Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Територія України з воєнної точки зору

Ландшафтно-кліматичні характеристики території України є, без жодного перебільшення, унікальними. Саме особливості ландшафту здебільшого визначали те, що цей простір був (із давніх давен) і залишається до сьогодні одним із найжвавіших культурних перехресть Старого Світу. Варто, щоправда, зважати, що культурні контакти часто-густо мали зовсім не мирний характер. Тож культурне перехрестя в усі часи було не стільки «ярмарковим майданом», скільки театром військових дій.

Сучасні кордони України визначалися багатьма факторами, однак географічний серед них посідає чільне місце. Найбільш чітко окреслений південний кордон, що визначається лінією узбережжя Чорного та Азовського морів. Відносно чітким є й кордон західний, позначений Карпатами. Як моря, так і Карпатські гори не були абсолютно нездоланними перепонами вже у давнину, проте перетинання цих природних кордонів не було легким. Показово також, що в певні періоди культурні (а подекуди й державні) кордони проходили не Карпатами, а річищем найбільшої річки Прикарпаття, Дністра. Долина Дністра на багатьох ділянках має вигляд каньйону, течія стрімка, тож річка видавалася більш потужною природною перешкодою, аніж Карпатські хребти із чималою кількістю перевалів. Південні відноги Карпат відстоять на 150–200 км від морського узбережжя, тож природній кордон на південному заході утворюють пониззя Дунаю та нижня течія Пруту. Північний кордон помітно розмитіший, однак і тут його лінія значною мірою збігається із річищами найпотужніших приток Дніпра, Прип’яті на Правобережжі та системи Десни — Сейму на Лівобережжі. Ще менш визначеним є природній кордон на сході. Загалом його можна позначити лінією Сіверський Донець — Дон. Варто зазначити, що античні географи, судячи з усього, вважали середньою та верхньою течіями Танаїсу-Дону саме Сіверський Донець, а не сучасне головне русло Дону.

Ріки відгравали не лише роль кордонів. Не менш важливою була, так би мовити, «логістична» функція розгалуженої гідромережі, що рясно вкриває українські обшири. Йдеться навіть не стільки про плавання ріками, скільки про те, що у давнину та й у менш віддалені часи саме річкові долини слугували своєрідними дороговказами, визначали напрямки «магістральних шляхів» міграцій, торговельно-обмінних зв’язків, зрештою — військових походів.

Переважна більшість річок, що протікають територією України, належить до стоку Чорного моря. Чи не єдине помітне виключення з цього правила — Західний Буг. Однак це практично не позначалося негативно на інтенсивності зв’язків із територіями, річкова система котрих належить до стоку Балтійського моря.

Своєрідною віссю території України є Дніпро, що разом із допливами складає потужний транспортний вузол, котрий має виходи на основні річкові системи Східної та Центральної Європи. Зокрема, Прип’ять через свої праві притоки безпосередньо пов’язана з басейнами найбільших рік Правобережжя — Південного Бугу та Дністра. Зв’язок із басейном Південного Бугу забезпечують й інші правобережні притоки Дніпра (Тетерів, Рось, Тясмин). Виток Прип’яті лежить лише за 12 км від русла Західного Бугу, що від найдавніших часів забезпечує сталу систему комунікацій із басейном Вісли. Зв’язок басейну Дніпра з Балтійським регіоном забезпечувався не лише Бузько-Вісленським шляхом. Численні праві допливи верхньої течії Дніпра, найпотужнішим серед яких є Березина, дозволяли досягати басейнів Західної Двіни (Даугави) та Німану (Немунасу). Загалом, на витоки Дніпра та його численні дрібні притоки у верхній течії «зав’язані» переходи у басейни рік Балтійського стоку (Західної Двіни та Ловаті) і Волги. Додатковими шляхами до останнього були також великі ліві притоки Дніпра — Сож та Десна. Остання забезпечувала сталі комунікації з насамперед Окським басейном. Надзвичайно важливою ланкою комунікації є Сейм. З одного боку, він «ув’язує» в цілісну систему басейни всіх найбільших лівих приток Дніпра (Сули, Псла, Ворскли), з іншого ж — єднає басейн Дніпра з річковою системою Сіверського Дінця — Дону.

Отже, Дніпро та його найбільші притоки створюють своєрідний замкнений контур всієї гідромережі території України, але одночасно забезпечують також виходи на інші найбільші річкові системи Східно-Європейської рівнини та південної частини Балтійського регіону. Правобережна та лівобережна частини України в контексті гідромережі мають помітні відмінності. Для першої характерна наявність чималої кількості рік першого порядку (таких, що впадають безпосередньо у море). Найголовнішими серед них є вже неодноразово згадані Дністер та Південний Буг, що простягаються на сотні кілометрів углиб суходолу і є певною мірою альтернативними Дніпру шляхами від чорноморського узбережжя на північ. Натомість на Лівобережжі всі великі та середні ріки (Орель, Самара, Ворскла, Псел, Сула, Трубіж) є допливами Дніпра.

Кілька слів окремо слід сказати про Дунай. Пониззя Дунаю є не лише ділянкою природного кордону за лінією Карпати — Прут — Дунай. Це ще й початок великої магістралі, що охоплювала Карпатську улоговину, Північні Балкани, через Саву та верхню течію мала виходи до Приальпійської зони, а у витоках з’єднувалася з найважливішою артерією Західної Європи, Рейном. Дунайським шляхом найчастіше користувалися народи, що переміщувалися зі сходу на захід, однак відомі й зворотні рухи.

