Поміж ворогами

V

Другого дня о. Ар­темій встав ра­ненько, звелів зап­ряг­ти коні і, як ви­хор, ви­летів з дво­ру та й по­ка­тав до Кор­су­ня.

В Кор­суні бу­ли од­чи­нені тільки різниці, як о. Ар­темій приїхав у місто. Кра­марі ще спа­ли. Ку­пив­ши м'яса, о. Ар­темій пішов до ви­нарні. Погріб був за­чи­не­ний і замк­ну­тий. О. Ар­темій по­бу­див ви­нарів, наб­рав ви­на та доб­рої горілки, забіг в кон­ди­терську за па­ля­ни­ця­ми та пи­рож­ним, на­ку­пив ла­сощів на де­серт і за­ду­мав­ся.

«Чи не забігти б пак на ча­сок на вок­зал?» - по­ду­мав о. Ар­темій. Але він гля­нув на го­дин­ник. Поїзда тре­ба бу­ло дов­генько ждать і дур­но га­яти час. О. Ар­темій аж зітхнув.

«Може б, забігти до о. Са­ви? - май­ну­ла в йо­го дум­ка. - Мо­же б, по­чув яку но­ви­ну або хоч бре­хеньку? О. Са­ва, пев­но, їздив до Києва, був в кон­сис­торії… Але… до о. Са­ви тре­ба звер­тать убік… Да­ле­ченько».

О. Ар­темій знов зітхнув, але вже важ­че, і тро­хи по­ду­мав. Жва­вий та ціка­вий, він так пе­ре­ну­див­ся на селі, що йо­му за­ма­ну­лось кон­че ку­дись заїха­ти та по­ба­ла­кать.

«Ат… Забіжу по до­розі хоч до о. Пор­фирія, хоч на ча­сок. Про­ковт­ну хоч ста­кан чаю й, мо­же, щось но­ве по­чую».

Він вис­ко­чив на віз і крик­нув до по­го­ни­ча: по­га­няй! По­го­нич знав но­ро­ви сво­го ба­тюш­ки й пус­тив коні ско­ком.

Незабаром віз підко­тивсь під двір о. Пор­фирія. О. Пор­фирій жив на міський лад, бо не ха­зяй­ну­вав; він ще спав, бо бу­ло ще ра­но. О. Ар­темій про­жо­гом ки­нув­ся не на па­рад­ний прихід, а з дво­ру че­рез пе­кар­ню і влетів в кімна­ту. В кімнаті бу­ло ти­хо, і по всьому домі бу­ло ти­хо, не­на­че ніко­го і в домі не бу­ло.

«Чи виїха­ли усі ку­дись в гості, чи що? Чо­го це так ти­хо в домі?» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Він од­ну хви­ли­ну пос­то­яв, ки­нув бист­ро очи­ма на по­за­чи­няні двері, а далі рап­том од­чи­нив двері й пот­ра­пив у спальню о. Пор­фирія. О. Пор­фирій спав, аж хріп на всі зас­та­ви. Ко­ло ліжка на сто­ли­ку сто­яла лам­па й ва­ля­лась роз­гор­ну­та книж­ка. Вікно бу­ло завіша­не гус­тою завісою. В кімнаті сто­яла сутінь.

- Чи це ви й досі спи­те? - ляс­нув на всю кімна­ту о. Ар­темій.

О. Пор­фирій ки­нув­ся, спро­сон­ня підвівсь і сів. Йо­го очі ви­яв­ля­ли пе­ре­ляк.

- Ой бо­же мій! Що там та­ке? - белькотів він якимсь за­дав­ле­ним, напівсон­ним го­ло­сом.

- Хи-хи-хи! - за­ре­го­тав­ся о. Ар­темій. - Чи це ви й досі спи­те? Гляньте лиш, як уже ви­со­ко сон­це підби­ло­ся вго­ру!

«І но­сить йо­го ле­да­що вдосвіта десь по Кор­суні», - ду­мав о. Пор­фирій, про­ти­ра­ючи сонні очі.

Він про­ти волі при­га­дав, як о. Ар­темій вже раз на­ля­кав йо­го вночі. Це бу­ло во­се­ни в сльоту. О. Пор­фирій вже був тоді по­га­сив світло, ліг в постіль і задрімав. Ко­ли хтось нес­подіва­но зас­ту­кав у вікно, та так здо­ро­во, що аж шиб­ки задз­веніли. О. Пор­фирій лип­нув очи­ма: знад­во­ру про­ти вікна сто­яла якась ви­со­ка пат­ла­та пос­тать і здо­ро­во сту­ка­ла в вікно. Йо­му зда­ло­ся, що то злодій до­бу­вається до ха­ти.

- Отче Пор­фирію! Чи ви спи­те? - за­гу­кав го­лос під вікном. - А встаньте на ча­сок та од­чиніть!

«Що во­но за про­ява стоїть під вікном і то­рох­тить? Пев­но, хтось на селі наг­ло зас­лаб, та це ме­не кли­чуть сповідать та при­ча­ща­ти сла­бо­го». Але дум­ка про злодіїв все-та­ки не по­ки­да­ла о. Пор­фирія.

- Хто там? Чо­го тобі тре­ба? - спи­тав він, підсту­пив­ши до вікна.

- Та це я, о. Ар­темій! їду з Кор­су­ня та оце й забіг до вас на ча­со­чок: маю ціка­ву звістку! - гу­кав за вікном о. Ар­темій.

«А бо­дай те­бе! Потрібна мені твоя ціка­ва звістка, як торішній сніг», - ду­мав о. Пор­фирій і пішов од­чи­нять двері одвіда­чові.

Цей нас­тир­ли­вий одвідач увійшов в по­кої й приніс та­ку звістку, що один з київських про­то­попів по­мер, а дру­гий ов­довів, а од­но­го сусіда ски­ну­ли з бла­го­чин­но­го.

- Чи в вас вже го­то­вий са­мо­вар? - спи­тав­ся о. Ар­темій в гос­по­да­ря.

- Мабуть, вже го­то­вий. От за­раз спи­таю в клюш­ниці, - ска­зав з роз­тя­гом хрип­ким го­ло­сом о. Пор­фирій, на­ки­да­ючи на се­бе каф­тан на­опаш­ки і ви­хо­дя­чи в сто­ло­ву, де вже сто­яв на столі са­мо­вар.

