитиною. Дитиною, прижитою від іноземця. Як складеться їхня подальша доля — неважко здогадатися. І добре, якщо по завершенні суду Кутузову не звинуватять у чомусь іншому, не арештують повторно і не відправлять у табори…

Часом Марко відчував шалене безсилля від того, що не здатен змінити життя людей, із якими зводила його доля. Простих, хороших людей, які з’являлися на його шляху, робили неймовірні речі і відходили у минуле… Як прикро, що він не здатен врятувати їх, відвернути біду.

Марунька, Крендель, Семенюки… Що з ними зараз?

І ось тепер ця жінка, Анна Кутузова… Зрештою, Дануся, яка сама обрала свій шлях… Усіх не врятуєш, до Британії не вивезеш…

«Господи… чого я такий безсилий?»

Обідня пора пройшла як звичайно. Під вікном будівлі, де відбувався суд. Флемінг кинув йому через вікно густо списані два аркуші, кивнув на прощання і зник, розчинившись за склом у сірій глибині вбиральні…

Вже біля дверей Головпоштамту Швед раптом помітив Данусю. Вона зосереджено читала якесь оголошення на дошці поряд із дверима, поглядаючи час від часу на перехожих.

Вона чекала його.

Про зустріч не домовлялися, отже, вона тут із власної ініціативи.

Швед мимоволі спробував здогадатися, що 6 таке могло трапитися, бо ж тільки вранці він сповістив їй усе, що треба…

Побачивши Марка, Дануся дочекалася, поки він увійде у приміщення телеграфа, і послідувала за ним.

Обравши зручну мить, Дануся наблизилися до нього, підняла свою елегантну сумочку, наче шукаючи у ній щось вкрай необхідне однією рукою, а тим часом її друга рука непомітно і швидко ковзнула повз Маркову руку до кишені його плаща. Торкнулася долоні, залишивши у ній щось…

Потім Дануся стурбовано глипнула на головпоштамтівський годинник, похитала головою, наче спізнювалася кудись, повернулася і пішла.

Швед стиснув у долоні паперову рурку. Міг лише здогадуватися, що там.

Розгорнув її уже тільки в «Націоналі», після того як відправив черговий матеріал Флемінга на «Рейтар», замовивши у ресторації собі легкий пообідній перекус та газету.

«Я зустрічалася з А. Дізналася усе, що потрібно. Занесу увечері…» — було написано нашвидкуруч.

Швед не знав, коли вона з’явиться. Та, судячи з усього, Дануся цього дня мала у готелі нічну зміну, тож могла прийти коли завгодно.

Зморений після судового засідання Флемінг відсипався у своєму номері, навіть до вечері не виходив. А Марко раптом відчув, що зголоднів.

Спуститися до ресторації, аби перекусити, чи замовити щось просто у номер було справою кількох хвилин, тож він вийшов, замкнув двері своїх апартаментів. Зрештою, довго розсиджуватися у «Московському» він не збирався. Та вона з’явилася зненацька. Наче виринула нізвідки у готельному коридорі. Товстий персидський килим на підлозі приглушував кроки її ніг у брунатних черевичках. Дануся поманила Шведа рукою і він пішов слідом за нею. Далі прочинила якісь двері у кінці коридору.

— Сюди! — прошепотіла до Марка, торкнувшись його рукава.

Він ступив за ті двері й опинився у тісній, глухій кімнатці без вікон, ледь освітленій благенькою електричною лампочкою. Вздовж стін цієї комірчини аж до самої стелі тягнулися численні полички, закладені ретельно випрасуваними і складеними простирадлами, напірниками та рушниками. Поряд — широкий стіл для прасування.

— Це комірчинка для постільної білизни і тут немає ніяких прослушок, — запевнила вона.

— Ти переконана у тому? — так само тихо запитав Швед.

— Я точно знаю, бо якось спеціально посварилася з Ригалем через це, мовляв, чи до вбиральні свої прослушки теж ставить. То він довго втішав і запевнив, що навіть у «Націоналі» є місця, де ОДПУ дістати не може. Мовляв, комірчина для білизни — таке місце і взяв з мене обіцянку, щоб я про то нікому не розповідала…

— Ти йому настільки довіряєш? — знову запитав Швед.

Дануся ствердно кивнула головою і насмішкувато подивилася Маркові в очі.

— Я вже казала вам… Ригаль мене по-своєму, по-совєцьки, кохає. І вірить, що я йому соратниця, підтримую усе те лайно, яке він робить… Іноді його пробиває на сказ… Він не зовсім гепнутий отим Інтернаціоналом, щось іноді навіть розуміє… але то буває вкрай рідко і нічого не змінює.

Швед відчув, що у нього на язику вертиться одне лише запитання — як вона може терпіти отаку наругу, як може взагалі терпіти таке? Жити з ворогом, чи то пак із посібником ворога… Ну, добре… він — чоловік. Але українські жінки… Чому вони повинні жити у цьому московському лайні? «Бо Дануся насамперед боєць таємного легіону… а вже потім жінка», — нагадав собі подумки.

У тісній кімнатці, у м’яких сутінках Дануся раптом опинилася занадто близько до Марка і він відчув незручність такої близькості. А вона зашепотіла схвильовано і швидко:

— Вранці, коли ви мені розповіли, що потрібно налагодити зв’язок із тією жінкою, Анною Кутузовою, й отримати від неї інформацію, я пригадала, що знаю її прізвище. Кутузова… Я не могла його не запам’ятати.

Воно було мені знайоме не з преси. Хоча про успіхи СРСР із «Метрополітен Віккерс», а надто про скандал із британськими інженерами у московських газетах останнім часом писали чимало. Якось після роботи Ригаль трохи випив до вечері і усе жартував, що отримав завдання наступного дня встановити «слухову трубку» якійсь Кутузовій, поки її в ОДПУ затримали… Він завжди багато ляпає зайвого, коли вип’є. А того вечора просто веселився… «Уяви, — казав він, — а раптом вона — прапраонука отого самого фельдмаршала Кутузова? Такі прізвища сьогодні рідкість… Треба буде подивитися, чи у шухлядках золотце наполеонівське не приховане…» Ті його слова чомусь врізалися мені в пам’ять… На роботі сказала, що почуваюся вкрай недобре, мовляв, до лікарні треба… ледве вблагала, щоб викликали мені заміну. А сама — бігом додому.

Вдома переглянула записи Ригаля. Він, на щастя, нічого від мене не ховає, хоча маємо сейф. Точно, так і є… У його нотатках 28 січня та ім’я «Анна Кутузова» були тричі обведені хімічним олівцем. Навпроти — якісь помітки та адреса — Сокольники.

— 28 січня? Наскільки я пам’ятаю, саме в цей день її затримали ОДПУ, — хитнув головою Марко.

— Цілком можливо… — погодилася Дануся. — Далі я чекати не стала і подалася до Кутузової. Вдавши, що помилилася номером квартири, я подзвонила у двері… На мигах пояснила Анні, що чекатиму її на вулиці… А далі вже й поговорили з нею. Словом… вона дивом тримається, бо дуже знервована, вимучена… Хоче бодай пару слів від Річардса отримати. Тільки й мріє, аби побачити його.

