Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Українське військо Козацької доби (1648–1775)

Період кінця XVII–XVIII ст. займає особливе місце в історії будь-якої європейської країни. Причин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової історії європейської цивілізації, котра, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов’язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконтинентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які співпали в часі з докорінними змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земельна аристократія) і виділенням нових верств населення (буржуазія, наймані робітники, служиле дворянство тощо). Глобальні зміни в соціальному, економічному і релігійному житті спричинили нові явища й у політичній історії. Недаремно XVII ст. називають «залізним» або «століттям солдатів», позначаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що спустошували Європу. У полум’ї воєнних конфліктів народжувалося те, що згодом назвуть європейською цивілізацією.

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в українській історії. Центральною подією періоду була, безумовно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову політичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї революції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запорозьке (Гетьманщина), поява якої майже на сто років запрограмувала всі визначні зміни в системі міжнародних відносин, посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московської (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним з творців власне національної ідеології, яка ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами «козацького» (українського) народу.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, початок якого припав на 1648 р., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки повстання, сприйнявши його як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Наддніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їхнього числа стихійно формувалися повстанські загони, котрі при підтримці союзних відділів кримського хана протягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемоги повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий оформив головні територіальні та політико-адміністративні контури козацької держави.

Перший етап революції тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. У цей час народилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угрупування в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у політичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні повинності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і покозаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханату.

Під час другого етапу, котрий охоплював 1651–1654 рр., точилася боротьба за відстоювання головним чином територіальних завоювань Козацької революції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 1650-х рр. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької державності. На роль протектора Гетьманщини рівною мірою претендували Османська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно приязні зв’язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (в літературі його називають Переяславським, за місцем проведення попередніх переговорів, що відбулися в січні 1654 р.), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію й оборону московського царя. Обидві сторони вкладали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки сприймали його як рівноправну угоду, котра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при ньому фактичну незалежність з усіма «стародавніми правами та вольностями», тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на формування козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької автономії від Польщі й, отже, визнання цієї автономії як суб’єкта міжнародного права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Заключний етап революції припав на 1654–1657 рр. Особливе значення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, стикнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладення сепаратного перемир’я росіян з поляками в 1656 р., що йшло всупереч переяславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних партнерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продовженням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише ситуативно зв’язаної союзом з Московією, можна вважати укладення українсько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державотворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 р., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулася передача найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися території України, на які поширився козацький устрій.

Держава Хмельницького була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існування, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної системи, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. Поєднання цих факторів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького. Уже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидним, що Московська держава, котра, всупереч Переяславським домовленостям, уклала сепаратне перемир’я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових залог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в утворенні наприкінці 1656 р. українсько-трансильвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Утім, ці події співпали зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьованої процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за гетьманську булаву зіткнулося одразу кілька політичних угрупувань в старшинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньополітичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Одну з них очолював генеральний писар Іван Виговський (1657–1659), проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціально-політичного устрою за річпосполитським зразком, себто збереження тієї моделі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила руську шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царського уряду загрозу суверенітету козацької держави, гетьман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підписана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення Козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівноправним членом оновленої польсько-литовсько-руської федерації. Внутрішня модель цієї держави являла собою своєрідний синтез нових козацьких форм державності й старих шляхетських. Компромісна за своєю суттю Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ані більшість козацтва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ані поляків, котрим не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволення політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на генеральній раді в Переяславі, в присутності потужного московського війська, котре, користаючись з антигетьманських заворушень, знов вступило до України, черговим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих «других Переяславських») статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Зокрема, гетьманське правління позбавляли права ведення самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося самостійно, без згоди царя скидати гетьманів і обирати нових. Контроль над внутрішньополітичною ситуацією в Гетьманщині, якого постійно прагнула Москва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав ознаки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну. Проте після їх прийняття суспільно-політична криза в Україні досягла піку. Частина козацької старшини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнтуватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Хмельницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетворював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Не здатного до проведення самостійної політики Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря (1663–1665). Тим часом незадоволена з цього лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького (1663–1668). Таким чином колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила територіальну єдність, розколовшись на два гетьманати.

Цей розкол став можливим у першу чергу через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чимало представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагнула побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобережжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв’язання політичних конфліктів у наверненні в московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні виступи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-російським Андрусівським перемир’ям 1667 р., котре визначило державну приналежність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкреслити, що Андрусівське перемир’я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут Руїни. Під час обрання на гетьманство Дем’яна Многогрішного 1669 р. українська старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських статей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Березневих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність у відносинах з Москвою, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У внутрішній політиці стабілізація проявилася в зміцненні гетьманами своєї персональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядового козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в останній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойлович та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції й покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 1660-х рр. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко (1669–1674), котрий контролював переважно північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665–1676), обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаючись об’єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського перемир’я прийняв турецький протекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн із центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзниками, допомігши Дорошенку підкорити Правобережжя й навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Утім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі зростало невдоволення заграваннями Дорошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, забираючи в полон місцеве населення. 1676 р., напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місцевих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки Руїни виявилися фатальними для України. Після зречення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала являти собою цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившись у ході безперервних війн кінця XVII ст. в справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втрати сягали 65–70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшення можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які постраждали від воєнних подій, обсяги матеріальних і людських втрат Правобережжя не знали собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбудеться тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою виявилася Руїна для Лівобережної України, котра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базовану на козацькому устрої.

За доби Руїни сформувалися нові геополітичні реалії, пов’язані головним чином із зростанням в Центрально-Східній Європі ролі Московської держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655–1660 рр. Польщею Москва виглядала куди більш могутньою силою, що здатна посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир’я, підписане в січні 1667 р., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберігаючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Утім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узаконивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й розмежувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному вплинувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призвело також і до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз’єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство «обох боків Дніпра», що не полишали свідомість політиків навіть у XVIII ст., штовхали їх на укладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових коаліцій тощо.

