Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Війни Русі: від Доростола до Ярослава (X–XIІІ ст.)

Те, що зображують на картах як могутню державу під назвою Русь (історики називають її Київською або Давньою Руссю), насправді більшу частину своєї історії було складним конгломератом племен, земель, князівств, які являли починаючи зі зламу Х — ХІ ст. монополію на верховну владу представників князівського роду Рюриковичів, та єдина церковна ієрархія, що через київського митрополита підпорядковувалася константинопольському патріарху. За 400 років своєї історії Русь пройшла великий шлях від військово-торговельної корпорації до держави, яка, як і інші європейські «варварські» ранньодержавні утворення, розпалася на десятки напівнезалежних князівств та боярських республік. Як з Імперії франків розпочинають свою історію більшість сучасних країн Західної Європи, так і з мальовничих руїн часів Русі постала історична міфологія сучасних держав Європи Східної.

Перший, переддержавний період історії Русі, що часто називають дружинним, дуже скупо відображено в історичних джерелах. У ІХ — Х ст. ані слов’яни, ані руси не мали власної письмової історії, тож у розпорядженні літописця, що працював більш ніж за два століття після описуваних ним подій, існували хіба що усні перекази, легенди та поодинокі візантійські джерела. У розпорядженні сучасних істориків, крім давньоруських літописів, є сучасні подіям закордонні джерела — візантійські, західноєвропейські, арабські — та археологія — рештки поселень, поховання, численні клади, які для фахівця можуть бути навіть більш промовистими, ніж пергамент літописця.

Тож, як свідчать письмові та археологічні джерела, величезні простори Східної Європи, на яких пізніше виникла держава Русь, у ІХ — Х ст. були заселені слов’янськими, а на північ від Полісся ще й балтськими та фіно-угорськими племенами. Це не були племена в етнографічному розумінні цього терміну. За рівнем свого суспільно-політичного розвитку слов’яни перебували на значно вищому від первісного суспільства рівні, та, хоча ще у своєму розвитку не досягли рівня держави, вже мали розвинену соціальну та політичну ієрархію (князі-вожді, знатні роди, ієрархія всередині союзів племен). Східнослов’янські племена, що їх наводить літописець, скоріш за все, були великими союзами кількох племен, які мали велику територію та військову силу. На українських землях проживали поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани. На північ та північний схід, де процеси розселення східних слов’ян та внутрішньої колонізації тривали протягом усього часу існування Русі, проживали дреговичі, кривичі, полочани, ільменські словени, в’ятичі.

Ще в середині VIII ст., розселяючись на північ, на річці Волхов слов’яни вперше зустрілися з носіями дуже своєрідної культури. За десять чи трохи більше років до їхньої появи тут заснували поселення торгівці та ремісники, що мали зв’язки по усьому Балтійському регіону. Переважну більшість із них складали мешканці острова Готланд та інших регіонів Скандинавії. Саме в цей час зростає їхня активність по всій Північній Європі — від Британських островів та північних кордонів імперії Карла Великого до Прибалтики. Франки називали їх норманами, вони себе називали вікінгами, а руський літописець звав їх варягами. На Захід, Південь та Схід вони йшли у пошуках дорогоцінних металів, переважно срібла. Уже в ІХ ст. вони відкрили, що річками Східної Європи можна дістатися багатих земель: Дніпром — Візантії, а Волгою — надзвичайно багатого родовищами срібла Арабського халіфату.

На цій території перша хвиля скандинавських колоністів утворила військово-торговельні корпорації — об’єднання воїнів та купців, що з часом отримали назву русів. Літописець розповідає лише про одну з таких, що веде свою історію нібито від покликання новгородцями «з-за моря» вождя Русі Рюрика разом з його «народом». Утім, з іноземних джерел та навіть із самого літопису ми знаємо, що у Східній Європі були й інші об’єднання русів. Зокрема, літописець згадує полоцького князя Рогволда та Тура, на честь якого названо місто Турів. З археологічних джерел дізнаємося про торгово-дружинні центри русів на Верхній Волзі тощо. Руси поєднували торгівлю та війну. Там, де їм важко було грабувати, вони займалися торгівлею або йшли у найманці. Так, ми знаємо, що руси були у гвардії кагана Хазарії — величезної тюркської держави, що охоплювала у ті часи усі степові та лісостепові простори Східної Європи. Політичний центр Хазарії у той час був у гирлі Волги, і без згоди кагана руси не могли потрапити на Каспійське море, яким вони б могли дістатися багатих на срібло земель Арабського халіфату.

На зламі 30—40-х рр. ІХ ст. руси з’явилися і на Чорному морі — джерела зберегли для нас згадки про їхнє перше посольство і перші грабіжницькі напади на Візантійську імперію. Одній з дружин русів у середині ІХ ст. вдалося закріпитися у Середньому Подніпров’ї та заснувати поселення, з якого виріс сучасний Київ. Літописець говорить, що її князями були дружинники Рюрика брати Аскольд та Дір, утім ми майже нічого про них напевно не знаємо: чи були ці двоє родичами та чи обидва дійсно княжили у Києві. Але саме з Аскольдом пов’язують похід русів на Константинополь, перше повідомлення про поширення християнства серед русів та укладення першої торговельної угоди між русами та Візантією.

Імовірно, саме за Аскольда почала складатися економічна модель, описана в середині Х ст. візантійським імператором Костянтином Багрянородним, що характеризує увесь дружинний період історії Русі. Руси, що закріпилися у Києві, силою зброї поставили у залежність від себе навколишні східнослов’янські племена. Попри літопис, мова не йде про їх підкорення, лише про сплату данини. Учений імператор розповідає про полюддя — річковий маршрут, яким руси взимку об’їжджали залежні племена, збираючи данину. Навесні вони лодіями вирушали Дніпром та Чорним морем у Константинополь, де збували зібрані товари в обмін на предмети престижного вжитку, перерозподіл яких як шляхом безпосередніх виплат, так і на оспіваних у билинах бенкетах дозволяв київським князям утримувати велику дружину. Із певними змінами ця система проіснувала до початку ХІ ст. Окремі елементи дружинної культури зберігалися в князівському середовищі ще кілька століть потому.

Згідно з повідомленням літопису, 882 р. родич Рюрика Олег здійснив похід із Новгороду (йдеться не про сучасне місто Новгород Великий, а про Рюрикове городище неподалік) на південь. У Києві він підступом убив Аскольда і проголосив князем сина Рюрика Ігоря. Літописець приписує Олегу походи на Візантію та укладення нових торгових угод. Так само й Ігор здійснив два походи на греків: перший, невдалий, та другий, що закінчився новим миром. У ці часи із перемінним успіхом тривали і змагання русів за контроль над східнослов’янськими племенами і іншими народами Східної Європи з Хазарським каганатом.

