Політ завдовжки в життя

4

Настав кінець навчального року. Весна, травень, всі красиві, з букетами, дівчата в білих фартушках, ми теж при параді, всі в піджаках. Виглядали ми смішно. Піджаки на багатьох з нас висіли, так як були на кілька розмірів більше, батьківські краватки яскраво контрастували з білими бантами дівчаток, вчителі всі щасливі, що нарешті зможуть відпочити від нас три місяці. Загалом, був один суцільний позитив. Традиційно ми завжди святкували закінчення навчального року у когось на дачі. Ми намагалися не повторюватися і постійно змінювали місця, їздили на різні дачі. У цей раз вирішили їхати до Рити. Точніше, запросили туди весь наш клас її батьки, та ще й пообіцяли сюрприз.

Дача у неї відрізнялася від традиційних дач вісімдесятих років. Будинок був невеликий, але цегляний, двоповерховий, з натуральним каміном. Цього разу зібралися всі, весь наш клас. Прийшла навіть Інга, її особисто запросила Рита. Останнім часом, особливо після тієї історії на природі, Інга з Ритою практично не розмовляли. Ритка вважала особистою образою вміння Інги грати на музичних інструментах. Інзі ж спілкування з Ритою, здавалося, було зовсім не потрібне. Для чого, того разу Рита особисто запросила Інгу, для всіх так і залишилось таємницею. Але я відчував, що щось повинно було статися. І я не помилився. Ми сиділи на веранді, згадували і розповідали шкільні історії, сміялися, підколювали один одного. Батьки Рити видали нам дві пляшки «Радянського шампанського», а самі сиділи в саду зі своїми друзями — сусідами по дачі.

Була у нас в класі така гра. Ми її самі придумали. Називали ми її «Гра в правду». Суть гри була простою і в той самий час досить небезпечною і цинічною. Ми по черзі задавали один одному каверзні питання, а той, кому ставили це питання, повинен був щиро на нього відповісти. Начебто нічого такого, але було одне АЛЕ. На це ж питання повинен був дати відповідь той, хто це питання задав. І теж чесно і щиро. А так, як ми жили і дружили всі з першого класу, то приховати щось було неможливо. Ну, а якщо когось викривали в обмані або нечесності, то він повинен був виконати якесь бажання. Питання були різні. І про те, ким хто хоче стати після закінчення школи, і про те, хто коли перший раз поцілувався, і про те, хто проводжав Маринку (Свєтку, Оленку і інших) додому з дискотеки. Різні були питання.

— Ну, тепер ти мені дай відповідь. — дійшла черга і до мене. А питання мені задала Інга. Я боявся її запитань, я просто подумки молився, щоб вона не торкнулася моїх найпотаємніших секретів. — Ти любиш лазити по деревах? — спитала вона, при цьому вона, не кліпаючи очима, дивилася мені у вічі.

— Люблю. — відповів я. — Також, не відводячи очей.

– І що ти там робиш? На цих деревах. Невже звідти краще чути і краще видно?

— Набагато краще, навіть краще, ніж ти собі можеш уявити, особливо, якщо побачити і почути можна лише звідти.

— А, що, хіба немає інших способів? — не вгамовувалася Інга. Я зрозумів, що мої таємні лазіння по деревах навпроти її будинку зараз стануть загальним надбанням.

— Це, дивлячись для чого. Якщо слухати Баха, то місць і способів багато, якщо просто підглядати за дівчиною, що готується до сну, то це найкраще місце.

Тут всі засміялися, а Інга продовжувала дивитися прямо мені в очі. За кілька людей від мене сиділа Ритка і дивилася то на мене, то на Інгу. Коли сміх затих, Рита сказала:

— Або ми чогось не знаємо, або хтось чогось не договорює. А це порушує правила гри. І при чому тут взагалі Бах? Антоха, ти що, знаєш, хто такий Бах?

— Та він все вірно відповів. — випередила мене Інга, не давши мені змоги відповісти. — А тепер я відповім. Я ось також люблю лазити по деревах, чесно. Хоч я і дівчинка, і батьки мене з дитинства віддавали то на музику, то на танці, але я все одно неодноразово видералась на дерева. На деревах завжди можна знайти чудове місце, звідки видно хлопчачу роздягальню в спортивній школі. Шкода, що там в душових зафарбовані вікна.