Марко зітхнув і скрушно похитав головою.

— Це навряд чи можливо за теперішніх обставин…

— Вона вагітна від нього…

— Я чув. За кілька рядків від Річардса для неї я подумаю. Що по сховку, Данусю?

— Сховок… — видихнула вона. — Сховок Річардса знаходиться на перегоні між станціями метро «Комсомольська» та «Красносільська»… Там ще купа всього недобудованого, але коли працівники монтували агрегати, Річардс детально вивчав можливість обладнання технічних приміщень. Анна каже, що була з ним там раз чи два… Під землею, саме у цьому місці близько підходять якісь чи то печери, чи то старовинні ходи… Словом, Річардс зумів пристосувати кілька таких ніш для технічних приміщень. До них мають доступ тамтешні робітники. Але він зумів облаштувати ще одне, приховане. Щось на зразок секретної кімнати. Місцезнаходження її знав тільки він.

— І Анна, — сказав Марко.

— Так… І Анна, — погодилася Дануся.

— А що знають двоє — те знає і свиня, — зрезюмував Швед.

Дануся блимнула на нього поглядом темних очей.

— Даремно ви так… Вона Річардса не здала.

— Гм… Не здала, допоки її добряче не припруть на допиті в ОДПУ.

— Її уже допитували, — мовила Дануся.

— І відпустили, — додав Швед. — Тобі не здається це дивним? Відпустили, ніякої охорони, ніякого стеження, тільки прослушка у хаті. Ти вільно прийшла до неї, покликала на прогулянку… І ніхто за вами не йшов слідом? Вони граються з нею… Вони її ще використають, тільки чекають слушної нагоди…

— Вона вдає дурненьку, — проказала Дануся, — дурненьку закохану жінку, яка нічого не знала, окрім ліжка з вродливим і респектабельним британським інженером…

Марко тихо розсміявся.

— Ну, годі Іншої ради, окрім як довіритися Анні, у нас все одно немає. Але в ОДПУ на карту вони можуть поставити під час допиту таке, що Кутузова буде змушена розповісти усе, як є, аби врятувати себе чи рідних…

— Думаєте, я не знаю? — мовила Дануся. — Якщо у вас є якісь кращі пропозиції…

Марко заперечно похитав головою.

— Ось… Анна передала. Це магнітні ключі… — додала Дануся. Сягнула повз Марка рукою до полички, поміж акуратно складеної білизни і дістала якісь круглі металеві штуки, схожі на подвійну печатку. — Анна розповіла, як знайти той сховок… — продовжила Дануся. — На Краснопрудній розпочали будівництво електродепо. Там усе ще тільки будується, але у тридцять другому тим часом проклали колію аж до перегону між станціями, щоб підвозити необхідне обладнання. Туди і назад курсує старий паровоз із вагоном. Іноді, якщо багато роботи, то і вночі. Непомітно потрапити на перегін можна тільки з боку депо під виглядом працівників. Анна каже, що іншої можливості немає. Вхід до станцій метро з міста охороняється. З боку депо — теж. На перегоні потрібно вийти і слідувати позначкам на стіні.

Сховок Річардса у стіні, між дверима, позначеними цифрами «З» та «13». Далі треба скористатися магнітними ключами. Притулити їх до спеціальних замків. Потаємні двері відчиняються самі… Анна казала, вони із Річардсом провели там якось цілу ніч, у тому сховку.

— Гм… — проказав Швед. — То він там цілий бункер собі облаштував, що ще й жінок водив? Тільки, чорт, тепер нова проблема… Як непомітно викрасти цілий потяг, щоб дістатися до того перегону…

— Ця проблема легко вирішується, — заперечила Дануся. — Анна сказала, що у Річардса там була своя людина. Машиніст. Річардс свого часу врятував тому чоловікові життя чи щось таке… Тож зустрівши його тут, у Москві, допоміг влаштуватися машиністом.

— Як того машиніста знайти? Анна назвала його ім’я?

Дануся похитала головою.

— Вона не знає, як його звати, але упізнати нам його буде нескладно.

— Нам? — здивовано перепитав Швед. — Ти думаєш, я отак просто візьму і дозволю тобі швендяти зі мною?

— Я б хотіла 6 допомогти, — зітхнула Дануся. — У мене тут рідко випадає така нагода…

— У тебе буде така можливість, Данусю, — Марко стиснув її руку у своїй долоні. — То як мені упізнати того машиніста?

— У нього страшний шрам на обличчі, — відповіла вона. — Від опіку. Тож упізнати його буде нескладно. Достатньо сказати, що ви від Річардса. Він надійна людина.

— Москаль?

— Не знаю, — стенула плечима Дануся. — Напевне… Хіба то зараз має значення?

— Завжди має, — проказав Швед. — Не вірю москалям. Але те, що усе так складається — уже добре, дяка Богу… Ну… Ще щось?

Дануся подивилася на нього і відвела погляд.

— Ні…

— Данусю, кажи! Я ж бачу, щось не так…

— Є ще дещо. Я не хотіла казати…

— Що таке?

— Ригаль мені сказав… Йому натякнули, що я мушу, працюючи на такій роботі, бути більш корисною для совєцької держави.

— Тобто… це як, Данусю?

— Простіше кажучи… Хочуть, щоб я розважала іноземців у готелі, на яких мені вкажуть. Випитувала у них те, що цікавить ОДПУ…

— От гімнярі кляті! — прошипів Марко.

— Ригаль уже тиждень ходить похмурий, як із хреста знятий. Вчора зізнався, що мене викликають для співбесіди…

Швед стиснув пальцями перенісся.

— Боже… У мене навіть слів немає… Данусю… Я не знаю, що тобі порадити. Я можу тобі якось допомогти?

— Що тут порадиш… — відповіла вона. — Я вже казала: я знала, на що йшла. Я знала, що усіляке може бути. Налаштуйте для мене якийсь оперативніший зв’язок із нашими, і я тоді хоч знатиму, що все це недаремно, зможу передавати інформацію, котру добуватиму.

— Гадський світ! — мало не простогнав Марко. — Що ж ми такі пропащі!

— Добре, — прошепотіла вона у відповідь. — Ідіть… Зараз. Одну мить.

Прочинила двері, визирнула у коридор — там ні Душі.

— Нікого, — проказала вона до Марка. — Ідіть із Богом!

— Побачимось.

Швед зник за дверима. А вона залишилася у тій глухій комірчинці, як у тюрмі.

Майбутнє «Северное» депо на Краснопрудській розбудовувалося, як мокре горить. Що називається, розкапарили, а коли тому буде кінець — ніхто не відав. Звісно, як начальство скаже, так воно і буде. Але вказівки усе не надходили, а у світлі останніх подій уже ніхто не плекав ілюзій завершити будівництво, як передбачалося, до кінця року.

Спочатку робітники тішилися — будівництво першої гілки метрополітену під керівництвом іноземних інженерів велося досить енергійно і жваво, тож і депо відповідно до метробудови мало так само будуватися швидко.

Робота кипіла.