На відміну від річок, море набуло комунікативної функції порівняно пізно, на межі доби бронзи та раннього залізного віку (на початку І тис. до н. е.). Ідеться про специфіку саме Чорноморського басейну, а не світову практику взагалі. У Середземному морі добре відомі кораблі значно старшого віку, що поралися з чималими подорожами; морський розбій був одним із традиційних промислів, а зображенням першої битви на солоній воді вважають рельєф поминального храму Рамзеса ІІІ (правив бл. 1185–1153 рр. до н. е.) у Мединет-Абу, де єгипетський флот змагається з флотом «народів моря». Проте, попри пізній старт, значення контактів саме морським шляхом було непересічним, їх питома вага в історичній перспективі тільки зростала, а намагання контролювати узбережжя, порти й ділянки морських трас часто-густо ставали причиною запеклих конфліктів. Зазначимо, що у давнину та Середньовіччя північне узбережжя Чорного моря виступало радше об’єктом експансії, лише епізодично слугуючи базою для військово-морських експедицій на Балкани, до Малої Азії та, в одиничних випадках, далі на південь, в Егейське море. Злам ситуації стався лише в Новий час, однак і відтоді стратегічною проблемою залишалося питання чорноморських проливів, що значно обмежувало значення чорноморських флотів.

Надзвичайно важливим фактором у всі часи було різноманіття ландшафтно-кліматичних зон, притаманне території України. Твердження про таке різноманіття виглядає на перший погляд дещо перебільшено. Дійсно, 95 % площі України характеризується одноманітним рівнинним рельєфом, що не має значних перепадів висот. Відносно одноманітним є й клімат, адже територія України практично повністю лежить у межах помірного клімату, і лише південне узбережжя Криму належить до субтропіків середземноморського типу. Однак попри порівняно незначну протяжність з півночі на південь (близько 700 км), у ландшафтах України представлені три євразійські зони: лісова на півночі, лісостепова в центральних регіонах та степова на півдні. Порівняно незначною є й меридіональна протяжність, близько 1300 км (з урахуванням Українського Закарпаття, що географічно належить до Центральної, а не Східної Європи та має специфічний мікроклімат). Проте ця протяжність помітно позначається у зростанні ступеня континентальності клімату. За напрямком із північного заходу на південний схід значно зменшується річна кількість опадів та збільшується амплітуда річних температур.

Зазначені особливості ландшафтно-кліматичного зонування відіграли чи не найбільшу роль в історичних процесах на території України. Різноманіття приваблювало населення із різними системами господарювання. З одного боку, це спричиняло достатньо регулярні міграції ззовні, а відповідно провокувало конфліктні ситуації між аборигенами та прибульцями. З іншого — у певних ситуаціях народи з різними системами господарювання (а відповідно, й різними соціальними системами, ідеологіями, принципами організації війська та ведення бойових дій тощо) співіснували поруч один з одним у межах доволі компактної території. Таке сусідство часто-густо було зовсім не симбіозом, а приводом для постійної напруги та збройного протистояння.

Найбільш тривала та запекла «сусідська війна» на тлі ландшафтно-географічного різноманіття добре відома читачам. Ідеться про конфлікт осілого населення з кочовиками, що майже беззастережно можна назвати «війною Степу та Лісостепу». Підкреслення запеклості протистояння зі Степом, притаманне вітчизняній (і не тільки) історіографії, не є виключно гіпертрофованою героїзацією однієї зі сторін конфлікту. Саме на українських обширах цей конфлікт дійсно набував найзапекліших форм (принаймні, у Європі, — інше потужне вогнище цього «конфлікту цивілізацій» розмежоване Великою Китайською стіною), і визначав цю запеклість саме географічний фактор. Річ у тім, що Північнопричорноморський Степ є, власне, західною окраїною так званого Євразійського степового коридору. Далі на захід є лише невеличкі степові ділянки у Добруджі (лівобережжя пониззя Дунаю) та у Середньодунайській/Паннонській низині (Альфьольд, Угорська пушта), що можуть забезпечити ведення кочового господарства лише порівняно нечисленними ордами.

Відповідно, степи півдня України перетворювалися на кінцеву зупинку для численних міграційних хвиль, що періодично просувалися згаданим степовим коридором зі сходу на захід і за принципом доміно спричиняли зрушення степових племен у західному напрямку. Чергові прибульці зі сходу на першому етапі конфліктували за землю та воду з попередніми номадами, котрі опинилися в «українському степовому тупику». Згодом, зорієнтувавшись в обстановці й переконавшись, що можливості для подальшої експансії вичерпані, такі мігранти у більшості випадків спрямовували агресію на найближчих осілих сусідів, мешканців українського Лісостепу. Періодичність міграцій кочовиків перетворювала «конфлікт Степу та Лісостепу» на чи не одвічний, з піками загострення, що припадали на час проходження Євразійським степовим коридором чергової хвилі міграцій кочовиків.

Утім, у зазначеному перманентному конфлікті не варто вбачати виключно негативні аспекти. Приміром, протистояння з номадами спонукало осіле населення Українського Лісостепу до консолідації заради спротиву набігам. Величними пам’ятками такої самоорганізації є велетенські укріплення лісостепових городищ скіфського часу або ж система так званих Змієвих валів часів Русі. Відзначимо також, що мобільні кочовики мимоволі часто-густо ставали такими собі культуртрегерами, адже саме номади приносили до регіону нові технології, зокрема військового або подвійного призначення.

Отже, територія України, з огляду на ландшафтне різноманіття, а також розгалужену систему комунікацій, являла собою арену постійних міграцій народів із різними господарчими укладами (а отже, й соціальними системами). Саме тому, як і в більшості контактних зон, історія цих обширів позначена постійними збройними протистояннями.