Всі знову засміялися, окрім мене, Рити та Інги. В ту мить я зрозумів, що Ритка і Інга не розмовляли один з одним не тільки через музику, була ще якась причина.

У цей момент рипнула хвіртка, і до нашого столу підійшов батько Рити.

— А ось і обіцяний сюрприз, — сказав він, і з-за його спини вийшла Марія Петрівна, наша класна керівничка. Ми були її першим класом після університету. Відразу після закінчення універу її призначили нашим класним керівником, і ось вже чотири роки ми жили, як одна сім'я, а вона була для нас, як Мері Попінс. Ми її так і називали між собою. І хоч ми її дуже любили і поважали, але ніхто не очікував побачити її тут. Напевно, я один був радий її появі, бо з’явився шанс, що обстановка зараз трохи розрядиться.

— Ну, що ж ви замовкли? — вона присіла біля мене і взяла в руку пляшку шампанського. — Та не переживайте так, сьогодні я не ваша класна керівничка, не вчитель, тож, можете розслабитися. А щоб ви мені повірили, давайте я вам сама наллю шампанського. — і вона розлила шампанське по келихах. Але ніхто не смів навіть доторкнутися, і тоді вона сказала, — Ну, з закінченням навчального року. Вітаю вас всіх. Тепер ви всі дев’ятикласники. — встала і випила до дна. — Та не бійтеся і не переживайте, давайте відпочивати разом. І, до речі, я знаю про вашу гру і можу зіграти з вами.

— Ну, Маріє Петрівно, тримайтеся! — зашуміли всі.

— Але, я б хотіла, щоб своє питання мені поставив Антон. Ти ж не проти, Антоха? — вона повернулася до мене і схилила голову, як звичайна дівчина. І хоча їй було вже двадцять шість, вона завжди намагалася бути з нами на рівних. — Ну, то що, Антоне, я готова.

— Зате я, Маріє Петрівно, якось не готовий. — видавив з себе я.

— Та ти останнім часом завжди не готовий. Ні з мови, ні з хімії, ні з фізики, добре, хоч по літературі ще не зовсім скотився. Може б, Інга з тобою влітку позаймалася або Рита?

— Та, потрібне мені це навчання влітку, Маріє Петрівно… А ось в новому навчальному році… — я зробив паузу і подивився на своїх однокласників. — Я обіцяю, що з нового навчального року буду вчитися тільки на відмінно, і поведінка у мене буде теж відмінна! Чесне піонерське! — я встав з-за столу і віддав піонерський салют.

— Сідай, піонер. Відмінно від чого? Чи відмінно від нормального? І не ухиляється, давай, питання вже придумав? Тільки дивись, якщо запитаєш якусь гидоту, то сам на неї і будеш відповідати.

— Та не буду я про гидоту, чесно, Маріє Петрівно. Мені от цікаво просто, та й усім, напевно, теж. Чому, Маріє Петрівно, Ви сама красива жінка в школі, та й не тільки в школі, за Вами і фізрук наш, і директор бігає, а Ви все незаміжня, все сама та сама?

— Антоне! — крикнула Ритка. — Ти що, зовсім з головою не дружиш? Ти що таке питаєш у Марії Петрівни?

— А що я такого запитав? — здивувався я.

— Та нічого такого… Думати треба перед тим, як говорити щось.

— А ти знаєш, Ритулька, що правила цієї гри для всіх одні й ті самі. І, якщо людина приймає рішення грати в правду, то немає тут табу на жодні запитання. Відповідь — це справа вибору, не хочеш відповідати — виконуй бажання. Ти не переживай, зараз і до тебе дійде черга. — говорив я спокійно, але всередині у мене все кипіло. Накотилося якесь дивне тремтіння, але я не міг нічого вдіяти.

