Поміж ворогами

IIІ

Ще за три дні до своїх іме­нин Су­са­на Уласівна досвідчи­лась, що до пи­са­ря приїхав в гості пи­сар­шин брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ва­тя по­таємно од ма­ми по­да­ла че­рез од­но­го жид­ка лист в Бло­щинці до своїх при­ятельок, щоб во­ни до­ко­неш­не приїха­ли в гості в чет­вер на ма­мині іме­ни­ни. Ва­тя вва­жа­ла, що во­на ба­га­то кра­ща за тих пан­но­чок, і не бо­ялась вис­тав­лять їх пе­ред па­ни­ча­ми по­руч з своєю осо­бою. Су­са­на Уласівна пос­ла­ла до близько­го містеч­ка на­ку­пить свіжо­го м'яса, на­пек­ла чу­до­вих па­ля­ниць та пи­рогів. О. Ар­темій на­ку­пив в Кор­суні в Бер­ка вин та добрішої горілки. Су­са­на Уласівна й Ва­тя ще зран­ку біга­ли, веш­та­лись, по­ра­лись та при­би­ра­лись до гос­тей. О. Ар­темій ще заз­да­легідь пос­лав од­но­го чо­ловіка в ве­ли­ке містеч­ко Ли­сян­ку зап­ро­сить до се­бе в гості от­ця ди­яко­на, Гер­васія Доб­ри­ловсько­го, всім відо­мо­го в око­лиці як зруч­но­го сва­та. О. Ар­темій знав, що ди­якон бу­ває в гос­тях в пи­сар­ши­но­го батька Па­на­сен­ка, і за­мо­тав собі це на вус: пос­та­но­вив собі ближ­че зійти­ся з от­цем ди­яко­ном, щоб на­мо­то­рить йо­го для своєї потрібки. «Мо­же, ко­лись при­го­диться й оцей отець ди­якон, ду­же язи­ка­тий і про­но­зу­ва­тий», - ду­мав він.

В чет­вер пе­ред ве­чо­ром по­ча­ли з'їжджаться гості. По­пе­ред усіх при­ка­та­ли з Бло­щи­нець аж дво­ма по­воз­ка­ми три пан­ноч­ки, Ва­тині при­ятельки, Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа, їх ма­ма й їх та­то, уп­ра­ви­тель, ста­рий німець Шмідт, давній знай­омий о. Ар­темія. Шмідт пе­редніше був уп­ра­ви­те­лем та­ки в самій Го­робцівці й оже­нив­ся з доч­кою од­но­го по­се­со­ра з прос­тих го­робцівських се­лян, кот­рий за­ба­гатів і взяв в по­сесію ме­жу­юче з Го­робцівкою не­ве­лич­ке сельце. Після їх приїха­ло ще кілька сусід ба­тю­шок з ма­туш­ка­ми; далі при­був і отець Пор­фирій, кот­рий нігде не бу­вав, але му­сив навіда­тись до о. бла­го­чин­но­го, щоб ча­сом о. бла­го­чин­ний не зобідивсь і не розгнівав­ся. Тро­хи пізніше прий­шов го­робцівський уп­ра­ви­тель. Пи­са­ря, пи­сарші і її бра­та не бу­ло.

Ватя з при­ятелька­ми щось ше­потіла ниш­ком і все пог­ля­да­ла в вікна на двір. Ко­ли це в од­чи­не­ну бра­му вбігла па­ра ко­ней, а на по­возці забіліли дві па­ничівські пос­таті в білих па­ру­си­но­вих ба­ла­хо­нах, з го­ло­ва­ми, нап­ну­ти­ми відло­га­ми. То приїха­ли два мо­лоді па­ничі, скінчивші семінарію; во­ни слу­жи­ли за вчи­телів в на­род­них шко­лах в не­да­ле­ких се­лах.

- Ну, та й го­но­ро­ви­тий пи­сар­шии брат! - ти­хенько ска­зав о. Ар­темій до жінки. - Не йде до нас в гості! Мо­же, й не прий­де, не хо­че знаться з на­ми.

- Як не прий­де, то й пла­кать не бу­де­мо. Я гор­дих не люб­лю, - ти­хо обізва­лась ма­туш­ка. Але це во­на тільки так го­во­ри­ла: її вже бра­ло за сер­це, що пи­сар­ша з бра­том і досі не при­хо­дять.

Несподівано рип­ну­ли двері з ґанку в при­хо­жу. Су­са­на Уласівна че­рез од­чи­нені двері вгляділа куд­ла­ту чор­но­во­ло­су пи­са­ре­ву го­ло­ву; за ним слідком увійшла пи­сар­ша, а за нею не­на­че вско­чив її брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ма­туш­ка вий­шла до їх в при­хо­жу на­зустріч.

- Це мій брат! - ре­ко­мен­ду­ва­ла сво­го бра­та ве­се­ла пи­сар­ша.

- Я ду­же ра­да, що ви прий­шли, - обізва­лась ма­туш­ка до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. - Про­шу ж в за­лу до моїх гос­тей!

- А ми оце трош­ки опізни­лись. Мав я де­яку ро­бо­ту в во­лості, - ска­зав пи­сар, чеп­ля­ючи свій бриль на кіло­чок і приг­лад­жу­ючи кост­ру­ба­ту го­ло­ву до­ло­нею.

- Прошу вас до гос­тей! Наші гості вже дав­ненько поз'їжджа­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на од­чи­нені двері в сто­ло­ву.

Серед сто­ло­вої сто­яв о. Ар­темій і ба­ла­кав з своїм сусідом о. Пор­фирієм. О. Пор­фирій мовч­ки слу­хав йо­го оповідан­ня й тільки ди­вив­ся, як швид­ко ми­го­тять ши­рокі гу­би в о. Ар­темія. О. Ар­темій вглядів в две­рях пи­са­ря й побіг до йо­го на­зустріч.

- А! Ле­онтій Пет­ро­вич! - крик­нув о. Ар­темій, ще й ру­ки підвів вго­ру, не­на­че був на­по­го­тові вхо­пить йо­го в обнімок і поцілу­вать. Він ухо­пив ру­ку пи­са­ря в обидві свої ши­рокі до­лоні й по­чав тряс­ти з усієї си­ли.

- Чого це ви так пізно! А ми вас жда­ли, сподіва­лись, та й годі ска­за­ли, - ве­се­ло гу­кав на всю сто­ло­ву о. Ар­темій, не­на­че він був ра­дий пи­са­реві, як рідно­му батькові.

Писар тільки осміхав­ся: він не йняв віри щи­рості надз­ви­чай­но радісно­го привітан­ня. Він знав, що той пал, та привітність та жвавість бу­ли в йо­го більше ви­яв­ком жва­вості вро­ди і вдачі, а мо­же, й зу­мис­но­го вда­ван­ня, ніж щи­ро­го привіту.

- А от і Фе­одосія Се­менівна! Здо­рові бу­ли! Пізненько-пізненько, нігде прав­ди діти! - гу­кав о. Ар­темій до пи­сарші.

Писарша поз­до­ро­ви­ла о. Ар­темія з іме­нин­ни­цею й за­повісти­ла сво­го бра­та.

- А! ваш брат! Ле­онід Се­ме­но­вич! Ду­же ра­дий, ду­же ра­дий, що ви прий­шли до нас. Ду­же ра­дий з ва­ми поз­най­омиться, хоч я вже не­на­че знай­омий з ва­ми, не ба­чив­ши вас в ли­це, - про­мов­ляв о. Ар­темій до мо­ло­до­го сту­ден­та.

- А от мій сусід, о. Пор­фирій, - ре­ко­мен­ду­вав о. Ар­темій, - а це моя доч­ка, Ва­лен­ти­на Ар­темівна.

Стіл в сто­ловій вже був зас­те­ле­ний. На кінці сто­ла вже сто­яв здо­ро­вий са­мо­вар, блис­ку­чий та лис­ню­чий, і па­ру­вав під са­му сте­лю. Ва­тя за­си­па­ла чай і з-за ви­со­ко­го са­мо­ва­ра зир­ну­ла вваж­ли­во очи­ма на мо­ло­до­го Па­на­сен­ка.

Панасенко був тон­кий, ви­со­ченький, з ли­ця трош­ки схо­жий на сест­ру. Йо­го вид, не­на­че за­гост­ре­ний вни­зу, з гост­ренькою борідкою, з то­неньки­ми ус­та­ми, був тро­хи чуд­ний, але круг­ле, вип­ну­те, ви­со­ке чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, темні, гострі, про­ни­зу­ваті й тро­хи насмішку­ваті очі од­ра­зу при­тяг­ли до се­бе Ва­тині очі. Во­на за­ди­ви­лась на ви­сокі бро­ви й не по­хо­пи­лась вий­ти з-за са­мо­ва­ра. Мо­ло­дий сту­дент про­вор­ненько й сміли­во підбіг до неї й по­дав їй ру­ку. Ва­тя лед­ве встиг­ла пос­та­вить чай­ник на стіл і зак­ру­тить кран са­мо­ва­ра. Окріп бриз­нув з-під кра­на, і дрібненькі кра­пельки впа­ли на її ру­ку й ніби вку­си­ли, як бло­хи.

- Ой! - ниш­ком крик­ну­ла Ва­тя й лед­ве вдер­жа­ла крик.

Леонід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й пок­ло­нив­ся.

- От тро­хи че­рез ме­не не по­пек­ли собі рук, - ска­зав Па­на­сен­ко, - ви­ба­чай­те мені, що я став при­чи­ною цього ли­ха.

- Та це не­ве­ли­ке ли­хо! Про це ли­хо мені бай­ду­же: впа­ло на ру­ку дві кра­пельки, не­на­че дві спасівські му­хи вку­си­ли, - обізва­лась Ва­тя; і хоч її вку­си­ло ніби дві му­хи, але во­на встиг­ла при­ди­виться, що в Ле­оніда очі ве­селі й карі, хоч ус­та тонкі й сухі, а підборіддя тро­хи гост­ре.

- Прошу ж в гос­тин­ну до гос­тей, та й будьте на­ши­ми гістьми! - ска­зав о. Ар­темій і сам повів но­вих гос­тей в гос­тин­ну.

З прос­тор­ної гос­тин­ної че­рез од­чи­нені в сто­ло­ву двері не чу­ти бу­ло ні ду­ху. Гості тільки що зібра­лись, не обз­най­оми­лись, а де­котрі бу­ли між со­бою й нез­най­омі; во­ни сиділи мовч­ки або роз­мов­ля­ли по­шеп­ки, на­че бо­ялись го­во­рить го­лос­но.

- Прошу сіда­ти ближ­че до сто­ла! - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші й пос­та­вив стілець ко­ло сто­ла, близько од крісла, де сиділа од­на ма­туш­ка, з кот­рою пи­сар­ша бу­ла знай­ома.

Писарша те­пер вбра­лась в но­ву вов­ня­ну зе­ле­ну сук­ню, ще й по­че­пи­ла на шию шість разків доб­ро­го товс­то­го на­мис­та. Стілець сто­яв як­раз на са­мо­му сонці. Пи­сар­ша сміли­во, без ост­ра­ху й ва­ган­ня те­пер йшла на світ, мов ме­те­лик. Во­на сіла, ще й стілець од­су­ну­ла на самісіньке кру­жа­ло з про­менів сон­ця, бо бу­ла пев­на в то­му, що ярий світ не ган­жує її, а ще кра­сить, її очі ніби ка­за­ли: дивіться, мов, ма­туш­ки, яка на мені гар­на зе­ле­на сук­ня! Кра­ща, ніж на вас!

Феодосія Се­менівна й справді зе­леніла та чер­воніла в пуч­ках га­ря­чо­го світу, не­на­че кущ ка­ли­ни з чер­во­ни­ми ки­тя­ха­ми ягід. Кольори бу­ли різкі, ду­же ярі, іскряні, але не без ефек­ту.

О. Ар­темій по­ре­ко­мен­ду­вав пи­са­ря та Ле­оніда де­кот­рим їм нез­най­омим ба­тюш­кам та двом сільським вчи­те­лям-семіна­рис­там. Пи­сар сів ко­ло уп­ра­ви­те­ля й по­чав з ним роз­мо­ву. Мо­лоді пан­ни Ліпа, Ле­ся, Ан­то­ся та ще дві їх при­ятельки сиділи ря­доч­ком в кут­ку ко­ло п'яніна. Ле­онід Се­ме­но­вич привітав­ся до їх: во­ни бу­ли йо­му дав­ненько знай­омі. О. Ар­темій пос­та­вив стільця ко­ло сто­ла ря­дом з пи­сар­шею, поп­ро­сив сісти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й сам сів по­руч з ним.

Леонід Се­ме­но­вич, увійшов­ши в гос­тин­ну, ду­же зди­ву­вав­ся, вглядівши чи­малі ряд­ки гос­тей на ка­напі й на стільцях. Тоді як він був в сто­ловій, йо­му зда­ва­лось, що гос­тин­на бу­ла зовсім по­рож­ня. Ма­туш­ки сиділи по­важ­но й навіть з пи­хою та гор­до­ви­то по­зи­ра­ли од­на на од­ну. Пан­ни й па­ничі стов­пи­лись ко­ло п’яніна в кут­ку й роз­мов­ля­ли сли­ве ниш­ком між со­бою, не­на­че стра­ха­лись го­во­рить го­лос­но, ніби в церкві.

О. Ар­темій вско­чив в гос­тин­ну, крик­нув, гурк­нув стільця­ми, за­ре­го­тавсь і не­на­че вніс з со­бою ве­селість, ніби по­бу­див сон­них, дріма­ючих гос­тей. Він по­чав крик­ли­ву роз­мо­ву з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Ле­онід Се­ме­но­вич так са­мо був з крик­ли­вих, був навіть тро­хи шту­кар, лю­бив по­ре­го­та­тись і по­жар­ту­вать. Йо­го жар­ти й шту­карст­во ча­сом пе­ре­хо­ди­ли че­рез край і бу­ли тро­хи грубі, за­те­ле­пу­ваті, навіть ча­сом вульгарні, прос­тацькі.

- А ми, о. Ар­темій, оце в до­розі до вас тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хіба ж ви приїха­ли до нас? - спи­тав о. Ар­темій.

- Ні, прий­шли пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хіба ж мож­на, йшов­ши пішки, пе­ре­ки­нуться? Оце ди­во! - спи­тав о. Ар­темій.