Однак на заваді стали спочатку поломки електрогенераторів, потім обвал відгалуження тунелю, що вів від перегону назовні…

І ось, коли, здавалося, на заваді уже нічого не стояло — на тобі… британські інженери виявилися шпигунами, шкідниками і саботажниками!

Сидячи в обідню пору у тісному, запилюженому вагоні, який слугував і їдальнею, і службовим приміщенням, слухаючи, як за тонкою перегородкою вицокує друкарська машинка секретарки Зіночки або когось добірними матюками криє начальник депо, Сидорович, машиністи понуро сьорбали привезений їм казенний суп і тихо шепотіли поміж собою за життя.

На роботу ходили, як і раніше, та все більше сиділи без роботи.

На час судового розслідування будівельні та монтажні роботи у депо припинилися, тільки старий паровоз усе ще тягав на глибину, у підземку обладнання — добре, що встигли прокласти бодай одні рейки. Решта усе завмерло.

А сьогодні зранку сиділи, наче тюлька в бочці, усі у тісному задушливому вагоні. Дощ ще з ночі лив такий, що на вулиці робити було нічого. Навіть самокрутку не запалиш.

— Что это за фраер в такую погоду болото месит? — поцікавився один із робітників, заглядаючи у вікно вагона, розрізнивши крізь пелену дощу темно-сіру тінь, що наближалася до імпровізованої контори депо. Чолов’яга плюнув на рукав і без того зашморганої куфайки, потер скло, розвозячи по ньому сірий бруд: — Начальство какое-то к нам пожаловало?

Інші неохоче відірвалися від своїх мисок і підвели погляди.

Чоловік у капелюсі і плащі зовсім на робочого не скидався. Поволі наближався до вагона, наче канатоходець у цирку, вправно пробирався крізь стіну дощу єдиною серед розвезених баюр всипаною гравієм вузькою стежиною.

— Из ОГПУ, кажись… — відгукнувся з кутка інший робітник. — Фраер этот. Наши так одетыми не ходют… Или иностранец, опять же… Из англичан этих проклятых.

— Э-э-э, из англичан! Они сюда еще не скоро нос покажут! — відповів йому перший. — Буржуи проклятые. Мы тут говно месим, а они шкодить нам вздумали!

— Плохо тебе, что ли, было, когда они тут обретались? — резонно зауважив ще один його товариш. — Делились с нами хлебом, маслом… Секретарша ихняя, из наших, приносила нам пожрать что получше… Забыл?

— Да мне-то что… — відмахнувся перший. — Вон, Женька с ними водился, в любимчиках был… Правда, Шрам? — звернувся він до машиніста, що примостився на мішок із тирсою і мовчки доїдав свою пайку — рідкий суп із прозорими, вже застиглими жиринками та крумку темного житнього хліба.

Той підвів погляд, повернувся до вікна і денне світло, падаючи крізь брудне скло, освітило його сховане у тінь обличчя. Він був ще не старим і навіть у потворній куфайці — досить статним та струнким. Мабуть, колись і досить привабливим, якщо сьогодні не споглядати ліву частину його лиця, спотворену жахливим хрещатим червоно-бузковим шрамом, розтягнутим від скроні до підборіддя.

Той шрам дивом оминав око, деформуючи шкіру навколо нього і повз по щоці, а далі — по шиї, ховаючи свій шорсткий бузковий язик аж під комір.

— Чо надо? — вигукнув він суворо з неприхованою злістю. — Жрите свою баланду на воле, пока не заперли вас на Лубянку…

— А с чего нас на Лубянку? — відповів отой, перший. — Мы с контрой дела не имели. Это ты, Шрам, возил агрегаты порченые… И каждый из нас это подтвердить может. Якшался с ними — и днем, и ночью возил!

— А чего ты, дубина, возить будешь? — гаркнув названий Шрамом. — Работа у меня такая, машинист я. Что мне сказали — то я и вожу.

— Оставь его, Порфирий! Инженер он, что ли, в агрегатах этих разбираться? — встав на захист Шрама ще один робітник. Підвівся і собі глянув у вікно. — Слушай, а ведь тот фраер и правда сюда, к нам идет… — проказав він. — Точно сюда… Сидоровича надо кликнуть, что ли.

— Да нет его, Сидоровича. С Зинкой уехал куда-то…

А поміж тим двері до вагона відчинилися і чоловік у капелюсі ступив усередину. Його впевнена постава, увесь зовнішній вигляд не залишали сумніву, звідкіля цей чоловік і навіщо блукає у такий дощ болоттям депо.

Мовчки роззирнувся, вдивляючись у застиглі, похмурі обличчя робітників.

У вагоні запала мертва тиша. П’ять пар очей втупилися у нього.

Ні пари з уст.

— Здравствуйте, товарищи, — проказав незнайомець без передмов сухим, казенним голосом. Поліз рукою за відлогу плаща, дістав якийсь документ. Роздивився навколо.

— Я из ОГПУ. Мне нужен…

Якось одразу його погляд упав на машиніста, що сидів на мішку з тирсою в кутку вагона. Понівечене шрамами обличчя повернулося до нього. Очі Шрама зблиснули, наче від прихованої люті.

— Вы, товарищ. Как к вам обращаться?

— А что же вы, товарищ, пришли из самого ОГПУ и не выучили, как ко мне обращаться… — відказав той, відставляючи миску із недоїденим супом.

— Шрамом его, товарищ, кличут, — мовив Порфирій. — А в миру…

— А чего ОГПУ от меня надо? — перебив Шрам Порфирія.

— Выходите, побеседуем, — монотонно проказав незнайомець. — Я, как видите, пока что без мандата на ваш арест, товарищ…

Шрам, попри свою ладну статуру, якось незграбно і неохоче підвівся.

— Так чего, в дождь такой… Тут и говорите… У меня от ребят секретов нету…

— Выходите, товарищ, — хитнув головою незнайомець у бік дверей.

— Выходи, Шрам, выходи…. Нечего нам контру слушать! — вигукнув Порфиры. — Или ты решил всех нас за собой потащить? Мы, товарищ, накакого касательства к Шраму не имеем. Мы здесь, на депо работаем! — запопадливо додав він. — И англичан этих постольку-поскольку видели. Это он их в паровозе катал…

— Выходите, товарищ, — повторив незнайомець і перший ступив у дощову завісу. Шрам, похмуро зітхнувши, натягнув старого картуза і послідував за ним.

Двері глухо гупнули, наче віко домовини зачинилося.

— Ты это чего, Порфирий! Зачем на человека напраслину наводишь? — вигукнув один із робітників. — Христа на тебя нет!

— А чо, с ним захотел? — хрипко відповів той. — Такая же контра, как и Шрам? Или ты думаешь, англичане с ним просто так возились?

— Так, собака, был бы ты машинистом единственного паровоза — и с тобой бы возились! Зачем ты этому из ОГПУ напраслину на Шрама навел?

