Політ завдовжки в життя

7

Розбудила мене бортпровідниця, все така ж свіжа, з білими зубами і широкою посмішкою. Посміхаючись, як і раніше, вона легенько трусила мене за плече, і коли я розплющив очі, вона промовила:

— Ми приземлилися в Варшаві, зараз дозаправка і полетимо далі, а Ви можете пройти в транзитний термінал і зачекати там. — вона говорила так легко і спокійно, що я уявив, якби ми падали в океан, то вона б так само спокійно сказала би: «Не, хвилюйтеся, пасажири, все нормально, ми падаємо…» І знову посміхнулася би.

Сусіда мого не було, дружина теж вже вийшла, в салоні літака я залишався один. Ось, що означає, ніч не спати, а потім зловживати шампанського. Три пляшки на двох за дві години — це було круто. Саме тому я і проспав турбулентність і приземлення в Варшавському аеропорті. Я навіть був радий, що залишився один. Всі ці спогади… Ось правду кажуть, що люди до тридцяти живуть мріями, а потім спогадами.

У залі терміналу я не став шукати дружину, а пішов у кав’ярню і сів в найдальшому кутку, за колоною, щоб ніхто мене не міг потурбувати. Я сидів і просто спостерігав за людьми. Одні поспішали кудись на рейс, інші, так само, як і я, тупо чекали команди на посадку. Одні котили величезні валізи на колесах, як ніби везли з собою весь свій гардероб, а не просто їхали на курорт, інші несли маленькі спортивні сумочки, деякі були взагалі без речей, з одним ноутбуком чи, навіть, з планшетом. Цікаво виходить. Так буває і в житті. У одних величезний багаж життєвого досвіду, навчання, робота, кар'єра, спортивне життя або життя на сцені, весілля, розлучення, народження і смерть. Хтось може похвалитися медалями, дипломами, орденами, хтось нічого не має в своєму багажі, і тоді нема що згадувати людині, виходить, що життя прожите даремно, нецікаво, без емоцій. А оскільки, ми дійсно з віком живемо в основному спогадами, то таким людям і жити стає не цікаво. Хтось може вмістити все своє життя, всі свої спогади в одну маленьку коробочку, всі фотографії, відео та інші важливі файли за все життя у них можуть поміститися на одну флешку. А є й такі, яким доводиться орендувати цілі сервери, щоб зберегти лише малу частину інформації про своє життя. Мене завжди дивували люди, яким було не цікаво ходити в театр або в кіно, читати книги і дивитися фільми, не дешеві мильні серіали, а глибоко осмислені фільми. Вони не фотографують своїх дітей, вони не зустрічаються зі своїми друзями-однокласниками, не займаються спортом чи музикою. Більшість з них взагалі перестало жити в реалі, все своє життя вони перемістили в віртуал. Їм там простіше, там не потрібно бути собою, можна ж бути там і Бредом Пітом, і президентом Камбоджі одночасно. Ось і зараз, вони сидять за столами і більшість з них занурені у свої смартфони, планшети або лептопи.

— Про що задумались? — від несподіванки я мало не підстрибнув на місці. Це був Нік. Звідки він взявся і як мене знайшов, я й гадки не мав. Але доводилося змиритися з тим, що він тепер буде поруч, поки ми не прилетимо на місце.

— Вам щось замовити? — намагаючись приховати своє невдоволення, запитав я.

— Так, мені шампанського, будь ласка. — він засміявся, і мені якось стало веселіше. А, може і добре, що він з'явився, не так сумно буде, та й від спогадів трохи можна буде відпочити. — Та не переживайте, шампанського поки вистачить, я вже латте замовив. Після шампанського дуже добре допомагає, тим паче, Ви вже і виспатися встигли. — він знову засміявся і без запрошення приземлився на стілець за моїм столиком. — Так про що замислилися? Ви такий серйозний сиділи, що я не одразу Вас впізнав. А впізнав я Вас лише по футляру скрипки. Ви завжди з ним ходите?

— Так, — відповів я. — Завжди і всюди.

— Навіть, пардон, в сортир ви разом ходите? — Нік засміявся, і я посміхнувся йому у відповідь.

— Та вже досить Вам приколюватись! Просто ця скрипка мені дійсно дорога. Мало того, що вона вартує величезних грошей, так вона мені дорога ще й тому, що це була моя перша справжня скрипка. І вона завжди приносила мені удачу.