- Вже го­то­вий. Про­шу до сто­ло­вої, а я тим ча­сом вми­юся та тро­хи при­че­пу­рюсь, - го­во­рив о. Пор­фирій.

О. Ар­темій всту­пив до сто­ло­вої. Клюш­ни­ця увійшла, на­ли­ла йо­му ста­кан чаю. О. Пор­фирій хап­ком вмив­ся, за­че­сав на швид­ку ру­ку свої ко­си рідким ме­талічним гребінцем, пе­рех­рес­тив­ся, про­чи­тав на ході «Отче наш» і ввійшов до сто­ло­вої.

- Куди це ви так спо­за­ран­ку їзди­ли? - спи­тав він в о. Ар­темія.

- Та це бігав до Кор­су­ня за уся­ки­ми ха­зяй­ськи­ми за­куп­ка­ми та ду­маю: забіжу на ча­сок до вас та роз­пи­таю, чи не чуть яких но­ви­нок. Ви все-та­ки міська лю­ди­на, ближ­че жи­ве­те од вок­за­лу і… од о. Са­ви.

- А о. Са­ва вже роз­по­чи­нає бу­ду­вать но­ву церк­ву, - про­мо­вив о. Пор­фирій. - Ще торік чи, ли­бонь, по­за­торік підла­буз­нивсь до кон­сис­торських уря­довців, ви­ка­ню­чив собі в кон­сис­торії про­сильну кни­гу, пос­лав по се­лах дідів: діди на­жеб­ра­ли пашні та гро­шей, а о. Са­ва з нічо­го та й зро­бить щось, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- О! він хоч вис­вя­тивсь на по­па з дяків, але з йо­го ми­тець на всі ру­ки! Що ж тут у вас чуть но­во­го? - спи­тав о. Ар­темій.

- Нічого та­ко­го. В Бо­гус­лаві кра­мар Ав­рум наг­ло вмер, цеб­то повісив­ся, - ска­зав о. Пор­фирій.

- Невже! Ото ди­во! Здо­ро­вий був чо­лов'яга, зовсім здо­ро­вий; і крам­ни­цю доб­ру мав. Царст­во йо­му не­бес… - про­хо­пив­ся о. Ар­темій і вже пок­лав пуч­ку на чо­ло, щоб пе­рех­рес­титься. - Чи то пак… Тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся за жи­да. Та вже де він бу­де на тім світі, там і бу­де. Зем­ля над ним пе­ром! З якої ж то при­чи­ни він повісивсь? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій.- Чи не збанк­ро­ту­вав ча­сом?

- Хто йо­го знає! Не мо­же бу­ти: він ба­га­тенький, а втім, хто знає чу­жу ки­ше­ню! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Доктори хотіли по­роть Ав­ру­ма, а жи­ди підня­ли ґвалт, сли­ве бунт: так і обс­та­ли хма­рою Ав­румів дім. Да­ва­ли док­то­рові ха­ба­ра сто кар­бо­ванців, щоб не по­ров, а він не взяв; тоді во­ни всу­ну­ли йо­му ха­ба­ра двісті кар­бо­ванців: він узяв і доз­во­лив по­хо­вать Ав­ру­ма.

- Двісті кар­бо­ванців дур­нич­ки, з доб­ро­го ди­ва! От нам ніхто не дасть двісті кар­бо­ванців дур­но, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Авжеж не дасть дур­но! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Та це й усі ваші но­вин­ки? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій, до­пи­ва­ючи дру­гий ста­кан чаю.

- Усі,- обізвав­ся о. Пор­фирій апа­тич­но, ніби спро­сон­ня.

- Ой, час мені до­до­му! Тре­ба поспішать! В ме­не вже сійба по­чи­нається. Ро­бо­ти, ро­бо­ти! Ой, тру­дов­ни­ки ми, тру­дов­ни­ки, а ко­ристі з тієї праці, як кіт нап­ла­кав,- го­во­рив о. Ар­темій.

- Та по­сидьте-бо! Який же ви спішний! Приїха­ли - не­на­че вог­ню вхо­пи­ли чи по­зи­чи­ли. Як же ви те­пер жи­ве­те з своїм во­лос­ним го­ло­вою та пи­са­рем? Я од своєї сільської стар­ши­ни дер­жу се­бе як­мо­га далі та ос­то­ронь, для спо­кою. Ніко­го не зачіпаю, щоб і ме­не ніхто не зачіпав, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- Одже ж те­пер наш пи­сар став по­ряд­ний чо­ловік. Ко­лись пе­редніше гор­ду­вав мною. А те­пер став при­хильний та доб­рий до ме­не. Я йо­го, знаєте, зап­ро­сив кільки раз до се­бе, зап­ро­сив і пи­сар­шу, по­час­ту­вав на­лив­кою та доб­рим спо­ти­ка­чем, і пи­сар став та­кий доб­рий, хоч в ву­хо бгай! А пи­сар­ша - чу­до­ва лю­ди­на! Все-та­ки во­на доч­ка не­дав­но ви­пе­че­но­го діди­ча, ба­читься в батька з пан­ка­ми, наб­ра­лась кра­щих ма­нер, об­тер­лась, обшліфу­ва­лась. Да­ма, та й годі! ще й ве­се­ла до то­го.

«Що це та­ке? Пе­редніше ко­лись звав пи­са­ря ан­тих­рис­том, ан­ци­бо­ром, а це вже чо­мусь аж пе­рех­ва­лює. Щось є! Ма­буть, якась політи­ка за­хо­дить в йо­го з пи­са­рем», - по­ду­мав о. Пор­фирій.

- А це ми вчо­ра свя­ти­ли млин на Росі. Ха­зяїн з своєю спілкою да­вав не обід, а цілий бен­кет, - до­дав о. Ар­темій, - на бен­кеті бу­ла уся на­ша інтелігенція; навіть мою ста­ру зап­ро­си­ли.

- А ще ж не встиг­ли по­ла­яться ці спільни­ки? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні. Бу­ло б ду­же вже за­рані. Бу­вай­те ж здо­рові, от­че Пор­фирію, та й нас не за­бу­вай­те! Ой, опізнив­ся! - крик­нув о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в ру­ки шап­ку, по­хап­цем шуг­нув у двері, не­на­че втікав, і, на­че та пти­ця, що ки­дається ку­лею в вікно, вибіг з до­му, ско­чив на ле­генький візок і побіг до­до­му.

