Політ завдовжки в життя

1

Напевно, я ніколи не звикну літати на літаках. І, начебто, не боюся літати, але відчуття під час польоту таке, наче мене не просто відірвали від землі, а розірвали нитку, яка зв'язує мене з землею. Я перестаю отримувати підживлення енергії від землі під ногами. Це, напевно, від того, що я не люблю того, що не можу контролювати. Хоча, сам процес польотів на літаках на висоті десяти тисячі метрів — це досить прикольна річ. Особливо зліт, коли практично за кілька секунд місто стає маленьким, немов іграшковим, дороги перетворюються в тоненькі смужки, що розділяють площину на різнокольорові квадрати. Але найбільше мене підкорив вигляд Ейфелевої вежі з висоти польоту. На зв'язці ключів у мене висить невеликий брелок-макет Ейфелевої вежі. І ось, коли ми пролітали над Парижем, я побачив цю вежу. Тоді я побачив її вперше, вона була маленька, наче іграшкова. Я дістав з кишені ключі з брелоком і порівняв їх. Вони мало чим відрізнялися, навіть за розміром вони були схожі. І ось перше враження від Ейфелевої вежі так і закріпилося в моїй пам'яті. Тепер вона для мене маленька, оточена яскравою зеленню і іграшковими будинками. Пізніше, я багато разів бував біля неї, піднімався на саму гору, але все одно сприймаю її такою, якою побачив її тоді з ілюмінатора літака.

Цього разу літак набрав висоту, зробив розворот над Парижем і ми швидко поринули в густі хмари. Ейфелева вежа лише на кілька хвилин промайнула вдалині і зникла під товстим шаром сірих осінніх французьких хмар.

Мої друзі кажуть, що найприємніший момент у польотах — це коли бортпровідниці розносять їжу та випивку. А мене це бісить, тому що я люблю спати в літаках або просто читати. А коли я сплю, читаю або дивлюся фільми, то стюардеси, що ходять туди-сюди мене просто дратують.

— Прошу вибачення, що побажаєте? — я лише заплющив очі, і це були найгірші слова, які я міг тільки почути, сидячи в цьому кріслі. Я вирішив прикинутися сплячим і не реагувати.

— Ви що будете пити? Віскі, Бурбон або Шампанське? — це був вже інший голос, чоловічий, і належав він явно не бортпровідниці, і я відкрив очі. Наді мною практично нависало сто вісімдесят сантиметрів ідеальної французької жіночої фігури, обтягнутої уніформою вишневого кольору, з ідеально білими зубами в ореолі непристойно червоних губ, і все це завершувалося волоссям платинового кольору, зібраним у звичайний дитячий хвіст.

— Це Ви мене зараз питали? — видавив з себе я, намагаючись поєднати вид цієї стюардеси з голосом, який я щойно почув.

Червоні губи витягнулися в ще більш широкій посмішці, оголюючи зуби нереально-білого фарфорового кольору.

— Ні, це вже я Вас питав, просто мені здалося, що Ви сильно нервували при зльоті, і зараз Вам не завадило би чого-небудь випити. — я так був захоплений злетом над Парижем, що навіть не помітив свого сусіда по кріслу. Зліва від мене сидів звичайний чоловік моїх років, в руках він тримав вже майже порожню склянку з рідиною жовтого кольору. — А ще я подумав, що Ви не говорите французькою і вирішив Вам допомогти з перекладом. — сказав він, посміхаючись.

— Ну, гаразд, — звернувся я вже до бортпровідниці французькою, що, схоже, засмутило мого сусіда, — А у Вас є шампанське, але, бажано, «брют»?

— Ні, у нас лише напівсолодке. Але воно дуже смачне, справжнє французьке. — відповіла бортпровідниця.

— А ось у мене є як раз «брют», — зрадів мій сусід і, попорпавшись в своєму кейсі, витяг звідти пляшку «Dom Pérignon».

— Як Ви її пронесли на борт? — здивувалася стюардеса і насупила брови, що зробило її смішною.

— А я завжди проношу на борт шампанське і п'ю його, повертаючись з Парижу, тому що Париж без шампанського — не Париж. Будете з нами?

— Ви що? Я ж на роботі. І за правилами, я повинна заборонити Вам розпивати спиртні напої під час польоту.

— А якщо без правил? — посміхнувся сусід і прошепотів. — А якщо без правил, то Ви просто настільки чарівні, що Вам зовсім не пасує бути суворою та злою. Ви, краще, принесіть нам келихи.

