Поміж ворогами

I

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, в неділю, го­робцівський ба­тюш­ка, отець Ар­темій Крем­ницький, доб­ре вис­пав­ся по обіді, встав і пішов че­рез усі кімна­ти до за­ли. В залі на ка­напі сиділа йо­го жінка, Су­са­на Уласівна, й пе­ре­див­ля­лась но­вий но­мер ілюст­ро­ва­но­го ве­ли­ко­русько­го жур­на­лу «Ни­ва». Отець Ар­темій і йо­го жінка бу­ли вже лю­де літні. Він був ви­со­кий на зріст, ши­ро­кий в пле­чах, кос­тис­тий, трош­ки су­хор­ля­вий. З-під узенько­го ло­ба бли­ща­ли не­ве­личкі зас­пані тем­но-карі очі, такі блис­кучі, шо й сон не міг зас­лать їх ту­ма­ном. Над йо­го ши­ро­ки­ми ус­та­ми ву­са бу­ли підстри­жені ви­со­ко й рівно і стриміли над верхньою гу­бою, не­на­че в клуні стріха над две­ри­ма. Отець Ар­темій був нер­во­вий, жва­вий і страх не лю­бив, як за бор­щем або за чаєм ву­са лізли йо­му в рот. Він вис­ми­ку­вав їх пальця­ми, од­би­вав­ся од їх чер­во­ним гост­рим язи­ком, за­ди­рав їх вго­ру пальця­ми; а ко­ли во­ни вже геть-то на­до­ку­ча­ли, за­раз ха­пав нож­ниці й спох­ва­ту та спе­ре­сер­дя підти­нав їх як мож­на ви­ще, тро­хи не під самісіньким но­сом. Че­рез це ву­са в йо­го стир­ча­ли над гу­бою, ніби щітка з товс­тої во­лосіні. Розкішні йо­го ко­си бу­ли роз­пат­лані й завж­ди на­со­ву­ва­лись на ву­ха й на лоб і зак­ри­ва­ли й без то­го ма­ленький йо­го лоб.

Отець Ар­темій позіхнув і не­гар­но роз­дя­вив сво­го ши­ро­ко­го ро­та, ши­ро­ко роз­тяг­нув­ши по­морхлі си­ню­ваті гу­би. Су­са­на Уласівна все пе­ре­гор­та­ла но­ме­ри «Ни­вы» і навіть не ди­ви­лась на сво­го чо­ловіка. Во­на бу­ла пос­тав­на, тілис­та, навіть тро­хи ог­ряд­на й важ­ка на ході; але на її ви­ду ще й досі бу­ло знать слід давньої кра­си. Дов­го­вас­те, пов­не ли­це її не розп­ли­ло­ся й до ста­рості до­дер­жа­ло свої делікатні пруж­ки.

Отець Ар­темій вже ви­дав заміж три доч­ки, і ви­дав доб­ре: старші доч­ки бу­ли гарні. Чет­вер­та доч­ка Ва­лен­ти­на Ар­темівна, бу­ла теж гар­ненька, але тро­хи за­сиділась. Гарні, підхожі для неї же­ни­хи не трап­ля­лись. Старі батьки вже по­ча­ли тро­хи за­ду­му­ваться: їх брав ост­рах, щоб доч­ка ча­сом не зос­та­лась навіки пан­ною. Ва­лен­ти­на ще за­раз по обіді поїха­ла в гості в близьке се­ло до своїх при­ятельок, до­чок уп­ра­ви­те­ля Шмідта.

І о. Ар­темій, і йо­го жінка дов­генько сиділи й мов­ча­ли, не­на­че й дух за­таїли. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Навіть у пе­карні бу­ло ти­хо: най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись по обіді на гу­лян­ку. Якось мерт­во бу­ло в прос­тор­них кімна­тах, в прос­торній гос­тинній. Ви­сокі груші в сад­ку зас­ту­па­ли світ в вікнах з од­но­го бо­ку гос­тин­ної, і тільки з дру­го­го бо­ку сон­це ки­да­ло пу­чок проміння в двоє вікон, і те пас­мо проміння об­ли­ва­ло од­лис­ком стіни, крісла, об­биті ря­бою не­до­ро­гою ма­терією, збляк­лий та по­ли­ня­лий ки­лим під сто­лом, оп­рав­лені в чорні ря­ми здо­рові кар­ти­ни премій до «Ни­вы». В гос­тинній бу­ло так ти­хо, що тільки ті кар­ти­ни, на­мальовані яри­ми різки­ми фар­ба­ми, над­да­ва­ли жит­тя мертвій кімнаті. Зда­ва­лось, що от-от бу­де чуть, як ста­ра ба­ба, на­мальова­на на кар­тині «Ба­бині каз­ки», роз­ка­зує дівча­там та хлоп­чи­кам під вер­бою ко­ло ти­ну свою каз­ку; як на другій кар­тині давній коб­зар заг­рає на своїй кобзі в «Те­ремі» мос­ковської бо­ярині.

Отець Ар­темій і йо­го жінка дов­генько сиділи мовч­ки, мов дві ста­туї, за­ку­тані в тем­не уб­ран­ня. Су­са­на Уласівна пе­рес­та­ла пе­ре­гор­тать лист­ки «Ни­вы», пок­ла­ла ру­ки на стіл і схи­ли­ла свою вже си­ву­ва­ту го­ло­ву: во­на ду­ма­ла за свою доч­ку. Отець Ар­темій нес­подіва­но за­ки­нув на спин­ку м'яко­го крісла свою куд­ла­ту го­ло­ву й позіхнув з усієї си­ли на всю за­лу. Ши­ро­кий рот, об­ря­мо­ва­ний ко­рот­кою борідкою, та ніздрі ши­ро­ко­го но­са за­чорніли, не­на­че но­ри, про­то­чені жу­ка­ми та ми­ша­ми се­ред глу­хої кро­пи­ви. Він зир­нув на жінку й про­мо­вив:

- Чого це ти так за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла? Отець Ар­темій, вдру­ге позіхнув­ши при цих сло­вах, навіщось крут­нув го­ло­вою швид­ко й жва­во і цмак­нув з сма­ком, не­на­че ви­пив ста­кан хо­лод­но­го пи­ва або ква­су з кис­лиць. Куд­латі тем­но-русі ко­си, на кот­рих вже по­де­ку­ди біліла си­ви­на, май­ну­ли й по­си­па­лись з двох боків на су­хор­ляві що­ки. Ли­це о. Ар­темія не­на­че виг­ля­да­ло з яко­гось курінця.

