Політ завдовжки в життя

6

Настало літо. Наш каток закрили на місяць на ремонт, там міняли труби і холодильні установки. І, як зазвичай буває в нашій країні, цей місяць розтягнувся на три. Тренер наш поїхав спочатку в табір, а потім його запросили на літо попрацювати з якоюсь командою за кордоном. І ми залишилися одні. Я бігав кроси, займався в залі, плавав на річці. Батьки мої були зайняті на роботі, відпустки їм влітку чомусь не дали і я всі канікули провів у своєму рідному місті. Ритка з батьками поїхала на море, потім до бабусі, половина нашої компанії теж роз'їхалася хто куди. Інга теж кудись загадково зникла, а з іншими мені якось не хотілося спілкуватися. І ось, одного разу, після вечірньої пробіжки, пропливши декілька кілометрів проти течії річки, я лежав на березі і спостерігав за хмарами. Ось, що мене завжди дивувало — це хмари. Вони ніколи не бувають однаковими, чи навіть просто схожими один на одного. Вони можуть летіти з дикою швидкістю, а можуть просто висіти над тобою. І, якщо дивитися на небо, коли, начебто на тихому блакитному небі, де всі хмари зависають без руху, то здається, що нічого не змінюється. Але варто на хвилину заплющити очі, а потім знову подивитися на небо, то цих самих хмар вже не буде. Вони змінюють форму, переміщуються і знову завмирають. А потім безшумно через всю цю синьо-білу рівнину пролітає літак. Він летить так високо, що його не видно і не чутно. Залишається лише слід, білий слід, який перекреслює небо, а потім повільно розпливається, як акварельні фарби на мокрому папері, а через деякий час і сам цей слід перетворюється в хмари. Романтика, одним словом.

Так, з цими думками, я йшов через лісопосадку до міста. Назад я вирішив пройтися, бо проплив багато, і сил бігти вже не було. На грунтовій дорозі я побачив машину з відкритим капотом, а поруч з нею стояла жінка, яка нахилилась до моторного відсіку, закинувши за спину руки. Я посміхнувся і подумав: «Цікаво, а що вона там намагається побачити?». Я підійшов, став поруч і теж заглянув під капот.

– І як? Щось знайшли? — глузливо запитав я.

— Ні-і… — не повертаючи в мою сторону голови, без найменшого подиву відповіла вона. І мені відразу перехотілося приколюватися над нею.

— А що сталося? Може я зможу чимось допомогти? — вже серйозно запитав я.

— Було б непогано, звичайно, тим більше, що мої знання полягають лише в управлінні цим диво транспортом. А що сталося, я не знаю. Просто не заводиться і все.

— А хочете, я Вам відкрию одну маленьку таємницю? — запитав я.

— Звичайно, хочу, сподіваюся, буде цікаво, бо ти мене дійсно заінтригував своєю таємницею.

— Так ось, машини не заводяться лише з двох причин. Перша — це коли немає бензину, а друга — коли немає іскри. — вона випрямилась і вперше повернула в мій бік голову.

— Ну, давай, розумник, визнач кількість бензину і наявність іскри. Ключі в замку.

Я сів у машину, повернув ключ запалювання. Всі прилади засвітилися, бензин був у нормі — пів бака, але стартер не запускався. Дивно, подумав я. Мені чомусь дуже захотілося їй допомогти, не просто тому, що я такий добрий, скоріше, мені тоді просто не хотілося осоромитись і виглядати лохом.

— Так, дивно, бензин є, і іскра, я думаю, була б, якби крутив стартер. А це що за лампочка блимає? — запитав я. У той час іномарки у нас були ще дивиною. На машині мене навчив їздити мій старший друг, він уже повернувся з армії і працював на пошті водієм, розвозив і збирав кореспонденцію. Але з іномарками я зустрічався вперше. На ключі висів брелок з пультом сигналізації. На ньому теж блимала якась лампочка. — А це що за лампочка блимає? — я показав її брелок.

— Та я не знаю, це щось з сигналізацією пов'язано.

Я натиснув на кнопку, лампочка згасла, і машина завелася. Сталося диво! Я сам не очікував, що все вийде так просто, але ж вийшло! І в очах цієї жінки я тепер був справжнім героєм.

— Ні фіга собі! — вигукнула вона.

— Ні фіга собі… — відповів я їй тихо, а вголос сказав, — Та нічого складного, просто заглючила сигналка і все. Треба було лише розблокувати. Та не важливо, головне, що завелася і їде.

— Так, і то, правда. Слухай, тепер ти мій рятівник і я перед тобою в боргу. Можу я запропонувати підвезти тебе? — спитала вона, закриваючи капот.

— Ну, я навіть не знаю, — я засумнівався, було якось незручно з одного боку, з іншого боку — втома була така, що я був радий такій пропозиції. — Ну, якщо я Вам не створю додаткового клопоту…

— Та які клопоти, я ж в місто їду, і ти в місто, я так розумію, тут дорога ж одна. Тож сідай і не переживай.

Я хотів сісти на заднє сидіння, але там лежав футляр від скрипки чи зі скрипкою. І вона тоді сказала:

— Ні, сідай наперед, там скрипка і дуже дорога.

Я сів на переднє сидіння, і ми поїхали. Їхали ми повільно, дорога була погана, грунтова, машина перевалювалася з боку на бік, іноді черкала дном виступи на дорозі. Дорогою ми мовчали, а коли виїхали на трасу, вона порушила тишу і запитала:

— Ти в школі вчишся?

— Так, в Десятій.

— Ух ти! Я теж цю школу закінчувала, потім після консерваторії там на практиці була недовго учителем музики, а пізніше перейшла в музучилищє працювати і ще в музшколі маю заняття. А ти музикою не захоплюєшся? — запитала вона і подивилася на мене поверх своїх окулярів. — Бачу, що тобі не до музики, он які у тебе м'язи. Спортсмен? — вона сама мене врятувала з цією відповіддю. Мені не хотілося розмовляти про музику, але вийшло якнайкраще.

— Ну, так, хокеєм займаюся, за область граємо, обіцяли взяти в юнацьку команду країни.

— Прикольно. — вона говорила зі мною, як з рівним, не дивлячись на те, що була набагато старша за мене. — А чого ти такий серйозний і замріяний?