— А це не та, що була у Вашої Марини? — запитав він.

— Ні, не та. Ту вона ніколи нікому не віддасть. Це ж сімейна реліквія. Але ця скрипка теж дуже добра. — нам принесли латте. І від одного цього аромату я почав просипатись. — Слухайте, — згадав я, — так Ви ж не любите каву.

— Та це Вам, а мені ось, — в цей час офіціантка поставила на стіл чайничок з чаєм. — Ви ж не проти кави? Я знаю, що вся богема тільки і п'є каву. Смачного.

— Дякую, і Вам того ж. — відповів я і знову згадав наші вечірні чаювання з Мариною. Знову ці спогади. Я був не проти спогадів, але зараз хотілося трохи переключитися на щось інше. — Ви, ось письменник, блогер, як зараз модно говорити, у Вас, напевно, є в запасі якась цікава історія. Може, розповісте?

– Історія, кажите? Мені Ваша історія більше подобається, Ви ж мені її розповісте до кінця, я сподіваюся?

— Ну, звичайно, розповім, але пізніше, зараз Ви розкажіть щось.

— А Ви запитайте, я і розповім.

— Ну, ми ж не на допиті і не на іспиті, я не буду питати, Ви самі придумайте щось цікаве. — сказав я, відпиваючи з чашки каву. — Будь що, щось романтичне, з життя.

— З життя, кажете. Ну, гаразд, з життя в мене є кілька кумедних історій. Ось Ви що в своїй дружині цінуєте? Точніше, навіть не так. За які заслуги ваша дружина отримала право стати вашою дружиною. Тільки не кажіть мені про чисту і велику любов, я не люблю таких визначень. Адже було в ній щось таке, за що Ви з нею зв'язали своє життя. Адже було ж, по-любому.

— Ну, звичайно, було, так і є зараз, а до чого Ви питаєте? — запитав я.

— До чого питаю? Зараз зрозумієте. Я ось зі своєю пов'язав своє життя через одну дуже цікаву історію. Давно це було, ми щойно закінчили університет журналістики, були молоді і шукали пригод. У мене була дівчина, з якою ми познайомилися ще на вступних іспитах, і з тих пір були постійно разом. Нам було добре і комфортно вдвох. Ми планували спільне життя і вирішили одружитися одразу після закінчення університету. З нами на потоці навчалася одна студентка, звали її Майла, і була вона з однієї дуже маленької країни Кото. Вся ця країна — всього лише один маленький острів в океані. І ось, після закінчення університету вона запрошує нас до себе в гості, на цей острів. А країна ця, Кото, була з нами дуже дружня, і туди, на відміну від інших тропічних островів, не потрібно було віз. Ну, ми приїхали в аеропорт, а там нас чекав уже літак. Майла сказала тоді, що з квитками питання вирішене і щоб ми не переживали. З паспортами вона нам, теж допомогла, а як, я не знав тоді. І ми летіли на острів в океані святкувати закінчення університету. Острів виявився просто казковим, з пальмами, папуасами, кокосами і яскравими папугами. А батько Майли виявився ніким іншим, як прем'єр-міністром Кото. Ну і як потім з'ясувалося, ми летіли на його особистому літаку. У моєму житті не було нічого кращого, ніж ті два тижні, проведені на цьому острові.