— Молчи, Гоша, молчи… Подальше от греха, — поплескав брудною долонею по руці Гошу інший робітник. — Ты помалкивай, Гоша, сиди и помалкивай. Из ОГПУ просто так к нашому брату не ходют. А Шрам… Ты же видишь, странный он всегда был. И морда вся искоряжена… Какая баба на него теперь посмотрит? Ему все равно, что здесь, что там…

— Так и все равно! — відмахнувся Гоша. — Чего тогда сам «ТАМ» не сидишь, а тут, на воле, в вагоне греешься? У тебя с бабами тоже, чай, не шибко получается…

— Экий ты сучонок, Гошка! Сказано тебе — помалкивай! — гримнув чолов’яга.

Гоша важко зітхнув, та більше перечити не став.

Виглянув у вікно. У сірій завісі дощу Шрам із незнайомцем прямували до причахлого паротяга.

— Должно быть, следственный эксперемент какой проводят… — із надією у голосі знову озвався Гоша. — И Шрам сейчас вернется…

— А если и не вернется, — сказано тебе, помалкивай! — гаркнув до нього Порфирій. — Наше дело маленькое. А Шраму, видать, уже одна дорога!

Тим часом темні силуети Шрама і незнайомця наблизилися до паротяга. Шрам вправно скочив на підніжку, незнайомець за ним. Хвилина — і обидва вони розчинилися у темних нутрощах кабіни…

Якусь мить було чути, як дощ лупить по даху вагона, у якому знайшли прихисток робітники депо. Та раптом до глухих ляпасів дощу додався ще один звук.

Порфирій припав до вікна, вдивляючись, як за сірими плямами брудного скла чмихає і повільно рушає з місця паровоз.

— Точно… Следственный эксперимент! — замислено проказав Порфирій.

В очах у Гоші стояли сльози.

А паровоз тим часом впевнено рушив єдиною прокладеною вузькоколійкою у єдино можливому на-прямку — в бік відгалуження, що вело до перегону станцій.

Тільки-но брудний чорний зад паровоза зник у тонелі й у кабіні запанувала густа сутінь, Шрам повернувся до казенного незнайомця з ОДПУ, скинув картуза. Його губи скривила посмішка, що через шрам видавалася ще більш потворною.

— Ну… Здрастуй, Марку! Здрастуй, брате! Давно ж ми з тобою не бачилися!

Шведові стиснуло горло. Він кинувся до Шрама і міцно обійняв його.

— Господи… Євгене… Я думав, тебе вже на цьому світі немає… Після Одеси від тебе жодних чуток. Ми усі вирішили, що тебе розстріляли або замордували…

Марко втер вологі очі і знову обійняв Євгена Остапенка.

— Ні, — похитав головою той. — Розстріляти не встигли, але помордували досхочу. Бачиш, який я тепер? Наче Вій! Підніми мені повіки! — реготнув Остапенко.

— Та ну тебе, брате! — Марко подивився на Євгенове обличчя. — Куди там Вієві до тебе! Але ж і дісталося тобі…

— Так… — зітхнув Євген. — Немає уже того Остапенка, що був. Немає… Не буду розпитувати, як і де ти зараз, бо здогадуюсь… якщо слідувати за логікою подій ще зі Стамбула… Але ж тут ти як? Чому у Москві?

— Суд над інженерами «Метрополітен Віккерс», — відповів Швед.

— А-а-а… — хитнув головою Остапенко. — Боже… як ми давно не бачилися, Шведе! Уже й не знаю, про що варто тебе запитувати, а про що ні.

— А ти як?

— А я… — тихо проказав Євген. — Якби не один британець, то віддав би Богу душу ще в Одесі… Може, ти чув, Клайд Річардс із «Метрополітен Віккерс». Він мене тоді врятував. Потай вивіз із собою до Пітера. Далі загубилися ми з ним, а вже тут, у Москві, зустрілися знову. Я намагався вийти на зв’язок із кимось із наших… Марно. Знайти нікого не вдалося. Жити за щось треба було… Річардс запропонував мені роботу машиніста, бо ж якраз каша з отим метрополітеном почалася. Я й погодився, бо іншої ради не мав… Але чув… Річардса заарештували…

Марко на мить замислився, дивлячись на спотворене обличчя Євгена.

— Марку… я усе ще той самий, — тихо проказав Остапенко. — Той самий, що і був. Ти можеш мені довіряти.

— Ні, Річардса не арештували, — мовив Швед. — Не встигли. А тобі, брате, я завжди довіряв. Якби не ти… Може, мене і на світі цьому давно не було 6.

Євген поплескав Шведа по плечу.

— Отаке життя це з нами виробляє… А як же Ліза, якщо ти тут?

— У Лондоні. У нас дитина з нею… донька.

— Файно, — усміхнувся Євген, скрививши понівечене обличчя у посмішці. — То ти… Все, як і хотів?

— Так, — відповів Швед. — Як хотів… Тільки не так воно хотілося.

— Ну… це зрозуміло, — Остапенко знову усміхнувся. — Воно завжди не так, як жадаєш… Але ж прагни вершину — матимеш середину… чи не так?

— Так, брате, — Марко провів рукою по застиглому на щоці шрамові Остапенка. — Тільки хіба ти не прагнув вершини?

— Усе це дурниці, — відповів Остапенко. — Шкода тільки, що з такою мордякою я тепер Змієнку ні до чого… Може, він знайде мені яку штабну роботу, га? — розсміявся гірко.

— Та батько Полоз від радості… як дізнається, що ти живий… — мовив Марко. — Усе йому перекажу.

— То усе ж таки… Ти тут, у Москві, Шведе. Ти ж прийшов…. Ти ж мене шукав?

Марко похитав головою.

— Тебе. Тобто машиніста, з яким співпрацював Річардс. Але я, брате, не знав, що то ти.

— Гм… Ну то не тягни, часу не так багато… — відповів Остапенко, зупиняючи паровоз. — Розповідай, Марку, у чому справа?

Швед хитнувся, притримуючись рукою за якусь залізяку, знову глипнув на Євгена. На його спотворене обличчя.

— А справа отака, брате… — почав розповідати він.

— «Три»… і «тринадцять»… Ось «три». А ось позначка «тринадцять». І що далі? — сам до себе мугикнув Євген. — Щось, Марку шарада ця складнувата… Де шукати ту потаємну замкову щілину?

— То не щілина, то магнітний замок, до якого треба притулити ось це… І двері відчиняться… Ті двері мають бути десь тут, приховані, посередині… Шукай такі подвійні пласкі круглі знаки на стіні… завбільшки з п’ятак…

У тунелі було темно, єдине світло від паровоза розсіювалося слабким маревом і губилося у, здавалося, безкінечному просторі…

— Рухатися треба. Не дай Бог, Марку, хто надійде… — Остапенко взявся обмацувати пальцями стіну з одного боку, Швед — з іншого.

Нічого навіть подібного не траплялося.

— Та чорти б його, того Річардса, вхопили! Куди ж він той замок подів? — лайнувся Остапенко звично.

І Маркові стало раптом легко на душі, добре…

Наче і не було цих років, наче і вони із Євгеном, як раніше, разом, у Стамбулі… як за старих часів…

— Ну? Що у тебе?

— Ніц! — похитав головою Швед. — Нічого… просто стіна.

— Може, ми недобачаємо? Може, воно якось інакше має виглядати, той замок?