— Рито, та не хвилюйся ти так, — Марія Петрівна посміхнулася і окинула всіх поглядом. А я помітив якусь незручність, яка скувала моїх однокласників. — Та тут, дійсно, немає нічого незвичного. З фізруком ми вчилися в одному інституті, я на філології, а він на фізкультурі. Мало того, я вам відкрию одну таємницю, ми з ним провчилися десять років в одному класі. До речі, він тому і в «пед» пішов тільки заради мене. Але я тоді була захоплена зовсім іншим хлопчиком. Він був молодший за мене на три роки. І ви розумієте, що десятикласниця не могла гуляти, ходити в кіно і по дискотеках з пацаном, молодшим за неї, та ще і на три роки. Він спочатку навіть не здогадувався, що я була закохана в нього. А познайомилися ми на засіданні комітету комсомолу. Я тоді проводила засідання, як комсорг школи, а його привела до нас директриса, щоб ми з ним розібралися, бо він був страшенним розбишакою, хокеїстом, між іншим, — тут наша Мері затримала погляд на мені, — І що найстрашніше на той час, тільки не смійтеся, він ходив до школи в джинсах. Це зараз перебудова, у всіх джинси, «варенки», всі до цього звикли, а тоді у нас на стіні в комітеті комсомолу висів плакат з Дядечком Семом в циліндрі кольорів американського прапора і в джинсах. Пики тоді у всіх Дядечків Семів були однаково страхітливі, таке враження, що вони були затверджені самим генсеком компартії Радянського Союзу. А знизу плакату великими літерами було написано: «Ти прийшов до школи в штанях найбільш ймовірного нашого супротивника!» Ось за це ми і пропрацьовували таких «злісних порушників» на комітетах комсомолу. Але цей пацан поводився настільки спокійно і впевнено, відповідав на питання і говорив, що не бачить нічого поганого в звичайних бавовняних штанях блакитного кольору. Вигнати зі школи ми за таке його не могли, бо це і порушенням назвати було складно, а ось покарати могли. В комсомол, звичайно, його не прийняли, та він особливо і не засмутився, і ми відправили його прибирати, так би мовити в виховних цілях, в актовий зал. Там привезли нове піаніно і нові стільці. Після уроків я пішла подивитися, чим він там займається. В актовій залі всі стільці були розставлені, на сцені стояло новеньке піаніно, а за піаніно сидів він, цей самий двієчник. І, ви не повірите, але він грав щось класичне. Я зараз не пам'ятаю, що саме, але грав він дуже добре. Я тихенько сіла в задньому ряді і просто слухала, а він грав мелодію за мелодією. Потім у мене впала сумка, він почув, підскочив з-за інструменту і почав збиратися.

— Не бійся, — сказала я, — Краще ще пограй.

— Та ні, мені вже треба додому.

— Ти де так грати навчився?

— Ніде. Ми жили раніше в комунальній квартирі з одним музикантом і він мені дозволяв пограти трохи. Там і навчився. Хоча, як навчився? Я особливо й не вмію грати. Нот не знаю, просто на слух підбираю. — почав він виправдовуватися.

— А, пограй ще трохи, — попросила я.

— Ні, пробач, не можу, мені треба додому йти, а то батько мене вб'є.

— Як це вб'є? — здивувалася я.

— Ніяк, я піду. Стільці я розставив, піаніно теж, мені твої однокласники допомогли, але його налаштувати треба, воно не звучить так, як треба. Тож, до побачення.

— До побачення. — я не хотіла його відпускати. Хоч він був і в джинсах, але мені він сподобався. — Слухай, ми завтра запросимо спеціаліста по роялям, і це… Ну, ти, якщо захочеш, то можеш сюди приходити пограти. Але, тільки після уроків.

— Що, дійсно? Ти домовишся з організатором?

— Та я з директором домовлюся.

— Чесно? — він не вірив своїм вухам. Його очі блищали, він ніяк не міг в це повірити, а я не могла зрозуміти, що люди, яких ми вважали розбишаками і, яких серйозно не сприймали, виявлялися талановитими музикантами або художниками.

— Чесно, — сказала я. — Іди вже додому, уроки роби. І ще… Ти в джинсах більше не приходь в школу, добре?

— Я обіцяю. — сказав він і вибіг із зали.

Ось так ми і подружилися. Потім я його якось захистила від десятикласників, які намагалися його в чомусь там виховувати.

Було і ще дещо… Але вам краще цього не знати, ви ще маленькі, скажу лише, що ми почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли парком, іноді він заглядав до мене в комітет, а потім було вже більше, Та ми й самі не помітили, як наша проста дружба переросла в справжні почуття.