— Та, ось думаю про Вас.

— Про мене? Цікаво? Чого про мене можна такого думати? — спитала вона і знову подивилася на мене, продовжуючи керувати.

— Ну, думаю, як це Ви посадили в машину незнайомого хлопця, та ще й розповідаєте йому про вашу дорогу скрипку. Адже ми в лісі, Ви мене не знаєте, машина може знову заглохнути. Ви мене, що, зовсім не боїтеся?

— Ти знаєш, я якось не думала про це, чесно. Скрипка, дійсно дорога, навіть дуже. Це не «Страдіварі», звичайно, але дуже хороша. Але мені і в голову не прийшло, що ти можеш опинитися злодієм. Та й потім, що ти з нею будеш робити? Продати ти її не зможеш, вона тут же спливе, за кордон теж її ти не вивезеш, бо вона вважається антикваріатом. Та й, дивлячись на тебе… Коротше, не схожий ти на злодія. Чи я помиляюсь?

— Та ні, не помиляєтеся. Ну, добре я, а якби реально злодій би був. Він, може бути, і не продав би її, але клопоту вам би наробив би. — не вгамовувався я.

— Знаєш, так само можна думати і про те, що в будь-який момент можуть викрасти мою машину або пограбувати квартиру. Але я не хочу про це думати. Якщо постійно думати про погане, то воно і станеться. Думки, вони ж матеріальні, ти так не вважаєш?

— Ніколи не думав про це. — збрехав я, бо мені самому постійно приходили до голови такі думки. Але зараз усі мої думки були зайняті зовсім іншим. — А Ви граєте? Це ваша скрипка? — запитав я її.

— Ну так, моя, вона дісталася мені у спадок від батька, а йому від його діда, кажуть, що і дід отримав її у спадок від свого діда. Так що це наша сімейна реліквія. А ти чого цікавишся, ти ж спортом займаєшся, а музика тобі, начебто не цікава. Чи я знову помиляюся?

Я лише повів плечима, бо не знав, що відповісти. Особливого душевного тепла до музики, та ще й класичної, я не відчував, але це був єдиний спосіб зблизитися з Інгою. І тут все грало на моєму боці. Було літо, у мене було багато часу, так як тренуваннями я не був сильно зайнятий, Ритки теж не було в місті, пацани роз'їхалися хто куди. То була як раз та ситуація, коли треба було щось вирішувати, і тоді, не довго ввагаючись, я сказав:

— Ви знаєте, Ви не праві. Я дуже цікавлюся музикою, але у мене в родині ніхто ніколи не грав ні на якому інструменті. Мені навіть нема в кого запитати чи порадитися на рахунок музики. Мало того, я Вам відкрию таємницю, тільки Ви не смійтеся, добре? Так ось, я б з радістю зайнявся музикою, але мене просто не зрозуміють мої друзі з команди і хлопці з двору. Розумієте?

— Не зовсім розумію, чесно. Тобто ти соромишся того, що хочеш грати на фортепіано або на скрипці чи, припустимо, на саксофоні, так? Але це смішно, правда. З чого ти взяв, що хтось повинен з тебе сміятися. — вона говорила це, не дивлячись на мене. Ми в'їхали в місто, і почався дощ, тому вона їхала повільно і дуже зосереджено.

— Просто я їх всіх добре знаю, я сам такий. Одного нашого друга мама віддала на танці, бо в їх родині були професійні танцюристи. Так наші пацани його не просто засміяли, вони… точніше, ми просто знущалися над ним, називали його балеруном і засовували йому в портфель постійно жіночі колготки і лосини. Всім було весело, а він через це покинув танці. Це зараз я розумію, що це все було не розумно, і не було нічого смішного в цьому, але я знаю точно, що мене не зрозуміють. Хоча, якщо чесно, то мені дуже би хотілося спробувати.

— Ну, так спробуй. — спокійно промовила вона, пригальмувавши біля якоїсь будови. — Дивись, це наша музична школа. Зараз літо, канікули, тим паче, що вже вечір. Занять в школі немає, там, окрім сторожа немає нікого. Мало того, зараз, он яка злива, на вулицях порожньо, так що можеш бути впевнений, що, якщо ми зараз зайдемо до школи, то тебе взагалі ніхто не помітить. Ну, то як? Підемо? Я покажу тобі, що таке світ музики.

І я погодився. Дійсно, подумав я, що я втрачаю? Нічого. Вдома все одно нічого робити, вечорами, тим більше, сусіди не дуже люблять, коли я граю на гітарі. Та й мені було реально цікаво подивитися і послухати. У мене з'явився шанс зробити так, щоб Інга на мене звернула хоч якусь увагу. Ми пробігли під дощем ці кілька десятків метрів, я закутував скрипку в свій спортивний костюм і прикривав її парасолькою. Коли за нами зачинилися двері, ми занурилися в повну тишу. Будівля була старовинною, тут була така звукоізоляція, що дощу не було чутно взагалі. Ми пройшли коридором в бік якогось класу. На стіні висіли портрети учнів. Хтось був з інструментами, хтось на сцені, були і просто портрети. І ось серед всіх цих портретів я побачив її. Інга дивилася на мене з фотографії, посміхаючись і злегка примруживши очі. Вона сиділа за роялем в півоберта. Напевно, це було вже після виступу на якомусь концерті.

— Що, подобається? — почув я голос ззаду і здригнувся.

— Просто це моя однокласниця. — відповів я.

– Інга? Так ви знайомі? Чудова дівчинка. Розумниця і дуже працьовита. — я помітив, що при згадці про Інгу у неї різко змінився вираз обличчя, зовсім зникла посмішка.

— А я думав, що вона талановита.

— Талановита… Вона, безумовно, талановита, але… — задумливо сказала вона і теж подивилася на фотографію. — Знаєш, як говорив Август Бебель? «В кожній людині є цілий ряд здібностей і нахилів, які варто лише пробудити і розвинути, щоб вони, коли дійде до справи, показали самі чудові результати. Лише тоді людина стає справжньою людиною». А я ще вважаю, що талант є у кожного, тільки в одних він прихований, а в інших він зовні або близький до поверхні. Однім потрібні роки, щоб його розвинути, а інші витрачають на розвиток цього таланту кілька днів. Ось є у нас тут одна учениця, вона, до речі, однолітка з Інгою. Маргаритою її звуть, та ти, напевно, з нею знайомий, якщо знаєш Інгу. Так ось, Рита, дійсно дуже талановита дівчинка. Їй все легко вдається і тому вона сильно не напружується. Вона грає прекрасно, але так як грає Інга, тут не грає ніхто. Інга вкладає в кожну ноту всю свою душу, а Рита просто розпещена модними вчителями дитина. У неї вдома рояль, кращий, ніж у нас в музичній школі. Але це їй не допомогло.