Тимчасом, як о. Ар­темій справ­ляв­ся з за­куп­ка­ми, до­ма в йо­го од­бу­вав­ся ве­ли­кий гар­ми­дер. І ма­ти й доч­ка при­би­ра­ли в кімна­тах, звеліли ви­мить чис­тенько підло­гу, по­ви­ми­ва­ли чис­то вікна. По­ра­лась най­мич­ка, по­ра­лась Су­са­на Уласівна, а Ва­тя пра­цю­ва­ла з надз­ви­чай­ним зад­ля неї зав­зят­тям: пос­ти­ра­ла скрізь по­рох з ме­белі, ви­тер­ла шиб­ки, пішла в са­док, нар­ва­ла квіток, зро­би­ла два бу­ке­ти: один пос­та­ви­ла на п'яніні, дру­гий на столі. Приїхав о. Ар­темій і привіз провізію. В кімна­тах за­па­ну­ва­ла ти­ша; а в пе­карні по­чав­ся гар­ми­дер, не­на­че пе­ред весіллям. Там го­ту­вав­ся смач­ний та трив­ний обід.

Ватя приб­ра­лась в літню ле­геньку ря­беньку сук­ню, зав'яза­ла шию ма­ли­но­вою ок­са­ми­то­вою стрічкою й сподіва­лась Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на тро­хи зблідла на ви­ду. І палкі мрії, і три­во­га, і сподіван­ня, і га­ря­че ко­хан­ня - все це роз­тор­са­ло її нер­ви. Во­на то сіда­ла на ка­напі в гос­тинній з книж­кою, то сіда­ла за п’яніно й по­чи­на­ла виг­ра­вать тихі ме­лодії, то знов вста­ва­ла й заг­ля­да­ла у вікно.

Ватя од­чи­ни­ла віко п'яніна, сіла й по­ча­ла виг­ра­вать ук­раїнські ду­ми За­вадсько­го.

Леонід Се­ме­но­вич після вчо­рашнього бен­ке­та спав дов­го, доб­ре вис­павсь, потім ску­пав­ся в став­ку і вже після оди­над­ця­тої го­ди­ни пішов до о. Ар­темія. В йо­го та­ки бу­ла дум­ка смач­но по­обідать у ба­тюш­ки, бо йо­го сест­ра го­ту­ва­ла зовсім-та­ки не панський обід: борщ та пшо­ня­ну ка­шу з вишк­вар­ка­ми.

Несподівано за­гав­кав на дворі Ряб­ко. Рип­ну­ли двері в при­хо­жу. Ва­тя гра­ла й прис­лу­ху­ва­лась. В при­хожій по­чув­ся че­рез за­чи­нені двері не­ви­раз­ний шум, потім якась роз­мо­ва. Бу­ло ви­раз­но чуть го­лос о. Ар­темія. Ва­тя по­чу­ва­ла три­во­гу в душі, але ме­ханічно во­ди­ла пальця­ми по клавішах, лед­ве до­тор­ку­ва­лась до їх. Ру­ки тор­ка­ли клавіші ме­ханічно. Ті нап­ру­же­не чут­тя бу­ло нап­рав­ле­не на да­ле­кий шум, на да­ле­ку роз­мо­ву.

В сто­ловій за­ту­потіли, за­ша­руділи, за­чов­га­ли чобітьми. В гос­тин­ну увійшов Ле­онід Се­ме­но­вич. Ва­тя обер­ну­лась, і її що­ки спах­ну­ли. Во­на бу­ла ду­же ра­да й лед­ве здер­жа­ла се­бе, щоб не ви­явить своїх ра­дощів та по­чу­ваннів.

- Добридень вам, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! А ви все за му­зи­кою, все за по­езією! Доб­ру част­ку ви собі виб­ра­ли! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, віта­ючись з Ва­тею.

- А що ж більше ро­бить мо­ло­дим пан­нам, як не гра­ти, співать і тан­цю­ва­ти? - обізвав­ся о. Ар­темій, обер­та­ючись до жінки, кот­ра всту­пи­ла до гос­тин­ної по­важ­но й гор­до­ви­то. - Чи прав­ду я ка­жу, Су­са­но Уласівно?

- «Була ко­лись прав­да, та заіржавіла»: на­ше бу­ло, та ми­ну­ло, - обізва­лась Су­са­на Уласівна, си­дя­чи на ка­напі й зап­ро­шу­ючи гос­тя сісти в кріслі.

Ватя сіла в дру­го­му кріслі про­ти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й приміти­ла, що він тро­хи зблід і на­че збляк на ви­ду. Він і справді зблід після вчо­рашнього бен­ке­ту.

«Може, він ду­мав за ме­не, як я за йо­го, та й зблід. «Ой ко­ли б ти так за мною, як я за то­бою!» - не­са­мохіть на­вер­ну­лись їй на дум­ку сло­ва пісні.

- Чи швид­ко ж після нас вчо­ра розійшлись гості? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не ду­же-то швид­ко. Кро­пи­ли горілкою млин ще дов­го після ва­шо­го од­хо­ду, і кро­пи­ли та­ки доб­ре. Ваш сільський стар­ши­на нак­ро­пивсь так, що лед­ве пот­ра­пив у двері, як ішов до­до­му, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і за­ре­го­тавсь.

- А дід Яків доб­ре нак­ро­пивсь чи не ду­же? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- О, дід Яків - це міцний дід; си­дить, мов­чить та тільки со­пе, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А чар­ки не ми­нав? - спи­тав о. Ар­темій.

- І чар­ки не ми­нав, і з-за сто­ла вий­шов тве­ре­зий. Цей дід який­сь крем'яний, не­на­че шту­ко­ва­ний, скла­де­ний з крем'яної мо­заїки: не швид­ко роз­сип­леться, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дотягне до ста рік, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А мо­же, ще й за сто пе­ре­тяг­не, - ска­за­ла Ва­тя.

- Були де в гос­тях в цім місяці? За­бав­ля­лись? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в Ле­оніда Па­на­сен­ка.