Ми просто нічого не робили, відпочивали і розслаблялися, купалися в океані, годинами не вилазили з басейну, пили різноманітні екзотичні коктейлі та вина. Ми просто круто проводили час. І якось так вийшло, що я дуже зблизився з Майлою. І, не дивлячись на те, що практично завжди поруч була моя кохана, без п'яти хвилин дружина, я нічого не міг вдіяти з тією пристрастю, яку в мені розбудила Майла. Дивно, що ми п'ять років провчилися на одному потоці, і я не звернув на неї жодної уваги. Ми спілкувалися, зустрічалися на вечірках і на колоквіумах. Але саме пристрасть вона розбудила в мені у себе на батьківщині. Події так стрімко розвивалися, що ми перейшли ту точку неповернення, ту межу, після якої вже не було шляху назад. Ми любили один одного дико і пристрасно. Я вже не звертав уваги на свою наречену, звали її, між іншим, Оленою. З Майлою ми перестали ховатися і соромитися. І одного разу, коли батько Майли запросив нас до себе на прощальну вечерю напередодні відльоту, я остаточно втратив над собою контроль і зробив Майлі пропозицію, а у її батька попросив благословіння. Він не відповів нічого, просто сказав, що не треба квапити час, що у них на острові є звичай. Треба після пропозиції почекати місяць один без одного, а потім він знову мене запросить в гості, і ми вирішимо все остаточно, в залежності від того, в який бік хитнеться чаша терезів наших почуттів. На цьому і зупинились. Місяць я чекати, звичайно, не хотів, але вибору в мене не було. Нас знову відправили на батьківщину приватним літаком. Ми кожен день з Майлою телефонували один одному. У ті часи це було дорогим задоволенням, але я знаходив кошти і можливості, щоб хоч хвилину поговорити зі своєю коханою. З Оленою відносини у нас зіпсувалися остаточно, точніше, мене до неї не тягнуло, а вона без істерики просто повідомила мені, що я все одно буду з нею, і що я цей вибір зроблю сам і добровільно. Дні тяглися неймовірно повільно. Мені здавалося, що цей місяць не закінчиться ніколи. Одного разу ми сиділи з Оленою в кафе, намагалися базікати ні про що, але це у нас погано виходило. І тут вона сказала: «Слухай, а ти хоч знаєш, що у неї є наречений, і батько цього нареченого дуже впливова людина, може тобі щось і відрізати». Я тільки посміхнувся і нічого не відповів. Потім я провів Олену додому, і вона запросила мене на чай. «Ти не бійся, я не буду до тебе приставати, якщо ти цього не хочеш, просто посидимо, як раніше, а то полетиш на свій острів, і ми ніколи не побачимось». І я погодився. Ми знову сиділи і розмовляли. Цього разу вона намагалася мене переконати і відрадити від цієї моєї божевільної витівки. Все згадувала про нареченого Майли. «А ти звідки про її нареченого знаєш?» — запитав її я. І вона розповіла, що під час візиту на острів познайомилася з одним генералом, який на неї поклав око, він і виявився батьком нареченого. Все вірно, я настільки був захоплений Майлою, що не помічав ані генералів, ані своїх друзів. Тоді Олена взяла трубку телефону і сказала: «Не віриш, тоді я зроблю один дзвінок, а ти слухай уважно». І вона набрала номер. Після декількох секунд очікування виклику вона заговорила французькою мовою. Французька не була нашою основною мовою, тому я нічого тоді не зрозумів. Вона мило при цьому посміхнулася. Не знаю, що їй сказали у відповідь, та я й не був особливо впевнений в тому, що їй на тому кінці дроту взагалі хтось щось відповів, але вона просто сяяла. Потім поклала слухавку і мовила: «Все нормально, не переживай, ніякого весілля у вас не буде, я тобі точно кажу». Я тоді подумав, ну як вона може нам перешкодити? Тому тоді я не сприйняв її слова всерйоз.

