Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та війни доби Кримського ханату

У середині XV ст. на політичному обрії Східної Європи з’явилося нове державне утворення, яке неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях, — Кримське ханство. До того Крим був одним із улусів Золотої Орди з центром у містечку Крим (сучасне місто Старий Крим), котре швидко перетворилося на визначний торговельно-ремісничий центр. Але ще за сто років до утворення незалежного Кримського ханства Золота Орда після короткочасного розквіту вступила у період повільного занепаду. Після смерті хана Джанибека (1357) і наприкінці недовгого правління його сина Бердибека (до 1359) Орду роздирали міжусобні чвари. Занепад центральної влади в Золотій Орді неминуче призвів до відокремлення частин її території.

Татарські намісники (еміри) Криму в другій половині XIV ст. вже почували себе повновладними володарями півострова. Зокрема, емір Мамай (розбитий згодом Дмитрієм Донським у Куликовській битві) у 1370-х рр. вважався на Сході суверенним правителем Криму. Подібне становище посідали на півострові й пізніші намісники золотоординських ханів: у 1380-х рр. — Бек-Пулад, у 1390-х — Таш-Тімур. Кримський півострів, довкола замкнений морем, давав вигідний захист проти всяких нападів; вузький перешийок між Кримом і континентом татари перегородили валами й ровами, побудували тут місто Перекоп і так убезпечили свої володіння.

У другій чверті XV ст., з розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді, на підвладних їй теренах виникають кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда (звана також Заволзькою) з центром у Сараї, котра претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами: Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським). Формування останнього пов’язане з іменем Хаджи-Ґерая.

У перші десятиліття XV ст. Крим часто переходив від одного татарського можновладця до іншого. Після смерті Едигея, переможця Вітовта на Ворсклі у 1399 р. та погромника Києва у 1416 р., один з його синів Седі-Ахмет став співправителем золотоординського хана і володів Степом від Дону до Дніпра. У цей час Хаджи був змушений (як начебто нащадок Тохтамиша, тобто чингізид) тікати з Криму до Литви. Літописна традиція наступного століття стверджує, що Великий князь литовський Сигізмунд дав йому притулок у Литві й посадив у місті Ліда у теперішній Білорусі.

У 1443 р. до Хаджи прийшли посланці з Криму, запрошуючи його очолити кримські володіння. За підтримки нового великого князя Казимира Ягайловича у Вільні відбулася урочиста церемонія запрошення Хаджи татарськими послами, і литовський маршалок Юрій Радивил забезпечив повернення нового володаря до Криму. Хаджи Ґерай проголосив себе кримським ханом і заснував династію Ґераїв, що правила в Криму 340 років, аж до анексії ханства Росією 1783 р.

Новостворене Кримське ханство не було міцним. З одного боку, централізаторські тенденції в політиці ханів завжди зустрічали опір татарської знаті, причому в цій боротьбі обидві сторони шукали допомоги у сусідів. З іншого боку, економіка ханства базувалася на екстенсивних формах сільського господарства — кочовому скотарстві й примітивному рільництві, продукція яких не забезпечувала потреб населення.

Одне з головних своїх завдань Хаджи Ґерай бачив у підкоренні генуезьких колоній, які сплачували татарам необтяжливу данину за право вільно торгувати зі Сходом, Руссю, Литвою, Польщею та іншими країнами. Конфлікт Хаджи з генуезцями почався ще у 1430-ті р. Після заволодіння кримським престолом він звернувся по допомогу до уряду Османської держави. У 1454 р. під час зустрічі ханського посла й турецького адмірала Амир-Кях’я була підписана угода, яка стала першим кроком на шляху до залежності Кримського ханства від Туреччини.

Нове ханство стало союзником Литви проти Великої Орди, а коли Польща зазнала тяжкої поразки від Тевтонського ордену на початку Тринадцятирічної війни 1453–1466 рр., Хаджи Ґерай запропонував військову допомогу проти хрестоносців. Але згода між Литвою та Кримом тривала недовго. Хаджи Ґерай помер у 1466 р., і в боротьбі за владу між його синами узяв гору енергійний Менглі Ґерай, що довгий час жив у Кафі серед генуезців. На початку свого правління він також, як і його батько, видав великому князю Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.), але невдовзі стосунки ускладнилися.

Посилення напруженості між Литвою та Московською державою призвело до того, що обидві сторони конфлікту, що назрівав, заходилися шукати собі союзників серед держав-спадкоємиць Золотої Орди. Великий князь литовський Казимир сподівався на союз із ханом Великої Орди Ахматом, що штовхнуло великого князя московського Івана ІІІ Васильовича до пошуку союзу з Менглі Ґераєм.

Укладенню союзу Криму з Москвою на якийсь час перешкодили бурхливі події в Криму. Менглі Ґерая скинув з ханського трону 1475 р. його брат, але прибічники Менглі звернулися по допомогу до турецького султана. Наприкінці травня 1475 р. турецький флот на чолі з великим візиром султана Мехмеда ІІ з’явився під Кафою і захопив її 6 червня 1475 р. Менглі Ґерай був звільнений, і, визнавши себе васалом Мехмеда II, повернув собі трон. Потім турки взяли Судак, Анапу та інші генуезькі фортеці на південному узбережжі Кримського півострова і поставили там свої залоги. Після цього Кримське ханство остаточно потрапило у васальну залежність від Туреччини. Невдовзі (1484) турки захопили порти Килію в гирлі Дунаю і Білгород коло гирла Дністра. Таким чином, усе північне узбережжя Чорного моря опинилося під контролем султана. Менглі Ґерай остаточно закріпився на ханському троні у 1478 і правив до кінця свого життя (1478–1515).

Менглі Ґерай повідомив Івана III про свою готовність укласти союз на умовах московської сторони. Уже 1479 р. кримські загони плюндрують Сіверщину. Це була осторога для Казимира щодо порозуміння з ханом Великої Орди Ахматом. А восени 1480 р. союз Менглі Ґерая з Москвою приніс реальні плоди. Інспірована Казимиром виправа Ахмата на Московське князівство закінчилася провалом. А 1482 р. сталася знакова подія — захоплення та зруйнування татарами Києва. Почався період безперервних набігів кримських татар на Литовську Русь.

1502 р. Менглі Ґерай нарешті переміг та знищив Велику Орду. Це знизило цінність союзу Криму з Московською державою, і починаючи з 1510-х рр. Крим наїжджає на Московську державу так само, як і на Литву та Польщу.

Син Менглі Мехмед Ґерай (правив у 1515–1523 рр.) переніс свою увагу на здобуття гегемонії над іншими ханствами пост-золотоординського простору. Йому вдалося посадити на трон Казанського ханства свого брата (чи племінника) Сахіба Ґерая у 1521 р., а вже наступного року разом із ним з двох боків напасти на Московську державу, дійшовши до самої Москви та узявши (напевно за перебільшеними відомостями) триста тисяч ясиру. Мехмед Ґерай завда поразки ногаям та вирушив у похід на підкорення Астрахані. Але там його і його сина Багадура Ґерая підступом убили ногаї та знищили їхнє дванадцятитисячне військо.

Господарство у кримських татар розвивалося дуже повільно і вражало європейських мандрівників відсталістю. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом перш за все пастушим і через це кочовим, бо мусили невпинно подорожувати у пошуках пасовищ для своїх стад худоби. Навіть у 1530-х рр. кримські татари ще не знали осілого рільництва. Михалон Литвин з подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони [татари] не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби».

Але вже на той час з’явилися ознаки переходу до рільництва як допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати й засівати в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени й зібрати врожай. Таке примітивне рільництво, характерне для деяких відсталих кочових народів Середньої Азії, Північного Кавказу тощо, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.

Замість того щоб підтримувати розвиток сільського господарства, татарські хани й мурзи значну частину продуктів добували шляхом набігів на сусідні землі. Ці походи часто суперечили інтересам Османської імперії, оскільки татари нападали і на держави, які уклали мир із султаном, і на союзників султана.

Варто відзначити, що у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами, Ґераї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії.

Окрім права призначати й усувати ханів (при узгодженні з правлячою елітою Кримського ханства) османські султани також мали право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії, а іноді й для участі у громадянській війні всередині імперії, як, наприклад, у 1511 р., коли принц Селім (майбутній Селім І Явуз) повів кримське військо на війну проти свого батька султана Баязита ІІ. Поступово втручання султанського уряду у справи Криму ставало все частішим, і у більш пізній період свого існування ханство фактично перетворилося на османську провінцію.

Недивно, що хани прагнули проводити незалежний від Стамбула курс, подеколи вступаючи у відкритий конфлікт із султанами. На початку 1530-х рр. хан Сагіб-Ґерай переніс свою столицю із Солхата в Бахчисарай, подалі від турецького гарнізону Кафи й османського намісника. Невдовзі султан відібрав у Кримського ханства фортецю Очаків і поставив там турецький гарнізон для додаткового контролю над ханством.

У другій чверті XVI ст. ханство переживало період нестабільності. Наступник Мехмеда Ґерая Саадет боровся із сином Мехмеда Іслямом і врешті зрікся престолу. Ханом став Сахіб Ґерай, при якому Іслям Ґерай став калгою (цей титул заступника і спадкоємця хана впровадив Менґлі Ґерай), але продовжив прагнути ханського престолу, поки не був убитий у 1537 р. Сам Сахіб Ґерай також був убитий 1551 р., коли ханом став Девлет Ґерай. Нестабільністю в Криму скористалася Московська держава, розпочавши процес поглинання держав-спадкоємців Золотої Орди. 1552 р. було захоплено Казань, 1556 р. — Астрахань, Сибірське ханство було підкорене у 1580-х рр. Девлет Ґерай разом із Османською імперією чинив затятий опір московській експансії, часом добиваючись значних успіхів (спалення Москви 1571 р.), але повернути захоплені Москвою ханства йому не вдалося, а починаючи з 1570-х рр. кримські війська повністю поглинає участь у війні з Персією, а у 1593–1606 рр. вони беруть участь у важкій війні з імперією Габсбургів (хоча за два роки до початку цієї війни хан Ґази Ґерай робить останню спробу походу на Москву, але його орда зазнає поразки під її стінами.