- Був у кількох сусідів та в сво­го ба­тюш­ки. Але те­пер са­ме нас­тав га­ря­чий час: скрізь ро­бо­та, усім ніко­ли, усім не до гульні. І в нас вдо­ма ро­бо­та аж го­рить, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Бачились з Ан­то­сею? - спи­та­ла Ва­тя й до­пит­ли­ви­ми очи­ма зир­ну­ла на па­ни­ча.

- Зустрічався разів зо два в гос­тях, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Все та­ка ве­се­ла та про­вор­на? - до­пи­ту­ва­лась Ва­тя. - Чи поп­ра­ви­лась хоч тро­хи, пок­ра­ща­ла?

- Здається, трош­ки ста­ла повніша, але, ска­за­ти по правді, я й не при­ди­вив­ся га­разд, бо во­на швид­ко чо­гось поїха­ла до­до­му.

Ватя зраділа: їй не­на­че ста­ло лег­ше на душі. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на батька й бо­ялась, щоб він ча­сом не виніс га­зе­ти та не по­чав го­лос­но чи­та­ти її гос­теві, їй хотілось з ним по­го­во­рить, по­ба­ла­кать, та ще й на са­моті. Але о. Ар­темій та­ки не за­був­ся про свої га­зе­ти, схо­пив­ся з стільця, побіг до сто­ло­вої й виніс лис­ток га­зе­ти. В Ваті аж у душі по­хо­ло­ло.

«Ну, те­пер поч­неться ж трак­тація про політи­ку! І який дідько по­ви­га­ду­вав оті га­зе­ти, щоб тільки од­би­вать ни­ми па­ничів од паннів!» - по­ду­ма­ла Ва­тя. І їй за­ба­жа­лось вир­вать ту га­зе­ту з батько­вих рук і шпур­нуть її за вікно.

Але о. Ар­темій на це не вва­жав і пош­ту­вав гос­тя чи­тан­ням якихсь неціка­вих уривків та звісток та роз­мо­вою про політи­ку. Ко­ли це, на Ва­ти­не щас­тя, в світли­цю всту­пи­ла най­мич­ка й за­повісти­ла, що ку­ми при­нес­ли хрес­тить ди­ти­ну. Ва­тя бу­ла лад­на цмок­нуть тих кумів в самісінькі гу­би.

О. Ар­темій вий­шов. Су­са­на Уласівна тро­хи по­ба­ла­ка­ла й собі вий­шла до пе­карні для якоїсь ку­хо­варської спра­ви, а мо­же, й зу­мис­не. Ва­тя зос­та­лась з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох.

Леонід Се­ме­но­вич од­ра­зу прикмітив, що Ва­тя зміни­ла тон: во­на по­ча­ла роз­ва­жать гос­тя в по­важній ролі ха­зяй­ки.

- Куріть, будьте лас­каві! - ска­за­ла во­на й дос­та­ла з п'яніна тю­тюн та сірнич­ки, пос­та­ви­ла пе­ред па­ни­чем, а са­ма сіла на ка­напі, зро­би­ла собі папірос­ку й по­ча­ла ку­ри­ти.

- І ви ку­ри­те? - спи­тав в неї па­нич.

- Так, вря­ди-го­ди, як ча­сом при­па­де охо­та, але завж­ди або час­то ду­же - не ку­рю, - ска­за­ла Ва­тя, бо во­на й справді взя­ла в ру­ки папірос­ку, щоб уда­вать з се­бе сього­час­ну пан­ну, навіть лібе­рал­ку.

Вона сіла се­ред ка­на­пи, спер­лась ліктем на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, зак­ла­ла но­гу на но­гу по-па­ничівській, ще й тро­хи прос­тяг­ла її набік, що в сільських паннів вва­жається за стра­шен­ний лібе­ралізм.

Ватя ніби тро­хи ле­жа­ла на ка­напі. Оче­ви­дяч­ки, во­на по­зу­ва­ла пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і вда­ва­ла з се­бе сього­час­ну пан­ну, над­то лібе­ральну.

Леонід Се­ме­но­вич не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї. Пов­ненька, навіть ог­ряд­ненька, з здо­ро­ви­ми, тро­хи втом­ле­ни­ми очи­ма, з примітни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, во­на ду­же на­га­ду­ва­ла в тій нед­бай­ній вольній позі східних га­рем­них дівчат.

- А ви бу­ли будлі-де в гос­тях після ва­шо­го ве­чо­ра аж до бен­ке­ту в млині? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні. Вчо­рашній бен­кет був пер­ший, після на­шо­го ве­чор­ка, на кот­ро­му я бу­ла, - ска­за­ла Ва­тя, пус­ка­ючи ди­мок вго­ру, - та й де йо­го бу­вать? Яке на­ше тут то­ва­рист­во? Хіба ви не знаєте на­ших ба­тю­шок? Яка в їх ве­селість?

- Ой, не грішіть-бо! Ба­тюш­ки - на­род ве­се­лий. Мені ду­же ве­се­ло в їх ком­панії. Міське то­ва­рист­во ба­га­то не та­ке щи­ре та ве­се­ле. Ба­тюш­ки вміють по­жар­ту­вать і посміятись. В їх роз­мові ба­га­то гу­мо­ру, та ще й щи­ро на­род­но­го, ціка­во­го, сільсько­го.

- Їй-богу, це ви го­во­ри­те їм по­за очі комплімен­ти. Я лад­на втікать од їх то­ва­рист­ва хоч на край світу. А наші ма­туш­ки, та ще й ті… старіші? Ат… - ска­за­ла Ва­тя й мах­ну­ла папірос­кою.

- Ба не комплімен­ти го­во­рю ба­тюш­кам! От і на то­му бен­кеті в млині я за­ува­жив, що ком­панія ве­се­ли­ла­ся й за­бав­ля­лась щи­ро, прос­то, без чу­дер­нацт­ва сільсько­го, без міської пи­хи, зовсім по-сільській. Істин­но мож­на ска­зать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Го­во­ри, та й ог­ля­дай­ся на усі бо­ки.

- А мені ця ком­панія зовсім не спо­доб­на. Не­має тут з ким зійтись, з кимсь при­яте­лю­вать. От тут не­да­леч­ке жи­вуть наші сусіди, пан­ни. По­ви­хо­ди­ли з третього кла­су діво­чої ду­хов­ної шко­ли… Яка ж це ком­панія? Письменні сільські дівча­та, та й годі; тільки й то­го, що пов­би­рані по-євро­пей­ській! - ска­за­ла Ва­тя й зітхну­ла.

