Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та війни Литовської доби (XIV–XVI ст.)

Для Європи період XIV–XVI ст. був фактично перехідним від Середньовіччя до Нової історії. Цей історичний рубікон отримав назву Відродження (Ренесанс). Головними проявами змін, яких зазнало європейське суспільство, було збільшення населення міст, відповідно, збільшився надлишок трудової робочої сили і чисельність вільного населення в цілому. Це, своєю чергою, спричинило розвиток мануфактур і буржуазних відносин та занепад цехів. Паралельно тривав процес руйнування феодальних відносин на селі, розорення маси дрібного шляхетства і т. п. Розвиток виробничих сил та економіки в цілому сприяв розвитку наукових знань, передусім інженерії, архітектури тощо. За змінами у соціальній та економічній сферах почалися зміни в політичному та культурному просторі. Поступово на місце феодальної роздробленості приходить абсолютизм. Поширення ідей гуманізму сприяло розвитку образотворчого мистецтва, літератури, вивчення історії й філософських думок античності.

Армія теж зазнала змін. Фактично можемо говорити про військову революцію, що вразила європейські армії. Старе феодальне лицарське ополчення, яке століттями володарювало на континенті, у нових реаліях почало швидко здавати позиції. Соціально-економічні зміни спричинили появу умов для створення великих найманих армій, а швидкий розвиток вогнепальної зброї змінював тактику і врешті-решт стратегію війни.

Що ж відбувалося з військом? Іще під час Столітньої війни спішування лицарів та їх розстановка серед лучників принесла не одну перемогу і славу англійському війську — починаючи з Кресі (1346). Проте останні битви війни при Форміньї (1450) та Кастийоне (1453) були виграні французами саме завдяки вже перейнятій тактиці, але при масовому використанні вогнепальної зброї (при всій її примітивності). Гусити розвинули далі тактику використання піхоти і кінноти своїм славнозвісним табором. А вже швейцарці під Грансоном (1476), Муртеном (1476), і Нансі (1477) остаточно вивели піхоту як потужну самостійну силу на поля Марса. Ландскнехти, іспанська піхота та ін. зробили в XVI ст. цей процес постійним. За піхотою й кіннота почала процес перетворення на кавалерію. З’являються наймані підрозділи кіннотників, озброєних не лише холодною, а й вогнепальною зброєю. Підвищується поступово і дисципліна у військах. у той же час постійний характер найманих підрозділів змушує полководців по-новому ставитися до фінансово-матеріального забезпечення війська. Артилерію починають активно використовувати не лише під час облоги-оборони фортець, а й у польових битвах.

Але, незважаючи на всю швидкість провадження нововведень, сучасники навряд чи відчували ці зміни так глобально. Більше того, стара система продовжувала діяти на рівні з новими інститутами. За таких умов управління військами дуже ускладнювалося й вимагало від полководців неординарних дій і самоорганізації.

Слід відзначити, що українські землі не стояли осторонь. Більше того, у військових структурах культивували чимало речей, що використовувалися в Європейських військах. Так, спішування лицарської кінноти в бойові порядки стрільців активно застосовувалося в боях іще Данилою Галицьким у 1240—1250-х рр. І фактично саме ця тактика принесла перемогу українсько-литовському війську в битві на Синіх Водах 1362 р. Озброєний ручною і важкою вогнепальною зброєю бойовий табір був використаний іще до чеського табору в битві на Ворсклі 1399 р. Протягом XV ст. українські можновладці активно почали використовувати найманців, причому як для польових битв, так і для гарнізонів фортець. Узагалі, проникнення європейських новинок і їхнє злиття з місцевими реаліями було безперервним. Багато в чому цьому сприяла участь українського нобілітету в європейських війнах. Наприклад, українська шляхта брала активну участь у гуситських війнах. Подорож по Європі й служба у різних королів і герцогів взагалі були популярними серед нобілітету. Так, відомо, що князь Михайло Глинський служив у Максиміліана Габсбурга, а потім у війську Альберта Саксонського, навіть воював в Італії. Соратник К. Острозького Остафій Дашкович за молодих років подорожував по Європі, та й сам рід Острозьких був тісно пов’язаний із західним світом. Його представники воювали в Чехії, а родич К. Острозького залишився служити там на постійній основі.

Особливість доби Відродження для українських земель була в тому, що майже протягом усього її часу більшість наших земель, включаючи стольний Київ, перебували в складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ). При цьому українські землі були охоплені кордонами місцевих удільних князівств: Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського, Подільського, Чернігівського, Стародубського та ін. У цих князівствах, як і загалом ВКЛ, правили представники роду Гедиміновичів, які замінили династію Рюриковичів. Це була типова для Європи тих часів ситуація. Наприклад, у складі Французького королівства перебували королівство Наварра, Бургундське герцогство і т. п. згадаємо також Священну Римську імперію з її величезним конгломератом королівств, кюрфюрств, князівств, герцогств і вільних міст.

Кожне з князівств мало свою самостійну військову систему. Хоча в цілому українська військова машина була єдина, проте кожен регіон мав свої особливості. Для Середньовіччя, до початку Відродження, військова служба і землеволодіння були фактично синонімами. По всій Європі саме земля була тим базисом, на основі якого існував вояк. Причина такого явища полягала передусім в економічних реаліях, оскільки слабкі фінансово-податкові системи й недостатня розвиненість ринків не давали володарям можливості отримати достатню кількість живої монети для сплати вояцтву. Відповідно, його можна було утримати лише з натуральних податків, а отже, автоматично вояки прив’язувалися до землі. За таких умов не могло бути і мови про утримання численного найманого війська.

Українське військо не було виключенням. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість добре споряджених кінних вояків. Що стосується отримання цих земельних володінь, то воно мало два види: отчини, або помістя, що належали людині ще з давніх часів, перебували у цілковитій власності з правом передавання нащадкам, і вислуги, що надавалися князем за умови військової з них служби. У випадку невідповідного виконання обов’язків князь міг забрати вислуги. Передавання їх у спадок теж могло відбутися тільки з дозволу князя. Довгий час загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків, не існувало. Це не дивно, оскільки протягом XIV–XV ст. кожна земля являла собою князівство зі своєю особливою внутрішньою системою управління. Князь був для місцевого населення й військовозобов’язаних його станів верховним правителем. Саме князю належала вся повнота влади і, що головне при організації будь-якого війська, карності. Це, своєю чергою, покращувало дисципліну й давало можливість кожному окремому князівству мати доволі сильні війська. Судячи з усього, в кожному окремому князівстві все ж регулювалося приблизно, з якої кількості землі або якого типу володінь треба виставляти певну кількість вояків, і не тільки кількість, а й тип озброєння. Відповідно, коли змінювався власник, то новий володар помістя мав виводити під прапор князя ту саму кількість озброєного люду. Це призвело до того, що вже до другої половини XV ст. в свідомості влади, що закріплюється і юридично, землі діляться за типом служби. Причому назви мають не тільки великі наділи, на яких сидів шляхтич, а й менші, з яких він виставляв своїх слуг. Це було спричинене тим, що поступово, протягом десятиріч, земля перебувала у постійному майновому русі. Хтось помирав, хтось розорювався, на когось гнівався князь і, відповідно, конфісковував володіння, а потім віддавав не в одні руки, а в декілька. Ті, своєю чергою, теж мали іншу землю і т. п. Крім того, нерідко землею володіли жінки або старі чи хворі люди, що не могли особисто виходити на війну. Щоб не загубити в цій майновій павутині мобілізаційну систему, князі фіксували конкретну службу з конкретного, нехай і маленького володіння. Тому нерідко в документах XV ст. бачимо, як якійсь шляхтич чи князь отримує, наприклад, землю, з якої має служити, скажімо, панцирну чи путну службу «на конях і в зброї». Зрозуміло, що не він сам мав особисто її нести, а виставляв якогось вояка. Траплялися випадки ще складніші, коли якоюсь службою одночасно володіли кілька родів, ще й з різних соціальних прошарків, — наприклад, князь і пан, князь і шляхтич. Проте служба відбувалася одна.

Крім військової служби з конкретних володінь, був ще й інший тип військової повинності, а саме за походженням. Справа в тому, що військова служба належала до привілейованої повинності. Саме вона була першочерговим обов’язком будь-якого представника привілейованої верстви. Фактично служіння сюзерену «кров’ю» сприймалося шляхетством як єдине визначення походження. Тому нерідко при встановленні походження того чи іншого шляхтича за умови втрати ним відповідних документів головним доказом була його військова служба в лавах іншого шляхтича. За таких умов навіть зубожілий шляхтич підчас мобілізації намагався потрапити до війська. Те саме стосується і нешляхетських військових прошарків — слуг. Служіння у війську (як у мирний, так і особливо у військовий час) було найкращою й фактично єдиною можливістю зробити кар’єру й отримати землю або посаду.

У своїй основі українське військо являло собою ополчення різних соціальних груп. Для XIV ст. це передусім князі, бояри і люди. Проте з часом усередині цих прошарків відбуваються соціальні зміни. Це призводить до ще більшого розгалуження, головним рубіконом якого є приналежність до шляхти.

Так, серед князів є удільні, що володіють на правах отчини великими землями і мають титул великих. Такими могли бути лише Гедиміновичі. Вони фактично були самостійними правителями у внутрішній політиці. За прикладом великого князя литовського удільні князі мали власний двір. Останній і був тим ядром, тією основою, навколо якої і творилося військо, подобою давньої князівської дружини. У військовому плані двір був багатогранною структурою. По-перше, рада, що була частиною (можна сказати, елітою) двору, виконувала роль штабу. Ця рада складалася з родичів правителя, васальних князів та панів, представників церкви. По-друге, двір виконував функцію постійного війська і якоюсь мірою гвардії князя. Члени ради, крупні можновладці, тримали при собі загони васалів. Крім того, у складі двору перебувало чимало шляхти (дворян), слуг, служебних татар й іноземних авантюристів. Таким чином, уся ця маса вояків в будь-який момент могла вступити в бій. Наприклад, двір Свидригайла на початку його правління у Великому князівстві Литовському нараховував до 1500 чол. По-третє, князівський двір фактично виконував роль військової школи. За часів Середньовіччя саме до князя і його оточення надходили передові досягнення військових знань і техніки. Лицарські ігри, що відбувалися серед двірських і нерідко за участі правителів, якнайкраще впливали на рівень бойової підготовки кожного окремого вояка. Що стосується відпрацювання взаємодії як окремих вояків, так і цілих підрозділів (наприклад, хоругв), то тут велику роль грали князівські лови і полювання. Недарма у сусідів українців — монголо-татар ще з часів Чингізхана полювання офіційно виконувало роль військових маневрів. Усі вище перераховуванні функції двору скріплювалися дуже важливим психологічним чинником. При дворі вояк мав можливість отримати дивіденди, оскільки перебував на очах людини (правителя), яка мала найвищу владу. Князь міг надати землю, посаду чи іншу нагороду. Він мав можливість відправити вояка на службу до іншого монарха.

Такі умови призводять до того, що управителі двору — двірські та маршалки — з часом очолюють війська всього князівства. Розуміючи значення двору, князі намагалися якнайкраще забезпечувати його всім необхідним нерідко, вдаючись до одночасного нагородження його членів різноманітними володіннями і доходами.

Крім удільних, існували й служебні князі. Це були або нащадки васалів іще періоду правління Рюриковичів, або вихідці з литовських родів. Крім того, на українських землях чималу кількість цих князів складали татарські князі, що прийняли підданство того чи іншого удільного володаря. На Волині найбільш відомим і могутнім родом з цього прошарку були князі Острозькі. Служебні князі виводили свої власні дружини. Крім того, нерідко саме вони виступали воєначальниками великих князів у віддалених регіонах, як, наприклад Юрій Наримунтович під Белзом або Федько Острозький на Поділлі. Крупними феодалами, що за своїм статусом перебували поряд із князями й мали численні військові контингенти, були монастирі. Наприклад, Києво-Печерський у XV ст. тільки з придніпровських волостей виставляв півтораста вояків.

Наступну сходинку соціальної драбини посідало боярство. Саме воно зазнало найбільших соціальних колізій за литовської доби. Уже протягом XV ст. з крупних і впливових бояр, що володіли отчинами, мали родинні зв’язки з князями і становили частину їхніх рад, виокремлюється прошарок панів. Саме панам належало право на обіймання більшості впливових посад у князівствах. Вони виступають воєводами і старостами, очолюють окремі військові підрозділи і збирають податки, ведуть судочинство і очолюють дипломатичні місії. Наприклад, воєвода Дрозд тримав від Любарта Белз під час облоги останнього угорцями і поляками. Юрша як воєвода очолював війська Свидригайла у Луцьку і Києві. Спиридов, перебуваючи на посаді Черкаського намісника від Семена Олельковича, проводив ревізію київського кордону тощо. В одному з найдавніших відомих нині князівських пожалувань представнику панів є акт, виданий Костянтином і Федором Коріятовичами правителями Поділля, на володіння містом Бакотою і десятьма селами пану Немирі. Останній у своїх володіннях виконував судову владу, слідкував за збором податків і виставляв ополчення «на війну і на погоню, як і всі землянє».

Бідніші бояри оформлюються в прошарок зем’ян (або звичайної шляхти). Саме ці шляхетські групи і складають середню ланку війська. Вони теж виводять на війну певну кількість приватних вояків. Хоча нерідко маса бідних зем’ян виступала у похід самостійно. З іншого боку, саме зем’янство поповнювало кадри дворян — малоземельних шляхтичів — членів двору. Фактично зем’янство займало у військовій ієрархії ту ж позицію, що й західноєвропейське лицарство.

Більшість же малоземельного боярства не потрапляє до привілейованої верстви і поступово зливається з так званими «людмі». Останні були фактично військовозобов’язаними селянами. На середину XV ст. ці групи вояцтва оформляються в соціальну групу військових слуг. Вони не належали до шляхти і мали набагато менше привілеїв, проте повинностей і обов’язків на них було більше. З часом на слуг усе більше накладалося і матеріальних зобов’язань (сплата грошових і натуральних податків, толока і т. п.). Ще однією особливістю слуг було те, що їх селили згідно з воєнно-стратегічними потребами. По-перше, поселення слуг тягнулися вздовж прикордонних річок. Наприклад, у збереженому фрагменті люстрації Київщини 1471 р. вздовж Росі тягнуться населені військовим людом поселення. По-друге, зустрічаємо їх уздовж шляхів. І, по-третє, чимало слуг мешкали в містах чи поряд із ними. Так, згідно люстрації в семи чуднівських селах (згадані) мешкало 14 слуг, що «на війну ходять», а в Житомирі тільки в місті мешкало 15 слуг і ще чимало в навколишніх селах. Відомі дані дозволяють припустити, що кожне місто — центр якоїсь області, пізніше староства, мало близько полусотні таких вояків. Що стосується столичних міст, особливо таких як Київ чи Луцьк, то в них службового елементу було значно більше. Посадовцем, який на найнижчому рівні очолював слуг у мирний час і приводив їх під час мобілізації, був атаман. Яскравий опис умови служби слуг: «Село Ходорково. А в тому селі сім чоловік, восьмий атаман, а всі слуги, на війну ходили і на лови ходили, а подимшину (різновід податку. — Ред.) давали за великого князя Вітовта, а сіна не косили и став не сипали, то був їм князь Семен [Олелькович] новину ввів. А болкуновщину (натуральний податок. — Ред.) давали на приїзд князю великому». Цікаво, що на відміну від шляхетської верстви, прошарок слуг не був замкнений. До нього можна було потрапити не за народженням, а завдяки матеріальній можливості нести військову службу (мається на увазі утримувати бойового коня, комплект обладунків і зброї тощо).