— Ну… Анну Кутузову я сюди не приведу… А де той чортів замок, знає напевно тільки Річардс, — прошепотів Марко. — Але десь він, собака гаспидський, має бути тут! Мусить знайтися…

— А це що? — вказав Остапенко на стіну вгорі.

— Якась табличка, чи щось таке… Що там на ній? Ні чорта не видно! — хекнув Швед.

— Придивись, братчику, бо я тепер через оту шкіру над оком недобачаю, хоч прищіпкою прищепляй…

Марко напружив зір.

— Наче москальською табличка: «Не влезай, убйот!»

Остапенко розсміявся.

— Ну, якщо убйот, — то десь воно там, значить, і заховане.

Марко порухав табличкою. Вона намертво була прибита до стіни.

— Що ж ти, Євгене, возив Річардса і не бачив, де і що він робив? — запитав Швед.

— Я вантаж завжди аж до перегону доставляв. Там Річардс виходив, а що він далі робив, я ніколи не цікавився. Бо воно мені тут за ним шпигувати і потреби не було… Та й не подумав би я, що Річардс зумів у всіх на виду облаштувати собі таємну комірчину…

Марко тим часом знову обмацав табличку.

— Ану, Євгене, ану… Ось воно! Знайшов! Літера «Й». Оце і є той клятий замок! Ото два кружала під моїми пальцями. Ану, спробуємо!

Марко дістав із кишені схожі на подвійну печатку плесканці. Узяв їх і притулив так, щоб один влігся на шапочку літери «Й», а інший — на її перетинку.

Щось тихо заскрипіло і раптом те, що вони вважали стіною, повільно відійшло убік, наче потаємний лаз відкрився.

— Ось тобі сховок нашого Аладдіна Річардса! — тихо прошепотів Остапенко. — Ну, Марку… як він таке вигадав?

— Не знаю… — Швед стенув плечима. — Річардс інженер, у Британії має багато винаходів з електромеханіки… Може, це щось ізвідти?

— Направду… замок майбутнього! — відповів Остапенко, обдивляючись механізм, який відчинив потаємні двері Річардсового сховку. — Ну… рухаймось!

Тільки-но вони увійшли туди — щось клацнуло і кімнату залило м’яке штучне світло. Сховок Річардса був невеликою, але місткою кімнатою. У такій за потреби можна було пересидіти навіть злі часи.

Певне, британський інженер вважав на це, бо чого тільки у тій кімнаті не було — і одяг змінний, і взуття, і білизна, і накладні вуса та окуляри, кілька капелюхів та перук… Навіть ціпок та жіночі вбрання…

Під стіною — вузьке металеве ліжко, тумбочка, яка, очевидно, слугувала Клайду одночасно і робочим столом.

На тумбочці — заправлена гасова лампа. На полицях акуратно складені сухпайки, протигаз, кілька художніх книг та недбало кинута жіноча комбінація.

— От розумний-розумний, а такий дурень! — зітхнув Остапенко.

Марко тим часом нишпорив далі. У тумбочці лежали папки з паперами, креслення, розкладні карти… Окремо — фотографічний апарат та плівка. Записник, револьвер та набої до нього, кілька мікрофільмів, які Річардс приготував до вивозу, але не встиг забрати зі сховку… А ще — гроші і бланки з печатками — посвідок, мандатів… Вписуй, що хочеш!

— Оце я розумію! — проказав Швед, перебравши кілька фальшивих посвідок та мандатів на проїзд і ховаючи деякі з них до нагрудної кишені плаща.

— І що з усім цим добром думаєш робити? — поцікавився Остапенко.

— Згідно з інструкцією мав би знищити… — відповів Марко. — Але тут хіба підірвати усе, бо інакше не допоможе. А тепер ось міркую, Євгене, що нищити усе це не варто. Хто його, цей бункер Річардса, тут знайде, коли ми заледве намацали!

— У якому сенсі, брате?

— Сховок Річардса стане відповіддю на інше питання… Де заховати оте вивезене з України добро, яке після Харбіна опинилося тут, у Москві, — відповів Швед. — Я його просто під носом у Сталіна надибав!

— Файно! А що за добро?

— Цінності. Книги старовинні. Кістки з усипальниць князівських. Золото… Спадщина наших князів та гетьманів! — проказав Марко.

— Чортяка ти, Шведе! — гмикнув той. — Думаєш, настане таки час, коли усе це Україні знадобиться?

— Думаю, настане… Тільки от коли — не знаю. То хай краще усе це в потаємному сховку полежить! Може, коли і на нашій землі запанує воля і скарби їй та історія знадобляться! Тоді й придумаємо, як оце вивезти з Московії.

— Твої слова та Богові у вуха, — Остапенко провів рукою по спотвореній шрамом щоці. — Тільки я такого набачився, що й не знаю… чи буде ще та Україна коли Україною… У Кам’янці, Стамбулі та Варшаві — то насправді квіточки були… Наша юнацька романтика. А тепер звір червоний лютує на повну силу.

— Знаю, брате. Знаю! І мені боляче від того, — скрушно промовив Марко. — Але червоний звір і у вісімнадцятому лютував… Тепер у силу увійшов і здається непереможним. Але бачив би ти, як наші у Європі за ту Україну б’ються… Тож і ми з тобою мусимо вірити і робити свою справу далі!

— То ти робиш справу, Марку, — безрадісно промовив Остапенко. — А я свою уже відробив… Для розвідної роботи я не годжуся, та й із такою пикою далеко не втечеш…

— Нам із тобою побалакати багато про що треба буде, Євгене. Але не зараз і не тут… Не в Москві… Буде іще у нас час, — Марко вкинув папки та карти знову до шухляди. — Усе для цього, брате, зроблю. А поки… вибираймося звідси.

Щойно вийшли, він знову притулив плесканці до таблички. Таємні двері повільно поповзли і стали непорушною стіною. Тільки в останню мить Швед з Остапенком встигли помітити, як там, у сховку, знову щось клацнуло і світло вимкнулося…

— Не дрейфіть, Флемінгу! Ваша матуся може пишатися вами, друже мій! Тепер ви станете героєм Великої Британії…

— Ага… Хіба посмертно, — відповів Ян, глипаючи на себе у дзеркало і поправляючи солдатську пілотку на голові. Хвацько зсунутий на бік військовий головний убір Янові попри все пасував. — Тільки ви, Алексе, напередодні нашого спокійного і безпечного відльоту до Лондона як двох законослухняних британських журналістів могли вигадати отаку чортівню! Усе повторюється точнісінько як у Харбіні!

— Так, схожість є… — зітхнув Марко.

— І чому я ще до цього не звик? І вічно, як баран, іду за вами слідом!

— Бо ви, Флемінгу, не баран, — гмикнув Швед.

— Ось тому я і передбачаю власну героїчну смерть у застінках ОДПУ від страшних тортур, а не щасливе повернення до старої доброї Англії із наступним врученням мені ордену з рук самого монарха, — скоромовкою відказав той.

— Нам — туди. Наступний поворот.

Кермо у руках Флемінга вправно крутнулося. Автівка завернула у нічний провулок і помчала у бік Краснопрудської до «Северного» депо.