«Високо не­сеться, та не знаю, чи ви­со­ко й ся­де…» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А Ан­то­ся? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та тільки же од­на Ан­то­ся… але од­на лю­ди­на - це ще не то­ва­рист­во, - ска­за­ла Ва­тя.

Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.

- В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

- А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.

- Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.

- А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.

- От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.

- Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!

- Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.

Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.

«Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Але ця пра­ця го­во­рить про Ва­тині по­чу­ван­ня… нак­ла­дає на ме­не ніби якусь по­винність, гм!..» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і чо­гось зир­нув по світлиці та по сто­ловій. Піяніно, гар­неньке, че­пур­неньке, лисніло ко­ло стіни… Ле­онід Се­ме­но­вич чо­гось в думці по­чав ніби пе­ре­во­зиться звідсіль до­до­му, але не до сво­го, а до батько­во­го. Він в думці ніби вже нак­лав на ху­ри уся­ко­го Ва­ти­но­го доб­ра. По­пе­ред усього він вивіз з дво­ру блис­ку­че п'яніно, потім гар­неньку й не­де­ше­ву мебіль, той здо­ро­вий са­мо­вар, що сто­яв в сто­ловій на столі, ті срібні ло­жеч­ки, срібні лож­ки… тарілки, по­душ­ки, об­шиті кру­же­ва­ми… потім він вивів в думці з стайні о. Ар­темія па­ру бас­ких ко­ней, виг­нав з за­го­ро­ди три па­ри кру­то­ро­гих волів, дві ко­ро­ви, виг­нав з хліва де­ся­те­ро сви­ней, двад­ця­те­ро овець, ви­ко­тив з повітки доб­рий но­вий екіпаж - і це все в думці пе­рег­нав та пе­ревіз на батьків хутір; і аж в кінці всього доб­ра він зга­дав про са­му Ва­тю й за­пи­нив­ся… «Ціка­во б зна­ти, скільки ти­ся­чок кар­бо­ванців Ва­тя пе­ре­ве­зе в ото­му сак­во­яжі до ме­не», - по­ду­мав прак­тич­ний хло­пець.

Поки він пе­ре­во­зив­ся з Ва­ти­ним доб­ром в своїй думці, в гос­тин­ну увійшла Су­са­на Уласівна й пе­ре­би­ла той пе­ревіз, ті пе­ре­нос­ний та вхідчи­ни.

- От вам у нас і не­ве­се­ло. Поп­ро­си, Ва­тю, Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча по­гу­ля­ти чов­ном по став­ку. В нас і гребці є: приїха­ли на тиж­день мої уну­ки, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Спасибі вам! Ме­не зовсім не бе­ре нудьга. Та вже б час мені й до­до­му їха­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні, ви­ба­чай­те! без обіду ми вас не пус­ти­мо. Про­шу зос­та­тись на обід. Хоч обід в нас і прос­тий, але про­шу не по­цу­раться на­шо­го хліба-солі! - про­си­ла Су­са­на Уласівна. - Го­лод­ним ми вас зро­ду не ви­пус­ти­мо з сво­го дво­ру.

Ватя за­чи­ни­ла й защіпну­ла сак­во­яжик і пок­ла­ла ко­ло се­бе на столі.

- А справді вар­то бу­ло б поп­ла­вать чов­ном. Над­ворі го­ди­на й со­няш­но, - обізва­лась Ва­тя.

- Льоню! Во­ло­дю! а йдіть лиш сю­ди! Тут ви потрібні! - гу­ка­ла Су­са­на Уласівна в од­чи­нені двері.

В гос­тин­ну всту­пи­ли два па­ни­чи­ки: один ви­со­ченький, гімна­зист, дру­гий не­ве­лич­кий, семіна­рист. Во­ни поз­до­ров­ка­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем і посіда­ли.

- Ану, па­ничі! Беріть ли­шень вес­ла та й гай­да на в чо­вен! По­ки обід поспіє, поп­ла­вай­те тро­хи чов­ном, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

Паничі вий­шли й пішли шу­кать ве­сел. Ва­тя вста­ла й гук­ну­ла на па­ничів:

- Та візьміть з со­бою ко­ря­чок, щоб ви­чер­пать во­ду з чов­на, а Ус­тя не­хай ви­не­се ки­лим­ка, щоб зас­лать дно чов­на; я по­ма­жу собі че­ре­ви­ки і сук­ню зад­ри­паю.

Леонід Се­ме­но­вич вий­шов з Ва­тею в са­док. Слідком за ни­ми вибігла Ус­тя й нес­ла в ру­ках гар­ненький ма­ленький квітчас­тий ки­ли­мок. Ва­тя йшла по­ва­гом, солідно, ма­ло го­во­ри­ла і вда­ва­ла з се­бе по­важ­ну осо­бу.

Швидко дійшли во­ни до бе­ре­га. Па­ничі ви­чер­пу­ва­ли ко­ряч­ком во­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич ско­чив у чо­вен, вхо­пив вес­ло й сів в узирі чов­на, щоб пра­ву­вать вес­лом. Ва­тя сто­яла на бе­резі під ло­за­ми, ко­ло ви­со­ко­го ку­ща оче­ре­ту, гар­но уб­ра­на, з роз­пу­ще­ним бла­кит­ним зон­ти­ком, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми. За нею сто­яла Ус­тя з квітчас­тим ки­лим­ком в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич гля­нув з чов­на на ту мальовни­чу гру­пу й осміхнув­ся.

Паничі чер­па­ли во­ду з чов­на. Ва­тя пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма, їй ба­жа­лось сісти в чо­вен вдвох з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, а ма­ти вис­ла­ла навіщось двох не­божів.

Ваті за­ма­ну­лось пос­пи­хать з чов­на не­божів і по­за­ки­да­ти їх ку­дись в оче­рет. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той не­лас­ка­вий пог­ляд, примітив на­суп­ле­ний вид, і в йо­го чо­гось ми­ну­ла охо­та пе­ре­во­зиться з Го­робцівки до батька з усім доб­ром о. Ар­темія, не ви­ми­ка­ючи й Ваті. Ус­тя прос­те­ли­ла ки­ли­мок на пе­рек­ла­де­ну се­ред чов­на до­щеч­ку й на дно чов­на. Ва­тя по­ма­леньку увійшла в чо­вен і, підоб­гав­ши тро­хи сук­ню, по­ка­за­ла дрібненькі ніжки в ма­ле­сеньких че­ре­вич­ках та й важ­ко сіла на чо­вен.