- Оце ду­маю про Ва­тю… - обізва­лась ма­туш­ка, - я прикмічаю, що Ва­тя по­чи­нає ну­диться. Усе си­дить та за­ду­мується. Вже й книж­ки по­ки­ну­ла чи­та­ти.

- Бо їй час заміж. Чо­гось на­ша Ва­тя за­сиділась. От не трап­ляється же­них та й не трап­ляється. А вже, здається, їй йде двад­цять третій рік, - обізвав­ся о. Ар­темій.

- Вибачай-бо, двад­цять дру­гий, - обізва­лась ма­туш­ка, див­ля­чись в скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док в тем­ну­ва­то­му кут­ку гос­тин­ної.

- Старші доч­ки якось швид­ше по­ви­хо­ди­ли заміж, а ця си­дить, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­туш­ка.

- Бо старші кращі за Ва­тю, а Ва­тя… ма­лою бу­ла собі нічо­го дівчи­на, а це чо­гось ста­ла розп­ли­ваться та по­ган­шать, - обізвав­ся о. Ар­темій.

- От і по­ган­шать! Ще що ви­га­дай!

- А! по­га­на спра­ва, нічо­го й ка­зать! Талія роз­рос­тається… це зган­жу­ва­ло її пос­тать. Тре­ба шу­ка­ти же­ни­ха, бо за­си­диться. В нас і гро­шей є кільки ти­сяч кар­бо­ванців, а дівчи­на мо­же за­сидіться. Тре­ба на­пи­ту­вать же­ни­ха! - ска­зав о. Ар­темій і нер­во­во мах­нув однією ру­кою на повітря.

- А де ж ти йо­го на­пи­таєш, як сам не приїде в наш двір? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- Адже ж оце не­за­ба­ром нас­та­нуть ва­кації. До на­шо­го пи­са­ря приїде брат йо­го жінки, сту­дент універ­си­те­ту; до­кон­че приїде, бо й на ве­ли­код­них свят­ках приїжджав. Тре­ба йо­го зап­ро­хать до се­бе в гості. Він вже на ос­танньому курсі, - ска­зав о. Ар­темій.

- А як же йо­го зап­ро­шу­вать, та ще й са­мо­го? Не про­хать же до се­бе в гості й пи­са­ря, і йо­го жінки! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Треба до­кон­че зап­ро­сить і пи­са­ря, і йо­го жінку; нічо­го не по­мо­жеться, - ска­зав о. Ар­темій.

- І йо­го жінку? - аж крик­ну­ла ма­туш­ка.

- Атож! Без цього не обійдеться.

- Його жінку? Та йо­го ж жінка в се­бе вдо­ма хо­де в спідниці й зав'язується хуст­кою, як міщан­ка! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- В се­бе вдо­ма хо­дить в спідниці й зав’язує го­ло­ву хуст­кою, а до церк­ви при­хо­де в сукні й прос­то­во­ло­са, - ска­зав о. Ар­темій.

- Але ж во­на му­жич­ка! Як я її по­са­дов­лю отут в кріслі між на­ши­ми гістьми; ря­дом з ма­туш­ка­ми, з уп­ра­ви­тельшею, з її доч­ка­ми? Ти, то ла­ден нап­хом нап­хать мою за­лу міщан­ка­ми та й мо­ло­ди­ця­ми. А я цього не зроб­лю! - аж крик­ну­ла Су­са­на Уласівна.

Сусана Уласівна бу­ла гор­до­ви­та. Во­на бу­ва­ла в гос­тях в свя­ще­ників ду­же рідко, і бу­ва­ла не в усіх, а тільки в ба­гатіших і просвіченіших, зна­лась з ма­туш­ка­ми, тро­хи більше просвіче­ни­ми.

- Нічого ро­бить. До­ве­деться по­са­до­вить її отут в кріслі, хоч, мо­же, й не ря­дом з про­то­поп­шею та з уп­ра­ви­тельшею. Пи­са­ря й пи­сар­шу мож­на поп­ро­сить до се­бе в гості не до­ко­неш­не ж тоді, ко­ли в нас бу­де про­то­поп­ша та уп­ра­ви­тельша, а будлі-ко­ли, іншим ча­сом. Але ж пам'ятай, що це зро­биться не для пи­сарші, а для її бра­та, сту­ден­та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Па­на­сен­ка. Йо­го батько хоч і му­жик, і му­жик сірий, ре­па­ний, але ку­пив сто двад­цять, чи що, де­ся­тин землі… І ку­пить ще більше, бо має гроші, і з йо­го ха­зяїн на всю гу­бу; а це все не жар­ти… Та й, ска­за­ти по правді, нам і батько не­потрібний, а потрібний йо­го син, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна по­хи­ли­ла свою го­ло­ву й дов­генько ду­ма­ла, а потім підве­ла го­ло­ву, ще дов­го ди­ви­лась на скляні двері, а далі про­мо­ви­ла:

- Може, ти й прав­ду ка­жеш… До­ве­деться зап­ро­шу­вать до се­бе й пи­сар­шу! нігде дітись. Але я до неї зро­ду-звіку не поїду в гості!

