Політ завдовжки в життя

9

Ми вийшли з будівлі аеропорту і зупинилися біля стоянки таксі.

— Ну і де наші дами? — запитав Нік. — Я свою після Варшави так і не бачив. Може, вона там залишилася? Так захопилася польською кавою, що пропустила свій рейс.

— Та, Ви жартівник. — сказав я, озираючись на всі боки. Дружин наших дійсно не було видно. — Але я можу Вас заспокоїти, я їх бачив в літаку перед виходом, тому у Варшаві вони точно не залишилися.

— А Ви, хіба знаєте мою дружину? — здивувався Нік.

— Та, ви ж мені її самі показували, в червоній сукні. Вона ще з моєю дружиною сиділа. Ми ж посварилися трохи, і вона сказала, що зі мною сидіти не хоче, і сіла на вільне місце, тобто поряд з вашою дружиною. Так, що я їх бачив постійно.

— Так? Дивно, а я такого не пам'ятаю. А коли це я Вам свою дружину показував? — не переставав дивуватися Нік.

— Та ще під час першої пляшки шампанського.

Ми засміялися, і Нік обійняв мене за плечі.

— Я, взагалі то, не люблю літати, але сьогодні був дуже захоплюючий політ. Ви так цікаво розповідали, а я Вас слухав, і за ці кілька годин у мене в пам'яті промайнуло все моє життя. У кожного у нас є своє життя, свої історії, і свої маленькі секрети. Вийшов сьогодні такий собі екскурс в минуле, в спогади, я б навіть сказав, що сьогодні у нас був політ завдовжки в життя.

— Красиво сказано. Політ завдовжки в життя. — сказав я. — І все ж, де наші дами?

Тут у мене в кишені завібрував телефон. Це прийшла СМСка від Рити: «Ну, скільки можна чекати? Ми чекаємо на вас в таксі. Білий «мерс» біля Макдональдса». Від серця одразу відлягло і всередині мене почала розтікатися якась тепла хвиля.

— Підемо, — сказав я Ніку. — Вони нас чекають он в тому таксі. — І я вказав йому на білий «Мерседес» з шашечками на даху.

Це був невеликий мінівен, тому ми всі сиділи в одному салоні обличчям один до одного. Першим заговорив я:

— Рито, знайомся, це Микола, або просто Нік. Пам'ятаєш, він писав статтю про нас в минулому році? А це — моя дружина Маргарита. — сказав я, вже звертаючись до Миколи.

— Маргарита? — здивовано перепитав він. Та сама Рита? А я думав, що Рита — це вигаданий герой, ну або, принаймні, Ви ім'я своєї коханої змінили. Дуже приємно. — він підвівся і поцілував Риті руку.

— Що значить, та сама? Ви що, мене обговорювали? — спитала Ритка.

— Та, не обговорювали, а просто розмовляли про мене, про тебе, про музику, про життя. — викрутився я.

— Ну, я так розумію, що Ви, Маргарито, з моєю дружиною вже познайомилися, тому представлю її Вам, Антон. Це, як Ви вже здогадалися — моя дружина, вона ж та сама Олена.

— Дуже приємно, Олена, чув про Ваші подвиги. Як казав колись Чингіз-Хан: «Міста треба брати чарівністю». Це він про Вас, напевно, говорив.

— Дякую за компліменти, Антон. — відповіла Олена, і, звертаючись до Ніка, сказала. — А ти базікало. Знаєш, що базікало — це знахідка для шпигуна.

Всі засміялися, а я, скориставшись такою невимушеною паузою, сказав Риті:

— Ритуль. А ти коли встигла нові туфлі придбати. Я, начебто, всі твої двісті пар туфель знаю, а ці мені не попадалися на очі. У будь-якому випадку, вони просто шикарні. Ось, чого в тебе ніколи не забереш, так це твого смаку.

Не даючи нічого відповісти Ритці, Нік сказав своїй дружині:

— Альона, мене сьогодні у Варшаві Антон пригощав кавою. Кажуть, що польська кава найкраща, що поляки взагалі славляться кавою, так от, у них кава — лайно. Зовсім не те, що вмієш готувати ти. І ось я для себе вирішив, що, коли приїдемо додому, я обов'язково навчуся варити справжнісіньку каву. Я навіть піду на курси баристо, якщо треба.