Але, як завжди буває в будь-якій ситуації, тут були дві сторони медалі. З одного боку ми любили один одного, разом проводили весь вільний час, я допомагала робити йому уроки, він почав вчитися краще, а я, звичайно ж, гірше. З іншого боку, батьки і вчителі були в шоці, вони не могли зрозуміти, що зі мною відбувається, чому найрозумніша в школі дівчина, надія і приклад для всіх, без п'яти хвилин медалістка, просто перестала вчитися. Але якби вони дізналися про наші відносини, то вони б цього ніколи не зрозуміли і не прийняли, тому що я була комсомолка і відмінниця, приклад для наслідування, дівчина з пристойної і інтелігентної родини. А він був звичайним розбишакою, якого виховував один батько, бо мати їх покинула, коли йому було лише п'ять років. Був він звичайним двієчником, який мав усі шанси взагалі не закінчити школу. Тому, нам доводилося ховатися від усіх, приховувати наші почуття. А це було нереально важко. У школі ми не спілкувалися, іноді його викликали на комітет комсомолу за черговий прокол. Там ми і зустрічалися, але мені доводилося пісочити його по повній програмі, а він лише посміхався. І чим більше я його виховувала привселюдно, тим більше він веселився. Це дратувало всіх оточуючих, а я ледве стримувалася від сміху. Але все таємне рано чи пізно стає явним. Якось увечері я затрималася в комітеті комсомолу, готувала доповідь до майбутньої звітно-виборчої конференції. У школі вже нікого не залишалося, і серед цієї тиші я виразно почула знайомі мелодії. Музика лунала з актового залу. Серце у мене завмерло. Я зрозуміла, що це грає він. І, хоча у нас було табу на зустрічі в школі, я все ж таки пішла в зал. Коли я увійшла, він перестав грати і встав біля піаніно. Далі я погано пам'ятаю… Пам'ятаю лише, що ми дико цілувалися, і ми навіть не чули як відчинилися двері і хтось увійшов. Схаменулися ми лише тоді, коли в залі включилося світло. На порозі стояв директор, а ми так і завмерли, обійнявшись.

— Філімонова, швидко до мене в кабінет, — сказав директор крізь зуби, — А Ви, молодий чоловік, завтра до мене з батьками.

Я так не ридала ні до цього випадку, ані після. У директора я вислухала довгу проповідь про свою аморальність, і він пообіцяв мене прибрати з посади комсорга школи, а його взагалі перевести в іншу школу. Я благала директора не виганяти його, говорила, що нехай робить зі мною все що завгодно, тільки щоб не чіпав його. Коротше, я його вмовила. Я вам не розповім, як мені це вдалося, але його залишили в школі, мене залишили комсоргом, але директор змусив написати мене щось на зразок пояснювальної записки, де я каялася у скоєному. Але дату на цьому документі я не ставила, щоб його можна було в будь-який момент пустити в хід. В замін на це все, я взяла на себе зобов'язання розірвати з ним будь які стосунки. Це була свого роду зрада, але я не могла ризикувати його майбутнім. З наступного дня я стала його уникати, він приходив до мене в клас, іноді ночував під моїми вікнами, але я не спілкувалася з ним. Тільки одного разу вночі він заліз до мене в вікно і опинився в моїй кімнаті. Це був останній раз, коли ми спілкувалися. Я намагалася йому пояснити, що це все було помилкою, що ми різні, і що нам не по дорозі, що я старша за нього і скоро поступлю до інституту і поїду. Загалом, ми пророзмовляли майже цілу ніч, але він так нічого і не добився. Він просто встав і вийшов у вікно, це саме так виглядало. Я не дивилася, як він спустився, мені було моторошно. Я проплакала весь залишок ночі і весь ранок. На ранок батькам я сказала, що захворіла і в школу не пішла. В той день я почала курити. Я думала, що не переживу це, настільки мені було важко і погано. Але я зробила все, щоб він не дізнався, що мене просто купили тоді. І тепер я все життя живу з цим. Можливо, ми колись зустрінемося, і я розповім йому всю правду. Я думаю, що зараз я вже дозріла для правди.

Потім в мене був універ, а він після сьомого класу перевівся до спортивного інтернату, та там і закінчив десятирічку. А коли я була на третьому курсі, він поїхав поступати кудись в мореходку. Мені про це розповів директор на одній із зустрічей випускників. З того моменту ми більше ні разу не спілкувалися. Ось, напевно, чому мене не цікавлять ні фізруки, ні директори.

– І Ви, Маріє Петрівно, досі його любите і чекаєте? — спитала Ритка.