- От так, як ба­чи­те! Тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, та ще й на містку. Ото б ви­ку­па­лись гар­но в багні! Йде­мо ми ряд­ком че­рез місток збо­ку, попід вір'ям на містку, а дош­ки під на­ми во­ру­шаться та вги­на­ються, не­на­че клавіші на фор­теп'яні. Я сту­пив на край дош­ки й тро­хи не шу­бовс­нув в бо­ло­то, та якось вхо­пив­ся за вір’я, а сест­ра ме­не ви­ря­ту­ва­ла: ста­ла на дош­ку з дру­го­го бо­ку та й пе­ре­ва­жи­ла, не­на­че в пе­ре­ва­ги гра­ла зо мною, - ка­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і ра­зом ре­го­тав­ся.

- Ото як­би на та­кий місток нас­ко­чив гу­бер­на­тор! - ска­зав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи на пи­са­ря.

- То шурх­нув би під міст, а потім виліз би; а му­жи­ки об­тер­ли б по­ла­ми йо­му чо­бо­ти та шта­ни, та й годі. От що бу­ло б! - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та на цьому був би й кінець? - спи­тав о. Ар­темій.

- Ні, не на цьому: потім він ще заг­нув би в батька - в матір чесній гро­маді, та аж на цьому був би вже кінець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ой, ма­буть не на цьому! - обізвав­ся пи­сар.

- Ще бу­ла б після то­го бо­ма­га, та ще й кру­тенька,- обізвав­ся з кут­ка о. Пор­фирій.

- Та бо­ма­га, що зветься чу­бо­на­ми­най­ка, - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але од ме­не та­кої бо­ма­ги в во­лос­ну уп­ра­ву не бу­де. Це пев­но.

- І од ме­не та­кої бо­ма­ги не бу­де, хоч і я тро­хи не про­ва­ли­лась на містку, - сміли­во до­да­ла пи­сар­ша.

Матушки зир­ну­ли од­на на од­ну: чи ти ба! яка, мов, во­на сміли­ва!

Одначе ця прос­та й ве­се­ла роз­мо­ва роз­во­ру­ши­ла гос­тей.

Веселий о. Ар­темій своїм ка­мер­то­ном зав­дав тон, а Па­на­сен­ко підхо­пив у той тон, і пи­сар вже вхо­пив у той тон, а пи­сар­ша нес­подіва­но вхо­пи­ла дис­кан­том, та ще й за­тяг­ла го­рою. Гості ста­ли сміливіші, роз­во­ру­ши­лись, по­ча­ли під той шум та гомін роз­мо­ву. Отець Ар­темій дав ве­се­лу нап­ра­ву в гос­тинній. Пан­ноч­ки навіть насміли­лись вий­ти з-за п'яніна й пішли хо­дить по залі, поб­рав­шись попід ру­ки. Па­ничі прис­та­ли до їх збо­ку. Не всидів на стільці й Ле­онід Се­ме­но­вич. В гос­тин­ну увійшла Ва­тя. Во­на бу­ла на той час ду­же ефект­на в темній сукні, об­си­паній дрібненьки­ми ма­ли­но­ви­ми кра­пелька­ми та квіточ­ка­ми; коф­та бу­ла об­ши­та ма­ли­но­вим ок­са­ми­том, при кот­ро­му ду­же виг­рав її ма­то­вий вид та темні здо­рові й ви­разні очі. Ма­ли­нові ок­са­ми­тові об­лямівки та ус­тав­ки прос­тя­га­лись аж до пле­чей і ду­же підхо­ди­ли під колір її пов­них ви­раз­них уст. Її пов­ненька пос­тать, стяг­ну­та сук­нею, бу­ла по­каз­на се­ред інших пан­но­чок, дрібненьких та ни­зеньких на зріст.

Леонід Се­ме­но­вич зне­хо­тя за­ди­вивсь на Ва­тю. Він ду­же лю­бив паннів і од­ра­зу вмів вло­вить в кожній панні ті прик­ме­ти кра­си, яки­ми хоч пот­рош­ку обділи­ла її ма­ти-на­ту­ра: чи бу­ла б то кра­са очей, чи кра­са гар­них уст, чи кра­са усієї пос­таті. Най­мен­ший слід діво­чої кра­си не міг по­таїться пе­ред йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він за­ди­вив­ся на чорні, ви­разні Ва­тині очі. Їх ма­то­вий блиск од­ра­зу за­че­пив йо­го нер­ви.

Леонід Се­ме­но­вич рап­том підвівся з стільця й по­дав йо­го Ваті.

- Спасибі вам, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, - ска­за­ла Ва­тя, - ра­да б сісти, та ніко­ли. Час зап­ро­сить гос­тей до чаю.

- Гості й самі знай­дуть шлях до чаю, а ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, по­бав­тесь з на­ши­ми сусідка­ми. Ба­чи­те, як во­ни ну­дяться: хо­дять та й хо­дять, не­на­че місця собі не знай­дуть з нудьги.

Ваті цей тон здав­ся не ду­же делікат­ним. Во­на осміхну­лась, бо не зна­ла, що Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа бу­ли ще пе­редніше Ле­онідові знай­омі. Про­вор­на не в міру і навіть крик­ли­ва, Ан­то­ся обізва­лась до Ле­оніда:

- Не ду­май­те, що нас нудьга бе­ре! Нам зовсім-та­ки ве­се­ло.

- І без ме­не вам ве­се­ло? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І без вас ве­се­ло, а з ва­ми ще ве­селіше, - обізва­лась го­лос­но сміли­ва Ан­то­ся.

Ватя й інші пан­ни за­ре­го­та­лись. Ан­то­ся зрос­ла на селі і вчи­лась в містеч­ку. Во­на ду­же бу­ла схо­жа на сільських дівчат і в ма­не­рах, і в роз­мові, і в жар­тах, бо бу­ла в близьких сто­сун­ках най­більше з дівча­та­ми і ніби про­па­ха­лась їх ду­хом.

- Може. це ви тільки го­во­ри­те мені комплімент? Як я на вас на­вод­жу нудьгу, то я й ла­ден втек­ти че­рез оці двері в са­док та й схо­ваться в ку­щах, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і по­ка­зав ру­кою на скляні двері, че­рез котрі бу­ло вид­ко са­док та квітник ко­ло ґанку.

- Про ме­не й тікай­те! - крик­ну­ла Ан­то­ся.

- О, не тікай­те! Ви ве­се­ла лю­ди­на, а наші гості без вас і справді бу­дуть в нас ну­дить світом, - ска­за­ла Ва­тя.

- Як бу­де­те тікать, то ми поп­ро­си­мо о. Ар­темія замк­ну­ти двері та й схо­вать ключ в ки­ше­ню або де й далі, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Ан­то­ся.

- Аж у ка­мо­ду, - ти­хо обізва­лась Ва­тя. Ва­тя не­на­че за­ме­ти­лась ве­селістю од Ан­тосі та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на й собі ста­ла якось про­ворніша й ве­селіша і вий­шла з своєї зви­чай­ної апатії та для­вості.

- А тим ча­сом, по­ки ви збе­ре­тесь за­ми­ка­ти двері та хо­вать ключ, просіть, та­ту, гос­тей до чаю. Чай вже го­то­вий, - ска­за­ла Ва­тя, обер­та­ючись до сво­го па­нот­ця.

Не встиг па­но­тець встать з стільця, як у две­рях гос­тин­ної з'яви­лась ви­со­ка, гар­на та рівна пос­тать го­робцівсько­го вчи­те­ля шко­ли, а за ним слідком увійшла йо­го жінка, кан­ди­бас­та, тон­ка, ви­со­ка й смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­ни привіта­лись з ха­зяїном та з де­яки­ми гістьми. Вчи­тельша обер­ну­лась до сто­ла і вгляділа ко­ло сто­ла на стільці ніби яс­но-зе­ле­ну пи­сар­шу. Во­на так і одс­ко­чи­ла од сто­ла й по­да­лась на­зад. Пи­сар­ша бу­ла ве­се­ла й роз­ба­ла­ка­лась з сусідкою, але як уг­ляділа ко­ло се­бе вчи­тельшу, то од­ра­зу ніби заніміла. І пи­сар­ша, і вчи­тельша зир­ну­ли од­на на дру­гу й по­на­ди­ма­лись. Вчи­тельша втек­ла аж на дру­гий кінець гос­тин­ної й сіла на стільці за п'яніном між мо­ло­деньки­ми пан­на­ми. Ва­тя приміти­ла цей ма­невр вчи­тельші й осміхну­лась. Приміти­ли це де­які гості і собі осміхну­лись.

«Якби я зна­ла, що зас­та­ну тут оту іро­до­ву пи­сар­шу, то ніхто не за­ма­нив би ме­не сю­ди й ка­ла­чем, - ду­ма­ла вчи­тельша, ско­са пог­ля­да­ючи на пи­сар­шу. - Ще й у зе­ле­ну вов­ня­ну но­ву сук­ню вбра­лась і чер­во­не на­мис­то по­че­пи­ла! Ма­буть, зна­ла, ота зе­ле­на по­то­ро­ча, що тут стріне мо­го чо­ловіка… Це во­на хо­че йо­го знов при­ча­ру­вать. Це во­на для йо­го так приб­ра­лась! Я пос­те­рег­ла, що бу­ло так».

Писарша, зир­нув­ши ско­са на вчи­тельшу, при­га­да­ла собі свій, зу­мис­не пе­ре­ки­ну­тий вчи­тельшею борщ в печі та вир­вані з огу­ди­ною свої огірки… Уся її жовч роз­во­ру­ши­лась од­ра­зу, не­на­че за­кипіла, прис­тав­ле­на в гор­щеч­ку до жа­ру. Пи­сар­ша по­чер­воніла, на­ду­лась, на­бун­дю­чи­лась, як індик, та аж соп­ла од злості.

Писарша та вчи­тельша по­ла­ялись на смерть ще тоді, як пи­сар тільки що оже­нив­ся й став за пи­са­ря в во­лості. Шко­ла й во­лость зміщу­ва­лись в од­но­му здо­ро­во­му му­ро­ва­но­му домі: по один бік в домі од улиці бу­ла уп­ра­ва, по дру­гий бік - шко­ла й жит­ло для вчи­те­ля. Пи­сар тоді жив при во­лості в одній кімнатці, але для йо­го не бу­ло опрічньої своєї пе­карні. Гро­ма­да пос­та­но­ви­ла, щоб пи­сар­ша ва­ри­ла собі стра­ву в одній печі з вчи­тельшею, по­ки бу­де збу­до­ва­на дру­га пе­кар­ня. Спо­чат­ку вчи­тельша й пи­сар­ша жи­ли між со­бою в при­ятельстві, ва­ри­ли обід в одній печі. Але як два по­пи в одній церкві та два ко­ти в мішку ніко­ли не по­ми­ряться, так не по­ми­ри­лись і дві ха­зяй­ки ко­ло однієї печі. Не­гар­на та не­мо­ло­да вчи­тельша на ли­хо по­ча­ла примічать, що її чо­ловік, Гнат Сам­борський, по­чав без со­ро­му за­ли­цяться до пи­сарші… Пи­сар­ша і вчи­тельша за­раз-та­ки по­ла­ялись… Од­но­го дня вчи­тельша од злості зу­мис­не пе­ре­ки­ну­ла в печі пи­сар­шин борщ. Пи­сар­ша, не га­ячись, за­раз вибігла з пе­карні, вир­ва­ла усю оргінію, кот­ру вчи­тельша по­са­ди­ла в квітни­ку пе­ред своїми вікна­ми, по­ви­ри­ва­ла геть чис­то всю й по­ви­ки­да­ла в двір сви­ням. Вчи­тельша вибігла і, вглядівши та­ку шко­ду, про­жо­гом побігла на пи­са­ре­ву по­ло­ви­ну го­ро­ду, вир­ва­ла з огу­дин­ням усі пи­сар­шині огірки, заб­ра­ла в обе­ре­мок і ви­ки­да­ла в двір на самісіньку оргінію. Їх чо­ловіки по­вибіга­ли з ха­ти й лед­ве за ру­ки вдер­жа­ли своїх роз­лю­то­ва­них жінок од дальшо­го безг­луз­до­го спус­то­шен­ня го­ро­ду та квітни­ка.

Од то­го ча­су жінки вже не мог­ли по­ми­риться, хоч пи­сар вже пос­та­вив собі гар­ний дім і пе­рей­шов в йо­го на жит­тя. Пи­сар­ша не мог­ла за­бу­ти за свої огірки, вчи­тельша не мог­ла за­буть про свою оргінію, і… не за­бу­ли до са­мої смерті… По­ко­рис­ту­ва­лись тільки з тієї лай­ки та бійки свині. Пи­сар­ша зос­та­лась без бор­щу й без огірків, вчи­тельша без оргінії; а свині по­обіда­ли всмак оргінією, ще й огірка­ми за­ку­си­ли і навіть спа­сибі їм не ска­за­ли за смач­ний обід.

«А ще й ка­зав мені мій чо­ловік, що пи­сарші не бу­де на іме­ни­нах, що пи­сар­ша не бу­ває в гос­тях в ба­тюш­ки. Ка­зав і, ма­буть, знав доб­ре, що бре­ше», - ду­ма­ла вчи­тельша, виг­ля­да­ючи з-за п'яніна.

«Не за­бу­ду я ніко­ли сво­го бор­щу та своїх огірків, не про­щу я тобі цього довіку - до су­ду», - ду­ма­ла пи­сар­ша та все навіщось на­ди­ма­лась та су­пи­ла бро­ви, пев­но, на вітер, бо вчи­тельша вже на неї й не ди­ви­лась.

Вчитель і пи­сар вже дав­но за­бу­ли й за ті огірки, і за ту оргінію та пе­ре­ки­ну­тий борщ: во­ни посіда­ли ря­доч­ком і зви­чай­ненько ба­ла­ка­ли. Вчи­тельші це, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лось. Во­на вти­ри­ла свої чорні оч­ки в ли­це сво­го чо­ловіка й не­на­че ка­за­ла очи­ма: «І як ти ото смієш ба­ла­кать з моїми во­ро­га­ми, ко­ли я цього не хо­чу! Пот­ри­вай же! Я ж тобі до­ма ви­чи­таю мо­лит­ву!»

Але вчи­тель не втя­мив роз­мо­ви очи­ма своєї жінки і все лю­бенько ба­ла­кав з пи­са­рем.

- Прошу вас до чаю! Чай вже го­то­вий! - про­сив своїх гос­тей о. Ар­темій, по­ка­зу­ючи на двері в сто­ло­ву.

