Вже на порозі Едіт озирнулася. Крізь прочинені двері побачила Арнольда, що знову схилився над її звітом.

— Арнольде… А ти кохаєш Джозефіну? — голосно запитала вона.

Він підвів голову.

— Чому питаєш?

— Бо ти говориш такі речі, які не вкладаються у спосіб мислення чоловіка, який у принципі здатен на почуття.

Дейч гмикнув. Відклав звіт, підвівся, попрямував до Едіт. Вже наблизившись до неї, нахилив голову. Світло з вікна падало йому просто на обличчя. Едіт вперше помітила, що в Арнольда на диво витончені риси, погляд, у якому спалахує потаємний вогник, очі надзвичайної синяви. Джозефіна дурепа, якщо не народить від нього найближчим часом.

— То як? — перепитала Едіт. — Кохаєш її?

Він глибоко вдихнув.

— Звісно, я кохаю Джозі. Вона — жінка моєї мрії.

— І ти, кохаючи свою дружину, можеш отак чинити зі мною? Я ж теж жінка… І, можливо, теж могла 6 стати коханою, жінкою чиєїсь мрії… Як ти можеш крок за кроком руйнувати моє життя? Отак поводитися зі мною, користувати мене, як заманеться, у своїх іграх? Я ж теж… — Едіт замовкла.

— Що? — перепитав Дейч.

Його обличчя було занадто близько до неї. Вона відчула його подих.

— Жінка… — прошепотіла вона. — Я теж жінка!

— Я знаю, — відповів Дейч, захоплюючи її вуста поцілунком.

Він притиснув її до стіни усім тілом і його поцілунки почали блукати її обличчям, шиєю, грудьми…

— Ненавиджу тебе і бажаю, — проказав він. — Чуєш, Едіт? Ненавиджу і бажаю.

Вона, геть збентежена, перелякана цим раптовим виявом почуттів, не сміла поворухнутися у його обіймах.

— Завжди ненавидів і бажав, — додав він, занурюючи обличчя поміж її грудей.

— Чому… Чому ненавидів? Чому? За що?

— Ще з Відня… — відказав Дейч. — Я опікувався тобою, я хвилювався за тебе… А ти мене не помічала. Завжди був хтось інший. Айсман, Отто… Я спеціально задумав твій виїзд з Австрії, я сподівався, ти встоїш перед Отто… У мене не було вибору, бо я був тут, а ти у Відні. Я міг лише мріяти, щоб у якийсь спосіб вивезти тебе з Австрії. І тільки Отто міг провернути усе так вдало. Але ти не встояла… Як усі. Ти злягалася з ним, я знаю. Він інакше не вміє. Він зачарував тебе. Ти думала про нього кожну мить тут, у Лондоні! Правда ж? Про нього. Не про мене. Я мусив влаштувати тобі життя, знайшов для цього Тюдора-Харта… Я хотів тобі розповісти усю правду про себе, про Отто… Та ти… ти мене все одно 6 не почула, Едіт.

— Арнольде… — тільки й могла прошепотіти вона.

— Я гадав, у мене все налагодиться, я знову покохаю Фіни, щойно вона народить мені дитину, мої почуття до неї повернуться… Ти не знаєш, Едіт, яка то мука, бути у ліжку з дружиною, а думати про тебе.

— Чому ж… — тихо проказала вона. — Знаю. Я спала з Алексом Тюдором-Хартом і щомиті думала про Отто. Уявляла, що це він, а не Алекс. І ось, зараз… ти, Арнольде, з великого кохання до мене ладний підкласти під ще одного Алекса… Алекса Мак-Міллана. Оце твої почуття до мене? Ти брехун. Брехун і нездара. Ти намагаєшся переконати мене, що з почуття великого кохання до мене маєш право гратися моїм життям, як заманеться? Ти нікого не любиш, Арнольде. Ні Фіни, ні мене. Ти любиш тільки себе, Арнольде Дейч! Ти наймерзенніша людина, яку я знала!

Едіт вирвалася з його обіймів і пішла, грюкнувши дверима.

Попереду була кількагодинне конспіративне повернення додому. Ні… не додому. До Отто фон Фраузе. Власне, ще учора її дім, місце її душевного спокою було там, де був Отто.

Її шкіра все ще пахла поцілунками Арнольда Дейча.

* * *

— Він називає тебе штатним жеребцем, проституткою, яка обслуговує агенток радянських резидентур, які захандрили… Це правда?

Отто фон Фраузе сидів перед нею з закам’янілим обличчям.

— Все не зовсім так, Едіт… — відповів Отто з невластивою йому розгубленістю. — Жінки у нашій справі дуже потрібні… але часто діють нерозсудливо, емоційно. Вербуючи жінок до резидентур Іноземного відділу ОДПУ, лише у такий спосіб ми можемо дізнаватися, чим вони дихають насправді. Можемо контролювати їхні емоції і дії…

— Отже… контролювати, — безбарвно повторила Едіт.

— Так… — розвів руками Отто. — Контролювати. Через секс… У всякому разі вони вважають це стосунками.

— Яке збочення! — Едіт Тюдор-Харт криво усміхнулася.

— Чому ж… — зітхнув Отто. — Закохана жінка перетворюється на слухняну виконавицю, вона емоційно підпорядковується тому, кого вважає своїм мужчиною…

— Схоже, у ОДПУ начиталися Фрейда, — зневажливо пирхнула Едіт. — І багато у тебе таких… закоханих? Ну… яких ти обслуговуєш, контролюєш, тримаєш на гачку?

Отто нервово ковтнув повітря.

— Двадцять п'ять…

— А у Лондоні?

— Три…

— Отже… три, — з притиском повторила Едіт.

— Так.

— І на кожну, певно, ти маєш досьє, в якому увесь перебіг твого з нею «роману»?

— Так.

— І усе те потрапляє на стіл до Арнольда Дейча?

— Так. Він друга людина після Рейфа, керівника лондонської резидентури, — смиренно відказав Отто фон Фраузе.

Едіт затулила обличчя руками.

— Господи… I я — одна з тих, про кого ти доповідаєш Дейчу?.. Що ж ти там пишеш, у тому досьє, Отто?

— Геть про все. Центр має знати усі твої слабкості, вподобання, твої смаки, твої звички…

— Боже… Ти описуєш, як нас трахаєш? — із нотками істерики у голосі розсміялася Едіт.

— Так, описую геть усе… — Отто фон Фраузе до болю прикусив губу. — Я мушу. Це моя робота, Едіт, — додав він. — Дуже важлива робота.

— Який бруд!

— Ні! — Отто заперечливо похитав головою. — Ти не розумієш! Це важлива інформація. Центр повинен знати геть усе про життя своїх агентів, щоб надалі використовувати їх найефективніше. Хто знає, на якій ділянці роботи ти можеш згодитися більше!

Едіт знову розсміялася.

— Вони у Москві вивчають мої інтимні уподобання, смаки, щоб надалі використовувати мене більш ефективно… Господи… Яка ганьба!

Отто фон Фраузе знову похитав головою. З розгубленого вираз його обличчя став серйозним і зосередженим.

— Едіт… Ти маєш зрозуміти… Ставки дуже високі! Наша мета — не дрібні заворушки. Наша мета — світова революція! Усе змінюється дуже швидко, Іноземний відділ ОДПУ перебуває у фазі свого становлення, купа нових людей… Усе, що ми робимо сьогодні — тільки початковий, підготовчий етап! Перед нами стоять неймовірні завдання, ми маємо пробратися усюди, на всі щаблі світової влади будь-якою ціною, будь-якими способами!

— Забувши про власну честь і гідність?

— Про це — у першу чергу, — погодився Отто фон Фраузе. — Зрештою, тобі за це непогано платять.

— То ось що означає «принести себе на вівтар світової революції»… — Едіт Тюдор-Харт подивилася на гера Отто із неприхованою зневагою. — Гер Айсман натякав, а я не йняла віри… Отже, тільки у Лондоні ти в інтересах становлення Іноземного відділу ОДПУ трахаєш трьох агенток резидентури і кожна з них переконана, що ти кохаєш її до безтями. Кожна віддається тобі з відчуттям повної довіри, вивертаючи у найінтимніші хвилини свою душу, думки, своє нутро…

— Так… Усі двадцять п'ять. Переконані, — відповів Отто.

— Крім мене, — промовила Едіт. — Зі мною у тебе стався прокол.

— Так… — погодився Отто. — Бо я не знав, що сам закохаюся в тебе.

— Закохаєшся? — зневажливо кинула Едіт. — Ти? Штатний жеребець для внутрішнього використання? Знову брешеш? У вас із Дейчем ні півслова правди!

— Я ж розповів тобі усю правду, — проказав Отто. — Хіба ти забула?

— Так, розповів, але не всю. Тільки частину. Про найголовніше ти нічого не сказав. Я про все дізналася від Арнольда.

Отто похитав головою.

— Дейч — виродок. Йому не можна вірити.

— Та невже? А тобі? — Едіт зло подивилася на гера Отто. — Я знайома з Дейчем давно, я працювала з ним у Відні… Не знаю, що у нього у голові діється тепер, коли він майже очолив лондонську резидентуру, але тоді, у Відні, він був порядною людиною. А ти?

Отто похитав головою.

— Арнольд Дейч і порядність… речі несумісні. Він брехун, яких мало. І він знову маніпулює тобою. Він заздрить тобі, ненавидить мене… Власне, як і я його.

— Знаєш що, Отто… Мені байдуже до ваших міжусобиць, — проказала Едіт спокійніше, ніж розраховувала. — Я хочу вийти з гри. ХОЧУ ВИЙТИ З ЦІЄЇ БРУДНОЇ ЧОРТОВОЇ ГРИ! — повторила вона, бризнувши слиною на обличчя Отто фон Фраузе.

— Неможливо, Едіт, — похитав він головою. — Це гра до кінця, без зупинок і без виходу. Надумаєш вийти з гри — тебе просто знищать. ОДПУ не потрібні колишні агенти!

Кілька хвилин Едіт стояла задерев’яніла. Мозок у шаленому темпі обробляв інформацію — усе почуте від Дейча, від Отто фон Фраузе. Почувалася так, наче опинилася одразу у третьому колі пекла і той пекельний вир засмоктував її далі, — не звільнитися, не вирватися…

Зрештою… який у неї вибір?

Якщо вона відмовиться, завтра її тіло знайдуть у Темзі з простріленою головою. Якщо прийме правила гри…

Едіт облизала пересохлі губи.

Отто фон Фраузе дивився на неї, наче намагався проникнути у її спантеличені думки. Без сумніву… Він і виконає той вирок, тільки-но вона скаже «ні». Раніше треба було думати, Едіт! Раніше! Тебе відібрали, як морську свинку для дослідів, тебе вивчали, за тобою слідкували, твої дії аналізували — ще у Відні. Їм була потрібна така, як ти. А отже — ти достатньо цінна. Якщо ти погодишся і приймеш правила цієї гри — у тебе буде все. Дім, чоловік, сім’я, гроші, коханці… Але тепер, коли ти все, нарешті, зрозуміла… коли усвідомила, як із тобою жалюгідно повелися, ти маєш стати іншою!

— Ну, що ж…. — нарешті мовила вона уголос. — Арнольд сказав, ти скоро поїдеш із Лондона. До того ж після усього, що я дізналася, мені начхати, хто з вас більший брехун. Ви обманювали мене обидва. Користували обидва — кожен, як вам було завгодно. Створили з мене ту, ким я є сьогодні. Я заплуталася у вашій брехні і більше не бажаю вірити жодному з вас. Вам немає віри, Отто! Ні Арнольду Дейчу, який спланував обман і змусив мене покинути Відень, рідний дім, стати агенткою ОДПУ, ні тобі, бо ти скористався моїм вразливим становищем і закохав мене у себе, перетворив на покірну маріонетку, яка місяцями бажала тільки одного — побачити і відчути тебе знову. Але тепер усе скінчено, — промовила Едіт, повільно розстібаючи ґудзик за ґудзиком.

Її сукня впала до ніг, і Отто фон Фраузе розгублено підвівся, не розуміючи, чого вона бажає насправді.

— Дейч сказав, що ти штатний жеребець для внутрішнього користування… — з гіркою іронією у голосі повторила Едіт Тюдор-Харт. — Ну, то виконуй свою роботу. Це ж твій профіль — задовольняти агенток, коли вони хандрять. А потім забирайся під три чорти з Лондона або ж більше ніколи не потрапляй мені на очі, бо клянуся, я сама уб’ю тебе і не скривлюся…

* * *

Передсвітанкову тишу розірвав голосний телефонний дзвінок.

Арнольд Дейч, наче вжалений, підскочив у ліжку, босоніж кинувся до свого кабінету, звідки лунав той шалений дзенькіт. На ходу зачинив за собою двері. Він тільки вчора привіз Джозефіну з лікарні. Вона була все ще слабка, сон — запорука її подальшого одужання…

Підняв слухавку, упізнав голос Отто фон Фраузе.

Телефонувати сюди було небажано, але конспірація Арнольда Дейча була достатньо надійною, щоб у разі потреби… До того ж він очікував на цей дзвінок, як на манну небесну.

— Все пройшло, як ми сподівалися? — поцікавився він без передмов.

— Так. Я ж обіцяв… — проказав Отто фон Фраузе. — Недаремно я грався з нею стільки часу. Вона — особлива, амбітна. Усе спрацювало як по нотах. Почуте лише підштовхнуло її рухатися далі. Тепер вона щомиті собі доводитиме, що краща за нас усіх і вища за всі ці ігри. І працюватиме, як навіжена.

Арнольд Дейч усміхнувся собі під носа.

— Ми створимо для неї таку ілюзію. Дамо «свободу»… Ти потішив мене, старий. Шкода було 6 її втратити, еге ж? Вона дуже здібна…

— Так.

— І?..

— Так.

— Ну, ти молодець. Заздрю. І на сосну вліз, і у смолу не забруднився. Професіонал!

— Аякже… Правда, вона пообіцяла, що то було востаннє. Що то…

— Поживемо — побачимо, — гмикнув Дейч. — Як кажуть, ніколи не зарікайся. Переконаний, твій член, друже, не даватиме їй спокою і далі. І яка нам різниця, що за тим стоятиме — почуття чи банальна хіть. Добре… Решта — при зустрічі.

На тому боці дроту почулися гудки.

Арнольд Дейч поклав слухавку на телефонний апарат. Якусь мить стояв, вдоволено усміхаючись своїм думкам.

Едіт-Едіт… Ти наскільки розумна, — настільки ж і дурненька!

Спочатку, три роки тому, він сприйняв цю програму подвійного контролю відверто саркастично, навіть із відразою. Хіба таке могло спрацювати? Особливо коли йдеться про серйозні шпигунські ігри… Але, бач, спрацювало. Байдуже, якою ціною. Хіба революційні ідеали мають вартість? Спрацювало і у Лондоні, і у Парижі, і у Відні, і у Берліні… І працює уже третій рік… Схоже, там, у Москві, таки не дурні сидять. Як легко, виявляється, контролювати жіночий склад резидентур, коли маєш прямий доступ до їхнього серця… і усього, що нижче…

Позіхнувши, Арнольд Дейч почалапав до спальні.

