Політ завдовжки в життя

2

Мені тоді було років чотирнадцять. Я був звичайним пацаном, як і всі, ганяв у дворі футбол, лазив по деревах, в сусідських приватних будинках ми крали сливи, яблука і груші. Хоча, ні, я був не зовсім звичайним. Я був найзапеклішим бешкетником. Це правда. Розбиті в школі вікна, хокейні матчі в шкільних коридорах, пожежі в підвалах і потопи в під'їздах. Мене б давно вигнали зі школи, якщо б не одне «АЛЕ». Вчився я дуже непогано. Вчитися я, правда, не хотів, уроки прогулював, а ті, що ні прогулював, ті зривав. Вчителі і директор школи плакали, коли я з'являвся в класі, але зробити нічого не могли, бо, коли приходив час контрольних та іспитів, то я все здавав практично «на відмінно». А, крім цього, я дуже добре грав у хокей. У нас у дворі в хокей грав майже кожний, а в ті часи, як Ви пам’ятаєте, в нашій країні в хокей грали практично всі, це була ера хокею, хокейна, так би мовити, була лихоманка. Ну, от і в нас у дворі постійно заливали каток, і всі наші хлопці з району влаштовували турніри. Якось з'явився мужик, такий статний, в пальто, явно не з місцевих. Він кілька вечорів приходив і дивився, як ми граємо. Він сильно виділявся з натовпу, бо на тлі наших роботяг виглядав аж занадто рафіновано. Якось в один з вечорів, після того, як ми закінчили грати, він підійшов до нас і запропонував займатися у нього в секції. Як виявилося, він був директором спортивної школи з хокею. Ну, хто б відмовився від такого? Ось, і на наступний день ми вже отримували форму в районному палаці спорту. Це була мрія кожного пацана з нашої дворової команди. І ця мрія почала збуватися. Ми не вірили, що ми ось так от просто станемо відомими хокеїстами. Нам заздрило все місто, в школі нас поважали і навіть старшокласники віталися з нами за руку. І це настільки нас розслабило, що вчитися ми перестали взагалі. Оцінки стали ще гіршими, а поведінка взагалі впала до нуля. Тренер нас лякав, що вижене усіх, але ми розуміли, що ми найкращі і тому не боялися нічого. Після тренувань ми часто влаштовували бійки і розбірки, так як нас боялися всі, а ми не могли цим не скористатися. Коротше, ми були самими справжнісінькими розбишаками. І ось так я ріс, серед крутих спортсменів, добірних бешкетників в звичайному СРСР-івськом дворі і середньостатистичної школі.

Одного разу, на початку третьої чверті, відразу після новорічних свят, до нас в клас перевелася одна дівчинка. Батько її були військовий і, як тоді було прийнято, всі військові мігрували по країні. Їх дружини змінювали роботи і квартири, а діти міняли школи. Їм доводилося вливатися в нові колективи, знайомитися з новими однокласниками, сусідами, заводити нових друзів. Ну, все, як зазвичай буває у людей, що часто змінюють місце проживання. Звали цю дівчину Інга. Родом вони були з Прибалтики. Товариською вона не була, вчилася добре, друзів у неї теж було небагато, навіть практично зовсім не було друзів. Та й зовні вона була далеко не красунею. Але щось у ній було таке, що я не міг відразу зрозуміти. Дівчата у нас ділилися на дві категорії: ті, з якими ми дружили і ті, яких, як зараз модно говорити, ми «тролили». З Інгою ж дружити особливо не хотілося, але і докучати її і знущатися над нею у нас причин особливо не було. Тому, вона відразу потрапила в категорію «сірих мишок». Коротше, в нашому цинічному класі її просто серйозно ніхто не сприймав. Так ми потихеньку і довчалися цей навчальний рік, тренування, школа, дискотеки, тусовки у дворі, дрібні бійки. Незважаючи на наш ще далеко не зрілий вік, ми собі дозволяли, звичайно, багато. Єдине, на що у нас було табу — так це на цигарки, алкоголь і на крадіжки. Ми ніколи не брали чужого, не крали речей, і не крали грошей. Ми могли обтрусити чужу яблуню і відібрати у сусідського хлопчака велосипед, чисто покататися, але ми ніколи не відбирали речі назовсім. Дільничний нас дуже любив, любив настільки, що ми всі стояли на обліку в дитячій кімнаті міліції.