- Але що ж маємо ро­бить. Тре­ба до­бу­ва­ти же­ни­ха. Ко­лись-та­ки вже на­поїмо чаєм пи­сар­шу та по­ба­ла­каємо з нею про кар­топ­лю та ци­бу­лю, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна нічо­го не од­повіда­ла, тільки важ­ко-тяж­ко зітхну­ла. Її гор­до­витість за­во­ру­ши­лась в душі, не­на­че роз­бур­ка­на вов­чи­ця в норі.

Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

- Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій. - Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

- Ото нудьга бе­ре! - ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі. - Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

- Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але от не­за­ба­ром вже поп­ри­хо­дять з гу­лян­ки. Ти чуд­ний чо­ловік, все те­бе нудьга бе­ре, а мені ніко­ли не бу­ває скуч­но: сид­жу собі та щось ду­маю, або шию, або «Ни­ву» пе­рег­ля­даю.

За стіною десь да­ле­ко по­чув­ся стукіт. Хтось гурк­нув две­ри­ма.

- Оришко! Мот­ре! - гук­ну­ла ма­туш­ка. - Ориш­ко, а йди сю­ди! А нас­тав ли­шень са­мо­вар, бо вже час нас­тав­лять!

Але ма­туш­ка дурнісінько гу­ка­ла: ні Ориш­ка, ні Мот­ря не вхо­ди­ли. Ма­туш­ка об­пер­лась обо­ма ру­ка­ми об руч­ки крісла, підве­ла з ве­ли­кою труд­но­тою свою ог­ряд­ну пос­тать і не пішла, а не­на­че по­су­ну­лась че­рез світли­цю важ­кою хо­дою й ко­ли­ва­лась на кож­но­му сту­пені по-ка­чи­но­му, з од­но­го бо­ку на дру­гий. Во­на за­га­да­ла дівча­там нас­тав­лять са­мо­вар.

Тільки що во­на вер­ну­лась до світлиці й знов важ­ко впірну­ла в крісло, над­ворі за­гур­котіла брич­ка, за­ту­потіли коні.

- Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люб­лю я тих гос­тей, та ще й прос­тих! - якось з ост­ра­хом про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій ки­нув­ся в сто­ло­ву й гля­нув у вікно.

- Це свої гості. Чо­гось на­ша Ва­тя швид­ко вер­ну­лась з гос­тей, - ска­зав о. Ар­темій з сто­ло­вої.

- Мабуть, в Бло­щин­цях не зас­та­ла нікогісінько до­ма, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Через хви­ли­ну двері в сто­ло­ву од­чи­ни­лись. Увійшла Ва­тя. Її ли­це бу­ло завіша­не чор­ною гус­тою ву­ал­лю. Во­на од­ки­ну­ла ву­аль і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом зніма­ти з го­ло­ви ка­пе­люш та роз­ку­ту­вать ву­аль. З дзер­ка­ла не­на­че гля­ну­ло на світли­цю її ши­ро­ке ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, з дов­ги­ми то­неньки­ми бро­ва­ми з гост­ри­ми кінчи­ка­ми, котрі тро­хи по­со­ву­ва­лись аж на ши­рокі вис­ки. Ва­тя бу­ла не­по­га­на. Її чи­малі блис­кучі карі очі не­на­че пла­ва­ли на підси­не­них білках. Ши­ро­ку­ваті повні ус­та зви­ва­лись ду­же ви­раз­ни­ми звив­ка­ми. Усі її пруж­ки ли­ця бу­ли чи­малі, примітні, ви­разні. Ва­тя тро­хи ски­ну­лась на мол­да­ван­ку або на гре­ки­ню.

Вона роз­дяг­лась, об­тер­ла на ви­ду по­рох хус­точ­кою, по­ма­леньку одійшла од дзер­ка­ла й якось по­ма­леньку, не ха­па­ючись, сіла в крісло про­ти ма­тері. Її пов­ненька пос­тать спов­ни­ла не­ши­ро­ке крісло.

- Ото, ма­мо! Тільки дур­но проїзди­лась в Бло­щинці до уп­ра­ви­те­ля. Не зас­та­ла до­ма ні паннів, ні уп­ра­ви­те­ля, ні уп­ра­ви­тельші. Навіть най­мич­ки ку­дись по­розбіга­лись. Од­ним од­на ба­ба сиділа на ґанку та ку­ня­ла, див­ля­чись на ку­ри та кур­ча­та.

- Мабуть, па­ни поїха­ли ку­дись в гості? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Управительша з доч­ка­ми поїха­ла в гості до сво­го бра­та, а уп­ра­ви­тель поїхав ку­дись по ділу, в фаб­ри­ку. Та й яка там ве­селість з уп­ра­ви­те­ля, хоч би я йо­го й зас­та­ла вдо­ма! Я ска­за­ла по­го­ни­чеві по­вер­тать на­зад з дво­ру, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Не спо­су­ди­лось. Шко­да! Поїдеш вже в ту неділю та на­го­во­риш­ся з пан­на­ми дос­хо­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, - а тим ча­сом го­туй ста­ка­ни для чаю. Ориш­ка не­за­ба­ром по­дасть са­мо­вар на стіл, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Ватя з не­охо­тою підве­лась, не­на­че ви­вер­ну­лась з м'яко­го крісла, і ти­хою, для­вою хо­дою, на­га­ду­ючою хо­ду своєї ма­ми, поп­рос­ту­ва­ла до сто­ло­вої, од­чи­ни­ла ша­фу й по­ча­ла вис­тав­лять на стіл ста­ка­ни та ми­соч­ки, її густі чорні бро­ви бу­ли на­суп­лені; во­на спус­ти­ла очі до­до­лу й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. Пан­ни, уп­ра­ви­те­леві доч­ки, ка­за­ли їй, що до їх час­тенько навіду­ються в гості ті па­ничі, що слу­жать в близьких се­лах за вчи­телів в цер­ков­них шко­лах. Ва­тя сподіва­лась стріну­ти, по­ба­чить їх і поз­най­омиться. Але по­ба­чить їх не до­ве­лось, - і Ва­тя хо­ди­ла й по­ра­лась ко­ло сто­ла смут­на й нев­до­во­ле­на.

