Поміж ворогами

II

В -неділю, йду­чи до церк­ви, о. Ар­темій ска­зав до своєї жінки, що зап­ро­сить до се­бе на чай пи­са­ря й пи­сар­шу.

- А!.. ц!.. - аж цмак­ну­ла з до­са­дою й навіть оги­дою Су­са­на Уласівна.

- Якби ти був зап­ро­сив на чай кня­ги­ню, я бу­ла б ба­га­то більше ра­да. А пи­сар­шу!.. Ат! го­ре мені з тією пи­сар­шею!

- Вже ж нічо­го не по­мо­жеться. Тре­ба ж на­пи­ту­вать же­ни­ха для Ваті. Вже час! - ска­зав о. Ар­темій, вдя­га­ючись в ря­су.

На служ­бу бо­жу до церк­ви прий­шов пи­сар з пи­сар­шею. Тоді як во­ни обоє підсту­пи­ли ра­зом з людьми за да­рою, о. Ар­темій, да­ючи їм по шма­точ­ку прос­ку­ри, сти­ха про­мо­вив до пи­са­ря:

- Прошу покірно вас зай­ти до ме­не на чай після служ­би.

- Спасибі, о. Ар­темій, зай­ду, - ти­хенько про­мо­вив пи­сар. «Пев­но, має якесь діло в во­лості», - по­ду­мав він, ос­ту­па­ючись од царських врат.

- І вас про­сить моя ма­туш­ка на чай після служ­би, - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші, по­да­ючи їй шма­то­чок прос­ку­ри.

Писарша мовч­ки пок­ло­ни­лась ба­тюшці ни­зенько й потім, ос­ту­па­ючись, пе­рех­рес­ти­лась і ду­же низько пок­ло­ни­лась до об­разів, не­на­че дя­ку­ва­ла бо­гу за та­ку ве­ли­ку честь і по­ша­ну.

- Якесь діло має. Ма­буть, за щось бу­де про­сить, - ка­зав пи­сар, йду­чи з жінкою че­рез цвин­тар.

- Якби мав діло до во­лості, то про­сив би тільки те­бе, а то й ме­не про­сить, - обізва­лась пи­сар­ша. - А я на ли­хо наділа ста­реньку спідни­цю. Хіба вернімось до­до­му, то я вбе­ру­ся в но­ву зе­ле­ну вов­ня­ну сук­ню.

- Опізнимось. Йди вже в то­му, в що вбра­лась, - ска­зав пи­сар, а сам по­хи­лив свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву, вти­рив очі в зем­лю і все ду­мав, яке б то діло до йо­го мав ба­тюш­ка, що не тільки йо­го, але й жінку зап­ро­сив до се­бе в гості.

- Ой, вер­ну­ся я до­до­му та пе­ре­дяг­нусь в но­ву зе­ле­ну сук­ню, - го­во­ри­ла пи­сар­ша, - та тре­ба б і за­че­саться кра­ще, та й надіти доб­ре на­мис­то або хоч на­ки­нуть на шию зо­ло­тий хрес­тик…

- Та вже пізно. Не­хай вже при­би­ре­мось іншим ча­сом, як поп­ро­сять вдру­ге, - го­во­рив пи­сар, не підійма­ючи го­ло­ви, та все ду­мав, чо­го це ба­тюш­ка став та­кий лас­ка­вий, що й жінку зап­ро­сив до се­бе на чай.

Проворний, пруд­кий ба­тюш­ка вже ски­нув ри­зи й наз­дог­нав їх. І о. Ар­темій, і йо­го зап­ро­хані гості вкупі ввійшли в двір. Ба­тюш­ка од­чи­нив двері в при­хо­жу. На­зустріч гос­тям в при­хо­жу за­раз вий­шла ма­туш­ка, а за нею Ва­тя, і обидві во­ни ду­же ра­до привіта­лись з пи­сар­шею. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла пи­са­ря й пи­сар­шу не до сто­ло­вої, а прос­то в за­лу.