Наприкінці XVI ст. виникає ще одна посада в ханській ієрархії, нурадин-султан, друга після калги-султана особа у ханстві. Цю посаду створив хан Мехмед ІІ Ґерай, коли султанський уряд відмовився затвердити калгою його сина. Мехмед ІІ остерігався не даремно, бо саме калга наказав його вбити. Султанський уряд опирався спробам ханів змінити принцип наслідування від родового старшинства на передачу престолу у спадок від батька синові, бо це зменшило б ступінь контролю з боку Стамбула над ханами. Після смерті вже згаданого Ґази Ґерая султан не затвердив ханом його сина, і в Кримському ханстві почався довгий період внутрішньої нестабільності й громадянської війни, у якій взяли участь у тому числі й запорізькі козаки. Коли після низки слабких ханів на престол зійшов Іслям ІІІ Ґерай (правив у 1644–1654 рр.), Османська імперія якраз переживала період труднощів у зв’язку із довгою і на той час неуспішною війною з Венеційською Республікою (закінчилася у 1669 р. відвоюванням у Венеції острова Крит), і Іслям Ґерай міг собі дозволити проводити практично зовсім незалежну від Стамбула політику. Особливо це проявилося під час Хмельниччини, коли Кримське ханство розпочало війну проти Речі Посполитої, що мала мирну угоду з Османською імперією. Як тільки Стамбулу вдалося переламати хід війни з Венецією на свою користь, а з приходом до влади великих візирів з роду Кепрюлю посилилося й покращилося управління імперією, султанський уряд швидко відновив контроль над Кримським ханством. Перелік правителів Криму у другій половині XVII ст. та у XVIII ст. нагадує калейдоскоп: один хан змінює іншого через кілька років чи навіть рік, хани призначаються й знімаються з трону по кілька разів підряд (Селім І Ґерай правив чотири рази протягом періоду 1670–1704 рр.), стають маріонетками в руках різних угруповань татарських мурз.

Тим часом Московська держава, що згодом перетворилася на Російську імперію, розпочала невпинний тиск на Кримське ханство. І хоча Кримські походи 1687 і 1689 рр. закінчилися невдачею, а захоплення Азова 1696 р. виявилося недовготривалим після катастрофічного для російського царя Петра І Прутського походу 1711 р., знищення Кримського ханства стає одним з пріоритетів російської зовнішньої політики. Російські війська двічі вриваються у Крим у 1730-х рр. і спалюють Бахчисарай, після наступної Російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Крим фактично стає російським протекторатом, і нарешті у 1783 р. Кримське ханство було остаточно поглинене Російською імперією.

Військо Кримського ханства

Кримське ханство у XV–XVII ст. було достатньо сильним військово. Окрім Кримського півострова, під владою хана перебували великі степові землі. На заході вони сягали Очакова й Білгорода (хоча західний берег Дніпра продовжував називатися «литовським», на відміну від східного, «татарського»), на півночі досягали Іслам-кермена і Кінських вод, а на сході володіння Кримського юрта на початку XVI ст. доходили до річки Молочної, а пізніше тягнулися на Кубань та до підніж Кавказу.

Питання про загальну чисельність війська кримського хана достатньо складне, і в популярній літературі називають цифри від 15 до 100 тис. Сам кримський хан Менглі Ґерай в листі до московського великого князя Василя III від 12 вересня 1509 р. повідомляв, що ним зібрано для походу «двісті тисяч і п’ятдесят тисяч раті». Але така цифра, звичайно, сильно перебільшена. Мабуть, ближче до істини свідоцтва сучасників, що хоча й належать до пізнішого часу, але їх можна перенести й на початок XVI ст.

Наприкінці XV ст. венеціанський дипломат Йоасафат Барбаро, описуючи своє перебування у Причорномор’ї близько середини XV ст., відзначав, що кочові татари Криму можуть виставити військо в три-чотири тисячі вершників. У середині XVI ст. Михалон Литвин у своєму трактаті про Кримське ханство відзначав, що кримські татари в змозі «виставити на війну до тридцяти тисяч війська, якщо піднімуться за наказом узагалі усі, навіть незвичні до військової служби, аби лише могли сидіти на коні». Посол московського великого князя до Менглі Ґерая оцінював сили хана у двадцять п’ять тисяч.

Ще пізніше Еріх Лясота, моравський дворянин, дипломатичний представник ерцгерцога Максиміліана в Польщі, писав у своєму щоденнику, що охоплює майже всю останню чверть XVI ст., що кримський хан «виступив в похід з двома царевичами і вісімдесятьма тисячами чоловік, з яких, утім, не більше двадцяти тисяч озброєних і здібних до війни, причому в Криму залишилося більше п’ятнадцяти тисяч чоловік». Ще більші цифри наводив англієць Джайлз Флетчер, що у 1588 р. побував як англійський посол у Московській державі. Флетчер писав: «Коли йде війною сам Великий або Кримський хан, то веде він із собою величезну армію в сто чи двісті тисяч чоловік, а окремі мурзи мають орди, що складаються з десяти, двадцяти чи й сорока тисяч чоловік».

Ще через п’ятдесят років французький інженер і картограф Гійом Ле Вассер де Боплан, добре знайомий із тогочасною ситуацією в Дикому Полі, відзначав, що у війську кримського хана «вісімдесят тисяч чоловік, якщо сам він бере участь у поході; в іншому разі татарське військо сягає не більш як сорок чи п’ятдесят тисяч, і тоді головує над ними який-небудь мурза».

Є сумніви щодо вірогідності свідчень про сто- чи двохсоттисячні татарські армії. Більшість істориків вважає, що для кочовиків співвідношення кількості воїнів до всього населення у випадку тотальної мобілізації становить приблизно 1:5 (хоча треба зауважити, що деякі дослідники дотримуються думки, що пропорція має бути ближчою до 1:10). Отже, якщо вважати за правду можливість кримського хана виставити військо у вісімдесят чи сто тисяч воїнів (нехай навіть частково «незвичних до війни»), то загальне населення Кримського ханства в XVI ст. мало складатися не менш ніж із 400 тис. чол. Однак така чисельність населення Кримського ханства для цього часу є істотно завищеною. При збереженні чисто кочового способу життя власне кримський степ міг прогодувати не більше 25–30 тис. кочовиків (тому стає зрозумілим, чому кримські татари досить рано стали переходити спершу до напівосілого, а потім і до осілого способу життя і до рільництва: ресурси кримського степу не дозволяли зберігати колишній звичний кочовий спосіб життя при зростанні населення). Примітно, що ці розрахунки стикаються із згаданими вище відомостями венеційця Барбаро. Якщо ж взяти до уваги ще й степи Північного Причорномор’я й частково Північного Кавказу, то чисельність кочового населення тут зростає до приблизно 200–250 тис. Це число й можна взяти як верхню межу підвладного кримському ханові населення для більшої частини XVI та XVIІ ст. Виходячи з пропорції 1:5, татарське військо не могло перевищувати 40–50 тис. воїнів.

Треба взяти до уваги, що протягом XV — початку XVI ст. кримський хан мав суттєво менший воєнний ресурс, про що, наприклад, побічно свідчать матеріали дипломатичного листування між Кримом і Москвою. Так, улітку 1501 р., у розпал протистояння між Менглі Ґераєм і його головним супротивником, ханом Великої Орди Шах Ахметом, кримський хан зажадав від свого союзника, московського великого князя Івана III, щоб той прислав йому на допомогу десятитисячне військо. Оскільки Шах Ахмет мав під своїм проводом близько двадцяти тисяч ординців, це означає, що сам Менглі Ґерай, скоріше за все, мав менше війська і поодинці боротися з Шах Ахметом не ризикував. Таким чином, можна припустити, що на зламі XV і XVI ст. Менглі Ґерай міг розраховувати приблизно на п’ятнадцять тисяч війська, але після перемоги над Великою Ордою та інкорпорації частини волзьких татар до власного улусу його військова сила зросла до двадцяти п’яти — тридцяти тисяч воїнів. Пізніше спадкоємці Менглі Ґерая посилили військо також за рахунок встановлення своєї влади над ногайською ордою.

У татарських нападах на землі Русі майже ніколи не була залучена уся військова сила ханства, з уваги на труднощі громадження всіх загонів, що кочували по степу, а також ризику можливого розгрому війська супротивником. Сам хан із головними силами йшов у похід рідко і зазвичай не заходив далеко вглиб ворожої країни. Крім великих ханських походів (сефері), що відбувалися нечасто, були й менші походи, очолювані царевичами і мурзами, що проводилися меншими силами (чапуле). Очевидно, об’єднане військо декількох мурз, без участі самого хана, налічувало не більше п’ятнадцяти-двадцяти тисяч вершників, а частіше кілька тисяч: у 1474 р. Айдор, син Хаджи Ґерая, ходив у похід із сімома тисячами татар. Також кримські татари ходили в набіги числом по декілька сотень (беш-баш, тобто «п’ять голів»). Сефері могли принести в середньому до п’яти тисяч ясиру, чапуле здобували до трьох тисяч, а беш-баш — кілька сотень невільників. Про невелику чисельність загонів, висланих на Литву, згадують і кримські джерела. Так, наприклад, у 1493 р. Менглі Ґерай писав Івану ІІІ, що вислав п’ятсот людей «Литву воєвати». У 1494 р. він знову об’являє про відправлення двох тисяч кінних воїнів на литовські землі: саме ці сили, швидше за все, розбили польсько-литовське військо під Вишневцем того року. У 1500 р. три мурзи «у тисячу коней» воювали Волинь аж по Луцьк.