Вже й чай нас­то­яв­ся. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни. Су­са­на Уласівна сіла на стілець і по­ча­ла пи­ти чай. Отець Ар­темій сів і собі на стільці, на­лив з ста­ка­на в ми­соч­ку чаю й по­чав по­хап­цем сту­дить чай в ми­сочці та сьорба­ти.

- А! Чи най­мит вже розпріг коні? - нес­подіва­но крик­нув о. Ар­темій і не пос­та­вив ми­соч­ки на стіл, а ніби ки­нув її. Краплі чаю заб­риз­ка­ли білу чис­ту ска­тер­ку.

Ватя зир­ну­ла в вікно.

- Вже, та­ту, розпріг коні й за­во­дить у стай­ню, - обізва­лась Ва­тя.

- Нехай знов, знов зап­ря­гає! Тре­ба побігти на вок­зал. І о. Ар­темій, спішний та в'юнкий, не діждав­ся, по­ки неп­ро­вор­на Ва­тя побіжить на ґанок. Йо­го нес­подіва­но взя­ла не­терп­ляч­ка. Він про­вор­но підвівся з стільця, ніби підско­чив, нез­ва­жа­ючи на свою до­ход­жалість, побіг в сіни, вибіг на ґанок і гук­нув на по­го­ни­ча:

- Запрягай лиш знов коні та шви­денько по­по­луд­нуй! За­раз побіжу на вок­зал.

- Чого це тобі спо­тан­ня за­ма­ну­лось їхать на вок­зал? - спи­та­ла в о. Ар­темія ма­туш­ка, як він вер­нув­ся в сто­ло­ву.

- А! я й за­був­ся! В га­зе­тах пи­са­ли, що бу­де проїжджать в Крим ве­ли­кий князь от так чи сьогодні, чи завт­ра, - вже доб­ре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завт­ра він бу­де на на­шо­му вок­залі. Там же бу­де ба­га­то уся­ко­го на­ро­ду. Виїдуть ба­тюш­ки з містеч­ка, виїдуть, мо­же, де­які па­ни; а вже кня­ги­ня з Чор­но­ко­питівки так до­ко­неш­не виїде. Бу­дуть стрічать ве­ли­ко­го кня­зя. По­ба­чусь з людьми, з па­на­ми, з ба­тюш­ка­ми, по­ба­ла­каю з кня­ги­нею й на­га­даю їй за се­бе. Мо­же, вже й за­бу­лась за ме­не, як я стрічав архієрея в Чор­но­ко­питівці, про­во­див йо­го до неї в дім і навіть спо­до­бив­ся обідать в її домі. Знаєш, на вок­залі тра­питься з кимсь по­го­во­рить, щось там по­чуєш: то з Києва хтось при­не­се звістки та но­вин­ки, то з сіл, то з кня­ги­ни­но­го двірця.

Матушці бу­ло нев­ди­во­ви­жу, що о. Ар­темій так рап­том за­ба­жав побігти на вок­зал ніби­то без уся­ко­го діла. Він час­то навіду­вавсь ту­ди, сли­ве що­тиж­ня стрічав ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва; роз­пи­ту­вав про кон­сис­торію, про мит­ро­по­ли­та, за архієреїв, за но­вин­ки в Києві. Все це о. Ар­темій мо­тав собі на вус.

О. Ар­темій озир­нувсь і гля­нув на здо­ро­вий го­дин­ник, що висів на стіні за йо­го спи­ною й цо­кав ма­ят­ни­ком так здо­ро­во, не­на­че хтось лу­пив мо­ло­точ­ком по роз­битій тарілці.

- Ой час їхать, ой час! - крик­нув о. Ар­темій і крут­нув го­ло­вою так швид­ко, що йо­го довгі ко­си об­ви­ли­ся тро­хи не кру­гом шиї і од­но пас­мо впа­ло йо­му на ніс і тро­хи не пот­ра­пи­ло в ми­соч­ку з чаєм. О. Ар­темій од­ки­нув ко­су за ву­хо, наг­нув­ся над ми­соч­кою й по­чав хап­ки пи­ти чай. Нес­лух­няні ко­си знов ви­су­ну­лись з-за обох вух, звіси­лись і впа­ли по обид­ва бо­ки ми­соч­ки.

«Може, ме­не до­пус­тять прис­ту­пить до са­мо­го ве­ли­ко­го кня­зя… по­руч з кня­ги­нею, як ту­тешнього бла­го­чин­но­го, - по­чав ду­мать мріями о. Ар­темій. - Як бла­го­чин­ний, я ска­жу про­мо­ву ве­ли­ко­му кня­зеві, блис­ну крас­но­мовністю… Тре­ба бу­де в до­розі склас­ти про­мо­ву, та ко­ро­теньку, але гар­ну, до­лад­ну, ви­со­ку на дум­ки, квітчас­ту на фра­зи. Тре­ба доб­ра­ти періоди дов­генькі, зак­руг­лені або підвес­ти під фор­му хрії, так… на зра­зець про­мо­ви Ко­нисько­го Ка­те­риніІІ: «Оста­вим аст­ро­но­мам до­ка­зу­вать, що сон­це на­ше стоїть не­по­во­руш­но: сон­це на­ше кру­гом нас хо­дить…» Мо­же, ве­ли­кий князь звер­не на ме­не вва­гу, примітить ме­не… а потім, мо­же, в Києві по­ба­читься з мит­ро­по­ли­том… ска­же про ме­не, пох­ва­лить ме­не за зручність і крас­но­мовність… А мо­же, до­ве­зе за ме­не звістку й до Пе­тер­бур­га, ска­же оберп­ро­ку­ро­рові: «От яко­го я стрів бла­го­чин­но­го в Чор­но­ко­питівці!» А тут мені шлють ор­ден св. Ан­ни або й зо­ло­тий на­перс­ний хрест… Тре­ба бу­де й з кня­ги­нею по­ба­ла­кать, на­га­да­ти за се­бе…»