Писар в две­рях пе­рег­ля­нув­ся з пи­сар­шею й при­щу­лив од­но око: ди­вись, мов, яка нам честь та по­ша­на!

Батюшка ніко­ли не прий­мав пи­са­ря в залі, а зап­ро­шу­вав йо­го або в свій кабінет, або в сто­ло­ву.

- Сідайте, Фе­одосіє Се­менівно, от ту­теч­ки, в кріслі! - про­си­ла ма­туш­ка й при­су­ну­ла до неї крісло.

Писарша, як увійшла в за­лу. пе­рес­ту­пив­ши поріг, так і спи­ни­лась ко­ло по­ро­га і, здається, не ма­ла сміли­вості сту­пить далі ні на один ступінь.

- Спасибі вам! - ти­хо обізва­лась пи­сар­ша і вже хотіла сісти од­да­ле­ки од бла­го­чин­ної, на віденсько­му стільці під стіною, да­ле­ченько од ка­на­пи та од сто­ла.

- Та сідай­те-бо от ту­теч­ки, в кріслі! - знов про­си­ли ма­туш­ка пи­сар­шу.

«Ото ли­шенько! В старій спідниці якось не насмілюсь сісти в кріслі про­ти вікон на са­мо­му світі, та ще й ко­ло вікна. Як­би пак в новій зе­леній сукні…» - ду­ма­ла пи­сар­ша, але му­си­ла йти на са­мий яс­ний світ і сісти в кріслі. Во­на все не­на­че со­ро­ми­лась, щу­ли­лась і не­на­че хотіла схо­ваться в гли­бо­ко­му та ши­ро­ко­му кріслі.

Для пи­сарші бу­ло не пер­вин­ка сидіть в кріслі, сли­ве в такій самій гос­тинній. Її батько, Се­мен Пет­ро­вич Па­на­сен­ко, був прос­тий се­ля­нин, але він дов­генько був во­лос­ним стар­ши­ною в не­да­ле­ко­му селі, за­ба­гатів, на­жив­ся, ов­довів і вдру­ге оже­нив­ся на ба­гатій удові; він ку­пив трид­цять де­ся­тин землі, а потім брав у по­сесію по­ле, за­ба­гатів і при­ку­пив ще сто двад­цять де­ся­тин. Він вже став за­мож­ним, мав маєтність і був вже нас­то­яте­лем на справжнього діди­ча з се­лян, яких в нас в Київщині вже є чи­ма­ло. Се­мен Па­на­сен­ко вже збу­ду­вав гар­ний панський дім в своєму ху­торі й завів панську обс­та­ву в домі. Прав­да, Фе­одосія Се­менівна вий­шла заміж за пи­са­ря ще тоді, як її батько був во­лос­ним і хо­див в свиті; але те­пер во­на, бу­ва­ючи в батька в гос­тях, сиділа на ка­напі й на віденських стільцях, стріча­лась в світлиці в сво­го батька і з ба­тюш­ка­ми, і з пан­ка­ми.

- Леонтію Пет­ро­ви­чу, сідай­те, про­шу вас! - ска­зав о. Ар­темій до пи­са­ря й пос­та­вив для йо­го віденський стілець збо­ку сто­ла.

Леонтій Пет­ро­вич Ко­цю­бен­ко вже не так це­ре­мо­нив­ся, як йо­го жінка. Йо­му до­во­ди­лось час­тенько бу­вать в бла­го­чин­но­го і по ділу, і навіть в гос­тях. Він сів на стільці й пок­лав свої здо­рові за­те­ле­пу­ваті ку­ла­ки на обох колінах. Він був уб­ра­ний в піджак та пан­та­ло­ни з де­ше­венько­го прос­то­го три­ка. На жи­летці теліпав­ся важ­кий нікильовий лан­цю­жок ко­ло го­дин­ни­ка.