Це протиборство співпало в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку надає Дорошенку збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії поразок коронного війська на Правобережній і Західній Україні поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреччини відходило Поділля. Спроба реваншу у наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, але й спричинилася до втрати частини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробою загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщини нову війну за Правобережне Придніпров’я. Упродовж 1677–1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень турецької армії, у тому числі похід 1678 р., очолений султаном Мухаммедом ІV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московію претензій на Правобережну Україну.

На початок 1680-х рр. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна було лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коаліція під назвою «Священна ліга» у складі Австрії, Венеції та Ватикану зорганізувалася 1684 р. Однак було ясно, що до тих пір, поки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди й противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними. Лише 1686 р. польським і московським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. «Вічний мир», підписаний цього року, остаточно розмежовував сфери впливу Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі пошуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі змогли завдати туркам кількох нищівних ударів на Середземномор’ї, Правобережній Україні й Приазов’ї. Зокрема, в походах на Крим 1687–1689 рр., у взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брацлавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запорозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопу мали стати нейтральними.

XVII ст. закінчувалося грандіозним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотужніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об’єктом їхньої боротьби починаючи з середини століття стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Граючи від початку революції роль активного суб’єкта міжнародних відносин, козацька держава під впливом внутрішньої нестабільності й зовнішніх втручань поступово її втрачає. Уже в 1660-х рр. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їхньому розділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично пробуючи взяти ініціативу до своїх рук, однак так і не спромоглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини. Піковою точкою розвитку козацької держави стало гетьманування Івана Мазепи (1687–1709). Достатньо послідовно дотримуючись проросійського курсу у зовнішній політиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом Петровських реформ підважуються основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. Зміни в політичному курсі Росії передбачали зменшення самостійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноросійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та економічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. В її обороні виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра спробувала спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. 1705 р. гетьман зав’язує стосунки з польським королем Станіславом, а за його посередництвом — з головним політичним суперником Петра І, шведським королем Карлом ХІІ. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська, підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися головним чином на шведів. Однак після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом ХІІ Мазепа змушений був залишити Україну. Поразка військових планів шведського короля Кала ХІІ автоматично спричинилася й до поразки його українських спільників. Справу визволення України з-під московської влади спробував активізувати наступник Мазепи, Пилип Орлик (гетьман Правобережної України в 1710–1714 рр., голова української політичної еміграції (1714–1742), обраний на гетьманство еміграційною старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини. Після елекції поміж новообраним гетьманом — керівником держави та старшиною й козацтвом («політичним народом») було укладено угоду, що мала назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). Відтепер влада, як результат договору між володарем і політичною верхівкою суспільства, юридично закріплювалася і в козацькій державності — Орлик, подібно до польських монархів, отримуючи булаву, мав присягнути на дотримання «договірних пактів». Головне місце конституція відводила каркасу й вузлам державного механізму, гідного «вільної нації». Як це не дивно, але сам Пилип Орлик заклав у нього і певні обмеження гетьманської влади, які забезпечувалися традиційною системою старшинських виборних урядів. Саме верхівка козацького стану — старшина — мала творити верхню палату українського парламенту (Генеральну раду), до якої долучалася палата «послів» (депутатів), обраних від реєстрового козацтва і запорожців. Гетьман мав право вирішувати всі найважливіші справи лише спільно з радою, скликаючи її не рідше трьох разів на рік. Очільник козацької держави зберігав за собою функцію її репрезентації на зовнішньополітичній арені, координування діяльності генеральної та полкової старшини, командування збройними силами.

Провал Мазепинського повстання і військові поразки орликівців пришвидшили нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на гетьманство Іван Скоропадський (1708–1722) правив країною під наглядом спеціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-небудь значні кроки гетьмана. Скориставшись «зрадою» Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися і в кадрову політику, призначаючи через голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю систему було закріплено указом 1715 р. згідно з яким гетьман мав право подавати на височайший розгляд лише кандидатури полковників, з яких достойних затверджував сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714–1718 рр. уряд Петра І запроваджує укази про «заповідні товари», котрі заборонялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі. Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722–1723 рр., коли по смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Замість нього вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійснювати контроль над виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військового, фінансового та судового управління, котрі мали вирішуватися спільно з тодішнім наказним гетьманом Павлом Полуботком і Генеральною військовою канцелярією, Малоросійська колегія вела самостійно. Спроба опору такій політиці, вчинена українською старшиною 1723 р. не дала жодних результатів, а найбільш активні її учасники на чолі з Полуботком були ув’язнені.

Певна зміна у політиці щодо Гетьманщини стала помітною після смерті Петра І, коли в 1727 р. було ліквідовано Малоросійську колегію і проведено вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол (1727–1734). Однак ця лібералізація, уповільнивши темпи, не скасувала основного принципу російської політики, незмінною метою якої продовжувала лишатися повна ліквідація автономії. Вже після смерті Апостола з 1734 по 1750 рр. вкотре було відмовлено у виборах нового гетьмана, а управління Україною покладено на колегію козацьких старшин і російських урядовців — Правління гетьманського уряду (1734–1750).