Джозефіна кволо підвела голову.

— Що там, любий? — запитала у Дейча хрипким, зболілим голосом. — Що сталося?

— Нічого, Фіни… — із виразом безмежної ніжності Арнольд поцілував дружину у спітнілий лоб. — Усе в порядку. Усе в повному порядку, кохана. Спи. Ще дуже рано. Після такої великої втрати крові тобі треба багато відпочивати.

Відгорнув злипле волосся з її обличчя та шиї, знову поцілував у потріскані гарячі вуста. Відкинувся на подушку.

Все йде, як треба!

За кілька хвилин і сам, блаженно стуливши очі, заснув.

* * *

Від гера Отто Едіт вийшла на світанні. Попереду — кілька годин конспіративного добирання додому. Відчувала неймовірну втому. Від невтомної пристрасті гера Отто, яку всотувала у себе всю ніч. Від його і свого власного приниження, від усвідомленої брехні, від благань Отто залишитися з ним. Залишити цей зв’язок, бо він без неї… Вийшла втомлена, але повністю оновлена. Позбавлена ілюзій, сподівань і згубного бажання бути коханою.

Більше ні Дейч, ні гер Отто не мали влади над її душею. Так вона відчувала. Тепер вона цілісна… А у роботі… Якщо у неї немає вибору — у роботі вона підніметься на такий щабель, на такий рівень, коли її почнуть цінувати виключно за те, що вона — жінка. Цінувати, а не користувати. Арнольд Дейч плазуватиме перед нею. Вона стане кращою. Найуспішнішою «мисливицею за талантами» лондонської підпільної мережі ОДПУ.

І користуватиме їх усіх!

* * *

Обійстя мало романтичну назву «The Swallow» — «Ластівка», і Марко час від часу, коли бував з Елізабет тут, уявляв, що то не Вілтшир, не Англія. Бо гуляючи з Лізою гіллястим вишневим садом, милуючись блакиттю водяного плеса, що просвічувало за деревами, він відчував себе так, наче знову опинився в Україні, у рідному Кам’янці.

Бо тут так само гуділи над вишнями хрущі, бджоли збирали нектар із розквітлих вишневих пуп’янків, уздовж стежок квітнули різнокольорові півники, так само дихалося вільно і від того спокій огортав його душу.

Дивно. Він усе ще тужив за батьківщиною. Не переріс. Не позбувся цього суму. Це відчуття, наче нерозривна пуповина, зв’язувало його із батьківським обійстям через кілометри суші і морські простори. Що у ній таке є, у старій батьківській хаті на Польських фільварках? У поцвілому ауринією камінні старого Кам’янецького замку? У напуцованій за роки бруківці Старого міста? Чому його досі тягне туди?

Чи настане колись така мить, коли він зможе вільно, під власним ім’ям, не криючись, побувати у рідній стороні? Пройтися стежкою татового саду, помолитися на могилах своїх рідних на ТОМУ, старому цвинтарі? І за упокій душі «Червоної Офелії» теж… Просто помолитися.

По зеленому моріжку тьопала Маргарита, Елізабет підтримувала її за долоньки і тішилася кожному її новому впевненому кроку.

Вона була цілком поглинута донькою, тим більше, що тітонька Мег Сеймур, довгий час позбавлена галантного чоловічого товариства, не відпускала Марка від себе ні на мить.

У темно-синьому пальто і вигадливому старомодному капелюшку вона й сама нагадувала постарілу ластівку, для якої колишні польоти у вирії залишилися лише спогадами.

Тітонька Мег міцніше зіперлася на Маркову руку. Красномовно вказала сухим пальцем, на якому красувався великий сапфір кольору неба, у напрямку озера.

— Пройдімося, — додала вона, хоч Марко і без слів зрозумів її виразний жест.

Кілька хвилин вони повільно рухалися доріжкою із гравію, віддаляючись від Елізабет і Марго. Щойно відстань стала такою, щоб вітер не доносив звуку їхньої розмови до вух Лізи, тітонька Мег зупинилася і запитально глянула на Марка.

— Ну? — без передмов почала вона. — І чого ви чекаєте, юначе? За моїх молодих років таке недбальство до власної дружини у нашому колі помітили б одразу. І поповзли б негарні чутки.

Брови Марка здивовано піднялися вгору.

— Перепрошую, тітонько Мег… Недбальство? Я вас правильно зрозумів?

— Так, чорт забирай! — прошепотіла стара леді, поглядаючи у бік Елізабет. — Саме так, недбальство! — емоційно повторила вона. — Маргарита уже достатньо підросла, щоб Елізабет могла народити знову. Чому вона досі не носить живота перед собою?

Марко ледь стримався, щоб не розсміятися.

— Розумієте, тітонько Мег… — проказав дещо збентежено. — Е-е-е… Ми не поспішаємо. Немає куди поспішати… Звісно, що…

— Оце насмішив! — пхекнула тітонька Мег. — Не поспішають вони! Та ви, юначе, з Елізабет бачитеся ще рідше ніж зі мною, — знаючим тоном проказала вона. — Думаєте, я стара і нічого не розумію? Хочете піти сумнівним шляхом вашого тестя, мого брата?

Марко, стримуючи посмішку, похитав головою.

— Звісно, ні, тітонько Мег! Запевняю, у нас із Лізою усе не так… У нас все добре.

— Чорта лисого! — знову не вельми стримано проказала стара леді, прицмокнувши язиком. — Якби було добре, Елізабет вже б виношувала друге дитя… Це священний обов’язок кожної добропорядної англійської дружини. А Елізабет до того ж Сеймур! Їй є на кого рівнятися. Наша далека предкиня життя поклала заради продовження королівського роду.

Марко вже не знав, супитися чи сміятися.

— Ну… це вже занадто, тітонько Мег! — він примирливо погладив стару леді по руці. — Я поважаю родинні легенди Сеймурів. Але ж… минули століття. Часи змінилися, тепер усе інакше. На щастя, Елізабет — не Джейн Сеймур,[8] адже ви маєте на увазі цю нещасну англійську королеву. До того ж і я не самодур Генріх Тюдор.[9] Для мене головне — здоров’я і щастя моєї дружини, а не кількість дітей у домі.

Тітонька Мег, розчарована Марковою нетямущістю, зітхнула.

— Вважайте, Марку… Бідолашну матір Елізабет добив не рак, а постійна відсутність Річарда, Лізиного батька. Самотність і постійні чекання. Вона сохла за ним, а він навіть на її похорон не приїхав! Я гадала, ніколи не зможу простити йому це. Але заради Елізабет… — тітонька Мег скрушно зітхнула. — Якби він не проміняв її на свої безкінечні роз’їзди, на свої шпигунські ігри… Можливо, зараз цією доріжкою до озера з вами прогулювалася б не я, а Лізина матір.

— Я щиро співчуваю втраті Лізи… — Марко важко видихнув. — Але повірте, тітонько Мег, у нас з Елізабет все не так. Все… набагато краще. Я дуже її кохаю, у нас із нею чудова донька, взагалі все чудово і ніколи…

— Ви точнісінько як її батько, — перебила його тітонька Мег. — Навіть говорите його словами. Тепер я знаю, чому вона у вас закохалася. І чому Річард не був проти вашого шлюбу. Він побачив у вас, Марку, себе. Своє віддзеркалення!

Марко мовчав, не знаючи, які ще аргументи він може навести переконаній у своїй правоті старій леді. Усе його красномовство тут було 6 безсиле. Однак тітонька Мег знову зупинилася, повернулася до нього.

У її вицвілих, колись волошково-синіх очах майнула посмішка. Цей погляд… Тільки тепер він помітив, як схожа Ліза на батькову сестру. «Мабуть, у такому віці буде викапана тітонька Мег», — спало йому на думку, і від цього стало якось дивно.

Вона ж стиснула долоню Марка у своїй.

— Не ображайтеся, мій хлопчику. Я дуже вас люблю. Скільки я наслухалася про вас від Елізабет, поки ви були там, у Стамбулі… одному Богу відомо. І якщо вже ви із нею разом… — зітхнула стара леді. — Значить, сталося саме так, як і мало бути. Пробачте мені… — примирливо проказала вона. — Я направду зачепила делікатну тему… Але мені подумалося… якщо вас обкласти дітьми, може, ви покинете оту свою дурну службу?

Марко похитав головою.

— Тітонько Мег… У нас із Лізою ще будуть діти. Обіцяю вам! Але… роботу свою я не покину. Як не прикро мені вам це сповістити. Так вже воно є. І буде.

Стара леді звела делікатно підфарбовані вуста у тонку лінію.

— Повертаймося, — проказала дещо розчаровано. — Елізабет ще розсердиться на мене. Бачу, вас, як і Річарда свого часу, не переконати, — скрушно додала вона. — Але все ж… Ви таки не він. Річард замолоду був кар’єристом. А у вас немає цих устремлінь. Якісь свої причини, інші — є.

— Так, — кивнув Марко. — Є.

— І все ж… — тихо проказала тітонька Мег. — Не будьте немудрим, зробіть Елізабет ще одну дитину. Так вона буде менше страждати за вашої відсутності, Марку!

— Гаразд! — тамуючи усмішку і намагаючись бути серйозним, відповів він. — Зроблю. Обіцяю.

* * *

З їхньої останньої зустрічі минув заледве тиждень, та Едіт наче підмінили. Куди поділася її емоційність, жвавість у розмові…

Ображена. Звісно, все ще ображена — констатував про себе Арнольд Дейч. А яка 6 жінка на її місці не образилася? Від цього Дейча трохи шкребло всередині, але він був занадто зайнятий справами, щоб дослухатися до голосу сумління ще й у таких дрібницях. Зрештою… а чого вона, Едіт Тюдор-Харт, чекала? А lа guerre comme a la guerre — на війні як на війні. Зате он яка сидить тепер, спокійна, врівноважена, зібрана, відповідає на його запитання… Жодного натяку на те, що його не надто делікатна поведінка минулого разу зачепила її за живе, принизила.

Власне… то не вона була принижена ним, то він сам себе принизив в очах Едіт. А тепер вона вирішила робити вигляд, що нічого не сталося.

Отже, нічого не сталося.

— Справа з Мак-Мілланом просувається добре, — промовила вона аж занадто спокійно. — Він, на відміну від своєї дружини, людина тверезих поглядів, правильно оцінює ситуацію…

— Я так і думав, — Арнольд Дейч підійшов ближче, присів на краєчок столу просто перед Едіт. — Я так і думав. Однак не будемо поспішати. На якій стадії твій контакт із ним?

— Вони були з дружиною у моєму фотоательє тричі. Перший раз просто гуляли бульваром і місіс Мак-Міллан запропонувала йому зайти до мене. Ми нарешті познайомилася, — вела Едіт. — Пили чай. Ніяких зайвих розмов. Фотографування, діти, фотоальбоми… Він більше слухав, ніж говорив. Йому сподобалися запропоновані мною ідеї. Домовилися про фотопортрет їхньої доньки. Коли я поцікавилася, чи не могли ми пересікатися з ним раніше в одному з журналістських клубів, вдав, що не розуміє, про що я…

— Дуже добре, — кивнув Дейч. — Але підозрюю, що це ще не все.

— Звісно, ні, — похитала головою Едіт. — Перлася 6 я до тебе тільки через таке…

— Раніше ж перлася… — Дейч примружив очі і подивився на Едіт тим своїм довгим проникливим поглядом.

— До справи, Арнольде, — сухо кинула Едіт.

Він стиха гмикнув.

— Так… до справи.

— Вдруге прийшла сама місіс Мак-Міллан, — продовжила вона. — Спочатку. Ми обговорили тло для фотографії. Домовилися про день і час. Зізналася, що їй страшенно хочеться той сімейний портрет! Усе чекала, що з’явиться її чоловік, та марно. Коли вона пішла, почалося найцікавіше. За десять хвилин на порозі мого фотоательє з’явився він…

— Алекс Мак-Міллан? — уточнив Дейч.

— Власною персоною, — продовжила свою розповідь Едіт. — Мені здалося, він навіть зрадів, що розминувся з дружиною. Або ж спеціально так підлаштував. Спочатку ми перекинулися кількома словами про те, про се… Я розповіла, про що ми вже домовилися з місіс Мак-Міллан, натякнула на можливість зробити сімейний фотопортрет… Він наморщив носа, сказав, що не любить фотографуватися… та заради дружини і доньки мусить погодитися. Я вирішила, що варто ризикнути і запропонувала йому випити. Дістала з креденса пляшку бренді… Він не відмовився. Якось непомітно, — вела далі Едіт, — ми розговорилися. За третім келишком бренді він раптом розслабився і почав говорити… Наче це йому було вкрай необхідно і він нарешті знайшов вуха, які вислухають його потаємні думки…

— Про що ж він говорив? — поцікавився Дейч.

— Про гниль, у якій живе тепер Велика Британія, про те, як йому остогидло спостерігати усіх цих самозакоханих бонз на світських раутах та ділових зустрічах, про те, що ще ніколи британський народ не був таким близьким, аби змінити цю ситуацію… Що приклади таких перетворень є, і доволі успішні, що він хотів би побувати у Росії та подивитися, як усе там влаштовано тепер, за радянської влади… Дейче, у нього чіткі соціалістичні та антифашистські погляди…

— І що? — беземоційно проказав Дейч. — Соціалістичні та антифашистські погляди сьогодні у половини студентів Кембріжу! Але це не означає, що усі вони годяться для нашої справи.

— Звісно, ні, — відповіла Едіт. — Але ж слухай далі! Я сиділа і підтакувала, наскільки це було можливо, а потім спробувала направити розмову у потрібне русло…

— I? — знову нетерпляче запитав Дейч.

— Він наш! — тріумфуючи вигукнула Едіт Тюдор-Харт. — Ну, майже наш! Так, він був обережним, він не був емоційним, але з його слів я зрозуміла… Він натякнув мені, що готовий усім ризикнути, щоб змінити цей світ, бодай власну країну. Що давно подумував покинути журналістську роботу…

— Уся його цінність у тій журналістській роботі і доступі до усього, що вона дає! — гмикнув Дейч.

— І… попереджаю, — продовжила Едіт, — тобі, Арнольде, це, звісно, не дуже сподобається, але він днями вирішив вступити до компартії…

— Чорт! — вилаявся Дейч. — Оце до біса погано… Ми його просто засвітимо та й усе… Ти ж знаєш, усі, хто вступає до лав КПВ, потрапляють «під ковпак» британської контррозвідки!

— Я зробила усе, що могла, — зрезюмувала Едіт.

