Політ завдовжки в життя

5

— Ну, і… історія. Треба терміново щось робити. — заметушився Нік.

— В якому сенсі, робити?

— Ну, я від ваших історій почав тверезіти, на мій погляд, шампанське тут безсиле. Але, знаєте, в чому проблема? А в тому, що я нічого окрім шампанського пити не можу. Горілка, це в моєму розумінні, — плебейський напій, так само, як і пиво. Вино, начебто і непогано, але тут, типу, треба дотримуватись етикету: червоне до м'яса, біле до риби, ну або навпаки, сир знову ж таки потрібен, а його, як зазвичай немає під рукою, віскі зараз все палене, коньяки ще паленіші, навіть вірменські і ті виготовляють в Одесі. Всі ці Бренді, Бейліси, Шерідани, Адвокати і інша нісенітниця — це все для цих… ну, Ви зрозуміли для кого, ну для тих, з нетрадиційною орієнтацією. А, ось шампанське, та ще оригінальне французьке, ну або іспанське на крайній випадок — це тема! Це ж напій богів, ну не богів, так гусарів і аристократів. А ми ж з Вами аристократи?

— Ще б пак! Звичайно, аристократи. Я граю класику, Ви про неї пишете, тому, аристократичніша за нас в цьому літаку, хіба що, моя дружина. Але вона спить і будити її не варто. Вона завжди спить в літаках. А ми ще до всього, після концерту трохи посварилися, і тому вона не захотіла сидіти поруч зі мною. Ну, і нехай собі спить, а то ще і їй доведеться шампанське наливати. — ми тихо засміялися, і Нік витяг ще одну пляшку шампанського. Я не міг зрозуміти, як в такий портфель поміщається така кількість пляшок. Але коли пролунав легкий «пшик», я прогнав ці дурні думки на задній план. Адже, яка різниця, звідки береться в літаку шампанське, важливо те, що воно тут є. З цими думками я пригубив налитий мені келих.

— Ну, так що було далі? — Нік знову відкинувся на спинку крісла і в півоберта подивився на мене. — Ні, не поспішайте, зараз розповісте, я просто ось що подумав. Адже, ось так завжди буває в житті, та й у мене так було, що хтось когось чекає, шукає, прагне, а отримує щось зовсім інше. Я ж, коли зі спорту пішов, то моя дівчина сказала, що їй інваліди не потрібні. А, я ж, зауважте, не був інвалідом, це я потім розробив руку, але ніхто і не здогадувався, що у мене травма, та й Ви зараз не побачите, навіть не зрозумієте, про яку руку йде мова. — він закотив рукави піджака і простягнув мені руки. — Ну, як? Здогадаєтеся?

— Ну, візуально не видно. — промовив я. — Але, вгадати спробувати можна. Хоча, суть то не у вгадуванні, а так дійсно нічого не видно.

— Права, і Ви маєте рацію, не видно. Але болі до сих пір переслідують мене. Особливо, при змінах погоди, при перевантаженнях. Добре, що зараз ручками писати не потрібно багато, все на компах друкуємо. Ну, та я не про це. Так ось, ми дружили з нею з п'ятого класу, а в десятому трапилася ця травма. Я на наступний день втік з лікарні, тому що мені принесли від неї записку. Там було написано щось про те, що вона не може без мене, що я повинен швидше одужати і прилетіти до неї на крилах любові. Крило у мене було одне роздроблене, але мене її лист так надихнув, що вночі я втік з лікарні, вистрибнувши з вікна другого поверху. При приземленні я невдало впав на цю руку, гіпс змістився чи навіть тріснув, я не пам'ятаю. Але зате пам'ятаю дикий пекельний біль. Кілька хвилин я лежав на траві, закусивши виступаючу частину гіпсу для того, щоб не закричати від болю. Але по трошки біль вщух, я піднявся і побіг в сторону будинку. Вранці батькам я сказав, що втік, тому що не хочу пропускати навчання, і мені треба готуватися до випускних іспитів, тим паче, що через тренування я багато пропустив. Батьки зраділи і пішли в лікарню. Там вони залагодили всі справи з моєю втечею, написали розписку і мене ніхто не чіпав. Але через те падіння з вікна, кістки в руці змістилися і, природно, зрослися не так. Але це була не найбільша біда. Моя дівчина якось сильно змінилася після мого повернення. Я почав помічати, що під приводом підготовки до іспитів, вона постійно відмовлялася від побачень і зустрічей. Ми зустрічалися все рідше, потім стали перетинатися лише в школі, а потім вона почала зустрічатися з моїм другом, який, між іншим, зайняв моє місце в команді. Ось і вийшло, що це я через неї втікав з лікарні, вистрибував з вікна, остаточно доламав собі руку, в результаті залишився без спорту, без музики і без дівчини. І, знаєте що?

— Що? — запитав я, допиваючи шампанське.

— А, нічого. Я тоді зрозумів, що нікому не можна вірити і довіряти. Що лише один випадок змінив все моє життя. І я довго думав тоді, чому все так сталося зі мною. І прийшов до висновку, що винна в цьому не жіноча невірність і не жіноча безпосередність. У всьому винна моя довірливість. З того моменту я перестав довіряти і вірити людям. Ось так то.

– І що, Ви так і не одружилися? Так і постійно один?

— Чому один? Ні, не один. Я живу з жінкою, причому з єдиною жінкою в моєму житті, ми живемо вже майже двадцять років. Вона журналіст, я ніби як теж пишу трохи. Вона про політику, я про музику. Я слухаю Вівальді, а їй плювати на всі ці віолончелі, скрипки і контрабас. Я не визнаю взагалі такого поняття, як політика, як партії. Для мене всі партії — це лайно. На мою думку, нормальні люди в партії не вступають. Нормальні люди, якщо хочуть чогось досягти, то займаються наукою, мистецтвом або спортом. До речі, Ви ніколи не помічали, хто створює імідж країні?