— Так, мужики… — сказала Ритка. — А ви вмієте викручуватися. Ну та, гаразд, ми тут порадилися трохи і вирішили пробачити вас, тож, можна було так не напружуватися з компліментами. Але нам все одно приємно, правда, Оленко?

— Та ти подивися на них, вони ж просто лапочки, ну як можна на них довго ображатися.

Так, жартуючи, ми доїхали до міста. Був ранній літній вечір, сонце ще не сховалося за дахи будинків, і від його променів, а ще й від випитого шампанського очі не могли переносити стільки яскравого світла і мені довелося одягнути свої сонцезахисні окуляри. Хотілося спати. Ми розпрощалися, але домовилися зустрітися найближчим часом. Вони поїхали на таксі далі, а ми спустилися в підземний перехід.

Літо. Вечір. Місто жило своїм життям. Хтось поспішав з роботи додому, хтось прямував до ресторану, хтось просто гуляв, відпочивав, люди були у відпустках, на канікулах, на роботі. І саме в таке скупчення різноспрямованого народу, ми і влилися з Ритою, спустившись в підземний перехід. За останні роки цей перехід переріс з простого способу переправки людей на інший бік вулиці в повноцінний маленький світ, що живе своїм підземним життям. Одні торгували, інші купували, хтось роздавав рекламки про приїзд нового цирку, хтось співав під гітару в цьому підземному царстві. Саме ця чиясь гра на гітарі і змусила мене зупинитися, коли ми проходили повз імпровізовану сцену. Знайомі акорди, знайомі ритми, а найголовніше, знайомий голос. Ні, я точно не міг сплутати цей голос ні з чиїм іншим. Я зупинився і став слухати. Рита теж стояла поруч тримаючи мене за руку. Коли пісня стихла, я почув:

— Привіт. Не очікувала тебе тут побачити.

Я озирнувся по сторонах, але нікого поруч з нами я не побачив, і зрозумів, що цей «Привіт» призначався мені. Я подивився на Риту. На обличчі її я побачив легку зневажливу посмішку. Нахиливши трохи голову і посміхаючись, вона дивилася в бік музикантів.

— Не впізнаєш? Шкода, а я тебе одразу впізнала. — промовила дівчина.

— Ви, напевно, мене з кимось плутаєте. Вибачте. — витиснув з себе я.

Я повернувся і, не чекаючи відповіді, пішов в сторону виходу. Рита йшла поруч і мовчала. З мене котився холодний піт, в горлі стояв ком, що я не міг навіть дихати. Мені здавалося, що я ось-ось задихнусь тут, в підземному переході. І я, вирвавши з Ритиної свою руку, побіг до виходу. На вулиці, глибоко вдихнувши кілька разів, мені стало трохи легше. Рита стояла поруч і дивилася кудись в інший бік. Коли вона підійшла, я не помітив.

— Підемо, Ритуль, щось я втомився, напевно, шампанського сьогодні було забагато. І ми повільно пішли вздовж торгових рядів з квітами, морозивом та пиріжками. Ми йшли мовчки кілька хвилин, а коли вийшли в парк, то Ритка сказала:

— Ти ж впізнав її.

— Кого? — спробував ухилитись від відповіді я.

— Кого. Кого… Інгу. Я ж бачила, що ти впізнав її, а чого тоді втік? Ти ж постійно думаєш про неї, постійно моделюєш зустріч з нею, ти всі ці роки тільки й живеш думками про неї. А зі мною ти ж так, для комфорту, хіба не так?

— Рит, не говори дурниць. Звичайно ж, я її впізнав, але що це змінює? Я що, повинен був кинутися до неї в обійми? Тим паче… — я хотів сказати, але до горла знову підкотив клубок.

— Тим паче, що? — ніяк не вгамовувалася Ритка. І сама відповіла на своє запитання. — Ти просто не очікував побачити Інгу в такому образі. Хіба я не права? У всіх твоїх мріях вона була принцесою, зіркою сцени, богиня рояля, а виявилося, що вона звичайна дворняжка, яка жебракує в підземному переході, граючи романси перехожим. Ні, грає і співає вона шикарно, я навіть сперечатися з цим не буду. Але ти бачив, як вона виглядає? Рвані джинси, протерта шкіряна куртка, старі стоптані кросівки. Ти не звернув увагу на її обгризені нігті? Фу! Це ж треба було так опуститися. Але вінцем всьому була банка пива, яку пустили ці горе-музиканти по колу.