З часом додалася ще одна категорія вояцтва — служебні татари. Розпад Золотої Орди супроводжувався кривавими громадянськими війнами. Як наслідок, періодично степ виплескував чималу кількість дисидентів, для яких українські князівства ставали за притулок. Уже 1370 р. у литовських військах при поході в Прусію фігурують татари. Першим ханом, що втік до Київського князівства, був славнозвісний Тохтамиш. Він 1396 р. зі своїми підданими попросив притулку і захисту у литовського правителя Вітовта і був поселений між Каневом і Черкасами. З часом таких клієнтів ставало все більше. Той же Вітовт наприкінці 1409 р. повідомляв магістра Ордену, що під Києвом перебувають три сини Тохтамиша. Другою категорією, що поповнювала служебних татар були зубожілі кочовики — представники непривілейованих станів. Останньою групою були полонені. У 1455 р. на Поділлі було розбито орду Саїд-Ахмета, а його самого заарештовано в Києві. Полонених же ординців київський князь Семен Олелькович розселив по князівству, перетворивши на васалів. У документах вони відомі як «житомирські татари» та «Семенові люди». У першій чверті XV ст. кількість татар на території Великого князівства Литовського (і передусім в українських князівствах) сягала 200 тис. Щоправда, ця цифра виходить від Вітовта, а він міг дещо і перебільшити. Принаймні, коли 1431 р. поляки несподівано напали на Волинь, службові татари становили частину місцевого війська. Крім потрапляння під владу литовських князів Чингізидів (як союзників, так і полонених), чималу кількість служебних татар становили ті князі й мурзи, які прийняли зверхність удільних князів добровільно. До цієї категорії належали, по-перше, татарські аристократи, які мали свої володіння на тих землях, куди поширилася литовська влада в другій половині XIV — першій третині XV ст. Це мало місце у київському князівстві. Недарма на київських монетах Володимира Ольгердовича стояла татарська тамга. Вона могла означати не лише часткову залежність деякий час цього князя від орди, але вказувала на суміжний в етнічному плані характер його підданих. По-друге, з часом внаслідок руйнівних і кривавих усобиць у Золотій Орді чимала кількість татарської знаті залишалася за бортом ханських дворів і ханської влади. Відповідно, вони шукали підтримки і захисту в інших правителів, чий родовий статус був достатньо високим. Одними з таких володарів і були українські удільні князі.

Усі ці стани за своєю сутністю, правом і обов’язком були військовими. Вони були зобов’язані служити не тільки під час війни, а й у мирний час виконувати чималу кількість пов’язаних з військовою службою обов’язків. Це передусім супроводження князя (чи безпосереднього сюзерена) в його поїздках. Крім того, на них лежало несення гарнізонної служби, охорона кордону, розвідка, зустріч і охорона послів чи купецьких караванів тощо. Саме з числа цих станів формувалися кадри адміністративного апарату князівств — воєводи, двірські, намісники, державці, сокольники, конюшні, митники тощо.

Крім вищезазначених станів, існував іще один, який мав обов’язок під час військових дій виходити на війну, — міщанство. Мешкаючи доволі компактно і маючи достатньо матеріальних можливостей для озброєння, вони були доволі потужною силою. Що стосується військових навичок, то вони завдяки розвиненню мисливства і полювання, а також частих воєн з кочовиками, були на належному рівні. У похід міщан вів війт. Саме ж міське ополчення ділилося на десятки. Узагалі, міста, особливо прикордонні, фактично були військовими центрами. Саме з числа їхніх мешканців виходили загони шляхти, слуг і міщан. Тому нерідко в джерелах зазначено просто Київський полк, Стародубський полк тощо. До того ж у них були включені замки намісників, у яких складалася і зберігалася зброя, і саме міста були центрами з виробництва зброї.

З появою і розповсюдженням артилерії в містах з’явився ще один тип вояків — пушкарі. Їхня кількість була невеликою, від одного до трьох на місто чи замок. Кожен з них утримував за власний рахунок невеликий загін (до 10 чоловік) слуг, що допомагав в обслуговуванні гармат. Крім того, на пушкарях лежав обов’язок щодо виготовлення пороху, зброї, боєприпасів, слідкування за місцевим арсеналом.

Мобілізація в державі проходила по територіальним округам — намісництвам чи староствам. Як виключення і прерогатива, деякі крупні представники аристократії могли вибиратися до війська самостійно під своїм прапором. Узагалі, князівські намісники грали величезну роль у справі управління військами й оборони країни. Вони слідкували за станом укріплень у ввірених їм містах і замках, контролювали бойову підготовку воєнно-службового населення і забезпечення його зброєю. Крім того, намісники несли прикордонну службу, визначали кордон. Так, щодо Київського князівства відомо, що «на ті кордони князь Семен Олелькович висилав намісника свого Спиридова, який від нього Черкаси тримав, і той по тім містам роз’їжджав і по тим врочищам кордони клав». Під час ворожого нападу вони очолювали оборону ввірених їм земель і замків. Наприклад, воєвода князя Свидригайла Юрша, керуючи від його імені Луцьком у 1431 р., витримав облогу польського війська. Переведений пізніше Свидригайлом до Києва той же Юрша розбив два ворожих війська, у 1436 і 1437 рр., що намагалися захопити місто.

Коли військо виступало в похід, князь ділив його на полки. Зазвичай попереду йшов сторожовий полк, а вже за ним рухалися головні сили й обоз. Скоріше за все, на стоянках військо прикривалося табором із возів. При розташуванні в таборі або шикуванні на воєнному огляді велику роль відігравав соціальний і майновий статус вояків, їх наближеність до князя. Зрозуміло, що під час бою головну роль, принаймні в князівський період, грала оперативна доцільність. Проте і тут мав місце соціальний фактор. Князі (за обставин), пани, зем’яни стояли в перший рядах, а слуги й міщани — позаду. Шляхта доволі прискіпливо ставилася до цього. Коли в XVI ст. почали організовувати шляхетську верству, виявилося, що у багатьох її представників не було письмового підтвердження. Тоді одним з найвагоміших доказів своєї належності до привілейованого стану стало те, у яких рядах під час війни стояв той чи інший вояк. Васали шикувалися позаду своїх сюзеренів. Можна сказати, таке шикування мало логіку, адже чим заможнішим був вояк, тим більше у нього було можливостей мати сучасну якісну зброю і гарного бойового коня. А це, своєю чергою, мало позитивно позначатися на силі атаки. Крім того, у феодальні часи тільки таке шикування давало можливість більш-менш ефективного управління підрозділами, адже регулярного вишколу й офіцерства ще не існувало.

Говорячи про кінноту і піхоту, слід зазначити, що мова може йти не про роди військ, а про спосіб ведення бою. Справа в тому, що кожен, хто мав матеріальну можливість, виходив на війну на коні. У далекий же похід, наприклад погоню за татарами, взагалі треба було йти «о дву конь». За відсутності коня вояк залишався в замку. Якщо ж мова йшла про похід усього війська, особливо якщо намічалася облога ворожих фортець, зрозуміло, йшли всі, і кінні, і піші. Крім того, під час штурму укріплень, бою на важкій місцевості, оборони власних фортець усі вояки спішувалися. У XIV ст. піхота відіграє важливу роль у війнах, що вели українські князівства. Але часті війни з татарами і підвищення матеріального рівня військових станів поступово призвело до того, що вже в XV ст. війська нерідко складаються виключно з кінноти. Наприклад, коли 1431 р. волинське військо, зміцнене двором Свидригайла, заступило шлях полякам, воно було повністю кінним.

Артилерія на українських землях з’явилася наприкінці XIV ст. Поки що першою згадкою про це є похід Скиргайла на Київ 1393 р. Він мав при собі бомбарди. Наступного року вже Вітовт відправив до Києва мортири. Але, можливо, той же Луцьк або Київ мали на озброєнні гармати раніше, тим більше що місцеві князі були знайомі з ними на практиці у 1370-х рр. і використовували їх проти волинських замків, а київські полки брали участь в облозі Гродна, де артилерію використовували доволі активно. Уже в XV ст… гармати є стандартною зброєю українських фортець. Саме потужна артилерія дала змогу Луцьку витримати облогу поляків 1431 р., а Києву — литовців 1436 і 1437 рр. Згідно з фрагментом найдавнішої люстрації Київщини, Вінниця, Чуднів, Житомир мали доволі потужну артилерію. З інших джерел довідуємося про наявність гармат у Черкасах, Путивлі, Брацлаві, Острозі, Новгород-Сіверському тощо.

Що стосується польової артилерії, то тут маємо лише дві згадки: це битва на Ворсклі 1399 р. і під Вількомиром 1435 р. В обох випадках гармати стояли під прикриттям табору з возів. Проте ефективність дій польової артилерії виявилася низькою, передусім це помилки командування. Щоправда, треба зазначити, що в ті часи полководцям, які очолювали феодальні лицарські армії, взагалі було важко організувати взаємодію цієї нової зброї з дружинами феодалів. Тільки чеським таборитам, чиє військо багато в чому мало риси регулярності, вдалося вперше масово й ефективно використовувати гармати в польовому бою.

Першими на українських землях з’явилися гармати і мортири. У міру розвитку артилерії в Європі зазнавав змін і артилерійський парк українського війська. Уже 1471 р. бачимо на озброєнні київських міст тарасниці, фуклери, пищалі, мортири. Снарядами до них є як кам’яні, так і залізні ядра. Крім гармат, починають використовувати і ручну вогнепальну зброю — ручниці, а з наприкінці XV ст. рушниці з простим гнотовим замком.

Київська Русь, а потім окремі її землі мали флот. Відомі й походи на Константинополь, кочовиків та битви на Дніпрі. За часи Золотоординської влади для ханів необхідність у військових суднах відпала. У той же час, ввійшовши до складу Великого князівства Литовського, Київщина починає поступово відновлювати дніпровський флот. Більшість походів проти кочовиків, що здійснювалися за часи Вітовта, йшли в напрямку Криму. Це було не випадково. Справа не тільки у важливості Кримського півострова, тут мав значення і факт використання річки і як шляху, по якому транспортували важкий груз і рухалися сили підтримки, фактично невразливі для татарської кінноти. Саме такий спосіб посадження ханів на престол буде домінувати наприкінці XV — на початку XVI ст. На жаль, прямих указівок на існування флоту дуже мало. Відомо, що 1402 р. в бухтах Константинополя італійці бачили київські торгові судна. На початку 50-х рр. XV ст. кримський хан Хаджи Ґерай І, конфліктуючи з генуезцями, використовував військові кораблі. Причому деякі факти змушують вбачати в них саме київський флот. Тут не треба забувати, що мова йде не про плавання у відкритому морі, каботажне плавання вздовж берега. Коли в першій половині 1470-х рр. над Кримом нависла загроза османського завоювання, генуезці просили допомоги у київського воєводи, у тому числі флотом. З 1490-х рр. джерела стають повнішими, і нам відомо, що використання бойових суден є вже стандартною стратегією проти кочовиків.

Саме входження України до Великого князівства Литовського супроводжувалося війнами. Причому мова йшла про спільну участь українських і литовських полків проти спільного ворога. Кордони Литовської держави тягнулися від Лівонії до Чорного моря, і війни, що воно вело, відбувалися на зовсім різних напрямках і проти різних ворогів. Українські війська брали участь в усіх військових конфліктах Великого князівства Литовського, навіть таких віддалених, як війни з тевтонцями (славнозвісна Грюнвальдська битва 1410 р.) чи участь у гуситському русі в Чехії (битва при Ауссігє на Ельбі 1422 р.)

Проте зрозуміло, що найважливішим військовим театром для українців був степ. Саме з нього у XIII ст. прийшов страшний ворог — монголо-татари, і саме він виплескував періодично те чи інше кочове військо. У порівнянні з війнами у Європі війни проти кочовиків мали свою специфіку, продиктовану типом господарювання і розселення татар. Західна і Центрально-Східна Європа була відносно густо заселена осілими народами. Тому війська, що рухалися її теренами, фактично пересувалися від одного населеного пункту до іншого. Це не тільки було зручно з огляду стоянки, але й створювало сприятливі умови для грабежу. Битва, з огляду на ризики, що вона несла, поступово відходить на другий план. Недарма середньовічна європейська історія наповнена військовими конфліктами, що тягнулися роками і не мали значних бойових сутичок. Ворожі війська робили набіги на ворожі землі, нещадно грабували їх, по можливості захоплювали фортеці, а потім, якщо останнє не вдавалося, відступали. Така стратегія була чітко визначена солдатським прислів’ям: «Дай нам боже сто років війни і жодного дня битви».

Інша справа — кочовики. Після загибелі Золотоординських міст у другій половині XIV ст. степ являв собою доволі пустинну місцевість. Татари не мешкали на одному місті, а періодично рухалися. Єдиним способом завдати їм шкоди було знайти в степу кіш. Проте це мало сенс, якщо орда кочувала саме біля українського кордону, як це мало місце з Саїд-Ахметом 1455 р. Проте нерідко напад здійснювався військами, чиї улуси перебували в Криму чи біля Дону. За таких умов єдиною економічною диверсією проти нападників могло бути випалення трави в степу. Змусити татар до відступу можна було виключно через відкриту битву. Отже, для українських князів і їхніх воєвод важливо було не затягувати конфлікт, а якомога швидше знайти ворога і знищити його.

На жаль, така перманентна війна залишила мало подробиць у тогочасних джерелах. Наприклад, Вітовт 1425 р. повідомляв тевтонців, що з татарами «часто відбувалися битви». А по смерті останнього київського князя Семена Олельковича літописець серед його чеснот вказав і його часті перемоги над татарами, хоча в наявних джерелах про них інформації мало. Узагалі красномовним доказом тієї вагомої сили, яку являло українське військо князівського періоду, можуть слугувати події 1430-х і 1470-х рр. Так, під час «Свидригайлової війни» 1431–1437 рр. цей князь саме за рахунок українських полків і союзних татар зміг протриматися майже шість років. Усі його найбільші перемоги були здійснені на території Волинського, Подільського та Київського князівств силами місцевих полків. На початку 1470-х рр. генуезці й місцевий хан Менглі Ґерай І саме в Київському (на той момент) воєводстві вбачали ту силу, що за згодою центрального литовського уряду мала надати їм допомогу.

Хоча в соціальному й організаційному плані війська українських князівств були загалом схожі, проте вони мали й чимало відмінностей. Це в першу чергу полягало у співвідношенні чисельності різних соціальних прошарків, військ, видах укріплень тощо. Ці відмінності були спричинені в першу чергу тим геополітичним становищем України, у якому вона опинилася внаслідок монголо-татарської навали. У той час як Київщина, Поділля й Сіверщина ввійшли до складу Золотої Орди, Галичина й Волинь зберегли самостійність, хоча й визнали залежність від ханів. Різним був і рівень спустошення українських земель. Так, степові й лісостепові масиви Київщини і Поділля постраждали більше, ніж порослі лісами Сіверщина і Волинь.