— В якому сенсі, не допомогло? — мені хотілося дізнатися детальніше про життя і про відносини моїх однокласниць.

— А ти не в курсі? Декілька тижнів тому, буквально перед закінченням навчального року проходив обласний конкурс молодих виконавців. У фінал відібрали шість піаністів, але після фіналу, коли повинні були оголосити переможців, судді вирішили провести ще один фінальний тур. Туди відібрали двох — Інгу і Маргариту. Коли грала Рита, зал мовчав, а після закінчення виступу були такі овації, що я не пам'ятаю, щоб глядачі так сприймали класичну музику. Рита зіграла «Жарт» Баха. Це було чудово. Але я вболівала за Інгу. Не знаю чому, але я прикипіла до цієї дівчинки. Вона була настільки працьовита, що заслуговувала на перемогу. Я прекрасно розуміла, що після гри Рити їй буде важко, практично неможливо перемогти. І ось, до рояля вийшла Інга. Вона виглядала простенько, в звичайній чорній короткій сукні. Навіть ця сукня на тлі Ритиної виглядала бідно. Вона сіла, поклала руки на коліна і так сиділа секунд десять або двадцять. По залу пішов якийсь шепіт. Я так хвилювалася, що думала, не доживу до кінця концерту. Я, комсомолка, ніколи не бувала в церкві, молилася тоді за Інгу. І ось вона почала грати. Спочатку повільно і тихо. Я не відразу зрозуміла, що це за твір. У заявці було написано, що грати вона повинна «Турецький марш». Але це був не «Турецький марш». І лише, коли закінчився її вступний імпровіз, ми зрозуміли, що це. Це був Вівальді… Антоніо Вівальді. Мій улюблений композитор. І мої улюблені «Пори року». Так, це була «Весна. Гроза», або як зараз модно називати «Шторм». Я не можу тобі передати те, що ми всі відчули. Ця композиція в оригіналі звучить близько трьох хвилин, а Інга грала її хвилин десять або п'ятнадцять. Вона грала з такою швидкістю, що я відчула, як моя блузка прилипла до моєї спини. Це була така імпровізація, якої я ніколи не чула. Я помітила, що весь зал слухає її гру стоячи. І ось, коли вона закінчила, коли затих останній звук, в залі була повна тиша. Нарід, який знаходився в залі консерваторії, просто не розумів, що це зараз було. А потім зал вибухнув. Всі кричали «БРАВО!» І «БІС!». А Інга просто встала з-за рояля, вклонилася і пішла зі сцени. Їй аплодували дуже довго, кричали і свистіли. Сам розумієш, що для консерваторії це дуже незвично. Але так було. Судді довго не радилися, було і так все зрозуміло. І ось оголосили результати. Перше місце дали природно Інзі, а друге — Маргариті. Ні та, ні інша не вийшли на сцену за дипломами. Чому не вийшла Рита, мені було зрозуміло. Вона була настільки впевнена у своїй перемозі, що друге місце — це для неї було повне фіаско. Вона не могла так принизитись перед публікою, тому і втекла ще з середини виступу Інги, як мені потім розповіли. Але куди в той момент поділася Інга, ми не знаємо до сих пір. Ми її так і не нагородили. Вона отримала путівку на міжнародний конкурс, але ми їй цього не повідомили через її втечу. Ми не могли знайти її. Вчителі в школі сказали, що після закінчення навчального року, вона навіть не проходила літню практику. Кажуть, що у неї батько військовий і, швидше за все, вони просто кудись поїхали. Можливо, на літо, а можливо, його і перевели кудись. Але, в будь-якому випадку, ми знайдемо її. Розпочнеться навчальний рік, і вона знайдеться. Ось така історія. До речі, а ти не знаєш, де вона може бути?

— Ви знаєте, ми з нею останній раз бачилися ввечері після всіх іспитів на дачі у Рити. Після цього я її не бачив. — в той момент у мене з'явилося якесь погане передчуття щодо Інги. Я тоді не знав, що саме мене турбує, але це була справжня тривога.

— Ну добре, підемо до мене в клас, я покажу тобі свої володіння.

І ми увійшли в це царство музики. Тут всюди були розставлені пульти для нот, стояв величезний старий рояль, але інструментів тут не було.

– І що тут вчать? — запитав я.

— Це клас струнних інструментів. Не дивуйся, що тут є рояль. На цьому роялі вчилася грати я, коли мені було сім років. Ось так він тепер тут і стоїть. Його хотіли списати, бо не могли його нормально налаштувати. Колись його під час ремонту сильно намочили, а для інструменту це катастрофа. Але я його зберігаю, бо він для мене як рідний. Слухай, а давай чаю поп'ємо, а то я після дощу замерзла, та й ти теж, мені здається.

— Ну, я не проти. — сказав я, розглядаючи стенди, плакати та фотографії. Там були все незнайомі мені люди. Фотографії були старі, навіть практично вицвілі, а були і свіжі кольорові. Я дивився на ці картинки з чийогось життя, але думки мої були тільки про одне… Точніше, про одну…

Вона включила в розетку самовар, такий великий, блискучий, електричний. Тоді це було дивиною. Але поряд зі старовинним роялем чай хотілося пити саме з самовара, а не просто з чайника. Поки самовар шипів і свистів, вона кудись збігала і повернулася з підносом, на якому лежали сушки, бублики і печиво. Потім вона заварила чай і розлила його по чашках.

— Слухай, я ось, начебто педагог, але якось так недобре сталось. — вона зам'ялася, як маленька дівчинка. — Просто ми навіть не познайомилися. Тебе як звуть? Ми ж пів дня провели в одній машині, ти мене не вбив і не пограбував, а імені я твого так і не знаю.

— Я Антон. — відповів я, гріючи руки об гарячу чашку.