— До біса… Нічого ти ще не зробила! — вигукнув Арнольд Дейч. — Ти знайшла потрібну людину, людину на мільйон. Але щойно його ім’я опиниться у списках місцевого осередку компартії, ми засвітимо його… — безрадісно зітхнув він. — Так, Едіт, давай мислити тверезо і логічно, — рішуче мовив Арнольд Дейч: — Зв’язок нашої резидентури з Центром через Копенгаген — до самої дули! — проказав він, не вельми добираючи слова. — У лондонської резидентури поки що немає свого радиста, немає оперативного зв’язку… Поки ми почнемо узгоджувати кандидатуру з Москвою, пройде чимало часу… А Мак-Міллан у своїх ідеалістичних міркуваннях просто вступить до компартії і буде для нас втрачений… Цього не можна допустити!

Едіт прикурила нову цигарку.

— Арнольде, ну, ти ж сам казав, що усіх не завербуєш! — насмішкувато промовила вона.

Дейч блимнув на неї недобрим поглядом, зрозумів — вона дражнить його. Розігнав дим рукою.

— Так, казав! — відрізав він. — Але маємо цього прагнути, люба моя, тим більше, коли у людини такий потенціал і мотивація! Він хороший малий, цей Алекс Мак-Міллан! І то просто диво, якщо не знак! Ще учора я, читаючи в газеті його статті, думав, як добре було 6 зблизитися з ним і скільки користі могла б людина його ґатунку і зв’язків принести нашій справі, а сьогодні він сам іде до нас просто в руки!

— Що накажеш робити? — Едіт зміряла Дейча насмішкуватим поглядом.

— Ну, що… будемо діяти максимально швидко, на свій страх і ризик, нічого не узгоджуючи з Москвою… Зробимо Центру сюрприз!

Вона піднялася, пройшлася по кімнаті павою.

— Ну, то вважай, я вже полегшила тобі цю роботу…

— Яким чином? — поцікавився Дейч.

— Я обережно натякнула йому, що компартія — це, звісно, добре, але не зовсім те. Не для такої людини, як він. Не для його рівня. Що коли він відкрито вступить до лав компартії Великої Британії, то, маючи набутий досвід і зв’язки, а також певний статус у суспільстві, він навряд чи зможе принести велику користь, бо поважні люди почнуть його сторонитися… Що продавати на вулицях «Дейлі Воркер», як це роблять рядові комуністи, відомому журналісту Алексу Мак-Міллану аж геть не пасує…

— І як він зреагував? — поцікавився Арнольд Дейч.

Едіт задоволено усміхнулася.

— Бачив би ти його обличчя, Арнольде! Він аж просвітлів! Як чоловік, що збився у лісі зі стежки і раптом знову знайшов її! А ще я сказала Мак-Міллану, що якщо він справді серйозно цікавиться комуністичним рухом, то я готова познайомити його з однією вельми впливовою і серйозною людиною… — додала вона, не зводячи погляд із Дейча.

— Зі мною? — перепитав Дейч, щоб упевнитися, що Едіт нічого не плутає.

— А з ким, Арнольде? — округлила очі Едіт. — Звісно, з тобою!

— Розумниця! — Дейч не стримався і клацнув пальцями. — Розумниця, дівчинко! От за що я тебе люблю, Едіт! І що… що він відповів?

— Відповів, що має невідкладне робоче відрядження щонайбільше тижні на два… Тому, власне, і поспішав так вступити у лави компартії. Але коли повернеться, одразу прийде до мене у фотоательє і ми обговоримо усі деталі подальшої зустрічі з тобою…

— Браво, Едіт! Ти молодець!

Арнольд Дейч відкинувся на спинку крісла, не приховуючи задоволення.

— Ти ж відповідаєш за свої слова, Едіт? — перепитав він. — Вступати до компартії твій Мак-Міллан точно завтра не побіжить?

— Ні! — з притиском відказала та. — Не побіжить, Арнольде!



1933 рік, квітень.

Москва


Швед вмостився зручніше на жорсткому сидінні.

Під ними, далеко внизу, у темряві пропливав нічний Париж. Якийсь принишклий, заціпенілий цей Париж на Сені… Наче у передчутті біди.

Флемінг дістав із нагрудної кишені пласку срібну плящинку з коньяком, простягнув Маркові.

— Будете?

— Давайте. Не ми ж за кермом.

Зробив ковток. Пекуча рідина потекла тілом, зарухала кров, пришвидшила серцебиття.

— Дякую.

Флемінг і собі ковтнув. Блаженно заплющив очі.

— Ну, і як вам, друже, початок нашої мандрівки до радянської Росії?

Не почувши відповіді, Флемінг розплющив одне око, ковзнув поглядом у бік Марка:

— Щось ви не дуже радієте… А от я у передчутті.

— Це добре, що бодай хтось із нас у передчутті. Бо мене від однієї думки про совдепію нудить, — відказав Швед.

— Кажуть, там червону ікру їдять ложками, загортаючи у такі… як вони… млинці! — не вгавав Флемінг. — Цікаво, чим нас пригощатимуть у тому «Націоналі»?

— А ще кажуть, що в Україні цілі села вимирають від голоду, бо влада забирає у селян останню жменю зерна… — відповів Марко, дивлячись крізь скло на далекі вогні унизу.

Флемінг стенув плечима.

— Друже… Ну, справді, я усе більше схиляюся до думки, що усе це вигадки. Ну гаразд, не вигадки… але велике перебільшення… Ви ж чули, у тих ваших українських селах побували Бернард Шоу, Герберт Уеллс та навіть французький прем’єр-міністр Едуард Еріо… Ніхто там від голоду не помирає! Я читав їхні репортажі. Вони розповідали, що у селах працює здорова рум’янощока молодь, у хатах краса, на столах хліб і до хліба… Молоді спеціалісти отримують від влади все необхідне, житло, харчування, гідну оплату праці… Ну, Алексе… — розвів руками Флемінг. — Я сам вам привозив новини з Женеви, я чув на власні вуха усі ті моторошні розповіді на засіданнях Ліги Націй про опухлих людей і канібалізм… Але зважте самі: можливо, то просто перебільшення? Ну не може так завзято обманювати цілу Європу Герберт Уеллс!

Швед похмуро подивився на Флемінга.

— Звісно, не може. Бо вашому Герберту Уеллсу показали «потьомкінські дєрєвні» з рум’янощокими комсомольцями, а не справжні українські села, де люди пухнуть із голоду і їдять власних дітей…

— «Потьомкінські…» що? — перепитав, не зрозумівши, Флемінг.

— «Потьомкінські дєрєвні», вислів такий, — пояснив Марко. — В однієї з московських цариць, Катерини II, був фаворит, Григорій Потьомкін, якого вона наділила небаченими владою та привілеями. Він успішно розкрадав казну, вів розкішне життя, а люди в отій самій Україні, чи, як тоді її називали, Малоросії, вельми бідували. А коли цариця забажала побачити, за словами Потьомкіна, веселе та сите життя своїх підданих-малоросів, Потьомкін наказав звести вздовж слідування царської карети декорації, часто намальовані на полотні, які здалеку були схожі на справжні ошатні села… Цариця бачила ті муляжі, а не справжню біду і страждання людей… і залишилася дуже задоволена своїм царедворцем. Із того часу вираз «потьомкінські деревні» і з’явився…

— Ну… не знаю, — зітхнув Флемінг.

— Чого не знаєте?

— Ви мені друг, Алексе, я знаю, що ви людина чесна… Але все воно якось не вкладається у голові… Слухайте, Алексе… А у мене є ідея!

— Яка? — без особливого ентузіазму поцікавився Швед.

— А ось така, — жваво відповів Флемінг. — Коли прибудемо до Москви, я першого ж дня напишу Сталіну листа, попрошу його дати мені інтерв’ю. От і розпитаю його про голод в українських селах… і про все решту. Що скажете?

Швед не стримався і розсміявся.

— Ну ви як маленький, Яне… Чесне слово! Так Сталін вам і погодиться дати інтерв’ю про те, як морить голодом українців! Ні… спробувати, звісно, варто. Це була б сенсація. Сто очок для вашої журналістської кар’єри! Але навіть якщо таке і станеться, не очікуйте від Сталіна правди, як на сповіді… Власне, офіційну відповідь радянської влади ви уже могли прочитати в інтерв’ю, яке дав письменнику Герресу Джоунзу нарком зовнішніх справ СРСР Литвинов. Не думаю, що Сталін вам скаже щось інше…

— Так, я читав… — хитнув головою Флемінг. — «Ніякого голоду в Україні не існує і при написанні книг європейським письменникам це варто враховувати». І ще, «сама думка, наче радянська влада вбиває населення України шляхом голоду, є гротескною, бо Україна сама здатна прогодувати усю Європу без зайвих зусиль…»

Марко подивився на Флемінга, як на немудрого.

— Яне… будьте ласкаві, не нервуйте мене. Ця тема мені дуже болить і коли я чую подібні нісенітниці… Не хочу вас образити, але ви зараз говорите, як отой комуняцький запроданець, кореспондент «Нью-Йорк Таймс», Дюранті, який у своїх опусах розповідає про «чудове життя людей у СРСР» та заперечує наявність будь-яких проявів голоду в українських селах… Мені було б цікаво дізнатися, як саме він продався московській владі. За гроші чи його просто прихопили «за матню».

— «За матню»? — повторив Флемінг незрозумілий для нього вираз. — А що це означає? Друже мій, ви сьогодні просто сиплете афоризмами!

Марко стомлено махнув рукою.

— Добре… скажу англійською. «За гульфика». Так зрозуміло?

Флемінг аж скривився, мабуть, уявивши, як то воно, коли тебе «прихопили за гульфика» і згідно хитнув головою.

Марко тим часом знову завовтузився у кріслі.

— Давайте, Яне, краще подрімаємо. До Берліна ще летіти…

Флемінг знову відкоркував свою плящину, а у Шведа, тільки-но стулив очі, у голові закрутилися думки…


«Там, у Москві, у „Націоналі“ працює покоївкою наша людина. Цим каналом зв'язку ми ще жодного разу не користувалися, а впроваджували довго і ретельно, тож вважайте, будь-яке викриття агента Данусі поставить під загрозу усю нашу подальшу роботу. Через неї маєте отримати важливу інформацію…»

* * *

На Берлінському летовищі приземлилися, коли геть розвиднілося.

Чекати свого літака довелося недовго: поки пасажири після нічного перельоту переводили дух, новенький «Юнкерс Ф-13» вже муцувався на Берлінському летовищі.

Спільний витвір совєтів і німців, авіатранспортне підприємство «Дерулюфт», що займалося пасажирськими перевезеннями, з’явилося ще у 1923-му, за Леніна.

Спочатку такі перельоти були доступні виключно державним діячам радянської Росії та Веймарської республіки, але згодом кожен охочий при грошах міг перетнути повітряний простір над Прибалтикою.

Нова авіалінія «Москва — Берлін» бездоганно працювала в обох напрямках й обслуговувалася легкими літаками «Юнкерс Ф-13», які долали усі 1682 кілометри відстані між Москвою та Берліном за якихось десять годин.

Після кількох посадок, поки механік проводив технічне обслуговування й заправку літака, пасажири проходили митний і паспортний контроль у будівлі «Деролюфту» Смоленського аеропорту — першого контрольно-пропускного пункту на території радянської Росії.

А далі курс лежав уже прямісінько на Москву. Її легко було впізнати згори за численними золотими банями куполів, що зринали у небо серед сірої загальної маси будівель.

— Берлін — Кенісберг — Ковно — Великі Луки — Москва… — повторив замислено Флемінг, наче закляття. — Що накажете мені робити цілих десять годин польоту, Алексе? — патетично звернувся він до Марка, загортаючись у м’який теплий плед, щоб зігрітися.

— Не знаю, друже… — відповів Швед. — Спіть, читайте, думайте, робіть нотатки… Я ж тішуся часом, щоб трохи помізкувати.

— Так усе ж обмізковано за нас! — позіхнув Флемінг. — Наше діло маленьке…

— Не скажіть… Жоден із тих, хто за нас мізкував, не зміг передбачити, що вам спаде на думку звернутися з листом до Сталіна, — усміхнувся Марко. — Проте вважайте, до іноземних журналістів там буде дуже особливе ставлення.

— Уявіть, в конторі зажадали, щоб я був присутнім на усіх судових засіданнях, — раптом заговорив Флемінг, перебивши Маркові думки. — На коліні строчив донесення і чимдуж біг телеграфувавати свою писанину для «Рейтар»… Дурня якась! Як я зможу усе одночасно робити? До того ж вас поряд навіть не буде…

— Вам хіба не сказали? — Марко розплющив очі. — Готуйте свої замітки про перебіг суду. Нашого брата, швидше за все, триматимуть у судовій залі від ранку й аж до завершення засідання… а далі вечорами пантруватимуть, як курчат. Тож одному з нас і справді треба буде увесь час залишатися присутнім на процесі. Ось цим «одним» і будете ви, Флемінгу…

— А ви?

— А я, окрім іншого, забезпечуватиму оперативну доставку ваших звітів на телеграф, як і обіцяв, інакше ніяких новин для «Таймс» та «Обзервер» «сьогодні на сьогодні» не буде….

— Яким же чином? Ви ж не будете присутнім на засіданнях, — поцікавився Флемінг. — Як же мені ті нотатки вам передавати?

— У перервах між засіданнями, в умовлений час, скажімо, о 12:00 виходитимете до туалету і кидатимете через кватирку ваші цидулки… Я чекатиму на ваше послання внизу. Або ж знайду якогось хлопчика, який підбиратиме їх і носитиме мені, а я в свою чергу телеграфуватиму ваші тексти на Лондон. Головне — знайти вікно, яке 6 відчинялося.

— Головне, щоб хлопчик не носив мої нотатки одразу на стіл в ОДПУ, — мляво відповів Флемінг, потягуючи зі своєї фляги.

— Як хочете, мій друже, — усміхнувся Швед. — Тоді усе робитимете сам.

— Ні-ні, не думайте, що я сумніваюся у вас… Але ці російські хлопчики… — стурбовано пробурмотів захмелілий Ян знову. — Одного разу мені на очі втрапила історія про якогось Павлушу Морозова, що здав більшовикам рідного батька і діда, яких вважали занадто заможними…

— Куркулями, — поправив Марко.

— І це в радянській Росії називається геройством? — завершив Флемінг. — Дика країна! Дитина здає більшовикам своїх родичів і це вважається геройством! Я б навіть свою матусю не здав, хоч вона, повірте, іноді здатна виїсти мені мозок десертною ложечкою…

Марко гмикнув.

— От бачите, а ще намагалися переконати мене у порядності совєцької влади! Не смішіть мене так, Яне. Буду я вам за хлопчика на побігеньках… Крім того, я матиму ще деякі справи, тож мені краще не входити до зали суду.

— Справи у Москві… — проказав Флемінг, зітхнувши скрушно. — Друже мій… Це ж Москва! Це радянська Росія! Я вас не відпущу самого блукати вулицями цього непевного міста! Там усюди оці ОДПУшні нишпорки, оці совєцькі щурі!

Марко розсміявся. Відповів тихо, нахилившись до Яна.

— Повірте, то тільки звучить так страшно… До того ж… Хіба ми не британські журналісти, піддані Її Величності, щоб боятися совєцьких щурів?