Вбивство Ігоря деревлянами дало підставу русам підкорити територію цього племінного союзу. Завдяки цьому завоюванню, саме за часів правління удови Ігоря Ольги Русь вперше починає набувати рис територіальної держави. Якщо вірити детальному опису Східної Європи Констатина Багрянородного, за малолітства сина Ігоря Святослава території, що безпосередньо належали київським князям, обмежувалися землями навколо Києва, древлянською землею та Новгородом на Півночі. Східнослов’янські племена зберігали внутрішню автономію, але перебували із київськими князями у договірних стосунках. Крім військової могутності Києва, неабияке значення мало його виграшне географічне розташування, що перетворювало місто на ключ від усієї торгівлі з Візантією. Активна зовнішня політика Ольги — посольство до Германського королівства та поїздка до Візантії — дала початок міжнародному визнанню Русі вже не як народу, а як держави. Утім, завойовницькі походи і кінцева невдача її сина Святослава відтермінували цю подію на кінець Х ст.

Святослав Ігоревич здійснив кілька походів на східнослов’янські племена, залежні від Хазарії, пограбував її західні володіння, у той час як інші дружини русів ударили по столиці хазар з Верхньої Волги. Утім, так і не завершивши походи на Схід, Святослав разом із військом вирушив на Балкани, спершу як союзник Візантії проти болгар, а потім і як самостійний гравець, збираючись заснувати тут свою власну державу.

Поразка Святослава мала катастрофічні наслідки не тільки особисто для нього. На лісостеповому пограниччі замість хазар руси отримали нового небезпечного супротивника, — печенігів. Разом із тим так звана «криза східного срібла» — зменшення потоку срібних монет із земель Арабського халіфату у Східну Європу, викликане занепадом, а потім і загибеллю Хазарського каганату, що відповідав за безпеку торгових шляхів у регіоні, та виснаженням іранських копалень срібла, — вимагала від київських князів пошуку інших моделей існування. Східна Європа стояла на порозі величезних змін.

У другій половині Х ст. військова могутність Хозарського каганату значно послабилася. Зі сходу на нього тиснули кочовики-тюрки, а на півночі й заході владу над слов’янськими та іншими різноплемінними данниками оспорювали численні дружини русів. У степу утворилася нестійка рівновага між хозарами і новоприбулими печенігами. Що ж до русів, згідно з повідомленнями арабських джерел, багато хто з них служив найманцями кагана в обмін на вільний прохід у Каспійське море, що відкривало шлях воїнам та купцям до багатої північної периферії ісламського світу. Інші ж намагалися пробитися на Каспій силою зброї. Край цьому поклали походи молодого київського князя Святослава та його союзників, що забили перший цвях у труну колись могутньої тюркської держави.

Згідно з хронологією «Повісті минулих літ» (до другої половини ХІ ст. ми не можемо повністю на неї покладатися), 964 р. Святослав здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, що до того платило данину хазарам. Наступного 965 р. дружини Святослава здобули Саркел — хозарську фортецю на Нижньому Дону, побудовану у 830-ті рр. візантійцем Петроною Каматіром, та підкорили племена ясів і касогів у Прикубанні. Утім, цей похід не став вирішальним у долі Хозарського каганату. Як повідомляють арабські джерела, 968–969 рр. могутнє військо русів спустилося Волгою та розграбувало хозарське місто Семендер та столицю каганату Ітиль. Хоча раніше цей похід приписували Святославу, здійснили його, скоріше за все, інші дружини русів з північного сходу Європи, оскільки київський князь у цей час перебував у Києві та на Балканах. Але навіть цей погром не поклав край історії каганату. За допомогою правителів Хорезму в обмін на прийняття ісламу той на півсторіччя відродився, хоча його влада не поширювалася далі Нижнього Поволжя. На ясів та касогів за 20 років ходили іще син Святослава Володимир та на початку ХІ ст. його онук Мстислав. Плем’я в’ятичів було підкорене лише наприкінці ХІ ст. Не знаємо напевно, чи лишив Святослав по собі залогу у Саркелі, який у літописах отримав назву Білої Вежі, чи встановлення його політичного зв’язку із Києвом треба датувати вже часами Володимира Святославича.

968 р. Святослав як найманець греків втрутився у війну між Візантією та Болгарським царством. Йому вдалося закріпитися у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець. Дружини русів діяли проти болгар самостійно, а їхні човни брали участь у діях візантійського флоту. Русам вдалося здобути потужну болгарську фортецю Доростол на Дунаї, а потім і столицю Болгарського царства Преслав. Бойові дії русів супроводжувалися грабунками та масовими вбивствами, історичні джерела рясніють описами масових жертвопринесень християн язичницьким богам. Налякані жорстокістю загарбників болгари були змушені піти на угоду з русами.

У цей час у печенігів, які спочатку виступали як союзники русів проти Хозарського каганату, із його поразкою були розв’язані руки, тож вони повернули зброю проти своїх учорашніх союзників. Поки Святослав воював на Дунаї, орда печенігів взяла в облогу Київ, де перебувала мати Святослава Ольга. Святослав полишив головну дружину у Болгарії та з малим військом швидко повернувся на Русь, але облогу вдалося зняти і без його участі. Літописець переповів важку розмову Святослава з матір’ю, яка дорікала йому тим, що він не боронить батьківську спадщину, шукаючи воєнної вдачі за морями. Утім, Святослав уже втратив інтерес до Наддніпрянщини — його вабили багаті землі Балкан, де він прагнув заснувати нову державу. Після смерті матері він розділив землі полян, деревлян і Новгород, що йому належали, поміж синами і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх учорашніх союзників греків.

За відсутності Святослава стратегічна ситуація тут повністю змінилася. У Візантії відбувся черговий династичний переворот, і місце імператора Никифора Фоки заступив енергійний полководець Іоанн Цимісхій. У Болгарії також змінився правитель — царя Петра змінив на престолі його син Борис. Після невдалої спроби укласти угоду з візантійцями той перейшов на бік Святослава, але його владу відмовилися визнавати західні землі Болгарії. Святославу вдалося утворити антивізантійську коаліцію, до складу якої, крім дружин русів та східних болгар, увійшли угорці та одна з численних орд печенігів. 30-тисячна армія союзників удерлася до візантійської Фракії, де їм протистояло 10-тисячне військо на чолі з Вардою Скліром. Літописець оповідає, що Святослав переміг греків, дійшов до стін Константинополя та взяв данину не лише на живих, а й на загиблих воїнів. Утім, сучасні подіям грецькі джерела оповідають лише про битву під Аркадіополем (більш ніж 100 км від Константинополя), у якій військо Святослава зазнало поразки, — печеніги та більша частина русів були винищені. Залишки армії Святослава відступили до Дунаю, а армія греків вирушила до Малої Азії, де в цей самий час спалахнуло повстання.

Воєнну кампанію проти Святослава 971 р. очолив сам імператор Іоанн Цимісхій. Єдиним засобом приборкати мобільні дружини русів було відрізати їх від Русі, звідки вони, незважаючи на значні людські втрати, отримували поповнення і куди в разі поразки Святослав міг легко відступити, аби у майбутньому розпочати новий похід на Балкани. Тож шлях до успіху греків полягав лише у скоординованих діях армії та флоту. У квітні 971 р. армія на чолі з імператором вирушила на русів, 10 квітня безперешкодно подолала перевали у горах Стара Планіна і 13 квітня здобула столицю Болгарії Преслав. Болгари і руси, які разом боронили місто, зазнали невдачі, — броньована грецька кіннота у полі знищила лівий фланг русів, а сил, що залишилися, не вистачило для повноцінної оборони міста. Цар Борис потрапив у полон; після закінчення військової кампанії він відмовився від влади на користь візантійського імператора.