— Ну, а я Марина Вікторівна. Можна, просто Марина, я ж не настільки стара, як ти вважаєш?

— Ви знаєте, напевно, все-таки краще буде Марина Вікторівна, а то якось неправильно виходить, та й мені так простіше і комфортніше. — вимовив я, трохи збентежено.

— Ну, Вікторівна, так Вікторівна. Так, ти в якій школі вчишся? У Десятій? А, ну так, ти ж казав. А у мене там купа друзів і знайомих працює. Та й не тільки друзів. Хто у тебе класний керівник?

— Марія Петрівна. — відповів я.

— Марія… Петрівна? Машка? — вона якось раптово змінилася в обличчі і поставила чашку з чаєм на стіл. — Блін… Це треба ж.

— А що не так? — запитав я її.

— Та все так. Машка, ну в сенсі, Марія Петрівна — це моя однокласниця і в школі ми були кращими подругами. Потім вона поступила до педуніверситету, а я в «консу».

— А зараз, що? Ви не подруги?

— Знаєш, я не хочу зараз про це говорити, життя складна штука, десь щось хтось зробив не так або зробив все так, а хтось цього не зрозумів. Коротше, зараз ми не спілкуємося, та ми вже купу років не спілкуємося, хоча живемо в одному районі. Але воно тобі і не треба. Це наші бабські історії і заморочки. Ти ж все таки хотів про музику поговорити, ану признавайся.

Вона мене так заінтригувала історією про Мері, що ні про що інше я вже думати не міг. Але втрачати такий шанс спробувати себе в музиці мені теж не хотілося. І я сказав:

— Марино Вікторівно, а от скажіть, в моєму віці ще не пізно починати займатися?

— Ну, дивлячись для чого. Брехати не буду. Щоб стати великим, окрім таланту, ще потрібно дуже багато працювати, а для цього потрібно дуже багато часу. Окрім цього, треба очистити свій мозок від непотрібних думок, тому що музика повинна заповнювати тебе повністю. Але для того, щоб просто навчитися грати, грати непогано або навіть дуже добре, то вік ролі не грає. Тут вже все залежить від тебе. Ось ти для чого хочеш грати? Хочеш стати великим музикантом? Чи хочеш грати по весіллях і кабаках і заробляти гроші? Тут багато що залежить ще від мети.

— Вам чесно сказати? — я задумався, чи варто їй говорити зараз правду. Але вона настільки вселяла довіру, що я вирішив з нею поділитися своїми думками і переживаннями. — Розумієте… Є одна дівчина…

— Як же я відразу не здогадалася! «Шерше ля фам!» — вигукнула вона і заплескала в долоні, як маленька дівчинка від радості.

— Все, не буду Вам нічого розповідати. — у цей момент мені стало так прикро, що я вже почав шкодувати про ті миті відвертості. Я тоді подумав, що дивно, адже я ніколи ні з ким ні про що не говорив відверто. А тут мені хотілося говорити з абсолютно незнайомою мені людиною. Вона була якась не така, як всі інші люди її віку. Ось, взяти, наприклад, нашу Мері Попінс. Ми з нею і в походи разом ходили, і на уроках вона нам дозволяла більше, ніж було дозволено, і, навіть, пили разом шампанське, навіть «в правду» грали. Але, навіть тоді, на дачі, я не був з нею відвертим. Мені не хотілося їй розповідати нічого, що було пов'язано з Інгою. А тут, зараз я відчував якусь ауру правди. Тому я все-таки вирішив розповісти. — Ну гаразд, я Вам розповім, хочете, смійтеся, а хочете, ні, мені все одно.

— Та не буду я сміятися, чесно. Просто я відразу здогадалася, що справа тут в жінці, та й нічого дивного в цьому немає. Ти в свої п'ятнадцять або чотирнадцять років ще майже нічого не знаєш про життя. Але дуже скоро тобі багато що стане зрозумілим, а багато з того, про що ти дізнаєшся згодом, тебе просто шокує. Але це буде пізніше, коли ти почнеш дорослішати по-справжньому. Гаразд, все, не буду тебе перебивати. Давай розповідай. Отже, ти сказав, що є одна дівчина.

— Так, точніше, ні, не так. Є багато дівчат, які мені симпатичні, які, навіть швидше за все, мені подобаються. Та, і до мене багато хто з них має симпатію і певні почуття. Я не хочу говорити про щось велике і світле, бо ніколи не відчував таких почуттів. Великих, світлих і глибоких. Ми просто дружили, разом відпочивали, ходили на вечірки і тусовки. І, коли мої друзі вже по-справжньому зустрічалися хто з ким, то я не розумів цього, мене не тягнуло до дівчат, я завжди вважав, що жінки — це трата енергії, часу і сил. А одного разу я якось увімкнув телевізор і випадково потрапив на одну передачу, де показували десантника, який служив в Афганістані, весь такий в формі, в тільняшці, в береті. Величезні м’язи, погляд такий справжній, чоловічий. Ну, просто, мрія кожного, щоб стати таким самим, як він. І коли його запитали, чи є у нього дівчина, то він відповів, що вона йому не потрібна, він ніколи не збирається одружуватися, і ніколи не буде витрачати свій час на дітей. І в той момент він став для мене кумиром. Всі його слова і фрази я запам'ятав, і вони застрягли у мене в свідомості і підсвідомості. Потім була передача про його життя в армії, потім, про те, як він був поранений і його друзі виносили на руках з ущелини, про те, як він опинився в госпіталі. Я не дуже дивився ту передачу, навіть збирався перемкнути телевізор, як раптом ведуча з такою загадковою дитячою посмішкою говорить: «Ну ось, минуло три роки після тих подій і ми знову в гостях у нашого героя». У мене був шок. Я не міг повірити в таке. Я думав, що це все режисер придумав або взагалі, це якась помилка. Але перед камерою стояв той самий солдат, тільки в спортивному костюмі. Все такий самий накачаний, з вусами. Ну, зовсім не змінився, тільки без форми і без берета. Поруч з ним стояла його дружина, а на руках він тримав немовля. І він так посміхався, він був таким щасливим, що я зненавидів його. Ось як, скажіть, він міг так обдурити не тільки мене, а сотні, а може, й тисячі інших?