* * *

Розкіш та помпезність «Націонали)» вразила Яна Флемінга з першого погляду. Побудований у 1900-1902-му роках за проектом петербурзького архітектора Олександра Іванова, готель «Національ» свого часу вважався одним із найреспектабельніших місць у Москві.

Після більшовицького перевороту він утратив свій первісний престижний статус і перетворився на гуртожиток для совєтських чиновників. До переїзду у Кремль, на третьому поверсі, у люксі № 107 мешкали навіть Ленін із Крупською… Однак совдепії потрібно було налагоджувати зв’язки з Європою, вражати іноземних гостей і демонструвати респектність країни Рад… Осоромитися перед іноземцями, звиклими до сервісу європейського рівня, що прибували до Москви у форматі дружньої співпраці, совєцька влада ніяк не могла.

Вже у 1931-му у пошарпаній будівлі «Націонали)» розпочалася масштабна реконструкція та реставрація колишньої розкоші інтер’єрів.

Щоб надати готельним приміщенням відповідного блиску, сюди звозили меблі з Царськосільського й Анничкового палаців та решти недограбованих більшовиками резиденцій вивтіканих московських й петербурзьких аристократів…

Правда, античних муз та Аполлона — вишукане майолікове панно, що прикрашало аттік будівлі і цілком природно вписувалося у попередню концепцію, замінили на інше, яке возвеличувало працю совєцького громадянина і було виконане у стилі монументальної агітації та пропаганди.

Та навіть ця прикрість не могла спотворити величі «Націоналю», а у 1932-му готель відкрив свої двері новим відвідувачам.

Отож Флемінг був зачарований, бо не очікував побачити щось подібне.

— Що скажете, Алексе? — плюхнувся він на ліжко, вистелене оксамитовим покривалом. — Оберете собі оцей номер, з видом на Кремль, чи той, інший?

— Інший, — коротко відповів Марко. — Відпочивайте, мій друже. Завтра нас чекає багато роботи…

Проте Ян і не думав дати собі спокою. Уже за десять хвилин він постукав у двері Шведового номера і поцікавився, чи спуститься той вечеряти до ресторану і чи не планує прогулятися весняною Москвою…

Марко крутонув біля рота пальцями, немов замикаючи його на замок.

— Яне… Ви усвідомлюєте, де ми знаходимося? — запитально поглянув він на Флемінга, коли спускалися у ліфті. — Менше говорімо.

* * *

Швед прокинувся ще до світання. Розсунув важкі шарлатові портьєри і глянув у вікно.

За склом Тверською уже гуркотіли автомобілі та рухалися перехожі.

У передранковій сутіні вони видавалися сірими тінями, що поспіхом зникали з поля зору, танули, тільки-но сягнувши протилежного кута віконної рами.

Відчуття, що він знаходиться у самому лігві звіра, не полишало Марка. То Флемінг сприймає усе як розвагу. Як пригоду…

Але не він.

Занадто близько він знайомий із цим звіром. Занадто добре знає його повадки.

Ще звечора Марко уважно оглянув номер — очевидних ознак підслуховуючих пристроїв не виявив, та вони могли бути заховані де завгодно: у завитках розкішної ліпнини під стелею, і в телефонному апараті, і навіть десь у вотерклозеті…

Найважливіше завдання на сьогодні — контакт із Данусею.

Коротка інструкція перед від’їздом затесалася в пам’ять і Швед прокручував її знову і знову…

«Там, у Москві, у „Націоналі“ працює покоївкою наша людина. Цим каналом зв'язку ми ще жодного разу не користувалися, а впроваджували довго і ретельно, тож вважайте, будь-яке викриття агента Данусі поставить під загрозу усю нашу подальшу роботу. Через неї маєте отримати важливу інформацію…»

О сьомій ранку за дверима Маркового номеру почувся легкий шурхіт.

Хтось тихенько постукав.

Підійшов, прочинив двері.

— Готельна обслуга, — почулося англійською.

Марко відчинив, не приховуючи здивування.

Перед ним стояла молода жінка. Кароока, чорнява з ретельно зчесаним волоссям.

На ній була темно-синя форменна сукня і білий накрохмалений фартух.

— Містере Мак-Міллан? — запитала вона.

— Саме так.

— Доброго ранку, — проказала вона майже досконалою англійською. — Перепрошую, що турбую, я ваша покоївка. Коли накажете прибрати у номері? — хитнула головою.

Біла накрохмалена коронка у волоссі хитнулася у такт її кивку.

Вона дивилася на нього, примруживши очі горіхового кольору.

— Міс, тільки не зараз! — роздратованим голосом проказав Швед. — Прибирайте номер за моєї відсутності, будь-ласка, а не коли я тут!

Дівчина тим часом пройшла усередину, дістала з-за нагрудника фартуха аркуш паперу й олівець.

— Так, звичайно, — проказала уголос ввічливо, як і належить обслузі готелю. — Як накажете, містере Мак-Міллан.

— Тільки нічого не мацайте! Усе нехай залишається на своїх місцях… — так само невдоволено проказав Швед.

Вона нахилилася над аркушем і старанно вивела українською:

«Я Дануся. Закінчую зміну об 11:00. Де і коли?»

— Так, звичайно! — відповіла вона уголос знову. — Звісно, я не торкатимуся ваших речей, тільки приберу у ванній та зміню рушники.

«Головний телеграф. При вході. 13:00» — відписав нижче Швед.

Вона уважно подивилася на нього. Губ торкнулася легка посмішка.

Дануся швидким рухом зім’яла аркуша і вказала поглядом на сірники.

Швед кивнув.

Вона повернулася і пішла, притуливши пальця до вуст на прощання.

Коли вона зникла за дверима, Швед розгорнув аркуша.

Якусь мить вдивлявся у написаний українською рядок…

Чиркнув сірником. Підпалив аркуш, кинувши його на мідну тацю.

Усміхнувся своїм думкам. Тепер, у цьому лігві червоного звіра, він був не один…

* * *

Флемінг нервував, як ніколи.

Навіть програвшись до нитки у харбінському клубі леді Чеддерс, він почувався повністю у своїй тарілці!

Навіть коли, рятуючи життя Алекса Мак-Міллана, мчав нічними вулицями Харбіна до британського консульства, відчував шалений адреналін та дивовижну впевненість!

Але зараз… Це був його перший професійний досвід такого серйозного формату!

Занурений у роздуми Флемінг здебільшого автоматично продемонстрував схожому на гобліна рябому чоловічкові у військовій формі свої документи, повернув простягнуту йому папку, знайшов своє ім’я у списку акредитованих іноземних журналістів і розписався у графі навпроти.

Відмітивши свою акредитацію, він уже збирався пройти у зал, коли отой рябий чоловічок за конторкою подав голос:

— А містер Мак-Міллан, ваш колега? Він сьогодні вранці не відмітив свою акредитацію.

Ян аж розгубився від несподіваного усвідомлення того, що оцей непоказний рябий щур володіє англійською і запитав його отак прямо.

— Так, маєте рацію, його немає… — зусиллям волі опанувавши себе, люб’язно відповів Флемінг.

— Його судове засідання хіба не цікавить? — гмикнув рябий. — Ви ж, здається, разом із ним прибули до Москви й оселилися в «Націоналі»?

Звісно, вони усе знають, усіх іноземців контролюють… Треба бути справжнім дурнем, щоб сподіватися, що буде інакше.

Треба бути вкрай обережним й інших попередити — розмовляти лише про незначущі речі. Їх слухають. Їх розуміють! І Алекс… він же збирався потім піти на зустріч з якимось людьми… А якщо його і на вулиці будуть пантрувати?

— У нас із паном Мак-Мілланом взаємовигідний розподіл праці, пане…

— Товаріщ Сабуров, — відказав той. — Панове — це у вас…

— Товаріщ Сабуров, — повторив Флемінг, усміхаючись. Це кумедне прізвище повеселило Яна. Раптом він відчув себе вільніше… — Розумієте, товаріщ Сабуров, містер Мак-Міллан терпіти не може одноманітності судових засідань. А я обожнюю писати гарячі матеріали. Тож… від кожного по здібностях, кожному… за потребами… Здається, якось так говорив ваш товариш Ленін…

Рябий щур криво усміхнувся. Флемінг видихнув.

Цитату, яка так влучно злетіла з його язика, він випадково підгледів ще у Харбіні в якійсь статті про совдепію…

Але ось же, стала в пригоді!

А далі Ян перетворився на одне суцільне вухо, аби не впустити нічого із того, що відбувалося у Колонному залі колишнього Дворянського зібрання, який тепер слугував залою суду.

Швидко занотовуючи усе, що видавалося йому важливим, Ян одночасно намагався у голові вибудувати зв’язний текст, який Алекс Мак-Міллан відправить до Лондона.

«Чорт!» — обурювався він, вдивляючись у понурі обличчя своїх співвітчизників, британських інженерів «Метрополітен Віккерс».

Поки обвинувач Вишинський таврував та ганьбив нещасних англійських метробудівничих, вони були, наче з хреста зняті. Кивали головами, висловлюючи згоду кожному новому словесному нападу Вишинського.

«Та вони наче заведені, в усьому підтакують обвинуваченню! Як же їх можна захищати, коли вони згодні з усім, що на них чіпляють! — подумки обурювався Флемінг. — Схоже на те, що їх добряче залякали…»

Під час короткої проміжної перерви Ян устиг перекинутися кількома словами з колегами і одним з обвинувачених.

Потроху у нього почала вимальовуватися розповідь, яку можна було 6 із номера в номер продовжувати, ведучи читача до завершення судового процесу…

«…Що ж, сьогодні, 12 квітня 1933 року наші читачі мають унікальну можливість дізнатися цю історію з перших рук, просто з зали судових засідань, де відбувається це жалюгідне судилище над нашими співвітчизниками…» — сміливо вивів Флемінг. Рядки лягали один за другим і що далі він писав, то твердішою ставала його рука і зростала впевненість. Він не буде боятися совєцьких щурів! Він британський журналіст і буде писати правду! Правду, про яку мусить дізнатися увесь світ.

«Зрештою, усе виглядає вельми не до честі радянського уряду, — повів далі він. — Ось враження, які вдалося скласти під час перебігу першого дня розгляду цієї неприємної справи та вислухавши потік обвинувачень прокурора А. Вишинського, — продовжував Ян. — Відомо, що співпраця „Метрополітен Віккерс“ з імперською Росією розпочалася ще до революції і була успішно поновлена у 1923 році уже з радянською владою…

Цьогоріч СРСР повинен був розплатитися з „Метрополітен Віккерс“ за поставлене і змонтоване компанією обладнання.

Сума справляла враження: кілька мільйонів рублів золотом і півтора мільйона фунтів стерлінгів, яких у країни, виснаженої військовими потрясіннями, голодом та розрухою просто не було.

З огляду на події, що послідували за тим, можна припустити, що радянський уряд почав шукати не надто гідні способи скорочення боргу, наприклад, шляхом висунення претензій до „Метрополітен Віккерс“, звинувативши компанію у неякісно змонтованому обладнанні та пов'язаній із цим аварії на виробництві. Останнє справді мало місце. Однак наші співвітчизники змогли чітко пояснити ці прорахунки непрофесійністю радянських монтувальників, та, що найгірше, небаченими для британської ретельності ударними темпами роботи, за яких годі належно дотримуватися якості.

Тоді, вочевидь, в ОДПУ, не довго думаючи, знайшли інше пояснення: саботаж і диверсія британських спеціалістів!

Схоже, радянський уряд не дуже переймається тими зовнішньо-політичними та економічними наслідками, які може викликати подібне приниження та безглуздий наклеп, зведений на наших співвітчизників, що прибули до радянської Росії з метою співпраці.

Але про все по-порядку.

Особлива увага ОДПУ щодо компанії „Метрополітен Віккерс“ давно не була таємницею для тих, хто мав відношення до діяльності компанії в Росії… — строчив Ян Флемінг. — У грудні 1932 року з'явилися перші ознаки того, що увага з боку ОДПУ посилюється… Одного разу, ближче до завершення 1932 року, під Ленінградом пропала літня російська домробітниця на прізвище Рябова, що працювала у родині співробітника „Метрополітен Віккерс“ Макдональда. Більше її не бачили і звісток про неї не було. Потім у січні секретаря компанії Анну Кутузову заманили в ОДПУ, де протримали близько доби і допитали. Відчуття, що в будь-який момент може початися атака, стало настільки гострим, що Монкхауз, головний представник компанії в Москві, вирушив до Англії, маючи намір роз'яснити положення справ радянському торговому представнику в Лондоні. В ході зустрічі з ним Монкхаузу були дані категоричні запевнення, що боятися „Метрополітен Віккерс“ нічого, що компанія має дуже хорошу репутацію і що ніяких претензій ні до Монкхауза, ні до інших співробітників немає. Тому Монкхауз може повертатися в Росію і продовжувати свою роботу без найменших побоювань стосовно будь-яких переслідувань…

…За день до арештів Монкхауз говорив Родену, одному з інженерів компанії, який виїхав до Англії 12 березня, що, згідно з дослідженням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе, перспективи компанії в Росії були райдужні, як ніколи…

Незважаючи на все це, ОДПУ провела обшуки в офісах компанії і оселях співробітників, 19 із 40 співробітників компанії були арештовані…

Зовсім скоро, шановні читачі, у мене з'явиться можливість у всіх подробицях описати те, що відбувалося під час перебування наших інженерів у в'язниці на Луб'янці і в ході спроб вибудувати звинувачення проти них. Дізнатися більше можна буде вже у наступному номері…»

Задоволений собою, Ян глипнув на годинника. Майже дванадцята!

Тепер залишалося зробити оте, домовлене з Алексом — піти до чоловічої вбиральні, і звідти, відчинивши кватирку, кинути Мак-Міллану згорнуті щільною руркою аркуші.

Швед уже стояв там, унизу, знічев’я димлячи цигаркою.

Флемінг озирнувся — у вбиральні нікого. Виліз на підвіконня, помахав Алексу рукою, щоб той підійшов ближче; шарпнув ручку квартирки. Рама задрижала, але піддалася. Згорнуті й закріплені шпилькою для краватки аркуші приземлився просто Шведові на долоні.

Марко миттю заховав їх до кишені, кивнувши головою Флемінгу на прощання.

— Алексе… — гукнув Ян достатньо тихо, але так, аби Марко його почув: — Їм відомо, що вас сьогодні не було на засіданні. Вони пасуть усіх нас…

— Думаєте, я того не знаю? — усміхнувся Швед, салютуючи йому рукою.

— Будьте обережний… — знову гукнув Флемінг навздогін. — А у разі чого одразу вимагайте присутності нашого консула!

— Добре, Яне… Так і зроблю.

Марко додав кроку і скоро завернув за ріг будівлі.

