Поміж ворогами

IX

В кінці літа Ле­онід Се­ме­но­вич одп­ро­сив­ся до­до­му, щоб навідаться до сво­го батька та тро­хи спо­чить. Од ос­танньої станції залізної до­ро­ги до батько­во­го ху­то­ра бу­ло всього верс­тов з п'ятнад­цять. Ле­онід Се­ме­но­вич най­няв візни­ка, вже на вечірнім прузі приїхав в Бо­гус­лав, сів на пош­то­ву труську чор­топ­хай­ку і виїхав на ви­со­ке бо­гус­лавське взгір'я. З ви­со­ко­го пунк­ту пе­ред ним не­на­че роз­гор­ну­лась го­ря­на місци­на на двад­цять верс­тов навк­ру­ги, ніби скам'янівші ве­ле­тенські хвилі бурх­ли­во­го мо­ря. Го­ри й гор­би, пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми до­ли­на­ми та бал­ка­ми, скрізь розбіга­лись на всі бо­ки че­ре­дою.

Вечірнє сон­це об­ли­ва­ло усі го­ри чер­во­ну­ва­тим ти­хим світом. В до­ли­нах по­ляг­ла лег­ка си­за імла й за­ку­ту­ва­ла ряд­ки зе­ле­них верб, на­тя­ка­ючи на се­ла, за­хо­вані в бал­ках та ярах. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь, див­ля­чись на рідні го­ри.

І на лю­дей ду­же прак­тич­них ча­сом на­хо­дять хви­ли­ни по­езії; і на їх черст­ву ду­шу ча­сом повіває своїм ду­хом по­езія чи з синього не­ба, чи а си­зо­го мо­ря, чи з зе­ле­но­го лісу, чи з ме­лодій му­зи­ки. І во­ни самі ча­сом нез­чу­ються, звідкіль то най­шов на їх та­кий чуд­ний сен­ти­мен­талізм. Ле­онід Се­ме­но­вич хоч був прак­тич­ний і зовсім не по­етич­ний чо­ловік, але мав сер­це м'яке й доб­ре. Він і сам нез­чув­ся, як черк­ну­лась об йо­го кри­лом ця по­етич­на хви­ля, не­на­че та ластівка, що нес­подіва­но вле­тить у ха­ту че­рез од­чи­не­не вікно, політає, пок­ру­титься, мов спішний гість, зве­се­лить ха­ту, ви­пурх­не й щез­не в зе­ле­них гілках в сад­ку.

Він за­ди­вив­ся на чер­во­нясті го­ри, впізнав рідні до­ли­ни й при­гор­ки. Он на горі сяє біли­ми стіна­ми панський дім; вікна не­на­че го­рять чер­во­ним ог­нем. Там за го­рою батьківський хутір. А он­деч­ки да­ле­ко на обрії суспіль по­ляг­ли си­зи­ми хма­ра­ми ліси та гаї! То го­робцівські го­ри й ліси…

І він при­га­дав наз­ви­ща до­лин та уся­ких кор­чом. І дум­ки мо­ло­до­го хлоп­ця на­че спус­ти­лись з тих да­ле­ких гір в до­ли­ну. Там, під ти­ми го­ра­ми, ста­вок. По­над став­ком роз­ки­ну­лась Го­робцівка.

«На то­му став­ку ко­лись ми пла­ва­ли чов­ни­ком… з Ва­тею… Там про­бу­ває Ва­тя…» - ду­мав мо­ло­дий хло­пець..

І вид Ва­тин нес­подіва­но ніби з'явивсь уяв­ки й став пе­ред ним. Він зга­дав і її гарні очі, і її чорні бро­ви; повні ко­ра­лові ус­та не­на­че осміхну­лись до йо­го при­над­ним осміхом. І той вид зас­ту­пав усі згад­ки про інших паннів, кот­рих він знав, і сто­яв пе­ред ним, і на­див йо­го, і ма­нив.

Леонід Се­ме­но­вич зітхнув.

«Чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм, чи, мо­же, вже до цього ча­су во­ни ще гірше по­ла­ялись, ста­ли во­ро­га­ми на смерть? Ко­ли б по­ми­рив­ся… ко­ли б по­ми­ривсь… А як не по­ми­ривсь? Чи мож­на ж бу­де мені тоді їхать до Ваті? А як ме­не й не прий­муть там?» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

І він в думці за­ба­жав, щоб нас­тав мир між ни­ми. Йо­го жар­тов­ли­ва, жва­ва й шум­ли­ва вда­ча вже ніби вхо­ди­ла в свої бе­ре­ги, як вхо­дить в свої зе­лені бе­ре­ги вес­ня­ний бурх­ли­вий та шум­ли­вий потік. За­ду­ма по­ляг­ла на йо­го чолі, як ті сизі тіні по­над го­ра­ми.

«Як приїду до батька, за­раз-та­ки по­ка­таю ко­нем до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, до Фесі, сам їх роз­пи­таю за все, роз­пи­таю про Ва­тю. А мо­же, во­на вже й же­ни­ха має… во­на з дос­тат­ка­ми, по­важ­на, ти­ха на вда­чу… Мо­же, вже її хто й пос­ва­тав. Поїду за­раз до Го­робцівки, за­раз!»

Молодий хло­пець вже був ла­ден звер­нуть на по­во­рот­ку до Го­робцівки. Йо­го бра­ла не­терп­ляч­ка. Але він гля­нув на сон­це. Сон­це вже хо­ва­лось за бо­гус­лавський ліс.

«Поїду завт­ра, поїду завт­ра ра­ненько. Сам за все досвідчусь та довіда­юсь. Батько й ста­ра ма­ти нічим не цікав­ляться; нічо­го од їх я не до­пи­та­юсь. Там то їм кло­по­ту про Ва­тю та о. Ар­темія! їм в думці во­ли та ко­ро­ви. Завт­ра су­бо­та чи неділя… чи то пак су­бо­та. В неділю піду до го­робцівської церк­ви: пев­но, там по­ба­чу Ва­тю».

Вже смер­ком Ле­онід Се­ме­но­вич в'їхав в батьків двір. На ґанку но­во­го гар­ненько­го дом­ка з бля­ша­ною покрівлею стріли йо­го батько й ма­ти і щи­ро привіта­лись з ним.

Старий Па­на­сен­ко був пос­тав­ний чо­ловік - ви­со­кий на зріст, здо­ро­вий та пле­чис­тий, ще й те­пер гар­ний з ли­ця. Йо­го карі блис­кучі очі бу­ли й ро­зумні, і тро­хи хитрі. На йо­го чор­но­во­лосій го­лові, на дов­гих ву­сах не вид­но бу­ло ні однієї си­вої во­ло­си­ни. Йо­го жінка Мар­та вже бу­ла си­ву­ва­та, але ще кре­мез­на й пос­тав­на. Се­мен Па­на­сен­ко брав її удо­вою. Мар­та вий­шла пер­ший раз заміж за ба­га­ти­ря. Не­ще­ре­та, про­жи­ла з ним два ро­ки й зос­та­лась ба­га­тою удо­вою.

- А що, та­ту, чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм? - бу­ло пер­ше сло­во Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча до батька.

- Оце ди­во! - аж крик­ну­ла ста­ра Мар­та.- Чо­го тобі це сло­во пер­ше на­вер­ну­лось на язик?

- Так, спа­ло на дум­ку… - якось за­ме­ту­шив­шись, обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І вже! Як­би ан­гол з не­ба при­летів в Го­робцівку, то й він не по­ми­рив би їх. О. Ар­темій ски­нув зя­тя з пи­сарст­ва, - ска­зав ста­рий Па­на­сен­ко.

- Невже? - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. І ста­рий тро­хи до­га­дав­ся, чо­го то син пи­тається в йо­го за той мир, і роз­ка­зав йо­му про всю тя­га­ни­ну, свар­ку та про всі зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем. Ле­онід Се­ме­но­вич сів на лавці й за­ду­мавсь. «Вте­ряв я Ва­тю, вте­ряв… А мо­же, старі батьки мої не за все довіда­лись га­разд… Тре­ба са­мо­му поїхать до зя­тя та за все роз­пи­тать га­разд».