— Добре, — на неї так повпливав комплімент, що вона знову посміхнулася, оголивши всі свої зуби, потім нахилилася до нас і прошепотіла, — Тільки щоб ніхто не бачив. Тим паче, що сьогодні є привід…

— Який ще привід? — запитав я.

— Ну, є привід, яка різниця, пийте, але я вам не дозволяла, якщо що.

— Звичайно, ніхто нічого і не помітить.

Він розлив в принесені келихи шампанське, сунув один мені в руку і сказав:

— А ви не знаєте, про який привід вона говорила? Ні, ну тоді за Париж. І за Вас!

— За мене? А чого це за мене? — здивувався я. — Ми ж навіть не знайомі.

— Тож, давайте знайомитись, хоча… — Він зробив ковток і прижмурив очі.

— Що, хоча?

— Хоча, ми вже знайомі. Трохи. Ну, точніше, я то з Вами добре знайомий… Ви ж, Антон, так? А, ось, Ви мене, напевно, не пам'ятаєте.

— Тож Ви нагадайте. — відповів я.

— Ну, я минулого року робив з Вами інтерв'ю. Точніше, інтерв'ю у Вас брала наша співробітниця з журналу, а я його писав, і в журналі воно вийшло вже під моїм ім'ям. Ви тоді з концертом в Токіо виступали.

— То, Ви з журналу «Музика світу»? Ви, Нік… Зараз згадаю… Нік Челерман? Вірно?

— Вірно! Згадали. Ми з Вами розмовляли телефоном і вносили правки в текст. А, взагалі-то, я Микола та прізвище моє зовсім не Челерман.

— Микола? Ну, Нік… Микола — це зрозуміло. А чому Челерман?

— Челерман від слова cello. Це англійською — віолончель. Я в дитинстві марив музикою, у мене одразу підкошувалися ноги, коли я чув віолончель. Але з музикою в мене не склалося, а мрія стати віолончелістом залишилась. Ось, я і вирішив ну хоч якось себе з'єднати з «челей», з віолончеллю, тобто.

— А чому у Вас з музикою не склалося? — зацікавився я.

— Та, як Вам сказати. Музика мені подобалась, але я займався плаванням. Я мріяв стати чемпіоном, але мені не давалися найважчих кілька сотих часток секунд. І я тренувався, тренувався, потім, вечорами, замість уроків я вмикав платівки або касети з класичною музикою і слухав. А місця, де було чутно віолончель, я прокручував багато разів. Але спорт був для мене в ті часи усім. Пройшли роки, я досяг деяких результатів, досить непоганих, але якось при розвороті я травмував кисть правої руки, і мені наклали гіпс. Потім виявилося, що кістки на пальцях не так зрослися, мені їх знову ламали, потім вони знову зросталися… Коротше, зі спортом мені довелося зав'язати. У той же час я зрозумів, що втратив я і свій шанс стати музикантом. Хоча, на той час я вже дозрів, щоб піти для початку в музичну студію. Але з моєю рукою про музику довелося забути, і я пішов в журналісти. Проте, так як я знав про музику практично все, то я став музичним журналістом. Пишу про музику і про музикантів. — він допив своє шампанське і знову налив повну склянку.

— Цікава історія…

— Ви щойно так сказали цю фразу… Ну, буцімто, у Вас теж була або є якась історія, пов'язана з музикою і з Вами. Чи я помиляюсь?

— Ну, як Вам сказати. В кожної людини є якась своя історія, а можливо, і не одна… Просто спорт і музика не так часто переплітаються в долі однієї і тієї ж людини…

— Тоді, може, розповісте?

— Та, це довга історія.

— А, нам і летіти ще кілька годин, та й шампанського у мене не одна пляшка. — він посміхнувся і декілька разів ніжно постукав по своєму кейсу.

— Ну, я навіть не знаю, чи варто Вам розповідати. Це просто звичайне життя звичайного чотирнадцятирічного хлопця.

— О-го! — вигукнув він. — Он, аж звідки тягнуться коріння Вашої історії… Але мені, насправді, дуже цікаво послухати. Якщо Ви захочете, щоб я написав потім цю історію, я напишу, якщо скажете «НІ», то я не буду нічого ніде опубліковувати.

— Ні, писати не треба і опубліковувати також не треба. Просто, це, як я вже говорив, звичайна історія звичайного пацана часів кінця епохи Радянського Союзу.

— Тож, я наливаю і слухаю, а Ви розповідайте. — він розлив залишки шампанського по келихах, повернувся до мене і почав слухати.