— Рит, ну от скажи, звідки в тебе стільки злості і жовчі? Звідки ми знаємо, що з нею сталося? Може, у неї щось трапилося, тим більше, ти знаєш про її стосунки з батьками. Давай, зараз просто не будемо обговорювати Інгу, я тебе прошу. Просто, давай закриємо зараз цю тему, і все. — сказав я, не сповільнюючи кроку.

— Та, як скажеш. — відповіла Ритка. — Тим більше, що мені взагалі не приємно говорити про неї. Підемо, краще в номери.

Далі ми йшли мовчки. Мені не хотілося думати ні про що, хотілося просто прийти в номер, залізти в ванну і не вилазити звідти кілька годин. Але я згадав, що нас чекала в гості Марина.

— Ритко, а я тобі хіба не говорив, що нас в гості сьогодні чекає Марина? — запитав я.

— Ні, не говорив, ти ж весь день сьогодні був зайнятий шампанським. А ти хочеш до неї в гості? Просто, я так втомилася, хочу лягти на підлогу перед телеком і розслабитися. До того ж, ти знаєш, що її Андрій мене реально дратує. Він мені в консі набрид за п'ять років, так ще його і тут терпіти треба.

— Рит, ну вона ж твоя подруга. Це ти зараз так кажеш, а коли зустрінетеся, то я вас потім не зможу відірвати одну від одної. Так що зараз за тортиком і до Маринки.

Ритка не сильно опиралася, та й я знав, що вона любила Марину, як сестру, і, не дивлячись на втому, все одно була рада зустрітися з нею.

– І, до речі, — сказав я. — Ти не в курсі, які там останні новини від Машки?

— Від Мері нашої? Та я тиждень вже з нею не спілкувалася. Начебто повинна була вже народити. Зараз прийдемо і запитаємо у Маринки, вона то вже точно знає, хто там у Машки народився.

— Та, хто там міг народитися? Який-небудь Хуан Машкович народився.

— А чому одразу Хуан? — здивувалася Рита.

— Та просто так. Там же всі, як не Хуани, так Карлоси. А, давай ставки робити, як вона дитину назве?

— Давай. — Ритка зупинилася і повернула мене до себе. Наші очі зустрілися, і вона тоді сказала, дивлячись на мене, не мругаючи. — Слухай, я що хотіла… — і замовкла.

— Продовжуй. — сказав я. — Чого ти хотіла?

— А раптом у неї дівчинка народиться? А ми хлоп'ячі імена зараз придумувати будемо, тоді як? — вона повернулася, опустила очі, і повільно пішла.

— Ритко, зачекай. — гукнув я її. — Ти ж не це хотіла запитати? При чому тут імена? Говори, чого хотіла.

— Та нічого не хотіла, забий.

— Ні, так не піде, ми ж домовлялися з тобою, що у нас не буде таємниць. — я був упертим, і вона це знала, тому, мені не довелося її просити.

— Антон, а ти ніколи не думав про дітей? Я маю на увазі, про своїх дітей… Просто, мені здається, що ми втрачаємо той дорогоцінний час, який нам виділено. Я просто боюся чогось не встигнути.

— Якщо чесно, то думав. — відповів я Ритці. — Але нічого не придумав. Не ображайся, все у нас ще буде.

Далі ми йшли мовчки до самого Маринчиного будинку. Андрій Павлович, чоловік Марини був людиною заможною, і зумів за два роки побудувати будинок. Але це був навіть не будинок. Це був практично палац, а Марина була в ньому королевою. Але, коли ми увійшли через хвіртку і опинилися на акуратно викладеній бруківкою доріжці, то побачили цю «королеву», яка порпалась в саду.

— Господиня! — крикнув я. — Приймай гостей, а то ми образимося і підемо.

Марина, побачивши нас з Ритою, кинулася до нас на шию, і повисла, як маленька дитина на шиї у тата, який був місяць у відрядженні.