Одного разу, в однієї нашої однокласниці Ритки був День народження. У класі у нас заведено було так, що всі свята, пікніки, тусовки, дискотеки ми проводили завжди разом. Ніхто ніколи не був відсутній без поважної причини. І ось ми зібралися у Рити, були всі. Майже все. Не було тільки Інги. Ми трохи почекали, потім викинули жереб, хто піде до неї додому і приведе її. Такий був у нас клас. Жереб упав на мене. Жила вона неподалік, на третьому поверсі триповерхового будинку. Вікна її кімнати виходили на алею, на якій росли старі липи. Я не наважився відразу йти до неї і дзвонити в двері, а вирішив перевірити обстановку ззовні. Я без зайвих зусиль виліз на липу на рівень її вікон і побачив Інгу. Вона сиділа в своїй кімнаті, при світлі, вікно було не зашторене. І сиділа вона за фортепіано. Ми вчилися вже кілька місяців, а так і не знали про неї практично нічого, не знали, хто її батьки, чим вона любить займатися, не знали ми і те, що вона займається музикою. Музикою в нашому класі серйозно займалася лише Ритка. На гітарах, що правда, грали практично всі хлопці, але професійних музикантів, окрім Рити, серед нас не було. Вона ходила в музичну школу, чим дуже сильно пишалася. Але, так, як грала Інга, то було незрівнянно з грою Ритки. Я сидів на дереві і мені не хотілося злазити. Я просто слухав. У класичній музиці я не розумів зовсім нічого, але те, що я почув, в подальшому перевернуло моє життя. Це вже пізніше я дізнався, що це були «Пори року» Вівальді.

Повернувся я на свято з досить великим запізненням, сказав, що двері мені відкрила її мама і повідомила, що Інга прихворіла. Потім я сказав, що по дорозі назад мені довелося змиватися від дільничного, бо ж він нам суворо заборонив тинятись вечорами по вулицях. Напевно, більшість з наших мені повірили. Але не повірила лише Рита. Це я зрозумів по її погляду. Ритка вже тоді мала до мене певні почуття, ми жили в одному під'їзді і разом ходили до школи і зі школи. Вона приходила до нас на тренування, а ми всім класом деколи відвідували її концерти. Одним словом, всі були впевнені, що ми з Риткою зустрічаємося. Та, напевно, і вона теж так думала.

Щоб розрядити обстановку я попросив Риту зіграти щось на піаніно. Вона з радістю погодилася і зіграла спочатку «Болеро» Равеля, а потім вона грала «Синій іній…» і щось з репертуару «Абба» Загалом, вечір вдався. Але в ту ніч я не міг заснути. Так ніхто і не зрозумів тоді, що я просто обдурив їх, пошкодувавши Інгу. А я практично регулярно почав видератись на дерево, щоб подивитися і послухати, як грає Інга. Я сам і не помітив, як це заняття стало для мене практично нав'язливою ідеєю. Я ходив сюди як на роботу, але боявся, щоб мене ніхто не помітив. В загальному, цей час збігався з часом закінчення тренувань. Відразу після катка — на дерево і слухати Баха, Ліста, Вівальді, Моцарта… Я сам собі дивувався, але відповіді на питання «Чому я це роблю?» у мене не було. Я не знав тоді, що мене більше притягувало — ця світловолоса дівчинка або її музика.

Одного разу на вихідних ми зібралися в похід на річку. Ми часто виїжджали з класом на пікніки. Брали намети, гітару, казанки, бадмінтон, коротше, все, що було потрібно для активного та різноманітного відпочинку. Поїхала тоді з нами і Інга. Хтось грав в карти, хтось в шахи, хтось усамітнився в лісі на старому поваленому дереві, інші ж сиділи біля вогнища і співали під гітару пісні. Традиційно ми співали бардівські пісні Висоцького, Галича чи Мітяєва. Співати і підспівувати намагалися всі. Я непомітно стежив за Інгою, але вона просто слухала і не підспівувала. Вона не могла не знати цих пісень, так як сама займалася музикою, але чому вона не співала, мені було не зрозуміло. І ось, після чергової пісні вона сказала:

— Навіщо так сильно товкти по струнах? І взагалі, навіщо так кричати? Адже, в оригіналі ці пісні звучать по іншому, їх співають, а ви не чуєте один одного, а тільки кричите.

— А ти, типу, знаєш як треба? Можливо, ти ще зможеш сама нам показати, як це робиться? — не роздумуючи, відповіла Ритка. Усі мовчали. — Ні, ти скажи, раз критикуєш, то, напевно, знаєш, як треба співати і грати.

— Ну, я не дуже вмію грати на гітарі, це не мій інструмент, але я можу спробувати. Що вам заграти? — спокійно сказала Інга.

— Так, хоча б, Макара заграй. — підтримав Інгу Денис.

— Макара, в сенсі, Макаревича, чи що? — перепитала Інга.

— Ну, так, його. Наприклад, «За тих, хто в морі».

— Добре, я спробую, — Інга взяла гітару, посмикала струни, підлаштувала інструмент і заграла. Легко і невимушено, неначе грала сама «Машина часу». А потім вона заспівала:

Вона співала, а всі слухали, відкривши роти. Всі були у шоці. Коли вона закінчила грати, навколо висіла тиша, лише було чути тріск багаття. Я знав її таємницю, знав про її заняття музикою, але навіть я був здивований і вражений. Кожен в ту хвилину думав про щось своє, думав і мовчав. Я зловив погляд Ритки, вона дивилася на мене. У темряві я не міг розібрати виразу її обличчя, її очей, але вона точно хотіла тоді щось сказати. Тоді мені здалося, що вона все зрозуміла і мені доведеться щось вигадувати і виправдовуватися. Але в ту мить мені було все одно. Треба було якось виходити з положення, якось розрядити обстановку, і я промовив:

— Прикольно, особисто мені сподобалося. А що ти ще вмієш? Кажуть, у вас в Прибалтиці більше фірмової музики слухають, ніж у нас. Чим ти нас зможеш здивувати? — спробував я сказати якомога більш невимушено. Тоді я ще не зовсім усвідомлював, що після моїх вечорів, проведених на дереві під звуки Моцарта, настав сьогодні новий етап в моєму житті.