— Пипоть би вам на язика з тими тортурами в ОДПУ! — проказав Швед. — У вас тільки про це і мова. Посмертно буде — це якщо моя авантюра…

— Наша. Наша авантюра, — поправив Флемінг.

— Добре, це якщо наша авантюра піде коту під хвіст, — виправився Марко. — А вона коту під хвіст не піде, бо у нас все вдасться. Уже вдається.

— Сподіваюся на те, — гмикнув у свою чергу Ян.

— Побачите! Ви ще свій роман про того Джейкоба… чи як там його… Джеймса Бонда напишете, викладете у ньому усі наші пригоди і розбагатієте на тому! — тихо проказав Швед.

— То ви, Алексе, у нас геній! — пхекнув Флемінг. — Викрасти вдруге вантажівку не складно, особливо якщо вона припаркована просто перед твоїм носом. А от змусити червоноармійців винести та повантажити ящики з музейними цінностями на крадену вантажівку, наче так і треба…

— Так… сторож мене в обличчя не бачив минулого разу, та й на охороні стоять не Рогалеві орли-«прослушники»… тож усе поки що іде гладко, — погодився Швед. — Ви, Яне, головне, не бовкніть щось англійською… бо отоді нам справді буде кінець і ваше похмуре пророцтво справдиться.

Флемінг кивнув.

— Мовчатиму. Вдаватиму німого солдата. А звідки у вас, мій друже, оті наші посвідки, мандати? Де ви їх дістали? Як я міг пропустити найцікавіше?

— У Клайда Річардса тільки чорта лисого у тому сховку не було.

— А форма, оці чоботи?

— Дала одна хороша дівчина покористуватися…

— Покоївка? Ота, що провела нас із «Націоналю» чорним ходом у двір?

— Саме вона. Завдяки їй ніхто не помітив, як два переодягнуті британські журналісти виходять вночі з готелю, чи не так? А форма — її чоловіка… Він у неї співробітник ОДПУ.

— Покійний? — запитав Флемінг.

— Ні, ще живий, — відповів Марко. — Тож вважайте, Яне, форму повернути треба буде. Він не знає, що ми її позичили… Не забрудніть її.

— Ні к бісу у совєтів офіцерська форма, — Флемінг ковзнув поглядом по Маркові. — Дешева якась…

— І не кажіть. Мені вона і без того аж вогнем пече. Але мусимо потерпіти. І я, і ви…

На під’їзді до депо вантажівку зупинили на контрольно-пропускному пункті.

Побачивши офіцера, солдат козирнув. Покликав старшого.

— Что там у вас, товарищ лейтенант? — поцікавився той, кинувши поглядом на застелені старим теном ящики на кузові вантажівки.

— В грузовике электромеханическое оборудование. Для метрополитена. Завтра прямо на рассвете монтировать начнут, — відповів Швед, простягаючи документи. — Пропускайте быстрее, хлопцы. Люди под землей на разгрузке ждут. Совсем ночь уже!

Той зам’явся, але сперечатися не став.

— Все в порядке! — мовив, глипнувши на посвідки і дозвіл на проїзд. — Извините, что остановили. Порядок такой! С этими британскими инженерами... Теперь все стало строже. Даже к своим. Счастливо!

Напружений, як струна, Флемінг спокійно видихнув, лише коли від’їхав на безпечну відстань. Видав англійською порцію нецензурщини.

— Хто нас до того сховку повезе? — поцікавився він. — Автівка у тунель не проїде…

— Не хвилюйтеся, Яне… Усе буде добре.

Той стенув плечима і невдоволено промовив:

— Вічно я, Алексе, усе дізнаюся від вас останньої миті…

Недалеко на колії уже чмихав смердючим димом паровоз. Євген Остапенко вистрибнув із вагона і попрямував до вантажівки.

Озирнувся — навколо стояла темінь, хоч в око встрель.

— Сюди не заїжджайте, а то ще у болоті застрягнете, — наказав суворо. — Перенесемо усе на платформу…

Один за другим великі дерев’яні ящики перекочували з кузова до паровоза. Марко з Флемінгом вкрили усе зверху теном.

— Ну, застрибуйте, швидко! — скомандував Євген.

Чмихаючи, паровоз рушив вузькоколійкою до тунелю.

— Що за хлоп із тобою? — поцікавився Остапенко. — Німий, чи що?

— Ні… — гмикнув Марко, скоса поглядаючи на Флемінга. — Англієць. Мій колега.

— М-м-м… — проказав Євген і понуро втупився поглядом у скло перед собою.

— Друже… — Швед підібрався ближче до Остапенка. — Євгене… Потерпи трохи. Я тебе витягну звідси. Хоч до Польщі. Там Змієнко… наші… Будеш і справді при штабі. Я витягну тебе звідси. Обіцяю, Євгене! Обличчя твоє підлікуємо… Я чув, є лікарі, які тому дають раду…

— А скарби твої, Шведе, хто охороняти буде? — сумно усміхнувся Остапенко. — Не втішай мене, я не дитина. І, можливо, недаремно я тут опинився саме у цей час, коли тобі потрібен. Та ще й у такому вигляді… Хто зараз на мене увагу зверне? Колишнього Остапенка більше не існує. Тому, Марку, я залишуся тут, у Москві, і буду далі працювати машиністом у цьому засраному депо. Контакт із нашими мені потрібен. Ось що треба… А ховатися в кабінеті за плечима батька Полоза я не можу… Доки живий. А ти… ти не гризися мною, брате. Не гризися!

— Я тебе звідсіля витягну, Євгене. Обіцяю!

Вкладатись у ліжко було уже ніколи, хоч Марко і відчував небувалу втому у кожному м’язі. До відльоту із совдепії з Флемінгом підготувалися ще учора. Зайвого позбулися… Усе наче гладенько.

Швед всівся у крісло навпроти вікна, за яким поступово прокидалася Тверська. За годину світатиме… Далі — до аеропорту.

Може, й добре було 6 хоч трохи передрімати, та думки не давали спокою — прокручував у голові туди-сюди, як усе відбулося…

Три дні підряд Дануся з дому потроху зносила до «Націоналю» речі — військовий офіцерський однострій та взуття Ригаля — для Марка та солдатські — для Флемінга.

Ховала у комірчині для білизни, за рушниками і простирадлами.

Марко тим часом ретельно готував фальшиві посвідки та дозвіл на проїзд — у пригоді стали бланки зі сховку Річардса.

Щойно смеркло і у коридорах готелю запанувала тиша, Швед із Флемінгом переодягнулися у військові строї в комірчині для білизни.

Форма виявилася великуватою й закороткою, та іншої ради не було. Залишалося сподіватися, що у сутінках то мало хто помітить.

Потім Дануся потайки вивела їх чорним ходом із «Націоналю».

Далі уже було легше.

Крита вантажівка, що обслуговувала потреби готелю, щовечора стояла припаркованою у дворі.

Швед завів її і разом з Яном вони рушили до Большого Івановського провулку. Там, пред’явивши документи, наказав сторожу відчинити підвал та вимкнути сигналізацію, мовляв, усе терміново треба перевезти до іншого, більш надійного приміщення.