Потім ми цілий вечір пили чай, розмовляли про різне, дивилися фотографії і відео з нашими першими виступами. Виявилося, що Андрій нишком знімав всі наші виступи. Правда, Рита після того конкурсу, коли її не взяли до Австрії, більше жодного разу не вийшла на сцену, ну хіба що в рамках навчальної програми в консерваторії. Але вона завжди їздила зі мною, як мій особистий імпресаріо. Марина розповіла нам про Мері. Як з'ясувалося, вона все ж таки народила і дуже вдало. Її Хуан, або як його там звали, я навіть і не знав ніколи його імені, так постарався, що вона народила двійню, і назвала дітей Марго і Антоніо. Напевно, це дуже важливо десь там, на небесах, якщо твоїм ім'ям хтось називає свою дитину. Ритка відключилася прямо у вітальні на дивані, Андрій пішов спати до себе в спальню на другий поверх. А ми сиділи і розмовляли під ледве чутну музику Кейко Матсуї. Раптом Марина пошепки сказала:

— Антоне. Я тобі повинна розповісти дещо. Я думаю, що для тебе це буде важливо. Дуже добре, що Рита зараз спить. Так ось, я тут днями зустріла одну нашу спільну знайому, я впевнена, що ти знаєш, про кого я говорю.

— Ти зараз про Інгу? — запитав я, намагаючись зобразити здивування.

— Ну так, про неї. Ти знаєш, що вона повернулася в місто? Я її тепер бачу досить часто. Вона з друзями грає… — Марина зам'ялася, а я допоміг їй продовжити.

— В переході? Так, ми її теж сьогодні зустріли. Але вона мене, схоже, не впізнала. — збрехав я. Я подумав, що так буде менше якихось питань. — Ти розповідай, що вона тобі говорила. Ви ж спілкувалися?

— Так, спілкувалися, звичайно. Я зараз тобі все розповім. Коротше, вона мені розповіла всю свою історію з того самого вечора, коли ви збиралися у Рити на дачі. Я так і не зрозуміла, що там у вас сталося, але вона постійно згадувала саме той вечір, говорила, що та ніч змінила її кардинально, і розвернула на сто вісімдесят градусів. Ти взагалі знав, що вона була закохана в тебе? І не просто закохана. Як вона мені пояснила, то вона просто сходила з розуму через тебе. Причому, з самого першого дня в вашому класі. Ночами не спала, говорила, що постійно тільки про тебе і думала. А ти був весь такий неприступний, лідер в класі і в школі, герой в спорті, гроза всіх пацанів району. І вона боялася до тебе підійти і просто заговорити з тобою. А коли декілька раз спробувала до тебе підійти з якимось питанням, так ти піднімав її на сміх або ж взагалі не реагував на неї. Одним словом, мучилося дівчисько. Вона, виявляється, тебе бачила завжди, коли ти сидів на дереві перед її вікнами. Вона завжди знала, що ти там є і тому не зашторювати вікна. Вона все сподівалася, що ти виявиш до неї хоч якийсь інтерес. А потім була та дача. Вона мені коротко розповіла, що ти там її просто «опустив» перед усіма, навіть коли Рита на неї наїжджала, ти сміявся разом з усіма. Антон, ось скажи. Ти ж нормальний хлопець. Навіщо ти так з нею? Чи ти таким був з усіма, хто тобі не подобався?

— Та ти не зрозумієш мене, Марино. Це я був тоді таким, а зараз інший. Як це сталося, ти і сама знаєш. Це все завдяки тобі. Якщо чесно, то пройшло вже багато років, а я так і не навчився спокійно спати по ночах. Мене постійно мучає той факт, що я не сказав Інзі тоді найважливішого. А важливо те, що я її любив не менше, аніж вона мене. Чому так вирішила доля, щоб ми дізналися про нашу любов через багато років, коли вже нічого не можна змінити, я не знаю. Але, якби я знав про її почуття тоді, то все могло б бути інакше.