— Ну, з чого ти взяв, що він когось обманював? — вона посміхалася. Їй ця історія, особливо її друга частина, явно сподобалася. Я не міг тоді зрозуміти, чому люди радіють тому, що хтось десь одружується, а вона спокійно продовжила свою думку. — Ніхто тебе не обманював. Просто він виріс. Ти ж сам сказав, що пройшло три роки. Знаєш, що таке три роки? Це час між тим, як ти народився і тим, що ти вже вмієш бігати, стрибати, розповідати вірші, співати пісні і ще дуже багато всього. Три роки — це дуже багато. Він виріс, змінилася його життєва позиція, не тому, що він став гірше або краще. Просто він багато про що нове дізнався і багато чого усвідомив. Я ж тобі про це саме і кажу.

— Ну, так ось, — продовжував я. Я не хотів з нею зараз сперечатися, мені хотілося розповісти усю цю історію до кінця. — Подивившись цю програму, я вирішив довести, що він не правий, що жінки — це не головне в житті, принаймні, не в двадцять років і не в тридцять. У мене є важливіші справи. Я не хочу няньчити дітей в двадцять п'ять років, я хочу грати в хокей, бігати, стрибати, бути незалежним. А сім'я і діти мені не дадуть всього цього зробити, не дадуть досягти того, що я собі запланував. І, якось так склалося, що дівчата мене цікавили мало. Але, нещодавно я познайомився з однією дівчиною. Вона, з одного боку, нічим не відрізнялася від всіх інших, з іншого боку, вона була не така як всі. Я не можу Вам пояснити, що саме в ній було не так. Та я і сам не розумію, чим вона мене так вразила. Краси у неї особливої немає, одягається звичайно. Щоправда, вона змогла постояти за себе і «так як треба» зуміла відповісти нашій найкрутішій «зірці» школи. Я не знаю. Але вона ще дуже добре грає на роялі. Я лазив на дерево, спеціально щоб послухати, як вона грає. Точніше, я так думав, що лазив послухати, а потім я зрозумів, що я лазив по деревах, щоб просто подивитися на неї. Але, коли вона починала зі мною говорити, у мене включався той «десантник», який говорив: «Так навіщо вона тобі потрібна, вона ж просто отруїть тобі твоє спокійне життя!». І я робив все, щоб принизити її, образити, або просто не помічав на людях. Хоча всередині мене постійно тягнуло до неї. Коли вона була поруч, я вічно щось чудив, що ображало її, а тільки ми опинялися на відстані, то всі мої думки були лише про неї. Я і зараз постійно про неї думаю. Ось Ви мені теж її постійно нагадуєте чимось. Така розважлива і уважна. Ви вмієте слухати, а це дуже великий плюс. А тепер вона поїхала кудись… А ще, знаєте, що? Ми якось сиділи і спілкувалися, і вона сказала, що ніколи не зв'яже своє життя з таким розбишакою і нехлюєм, типу мене. Ну, ось я і прийняв рішення…

— Яке?

— Ну, як, яке? Я вирішив, що зможу наблизитися до неї, якщо теж буду займатися музикою. Можливо, вона змінить своє ставлення до мене. А тут ще й Ви опинилися на дорозі, зі своїм заглухлим лімузином. Можливо, це доля, все ж таки?

— Щодо долі нічого не можу сказати. Але я тобі, звичайно, допоможу стати музикантом, якщо ти цього хочеш. А скажи, ти з Інгою говорив на цю тему? Ти з нею говорив наодинці, без сторонніх вух, без тих, кого соромишся ти і без тих, кого, можливо, боїться вона?

— А при чому тут Інга? — мене пробило холодним потом від одного її імені. — Я ж не про Інгу Вам розповідав.

— Ой, та годі. Я, що, зовсім дурочка. Чи ти вважаєш, що я вже стара тітка і нічого не розумію в ваших юнацьких стосунках? Ну ось, скажи, ти ж про Інгу мені розповідав? Адже це вона — об'єкт твоїх переживань?

— Та ні ж… — я подивився на неї, побачив її добру посмішку і зрозумів, що вона все одно все зрозуміла, і мені немає сенсу когось тут дурити. — Ну, взагалі то, так. Це про Інгу. А як Ви здогадалися?

— Тобі чесно сказати? Я б могла сказати, що зрозуміла це по твоїх очах, по тому, як ти вимовляв її ім'я, але скажу чесно. Ми дуже дружили з Інгою. Вона настільки неординарна дівчинка, настільки талановита і працьовита, що я інших таких не зустрічала. Через це, її, звичайно тут не дуже любили. У нас навіть викладачі заздрили їй. Мене, до речі, тут також недолюблюють, але це не важливо. А ось я з нею здружилася. Дуже хороша дівчинка. Так ось, я не буду тобі брехати і щось вигадувати. Просто ми ділилися з нею багатьма таємницями. Ми любили разом гуляти на річку, любили вечорами тут пити чай, коли її батьки були на службі, а вона не хотіла залишатися вдома сама. І, ось, коли ми пили чай, ми влаштовували собі такі імпровізовані вечора відвертості. І в такі вечори вона часто розповідала мені про одного хлопчика, свого однокласника, який є розбишакою та хуліганом, але при цьому добре вчиться і краще за всіх грає в хокей… — вона посміхнулася і замовкла. Налила ще по одній повній чашці чаю і продовжила. — Знаєш, Антоне, тобі реально пощастило. У тебе закохана сама незвичайна дівчина цього міста. Правда, вона говорила, що якщо б ти, тобто він, — вона знову посміхнулася, дивлячись на мене, — Був трохи впевненішим в собі, не боявся відрізнятися від інших і вийшов би з під дурного впливу своєї подружки… А подружка, я так розумію, це…

— Ритка… Але вона не моя подружка, точніше, це вона так думає, що подружка, — почав виправдовуватися я, але зупинився. Виправдовуватися не було сенсу. Марина Вікторівна і так все знала і розуміла.

— Я так і думала. Рита. Тепер всі пазли склалися в одну картинку. — сказала вона. — Справа в тім, що Інга поїхала. Її батька знову перевели в іншу частину. Мати її хотіла залишитися тут тимчасово, щоб Інга довчилась в цій школі, та й з музикою тут у неї все почало виходити, але Інга сама наполягла, щоб вони поїхали. Тепер я розумію чому. Вона мені нічого не говорила, просто поїхала, а потім я отримала від неї листа. Хочеш, я тобі прочитаю його?