Структура кримського війська була традиційною і включала три основних компоненти: особисту гвардію хана, до якої пізніше входили як османський контингент, так і рекрутовані серед жителів Криму загони стрільців і артилерія, дружини царевичів і мурз і загальне ополчення, що скликали у разі великого походу і до якого брали чоловіків віком від 15 до 70 років. До війська також входили загони, що виставляли васали хана. Організація війська базувалася на десятковому принципі. Мобілізація війська для походу займала біля півмісяця; кожен із них брав з собою трьох коней, зброю і харчі; кожні п’ять вояків споряджали з собою один віз.

«Збираючись на війну, Хан видає наказ через своїх придворних сановників, щоб усі татари, йому підвладні, протягом трьох або, найбільш, чотирьох тижнів приготувалися до війни і запаслися провіантом на три або чотири місяці. Цей провіант зберігається в шкіряних мішках, які у шляхетних татар підвішують до коня; взагалі ж їх носять із собою. Припаси ці складаються звичайно з пшона, висушеного на вогні або товченого і підсмаженого, або меленої муки, яка потім розводиться водою і слугує іноді їжею, іноді питвом. Крім того, вживають сир і м’ясо різного роду, в тому числі й конину копчену, або в’ялену, або сушену, порізану на дрібні шматочки і очищену від кісток; в такому вигляді вони набивають нею мішки. Їжею служить також сир, молоко і рід кислого молока, яке вони особливим чином готують і вважають ласощами».

Татари були серйозним супротивником для своїх сусідів. Життя кочовиків було просте й суворе. «Ці варвари… цураються розніження й розкошів та змалку приготовляються до воєнного діла, живучі суворим життям та звикаючи до їзди верхи. Вони сидять на коні від малого й не перестають їздити до немічної старости», — писав Михалон Литвин. Ці слова перегукуються із думкою Боплана, висловленою через сто років: «Усі вони хоробрі вояки, сильні й витривалі, легко видержують утому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходять із своїх кантар, тобто двоколісних возів, вони сплять тільки під голим небом і навіть у тому віці не дістають поживи, поки не зіб’ють собі її стрілою; так татари привчають своїх дітей стріляти з лука в ціль і влучати. Коли вони доходять до двадцяти років, їх висилають на війну. Матері день-у-день купають малечу в солоній воді, щоб шкіру зробити грубшою й менше вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимі вплав».

Одяг татар мало змінився від початку XVI ст. до середини наступного. Опис Михалона Литвина: «Татари носять довгі каптани, без складок і фалдин, легкі й вигідні до їзди верхи й до бою; шапки їх білі, гостроверхі, зроблені не для оздоби; в часі бою, завдяки висоті шапок і їх блискові, татари мають вигляд величніший і грізніший для ворогів, хоч вони й не мають звичаю надягати шоломи», — мало відрізняється від Бопланового: «Одяг татар складається з короткої сорочки з бавовняної матерії, що сягає всього півстопи нижче пояса, із шароварів зі смугастого сукна або частіше з бавовняної тканини, шитої поверху; знатніші носять шитий каптан із бавовняної матерії, а поверха сукняний халат, підбитий футром лисиці або соболя, шапку з такого самого футра й сап’янові чоботи без остріг. Звичайні татари накидають на плечі баранячий кожух; у сильну спеку або в дощ одягають його шерстю наверх. Несподівана зустріч із ними на чистому полі може добре налякати, бо в такому одязі легко їх взяти за білих ведмедів, що їдуть верхи на конях; але взимі вони вивертають свої кожухи й шапки, зроблені з такого самого матеріялу, шерстю досередини».

Основною силою кримського війська була кіннота, швидка та рухлива. У степу кожен чоловік був воїном, природженим верхівцем і лучником. Військові походи були звичними для татар. Умови кочового життя з дитинства привчали степовика до труднощів, виробляли витривалість, спритність, сміливість. Ще наявні родові зв’язки цементували татарське суспільство. Авторитет хана, членів правлячого роду (царевичів) та мурз залишався достатньо високим. Слабкою стороною кримського війська була відсутність піхоти, вогнепальної зброї, насамперед гармат. Тому спроби татар штурмувати укріплені міста переважно закінчувалися невдало. Епізодичні посилки з Туреччини яничар із гарматами і рушницями не змінювали загальної ситуації. Навіть під час великого ханського походу проти Речі Посполитої у 1651 році, що закінчився битвою під Берестечком, у ханського війська було всього дві гармати (хоча гармаші були досить вправними й мало не вбили польського короля Яна Казимира).

Більшість ординців були озброєні дуже легко. «Зброя їхня складається з лука і стріл, і спис у них рідкість», — писав на початку ХVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберштайн. Далі він підкреслював, що татари ухиляються від ближнього бою, не витримуючи його, «не маючи ні щита, ані списа, ні шолома». Через кілька десятиліть після Герберштайна Михалон Литвин, наслідуючи традиції античних авторів у описі «степового варвара», ще більше загострює цю рису татарського воїна. Згідно з Михалоном Литвином, татари «споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато хто не має зброї, і навряд чи у десятого чи двадцятого з них був при собі сагайдак чи дротик, а в панцирах було їх ще менше; але одні були озброєні принаймні кістяними, інші — дерев’яними дрючками, треті — перепоясані з порожніми піхвами без зброї. Щитів та списів чи іншої подібної зброї вони зовсім не знають». Дуже схоже писав у XV ст. про озброєння суперників кримського хана, воїнів Великої Орди, інший венеційський посол Амброджьо Контарині: «Кажуть також, що в усій Орді не знайдеться і двох тисяч чоловіків, озброєних шаблями і луками; решта — то голота без жодної зброї».

Через сто років уже згадуваний Джайлз Флетчер дав дещо відмінну, хоча загалом і подібну характеристику озброєння татар: «Вони всі виїжджають на конях і не мають при собі нічого, крім лука, сагайдака зі стрілами і кривої шаблі на кшталт турецької… Деякі крім іншої зброї беруть із собою списи, схожі на рогатини, з якими ходять на ведмедів. Простий вояк не носить іншої зброї, окрім свого звичайного одягу… Але мурзи, або дворяни, наслідують туркам і в одязі, і в озброєнні». А в середині XVIІ ст. Боплан відзначав, що татари «озброєні шаблею, луком з сагайдаком, де буває 18–20 стріл, у пояса висить ніж, кремінь із кресалом, шило і 5–6 сяжнів ременю вязати бранців, яких сподіваються захопити підчас походу… Тільки найбагатші носять кольчуги, решта ж, не маючи такого предмету розкоші, йде на війну без панцирів».

Таким чином, бачимо, що всі сучасники підкреслювали надзвичайну легкість озброєння рядового татарського воїна і разом із тим прагнення знатних і багатих воїнів слідувати турецькій традиції озброєння. Очевидно, кримські татари практично відійшли від пізньоординскої військової традиції: ми не зустрічаємо нічого подібного до загонів важкоозброєних кінних латників, що були в золотоординських військ XIV та початку XV ст. Нечисленною у кримських татар була і «середня» панцирна кіннота, що була характерною для тогочасних військ Середньої й Центральної Азії. Основу війська становила легка кіннота, основною зброєю якої був лук.

Стандартний комплект озброєння рядового татарського воїна становили лук і сагайдак зі стрілами, шабля і ніж (зачіпна зброя), а для захисту використовували м’які стьобані каптани, подібні до московського тегіляя чи литовсько-руської перешиваниці, і такий самий захист голови (згадувані вже гостроверхі шапки). Знать і добірні воїни озброювалися за турецьким зразком у кольчужні чи кольчужно-плитові панцирі, металеві шоломи турецького та іранського виробництва, наручі, набедреники, наколінники і бутурлики. Знатні воїни також мали більш багату зачіпну зброю, що включала, окрім стандартних лука, шаблі і ножа чи кинджала, також легкий спис, бойовий топірець або чекан. Можливо, що в окремих випадках знатні воїни могли захищати своїх коней стьобаними попонами й металевими масками.

З огляду на кінний характер армії Кримського ханства, треба звернути увагу й на татарських коней. Сучасники в один голос хвалили їх за витривалість та пристосованість до місцевих умов. Від європейських порід коней татарські коні відрізнялися нижчим зростом, і тому вони не могли нести на собі важкоозброєного вершника. Сильних та крупних коней у татар було небагато: у 1555 р. московське військо захопило весь ханський кіш із 60 тис. коней, але тільки двісті з них було дорогими аргамаками, що коштували втричі-вчетверо дорожче за звичайного коня.

Татари були чудовими вершниками. За свідченням Боплана, вони «визначаються меткістю та сміливістю в їзді верхи, але на коні сидять невигідно, бо стремена короткі й ноги в колінах сильно зігнуті; взагалі татарин на коні скидається на малпу, що їде верхи на хорті. А проте вони чудові їздці й визначаються такою зручністю, що і в найсильнішому бігу трюхом перескакують із утомленого коня на другого, свіжого, котрого кожен тримає за поводи, втікаючи від погоні. Не почуваючи на собі їздця, вільний кінь, як-стій переходить на правий бік і біжить рівно з першим, усе готовий, щоб панові вигідно було скочити на нього, як буде треба. Такі вони привчені — служити своїм панам. А втім, це особлива порода коней, негарна й нескладна, але незвичайно витривала й невтомна, бо ж ніякий кінь не зможе пройти за раз 20 чи 30 миль (французьких) так, як ці бахмати, — так називається ця порода; в них густа грива, що спадає до землі, і такий самий довгий хвіст».