— Не знаю, багато років минуло, напевно, це була просто перша дитяча любов, як у вас зараз буває, але тепер все по-іншому, якось більш прагматично. Адже люди з віком абсолютно по-іншому дивляться на речі. Хоча, брехати не буду, почуття в будь-якому віці присутні. І, буває, зустрінеш людину, щось всередині аж стискається. Напевно, це і є любов. Зате тепер, завдяки тому хлопчику, мені чомусь більше подобаються хокеїсти і музиканти. Та ще й після закінчення школи у мене була одна душевна історія, але вам я її не розповім, поки що, по крайній мірі.

— Чому не розповісте, Маріє Петрівно? — зашуміли всі.

— Та тому, що ця історія стосується не тільки мене і того хлопця, вона безпосередньо стосується ще моєї кращої подруги. Точніше, колишньої найкращої подруги. Ось така от історія. І не питайте, все одно не розповім. — твердо завершила Мері.

— Давай, тепер ти, Антоха. — звернулася до мене Ритка.

— А ти, що, Ритко, тепер у Марії Петрівни особистий прес-секретар? — пожартував я. — Гаразд, я теж відповім, Тільки, можна я не буду розповідати про те, чому мені не подобається фізкультурник і директор.

— Слухай, оригінал, давай не з'їжджай з теми, — Марія Петрівна була невблаганна. Вона дивилася мені прямо у вічі. — Ми ж усі знаємо, що пів школи і пів спортшколи дівчат таємно страждають за тобою. Тож, розповідай, чого тебе ніколи ні з ким не видно?

— Ну, як Вам сказати, Маріє Петрівно. Ви, напевно, просто перебільшуєте. Ніхто за мною не страждає, ніхто до мене не пристає, це все Вам лише здається. Але я Вам розповім, чому мене вони в принципі не цікавлять. Справа в тому, що всі дівчата побудовані однаково. В них є ноги, потім виростають груди, а мізків так і не додається. Ви не ображайтеся, я не про вас зараз.

— Чому ж ні? — сказала Марія Петрівна, поставивши підборіддя на кулаки. В очах її загорілися якісь незвичайні іскри. — Дуже навіть про нас, у нас є і ноги, і груди, і навіть відсутність мізків.

— Ну, я не те хотів сказати. Я мав на увазі, що всіх дівчат, з якими я спілкуюся, чомусь, цікавить лише одне. Вони хочуть гуляти, вони хочуть уваги, вони хочуть ходити з кимось в кафе, деякі навіть хочуть вже подарунків. Їм хочеться дискотек і щоб їх проводжали. Вони всі, чомусь хочуть публічності відносин, ніби, якщо відносини є, то це обов'язково потрібно показати подружкам. А мене це бісить. Мені цікаві ті, хто любить спорт, рух, рок-н-рол. Я не люблю заучок і зануд, мені з ними нудно і нема про що з ними говорити. Ні, ну, я можу зустрічатися, звичайно, є цікаві дівчата… Але, я б хотів зустрічатися з такою ж, як я. Це чесно. Ви ж всі тут любите правду? Так ось це правда.

— А як же Рита? — запитала Марія Петрівна.

— А при чому тут Рита? — я подивився на Ритку і продовжив. — З Риткою ми просто з першого класу дружимо, ну, сидимо за однією партою, живемо неподалік один від одного. Так таких «риток» може бути мільйон.

— Ти взагалі, ідіот? — тихо запитала Ритка. Вона повільно встала з-за столу і зібралася йти. В останній момент вона обернулася і сказала. — Ти, реально, Антон, дебіл. Ти не розумієш, де дружба, а де вже не дружба, таких як я мільйон… Сам ти мільйон… Це таких телепнів, як ти, мільйон. Ось чому ти завжди можеш все зіпсувати? Сиділи собі, веселилися, приколювалися, так ні, потрібно знову мудрувати і псувати всім вечір.

— Друзі, та не сваріться. Антон, напевно, не те хотів сказати. Правда, Антоне? — заступилася за мене Інга, але її, схоже, ніхто не сприймав серйозно.

— Слухай, Інго, не лізь не в свою справу. — різко відповіла їй Рита.

— А чому це не мою? Чи ти думаєш, що, якщо ти сохнеш по ньому, то всі повинні зараз тут почати ридати через твоє нерозділене кохання?

— Так… — Рита стиснула кулаки і зробила глибокий подих. — Гаразд, не хочу сьогодні ні з ким сваритися, піду я покурю, хто зі мною?

— А батьки твої що скажуть? — запитав хтось із темряви.