— Ні, ніколи не замислювався. — відповів я.

— Так ось, це не політики, не вчені і не військові. Ось ви багато знаєте вчених наших співвітчизників? Ну, або політиків. Але не тих, які зараз каламутять воду в державі, а тих, які були років десять тому чи двадцять? Ні? Ось і я не знаю. Зате, спортсменів, акторів і музикантів знають і пам'ятають усі. Коротше, вона пише про лайно, як я вважаю, про політику, а я пишу на її думку, про інше лайно, тобто про мистецтво. Але ми не заважаємо жити один одному. Ми не сваримося, багато гуляємо і багато часу проводимо разом.

— Що, зовсім не сваритеся? — здивувався я, дивлячись йому в очі. Мені хотілося побачити, збреше він чи скаже правду.

— Ні, ну що Ви… Звичайно бувають деякі розбіжності, ось, навіть сьогодні ми трохи не дійшли до консенсусу. І, знаєте, з якого приводу? Зараз розповім. Тільки спочатку давайте сюди посуд. — Нік розлив шампанське, потім підняв бокал. — За справедливість і розуміння, якого нам так бракує.

Ми цокнулись, і, хоча вийшло досить голосно, але ніхто не озирнувся, навіть не прибігла сувора стюардеса. Ми пили і мовчали. Нік дивився в ілюмінатор, хоча там нічого, окрім хмар не було видно. Тишу порушив я, мені було цікаво, через що можуть посваритися дві абсолютно різні людини.

— Нік, так Ви не розповіли про консенсус.

— Так, саме, навпаки, не про консенсус, а про його відсутність. Ось, скажіть, Ви яку каву любите?

— Ну, я взагалі кави не люблю, але якщо і п'ю, то в основному латте, щоб молока побільше було. А до чого Ви питаєте?

— Та до того, що я теж не люблю кави, а моя дорогоцінна без неї жити не може. Вчора ввечорі в ресторані ми пили каву, тому що вона так вирішила. І каже: «Давай, любий, випий сьогодні зі мною кави, щоб ми були сьогодні на одній хвилі…». Ну, я ж джентльмен, я не міг відмовити дамі. Замовила і замовила. Які проблеми? В номер ми лише прийшли, я в душ, через п'ять хвилин виходжу, а вона вже спить, ось так в коктейльній сукні, в туфлях на шпильках. Мені нічого не залишалося, як вкрити її ковдрою, попередньо знявши туфлі. Так вона навіть не прокинулася. Нічого собі, подумав я, і це після такої кількості кави? Вона спала як немовля, уві сні посміхалася і супила брови. Не знаю, що їй снилося, проте я не спав усю ніч. Ось Ви смієтеся, а мені не весело. Я ніч не спав через її каву. Сидів і писав статтю, про ваш, між іншим, концерт. Під ранок, коли дія кофеїну потихеньку послабилася, я заліз до неї під ковдру і також заснув. І все б нічого, ми нікуди не поспішали сьогодні, можна було б спати до обіду. Так ні… Вона мене будить і з претензіями, що ні хрена я не джентльмен, вчора дівчину не роздянув, до сну не підготував, а вранці замість «кави в ліжко» — лежу і хроплю. Ні, Ви уявляєте? Їй вчорашньої кави було мало. Я їй сказав, що пити каву в ліжку з немитими зубами — це поганий тон. А вона мені відповіла, що поганий тон — це спати зі мною в одному номері. Вона вилізла з-під ковдри і боса потьопала в сторону кавоварки. Так ще й там кави не виявилося. І знову я виявився винен. Ніби то я не подбав про те, щоб вранці у нас була кава. Навіть, не дивлячись на те, що ми були не вдома, а в чужому готельному номері, хоч і дорогому. Я в шоці! Чого Ви смієтеся?

— Та так, прикольно просто. Через таку фігню сваритися.

— Нічого собі, фігня. Спочатку я п'ю цю гидоту, щоб догодити коханій, потім через це лайно я не сплю цілу ніч, а на ранок я отримую «пістонів» за те, що комусь, уявіть, захотілося смакувати каву в ліжку.

— Гаразд, Нік, не заводьтесь. — ледве стримуючи сміх, я намагався його вгамувати. — А де зараз ваша дружина?

— Де, де… Он сидить перед нами через два ряди з якоюсь симпатичною жінкою.

— Аааа… Ота, в червоній сукні? — запитав я і розсміявся.

— Ну, так, вона. І, знаєте, що мене бісить найбільше в цих наших сварках? Це те, що вона спочатку плаче, а потім пише мені вірші на пошту і в смсках. І я, коли готовий її вже задушити, читаю ці її вірші і тану. А вірші у неї такі милі. Я кажу їй, навіщо тобі ця політика, краще б вірші писала для дітей, наприклад. Та ну її. Давайте, краще вип’ємо, як каже один мій знайомий, для натхнення, і Ви продовжите свою епопею.

— Давайте, наливайте. Я, сподіваюся, що це вже остання пляшка? — запитав я.

— Та, яка різниця. — Нік сховав в кейс порожню пляшку, вона задзвеніла там з раніше спустошеними раніше пляшками. — Якщо треба, то буде остання, а якщо ні, то ще знайдемо. В нас же ще дозаправка в Варшаві. — сказав він і розплився в усмішці. — Ну, за жінок, щоб їм… — він підніс келих і випив.