Солдатики з охорони перенесли ящики до вантажівки, вкрили їх теном і далі вони рушили до «Северного» депо…

Найбільше, що пекло — це Остапенко. Покидати його, вірного старого друга, у Москві було нестерпно боляче.

Перед очима стояло понівечене обличчя Євгена — тоді, в Одесі, більшовики, викривши його місію, катували Остапенка, піддаючи нелюдським тортурам. Припалювали тіло розжареним вугіллям — болючі червоні шрами залишилися всюди.

Якби Клайд Річадс не допоміг йому… не врятував…

З одного боку, спотворене обличчя зробило Остапенка невпізнаваним і зберігало йому життя у Росії. З іншого… і це Євген розумів — він став ЗАНАДТО впізнаваним. Занадто помітним для розвідної справи.

Чи вони попрощалися назавжди — Марко не знав. Можливо, й назавжди…

Одне знав точно — по поверненні до Лондона він зв’яжеться з Всеволодом Змієнком у Варшаві. Сповістить, що Євген живий і що йому потрібен надійний зв’язок.

Таким було бажання самого Остапенка.

Перевантаживши ящики зі скарбами до потаємного сховку Клайда Річардса, Марко замкнув двері.

— Не турбуйся, Шведе, — проказав Євген. — Навіть якщо вони з мене шкіру живцем здиратимуть, я ніколи нікому не видам цей сховок.

— Так, брате. Ще настане той час, коли ми знову повернемо усе це добро в Україну! — відповів Марко.

Дорога назад до «Націоналю» була спокійною. У сторожа та охорони депо їхні документи не викликали жодних підозр. Вантажівку поставили на місце… Навряд чи хто цікавився її відсутністю уночі. Про ті ящики ще якийсь час ніхто не згадуватиме. А коли помітять, що награбовані «Палєстінскім обществом» скарби зникли, вони з Флемінгом вже спокійно вилетять із Москви… Будуть уже далеко. Однак по-справжньому полегшено видихнути можна буде тільки після вильоту зі Смоленська — крайнього пункту на території СРСР.

Було ще дещо, про що зараз Марко аж ніяк не хотів думати. Але воно само лізло у голову.

Дануся…

Коли Флемінг, скинувши свій солдатський однострій, переодягнувся, Дануся легенько постукала в двері — то був сигнал, що у коридорі все спокійно, можна виходити. Ян пішов.

Вона ж прослизнула до комірчинки.

Марко, уже одягнутий, якраз складав китель та чоботи.

— Облиште, я усе приберу, — махнула рукою.

— Вранці ми з товаришем відлітаємо… — мовив Швед тихо.

— Так скоро? — прошепотіла вона безрадісним голосом.

Марко розвів руками.

— Не так і скоро… Майже місяць тут товчемося… До слова… ось, як обіцяв. Лист Клайда Річардса. Анні. Анні Кутузовій. Якщо зможеш — передай. Але будь обережна, благаю, бо це вірна тюрма.

— Ви обіцяли, що попрощаєтеся зі мною, — прошепотіла вона, швидко ховаючи туго складений аркушик паперу за пазуху.

— Ото й прощаюся… Бо на людях, як ти розумієш, прощатися нам не варто.

— Розумію…

Марко узяв її руки в свої, нахилився до неї. Гарні слова, які хотів їй сказати, раптом чомусь зникли, загубилися у голові. Відчував дивне збентеження від того, що її темно-карі очі дивилися просто на нього стривожено та уважно. Очікували. І підсвідомо він розумів, чого саме.

— Данусю… Ти допомогла більше, ніж могла. Ти зробила неймовірне… Я вдячний тобі. Дуже, — мовив, обережно добираючи слова. — Тримайся тут по нашому від’їзді. Налагодимо з тобою надійну комунікацію, тож надалі вже не почуватимешся тут самотньою та покинутою… Зможеш оперативніше взаємодіяти з нашими. Хоча щодо останнього, про що ти розповіла — я не знаю, не знаю, що тобі сказати. Я би не бажав тобі такого. Тому, якщо буде нагода виїхати звідси — вирішувати тобі, Данусю: залишатися у Москві чи забиратися. Ніхто не примусить тебе… Чуєш?

— Я навіть не знаю, як вас звуть. Яке ваше справжнє ім’я, — проказала вона.

Марко усміхнувся.

— Данусю…

— Поцілуйте мене… — мовила раптом. — Все одно ми з вами більше ніколи не побачимось. Чому 6 не залишити мені по собі бодай поцілунок на згадку…

Якусь мить, що видалася йому нескінченно довгою, Марко вдивлявся у її обличчя. У глибину карих очей, вигин темних брів, у обрис вуст і очікування в погляді.

Нахилився і торкнувся її чола поцілунком. Майже братським. Відчув під губами м’яке тепло її шкіри і слабкий аромат парфумів. Обережно провів рукою по волоссю.

— Нехай тебе Господь береже, Данусю!

Більше сказати не мав чого. Більше казати було не варто…

1933 рік, квітень.

Лондон

— Це справді ти, Марку? Чи мені усе сниться?

Ліза притулилася до нього і він аж до болю стиснув її в обіймах.

— Я. Я вдома. Я з тобою у ліжку, Лізо! Я так за тобою скучив!

Вона вибралася з тих міцних обіймів, звелася на руці.

— Які у тебе плани на ранок?

— Гм… — невдоволено буркнув Швед. — Уранці заїде Флемінг… Мусимо прибути до контори, щоб відзвітувати. Корнуелл чекатиме. Треба завершити справи.

— Це надовго?

Марко похитав головою.

— Гадаю, години на дві. Може, трохи більше… А потім я повернуся додому і ми проведемо вечір разом.

— Було б чудово. Тоді я приготую печеню? Що тобі, любий, смакуватиме більше?

— Найбільше — ти, Лізо.

— Я про вечерю… — усміхнулася вона. — І ще… у мене є для тебе подарунок!

— Який?

Елізабет вибралася з ліжка, взяла на столі стару рукописну книгу у шкіряній палітурці.

— Книга? — здивовано запитав Марко.

Вона похитала головою.

— Ні, Маркусю… Те, що у ній…

Розгорнула на потрібній сторінці і показала Шведові.

— «Як Марко Вишневецький московського царя надурив», — прочитав Швед і здивовано підвів погляд на Лізу. — Хто дав тобі цю книгу, Лізонько? Звідки вона у тебе?

— Професор Гастінґс… — відказала вона. — У нього таких кілька. Він попросив мене опрацювати ці книги і підготувати по кожній коротку довідку. А у цій я знайшла розповідь про твого предка… Марка Вишневецького на прізвисько Швед.

Марко пробіг поглядом, перегорнувши кілька сторінок.