О. Ар­темій не до­ду­мав своїх ши­ро­ких дум. Візок за­гур­котів під са­мим ґанком. Коні спи­ни­лись. О. Ар­темій влив за­ра­зом в рот по­ло­ви­ну ста­ка­на га­ря­чо­го чаю, тро­хи не попік собі ро­та, схо­пивсь з стільця, як опе­че­ний, вхо­пив чор­но­го бри­ля з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, на ході на­тяг ря­бий ши­ро­кий па­ру­си­но­вий ба­ла­хон од ку­ря­ви в до­розі, ско­чив на візок і гук­нув на по­го­ни­ча: по­га­няй!

Курява схо­пи­ла­ся слідком за на­то­чан­кою по ву­лиці, і на­то­чан­ка щез­ла за бра­мою.

О. Ар­темій звелів по­го­ни­чеві ка­тать що є ду­ху й поспішать, щоб зас­та­ти поїзд, кот­рий ішов з Києва. До вок­за­лу бу­ло доб­рих де­сять верс­тов. От коні вже вско­чи­ли в здо­ро­ве містеч­ко, за од­ним ду­хом пе­ребігли че­рез містеч­ко. Жи­ди виг­ля­да­ли з крам­ниць і ди­ву­ва­лись, чо­го це го­робцівський ба­тюш­ка так ха­пається на вок­зал. До вок­за­лу бу­ло ще верс­тов зо три.

- Поганяй! не шко­дуй во­за й ко­ней! Тре­ба мені за­рані й за­ча­су приїхать па вок­зал! - гу­кав о. Ар­темій на па­руб­ка.

Парубок свис­нув ба­то­гом по ко­нях. Під ба­то­гом коні по­бадьорніша­ли й по­нес­ли ле­геньку, але труську по­воз­ку по не­дав­но ви­мо­щеній мос­товій. По­воз­ка за­дер­ча­ла, зас­ка­ка­ла. О. Ар­темій і собі за­ге­цав. Вітер роз­но­сив йо­го шерсткі, як дріт, довгі ко­си по пле­чах; ко­си ма­ялись на вітрі, мет­ля­лись, і о. Ар­темій не­на­че не їхав, а летів своєю осо­бою, мов пти­ця шу­га­ла за вітром. От і вок­зал ста­ло вид­ко. Коні підско­чи­ли під ґанок.

Але о. Ар­темій дурнісінько вит­ра­тив так ба­га­то па­лу. Він довідавсь на вок­залі, що ве­ли­кий князь не бу­де проїжджать цього дня: йо­го сподіва­ються завт­ра. На вок­залі не бу­ло ні де­пу­тацій од місте­чок, не бу­ло повіто­вої поліції, не бу­ло навіть ста­но­во­го прис­та­ва. Са­мо по собі, що й кня­гині не бу­ло. На по­рожній плат­формі вис­нув од­ним один жан­дарм, а зго­дом вис­ко­чив з две­рей ста­ренький, але про­вор­ний ба­тюш­ка з близько­го сельця Лист­ви­ча, не­по­си­дя­щий отець Са­ва, кот­рий час­то виїжджав на вок­зал як­раз по та­ко­му ж ділу, по яко­му виїхав і о. Ар­темій: щоб на­ло­вить уся­ких звісток та но­ви­нок і потім роз­но­си­ти їх по око­лиці. Ро­зум­ний та про­но­зу­ва­тий о. Са­ва якось зумів з ди­яконів вий­ти на по­па на ма­леньку па­рафію. Сусідні ба­тюш­ки драж­ни­ли йо­го «лист­винським про­топ­ресвіте­ром» і не ду­же лю­би­ли йо­го: він час­то їздив до Києва, бу­вав час­то в кон­сис­торії й роз­ка­зу­вав і… ви­ка­зу­вав кон­сис­торським уря­дов­цям ба­га­то де­чо­го про сусід-ба­тю­шок, ще й ча­сом док­ла­дав де­чо­го й сво­го. Йо­го стра­ха­лись, як відо­мо­го ле­пе­ту­на й ви­каж­чи­ка в кон­сис­торії, та й скрізь.

- О! і ви тут! - крик­нув о. бла­го­чин­ний до от­ця Са­ви.

- Тут, о. бла­го­чин­ний! Сте­ре­жу поїзда з ве­ли­ким кня­зем. Вже третій раз вибігаю на вок­зал! - обізвав­ся о. Са­ва.

«Чи не ду­має ча­сом оцей лист­винський про­топ­ресвітер од­бить у ме­не па­ра­до­ву про­мо­ву до ве­ли­ко­го кня­зя, - май­ну­ла дум­ка в о. Ар­темія. - Але дзус! Я не по­пу­щу цього! Я тут стар­ший… на­тяк­ну йо­му заз­да­легідь, дам од­ко­ша наз­до­гад…»

Прибув не­за­ба­ром і поїзд. О. Ар­темій на­ди­бав-та­ки двох ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва, вглядів знай­омих жидків з Кор­су­ня, з Бо­гус­ла­ва, по­ба­ла­кав з ни­ми, роз­пи­тав за мит­ро­по­ли­та, про кон­сис­торію; в жидів роз­пи­тав за ціни на паш­ню та про вся­ку вся­чи­ну.

«А! не вда­лось! А перш за все ли­шенько, що не вда­лось стик­ну­тись з кня­ги­нею. Поїду на вок­зал завт­ра», - ду­мав о. Ар­темій, не сіда­ючи, а не­на­че ки­да­ючи свою ви­со­ку пос­тать в по­воз­ку.