Але гості йо­го не­на­че не чу­ли. Старші вгнізди­лись в кріслах та на м'якій ка­напі й роз­мов­ля­ли сти­ха: їм, оче­ви­дяч­ки, бу­ло доб­ре сидіть, і во­ни ліну­ва­лись підвес­тись з місця. Мо­лоді зби­лись в ку­пу в дру­го­му кут­ку ко­ло п'яніна й про­ва­ди­ли ве­се­лу роз­мо­ву, ви­га­ду­ва­ли та ре­го­та­лись.

Сусана Уласівна жда­ла, жда­ла гос­тей до чаю й му­си­ла са­ма вий­ти в гос­тин­ну.

- Прошу покірно до чаю, бо чай про­хо­ло­не! - промо­ви­ла во­на, обер­та­ючись до ка­на­пи та крісел, де сиділи ма­туш­ки, пи­сар, уп­ра­ви­тель та вчи­тель. - Фе­одосіє Се­менівно! про­шу в сто­ло­ву до чаю! - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, обер­та­ючись до пи­сарші, як лю­ди­ни, потрібної для її по­тай­них замірів.

«Чи ти ба, яка честь пи­сарші! Са­ма бла­го­чин­на про­се її до сто­лу; ще й зве на ймен­ня й по батькові. А ме­не й не про­се… Не піду я в сто­ло­ву! не хо­чу я й чаю! Не ся­ду я за од­ним сто­лом з пи­сар­шею», - ду­ма­ла вчи­тельша, си­дя­чи в кут­ку.

Старші гості за­шуміли й зас­ту­котіли стільця­ми, за­ша­руділи но­га­ми й пе­рей­шли в сто­ло­ву. Пи­сар­ша вста­ла в стільця, гор­до­ви­то пог­ля­ну­ла на вчи­тельшу, за­дер­ла ли­це вго­ру, по­ма­леньку пішла слідком за Су­са­ною Уласівною й не­на­че ка­за­ла вчи­тельші: ди­вись, мов, як ме­не ша­ну­ють, а те­бе так ні! моє цвіте - твоє в'яне!.. Мо­лоді зос­та­лись в гос­тинній.

- Наталіє Корніївно! а ви чом не йде­те в сто­ло­ву до чаю? Про­шу вас! - про­си­ла Ва­тя вчи­тельшу.

Наталія Корніївна бу­ла з тих, що при чу­жих лю­дях няв­ка­ють, а в се­бе вдо­ма гав­ка­ють. В гос­тях во­на як роз­мов­ля­ла, то ніби няв­ка­ла, як кішеч­ка, ти­хо, со­лод­ко, об­лес­ли­во, не­на­че хотіла ска­зать: «Дивіться, мов, яка я свя­та та бо­жа!» Вдо­ма во­на кри­ча­ла й ре­пе­ту­ва­ла на всю пельку: там во­на за­бу­ва­ла, що во­на свя­та та бо­жа.

- Спасибі вам… я вже до­ма пи­ла чай. Я й тут по­сид­жу. Мені з ва­ми так приємно сидіть. Усі тут такі ве­селі. Мені тут так гар­но, так гар­но, - няв­ка­ла вчи­тельша.

- Та хоч ста­кан­чик ви­пий­те! От я вам сю­ди при­не­су ста­кан, - ска­за­ла Ва­тя.

- Няв-няв-няв! - ти­хо за­ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич над са­мим ву­хом в Ан­тосі. Ве­се­ла Ан­то­ся зро­зуміла й за­ре­го­та­лась.

- Чого ця вчи­тельша так няв­кає? - ти­хо спи­тав в Ан­тосі Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То во­на тільки в гос­тях: няв-няв-няв! а в се­бе в хаті во­на: гав-гав-гав! - ти­хо од­ка­за­ла Ан­то­ся, кот­ра доб­ре зна­ла вчи­тельшині но­ро­ви. - Ця вчи­тельша як роз­гав­кається в се­бе вдо­ма, то і вчи­тель тікає з ха­ти, і сто­рож з шко­ли тікає на го­род; бо раз во­на, роз­лю­ту­вав­шись, так по­тяг­ла сто­ро­жа залізною ко­чер­гою, що си­ня­ки бу­ло знать цілий місяць.

«Якась пи­сар­ша, якась му­жич­ка, справж­ня мо­ло­ди­ця, тільки че­рез те, що нап­ну­ла на се­бе зе­ле­ну сук­ню, пин­дю­читься, пнеться вго­ру. Во­на за­бу­ла, що мій батько був свя­ще­ник, а дід - Зве­ни­го­родський про­то­поп. Чи ти ж мені рівня! А ще й не­сеться вго­ру. За­дер­ла кир­пу до стелі, гор­до­ви­то пог­ля­дає на ме­не», - гав­ка­ла вчи­тельша в своєму серці.

Усім бу­ло бай­ду­же про неї. Мо­лоді пан­ни та па­ничі зос­та­лись в гос­тинній. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й пос­та­ви­ла їх на столі в гос­тинній. На ка­напі, на кріслах засіла мо­ло­да ком­панія. Старі обсіли стіл в сто­ловій навк­ру­ги.

Компанія в сто­ловій бу­ла ве­се­ла. Усі роз­мов­ля­ли, гу­ли, як бджо­ли в пасіці. Але го­лос о. Ар­темія пе­ре­ма­гав усі го­ло­си. Роз­го­во­рив­ся навіть мов­чун о. Пор­фирій.

О. Пор­фирій вий­шов з семінарії од­ним з пер­ших сту­дентів. Зай­няв­ши па­рафію, він з зав­зят­тям взяв­ся й за просвіту в школі, і за піднят­тя мо­ральності в селі, що­неділі го­во­рив про­повіді, а най­більше про­ти п'янства, завів братст­во, то­ва­рист­во тве­ре­зості, нав­чав се­лян на обідах, вчив в роз­мо­вах, але по­ба­чив, що йо­го просвітня про­повідь не вчи­ни­ла чу­да: не пе­ре­ро­би­ла се­лян на ян­голів за який­сь де­ся­ток років, чо­го він сподівав­ся, не ма­ючи і втям­ку про те, що та­кий психічно-істо­рич­ний мо­ральний роз­ви­ток тем­них мас не ро­биться за який­сь де­ся­ток років, та ще й тоді, ко­ли не­ма ні доб­рої національної шко­ли, ні на­род­них бібліотек, ні чи­та­лень, ні піддер­жан­ня й ініціати­ви од гро­ма­ди й звер­ху… І о. Пор­фирій дійшов до пе­симізму, зневірив­ся б своєму ділі і… на все мах­нув ру­кою, за­ко­пав­шись в книж­ки.

- Ну й му­жи­ки те­пер ста­ли, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! - обер­нув­ся о. Ар­темій до пи­са­ря. - Чом пак хоч ва­ша во­лость не при­пи­нить їх тро­хи?

- А як же ми їх бу­де­мо при­пи­нять? - спи­тав пи­сар. - В нас є хо­лод­на, та й більше ніяко­го стра­ху на їх не маємо в ру­ках.

- То ви їх хоч при­най­мні за­ми­кай­те частіше в хо­лод­ну, або­що! - кри­чав о. Ар­темій. - Спус­то­ши­ли, геть до­чис­та спас­ли мою лу­ку.

- Та й панську сіно­жать спас­ли, - обізвав­ся уп­ра­ви­тель, - і ми нічо­го не вдіємо, бо бу­ла су­ха вес­на; і по­ча­ли по­зов, та й те нічо­го не по­мог­ло. Хоч військо став на лу­ках.

- Розносились з тією штун­дою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою, - ска­зав о. Ар­темій, - аби що ска­зав му­жи­кові, то він за­раз тобі: ко­ли так, то ми в штун­ду! А йде п'яний проз двір, го­лос­но попів лає.

Батюшки по­ча­ли роз­мов­лять за двох вікар­них архієреїв, котрі тієї зи­ми їзди­ли по се­лах, та ще й взим­ку.

Коли це нес­подіва­но в при­хожій щось рип­ну­ло две­ри­ма й за­чов­га­ло прос­ти­ми чобітьми: то приїхав о. Са­ва. Він не­на­че крадько­ма в'їхав у двір на своїх по­га­неньких ко­ни­ках, не­на­че крадько­ма увійшов і в при­хо­жу. На йо­го навіть со­ба­ки не заб­ре­ха­ли.

- Листвинський про­топ­ресвітер! Приїхав лист­винський про­топ­ресвітер! - не­на­че на ву­хо один од­но­му ше­потіли ба­тюш­ки. Роз­мо­ва од­ра­зу впа­ла. Усі в сто­ловій за­мовк­ли. Про архієреїв ніхто вже й сло­ва не пис­нув. О. Са­ва увійшов ти­хенько, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки, і привітав­ся до ха­зяїна, поз­до­ро­вив бла­го­чин­ну з іме­ни­на­ми, поз­до­ров­кав­ся з гістьми й сів. При­сад­ку­ва­тий, ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з здо­ро­вою го­ло­вою, з ши­ро­кою ку­че­ря­вою бо­ро­дою, в ру­шен­нях за­те­ле­пу­ва­тий, цей ха­му­ла, о. Са­ва, і справді одрізняв­ся од інших ба­тю­шок, і тон­ких, і ви­со­ких. Йо­го надз­ви­чай­но ши­рокі гру­ди не­на­че бу­ли приз­на­чені для про­топ­ресвітерських хрестів. Усі зна­ли, що о. Са­ва має ро­дичів і знай­омих в кон­сис­торії й час­тенько їздить до Києва та заг­ля­дає в кон­сис­торію; усі зна­ли, що він лю­бе там ба­га­то де­чо­го зай­во­го роз­ка­зу­вать за сусід-ба­тю­шок, чо­го не го­ди­лось би роз­ка­зу­ва­ти, і ча­сом ви­ка­зує на де­ко­го.

«Ну, те­пер хоч по­чи­най хрес­титься до об­разів і за князів, і за архієреїв, і за хрис­то­лю­би­ве воїнство! - по­ду­мав о. Ар­темій. - Приніс не­чис­тий оцього лист­винсько­го про­топ­ресвіте­ра, що вис­вя­тив­ся на по­па з дяків. Тре­ба ки­даться в політи­ку».

О. Ар­темій ви­пи­су­вав «Мос­ковс­кие ве­до­мос­ти», бо ре­дакція по­си­ла­ла це доб­ро сільським ба­тюш­кам сли­ве за безцінь, за по­ло­ви­ну ціни. Ба­га­то ба­тю­шок ви­пи­су­ва­ло де­ше­венькі пе­тер­бурзькі га­зе­ти: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не чи­та­ли, але тро­хи ціка­ви­лись політи­кою.

- Чи чу­ли но­ви­ну? - по­чав о. Ар­темій. - Бісмарк по­летів, по­ле­тить і Капріві!

- Куди ж він по­ле­тить? - спи­тав насмішку­ва­то о. Пор­фирій. - Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

- З місця по­ле­тить! Це по га­зе­тах вид­но, - ска­зав о. Ар­темій.

- Щасливої йо­му до­ро­ги! А вам, о. Са­во, не шко­да то­го Бісмар­ка та Капріві? - спи­тав в о. Са­ви о. Пор­фирій.

О. Са­ва пе­ре­див­ляв­ся тільки єди­ний жур­нал «Єпар­хи­альные ве­до­мос­ти» та й то не все чи­тав, а тільки той одділ, де пи­са­лось про наг­ра­ди. Він не чи­тав навіть «Све­та», впер­ше по­чув про яко­гось Бісмар­ка й тільки мах­нув ру­кою та й про­мо­вив: «На здо­ров'я! не­хай ле­тить, аби ми на стільцях сиділи».

- Невже вам йо­го не шко­да? - спи­тав насмішку­ва­то о. Ар­темій в о. Са­ви.

- А чо­го мені йо­го шко­да? Хіба він мені сват чи брат? Як по­летів з місця, то дру­гий на йо­го місці ся­де. «Во­ро­на з місця, сокіл на місце», - ска­зав о. Са­ва.

О. Ар­темій розвівся про прусську політи­ку, го­во­рив га­ря­че, з за­па­лом, виніс ос­танній но­мер га­зе­ти, го­лос­но про­чи­тав ті ви­пис­ки з німецьких га­зет, в кот­рих німці га­ни­ли Росію.

- Боже мій! Що це бу­де? Що це бу­де? - гук­нув о. Ар­темій і при то­му схо­пив­ся з місця, вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву й з па­фо­сом бігав по сто­ловій та ре­пе­ту­вав: - Це все не до­ве­де до доб­ра! Що ми в світі бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти, як бу­де вой­на? О. Са­во, що ми тоді бу­де­мо ро­бить?

- Нічого. А що ж ми бу­де­мо ро­бить? - обізвав­ся о. Са­ва.

- Як то нічо­го? А як сю­ди прий­дуть прус­са­ки та зас­ту­ка­ють в ваші двері? Що ви тоді ро­би­ти­ме­те? Га?

- Хто йо­го знає, що я тоді ро­би­ти­му. Ма­буть, візьму та­ба­тир­ку, встром­лю в неї пуч­ку та по­ню­хаю та­ба­ки, як оце те­пер, - ска­зав о. Са­ва, кот­ро­му і в сні не сни­лись ніякі прус­са­ки.

О. Са­ва й справді ви­тяг з ки­шені та­ба­тир­ку, всу­нув в неї пуч­ку й по­ню­хав та­ба­ки.

- Ото добрі ліки од прус­саків! кращі, ніж руш­ниці та гар­ма­ти, - обізвав­ся о. Ар­темій з сміхом.

«Чого він бігає та га­ла­сує? - ду­мав о. Пор­фирій. - Не­на­че ті Бісмар­ки та Капріви вже штри­ка­ють йо­го зза­ду спи­са­ми та підсма­лю­ють вог­нем. Чуд­ний чо­ловік!»

- А як зас­ту­ка­ють прус­са­ки в мої двері, то я двері зап­ру, - ска­зав о. Са­ва.

- А як во­ни вис­тав­лять ваші двері? - спи­тав о. Ар­темій.

- То о. Са­ва схо­вається на піч, - про­мо­вив о. Пор­фирій.

- А як во­ни зас­ту­ка­ють вас і на печі? - спи­тав в Са­ви о. Ар­темій.

- То я тоді ска­жу їм: ідіть собі к бісо­во­му батькові ту­ди, звідкіль прий­шли! - одгрібав­ся о. Са­ва.

Усі за­ре­го­та­лись з та­кої політи­ки о. Са­ви про­ти прус­саків. За­ре­го­тавсь навіть завж­ди по­важ­ний пи­сар.