Лише обрання 1750 р. на гетьманство Кирила Розумовського (1750–1764) на певний час змінило ситуацію. Розумовський послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Він провів серію реформ у галузі судочинства (1760–1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762–1763). Гетьман намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти (сейму), вести самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Дедалі сильніші позиції здобувало новонароджуване українське дворянство (шляхетство) й пов’язана з ним козацька старшина, з представників яких для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя у гетьманській столиці Глухові починає збиратися спеціальний сейм. Зміцнення козацької державності внаслідок цих реформ, а надто — плани Розумовських щодо запровадження спадкового гетьманства занепокоїли нову російську імператрицю Катерину ІІ, яка 1764 р. остаточно ліквідує інститут гетьманства. До кінця XVIII ст. внаслідок її політики Україна повністю втрачає адміністративну окремішність і перетворюється в звичайну імперську провінцію.

У загальних рисах структура гетьманської армії народилася в перших битвах Хмельниччини. Подібно до багатьох армій Європи та Сходу, в її основу було покладено станову приналежність вояків, їхню юрисдикційну підпорядкованість та фінансування. Армія складалася зі станового козацького ополчення, найманих контингентів, збройних ополчень окремих міст і артилерійських формувань. Постійного поділу на роди військ, за винятком найманців та артилерії, у війську, таким чином, не існувало. Остаточно процес вироблення організаційних форм збройних сил було завершено за правління Івана Виговського й відображено в Гадяцькому трактаті. Відповідно до нього, армія мала складатися з козацького ополчення, найманого війська, фінансованого державою, та корпусу артилерії, котрий утримувався частково центральним, частково місцевими бюджетами. Ця структура в подальшому із незначними змінами дублювалася всіма наступними договірними статтями гетьманів із володарями-протекторами, проіснувавши до кінця існування Гетьманщини.

В основі військово-політичної системи гетьманату лежала збройна організація його чільного стану — козацтва. У процесі складання устроєвої моделі Гетьманщини організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери державного життя — територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів, судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції реєстрове військо зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, що властиві війську (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура урядників тощо).

З суто військової точки зору військо являло собою типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, кожного, хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним та адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.

Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій і періодично розпускалося по домівках, аби дати можливість козакам підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування. Держава мала мінімум зобов’язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про використання війська й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним та економічно благополучним виявиться сам козацький стан.

Організаційно військо поділялося на окремі полки — вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських загонів і покозачених. Їхню основу становили не реєстрові козаки, а випищики чи добровольці-«охотники». До таких формувань належить група Подільських полків — Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також Полісько-Сіверських — Мозирський, Брагинський та Овруцький.

Загальна чисельність козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями 1654 р., була умовною й не завжди відповідала кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків та обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців. Після остаточного закріплення Лівобережжя в московській протекції кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими статтями 1669 р. до 30 тис. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її до 20 тис., а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30.

Як зазначалося вище, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об’єднуючись під час походів у самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали сталої чисельності, нараховуючи, згідно з даними Зборівського реєстру відповідно, від 100 до 300 й від 10 до 40 чол. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь — вояцька корпорація, що зазвичай об’єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю куренів було те, що вони водночас виступали і як господарські осередки військової частини: при них існував власний обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» або й певний дрібний промисел.

Внутрішня диференціація козацтва й поступовий відхід від принципу особистої служби у війську спричинилися до появи ще одного специфічного явища, поширеного, зокрема, в Лівобережній Гетьманщині, — виборного козацтва. Перші відомості про існування виборного товариства сягають кінця 1680-х — початку 1690-х рр., стосуючись рейдів і походів на нижньодніпровські фортеці. Забезпечення виборних козаків покладалося на середньозаможне й незаможне козацтво, котрі мали утримувати в належному стані господарство виборного під час воєнних виправ, а також допомагати («вспомагати») йому у придбанні спорядження, фуражу й провіанту. Гетьманське правління планувало закріпити існування цього інституту, уклавши новий реєстр війська. Проект такої реформи часів Івана Мазепи передбачав зміну структури й чисельності козацького війська, яка мала супроводжуватися його скороченням і укладенням нового реєстру, місце в якому належало б виключно виборним козакам, здатним регулярно виходити в походи з власними кіньми, озброєнням і харчами, тоді як решта незаможних виконувала б роль підпомічників, допомагаючи реєстровцям у господарстві чи, в крайньому випадку, виконуючи допоміжну службу або функції резерву. «Перебір» реєстру був проведений у деяких полках Гетьманщини вже на початку XVIII ст. Утім, справу його завершення в післямазепинський період взяла на себе російська влада, котра була зацікавлена у використанні козацтва у війнах імперії. 1735 р. було проведено так звану реформу, сутність якої полягала в чіткому поділі загалу козацтва на дві категорії — виборних і підпомічників згідно з диференціацією, що давно існувала. Обидві вони дістали регламентацію своїх прав та обов’язків у першу чергу відносно військової служби. З цією метою було проведено масштабну ревізію майнового становища всього козацького стану й утворено 20-тисячний корпус виборних козаків, що, власне, і зберігали за собою традиційні привілеї та обов’язок несення військової повинності. Решта — підпомічники — мали постачати виборних провіантом, фуражем, кіньми, одягом, боєприпасами і т. ін., при цьому вони могли використовуватися й для допоміжної служби — несення караулів, форпостної та лінійної служби, що не передбачала безпосередньої участі в бойових діях; з найбільш забезпечених у матеріальному відношенні підпомічників у подальшому поповнювався корпус виборних козаків. Спеціальна видана Генеральною військовою канцелярією форма визначала внутрішню градацію обох категорій козаків і перелік необхідного спорядження, що його мусив мати кожен виборний.