На наступний день в новинах показали острів Кото. Як виявилося, там стався військовий переворот. Точніше, як говорилося в новинах, щоб не стався військовий переворот, одна відома країна ввела туди свої війська. Буквально через тиждень там пройшов референдум, організований все тими ж «миротворчими військами». І Кото став новим округом цієї славнозвісної країни. Там ввели нові закони, нові порядки, змінили всі телефони, коди і так далі. А крім цього запровадили там суворий візовий режим. А громадянам нашої з Вами країни туди взагалі заборонили в'їзд. Коротше, вийшло, що я ніяк не міг потрапити на Кото. Що я тільки не робив, писав листи і телеграми, ходив до Міністерства закордонних справ, робив всілякі запити. Результату ніякого не було. Тоді я думав про простий збіг і якісь непорозуміння. Я був упевнений, що просто все так співпало, і у мене навіть і думки не було, що все це було спеціально спланованою операцією. Кілька місяців я ще намагався навести контакти з Майлою, потім в якомусь журналі побачив новину про те, як дочка прем'єр-міністра Кото Майла вийшла заміж за сина якогось генерала. Це було фіналом моїх пошуків. У ті місяці зі мною поруч завжди була Олена. Так, потроху ми знову зблизилися і почали жити разом. Ні, ми не одружилися, ми просто живемо разом уже купу років. Ви думаєте, це кінець історії? Нічого подібного. Потім мені Олена розповіла всю історію в подробицях. Виявляється, коли ми були на Кото, Олена познайомилася там з генералом, міністром оборони однієї серйозної республіки. Він до неї залицявся, дарував дорогі подарунки, катав на своїй яхті, вони навіть їздили на кілька днів на якісь атоли. Вона навіть зізналася, що так хотіла мені в той момент помститися, що віддалася тоді тому генералу. Він запропонував їй руку і серце і сказав, що зробить для неї все, що вона забажає. Так ось, у цього генерала був син, і він, дійсно був нареченим тієї самої Майли. Мало того, у них навіть було заплановане весілля. Коли я попросив благословення прем'єр-міністра, той розлютився, але не подав і знаку, а відправив нас додому під приводом сезону дощів, нібито, якщо ми не полетимо на наступний день, то зависнемо тут як мінімум на три місяці. І ми погодилися. Потім був той телефонний дзвінок Олени генералу. Вона мені розповіла, що просила генерала допомогти своєму синові, так як його весілля під загрозою зриву, і, якщо він не втрутиться, то я одружуся таки з Майлою. Ну, і в кінці вона додала, що, мовляв, він же обіцяв виконати будь-яке її бажання. Я думаю, що навіть Олені не спав би на думку той план, який дозрів в голові у генерала. Коротше, той вирішив захистити Майлу від мене надійно і назавжди, і придумав версію для прем'єр-міністра Кото про нібито заздалегідь підготовлений переворот в його країні і запропонував послуги своєї армії. На наступний день на Кото висадився їх десант, потім був референдум, як я вже говорив, а потім Кото стала для нас недоступна. Майла зараз заміжня за сином генерала, який став міністром оборони Кото, я тут живу з Оленою, всі живі і щасливі. Ось така історія. Як виявляється не варто недооцінювати жінку. Вийшло, що Олена організувала цей переворот в чужій країні лише через нерозділене кохання до мене, а коріння цього перевороту тягнуться до мене. І тоді я подумав, що жінку, яка може одним дзвінком по телефону організувати переворот в країні, потрібно тримати при собі. З такою краще не жартувати. Ось так то. — закінчив він і відкинувся на спинку стільця.

— Непогана історія. — промовив я. — Більше схожа на анекдот або на казку. Чи це черговий сценарій для якогось чергового серіалу?

— Ви можете не вірити, звичайно. Але, історія на сто відсотків правдива, ну хіба що за винятком острова Кото. Але це і не важливо. Суть в могутності жінки. Якщо жінка щось замислить, то Ви її все одно не зупините. Це я Вам офіційно заявляю. Так, мало того. Це лише одна історія, а їх у мене в житті було дуже багато. Але, на даний момент поки що вистачить, можливо, я напишу книгу зі своїми історіями, а, може, і не напишу.

— Так, що це виходить? — сказав я, намагаючись повірити в те, що він розповів. — Що та жінка, яка в літаку сиділа поруч з моєю дружиною і є та сама Олена, яка організувала революцію на маленькому острові? Нічого собі…

— Ну так, це вона. Моя дружина Олена, я Вас з нею обов'язково познайомлю. А, Ви кажете, що в літаку вона сиділа поруч з Вашою дружиною? Та симпатична дама — це Ваша дружина? — здивувався Нік.

— Безумовно, а я Вам, хіба не говорив? Тоді я Вас теж познайомлю, коли її попустить.

— В якому сенсі, попустить? — перепитав Нік здивовано.

— Так ми теж трохи посварилися… три дні тому, коли летіли сюди. Вона ще і досі ображена на мене.

— Три дні тому? — здивовано вигукнув Нік і похитав головою. Три дні навіть моя б не витримала, та й три дні це багато. Жінка три дні без контролю — це небезпечно.

— Це Ваша дружина небезпечна без контролю, а моя вже ні, хоча в молодості була ще та штучка. — відповів я і оглянув зал навколо нас, намагаючись знайти свою дружину.

— Що, дружину шукаєте? Та, не переймайтеся так, я їх разом з моєю бачив в «Duty free». Так що не переживайте, не загубляться. Хоча, якщо вони в «Duty free», то може і варто переживати.

— Чого це? — запитав я.

— Ну, як чого? Там Віскі дешеве. — сказав Нік і засміявся.

Тут оголосили посадку на наш рейс, і ми потягнулися до виходу. По дорозі Нік запитав:

— А ви через що посварилися? Щось серйозне?