— Щасти тобі, друже! — проказав Флемінг, затуляючи вікно й аж здивувався своїй раптовій сентиментальності. За час, проведений зі Шведом у Харбіні, він і справді наче поріднився з ним. — Щасти тобі… — повторив і пішов до зали суду. Перерва скінчилася…

* * *

Кращого кур’єра, ніж Швед, Флемінгові було годі шукати. Марко озирнувся навколо — за ним не було жодного спостереження чи супроводу. Трохи покружлявши сяк і так, аби переконатися, що його не пасуть, він без пригод дістався центрального телеграфу на М’ясницькій.

Ну ось… тепер, передавши Флемінгове повідомлення на «Рейтар», можна було братися і до своїх справ, тим більше, що здоровенний годинник у приміщенні телеграфу показував майже першу.

Коли він заходив до будівлі Головпоштамту, біля центрального входу ще нікого не було. Але за час, поки він відправляв Флемінгові нотатки, Дануся уже могла підійти.

Цим каналом ніколи раніше не користувалися…

Люди Коновальця ще у Лондоні запевнили Марка, що то його довірена людина, на яку можна цілком покладатися.

Іноді полковник і справді діяв аж занадто сміливо.

Його ідея створення мережі ОУН по Західній Європі не завершувалася, власне, територіально Західною Європою.

Маючи давні зав’язки та напрацювання, Коновалець, цілком природно, мав своїх людей і в Східній Україні, і під самим носом у Сталіна, в Москві — ретельно законспірованих агентів, таких як Дануся, які тільки й чекали свого часу, щоб вступити у гру.

Задуми Коновальця були грандіозні і багатьом видавалися нереалістичними… Але ж ось як він вправно розігрує карту Зеленого Клину!

А скільки ще українців, котрі прагнуть повернути собі батьківщину, розсіяно світами!

Марко іноді відчував у тому прагненні старий юнацький романтизм, бо з власного досвіду знав — то не так просто.

І хоч часом відчай підступав до горла — з кожним, навіть маленьким успіхом його віра оновлювалася й оживала знову.

Ще настане їх час! НАСТАНЕ!

Можливо, Дануся повинна передати йому інформацію про те, як тут розвивається мережа, як ідуть справи… або…

Її впроваджували довго й ретельно, тримаючи для особливої нагоди… І ось, судячи з усього, така нагода трапилася…

Марко, звісно, не міг знати про усі плани полковника… Попри взаємну симпатію, їхня співпраця (після того як Швед перебрався до Франції, а згодом і до Лондона й завдяки Сеймуру почав працювати у С.І.С.) була хоч і плідною, але досить ситуативною й опиралася на давнє знайомство Коновальця зі Всеволодом Змієнком.

Не послухати останнього — усе ще свого прямого командира по лінії спецслужби Генштабу УНР — Марко ніколи б не посмів, а сміливість і задуми одного з легендарних воєначальників української доби УНР, полковника Коновальця просто вражали…

Вона прийшла. Стояла біля центрального входу Головпоштамту геть не схожа на ту скромну покоївку, що увійшла до його номеру вранці.

Щось шукала у сумочці.

Темно-вишневе пальтечко гарно облягало її стрункий стан, волосся, хоч і було так само гладенько зачесане, ховалося під елегантним маленьким капелюшком, прикрашеним срібною шпилькою.

Побачивши Марка, вона ледь помітно усміхнулася, і коли він порівнявся з нею, ступила вперед.

— Ідіть за мною, — сказала тихо.

Тепер він слідував за Данусею, як за дороговказом.

Йшла попереду швидким, енергійним кроком і Швед мимоволі замилувався нею…

Йому казали, що вона — українка… З-під Києва родом. Як сталося, що доля закинула її до Москви, та ще й працювати покоївкою у «Націоналі»? Як їй вдалося не викликати ніяких підозр? Як їй ведеться у цьому звіриному лігві?

Судячи з елегантного вигляду, Дануся не бідувала… Отже, змогла проникнути глибше. Змогла стати своєю…

Чомусь йому стало не по собі, коли уявив, що цій вродливій чорнявці доводиться догоджати совєцькій наволочі, щоб бути «своєю»…

На пристойній відстані він ішов за Данусею іще сірим після зими сквером.

Людей на центральній алеї — заклопотаних, понурих чи жваво крокуючих повз Шведа, — було не багато, тож орієнтуватися на пальто вишневого кольору не складало труднощів.

Куди вона його веде?

А Дануся тим часом пройшла сквер і звернула на бічну вулицю, до старого будинку. Біля під’їзду швидко озирнулася, чи він іде за нею, і відчинила двері…

Вона хоче, щоб він ішов слідом за нею до того будинку? До чийогось помешкання? Так не домовлялися!

Він бачить її вперше. А якщо Дануся — не Дануся і та квартира напхана чекістами, і його отак візьмуть, ні за цапову душу?

Чорт… Йому навіть умовного знаку ніякого не казали зауважити — на вікні чи біля під’їзду… Він не самогубець.

Не так він уявляв собі контакт із Данусею… Навпаки, його просили бути обережним, аби ніяким чином не викрити…

Марко сповільнив крок.

Що робити? Що тепер робити?

Іти слідом за нею, можливо, просто у лапи ОДПУ?

Якусь мить він споглядав під’їзд, в якому зникла Дануся.

Він не буде поспішати. Ще є час. Він не піде туди за нею сьогодні.

Це не Харбін.

Якщо хоче — нехай передає йому інформацію просто в готельному номері, в записці.

Повернувся і пішов у зворотньому шляху до «Націоналів».

* * *

Флемінг з’явився о сімнадцятій. Увійшов втомлений, аж якийсь посірілий.

— Я голодний, наче звір, — проказав він мляво.

— Добре, — хитнув головою Марко. — Ходімо, щось замовимо собі на вечерю… Але перед тим, може, трохи пройдемося, поки нам будуть сервірувати?

Ян мовчки кивнув.

Уже на вулиці, відійшовши від «Націоналю» подалі, запитав:

— Ну, як усе пройшло?

— Добре. Усе передав. Ваші нотатки, Яне, уже, напевно, друкують… — відповів без особливого ентузіазму Швед. — Ну а Сталін, мабуть, перечитав їх уже тричі…

Флемінг вдоволено гмикнув.

— Думаєте?

— Звичайно. Йому, без сумніву, усю інформацію кладуть на стіл…

Ян замислився.

— Знаєте, Алексе… Десь у глибині душі я мрію почати писати… Поринути у літературну творчість… — мовив він. — Поки що у мене для цього не вистачає часу, та й над сюжетом треба ще попрацювати… Але повірте, підходящого героя я уже маю.

— Невже? — усміхнувся Швед.

— Так, Алексе… Це буде чоловік нашої з вами професії…

— Британський журналіст? — з іронією в голосі проказав Марко.

Флемінг усміхнувся.

— Британський шпигун, — проказав тихо. — І він під носом у ворога творитиме карколомні речі… — продовжив він. — Назву його… якось так… хвацько, як удар… наприклад… Бонд! Джейкоб Бонд! Ні… не Джейкоб…

— Може, Джеймс? — запропонував Марко.

— Точно! Джеймс Бонд! Звучить! — розсміявся Флемінг знову. — І його прототипом будете ви!

— Я? — здивувався Марко. — Але нічого такого карколомного я не творю…

— То вам так здається, — зітхнув Флемінг. — Повірте мені, мій друже… з того, що я про вас знаю, — то ви себе просто збоку не бачите… Хех-х-х… Шкода, що зараз у мене немає для літературних експериментів ні часу, ні можливості… А як ваші сьогоднішні справи? Усе склалося?

— Ніяк. Не склалося, — відповів Марко. — Оце, власне, тому і не в настрої жартувати, Яне… Нічого не склалося. Я відмінив усе в останню мить… Багато ризику.

— Може, так і краще?

— Може… Кутузову бачили? — поцікавився Швед.

— Бачив… Але вирішив не поспішати. Її не викликали як свідка… Нехай виступить, тоді матиму привід підійти.

— Гаразд, — погодився Марко.

— Думав, вона розкішна блондинка, з отаким бюстом і довгими ногами… — пхекнув Флемінг. — А вона… звичайна собі жінка. Навіть така, пухкенька…

— Ну, — Марко розвів руками, — може, Річардсу саме такі і подобаються…

— О, друже, я таки написав листа Сталіну! — не без самовдоволення проказав Флемінг. — Попросив його дати мені інтерв’ю… І вже відіслав.

— От ви теж, наче голий у терня! — Марко потер лоба. — Але, з іншого боку, чому б і ні! Контора буде в захваті, якщо усе вдасться.

— Відмовить… — махнув Ян рукою. — Він відмовить — то безперечно. То так… на «а раптом!»

— А раптом не відмовить? — проказав Швед, усміхаючись. — У будь-якому разі можете розраховувати на мене, я із радістю віднесу вашу писульку на телеграф!

* * *

Дануся не з’являлася у готелі ні наступного, ні третього дня. На четвертий вранці тихий стук у двері повідомив Маркові — то вона.

Він відчинив, впустив її.

Дануся привіталася. Була знову скромною покоївкою, без будь-яких слідів косметики на обличчі, у форменій сукенці й фартухові.

У руках тримала чисті рушники і постільну білизну.

— Мадемуазель, я ж просив вас: робіть свої справи тоді, коли мене немає у номері! Ви відволікаєте мене! — гримнув Марко на покоївку.

— Так, пане… Звісно, — тихо відповіла вона. — Я уже йду, пане…

На якусь мить з-під стосу рушників витягнула цидулку і подивилася на Марка.

— Усього доброго, містере Мак-Міллан, отож, я зайду пізніше і приберу за вашої відсутності!

Щойно Дануся зникла за дверима, Марко розгорнув записку.

«Прошу, вірте мені! Інформація дуже важлива. Мова йде про Раковського. Чекатиму на вас сьогодні біля головного телеграфу о 13:00. Дануся».

Раковського? Якого Раковського? Отого старого комуняцького гімняра, який у двадцять шостому був совєцьким послом у Франції і, безперечно, міг за вказівкою Москви особисто координувати вбивство Симона Петлюри у Парижі? Недобитка, який українську націю називає «вигадкою інтелігентів»?

Марко дивився, як догорає Данусина записка, а подумки намагався зрозуміти, наскільки важливою може бути інформація про людину, яку Сталін уже кілька років як спровадив у заслання…

* * *

Усе повторилося так само, як і учора. Флемінг кинув йому у кватирку згорнуті аркуші нової статті. Марко їх підібрав і вирушив до Головпоштамту.

Дануся була уже там.

Після того як відправив матеріали, він рушив через сквер до уже знайомого будинку.

Вчорашні думки про ризикованість такого візиту не полишали його, та іншої ради, схоже, не було.

Увійшов слідом за нею.

У вітальні стояли сутінки. Дануся клацнула вмикачем і повернулася до Шведа.

— Проходьте. Не хвилюйтеся, тут безпечно, — проказала нарешті українською.

Марко роззирнувся — звичайна собі квартира, без зайвої розкоші, але й убогою її не назвеш.

— Чиє це помешкання? — обвів він поглядом кімнату.

— Одного чекіста, — просто відповіла Дануся. — Леоніда Ригаля… Він відповідає за встановлення прослушок по Москві скрізь, де у тому виникає необхідність…

— Ти привела мене додому до чекіста, який встановлює прослушки? — здивувався Марко.

— Так, привела, — розвела вона руками. — Бо тут нас ніхто не почує. Хто при здоровому глузді встановлюватиме прослушку у власному домі? До того ж, — із гіркою іронією в голосі проказала Дануся, — останні тижні Ригаль дуже заклопотаний, роботи багато. Приходить додому пізно увечері.

— Ти живеш із чекістом? — запитав Марко, намагаючись скласти в голові усе докупи.

Вона зітхнула.

— Яка різниця… Живу, не живу… Кожен із нас робить свою роботу у тих обставинах, які має… Я мусила убезпечитися. А з Ригалем я під захистом.

— Гм… — усе, на що спромігся Швед. — Ну, я тебе уважно слухаю, Данусю… Що там із Раковським? Невже таки помер?

— Зачекайте… Ось, — вона дістала з шафи конверт і простягнула його Маркові. — Наскільки мені відомо, новини про його смерть муцувалися уже кілька разів… Але він не помер… У Барнаулі він зараз… Алтайський край. У засланні. Зі мною зв’язався один наш побратим із Барнаула… — продовжила Дануся. — Їм вдалося налагодити український національний центр, навіть воєнізований загін створити… Там, на Алтаї, далеко від Москви та Сталіна живе купа українців, у яких є мрія ще коли-небудь побачити свою батьківщину. І вони понад усе хочуть стати частиною нашої спільної боротьби.

— До чого тут Християн Раковський? — запитав Марко.

— Його перевели до Барнаула три роки тому, з Саратова. Вам відоме його ненависне ставлення до усього українського, але там, на Алтаї, він, мабуть, уперше усвідомив, що являють собою українці. У Раковського там життя не з медом… суворі зими для південця важкі, крім того моральні знущання совєцької влади, за яку він вперто боровся… Словом, нашим вдалося переконати Християна Раковського у тому, що в обмін на відповідні заяви для світової спільноти та оприлюднення певної інформації з його боку йому організують втечу і доправлять до Європи. У безпечне місце, де він спокійно доживатиме з дружиною старість…

— Втечу? З Барнаула? — перепитав Марко, подумки уявляючи карту радянської Росії.

— Так… — закивала головою Дануся. — До Китаю… То, звичайно, не так легко, але можливо зробити. На Алтаї багато наших, тому зорганізувати втечу Раковського до Китаю вони зможуть… Доправити бодай до Урумчі. То містечко таке на китайській території. Далі потрібна допомога… Прийняти його і вивезти хоча б до Японії. А звідти…

— Слухаю тебе… якась фантасмагорія, — замислено проказав Марко. — Де Барнаул, де Японія… Раковський, звісно, фігура знана і його заяви могли 6 багато шуму в Європі наробити… Але ж така далечінь… Це ж Алтай! Стільки ресурсів і зусиль потрібно… І місцевість… Гори, суворий клімат… Навіть не уявляю…

— Ви вважаєте то геть нездійсненим? — запитала Дануся.

— Ну… — похитав головою Марко, — Маннергейм і Пржевальський свого часу ту дорогу якось подолали… Але Раковський — не тренований хлоп із «Россійского гєографічєского общества». І вже давно не молодий віком.

— Він дав згоду, — відповіла Дануся. — Він дав згоду на співпрацю. Він готовий здати їх усіх до чортової матері! І він… ще не такий старий.

— Ну, добре… А що у конверті? — поцікавився Марко.

— Карти, креслення місцевості. Аби усе спланувати і прокласти можливий шлях від Урумчі до найближчого місця, де б Раковського могли прийняти наші і вивезти до Європи.

Швед провів рукою по обличчю. Він чекав почути що завгодно, отримати яку завгодно інформацію. Тільки не ось таку фантасмагоричну пропозицію — організувати втечу Християна Раковського з найдальшого закутка колишньої Російської імперії!