«Чи не заїха­ти б до кня­гині на ча­сок, не­на­чеб­то по яко­мусь ділу?» - ду­мав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи з го­ри на чу­дові баньки кня­ги­ни­но­го двор­ця на ост­рові Росі, на гор­бу, котрі виг­ля­да­ли з гу­ща­ви­ни зе­ле­но­го де­ре­ва, не­на­че гар­ненькі цяцьки.

Але та­ко­го діла о. Ар­темій не при­га­дав. Він заїхав на пош­ту, заб­рав свої но­ме­ри «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей» та «Ки­ев­ля­ни­на», тут-та­ки роз­гор­нув їх і, сівши в по­воз­ку, гук­нув до по­го­ни­ча: «По­га­няй до ба­тюш­ки!» Він з жа­до­бою по­чав пе­рег­ля­дать те­лег­ра­ми в га­зе­тах, ге­ца­ючи на возі й при­дер­жу­ючи ши­рокі лист­ки га­зе­ти, котрі на всі бо­ки тріпа­лись на вітрі.

О. Ар­темїй вбіг у двір ба­тюш­ки о. Пор­фирія Не­ру­ше­ви­ча. О. Пор­фирій Не­ру­ше­вич був удівець, лю­бив сидіти до­ма, рідко в ко­го бу­вав в гос­тях і сам завж­ди був не ду­же ра­дий гос­тям. Але о. Ар­темій усе заїздив до йо­го, вер­та­ючись з вок­за­лу. Наб­рав­ши цілий обе­ре­мок уся­ких но­ви­нок на вок­залі, о. Ар­темій заїздив до то­го од­шельни­ка, щоб на свіжу пам'ять ви­ки­дать усей той обе­ре­мок, усю ван­та­гу в по­ко­ях о. Пор­фирія й наб­рать у йо­го ще й но­вих: о. Пор­фирій жив не­да­леч­ко од вок­за­лу, та ще й в здо­ро­во­му містеч­ку; од йо­го, хоч-не-хоч, но­вин­ки самі лізли й си­па­лись в дім, і в подвір'я, і в осе­лю.

Незабаром добрі ко­ни­ки о. Ар­темія підко­ти­ли по­воз­ку під ґанок. О. Ар­темій зско­чив з візка й вітром по­летів по схо­дах на ґанок, згор­ту­ючи й бга­ючи жуж­мом ши­рокі, як прос­ти­ряд­ло, лист­ки «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей». Ски­нув­ши з се­бе білий по­до­рожній ба­ла­хон з ши­ро­кою відло­гою, о. Ар­темій з лист­ка­ми га­зет вско­чив в сто­ло­ву о. Пор-фирія.

О. Пор­фирій тільки що на­пив­ся чаю. Про­жи­ва­ючи в містеч­ку, о. Пор­фирій і обідав і пив чай ба­га­то пізніше, ніж ба­тюш­ки по се­лах, вже тро­хи на міський лад. На ши­ро­ко­му столі, зас­те­ле­но­му чис­тою сільською ска­тер­кою, сто­яли ста­ка­ни після чаю, ще не пе­ре­миті, ва­ля­лись ло­жеч­ки, шма­точ­ки па­ля­ниці. Усей по­суд був пов­ний мух. Му­хи роєм ла­зи­ли по мок­рих блю­деч­ках, дзиж­ча­ли в ста­ка­нах, обліплю­ва­ли чор­ни­ми куп­ка­ми гру­доч­ки са­ха­ру, чор­ни­ми обідка­ми шма­точ­ки па­ля­ниці. Се­ред сто­ла сто­яла скля­на, круг­ла, на­че на­ду­тий пу­хир, му­хо­лов­ка з са­хар­ним си­ро­пом, вже повнісінька мух. Уся ска­терть на столі бу­ла вкри­та му­ха­ми, котрі ви­раз­но чорніли на їй, не­на­че гус­то посіяне чор­не насіння. Сон­це вже за­хо­ди­ло й ки­да­ло ко­сий промінь на стіл. В га­ря­чо­му світі, за­си­па­ний му­ха­ми, увесь стіл був ніби жи­вий, во­ру­шив­ся й здри­гу­вавсь в кон­вульсіях.

О. Пор­фирій сидів край сто­ла й чи­тав книж­ку. Він не лю­бив хлібо­робст­ва, од­да­вав своє по­ле наспіл чо­ловікові, але ду­же лю­бив чи­та­ти книж­ки й мав їх до­волі.

- Добривечір, о. Пор­фирій! - гук­нув о. Ар­темій, зска­ку­ючи в сто­ло­ву.

Флегматичний о. Пор­фирій аж ки­нув­ся, ніби спро­сон­ня, і ви­ря­чив свої тихі ка­ла­мутні очі на гос­тя.

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо обізвав­ся він, че­рез си­лу підво­дя­чись з стільця.

О. Ар­темій привітав­ся й по­чав цілу­ваться з о. Пор­фирієм дов­го й міцно, не­на­че пів людсько­го віку не ба­чив­ся з ним, хоч він був в о. Пор­фирія ми­нув­шо­го тиж­ня.

По флег­ма­тичній міні, по неш­вид­ких ру­шен­нях, по неш­видкій ході бу­ло знать, що о. Пор­фирій був не ду­же-то ра­дий гос­теві.

- А я оце був на вок­залі. Пи­са­ли, що сьогодні бу­де проїжджать ве­ли­кий князь, а йо­го й не бу­ло. Та­ка шко­да, та­кий жаль! - гу­кав о. Ар­темій.