У другій половині квітня візантійці вирушили від Преслава на Доростол, де зосередилися основні сили русів. Сухопутна візантійська армія, що 23 квітня підійшла до Доростола, за різними оцінками, нараховувала від 30 до 45 тис. воїнів: 13 тис. вершників, 15 тис. важкоозброєної піхоти та допоміжні війська. Що ж до сил Святослава, хоча на цей час він і втратив підтримку угорців та печенігів, йому вдалося зосередити значні сили. Візантійський хроніст оцінює його сили в 60 тис. воїнів. Пізніші дослідники ставлять ці цифри під сумнів, оцінюючи армію у 20–40 тис. воїнів. Згідно з повідомленнями греків, уже після поразки попри значні втрати вціліло 22 тис. русів. Ці цифри свідчать про те, що на початок 971 р. Святославу вдалося отримати значне поповнення, імовірно, додавши до київських дружин русів інші незалежні загони (зокрема, згаданих у джерелах Ікмора та Сфенкела), та племінні ополчення східних слов’ян.

Маючи чисельну перевагу та розраховуючи, що греки втомилися від важкого переходу, Святослав вирішив зустріти їх у полі. Бій розпочався 23 квітня із загибеллю передового візантійського загону, який потрапив у засідку русів. Утім, і з засідки русів ніхто не лишився живим. Як повідомляють грецькі джерела, основні сили русів вишикувалися суцільною стіною. Греки ж у центрі вишикували важкоозброєних піхотинців, на флангах — важку кавалерію, а попереду — легкоозброєних стрілків: лучників та пращників. Руси витримали 12 атак, та врешті-решт їх змусила до відступу за міські стіни атака важкої кінноти. Після цього греки розпочали споруджувати укріплений табір.

За два дні на Дунаї з’явився візантійський флот, — ті самі 300 човнів з грецьким вогнем, що блокували човни русів. Кліщі замкнулися, армію Святослава було оточено.

25—27 квітня у полі перед містом тривали численні бої. Ціною значних втрат (зокрема, загинув ватажок русів Сфенкел) Святославу вдалося під прикриттям воїнів вирити навколо Доростола рів, що заважав грекам підвезти облогові машини під стіни. Утім, і греки завадили воїнам Святослава поповнити запаси продовольства та закінчити спорудження укріплень. Розпочалася довга облога. У місті швидко закінчилося продовольство, і частина болгар втекла до греків. Святослав у відповідь вдався до масового терору — 300 знатних болгар було страчено, багато ув’язнено. Але й Іоанн Цимісхій поспішав, побоюючись повстання у тилу та перевороту в столиці, тож ситуація поступово ставала критичною для обох сторін. Іоанн Цимісхій навіть запропонував Святославу вирішити долю війни у двобої, але той відмовився. Після вдалої вилазки 19 липня, коли було знищено значну частину облогових машин греків. Святослав нарешті наважився на ще один відкритий бій.

20 липня руси вийшли у відкрите поле і суцільною масою рушили на греків. Але після загибелі одного з союзних ватажків русів Ікмора його дружина вийшла з бою, змусивши до відступу усе військо. На нараді 21 липня багато хто з русів пропонував прориватися човнами, проте через страху перед грецьким вогнем цей план було відкинуто. Наступного дня, 22 липня, військо русів знову атакувало греків. Спочатку бій йшов із перемінним успіхом, та насправді греки просто виманювали русів на відкриту рівнину. Ледь не потрапивши в оточення, втративши більше 10 тис. воїнів, ті були змушені відступити за міські стіни.

Великі втрати та відсутність продовольства змусила русів піти на мир із греками. В обмін на обіцянку більше не піднімати зброю проти Візантії 22 тис. воїнів Святослава отримали по дві міри хліба на кожного воїна та вільний прохід на Русь. Угоді передувала особиста зустріч імператора Іонна Цимісхія зі Святославом, яку було чудово описано візантійським хроністом Львом Дияконом.

Після голодної зимівлі в гирлі Дніпра частина війська Святослава вирушила до Києва суходолом, а частина, на чолі з самим Святославом, — на човнах Дніпром. Тут на них чекала засідка орди печенігів, яку очолював «князь» Куря. Святослав знайшов свою злу смерть, а його оббитий сріблом череп став чашею на святковому пирі печенізького володаря.

Так скінчилося життя Святослава Ігоревича, останнього князя дружинної Русі. Попри твердження багатьох істориків, він прагнув не побудови величної імперії, а лише слави та здобичі, подібно до ватажків норманів, що грабували Європу. Його війна з хозарами мала на меті грабунок і лише відкрила шлях печенігам на Русь. Вражений багатством Балкан, він задумав побудувати тут власну державу, але зазнав невдачі, врешті-решт наклавши головою у сутичці зі своїми учорашніми союзниками печенігами. Дружинну Русь Святослава було вщент розгромлено, та його справу продовжив син Володимир, який побудував державу, зібравши численні народи Східної Європи навколо Києва — міста, що зневажив його батько. Нащадки Святослава таки подолали Хозарський каганат, підкорили ясів і касогів, приєднали землі в’ятичів та прилучилися до багатств грецької цивілізації — щоправда, не силою зброї, а через хрещення. Утім, на дружинних пирах ще довго переповідали історію шляхетного воїна Святослава, який нібито попереджав своїх супротивників посланням «Іду на ви». Рік від року ці оповідання обростали новими подробицями, поки їх більш ніж за 100 років не записав на пергамен літописець.

За молодшого сина Святослава Володимира Русь з військово-торговельної корпорації перетворюється на одну з найбільших за територією держав Європи. На ранньому етапі державотворення усі варварські європейські народи не мали усталеної системи успадкування влади. Тут малися на увазі скарбниця та військо, які на ранньому етапі у франків, так само як за кілька століть у русів, нарівно ділилися між усіма членами князівського роду. Так і спадок Святослава було поділено між його синами: Ярополк отримав Київ, Олег — Деревлянську землю, а Володимир — Новгород. Тож як після смерті Святослава, так пізніше і по смерті самого Володимира питання, кому дістанеться усе батькове майно, вирішувалося у кривавій братовбивчій війні. Спираючись на допомогу варязьких найманців, Володимиру вдалося врешті-решт здобути одноосібну владу.

Утім, Володимир не обмежився тим, що знову об’єднав Новгород, Київ та деревлян під рукою одного князя. Майже все наступне десятиріччя він витратив на те, аби знищити центри політичної влади у Східній Європі, які конкурували з Києвом, та автономію племінних союзів. Літописець у подробицях описує криваву ліквідацію полоцького князівства варяга Рогволда. Така ж доля, як колись древлян, спіткала більшість літописних племен. З них хіба що в’ятичі ще наприкінці ХІ ст. мали власного князя.