— Гаразд, Данусю… Мушу йти, — проказав він, ховаючи конверт. — Те, що ти мені переказала, — дуже важливо. Я усе передам, коли дістануся Лондона.

Вона заледве приховувала сльози в очах.

— Так, ідіть… Коридор наскрізний, тож краще вам вийти у двір, обійти будинок довкола і тоді вже через сквер… Шкода, що у нас немає можливості довше поговорити. Ви перший… за довгий час. Тут. Із наших… Розумієте?

— Розумію, — Марко стиснув її руку. — Важко тобі тут?

— Терпимо. Інакше давно 6… зачепилася до гілляки.

Швед зітхнув.

— Боже, Данусю… ні! Ти ж тут наче по своїй волі… Тебе ніхто не силував.

— Так, — зітхнула вона. — Але іноді це вище за мої сили…

— Тримайся… Можливо, я знайду якийсь спосіб тебе звідси вивезти… Не думаю, що то геть неможливо.

— Ні! — похитала вона головою. — Занадто довго і ретельно мене впроваджували сюди… Я не можу просто так усе покинути і зрадити усіх… А раптом щось зміниться і я буду потрібна тут, у Москві… Ось як зараз! Мені вдалося підібратися трохи ближче, ніж іншим…

— Тримайся! — повторив Марко, бо більше не мав чого сказати. — Тримайся, Данусю…

Вона глянула на нього і прошепотіла:

— Обіцяйте… Обіцяйте, що не поїдете, не попрощавшись зі мною.

— Обіцяю…

* * *

Що ближче Марко підходив до «Націоналю», то менш фантасмагоричним йому видавалося те, що він почув від Данусі.

Вивезти Раковського з Барнаула через Алтай, через територію Китаю і справді було неймовірною авантюрою. Але від однієї думки про те, що у Європі, маючи гарантовану безпеку, Християн Раковський міг заговорити, зробити голосні заяви, нарешті, назвати імена замовників й організаторів убивства Петлюри, оголосити їхні імена на увесь світ… під таким кутом споглядання ця авантюра переставала видаватися нездійсненною і вимагала детального обмізкування і чіткого плану.

У Марка аж у голові заскрипіло від напруження.

Усе можливо! Він зробить це! Він зробить!

Занадто гострий біль він пережив тоді, коли Петлюра, закривавлений, помирав на його руках… Занадто важкий крах зазнали усі їхні сподівання й надії… Зрештою… Вільна Україна зазнала краху…

І ось у їхніх руках може опинитися людина, слова якої усе перевернуть із ніг на голову!

* * *

Флемінг тим часом, цілими днями замкнутий у просторі будівлі, де відбувався судовий процес над метробудівцями, не переставав демонструвати чудеса винахідливості.

Якимось дивом йому вдалося роздобути лист, відправлений Монкхаузом Річардсу. Лист так і не досягнув свого адресата, а одразу потрапив до рук слідчих ОДПУ. Флемінг підкупив вартового просто у залі суду і вже наступного дня мав його оригінал.

— Ось, — Ян простягнув Маркові складені вдвоє аркуші, коли вони вечеряли в «Московському» на першому поверсі «Націоналю». — Це треба буде відправити для «Рейтар» зранку, Алексе. В обід буде ще.

— Як завжди, — кивнув Марко. — Я буду, як завжди, під вікном співати серенади…

— Дивно, що нас іще не заштопорили за таку оперативність, — гмикнув Флемінг. — Ви самі казали, Алексе, що Сталін перечитує усю мою писанину…

— Переконаний у тому, — кивнув Швед. — Читає, ще й як.

— Ну, тоді йому також цікаво буде побачити очима іноземців нутрощі лубенської в’язниці… — білозубо вишкірився Флемінг.

Марко підвів здивований погляд.

— Це те, про що я думаю? — вказав він поглядом на складені аркуші.

— Так, мій друже. Я роздобув лист Монкхауза… — кивнув Ян. — Просто з затінків совєцької тюрми. Правда, довелося витратити усі свої рублі… Але воно, я скажу вам, того вартувало.

Марко відклав виделку, розгорнув аркуші. Пробіг очима по рядках.

«…Отже, чотири співробітники доставили мене на Луб'янку. Я мав зовсім трохи часу, щоб поговорити з одним із керівників слідчого управління і розповів йому про свою бесіду з радянським торговим представником в Лондоні й дані ним гарантії безпечної роботи у Росії.

Я попередив його, що справа ця вельми серйозна, і висловив надію, що мій арешт узгоджений з вищим начальством. Він запевнив мене, що все робиться з повного схвалення радянського уряду, який докладно розглянув це питання.

Потім мене відвели в тюрму, де мене піддали звичайним тюремним процедурам: мене роздягнули, вилучили підтяжки, краватку, комірець тощо, а також усі інші предмети, за допомогою яких міг би, на думку моїх тюремників, повіситися.

Близько 3:30 мене помістили до камери, а о 6:30 розбудили, принесли легкий сніданок, після чого о 8-й ранку почався перехресний допит. Він тривав безперервно протягом 19 годин…»

Марко тихо присвиснув.

— Це ще мало… Був би ти, Монкхаузе, не британським, а українським інженером…

«Жодних конкретних звинувачень мені не висунули, — читав Марко далі, — однак запропонували в усьому зізнатися. У хід пішли звичайні загрози, і в остаточному підсумку, стомлений і виснажений, я нарешті визнав, що намагався бути в курсі загальної ситуації в країні, щоб інформувати раду директорів „Метрополітен Віккерс“ про загальний стан, а також про можливості для ведення бізнесу в майбутньому.

Проте я сказав їм, що все це я вважав звичайною діловою практикою, а не шпигунським спогляданням.

Мені тут же пояснили, що це політичне й економічне шпигунство, нехай мої дії і були виключно в інтересах фірми.

Потім мені влаштували перехресний допит, метою якого було змусити мене визнати, що я є працівником британської розвідки.

Звичайно, це була повна маячня, тож після восьми годин безплідних сперечань зі мною вони цю марну справу покинули.

Потім почався ще один такий же допит (він тривав п'ять годин), щоб змусити мене визнати, що у мене начебто є секретне джерело фінансування для ведення контрреволюційної і підривної роботи в СРСР.

Я вперто стояв на своєму, бо, звісно, і це була суцільна маячня.

Через п'ять годин було зняте і це звинувачення.

Слідом за тим мене звинуватили у військовому шпигунстві, проте від цього звинувачення вони незабаром відмовилися самі…»

— Падлюки… Підла сволота… — прошипів Марко. — Кажу ж вам, Яне, цьому Алану Монкхаузу дуже поталанило, що за ним стоїть Велика Британія… Я знав випадки, коли людей арештовували за геть нікчемні речі і розстрілювали у той же день. Без суду і слідства, рішенням трьох ідіотів.

— Там, далі… — кивнув Флемінг. — Уже за північ Монкхаузу висунули список поломок турбін за кілька останніх років. Допити тривали цілий день й увесь вечір. Він був до чорта стомленим і нарешті, на радість своїм тюремникам, визнав, що деякі поломки були пов’язані з неналежною якістю матеріалів та монтажу…

* * *

Через кілька днів Флемінг таки отримав відповідь із Кремля за підписом самого Сталіна. Вождь СРСР відповів власноруч, однак у інтерв’ю Яну відмовив, посилаючись на зайнятість.

— А чого ви хотіли, мій друже! — Марко з усмішкою поглянув на Флемінга. — Він уже побачив, на що ви здатні, читаючи ваші статті… Певно, відповідати на ваші гострі запитання у нього немає ані найменшого бажання…

А потім… потім до апартаментів Шведа постукала Дануся.

Як завжди, під приводом потреби змінити білизну передала Маркові записку.

«Треба побачитись… Є новини…»

* * *

— Учора Ригаль мені дещо розповів, — без передмов почала Дануся, коли Марко, як і раніше, зайшов до неї. — Він був стомленим вкрай, — продовжила вона. — Сказав, що ще ніколи не було стільки роботи, що клятому грузину усюди ввижаються шпигуни і змови, тож прослушки встановлюють в усіх кабінетах, навіть у лікарнях, у конторах — скрізь, де можуть спілкуватися люди і ляпати зайве. На те іде купа грошей.

— Він не боїться з тобою про таке говорити? — глипнув Швед на неї з-під лоба.

Вона стенула плечима.

— Я ж казала вам — хто при здоровому глузді, керуючи встановленням прослушки, встановить її у себе вдома? Тим більше — я для нього покірна, кохана жінка. Він мені довіряє… і любить. По-своєму. Комусь же йому треба виговоритися… Але найбільше Ригаль злився, що на його відділ почепили ще одне термінове завдання, а тому усі вихідні він буде змушений провести на роботі, контролюючи своїх ледарів…

Марко глипнув на Данусю.

— Що за нагальна робота така?

— Сигналізація… У них завдання встановити сигналізацію у якійсь будівлі… Каже, туди звезли силу-силенну ящиків із безцінними музейними експонатами, зібраними ще за царя Гороха. А там просто підвал! Заходь, бери, що бажаєш… Кілька ящиків були пошкоджені і він зазирнув із цікавості всередину.

— І що там? — запитав Марко, відчуваючи, як у грудях підіймається знайомий холодок, відчуття знайденого сліду, що, здавалося, уже загубився…

— Каже — якісь старі книги, рукописи, мечі… золоті речі… багато золотих речей, — відповіла Дануся. — Я подумала, вам це може бути цікаво… Адже сюди, до Москви, звозили цінності з усієї України…

— Ти — молодець, Данусю! — Марко стиснув її руку у своїй долоні. — Молодець! Тільки от… якби потрапити туди, побачити усі ці скарби! Мені здається, я знаю, про що йде мова і звідки вони — ті старовинні рукописи і золото. Я уже бачив їх. Одного разу.

Швед за звичкою потер лоба. У дитинстві, здавалося, це завжди допомагало думати… Звичка залишилася на усе життя.

— Данусю… — проказав він. — А ти могла б мені допомогти влаштувати знайомство з твоїм чекістом?

— Тобто? Як допомогти?

Марко озирнувся.

— Ну, ти кажеш… він кохає тебе…

Вона здивовано подивилася на Шведа.

— Скажи йому, що хочеш… зробити приємність. Побачитися з ним в обід. Що він завжди голодний на тій роботі. Пожалій його, дізнайся, де саме знаходиться та будівля. Нехай вийде до тебе в обідню пору. А ти… принеси йому… вареників чи чого там… — Швед розвів руками. — Ну, що він там любить! Гаряченького, словом, посмакувати. Важливо, щоб ти дізналася адресу і сказала мені. В обідню пору маєш там бути з гостинцем для твого Ригаля. Я буду поряд… А далі… Якщо все вдасться, я зможу потрапити у те сховище, побачити, як там усе влаштовано…

Дануся похитала головою.

— Чи не багато для вас ризику? Ригаль не дурень, він із того ж тіста, що і решта чекістів.

— Усе буде добре! Вір мені! — Марко потиснув руку Данусі. — Тільки зроби, що кажу. Дізнайся, де те сховище, умов Ригаля вийти до тебе в обідню пору і повідом мені, де і коли…

* * *

— Алексе, ви задумали дурне… — очі Флемінга округлилися, щойно Марко виклав йому увесь придуманий нашвидкуруч план. — Таке не робиться без ретельної підготовки. Ви задумали дурне, Алексе!

— Не дурніше, ніж ви, коли просто у суді підкупили охоронця і дістали лист Монкхауза, написаний ним у камері Луб’янки, — спокійно відказав Марко. — Або коли написали Сталіну, знаючи, що його ваші статті у «Таймс» і без того дратуватимуть. Усе буде добре. Мені потрібно тільки знайти людину, яка б уміла кермувати вантажівкою і була здатна зробити потрібний мені фінт. Адреса — Большой Івановський провулок, 3, будинок 2, колишній доходний дім. Рівно о дванадцятій нуль нуль. У неділю. Завтра.

Ян почухав потилицю і роззирнувся. Вони говорили на вулиці, недалеко від «Націоналю», але Флемінга, відколи він опинився у совєцькій Москві, не полишало відчуття того, що за ними невідступно шпигують усюди, де 6 вони з Мак-Мілланом не стояли.

— Де ж ви візьмете вантажівку, Алексе? Це вам не Харбін! Це радянська Москва! — прошипів Ян крізь зуби.

— Поки не знаю… Але завтра до 12:00 автомобіль має бути…

— І водій! — багатозначно додав Ян.

— І водій… — кивнув Швед.

Флемінг похитав головою.

— Це неприпустимо… Алексе, ми у совєцькій Москві, ми — британські журналісти, що прибули висвітлювати перебіг суду над британськими інженерами, яких звинувачують у промисловому й політичному шпигунстві! Ми, зрештою, — прошипів Флемінг ще тихіше, — НЕ ЗОВСІМ британські журналісти…

— Усе як завжди, Яне. Чи не так? — стенув плечима Марко. — Чи ви гадаєте, що викрасти вантажівку на якусь годину у Москві — нездійснена місія?

Флемінг безпомічно розвів руками.

— Ну… тоді, якщо знайдеться вантажівка, — зітхнув він удавано скрушно, — вважайте що водія ви маєте. Досвід у мене невеликий, але для вашого фінта цілком згодиться.

— Ви умієте водити вантажівку? — гмикнув Марко.

— А скільки того діла? — похитав Ян головою. — Не покину ж я вас, мій друже, у такій ризикованій ситуації…

* * *

Колись зупинитися у мебльованих кімнатах дохідного будинку на Большому Івановському провулку, З було не усім по кишені.

Тільки респектні гості могли дозволити собі знімати тут апартаменти та мешкати по кілька днів.

Москва усе-таки. Центр міста.

Тут же, недалеко, до усього рукою подати: ресторації, магазини, чайні та питейні заклади, адміністративні установи…

Зазвичай у дохідному квартирували заможні іноземці, що приїжджали до Москви налагоджувати ділові угоди, але після більшовицького перевороту власники дохідного на Івановському повтікали за кордон, а совєти перетворили апартаменти на приміщення, де гніздилося чимало всіляких контор під назвами, які просто неможливо було вимовити, на кшталт «наробразу» та «массоліту».

Гарні меблі та інтер’єри понищили або порозкрадали ще у сімнадцятому. Рятуючись від холоду, нові «господарі» палили у розкішних кахляних грубках не менш розкішні різьблені ніжки стільців із дорогущих гарнітурів та усе, що траплялося під руку, керуючись тим, що московським пролетарям буржуазна розкіш ні до чого. Вцілілі меблі, яким вдалося пережити ту вакханалію, пізніше потрапили у кращому випадку до «Націоналю». У гіршому — до приватних помешкань представників нової совєцької влади.

Тож сьогодні тут усе виглядало доволі вбого.

У пощерблених кахляних грубках зранку просмерджували курним вугіллям, а колишню розкіш замінили суворими, нашвидкуруч збитими стільцями, столами й табуретами.