— Стривай, Рито. — гукнула їй у слід Марія Петрівна. — Ну ось, скажи, Антоне, ти ж, начебто, нормальний хлопець. Ну, чому ти вічно намагаєшся здаватися гірше, ніж ти є насправді? Невже для тебе люди взагалі нічого не варті? Так, Рита — заучка і Інга теж, я теж була заучкою, закінчила школу з медаллю, а університет з червоним дипломом. Тож, що нам тепер, повіситися? Чи і далі жити з клеймом «ботанів», чи як ви там зараз таких називаєте? Мені просто іноді хочеться плакати, коли я бачу тебе таким. Для чого? Поясни. — Мері дивилася мені прямо в очі, впершись двома руками в стіл.

Мені хотілося щось сказати, пояснити, що я вже давно не такий, як вони думають, що це просто мій протест і виклик суспільству. Що, насправді є дівчина, від якої в мене зриває дах, через яку я не сплю ночами, але я не міг цього нікому розповісти, тому що ми з нею були абсолютно різними, у неї були тоді зовсім інші пріоритети, таких, як я, вона просто ігнорувала і зневажала. Я давно вже прийняв рішення, що я змінюся, хоча б тільки для того, щоб наблизитися до неї. Я вірив, що це можливо, але мені треба було пройти намічений шлях і в той самий час, залишатися собою хоча б зовні. Світ, який я тоді створив, світ хокею, світ нашого двору і світ нашого класу, де я був тим, ким був, ніколи б не прийняв мене таким, яким я вирішив стати. Але виходу в мене не було. Якщо я вирішив домогтися симпатії і уваги цієї дівчини, то я просто повинен був змінитися. Але цей шлях був довгим і не зовсім таким, як я спланував. Мало того, результат цих змін перевершив сам себе, одночасно, не досягнувши головної мети.

Марія Петрівна повільно випрямилася, ще подивилася на мене кілька секунд, якось з докором кивнула головою і пішла в сторону Ритки.

— Дівчата, стійте, я з вами. — це була Інга. Не промовивши в нашу сторону ані слова, вона побігла за нашої Мері Попінс і Риткою.

— Ні фіга собі, дівчатка… Вона що, взагалі з головою не дружить? — сказав хтось із темряви. — І, взагалі, хіба Інга палить? А на вигляд така правильна вся.

— Та, всі вони правильні, коли їм це вигідно, але насправді вони всі однакові.

— Слухайте, я взагалі чув, що у Інги є пацан, набагато старший за неї, він за нею якось в школу приїжджав на такому крутому мотоциклі, і я їх разом пару разів бачила під ручку в місті. Ну, він реальний байкер, весь в шкірі, в заклепках, кажуть, що він крутий в своєму районі.

— Так, я теж декілька разів бачив. Бачив, як вони в парку на лавці сиділи і пиво пили, так що не треба думати, що наша Інгуся вся така пай-дівчинка…

— Так замовкніть ви всі. Що ви тут ростринділись, як баби базарні, — крикнув я на всіх. — Думаєте, що все знаєте, що все бачили. Нема чого обговорювати людей за їх спинами. Якщо хочете щось сказати, то скажіть прямо. Ви ж всі «В правду» граєте, чого тоді як барани мовчите, коли треба, зате, як курки куткудакаєте, аби тільки правду не говорити.

— А ось ти піди, Антон, і запитай у неї, де правда, а де ні. І ми тоді подивимося, хто тут герой. Чого ти тоді Ритульці своїй не скажеш те, що нам тут говориш.

— Чуєш, ти… — я був готовий вже розбити голову цьому правдошукачеві, але щось мене зупинило в останній момент. Напевно, те, що я сам собі тоді дав слово змінюватися. І в ці мої нові плани бійка аж ніяк не входила. — Та ну вас всіх, виродки…

Я встав з-за столу і пішов шукати дівчат. Але в саду було темно. Батьки Ритки були людьми небідними і дачну ділянку мали немаленьку. Я не одразу знайшов Ритку і компанію. Я вештався садом, з веранди доносився сміх, напевно, точно обговорювали мене, але мені на це було наплювати. І раптом я почув голоси. Я причаївся за деревом і став слухати. Я знав, що підслуховувати підло, але вони говорили про мене:

— Маріє Петрівно, ну не плачте Ви, він же просто придурок. — втішала нашу Мері Ритка.