Оскільки головною метою татарських наїздів було захоплення ясиру, при тому важливо було по можливості ухилитися від прямого зіткнення з ворогом, татари велику увагу приділяли розвідці — як до початку кампанії, так і під час самого походу. «Визначивши похід на ворога, Хан обирає певне число досвідчених людей, нерідко з татар, але найчастіше з черкесів п’ятигірських, або ж із тих, які вважаються майстерних шпигунами і провідниками в інших країнах і найкраще знають місцевість, шляхи та переходи. Прибувши на кордон, вони негайно відправляються в найближчі місця і в усіх напрямках. Про все розвідують і особливо дбають про захоплення полонених. Захопивши їх, вони зараз приводять їх до Хана, який, вживши тортури, легко дізнається таким чином про стан країни, куди відправлені були шпигуни».

Наїзди на Русь часто відбувалися взимку, коли населення краю не могло легко розпорошитися по сховах за межами поселень. Для походу вибирали зазвичай сніжну зиму: татарські коні не мали підков, і змерзлий ґрунт, не вкритий снігом, міг попсувати їм копита.

Згідно з Бопланом, орда виходила в похід великим військом. Перед походом відбувався в Криму перегляд війська. Через Дніпро й інші ріки татари переходили вплав, і то особливим способом. Татарські коні були привчені перепливати великі простори — татарин плив поруч із конем, тримаючись лівою рукою поводів і гриви коня, а правою веслуючи; сідло, одяг і зброю складав на оберемок трощі, прив’язаний до конячого хвоста. Степ татари проходили вже встановленими шляхами, що вели вододілами, минаючи всякі річки.

Боплан описує похід 80-тисячної (тобто очолюваної самим ханом; кількість, беручи до уваги попереднє обговорення оцінок мобілізаційної потужності Кримського ханства, перебільшена; крім того, треба взяти до уваги, що сам Боплан ніколи не був свідком такого ханського походу-сефері) орди однією величезною колоною: татари йдуть широким фронтом, по 100 вершників в одному ряді, тобто 300 коней, бо кожний татарин вів по два вільні коні, щоб як що до чого їх змінювати. У глибину таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней; коли ряди йшли тісно, то така армія займала від 10 до 15 км, а то й більше. «Це дивовижа для того, хто бачить це вперше, бо 80 тис. вершників має більш ніж 200 тис. коней, які вкривають степ густіше, ніж дерева у лісі… Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається, росте й росте все більше і водночас ізближається і наводить страх і на найвідважніших». Татари просувалися вперед дуже швидко, але щогодини давали коням короткий відпочинок.

У віддалі двох-трьох миль від ворожого кордону орда зупинялася у зручному та безпечному місці й тут відпочивала два або три дні. Тут татари готувалися до бойових дій, і командувачі «ділять [орду] на три загони, дві третини мають складати один корпус, третина ж розділена на два загони, з яких кожен утворює крило, тобто правий і лівий фланги».

Після цього головний корпус рухався щільною масою разом зі своїми фланговими загонами поволі, але безупинно, причому і вдень і вночі, даючи коням не більш ніж одну годину для того, щоб поїсти, і не заподіюючи ніяких спустошень в краю, аж поки не заглибиться у ворожі терени на декілька десятків, а іноді навіть і сотень кілометрів: «всіх поселян, що зустрічаються на шляху, під страхом покарання смертю Хан наказує вбивати, для того щоб полонені не могли як-небудь втекти від татар до своїх і повідомити їх про кількість ворожого війська. Тільки жінок і дітей не вбивають і не ловлять, і не чіпають ніякого добра, для того щоб ним не обтяжити війська і тим не уповільнити походу». Після цього татари зупинялися і укладали кіш. Від головного корпусу висилали вже згадані крила, на відстань вісім-дванадцять миль. Кожне крило, що могло становити до 8—10 тис. чол., теж поділялося на десять чи більше загонів по 500–600 татар, і вони розбігалися на всі сторони. Такі загони нападали на села, оточуючи їх, встановлюючи з усіх боків наглядові пости. До обов’язку таких постів входило розведення і підтримка великих вогнищ для освітлення терену вночі, щоб можна було захопити якомога більшу кількість люду, що думав сховатися від татар уночі. Такий «експедиційний відділ» проводив грабунок місцевості протягом семи-восьми днів, у всякому разі не менше трьох днів.

На місце тих загонів, що повернулися до коша, виходили два нові 10-тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш повертався назад у кримські степи, вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися іншими околицями; як слід по такому поході залишалася широка витоптана смуга, вже згадуваний не раз «татарський шлях». Були три головні шляхи: Чорний — між Дніпром та Південним Бугом, Кучманський — між Південним Бугом і Дністром та Муравський — між Дніпром та Дінцем. З гирла Дунаю вів до Галичини Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головні шляхи мали багато другорядних відгалужень та переходів.

На відміну від зимових наїздів, у походи влітку орда йшла кількома колонами. Татарське військо вирушало в похід, поділяючись на колони по 6–6,5 тис. воїнів у кожній, яку очолював ага. При цьому загальна кількість війська була, як уже згадувалося, тісно пов’язана з посадою головнокомандувача. Так, кримський хан вирушав із військом, яке поділялося на дванадцять колон. Калга-султан мав військо, поділене на вісім колон, нуреддін-султан — на шість колон, ханський візир, вільні султани, прибережні аги командували військами, що йшли поділеними на 5 колон.

Наїзд проводився із максимально можливою швидкістю: татари прагнули заскочити супротивника зненацька, щоб він не зміг наздогнати татар під час відступу, щоб відбити здобич і полонених. Вийшовши в степу, татари ділилися на безліч дрібних загонів, які розходилися на всі боки по краю. При дальшому просуванні татарські загони ділилися все більше, зменшуючись до десятка вершників, причому ці менші загони в степу просувалися так, щоб не зустрічатися один з одним до певного моменту: за словами Боплана, татари «знають степ так само добре, як лоцмани — морські гавані».

Уздовж свого шляху татари залишали невеликі загони-сторожі: «У різних місцях вони залишають вартові пости, які складають начебто більш-менш значні резерви. Коли перша із цих сторож помітить ворога, то вона починає поспішно відступати, намагаючись таким чином навести ворога на загін, що перебуває у засідці, але якщо вороже військо велике, тоді вони з надзвичайним поспіхом біжать до свого головного війська».

Дехто з сучасних дослідників — апологетів Кримського ханства висловлює думку, що, коли здобич було узято, татари проявляли про неї своєрідну турботу, «що природно», наводячи при цьому свідчення XVІІІ ст., що належало де Тотту: «п’ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і з 20 волів — звичайна здобич однієї людини — його мало утрудняє. Головки дітей виглядають з мішка, підвішеного до луки сідла; молода дівчина сидить попереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати — на крупі коня, батько — на одному із запасних коней, син — на іншому; вівці й корови — попереду, і все це рухається і не розбігається під пильним поглядом пастиря. Йому нічого не варто зібрати своє стадо, направляти його, піклуватися про його продовольство, самому йти пішки, щоб полегшити своїх рабів». Але така ідилічна картина суперечить свідченню з XVІ ст.: «Положення полонених у татар дуже сумне, бо їх мучать голодом, наготою, а простого звання людей сильно б’ють батогами так, що нещасні самі бажають собі смерті. Багато хто з них під впливом такого поводження з ними татар і по дурості кажуть, начебто вони є шляхетного походження і що у них є знатні друзі й багаті родичі й обіцяють їм величезний і неймовірний викуп; але татари, цей варварський, безбожний, жадібний, голодний і жорстокий народ, бажаючи збільшити з кожним днем кількість викупу всякого роду обманами і муками, забиває їх у кайдани і мститься їм ще з більшою жорстокістю».

Татари нерадо ставали до відкритого бою з ворогом, бо їхнє легке озброєння не дуже було до того придатне. Кримський хан, дізнавшись від шпигунів про місце знаходження значного ворожого війська, «ніколи не вступає у відкриту битву, але обережно і повільно посувається з військом; якщо переконається, що у ворога сильний і численний загін, то повертає трохи вбік, в місця більш населені, але безпечні, і, з незвичайною швидкістю спустошивши їх мечем і вогнем, стрімко захоплює здобич і йде до своїх кордонів. Якщо ж після цього бачить, що супротивник не може його переслідувати, то в колишньому порядку, але обережно іде з військом до самих своїх володінь».

Однак якщо кримські воєначальники відчували, що перевага на їхньому боці, місцевість сприяє діям їхньої легкої кінноти і є високі шанси на перемогу (або ж супротивник примушував їх прийняти бій), вони наважувалися на бій. Однак і тут вони прагнули діяти так, щоб із найбільшою ефективністю використовувати свої головні козирі — швидкість, маневр і масовану стрільбу з лука. Як писав Герберштайн, татари «дуже сміливо вступають у битву з ворогом… це, одначе, буває недовго: вони вдаються до удаваної втечі і, дочекавшись зручної миті, пускають стріли у своїх переслідувачів, потім, раптово повернувши коней, знову вдаряють на розстроєні лави ворогів. Коли їм доводиться битися у відкритому полі та ворог є на відстані польоту списи, то вони вступають в битву не стрункими рядами, а кружляють навколо ворожого війська, охоплюючи його з усіх боків, щоб точніше і вільніше метати в нього снаряди. Вони наступають і віддаляються в дивовижному порядку… Цей рід битви за своєю подібністю з танцями називається у них танцем».

Татарське військо було надзвичайно дисципліноване: сучасник відзначає, що татари «надзвичайно швидко вміють шикувати свої ряди і пересувати їх, ці ескадрони такою мірою привчені слухатися не лише наказів своїх начальників, але досить одного помаху булавою або навіть змаху руки, щоб привести в порядок розпорошених» татарських вершників.