Руське королівство (в історичних роботах іще називається Галицько-Волинським князівством) залишилося самостійним, нічого дивного, що саме сюди відбувся відтік військових людей і саме тут мав місце ренесанс українського військового мистецтва. Данилом Галицьким була створена армія нового зразка. Основу складали стара дружина, значно розширена за рахунок осаджених на землі з обов’язком кінної чи пішої («оружники», «пєшци») служби, а також міського ополчення. На озброєння були прийняті найсучасніші зразки наступальної й оборонної зброї: арбалети, кінні обладунки, метальна артилерія тощо. У бою використовували комбінування піших арбалетників і кінних лучників, фаланги піших списників і важкої, закованої в лати кінноти. На полі бою війська ділилися на кілька тактичних підрозділів, підпорядкованих волі одного полководця (князя чи його представника: воєводи, двірського, тисячника і т. п.). Подібне практикувалося і на стратегічному рівні, коли князь оперував кількома окремими «корпусами». У фортифікаційному мистецтві головним нововведенням було обладнання укріплень для використання метальної артилерії. Крім того, у фортецях почали встановлювати кам’яні башти на зразок західноєвропейських донжонів. Це збільшувало ефективність арбалетів і метальних машин при обороні міст. Що стосується захоплення ворожих укріплень, то й тут використовували тактику комбінованого удару. Спочатку ворожу фортецю піддавали обстрілу з усіх видів метальної зброї: ручні пращі, луки, арбалети, катапульти, балісти, трібучети тощо. Таранами намагалися пробити стіни чи винести браму, за допомогою драбин влазили на стіни. Уся ця найрозвиненіша на свій час військова машина перейшла до рук литовського князя Любарта Гедиміновича з проголошенням його волинським князем 1340 р. Наступна сорокарічна війна Волинського князівства проти Польщі й Угорщини з переможним кінцем продемонструвала міць місцевого війська.

Проте за литовської влади в структурі волинського війська відбуваються деякі зміни. Любарт здобув перемогу, проте це було досягнуто максимальним напруженням сил і ресурсів князівства. В умовах постійного військового конфлікту, а також не маючи ще достатньої підтримки місцевого нобілітету (що було стандартним явищем у будь-якій країні, де змінювалася влада), Любарт був змушений віддавати міста і землі у володіння інших князів на правах служби. Наприклад, той же Белз, що успішно витримав ворожу облогу, він незабаром був змушений віддати Юрію Наримунтовичу і т. п. Ці князі мали нести відповідальність як за стан наданих земель, так і за рівень військової підготовки місцевих вояків. Як наслідок, доволі централізована військова система була перетворена на конгломерат князівських і панських дружин, а також ополчення окремих повітів і волостей. За таких умов втрачає значення піхота, адже відомо, що сильна піхота можлива лише за умови централізованої влади, яка має достатньо можливостей для виставлення великої кількості піших вояків — списників і стрільців. Падає загалом і чисельність волинських полків, що теж є закономірним явищем для будь-якого феодального війська. Так, якщо Волинь і Галичина при Романовичах могли виставити кількадесят тисяч вояків, то за литовської доби чисельність волинського війська не перевищує чотирьох тисяч. Якоюсь мірою можемо говорити про організаційний регрес, якого зазнала військова структура Волинського князівства. Інша справа, що це майже не проявилося на ступені бойової моці волинців в цілому. Якщо піхота відходить на задній план, то кіннота розвивається доволі динамічно. Крупні землеволодарі приділяли багато уваги бойовій якості своїх дружин. Тому волинські полки становлять фактично ударну силу литовського війська у його війнах з поляками часів правління Любарта і Свидригайла. І ця могутність волинського війська перейшла на обласну добу литовської історії.

Поділля після входження до складу Великого князівства Литовського хоча і зберегло цілісність, проте отримало одразу кілька князів — Коріатовичів. У військовому плані це був найбільш вразливий українській регіон. Перебуваючи у степовій смузі, воно було не тільки сильно спустошене монголо-татарами, але й не мало можливостей для відновлення сили. Сьогодні історики припускають, що на момент приходу литовців на Поділлі не існувало жодного укріпленого пункту. Кількість населення була невеликою, оскільки ця зона була потрібна ординцям для кочовищ. За таких умов Коріатовичі намагалися як укрыпити, так і заселити край. На Поділлі було побудовано цілу низку нових міст-фортець: Червоноград, Кам’янець-Подільський, Бакота, Вінниця, Брацлав, Скала тощо. Причому серед матеріалу, на відміну від інших земель, домінує каміння і цегла. За прикладом інших удільних князів, Коріатовичі утримують двір, роздають на умовах військової служби землі тощо. Те, що подільські володарі спромоглися побудувати багато потужних, у тому числі кам’яних фортець, вказує на те, що їм довгий час вдавалося забезпечувати відносну безпеку своїм володінням з боку степу. На це вказує й обов’язок військового люду, відомий з пожалувань, ходити в погоню. Поділля як цілісне князівство продовжує виступати і в першій третині XV ст. Його правителі Ситко, Свидригайло та інші з перемінним успіхом періодично воюють з татарами і молдаванами. Але в ході Свидригайлової війни (1431–1437) більша його частина була завойована поляками, за Великим князівством Литовським залишилися лише Вінниця і Брацлав. Цей подільський шматок спочатку потрапив під владу Київських князів, а вже з 1471 р. Східне Поділля в організаційному плані підпорядковується волинській адміністрації.

Хоча Сіверщина і ввійшла до складу Золотої Орди, проте, на противагу південним українським землям, тут збереглися укріпленні міста і доволі численне населення. Проте ця земля була не одним князівством, а розділеним серед невеличких володарів. Але місцеві князівські дружини являли собою доволі грізну силу. Наприклад, під час облоги Гродно 1390 р. Стародубський князь Корібут привів кінний полк з «гарною зброєю і конями». Його нащадок успішно воював у Чехії. Свидригайло, будучи Стародубським князем, успішно громив татар. Після переходу Сіверських князівств під владу московського великого князя наприкінці XV ст. їхні дружини грали одну з провідних ролей у війнах Московської держави як проти литовців, так і татар.

Київ, за словами Вітовта, був дорогоцінним камінням у його короні. Або, як пізніше казали литовські урядовці, «воротами панства». Після входження князівства до складу Великого князівства Литовського у ньому почав правити син Ольгерда Володимир (1362–1393). Наприкінці XIV — у першій третині XV ст. у Києві правили Гольшанські. Але вже при Свидригайлі Київ повернувся нащадкам Володимира, спочатку Івану Володимировичу, а потім Олельку Володимировичу і його сину Семену. Уже з перших років свого правління Володимир приділив чималу увагу обороноздатності князівства. Він підтвердив право на землю місцевих бояр і заселяв край новими переселенцями. Уже на кінець його правління є відомості про існування десятків поселень з військовим людом уздовж Дніпра, Росі, Дністра тощо. У Києві Володимир будує новий замок «з дубових колод», фортеці в Черкасах, Каневі, Звенигородці, Звягелі, Путивлі тощо. Про міць київських замків можна судити хоча б з того, що коли Ягайло виправив на Київ Скиргайла, аби змістити Володимира, то литовський князь віз із собою потужну артилерію. Коли через рік уже Вітовт спішив оволодіти містом після раптової смерті Скиргайла, то він теж віз із собою «багато облогових мортир». Київ і князівство в цілому успішно пережили перипетії важкої війни Великого князівства Литовського із Золотою Ордою і Свидригайлової війни. За час правління Олелька і особливо Семена Київське князівство востаннє сягає своєї могутності. Князі, що титулують себе великими, продовжують будувати нові міста й фортеці. На момент смерті Семена на Київщині було не менше трьох десятків фортець, від уфортифікованих міст до маленьких замків. Саме причорноморський Дашів (у гирлі Дніпра) належав князю й успішно контролював місцеву торгівлю до самої смерті Семена. З розрізнених джерел довідуємося, що навколо Києва часів князівства була створена система замків. Крім того, при Семені до складу київського князівства відійшло Східне Поділля. Відповідно, князівство перетворилося не тільки на найбільшу за територію область Литовської держави, але й фактично стало його щитом з боку Дикого Поля. Адже всі кордони, через які ординці нападали на Велике князівство Литовське, ввійшли до складу Київської землі. Семен мав потужний двір, членам якого роздавав володіння не тільки на Центральній Київщині, а й на Лівобережжі, а також на південь від Брацлава вздовж Дністра. Щодо чисельності Київського війська, то точних цифр, на жаль, не маємо. З окремих підрахунків відомо, що в князівстві мешкало з десяток князівських родин, біля полутисячі панських і зем’янських родів. Чисельність слуг могла становити кілька тисяч чоловік. На відміну від Волині, на Київщині заселення і збільшення війська відбувалося через діяльність саме місцевого великого князя. Тому місцеве військо в своїй соціальній структурі було подібним до Волині часів правління Романовичів. Цих сил виявилося цілком достатньо, аби проводити активну й успішну політику в степу. Найвідомішим здобутком князя Семена став розгром на Поділлі 1455 р. орди Саїд-Ахмета, який потрапив у полон до Семена Олельковича. Після смерті Семена сучасники згадували його численні бої проти татар, подробиць про які докладніше не знаємо. Яскравим проявом значення могутності київського князя у Північному Причорномор’ї є той факт, що при наближенні турецької загрози італійські колонії і кримський хан саме в Києві вбачали силу, що мало їх врятувати, принаймні, до підходу всього війська Великого князівства Литовського.

У другій половині XV ст. удільні українські князівства поступово зникають. На їхньому місці утворюються області на чолі з великокнязівськими намісниками. Хоча самобутність української міліарної системи зберігалася, проте такі зміни вносили в неї корективи. Так, до початку ХVІ ст. не існувало єдиного загального закону, який визначав би і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків. Адже поки на чолі землі стояв місцевий князь, ситуація коригувалася залежно від його наказів. Прете реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV — на початку ХVІ ст. внаслідок наступу ВКЛ і Кримського ханату, — вимагали врегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами. У 1502 р. на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. За чверть століття стало зрозуміло, що тієї кількості вояків, яку виставляли землевласники згідно з установою, замало для потреб держави, і тому в 1529 р. таку норму звели до восьми служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно. На українських землях, які входили до складу ВКЛ, військові повинності місцевого населення здебільшого відповідали загальнодержавним.

Кожна земля ВКЛ продовжувала, як і в удільні часи, являти собою військовий округ, на чолі якого стояв намісник головного міста або воєвода, що, зокрема, мало місце на Київщині. Волинська земля мала свою специфіку. Ця область являла собою конгломерат передусім князівських уділів Острозьких, Сангушків, Корецьких, Вишневецьких, і тут місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося й подільське ополчення. У бою ополчення кожної землі стояло окремо, очолюване власним намісником чи іншою посадовою особою. Загальне керівництво литовськими військами під час воєнних дій за відсутності великого князя здійснював гетьман. За життя Костянтина Острозького ця посада була єдиною, розподіл на гетьмана великого і польного відбувся вже після його смерті. Що цікаво, люди, які зайняли ці уряди, Юрій Радзивилл і Андрій Немирович, були соратниками Костянтина. А передача управління гетьману великому всього війська, а польному — найманців чітко фіксувала двоїстість і, відповідно, важкість керування військом ВКЛ, особливо якщо зважити, що Острозькому це доводилося робити єдиноначально. Війська кожної із земель та воєводства структурно складалися з ополчень повітів, на чолі яких стояли старости. Наприклад, у 1524 р. король наказував Панам-Ради ВКЛ: «…Усі панові ради наші, з дворами своїми і з усіма слугами своїми, кінно та збройно, зібралися и наготові були… і повітам би своїм казали теж зібратися и наготові бути».

Основою військової служби було землеволодіння, тому й військовий обов’язок лежав на багатьох станах суспільства. Земську повинність відбували князі, пани, зем’яни, бояри і слуги (панцирні, путні, ординські), міщани й служебні татари.

На Волині основний тягар по обороні краю, як і в князівські часи, несла шляхта. Ополчення Волинської землі було тією військовою силою, що брала участь практично в усіх найбільших битвах і військових операціях ВКЛ у першій половині XVI ст.: під Вишневцем (1512), Оршею (1514), Сокалем (1519), Ольшаницею (1527) та ін. Проте навіть коли ВКЛ пожинало плоди миру, волинські полки часто стояли у бойовій готовності, «на конях», оскільки небезпека татарського вторгнення існувала постійно. Наприклад, у 1530, 1532, 1533 і 1539 рр. (хоча Костянтина Острозького вже немає, проте на Волині повністю діють його принципи управління і керують його люди, включаючи сина Іллю) бачимо волинців відмобілізованими на кордоні. Цікаво, що 1532-го й 1539-го, хоча мобілізаційні листи з урахуванням татарської й турецької небезпеки були розіслані по всій країні, на ворога мали рушити тільки волинці. Що ж стосується малої війни з татарами, то вона, беручи до уваги частоту їхніх нападів, вимагала щорічного напруження. Наприклад, у 1530 р. король, називаючи причини, що не дали можливості татарам напасти, серед інших вказав і на волинське ополчення, яке охороняло кордон. Тут можна додати: коли внутрішні землі ВКЛ насолоджувалися мирним життям. Виходячи з вищезазначеного, слова волинської шляхти від 1545 р.: «Коли є перемир’я з Москвою, тоді в безпеці вся шляхта Великого князівства живе і не рушає зі своїх домівок. Але тут, на Волині, чи є, чи немає перемир’я з татарами, з коня мало зсідаємо і кожен час мусимо в полі бути», — не слід сприймати як перебільшення, а розуміти як констатацію гіркого факту.

Проте таке життя мало й зворотній бік. Постійна небезпека і часті сутички перетворили волинців (як і вояків інших українських земель) на загартованих і вправних бійців. І це не дивно, бо, як прокоментував 1538 р. від’їзд з молдавської виправи молодого Сигізмунда ІІ старий польський ротмістр, «той пан, якого люди в ординці (татарський бій. — Авт.) не бачили, той хоробрим ніколи не буде». Українському населенню таких «ординок» вистачало більше, ніж будь-кому. Яскравим прикладом якості волинських загонів є Вишневецька битва 1512 р. Тоді вояки Костянтина Острозького першими зустріли ворожу атаку, бо вони краще знали татарську тактику, ніж поляки, які, за твердженням литовського гетьмана, набиралися вміння у німців у Європі, але там інша система бою й інше мистецтво вояків. А вже під час самої битви волинці витягнули на себе все кримське військо і зв’язали його боєм, що дало змогу полякам завдати флангового удару.

Беручи до уваги, що кількість і озброєння вояків залежали від заможності кожного шляхтича, не є дивним той факт, що ударною силою волинців ставали надвірні хоругви найбільших князів Острозьких, Сангушек, Вишневецьких та ін. Причому, крім вояків, яких вони мали виставляти, згідно з уставом, ці можновладці нерідко утримували загони, так би мовити, над норму. На це недвозначно вказує повідомлення про те, що князь Ілля Острозький мав якийсь загін («оршак») із 350 вояків, «гарно озброєний по литовській моді», подібний до якого у ВКЛ був лише у біскупа віленського, але менший. Зброю до цих вояків князь купив у Пруссії. Тут, певно, мова йшла про вогнепальну зброю (принаймні, луків і щабель було достатньо і в Україні). У тому ж році Ілля Острозький привів до основного війська на московський фронт 500 добре озброєних гусарів, і це при тому, що, згідно з переписом 1528 р., Острозькі мали виставляти 426 коней. Цікаво, що в обох випадках джерело походження інформації й адресат ті самі, та й сам зміст наштовхує на думку, що мова йшла про два різних загони (350 і 500 чол.) на службі в одного князя. Якщо навіть прийняти думку, що йдеться про одних і тих самих вояків, то когось Ілля Костянтинович, привівши 500 чол., мав же залишити вдома для охорони проти татар, які якраз кочували вздовж кордону.