Леонід Се­ме­но­вич, по­чув­ши з гос­тин­ної, що о. Ар­темій чо­гось га­ла­сує, ти­хенько підсту­пив до две­рей і заг­ля­нув в сто­ло­ву. Ва­тя обер­ну­лась до йо­го й про­мо­ви­ла:

- То, пев­но, та­то роз­мов­ляє про політи­ку та прус­саків.

Вона засміялась; засміялась і Ан­то­ся. З тієї політи­ки о. Ар­темія та­ки доб­ре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політи­ку й дум­ки й гад­ки не ма­ли.

Тим ча­сом Ва­тя пос­та­ви­ла ста­ка­ни чаю в гос­тинній на столі й поп­ро­си­ла па­ничів та паннів до чаю. Вчи­тельша сиділа нарізко од усіх, в ку­точ­ку, мов си­ро­та, і ні до ко­го не го­во­ри­ла. Ва­тя поп­ро­си­ла й її до сто­ла. Вчи­тельша сіла на ка­напі по­руч з Ва­тею. Па­ничі та пан­ни обсіли й обс­та­ли стіл навк­ру­ги. Вчи­тельша в чор­но­му уб­ранні, з своїм не­ве­се­лим, навіть сум­ним ли­цем, се­ред мо­ло­деньких паннів зда­ва­лась ніби яко­юсь ди­рект­ри­сою інсти­ту­ту, а ще більше ски­ну­лась на ігу­менію па­нянсько­го мо­нас­ти­ря. В гос­тинній між пан­на­ми та па­ни­ча­ми роз­по­ча­лась та­ка го­лос­на роз­мо­ва, як і в сто­ловій між ста­ри­ми. Зда­ва­лось, два го­лосні хо­ри тяг­ли якісь дрібненькі співи в ду­же швид­кому­ al­leg­ro, роз­сип­час­то­му та ве­ред­ли­во поп­лу­та­но­му. Ве­се­ла Ан­то­ся та Ле­онід Се­ме­но­вич да­ва­ли то­му кон­цер­тові тон. Їх най­більше бу­ло чуть між інши­ми дзвінки­ми го­ло­са­ми.

Почувши че­рез двері, яку політи­ку про­повіду­вав о. Са­ва, па­ничі підня­ли цю політи­ку на сміх.

- Чи чуєте, який ге­роїзм про­ти прус­саків про­повідує о. Са­ва? - про­мо­вив один мо­ло­дий вчи­тель.

- Хоче пот­ру­сить їх та­ба­кою. Це якась політи­ка тю­тю­ну, політи­ка чи лист­винська, чи кор­сунська, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А ви лю­би­те чи­тать про політи­ку? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Борони ме­не бо­же! Чо­го вже чо­го, а політи­ки не люб­лю. Так пе­ребігаю очи­ма га­зе­ти, аби знать, що на світі діється. От Ан­тоніна Гри­горівна так лю­бе політи­ку: пе­ре­чи­тує «Свет» од дош­ки до дош­ки, - ска­зав насмішку­ва­то Ле­онід Се­ме­но­вич, ще й ско­са зир­нув на Ан­то­сю насмішку­ва­тим оком.

- І ви­га­да­ли! Де ж ви чу­ли або ба­чи­ли, щоб я чи­та­ла той «Свет»? - обізва­лась Ан­то­ся.

- Мені со­ро­ка на хвості це при­нес­ла, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То та со­ро­ка, ма­буть, по­ми­ли­лась: не з на­шо­го дво­ра летіла, а тільки пот­ра­пи­ла в ваш хутір, - ка­за­ла й ре­го­та­лась Ан­то­ся.

- Ба ні, з ва­шо­го дво­ра, бо во­на мені роз­ка­за­ла!..

- Чудна якась со­ро­ка!

- Я ду­же люб­лю чи­тать про маркізів, про їх зам­ки та па­ла­ци. Чи­таєш книж­ку, не­на­че каз­ку, - обізва­лась Ва­тя.

- Якби хто на­пи­сав повість за на­шу бо­гус­лавську Рив­ку, я з ве­ли­кою охо­тою про­чи­та­ла б її. Рив­ка, що про­дає дамські убо­ри, ця вже зовсім по­етич­на. Раз я тор­гую в неї літній ка­пе­люш, а во­на ка­же: пан­но, ку­пуй­те в ме­не ка­пе­люш, бо ті усі пан­ни, що в ме­не по­ку­пи­ли ка­пе­люші, усі до­чис­та по­ви­хо­ди­ли заміж, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- От ба­чи­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Хіба ж це бу­ла б не по­езія?! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і бист­ро зир­нув на Ва­тю очи­ма, ще й засміявсь. З-під тем­них ву­сиків заб­ли­ща­ли йо­го довгі білі чи­малі зу­би, котрі якось зак­ра­си­ли йо­го гост­ре мефісто­фелівське підборіддя. Той осміх кра­сив йо­го ве­се­лий вид. Ва­тя за­ди­ви­лась на йо­го бро­ви на ви­со­ко­му чолі, на йо­го ве­се­лий вид і приміти­ла, що в неї в серці щось за­во­ру­ши­лось, приміти­ла по­чу­ван­ня, приємне й радісне. Во­но май­ну­ло швид­ко й пруд­ко, як промінь сон­ця ча­сом прор­веться че­рез хмар­ки й май­не по став­ку од бе­ре­га до бе­ре­га; і ста­во­чок ніби по­ве­селішає й засміється між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми. Щось радісне зли­ну­ло на її сер­це, її чи­малі очі засвіти­лись; во­на по­чу­ти­ла в нер­вах жвавість, якусь більшу живність і ста­ла ве­селіша й про­ворніша.

Ватя шви­денько та про­вор­но підве­ла­ся з місця, вхо­пи­ла два по­рожні ста­ка­ни й не пішла, а ніби побігла в сто­ло­ву, щоб на­лить чаю. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, де це взя­лась у неї та­ка хіть до ро­бо­ти, жвавість та про­ворність! Ан­то­ся ки­ну­лась по­ма­гать своїй при­ятельці й по­од­но­си­ла реш­ту по­рожніх ста­канів в сто­ло­ву. І Ан­то­ся біга­ла з ста­ка­на­ми, і Ва­тя біга­ла; обидві не­на­че гра­ли в хре­щи­ка, не­на­че хотіли од­на дру­гу ви­пе­ре­дить.

Вчительша сиділа й мовч­ки пог­ля­да­ла на паннів; во­на втя­ми­ла, до чо­го йдеться та біга­ни­на й тя­га­ни­на, чо­го то обидві пан­ни не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Вчи­тельша бу­ла з тих, що в гос­тях си­дять і мов­чать, нічогісінько не го­во­рять і тільки мовч­ки спідло­ба пог­ля­да­ють на дру­гих гос­тей; але за всіма кмітять і мовч­ки слу­ха­ють, за що тільки ба­ла­ка­ють. І вже вдо­ма з близьки­ми при­ятелька­ми при­га­ду­ють усе, що хто ска­зав, хто як сту­пив, і все це пе­ре­суд­жу­ють, до­да­ють сво­го, приб­ре­хав­ши, і всіх га­нять, і всіх осуд­жу­ють.

Почалась роз­мо­ва між па­ни­ча­ми. Мо­лоді вчи­телі семіна­рис­ти роз­ка­зу­ва­ли про шко­ли, за свої хо­лодні не­топ­лені та вогкі квар­ти­ри при шко­лах, за своє біду­ван­ня, за те, яка то труд­но­та вчи­ти дітей по ве­ли­ко­руських шкільних книж­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до їх роз­мо­ви. Мо­лоді хлопці по­ча­ли зачіпать усякі пи­тан­ня: і шкільні, і національні ук­раїнські, і соціальні. Па­на­сен­ко роз­мов­ляв за ці усі пи­тан­ня з ве­ли­кою охо­тою, роз­ви­вав їх, ог­ля­дав їх з усіх боків. Роз­мо­ва йо­го ли­лась плав­ко й швид­ко, навіть бу­ла ле­пет­ли­ва, але во­на в йо­го про­ва­ди­лась тільки як са­ло­но­ва роз­мо­ва, і більше як мод­на. Ні од­но пи­тан­ня, кот­ре він зачіпав, не ціка­ви­ло йо­го ду­же; ні до од­но­го пи­тан­ня не ле­жа­ла в йо­го ду­ша. Пог­ля­ди йо­го бу­ли свіжі, навіть вольні, лібе­ральні; але все це го­во­ри­лось так собі, аби го­во­рить та не мов­ча­ти. Па­на­сен­ко го­во­рив, не­на­че млин мо­лов, не­на­че вітряк ма­хав кри­ла­ми; тільки йо­го млин мо­лов на по­рожній камінь.

Ватя тільки й слу­ха­ла, тільки й чу­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. І йо­го ве­селість, і йо­го го­во­рючість ду­же спо­до­ба­ла­ся їй.

«От з ким я про­жи­ла б вік щас­ли­во й ве­се­ло! - за­во­ру­ши­ла­ся в неї дум­ка десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в душі без її волі, без її хіті. - Як я люб­лю ве­се­лих, го­во­рю­чих лю­дей! Хоч би й не хотілось слу­хать, то бу­деш слу­ха­ти! Хоч би те­бе й нудьга взя­ла, то та­кий ще­бе­тун ви­тяг­не з тво­го сер­ця нудьгу до ос­тан­ку. І на серці стає лег­ко, і на душі ве­селіше, не­на­че щось світлом засвітить в са­мо­му твоєму серці».

Але ця па­ничівська роз­мо­ва про шко­ли та усякі вищі пи­тан­ня бу­ла ду­же нуд­на й неп­риємна для паннів. Во­ни мов­ча­ли й сло­веч­ком не вми­ку­ва­лись в ту роз­мо­ву. Ве­се­ла Ан­то­ся тро­хи не позіхну­ла й на пре­ве­ли­ку си­лу вдер­жа­ла свої ро­жеві ус­та од позіхан­ня. Вчи­тельша сиділа не­по­во­руш­но, не­на­че єги­петський кам'яний сфінкс. Ва­тя тільки ву­хом ло­ви­ла ті нецікаві для неї речі й більше пог­ля­да­ла на чорні Ле­онідові бро­ви.

Випили чай. В залі ста­ло душ­но. Ва­тя од­чи­ни­ла скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док. З две­рей повіяло хо­лод­ком. Сон­це вже спус­ка­лось ік за­хо­ду. Над­хо­див вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю про­хо­ло­дою, з гус­ти­ми дов­ги­ми тіня­ми в сад­ку, в бе­резі, об­сад­же­но­му гус­ти­ми вер­ба­ми. Ан­то­ся вибігла че­рез двері на ма­ленький ґанок. За нею вибігли менші її сест­ри. За пан­на­ми вий­шли па­ничі.

- Чи в вас, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, є чо­вен? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич. - От би гар­но бу­ло поп­ла­вать чов­ном на став­ку!

- Є, тільки не­ве­ли­кий. Уся на­ша ком­панія в йо­му не поміститься. Але там в бе­резі є чов­ни ди­рек­то­ра ґуральні, на кот­рих ри­бал­ки лов­лять ко­ро­пи. Ми за­бе­ре­мо й ті чов­ни, - ска­за­ла Ва­тя.

- А хто хо­че піти на ве­че­рю до ко­ропів, той піде з на­ми на чов­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, на це я не прис­та­ну, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- Навіщо ко­ро­пам та­ка честь? Ми самі по­ве­че­ряємо ко­ро­па­ми. Та в цьому став­ку труд­но і вто­питься, хіба зап­ли­ве­мо аж он­деч­ки ту­ди під го­ру, під той ліс, - ска­за­ла Ва­тя, - там та­ки чи­ма­ла ков­ба­ня.

- Буде старій жабі по коліна? - спи­та­ла Ан­то­ся.

- О, бу­де й по шию най­старішій жабі! - ска­за­ла Ва­тя.

- Коли так, то не страш­но. Ру­шай­мо! Ліпо! ви не боїтесь жаб? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні, не бо­юсь,- ска­за­ла не­ве­лич­ка пан­на й зня­лась з місця та й побігла по довгій стежці че­рез ста­рий са­док, за­рос­лий ку­ща­ми буз­ку та бу­зи­ни.

Леонід Се­ме­но­вич ки­нув­ся її до­га­нять.

- Одже ж до­же­ну! - гу­кав слідком за Ліпою Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ба не до­же­не­те, - гу­ка­ла про­вор­на Ліпа й не­на­че клуб­ком ко­ти­лась по стежці.

- Ба до­же­ну! - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич. Він пус­тив­ся навз­догінці на всі свої ци­баті но­ги й по­чав наз­до­га­нять Ліпу. Ліпа ніби з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась вбік і схо­ва­лась в гус­тих ку­щах бу­зи­ни. Ан­то­ся й собі побігла стеж­кою, за нею побігла про­вор­на Ле­ся. Навіть Ва­тя, ро­зо­хо­че­на тією біга­ни­ною, не втерпіла й побігла слідком за гур­том, але за­раз-та­ки зос­та­лась по­зад усіх.

- Ну й прудкі ж у вас но­ги! - гу­ка­ла на ввесь са­док Ан­то­ся, обер­та­ючись до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- О, ме­не труд­но ви­пе­ре­дить! - од­гук­нувсь Ле­онід Се­ме­но­вич. - А от і бе­рег!

Садок з ма­ленько­го, лед­ве примітно­го при­гор­ка спа­дис­то спус­кав­ся до самісінько­го став­ка. Бе­рег гус­то заріс вер­ба­ми й ло­за­ми. Між вер­ба­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни пле­лась ожи­на. Бе­рег був гус­тий, зе­ле­ний та свіжий. Узенька, лед­ве примітна сте­жеч­ка ніби пірна­ла в гус­тих ку­щах вер­бо­ло­зу. Пан­ни й па­ничі плу­та­лись в гілках та в листі, не­на­че в па­ву­тинні, до­ки не вий­шли на чис­тий піску­ва­тий бе­ре­жок. Там сто­яв не­ве­лич­кий чо­вен, по­мальова­ний білою фар­бою.

Ватя влізла в гус­тий кущ і ви­тяг­ла звідтіль за­хо­вані вес­ла. Па­ничі сіли в чо­вен і поп­лив­ли до греблі, де сто­яли два ри­бальські чов­ни. Во­ни приг­на­ли ті чов­ни до бе­ре­га. Ан­то­ся ско­чи­ла на один чов­ник і вхо­пи­ла вес­ло. Їй за­ба­жа­лось самій пра­ву­вать чов­ном.