Треба відзначити, що так само, як і в комплексі озброєння, тактика війська Кримського ханства відійшла від ординського моделі XIV — початку XV ст. Зміни були серйозними й стосувалися перш за все «малюнка» самого бою. Було відкинуто традиційну схему дій кочової кінноти на полі бою, що включала в себе три основні фази — стрілецький бій із луків, тарановий удар важкої і середньої кінноти «в списи» і, нарешті, добивання знесеного та змушеного до утечі супротивника холодною зброєю. Ця схема не працювала, тому що змінився комплекс озброєння кримських татар. У кращому разі з трьох фаз залишилося тільки дві, перша і остання. Та й сама татарська кіннота, швидше за все, діяла на полі бою в змішаних бойових порядках — перший ряд бойового шикування займали краще озброєні й захищені воїни, а інші татари ставали за ними.

Разом із тим під впливом турків кримські татари в другій чверті XVI ст. взяли на озброєння класичний османський «Дестур-і-Румі» — бойове шикування, ядром якого був «зарбузан арабалари», тобто табір із возів, оснащених легкою артилерією (фальконетами-зарбузан), усередині якого знаходилися стрільці-тюфенгчі (як османські яничари, так і набрані з числа підданих кримського хана). Не виключено, що цей крок було зроблено під впливом тяжкої поразки, якої зазнали кримські татари від ногаїв у 1523 р.

Окрім стрільців, у центрі такого варіанту татарського бойового шикування була особиста ханська гвардія, «загін із кількох тисяч хоробрих і кращих воїнів». При ханському загоні завжди був прапор, зроблений з білого кінського хвоста, прикріпленого до довгої палиці, і «шовкове турецьке зелене з червоним знамено».

Військова майстерність дала Кримському ханству змогу одержати кілька важливих перемог, таких як під час походу на черкесів 1545 р., проти Астраханського ханства 1546 р., а також при відсічі наїзду ногаїв на Крим 1548 р. (в результаті цих перемог Ногайська орда перейшла під владу кримського хана). Володіння вогнепальною зброєю давало кримським татарам безперечні переваги над тими своїми супротивниками, що намагалися битися за старим зразком.

Треба, одначе, відзначити, що під час грабіжницьких наїздів на землі Литви, Польщі чи Москви «зарбузан арабалари» не вживався, бо не відповідав меті таких походів. Тому повідомлення європейців кінця XVI чи XVIІ ст. мало відрізнятися від опису Герберштайна.

Француз де Віженер писав: «Вони ніколи не використовують списів, а тому не стрічають ворога віч-у-віч, суцільною лавою й у бойовому шикуванні, а тільки раз-у-раз нападають і відступають. Нараз завзято й нестримно нападають на ворога, а потім так само нагло кидаються навтьоки. Зараз опісля вони знову шикують свої лави і намагаються якомога тісніше оточити й замкнути ворога; але залишають усе ж таки вільний прохід для тих, що далі непокоять ворогів своїми атаками. При всьому цьому зберігають якнайкращий лад, і до цього зводиться їх воєнне мистецтво й дисципліна. Але, коли раз поталанить спинити або збентежити їхні ряди, то вони вже ніяк не можуть упорядкуватися й біжать стрімголов». У такій боротьбі татари проявлялися першорядними лучниками: Боплан писав, що, «утікаючи, повертаються й на повний розгін випускають стрілу з лука так влучно, що ніколи не схиблять на віддалі від 60 до 100 кроків».

У цих уривках (а також у вищевказаній цитаті з Герберштайна) видно найбільш характерні тактичні прийоми татар: ухилення від рукопашного бою, прагнення вразити супротивника на дистанції й змішати його шикування, обсипаючи стрілами. Якщо ж смертельний «танець» не досягав успіху, татарські вершники негайно відступали, вражаючи супротивника знаменитим «скіфським пострілом», та улучивши момент, коли ворог, захоплений переслідуванням, втрачав порядок, переходили в контратаку. Для того щоб маневрувати описаним вище способом на полі бою, своєчасно атакувати, а потім відкочуватися назад, перешиковуватися і знову атакувати, і так кілька разів поспіль, необхідні були неабиякий вишкіл і дисципліна як рядових воїнів, так і воєначальників, починаючи з десятників. Дисциплінованість татар та готовність підкорятися наказам своїх начальників підкреслювали багато сучасників.

Але не тільки залізна дисципліна перетворювала татар у небезпечних супротивників. Вони не знали регулярного військового навчання і муштри, що в цей час поступово впроваджувалися в європейських арміях. Однак відсутність останніх більш ніж компенсувалася великим досвідом здійснення регулярних набігів і втягнення як рядових татарських воїнів, так і командного складу у війну. Саме завдяки цій звичці до війни та доведеному до автоматизму виконанню відточених стандартних прийомів згладжувалося те, що Клаузевіц називав «загальним тертям», тобто непритертістю в роботі різних частин військового механізму.

Сила татар як супротивника була не в їхній чисельності (хоча різні автори свідчать, що татари взагалі намагалися уникати бою, поки не переважали супротивника вдесятеро). Сила татар була у відпрацьованій до досконалості тактиці, в бездоганному знанні місцевості й навичках пересування, маскування і ведення бою в непростих умовах степу.

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм 1482 р.

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат 1480 р. спробував відновити контроль над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці, аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы… послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об’єкт грабіжницьких виправ, при тому, з московської точки зору, додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний московський кордон. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».

Наприкінці серпня 1482 р. Менглі Ґерай поступився вимогам послів московського великого князя і вирушив походом на Київ. Зберіглося кілька літописних оповідей про цю подію, завдяки яким можна відтворити її в деталях. Напад на Київ стався 1 вересня, на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відрахунок нового року. Один із літописців — найвірогідніше, очевидець, — зазначає, що київський воєвода Іван Ходкевич отримав звістку про наближення ворога за чотири дні до появи татар на околицях міста, але цих кількох днів було замало, щоб як слід організувати його оборону. «Ібo град», під захист міських укріплень, «збегошася многие люди». У київському замку сховався печерський ігумен з усіма монастирськими старцями та скарбницею.

«И прийде царь [Менглі Ґерай] под град на день Семена Лєтопроводца, в первый час дни, изряди полки и приступи ко граду, и обступи град вокруг. И Божим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша люди все и казны. И мало [было] тех, кои из града выбегоша, [но] и тех поимаша; а посад пожгоша и Ближние села».

Старий київський замок був слабо підготовлений до оборони, тому 1 вересня 1482 р. татари взяли укріплення, запалили місто, пограбували церкви, і забрали в неволю багато людей: Менглі Ґерай «полону бесчисленно взял».

У полон до татар потрапив навіть київський воєвода Іван Хоткевич з усією родиною. Сам він і його дочка померли в татарській неволі; дружину й сина воєводи разом із католицьким єпископом Києва, священниками та невідомим числом бранців згодом було викуплено з татарського полону. Ігумен Києво-Печерської Лаври розділив долю Івана Хоткевича; сам монастир було пограбовано; рятуючись від ворога, деякі з ченців «бежали в печеру и задохшася».

Менглі Ґерай «учиниша пусту» Київську землю й «пленив руских порубежных городов 11» аж по Житомир (оборонитися від татар змогли лише Канів і Черкаси). На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань перед Московським князівством він надіслав у дар Іванові III золоті потир і дискос із пограбованої татарами церкви Святої Софії.

Пам’ять про розграбування Києва Менглі Ґераєм зберегли не тільки літописи. У синодику Києво-Печерського монастиря, відновленого невдовзі після погрому, згадується, що попередній «изгорел пленением киевским безбожного царя Менкирєя ис погаными агаряны; тогда и сию Божественную церковь опустошнша, и все святые книги и иконы пожгоша. Мы ж [печерські ченці] по днех неколких из их поганства исшедше и паки начахом имена писати, их же помняще, еже сперва написаны быше».

Цей погром давньої столиці справив величезне враження у південноруських воєводствах і в цілому у Великому князівстві Литовському. Київський замок почали відбудовувати під проводом троцького воєводи Богдана Андрієвича. До праці позганяли все селянство з наддніпрянських волостей так, що при будові працювало 20 тис. сокир. Великий князь Казимир спершу проголосив на Крим загальний похід із цілої держави. До Київщини було начебто вислано 40 тис. війська, хоча військо прибуло запізно для протидії татарам. Вдарити ж на Крим Казимир не наважився.

Хоча великий князь подовжував покладати надії на можливість налагодження стосунків з Кримом, розорення Києва стало знаковою подією, після якої почалося тридцять років систематичних безперервних походів кримських татар на Велике князівство Литовське і на королівство Польське.

Після невдалого турецького походу на Астрахань 1569 р. кримський хан Девлет Ґерай вирішив розпочати переговори з Московською державою про відновлення угоди про мир і військовий союз, яка існувала в часи Менглі Ґерая. Протягом 1570 р. переговори не досягли мети, і Девлет Ґерай поставив московському цареві ультиматум: мирна угода або війна. Царський уряд вирішив, що недавні зусилля щодо укріплення південного кордону Московської держави повинні забезпечити захист від нового кримського набігу, і не згодився із мирними умовами, запропонованими ханом. Навесні 1571 р. Девлет Ґерай вирушив на Москву зі всім своїм військом. Сорокатисячна кримська армія складалася з кримських татар, ногайців Великої і Малої Ногайських орд і невеликих контингентів з Північного Кавказу, в тому числі кабардинців, яких очолював князь Темрюк, батько московського опричного воєводи Михайла Черкаського та другої дружини царя Івана Марії Черкаської. Окрім кінноти, під командою Девлет Ґерая були також невеликі відділи піхоти й артилерія.