— Та яке там серйозне, — відповів я. — Хоча, вона вважає, що серйозне, а я взагалі не розумію в чому справа. Розповісти? Може, Ви мені щось і проясните в цій ситуації.

— Та Ви ще питаєте! — пожвавішав Нік. — Звичайно, розповідайте. Сподіваюся, буде щось інтригуюче?

— Ну, не знаю, це Вам вирішувати, інтригуюче чи ні. Ну, зрештою, прилетіли ми до Парижу три дні тому, взяли таксі, поїхали в готель, я залишився відпочивати перед репетицією, а дружина моя вирішила прогулятися Парижем, дуже вже вона любить це місто. Увечері ми домовилися зустрітися в ресторані. Я сиджу, чекаю, замовив шампанське, собі замовив дещо з італійської кухні, бо я не можу їсти їх слимаків, а дружині суші — вона їх просто обожнює. Я їй завжди кажу, що тільки пінгвіни їдять сиру рибу, а вона називає мене примітивним та неосвіченим дурнем. Ну сиджу, чекаю. І тут вона заходить в зал з супроводі адміністратора ресторану. Раптом вона зупинилася посеред залу, почала озиратися, хоча мене побачила одразу. Я теж подивився на всі боки, але нічого і нікого не помітив. Вона підійшла і сіла не навпроти мене, а поруч, на сусідній стілець. Сіла якось боком, ногу на ногу закинула. Плаття коротке, червоне, в очі кидається. Ми це плаття з нею купили в минулу поїздку до Франції. А вона сидить і так загадково на мене дивиться і каже: «О! Ти суші замовив! Який ти молодчинка!» Ну так, молодчинка, думаю, теж мені подвиг, я ж завжди їй суші замовляю, а сам не можу зрозуміти, до чого вона веде. А потім вона мені і каже: «А ти нічого не помічаєш?» Я подумав трохи, подивився на неї, потім на всі боки і кажу: «Ти що, зачіску зробила?» Вона в одну секунду змінилася в обличчі, посмішка кудись зникла, сама раптом зітхнула, повернулася до столу і сказала: «Давай вже вечеряти, чи що? Наливай своє шампанське». Я намагався якось розрядити обстановку, якісь історії розповідав, а вона не слухала, сиділа сумна, на мене навіть не дивилася. Коли доїли десерт з чаєм, вона сказала незрозумілу мені фразу: «Наф Наф, двісті євро…» Повільно встала з-за столу і пішла до виходу з ресторану. Ось з того моменту вона зі мною практично не розмовляє. При чому тут Наф Наф? Ще б про Ніф Ніфа б згадала. А чого Ви смієтеся? — я помітив посмішку на обличчі Ніка, видно було, що ця історія його явно розвеселила.

— Я Вам от що скажу, Антон. Можливо, я для Вас відкрию зараз Америку, але Naf Naf — це дуже відомий бренд французького взуття та одягу. Зараз цей бренд належить французькому концерну VIVARTE, який володіє такими брендами, як Minelli, Caroll, Kookai, і іншими відомими брендами. Так що я думаю, що Ваша дружина придбала собі «недорогі» туфельки за двісті євро, а Ви цього не зацінили. І, скажу я Вам відверто, Ви її не просто цим образили, ви її практично принизили. Для жінки ж що важливо? Три речі. Перша — це шопінг, друга — це всебічне, а ще краще світове визнання успішності покупки, а третє — це заздрість і ненависть подруг. Так що, в наступний раз, коли вона буде в тих туфлях, Ви просто зробіть їй комплімент.

— Ви зараз жартуєте? — здивувався я. — Для того, щоб зробити їй комплімент, я повинен точно знати, що саме в ТИХ туфлях вона знаходиться, а я в її гардеробі взагалі не розбираюся. У мене таке враження, що у неї дві проблеми: нема що вдягнути і нікуди складати.

— Так, це складне завдання, ну, нічого, щось придумаємо.

Ми зайшли в салон літака і сіли на свої місця. До нас одразу пристрибала наша стюардеса і поцікавилася, чи все у нас в порядку і запропонувала забрати мою скрипку в кімнату для бортпровідниць. Сказала, що там вона буде в цілковитій безпеці. Її вишнева уніформа в поєднанні з отруйно-червоними губами вселили в мене повну довіру до неї, і я віддав їй скрипку, пожартувавши, що тепер вона винна нам шампанського, відкинувся на спинку і став чекати чергового зльоту.