— Рито, ти ще просто маленька, хоч і п'ятнадцять років тобі. Але, повір, Антон просто може ні з того ні з сього так глибоко поранити, що ти собі навіть не уявляєш. Справа не в тім, що він називає нас «ботанами», це не прикро. Прикро те, що він при своєму розумі і інтелекті хоче бути поганим. Він вічно шукає пригод, шукає якогось конфлікту. Ми з ним вже неодноразово говорили про це, я йому намагалася пояснити, як влаштований світ, але його світ влаштований зовсім по іншому. І, схоже, змінювати він нічого не буде. Ти, Рито, ось страждаєш по ньому, а ти хоч знаєш, що у нього є дівчина? — запитала Мері.

— Як це є дівчина? Яка? Точніше, хто? — пошепки видавила з себе Ритка.

— Я точно не знаю, але я якось говорила з його батьками, і вони мені почали розповідати, що Антон постійно на тренуваннях, а після тренувань він ніби як ходить додатково займатися до мене. Я не стала його видавати, бо до мене він точно не ходить займатися, та й навіщо йому займатися, якщо він і так все знає і з усіх предметів встигає. Те, що він не хоче вчитися, то це інша справа. Я якось намагалася постежити за ним, але мені стало гидко, що я партизаню за своїм учнем, і я залишила цю справу. Але його мама розповіла мені, що після «моїх занять» він приходить додому якийсь по особливому збуджений, закривається в кімнаті і довго грає на гітарі.

— Антон? На гітарі? — здивувалася Ритка. — Не повірю, поки сама не почую. А ти чого мовчиш, подруга по нещастю? — Ритка звернулася до Інги. — Чи так і будеш стояти на піонерській відстані. Іди сюди, раз приперлася. — Інга вийшла з темряви. Я бачив лише її силует.

— А ви точно знаєте, Маріє Петрівно, що все саме так і відбувається? — запитала Інга.

– Інго? Що, і ти плачеш? Ви що, змовилися, чи що? Через те, що якийсь дебіл назвав нас заучками? — Ритка потрусила Інгу за плечі, а та не піднімала голови, а лише тихенько всхлюпувала. — А може, ти?… Короче, моя тобі порада, забий на нього.

— Маріє Петрівно, а ви також палите? — тихо запитала Інга.

— Ну так, зловживаю трошки, але вам не рекомендую.

— Я теж хочу спробувати. — видавила з себе Інга. Ритка простягнула їй цигарку, потім піднесла до обличчя Інги запалену запальничку, і я побачив у відбитому світлі заплакане обличчя Інги і неприємну посмішку Ритки. Тоді мені хотілося задушити Ритку, мене трусило всього, і я просто тихенько пішов з саду, переліз через паркан і пішки пішов у бік міста.

Я не чув, про що вони говорили, але пізніше, вже на випускному в десятому класі, Мері розповіла мені, що тоді, в ту ніч, вони з Риткою випили на двох ще пляшку шампанського, і Ритка їй сказала: «Запам'ятайте, Маріє Петрівно, Антон, все одно буде моїм, чого б мені це не коштувало». Якби я почув це тоді на дачі, то все могло б обернутися зовсім інакше, але через два роки, на випускному вечорі, коли всі думки були тільки про те, що нарешті ми стали вільними, ці слова вже не мали для мене ніякого значення. Тим паче, що з Риткою ми зустрічалися таємно, її батьки були проти наших зустрічей. А потім, на випускному вечорі ми розмовляли з Мері, і вона мені сказала одну таку річ, що я довго не міг прийти до тями. Я не вірив, що так буває, точніше, я думав, що таке буває лише в кіно, але ніяк не могло статися зі мною. Виявилося, що могло. Мері тоді мені відкрила таємницю, що з того моменту, як прийшла в наш клас, вона була закохана в мене, і їй нічого не залишалося, як тільки тихо страждати. По-перше, тому що вона була нашим класним керівником, а по-друге, що з Риткою вони були реально подружками, хоч і намагалися це від всіх приховати. Але після тієї дачної ночі, їх дружба стала надбанням всіх. Правда, клас наш вмів зберігати таємниці, тим паче, що Марію Петрівну ми дійсно любили, і неприємностей їй не бажали. Та й після тієї ночі за нашою Мері Попінс почав «запалювати» Риткін батько. Незабаром, він розлучився з її мамою, але Мері його просто відшила. Він довго ходив до школи, дарував Мері квіти, але та була непохитною. Ритка через це перестала з батьком взагалі спілкуватися, зате ще більше зблизилася з Марією Петрівною.