- Антоніно Гри­горівно! Од­же ви пе­ре­ки­не­те чов­на! Дивіться, як за­хи­тав­ся чов­ник! Хіба ж ви вмієте пра­ву­вать? - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Іще б пак не вміла! Ми вдо­ма на став­ку самі пла­ваємо чов­ном, самі сідаємо до гребків, бо в нас там ка­ва­лерів не­ма, - обізва­лась Ан­то­ся й не­на­че ма­ни­ла до се­бе ве­се­ло­го хлоп­ця.

Ватя сіла в свій чо­вен. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув очи­ма на два чов­ни, де сиділи дві пан­ни, і не­на­че ви­би­рав, в кот­рий чо­вен йо­му вско­чить. Там ве­се­ла пан­на, а там по­важ­на, з за­ду­ма­ни­ми, тем­ни­ми, як ніч, очи­ма. Він і сам не зог­лядівся, як сів у той чо­вен, де сиділа Ва­тя, і вхо­пив в ру­ки вес­ло. Уся ком­панія ки­ну­лась на чов­ни. Чов­ни хи­ли­та­лись, як тріски, і тро­хи не чер­ка­лись кра­ями об во­ду. Пан­ни кри­ча­ли, жа­ха­лись і ра­зом з тим ре­го­та­лись.

Три чов­ни швид­ко по­ли­ну­ли по став­ку попід ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Довгі тіні од верб да­ле­ко ся­га­ли сму­гою по тихій ставній воді своїми зуб­час­ти­ми кра­ями. Зе­ле­ний бе­рег ви­раз­но од­ки­дав­ся в тій ма­товій смузі, і са­ма во­да бу­ла ніби об­ли­та й об­си­па­на ізум­руд­ни­ми бриж­жа­ми. Вог­ке теп­ле повітря ста­ло свіжіше. Од зе­ле­но­го бе­ре­га ніби повіва­ло хо­лод­ком; хо­ло­док ніби ла­щив­ся до ли­ця, ми­лу­вав йо­го, вли­вав по­чу­ван­ня радісне, безк­лопітне й без­жур­не, як са­ма мо­лодість. Ста­вок вго­ру все шир­шав та шир­шав. Греб­ля вже да­ле­ченько зос­та­ла­ся по­за­ду. За греб­лею ви­со­ка ґуральня, вкри­та чер­во­ною че­ре­пи­цею, од­би­ва­лась чер­во­ною тінню в воді: во­на бу­ла ок­ра­сою то­го ку­точ­ка. Чов­ни по­вер­ну­ли на се­ре­ди­ну ши­ро­ко­го ста­ву. Ан­то­ся нес­подіва­но за­тяг­ла пісні. Го­лос в неї був здо­ро­вий і гар­ний: він роз­ляг­ся ши­ро­ко й да­ле­ко по­над во­дою. Мо­ло­да дівчи­на не­на­че ма­ни­ла до се­бе мо­ло­до­го хлоп­ця з дру­го­го чов­на. Ва­тя зро­зуміла той зак­лик сер­ця піснею, і во­на приміти­ла, що в її серці за­во­ру­ши­лось щось за­вис­не, щось во­ро­же до своєї при­ятельки…

- А що, як ми отут пе­ре­ки­не­мось на цій гли­бочіні? - крик­ну­ла Ан­то­ся з сво­го чов­на до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Вийде ду­же не­по­га­но, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - пан­ни пос­та­ють ру­сал­ка­ми та підуть жи­ти в скляні па­ла­ци; їм бу­дуть ус­лу­го­ву­вать риб­ки.

- Цебто ко­ро­пи? - спи­та­ла Ва­тя. - Ви знаєте, що в цьому став­ку самі за се­бе ко­ро­пи. Ще в давні ча­си пан завів тут ко­ропів, і те­пер їх та­ка си­ла, що як зай­дуть не­во­дом, то за один раз ви­тяг­нуть пуд або й два.

- А чим то ста­ли б па­ничі от там, на дні, як­би ми оце пе­ре­ки­ну­лись? - гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на. - Нев­же ру­сал­ка­ми?

- Ні, я став би дідьком во­дя­ним та ля­кав би ру­са­лок, а най­більше вас, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, я вас не ду­же б зля­ка­лась, хоч би й ру­сал­кою ста­ла.

- А ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, бо­ялись би ме­не, як­би я, бо­ро­ни бо­же, пе­ре­ки­нув­ся во­дя­ним дідьком?

Ваті ста­ло ніяко­во од та­ко­го комплімен­та; во­на спус­ти­ла очі й про­мо­ви­ла:

- Не знаю; хіба зна­ти­му тоді, як са­ма ста­ну ру­сал­кою. Здається, що не ду­же б бо­ялась.

- І не втек­ли б од ме­не, як­би я ввірвав­ся в ваш криш­та­ле­вий підво­дя­ний па­лац?

- Не тіка­ла б, бо ру­сал­кам же ніку­ди і втікать: во­ни ж замк­нуті, чи що, в своєму па­лаці, - ска­за­ла Ва­тя.

- Якби ви ввірва­лись в наш па­лац, я б вас час­ту­ва­ла й прий­ма­ла уся­ким доб­ром, - гук­ну­ла Ан­то­ся.

- Яким же доб­ром ви ме­не прий­ма­ли б? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Поклала б пе­ред ва­ми зе­ле­но­го ла­тат­тя та си­ро­го ко­ро­па, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

- Ну це стра­ва хоч і трив­на, але та­ка, що я її не спло­ха пе­рет­ра­вив би: тро­хи важ­ка. Ще, бо­ро­ни бо­же, до­ве­лось би й зас­лаб­нуть на шлу­нок, - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І то го­ренько, що й док­то­ра в став­ку не знай­шло­ся б, - ска­за­ла Ва­тя.

Човни зап­лив­ли в ти­хий кінець став­ка, під ви­со­кий горб, вкри­тий лісом, освіче­ний ти­хим вечірнім сон­цем. І гук, і роз­мо­ва, і регіт при­нес­ли жи­вот­тя в цей ти­хий за­ку­то­чок, не­на­че роз­бур­ка­ли ку­ня­ючий ліс. Па­ничі по­ча­ли згу­ку­ваться з човнів, не­на­че во­ни бу­ли в лісі. Лу­на од­ляс­ка­ми пішла поміж кру­ти­ми гор­ба­ми. Згу­ку­ван­ня та пе­ре­гук не­на­че роз­во­ру­шив сон­не лісо­ве царст­во. Десь да­ле­ко за­тур­котіла гор­ли­ця, не­на­че й собі згу­ку­ва­лась з жи­вим людським гу­кан­ням.

- Господи, як тут гар­но! Я не­на­че пе­редніше не приміти­ла цього місця, - ти­хо обізва­лась Ва­тя.

І ле­геньке, ле­ге­сеньке зітхан­ня, не­ви­раз­не й ти­хе, як по­дих вечірнього вітер­ця по вер­бах та по ло­зах, вир­ва­лось з гру­дей у Ваті, і во­на лед­ве ма­ла си­ли, щоб за­таїть йо­го в своїй мо­лодій душі. Во­на й са­ма не до­га­ду­ва­лась, звідкіля прий­шла на неї за­ду­ма, чо­го з її душі вир­ва­лось ле­ге­сеньке зітхан­ня та не­на­че який­сь ле­генький жаль зда­вив її сер­це.

Човни по­вер­ну­ли на­зад. Плис­ко­ва­тий бе­рег од се­ла, ввесь у вер­бах та ло­зах, півкру­гом вга­няв­ся в ши­ро­ке во­дя­не ти­хе пле­со, суспіль зуб­час­тий, зе­ле­ний, пиш­ний, лис­ню­чий од ро­же­во­го сон­ця. За зе­ле­ною м'якою обор­кою зе­леніли го­ро­ди, лисніли ле­ва­ди, біліли че­пур­ненькі хат­ки.

- Господи, як тут гар­но! - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- От і гар­но! Нев­же ти пер­ший раз ба­чиш оті вер­би та оче­ре­ти? - спи­та­ла Ан­то­ся в Ваті. - Нев­же ти ще на їх не на­ди­ви­лась?

- Я їх ба­чу не­на­че впер­ше сьогодні. Я не­на­че пе­редніше й не приміча­ла, що тут так гар­но, - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на по­чу­ва­ла, що на її сер­це зли­ну­ла нес­подіва­но радість, та­ка радість, якої во­на ще ніко­ли не по­чу­ва­ла й не заз­на­ла в своєму житті.

Вдарили вес­ла­ми дуж­че, і діло пішло спірно, швид­ко. Чов­ни поп­лив­ли далі й по­ми­ну­ли ви­со­кий зак­рут бе­регів став­ка. З-за го­ри виг­ля­ну­ла ко­ло греблі ви­со­ка ґуральня та чи­малі за­бу­ду­ван­ня за греб­лею на при­гор­ку. Чер­воні че­ре­пичні покрівлі під га­ря­чим чер­во­ним за­хо­дя­чим сон­цем не­на­че горіли вог­нем, а дру­ге по­лум'я од­лис­ку­ва­лось в тихій воді, ви­лис­ку­ючи на­че в бе­зодні.

- А бу­дин­ки звідсіль які по­етичні! Не­на­че якась вілла на бе­резі озе­ра в Італії, як ма­лю­ють на кар­ти­нах. Яка по­етич­на кар­ти­на! - ска­за­ла Ва­тя.

- Чого це сьогодні на те­бе най­шла та­ка по­езія? - гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на.

Ватя й са­ма зди­ву­ва­лась, звідкіль зли­ну­ла на неї сьогодні та­ка по­езія, не­на­че во­на нат­ра­пи­ла на якісь ча­ри там, де їх пе­редніше й не пос­теріга­ла; і во­на са­ма не пос­теріга­ла, звідкіль узя­ли­ся, звідкіля по­ли­лись на неї ті ча­ри. Во­на бу­ла бай­дуж­на до кра­си на­ту­ри, а чи­та­ючи повісті, навіть по­ми­на­ла ті місця, де об­мальову­ва­лись чу­дові виг­ля­ди на­ту­ри, аж сер­ди­лась, що во­ни пе­ре­ба­ран­ча­ють їй слідку­вать за оповідан­ням про лю­дей. Те­пер во­на чо­гось нес­подіва­но приміти­ла кра­су бе­регів, по­езію тієї кра­си, їй за­ма­ну­лось співать, схотіло­ся гук­нуть пісню го­лос­но й ве­се­ло, як гу­ка­ли дівча­та, бе­ру­чи во­ду в бе­резі; хотілось вил­ля­ти й виспівать усю радість, кот­рою бу­ло пов­не її сер­це. Але во­на зна­ла, що в неї не та­кий міцно­си­лий го­лос, як в Ан­тосі, що її го­лос не на по­каз для публіки. І во­на за­ве­ла ти­хенько, сли­ве ниш­ком пісню, і як за­ве­ла, во­на й са­ма нез­чу­лась. Гля­ну­ла во­на на чорні Ле­онідові бро­ви та очі і тоді од­ра­зу од­га­да­ла, звідкіль зли­ну­ла та радість, та ве­селість на її сер­це, й освіти­ла увесь світ, і зак­ра­си­ла і бе­ре­ги, і во­ду, і сон­це, і не­бо.

Ваті по­до­бав­ся не один па­нич, але те­пер во­на впер­ше по­чу­ва­ла, що по­чи­нає лю­би­ти га­ря­че, що в її душі за­ча­ло­ся щось но­ве, не­бу­ва­ле й дуж­че, об­гор­тає всю ду­шу й за­па­лює сер­це пал­ким ог­нем.

«Це мені тим так гар­но тут та радісно, що я див­люсь на йо­го. Я люб­лю йо­го, по­чи­наю ко­хать оті ви­сокі бро­ви, по­чи­наю лю­би­ти йо­го ве­се­лу ду­шу», - ду­ма­ла Ва­тя, пильно при­див­ля­ючись до тих ви­со­ких брів.

Леонід Се­ме­но­вич, що сидів з вес­лом про­ти неї, вло­вив той пильний пог­ляд і, по своєму сільсько­му зви­чаю, тро­хи не морг­нув на Ва­тю по-па­ру­боцькій. Але по­важність Ваті, її гор­до­витість вдер­жа­ла йо­го.

Паничі знай­шли при­шиб і прис­та­ли до бе­ре­га. Па­ничі й пан­ни схо­ди­ли з човнів на бе­рег. Хисткі ри­бальські чов­ни­ки хи­та­лись під їх но­га­ми й гна­ли од се­бе по став­ку ши­рокі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кру­жа­ла­ми да­ле­ко од бе­ре­га, а пан­ни з ре­го­том по­су­ну­лись че­рез густі ло­зи, од­хи­ля­ючи їх од ли­ця ру­ка­ми.

- Ну, в цих ло­зах доб­ре ла­зить ко­зам, а не пан­нам, - гу­ка­ла в ло­зах Ан­то­ся.

- Мабуть, не тільки ко­зам, але й пан­нам, ко­ли во­ни те­пер ла­зять в ло­зах, - десь в листі обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, не­на­че за стіною.

- Ліпо! при­дер­жуй-бо ло­зи, ко­ли йдеш по­пе­ре­ду! Ти пус­каєш гілки, а во­ни ме­не б'ють та й б'ють по лиці, - кри­ча­ла Ан­то­ся до ма­лої сест­ри.

- Це прав­да, що ми влізли в морське де­ре­во! Ось і ме­не морс­ну­ло та­ки доб­ре по носі, - ска­зав десь в ку­щах один вчи­тель.

За ло­за­ми ву­зенька сте­жеч­ка на пра­ву ру­ку по­ви­лась бе­ре­гом по траві до са­мої греблі. Пан­нам за­ба­жа­ло­ся йти на про­гу­лян­ня на греб­лю. І пан­ни й па­ничі пішли тією сте­жеч­кою, роз­тяг­нув­шись дов­гим ряд­ком. Ва­тя зос­та­лась по­зад усіх і не­на­че по­га­ня­ла той дов­гий ря­док. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до неї. Во­на йшла сте­жеч­кою, він плу­тав­ся но­га­ми в не­ко­шеній густій по­бе­режній траві.

Ставши по­руч з Ва­тею, Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­тив, що на йо­го най­шла по­важність. Охо­та до жартів, до смішків, що ніко­ли не по­ки­да­ла йо­го, не­на­че зслиз­ла й зник­ла в од­ну мить. Він і сам не стя­мивсь, чо­го це най­шла на йо­го та­ка по­важність, чо­го він не­на­че по­чав при­лад­жу­ваться до Ва­ти­ної вдачі. Тон йо­го роз­мо­ви став солідний, не­пус­тот­ли­вий.