Після того, як ми лягли на курс і нам дозволили відстебнути ремені безпеки, до нас тихо підкралася стюардеса і поставила перед нами піднос з шампанським і трьома келихами. Ми з Ніком переглянулись, нічого не розуміючи.

— А це на честь чого? Ми, нібито не замовляли шампанського, хоча, брехати не буду, дуже люб'язно з Вашого боку. — сказав Нік і потягнувся до стюардеси, щоб поцілувати їй руку. Та розпливлася в нереальній посмішці, і, якби вона була Снігуронькою, то розтопилася би прямо тут, на стільки у неї від збентеження запалали щоки.

— Розумієте, — пошепки сказала вона, нахилившись до нас. — У мене сьогодні День народження. Дівчата пити зі мною відмовилися, бояться, кажуть, що на роботі, а я просто мушу відзначити свій День народження. А ви тут, на мій погляд, самі адекватні пасажири.

— А чого Ви в таке свято не взяли вихідний, не залишилися на землі, не пішли відсвяткувати з коханим або з друзями кудись в ресторан? — запитав я.

— Так я ж навпаки, попросилася на цей рейс…

— Сама? Добровільно? — здивувався Нік. — Дивно. Я, наприклад, завжди полюбляю з друзями так відірватись, що на ранок всім буває соромно. А Ви, Антон, як святкуєте свій День народження?

— А я теж не святкую, я намагаюся виїхати кудись подалі від усіх. Не люблю такі свята, не люблю, коли мені співають дифірамби раз на рік, приурочуючи це до Дня мого народження. Та й просто не люблю уваги до себе. Тому, я Вас, Аня, розумію і подтримую. — звернувся я до бортпровідниці. На бейджику у неї було написано «Анюта».

— Прошу пробачення, але я не Аня, а Анюта. — сказала вона чистою українською мовою, чим нас підкорила остаточно. — Так мене називала мама, потім так мене кликав мій коханий чоловік і мені подобається, коли до мене зараз так звертаються. А щодо дня народження… Я ось чула випадково, проходячи повз вас кілька разів по салону, як Ви розповідали якусь цікаву історію. — вона подивилася на мене і посміхнулася. — Так ось, Ви не проти, якщо я Вам розповім свою історію? — І вона присіла на вільне сусіднє з нами крісло.

— Звичайно, ні! — вигукнув Нік і схопив один з трьох келихів. — Тільки спочатку давайте вип'ємо за найпрекраснішу дівчину в цьому літаку! За Анюту! — і одним махом осушив весь келих.