— Навіть не знаю. — ледве вимовив я. Мені хотілося вити і кричати, я стиснув кулаки так, що побіліли пальці, в голові творився якийсь сумбур, я навіть не міг в цей момент сформувати свої думки. — Адже, це вона Вам написала, а не мені.

— Розумієш, тут все про неї і про тебе… І я думаю, що вона була б не проти, щоб ти це теж прочитав. Погано, що немає тут зворотної адреси. — вона встала, підійшла до столу і дістала лист. Звичайний конверт, без зворотної адреси. Замість зворотної адреси стояв лише штамп солдатської пошти нашої військової частини. — Я все ж таки прочитаю його тобі. — І вона почала читати:

«Доброго дня, Мариночко! Ви мій єдиний справжній друг, тому пишу тільки Вам. Я ніколи нікому не скаржилася на свою долю, хоча вона мене не особливо балувала. Ви, напевно, думаєте, та що я можу знати в свої п'ятнадцять років про життя? Повірте мені, дуже багато, тому що мені довелося пережити все те, чого більшість не побачить навіть за все своє життя. Але справа навіть не в цьому. Просто так вийшло, що мені всього в житті довелося домагатися самій. При зовнішньої успішності нашої сім'ї, насправді у нас в родині все дуже погано. Так, тато — офіцер, мама — провідний економіст. Непогані посади, непогані зарплати. Але Ви не повірите, якщо я скажу, що, так як вони ненавидять мене, не ненавидять навіть бездомних кішок або собак. Вони мені кажуть постійно, що я їм зіпсувала все життя, що я їм постійно заважаю і через те, що я народилася не вчасно, вони просто перекреслили всі свої мрії. У це важко повірити, але це так. Вони ніколи мене не хотіли і ніколи мене не любили. З цим важко змиритися, але я все ж таки змирилася, звикла, принаймні, звикла не показувати людям, як мені важко і боляче. Ні, Ви, напевно, не знаєте, що таке біль. А я знаю… Я закінчила вісім класів і за цей час змінила десять шкіл. І тут Ви не уявляєте, що це таке. Це постійні переїзди, постійні вливання в нові колективи, постійна, але скрізь різна ненависть. Я намагалася розібратися, що ж зі мною не так? Чому в кожній школі мене не люблять? Так, я не красуня, але і не потвора, я добре вчуся і навчилася не вилазити попереду всіх. Але у мене немає друзів. Ну, окрім Вас, звичайно. Але я ж Вам не потрібна зі своїми проблемами, тому, я по-перше, рада, що ми знову переїжджаємо. Я так прикипіла до Вас, що, напевно, ніколи не зможу відвикнути від Вашої теплоти і ласки.

Але я не про це хотіла писати.

Приїхавши в це місто, в цю школу, у мене було передчуття, що цього разу все буде інакше. Але я опинилася в черговому колективі циніків, заздрісників і просто виродків, які отримували задоволення від того, що комусь робили боляче. Але найболючіше було від того, що цей біль я отримувала і від хлопців, і від дівчат. Це найгірший рік в моєму житті, сподіваюся, що тепер все буде по-іншому, якщо, звичайно я зумію знову жити десь.

Мене рятувала тільки музика. Ви не повірите, але в дитинстві я ненавиділа музику. У нас вдома стояв рояль, старий, облізлий, не гарний рояль. Я його боялася, він нагадував мені якогось старого монстра. Я обходила його, а маленькою взагалі ховалася в інших кімнатах. Але час минав, я дорослішала. І одного разу я почула розмову своїх батьків. Вони говорили про мене. Ніколи нікому, навіть самому лютому ворогові я б не побажала почути таке від своїх батьків. Тоді у мене почалися напади. Я задихалася, знепритомнювала. Лікарі намагалися поставити діагноз, але нічого не знаходили і відписувались лише тим, що це вікове, і що все пройде. Я дорослішала, а ці напади не проходили. І ось, якось під час чергової сварки батьків мені знову стало погано. Але вони були зайняті своїми справами, вони кричали один на одного, звинувачували один одного, а в усьому була винна я. У цей момент я зрозуміла, що ніхто мені не допоможе зараз, я думала, що наступили мої останні хвилини. Мені було так погано, що я не пам'ятаю точно деталей. Але пам'ятаю, за для того, щоб їх не чути я сіла за рояль і почала тарабанити по клавішах з усієї дурі. Батьки перелякані прибігли до мене в кімнату, дали мені заспокійливе, і я заснула. А коли прокинулася, за вікном була ніч. До ранку я не могла заснути, а лежала і думала. Плакати вже не було сил, здавалося, що сльози закінчилися назавжди. Увечері наступного дня їх сварка повторилася, і я знову сіла за рояль, але вже більш осмислено почала підбирати якісь мелодії. І мені стало легше. Відтоді, тепер постійно, як тільки батьки починали сваритися, я відкривала кришку рояля і сідала грати, так, щоб їх не було чути. Так, потрохи, я і навчилася грати. Поруч з нами жила сусідка. З нею ніхто не спілкувався, всі вважали її божевільною. Але, якось я поверталася зі школи, а вона підійшла і сказала: «Граєш ти, звичайно жахливо, та й рояль у вас — лайно. Але я можу тебе трохи підівчити…» І я почала після школи заходити до неї. Батьки були цьому тільки раді, а я все більше часу проводила у цієї жінки. Вона навчила мене і розбиратися в нотах, і техніці гри. І музика стала більшою частиною мого життя. Потім була музична школа, концерти, а потім були Ви. А ще був той концерт, той конкурс, з якого я втекла. Це був мій останній концерт, я не знаю, коли я сяду за рояль і чи сяду взагалі, так як ми переїжджаємо в інше місто. Перед концертом я запросила на виступ своїх батьків, але вони сказали, що ні я, ні моя лайнова музика їм не цікава. Я була настільки шокована і засмучена, що не пам'ятаю, як і що я грала. На сцені я знову почала задихатися і мені довелося грати і грати, імпровізувати, як можна довше. Коли вже не було сил, я закінчила грати, з останніх сил вклонилася залу і втекла. Я сиділа на задньому дворі школи і ревіла. Я бачила і чула як Ви все мене шукали, але у мене не було жодного бажання відгукуватися. В той момент я прийняла для себе одне важливе рішення. Яке? — запитаєте Ви. Для того, щоб зрозуміти, я повинна Вам розповісти ще одну історію.