Знищуючи старі племінні центри, Володимир засновував поруч нові — князівські, які ставали осередками влади київської династії. У цих нових центрах він посадив своїх численних синів.

Уся ця нова адміністративна структура була створена заради однієї мети, — направляти усі ресурси підкорених територій на захист серця держави від кочовиків. Лісостепове пограниччя з центром у Києві, яке потрібно було захищати від кочовиків, отримало назву Русь (як кажуть учені, «Русь у вузькому розумінні цього слова»). Володимир та пізніше його син Ярослав будували тут лінії укріплень — вали, нові міста (найвідомішим з яких став Переяслав), які заселялися «кращими мужами» з усіх підкорених племен та народів Східної Європи. Уже в середині ХІ ст. тут були масово розселені «свої погани» — дрібні тюркські народи на службі руських князів, що остаточно сформували систему оборони степових кордонів.

Головним фактором міжнародного визнання держави Володимира стало прийняття християнства. Здійснивши похід на Херсонес, центр візантійських володінь у Криму, Володимир уклав вигідну для Русі угоду з імперією. В обмін на повернення міста та надання для послуг імператора 6-тисячного найманого війська Володимир охрестився та отримав за дружину багрянородну сестру імператора Василія ІІ Болгаробойці. Разом із сестрою імператора Русь отримала нову освічену культурну еліту — церковну ієрархію, письмову культуру, що надавала можливість створити розгалужений бюрократичний апарат, без якого неможливо було контролювати такі величезні території. У Києві розгорнулося масштабне будівництво, що майже безперервно тривало більше ніж 100 років.

Поява 6-тисячної найманої гвардії з русів при дворі візантійського імператора мала неабияке значення для київського князя. Він слугував за посередника і вербувальника, саме від нього залежало, хто з прибулих на Русь скандинавів буде служити при дворі імператора, за що він отримував немалий прибуток. Коли нарешті скандинави відкрили для себе шлях у Константинополь в обхід Східної Європи й імператор розпочав наймати їх у гвардію без участі Києва, син Володимира Ярослав 1043 р. навіть оголосив імператорові війну. Утім, вона закінчилася невдало, і це джерело прибутку київських князів зійшло нанівець.

Держава Володимира була дуже нестійким утворенням. По смерті князя його сини розпочали криваву усобицю, і лише відсутність спадкоємця у померлого 1032 чернігівського князя Мстислава Володимировича дозволила його брату Ярославу трохи більше ніж на 20 років знову об’єднати розділену 1024 р. по Дніпру Русь. Такою була доля усіх середньовічних європейських варварських королівств, які розпадалися за одне-два покоління від смерті їх засновника.

Перед смертю Ярослав устиг укласти заповіт. Для своїх синів він установив систему старійшинства, за якою, хоч усі брати й отримували свою долю в батьковому спадку, мали підкорятися старшому проміж себе. Так само вони мали по черзі один за одним успадковувати і київський стіл. Що ж до долі княжичів, чиї батьки помирали, так і не дочекавшись своєї черги на Київ, вони вибували із системи наслідування, а їх утримання ставало головним болем старших князів. Навіть унормування питання спадкоємності престолу і взаємного підпорядкування князів не завадило братським усобицям. Старшого брата Ізяслава Ярославича двічі виганяли з Києва, і двічі він повертав його лише за допомогою польського війська. Лише поява нових грізних степових сусідів — половців примушувала Ярославичів формально дотримуватися батькового заповіту.

Троє старших Ярославичів — Ізяслав, Святослав та Всеволод отримали відповідно частину Руської землі — Київ, Чернігів, Переяслав, що стали політичними центрами значних земельних володінь. Так, уже з 1054 р. поступово постає нова територіальна структура Русі — виникають землі-князівства. Трохи раніше зі складу Русі під владою нащадків Ізяслава Володимировича виокремилося Полоцьке князівство. За Всеволода Ярославича постали Перемишльське, Звенигородське, Теребовльське, Волинське, Дорогобузьке князівства, з яких за кілька десятиріч утворилися Галицька та Волинська землі. Місцеві князі все більше були зацікавлені закріпити за собою та своїми спадкоємцями свої володіння. 1096 р. на князівському з’їзді у місті Любеч онуки Ярослава узгодили так званий «отчинний» принцип наслідування, який фіксував створення територіальних династій. Нащадки Святослава Ярославича закріпили за собою землі від Чернігова до Мурома, Всеволода Ярославича — Переяслав, Смоленськ та Волго-Окське межиріччя, де пізніше утворилося Володимиро-Суздальське князівство. Нащадки Ізяслава Ярославича мали отримати у спадок Київ та усе дніпровське правобережжя з Волинню. Але 1113 р., по смерті Святополка Ізяславича, цей договір було порушено. Київський стіл захопив переяславський князь Володимир Всеволодович Мономах. Нащадки Святополка надалі правили лише у Турово-Пінській землі.

З одного боку, переворот Володимира Мономаха мав короткотермінові позитивні наслідки. Як умілому адміністратору та талановитому полководцю, йому вдалося дещо пригальмувати процеси децентралізації Русі, мобілізувати сили більшості князівств для відсічі половцям, які після кількарічної військової кампанії були змушені полишити руське пограниччя й на кілька десятиріч відступити на Північний Кавказ та Балкани. З іншого боку, у Києві так і не утвердилася власна територіальна династія — після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Володимировича місто перетворилося на осередок міжусобної боротьби між численними членами вже на той час надзвичайно розгалуженого роду Рюриковичів. Постійна зміна князів, інколи по кілька разів на рік, та піднесення нових політичних центрів стали причиною поступового занепаду Києва як політичного та економічного центру. Після погромів 1169 та 1203 рр. на початок ХІІІ ст. місто занепало. Починаючи з 1169 р. старші князі (що з часом отримали назву «великих») навіть не прагнули самі сісти у Києві, контролюючі його через молодших князів. Врешті-решт, навалу орди Батия Київ зустрів без власного князя.

Князівства-землі, процес утворення яких розпочався по смерті Ярослава 1054-го, за 100 років, на середину ХІІ ст., поступово перетворилися на цілком самостійні державні утворення, кожне з яких мало притаманні лише йому особливості політичного устрою. З них на території сучасної України були розташовані Чернігівська земля, Волинь та Галицька земля. Політичний центр Переяславського князівства у другій половині змістився у Залісся — у землі сучасної Центральної Росії, тож воно у подальшому не мало самостійного значення, а переяславський стіл займали молодші представники династії нащадків сина Мономаха Юрія Довгорукого.

Найбільша з усіх земель Русі, Чернігівська, за своїм політичним устроєм найбільше відповідала класичній моделі. Тут чітко працював принцип старійшинства: князі по черзі займали старший чернігівський стіл, за життя поступово переміщаючись від молодших столів до старших. Утім, і тут поступово наростали процеси децентралізації. Ще з кінця ХІ ст. автономний статус отримало Новгород-Сіверське князівство. У першій половині ХІІ ст. незалежність отримала Рязансько-Муромська земля. У міру колонізації колишніх земель в’ятичів на Верхній Оці економічне й політичне значення Чернігова поступово занепадало, і вже по монголах політичний центр змістився на північний схід — до Брянська.