— Ну, мені дуже подобається «Бітлз». Ви чули таку групу? — Інга обвела всіх поглядом.

— Звичайно, чули. — промовила Ритка, підкидаючи в багаття сухі гілки. — Мені тато з Болгарії привіз подвійну платівку «Вечір важкого дня». Гарна музика, тільки там все англійською, а з нашої англійкою взагалі важко щось зрозуміти, крім London is the capital…

Як і було заведено, всі засміялися, оцінивши Ритин жарт. Але хтось все ж вигукнув з темряви:

— Тож, візьми і злабай що небудь з цих «Бітлз», або як їх там, а ми послухаємо. А потім ти нам перекладеш.

— Та там особливо і нема чого перекладати. У них всі пісні про кохання, про те, що йти по життю потрібно, коли рука в руці, що навіть увечері після важкого дня не треба забувати, що є хтось, хто чекає на тебе і думає про тебе, про те, що любов не купиш за гроші, про те, що хтось думає про когось вісім днів на тиждень, про те, що і Норвезький ліс теж може зберігати в собі таємниці, про те, що десь хтось чекає когось, про те, що ще вчора всі проблеми були іншими… Тексти у них прості, але дуже душевні…

І вона знову заграла. Грала вона невідому нам всім, окрім Ритки, але заїжджену на всіх модних і провінційних західних радіостанціях Yesterday. І знову була тиша, коли вона завершила грати. Цього разу мовчала навіть Рита. Це була якась магія. Ніч, річка, вогнище, гітара і «Бітлз»… Потім вона грала ще й ще, і ніхто не наважувався перебити її чи зупинити. Майже вранці, коли частина народу просто тупо позасинала біля тліючого багаття, Інга сказала:

— Ну, все, друзі, давайте, може, спати? А то скоро ранок, та й якось прохолодно вже. — Вона відставила гітару, встала, втягнула голову в плечі від холоду і так невимушено сказала «На добраніч», що відразу захотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася, а тривала вічно. Я лежав у своєму наметі і не міг заснути, з розмов в сусідніх наметах, я зрозумів, що всі сьогодні обговорюють лише Інгу. Та й правильно. Про що ще можна було говорити і думати в таку чарівну ніч. Напевно, в ту саму ніч біля річки, біля багаття, в наметі, під зірками я і почав змінюватися. Я тоді почав усвідомлювати, що світ набагато ширший, що він виходить за рамки нашого двору, нашої школи, нашого району, нашого льодового палацу спорту. Світ взагалі не такий, яким ми його сприймали до цього. Виявляється, що суть зовсім не в новому мопеді, не в крутій дівчині, з якою ти танцюєш на дискотеці, не в медалях і не в кубках. Виявилося, що те, що було в нас під носом, ми не помічали. Після тієї ночі знайомства з «Бітлз», їх пісні тепер завжди супроводжують мене, де б я не був. Обов'язково в моєму плеєрі є папка з «Бітлз», і в машині є диск, тому що є моменти, без яких людина просто не може існувати.

Приїхавши додому, я пішов до бібліотеки і почав шукати в молодіжних журналах інформацію про «Бітлз». Все, що мені вдалося знайти — це маленькі статті в «Комсомолці» і кілька інтерв'ю з учасниками гурту в популярному тоді журналі «Ровесник». Звідти ж я дізнався, що виявляється, вже кілька років, як був убитий Джон Леннон, лідер і творець цієї групи. З бібліотеки я попрямував на ринок. Завдяки зв'язкам, мені вдалося роздобути декілька платівок «Бітлз», тут же мені порадили і «Ролінг Стоунз». Я витратив практично всі гроші, які збирав на фірмову ключку і на фірмовий хокейний шолом. Ось так я і став меломаном. Я крутив платівки ночами, замість дворових тусовок, я тепер міг годинами сидіти перед програвачем і записувати російськими буквами тексти пісень:

«Єстедей…

О май трабл Сімс фару вей…»

Було смішно, англійська у нас в школі котирувалася нижче фізкультури, тому трійки нам ставили лише за те, що ми просто приходили на уроки. Згодом я роздобув стареньку гітару за десять рублів, друзі намалювали мені п'ять головних акордів, і я почав освоювати новий для себе напрямок. Цих акордів мені ніяк не вистачало, щоб наближено зіграти хоча б одну бітлівську пісню. Мені нічого не залишалося, як звернутися до професіоналів. А таких я знав тільки двох: Риту і Інгу. До Рити я підійти з таким проханням просто не міг, так як вона б мене просто підняла на сміх, такого крутого, кращого хокеїста і головного розбишаку двору, а до Інги я не міг підійти, тому що… ну просто не міг підійти і все.