- Яка розкіш тут у вас! І ста­рий са­док, і старі вер­би в бе­резі, старі груші та ли­пи на цвин­тарі. Вид­ко, що тут культу­ра дав­ня, не вчо­раш­ня, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Цей са­док, ці вер­би са­див ще мій дід, як був мо­ло­дим, то й не ди­во, що культу­ра в цьому місці дав­ня.

- А от у нас на ху­торі та­ка культу­ра тільки що за­чи­нається. Мій па­но­тець, ку­пив­ши зем­лю, пос­та­вив дім і завів осе­лю на но­во­му місці за се­лом, на своєму не­дав­но куп­ле­но­му ху­торі. Скрізь го­ло, по­рожньо! Ні на чо­му очей спи­нить! Са­док тільки що ви­ла­зить з землі, а вер­би в бе­резі над течією ще стрим­лять, мов по­за­би­вані кілки.

- Як по­жи­ве­те, то й діжде­те, що і в вас бу­де та­ке са­ме, як і в нас, - обізва­лась Ва­тя.

- О, дов­генько, ма­буть, до­ве­деться до­жи­дать. А по­ки що в нас та­ка нудьга кру­гом, не­на­че десь се­ред сте­пу. О, вам тут ве­се­ло жить се­ред та­кої роз­коші! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То вам так здається, бо ви тут впер­ше. А я вже до цього всього при­ди­ви­лась, то мені про це все бай­ду­же, - обізва­лась Ва­тя.

- Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Влітку ме­не не ду­же-то бе­ре нудьга. Все-та­ки по­хо­диш тут, по­гу­ляєш. Приїдуть на ва­кації не­божі, сест­рині діти, - пла­ваємо чов­ном по став­ку. А от взим­ку так ме­не й справді бе­ре нудьга. Цей са­док за­не­се снігом, ста­вок за­мерз­не. Си­ди в хаті та ший або веш­тай­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва.

- Взимку ви, ма­буть, все чи­таєте? Ви лю­би­те, пев­но, на­укові книж­ки? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, бо йо­му зда­ло­ся, що Ва­тя з тих сього­час­них мо­ло­дих паннів, котрі люб­лять сього­часні на­укові книж­ки.

- Трохи люб­лю, але мені їх труд­но дос­та­вать. Та­то лю­бить чи­та­ти тільки га­зе­ти й не ку­пує на­уко­вих кни­жок, а в «Ни­ве» не­ма нічо­го та­ко­го по­важ­но­го, ціка­во­го, щоб вар­то бу­ло чи­тать, - ска­за­ла Ва­тя.

Але во­на го­во­ри­ла це так собі. Во­на, прав­да, чи­та­ла до­дат­ки до «Ни­вы», але тільки ро­ма­ни та повісті і про­пус­ка­ла без най­мен­шої вва­ги навіть ті не­ве­личкі розвідки, які там зна­хо­ди­лись. На­уко­вих кни­жок во­на не лю­би­ла чи­та­ти, як більша част­ка сього­час­них мо­ло­деньких паннів. А як ча­сом во­на й по­чи­на­ла в зимні ве­чо­ри чи­тать якусь на­уко­ву річ, то на неї на­па­дав та­кий сон, що во­на ви­пус­ка­ла книж­ку з рук і книж­ка летіла сторч до­до­лу. В школі во­на вчи­лась з не­ве­ли­ким поспіхом.

- Я без­щас­на че­рез те, що не маю ні сест­ри мо­ло­дої, ні бра­та; не­ма в ме­не то­ва­риш­ки в хаті. Ма­ма вже ста­ра, та­то теж ста­рий. І я не­на­че ніби ста­ла ста­ра ко­ло їх, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась.

Леонід Се­ме­но­вич і собі засміявся, але сміх йо­го був не шту­карський. Ва­тя бу­ла та­ка ще мо­ло­да, що мог­ла без­печ­но ска­зать та­кий жарт про се­бе, і той жарт вий­шов смішний.

- От ви жи­ве­те в Києві цілий рік. Ме­не бе­ре за­висність до тих, що жи­вуть не на селі, а в місті, - по­ча­ла Ва­тя. - Ви ба­чи­тесь з жи­ви­ми людьми, і людьми освіче­ни­ми, за щось по­важ­не по­ба­ла­каєте, про щось по­чуєте, поміняєтесь дум­ка­ми.

- Це прав­да.

- Що прав­да, то прав­да… - ска­за­ла Ва­тя й за­ду­ма­лась. Во­на лю­би­ла місто, і її тяг­ло ту­ди, як і усіх те­перішніх до­чок свя­ще­ників, що вчи­ли­ся в Києві чи в гімназіях, чи в ду­хов­них шко­лах. Усі такі пан­ни стра­шен­но ну­дяться на селі й ма­рять день і ніч, як­би доб­ра­тись до Києва або й жи­ти хоч не в Києві, то поб­ли­зу в яко­мусь місті.

- В вас є на­род­на шко­ла в селі. От би вам стать за вчи­тельку в школі, то й ро­бо­та бу­ла б, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Сказав він це зовсім не че­рез те, що ду­же спо­чу­вав до на­род­ної просвіти. Йо­му про це бу­ло бай­ду­же, але це сло­во так прий­шло­ся до речі.

- Мій та­то не доз­во­лив би мені бу­ти вчи­телькою. Прав­да, мої дві близькі сусідки й то­ва­риш­ки пос­та­ва­ли вчи­телька­ми в сільських шко­лах, але, ма­буть, че­рез те, що їх батько ду­же сім'янис­тий: в йо­го п’ять до­чок. Дві оті старші за­роб­ля­ють собі гроші на оде­жу, а це вже ве­ли­ка по­легкість для батька. Мені цього не тре­ба, бо ми лю­де за­можні…

Ватя тро­хи не про­хо­пи­лась, що її па­но­тець має кільки ти­сяч кар­бо­ванців в київсько­му бан­ку.

- Я по­ма­гаю мамі в гос­по­дарстві, - го­во­ри­ла Ва­тя далі, - бо ма­ма вже нез­ду­жає. Я й люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. А більшої й кра­щої діяльності не мо­жу знай­ти для се­бе на селі, хоч би й хотіла…

Ватя в душі по­чу­ва­ла, що го­во­ри­ла це в ви­со­ко­му тоні так собі, аби го­во­рить: во­на не ціка­ви­лась нітрішеч­ки ніякою ідей­ною ро­бо­тою й не шу­ка­ла ніякої ви­щої діяльності. Але во­на пос­теріга­ла, що тре­ба ви­явить та­ку дум­ку пе­ред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, щоб цим вйяв­ком своїх ду­мок підійти під йо­го смак. Во­на по­ми­ля­лась: і па­нич співав ви­со­ким то­ном більш че­рез но­ву по­ве­денцію; і в па­ни­ча не бу­ло ніяко­го ідей­но­го пря­му­ван­ня, як і в неї йо­го не бу­ло.

Стежечка дійшла до ти­ну. Че­рез тин був пе­ре­лаз: два товсті низькі кілки бу­ли пов­би­вані по обид­ва бо­ки ти­ну, а на їх ле­жа­ла до­щеч­ка, про­су­ну­та в тин наскрізь. Во­на бу­ла при­би­та кілоч­ка­ми. Дов­гий ря­док мо­ло­дих па­ничів та паннів по­чав пли­гать че­рез пе­ре­лаз так зруч­но й швид­ко, як пли­га­ють ко­зи. Ва­тя й са­ма не зна­ла, чи лізти че­рез пе­ре­лаз, чи ні: во­на спи­ни­лась і тро­хи гор­до гля­ну­ла на пе­ре­лаз.

- Це такі сільські во­ро­та. В місті, ма­буть, та­ких чу­дер­нацьких хвірток не­ма, - по­ча­ла про­мов­лять до пе­ре­ла­зу Ва­тя. І во­на са­ма не зна­ла, на яку но­гу сту­пить: чи по­во­диться то­ном арис­ток­ра­тич­ним, чи дер­жать се­бе прос­то й на­ту­рально - по-прос­тацько­му.

Ватя дов­генько-та­ки пос­то­яла ко­ло пе­ре­ла­зу, а далі по­ду­ма­ла: «Ні, тре­ба лізти. Па­ничі те­пер більше люб­лять прос­то­ту…» І во­на вхо­пи­лась ру­кою за кілок.

Леонід Се­ме­но­вич підхо­пив її під ру­ку й до­поміг ста­ти на до­щеч­ку. Ва­тя пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин якось ніби не вміючи, не­на­че во­на зро­ду-звіку ніко­ли ще не пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин. Ле­онід Се­ме­но­вич вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за кілки, підоб­гав но­ги і в од­ну мить пе­ре­ки­нув свою лег­ку пос­тать за тин у го­род.

Усі побігли по ши­рокій греблі, об­сад­женій зни­зу вер­ба­ми. По дру­гий бік греблі сто­яв млин, не­на­че при­таївся за греб­лею в мо­ло­дих вер­бах та ло­зах. За мли­ном на при­гор­ку підніма­ла вго­ру свою ви­со­ку чер­во­ну покрівлю гу­ральня.

- А що, Ан­тоніно Гри­горівно, ку­ди піде­мо заг­ля­дать: чи в млин, чи в гу­ральню? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Я маю більше по­тя­гу ог­ля­нуть млин, - обізва­лась Ан­то­ся, - в гу­ральні горілка, а я до горілки й не­охо­ча, і не ла­са до неї.

- Не ста­не­мо ж ми п'яни­ця­ми, ко­ли по­бу­ваємо в гу­ральні, та ще й од од­но­го горілча­но­го ду­ху, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Не знаю, як хто; але доб­ре знаю, що я не ста­ну, - од­би­ва­лась і собі жар­та­ми Ан­то­ся, - про ме­не, як у гу­ральню, то й в гу­ральню.

- А ви ж ба­чи­ли на своєму віку, як роб­лять те доб­ро, що горілкою зветься? - спи­тав в Ан­тосі один вчи­тель.

- І зро­ду не ба­чи­ла, хоч і хотіла б по­ба­чить, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- Хоч і хо­че­те, та не по­ба­чи­те, бо те­пер гу­ральня замк­ну­та, - ска­за­ла Ва­тя.

- А ко­ли во­на замк­ну­та, то вер­тай­мось на­зад. Ми вже геть-то за­гу­ля­лись, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Але ніко­му не хотілось вер­таться в душні кімна­ти. Усі роз­си­па­лись по греблі, ба­ла­ка­ли й жар­ту­ва­ли. Сон­це вже спус­ти­лось низько. На греблі під вер­ба­ми був чу­до­вий хо­ло­док. Од во­ди нес­ло вогкістю, тхну­ло жа­бу­рин­ням. Зе­лені оче­ре­ти в бе­резі не­на­че дріма­ли, заг­ля­да­ючи в во­ду, своїми ле­геньки­ми, як пух, наг­ну­ти­ми ки­ти­ця­ми-вер­шеч­ка­ми. Довгі тіні од верб прос­тяг­ли­ся тро­хи не до по­ло­ви­ни став­ка. Го­ри, вкриті лісом, не­на­че як жар, пашіли теп­лом і ро­би­ли надз­ви­чай­но ефект­ний конт­раст з суп­ро­ти­леж­ним затіне­ним бе­ре­гом, звідкіль по­тя­гу­ва­ло хо­лод­ком та вогкістю.

- Вертаймось до­до­му! Час вер­таться! - ска­за­ла Ан­то­ся й побігла на­зад по греблі.

За нею слідком ру­ши­ла уся ком­панія. Ва­тя, йду­чи по­зад усіх, по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, за­ду­ма­лась.

«Який чу­до­вий вечір тра­пив­ся в моєму житті! Чи був хоч один та­кий вечір для ме­не? Ще ніко­ли я не по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою. Усе на світі ста­ло гар­не для ме­не. Скрізь ве­се­ло, скрізь радісно. Он пас­туш­ки же­нуть ко­ро­ви до во­ди, біжать, хвиська­ють батіжка­ми, не­на­че гра­ються. Ма­буть, і їм ве­се­ло жить на світі. Он дівча­та в бе­резі пе­руть со­роч­ки й гу­ка­ють та ви­гу­ку­ють пісні, аж лу­на йде між вер­ба­ми. Пев­но, во­ни щас­ливі. Мо­же, та­ко­го дру­го­го ве­чо­ра вже й не бу­де в моєму житті…»

Ватя зир­ну­ла ско­са на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, він ішов мовч­ки, за­ду­мав­ся, вти­рив­ши очі в зем­лю. Йо­му впер­ше прий­шла дум­ка про оженіння. За цілий універ­си­тетський курс та­ка дум­ка не спа­да­ла йо­му в го­ло­ву. То за на­укою, то за гульнею йо­му не бу­ло ча­су про це й га­да­ти. Те­пер чо­гось нес­подіва­но ця дум­ка та гад­ка ви­ник­ла в йо­го в го­лові от тут, на греблі, се­ред зе­ле­них верб, ко­ло дріма­ючо­го бе­ре­га, дріма­ючої в вечірньому світі во­ди. По­етич­на обс­та­ва, мо­лоді пан­ни, по­етич­ний вечір, на­во­дя­чий на ду­шу за­ду­маність, вик­ли­ка­ючий ду­ми, вти­хо­ми­рю­ючий сер­це, - все це якось про­ти йо­го волі зво­ру­ши­ло в йо­му це по­важ­не пи­тан­ня. Він гля­нув на Ва­тю й по­чу­тив, що її вид, по­важність та солідність чо­гось на­ве­ли на йо­го по­важ­ну ду­му.

«Швидко бу­де кінець моєму вчінню; че­рез рік я бу­ду док­то­ром, вий­ду в світ, поч­ну жи­ти са­мостійним жит­тям… Мені тре­ба шу­ка­ти па­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, і він зга­дав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на се­лах.

І ні од­на з їх не підхо­ди­ла йо­му під па­ру, не при­па­да­ла до впо­до­би. Ва­тя по­чи­на­ла йо­му по­до­ба­тись, але Ле­онід Се­ме­но­вич був син прак­тич­но­го батька і, нев­ва­жа­ючи на свою жар­тов­ли­ву вда­чу, ду­мав і за при­да­не за своєю бу­ду­щою жінкою.

«Цей о. Ар­темій, ко­ли то­му прав­да, що лю­де ка­жуть, ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік. Ціка­во б зна­ти, скільки в йо­го ти­ся­чок схо­ва­но в бан­ку», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ця дум­ка так заціка­ви­ла йо­го, що він тро­хи не спи­тав у Ваті: «А скільки за ва­ми да­дуть при­да­но­го?» Він лед­ве вдер­жав свій ціка­вий язик.