Михайло Черкаський був одним із воєвод опричних полків, що підійшли до Серпухова на підтримку шеститисячного московського війська, що мало обороняти рубіж ріки Оки від татар. Головним командувачем війська був князь Іван Бєльський, але фактично головував присутній при своєму війську цар Іван. Коли йому донесли, що один із ханських загонів очолює батько Михайла Черкаського, цар наказав стратити князя, деморалізувавши військо.

Цар розраховував, що татари спробують форсувати Оку поблизу Серпухова, але місцеві дворяни, неприязно настроєні щодо царя через його здирства, показали ханові шлях в обхід московського війська. Орда обійшла верхів’я Оки із заходу, пройшла Козельськ, переправилася через річку Угру і вийшла в тил московському війську. Девлет Ґерай із головними силами пішов просто на Москву, а частина орди вдарила на ворога коло Серпухова, розгромивши опричний полк Якова Волинського. Цар Іван з опричниками утік в Ростов, а воєвода Іван Бєльський із військом, що залишилося, поспішив на захист своєї столиці. Він встиг випередити хана лише на один день і вирішив, що його військо зможе краще відбити татар від Москви. Стотисячне місто також прийняло десятки тисяч втікачів із зайнятих татарами околиць.

Наступного дня, 24 травня 1571 р., Девлет Ґерай з ордою підійшов до Москви, ставши табором в селі Коломенському. Він вирішив не штурмувати місто, замість того татари пограбували московські передмістя та підпалили їх. Вогонь швидко перекинувся за фортечні стіни в саму Москву. Серед москвичів здійнялася паніка, вони кинулися тікати до північних воріт, де татар не було. Багатьох було затоптано чи задушено в тісняві. Ще більше загинуло від вогню чи задихнулося від диму пожежі. Вибух порохових складів у Китай-Городі й Кремлі зруйнував кремлівські мури біля Фролівських воріт (на місці сучасних Спаських і Червоної площі). У вогні загинув воєвода Іван Бєльський зі всім своїм військом, від якого уціліло лише 300 чол. Митрополит і вище духовенство вціліли під захистом товстих мурів Успенського собору.

Це був найбільший тріумф татар над Москвою від 1408 р., коли її спалив емір Едіґей, переможець литвинів на Ворсклі 1399 р. Девлет Ґерай з того часу став знаний як Тахт Алґан, чи «Здобуватель столиць». Від спаленої Москви орда повернула на Каширу і Рязань, привізши у Крим шістдесят тисяч ясиру. Удар по престижу царя Івана був настільки сильний, що навіть через десять днів після спалення Москви його придворні боялися повідомити йому цю новину.

У червні 1571 р. Девлет Ґерай послав листа цареві Івану, вимагаючи повернення Казані й Астрахані Кримському ханству. Цар погодився, але за умови укладення мирної угоди між Кримом і Москвою. Але хан, окрилений своєю перемогою, вже мріяв про відновлення татарського сюзеренітету над Москвою і став готуватися до нового походу на Москву.

Московські воєводи зробили висновки з катастрофи 1571 р. Восени були випалені вщент степи вздовж татарського шляху, щоб позбавити татарських коней паші. Посилювали стіни фортець на північному березі Оки, що знову була головним рубежем московської оборони. Серпухов, Калуга й Коломна були з’єднані між собою огорожею заввишки до 1,2 м. Ці укріплені позиції боронили 30–40 тис. війська, у тому числі 12 тис. дворянської кінноти, 2035 стрільців і 3800 козаків. Командував військом князь Михайло Воротинський, що із 8225 війська та більшою частиною гармат стояв у таборі, оточеному гуляй-городом (пересувними укріпленнями) завдовжки в кілька кілометрів поблизу Коломни. 3590 бійців полку правої руки під командуванням князя Микити Одоєвського стояли у місті Таруса. Воєвода князь Андрій Рєпнін командував полком лівої руки (1650 війська) на річці Лопасні. Сторожовий полк воєводи князя Івана Шуйського стояв у Каширі. Шлях, яким Девлет Ґерай пішов на Москву у 1571 р., блокувало 4475 війська передового полку князя Дмитра Хворостиніна.

Їм протистояло 40–50 тис. татар Кримської, Великої й Малої Ногайської орд, з піхотою та артилерією. 26 липня 1572 р. татари спробували форсувати Оку біля Серпухова, але були відбиті московським сторожовим полком. У ніч з 27 на 28 липня ногаї Тенріберди-мурзи розбили 200 дворянської кінноти коло Сенькіного броду, форсували Оку й пішли на північ. За ними пішов татарський авангард Дівія-мурзи. Передовий полк князя Хворостиніна атакував татар, але був розбитий. Така ж доля спіткала полк правої руки князя Одоєвського над річкою Нарою. Незабаром головні сили орди опинилися в тилу московського війська і рушили прискореним маршем на Москву. Сильним ар’єргардом орди, що прикривав її від ворога, командували сини Девлет Ґерая.

28 липня 1572 р. біля села Молоді (45 км на південь від Москви) передовий полк князя Хворостиніна наздогнав і атакував ординський ар’єргард, розбив його і дістався майже ставки хана. Девлет Ґерай кинув на ворога 12 тис. добірних татарських і ногайських бійців, але тут до поля бою надійшли головні московські сили князя Михайла Воротинського. Московське військо швидко виставило гуляй-город і почало під його захистом обстрілювати татар з гармат і рушниць. Коли дві тисячі татар і ногайців, переслідуючи таке саме число кінноти Воротинського, підійшли надто близько до гуляй-города, потрапили під вогонь і зазнали значних втрат, хан був змушений зупинити наступ і вивести свої загони з бою. Очевидно, неможливо було продовжувати марш на Москву (що з минулого року була відбудована, заселена наново людьми з інших міст Московського царства й зміцнена сильним гарнізоном), маючи в тилу московське військо. Атака на московську столицю відкладалася до розгрому війська князя Воротинського.

Хан розбив свій табір на річці Пахрі за 30 км від Москви. 29 липня 1572 р. минуло в очікуванні московського наступу, але князь Воротинський також вичікував та готував оборонну позицію. Великий полк став на горбі під прикриттям гуляй-города, який було додатково посилено викопаним перед ним ровом. Інші полки стали на його крилах. Попереду, за річкою Рожай, стало 3 тис. стрільців.

30 липня 1572 р. татари почали атаку. Стрільців було швидко винищено, але в атаці на гуляй-город татари зазнали великих втрат. Загинув ногайський ватажок Тенріберди-мурза і ще три мурзи, а командувач татарського авангарду Дівій-мурза потрапив у московський полон під час однієї з контратак великого полку.

Незважаючи на цю невдачу, хан міг розраховувати на успіх у подальших боях. Московське військо також зазнало великих втрат і було змушене сховатися за мурами гуляй-города. Татари відрізали ворога від річки Рожай, захопили московський обоз із запасами живності, і скупчене в тісняві мобільних укріплень московське військо страждало від спраги, голоду й нестачі паші для коней. Московські дворяни почали потроху різати своїх коней. Ще кілька днів блокади — і князеві Воротинському залишилося б лише здатися.

Воротинського врятував випадок. Командувач московського гарнізону воєвода Юрій Токмаков послав листа князеві Михайлу лист, повідомляючи, що на допомогу йому йде з Лівонії з 40-тисячним військом данський принц Маґнус (що був на службі царя Івана). Це була неправда з метою підтримати бойовий дух блокованого війська, але звістка ця до Воротинського так і не дійшла. Натомість, татари перехопили московського гінця й доправили листа ханові. Девлет Ґерай вирішив, що треба неодмінно розбити військо Воротинського до підходу сил Маґнуса, бо про тяжкий стан ворога всередині гуляй-города йому було невідомо.

2 серпня 1572 р. орда пішла на штурм гуляй-города. Не ясно, чому хан не використав свою артилерію (про її участь не згадується), — можливо, ханські гармаші витратили свої набої в попередніх боях з московськими загонами. Тому татарам залишалося лише намагатися руками повалити щити гуляй-города, що їм не вдалося. Атаки тривали весь день, із великими втратами серед ординців. Надвечір князь Воротинський вивів частину кінноти з табору під прикриттям яру в тил татарам. Одночасно з ударом в тил з гуляй-города ударили на татар загони під проводом князя Дмитра Хворостиніна. Стомлені цілоденним боєм ординці не витримали й побігли, переслідувані московською кіннотою. Це був розгром.

Поразка під Молодями перекреслила плани Девлет Ґерая звільнити від московського поневолення Казань і Астрахань. Походи на Московське царство продовжилися в 1573, 1574, 1576 рр., спустошуючи московські землі, але вже не загрожуючи самому існуванню Московського царства.

Наприкінці XV ст. українські землі, в першу частину та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі, яке характеризувалися наявністю постійної небезпеки нападу з боку Кримського ханату й Оттоманської Порти. У цьому випадку не йшлося про поодинокі вторгнення, це була системна стратегія, направлена на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочовищ. Причина полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійних гарнізонів. До того ж дана стратегія підпитувалася ще й економічним фактором, а саме захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Таким чином, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був не можливий. Ситуацію найкраще характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти на те, що є мир з татарами чи нема, вони все одно на коні.

Отже, Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку — це Великий кордон, життя на якому не знало миру, де кожну хвилину козак мав бути готовим до нападу кочовика. З іншого — відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, утруднювали створення постійної госпітальної служби та ін. Усе це вплинуло на вольові й професійні якості українського вояка, стимулювало його віру в свої сили і в силу товариства.

В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка — універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність скрізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. В основі військової воєнної діяльності козацтва на кордоні лежали:

1. захист України від вторгнення турецько-татарських військ;

2. напади на території Османської імперії та її васалів;

3. визвольна боротьба українського народу.