Якщо Волинське князівство утворилося ще в ХІ ст., власна династія тут закріпилася лише починаючи з середини ХІІ ст. Ними стали Мстиславичі — нащадки старшого сина Володимира Мономаха. Мстислав Ізяславич та його син Роман забагато сил віддавали боротьбі за Київ та з сусіднім Галицьким князівством, тож Волинь поступово перетворилася на конгломерат дрібних князівських уділів. Лише у ХІІІ ст. брати Данило і Василько Романович змогли зібрати докупи численні уділи Західної та Східної Волині, ненадовго — до смерті Данила — об’єднавши їх в рамках єдиної держави з Галицькою землею.

Галицька земля виросла з маленького Перемишльського князівства, до якого за кілька десятиріч були приєднані Звенигородське та Теребовльське князівства у Подністров’ї. Ростиславичі — онуки рано померлого старшого сина Ярослава Мудрого Володимира — не мали права на успадкування київського столу, тож прагнули заснувати власну державу щонайдалі від Києва. Однак київські, а потім і волинські князі ще довго заперечували самостійність Ростиславичів, що було причиною багатьох військових конфліктів, у яких брали участь польські та угорські загони. Володимирку Володаревичу вдалося позбутися родичів, зібравши докупи усі володіння роду. 1144 р. він переніс столицю князівства в Галич. Там, де в інших землях Русі зростали нові удільні князівства, у Галицькій землі росла військова та політична могутність боярських родів. Уже в другій половині ХІІ ст. вони кинули виклик монополії князівської влади, а після вигаснення 1199 р. Ростиславичів запрошували на князівський стіл представників інших династій — волинських та смоленських Мстиславичів, чи чернігівських Святославичів з Рюриковичів, чи угорських Арпадів. Боротьба за галицьку спадщину тривала півстоліття і завершилася тільки 1245 р., коли на наступні 100 років галицький стіл за собою та своїми нащадками зміг остаточно закріпити Данило Романович.

Край давньоруській добі в історії українських земель поклала навала монголів. Ще 1223-го на Калці вони розбили об’єднане військо більшості руських князів. 1236—1238-го вони підкорили Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства на північно-східній периферії Русі, а 1239—1241-го вогняною хвилею пройшли землями сучасної України.

Для різних земель Русі монгольська навала мала різні наслідки. Якщо Переяславське князівство (як і місто Переяслав) припинило існування, а його територія була включена безпосередньо до Монгольської держави, то, наприклад Галицьке та Волинське князівства лише потрапили у васальну залежність від Орди. Завдяки цьому руська доба на цих землях затрималася ще принаймні на 100 років.

Середина ХІІ ст. стала добою остаточної децентралізації Русі. Князівства-землі, процес утворення яких розпочався ще 100 років тому, багатіли та все більше відрізнялися одне від одного за політичним устроєм. Надзвичайна розгалуженість князівського роду Рюриковичів вкрай утруднювала питання наслідування, а неузгодженість загального принципу наслідування головного Київського великокнязівського столу — чи то за правом старшинства в князівському роді, чи то за отчинним принципом — призводило до того, що у Києві сідав або найсильніший, або найудачливіший з претендентів. «Князь на годину» для Києва тих часів було не літературною метафорою, а звичайною практикою.

Тож коли навесні 1167 р. помер київський князь Ростислав Мстиславич — онук Мономаха, засновник могутньої династії смоленських Ростиславичів, — вкотре постало питання, хто саме має йому наслідувати на великокнязівському столі. За системою старшинства рівні права мали брат покійного дорогобузький князь Володимир (права він мав, але не мав достатньо військ), Святослав Всеволодович з чернігівських Ольговичів та володимиро-суздальський князь Андрій Юрійович Боголюбський. За отчинним правом на Київ з цікавістю поглядали сини покійного — смоленські Ростиславичі. Та вже вкотре Київ дістався найсильнішому — волинському князю Мстиславу Ізяславичу, племіннику Ростислава, який був його вірним союзником, та, за думкою дослідників, співправителем.

Великокнязівський титул давно був лише почесним: сівши у Києві, князь радше здобував собі нових ворогів, аніж нових васалів. Так сталося і з Мстиславом. Крім далекого галицького князя Ярослава Володимирковича, турівського князя та декількох служилих князів, жоден із значних володарів князівств-земель не визнав нового київського князя. Та й від цих союзників у ході наступного конфлікту він так і не дочекався значної допомоги. Проти нього склалася величезна коаліція, до складу якої увійшли князі Смоленської, Чернігівської, Полоцької, Володимирської земель та володарі незначних київських уділів, зокрема Вишгороду та Овруча. Намагаючись роз’єднати своїх ворогів, 1168 р. Мстислав розпочав бойові дії одразу на декількох напрямках. Зокрема, його син Роман Мстиславич, який отримав Новгородський стіл, здійснив похід на Полоцьк, а потім і в Смоленську землю на Торопець. Назустріч йому з Києва вирушив загін чорних клобуків на чолі з Михайлом Юрійовичем, але біля Мозиря Ростиславичам вдалося перекупити служилих кочовиків, і Михайло потрапив у полон. Мстислав розпорошив і без того порівняно незначні сили, чим значно послабив себе перед кампанією наступного 1169 р.

У перші дні березня 1169 р. біля Вишгороду зібралися численні дружини союзників. Основну масу війська складали дружини з Новгорода-Сіверського, Курська, Путивля, Смоленська, Полоцька, Вишгорода, Овруча, Дорогобужа, Переяславля. Їм на допомогу прийшло військо Андрія Боголюбського на чолі з його сином Мстиславом Андрійовичем та боярином Борисом Жидиславичем. До його складу увійшли дружини не тільки із Заліського Володимира, Ростова, Суздаля, а й муромці та рязанці. Неабияку роль у наступних подіях зіграли «свої погани» — київські служилі кочовики, що виступили проти свого князя.

Дев’ятого березня величезне військо підійшло до Києва. Мстислав, якого на цей час покинули майже усі союзники, не мав сил боронити місто. На третій день кияни заговорили про здачу, розраховуючи, як завжди, на почесні умови капітуляції. Мстислав із дружиною прорвався крізь лінію облоги, і союзники без перешкод вступили у місто. Та розрахунок киян не виправдав себе. Погано кероване військо піддало Київ тотальному пограбуванню. Його жертвами стали не лише кияни, а й численні церкви та монастирі. Поки смоленські, чернігівські, суздальські дружини грабували Київ, «свої погани» вдерлися у Печерський монастир, і лише чудо врятувало його від пожежі. Масштаби дводенного погрому вразили навіть суздальського літописця, — досі жоден завойовник, навіть поляки, не піддавали столицю Русі такому тотальному пограбуванню.