«Господи, яка шко­да, який жаль! - ду­мав о. Пор­фирій. - І на­що йо­му здав­ся той вок­зал? Пев­но, кру­тить в йо­му який­сь черв'як і не дає йо­му сидіть на місці. І бу­ва­ють же в світі такі не­по­си­дящі, такі прудкі лю­де! Бігає, літає, кри­чить, ве­ре­щить, ре­пе­тує…»

- Сідайте, о. Ар­темій, - обізвав­ся ти­хо гос­по­дар, - от я нал­лю вам чаю. Про­шу!

О. Пор­фирій на­лив ста­кан чаю й пос­та­вив йо­го пе­ред гос­тем. О. Ар­темій по­чав роз­ка­зу­вать за но­вин­ки, які по­чув на вок­залі; роз­ка­зу­ючи швид­ко та дрібно, він ко­ло­тив ло­жеч­кою чай. Тон­кий дзвінкий ста­кан дзвенів, мов навіже­ний, не­на­че аж кри­чав: ой, ря­туй­те! не ко­лотіть, не бий­те ме­не, бо не ви­дер­жу, от-от лус­ну!

О. Ар­темій дзво­нив в ста­кан, нер­во­во сьорбав чай ло­жеч­кою й ки­дав в свій мох­на­тий рот. Од­на му­ха влетіла в чай і опа­ри­лась. Він за­хо­пив ло­жеч­кою му­ху і вки­нув в рот. На­ла­пав­ши її язи­ком, він по­вер­нув го­ло­ву, вип­лю­вав її на підло­гу та знов го­во­рив. На той час непідстри­жені ву­си лізли йо­му в рот ра­зом з чаєм і при­ли­па­ли до губів. Він одгрібав їх пальця­ми, роз­дяв­ля­ючи ро­та, і ко­пи­лив то верх­ню, то спідню гу­бу.

- Оце я на вок­залі ба­чив Шму­ля з Кор­су­ня, ба­чив смілянсько­го Бер­ка, їхав з Києва о. Ав­рамій і о. Ва­силій з Дацьок, - роз­ка­зу­вав о. Ар­темій.

- А чи не ба­чи­ли там ча­сом «про­топ­ресвіте­ра» з Лист­ви­на, о. Са­ву? - ти­хо спи­тав о. Пор­фирій і осміхнув­ся.

- Як же? Ба­чив і роз­мов­ляв з ним! Але яка шко­да! Я ду­мав, стріну на вок­залі ве­ли­ку си­лу на­ро­ду, на­товп де­пу­тацій од гро­мад, стріну кня­ги­ню, по­ба­ла­каю з нею. І по­ду­май­те тільки собі. На вок­залі нікогісінько не­ма! Яка шко­да! Який жаль! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій.

«І навіщо йо­му ті де­пу­тації, та кня­ги­ня? Чуд­на лю­ди­на оцей о. Ар­темій. Я од тих де­пу­тацій, од тих кня­гинь ла­ден втікать за три­дев'ять зе­мель, а він сам шу­кає їх!» - ду­мав о. Пор­фирій.

- Що ж тут чу­вать у вас? - спи­тав о. Ар­темій.

- Сказать по правді, нічо­го не чуть ціка­во­го. От ви то, ма­буть, по­чу­ли ба­га­то де­чо­го ціка­во­го на вок­залі! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - А що вам роз­ка­зу­вав лист­винський про­топ­ресвітер?

- Розказував, що не­дав­но їздив аж за Бо­гус­лав, а там шля­хи рівня­ють, бо ко­гось сподіва­ються, - ска­зав о. Ар­темій.

- Кого ж це ждуть? Мо­же, бу­де їхать кот­рий­сь архієрей або мит­ро­по­лит? А марш­ру­ту не­ма… - якимсь смут­ним го­ло­сом обізвав­ся о. Пор­фирій.

- Казав, що рівня­ють шля­хи доб­ре, скрізь за­си­па­ють рівча­ки, за­ки­да­ють гноєм, при­си­па­ють гній зем­лею…

- Певно, бу­де їхать або мит­ро­по­лит, або гу­бер­на­тор, ко­ли доб­ре за­си­па­ють рівча­ки. Як­би сподіва­лись яко­гось архієрея, то тільки прит­ру­си­ли б пот­рош­ку рівча­ки та ба­каї й ви­бої… О, по­га­на шту­ка! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ще й як по­га­на! А тут мет­ри­ки, а тут при­хо­до-росхідні книж­ки й досі не по­за­пи­су­вані! - крик­нув о. Ар­темій. - Ой, є хи­би й не­дог­ляд! Все якось стя­гуєшся та все на­далі одк­ла­даєш…

- А штун­ди, о. Ар­темій, ще не­ма в вас в Го­робцівці? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні, не­ма; не чуть.

- І в ме­не не­ма. Але лист­винський про­топ­ресвітер оце вчо­ра ка­зав мені, що во­на вже є ко­ло вас кру­гом, і в Ко­марівці, і в Шен­дарівці, і в Хильках.

- І в Шен­дарівці? Чи не бре­ше ча­сом про­топ­ресвітер?

- О, про­топ­ресвітер усе знає га­разд! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - Ка­зав, що в Шен­дарівці пішло в штун­ду шість сім'їв і що якась про­повідни­ця-штунд­ка, якась дівка Те­тя­на, бу­ла й у ва­шо­му селі і в ко­гось но­чу­ва­ла аж дві ночі.

- Була й но­чу­ва­ла! Аж дві ночі! - крик­нув о. Ар­темій і схо­пив­ся з стільця. - Бре­ше про­топ­ресвітер!

- Ой не бре­ше. Цей не з таківських, щоб бре­хав, - ска­зав о. Пор­фирій, - бо та штунд­ка бу­ла і в на­шо­му містеч­ку, та уряд­ник за­раз ви­тур­лив її з містеч­ка.

- Ой ли­шеч­ко! Ще про­топ­ресвітер ви­ка­же в кон­сис­торії… А я про це й не знав… А я ж ту­теч­ки бла­го­чин­ний… Тре­ба розвідать, тре­ба досвідчиться за все.