Важливою віхою у реформуванні військового устрою козацтва стали реформи останнього гетьмана Кирила Розумовського. Їхня сутність зводилася до організаційного впорядкування засад козацької служби, запровадження постійного вишколу на основі розробленої 1756 р. «Форми екзарциції» (військового навчання). За наполяганням гетьмана і старшини імперський уряд схвалив спеціальну «Табель про ранги» малоросійських чинів, котра впроваджувала внутрішню ієрархію урядників та прирівнювала їхні чини до рангів російської регулярної армії. Козацьке військо отримало уніфікований одяг і полково-сотенні клейноди (прапори й значки), а також одноманітне озброєння й амуніцію — шаблі, рушниці, піки тощо. Гетьманський уряд активно розробляв проекти впровадження сталого поділу козацького війська на піхоту й кавалерію, відділення в полках цивільної влади від військової, відкриття спеціальної військової академії («лицарської школи») для старшинських дітей. Значною мірою питання про ліквідацію інституту гетьманства було спровоковане не лише політичними планами Розумовського, але і його військовими реформами, що мали посилити суверенний статус гетьманату.

Завершальна стадія реорганізації козацького війська, що припала на період діяльності другої Малоросійської колегії, відзначалася вже не стільки модернізаційними установками, скільки курсом на повну ліквідацію адміністративно-політичної автономії Гетьманщини й злиття її військової організації з загальноімперською. Вжиті з цією метою президентом колегії П. Румянцевим заходи спрямовувалися спочатку на підвищення ефективності козацької служби як такої. Так, у квітні 1767 р. ним було видано розпорядження про суворе дотримання почерговості у виправленні козаків на форпости й лінії з чітким визначенням їхньої кількості й термінів зміни. Наступного року всім козакам, котрі несли дійсну військову службу, мали видавати грошовий оклад, провіант і фураж, а подвірний порядок відбування служби замінено на особистий.

Після утворення намісництв і скасування традиційного адміністративного поділу, що був тісно пов’язаний із структурою козацького війська, Румянцев запропонував російському уряду «из состоящих в Малой России девяти козачьих полков… учредить десять полков из настоящих выборных козаков, с уравнением по эскадронам или ротам, не взирая, что они не в одном наместничестве по их земскому управлению находится будут, и дать их старшинам в уравнение с регулярными войсками чины и степени». У загальних рисах ці положення було покладено в основу реформи козацьких полків 28 червня 1783 р., в ході якої їх переформовано на регулярні частини російської армії, чим, власне, й завершився процес інкорпорації військової системи Гетьманщини.

Майнова диференціація козацтва й поляризація його політичних симпатій, що оприявнилися в часи Руїни, показали, що воєнний організм гетьманату є доволі вразливим. Козацьке військо погано слухалося наказів, потерпало від вад постачання, котре в умовах постійних війн і неврожаїв не могло бути справним. Крім того, рокову роль відігравали й коливання політичних симпатій козацтва, котрі шкодили дисципліні та організованості.

Альтернативою козацькому війську стали контингенти найманців, котрі з’явилися в гетьманській армії вже за часів Хмельницького, поступово утворивши військо, окреме від козацького. Перевагою найманих формувань був їхній професіоналізм, постійний характер служби і, що найголовніше, — політична лояльність (вони контролювалися й фінансувалися гетьманською владою й не залежали від регіональних старшинських кланів).

Перші наймані формування складалися з татарської кінноти й солдатів коронних військ «чужоземного автораменту», що перейшли на бік повстанців у 1648–1649 рр. Гетьманський уряд намагався перевербовувати західноєвропейських найманців, що служили в польській армії, та вести самостійні вербунки у Східній Європі. Утім, це було непростою справою, до того ж іще й дуже витратною. Тому більшість найманого корпусу формувалася з числа місцевого населення — випищиків, показачених селян тощо, а іноземці служили лише на офіцерських посадах. Гадяцькі пункти застерігали існування 10-тисячного затяжного (найманого) війська, що мало спеціальні джерела фінансування; для нього мав бути складений окремий збірник військових правил (статут). За правління Виговського та його наступників найманий корпус організовувався за «німецькими» західноєвропейськими взірцями, поділяючись на кавалерію (драгунів) та піхоту (мушкетерів). Драгуни складали проміжну формацію між піхотою та кавалерією, будучи власне «кінною піхотою», яку застосовували там, де виникала необхідність завдати раптового вогневого удару, швидко організувати оборону або штурм якоїсь позиції. Пересуваючись верхи в походах, вони спішувалися перед атакою, шикуючись до бою у шеренги як мушкетери. Озброєння й амуніція були західноєвропейського типу з певними регіональними особливостями: легкий мушкет, пістолі, шабля (зрідка палаш), іноді короткі піки. Аналогічним чином організовувалася й німецька піхота, котра, судячи з усього, на відміну від західноєвропейських аналогів, де існували пікінери та мушкетери, складалася лише з мушкетерів. Озброєння найманої піхоти складалося з мушкетів, шпаг і шабель.

Утім, наймані формування західного зразка були занадто дорогими для державного бюджету, тому їхня кількість лишалася незначною. Альтернативою їм стали наймані полки, зорганізовані за козацьким взірцем, укомплектовані «охотниками» (волонтерами) переважно з числа покозачених селян, міщан, почасти декласованих елементів, котрим не знайшлося місця в традиційних суспільних структурах і яких вабило вояцьке щастя. Гетьманський скарб постачав охотницьким полкам «барву» (одноманітний одяг, попередник уніформи), зброю, боєприпаси й грошове забезпечення. У мирний час полки розташовували постоєм («лежами») у містечках і селах, звідки їм доправлялося продовольство й фураж («стація»).

Набори найманців мала право проводити лише гетьманська влада, призначаючи в охотницькі частини полковників і старшину, що були їй особисто відданими. У такий спосіб гетьмани намагалися позбутися силової монополії старшини, котра маніпулювала політичними та майновими інтересами рядового козацтва, й сформувати бойовий кістяк постійної армії. Чисельність охотницьких полків значно зросла в період Руїни. Так, у військах Павла Тетері й Петра Дорошенка їхня чисельність коливалася від 4000 до 10 000, а в Лівобережній Гетьманщині часів Івана Мазепи сягнула 12 000 вояків. Наймані полки добре зарекомендували себе й у війнах проти татар і турків останньої чверті XVII ст., охороні кордонів Гетьманщини.