Писар був ро­дом та­ки ж з са­мої Го­робцівки. Батько йо­го був бідний се­ля­нин, але якось спромігся од­дать йо­го в сільську го­робцівську цер­ков­ну шко­лу. Ле­онтій вчив­ся ду­же доб­ре, ви­дав ек­за­мен на вільго­ту по військовій службі й, ще був­ши хлоп­цем, слу­жив за пи­са­ря на го­робцівській са­харні. Од­бу­ва­ючи військо­ву служ­бу, він за­пи­савсь в військо­ву кан­це­лярію й слу­жив за пи­са­ря, бо вмів пи­са­ти ду­же гар­но й ви­раз­но. Потім зго­дом він слу­жив на залізній до­розі, а вер­нув­шись до­до­му, пе­рей­шов в го­робцівську во­лость за во­лос­но­го пи­са­ря. Ко­цю­бен­ко, по­бу­вав­ши в бу­вальцях і тро­хи зба­вив­ши свою чесність, швид­ко пос­теріг тай­ну, як мож­на доб­ре на­житься на пи­сарській службі. Він брав ха­барі звідусіль, цу­пив гро­мадські гроші, де тільки мож­на бу­ло їх по­цу­пить, клав по­ло­ви­ну штрафів з се­лян в свою ки­ше­ню і, як чо­ловік за­по­пад­ний, прак­тич­ний і не­розт­рат­ли­вий, не­за­ба­ром склав собі чи­ма­ло гро­ше­нят і ку­пив вже кільки де­ся­тин землі. Дер­жав він во­ли, орав, сіяв і дер­жав навіть од­но­го ко­ни­ка. Ха­зяй­ну­ва­ла більше йо­го жінка, ніж він, бо бу­ла зро­ду ро­зум­на й за­по­пад­на лю­ди­на.

Леонтій Пет­ро­вич сидів, на­хи­лив­ши свою пе­ле­ха­ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву, і ско­са пог­ля­дав своїми тем­ни­ми здо­ро­ви­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на о. бла­го­чин­но­го. З-під гус­тих низьких чор­них брів йо­го очі виг­ля­да­ли хит­ро й світи­лись ро­зу­мом.

- Що ж там, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, чу­ва­ти в вас в во­лості? - спи­тав в пи­са­ря о. бла­го­чин­ний.

«Випитує… Ціка­виться знать усе, але я йо­му не ска­жу нічо­го; бла­го­чин­ний - чо­ловік гост­рий, за­по­пад­ний, але хиб­ний і не­без­печ­ний…» - по­ду­мав пи­сар і обізвав­ся зго­дом:

- Нічого не чуть ду­же ціка­во­го. Зви­чай­ні спра­ви йдуть своєю чер­гою.

- Швидко бу­де гро­мадський схід? - спи­тав о. бла­го­чин­ний.

«Має якесь діло до во­лості», - по­ду­мав пи­сар і тро­хи зго­дом про­мо­вив:

- Ні! ма­буть, неш­вид­ко. Од ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка не­ма при­ка­зу, не­ма й бо­ма­ги; та він не ду­же дав­но скли­кав вже схід.

- А мені оце жалівся уп­ра­ви­тель, що му­жи­ки на­ро­би­ли ба­га­то шко­ди на панських лу­ках, - ска­зав о. Ар­темій. - Те­пер стоїть су­ша. Пас­ти коні й ху­до­бу нігде, а му­жи­ки оце якось вночі на­ро­би­ли на пансько­му сіно­косі спа­шу й па­то­лочі, спас­ли тра­ву з од­но­го бо­ку. Чи пак жалівся уп­ра­ви­тель во­лос­но­му?

- Казав во­лос­но­му й жалівся ми­ро­во­му, - ска­зав пи­сар, - але ще од ми­ро­во­го не маємо ніяко­го при­ка­зу й звістки.