Частиною мілітарної системи ВКЛ була військова служба міщан державних («господарських») міст. Вони повинні були виставляти під час воєн ополчення, слідкувати за станом укріплень тощо. Не була в цьому винятком і Україна, в якій налічувалося не менш як 150 міст. Щоправда, військова повинність міст на зламі ХV — ХVІ ст. зазнала суттєвих змін: містам, що розташовані у внутрішніх районах держави й віддалені від театрів воєнних дій, поступово заміняли воєнну службу грошовою виплатою. На українських землях цей процес мав місце на Волині. Відносна віддаленість від кордону, прикриття з півдня Східним Поділлям, сприятливі природні умови (ліси, болота) й численна шляхта, яка брала на себе основний тягар військової служби, поступово відсували волинські міста від прямої участі їхніх міщан у воєнних діях. Але їм не могли повністю скасувати військову повинність, оскільки вона диктувалася політичними реаліями. Хоча малі татарські напади й обмежувалися Поділлям, походи головних сил кочовиків завжди досягали Волині, як у 1516, 1518, 1519, 1524, 1526–1527 рр. Окрім небезпеки зовні, внутрішні війни між шляхтою теж примушували міщанство бути на сторожі й тримати зброю напоготові. За люстраціями українських міст, судовими вироками й земельними пожалуваннями середини ХVІ ст. видно, що офіційна військова служба волинських міщан зводилася до оборони міських і замкових укріплень, неофіційно ж вони брали участь у домашніх війнах місцевих феодалів, а значить, залишалися, хоча й меншою мірою, ніж у ХV — на початку ХVІ ст., серйозним військовим резервом Волині.

Справи на Київщині та Поділлі були дещо іншими. Ці території, будучи фактично передовим форпостом у напрямку Степу, завжди приймали на себе перший удар кочовиків. Це, відповідно, наклало відбиток на воєнний обов’язок міщан, який вони несли нарівні зі шляхтою і який полягав у переслідуванні ворога, сторожовій службі та ремонтуванні укріплень.

У 1522 р. Сигізмунд І, розбираючи скарги київських міщан на воєводу, підтверджує, що міщани повинні їздити з ним у поле «на погоню», ті ж, хто не має коней, повинні в той час стерегти замок, як «перед тим». Міщани повинні разом з іншими мешканцями міста стерегти по черзі полонених татар, причому обумовлено, що у випадку втечі під час чиєїсь варти полоненого то має бути «переведено» на винного, якщо ж полоненого хтось «навмисно відпустив, то той має бути покараний нічим іншим, тільки шиєю». Але тут же король додавав: якщо хтось «з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не має бути покараний». У тому ж документі згадуються й клікуни, яких міщани спеціально наймають на замок. Крім того, кияни повинні були висилати в поле сторожу.

Зі скарг черкаських міщан у 1530-х рр. дізнаємося, що вони разом зі старостою мали виїжджати проти ворога, певно, теж мали робити й канівці, оскільки вони довгий час мали того ж старосту. Люстрації 1545 й 1552 рр. дають можливість простежити цю військову повинність міщан і напрямки їхніх походів. Щоправда, треба зауважити, що люстрації були складені в той час, коли, з одного боку, відбувся спад агресії зі Степу, а з іншого — оборона краю більшою мірою, ніж у першій третині ХVІ ст., лежала на плечах найманих військ і козаків.

Згідно з люстраціями, міщани ремонтували укріплення, охороняли їх, а під час військових дій виїжджали на конях з місцевим намісником проти ворога.

Фактично військова служба міщан обумовлювалася не стільки урядовими указами, скільки небезпечним прикордонням. Часті, майже щорічні татарські напади, експлуатація уходів у зонах активного пересування кочовиків і утримання «польної» сторожі природно вимагали від міщан доброї організації й військової підготовки, що підтверджується конкретними фактами. Так, люстратор Житомира записав, що місцеві мешканці мають рушниці й добре з них стріляють. У Брацлаві під час облоги татаро-турецьким військом хана Девлет Ґерая І 50 міщан і зем’ян похилого віку, «мало придатних до оборони», плюс жінки та діти протрималися під щільним обстрілом три дні й здалися внаслідок нестачі припасів та води. А вже через 22 роки Бонецький, подорожуючи до Криму, відзначив, що у Брацлаві, незважаючи на те що на той час це вже було, за словами польського дипломата, «не важливе і не значне місто», усі мешканці — «гарні стрільці, які отримали чималий досвід і навик у легких і частих сутичках зі скіфами (татарами), вони складають незмінний гарнізон у своєму місті». До того ж брацлав’яни, за спостереженням Бонецького, «у степах відмінні провідники».

Цікавим прикладом високої бойової підготовки міщан Канева можуть слугувати події 1536 р. Тоді черкасці повстали проти свого старости Василя Тишкевича й витіснили його служебників з міста, на допомогу останньому була послана жовнірська рота з Києва. Не маючи змоги дістатися Черкас, жовніри й старостівські служебники вирішили «відігратися» на канівцях, а саме пограбувати місто, а потім усе представити як придушення бунту. Жовніри вночі проникли до острогу й напали на міщан, що нічого не підозрювали. В умовах нічного ґвалтівного нападу численного і професійного вояцтва канівці не розгубилися, а зібралися з силами «і виперли з острогу тих нападників», причому останні зазнали істотних втрат в живій силі та амуніції. Дещо пізніше, у 1560-х роках, під час старостування у Черкасах князя Михайла Вишневецького, 500 татар раптово вдерлися до міста вночі, але місцеві мешканці не розгубилися й вибили ворога з міста, а через кілька днів дали татарам бій у полі й розгромили. У 1532 р. міщани складали суттєву частину гарнізону Черкас, коли місто витримало двотижневу облогу великого кримсько-турецького війська. Під час відбиття татарських нападів міщани Поділля й Київщини, з огляду на нечисленність місцевої шляхти і часто відсутність найманих військ, мали складати суттєву частину прикордонної оборони.

Походи на Тягінку 1493 р., Іслам 1524 р., Очаків 1529 р. у документах зазначено як такі, що здійснювалися черкасцями, канівцями та місцевими старостами. Зрозуміло, що тут ідеться про всіх мешканців цих міст, але, з огляду на вищезгадану особливість краю, роль міщан була в цьому значна. Це певною мірою підтверджується документами. У скаргах киян 1522 р. чи черкасців 1536 р. у люстрації цих міст багато уваги приділено полоненим татарам і воєнним трофеям. Окрім зазначених воєнних повинностей, існувала ще одна, яка повною мірою лежала на українських містах, — будівництво й обслуговування під час походів військових флотилій. Більшість великих походів, розпочатих проти татар із литовських земель, були річковими. Красномовним же фактом, який свідчить про процедуру підготовки флотилій, є лист Сигізмунда до Іслям Ґерая 1529 р.: «Казали йому (Михайлу Григоревичу) з усіх міст і волостей українних казати зібрати людей човневих (підкреслення наше. — Авт.), і буде з ним чималий загін людей з гаківницями та з ручницями і з іншими бронями, скоро ріки пустять, він з цими людьми там на низ Дніпра прибуде».

Отже, у першій третині ХVІ ст. українське міщанство, в першу чергу Поділля й Київщини, продовжувало відігравати значну роль в обороні краю від агресії перекопців та білгородців.

Служилих татар у ВКЛ джерела фіксують з кінця XIV ст., оселення татар мало початися ще за часів правління Ольгерда Гедиміновича, а Вітовт тільки продовжив і розвинув цей процес. Саме литовські служилі татари у наступні століття й у досліджуваний період складають частину ополчення литовських земель. За описом війська 1528 р., ці татари виставляли 673 коні. Під час збору земського війська, на випадок вторгнення з боку степу, литовські татари прикривали білорусько-литовські землі. Наприклад, у 1533 р., оголошуючи мобілізацію по всій державі у зв’язку з небезпечними рухами чамбулів кримців усього в 13 милях від Черкас, Сигізмунд I наказав «маршалкам, хорунжим усіх стягів татарських і всім теж татарам по всьому панству нашому…», аби вони «були б… усі наготові». Хоча, як зазначив Єжі Охмянський, невідомо, чи брали литовські татари безпосередньо участь у боях з нападниками на українських землях.

Крім участі у військових походах, з числа цих служилих татар формувалися кадри і для дипломатичного корпусу ВКЛ. Достеменно відомо, що саме вони становили більшість толмачів і гінців, яких посилали до Криму. Причому ці професії могли бути й спадковими. Так, у перші дві декади століття до Криму доволі часто з урядовими дорученнями їздив князь Кузулман, який на початок 1530-х рр. уже посідав уряд маршалка і писаря татарського, а у 1520–1530 рр. його місце займав Кузулман-молодий. Подорожі до Перекопської та інших орд були доволі небезпечними. У 1508 р. вищезгадуваного Кузулмана захопили в полон астраханці й «в Азові продали». Інший литовський толмач, Ромодан, у 1518 р. загинув. Що ж до служилих татар на території саме України, це більш складне питання. На Київщині татари, які визнали владу великого князя, відомі з 1380 р., коли Володимир Ольгердович прийняв під свій захист сина Мамая Мансура — засновника роду князів Глинських. Пізніше Вітовт виділив екс-хану Золотої Орди Тохтамишу і його людям землі у Черкасах і Каневі. Також князі Олелько Володимирович і Семен Олелькович селили на Київщині татар. Під 1494 р. частину цих татар згадують як єсачних людей, що мешкають у с. Мошни Черкаського повіту і несуть службу на місцевий замок. Причому ця татарська колонія виявилася доволі живучою в етнічному плані. Її представники Шашко і Бедей (чи Бебей) фігурують у 1536 р. Тоді ж зазначено, що під час старостування Остафія Дашковича вони були звільнені від повинностей на замок і привернуті безпосередньо під старосту. В описі Мозиря зазначено село Міхновичі татарки Кодишевич у 10 димів. Тон опису дає зрозуміти, що село існує вже давно («пам’яті немає»). Можливо, тут ідеться не про чисто татарське поселення, а про населений пункт, який належить татарському роду. Але навіть у такому випадку Міхновичі мали бути хоча б частково заселені татарами.

Хоча Кримський ханат і займав загалом ворожу позицію стосовно ВКЛ, проте це давало і зворотній ефект: кримські політичні дисиденти-втікачі до цих держав у такий спосіб збільшували чисельність литовських татар. Так, один з братів Менглі Ґерая І Ізтемір брав активну участь у знищенні кримської фортеці Тягинки у 1493 р. А під 1519 р. у королівському листі згадано «Аздмірова сина Канівського», з чого можна зробити припущення про існування у Каневі татарської колонії. У 1507 р. до Черкас з Криму втік ханський слуга Шади Чекгімя. Місцеві козаки, взявши його під захист, не тільки відмовилися видавати втікача кримським послам, а й переправили його до Канева.

У 1528–1529 рр. в районі Канева й Черкас мешкав зі своєю ордою царевич Іслям Ґерай, отримуючи від литовського уряду через місцевого старосту харч і одяг. Цікавий випадок стався у 1531 р., коли до ВКЛ прибула численна делегація кримських послів на чолі з Маакул-мурзою. Цих послів на батьківщині було проголошено персонами нон грата, а держава, з урядом якої вони мали вести переговори, автоматично перетворилася на їхній новий дім з місцем проживання у Києві.

Напевно, за аналогією з литовськими київські татари теж несли дипломатичні повинності толмачів. Що ж до Волині, то тут існування служивих татарських громад підтверджується джерелами. Причому мова йде передусім про приватних підданих у цьому районі. Так, у 1540–1541 рр. у новозбудоване місто-фортецю Бар з Волині було переселено дві родини Черемисів, які поклали початок так званому Черемисову Бару. На Волині ж ці «люди татарського народу», як їх названо у люстрації Барського староства, мешкали у володіннях князя Корецького. Причому, за словами господині Бара, королеви Бони, було переселено тільки дві татарські родини, а дві залишилися у князя. Знаменно, що у 1574–1575 рр. згадуються надвірні татарські хоругви Корецьких і Острозьких. Хоча джерела й не виділяють українських татар у боях на прикордонні, вони мали брати участь у більшості походів, які проводили їхні сюзерени.

Збройні сили на українських землях ВКЛ, як, утім, і по всій державі, можна розділити на постійні й непостійні. До першої категорії належать слуги урядників (воєвод, старост, намісників-державців), сторожа і (з початку XVI ст.) жовнірські роти. Воєнна система Литовської держави передбачала, що кожен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, обов’язково повинен був утримувати за рахунок місцевих прибутків відповідний військовий контингент, так званих служебників або слуг. Чисельність цього загону спеціально не визначалася, але повинна була відповідати вимогам місцевої оборони. Наприклад, у 1507 р. при черговому призначенні воєводи до Києва було вказано, що «він має, на тому замку нашому украінному мешкаючи, не малую суму слуг ховати к службі нашій…». Тому король на утримання виділив воєводі плату з київських корчем, київське мито (крім аргіша) і «половину плати нашої з корчми Черкаської…».

Бажання збільшити кількість служебників призводило до посилення експлуатації місцевого населення. Красномовним прикладом можуть служити дії Остафія Дашковича, який задля збільшення своєї воєнної сили привернув до себе частину населення Черкаського повіту, ввів нові податки й відібрав у міщан частину їхніх прибутків. Слуги користувалися суттєвими пільгами, що ставало причиною нарікання інших категорій населення. Наприклад, у тих же Черкасах, «якщо чоловік прихожий, або слуга старости, у якогось міщанина доньку візьме за себе, тоді мав різних повинностей міських з ними (міщанами) вживати і в різних службах і виплатах рівною частиною їм допомагати». Але за часів правління О. Дашковича ці слуги, хоча й користувалися місцевими «пожитками», ніяких служб «міських» не виконували.

У 1522 р. київські міщани скаржилися, що їхній воєвода Андрій Немирович під час походів у поле відбирає у міщан коней на користь своїх слуг. Крім того, його «воротні» і слуги б’ють «кликунів», яких міщани наймають на замок, покладають на них силою ключі й змушують їх прибирати під узводом. Треба сказати, що воєнне навантаження на служебників теж було значним. Будучи фактично особистою гвардією воєводи, старости чи намісника-державця, вони мали супроводжувати його в усіх воєнних і дипломатичних місіях. Загони служебників були тим ядром, навколо якого збиралося земське ополчення і вільнонаймане вояцтво. Окрім супроводження свого господаря, служебники мали виступати проти татар і без нього, патрулювати в полі по кілька разів за літо, здійснювати розвідувальні рейди під ворожі території, не кажучи вже про звичайну щоденну охорону замку.

Сторожа (замкова, острогова і польова (під час польових робіт)), хоча і поступалася служебникам кількістю, проте значення її було не меншим, оскільки саме від сторожі багато в чому залежала безпека населення. Наявність сторожі у місті була таким самим необхідним атрибутом, як і наявність вищезгаданих служебників, з тією тільки різницею, що її організація була обов’язком не тільки керівника області, а й місцевих мешканців. У досліджуваний період на українських землях ВКЛ прогресує тенденція переведення сторожі на наймання. Під 1522 р. у Києві згадуються кликуни, яких міщани наймають на замок. У середині XVI ст. в описі міста зазначено, що кияни наймають двох сторожів на замок за шість коп грошей на рік. У Черкасах під 1539 р. така сторожа згадується під назвою «башники». Їх найм покладався не тільки на міщан, а й на «все населення і вдови міста Черкаського, і люди князівські і панські, і духівництво». Вони повинні були «давати з хліба, скільки буде в кожному окремому дворі людей, а кожен свій хліб буде їсти, по два грами старості, а староста має за ті пенязі сторожу наймати». Дещо пізніше продуктовий податок було замінено на грошову виплату — по два гроши на рік з кожного дому.

Острогову сторожу наймали по всіх прикордонних містах України, хоча й з деякими відмінностями. Якщо у Каневі, Мозирі й Овручі за це теж відповідали міщани (а в двох останніх ще й волость), то вже у Вінниці цей обов’язок лежав на зем’янських людях, вдовах і неосілих козаках. Різнилися і суми, за які наймали сторожу. У Каневі міщани давали по два гроши і віз сіна, а князівські, зем’янські й церковні піддані — по три гроша. Остерські міщани й волость на двох сторожів давали на рік по дев’ять коп грошей. У Вінниці зем’янські піддані платили на рік по три гроши з хати, інші ж дві категорії населення — по півтора гроша відповідно. У Чорнобилі найм замкового сторожа лежав тільки на місцевому наміснику. Найм острогової й польової сторожі (у Мозирі — сторожа на Турі) був подібний до найму замкової, але оплата була нижчою. Наприклад, у Каневі на острогову сторожу міщани і бояри та їх піддані давали з дому по грошу й чверті жита.

Система повинностей щодо найму й утримання сторожі не була стала і могла коригуватися урядом залежно від місцевих умов. Так, в Овручі під час намісництва пана Семена Полозовича корчми, з доходів від яких місцеві бояри і міщани зобов’язані були утримувати сторожу «на полі від поганства татар», були переведені на замок. Сигізмунд I пояснював це тим, що бояри і міщани не виконували своїх обов’язків і не тримали в полі «жодної сторожі». Полозович же, отримавши корчми «до його живота… зобов’язався з тих корчем сторожу в полі від поганства татар завжди тримати…». Після перемоги під Черкасами у 1532 р. місцеві мешканці отримали від уряду на сторожу 50 кіп тканинами і 31 копу грошима. Потім Сигізмунд I додатково постановив «до волі государської» щороку видавати черкасцям на сторожу 20 кіп грошей. Якщо порівняти суми вищезазначених виплат з оплатою найманих жовнірів, то побачимо, що вони подібні.

Щодо озброєння сторожі, то в документах зазначено, що вартові «у ворот лежат з бронями», польова сторожа була ще й на конях. У 1538 р. Сигізмунд I дорікав Панам-Ради на те, що деякі вояки виїжджають у похід «на клячах», придатних тільки для сільського господарства «з рогатинками». І далі продовжував: «Може, ваша милість сам то добре бачить: якщо такі почти могут згодити на сторожу або на бій?» З цього можна зробити висновок про рівнозначність сторожової служби і воєнного походу. Складне прикордонне становище українських міст наклало відбиток і на бойовий стан сторожі. Яскравим прикладом може слугувати бій канівців із загоном київських жовнірів і старостинських служебників. Коли останні зненацька увірвалися до острогу, «декілька мужів… які були в місті», вибили нападників.

Проте ті війни, які велися з кінця XV ст., показали, що сил служебників і сторожі недостатньо для оборони замку й міста, на випадок якщо ворог нападе зненацька (а саме так діяли легкі й швидкі чамбули кримців). Тому литовський уряд намагався посилити гарнізони за допомогою шляхетських загонів Київщини. Наприклад, чорнобильські зем’яни були зобов’язані перебувати при воєводі «в Києві в час неспокійний. Крім того, на Київщині періодично стояли застави. Причому, якщо у 1522 р. застава налічувала близько 337 коней і складалася з почтів окремих панів і дворян, то у 1530 чи 1533 р. по півроку стояли відмобілізовані ополчення всіх українських областей ВКЛ.

Створення застав із земськими вояками було спробою удосконалити стару систему військової служби, але час вимагав кардинально нового типу вояків, не прив’язаних до місцевості й готових служити тільки за гроші (мається на увазі наймане жовнірство: кінні — панцирні й гусари, піші — драби). Узагалі, перехід від ополчень до найманих військ відбувався на зламі XV–XVI ст. в усіх європейських країнах. Не стало винятком і ВКЛ. Тут ще у 1490-х рр. за розпорядженням великого князя Олександра було найнято у Польщі, Моравії та Сілезії кілька сот жовнірів. Уже у 1507–1509 рр. у Києві стояли роти найманців. Ймовірно, і в інші роки у Києві вже більш-менш постійно стояли жовнірські роти. Так, на початку 1520 р. Сигізмунд І послав київським служебним «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито у Київ двісті кіп грошей». Щоправда, наприкінці того ж року у Києві було не більше 30 жовнірів. Саме з 1520-х рр. присутність жовнірів на Київщині стає постійною.

Техніка набору цих служебних хоча й базувалася на найманій основі, проте мала деякі відмінності. Спочатку уряд звертався до ротмістрів, як правило іноземців, які являли собою прототип професійних офіцерів. Останні за отримані гроші наймали у свої роти вояків і приводили їх до держави. Специфікою кінних хоругв було те, що вояки, яких набирав ротмістр, були шляхтичами і називалися товаришами. Кожен з цих товаришів утримував за власний кошт певну кількість озброєних пахолків. Наприклад, у 1536 р. товариші київської роти скаржилися на канівців, що ті відібрали у їхніх пахолків ручниці й мечі. Як правило, рахують в середньому на одного шляхтича 2–3 пахолка. Кожен товариш кінної хоругви отримував 5 кіп грошей на рік.

Як уже зазначалося, основним місцем на українських землях, де стояли роти жовнірів, був Київ. Наприклад, у 1521 р. до Києва було послано 300 найманих драбів. А у 1524 р. ротмістр Мислимицький привів до Києва «почт людей». 1529 р. з Кракова до Вільно було відправлено 11 кінних і 10 піших рот загальною кількістю 4064 вояків (не враховуючи пахолків). Недоліком іноземних найманців була їхня байдужість до становища територій, де вони стояли. До того ж найм жовнірів у Польщі й приведення їх до ВКЛ вимагали багато часу і зайвих витрат. Аби уникнути пограбувань та мародерства на шляху руху найманців, уряд змушений був регламентувати ціни на продукти для цих жовнірів.

Бачачи ці незручності, у Вільно вирішили, що зручніше й вигідніше буде набирати місцевих українських шляхтичів. Так, 1521 р. Андрій Немирович, київський воєвода, «зобов’язався утримувати двісті коней… місцевих людей Киян, Овручан…». У 1529 р. Василій Тишкевич набрав кінну роту для Києва, вояки якої, за словами Сигізмунда І, «чималий пожиток і послуги, перебуваючи там (у Києві), нам учинили».

Крім найму окремих рот, уряд практикував утримання на кордоні дворян «на пенезях». Коли вперше уряд спробував це зробити, нам поки що не відомо. Охманський писав, що це сталося наприкінці 1522 р., хоча, можливо, і безрезультатно. Проте за 1520 р. маємо наказ короля Панам-Ради ВКЛ: «Тисячю коней і дворян на пенязі прийняти і по українним замкам розложити там, де їх м(и)л(о)сті» вирішать за потрібне». Узимку 1523–1524 рр. Литовська держава розмістила по «українним замкам» дві тисячі кінних дворян. Тоді ж, окрім дворян, на державну службу було найнято і «малий почот козаків». Дії цих вояків справили на короля таке враження, що він запропонував Панам-Ради ВКЛ збільшити кількість козаків на кордоні до двох, а дворян — до трьох тисяч чоловік. Щоправда, внутрішньоусобна війна у Криму дала змогу уряду уникнути цього нового набору вояків, так що у 1527 р. одна з найбільших битв на кордоні між військами ВКЛ і Кримського ханату була виграна силами земського ополчення з українських земель. 1529 р. було вирішено розташувати на Київщині чотиритисячне кінне військо. У листопаді наступного року це принесло свої плоди, коли «пеняжні люди» разом з київським ополченням розгромили татарське військо.

У цілому, жовніри позитивно впливали на моральний дух інших вояків і місцевого населення своїм професіоналізмом і стійкістю в бою. Так, 1545 р. мешканці Брацлава просили уряд прислати до них найманців. Житомирці в тому ж році запропонували уряду, аби їм видавали гроші з державного скарбу для найму «особливого почту» вояків. Крім професійних якостей, місцеві мешканці бачили, як на нашу думку, ту силу, яка постійно є на службі, це, в свою чергу, давало змогу менше часу витрачати на особисту службу. Пересічний мешканець того ж Житомира чи Брацлава почувався більш спокійно, працюючи десь у полі чи в уходах, знаючи, що домівка перебуває під надійною охороною. Адже той же Брацлав був захоплений татарами тому, що староста зі слугами від’їхав у справах, населення розійшлося на різні роботи по околицях, а драбів, не дивлячись на кількарічні прохання, не було.

Складовою і необхідною частиною оборони України-Русі було несення сторожової служби і здобуття розвідувальної інформації з ворожого табору. Вище вже описувалася специфіка набору й утримання сторожі. Тепер слід визначити коло її обов’язків. Основним, найповнішим джерелом для цього є на сьогодні реєстри українських міст 1545 і 1552 рр., завдяки яким можна виокремити три рівня сторожової служби: замкова, острогова і польова. Сама назва замкової сторожі дає зрозуміти її призначення. Служба сторожів (інші назви кликуни і башники) полягала у безпосередній охороні фортеці й наданні господарських послуг. Господарські повинності припадали тільки на день і включали доставку води, дров, прибирання ровів тощо. Проте в деяких замках, як, наприклад, у Вінниці чи Овручі, роботи по господарству були відсутні.

Охорона укріплень поділялася на нічну і денну. В основу нічної служби було покладено так зване «кликання», згідно з яким охорона повинна була патрулювати вздовж фортечного муру, «по бланках ходячи», і стояти «на вежах». Удень же сторожа (а в Києві біля Ротмістрових воріт ще й драби) мала охороняти ворота. Щоправда, з часом у багатьох містах денна служба сторожі повністю переводилася на господарські роботи.

Що стосується охорони острогу, то вона була подібна до замкової, з тією різницею, що господарське навантаження на неї було набагато меншим. Навіть у тих випадках, коли замкова сторожа вдень не несла охорони, острогова обов’язково пильнувала ворота, і основна увага при цьому приділялася тим, що розташовані з боку поля. Польова сторожа мала періодичний характер і проводилася у вигляді кінних пікетів. Відстань від міста, на яку виставлялася дана охорона, коливалася від 1 до 30 миль. Як правило, ці пости ставилися на чітко визначених місцях, але іноді, «де б потреба вказувала», могли відбуватися зміни.

Істотним недоліком замкової й острогової сторожі було те, що, охороняючи безпосередньо місто і фортецю, вона могла помітити ворога тільки біля самих воріт. Кориснішою була польова сторожа, але її періодичний характер не міг повністю задовольнити проблеми захисту кордону. До того ж слабке узгодження дій різних постів, і без того розташованих на великій відстані, могло призводити до того, що, як скаржилися житомирці, «ніколи сторожа не встереже, а хоча теж і підстереже татар, тоді до замку не може перед ними втекти».

Документи чітко фіксують, що прикордонні старости часто дізнавалися про наближення ворога, коли той іще не увійшов у зону дії польової сторожі. Наприклад, у 1533 р. Остафій Дашкович повідомляв уряд про пересування кримців у 13 милях від Черкас, у той час як місцева «уставична» польова сторожа висувалася у степ максимум на 8 миль. Також 1538 р. київський воєвода і черкаський староста писали до Панів-Ради ВКЛ, «що сторожа їх на око бачила», як татарське військо на чолі з ханом переправлялося через Дніпро. А це могло бути тільки в районі Таванської переправи. Це наштовхує на думку про існування спеціальних патрулів у глибокому степу, що підтверджується і документами.

У Черкасах, наприклад, місцеві бояри і старостинські слуги повинні були «для обережності» тричі на літо виїжджати в поле. Остерські бояри мали як зі старостою, так і без нього виїжджати на Сіверський бік Дніпра «шляхів навідувати». При Вінницькому замку існувало спеціальне село, мешканці якого мали за обов’язок «довідуватися про військо Татарське і шлях їх стерегти на верху Десниці річки і в Остриці, де шлях йде на Базарів брод». У Мозирі староста повинен був посилати своїх і замкових слуг на «вивідування вістей по всіх замках українних, або теж під людей неприятельських піти довідатися», а міщани наймали для них возжа. У Овручі ж «для вивідування вістей» використовували бояр і путних слуг. Необхідність оперативного отримання і передачі інформації змушувала уряд спеціально переводити на цю службу інші категорії населення, як це мало місце у Кременці. Тут, за королівським наказом, «відібрано мужиків тяглих 24 и вчинено їх слугами для посилання і вивідування вістей и для передачі листів куди потрібно».

Треба зазначити, що вищезгадана патрульно-розвідувальна служба українського населення цінувалася і в Кримській державі. Наприклад, 1507 р. Менглі Ґерай І, попереджуючи Черкаського намісника князя Капусту про те, що з «Тереганьської (?) землі» вийшло 1500 татар «розбивати київський и черкаський шляхи», просив його послати своїх людей, аби вони перевірили «гаразд шляхів».

Судячи з усього, крім сухопутних патрулів і постів, на прикордонні використовували і річкову сторожу, яка, мешкаючи на дніпровських островах, могла стежити за переправами. Ще у 1490-х рр. згадуються люди, які «на Дніпрі стояли» і повідомляли в Черкаси про наближення татар. У 1524 і 1533 рр. висувалася ідея про встановлення на дніпровських островах постійної сторожі. Причому у 1530-х рр. це запропонував староста черкаський і канівський О. Дашкович. Отже, можна припустити, що він уже тримав там якісь пости. Цікаво, що дещо пізніше Михалон Литвин (вважають, що під цим псевдонімом приховувався литовський посол у Криму в 1537–1539 pp.), теж пропонуючи тримати там загони з човнами проти кочовиків, тут же повідомляв про існування на островах якихось вояків, що на своїх судах розбивають татар під час їхніх переправ. Суттєвим доповненням до перелічених вище засобів попередження населення про напад ворога була наявність агентури у ворожому таборі або, як казав сам король, «деякі приятели з Орди…». Цікаво, що своїх шпигунів у Криму мали і деякі урядники, такі як О. Дашкович чи Андрій Немирович.

Ахіллесовою п’ятою в обороні прикордоння ВКЛ була відсутність суцільної лінії укріплень із засік, ровів і валів (такими укріпленнями захищало свої володіння на півдні ВКМ). Міста-фортеці на українських землях забезпечували спокій тільки для навколишнього населення, але вони не могли зупинити рух татарсько-турецької кінноти вглиб країни.

Незважаючи на нечисленність, розкиданість і не завжди відповідний тривожному часу стан укріплень, ці міста-фортеці все ж залишалися найбільш надійним захистом для навколишнього населення, особливо на території Київського воєводства й Подільської землі. Стан укріплень і озброєння українських міст-фортець в історіографії, як правило, піддавався нищівній критиці. Причина цього полягала в тому, що вчені складали своє уявлення про замки на основі їхніх люстрацій 1545–1552 рр. Дійсно, вивчаючи ці люстрації, не можна не погодитися з думкою про вкрай поганий стан укріплень замків та їхнього озброєння. У досліджуваний період ми маємо декілька скарг Сигізмунда I і київського воєводи пана Андрія Немировича на незадовільний стан фортифікації київського замку.

Якщо фортечні мури були найбільш ефективним засобом оборони від нападів степовиків, то використання річкового флоту стало найбільш ефективним засобом нападу українських прикордонників на кримські улуси. Уже перші контрнапади українського населення на володіння кримців здійснювалися на човнах. Знаменно, що на першу декаду XVI ст. дії дніпровської флотилії досягли такого розмаху і сили, що хан був змушений прийняти план блокування річки за допомогою ланцюгів. Але це не могло зупинити українських прикордонників. Походи 1519, 1523, 1524, 1529, 1532 рр. продемонстрували безсилля кримців перед цією зброєю. У той же час у ВКЛ з’явилися проекти щодо встановлення флотилії на постійне державне утримання. І хоча ці плани залишилися на папері, українське населення самостійно розвивало цей засіб оборони. Сучасники у 1540-х рр. описують напади на татар по Дніпру як звичайне явище.

Будувалися човни в українських містах, розташованих на Дніпрі. 1529 р. Сигізмунд І згадує «людей челнових… з усіх міст і волостей українних». Часу на створення флоту було замало. Наприклад, у листопаді 1528 р. Іслям Ґерай звернувся до Вільно по допомогу, а вже наступного року, як «скоро ріки пустили», до нього підійшли литовські вояки на човнах. Озброєння екіпажів човнів складалося з гаківниць, ручниць та інших «бронів».

Прийоми використання дніпровської флотилії включали й напади на кочовиків під час переправи тих через річку, блокування переправ (у 1524 р. українські козаки «тижден через Дніпро (татар) не пропускали»), висадку на ворожі території з метою атаки татарських улусів і фортець, а також захоплення татарських і турецьких кораблів. Крім цього, флот міг бути використаний і для деблокади власних міст, як це мало місце у 1532 р. У тому році татарсько-турецьке військо, кероване ханом Саадет Ґераєм І, намагалося захопити Черкаси, але підхід воєнної флотилії по Дніпру з Києва змусив нападників відступити. Правду кажучи, у Кіркорі теж добре розуміли вигоду від використання флоту на Дніпрі. Але економічні можливості ханату були для цього занадто обмеженими. Тому правителі Криму не один раз намагалися залучити на свій бік турецькі або московські судна, щоправда, безуспішно.

Отже, можна констатувати, що у XVI ст. основною воєнною силою були загони шляхти, міщан і козаків. Розташування на Київщині, Волині й Поділлі найманих військ мало періодичний характер, а їхня невелика чисельність не відповідала потребам часу. Несення сторожової служби покладалося на різні стани українського населення. Головними недоліками цього була слабка координація дій сторожових постів і сезонний характер польової сторожі. Що ж до якості вояків, то найкращу характеристику їм дав Михалон Литвин: «(Мешканці Київщини) за короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негараздів, вони стають досить відважними. Тому там дуже легко набрати багато добрих вояків».

Таким чином, бачимо, яку строкату картину являли собою збройні сили України, де старе мало уживатися з новим. Насправді точно такі самі явища і процеси відбувалися в усіх частинах Європи. На прикладі шляхетських застав бачимо, як здійснювалися спроби прилаштувати систему, що вже відмирала, до нових реалій. Нові набори рот багато в чому ще базувалися на старому феодальному праві. У будь-якому випадку командувати таким військом було надзвичайно важкою справою, проте інших сил в державі не було, і тому полководцям доводилося знаходити вихід із ситуації. Наприклад, князь І. К. Острозький провів кілька реформ. Так, користуючись своєю владою на Волині й Поділлі, він саме місцеві полки перетворив на навчену і повністю підконтрольну йому силу. Крім того, за рахунок близьких відносин з панством Київського воєводства, передусім з такими відомими прикордонниками, як Семен Полозович, Андрій Немирович й Остафій Дашкович, князь Острозький зміг налагодити цілісну систему оборони на півдні. Є всі підстави стверджувати, що й діяльність українського козацтва йшла багато в чому під його контролем.

Основною військовою силою Великого князівства Литовського була «земська служба», тобто ополчення військового стану, принципи якої були запозичені у довгий час головного ворога Литви — Німецького ордену. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов’язана виступити в похід кінно, збройно та із власним загоном, кількість вояків у якому визначалося залежно від земельних володінь бояр.

Земська служба була організована за територіальним принципом. Намісник вищої адміністративної одиниці (з XV ст. він звався воєводою) стояв на чолі земської служби підлеглої йому території. Організаційно-тактичними одиницями земської служби були корогви. Переважали корогви, що формувалися за територіальним принципом, у кожній із земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, які очолювали повітові хорунжі. Існували також корогви, які збирали великі можновладці та княжата. Ці пани, що служили окремо від повітових корогов на чолі власних підрозділів, називалися короговними панами.

На відміну від Польського королівства, шляхетське ополчення у Великому князівстві не було на початку XVI ст. настільки зачеплене кризою. Набагато сильніша порівняно з Польщею влада литовського монарха уможливлювала більш ефективне виконання військового обов’язку. На відміну від Польщі, обсяг виконання служби був тісно пов’язаний із розміром земельної власності (кількістю підвладних «служб» чи господарств (дворів), причому норми ці надзвичайно нагадували такі, що діяли під владою Німецького ордену.

У Великому князівстві існували (на відміну від Польщі) докладні реєстри всіх князів і бояр, що вказували розмір загону земської служби, яку вони були зобов’язані забезпечити. У 1528 р. земська служба Великого князівства налічувала 19 858 «коней», тобто важкоозброєних вершників (треба зауважити, що у цьому переписі вказано не всі повіти; крім того, частина «коней» могла не належати до важкої кінноти). Відповідно до кількості «служб» (дворів чи господарств) у власності боярина були пани, князі чи бояри, що виходили до служби з кількома сотнями або десятками воїнів, інші лише з декількома вершниками або навіть поодинці. Деякі збіднілі пани мусили навіть складатися вдвох чи втрьох для відправлення одного вершника.

Коли військо складалося лише із земської служби, ним командував великий князь, але оскільки великий князь був часто в той же час і королем польським, то бувало так, що він перебував у Польщі в той час, коли потрібно було вести військо у бій. Тоді великий князь призначав тимчасовим головнокомандувачем когось із великих бояр. Це рішення не завжди йшло на користь справі через суперництво командувачів окремих корогов.

У Великому князівстві також було відомо про «виправу з добр і міст», коли великі землевласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розмірів свого маєтку. У випадку скликання такого ополчення власники місцевостей не були зобов’язані брати особисто участь у поході, але на них покладався обов’язок облаштування власним рахунком окресленої кількості озброєних вояків. Оскільки часто накази про таке ополчення не уточнювали, як саме мають ці вояки бути озброєні, то бояри, що мали забезпечити такий загін, нерідко прагнули мінімізувати власні видатки на його озброєння, що негативно впливало на якість війська. Після введення постійної посади гетьмана вдалося забезпечити пристойний рівень підготовки військ.

Треба сказати, що не ясно, чи був у Великому князівстві формальний (як у сусідній Польщі) поділ на посполите рушення (expeditio generalis) і «виправу з добр і міст». Схоже, що основним способом організації війська була саме земська служба, а землевласник особисто не брав участі у поході лише у виняткових випадках, як-от у випадку старості, чи хвороби, чи коли маєток знаходився у володінні удови або духовних осіб.

На початку XVI ст. у Великому князівстві уряд зробив кроки щодо регламентування військової служби загальнодержавними актами, на відміну від традиції. У 1502 р. на сеймі у Новогрудку «король его милось Александр с прелаты и Паны-Радами своими то был установил, иж кожный князь и пан, и дворянин, и земянин мел з именя своего з десяти служб пахолка у зброи на кони з древцем выправити…». Така рознарядка повторювала привілей, виданий Олександром 1492 р., коли він іще не був польським королем, а лише великим князем литовським. На Віленському сеймі 1512 р. великий князь Сигізмунд запропонував схожий норматив, але вже не з десяти служб, а з десяти димів, а «естли бы то всим вашой милости виделося трудно, ино бы з десяти служб два молодцы — конно, збройно».

У Великому князівстві подеколи вдавалися й до скликання загального ополчення, коли до зброї закликали все доросле чоловіче населення краю. Це була знаменита «Погоня», що згадується ще у привілеї Ягайла 1387 р. «Pogonia vulgo dictum», у якій мали брати участь не лише шляхта (non solum armigeri), але всі чоловіки, що здатні носити зброю. Проте таке траплялося рідко. Погоня була скоріше не стільки військом у повному значенні слова, скільки способом організації мирного населення для оборони краю. Її завдання були надзвичайно вузько окреслені як переслідування ворога, що втікає. Крім того, бояри побоювалися озброювати простий люд, тож до загальної Погоні доходило нечасто, і в окреслюваний період великі князі за потреби обмежувалися або частковою мобілізацією чоловічого населення, або притягненням до війська мирного люду поза рамками Погоні у вузьких технічно-допоміжних функціях. На початок XVI ст. Погоня перетворилася на старовинну й майже забуту традицію.

Треба зауважити, що на татарському порубіжжі, що було слабо залюднене, шляхти, що мала виступати земською службою, було небагато. Так, на Київщині у третій чверті XVI ст., коли вже почався процес реколонізації Степу, було усього лише 193 шляхетських сім’ї. На Волині ж шляхта виставляла, за переписом 1528 р., 789 «коней» (кінних бійців). Ще 834 «коні» виставляли волинські магнати, із яких наймогутніший, князь Костянтин Острозький, виставляв 426 «коней». Для розуміння контексту нагадаємо, що усього Велике князівство за переписом 1528 р. виставляло 19 858 «коней» (за мінімальною оцінкою насправді незначно більше).

У той же час незначна кількість шляхти на порубіжжі дещо компенсувалася більшою загальною мілітаризацією суспільства. Військовий обов’язок міст на зламі XVI ст. став анахронізмом на Волині, але зберігався у Київській та Подільській землях ще більш як сто років. 1514 р. великий князь Сигізмунд у привілеї київським міщанам наказує, щоб вони виступали в погоню за татарами «кінно і збройно, кожен своєю головою та згідно зі своїм станом, так як на війні служити без жодного замешкання та отягування, як ми їм, або урядник наш розкаже». Крім того, на цих теренах до військової служби залучали частини сільської людності, цілий особливий прошарок «слуг». 1471 р. над Россю налічувалося 136 слуг, або три чверті тамтешніх чоловіків. У інших прикордонних місцевостях становили вони від 10 до 25 відсотків людності. Особливо численними були слуги поблизу Києва: на початку XVI ст. у восьми навколишніх селах налічувалося 246 «димів» слуг. Їхньою «службою тільки на війну ходити, а подимщину давали за великого князя Вітовта щотретього року, а коли на війну йдуть, то подимщину не дають».

Документи відзначають сильне скорочення кількості слуг протягом першої половини XVI ст. Частково це пов’язано із переходом їх до вищої (шляхетської) верстви або до козацтва, але важливим фактором була також і їхня загибель (а також розпорошення) у боротьбі з татарами.

Наймане військо було нововведенням, що стало можливе із розвитком господарства Великого князівства, зокрема з більш інтенсивним рільництвом та збільшенням виробництва збіжжя. Бояри князівства ставали все більш зацікавленими у господарюванні на власних добрах і з неохоче відволікалися на військові справи. Але формування затяжного (найманого) війська стикалося з великою проблемою: найманці потребували грошей, а державній скарбниці Великого князівства хронічно бракувало готівки. Усе ж таки з огляду на постійну небезпеку з боку Криму і Москви Велике князівство запровадило постійний найманий контингент із кінних корогов раців (переважно сербів), від яких веде родовід гусарія Речі Посполитої. Це рішення виявилося надзвичайно вдалим, бо на східних та південних теренах саме легка, але в той же час здатна на ударний бій, кіннота виявилася оптимальним родом військ, щоб протистояти як татарській, так і московській кінноті.

Найманої піхоти було небагато. Траплялася вона переважно у почтах литовських бояр та в контингентах, які виставляли міста Великого князівства. Метрика Литовська 1507 р. зазначала, що, наприклад, київський воєвода «утримує немалу суму слуг», на чиє «виховання» великий князь передавав доходи з київських корчем та київське мито, а також половину доходів з черкаських корчем. У наступні два роки «на києвскиє и смоленскиє жолнери, на дворан» було видано із ковенської скарбниці 3783 копи грошей литовських. Відомо також, що київський воєвода найняв 1520 р. 200 кінних та 300 піших вояків.

До збройних сил Великого князівства входили також литовські татари, що були зобов’язані військовою службою державі. Вони добре доповнювали гусарські корогви у боротьбі з наїздами кримських чамбулів. Татари почали селитися у Великому князівстві ще наприкінці XIV ст., а у другій половині XV ст. відзначають їхнє проживання на Київщині. Своїх служебних татар мали київські князі, наприклад Семен Олелькович. Схоже, що вони поступово розчинилися в українському козацтві, що формувалося.

Коли в литовському війську з’явилися наймані (затяжні) військові загони, великий князь запровадив посаду великого гетьмана, чиїм завданням було головування над найманим військом, а також і над приватними корогвами можновладців. Подекуди виникали проблеми між литовськими гетьманами та командувачами польських військових загонів, що посилав король на допомогу своїм литовським підданим, хоча переважно поляки підкорялися авторитетові литовських гетьманів, коли воювали на території Великого князівства.

На зламі XV–XVI ст. у Великому князівстві розрізнялася «доспішна», «панцирна» і «щитна» військова служба. Не вдаючись у довгу дискусію щодо джерел та їхнього розуміння, можна у першому наближенні сказати, що ці категорії більш-менш відповідають важкій кінноті (копійникам) та легкій кінноті (стрільцям) (у документах «щитна» служба належить до найлегшої кінноти).

Озброєння литовських військ, особливо захисний обладунок, було дещо гірше від польського. Це особливо стосується ополченців, що мали озброюватися за власний кошт. Іноді навіть розділяють литовську кінноту на кінноту західного зразку (найважчих латників-копійників у європейському плитовому обладунку) та східного чи руського зразку.

Плитовий обладунок траплявся серед литовських бояр не так часто, як у сусідній Польщі, часто литовське лицарство носило кольчугу, посилену плитовими елементами. Траплявся й «немодний» уже на ті часи лусковий обладунок, шкіряний чи суконний каптан, до якого кріпилися металеві пластини (у Західній Європі його застосовували ще у XIV ст.). Його більш модерним різновидом була бригандина, кираса з пластин, що накладалися одна на одну, прикріплених до полотняної підкладки, покритої шкірою та часто дорогою тканиною. Краще захищаючи вершника, ніж старі лускові панцирі, бригандина була відносно дорогою. Вживався й ламелярний панцир, із металевих плиток, з’єднаних між собою ремінцями чи шнурами. Але на початку XVI ст. плитовий обладунок досить швидко витісняв ці архаїчні обладунки, згадки про які в цей період майже зникають ыз документів. Найчастіше плитовий обладунок («зброя» документів) зустрічався у почтах великих феодалів, але його мали й представники біднішого поршарку вояцького стану: так, 1514 р. великий князь Сигізмунд надає привілей киянину Лавринові Станкевичу про звільнення його і братів від податків за умови, що «они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и брони так достаточные, как и иншим подданым нашим шляхте росказали есмо к службе нашой достаточне ся мети».

Був також розповсюджений бехтер (бехтерець), обладунок із тонких металевих пластин та кольчужного плетіння. Згідно із літописом, князь Костянтин Острозький у битві з татарами під Лопушним (Західне Поділля) у 1512 р. мав на собі саме такий обладунок. Бехтер мав гарні захисні якості, але також був відносно дорогим.

Голову литовських важких кіннотників захищали переважно відкриті шоломи («прилбиці»), але були відомі також і шоломи із заборолом західноєвропейського типу.

Треба сказати, що тенденція розповсюдження важкого плитового обладунку скоро змінилася на полегшення обладунку копійників. Причиною цього подеколи вважається перенесення тягаря військового протистояння із заходу (проти німецьких хрестоносців) на схід (легкі татарські загони). Уже наприкінці 1520-х рр. Литовський статут вимагає від володарів восьми селянських служб виставляти «пахолка на добром кони, штобы конь стоял за чторы копы грошей, а на нем бы, панцер, прилбица а корд, павезка, а древце з прапорцом». Тобто описується воїн ударної копійної кінноти, але у легшому обладунку, не плитовому, а кольчужному (панцир) та зі щитом — подібний до відомих з кінця XV ст. угорсько-сербських найманців-рачів.

Ударною зброєю литовських копійників був спис («древо»), нерідко легший від тогочасних західноєвропейських чи польських лицарських лансів. Також вживано було сулиці (дротики), коротші й легші від списів. Вміння влучно кидати сулиці було традицією литовської кінноти. Цікаво, що схожа традиція на той час зберіглася лише у кінноти на протилежному кінці Європи, у знаменитих іспанських хінетів.

У рукопашному бою литовські лицарі билися мечами та шаблями, що набували, на відміну від Польщі, все більшого розповсюдження, а також різноманітними кинджалами.

Легка кіннота мала легше захисне озброєння: тіло було захищене переважно різного роду стьобаними каптанами («перешиваницями» чи тягиляями), зшитими з кількох товстих шарів тканини. Подекуди литовські кінні стрільці мали кольчуги. Захист голови забезпечували кольчужні каптури або шоломи-мисюрки з кольчужними бармицями, що захищали шию. Основною зброєю легкої кінноти був композитний лук східного типу, а для рукопашного бою вживано шабель та тесаків (кордів).

Нечисленна литовська піхота (яка у боротьбі з татарами грала роль гарнізонів укріплених міст та замків) була озброєна дуже різнорідно. Металевий захисний обладунок був рідкістю, зустрічалися «перешиваниці» або шкіряні каптани. Також до захисного озброєння належали щити. Голову піхотинці захищали шоломами, але траплялося вступати у бій і без них. Піхота билася списами, піками та бойовими сокирами, маючи як допоміжну зброю мечі та корди.

У з’єднаному польсько-литовському війську більш легкі литовські відділи подекуди включали до загального бойового порядку, особливо там, де можна було використати їхню більшу маневреність. Легку кінноту могли долучати до стрілецьких корогов, а копійників — до польських важкоозброєних копійних корогов. Але литовські воїни з більшою охотою воювали в окремих загонах під командою власного гетьмана, як це і сталося під Лопушним.

Головною ударною силою у з’єднаному війську була польська важка кіннота. Важкоозброєні копійники носили повний плитовий обладунок, який досяг вершини свого розвитку на початку XVI ст. Найвідомішими центрами виробництва обладунків були міста Північної Італії, зокрема Мілан, та Південної Німеччини, зокрема Ауґсбурґ та Інсбрук. У Польщі першість у виробництві обладунків мав Краків. Загалом, Малопольща (регіон Польщі навколо Кракова) була центром зброярського виробництва, виробляючи протягом XVІ ст. половину усієї зброї королівства у своїх 490 зброярських майстернях.

Обладунки часто покривали багатим оздобленням, хоча зрозуміло, що таке дороге озброєння могли собі дозволити лише багатші з воїнів, магнати та командири окремих загонів. Найбагатші могли навіть замовити собі обладунок у міланських чи ауґсбурзьких зброярів-платтерів. Більшість копійників мала простіші плитові обладунки, подекуди навіть старожитні, що дісталися їм у спадок. У боротьбі проти легкоозброєних татар копійники могли не одягати повного обладунку (гарнітури), лише його окремі елементи, переважно кірасу та шолом.

Також треба відзначити, що, хоча коні копійників також часто були захищені плитовим обладунком (що складався з нагрудника, налобника на голову коня, та кіраси, що закривала задню частину коня, з’єднаних системою ременів та защібок, яка забезпечувала необхідну для руху коня еластичність обладунку), у боях із татарами кінський обладунок вживали рідко.

Наступальне озброєння копійника включало довгий (до 130 см) меч, але головною зброєю був тяжкий 4-метровий спис-ланс.

У кінних корогвах разом із копійниками перебували також стрільці, озброєні луками (що витіснили завдяки татарському впливу арбалети (куші) середини XV ст.) або частково мушкетами. Захисною зброєю у них були кольчуги (панцирі).

Копійники загалом не були придатні до швидких акцій проти татар у степу, де потрібна не стільки сила удару, скільки рухливість. Найкраще в боротьбі з чамбулами показали себе стрільці, але і вони не завжди могли протистояти татарам. Ідеально придатною до боротьби з татарами виявилася кіннота нового типу, гусари. Спочатку гусари були легкою кіннотою походженням із Сербії та Угорщини, де вони вже мали досвід боротьби з татарами на службі в Османської імперії, на що, власне, й звернули увагу в Польщі. Перші наймані в Угорщині гусарські загони з’явилися в надвірній корогві 1500 р. Як уже згадувалося, в історичних джерелах їх називають рацами чи рачами, за тогочасною назвою сербів, серед яких початково набиралися ці війська. Рачі билися легкими списами та шаблями чи мечами, а для захисту від ударів і стріл уживали невеликі прямокутні щити, а також шоломи та кольчуги.

Саме такий тип кінноти виявився найбільш придатним для розв’язання задач, що стояли перед польською обороною поточною, бо гусари, зберігаючи високу рухливість, були також здатні до таранної атаки на пролом ворожого шикування. Протягом першої половини XVІ ст. гусари почали вживати більш важкий обладунок і поступово витіснили важчих і менш рухливих копійників та самі перетворилися на важку кінноту. На степовому кордоні копійники зникають найшвидше, і військо складається виключно з гусарів і стрільців, а також підрозділів, що билися «по-татарськи» (фактично це були стрільці, але без захисного озброєння). У середині XVІ ст. з цих останніх двох видів кінноти виник новий вид легкої кінноти, що отримав назву козацької, на озброєнні якої, на відміну від стрільців, були також і короткі списи (рогатини).

На зламі XV–XVІ ст. відбулися зміни й у польській піхоті. Якщо під кінець XV ст. цей рід військ складався з великих рот по 400–500 вояків, то на початку XVІ ст. чисельність піших рот знизилася до 200. Роти ділилися на десятки. Ротою командував ротмістр, його заступником був поручник. Цим старшинам підлягало 20 десятників, 4 хорунжих (прапорників) та кілька барабанщиків (бубенників). Піхотинців набирали з міщан і селян королівських володінь.

Якщо у XV ст. піхотинці мали переважно холодну зброю (списи та мечі) і лише невелика частина мала вогнепальну зброю чи куші, то вже на початку XVІ ст. у кожному десятку було шість вояків, озброєних вогнепальною зброєю. Окрім стрільців, у десятку був копійник і павезник (щитоносець, озброєний великим, майже в людський ріст, щитом). Вони носили захисний плитовий обладунок й отримували подвійний жолд (тобто на вісім вояків десятка йшло десять ставок жолду). Копійник і павезник (драби) стояли у першій шерензі та прикривали стрільців. Копійники мали на озброєнні не лише списи чи піки, але й інші види древкової зброї, особливо різноманітні алебарди чи бойові сокири.

Польська піхота повністю позбулася арбалетів близько 1520 р. Але більшість піших стрільців вже з початку XVI ст. воювала з ґнотовими рушницями (легшими мушкетами чи важчими гаківницями). Відомо, що рушниці польського виробництва поступалися якістю західноєвропейським аркебузам. Стволи аркебуз були кращої якості, що дозволяло закладати в них більший заряд пороху і стріляти на більшу відстань. Лише в другій половині XVІ ст. польські стрільці озброєні імпортованою з Західної Європи вогнепальною зброєю.

Згадується, що стрілець, давши постріл із-за павези, повинен був відійти в останній ряд і дати можливість вистрілити стрільцеві, що стояв безпосередньо за ним. У реальності навряд чи це відбувалося саме так, тому що координація рухів шести рядів стрільців, при тому що справа й зліва від них відбувається такий самий рух, потребувало б дуже високого рівня муштри, а це буде винайдено в Європі лише наприкінці XVІ ст. (в Голландії). Напевно організація вогню була набагато хаотичнішою. У всякому разі, джерела згадують про можливість стріляти поверх голів своїх товаришів. Скорострільність була досить низькою: польська рота в 200 вояків (із яких було 120 стрільців) могла дати потягом 15 хвилин 190 пострілів. Іншим недоліком польської піхоти була її низька рухомість, до чого призводили важкі щити павезників та захисні обладунки копійників.

У першій половині XVІ ст. спостерігається також значний розвиток польської артилерії, яку повністю утримувала королівська скарбниця. Майже всі польські гармати були власного виробництва. Спершу гармати продукувала ливарня у Кракові, пізніше також у Львові, Ґданську, а після 1540 р. дуже багато гармат почали виробляти також у Вільні, куди було переведено велику групу фахівців із Кракова.

Тяжкі бомбарди, що вживалися головно для проламування фортечних мурів, мали відносно короткі люфи великого калібру. У тогочасних джерелах їх називають «мурбураки» (тобто для «буріння» мурів), «бураки» та «півбураки». Ця зброя була добре відома ще у XV ст. Відповідно, змінюються й польські фортеці: починається зведення артилерійських веж (наприклад, Барбакан у Кракові), а трохи згодом і укріплень бастіонного типу, що мали відносно невисокі, але потужні земляні вали, обмуровані камінням чи цеглою.

У XVІ ст. на сцену виступає легка артилерія, призначена для захисту фортець або табору, а також для польового бою. До неї належали два види гармат відносно невеликого калібру: довголюфові тарасниці, можливо, звані так тому, що їх часто розміщували на терасах на стінах замків, або ж, згідно з іншою гіпотезою, тому, що їх у бою захищали рухомі щити з дошок, звані тарасами; а також так звані гуфниці різного калібру, із відносно короткими люфами. Назва «гуфниця», скоріш за все, походить від чеських гуситів, що досягли великої майстерності у володінні такою зброєю, яку початково розміщували на возах військового табору. Узагалі, велику роль у розвитку польської артилерії відіграв досвід гуситських війн першої половини XV ст. Гуфниці й тарасниці стріляли залізними або свинцевими ядрами, тоді як бомбарди на початок XVІ ст. метали кам’яні ядра.

Крім того, у цей період застосовували також так звані фоґлери, або легкі гарматки, що заряджали з казенної частини: порохова камера фоґлерів не становила єдиного цілого з люфою, але набивалася окремо і вкладалася в особливий виріз у гарматі. Проте від фоґлерів досить швидко відмовилися, бо на той час було дуже важко добитися надійного замикання порохової камери для унеможливлювання прориву розпечених порохових газів, що не тільки становило небезпеку для гарматної обслуги, але й суттєво зменшувало ефективність використання рушійної енергії порохових газів.

Наприкінці XV — на початку XVІ ст. сформувався стиль бойових дій, що згодом дістав назву «старого польського порядку». Він народився в процесі розвитку старих середньовічних польських тактичних форм, що послужилися до перемоги польського (та польсько-литовського) війська у конфліктах XV ст., у тому числі до перемоги під Ґрюнвальдом у 1410 р.

«Старий порядок» передбачав сильний центр, поділений на два великих загони, звані хуфами. Цей передовий та головний («вальний») хуфи складала важка кіннота: копійники та гусари-раці. Головний хуф стояв за передовим, на досить значній відстані, щоб забезпечити для командувача-гетьмана можливість маневру своїми силами. Передовий і вальний хуфи становили головну ударну силу війська. Крім того, вальний хуф міг слугувати резервом.

Крила утворювала легка кіннота, вишикувана на кожному крилі у три загони (посилкові хуфи), із яких останній («страченці») складався з добірних вояків та використовувався як резерв. Гетьман міг послати його в бій, коли треба було вирішальним останнім ударом нарешті перехилити шальку терезів на свій бік або коли не було вже чого втрачати. Ці загони також були шиковані на значній відстані один від одного.

Таке бойове шикування було добре придатне як для атаки, так і для оборони. Посилкові хуфи могли використовуватися для маневру з охоплення супротивника або ж для того, щоб зобразити удаваний відступ, затягнути супротивника під удар головних сил. Також, оскільки всі корогви складалися як із важкої, так і легкої кінноти (у різних пропорціях), це забезпечувало бойовому шикуванню певну гнучкість. Наприклад, копійників під час їхньої атаки підтримували стрільці з тих же корогов, що вели обстріл ворога, «розм’якшуючи» його шикування. Стрільці також уміли вести обстріл ворога через голови своїх копійників та долучатися до атаки холодною зброєю в разі необхідності.

У самих хуфах корогви ставили у шаховому порядку, щоб якби атака першої лінії корогов не змогла зламати супротивника, вони мали змогу відступити через проміжки другої лінії, яка у свою чергу з новою силою вдарила на супротивника.

«Старий польський порядок» був адекватним для протистояння сусідам Польського королівства, але, хоча польські гетьмани ним довго та охоче користувалися, він був старомодним порівняно з методами ведення війни, що розвивалися в Західній Європі. Піхота займала невелику частку збройних сил Польщі, і в рамках «старого польського порядку» її розміщували у першій лінії між переднім та посилковими хуфами. Іноді піхоту розміщували на флангах. Часто позиції піхоти були трохи відсунуті в тил порівняно з шикуванням кінноти і замасковані. Завданням піхоти було погамувати вогнем атаки ворожої кінноти, а також (якщо піхота була розташована на флангах) запобігти обходу польського шикування супротивником. Маневрувати на полі бою піхота могла погано.

Артилерію використовували подібно до піхоти. Скорострільність да далекобійність гармат була невисокою (хоча найважчі польові гармати могли вистрілити на кілька кілометрів, прицільно стріляти можна було на відстань десь до 800 м, а дистанція ефективного вогню була ще меншою). Люфи гармат швидко перегрівалися і не давали можливості вести постійний вогонь. Крім того, ведення вогню з гармат потребувало великої кількості гарматної обслуги. Пересувати гармати по полю бою було важко; крім того, для артилерійської позиції треба було підготувати шанці. Після кожного пострілу гармату треба було знову наводити, а розпечену люфу охолоджувати водою після кількох пострілів. За таких умов маневрувати артилерією під час битви було неможливо, тому особливу увагу гетьмани приділяли вибору позицій для гармат (гарний приклад такого вибору артилерійської позиції дає битва під Оршею 8 вересня 1514 р. проти московського війська).

Грюнвальдська битва — складова частина історії багатьох європейських держав, у тому числі України. Одна з найбільших битв доби Середньовіччя відбулася 15 липня 1410 р. У ній брали участь десятки тисяч воїнів.

З одного боку — військо Ордену (16 000—27 000), яке очолив верховний магістр Ульріх фон Юнгінен, з іншого — союзників, Королівства Польського на чолі з королем Ягайлом та Великого князівства Литовського, руського і Жемойтського на чолі з великим князем Вітовтом (разом 32 000—39 000).

У ті далекі часи значна частина українських земель входила до складу цих двох держав, кордон між якими проходив приблизно по Південному Бугу. Хоругва — тактичний підрозділ кінноти, який під Грюнвальдом налічував від кількох десятків до кількох сотень вояків. З них 51 хоругва була у польському війську — під проводом короля Ягайла-Владислава. Ще 40 — у литовському на чолі з великим князем Вітовтом-Олександром. Отож на полі битви у королівському війську можна було побачити стяги з гербами руських земель — Галицької та Львівської, Подільської (їх було три), Перемишльської, Холмської. Власну хоругву виставив племінник короля — князь Сигізмунд Корибутович, який мав володіння на землях Волині. У складі литовського війська були хоругви з Волині й Берестейщини, Київщини та Чернігівщини. Під кожним стягом йшли в смертельний бій сотні воїнів, які вирушили воювати «панів пруських» з берегів Дністра, Південного Бугу та Дніпра. На боці союзників на чолі татарського підрозділу виступив Джелал-ад-Дін, син хана Тохтамиша, який перебував тоді у Литві. Отож, під Грюнвальдом були представлені всі землі України — від Карпат до чернігівських лісів, від Волині до причорноморських степів.