В організаційному відношенні охотницький корпус поділявся на піхоту (сердюків) та кінноту (компанійців). Сердюцькі полки мали різну чисельність (від 500 до 1200 чол.), поділяючись на сотні сталої чисельності. Їхньою особливістю було одноманітне вогнепальне озброєння — мушкети. Частина сердюцьких полків, подібна до драгунів, була кінними, пересуваючись верхи, але бій вела в пішому строю. Компанійські полки зазвичай мали меншу чисельність — від 300 до 700 чол. Їхнє озброєння складалося з карабінів, ручниць і бандолетів (легких кавалерійських рушниць), луків, шабель і списів.

Після поразки мазепинського виступу більшість найманих частин була знищена в обложеному Батурині й протягом бойових дій 1708–1709 рр. Вбачаючи в охотницькому війську силове опертя для гетьманської влади, російський уряд 1726 р. ліквідував як рід війська найману піхоту, дозволивши утримання лише трьох (з 1728 р.) компанійських полків. Чисельність цих формувань не перевищувала 1500 чол., перетворивши їх на частину надвірної гетьманської гвардії. Спроби гетьманів Апостола та Розумовського реорганізувати наймані полки в повноцінний корпус, повернувши їм бойове значення, не увінчалися успіхом частково через протидію російського уряду, частково через фінансові труднощі. 1775 р. компанійські частини переформували у легкокінні полки російської регулярної армії.

Козацькі очільники мали власну гвардію — гетьманське надвірне військо. Основу цих формувань становили спеціальні надвірні підрозділи — піхотні та кавалерійські контингенти, на яких лежав обов’язок супроводу й охорони гетьмана, членів його родини та двору на території резиденції та поза нею. У воєнний час надвірне військо було самостійною бойовою силою, свого роду головним резервом армії.

Початки надвірного війська першого очільника Гетьманщини — Богдана Хмельницького, подібно до історії інших інституцій новопосталої держави, губляться в мороці перших років Козацької революції. Очевидно, що сам Хмельницький, як і будь-яка значна в козацькому середовищі людина, мусив мати охоронців і бодай невеликий збройний почет іще в роки перед повстанням. Можливо, що спершу це були товариші окремого Осавульського куреня Чигиринського полку, котрий захищав першопрестольну гетьманську столицю, складаючись із вихідців зі старих козацьких родів. У кампаніях 1648–1652 рр. при гетьманській ставці також згадуються наймані татарські відділи мурзи Караша й німецька піхота. При дворі Івана Виговського чисельність і структура надвірного війська значно розширюється. Окрім мушкетерів і драгунів, при гетьмані перебувала наймана кінна хоругва Яна Тарновського, складена з волинських шляхтичів, і окрема рота волоської кінноти. Влітку 1658 р. при облозі Полтави ці відділи відбили нічну вилазку козаків полковника Пушкаря на гетьманський табір, фактично врятувавши життя Виговському.

Піку свого розвитку надвірне військо досягло за часів Івана Мазепи. Його чисельність становила близько 2000 вояків. В організаційному відношенні воно складалося з драгунської і компанійської хоругов, волоської кінної роти, а також окремої команди вартових гетьманської резиденції — жолдаків. У походах гетьмана також супроводжував сердюцький полк його довіреної особи Дмитра Чечеля, частина жовнірів якого була посаджена на коней.

Політичні бурі, що стрясали гетьманат у XVIII ст., фактично знівелювавши суверенну гетьманську владу, призвели до того, що надвірне військо перетворилося з грізної бойової сили на яскраво вбране церемоніальне військо. Особливо пишним і ефектним воно стало за правління Кирила Розумовського: в його почті перебував окремий запорізький курінь, що мав спеціальну уніформу, взоровану на одяг січового козацтва, кінну компанійську хоругву та жолдацьку команду, з часом розгорнуту у дві роти. Надвірні жовніри мали два комплекти мундирів — один у козацькому стилі, інший — у західноєвропейському в кольорах гербу Розумовських (синьо-червоних зі срібним прибором). Прапори та амуніцію війська прикрашали герб Війська Запорозького (козак із самопалом) та гетьманські вензелі. Опріч цього до надвірного війська також треба зарахувати гетьманських дворян — служителів двору з числа старшин і покозаченої шляхти, які виконували різноманітні гетьманські доручення адміністративного та судового характеру, допомагали в управлінні резиденціями та господарством, улаштуванні гетьманських подорожей, посольств тощо. За потреби всі дворяни, які мали зброю (а деякі з них, очевидно, і невеликі почти озброєних слуг), могли також бути мобілізовані для захисту резиденції або ставки гетьмана. До них слід долучити й козацькі військово-служилі корпорації, які мали суто господарське призначення, але фактично були парамілітарними формуваннями, підпорядкованими господареві гетьманського двору, — мисливські курені стрільців, пташників та бобровників.

Нарешті, окремим формуванням, належним не стільки до двору, скільки до гетьманської протекції («до гетьманського бунчука»), були різноманітні військово-служилі територіальні корпорації покозаченої шляхти і козаків: білоцерківська і любецька шляхта, пізніше — шість засеймських сотень Ніжинського полку — Воронізька, Коропська, Кролевецька, Новомлинська, Ямпільська та Глухівська. Усі вони були виведені з підпорядкування полкових влад і перебували в диспозиції гетьманів. У воєнних виправах ці контингенти виділялися для охорони і супроводу парку Генеральної артилерії та Похідної військової канцелярії або ж перебували окремим відділом при гетьманській ставці.