І Ва­тя, й Ле­онід Се­ме­но­вич мовч­ки вер­та­лись з гу­лян­ки й лед­ве пе­ре­ки­да­лись кілько­ма фра­за­ми се­ред ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня мо­ло­дих паннів та па­ничів. Ва­тя приміти­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич став не­на­че не той, що був пе­редніше од­ну го­ди­ну. В йо­го в душі по­чав­ся но­вий мо­мент жит­тя, тільки за­ро­док но­во­го жит­тя, ко­ли з мо­ло­до­го пус­тот­ли­во­го хлоп­ця по­чи­нає ста­ва­ти мужній, до­рос­лий чо­ловік.

В сад­ку під гус­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми та яб­лу­ня­ми вже по­ляг­ла гус­та тінь. Мо­ло­да ком­панія пе­ребігла йо­го й роз­си­па­лась на ши­ро­ченькій про­га­лині пе­ред до­мом, се­ред квітників. Тут ще бу­ло зовсім яс­но, тут дотлівав вечір ос­таннім од­лис­ком на ви­со­ких гру­шах та яб­лу­нях. Усім не хотіло­ся йти в кімна­ти; усі не­на­че жда­ли, до­ки зам­ре ос­танній світ ве­чо­ра, до­ки тем­на ніч не пог­ли­не ос­таннього проміння по­езії ве­чо­ра в сад­ку, в квітни­ках, на вольно­му свіжо­му повітрі.

- А да­вай­те лиш бу­де­мо грать в ко­та та в миш­ки! - крик­ну­ла на ввесь са­док Ан­то­ся. - Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! чо­го це ви за­ду­ма­лись? «Ста­вай­те вряд, та й бу­де лад!» Ви бу­де­те ко­том.

- Як ко­том, то й ко­том, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - але як ви бу­де­те миш­кою, то я бо­юсь…

- Чого? Щоб вас не вку­си­ла? - спи­та­ла Ан­то­ся.

- Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви ду­же прудкі, - од­повів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, од вас не вте­че ні од­на миш­ка. Мені вас аж страш­но, - зачіпа­ла йо­го Ан­то­ся.

- Ставайте в кру­жа­ло! Беріться за ру­ки! - ко­ман­ду­ва­ла Ан­то­ся і вхо­пи­ла за ру­ку Ва­тю.

Усі поб­ра­лись за ру­ки. Поділи­ли ко­тові і миш­чині вікна. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча та­ки об­ра­ли за ко­та, а Ліпу за миш­ку. По­ча­ла­ся біга­ни­на. Хоч Ліпа бу­ла й пруд­ка, але кіт її швид­ко впіймав і пос­та­вив в ряд, а потім взяв за ру­ку Ва­тю й вивів з круж­ка. Ва­тя опи­на­ла­ся та од­мов­ля­лась, але їй нічо­го не по­мог­ло. Во­на му­си­ла тікать од страш­но­го ко­та. Важ­ка на ході, во­на гра­ла, ніби нех­ту­ючи цією прос­тою іграш­кою, і швид­ко, не­на­че зу­мис­не, по­па­лась ко­тові в ла­пи. Тоді кіт об­рав за миш­ку Ан­то­сю. Пруд­ка, в'юнка, як га­дюч­ка, жва­ва, як пташ­ка, Ан­то­ся пірна­ла в вікна, зроб­лені з рук, вир­на­ла за кру­жа­лом, зви­ва­лась попід ру­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич кру­тив­ся, як му­ха в ок­ропі, але та­ки зас­ту­кав Ан­то­сю за кру­жа­лом. Ан­то­ся з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась утікать і пот­ра­пи­ла між ви­сокі кущі оргінії, кот­ри­ми був за­сад­же­ний усей ку­ток між до­мом і сад­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич пог­нав­ся за нею в оргінію. Кущі ко­ли­ва­лись, гілки тріща­ли. Ан­то­ся зви­ва­лась між ку­ща­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич спо­тан­ня ки­нув­ся на миш­ку прос­то че­рез кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав миш­ку, але кущ оргінії по­ва­лив­ся під но­ги ко­тові. Підняв­ся регіт. Ле­онід привів до кру­жа­ла за­са­па­ну миш­ку, кот­ра лед­ве ди­ха­ла.

- А бач­те! Та­ки впіймав! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, вти­ра­ючи хус­точ­кою піт на лобі.

- Впіймали, але й шко­ди на­ро­би­ли, - до­ко­ря­ла йо­му Ан­то­ся, - по­ла­ма­ли оргінію, ще й гряд­ки по­ко­пир­са­ли за­каб­лу­ка­ми.

- Нічого - те! Не­ве­ли­ка шко­да. За цю шко­ду мож­на ви­ба­чить. За­те ж ти та­ки не втек­ла, - ска­за­ла Ва­тя.

Паничі од­на­че ки­ну­ли­ся поп­рав­лять ту шко­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич звів по­лег­лу оргінію. Знай­шли ко­ло дру­гих кущів ли­ко й прив'яза­ли оргінію до кілка. Ва­тя сто­яла се­ред кущів, об­си­па­них здо­ро­ви­ми квітка­ми. Тем­но-зе­ле­на оргінія, чер­воні та жовті квітки надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до її ли­ця. На то­му квітчас­то­му фоні, вся ніби об­си­па­на оргініями, її по­каз­на пос­тать виз­на­чу­ва­лась надз­ви­чай­но ефект­но. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той ефект і не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї.

Коло ґанку ряд­ком сто­яли чо­ти­ри здо­рові ва­зо­ни ста­рих оле­андрів, ряс­но об­си­па­них важ­ки­ми ки­ти­ця­ми яс­но-ро­же­вих квіток. Старі оле­анд­ри бу­ли ви­сокі аж до стріхи. Ле­онід Се­ме­но­вич звер­нув на їх вва­гу.

- Які пишні та здо­рові оле­анд­ри! - ска­зав він до Ваті.

- Ці оле­анд­ри са­ди­ла ще моя ма­ма тоді, як вий­шла заміж. Не ди­во, що во­ни так роз­рос­лись, - про­мо­ви­ла Ва­тя.

- Квітки й де­ре­ва са­дять на щас­тя. Ма­буть, ва­ша ма­ма бу­ла на своєму віку ду­же щас­ли­ва, що оле­анд­ри цвітуть ряс­но, що й лис­тя не знать, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Була щас­ли­ва, це прав­да, та шко­да, що не кож­но­му дається та­ке щас­тя, - ска­за­ла Ва­тя, ніби за се­бе, й по­ду­ма­ла: «Яке ж то бу­де моє щас­тя, що за­ча­лось в цей вечір?»

- В та­кий пиш­ний вечір на вас чо­гось на­хо­дять сумні ду­ми, як я до­га­ду­юсь: мо­лоді пан­ни не по­винні жу­риться, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - прав­да, Ан­тоніно Гри­горівно? - до­дав він, обер­та­ючись до Ан­тосі.

- Авжеж прав­да. Я ніко­ли не жу­рюсь і не ду­маю жу­ри­тись, - про­мо­ви­ла Ан­то­ся.

- Та, ма­буть, і па­ничі не ду­же-то жу­ряться, - якось зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - хіба ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, з жур­ли­вих? Я щось цього не приміти­ла.

- Я не з жур­ли­вих, але ча­сом на­хо­дить та­кий час, що й за­ду­маєшся чо­гось. І не жу­риш­ся, здається, але й жу­риш­ся чо­гось, - про­мо­вив по­важ­но Ле­онід Се­ме­но­вич і сам справді за­ду­мавсь.

Дорого да­ла б Ва­тя, щоб пос­те­рег­ти в йо­го серці, про що то він за­ду­мується й жу­риться.

Леонід Се­ме­но­вич пос­то­яв тро­хи мовч­ки, потім, не зна­ючи, що ро­бить, що про­мов­ля­ти, прос­тяг ру­ку до гілки оле­анд­ра, на­хи­лив гнуч­ку гілку, при­ту­лив па­ху­чу ки­ти­цю квіток до ли­ця й по­чав з яко­юсь жа­гою ніби втя­гу­вать та вси­са­ти нар­ко­тич­ний дух квіток.

- Вирвіть квітку, будьте лас­каві, ко­ли ви лю­би­те па­хощі оле­анд­ра, - ска­за­ла Ва­тя.

- Нащо збав­лять квітку! Во­на роз­пу­ку­ва­лась з пуп'янків, мо­же, місяць, по­ки дійшла до та­кої кра­си; а я вир­ву її та й по­ки­ну, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Одже ви ду­же це­ре­монні та жалісливі! - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на вхо­пи­ла од­ну гілку, на­хи­ли­ла, про­вор­но зірва­ла два розкішні ки­тя­хи квіток і по­да­ла па­ни­чеві.

Леонід Се­ме­но­вич з яко­юсь за­ду­мою прос­тяг ру­ку, взяв квітки й по­дя­ку­вав.

- Ходім ще в са­док, по­хо­ди­мо по доріжках, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Ватя поп­рос­ту­ва­ла по доріжці в са­док. Ле­онід Се­ме­но­вич йшов по­руч з нею. Над доріжкою рос­ли ряд­ком здо­рові кущі розкішної зе­ле­ної ру­ти. Він на­хи­лив­ся, нар­вав ру­ти та ок­са­ми­то­вих чер­ни­чок, обк­лав квітки оле­анд­ра чер­во­но-чор­ни­ми чер­нич­ка­ми, а потім по­чав обк­ла­да­ти бу­кет зе­ле­ною ру­тою.

- Ого! та вмієте ж ви скла­дать бу­ке­ти. Ви та­ки не без впо­до­би. Ій-бо­гу, вий­шов гар­ний бу­кет, - ска­за­ла Ва­тя.

- Кому ж це ви по­ве­зе­те цей бу­кет? А мо­же, по­не­се­те вчи­тельші? - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

Леонід Се­ме­но­вич, оче­ви­дяч­ки, тро­хи ва­гав­ся, але, зв'язав­ши бу­кет дов­гим стеб­лом барвінку, по­дав Ваті. Ва­тя взя­ла, по­дя­ку­ва­ла й зро­би­ла йо­му аж геть-то це­ре­мон­ний поклін.

Ватя, взяв­ши бу­кет, ду­же зраділа. Во­на стра­ха­лась, що па­нич по­дасть бу­кет Ан­тосі. Ан­то­ся мов­ча­ла: во­на жда­ла бу­ке­та зад­ля се­бе.

Взявши бу­кет в ру­ки, Ва­тя ста­ла ще по­важнішою. Їй зда­ло­ся, що во­на зос­та­лась побідни­цею над Ан­то­сею, побіди­ла сер­це мо­ло­до­го па­ни­ча. По­важ­но й ти­хою хо­дою во­на поп­ря­му­ва­ла стеж­кою в са­док і цим не­на­че зак­ли­ка­ла йти за со­бою й мо­ло­до­го хлоп­ця. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов слідком навз­догінці за нею. За ни­ми пішла й Ан­то­ся. Це Ваті ду­же не спо­до­ба­лось.

Доріжка ніби пірна­ла в гус­тий ста­рий са­док, як у ту­нель, про­би­тий в гус­то­му гіллі. В сад­ку вже бу­ло по­ночі, ніби смерк­ло. Старі стов­бу­ри груш лед­ве мріли про­ти за­хо­ду. В сад­ку сто­яла мерт­ва ти­ша. І Ва­тя, і Ан­то­ся, і Ле­онід Се­ме­но­вич йшли по доріжці й мов­ча­ли. Доріжка по­ви­лась на­низ по зго­рис­то­му при­гор­ну, де чорніла вже гус­та тінь. Під гус­тим гіллям де­ре­ва сто­яла ду­хо­та, як на печі. Ваті ста­ло душ­но. Во­на по­чу­ва­ла, що в її серці вже не жевріє, а роз­го­рюється во­гонь ко­хан­ня, її що­ки ніби пашіли. Во­на при­ту­ли­ла до ли­ця бу­кет, свіжий, хо­лод­ний, і той хо­ло­док тро­хи про­хо­ло­див її ли­це. Нар­ко­тич­ний, важ­кий дух оле­андрів та ру­ти во­ру­шив її нер­ви й не­на­че побільшу­вав те но­ве гост­ре по­чу­ван­ня, що так рап­то­во про­ки­ну­лось і об­хо­пи­ло її сер­це, їй за­ба­жа­лось зос­таться з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох, за­ба­жа­лось, щоб та доріжка тяг­ла­ся без кінця, без краю, щоб нею зай­ти з ним да­ле­ко од лю­дей і не чу­ти то­го ре­го­ту й га­ла­су, кот­рий лед­ве долітав до неї че­рез гу­ща­ви­ну, не­на­че лу­на в лісі.

Ватя аж са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю. Во­на сли­ве зне­на­виділа вже свою близьку при­ятельку, кот­ру пер­ше так лю­би­ла за її щирість та ве­селість.

«І чо­го во­на плен­тається за на­ми? І чо­го їй тут тре­ба? Чом во­на не зос­та­лась там, в квітни­ку?» - ду­ма­ла Ва­тя, при­гор­та­ючи хо­лод­ний бу­кет до сво­го га­ря­чо­го ли­ця.

«Грався, пус­ту­вав зо мною, а бу­кет дав Ваті, - ду­ма­ла Ан­то­ся. - я знаю, що я йо­му по­до­ба­юсь… А чо­му ж не мені, а Ваті? А мо­же, тим, що во­на тут гос­по­ди­ня в квітни­ку, а я гос­тя».

І Ан­тосі за­ба­жа­ло­ся ста­ти між Ва­тею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, розрізнить їх, одіпхну­ти її, щоб за­побігти в йо­го при­хильності й лас­ки.

- Як тут ти­хо в сад­ку! - лед­ве обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб не мов­чать в ком­панії.

І ці сло­ва він і сам про­мо­вив так ти­хо, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­хать ту ти­шу, ту дрімо­ту за­си­па­ючо­го сад­ка. Він бо­яв­ся пе­рер­вать свої ду­ми, котрі роєм по­ви­лись в йо­го душі се­ред тієї тиші та тем­ря­ви.

- Зовсім по­ночі; тут не­на­че вже ніч нас­та­ла, - обізва­лась Ва­тя так са­мо ти­хо, пе­ре­би­ва­ючи свої ду­ми.