А там, унизу, у підвалі будинку, в ящиках лежали безцінні скарби, раритетні експонати та стародруки, зрештою, те, що залишилося від праху давніх руських володарів. І усі ці дивовижні речі могли б повідати не менш дивовижну історію благодатної української землі, мешканців якої так завзято віками мордували, нищили та обкрадали московські царі.

Більшовики, зі свого боку, під фальшивими гаслами свободи, братерства та рівності продовжили ту чорну справу не менш завзято.

За якихось два десятки років заюшили Україну кров’ю та завалили опухлими від голоду тілами від Дону до Збруча.

Уже було не до історії, не до книжок, не до пам’яті…

«Історічєскоє Православное Палєстінскоє общество» знайшло у більшовицькій владі достойних продовжувачів! Бо за Леніна не тільки не зникло, але й оновилося, набралося нової потуги і сили.

«України ніколи не існувало. Українська нація — вигадка інтелігентів», — чи не так проголошував комуняка Християн Раковський та йому подібні?!

Тож навіщо українцям, цим недоросам, власна історична спадщина? Для чого їм храми, музеї та прах стародавніх київських володарів? Для чого їм мова та україномовні книги? Усе це небезпечний буржуазний націоналізм, що здатен завдати великої шкоди молодій країні Рад.

І млинок закрутився знову…

Ось чому так прагнула Воскресенська повернути ті ящики з цінностями до Москви! Як і за давніх часів, по усій колишній Російській імперії збирають вони усе, що належить Україні — таємно вивезене, врятоване чи викрадене до них іншими… Ось чому сьогодні ці ящики з вензелем «ИППО» після Харбіна опинилися знову в Москві.

Тільки от халепа! Завезти — завезли, а потім усвідомили: підвал-то окрім старих дверей не має жодного захисту, навіть поганенької сигналізації!

Дануся глибоко вдихнула… Нервуватися було чого, бо вона до кінця так і не второпала, у чому полягав Шведів задум. Але за п’ятнадцять хвилин до дванадцятої, як і домовлялися, була в умовленому місці.

Елегантно одягнута, напахчена, як і належить коханій жінці совєцького військового.

Ригаль уже побачив її з вікна, швидко помахав рукою, тож зараз десь і вийде…

У руках тримала в’язану торбинку, а у ній — ретельно загорнутий у рушник горщик з улюбленими варениками Ригаля — з сиром та шкварками. Окремо — сметана у баночці, «четвертушка» горілки, сало добірне, з м’ясними прожилками, нарізане інтелігентними тонкими скибочками, цибуля та хліб…

Ригаль жартував, мовляв, намагається з нього зробити інтелігента!

Дістати усе те в Москві було складно, та й коштували продукти недешево, але не для Ригаля. Хотів балувати свою Ірину (так Дануся звалася згідно совєцького паспорта) харчами, одягом, жіночими витребеньками… Щоб не голодувала і ні в чому не мала потреби. Єдине, що не подобалося, — то це робота коханої жінки. Покоївкою у «Націоналі» працювати — не для неї… Та Ірина впросилася. Адже нічого складного їй там не доручають, працює «сутки через двоє», отримує пайок, та й на люди усе-таки виходити треба. До того ж вона і так майже завжди вдома, чекає на нього, прибере, їсти наготує — має до цього хист!

Окрім того, Ригалю давно натякали, що його жєнсчіна у «Націоналі» — вельми цінний співробітник, бо має доступ до приїжджих іноземців.

Буває ж у їх апартаментах, може переглядати вміст їхніх валіз чи папери на столі… І коли знадобиться, то мусить бути готова виконати й інші, відповідальніші завдання.

Наче їм недостатньо того, що у кожному номері того «Націоналю» він мало не власноруч встановив підслуховуючі пристрої!

Ригалю, звісно ці натяки не сподобались, але виду він не подав… Ходив набундючений та замислений цілі дні, роздумуючи, як же бути, наче від нього насправді щось залежало.

Він уже показався в дверях, ступив на тротуар, рушив у напрямку Ірини.

Вона йшла йому назустріч, розминаючись з якимось чоловіком у темному плащі та капелюсі…

Все сталося майже миттєво.

Позаду Ригаля загуркотіла вантажівка, виїхала і рушила вузьким провулком, набираючи швидкість.

«Воскресение же! Какого разъездились в таком тесном переулке грузовики?» — майнула думка у Ригаля.

Він не встиг опам’ятатися, не встиг усвідомити, що відбувається, як вантажівка помчала, наче шалена.

Заверещали гальма, вантажівку кинуло убік, просто на тротуар, де завмерла перелякана Ірина.

Ригаль ще встиг помітити, як чоловік, з яким вона тільки-но розминулася на тротуарі, озирнувся і кинувся до неї, із силою відштовхуючи убік та закриваючи собою.

Ірина упала на кам’яну бруківку, в’язана сумка вилетіла з її рук просто під колеса вантажівки, туди, де мала б у цю мить стояти вона…

Ригаль скам’янів. Вереск Ірини повернув його до тямки і він кинувся до неї…

Автівка тим часом заревла, підстрибнула на бордюрі і рушила вперед.

Водій, вочевидь, додав газу і за якусь мить машина зникла в іншому кінці провулку…

— Боже мой…. Ирочка! Что с тобой? Ирочка?

Незнайомець тим часом уже допоміг їй підвестися. Його плащ і штанина, як і одяг Ірини, забруднилися.

— Ирочка! — не вгавав Ригаль, обмацуючи обличчя Данусі. — С тобой все хорошо? Что за сволочь была за рулем?! Товарищ… Вы запомнили?.. Запомнили лицо этого гада? Или номерные знаки?

— Откуда! — відхекуючись, проказав чоловік. Він нарешті випустив Ірину з рук і нагнувся, розтираючи забите коліно.

Його капелюх лежав тут же, на тротуарі, просто у калюжі…

— Ирочка….

— Мне надо было либо стоять и запоминать лицо водителя и номерные знаки, либо успеть оттолкнуть эту женщину! Она едва не попала под колеса грузовика!

— Ирочка… — не переставав Ригаль повторювати. — У тебя ничего не болит?

З відчаєм озирнувся, намагаючись підібрати правильні слова.

— Что это было? Покушение? — промовляв він невпопад. — На кого? На меня?

— Сомневаюсь, товарищ… — важко дихаючи проказав чоловік, глипнувши на Ригаля, певно, тільки тепер помітивши його військову форму. — Скорее всего, в кабине сидел совершенный дурак, который не справился с рулем. Дорога мокрая… Вы же слышали скрип тормозов от самого поворота? Похоже, он не справился с управлением!

— Похоже на то! — видихнув Ригаль, пригортаючи до себе та цілуючи в лоба Данусю.

— Спасибо… Спасибо, товарищ… Вы спасли мне жизнь! — прошепотіла Дануся безсило. — Я так испугалась! Так испугалась! Вся жизнь прошла перед глазами…

Вона випручалася з обіймів Ригаля.

— Посмотри, посмотри, чулки новые порвала, пальто грязное, юбка тоже… А этот товарищ… Как вас зовут? Лёлик, — звернулася вона до нього, — Спроси, как товарища зовут! Он же мне жизнь спас!

— Сметана… — проказав Ригаль, споглядаючи розчавлену сумку. — Варенички… сальдо… все к чертям собачьим! Все колесами гад раздавил!

— Какая сметана! Какие варенички! Лёлик! — у відчаї закричала Дануся на свого недолугого кавалера. — Я чуть под колесами грузовика не погибла! В тихом переулке!

— Простите, товарищ! — звернувся Ригаль до незнайомця. — Я так испугался за жизнь Ирочки, что несу черт знает что… Да и вы тоже, тоже весь в грязи… Простите… я совсем потерял рассудительность. Как вас зовут?

— Иван Медведский, — відповів чоловік, намагаючись відтерти рукою бруд на штанині.

— А по отчеству? — запитав Ригаль.

— Иванович.

— Лёлик… ты бы не стоял истуканом, — проказала й собі «Ірина», — помог бы человеку! Вода же у вас есть в этом здании?

— А как же… а как же, милая! Вода есть… Иван Иванович! Может быть, пройдете со мной… там в здании есть вода, можно почистить вашу одежду…

Чоловік похитав головою.

— Не стоит, это не конец света… Дома все почищу…

— Что же вы, пойдете городом вот так? — сплеснула руками Дануся. — Нет, нет, нет! Ни в коем случае! Лёлик, ну что же ты стоишь?

— Товарищ Медведский! Не откажите! Если бы не вы… — почав було Риіаль… — Моя Ирина…

— Товарищ Медведский, — підхопила й Дануся, — не откажите!

— Идемте, идемте, товарищ Медведский… Боец мой одежду вашу почистит! А мы по рюмашке глотнем… Так сказать, за счастливое избавление! Идемте! Это… жена моя… Ирина! — усе невпопад примовляв Ригаль. — Она мне домашнего тепленького всего пообедать принесла… Только…

— Да, пропало твое домашнее, Лёлик! — скрушно відповіла Дануся.

— Ну… ничего, ничего! — похитав головою Ригаль. — У меня там в подвале два бойца, сейчас пошлю их… принесут водочки, и закуски какой сообразят… Если бы знать, что за дурень сидел в кабине… Я бы его ужо!..

— Ужо-о-о! — перекривила Дануся Ригаля. — Мужик сам, видать, испугался вусмерть!

— Да, мужик, видать, сам испугался… Оттого и умчался на всех парах, — проказав Іван Медведський. — Товарищ…

— Ригаль, — підказав той.

— Товарищ Ригаль, а удобно ли? Все-таки государственные учреждения в этом здании… Как бы неприятностей у вас не было!

Ригаль махнув рукою.

— У меня? Неприятностей? К тому же воскресенье сегодня, товарищ Медведский! По домам все… Во всем здании только сторож, я да два моих бойца в подвале! Сигнализацию, знаете ли, делаем.

Накульгуючи, Іван Медведський ступив кілька кроків.

— Да… выпить по рюмке действительно не помешает… Пережить такое… Ведь верная смерть была!

— А вы проходите… проходите, товарищ Медведский! — примовляв Ригаль. — Вниз, ступенечки там! В подвальчик…. Наверху все закрыто, пристроиться негде, а мы тут, в подвале обосновались! Уже второй день. Здесь и обедаем. Сейчас только бойца кликну… Эй, Никифоров! Сюда, ко мне!

Знизу почулося гупання чобіт, і за кілька секунд перед Ригалем стояв молодий рум’янощокий солдат.

— Значит, так… Никифоров! Сгоняешь…. Ну, сам знаешь, куда… — тицьнув Ригаль солдату у груди пальцем. — Возьмешь бутылку. Скажешь — завтра рассчитаюсь.

— Так точно! — скоромовкою проказав Нікіфоров.

— Погоди…. — зупинив його Ригаль. — К водке, передай, пусть приготовит чего-нибудь закусить… Если есть пяток яиц, капустка, картоха — пусть дает, не скупится. Я завтра все ей возмещу!

— Так точно! — наче заведений, повторив Нікіфоров.

— Кому это ты завтра возмещать собираешься? — обурено промовила Дануся до Ригаля.

— Ириночка… да тетка это, тетка! Не молодуха! Мы тут, думаешь, впроголодь сидим? А она самогонкой приторговывает, в доме всегда деньги водятся и чего пожрать есть… Я ее в обиду не даю. Вот мои ребята к ней и бегают в обед за едой и «четвертушкой», потому как в подвале холодно.

— Что ж ты, Лёлик, у человека еду-то отбираешь? — похитала головою Дануся.

— Ириночка, я ей в понедельник все возмещу, она это знает, хотя был бы я скотом — давно бы к стенке ее прижал! Товарищ Медведский, вы проходите, проходите… Обстановка, правда, у нас здесь рабочая… Но сейчас ваш плащик Слабодеев почистит… Штанину уж, не обессудьте, дома, сами…

Марко похитав головою.

— Спасибо, товарищ Ригаль, это, право, не стоит беспокойства…

— А вы-то, вы сами кем будете? — нарешті поцікавився Ригаль.

— А я… на строительстве дворца культуры ЗИЛ работаю! — виголосив Марко попередньо заготовлену версію.

— Так вы, товарищ Медведский, прораб, значит? — проказав Ригаль, ще раз стискаючи Маркові руку.

— Помощник архитектора.

— А здесь как оказались?

— Встреча у меня тут с другом-архитектором должна была состояться… Но друг что-то не явился, — стенув плечима Швед, — и я уже намеревался идти домой, как вдруг этот грузовик из-за угла…

— Мда… — Ригаль витер спітнілого лоба, хоч у підвалі, куди вони усі разом спустилися, було зовсім не тепло. — Ну, вы проходите, проходите, товарищ Медведский, присаживайтесь… Ириночка, ты садись, не мельтеши! Крепко ты ударилась, звездочка моя?

Поки Ригаль всаджував їх на криві старі табурети, Марко нарешті побачив ті ящики. Як і тоді, у Харбіні, вони стояли у найдальшому кутку підвалу, накриті пошарпаним брезентом.

Так, це були вони, з темного дерева щільно збиті ящики.

Один із них, із вензелем і символом «Історічєского Православного Палєстінского общества» стояв просто перед Марком. Накритий старою газетою, він заміняв Ригалю та його бійцям стіл. За ним вони й обідали.

Марко раптом згадав про Флемінга. За усією цією катавасією він зовсім забув про Яна… А він, між іншим, вправно виконав свою роль і фінт із вантажівкою йому таки вдався!

* * *

Викрасти вантажний автомобіль було легше, ніж вони з Яном думали, та водночас не так і просто.

У «чорному» дворі «Націоналів» вантажівка привозила продукти та білизну щодня… Цього ранку вона стояла без потреби, але була занадто нова та примітна, до того ж із вікон хтось міг угледіти, як вони відганяють її.

Вдаючи незнайомих між собою перехожих, Марко з Яном пройшли в один із бічних провулків подалі від «Націоналю» й одразу запримітили підходящу для їхнього задуму автівку.

Вона стояла поряд із житловим будинком, — певно, водій тут мешкав і залишав авто без усілякого страху не вперше.

Була одинадцята.

Марко з Яном перезирнулися… До умовленого часу залишалася майже година, та навряд чи автівку так швидко розшукають…

Марко роззирнувся навкруги, наблизився до вантажівки, шарпнув ручку дверцят.

Та благенько скрипнула, але піддалася — трималася «на шмарклях». Усередині кабіни було брудно. Флемінг скривився, але поліз усередину, всівся за кермо.

— Так… що далі? — прошипів він, намагаючись завести автівку. — Чорт… Алексе, вона не заводиться!

Марко кинув поглядом на сидіння «полуторки».

— Темнота! — проказав він, натягаючи Флемінгу на голову запорошену кепку, що лежала тут же, на сидінні: — Зараз, Яне, поїдемо!

Він нагнувся і намацав під сидінням кривий металевий предмет…

— Ось вона… так і думав, що далеко її не заховали.

— Стартерна ручка? — прошепотів Флемінг. — Ну, звичайно…

— Ви, Яне, точно зумієте їхати?

Флемінг впевнено хитнув головою.