- Довідайтесь! Мо­же, та про­ро­чи­ця й досі си­дить в вашій Го­робцівці… - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ой-ой! А в ме­не ж му­жи­ки - то ана­фе­ми, злодії, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! А пи­сар, то вже й не бу­ду ка­зать про йо­го, - бідкав­ся о. Ар­темій, - ця бестія хит­ра, як ли­си­ця, а ро­зум­на й помірко­ва­на, як са­та­на…

- Це той Ко­цю­бен­ко?

- Та це ж Ко­цю­ба! - ска­зав о. Ар­темій. - Тільки, хва­лить бо­га, що наш но­вий мит­ро­по­лит прав­ди­вий чо­ловік і уся­ких бре­хень не пос­лу­хає, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я й дов­гий вік!

Отець Ар­темій встав, підвів очі до об­разів і пе­рех­рес­тив­ся. Він знов сів і по­чав поз­ка­зу­вать усякі но­вин­ки, які по­чув од жидів: по чо­му пуд пше­ниці та жи­та, вівса та про­са, який ба­тюш­ка вмер, який ви­дав доч­ку заміж, де бу­де швид­ко весілля.

- О. Пор­фирій! Чи ви не пе­рег­ля­да­ли ос­танніх но­мерів га­зет? - про­мо­вив О. Ар­темій, вит­ру­сив­ши з се­бе, мов з мішка, усі но­вин­ки в око­лиці. - Щось бу­де! Ой щось бу­де! Прус­са­ки кру­тять, чеп­ля­ються до Росії. Вільгельм го­во­рить за­кир­ку­ваті та зачіпливі про­мо­ви на бен­ке­тах.

- Ні, про це я ще не чи­тав, - ти­хо обізвав­ся о. Пор­фирій.

В той час до сто­ло­вої увійшла сест­ра о. Пор­фирія, вже ду­же не­мо­ло­да пан­на. О. Ар­темій лед­ве примітив її, тільки ки­нув на неї оком, швид­ко підвівся на стільці й су­нув до неї хап­ком свою ру­ку, не­на­че ка­зав: од­че­пись од ме­не, та ще й хутчій, бо не маю ча­су навіть ру­ки тобі по­дать: мені тре­ба роз­мов­лять.

- Ой бо­же! Що це бу­де, що це бу­де! - га­ла­су­вав він на всю сто­ло­ву. - Чи ви пак чи­та­ли, ку­ди вже в ос­танній час доліта­ли прусські аерос­та­ти?

- Ні, не чи­тав.

- Невже не чи­та­ли?! - крик­нув о. Ар­темій і підвівсь з місця. - Літа­ли аж над Вінни­цею, літа­ли аж за Києвом, над Бро­ва­ра­ми! спус­ти­лись німці в Бро­ва­рах, звеліли му­жи­кові нас­ма­жить сма­жені, по­ве­че­ря­ли, потім сіли, зня­лись з місця та й по­летіли. Ой! Бо­же мій! Що це бу­де! Що ми бу­де­мо ро­бить? Ой, щось бу­де! щось бу­де! - бідкав­ся о. Ар­темій і вхо­пив в обидві ру­ки го­ло­ву та й забігав по сто­ловій. Довгі по­ли ря­си, ко­си на го­лові мет­ля­лись на повітрі. Му­ха влетіла в рот о. Ар­темієві.

- Пху, пху! Ой бо­же мій! Що це бу­де? Про­пащі ми! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, випльову­ючи на ході му­ху.

- Я ду­маю, що не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють, - обізвав­ся спокійно о. Пор­фирій, - вла­ди­ка страшніший за прус­саків.

О. Ар­темій підбіг до о. Пор­фирія, пок­лав йо­му на пле­че од­ну ру­ку, на­хи­ливсь і про­мо­вив сли­ве на ву­хо: «Бу­де вой­на».

Промовив він це та знов одс­ко­чив од о. Пор­фирія, як опе­че­ний.

Стара пан­на тільки сто­яла та витріща­ла очі на о. Ар­темія. Витріщав на йо­го очі й о. Пор­фирій.

- Прощайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! Час до­до­му, - нес­подіва­но ска­зав о. Ар­темій, щільно поцілу­вав­ся тричі з о. Пор­фирієм, тик­нув ру­ку панні і, як метіль, повіявся в при­хо­жу.

Надворі тим ча­сом піднявсь вітер. З за­хо­ду нас­ту­па­ла чор­на хма­ра. Вітер аж свистів, гнув вер­хи де­ре­ва, піднімав страш­ну ку­ря­ву на містеч­ку, на шля­ху. Ку­ря­ва підби­лась вго­ру, мов хма­ра, летіла сму­га­ми по ву­ли­цях, ви­ла­ся, мов дим, вздовж шля­ху.

- Та зос­таньтесь на ніч! Та хоч пе­реждіть оцю ли­ху го­ди­ну! - про­сив о. Ар­темія ха­зяїн.

- Спасибі! не мож­на!

- Та це ж гірше од Бісмар­ка! Гірше од прус­саків! - сміявся з ґанку ха­зяїн.

- Спасибі! не мож­на! - гук­нув о. Ар­темій і не­на­че впав у по­воз­ку.

Швидко коні йо­го й колісни­ця ніби пірну­ли в страш­ну піску­ва­ту хма­ру й ніби по­то­ну­ли в їй.

- Аки Ілія пішов на не­бо й по­то­нув у хмарі, - про­мо­вив о. Пор­фирій до сест­ри, осміха­ючись.

Вже в глу­пу ніч вер­нув­ся о. Ар­темій до­до­му й зас­ту­кав у шиб­ку вікна так рап­то­во, що тро­хи не роз­бив скла. В домі вже всі по­ля­га­ли спа­ти. Сон­на най­мич­ка вис­ко­чи­ла й од­су­ну­ла за­сов в две­рях.