Паничі заб­ра­ли вес­ла. Во­лодьо об­пер­ся вес­лом об піску­ва­тий бе­рег і зру­шив чов­на з місця. Чо­вен на трьох вес­лах по­ли­нув, мов се­ле­зень, по тихій воді.

- От нес­подіва­но мені знов до­ве­ло­ся поп­ла­вать на цьому став­ку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- Тільки на цей раз, ма­буть, вам не так ве­се­ло тут пла­ва­ти, як бу­ло той раз, ко­ли ми тут гур­том пла­ва­ли з цілою ком­панією, - ска­за­ла Ва­тя.

- А то чом так? Мені й те­пер ве­се­ло. Хіба ж я те­пер не в приємній ком­панії? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і гля­нув в очі Ваті.

Ватя вту­пи­ла в йо­го очі свій пильний пог­ляд. Ле­онід Се­ме­но­вич був в літньому біло­му кар­тузі. Той білий колір ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. І йо­го вид, і очі ста­ли ніби делікатніші й іде­альніші, над­да­ва­ли йо­му делікат­ності й граціозності. Ва­тя зне­хо­тя ми­лу­ва­лась ним, не зво­ди­ла з йо­го очей.

- А тим, що тоді бу­ло більше паннів… бу­ла Ан­то­ся… - ска­за­ла Ва­тя.

- А те­пер і паннів не­ма, і Ан­тосі не­ма, а я все-та­ки гу­ляю тут за­люб­ки, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя на­во­ди­ла йо­го на яке-не­будь на­тя­кан­ня про лю­бов, хотіла ви­пи­тать у йо­го приз­нан­ня, але малі па­ничі за­ва­жа­ли й не­на­че спи­ня­ли її в до­пи­ту­ванні.

«Оці малі па­ничі, ма­буть, і йо­го спи­ня­ють. Ко­ли б ми бу­ли тут уд­вох, мо­же б, я й ви­пи­та­ла в йо­го ду­шу й сер­це», - ду­ма­ла Ва­тя.

Леонід Се­ме­но­вич по­чав роз­мов­лять то з Льонею, то з Во­лодьом, роз­пи­ту­вав про гімназію, про вчи­телів. Ва­тя ще більше роз­сер­ди­лась і по­ча­ла су­питься. Пе­реп­лив­ли ста­вок, по­вер­ну­ли чов­ном до греблі, потім поп­лив­ли вздовж став­ка, і Ва­тя ди­ву­ва­лась, чо­му на цей раз і ста­вок, і зе­ле­ний бе­рег, і чер­во­на покрівля за­бу­ду­ван­ня за греб­лею не по­ди­ха­ють на неї та­кою по­езією, як в той вечір, ко­ли во­на впер­ше гу­ля­ла тут з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на бу­ла б ра­да швид­ше при­ча­лить чо­вен до бе­ре­га й піти гу­лять з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по сад­ку.

Леонід Се­ме­но­вич за­мовк. Він навіть пе­рес­тав роз­мов­лять з Льонею та Во­лодьом. Про­гу­лян­ня на воді, на чис­то­му повітрі, ро­бо­та вес­лом, нап­ру­га й моціон нес­подіва­но роз­бур­ка­ли йо­го апе­тит. Йо­му ду­же схотіло­ся їсти, і це по­чут­тя го­ло­ду не­на­че зав'яза­ло йо­му язик.

- Вертаймось до­до­му! Вже пізній час, - про­мо­ви­ла Ва­тя, нев­до­во­ле­на про­гу­лян­ням на човні і тим, що Ле­онід Се­ме­но­вич не­на­че зарікся приз­на­тись в сим­патії до неї.

- Мабуть, нас до­ма вже ждуть на обід, - ска­зав Во­ло­дя, кот­ро­му так са­мо вже схотіло­ся їсти.

Човен прис­тав до бе­ре­га. Па­ничі заб­ра­ли вес­ла й пішли хо­вать їх у ло­зи. Ва­тя з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по­вер­ну­ли стеж­кою в са­док. Апе­тит в па­ни­ча роз­хо­див­ся, як на злість. В йо­го пе­ред очи­ма ма­нячів стіл а уся­ки­ми пот­ра­ва­ми, з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми на за­кус­ку. Він йшов мовч­ки.

- Чого це ви сьогодні такі смутні? - спи­та­ла в йо­го Ва­тя, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го чис­тий профіль.

«Тим, що ду­же їсти хо­чу», - тро­хи не вир­ва­лось в па­ни­ча з уст, але він цього не ска­зав.

- Тим, що ва­кації ми­на­ють, і не­за­ба­ром тре­ба бу­де засісти до ро­бо­ти. От вам доб­ре: в вас довічні ва­кації, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От і в вас швид­ко бу­дуть хоч не довічні, так завсідні ва­кації, - ска­за­ла Ва­тя, - ви за­то­го скінчи­те курс?

- Цієї осені, так, ма­буть, пе­ред різдвом, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк: йо­му хотілось їсти на смерть. Він гля­нув на яб­лу­ню, ніби об­ли­ту яб­лу­ка­ми. Стиглі яб­лу­ка ще гірше дра­ту­ва­ли йо­го апе­тит.

- Та й дорідні ж у вас яб­лу­ка в сад­ку! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, підво­дя­чи очі вго­ру на гілля.

- Може, по­куш­туєте? На­хиліть гілку, а я вам нар­ву яб­лук. Бу­де нам де­серт, як ма­ма не до­га­дається на­го­ту­вать нам йо­го на обід.

Леонід Се­ме­но­вич підняв ру­ки вго­ру, підско­чив, як заєць, вхо­пив гілку яб­луні, наг­нув її. Ва­тя підве­лась навш­пиньки, нар­ва­ла яб­лук і по­ки­да­ла їх на тра­ву. Ле­онід Се­ме­но­вич поз­би­рав їх у хус­точ­ку й поніс до­до­му.