— Лізо… Оце так! Не думав, що моїм старим родинним легендам існує таке справжнє підтвердження…

— А ще — ось! — показала вона на сигнатуру. — Усі ті книги пропечатані отаким символом — це емблема…

— «Исторического Палестинского Православного общества», — завершив Марко, — таємної організації, що віками обкрадала мій народ і його історію…

— Їх вивіз до Великої Британії один російський емігрант… Так мені розповів професор Гастінґс, — додала Елізабет. — Два роки тому його жорстоко вбили. У Лондоні. Можливо, саме через ці книги… А поліція при огляді його помешкання знайшла таємний сховок. Скотланд-Ярд не став морочити собі голову тими рукописами…

— І книги передали до бібліотеки Британського музею, — знову завершив Марко, — професору Гастінґсу…

— Так, — промовила Елізабет. — Саме так, любий. Отака дивина, Марку…

— Дивні діла твої, Господи… — усе, що міг Швед сказати у відповідь. — Ходи до мене, кохана… Усе це нагадує мені дивовижну фантасмагорію, Лізо… І найприємніше мені було почути цю новину з твоїх уст…

Він обійняв її і знову вклав біля себе.

— А професор Гастінґс…

— Що, любий?

— Він випадково не знає… не пам’ятає, ким був той російський емігрант? Як його звали? Цікаво було б дізнатися більше про нього… — зітхнув Марко. — Можливо, тоді дізнаємось, за що його, як ти кажеш, жорстоко вбили…

Ліза стенула плечима.

— Для цього тобі не потрібен професор Гастінґс… Поки ти був у Москві, я перечитала цю книгу і… навела довідки. Навіть у Скотланд-Ярді була. Дізналася усе, що могла. Той росіянин… він був військовим. Поважним членом Вищої Монархічної ради… До Лондона він приїхав із Харбіна… Можливо, ти його там навіть зустрічав? — сказала Ліза. — А тут, у Лондоні, цей чоловік виконував секретні доручення, налагоджував зв’язки… Словом, вів політичні ігри… Російські дворяни, які емігрували в Європу, усе ще вірять у те, що можуть повернути собі Росію. Вигнати більшовиків і відродити монархію…

Швед підвів погляд на дружину.

Уже не вперше в своєму житті він переживав таку мить… дивовижну і містичну, коли незалежно від його дій чи бажання усе само дивним чином складалося, як мозаїка у єдине панно… Виводило на кінці навіть найзаплутаніші історії…

— Лізонько, а ти не пам’ятаєш, як звали цього чоловіка? — запитав Марко обережно, передчуваючи, яку відповідь може почути…

Елізабет притулилася до нього.

— У нього було дивне ім’я. Як у відомого композитора. Шуберт. Його звали Костянтин Шуберт, Маркусю…

Корнуелл уже не сякався у свою елегантну хустинку. Застуда минула. Але почувався усе ще недобре.

— Містер Селфрідж мені про усе доповів. Не можу натішитися на вас із Флемінгом, містере Швед.

Марко стенув плечима.

— Мабуть, можна було і краще…

— Ви вже знаєте, що ваш старий знайомець, Вальтер Гінзбург, очолює іноземний відділ ОДПУ у Москві? — поцікавився Корнуелл.

— Так… Містер Селфрідж мені казав.

— Ваш Алекс Мак-Міллан, схоже, отримав право на існування… але враховуючи, що доля уже зводила вас із паном Гінзбургом… — замислено проказав Корнуелл.

— На щастя, пригода у Стамбулі сталася давно… Навряд чи він запам’ятав тоді мене в обличчя, — відповів Марко. — А після того ми з ним особисто не перетиналися…

— Звісно, якби він довідався, хто ховається за ім’ям Алекса Мак-Міллана… Так… то була б трагедія, — погодився Корнуелл. — Та повернімося до справи… Отже… Секція МІ-6. Наша служба зародилася ще у XV столітті, за часів короля Генріха XIV. А тепер… схоже, знову наближаються такі ж смутні і темні часи… Я хочу, щоб ви знали, Марку… У мене немає жодних застережень, щоб ви і надалі працювали у МІ-6. Як наш постійний спеціальний агент.

Марко коротко кивнув.

— Дякую, пане Корнуелл.

— Я рекомендуватиму вас містеру Сінклеру, генеральному директору секретної розвідувальної служби МІ-6 для більш поважних завдань, — продовжив Корнуелл. — Англії потрібні такі відважні люди, як ви… Попри те, що ви — не британець, — зітхнув він. — Але пам’ятайте, це моя відповідальність і довіра до вас…

— Я виправдаю її, пане Корнуелл, — запевнив Швед. — Обіцяю. А як щодо Яна Флемінга? — додав за мить.

Той усміхнувся.

— Не турбуйтеся за Яна. Ми знайдемо для нього гарну службу… І дуже можливо, ви ще не раз із ним попрацюєте знову. До слова… Як ваш сімейний портрет у фотомайстрині Едіт Тюдор-Харт? — Корнуелл уважно подивився на Марка. — Що думаєте з цього приводу?

— Думаю, що взяв правильний слід… Едіт Тюдор-Харт, безперечно, перша ланка нещодавно створеної совєцької резидентури у Лондоні.

Корнуелл замислено вибив пальцями дріб по поверхні столу.

— Гм… Окублилися? Просто у нас під носом…

— Так. А чому 6 і ні? — стенув плечима Марко. — Ми ж у Москві, під їхнім носом, витворяли що хотіли…

— Що думаєте робити, Марку? — поцікавився Корнуелл. — Вважайте, уся ця справа закрутилася і триматиметься виключно на вас…

— Я натякнув Едіт Тюдор-Харт про своє палке бажання вступити до лав компартії… Це її засмутило і вона одразу ж сказала, що поспішати не варто. Мовляв, є інший шлях, цікавіший і серйозніший. І вона радо познайомить мене з деким, хто підкаже, як використовувати мої таланти більш ефективно, аніж роздаючи комуняцькі газети… — відповів Швед.

— Вона відреагувала так швидко? — здивувався Корнуелл. — Чому такий поспіх?

— Гадаю, вони поспішають звестися у Лондоні на ноги, — розвів руками Швед. — Їм дуже потрібні свої люди, які б мали доступ у владні кабінети впливових осіб… Моя журналістська легенда сприяє цьому. А членство у компартії зводить нанівець усю секретність агентів… Тож, гадаю, Едіт докладе усіх зусиль, аби завербувати мене до совєцької підпільної мережі раніше, ніж я вступлю до лав Комуністичної партії Великої Британії…

— Гм-м-м, — протягнув Корнуелл. — От чортівня… Марку… якщо усе складеться, у нас в руках з’явиться реальна можливість знати, що відбувається у Москві, на Луб’янці.

— Тому, містере Корнуелл, я з готовністю піду знайомитися з цим поважним другом Едіт Тюдор-Харт, — мовив Швед. — Подивимось, що з усього цього вийде.

— Подивимось… — Корнуелл усміхнувся своєю м’якою, майже батьківською посмішкою. — Я обізнаний із непростою долею вашої нації, містере Швед, — сказав він раптом, — тож розумію, що ви — не просто агент британської розвідки. Ви — українець… А тому дуже мотивовані й зацікавлені в успіху нашої місії, адже усвідомлюєте, що робота у МІ-6 для вас також є чудовим інструментом, щоб під британським прапором відстоювати ваші особисті, національні інтереси…

Далі буде…

17.03.2019

Кам’янець-Подільський — Белфорт — Шо —

Львів — Кам'янець-Подільський