«Обидві гар­ненькі, мо­же, й обидві ба­га­тенькі, - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, ти­хо сту­па­ючи по траві. - Але з кот­рою я став би в парі на все жи­вот­тя? - якось нес­подіва­но ви­ник­ла в йо­го дум­ка. - Од­на ве­се­ла, на­че май­ський ра­нок, дру­га по­важ­на, мов осінній ти­хий день. З кот­рою я був би щас­ливіший в житті? І май­ський ра­нок ве­се­лий, і осінній день гар­ний та ти­хий… І карі очі ве­селі, і чорні очі гарні, мов гла­дять по душі».

- Як ми да­ле­ко зай­шли! - обізва­лась Ан­то­ся. - Он­деч­ки вже й вер­би в бе­резі вид­но.

- От і да­ле­ко! Ще до став­ка да­ле­ченько. Тут так гар­но в цьому за­тиш­ку! Я йшла б та йшла цією стеж­кою, та шко­да, що кінець близько, - про­мо­ви­ла Ва­тя.

- Ви не вто­ми­лись? - спи­тав в неї Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні! Хіба ми так да­ле­ко зай­шли? Тут ти­хо, а я люб­лю ти­шу та спокій, - ска­за­ла Ва­тя.

- А я люб­лю гар­ми­дер та гам, от та­кий, як там! - ска­за­ла Ан­то­ся й по­ка­за­ла ру­кою до до­му, звідкіль лу­нав да­ле­кий сміх. - Що це ти, Ва­тю, так за­ко­ха­лась в тій тиші та смут­ку? Мо­же, на­ду­маєшся в чер­ниці йти?

- А хто йо­го знає? Ча­сом до­ля по­вер­не лю­ди­ну й в чер­ниці, - обізва­лась Ва­тя. Од­но сло­во про сму­ток, ска­за­не Ан­то­сею, чо­гось і справді на­ве­ло на неї нес­подіва­но сму­ток.

Ватя по­вер­ну­ла на­зад. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. Знов во­ни втрьох пішли че­рез са­док, лед­ве про­мов­ля­ючи ко­ро­тенькі фра­зи. Ва­тя по­вер­ну­ла очі до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, ло­ви­ла йо­го пог­ляд, обвід йо­го ли­ця, ко­то­рий мрів в густій тіні од груш, їй за­ба­жа­лось, щоб він взяв її за ру­ку, гля­нув своїми бист­ри­ми очи­ма прос­то їй в вічі і про­мо­вив хоч очи­ма, як не сло­ва­ми, про ко­хан­ня.

Вони дійшли до квітни­ка. Ва­тя поп­ро­си­ла усіх до гос­тин­ної. Там вже світи­лось світло. Ва­тя ввійшла в гос­тин­ну з бу­ке­том. В неї очі бли­ща­ли, що­ки па­ла­ли. Во­на зир­ну­ла на ма­му, не­на­че хотіла поч­ва­ни­тись бу­ке­том. На ра­до­щах во­на вхо­пи­ла ста­кан і пос­та­ви­ла в ста­кані бу­кет на п'яніно. Спох­ва­ту во­на за­бу­ла­ся навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

Старші гості вже пе­рей­шли з сто­ло­вої в гос­тин­ну, сиділи за сто­лом і ба­ла­ка­ли. Пи­сар­ша сиділа ко­ло сто­ла; во­на вже зовсім огов­та­лась в ком­панії й роз­мов­ля­ла з да­ма­ми. Вчи­тельша од­би­ла­ся од гур­ту й сіла ок­ро­ми, як­най­далі од пи­сарші, аж у ку­точ­ку ко­ло скля­них две­рей. І шум, і ве­се­лий збір гос­тей, і яс­не світло од ламп ще більше піджиз­ни­ли Ва­тю, ще більше її зве­се­ли­ли. Во­на біга­ла по гос­тинній, потім сіла за п'яніно і вда­ри­ла по клавішах сміли­во й зав­зя­то. Ве­се­лий мо­тив вальса роз­лив­ся на прос­торі в світлиці. Од­на, дру­га па­ра схо­пи­лась, пок­ру­ти­лась, по­вертілась, як му­ха в ок­ропі, та й пе­рес­та­ла. В світлиці бу­ло душ­но: ду­хо­та од­би­ва­ла в мо­ло­дих охо­ту до танців. А Ва­тя на це не вва­жа­ла. Ве­селі польки, ма­зур­ки, вальси ли­ли­ся з-під її білих пальців одні за дру­ги­ми. Во­на не­на­че хотіла виг­ра­ти, ви­лить в мо­ти­вах ті приємні по­чу­ван­ня, що спов­ня­ли її сер­це.

- Ватю! заспівай будлі-якої пісні або яко­гось ро­ман­са, - про­си­ла Ан­то­ся, - в хаті душ­но так, що й ди­ха­ти важ­ко, не то що стри­бать. Заспівай, го­луб­ко!

- Та заспівай­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Я люб­лю й му­зи­ку, й співи, - про­сив і собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя заспіва­ла на­род­ну пісню, а потім один ро­манс. Во­на співа­ла не­по­га­но, але в неї го­лос був слаб­кий, ще й не­на­че тро­хи ніби роз­би­тий на ви­со­ких но­тах. Дві-три ви­сокі но­ти в її го­лосі не­на­че тро­хи дзиж­ча­ли й шипіли, але во­на співа­ла з по­чу­ван­ням в серці. Бу­ло знать по пісні, що в неї в душі за­таїлось гли­бо­ке по­чу­ван­ня, хоч во­на на вда­чу бу­ла тро­хи в'яла й неш­вид­ка.

Антося, співу­ча зро­ду, не втерпіла: во­на підхоп­лю­ва­ла ос­танні куп­ле­ти пісні, і її ду­жий дзвінкий альт дзвенів і роз­ли­вав­ся, мов гуч­на стру­на до­ро­го­го ро­яля, торк­ну­та клавішем. Ваті чо­мусь це Ан­то­си­не прис­та­ван­ня го­ло­сом не спо­до­ба­лось.

Ваті хотілось, щоб тільки її са­му слу­хав Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб тільки ча­ру­вавсь її піснею. Ва­тя по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю й тро­хи не крик­ну­ла: «Та пе­рес­тань-бо! не пе­ре­ба­ран­чай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Пе­рес­тань, бо по­ки­ну гра­ти!»

І Ва­тя справді не стерпіла дов­ше: рап­том пе­рес­та­ла гра­ти й співать і вста­ла з стільця.

- Давайте грать в чо­гось! - ко­ман­ду­ва­ла Ва­тя. - В сусіда або в квітни­ка. Чо­го ж ми бу­де­мо дур­но сидіти?

- Давайте грать в сусіда! - крик­ну­ла Ан­то­ся й по­ча­ла ста­вить стільці кру­жа­лом.

Паничі по­ча­ли ви­би­рать сусіду до па­ри.

«Ану, ко­го ви­бе­ре Ле­онід Се­ме­но­вич: чи ме­не, чи Ан­то­сю?» - ду­ма­ла Ва­тя, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

Леонід Се­ме­но­вич прис­ту­пив до Ваті й виб­рав її собі за сусіду. Він узяв її під ру­ку й повів до стільця. Ва­тя не­ви­мов­не зраділа. В неї аж сер­це за­ки­да­лось.

Тим ча­сом Су­са­на Уласівна звеліла зас­те­лять стіл.

Вже бу­ла пізня го­ди­на. Стіл був сервіро­ва­ний ду­же доб­ре. Ва­тя по­са­до­ви­ла пи­сар­шу за сто­лом по­руч з со­бою, а са­ма ско­са пог­ля­да­ла, ко­ло ко­го то ся­де Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він сів по­руч з нею. Ва­тя роз­ба­ла­ка­лась з пи­сар­шею, роз­мов­ля­ла з нею так лас­ка­во й привітно, що всі це зап­риміти­ли; во­на вва­жа­ла на пи­сар­шу, ніби вже на свою сест­ру. Су­са­на Уласівна ви­да­ла на цей раз гос­тям та­ку ба­га­ту ве­че­рю, якої не пос­та­ча­ла ще ніко­ли ні на одні свої іме­ни­ни: на де­серт по­да­ли мо­ро­же­не, щоб про­хо­ло­дить гос­тей в душ­ну ніч. Гості мірку­ва­ли й не мог­ли домірку­ваться, з якої це при­чи­ни бла­го­чин­на ви­да­ла та­ку ба­га­ту ве­че­рю. Од­на вчи­тельша пос­те­рег­ла, для ко­го це та­ка честь. Во­на сіла за сто­лом як­най­далі од пи­сарші, з са­мо­го краєчку, і не зво­ди­ла сво­го покмітли­во­го ціка­во­го ока з Ваті, пи­сарші та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ва­тя роз­го­во­ри­лась, роз­чер­вонілась. Во­на все підли­ва­ла на­лив­ки в чар­ки то пи­сарші, то Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

- Який ве­се­лий вечір я провів у вас сьогодні! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- А я і вдвоє ве­се­лий, - обізва­лась не­са­мохіть Ва­тя, - приїжджай­те до нас частіше, то й бу­де­мо про­во­дить ве­селі ве­чо­ри. Я поп­ро­шу до се­бе своїх при­ятельок. В нас п'яніно. Я гра­ти­му, а ви бу­де­те тан­цю­вать.

- Воно й справді той дім ве­се­лий, де є фор­теп'ян, де гра­ють та співа­ють. Без му­зи­ки бу­ло б не­ве­се­ло жи­ти на світі лю­дям, та ще й мо­ло­дим, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви ще дов­го про­бу­де­те в нашій Го­робцівці? - спи­та­ла Ва­тя.

- Треба після­завт­ра їхать до­до­му, бо та­то бу­де сер­ди­тись; ко­ней тре­ба для гос­по­дарст­ва, бо те­пер са­ме за­хо­дить ро­бо­чий час. Але я ду­маю одп­ро­ситься в батька та й при­бу­ду до сест­ри і… до вас, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Коли б ти при­був та й навіки зос­тав­ся зо мною. І гра­ла б для те­бе, і співа­ла; й жит­тя моє з то­бою бу­ло б ве­се­ле, як оцей вечір був ве­се­лий в моєму житті», - ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

І знов на неї нес­подіва­но най­шов сму­ток та за­ду­ма, і знов се­ред ве­се­ло­го шу­му, га­му, се­ред ве­се­лої роз­мо­ви гос­тей на неї най­шла ле­генька жур­ба. Ва­тя за­мовк­ла, не­на­че увійшла дум­кою в са­му се­бе.

Вже по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, як гості вста­ли з-за сто­ла, але не п’яні, як бу­ва­ло в ста­ро­ви­ну. Гості ста­ли роз'їжджаться.

- Прощайте та й нас не за­бу­вай­те! - го­во­рив о. Ар­темій до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Прощайте! Будьте знай­омі! Про­шу частіше заг­ля­дать у на­шу Го­робцівку та й нас не ми­нать! - про­си­ла на про­щанні Су­са­на Уласівна.

Вже вікна з чор­них ста­ли ро­жеві, як гості по­ка­та­ли з дво­ру о. Ар­темія.

- А що, як тобі зда­ла­ся Ва­лен­ти­на Ар­темівна? Чи кра­ща од Ан­тосі? - пи­та­ла пи­сар­ша в бра­та, вер­та­ючись до­до­му.

- Антося до­лад­на, то­ненька й жва­ва, але ут­ла, щуп­ленька. А Ва­тя нічо­го собі, ще й доб­ре нічо­го собі! Ка­за­ли, що во­на ду­же неп­ро­вор­на. Але я примітив, що во­на не зовсім-та­ки неп­ро­вор­на. Цілий вечір біга­ла, бу­ла жва­ва, ве­се­ленька; що­ки роз­горілись, очі засвіти­лись. В неї ду­же гарні темні очі, й са­ма здо­ро­ва, ви­пе­ще­на й тро­хи спаніла, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І до ме­не во­на бу­ла ду­же привітна. Все мені на­ли­ва­ла в чар­ку на­лив­ки та ви­на. Їй-бо­гу, ду­ма­ла, що вий­ду з-за сто­ла п'яна та ще й за­то­чу­ся, як ба­ба в шин­ку, - сміялась пи­сар­ша і все хва­ли­ла Ва­тю, по­ки во­ни й до­до­му дійшли.

- А скільки в бла­го­чин­но­го гро­шей в бан­ку? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, вхо­дя­чи в пи­сарів двір.

- Бог йо­го свя­тий знає. Але ка­жуть, що о. Ар­темій ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік і доб­ре ви­дав двох стар­ших до­чок, - обізвав­ся по­ну­ро пи­сар, в ко­то­ро­го в го­лові та­ки доб­ре шуміло. Він вку­тав чи­ма­лу порцію на­лив­ки та горілки.

Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Су­са­на Уласівна зир­ну­ла че­рез двері в гос­тин­ну і вгляділа на п'яніні бу­кет.

- Еге, Ва­тю! от і не дог­ляділа па­ни­че­во­го бу­ке­та: ма­буть, ти не на­ли­ла во­ди в ста­кан, бо твій бу­кет пов'яв, - ска­за­ла ма­ти до доч­ки.

Ватя схо­пи­ла­ся з стільця, побігла в гос­тин­ну і ви­нес­ла бу­кет. Оле­анд­ри прив'яли, а зе­ле­на ру­та аж позвішу­ва­лась і теліпа­лась мерт­ва кру­гом ста­ка­на. В Ваті очі ста­ли пе­ре­ля­кані, аж при­гас­ли. Ма­ти й собі на­че за­жу­ри­лась. Ва­тя вхо­пи­ла ста­кан з во­дою, наб­ра­ла во­ди в рот і по­ча­ла прис­кать на бу­кет. Во­на спох­ва­ту вве­чері за­бу­ла навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

- Оце, яка прич­та! Оце ви­па­док!.. Не­на­че це щось не­доб­ре віщує… Ото шко­да! - го­во­ри­ла нес­покійно Су­са­на Уласівна.

- Ото яке ди­во! Ото ба­би, а ще і вчені! І ко­ли ви поз­бу­ди­тесь тих за­бо­бонів? Біжи, Ва­тю, до во­рож­ки, до ба­би Чуп­ри­ни­хи, не­хай од­во­ро­жить оте ли­хо! Ото ба­би! - ре­го­тав­ся о. Ар­те­мю.

Ватя на­ли­ла в ста­кан во­ди, пос­та­ви­ла бу­кет на п'яніно й час­тенько наг­ля­да­ла. Оле­андр тро­хи одійшов, - ру­та навіки пов'яла.