Так ось, в новому класі я познайомилася з хлопцями та дівчатами. Начебто всі були нормальні, клас був дружним, що мене здивувало. Вони разом ходили в кіно, разом їздили на пікніки і на дачі, разом тікали з уроків. І, навіть, коли викликали когось в кабінет директора, то туди приходив незмінно весь клас. Але в цьому класі було дві людини, які кардинально відрізнялися від інших, чим сильно виділялися із сірої маси. Та й клас не був проти, аби визнати їх своєрідними лідерами. Між собою вони були зовсім не схожі. Він — спортсмен, хуліган, ватажок якоїсь місцевої зграї, а вона — музикант, піаніст, відмінниця, комсомолка, практично, обличчя всієї школи. І при всій цій їх різниці, вони дружили. Точніше, дружбою це назвати було важко. Але вони всюди були разом. Сиділи за однією партою, разом ходили в школу і зі школи. Всі танці і дискотеки вони так само незмінно були поруч. І все б нічого, якби не кілька «АЛЕ». Вона любила його, він був не проти цього, а мене вона ненавиділа. Але навіть, її ненависть не була такою болючою, як його байдужість. Але я все одно ще на щось сподівалася. Я все вибирала момент, щоб сказати йому про свої почуття. Але як тільки ми залишалися наодинці, він перетворювався на якогось монстра, постійно відпускав дурні жарти на мою адресу і просто знущався наді мною. Але я не сприймала це як образу, ні, мене це навіть не ображало, настільки він був мені цікавий. Але надія моя перетворилась в пил, коли він публічно і при всіх сказав, що він свою долю зв'яже тільки з тією дівчиною, яка буде такою ж, як і він. Саме ця його фраза і підштовхнула мене до прийняття одного рішення. Коли я почну здійснювати свій план, коли будуть перші результати, — я Вам обов'язково повідомлю.

Мариночка Вікторівна, Ви єдина, хто зможе мене зрозуміти, але і навіть Ви не в силах мені допомогти. Це моя доля, мій хрест, і тільки я зможу вирішити ці проблеми.

Я просто хочу сказати Вам величезне спасибі! Я завжди буду пам'ятати Вас і Вашу доброту!

Інга…»

Вона закінчила читати і замовкла. У класі настала така тиша, що, напевно, ця музична школа такої тиші не чула ніколи. Ми просто сиділи і мовчали. Кожен з нас тоді думав і переживав про своє. Не знаю, про що думала тоді Марина, але я твердо і остаточно вирішив зав'язати зі спортом і повністю віддатися музиці. Я навіть не уявляв, яке мене чекало випробування, але думки про Інгу штовхали мене на таке безглуздя.

— Марино Вікторівно. — звернувся я. Вона не реагувала, а лише дивилася у вікно, на залиті дощем вулиці, на самотній вуличний ліхтар біля школи, на повільно пропливаючі повз школу машини.

— Марино Вікторівно, — повторив я, — Ви мене чуєте?

— А? Так звісно. Ти щось хотів сказати?

— Марино Вікторівно, Ви мене вибачте, я розумію, що Ви зараз про мене думаєте. Та мені і самому гидко зараз згадувати все, що ми робили. Та я навіть сам собі огидний, чесно. Але я хочу все виправити. У мене був шанс, але я його втратив, і я просто зобов'язаний знайти її і вибачитися. Але я хочу, щоб мої вибачення були не просто на словах, я хочу закріпити їх музикою, а Ви обіцяли мені в цьому допомогти. Тож, давайте, починайте допомагати. Я трохи вмію грати на гітарі, але це не береться до уваги. Мені потрібна класика, піаніно, дудка або скрипка, я не знаю, я не розбираюся в цьому.

— Та яка дудка. — вона посміхнулася. — Дудки бувають тільки в дитячих мультиках. А тут є духові інструменти: труби, валторни, кларнети, саксофони… Але, якщо ти хочеш, щоб саме я з тобою займалася, то тобі доведеться вибирати між фортепіано і скрипкою. Але я б тобі порекомендувала скрипку.

— Скрипку? Але це ж не зовсім чоловічий інструмент. — почав чинити опір я, але вона мене зупинила.

— Не поспішай робити висновки. Всі скрипкові майстри і всі скрипалі, всі відомі музиканти і композитори минулих часів були чоловіками. Це зараз жінки емансипували і почали складати музику, а раніше такого не було. Так ось. Чому скрипка? Та тому що, у тебе вдома немає фортепіано, тут ти можеш приходити і грати скільки завгодно, але тільки після занять, а це значить, що не завжди це буде виходити. А скрипку я тобі дам додому і ти будеш собі тихенько «пиляти» гами. Можеш зі скрипкою виїжджати на природу, в ліс і там грати голосно і скільки завгодно. Я знаю в лісі хороші місця, де ніхто не заважає, я і сама часто туди їжджу пограти, до речі, сьогодні я саме з такою лісової репетиції і поверталася. Ти просто спробуй і тобі сподобається. Тим більше гітара — це ж теж струнний інструмент.

— Ну, гаразд, можна і спробувати.

— Тільки не сьогодні, добре? Уже пізно, ми всі на емоціях, нам треба відпочити, а завтра ми зустрінемося тут і одразу почнемо. — сказала вона і почала прибирати зі столу.

Наступного дня, як і домовились, ми зустрілися і одразу почалися наші заняття. Ось з того дня я і вважаю себе музикантом. Саме з того дня і почалася моя музична кар'єра. Не можу сказати, що мені давалося все легко, але з часом звуки ставали дедалі виразнішими, пальці більш слухняними, ноти вже не здавалися якимись ієрогліфами, хоча по нотах мені тоді ще було важко грати, зате мені легко давалося підбирати музику на слух. Марина мала залізні нерви і нереальну витримку. Я просто дивуюся, як вона мене витримала в те перше літо. Вечорами я приходив до школи, і ми по три, чотири години займались музикою. Я стирав пальці в кров, і, коли вже не міг затискати струни, то сідав за рояль. Потроху я освоїв і рояль, але скрипка, дійсно була чарівним інструментом. І через кілька тижнів я вже не уявляв себе без музики. Мені було наплювати, що будуть говорити про мене мої друзі, а я точно знав, що без розмов і знущань не обійдеться, і я продовжував грати. Поки було літо, моя трансформація залишалася в таємниці, але наближався вересень, почали з'їжджатися мої друзі, і повернулася з поїздки Ритка.