— Ти так думаєш? А, по-моєму, якби вона тобі зізналася у своїх почуттях, то ти б зробив все для того, щоб про це дізналася вся школа, а над Інгою ви б і далі знущалися. Коротше, слухай далі. Там, на дачі, вона вирішила розкрити свої карти, розповісти про свої почуття, але не тобі, а… Риті. І так вже вийшло, що вона підслухала якусь розмову Рити з Машкою про тебе. Ти знаєш, що в ту ніч вона почала курити? Так ось, вона тоді для себе вирішила, що перестане бути відмінницею, дівчинкою, яка була прикладом для всіх, зразковою ученицею, а стане навпаки, такою, якими були ви всі. Але внутрішнє протиріччя стримувало її. Вона два чи три дні не виходила з дому, прикидаючись хворою. Батьки навіть не цікавилися, що відбувається з їхньою донькою. Але потім її батьків знову перевели в якесь інше місто, на секретний полігон, і вона не могла навіть просто писати тобі листи. Від тебе вона листів теж не отримувала. Але вона вирішила, що коли закінчить школу, то обов'язково поїде від батьків і поступить в той самий інститут чи університет, що і ти, або піде робочою на той самий завод, куди і ти підеш працювати, а якщо ти будеш професійним спортсменом, то вона влаштується в вашу спортшколу звичайною прибиральницею, аби бути поруч з тобою. І, ось, через два роки, ледве закінчивши школу, а вчитися вона перестала остаточно, тим більше, що батькам її було все одно, чим займається їхня донька, вона приїхала до вас в школу на випускний. Приїхала вже зовсім іншою людиною. На той час вона вже курила і випивала з якоюсь компанією, з якою познайомилася на черговий дискотеці. З серйозною музикою вона, звичайно, зав'язала. Так, ще навчаючись в школі, вони сколотили якийсь ансамбль, типу рок-групу, грали на різних вечірках, в нічних клубах і дискотеках. А ти сам знаєш, що таке нічне клубне життя. Словом, понеслося у неї все. Тому і на навчання часу у неї не залишалося. Вона сказала мені, що була щаслива, тому що була впевнена, що саме такою ти її і приймеш. Але, побачивши тебе на випускному балі у фраку, з метеликом, танцюючого вальс з її найлютішим ворогом, як вона сказала, з Ритою, вона втратила голову. В ту ніч вона поїхала до своїх друзів, які теж щось святкували, там вона сильно напилася і вперше з кимось переспала. Вона мені сказала, що тепер їй було все одно, бо вона втратила і тебе, і музику, і своє спокійне життя, зруйнувала кар'єру музиканта, а з тим атестатом, який вона отримала, їй світила тільки дорога в саме зубожіле ПТУ. Якось вона намагалася навіть накласти на себе руки, але чи то доза таблеток була не тією, чи те снодійне було неякісним, але вона залишилася жива, правда довелося провести кілька місяців у психіатричній лікарні, куди її із задоволенням запровадили батьки. Ну, а зараз вона з друзями грає в підземному переході, тим самим заробляючи собі на життя… Якщо це, звичайно можна назвати життям. Антон, я от думаю, що ж ми за люди такі? Чому ми не помічаємо того, що відбувається навколо нас? Чому ми думаємо тільки про себе і не бачимо проблем наших друзів і близьких? Так, Антон. У цьому є і моя вина.

— А твоя вина в чому? — спитала Ритка. Я здригнувся і обернувся. Ритка не спала, а лежала, заклавши руку під голову і слухала.

— Ти не спиш, Рито? І давно ти слухаєш? — спитала Марина.

— Та яка різниця, просто я на відміну від вас, всю цю історію знаю, ну, може не у всіх деталях, але знаю, більш того, я знаю ще й таке, чого Інга тобі не розповіла і не розповість ніколи. Але і вам я цього не буду говорити. Марино, продовжуй, мені цікаво, в чому ж твоя вина?

— Моя вина… Пам'ятаєш той день, коли ти прийшла в музичну школу, а ми з Антоном після занять пили там чай. Пам'ятаєш?

— Ну. — байдуже відповіла Ритка. — Тож у вас все ж таки щось було з Антоном? Хоча, зараз це вже не важливо.

— Та ні, дурненька, нічого у нас з Антоном не було навіть близько. Просто, коли я сказала, що Антон вирішив займатися музикою, щоб підкорити серце дами, то ти відразу сприйняла це на свій рахунок, хоча я ж знала, що він говорив про Інгу. Мені треба було тобі сказати одразу, тоді, можливо, і не було б чийогось зіпсованого життя.