- От і ті оле­анд­ри, що вам так спо­до­ба­лись, як той раз ви бу­ли в нас. Іще й досі цвітуть! - на­тя­ка­ла Ва­тя.

- І справді й досі цвітуть, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк.

«От не­по­га­но бу­ло б пе­ре­вез­ти до се­бе хоч би з па­ру цих оле­андрів та пос­та­вить в сад­ку ко­ло батьківсько­го ґанку, але… це чор­то­вин­ня з бут­вин­ням, як ка­же при­каз­ка: це бур'ян, а вся си­ла в гро­шах», - май­ну­ла дум­ка в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, але те­пер він був ла­ден од­да­ти усі оле­анд­ри на світі за смач­ний шма­ток пе­чені та за чар­ку доб­рої горілки.

«Чом це він і не жар­тує, і мов­чить? Що це з ним ста­лось?» - по­ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи на східці ґанку.

«Слава тобі, сот­во­ри­те­лю! От ми і в хаті. Мо­же, пок­ли­чуть обіда­ти», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Але Ле­онід Се­ме­но­вич по­ми­лив­ся: в гос­тинній не бу­ло ніко­го. Ва­тя увійшла в гос­тин­ну, згор­ну­ла зон­тик і ки­ну­ла на стілець. Потім во­на пе­рей­шла че­рез гос­тин­ну важ­кою хо­дою і, сту­па­ючи для­во, по­ма­леньку, не­на­че во­лок­ла за со­бою но­ги, сіла на ка­на­пу. Ка­на­па на пру­жи­нах аж уг­ну­лась під нею.

«Ну й справді важ­кенька нівро­ку! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ко­ли співа­ють в пісні, що «жінка камінь за пле­чи­ма», то Ва­тя бу­де важ­кенькою ва­гою, хоч і не за пле­чи­ма.

Надворі сто­яла ду­хо­та. Ва­тя й справді вто­ми­лась і не­на­че розімліла на сонці, її пов­на пос­тать бу­ла зро­ду нер­во­ва, мля­ва й на­че втом­ле­на.

- Ох, яка ду­хо­та над­ворі! Я вся не­на­че роз­пек­лась, не­на­че оце сто­яла ко­ло печі, - го­во­ри­ла Ва­тя, вти­ра­ючи чо­ло та вид хус­точ­кою.

- Та й я тро­хи вто­мив­ся… вто­мив­ся, си­дя­чи в човні, - по­чав жар­ту­вать Ле­онід Се­ме­но­вич, але він по­чу­вав, що в йо­го десь зник­ла охо­та до жартів: йо­му так хотілось їсти, що ніякі жар­ти не йшли на дум­ку.

Він пог­ля­дав на двері в сто­ло­ву, двері не од­чи­ня­лись. Нігде в домі не бу­ло чуть ні най­мен­шо­го гу­ку, тільки в сто­ловій ма­ят­ник ста­ро­мод­но­го го­дин­ни­ка гуч­но цо­кав, не­на­че од­номірне ви­би­вав такт.

І Ва­тя, і Ле­онід Се­ме­но­вич мов­ча­ли й од­по­чи­ва­ли. Ви­хо­ди­ло, як ка­жуть всмішки: «вій мов­чить, а во­на слу­хає».

Ватя знов спер­лась ру­кою на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, за­па­ли­ла собі папірос­ку й поп­ро­си­ла ку­ри­ти й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Роз­мо­ва не розв'язу­ва­лась. На щас­тя, до гос­тин­ної увійшов о. Ар­темій і роз­по­чав роз­мо­ву за ха­зяй­ст­во, про се­лян. Го­во­рю­чий о. Ар­темій ба­ла­кав без упи­ну, але якось ме­ханічно, без зви­чай­но­го в йо­го за­па­лу, без па­фо­су. І він вже доб­ре ви­го­ло­дав­ся; вже й йо­го за живіт тяг­ло так, що йо­го ши­рокі ус­та аж зблідли. Ле­онід Се­ме­но­вич слу­хав роз­мо­ву мовч­ки та все пог­ля­дав на двері до сто­ло­вої.

«А! кра­ще бу­ло б зос­таться на обід в сест­ри. Натріскав­ся б бор­щу, каші та й не мор­ду­вав­ся б так, як те­пер. Та й тяг­нуть же з тим обідом. І на­дав мені дідько зай­ти на смач­ний обід! Те­пер ме­не на та­кий обід ніхто й ка­ла­чем не за­ма­нить!» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, го­ду­ючись ди­мом папірос­ки.

В сто­ловій за две­ри­ма задз­веніли ножі та ви­дел­ки, зас­ту­котіли тарілки. В Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча аж ду­ша зраділа.

«Слава ж тобі Гос­по­ди! Мо­же, вже пок­ли­чуть обіда­ти», - ду­мав він.

А Су­са­на Уласівна ма­ла на думці вис­та­виться пе­ред гос­тем з обідом і та­ки доб­ре за­га­ялась.

Несподівано двері з сто­ло­вої од­чи­ни­лись. Вий­шла Су­са­на Уласівна.

«От-от поп­ро­се до сто­лу», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

А Су­са­на Уласівна спокійненько сіла собі в кріслі й по­ча­ла про­ва­дить якусь роз­мо­ву. В неї в пе­карні допіка­лась шар­лот­ка на тре­тю пот­ра­ву, і во­на прий­шла, щоб по­ба­ла­кать з гос­тем, роз­ва­жить йо­го та й - за­тяг­ти тро­хи час.

- Мабуть, ви вже їсти хо­че­те, - в кінці усієї роз­мо­ви до­да­ла Су­са­на Уласівна. - Вже б час обіда­ти. А побіжи, Ва­тю, та глянь, чи зас­те­ли­ли стіл?

Ватя вий­шла до сто­ло­вої й за­раз вер­ну­лась.

- Вже, ма­мо, все го­то­во! - ска­за­ла во­на до ма­тері. Ле­онід Се­ме­но­вич тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся на ра­до­щах.

- Прошу вас до сто­ло­вої! - обер­ну­лась гос­по­ди­ня до па­ни­ча й од­чи­ни­ла двері до сто­ло­вої.