— Дякую! Мені дуже приємно, але давайте не шуміти. А я Вам розповім, чому я сьогодні тут святкую свій День народження. Так ось, моя мама була теж бортпровідницею. Це у нас сімейне. Вона закінчила авіаційний інститут, після закінчення інституту пішла працювати стюардесою. У неї було все, і краса і епатаж, вона вміла себе показати і піднести. А через те, що вона з дитинства захоплювалася французькою музикою, то за час навчання в школі та університеті, вона досконало вивчила французьку мову. За ці вміння її і запросили працювати на міжнародних рейсах до Парижу. Тоді, в радянські часи, потрапити на таку роботу було не те що важко, а практично неможливо. Але мама була настільки красива і розумна, що в неї закохався один французький актор, дуже відомий. Я не буду називати його ім'я, щоб не компрометувати його. Вони поверталися з гастролей в Париж, а мама моя якраз працювала на цьому рейсі. Вони познайомилися, а п'ять годин в закритому просторі виявляється достатніми для того, щоб по вуха закохатися, і щоб через дев'ять місяців на світ з'явилася я. Мама мені потім розповіла всю цю історію з французом. Він тоді не просто закохався в маму, він їй прямо в літаку, під час польоту зробив пропозицію, зняв зі своєї руки перстень і подарував мамі. Ось він, до речі, цей перстень. — вона показала свою руку. На пальці дійсно був величезний золотий перстень з величезним каменем. — Так, це він, правда, мамі довелося звернутися до ювелірів, щоб зменшити трохи розмір, а потім він перейшов до мене, мама сказала, щоб я його носила, так як він завжди приносить удачу. Так ось. Під час того польоту була не тільки зароджена нова любов, не тільки було зроблено пропозицію руки і серця, але цим закоханим вистачило часу, щоб зачати мене. Так-так, не дивуйтеся, саме в літаку і саме по дорозі в Париж. Мама і надалі літала цим маршрутом, француз слав їй дорогі подарунки, вони телефонували один одному і переписувалися. Коли мама зрозуміла, що вагітна, то одразу ж йому про це повідомила. Він сказав, що треба грати весілля і влаштує він все сам. Все повинно було статися в Парижі. Після цього він не дзвонив і не писав. Мама намагалася його знайти, але його імпресаріо говорив, що він на гастролях, і його немає зараз у Франції. Мама літала до останнього, але за два місяці до пологів їй довелося піти в декрет і вона поїхала в рідне місто. Але ж віза у неї залишилася. І ось, коли вона була вже на дев'ятому місяці, вона вирішила сама полетіти до Парижу на пошуки цього француза. Знайшла вона його без особливих проблем, бо людиною він був дуже відомою. Там вона з ним поговорила про все. Виявилося, що він вже був одружений, у нього було дві доньки, і за контрактом він не міг розлучитися ще п'ять років. І якщо вона хоче, то може залишитися тут в Парижі, він все оплатить, вони будуть зустрічатися, але жити він повинен у будинку, з дружиною, бо інакше втратить все. Мама сказала, що він вже і так все втратив, зібралася і полетіла додому. По дорозі з Парижу, після дозаправки в Варшаві, ну як ми зараз, у неї почалися перейми. У салоні літака, як зазвичай буває в дешевих серіалах, чисто випадково опинився доктор-акушер. Він і прийняв у мами пологи. Ось тоді і народилася я. Так що батько мій француз, мама українка, а місце народження в свідоцтві написали Париж-Варшава. Тому, у мене не просто сьогодні день народження, сьогодні тут ще й місце мого народження. Так що, давайте, кажіть тости. — завершила розповідь вона і підняла свій келих. — Ну, я чекаю.

— Ну, що тут казати… звичайно ж, за Вас, Анюто! За те, щоб завжди в ці дні на цьому напрямку була льотна погода! І нехай завжди збуваються всі Ваші мрії! За Вас! — Нік підвівся і випив стоячи до дна.

— За Вас! — підтримав я і підвівся також.

— Дякую вам. — промовила Анюта, допиваючи своє шампанське. — І, до речі, я ж не розповіла вам ще одну річ. Мені сьогодні двадцять п'ять років виповнилося. І всі двадцять п'ять разів я святкувала в літаку, спочатку мама літала зі мною на руках до Парижу саме в цей день, потім ми літали разом, а тепер я літаю сама. Я щороку збирала гроші, щоб в цей день злітати до Парижу. Завдяки моїм коріння і французькому прізвищу, а прізвище цей француз все ж таки мені дав своє, з візами в мене проблем не було. А тепер ось я літаю сама. Я, взагалі-то зараз працюю на іншому напрямку, але в цей день щороку я прошуся саме на цей рейс. Всі знають і дозволяють мені тут, так би мовити, «попрацювати».

— Забавна історія. — посміхнувся Нік. — А, головне повчальна. Це я до того, Антон, що ми тут сидимо і розмовляємо, а наші дами з нами не те, що любов'ю позайматися, вони навіть з нами спілкуватися не хочуть. І все через каву і туфлі.

— А що за історія з туфлями? — запитала стюардеса.

— Та ось, його дружина купила собі дорогі французькі туфлі, а він цього не помітив і не оцінив. Ось, Ви образилися би, Анюто?

— Звичайно б образилася, і не просто образилася, я і вбити за таке можу.

— Жах який! — вигукнув я.

— Гаразд, ви тут відпочивайте, а я піду, все ж таки, трохи попрацюю. А Ви пийте шампанське за моє здоров'я. Якщо треба, я ще принесу, ви тільки гукніть. — вона встала і твердою ходою пішла в сторону кабіни пілотів.

– І що Ви на це скажете? — здивовано прошепотів Нік. — А я то думав, що тільки зі мною в житті бувають кумедні історії. Виявляється, що не лише на землі, але і в небі відбуваються дива. Гаразд, ми щось відволіклися від Вашої теми. На чому Ви там зупинилися? Згадуйте і продовжуйте розповідати.