Врешті-решт князем пограбованого Києва став переяславський князь Гліб Юрійович. Його брат Андрій Боголюбський наступного 1170 р. обложив Романа Мстиславича у Новгороді, та місто встояло. Утім, за півроку і Новгород капітулював внаслідок економічної блокади. За Мстиславом Ізяславичем лишалася лише Волинь. 1171 р. після смерті Гліба Юрійовича союз, на чолі якого стояв Андрій Боголюбський, розвалився: занадто різними були інтереси земель-князівств, що входили до його складу. Старійшинство Андрія влаштовувало усіх доти, поки у Києві сидів його слабкий брат, а сам володимирський князь не намагався диктувати свою волю союзникам. Військовий конфлікт між смоленськими Рюриковичами та володимирським князем завершився битвою під Вишгородом 19 грудня 1173 р., де заліські дружини були знищені військами Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. А невдовзі, 1174 р., Андрія було вбито боярами-змовниками.

Внаслідок погрому 1169 р. політичне значення Києва значно підупало. У цьому були рівно зацікавлені усі князі-Рюриковичі, які прагнули розбудовувати свої власні отчинні володіння, а не відволікати сили заради примари великого київського княжіння. Сильний великий київський князь міг стати загрозою для їхньої незалежності, тож остаточний занепад Києва був лише питанням часу.

У російській монархічній історіографії починаючи з другої половини XVIII ст. погром Києва 1169 р. тлумачили як перенесення осередку руської державності з півдня на північ, що заклало підґрунтя майбутнього, за кілька сторіч, піднесення Московської держави. Цю точку зору, але вже з негативною оцінкою запозичила і частина українських істориків. Однак погром Києва 1169 р. був лише епізодом довгої історії занепаду Києва як політичного центру Русі, а Москва на той час іще не мала статусу навіть князівського столу дрібного удільного князівства. Причини жорстокого погрому 1169-го слід шукати не в гаданому протистоянні українського та російського етносів, що постали на історичній арені лише за кілька століть, а у закономірностях політичного розвитку князівств-земель Русі ХІІ ст. Однією з головних умов їхнього подальшого піднесення був занепад Києва, тож вони і надалі докладали заради цього максимум зусиль. Наслідком цього став не менш страшний погром Києва 1203 р., який і поклав край не тільки політичному, а й економічному значенню колишньої столиці Русі.

На зламі ХІІ—ХІІІ ст. Київ перетворився на осередок суперечок між трьома князівськими домами: смоленських Ростиславичів, чернігівських Ольговичів та волинських Мстиславичів. Заради заволодіння Києвом вони укладали нетривкі союзи, до яких час від часу приєднувався князь Заліського Володимира Всеволод Юрійович Велике Гніздо. 1201 р. син Мстислава Ізяславича Роман, який напередодні приєднав до своїх волинських володінь Галич, спираючись на військову допомогу Всеволода, захопив Київ, де посадив свого родича Інгваря Ярославича. На противагу йому утворилася коаліція між смоленським князем Рюриком Ростиславичем та чернігівськими Ольговичами. 1203 р. союзники разом із половцями підступили під Київ. За свідченнями літописця, погром Києва 1203 р. не йде в порівняння з погромом 1169 р. Місто було не просто пограбоване, а практично знищене вщент — це була відплата Рюрика половцям за військову допомогу. Більшість населення міста була або вбита, або забрана у полон. Відкупитися вдалося лише іноземним купцям, але ціною половини їхніх статків. Після погрому Рюрик Ростиславич не сів у Києві сам, та навіть не посадив у ньому залежного від нього князя, — для цього в нього просто не вистачало сил. Тож він наказав знищити місто, яке не міг утримати. Лише за кілька місяців, уклавши мир із Всеволодом Велике Гніздо, Рюрик зайняв великокнязівський стіл, на який, крім нього, після погрому не було інших охочих.

Саме так, смоленські та чернігівські дружини за допомогою половців 1203 р. поклали край кількасотрічній історії політичної гегемонії столиці Русі. Коли за кілька десятиріч до стін міста підступили монголи, вони побачили лише бліду тінь колишньої величі стольного міста, залогу якого очолював навіть не князь, а звичайний боярин Дмитро.

За свою кількасотрічну історію дружини руських князів неодноразово зазнавали поразки від кочових народів, однак жодна з них не мала таких наслідків для подальшої політичної історії Русі, як битва на річці Калка. Слідом за двома погромами Києва 1169 та 1203 рр. вона поклала край військовій могутності та політичному значенню князівств, що розташовані в історичному центрі Русі — Подніпров’ї, та передвіщала трагічний кінець колись могутньої держави, яку історики називають Київською або Давньою Руссю.

Унаслідок процесів політичної децентралізації тривало економічне піднесення нових міських центрів, колонізація периферійних земель Русі, які надалі набували все більшої політичної самостійності. Але разом із тим це мало негативні наслідки для системи оборони Подніпров’я від кочових племен євразійського степу, яка потребувала спільних узгоджених дій військових контингентів більшості князівств-земель. У військових конфліктах із половцями це не мало вирішального значення, але поява на південних кордонах нового ворога — армії централізованої Монгольської імперії — стала іспитом, який дружини руських князів так і не змогли скласти.

Після завершення розгрому політичного центру держави Хорезмшахів у Середній Азії наприкінці 1221 р. два монгольські тумени на чолі з полководцями Джєбє та Субудеєм здійснили глибокий рейд її північноіранськими володіннями та в 1222 р. вийшли на Північний Кавказ, де зустрілися із нездоланним спротивом союзу аланів, касогів та половців. Подолати його монголи змогли, тільки відколовши від нього половців. Одразу після спільної перемоги монголи повернули зброю проти учорашніх союзників. На відміну від аланів та касогів, які чинили спротив у передгір’ях, половці у своїх степах були беззахисні перед монголами. Тож половецький князь Котян Сутоєвич, якого літопис називає старшим серед половецьких ханів, звернувся по допомогу до свого зятя Мстислава Галицького та інших руських князів. У Києві було скликано з’їзд руських князів, де половці їх щедро обдарували, а половецький хан Бастий навіть навернувся на християнство.

Зустріч руських дружин було призначено у міста Заруб навпроти гирла Трубежу. Сюди ж прибули посли монголів, які намагалися розколоти русько-половецький союз. Їх було вбито. Так само у гирлі Дніпра біля Олешшя інше монгольське посольство зустріло й галицьке військо Мстислава Удатного. Утім, і воно отримало відому, хоча посли й зберегли життя. Дружини руських князів об’єдналися на правому березі Дніпра біля порогів, де відбулася військова нарада.

Русько-половецьке військо у цілому відтворювало політичну ситуацію, яка в той час склалася на землях Русі. Фактично воно складалося з кількох окремих великих загонів, які об’єднувалися навколо «великих» князів: київського Мстислава Романовича, чернігівського Мстислава Ростиславича та галицького князя Мстислава Удатного. Володимиро-суздальське військо князя Юрія Всеволодовича на збір не встигло і в битві участі не брало. Кожне з цих угрупувань об’єднувало дружини менших князів. На чолі союзного половецького війська стояв тисяцький Мстислава Удатного Ярун.