- А по­ки той при­каз вий­де, то лю­де спа­суть сінокіс увесь до­чис­та. Вже й на моєму сіно­косі по­зав­чо­ра по­па­лись чужі во­ли в спа­шу, - ска­зав о. Ар­темій.

«Певно, дер­жить людські во­ли в зай­мані, та лю­де не хо­тять ви­ку­пить. Бу­де, ма­буть, про­си­ти, щоб во­лос­на уп­ра­ва наг­на­ла му­жиків…» - по­ду­мав пи­сар.

- Хто то вчо­ра приїздив до во­лості з дзво­ни­ком? - спи­тав о. Ар­темій в пи­са­ря.

- То приїздив ста­но­вий прис­тав.

- Чого ж це він приїздив? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не знаю. Чо­гось кли­кав уряд­ни­ка… «Ну та й ціка­вий же!» - по­ду­мав пи­сар.

- Чи вже скінчив ваш батько свій но­вий дім? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в пи­сарші.

- Вже дав­ненько! - од­повіла пи­сар­ша й за­пи­ша­лись.

- Чи гар­ний же вий­шов? Гарні по­кої? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Гарний і прос­тор­ний дім. Гос­по­ди, який гар­ний та світлий, - ска­за­ла пи­сар­ша й знов за­пи­ша­лась.

- Буде та­кий завбільшки, як наш, чи мен­ший? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- О, ба­га­то більший! І вікна тро­хи більші, ніж у вас, - ска­за­ла пи­сар­ша, зир­нув­ши бист­ро на вікна.

- Чи й мебіль вже ку­пи­ли? Вже обс­та­ви­лись зовсім?- спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя, кот­ра, впо­рав­шись в сто­ловій ко­ло са­мо­ва­ра, увійшла в гос­тин­ну й сіла на ка­напі.

- Вже при­вез­ли й пос­та­ви­ли. Мебіль та­ка гар­на, та­ка гар­на, що й ска­за­ти не мож­на! Нав­ди­во­ви­жу гар­на!

- Така, як оце на­ша, чи яка інша? - спи­та­ла бла­го­чин­на, здер­жу­ючи лег­кий осміх на ус­тах.

Писарша зо­ри­ла швид­ки­ми очи­ма кру­гом гос­тин­ної, бист­ро ки­ну­ла очи­ма по віденських стільцях і про­мо­ви­ла:

- Краща, ніж ва­ша; стільчи­ки такі, як у вас, тільки чер­воні, а ка­на­па й крісла більші й кращі, ніж ваші.

- Чи вікна та двері ви­сокі в но­во­му домі? - спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя.

- Господи, які ви­сокі та здо­рові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять ши­бок: чо­ти­ри вни­зу, а вгорі тільки од­на, дов­га че­рез усе вікно, ще й од­чи­няється зни­зу вго­ру, не­на­че ляд­ка. Та в кімна­тах яс­но, світло! А на стелі в залі ще й кру­жа­ло ви­роб­ле­не по самісінькій се­ре­дині. Гос­по­ди, як гар­но все по­роб­ле­но! зовсім по-панській, - чва­ни­лась пи­сар­ша.

- Чи вже чай нас­то­явсь? - спи­та­ла бла­го­чин­на в Ваті.

- Вже, ма­мо! Ходім пи­ти чай, бо я го­лод­на, - обізва­лась Ва­тя.

- Прошу в сто­ло­ву до чаю! - обер­ну­лась бла­го­чин­на до пи­сарші, встав­ши з ка­на­пи і важ­кою хо­дою прос­ту­ючи до две­рей сто­ло­вої.

Усі вста­ли й пішли слідком за бла­го­чин­ною ря­доч­ком, як пли­вуть кач­ки на ста­ву. В прос­торній сто­ловій на дов­го­вас­то­му столі, вас­те­ле­но­му чис­тою білою ска­тер­кою, вже па­ру­вав са­мо­вар. Ар­темій по­са­див пи­са­ря по­руч з со­бою; бла­го­чин­на сіла з пи­сар­шею по дру­гий бік сто­ла. Ва­тя на­ли­ла ста­ка­ни чаю й пер­ший ста­кан об­нес­ла кру­гом сто­ла й по­да­ла пи­сарші. Пи­сар­ша зир­ну­ла Ваті в очі й не­на­че про­чи­та­ла в їх, в лас­ка­во­му, со­ло­денько­му і ввічли­во­му пог­ляді, при­чи­ну лас­ка­вих зап­ро­син на чай, лас­ка­во­го панькан­ня ко­ло неї й за­побіган­ня лас­ки. В пи­сарші аж очі заг­ра­ли од то­го нес­подіва­но­го здо­га­ду. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з пи­са­рем, підве­ла тро­хи бро­ви вго­ру, але пи­сар і не ду­мав до­га­ду­ваться, за що то йо­го жінка го­во­рить до йо­го очи­ма, на­тя­кає ус­та­ми й бро­ва­ми. Бу­ло знать, що пи­сар­шу бра­ла не­терп­ляч­ка щось ска­зать чо­ловікові: во­на аж зай­ор­за­ла, за­со­ва­лась по стільці. Ста­рий віденський стілець ле­генько за­рипів під пи­сар­шею.

Подавши усім чай. Ва­тя взя­ла од­ну тарілку з скиб­ка­ми пух­кої свіжої па­ля­ниці, дру­гу тарілку з га­ря­чи­ми пиріжка­ми, знов обійшла кру­гом сто­ла й пос­та­ви­ла тарілки пе­ред пи­сар­шею. Потім во­на вер­ну­лась, взя­ла в од­ну ру­ку мас­лян­ку з мас­лом, в дру­гу мо­лош­ник з мо­ло­ком і знов пос­та­ви­ла пе­ред пи­сар­шею.

- Прошу вас, Фе­одосіє Се­менівно! будьте лас­каві! пиріжки на­ма­зуй­те мас­лом, по­ки га­рячі, бо не­за­ба­ром вже й про­хо­ло­нуть, - прип­ро­шу­ва­ла Ва­тя пи­сар­шу.

«Знаю, знаю, чо­го ти так ко­ло ме­не туп­цюєш! Знаю, знаю! Як кру­титься, як панькається! - по­ду­ма­ла пи­сар­ша, - А ко­лись пе­редніше то ме­не й не про­си­ли до се­бе. Знаю, до чо­го то во­но сто­сується».

Писарша тро­хи не крик­ну­ла до сво­го чо­ловіка че­рез стіл: «Знаю, знаю, до чо­го во­но йдеться!» - і лед­ве че­рез си­лу вдер­жа­ла язи­ка за зу­ба­ми.

О. Ар­темій роз­мов­ляв з пи­са­рем все за во­лосні спра­ви та за но­во­го сільсько­го стар­ши­ну, Леська, кот­ро­го не­дав­но об­ра­ла гро­ма­да.

- От те­пер Лесько тро­хи поп­ра­виться на кра­що­му хлібі, а то він був вже за­нидів, зах­ляв, зовсім опус­тив­ся з своїм ха­зяй­ст­вом. Леськи з давніх-да­вен бу­ли перші ба­га­тирі на селі, а цей чо­гось зах­ляв, скап­цанів, - ска­зав о. Ар­темій і, на­хи­лив­шись до са­мо­го ву­ха пи­са­ря, до­дав ти­хо, - ма­буть, тим, що дур­ний, а дурні усі хля­нуть, бо… по­не­волі му­сять хля­ти.

Писар осміхнувсь.

- Ой дур­ний, їй-бо­гу, дур­ний! - гук­нув о. Ар­темій вже на всю ха­ту. - Тільки ж він хит­рий-хит­рий! Те­пе­реч­ки він поп­ра­виться.

- Може, й поп­ра­виться тро­хи, як не розіп'ється… - зне­хо­тя обізвав­ся пи­сар, - уп­ра­ви­тель вже прий­няв йо­го во­ли й ко­ро­ви на ви­пас на панській луці дур­но, без пла­ти.

- Прийняв? А моїх волів то й не прий­має! - ска­зав о. Ар­темій. - Ото доб­ре буть во­лос­ним! Кра­ще й ви­годніше, ніж по­пом.

- Бо ви, о. Ар­темій, ма­буть, не про­си­ли за це уп­ра­ви­те­ля. Він го­но­ро­ви­тий: не поп­ро­сиш, то сам ніко­ли не до­га­дається да­ти.

- Правда, що не про­сив. Це прав­да! А во­лос­ний, пев­но, й не про­сив, а йо­му да­ли пра­во на ви­пас, - ска­зав о. Ар­темій.

- Е, ба­чи­те, во­лос­ний - інша річ. Во­лос­ний потрібний для уп­ра­ви­те­ля й для діди­ча… Во­ни ма­ють уся­кові спра­ви в во­лості то за лю­дей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а тре­ба кла­няться, тре­ба за­год­жу­вать та піддоб­рю­ваться, - ска­зав пи­сар і при то­му гор­до­ви­то підвів го­ло­ву вго­ру й од­ки­нув свої міцні плечі на спин­ку стільця.

Уся йо­го пос­тать, усей йо­го вид на­че про­мов­ляв: і ми чо­гось варті! І мені му­сить го­ди­ти й уп­ра­ви­тель, і пан, і… ти, от­че Ар­теміє.

Але по очах о. Ар­темія зовсім не бу­ло знать, щоб у йо­го був по­тяг до то­го. щоб в чо­мусь до­год­жать во­лос­но­му та пи­са­реві. О. Ар­темій був над­то са­мостійний чо­ловік, хоч і за­побігав лас­ки в кня­гині, як знач­ної осо­би, та в сусіднього ба­га­то­го па­на діди­ча. По­ки йо­му па­ни го­ди­ли та ро­би­ли яку ви­го­ду, по­ти й він їх хва­лив і за­побігав у їх лас­ки; але як тільки во­ни не да­ва­ли йо­му ніякої ви­го­ди, він мстив­ся, ла­яв їх і об­го­во­рю­вав, скільки бу­ло си­ли, бо був на вда­чу осуд­ли­вий.

Тим Ча­сом Ва­тя, обділив­ши усіх чаєм, врешті на­ли­ла й собі ста­кан чаю й сіла по дру­гий бік пи­сарші. Во­на по­ча­ла лас­ка­во роз­мов­лять з нею.

- Чи час­то бу­ваєте в сво­го па­нот­ця в Скрип­чин­цях? - спи­та­ла во­на в пи­сарші.

- Буваю та­ки час­тенько, бо, ба­чи­те, в па­нот­ця все-та­ки стрінеш­ся з пу­тя­щи­ми людьми, по­ба­ла­каєш, з кимсь по­ба­чиш­ся, щось ціка­ве по­чуєш. А тут… Ет! - ска­за­ла пи­сар­ша, ще й ру­кою мах­ну­ла на са­мо­вар з ко­кет­ли­вою зне­ва­гою, не­на­че мо­ло­ди­ця.

- Чому ж так? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Та, ба­чи­те, тут не­ма з ким і по­го­во­рить до ла­ду… Ба­чиш­ся тільки з сусіда­ми-мо­ло­ди­ця­ми та з дя­чи­хою, а з ни­ми яка роз­мо­ва? Ет!

Писарша за­пи­ша­лась, знов ко­кет­ли­во мах­ну­ла пальця­ми на дру­гий бік, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла.

«Сама тільки не­дав­неч­ко ски­ну­ла очіпок, а вже й роз­ма­ха­ла­ся ру­ка­ми й на мо­ло­диць, і навіть на дя­чи­ху», - по­ду­ма­ла бла­го­чин­на.

- То ви б частіше до нас за­хо­ди­ли та й по­ба­ла­ка­ли б з на­ми й роз­ва­жи­ли се­бе тро­хи, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам, ма­туш­ко, але… мені якось ніяко­во. Мій ста­рий якось та­ки й ка­зав мені: ходім оце до ма­туш­ки…

- От і доб­ре б зро­би­ли, як­би бу­ли прий­шли, - обізва­лась Ва­тя, - а то ви все з тим ха­зяй­ст­вом та з дітьми. Ви ще мо­лоді, ще вам не час за­ко­пу­ваться з го­ло­вою в той клопіт.

- Коли ніяк не збу­деш­ся то­го кло­по­ту. До­ки бу­ла в па­нот­ця, до­ти гу­ля­ла й кло­по­ту не зна­ла, а те­пе­реч­ки… Ет!

- «Коли б бу­ла біду зна­ла, не йшла б заміж та гу­ля­ла», - обізвав­ся сло­ва­ми пісні о. Ар­темій. - А навіщо ж ви йшли заміж, ко­ли те­пер біди й ли­ха заз­на­ли?

- Бо отой при­че­пивсь, то й пішла, - ска­за­ла про­вор­но пи­сар­ша, мах­нув­ши не ли­цем, а підборіддям на сво­го чо­ловіка.

Матушка й Ва­тя засміялись. Пи­сар­ша ані осміхну­лась.

- А як­би дру­гий сва­тав, то, ма­буть, і не пішли б! - ска­зав о. Ар­темій.

- Мабуть, не пішла б та й досі гу­ля­ла б… - ска­за­ла пи­сар­ша й ки­ну­ла бист­ро своїми ка­ри­ми очи­ма на пи­са­ря.

- От не­за­ба­ром, на тім тижні, в чет­вер, бу­дуть мої іме­ни­ни, то ви й прийдіть до нас в гості з Ле­онтієм Пет­ро­ви­чем вве­чері на чай! - про­си­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам! Як не пом­ре­мо, то й прий­де­мо, - сміли­во ска­за­ла пи­сар­ша. Во­на вже зовсім об­бу­лась, огов­та­лась і, підбадьоре­на лас­кавістю гос­по­дині та Ваті, зовсім роз­ба­ла­ка­лась і роз­жар­ту­ва­лась.

- Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, сту­дент, - обізвав­ся пи­сар, - якось ніяко­во бу­де ки­дать сво­го гос­тя та йти в гості.

- То ви за­беріть сво­го гос­тя та й до нас в гості! От і доб­ре бу­де! Мо­ло­дий па­нич тро­хи по­гу­ляє й за­ба­виться на ва­каціях, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам! Як брат зо­хо­титься, то й прий­де­мо, - ска­за­ла пи­сар­ша.

- А чом же! В нас не­ма це­ре­моній. При­ходьте прос­тацьким зви­чаєм. На­що нам ті це­ре­монії. Ми лю­де сільські, - до­дав о. Ар­темій. - Бу­де і вчи­тель з жінкою, ва­шою близькою сусідою. Вам бу­де ве­се­ло: не пе­ре­ну­ди­тесь, і по­го­во­ри­те, і по­ба­ви­тесь. Ва­тя заг­рає на фор­теп'яні, а ви ще й по­тан­цюєте.

- І ку­ди вже мені до танців! На­тан­цю­юсь я й так за цілий день ко­ло дітей. Не­хай вже мо­лодші од пе­не тан­цю­ють, - ска­за­ла пи­сар­ша й засміялась.

Напившись чаю, поснідав­ши всмак пух­ки­ми пи­ро­га­ми, пи­сар та пи­сар­ша вста­ли й по­ча­ли про­щаться.

- Не за­бу­вай­те ж моїх іме­нин! При­ходьте до нас! - про­си­ла на про­щанні ма­туш­ка пи­сар­шу.

- Не за­бу­вай­те ж і ви! - про­сив о. Ар­темій пи­са­ря.

- Спасибі вам, спа­сибі! - дя­ку­вав пи­сар, ви­хо­дя­чи на ґанок.

І ма­туш­ка, й Ва­тя, і сам о. бла­го­чин­ний вип­ро­ва­ди­ли гос­тей аж на ґанок.

Йдучи че­рез двір, пи­сар все заг­ля­дав в за­го­ро­ду та в повітки. Вже він з жінкою вий­шов за во­ро­та, та й спи­нив­ся, і все че­рез тин зо­рив по дворі та ди­вивсь в од­чи­нені во­ро­та повіток.

- Чого це ти так за­зи­раєш в за­го­ро­ду та в повітки? Чи не на­ба­чив там яко­го ди­ва? - спи­та­ла пи­сар­ша в сво­го чо­ловіка.

- Щось о. Ар­темій і ма­туш­ка ду­же лас­каві до нас сьогодні. Чи не зай­няв ча­сом ба­тюш­ка на своїй луці в спа­шу му­жицькі во­ли або коні та, ма­буть, бу­де про­сить, щоб в во­лості наг­на­ли му­жиків та здер­ли ви­куп за спаш.

- Ой ти, со­лопій! А ще й маєш се­бе за ро­зум­но­го чо­ловіка, - ска­за­ла пи­сар­ша. - Які там во­ли та коні? Це во­ни так туп­цю­ють ко­ло нас, щоб за­лу­чить же­ни­ха для своєї Ваті. Ад­же ж брат за­то­го скінчить універ­си­тет! Хіба ж ти не примітив, як я на те­бе мор­га­ла й очи­ма, і бро­ва­ми?

- Коли ж ти мор­га­ла? - спи­тав пи­сар.

- А як Ва­тя при­нес­ла мені ста­кан чаю й сіла ко­ло ме­не по дру­гий бік. Ой ви, чо­ловіки! А ще маєте се­бе за ро­зумніших од жінок.

Весела й про­вор­на пи­сар­ша по­ма­ле­сеньку штовх­ну­ла ліктем під бік сво­го чо­ловіка. Тут на са­моті во­на ста­ла знов ве­се­лою, жар­тов­ли­вою сільською мо­ло­ди­цею.

- Я й примітив, як ти морг­ну­ла но­сом на ме­не, але мені зда­лось, що те­бе му­ха вку­си­ла за ніс, - ска­зав пи­сар.

- Муха вку­си­ла… Тюхтій ти! Не тя­миш ти, до чо­го во­но йдеться. А я швид­ко пос­те­рег­ла, чо­го їм тре­ба.

Писар од­на­че за­ду­мавсь.

- А що бу­де, як з то­го нічо­го не вий­де?.. - про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе. - А що бу­де, як ча­сом діло піде на­пе­ре­верт?

- Нічого не бу­де. Наїмо­ся, нап'ємось та й до­до­му піде­мо, як і те­пер йде­мо. От що бу­де, хоч би діло пішло й на­пе­ре­верт або й сторч.

- Еге… - обізвав­ся пи­сар і знов за­ду­мавсь, - ко­ли б ча­сом ті пи­ро­ги, ті наїдки та на­пит­ки не вилізли нам бо­ком, - ска­зав він тро­хи зго­дом, - отець бла­го­чин­ний за­кир­ку­ва­тий і мсти­вий…

- А чо­го їм лізти у бік? Хіба пи­ро­ги бла­го­чин­ної по­дуріють чи збо­же­воліють, щоб їм ви­ла­зить на­ши­ми бо­ка­ми? - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась ра­зом ве­се­ла пи­сар­ша.