Первинною структурою козацького війська була ватага. Уже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. При перших походах козаків джерела повідомляють про це загалом. Але вже за 1533 р. ми маємо чи не першу згадку про окремі козацькі загони з ватажками на чолі. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів і ватаг, поступово змінювалася і ускладнювалася їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки. З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці — полки. Уже на кінець XVI ст. бачимо чітку структуру війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники й десятники. Усі посади були виборними. Маючи на перший погляд нечисленний старшинській склад (у нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чол. 28 становили командний і спеціальний склад), козаки володіли іншими внутрішніми важелями управління і нагляду за порядком під час бою, а саме апаратом товаришів. Товариш — старий козак, ветеран, становив кістяк десятку. Саме він був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і, відповідно, збільшувало мобільність пересічного вояка.

Паралельно запорожцям з 1580-х рр. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою воєнної організації останнього було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не тільки тактичну, а й адміністративну роль. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли воно було поділено на шість полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків і сотень ніколи не була сталою.

Чисельність українського козацтва зростала протягом усього XVI ст., але все ж не встигала за поголосками, які сучасники розносили по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Останній розраховував завербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2–3 тис. чол. У першій чверті XVII ст. внаслідок ряду внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Як наслідок, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо. Це найбільший військовий контингент козацької доби до Національної революції. Уже в 1620—1630-х рр. козацькі війська зменшуються з 37 тис. (разом із селянами) у Трясила, до 6–8 тис. у Острянина.

Як відомо, військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було виключенням і козацтво. Виходячи з того, що невиконання наказу, погане виконання службових відносин, низький моральний дух кожного окремого вояка можуть призвести до тяжких наслідків для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть чи побиття киями. Але було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія. Суть її була в тому, що козацтво обороняє християнську віру від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів — захист православ’я — додавалася ще й національна ідея — звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Узагалі, підсумовуючи, можна визначити три основні кити, на які спиралася дисципліна: карність, ідеологія й засудження товариства.

Переходячи до розгляду козацької піхоти, кінноти, артилерії й флоту, слід одразу зауважити, що українське козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тому правильно буде говорити про спосіб бою. Це не відкидає факту існування серед козаків спеціалістів з якогось окремого виду бою чи взагалі ведення війни (на сущі чи воді). Проте такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому.

Козацтво виникло і розвивалося в тому регіоні, де з давніх часів панував вершник. Татари, турки, поляки, росіяни — усі ці народи мали численну і потужну кінноту. Козацтво через свою нечисленність й економічні чинники не мало такої можливості. Це змушувало його виробляти власні бойові прийоми. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного рушнично-артилерійського вогню. При такому підході до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу на вояків, озброєних стрілецькою і холодною зброєю. У Європі частка озброєних виключно холодною зброєю вояків (копійники, латники, алебардники тощо) складала від 2/3 на початку XVI ст. до 1/1 у першій половині XVII ст. До Тридцятирічної війни (1618–1648) піхотинців-стрільців (аркебузери, мушкетери) вважали допоміжними частинами, що забезпечували наступ латників. Саме їхній удар у поєднанні з важкою кіннотою вирішував долю битви. Задля взаємодії та координації дій стрільців і латників у Європі були змушені розробляти складні бойові порядки. Крім того, армії формувалися з найманців різних національностей. Усе це призвело до появи муштри. Фактично вояк перетворювався на бездумний гвинтик досить складної і неповороткої військової машини — з цього випливали іспанські, нідерландські й шведські бойові порядки.

Щодо козацтва, то питання визначення його бойових порядків залишається складним. У джерелах, що описують козацьку піхоту в бою, звертають увагу на її вогневу міць. Заряджання вогнепальної зброї було досить довгим. Тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. У XVI ст. в Європі стрілки шикувалися в десять рядів, у XVII ст. стрій зменшився до шести. Загальним було те, що кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу організовано, але її якість залишалася низькою. До того ж загибель командного складу приводила до руйнування строю. Для козацтва, де цінувалася самостійність вояка в межах його підрозділу, розроблення такої щільної, як у сусідів, системи команд і чітко визначеного шикування не було потрібним, тому глибина строю залежала від швидкості заряджання кожного окремого вояка. Кожен козак у справі заряджання й прицілювання був самостійний і не відволікався на старшину, тому швидкість та якість його стрільби була досить високою. Напевно, кількість шеренг не була сталою, а залежала від уміння бійців. У битві на Куруківському озері козацька піхота шикувалася взагалі в дві шеренги. Ще одним способом виведення максимальної кількості стрілків на постріл було те, що козаки, окрім загальноєвропейських способів стрільби стоячи і з коліна, часто вели вогонь лежачи. Технічний рівень тогочасної вогнепальної зброї не давав можливості козакам нарівні битися з кіннотою на відкритому місці, тож українська піхота намагалася нав’язати противнику бій або на важкодоступній місцевості, або прикривалася укріпленнями. Значно меншою мірою як у XVI ст., так і в першій половині XVII ст. козацтво продовжує використовувати лук. Цей, на першій погляд, анахронізм мав практичне значення. Лук був набагато швидкострільнішим за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання зброї.

З легкої руки Боплана склалася думка про невисокі бойові якості козацької кінноти. Але аналіз битв, у яких брали участь козацькі вершники, наштовхує на суперечливі висновки. Козацтво у своїй більшості не мало економічних можливостей для утримання великої кількості бойових коней. Якщо шляхта Речі Посполитої на війні використовувала коней, які коштували від 200 до 1500 злотих, то козацький бахмат цінувався на 2–4 злотих. До того ж бойового коня мало придбати, його ще треба утримувати. А козакам доводилося воювати на тому, на чому вони працювали в господарстві. Нерідко траплялися випадки, коли табуни запорожців захоплювали кримці. Красномовним прикладом, у якому стані іноді перебував кінний склад запорожців, є бій під Лубнами 1638 р. Тоді Я. Острянин, аби зупинити наступ польської кінноти, наказав випрягти з возів коней (!) і, посадивши на них вояків, кинув у бій. Тому, розглядаючи козацьку кінноту, треба одразу зазначити, що за типом вона належала до легкої з відповідними завданнями: розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток тощо. І з цими завданнями, як показує історія, вона справлялася належним чином. Повертаючись до подій під Лубнами, треба зауважити, козакам вдалося затримати поляків на кілька годин (!). Стандартного місця в бойових порядках війська у кінноти не було. Висока рухливість дозволяла маневрувати нею під час бою. Під час атаки на ворога застосовувалася лава — наступ півколом, що давало можливість вести бойові дії проти ворога не лише з фронту, а й охоплювали його з флангів і навіть заходити в тил. «В грізні лави бойові лицарів шикує», — писав сучасник. Атака часто супроводжувалася гучним криком з метою налякати ворога і підбадьорити себе. У ситуації, коли кіннота не мала можливості для самостійної перемоги над противником, вона відступала під захист піхоти, виводячи ворога під вогонь. Узагалі, козацькій кінноті була притаманна швидкість, витривалість, агресивність, багатофункціональність (мається на увазі вищезазначена універсальність козака). Ці якості були достойно оцінені відомими полководцями Європи, в тому числі такими, як Густав Адольф, Альбрехт Валенштейн та ін. Вони буквально не шкодували грошей і сил, аби залучити на свою службу якнайбільше козаків. Та й однією з причин, що призвели до поразки повстань 1637–1638 рр., була наявність у польському війську козацької кінноти реєстровиків.

Про місце артилерії у війську свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. Лясота відзначає, що козаки погоджувалися вирушити в далекий похід тільки за наявності артилерії. Чисельність гармат у козацькому війську не була високою. Зазвичай їх було два-три десятки. При стрільбі використовувалися кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. Сучасники відзначали, що козацтво, маючи добру артилерію, має і вправних гармашів.

Ознакою козацтва була вправність у саперній справі. Козак діяв шанцевим інструментом не гірше, ніж зброєю. Уміння швидко і якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважні сили ворога, питанням життя і смерті. У перші десятиріччя існування козацтва використовувані ним укріплення мало чим відрізнялися від фортифікації українських прикордонних міст: вали, дерев’яні башти і стіни (заборола чи частокіл). Але в справі вдосконалення козацтво ніколи не зупинялося. Уже на Солониці 1596 р. бачимо сильну систему нездоланних для польського війська валів і ровів. А 1638 р. рівень козацької фортифікації настільки вразив польських інженерів, що вони не стримували свого захоплення.

Табір і козацтво сучасники вважали за одне неподільне ціле. Сам собою табір як укріплення з возів відомий з давніх часів. Він був на озброєнні всіх українських сусідів — поляків, турок, росіян, татар тощо. Шевальє писав про зручність степу для функціонування табору на противагу важкодоступного ландшафту Європи. Унікальність же козацького табору якраз і полягала в його багатофункціональності, мобільності, живучості й, відповідно, ефективності.

Наприкінці XV ст. кримський хан Менглі Ґерай І скаржився на українських соляників, які вільно приходили на його землі. 1522 р. Мухаммед Ґерай І вже називає їх козаками. Сучасники описували їхні валки як великі табори.