— На вигляд усе як у вантажному «Форді»… що ж тут не зуміти?

— Ну, так! — погодився Швед. — Бо ця «полуторка» — його неліцензійна копія. А вам доводилося їздити на вантажному «Форді»? — поцікавився він.

— Ображаєте… — проказав Ян. — У ранній юності…

Марко гмикнув.

— Саме так, у ранній юності, — повторив Флемінг, — я практикувався не тільки у спокушанні материних покоївок… Мій батько був військовим, у наш заміський маєток його іноді привозили на вантажівці марки «Форд» і поки він відпочивав, батьків ординарець вчив мене їздити…

— Смієтеся? — сказав Марко. — Вам було тоді, мабуть, десять літ, не більше…

— Ну… — кивнув Ян до Шведа, — такий досвід не забувається… Жартую, Алексе, усе в порядку, я практикувався. Під час навчання в Ітоні… справді. Чого розсілися, гайда, заводьте…

Марко схопив стартерну ручку і вистрибнув із вантажівки… глипнув по сторонах — на вулиці нікого, біля будинку — теж спокійно.

«Полуторка» загуркотіла уже за якусь мить. Швед ускочив до кабіни, збивши хмару пилу.

Флемінг натиснув на газ. Поправив кепку, хвацько зсунувши її на один бік.

— Повірити не можу! — проказав якимось не своїм голосом. — Я у радянській Москві… І разом із вами викрадаю вантажівку!..

* * *

Поки другий боєць, Слабодєєв, чистив Марків плащ, повернувся перший, Нікіфоров, із чималою торбиною. У ній були пляшка горілки, у бляшаній мисці — яєчня, підсмажена на салі, хліб, кисла капуста та варена картопля «в мундирах».

— Сойдет! — кивнув головою Ригаль. — Сойдет, товарищ Медведский?

Марко кивнув.

Дануся підвелася, щоб приготувати перекус, хотіла взяти з рук Нікіфорова сумку, та Ригаль похитав головою.

— Ирочка, ты не беспокойся, дорогая! Сиди! Чего стоишь, Никифоров, как истукан, рюмки тащи, вон там… накрывай стол.

— Интересный у вас стол, товарищ Ригаль… — Марко підняв край газети і поглянув на поверхню ящика, прикрашену вензелем «ИППО».

— Кхм-м-м, — самовдоволено гмикнув той, розливаючи горілку. — Когда у тебя такая работа, товарищ Медведский, приходится удивительные вещи созерцать… Это все ящики, в которых находятся музейные экспонаты, которым цены нет… Ты, Никифоров, сало потолще нарезай! — гукнув він солдатові, який вправно орудував ножем. — Ну, за твоего спасителя, Ирочка!

Ригаль хухнув у кулак і перехилив чарку. Підчепив крумкою хліба шматок сала і, прицмакуючи, закусив.

Дануся перевела погляд на Марка.

Той — нічого робити — узяв приклад із Ригаля.

— Закусывайте, закусывайте, товарищ Медведский, — повернувся Ригаль знову до Шведа. — А я сейчас покажу вам удивительную штуку!

Він витер масні пальці об край газети, підвівся і попрямував до ящиків.

— Несколько этих коробок при транспортировке были повреждены, — пояснив він, — на некоторых остались следы от пуль… Говорят, их тащили сюда из самого Харбина. Естественно, мне с ребятами захотелось узнать, что в них… Ящики не были опечатаны, крышки на некоторых взломаны, так что мы сумели аккуратно посмотреть, что там внутри.

— И что же? — зацікавлено підтакнув Марко.

— Сначала ничего интересного мы не увидели, — розвів руками Ригаль. — Церковные книги и другой религиозный хлам… Но потом…

Він підійшов до одного з ящиків і підняв його тріснуту кришку. Марко переглянувся з Данусею. Азарт, з яким той взявся демонструвати безцінні артефакти, раптом передався і їм.

— Смотрите, товарищ Медведский… Вот это — мое любимое… — мовив Ригаль, занурюючи руку у нутро ящика. Коли витягнув, у його руці було щось довге і важке, замотане у полотняну тканину.

— Вот… — проказав Ригаль. — Здесь ко всему этому прилагается описание. Любопытно почитать… — подав він Маркові той згорток.

Швед обережно розмотав полотно і побачив… меч. Старовинний, поржавілий, до метра в довжину, із золоченим руків’ям… Колишня його велич була майже втрачена, та усе ще відчувалася у кожній майстерно виконаній рисці, у потужнім руків’ї, що лягало в долоню, наче рука коханої жінки…

— Ого…

Марко підняв меч ближче до світла, аби краще роздивитися його… і тільки тепер помітив у згортку аркуш цупкого паперу, списаного синім чорнилом. «Інструкцію», що докладалася до «експонату».


«Меч обнаружен в 1914 году близ деревни Немиров Волынской губернии, во время военных действий… в траншее, пересекающей так называемую княжескую могилу…

Предположительно… принадлежал летописному князю Игорю Киевскому, супругу равноапостольной княгини Ольги.

Обнаруженные рядом с мечом княжеские останки были по приказу члена „Исторического Православного Палестинского общества“… поручика Константина Шуберта… перенесены…»


Поручника Костянтина Шуберта???


«…в деревенскую часовню, где и захоронены. Меч передан в дар фонду ИППО под № 105009, on. 2575/1. Санкт-Петербург, 17 декабря 1914 года.

Заверено подписью передавшего г-на К. К. Шуберта…»


Марко пробіг очима документ знову.

Цього не може бути!

Шуберт! Меч князя Ігоря у військовій траншеї у 1914-му знайшов ні хто інший, як Костянтин Шуберт! Треба ж статися такому дивовижному збігові!


«…Необходимо отправить несколько доверенных людей для повторной эксгумации княжеских останков, доставки в Петербург и последующего хранения оных в фондах ИППО либо перезахоронения в одной из значимых православных святынь Петербурга либо Москвы…»


— А? А? — вигукнув Ригаль. — Ну, как вам, товарищ Медведский? Самому князю Игорю этот меч принадлежал! Надо же… Вы слышали о таком?

— О мече, товарищ Ригаль, или о князе? — перепитав Марко.

— О князе, товарищ Медведский!

— Читал, конечно… — кивнув Швед, накладаючи собі на хліб шматок яєчні та сала. — Только давно это было. Да и не пристало совєтской власти с костями киевских князей возиться! Время вон какое неспокойное, заняться и без этого есть чем!

Ригаль похитав головою.

— Ничего-то вы не понимаете, товарищ Медведский! Это же история России! Советской России! Да и золота в этих ящиках — кубки всякие, украшения… Просто удивляюсь, что никто не позарился на это добро. Но… — багатозначно проказав Ригаль, — теперь не забалуют! Мы специально устанавливаем сигнализацию, пока тут храниться будет, а потом опишут все это богатство, примут на учет музейные сотрудники и отправится оно по московским музеям… Либо перейдет в фонды «Российского Палестинского общества» при Академии наук.

Марко здивовано підвів погляд на Ригаля.

— Куда-куда?

— В фонды «Российского Палестинского общества» при Академии Наук СССР, — повторив Ригаль. — Я не из этих, не из ученых, просто на следующей неделе устанавливаем в их помещениях сигнализацию, в Александрийском дворце. Потому как и саму Академию скоро в Москву из Ленинграда переведут.

— «Российского Палестинского общества»? — перепитав Швед. — А разве такое все еще существует? Разве «Палестинское общество» не прекратило свое существование сразу после революции?

— Товарищ Медведский, — усміхнувся Ригаль. — Вы же интеллигентный человек, архитектор… Должны знать, что в восемнадцатом Владимир Ильич лично распорядился о сохранении полномочий и прав этого общества, потому как для нашего молодого советского государства оно, само того не ведая, оказало неоценимую услугу. Собрало всю историю российского народа и сконцентрировало в вот этих наших, русских руках! Как говорит товарищ Сталин, кто управляет прошлым, тот управляет будущим!

— Хорошо товарищ Сталин сказал! — підтакнув Швед, заледве не розсміявшись. — За это и выпьем!

Це ж треба — слова Оруела видати за сталінські! Однак виду не подав.

Перехилив чарку та, закусивши канапкою із салом, заходився прощатися.

За спиною блимали очима голодні солдати Нікіфоров та Слабодєєв.

Потиснув Данусі руку, попрощався з Ригалем.

— Вы кушайте, кушайте, товарищ Ригаль, и так столько времени из вашего обеденного перерыва ушло зазря… — проказав він. — А я выход найду!

Прийняв плащ та капелюха з рук Слабодєєва і тільки його й бачили.

* * *

З Флемінгом зустрівся уже в «Націоналі». Той сьорбав каву за столиком «Московського» — ресторації на першому поверсі — і робив вигляд, що переглядає совєцькі газети.

Помітивши у проході Марка, майже «на мигах» показав йому — вийдімо на вулицю!

— Куди ви, чорт забирай, пропали, Алексе? — знервовано прошепотів він, щойно відійшли на кроків двадцять від «Націоналю». — Я вже геть зачекався! Гадав, із вами щось трапилося…

— Та ні… — Марко озирнувся, похитав головою. — Усе, дяка Богу, добре. А у вас, Яне? Що з вантажівкою?

— Тільки я від’їхав за ріг, проїхав якимось тихим провулком та там і покинув її. І бігом сюди, до «Націоналю»… Чекав вас, чекав…

— Перепрошую… але справа ладилась і я не міг усе просто так покинути, — Марко пильно подивився на Яна. — У мене є план щодо продовження цієї справи…

Ян стрепенувся.

— Зачекайте, зачекайте, Алексе… Давайте, викладайте усе по порядку! Ви потрапили всередину того підвалу? Ви побачили те, що хотіли? Переконалися?

Марко ствердно кивнув.

— Яне… там, у тих ящиках, уся історія моєї нації! Розумієте? Її крали у мого народу ще за царів і продовжують робити те саме за Сталіна… Цей Ригаль… Ви його добряче налякали. Чи то з переляку, чи то з бахвальства він наговорив купу усього, я ледве запам’ятовувати встигав! Прийнявши мене за московського архітектора, він узявся розповідати речі, які, на перший погляд, не мають ніякої особливої ваги… Але не для мене, Яне! Не для мене! Він розповідав і розповідав… Просто знахідка для шпигуна!

Флемінг стенув плечима і напружено видихнув.

— Алексе… Заспокойтеся. Я розумію ваші почуття, але ми не можемо так ризикувати! Я мало у штани не наклав, коли отією вантажівкою виробляв таке… Щастя, що вдалося зберегти рівновагу і не вклепати вас із тією кралею у стіну! Я ж на «Форді» практикувався їздити, а не людей чавити! І тільки-но ми вийшли, сподіваюся, сухими із води в одній авантюрі, як ви одразу пропонуєте мені іншу!

— Не пропоную, а прошу вас допомогти мені, Флемінгу!

Ян подивився на Шведа, як на немудрого.

— Мак-Міллане, один хибний крок — і ми складемо компанію нашим інженерам на Луб’янці. Розумієте? Тільки не думайте, що з нами будуть там панькатися.

— Яне… Ви завжди довго балакаєте, а потім усе одно робите те, що маєте робити! — відказав Швед.

— Бо ви користуєтеся моєю слабкою, схильною до авантюр натурою! — мало не простогнав Флемінг. — Ви знаєте, Алексе, що я вам не відмовлю у допомозі, і користуєтеся цим! Але не замислюєтеся про можливі наслідки для нас обох!

— Я про них не замислююся, бо добре усвідомлюю, що може статися, якщо ми опинимось у лайні, — ствердно хитнув головою Швед. — А тепер витріть нюні, мій друже, і виправдайте ваше друге ім’я.

— Яке друге ім’я? — здивовано перепитав Ян.

— Британський єдиноріг! Ланкастер! — гмикнув Марко. — Отож згадайте усю звитягу вашого славного монаршого роду і не скигліть.

Флемінг тільки головою похитав.

— Знаєте, на що натиснути, Мак-Міллане!

— А якого дідька я опинився у цій клятій Москві, якщо нічого путнього зробити не зможу? — прошипів Марко. — Я більш ніж переконаний: інженерам «Метрополітен Віккерс» ще тиждень-другий поколотять мізки, потримають для виду на Луб’янці кілька місяців і відправлять на батьківщину. Ніхто з них серйозно не постраждає. Бо за усіма ними стоїть Велика Британія. Країна, що не подарує Сталіну наруги над своїми громадянами. Але я… Я ніколи собі не прощу того, що не зміг урятувати ці безцінні речі! Вони належать моєму народу, Флемінгу! Розумієте?

Ян зітхнув і вже більш прихильно подивився на Шведа.

— Ви ж не збираєтеся ті ящики вивозити у літаку до Лондона? — з надією у голосі запитав він.

Марко похитав головою.

— Звісно, ні! Ми заховаємо їх тут, у Москві! Так, щоб ніхто без нашого відома їх не знайшов. Можливо, з часом політична ситуація у світі якось переміниться, можливо, у Росії щось зміниться…

— Що, наприклад? — поцікавився Флемінг.

— Наприклад, помре Сталін, — прошепотів Марко. — Чи Україна здобуде незалежність… Чи… Я не знаю, Флемінгу, не знаю! Але тільки-но щось зміниться, я зможу їх вивезти звідси. До Києва чи до Лондона — залежно від обставин і ситуації!

— Я не знаю, що вам відповісти, Мак-Міллане, — стенув плечима Ян. — Ви страшенний відчайдух. Але хоча 6 скажіть, що ви конкретно замислили?

Марко глибоко вдихнув.

— Як гадаєте, — запитав він, — де, на вашу думку, у Москві можна заховати ці ящики зі скарбами так, щоб їх ніхто не знайшов?

Флемінг похитав головою.

— Уявлення не маю! — відповів уже спокійніше. — Я у Москві, якщо ви не помітили, Алексе, вперше. Як і ви, наскільки мені відомо… То звідки мені знати, де у совєцькій Москві існують такі сховки, аби там заховати усе це добро і ніхто його не знайшов? Біліберда якась!

— Зачекайте, зачекайте! — примирливо мовив Швед. — Думаємо без емоцій, Яне. Чи відомо вам, що на вашій батьківщині, Англії, під Лондоном існує інший Лондон — підземний?

— До чого ви хилите? — поцікавився Флемінг. — Звісно, мені це відомо…

— Хилю до того, що точнісінько така ж ситуація і з Москвою… Під оцим містом є система таємних тунелів та переходів…

— Але у нас немає ні карт, ні креслень тих підземних ходів… — розвів руками Ян. — Ми не знаємо, як туди увійти, де вони проходять… Чи придатні вони взагалі, щоб стати надійним сховком, і як доправити туди ваші скарби.

Марко видихнув.

— Яне… але зате ми знаємо, що у Москві із двадцять п’ятого року ведеться будівництво метрополітену! І тим, хто його будує, відомий стан найближчих підземних комунікацій, тунелів та підземель… А хто у нас причетний до будівництва метрополітену у Москві?

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги