Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Початки військової справи на українських землях (від доби неоліту до Х ст. до н. е.)

Упродовж багатьох тисячоліть — від заселення Європи людьми сучасного типу близько 40 000 років тому — люди здобували собі їжу переважно на полюванні. Знахідки на давніх стоянках свідчать, що мисливці виходили переможцями у двобої з найбільшими та найсильнішими тваринами. Коли ж людей стало так багато, що вони почали ворогувати між собою, народився інший образ — образ воїна. Не були винятком і ті землі, які ми зараз називаємо Україною. Даремно шукати у ті давні часи сліди золотого віку — доби процвітання, загального багатства та миру. І тоді людям доводилося брати зброю, аби захистити життя — своє і близьких.

Нехай сьогодні та зброя — кам’яні сокири чи бронзові списи — здається смішною та не вартою уваги. Та є речі, які не змінилася за тисячоліття — загартована випробуваннями сила людського духу, готовність стати до бою, дивитися в очі смерті й перемагати або загинути з честю, захищаючи рідних, байдуже, що у тебе в руках — спис із кременевим вістрям, бронзовий меч чи автомат. Це те, що варто пам’ятати і чому слід вчитися у предків.

Історичні процеси на території України від доби неоліту до 900 р. до н. е.

У новому кам’яному віці — неоліті — сталися принципові зміни в економіці населення території України: почалося поширення хліборобства та тваринництва. Як наслідок — там, де ці види господарювання стали основним заняттям, а це відбулося у V–IV тис. до н. е. на території від Карпат до Дніпра, на кілька порядків зростає чисельність населення. Де раніше у лісах та степах тисячоліттями полювали декілька кланів мисливців, уже близько 4000 р. до н. е. було збудовано тисячі поселень, загальне населення яких налічувало сотні тисяч людей.

Зрозуміло, що такі зміни в економіці та демографічній ситуації мали наслідками переміни у суспільному житті, відносинах між громадами та племенами. Якщо у попередні часи сутички за місця полювання або рибної ловлі, приміром біля Дніпровських порогів, були окремими епізодами, то хліборобам доводилося постійно конфліктувати за поля, пасовиська, доступ до природних багатств — покладів кременю, мідної руди, джерел солі. Поселення людності трипільської культури починають огороджувати ровами та палісадами, будувати у важкодоступних місцях. Однак і це допомагало не завжди.

За умов, коли перемогу здобували не лише умінням, а й числом, виникають потужні об’єднання громад, головною метою яких стало вирішення конфліктних ситуацій та захист «своїх» від «чужих». При цьому «чужими» могли виявитися такі самі трипільці, які побажали оселитися у зручному місці, або скористатися з місцевих покладів кременю. Ці політичні об’єднання називають племенами; вони могли налічувати від 2000 до 5000 осіб з урахуванням жінок і дітей. Це означало, що у випадку небезпеки плем’я могло виставити кілька сотень воїнів — для тих часів це була неабияка сила. Проте вже у другій половині V тис. до н. е. виявилося, що племінного ополчення може виявитися недостатньо у випадку навали кількох сусідніх племен. Тоді виникають союзи племен — вождівства — політичні структури.

Племінних вождів очолював верховний вождь, під орудою якого могли перебувати вже тисячі воїнів, утримання яких лягало на плечі усіх учасників такого союзу. Ця політична конструкція виявилася настільки вдалою, що проіснувала на території України кілька тисячоліть — аж до утворення давньоруської держави. Союзи племен створювалися, розпадалися, до них могли входити нові племена — усе залежало від ситуації у поточний момент, якостей лідерів, їхньої успішності.

На економіку, а відтак і на історичні процеси у ті часи неабиякий вплив мали кліматичні зміни, які могли подіяти у кращу чи гіршу сторону на врожайність зернових, кількість та якість трави на пасовищах, де випасали худобу. Оскільки забезпечення харчами було внутрішньою справою кожної громади, кожного племені, то знайти підтримку ззовні, як це бачимо у новітні часи, було практично неможливо.

Глобальні кризи такого роду траплятися часом по кілька разів на тисячоліття, і це не враховуючи звичайних неврожайних або посушливих років. Якщо накласти на шкалу кліматичних змін переміни у суспільній організації, ми побачимо, що вони практично співпадають — і в новокам’яному, і в мідному, і в бронзовому, і в ранньому залізному віці. З кризовими ситуаціями співпадають також періоди військових конфліктів, вторгнень, посиленого будівництва укріплень, утворення масштабних коаліцій, метою яких був захист від сусідів, ласих до чужого добра або просто тих, хто бажав вижити за рахунок сусідів.

Слід враховувати ту обставину, що міжплемінні війни тих часів велися за правилами, про які у наші часи давно забули. Це були війни, у яких усе доросле чоловіче населення ворога у разі перемоги мало бути знищене, з ворожого племені залишали живими лише жінок та дітей. Жінки врешті мали народити нових воїнів для ворога, а діти, виховані відповідним чином, ставали до лав ворогів… Таким чином, ціна поразки або перемоги була найвища — людське життя, свобода, майбутнє дітей. Отже, не дивно, що війна та військова справа у ті давні часи були справою серйозною, до неї слід було готуватися усе життя і бути повсякчас готовим взятися до зброї.

Уже в трипільські часи, між 4200–3400 рр. до н. е., виникло кілька потужних вождівств, які поділили між собою землі від Карпат до Дніпра. Найпотужніші були у Буго-Дніпровському межиріччі, де зараз археологи розкопують руїни їхніх столиць. Трипільські протоміста займали сотні гектарів, мали тисячі будівель, укріплення у вигляді палісадів. Кожне з них могли виставити від 1000 до 3000–5000 воїнів. Це була найбільша військова потуга на сході європейського континенту у IV тис. до н. е.

Однак наприкінці тисячоліття трипільці сходять з історичної арени: кліматичні зміни підірвали хліборобську економіку, природна межа степів просунулася на північ, і на тисячоліття настала епоха кочовиків. Вони досить швидко сформували кілька племінних союзів, кожен з яких контролював територію між великими річками — так, як це буде заведено у номадів у наступні тисячоліття. На півночі їм довелося пильнувати межу з не менш войовничими племенами культур шнурової кераміки, також відомих у історії як культури бойових сокир.

Це були часи постійних воєн, про що свідчать численні бойові травми у чоловіків, похованих під степовими курганами. Сліди від ударів бойових сокир на черепах, вилікувані та смертельні поранення, переломи рук та ребер, вістря стріл між ребрами — досить промовисті свідчення давніх воєн. Саме тоді, після 3000 р. до н. е., встановилося на тисячоліття протистояння хліборобської Півночі та Півдня, заселеного номадами. Кордони контрольованих ворогами-сусідами територій змінювалися, переважно залежно від змін клімату, — то вони посувалися на північ, то на південь. Установити їх обриси допомагає нині картографування давніх курганних могильників та стоянок кочовиків, які щороку на літо мандрували на північ. Періоди ворожнечі змінювалися мирним співіснуванням, розвитком торгівлі, адже обом сторонам було що запропонувати сусідам.

Лише одного разу хліборобам вдалося вийти до берегів Чорного моря — у часи сабатинівської культури, близько 1500–1400 рр. до н. е. Це була епоха, що передувала Троянській війні (бл. 1230 р. до н. е.), коли чергові кліматичні зміни вперше за кілька тисячоліть зробили можливим хліборобство у найпівденніших степах. Там було збудовано сотні поселень, і навіть невеличкі містечка на берегах річок, мешканці яких вирощували хліб, випасали худобу.

Кочовикам у ті часи довелося відступити далеко на схід, у степи, за Дон. Час їх могутності, епоха бойових колісниць у XVII–XVI ст. до н. е., походи на захід та на схід, як дехто вважає, мало не в Індію, стали уже надбанням легенд, а суворою реальністю — озброєне бронзовими списами та мечами ополчення сабатинівських племен, яке стало на шляху колись непереможних воїнів Сходу. Це ополчення виявилося грізним суперником не лише для місцевих кочовиків, але встигло взяти участь у кількох масштабних військових конфліктах на теренах Давнього Світу, які увічнені у записах на стінах храмів Єгипту та епосі про Троянську війну. Ідеться про участь у навалі «народів моря», яка понад століття тримала у напрузі мешканців узбережжя Середземного моря.

Якщо у Єгипті фараонам удалося дати збройну відсіч «народам моря», а нові володарі Палестини зрештою перемогли філістімлян, то Трої пощастило менше. На її руїнах учасники переможного походу встигли збудувати навіть свої домівки — їх, а також уламки характерного посуду, виявлять під час розкопок через три з лишком тисячоліття. Однак і сабатинівцям не вдалося переграти долю, коли у причорноморські степи прийшла найбільша за їхню історію посуха — сотні хліборобських поселень були залишені назавжди, а у них повертаються їх одвічні володарі — кочовики. Цього разу ми знаємо їхнє ім’я — кіммерійці. Але це вже інша історія.

Військова справа доби неоліту-енеоліту

Про військову справу тих далеких часів ми знаємо лише завдяки знахідкам предметів озброєння, людських поховань зі слідами травм, отриманих під час сутичок. Часом щастить знайти сліди давніх боїв або облог. Із цих знахідок та результатів їх вивчення можна скласти картини давньої військової справи.

На початок доби неоліту на території України як основний вид озброєння використовували лук зі стрілами. Стріли оснащували вістрями, виготовленими з кременю. Вістря могло складатися з однієї або кількох частин, які на древку закріплювали за допомогою дьогтю, додатково могли укріплювати жилами. До цього часу належить перша знахідка слідів конфлікту — людський хребець із застряглим у ньому вістрям з кременю. Подібні стріли були розраховані на полювання на великих копитних зі значною живою вагою. Стосовно людини вони були дуже ефективною зброєю, при влучанні кремінь розколювався та розсіювався у рані, що значно утруднювало лікування у разі поранення, викликало зараження і знижувало шанси на виживання.

Спеціалізована зброя для ведення війни з’являється у часи трипільської культури. Це бойові сокири-молоти, виготовлені спочатку з каменю, а згодом — з міді, зброя ближнього бою, яка вимагає певних тренувань та навичок у володінні. Мідні сокири були символом вождівської влади. Рідкісними є знахідки булав, виготовлених з каменю — можливо, це була зброя — знак влади ватажків, вождів. Як зброю використовували також пласкі сокири (виготовлені з каменю, кременю, металеві), укріплені у руків’ї. Відомі кременеві вкладні до кинджалів, де пластинки кременю закріплювали в оправі з дерева або кістки за допомогою дьогтю. Існували й цільні кременеві ножі. Наприкінці V тис. до н. е. з’являються ножі та кинджали з міді. З дистанційної зброї використовували лук зі стрілами, дротики, списи, до яких було налагоджене масове виробництво цільних, трикутної форми наконечників з кременю. У сусідів трипільців — населення лісової та степової смуги у період 5000–3000 рр. до н. е. у використанні було мисливське озброєння, — лук та стріли, дротики. Зі зброї ближнього бою відомі молоти, виготовлені з рогу благородного оленя.

Таким чином, комплекс озброєння, який було запроваджено у трипільській культурі та сусідній з нею культурі Гумельниця, був найбільш досконалим, бо включав зброю як дистанційну, так і ближнього бою. Враховуючи чисельність цього населення, базу у вигляді хліборобської економіки, укріплені поселення, які могли виставити тисячі воїнів, це була найбільша військова сила у регіоні. Володіння цим комплексом озброєння потребувало специфічних навичок, яких можна було набути тривалими тренуваннями. Є підстави вважати, що у цей час з’являється спочатку нечисленний прошарок професіональних воїнів, які ставали на чолі масового ополчення і несли службу у час між конфліктами. З’являються зображення воїнів — керамічні статуетки. Атрибутом чоловіка-воїна була перев’язь — одна або хрест-навхрест, яка підтримувала пояс. До нього могли привішувати сокири та інше озброєння. Є також зображення носіння кинджалу на грудях, на перев’язі — це давало змогу заощадити час для його приведення у бойовий стан.

Сліди бойових дій для цього періоду є досить рідкісними знахідками. З розкопок поселень зрозуміло, що при нападі спочатку застосовували дистанційну зброю — лук та стріли, якими тримали ворога на відстані та намагалися завдати йому ушкоджень. Знахідки зламаних біля руків’я сокир-молотів свідчать, що справа могла доходити і до рукопашних сутичок. Траплялися також і рукопашні сутички із застосуванням бойових сокир-молотів, якими намагалися влучити в голову. Є знахідки черепів зі слідами травм від кількох ударів з різних боків — отже, сутичка була відносно масовою.

Набір зброї передбачав ведення бою на дистанції, із застосуванням лука та стріл, дротиків. Після цього могла відбутися рукопашна сутичка із використанням списів, сокир-молотів, кинджалів та іншого озброєння. Подібна тактика передбачала певну підготовку як у володінні зброєю, так і психологічну. Недаремно рукопашний бій з цієї точки зору і досі вважають одним із найскладніших способів ведення бойових дій.

Військова справа доби бронзи

Комплекс озброєння, який складався з сокири-молота, кинджала, списа, лука та стріл у різних комбінаціях використовували у IV–III тис. до н. е. різні племена на території України. Упродовж ІІІ тис. до н. е. було налагоджено місцеве виробництво сокир, виготовлених із бронзи, які за конструкцією нагадують сучасні. На півночі, у лісовій смузі, металева зброя є рідкісною знахідкою. Тут продовжували використовувати камінь та кремінь. При цьому було досягнуто небаченої до того майстерності у виготовленні клинків із кременю, які імітували металеві прототипи.

Зображення зброї на стелах, зокрема на Керносовській, дають змогу реконструювати набір зброї військового лідера того часу. На стелі зображено дві сокири для метання, одну (можливо, металеву) — для ближнього бою, а також металевий кинджал та булаву. Переплетені лінії, вирізані на плечах, розглядають іноді як зображення захисних обладунків. Дослідження сокир-молотів із каменю показало, що їх могли виготовляти індивідуально для кожного бійця — під праву або ліву руки, залежно від цього робилося зміщення вісі лез відносно обуха. Є знахідки сокир катакомбної культури, прикрашених символічними зображеннями. Ці розкішні вироби трактують як символи влади військових вождів.

Зберігають своє значення лук та стріли. У цей період вістря стріл, як і раніше, виготовляли з кременю. Вражають вироби майстрів катакомбної культури, які створювали вироби з виїмкою в основі та довгими «вусами». Вийняти таку стрілу з тіла, не зламавши, було практично неможливо. Так було продовжено традицію доби мезоліту по створенню смертельних кременевих наконечників до стріл. Наявність спеціалізованої зброї, зображень воїнів зі зброєю на кам’яних стелах свідчить про виділення впродовж ІІІ тис. до н. е. у більшості суспільств професійних воїнів.

З початку ІІ тис. до н. е. у виготовленні зброї ближнього бою все більше переходять на метал. У зв’язку із цим створюють вишукані та надзвичайно ефективні зразки бойових сокир, кинджалів. На зміну пласким сокирами приходять бронзові, зі втулкою, які так само були універсальним та найбільш масовим знаряддям для роботи та війни. Ефективне володіння бойовими сокирами, великими кинджалами, які часом нагадували короткі мечі, вимагало тренувань, навичок фехтування.

У лісовій та степовій смузі було налагоджене видобування міді, створено центри обробки металу, які масово виготовляли знаряддя та зброю.

Для бронзового литва почали використовувати ливарні форми, виготовлені з каменю. Такі форми були достатньо тривкі, аби зробити у них багато відливок, що значно прискорювало виробничі процеси. З цією епохою пов’язують появу легенд про зачарований меч, який майбутній правитель має видобути з каменю (як король Артур) — власне, таку зброю і насправді діставали з кам’яних форм.

Удосконалення лез, поява захисних обладунків, у тому числі металевих, свідчить про постійну роботу зброярів над пошуком більш ефективних засобів ураження та захисту. Наявність розкішної, парадної зброї є також свідченням перетворення війни на особливу сферу людської діяльності, учасники якої створюють специфічну субкультуру. Початок цього процесу ми спостерігаємо ще у мідному віці, однак у пізньому бронзовому віці він досяг апогею.

Технічною новинкою стала поява у ІІ тис. до н. е. бойових колісниць. Вважають, що їх застосовувало населення зрубної культури. Цей засіб ведення війни цілком слушно пов’язують з існуванням певної військової еліти.

З протидією тактиці використання бойових колісниць пов’язують появу комплексу озброєння племен сабатинівської культури. Він включав спис, пару дротиків (усі з бронзовими вістрями), короткий меч, кинджал, круглий щит. Лук залишався на озброєнні. Відомі бронзові вістря до стріл, з черешками, подібні до кременевих прототипів. Можливо, існували й такі захісні обладунки, як шоломи, панцирі, виготовлені зі шкіри.

Подібний набір зброї відповідає певній тактиці бою, шикуванню у вигляді фаланги, здатної протистояти «механізованому» супротивнику. Дротики були достатньо ефективною зброєю проти колісничих на дистанції 10–20 м. За поширенням та якістю металевої зброї сабатинівці не поступалися війську фараонів, армій Близького Сходу, не кажучи про учасників знаменитої Троянської війни.