Окрім гетьманів, свої надвірні формування мали також генеральні старшини й полковники. У загальних рисах вони мали аналогічний склад та організацію, що й гетьманські, відрізняючись хіба меншою чисельністю. Зазвичай це були кінні почти (полковницькі курені), що складалися почасти з дворових слуг (бояр, дворян), почасти з реєстрових козаків, «вийнятих з полкових компутів», що в подальшому отримали назву «курінців» або «курінчиків». У впливових і заможних родів козацької аристократії — Кочубеїв, Лизогубів, Дуніних-Борковських, Самойловичів — надвірні відділи були досить численними та різноманітними. Так, на початку XVIII ст. тодішній миргородський полковник і майбутній гетьман Данило Апостол мав при собі окремий «дворовий курінь», дворянську роту, в котрій служили діти полкової та сотенної старшини, два курені стрільців і три територіальні козацькі курені загальною чисельністю майже 200 чол.

Артилерія в гетьманській армії була одним з небагатьох родів військ (поряд із найманими), що мав постійно існуючі форми організації та фінансування, зберігаючи їх як під час війни, так і в мирний період. Військово-адміністративно вона поділялася на «Генеральну армату», що перебувала в диспозиції вищого командування, та полкову й сотенну, що контролювалися й утримувалися місцевими владами (козацькою адміністрацією, а також магістратами й ратушами). З точки зору тактико-технічних характеристик і призначення гарматний парк складався з польової, облогової та гарнізонної артилерії, кожна з яких мала своє бойове застосування (відповідно, вогневу підтримку військ на полі бою, знищення або захист фортифікаційних споруд).

Головним розпорядником артилерії вважали генерального обозного, котрому в управлінні допомагала спеціальна Канцелярія генеральної артилерії. Усю сукупність «арматних служителів» можна умовно поділити на дві групи: власне урядників та служителів (штаб (гарматні осавул, писар, хорунжий, отамани), канцелярію ГА (канцеляристи, підканцеляристи, економ, префект, фельдшер, музиканти), бойовий склад (гармаші, пушкарі)) і допоміжний персонал (господарі, дозорці, шафарі, наглядачі, старости, ключники, двірники, конюші, коновали, стадники, скотарі, римарі, ковалі, слюсарі, стельмахи, фурмани, погоничі). Функціонально особовий склад артилерійських контингентів («арматні слуги») поділявся на дві головні групи: гармашів, котрі ладували гармати для пострілу, розвертали та викочували їх на вогневі позиції, доглядали гарматне начиння, фури й коней, та пушкарів, що займалися наведенням і прицілюванням, ладуванням боєприпасів (бомб, картечей), здійснювали командування артилерійськими розрахунками.

Штаб-квартирами артилерії, як правило, були гетьманські столиці. Там же розмішувалися склади, арсенали та ливарні. Найбільшими осередками гарматного лиття в Козацькій Україні були Чигирин, Короп, Полтава, Чернігів, Батурин та Глухів. Виробництво боєприпасів і пороху мало здебільшого кустарний характер. Україна традиційно належала до одного з найбільших у Європі продуцентів головних інгредієнтів пороху — поташу й селітри. Ці промисли перебували під контролем гетьманської та полкових влад, сплачуючи до скарбу податки у вигляді частки виробленої продукції. Російська влада намагалася контролювали виробництво порохової сировини, а надалі й самого пороху. Так, з 1739 р. вироблення та продаж пороху мали перебувати під контролем російського намісника в Гетьманщині; 1742 р. було закрито найбільше порохове підприємство — Шосткінський пороховий завод. Усі ці обмеження вдалося скасувати лише за правління Кирила Розумовського.

Сам артилерійський парк складався як із гармат власного виробництва, так і трофеїв, захоплених у війнах із поляками і турками. Сумарна кількість артилерії гетьманської армії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. дорівнювала близько 400 одиниць. Конструктивно гармати поділялися на польові (картауни, фальконети) та облогові (мортири) різних калібрів. На початку 1760-х рр. з ініціативи гетьмана Розумовського було розпочато відливання перших серійних гармат за уніфікованими калібрами.

Улітку 1648 р. Речі Посполитій після нищівних поразок від повстанців під Жовтими Водами та Корсунем шляхом відчайдушних зусиль вдалося відновити 30-тисячну армію, котра, однак, якісно істотно поступалася попередній. За відсутності гетьманів її очолили три виборні воєначальники — регіментарі, особисті якості яких, помножені на відсутність єдиноначалля, слабку дисципліну війська, значну частину якого складало погано кероване шляхетське ополчення, ставили під сумнів успішність подальшої кампанії. Водночас не справдилося очікуване Хмельницьким залагодження козацько-польських суперечностей мирним шляхом, що змусило гетьмана розширювати стратегічні плани, беручи до уваги кількісно значно сильнішого противника й масштабніший театр воєнних дій.

Ці фактори, на які також мали вплив істотне поширення повстанського руху, котрий повністю охопив Лівобережжя, Волинь і Поділля, загрожуючи перекинутися на західні землі, диктували Хмельницькому необхідність вироблення нової стратегії, котра дозволяла б йому виграти час для накопичення сил, впорядкування армії, додаткової зовнішньої підтримки. Після розгрому Кварцяного війська навесні 1648 р. гетьман до певного часу свідомо уникав лобових зіткнень з противником і особливо затяжних облог ключових фортець та опірних пунктів, для чого повстанці не мали достатньої артилерії й досвіду.