Одного разу, після наших традиційних занять, ми сиділи з Мариною і пили чай, розмовляли про різне, про музику, про концерти. Марина притягла з комірчини програвач і цілу купу вінілів. Вечорами ми включали якийсь концерт для скрипки з оркестром і мовчки слухали. І ось, в один з таких вечорів, двері в клас різко відчинилися. На порозі стояла Ритка. Вигляд у неї був такий розлючений, що я був впевнений — зараз буде скандал. І я не помилився.

— Так ось чим ти все літо займаєшся, — звернулася вона до мене. — А я не повірила, коли мені розповіли. Я тобі написала два десятки листів, а ти не відповів на жоден. Ну, звичайно, як же ж ти міг відповісти, якщо ти був зайнятий тут! — вона була не схожа сама на себе. Ритка, яка завжди прекрасно володіла собою, навіть в самих непередбачуваних ситуаціях, в той момент була схожа на голодного оскаженілого тигра.

— Привіт, Маргарито. — спокійно сказала Марина. — Ти присядь, випий чаю і заспокойся.

— Марино Вікторівно! Я вважала Вас нормальною, а Ви… Ну, як Ви могли? — підвищила голос Ритка.

— Що я могла? — спокійно запитала Марина.

— Ви ж доросла жінка, а зв'язалися з пацаном. Вам, що, не вистачає своїх хлопів? — Ритка вже перейшла на підвищений тон, але Марина і далі залишалася незворушною. — Ви знаєте, якщо я захочу, то Вас викинуть і з музичної школи, і з училища, і взагалі ніколи не допустять до роботи з дітьми.

— Маргарито, заспокойся і послухай мене. — сказала Марина Вікторівна, коли Ритка трохи заспокоїлась. — Послухай мене. Те, що ти можеш таке зробити, я не сумніваюся ані грама. Але я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ, вона тобі потім стане в нагоді в житті. Я не збираюся виправдовуватися перед тобою, і не тому, що я ні в чому не винна, а тому що ти поки що НІХТО, і я взагалі не бачу сенсу обговорювати з тобою своє життя.

— Марино Вікторівно! — перервав її я. — Та що Ви таке кажете! Чому Ви не хочете сказати їй правду, сказати, що нічого між нами немає і не було, розповісти про те, чим ми тут займаємося? Для чого Ви зараз нагнічуєте обстановку? Ви, що не знаєте Ритку?

— Знаю, Антон, звичайно, знаю і дуже добре. Саме тому, не бачу жодного сенсу виправдовуватися. — і вже звертаючись до Ритки, вона промовила. — А ти, дівчинко, навчись для початку себе контролювати, навчись приймати життя таким, яким воно є. По-перше, так, як ти маєш право на свій вибір, так і будь хто інший має таке саме право вирішувати, що і як йому робити. По-друге, не треба забувати, що я трохи старша за тебе і знаю про життя теж трохи більше, ніж ти. Тож, просто заспокойся. Антон, якщо захоче, то сам тобі все розповість.

Останню фразу Ритка вже почула, коли вибігала з класу, сильно грюкнувши дверима. Я подивився на Марину і намагався зрозуміти, вона говорила зараз щиро і серйозно, чи просто хотіла поставити Риту на місце. Я мовчки взяв у руки скрипку і почав грати. Я грав те, що встиг вже вивчити, і як не дивно, звучало все досить непогано, в той раз я не збився жодного разу. Я грав, дивлячись у вікно, на згасаючий серпень, на втомлених людей, які повертаються з роботи і на тих, що відпочили, які щойно повернулися з відпусток. Я не пам'ятаю, скільки я грав. Мене ніхто не зупиняв, а я чекав, що Марина мене зупинить і скаже щось дуже важливе. І, коли я дограв «Аве Марію», я почув:

— Так ось в чому справа… — це була Рита. Виявилось, що вона не пішла, а стояла під дверима і слухала весь цей час. Я озирнувся і побачив Риту, яка сиділа поруч з Мариною Вікторівною. — Вибачте мене, Марино Вікторівно, будь ласка. Я сама не знала, що коїла, просто мені вже такого нарозповідали…

— Нічого, Рито, не переживай. Ми, баби такі, спочатку рубаємо, а потім думаємо. Але я тобі скажу одну річ, а далі ти сама думай. Нас з Антоном, дійсно, нічого не пов'язує, окрім занять музикою і вечірніх чаювань, абсолютно щирих і просто дружніх, повинна тобі сказати. Ти думаєш, для чого йому потрібна музика? Такому нехлюю і розбишаці. А все просто. Він попросив мене навчити його музиці, заради однієї дівчини.

— Марино Вікторівно! — вигукнув я. — Може, вже вистачить?

— Так, для однієї дівчини, — не звертаючи на мене жодної уваги, продовжувала Марина. — А ось хто ця дівчина — це ти сама повинна здогадатися. Це він заради неї провів все літо в музичній школі, замість того, щоб сидіти в підворіттях і смикати на гітарі струни. А ти тут влаштовуєш якісь не зрозумілі концерти. — Марина встала і пішла до виходу. — Я вас тут залишу, вам треба поговорити, я думаю, вам є багато чого сказати один одному. Клас, коли будете йти, зачините, і ключ віддасте черговому. Я йому зараз скажу, що ви репетируєте. Все, всім до зустрічі, ще побачимось. — і не чекаючи відповіді, вийшла і зачинила за собою двері.

А ми залишилися самі в класі. Ми проговорили весь вечір, потім по дорозі додому, проводжаючи Ритку, я розповів їй всю нашу з Мариною історію, про те, як ми познайомилися випадково, і як вона люб'язно витратила на мене все своє літо. Єдине, чого я не розповів тоді Риті, так це про Інгу. Та й вона про неї не згадала жодного разу.