Спочатку війська розташувалися на пагорбах, частина яких (з боку союзників) була поросла лісом. Супротивників розділяла неглибока долина зі струмком. Лицарство шикувалося у «клини» — в перших рядах найсильніші, краще озброєні, зі списами, всередині — стрільці-арбалетники, які під час бою повинні були вражати ворога, стріляючи поверх голів тих, хто б’ється попереду. Підтримана зливою стріл навальна атака важкоозброєної лицарської кінноти мала на меті розірвати шикування супротивника, якого по тому слід було оточити та знищити — окрім тих, кому пощастить втекти з поля бою. Усе вирішували згуртованість, якість зброї та коней — і, звичайно, наявність резервів у полководців.

Попереду орденське військо виставило бомбарди, два залпи яких відкрили битву. Пороховий дим оповив поле, однак кам’яні ядра не завдали особливої шкоди війську союзників. На лівому крилі навпроти хоругов Корони Польської вишикувалися орденські під проводом великого комтура Куно фон Ліхтенштейна. Позаду, у резерві, розташувався сам Верховний магістр — він залишив при собі 16 хоругов резерву, майже третину війська. На правому крилі князю Вітовту з його литовськими хоругвами протистояли найкращі війська Ордену під проводом маршала Пруссії — Фрідріха фон Валенрода. Серед них була хоругва «гостей», під прапором Святого Георгія, сформована із лицарів, які прибули з різних країн Європи. Ось як описано цю частину бою у «Cronica conflictus»,[3] написаній по гарячих слідах подій:

«…Коли вже обидві армії, як королівська, так і Вітовта, зійшлися і билися з усіма загонами ворога — а більша частина прусів з відбірних своїх загонів була вишикувана проти людей князя Вітовта, хоругви Святого Георгія і хоругви нашої передньої сторожі — зустрілися… у одній долині таким чином, що супротивник з пагорба, а наша сторона також із пагорба взаємними ударами одна одну вражати почали. На цьому місці після битви зі списів, які тоді були зламані, з тієї причини, що ноги коней зіпхнули туди з вершин обох пагорбів зламані ратища, які не могли… втриматися на пагорбах, так що виглядали, як монолітний рукотворний міст з цих списів…»

Жорстокий бій тривав понад годину, коли орденському війську вдалося розірвати шикування хоругов князя Вітовта — і частина їх почала тікати. У ці хвилини вирішувалася подальша доля битви. Захопившись переслідуванням, захопленням здобичі й полонених, мало не третина орденського війська розпорошилася по полю, втративши шикування. Це було фатальною помилкою, адже невдовзі, як сказано у «Хроніці конфлікту», вони ж «…були або схоплені, або порубані мечами…».

Ті ж орденські «клини», які не розпорошилися у переслідуванні, атакували з флангу польські хоругви, які вже вступили в бій із загонами великого комтура. Першими прийняла на себе удар та частина литовського війська, яка не відступила. Це були три хоругви, близько тисячі вояків, які увійшли в історію під назвою «смоленських»: «…Хоча під одним стягом вони були жорстоко порубані і знамено їх було втоптане у землю, однак у двох інших… вони вийшли переможцями, б’ючись з величезною хоробрістю, як належить мужам і лицарям, і нарешті з’єдналися із польським військом». Відтак, королівське військо опинилося під ударом з двох боків: з фронту і з флангу. Під час атаки орденських лицарів на землі опинився краківський хорунжий разом із великим червоним королівським стягом із білим орлом на ньому. І лише втручання добірних лицарів врятувало знамено з рук ворогів, які вже вирішили, що перемогу здобуто.

Однак чисельність власного війська надала змогу королю Ягайлу виділити резерви і на підмогу своїм «клинам», і, здавалося, уже розбитим хоругвам великого князя Вітовта: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлися із великим запалом і криками з людьми Вітовта, і опісля чи не цілої години битви втрати з обох сторін були такі великі, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу і, порушивши шикування, віддалилися від своїх хоругов та рядів своїх загонів, і перед тими, кого змусили втікати, почали відступати. По часі, коли вони забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об’єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і численними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув…»

Розуміючи, що настала вирішальна мить битви, на чолі резервних шістнадцяти хоругов виступив верховний магістр. На шляху наступу опинився королівський почет, який навіть згорнув свій прапор, аби не привертати увагу численних ворогів. Але магістр вперто вів своїх лицарів туди, де, на його думку, мала вирішуватися доля битви. Однак ані йому, ані його лицарям не судилося перемогти того дня. Він, як і сотні орденських «братів», тисячі інших лицарів, загинув на полі бою. Союзникам вдалося оточити на полі бою рештки орденського війська, захопити, попри запеклий опір, укріплений табір, усі 50 хоругов, сотні знатних полонених.

По тому увечері 15 липня 1410 р. для польського короля настав час писати листи про перемогу: «…І ворогів перемогли і примусили тікати, тих небагатьох, яким живими було лишитися дозволено, самі власною персоною переслідували… до чотирьох миль. Там незліченна множина тих, хто тікав, було вбито і багато… у водах втонули…»[4]

Пам’ять про цю подію зберіглася на віки. Нині на місці битви споруджено меморіальний комплекс, на полі поставлено пам’ятні знаки. У музеї зібрано реліквії з поля битви, знайдені під час археологічних досліджень. Над вітринами розвішано копії хоругв, які 15 липня 1410 р. майоріли над військами союзників. Серед них — лазурова із золотим левом Львівської землі, на іншій — чорна галка в золотій короні на срібному полі — Галицької, є там і хоругва із золотим сонцем на червленому полі — Подільська та інші хоругви земель, під якими воювали у тій битві й на тій війні лицарі з Руської землі, з України. Кожного літа майорять вони над полем, коли виходять на інсценізацію битви реконструктори, які відтворюють події 15 липня 1410 р. Є серед них і представники України, які приїжджають сюди, аби вшанувати своїх героїчних предків. Улітку 2010 р., коли урочисто відзначали 600-річний ювілей битви під Грюнвальдом, вони вийшли на поле під стягом з чорною галкою у золотій короні.

Починаючи з останніх років XV ст. Московське князівство узяло курс на захоплення руських земель, що перебували під владою Великого князівства Литовського. Коли у березні 1503 р. було укладено перемир’я між Литвою та Московською державою, то під владу Москви перейшов величезний простір чернігово-сіверських земель на лівому березі Дніпра, що були захоплені московськими військами під час військових дій. До цього призвела страшна поразка литовського війська над рікою Вєдрошею під Дорогобужем у 1500 р.: усе військо Великого князівства було знищено, а його командувач гетьман литовський князь Костянтин Острозький потрапив у полон.

Головною метою московського князя Василя ІІІ був Смоленськ, який Литві вдалося утримати. Нова війна 1508 р. виявилася невдалою для Москви. Так само невдалим виявився й початок нової війни, що розгорілася 1512 р. Великий князь Василь розірвав мирну угоду під тим приводом, що набіг кримських татар на Московську державу був спровокований королем Сигізмундом. Смоленськ відбив дві московські облоги протягом 1512 та 1513 рр. Великий князь Литовський і король Польський Сигізмунд І вирішив, що місто може відбити будь-який натиск східного ворога, і не посилив його залогу. Розплата не забарилася. Новий московський похід, який очолив особисто Василь ІІІ, врахував попередні невдачі: 30 липня 1514 р. оборонці здалися великому князеві Василю, і Смоленськ було майже на сто років взято до Московської держави. Проти Великого князівства і Польщі зібралася сильна коаліція сусідів: Священна Римська імперія, Тевтонський орден і Данія вичікували слушного моменту, щоб також отримати частину володінь Сигізмунда.

Велике московське військо (два корпуси під проводом воєвод Івана Челяднина та Михайла Голиці) рушило вглиб Литви. Польські джерела пишуть про 80-тисячну силу, але дослідники вважають це перебільшенням. З іншого боку, в останні роки російські історики стали давати оцінку московського війська лише в 12–15 тис., при тому що польсько-литовське військо оцінюване в 16–18 тис. На думку автора, така занижена оцінка сил Москви спричинена методологічними похибками російських дослідників. Більш вірогідним є припущення, що польсько-литовське військо мало силу до 25 тис., а його супротивник —35–40 тис.

Сигізмунд поставив на чолі війська, що мало дати відсіч московській навалі, князя Костянтина Острозького (він за кілька років перед тим утік з московського полону). Під проводом князя опинилися 16 тис. литвинів (приблизно три чверті сил, які могла мобілізувати Литва), а також допоміжний контингент з Польщі: 3 тис. найманої піхоти, артилерія, а також наймані й добровольчі загони кількох тисяч панцирної кінноти. Частина командувачів польських загонів (каштелян Януш Свєрчовський, командир надворної корогви Войцех Самполінський, майбутній коронний гетьман Ян Тарновський) була добре відома князеві Костянтину: пліч-о-пліч із ними він уже переміг кримських татар за два роки перед тим під Лопушним на Поділлі.

Згідно з польськими джерелами, дізнавшись про невелику силу польсько-литовського війська, московський князь Василь наказав воєводі Іванові Челяднину «прогнати їх батогами як худобу», даючи йому командування над обома корпусами. Московські сили, що розорювали східні землі Литви, сконцентрувалися в один кулак (хоча кілька дрібних загонів було розбито союзним військом) коло фортеці Орша на березі Дніпра.

Військо князя Костянтина підійшло до Орші 7 вересня 1514 р. Від ворога литвинів і поляків відділяв Дніпро. Джерела свідчать, що князь Костянтин вступив у переговори з воєводою Челядниним щодо можливості перейти річку для генерального бою. Нібито Челяднин дав згоду, але князь Острозький вирішив форсувати річку в іншому місці по новозведеному мосту (є різні думки щодо того, чи був цей міст поруч із Оршею, чи дещо вище від Орші у вигині Дніпра). Мостом на східний берег перейшла піхота і гармати, а кіннота за командою форсувала Дніпро вбрід (в одному з джерел є згадка, що міст був зруйнований течією ріки).

Посол німецького імператора Герберштейн через кілька років після битви мав нагоду розмовляти з воєводою Челядниним (і з іншими московськими боярами), коли той перебував у литовському полоні. Герберштейн (а також польські джерела) згадує, що коли московське військо побачило, що супротивник форсує Дніпро, то один із воєвод запропонував Челяднину напасти на поляків та литвинів, поки ще не всі вони переправилися. Московський воєвода начебто відмовився, мотивуючи своє рішення тим, що він хоче знищити все військо ворога і тоді зможе легко захопити всю Литву (як після московського тріумфу 1500 р. була захоплена вся Сіверщина й Чернігівщина). На думку автора, це свідчить на користь думки про значну чисельну перевагу московського війська.

8 вересня 1514 р. обидва війська зійшлися в битві. Незважаючи на те що існує кілька описів ходу битви, а також чудова детальна картина, написана лише через кілька років після битви, до якої також звертаються як до джерела, однозначної та загальновизнаної реконструкції ходу битви поки що не існує, оскільки самі джерела не в усьому погоджуються між собою.

Битва відбулася на території приблизно за шість кілометрів на схід від Орші, серед порослих лісом та чагарником горбів та ярів. Московське військо (суціль кінне, без піхоти й артилерії) складалося з потужного центру (можливо, вишикуваного в кілька ешелонів), та правого й лівого крил, що нависали над польсько-литовським військом. Праве крило під командою боярина Михайла Голиці (його корпус був підпорядкований Челяднину, що могло ускладнити стосунки Голиці з його нинішнім зверхником) мало нібито 12 тис. і було сильнішим з двох крил. Схоже, що Голиця вислав один загін в засаду в тил війську князя Острозького, сховавши її чи то за одним з горбів на полі бою, чи то в одному з ярів. Попереду головних сил стояв передовий полк.

Усі джерела, в тому числі московські, відзначають, що московське військо стояло дуже щільно. Схоже на те, що це стосується центру війська, що стояв поміж двох ярів із заходу на схід до долини притоки Дніпра Кропивни у тилу московського війська. Можна припустити, що саме ці яри завадили в ході бою центрові дати необхідну допомогу своїм крилам, коли ті опинилися в сутужному становищі.

Серед дослідників немає одностайної думки про шикування польсько-литовського війська. Джерела кажуть, що литвини Острозького і Радивила стояли справа, а поляки Свєрчовського — зліва. Але в той же час є згадки, що перший удар московського війська прийшовся на литвинів — а відомо, що першим почав московський полк правої руки, що міг вдарити лише по лівому флангу війська князя Острозького. Але джерела одностайно твердять, що головнокомандувач союзного війська дуже велику увагу приділив тому, де і як розставити свої сили.

Головною ударною силою Острозького була, по-перше, його артилерія і, по-друге, загони польської важкої панцирної кінноти-копійників. Вірогідно, що частина артилерії разом із піхотою (загонами, озброєними як вогнепальною, так і холодною зброєю) встала в центрі, щоб підтримати загони кінноти. Також схоже, що велика батарея, можливо, більшість наявних гармат, стала на горбі позаду правого крила польсько-литовської позиції, що забезпечило більшу її далекобійність.

Є вказівки на те, що бойовий порядок союзників був розтягнутим — щоб ускладнити супротивникові спроби оточення. У той же час, бойовий порядок мав бути достатньо ешелонованим, бо під час бою переднім лавам приходили на допомогу підкріплення. Напевно, бойовий порядок був якоюсь варіацією «старого польського шикування», що мало забезпечити саме таку можливість. Можна припустити, що досить численна легша литовська кіннота утворювала «посилкові хуфи» на обох крилах бойового порядку (деякі джерела кажуть, що литвини були на обох флангах). У резерві князь Костянтин тримав 800 польських копійників.

Як уже було сказано, битву почав московський полк правої руки (можливо, спровокований обстрілом союзної піхоти з вогнепальної зброї та гармат). Проти нього вдарила надворна копійна корогва Самполінського. Московська засада, схоже, була виявлена і розбита, перш ніж змогла завдати свого удару в тил союзному війську. Побігши, вона змішала лави московського війська, і воно було змушене відступити. Воєвода Челяднин не підтримав (чи не зміг підтримати) атаку полку правої руки. Ще кілька разів московське військо атакувало союзників, але кожного разу бувало відбите. Не ясно, що саме вирішальним чином переламало хід бою. Згадують начебто хитрий маневр, коли литвини вдавано почали тікати та навели московську кінноту під постріли прихованих гармат і піхоти. Але кілька джерел свідчать, що під обстрілом гармат опинилися задні ряди московського війська і саме це визвало паніку. Схоже на те, що польські гармаші спромоглися вдало змінити наводку та зі своєї позиції на горбі накрити московську кінноту, скупчену в центрі своєї позиції між двома ярами, на граничній межі свого вогню. Паніка, що спалахнула серед кіннотників «великого полку», які не очікували цих пострілів, передалася іншим частинам московського війська. Потім була втеча, переслідування й безжальне винищення втікачів, і на завершення багато втікачів потонуло в багнах річки Кропивни.

Перемога була повна. Воєводи Челяднин, Голиця, ще тридцять з гаком менших воєвод потрапили в полон разом із двома тисячами своїх бойових товаришів. Більше трьохсот найзначніших полонених князь Костянтин негайно відіслав до короля Сигізмунда, а інших було розіслано по багатьох литовських замкам. Було захоплено московський табір і чи то п’ять, чи то двадцять тисяч коней. Про кількість загиблих польські джерела кажуть, що загинуло сорок тисяч від Москви, але невігласи кажуть, що лише п’ять. Авторові, одначе, здається, що «невігласи» скоріше мали рацію.

У важкій битві військо князя Костянтина перемогло супротивника, що переважав, показавши високу взаємодію і злагодженість. Треба сказати, що до перемоги князя також призвели помилки московських воєвод. Виснаженому битвою, хоч і переможному, війську князя Острозького не вдалося відбити Смоленськ, але небезпека вторгнення вглиб Литви та подальших територіальних втрат на користь Московської держави була ліквідована.