Стіл сто­яв вже зас­те­ле­ний і приб­ра­ний. Тон­ка ска­терть, тонкі сал­фет­ки, нові ножі й ви­дел­ки, нові тарілки й чар­ки - все аж бли­ща­ло. Су­са­на Уласівна по­вий­ма­ла усі нові при­бо­ри, що на­го­ту­ва­ла на при­да­не дочці. Се­ред сто­ла сто­яли не­по­чаті пляш­ки ви­на та доб­рої горілки; свіженькі квит­ки на пляш­ках ма­ни­ли, на­че драж­ни­лись. Чар­ки та ста­ка­ни аж бриз­ка­ли світом. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­кий го­лод­ний, що навіть за­був на той час пе­ре­во­зиться з усім тим сто­ло­вим доб­ром на Ва­тині вихідчи­ни з до­му й ки­нув­ся до чар­ки, а потім до за­кус­ки, до сар­ди­нок та си­ру.

Він, дов­го попісню­кав­ши, їв, аж за ву­ха­ми в йо­го ля­ща­ло, з апе­ти­том мо­ло­до­го сту­ден­та. Стра­ва бу­ла чу­до­во при­го­тов­ле­на: трив­них та смач­них пот­рав бу­ло ба­га­то. Су­са­на Уласівна бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня й ро­зуміла ку­хо­варську спра­ву незгірше доб­ро­го ку­ха­ря. Ле­онід Се­ме­но­вич уплітав на всі зас­та­ви й зро­бив честь умінню Су­са­ни Уласівни. Ма­ти вис­тав­ля­лась і з сто­ло­ви­ми при­бо­ра­ми, і з пот­ра­ва­ми пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і, оче­ви­дяч­ки, до­сяг­ла до своєї ме­ти.

О. Ар­темій після пе­чені з кур­чат на­лив в чар­ки ви­на і ви­пив за здо­ров’я до­ро­го­го гос­тя. Гість своєю чер­гою ви­пив за здо­ров'я ха­зяїна, потім ха­зяй­ки, а далі за здо­ров'я Ваті, а потім за здо­ров'я па­ничів, Во­лоді та Льоні. Усі піджи­ви­лись, ста­ли бадьористі після доб­рої порції ви­на. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув­ся на жар­ти, роз­ве­се­ливсь, ре­го­тав­ся. Після обіду усі пе­рей­шли до гос­тин­ної, ку­ди по­да­ли кофій. І о. Ар­темій, і Су­са­на Уласівна, і Ва­тя - усі вва­жа­ли на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча як на же­ни­ха. Бо на селі як па­нич заїде до якої доч­ки в ба­тюш­ки двічі поспіль, то вже це був пев­ний знак, що він пос­та­но­вив собі сва­та­тись. Так усі ду­ма­ли й про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Після кофію Ва­тя сіла за п'яніно, дов­го гра­ла й пе­респіва­ла усі пісні й ро­ман­си, які вміла. Ле­онід Се­ме­но­вич хо­див по гос­тинній й підтя­гу­вав чис­теньким ба­ри­то­ном. Він по­чав пе­ред­раж­ню­вать в співах де­яких сусідніх паннів, пе­ред­раж­нив Ан­то­сю, потім по­чав пе­рек­рив­лять дя­ка, далі вчи­те­ля, як він сил­кується в церкві брать низькі ба­сові но­ти, зовсім не ма­ючи ни­зо­во­го ба­са. Пе­ред­раж­ню­ван­ня вий­шло та­ке вдат­не та хи­мер­не, що всі в хаті аж ре­го­та­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­ре­дав навіть са­му вчи­те­ле­ву міну співан­ня, як він на кри­ласі на­су­пить бро­ви, на­хи­лить го­ло­ву вниз, ди­виться сторч, і роз­чепірить свої й без то­го ши­рокі гу­би тро­хи не до вух, і ста­не та­кий лю­тий, не­на­че хо­че з'їсти якусь сільську ба­бу або ки­нуться на ам­вон і пот­ро­щить йо­го.

- Ви ка­за­ли, що хотіли їхать в гості до Ан­тосі. Ко­ли ви поїде­те? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич в Ваті.

- Поїду на тім тижні в чет­вер… або кра­ще в неділю, - ска­за­ла во­на.

- То й я ту­ди приїду. От і доб­ре! Ос­танній раз на селі по­ба­чи­мось та роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чого ж це так, - ос­танній раз? Хіба ви ду­маєте вже й не приїхать потім на се­ло? Ви, здається, оце во­се­ни кінчаєте курс? - ска­за­ла Ва­тя.

- А мо­же, вмру! Ми всі під бо­гом хо­ди­мо, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце! Не­хай бог бо­ро­нить од цього. Хіба ви про­рок, що знаєте, ко­ли по вас смерть прий­де! - ска­зав о. Ар­темій.

- Смерть ла­тинці зва­ли­ mors, ма­буть, че­рез те, що як морс­не, то й пе­ре­ки­неш­ся і но­ги за­де­реш, і сам не знаєш ко­ли… Так го­во­ри­ли в ста­ро­ви­ну. Мо­же, то­му й прав­да, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

О. Ар­темій позіхнув на ввесь рот без це­ре­монії. Він звик по обіді по­ле­жа­ти на бо­ку й спо­чить з га­зе­тою в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич це примітив і по­чав про­щаться.

- Та по­сидьте-бо ще, та по­гу­ляй­те в нас. Ото шко­да, що ваш зять та сест­ра не при­бу­ли до нас вкупі з ва­ми, - бідка­лась Су­са­на Уласівна.

- Час мені їхать до­до­му. Батько бу­де гніваться за коні. Ой, за­гу­ляв­ся я й на­гу­ляв­ся в вашій Го­робцівці! Та й ве­се­ла ж ва­ша Го­робцівка, нігде прав­ди діть! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич на розс­та­ванні.

- А хутір Па­на­сенків ще ве­селіший за на­шу Го­робцівку! - го­во­рив о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку та вип­ро­вад­жа­ючи сво­го гос­тя.

Вертаючись з гай­ку, о. Ар­темій ве­се­леньки­ми очи­ма пе­рег­ля­нув­ся з жінкою.

- Одже ма­ти­ме­мо зя­тя! - по­шеп­ки про­мо­вив він до жінки.

- Здається, ма­ти­ме­мо… але ще невідо­мо, що то ста­рий Па­на­сен­ко ска­же, - ще тихіше од­ка­за­ла Су­са­на Уласівна.