Стратегія літа — осені 1648 р. мала на меті використати Волинь і Поділля як район локальних сутичок, що вимотували б противника, поступово послаблюючи його й позбавляючи оперативної ініціативи. Для цього використовувалися два засоби: маневрове блокування основних комунікацій і опірних пунктів противника й стимулювання тут повстанського руху. У першому випадку стримування й вимотування ворога провадилося бойовими групами власне козацького війська, котрі мали правильну організацію, озброєння й досвід, у другому — повстанськими «купами» й стихійно створеними полками, що нападали на ворожі під’їзди, знищували переправи, продовольство, одночасно виконуючи роль розвідки гетьманської ставки. Ефективність стратегії продемонстрували бої між авангардом повстанського війська М. Кривоноса й групою Я. Вишневецького на Вінниччині: 6–8 липня під Махнівкою й 15–17 липня 1648 р. під Старокостянтиновом. Не вдаючись у детальний аналіз цих боїв, зазначимо, що їх основним результатом стало заволодіння важливим стратегічним пунктом, який являв собою Старокостянтинів, блокування комунікацій противника й створення сприятливих умов для виходу й розгортання в цьому районі головних сил козацького війська.

Наприкінці літа 1648 р. Хмельницький мав у розпорядженні близько 23 тис. боєздатного війська й ще біля 30 тис. у новосформованих полках і повстанських відділах. Утім, цього разу гетьман позбувся підтримки кримського хана, який був зайнятий відбиттям нападів донських козаків. Враховуючи це, а також те, що в новосформованому війську поляки мали численну кінноту, яка знов подавала їм до рук оперативно-тактичну ініціативу, головні сили козацького війська залишили район Старокостянтинова, відійшовши до Пилявців. Тут, очікуючи зосередження своїх сил, Хмельницький розклав на узвишші правого берега річки Іква укріплений табір.

Ранком 11 вересня коронне військо в похідно-бойових порядках, поділених по фронту на три частини, вийшло на лівий берег Ікви й одразу зробило спробу оволодіти греблею. Атакування переправи було неорганізованим і досить безладним, тож полякам тільки під вечір вдалося оволодіти греблею. Водночас з’ясувалося, що лівобережна місцина, обрана регіментарями для розгортання головних сил, через нерівність і болотяність є абсолютно непридатною для побудови табору, який мав слугувати тактичною базою майбутньої битви. Таким чином, перевагу польської кінноти було підважено, а після підходу 12 вересня до козацького табору 20-тисячної Буджацької орди взагалі зведено нанівець. Зміна співвідношення сил давала можливість Хмельницькому контратакувати противника. Ранком 13 вересня на греблю, на якій поляки міняли бойову охорону, вдарила козацька піхота, а татари охопили тил і фланги. У таборі зчинилася паніка, хоругви шляхетського ополчення розірвали ланцюг возів і почали тікати. Відсутність єдиного командування й суперечливі чутки про прибуття на допомогу Хмельницькому татар довершили безлад, у результаті чого коронна армія була повністю розгромлена.

Битва стала найгучнішою й напринизливішою поразкою коронної армії чи не за всю історію Козацької революції. До рук переможців потрапили фантастично багаті трофеї, вартість яких, на думку сучасників дорівнювала щонайменше трьом річним бюджетам країни. Польща вчергове втратила армію, а перед Хмельницьким відкривався шлях на захід.

Після смерті Богдана Хмельницького молода козацька держава вже мала вкрай складні стосунки з Московією через її небажання продовжувати війну з Польщею й спроби втручання у внутрішньоукраїнські справи. Новий очільник України, Іван Виговський, спирався на частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях козацького стану. Політичні симпатії нового гетьмана аж ніяк не ґрунтувалися на полоно- або москвофільских засадах, а виходили передусім із пріоритету власне українських інтересів. У цих умовах Виговський вдався до апробованої ще його вчителем Хмельницьким політики спирання на підтримку Кримського ханства та пошуку порозуміння з Польщею. Фірмовий стиль козацької дипломатії — одночасно співпрацювати з Москвою і Варшавою, щоб насправді не належати ані Москві, ані Варшаві, — на певний час спрацьовував, але у підсумку все одно призвів до початку українсько-московського воєнного протистояння.

Виговський розпочав переговори з Бахчисараєм і Стамбулом взимку 1659 р., коли в Україну вступила російська армія князя О. Трубецького (до 50 000 чол.), що мала приструнити «изменившего гетмана», а заразом нагадати козакам, хто в самодержавному царстві справжній господар. Окрім цього війська, яке сунуло на Україну з півночі, вистачало проблем і на внутрішньому фронті — проти гетьмана виступили запорожці, частина південних полків, яких підтримували російські залоги, розкидані між Києвом та Ніжином. Кампанія 1659 р. почалася з того, що росіяни міцно загрузли в облозі ключового пункту українсько-московського прикордоння — Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Г. Гуляницьким. Гетьман квапився зі збором сил (загалом близько 70 000 чол.), щоб надати обложеним допомогу, але зробити це максимально швидко не виходило — козацькі полки мобілізувалися повільно, до того ж треба було чекати на підхід татарського війська. Зрештою на початку червня 1659 р. армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної проби сил.

Глобальною помилкою російського командування був брак хорошої розвідки. Князь Трубецькой узагалі сподівався, що заколот можна буде розігнати батогами, особливо не витрачаючи часу й зусиль на масштабні бойові дії. До останнього моменту московська ставка навіть не знала про прихід на допомогу гетьману кримської орди (близько 35 000—40 000 чол.). Таким чином, з’ясувати усю серйозність і загрозу свого становища московському воєначальнику довелося вже на бойовищі.

Власне, погана розвідка і стала зав’язкою самої Конотопської битви. Очікуючи на підхід Виговського, Трубецькой вирядив зі своєї армії п’ятнадцятитисячний відділ на чолі з воєводами Г. Ромодановським, С. Пожарським і С. Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей відділ натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це був лише пролог до прийдешньої битви.