Загальну кількість воїнів у половецько-руському війську оцінюють по-різному. Літописи та історики називають від 15 до 150 тис. Найбільш вірогідно, що воно складалося з 40–50 тис. воїнів: 20–25 тис. русів і приблизно стільки ж половців. Монгольське військо налічувало приблизно 20–30 тис. воїнів. У русько-половецькому війську були загони піших воїнів та кіннота. Монгольське військо складала сама кіннота.

На нараді, що відбулася на місці зустрічі, руські князі так і не змогли дійти згоди щодо подальших дій. Галицький князь Мстислав Удатний запропонував війську переправитися на лівий берег та шукати битви з монголами у степу. Київський князь Мстислав Романович пропонував закріпитися на правому березі Дніпра, утримуючи комунікації, та чекати на подальші дії супротивника. Чернігівський князь Мстислав Святославич не пристав до жодної пропозиції, сподіваючись від протистояння інших великих князів отримати у майбутньому найбільші політичні дивіденди.

Долю подальшої кампанії вирішила випадковість. На лівому березі Дніпра побачили монгольський роз’їзд, і загони Мстислава Удатного, перетнувши ріку, кинулися навздогін. Повільно і неохоче за ними рушило й усе військо. Невеличкий загін монголів було легко знищено, і в більшості русів склалося зверхнє ставлення від військових здібностей супротивника. Тож врешті-решт переміг план кампанії, який запропонував галицький князь. 23 травня 1223 р. об’єднане військо вирушило на схід.

Марш углиб степу тривав вісім днів. Немов відтворюючи позиці великих князів на нараді, руські загони відповідно розташувалися на марші. Авангард утворювало військо більш рішуче налаштованого Мстислава Удатного. За ним йшли чернігівці Мстислава Святославича. В ар’єргарді повільно рухалися загони на чолі з обережним київським князем. Невеликі монгольські загони, що траплялися їм дорогою, легко відступали, полишаючи худобу та інший скарб, й у війську Мстислава Удатного зростало передчуття легкої перемоги, яку не дуже хотілося ділити з союзниками. Його військо та очолювані тисяцьким галицького князя Якуном половці все далі відривалися від інших руських князів.

Розв’язка сталася 31 травня 1223 р. на річці Калка (скоріше за все, сучасна річка Кальчик, притока Кальміусу, на території Донецької області). Ще на її правому березі монгольський авангард атакував руські передові загони, та, вбивши їхніх трьох командирів, відступив на лівий берег. Мстислав Удатний, не узгодивши свої дії з союзниками, разом із половцями та волинськими дружинами Мстислава Німого та Данила Романовича кинувся навздогін. Полишивши волинські дружини на березі, Мстислав Удатний разом із половцями вирушив на розвідку. Неподалік на нього чекало усе монгольське військо.

Мстислав Удатний з галицькою дружиною вирішив відступити до основних сил русів, а щоб прикрити свій відступ, наказав половцям Якуна здійснити самогубну атаку основних сил монголів. Атака половців дуже прогнозовано швидко зазнала невдачі. Відступаючи, половці змішалися з дружинниками Мстислава, а потім і з волинськими дружинами. Наостанок у суцільному безладі їх разом атакувало відбірне монгольське військо. Битва швидко докотилася до чернігівських дружин Мстислава Святославича, що навіть не встигли приготуватися до бою та швидко приєдналися до загального відступу. Русів і половців монголи гнали до самого Дніпра. Мстислав Удатний та Данило Романович, що першими дісталися правого берега, пустили лодії за течією, аби ними не скористалися монголи. Більша частина галицько-волинських та чернігово-смоленських дружин разом із Мстиславом Святославичем загинули, ті, що лишилися живі, за повідомленням літописів, були пограбовані половцями.

У той час як основне військо монголів вдарило по Мстиславу Удатному, київське військо тільки-но підходило до Калки. Побачивши, що відбувається, Мстислав Романович наказав своїм дружинникам зайняти кам’янисте узвишшя, укріпивши його навколо рядами возів, утворивши так званий «город». Саме ця пересторога дозволила його війську чинити опір монголам протягом наступних трьох днів, однак, відрізані від води, вони не могли оборонятися вічно. Тож коли монголи пообіцяли князям в обмін на здачу «города» та викуп не пролити ані краплини їх крові, ті погодилися на запропоновані умови. Пам’ятаючи про підступну страту монгольських послів, ті не вважали себе зв’язаними клятвою. Рядових воїнів негайно перерізали, а князів, поклавши на землю і накривши дошками, розчавили, влаштувавши на їхніх тілах святковий пир.

Якщо про втрати монголів історичні джерела не повідомляють нічого, то втрати русів вони оцінюють по-різному — від десятків до більше ніж ста тисяч воїнів. Як повідомляє літопис, з киян, що вирушили на допомогу половцям, повернувся лише кожен десятий. Втрати чернігівсько-смоленських та галицько-волинських дружин були меншими, адже вони не потрапили в оточення та мали змогу відступити. Безповоротні втрати у битві на Калці відбилися навіть у народній свідомості. Із битвою на Калці билинний епос пов’язує загибель усіх руських богатирів.

Щодо причин поразки, то більшість літописів звинувачує у ній половців, які своєю втечею зламали лави руських воїнів. Тож, якщо вірити літописам, руські князі так і не змогли винести урок з отриманої поразки: не маючи єдиного командування, узгодженого плану кампанії та битви, годі розраховувати на перемогу навіть від порівняно слабшого супротивника. Нечисленне монгольське військо мало добрий вишкіл, було легко кероване, мало змогу розбити загони супротивника поодинці. Наскільки важливою для кінцевої перемоги монголів на Калці була ця остання умова, показала битва монголів з волзькими булгарами за кілька місяців потому, у якій вони зазнали нищівної поразки. Похід на Захід монголи змогли відновити лише за 13 років.

Дуже рано, ще наприкінці ХІ ст., на західній окраїні Русі виникли напівсамостійні князівства молодшої гілки Рюриковичів-Ростиславичів. Через передчасну (раніше за батька) смерть діда їх було виключено з системи наслідування київського столу, тож вони намагалися розбудувати свої власні володіння подалі від старших родичів. Спершу закріпившись у Перемишлі, надалі вони поширювали свою владу у Подністров’ї, активно колонізуючи лісостепове пограниччя. У боротьбі з численними родичами їм вдалося відстояти права на Звенигород та Теребовлю, а 1144 р. всі володіння Ростиславичів було об’єднано під владою одного князя Володимирка Володаревича, який зробив своєю столицею Галич. Так розпочалася історія Галицького князівства.

Володіння галицьких князів цікавили кілька значних регіональних сил. По-перше, на Подністров’я претендували київські, а пізніше і волинські князі з роду Мстиславичів — нащадків сина Володимира Мономаха Мстислава. Їхніми союзниками були угорці, які вже з середини ХІІ ст. розпочали активно втручатися у справи Галицького князівства та Русі, а часом угорські королевичі й самі сідали у Галичі. Неабияку цікавість проявляли і західні сусіди — поляки.