— Зате, можливо, було б зіпсоване моя життя. — спокійно, як ні в чому не бувало, відповіла Рита. — Чи ти за неї більше переживаєш, ніж за мене. Марино, послухай. — Ритка встала з дивана і пройшлася по кімнаті. — Я ні на кого не тримаю зла, я вже давно перестала бачити в людях ворогів. А ось Інга, та, яка була показником правильності і пристойності, бачила в мені найлютішого ворога. І це ти сказала щойно. Так, ми її «тролили», але ти ніколи не замислювалася чому? Бо вона просто сама не хотіла бути частиною нашого колективу. Вона постійно намагалася показати свою прибалтійську перевагу. Знаєш, я ще тоді, в перші місяці нашого з нею знайомства більше інших хотіла з нею подружитися. Ви ж не знаєте цього. Це я привела її в нашу музшколу, це я її запросила до себе на День народження, який вона просто проігнорувала, а Антоха, такий був добрий, що вирішив прикрити її, придумавши якусь її хворобу. Але мені зараз наплювати, що вона п'є дешеве пиво і жере кільку з банки. Але тоді мені було дуже прикро. Я, між іншим, їй першою відкрила всі свої секрети. А ти, Антошка, хоч був в курсі, що вона дуже часто приходила до мене в гості? Ні? Не в курсі? То ти ще багато чого не знаєш про неї. Але я не буду тобі розповідати, бо зараз це все вже не має ніякого сенсу. Правда, був у неї один дуже великий секрет. Я не знаю, чи в курсі ви, але одного разу, Інга запросила мене до себе в гості, і я стала свідком розмови її батьків. Вони говорили про неї. Говорили таке, що у мене по шкірі пішли мурашки. Я їй сказала: «Ти чого все це терпиш?» А вона відповіла, що у неї немає вибору. Тоді я увійшла в кімнату до її батьків і висловила їм все, що про них думала. Інга ж почала затикати мені рота, захищати їх, говорила мені, що я нічого не розумію і виштовхала мене за двері. Ось, з того моменту я не те, щоб її зненавиділа, ні, тоді вона для мене просто перестала існувати. І те, в якому стані вона зараз — це не ваша вина, а її особиста заслуга.

Ми всі мовчали. Мені не хотілося дивитися ні на Марину, ні на Риту. Я боявся побачити на обличчі Рити її коронну посмішку. Виявляється, всі все знали, що відбувалося у мене під носом, знали все про Інгу, про мене, і тільки я нічого не знав. Я повільно підвівся і підійшов до вікна. На місто потихеньку наповзали сутінки. Місто поволі занурювалося в темряву, розбавлену вогнями фар, рекламних щитів і вивісками магазинів. Думати не хотілося ні про що, але не виходило. В голову лізли різні думки про те, що так не можна, так не правильно, що повинен бути варіант, коли всім добре.

— Марино. — не відвертаючись від вікна, сказав я. — Дай свою машину.

— Он, ключі на столику в коридорі. — незворушно сказала Рита замість Марини. — Ти ж не проти, а, Марино?

— Ти вважаєш, що це буде правильно? — спитала Марина.

— Та нехай їде.

Я взяв зі столу ключі і мовчки вийшов з дому. Сидячи в машині, я дивився на помаранчеві прилади, на стрілки, літери і цифри на панелі управління. Пальцем я безладно клацав по каналах радіо. Радіо дратувало і я включив диск. Через кілька секунд тиші, салон машини наповнв звук скрипки з фортепіано. Це грали ми. Я сидів нерухомо і слухав, закривши очі. Мотора не було чутно абсолютно, але я знав, що машина заведена і варто тільки відпустити гальмо, як я поїду до своєї мрії, адже мрію ніхто ж не відміняв. Але я чогось чекав і не їхав. Повернувши голову в бік будинку, біля відкритого вікна я побачив два жіночих силуета. Рита і Марина сиділи на підвіконні, спинами до мене. Я не міг бачити виразу їхніх облич, я не знав, про що вони говорять чи просто мовчать, але я точно знав, про що вони думають.

Я заглушив двигун, виліз з машини і пішов назад до будинку…