Вранці 28 червня 1659 р. росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися підрозділи царської гвардії — московські дворяни та жильці — в розкішному вбранні, обладунках, на дорогих конях. Цвіт російського війська поводився досить чванливо — складається враження, що загін виїхав не так на битву, як на полювання, в успішності якого мисливець не мав жодних сумнівів. Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розподілилося на дві частини, які обійшли російський загін, втягнений у битву, взявши його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в пастку. Розпочався панічний відступ, що швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п’яти воєвод армії Трубецького в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили майже п’ять тисяч осіб.

Якщо добирати до Конотопської битви якісь однопорядкові історичні аналогії, то для порівняння годяться такі гучні поразки росіян, як Орша 1514 р. або втрата Смоленська 1634 р. Приголомшливий ефект, який вона справила на російське суспільство, цілком зрозумілий: на бойовищі загинуло кілька тисяч нащадків старовинних князівських і дворянських родів — справжні вершки московського війська та двору. Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора — Московської держави.

Рейди на турецькі фортеці в пониззі Дніпра та Північному Причорномор’ї наприкінці XVII ст. стали звичним напрямом воєнної активності гетьманського війська, з одного боку, стримуючи активність турецьких залог і напади татарських чамбулів, з іншого — підважуючи контроль османів над цим стратегічно важливим регіоном. Походи і рейди на такі фортеці, як Казикермен (нині околиці міста Берислав Херсонської області) та Очаків, були доброю школою у виробленні бойової майстерності козацької старшини. Залежно від характеру і масштабів задач у походи виряджали кінні й піхотні загони (2–3 тис. чол.) або невеликі відділи (800—1000 чол.). Відповідно вирізнялася і їхня тактика: напади на великі фортеці, що передбачали ушкодження укріплень і гарнізону, велися як справжні бої, з поділом війська на самостійно діючі частини, постановкою складної бойової задачі та організацією взаємодії між піхотою, кіннотою й артилерією. Проведення подібних рейдів розвивало в командирів загонів і частин ініціативність, привчало до наступальних дій, розвивало здатність до стрімких і сміливих атак.

Найбільш вдалим виявився похід об’єднаного українсько-російського війська на нижньодніпровські фортеці влітку 1695 р. Свого часу османами тут було створено цілий вузол оборони, котрий захищав вихід до Чорного моря й слугував опорним пунктом для великих набігів татар на Право- та Лівобережну Україну. Інженерно він складався з чотирьох фортець (Казикермен, Мустріткермен, Мубеуреккермен та Ісламкермен), побудованих при впадінні річки Кінські Води в Дніпро й оснащених сильними гарнізонами та артилерією. Рейд готували навесні 1695 р., причому московське командування надавало йому допоміжну роль як такого, що мав відволікти сили кримців і турків від Азова, який довго і безуспішно намагалася взяти російська армія. Натомість для гетьманського уряду він мав набагато більше значення: в разі захоплення нижньодніпровських фортець відкривався вихід до Чорного моря й встановлювався контроль над гирлами Дніпра та Бугу, а лінія османської сфери впливу відсувалася аж до Очакова.

Після концентрації головних сил московського війська під командуванням Б. Шеремєтєва та військ гетьмана І. Мазепи на Лівобережжі об’єднана армія майже місяць ладувала переправи на правий берег Дніпра, будуючи річкову флотилію. Задум Мазепи полягав у тому, аби завдати удару по турецьких фортецях з суходолу й води водночас, не давши їм можливості подавати одне одному допомогу десантами чи перехресним вогнем, що початково передбачала турецька система оборони. 11 липня правим берегом Дніпра військо вирушило до Казикермену, котрий був найсильнішою фортецею оборонного комплексу, і ще частина війська на чолі з Я. Лизогубом рушила вниз Дніпром, плануючи з’єднатися із запорожцями. Сумарна кількість всіх військ становила близько 40 000 чол.

24 липня надвечір українсько-московські передові загони несподівано вийшли на околиці Казикермена й успішно відбили вилазки турків, котрі намагалися контратакувати нападників і стримати висунення головних сил. Бої довкола нижнього міста тривали весь наступний день, що дозволило гетьманським військам закріпитися під мурами міста й почати зведення шанців і артилерійських батарей. 26 липня нападники почали бомбардування міста й цитаделі. Водночас з боку Дніпра флотилія в складі запорожців, а також реєстрових козаків Київського та Чернігівського полків знищила транспортні й торговельні судна турків і відрізала вогнем Казикермен від сусідньої фортеці Мустріткермену навпроти на дніпровому острові. Концентричні удари союзників, добре організована розвідка та бойова охорона не дали можливості татарським чамбулам на чолі з нуреддін-султанами, котрі прибули на Кінські Води, подати допомогу обложеним. Сили оборонців виявилися роз’єднаними, шлях до відступу блокований.

Після кількаденного обстрілу й інженерної атаки казикерменського замку вранці 30 липня нападники підірвали міну під найпотужнішою з башт цитаделі й вдерлися до неї, змусивши гарнізон до капітуляції. Оточений зусібіч гарнізон Мустріткермену, бачачи падіння головної фортеці, наступного дня здався козаками, а залоги двох інших фортець, підірвавши укріплення, відійшли у степ під захист татарських чамбулів. Перемога була повною. До рук союзників потрапило 1000 полонених, клейноди, зброя, боєприпаси та практично вся артилерія, а вцілілі укріплення Мустріткермену були обсаджені козацькою залогою, котра твердою ногою стала на Дніпрі. Багаті трофеї та перемоги гетьманського війська уславлювали київські панегіристи, а Київський митрополит Варлаам Ясинський і ректор Київського колегіуму Стефан Яворський звернулися з пишномовними привітаннями до гетьмана Мазепи. Один із символів тієї перемоги — дзвін «Казикермен», відлитий з трофейних турецьких гармат, — і нині можна побачити в Полтавському краєзнавчому музеї.