Не менш складною була політична ситуація і в самому Галицькому князівстві. З середини ХІІ ст. активно тривав процес децентралізації вже окремих князівств земель, що кількома десятиріччями раніше виокремилися зі складу порівняно єдиної держави Володимира та Ярослава. Окремі відгалуження єдиного до того роду Рюриковичів, що утримував монополію на верховну владу в усіх без виключення руських князівствах, у кожному новому поколінні все більше дрібнилися. Разом із новими князями збільшувалася кількість уділів, слабшала влада старшого у роді князя. Але в Галицькому князівстві все було інакше. На відміну від інших Рюриковичів, Ростиславичі так і не стали розгалуженою династією. Тож, якщо в інших землях внутрішня колонізація та княжіння територій супроводжувалося створенням нових уділів, у Галицькому князівстві вакуум влади на місцях заповнювало боярство, що дуже швидко кинуло виклик монополії Ростиславичів на владу. Уже наприкінці ХІІ ст. галицькі бояри намагалися самі вирішувати долю галицького столу, а після того, як рід Ростиславичів згаснув, запрошувало на нього нових претендентів — інколи з князів-Рюриковичів (волинських, смоленських чи чернігівських), а іноді з угорського королівського роду Арпадів.

Навіть монгольська навала, що у 1240–1241 рр. спустошила і Подністров’я, і Польщу, й Угорщину, не зупинила запеклу боротьбу за галицький стіл. 1245 р. сталася битва, що вирішила долю Галицького князівства на наступні 100 років.

У 1230-ті роки боротьбу за Галич активно вели Данило Романович з волинських Мстиславичів та чернігівський князь Михайло Всеволодович (майбутній святий мученик) і його син Ростислав. У 1243 р. Ростислав Михайлович скріпив свій союз з угорцями, уклавши шлюб із донькою угорського короля Бели IV Анною. У 1244 р. він здійснив невдалу спробу за допомогою угорців захопити Перемишль, а вже наступного року йому вдалося зібрати значно більші сили, що давали надію остаточно закріпитися у Перемишльській землі, аби надалі використати її як плацдарм для походу на Галич.

Союзне військо складалося з трьох частин. Передусім це загони самого Ростислава — чернігівська дружина, та загони проугорськи налаштованої партії галицьких бояр, яку очолював Володислав Кормильчич. Найбільш боєздатними частинами об’єднаного війська були угорські лицарі на чолі з воєводою Фільнеєм, а також загін польських лицарів Болеслава Сором’язливого, яких очолював Флоріан Войцехович.

Данило Романович теж мав союзників — литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, але їхні загони не встигли взяти участь у вирішальній битві. Неабияку роль у кампанії зіграли союзні Данилу половецькі загони.

Що ж до конкретної кількості військ супротивників, джерела не містять жодних повідомлень. Скоріш за все, мова йде не більше ніж про кілька тисяч вояків з кожного боку.

Об’єднане військо на чолі с Ростиславом спершу рушило на місто Ярослав. Переконавшись у тому, що ця добре укріплена фортеця підготовлена до тривалої облоги, союзники вирішили спершу взяти сусідній Перемишль. Тут вони зібрали припаси, зброю та мобілізували місцеве населення для ведення облогових робіт. Навколо укріплень міста Ярослав вони побудували «город» — тин, який мав захищати від вилазок містян машини, що готували союзники для штурму. Вони розмістилися під Ярославом надовго і навіть влаштували лицарській турнір, у якому Ростислав зазнав незначної травми.

Ці зволікання дозволили Данилу зібрати сили. Він вирішив не чекати мазовецькі та литовські дружини, поклавшись на несподіваність. Його військо здійснило швидкий марш до Сяну. Передові загони Данилових половців ледь не захопили ворожі стада, та не наважилися на це без прямого наказу князя. Ця незвична для тих часів дисципліна союзних кочовиків пізніше під час битви мала велике значення.

Утім, нерішучість половців дозволила війську Ростислава дізнатися про наближення Данила. Ростислав залишив усіх своїх піших воїнів біля обложеного міста і разом з угорцями та поляками вирушив йому назустріч. За цей час військо Данила встигло повністю переправитися через Сян. Із супротивником його розділяв глибокий яр.

Битва, що сталася поблизу міста Ярослав 17 серпня 1245 р., була типовим для європейського Середньовіччя зіткненням кінноти, у якій піші воїни якщо і брали участь, виконували виключно другорядні допоміжні функції.

Військо Ростислава було поділено на три частини. Попереду — сам Ростислав із чернігівцями та галичанами, ліворуч — загін польських лицарів Флоріана Войцеховича, позаду Ростислава угорці Фільнея. Приблизно так само була розділена й армія Данила. Праворуч проти поляків стояли загони на чолі з братом Данила Васильком. У центрі через яр навпроти Ростислава стояли половці на чолі з двірським Андрієм. Позаду стояла головна дружина на чолі з самим Данилом. Першим атакував Ростислав, який сподівався легко розбити половців, а потім вдарити по головній дружині Данила. Підтримані за наказом Данила декількома загонами бояр половці та дружинники двірського Андрія утримали удар. Так само на фланзі без видимого успіху атакували дружину Василька польські лицарі, що, за повідомленням літописця, голосно співали гімн «Богородиця».

Загін Ростислава, аби атакувати авангард Данила на чолі з двірським Андрієм, перетнув яр та дещо просунувся у бік Сяну. Так само зав’язли у битві з Васильком поляки. Врешті-решт, коли між Ростиславом та угорцями Фільнея утворився значний розрив, по угорцях вдарило головне військо Данила. Внаслідок умілого маневрування частини війська супротивника були відрізані одна від одної, позбавлені можливості маневру. Хоча сам Данило під час зіткнення ледве врятувався від полону, його дружинникам вдалося захопити та розірвати хоругву угорців, після чого ті почали тікати. За угорцями побігли й інші частини ворожого війська.

Розгром був повний. З очільників ворожого війська вдалося врятуватися лише Ростиславу. Володислава Кормильчича, Флоріана Войцеховича та Фільнея, об якого «зламав спис» юний княжич Лев Данилович, схопили та стратили за наказом Данила.

За кращими традиціями європейського лицарства Данило з Васильком на знак своєї перемоги до ранку простояли на полі битви.

Внаслідок перемоги під Ярославом Данилові Романовичу вдалося на 100 років закріпити за своїми нащадками Галицьке князівство. Проугорську партію бояр було повністю знищено, а 1247 р. мир із Данилом уклав і угорський король Бела IV, віддавши за Льва Даниловича свою доньку Констанцію. Перемога Данила посилила до нього увагу папської курії, яка намагалася утворити союз європейських володарів проти монголів. Тривалі переговори завершилися коронацією Данила 1253 р. В Орді перемога Данила викликала занепокоєння — його викликали у Сарай, де була юридично оформлена васальна залежність Галицького та Волинського князівств від Золотої Орди.