По суті військовий табір є багатофункціональною інженерною спорудою, оскільки це і засіб пересування, і перевезення зброї, амуніції, їжі тощо, і надійне місце відпочинку, і необхідний захист під час бою. Якщо римські легіонери при кожній стоянці будували земляні укріплення, то козацтву достатньо було оточити себе возами і з’єднати їх мотузками та ланцюгами. Головне, для чого слугували вози, було прикриття піших стрільців від кінних атак. У Європі для захисту стрільців, окрім латників, намагалися також застосовувати переносні рогатки. У турецькому війську, в якому переважала кіннота, яничари все ж перед боєм будували дерев’яно-земляні укріплення, а в московській державі стрільці захищалися переносними щитами, так званими гуляй-городами. Головний недолік цих засобів полягав у їхній громіздкості. Щоправда, пересувні вози в Європі теж вважали досить громіздкими. Однак, звісно, не використання возів як таких принесло славу козацькому війську (як уже зазначено, це було досить поширене явище), а його уміння маневрувати табором і його міцність. Ще Боплан писав, що 500 татар не наважуються атакувати 50–60 козаків, якщо ті йдуть під захистом табору, а 100 козаків за табором можуть відбитися і від 1000 поляків. Під час бою, особливо проти озброєних потужною артилерією поляків чи турок, як ми вже казали, козаки лягали під вози і стріляли лежачи. За необхідності вози засипалися землею або вкопувалися в ґрунт. Якщо ворогу вдавалося розірвати лінію возів, козаки, кидаючи частину їх напризволяще, інші замикали в новий табір. Що ж стосується місцевостей, якими рухався табір під час війн, особливо з поляками і турками, то зазвичай вони були важкодоступними. Часто виникали парадоксальні ситуації, коли ворожі кіннота й піхота повільніше рухалися болотами і ярами, ніж козацький табір. Це в першу чергу вказує на високу координацію і взаємодію козаків та їхніх тактичних одиниць загалом.

Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як штурм, так і облогу. У першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих укріплень і навальною атакою, не звертаючи уваги на первинні, іноді доволі великі втрати, ввірватися всередину. Під час облоги оточували фортецю земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за допомогою артилерії. Якщо ворог очікував атаки, то козаки наближалися, прикриваючись переносними дерев’яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто возами. На стіни здиралися за допомогою драбин. Показовим прикладом вміння козаків захоплювати фортеці може слугувати похід Сагайдачного на Москву 1618 р.

Від часу виникнення козацтво невідривно пов’язане з річками. В одній з перших згадок про козацтво повідомляється про захоплення ним татарського корабля на Дніпрі. Використання човнів під час походів на кримські улуси настільки було частим й ефективним, що вже у 1510 р. хан задумав модернізувати Очаківську фортецю, перегородити Дніпро ланцюгами, а малі річки засипати камінням. 1524 р. правитель Великого князівства Литовського і Польського королівства Сигізмунд І під впливом успішних дій маленької козацької флотилії на Дніпрі проти сорокатисячного татарського війська пропонує оселити одну-дві тисячі козаків на островах, аби вони на човнах воювали кримців. Протягом усього XVI ст. збільшувалися масштаби діяльності козацьких річкових флотилій. Вони пересувають війська й вантажі, перекривають переправи, атакують ворожі судна в пониззі Дніпра й захоплюють фортеці. З другої половини XVI ст. козацтво все частіше з’являється в Чорному морі. Спочатку від його нападів страждають міста Північного Причорномор’я. Але незабаром під удари козацького флоту підпадають усі турецькі чорноморські міста, включаючи османську столицю.

Підготовка до морських походів, згідно із записами Боплана, відбувалася централізовано. Спочатку тривало приготування припасів, зброї, будматеріалів. Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажи, кожен з яких будував свій човен. Щодо останніх, то французький інженер подає опис великого судна на 50–70 чол. і 4–6 гарматок. Човен мав пояс з очерету. Останній виконував роль поплавка, захищав борти від хвиль, екіпаж під час бою — від куль і стріл. Щоправда, було б неправильно вважати цей варіант основним кораблем козаків кінця XV — першої половини XVII ст. Аналіз джерел показує, що на озброєнні козацтва були й менші човни на 20–30 чол. Напевно, розмір човна залежав від умов, для яких його готували (виключно річкове й прибережне або морське плавання). Окрім того, човен мав удосконалюватися, оскільки швидко розвивалася вогнепальна зброя. Змінювалися й масштаби та умови битв. Якщо у XV–XVI ст. козаки б’ються з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. чайкам доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. У плавнях козаки діяли зазвичай із засідки, ховаючись в очереті. У морі ж або намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі чи з-під сонця. Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу. Як і на суші, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили супротивника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Нерідко, захопивши турецькі галери й вітрильники, запорожці використовували їх для подальшого плавання по морю, а перед поверненням знищували.

Узагалі, морські походи козаків є унікальним явищем в історії. Чорне море було турецьким. Проникнути в нього козаки могли тільки через кілька річок, гирла яких контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією. Уздовж берегів кочували татари, а на виході часто чатували османські ескадри. Продершись через ці перепони, козаки опинялися ніби в закритому сосуді, крізь горло якого треба було ще повернутися назад. Будь-яка поломка човна загрожувала смертельною небезпекою, оскільки безпечного берега, де б можна було спокійно пристати, не існувало. Такі умови загартовували козацтво і його флотоводців зокрема.

Як ми вже казали, козаки використовували одночасно як стрілецьку, так і холодну зброю. У першій домінували рушниці. Види останніх змінювалися: ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки тощо. Нерідким явищем була наявність гаківниць. Також, особливо кіннота, використовувала пістолі. З луків козацтво віддавало перевагу турецькому типу. В холодній зброї домінували шабля, спис і бойова коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. Останні, окрім практичного застосування, виконували ще роль символу влади у старшини. В артилерії використовували залізні, бронзові й мідні гармати малих калібрів. Можливою була наявність мортир і гаубиць. Найпоширенішим способом забезпечення зброєю були покупка і захоплення у ворога.

Тактика козацького війська залежала від оборони. Під час зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення. При виборі місцевості перевагу віддавали важкодоступній — яри, пагорби, ліси тощо. Важливою була наявність поряд води. Під час бою козацтво намагалося знекровити ворога щільним вогнем, а потім у слушний час контратакувати. Під час веденні вогню застосовували різноманітні маневри і хитрощі. Окольський описав, як в боях на Старці козаки за допомогою таких фортелів підпускали кінноту і впритул розстрілювали її. Під час денних контратак головну роль відводили кінноті. Дуже поширеним у козацтва було використання нічного часу. Саме під прикриттям темряви козацька піхота непомітно підходила під ворожі позиції й відчайдушно атакувала.

Стратегічні думки, ідеї, плани української старшини внаслідок дефіциту документів, що вийшли з її середовища, визначити важко. Можна лише, спираючись на події, визначити загальні тенденції.

Як уже зазначалося, в основі воєнної діяльності козацтва лежало три складових, кожна з яких мала стратегічні особливості. Під час вторгнення турецько-татарських військ козацтво намагалося за допомогою розвідки вирахувати час і напрям їхнього походу. Якщо це вдавалося, то козацькі полки і сотні ішли на перехоплення, аби унеможливити вторгнення. Якщо противнику вдавалося оминути прикордонні чати, що було не так важко в умовах величезного степу, то козаки, розсипавшись на багато загонів і спираючись на укріпленні поселення українського прикордоння, переслідували ворожі чамбули. Під час відступу противника козаки рушали за ним у степ, намагаючись знайти його головний кіш.

Більш дієвою у плані послаблення або й взагалі унеможливлення вторгнення була організація походів проти Османської імперії та її васалів. У Порти були великі мілітарні можливості, яких не було у козацтва, тож успіха досягали неочікуваністю й швидкістю. Під час походів на південь стратегічна мета з самого початку диктувалася як політичними, так і економічними чинниками. Перші зони нападів козацтва до середини XVI ст. — це передусім пониззя Дніпра з уфортифікованими містами Очаків та Іслам. Мета — перекриття євразійського сухопутного і морського шляхів, погром улусів кримців, контроль над видобутком солі й максимальне послаблення влади татар над регіоном, який де-юре належав Великому князівству Литовському. Поступово зона козацької активності розширилася й охопила весь чорноморський басейн і частину Балкан.

Щодо значення антиосманської діяльності козацтва говорить той факт, що до появи та розвитку української козаччини багатотисячні війська Криму й османів проникали вглиб земель Великого князівства Литовського і Корони польської, загрожуючи навіть їхнім столицям. Річ Посполита ж такої загрози вже не зазнавала, оскільки вся ця важка і кривава війна відсунулася козацтвом на кордон.

Під час козацьких повстань можемо виокремити дві стратегії. Так, у повстаннях під проводом Косинського, Наливайка і Жмайла козацтво виявляється психологічно не готовим до великої війни проти Речі Посполитої, а тому стратегія обирається оборонна. Козацьке керівництво намагається затягнути конфлікт, уникаючи по можливості битв і при першій-ліпшій можливості вступаючи в переговори з противником. У той же час Трясило, Павлюк і Острянин намагаються відштовхуватися від наступальною стратегії. Їхні дії мають більш агресивний характер. Козацькі гетьмани самі провокують битви, намагаючись у них знищити головні сили противника. Новими є й спроби підняти народ на повстання (а не тільки козацтво), причому якщо Трясило робив це за допомогою емісарів, то Павлюк і Острянин посилають на волость окремі загони на чолі з полковниками. Спільним у повстаннях 1630 й 1637–1638 рр. є намагання козацького керівництва захопити в першу чергу Лівобережжя, використовуючи Дніпро як природний захист.

Ще однією специфікою козацько-шляхетських війн є тривалість битв і великі втрати, часто з обох сторін. Навіть перемога над козаками давалася з великими жертвами. Яскравим прикладом є Кумейківська битва 1637 р. між 15-тисячним урядовим військом і 10-тисячним повстанським (дві третини селяни). Шляхта перемогла, знищивши шість-сім тисяч, але сама втратила три тисячі загиблими. За свідченням Окольського, старі вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці».

При ознайомленні з козацькою воєнною історією спадає в око різноманітність прийомів, використовуваних українськими полководцями. Це виходить з внутрішньої структури козацтва — відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій (досягнути перемоги максимально низькими втратами). Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі й дисципліни. Саме тому козацьке військо, незважаючи на дуже важкі умови, спромоглося не тільки вижити, але й розвинутися, виходячи з часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.