І цілий той вечір Ле­онід Се­ме­но­вич був смут­ний, все за­ду­му­вавсь, лед­ве слу­хав, за що йо­му ка­за­ли батьки, од­повідав ніби зне­хо­тя. Ма­ти зго­ту­ва­ла доб­ру ве­че­рю. Ста­рий батько ра­ди си­на пе­ре­одяг­ся: ски­нув синій ста­ренький жу­пан і надів сіртук. Він поп­ро­сив си­на до гос­тин­ної й по­са­див йо­го по­руч з со­бою на ка­напі. Ста­рий лю­бив сво­го си­на, бо він зос­тав­ся в йо­го один; менші си­ни йо­го усі пов­ми­ра­ли.

Вже за ве­че­рею Ле­онід Се­ме­но­вич зас­по­коївсь і роз­ба­ла­кав­ся з батьком та з матір'ю. Батьки роз­пи­ту­ва­ли в си­на про йо­го служ­бу, а син все звер­тав на роз­мо­ву за Го­робцівку, про Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, про Фе­сю та про їх зма­ган­ня з о. Ар­темієм та Су­са­ною Уласівною.

- Чи во­ни там вже по­ми­ри­лись, чи, мо­же, й досі ла­ються та зма­га­ються, про це на­пев­но ми не знаємо, бо й зять вже дав­ненько був у нас, та й нам не бу­ло ча­су до йо­го їздить в гості, - в кінці роз­мо­ви до­да­ла ма­ти.

- Поїду я завт­ра до їх та сам за все роз­пи­таю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То й поїдь, си­ну! Довідаєшся й нам за все роз­ка­жеш. Мо­же, во­ни вже й по­ми­ри­лись. Знаю тільки, що в ве­ли­кий піст і зять і Фе­ся не говіли в го­робцівській церкві, а їзди­ли говіть в Ко­марівку, - до­дав батько.

- Це по­га­ний знак! - ти­хо обізвав­ся син і за­ду­мавсь. Ле­онід Се­ме­но­вич ліг в постіль і дов­го не міг зас­нуть. Він дов­го пе­ре­ки­дав­ся з од­но­го бо­ку на дру­гий і все ду­мав за Ва­тю. Йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од батьківської ха­ти. От він ніби в хаті пи­са­ря, роз­мов­ляє з сест­рою Фе­одосією, сміється, жар­тує; от йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в са­док о. Ар­темія, і він ніби гу­ляє з Ва­тею попід ста­ри­ми гру­ша­ми, потім ба­чить ши­ро­кий ста­вок. Далі блис­ну­ла пе­ред ним Рось, за­ма­нячіла греб­ля, за­ма­нячів млин… І скрізь він ніби ба­чив по­руч з со­бою Ва­тю, хо­див з нею, про­мов­ляв до неї. І ра­зом нес­подіва­но той ма­ня­чий вид Ваті не­на­че розсіявся в лег­ко­му ту­мані, ніби розвіявсь імлою. Мо­ло­дий хло­пець зас­нув міцним сном після да­ле­кої й важ­кої до­ро­ги.

Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру, як Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нув­ся. Після міцно­го сну він спо­тан­ня спер­шу не розібрав, де він зна­хо­диться. Йо­му зда­ва­лось, що він спав в своїй квар­тирі. Але до йо­го до­летів який­сь гук з дво­ру; десь куд­ку­да­ка­ли ку­ри, десь рев­ла ко­ро­ва; чийсь го­лос­ний го­лос кли­кав ко­гось у дворі, і м'який од­би­ток то­го го­ло­су лу­ною долітав до йо­го ву­ха. Ле­онід Се­ме­но­вич опам'ятав­ся; йо­го дум­ки про­яс­ни­лись. Щось приємне й ми­ле знов май­ну­ло ніби пе­ред йо­го очи­ма: то був вид не про­вор­ної до­лад­ної Ан­тосі, а вид Ва­тин. Той ми­лий об­раз при­вид­жу­вав­ся йо­му, ніби ста­вав пе­ред йо­го очи­ма, на­див йо­го. Якесь приємне по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці, мов по­дих ти­хо­го вітру в га­ря­чий пе­ку­чий день в спе­ку.

«Все Ва­тя й Ва­тя на моїй думці! Нев­же я її ко­хаю? Нев­же я її те­пер так ко­хаю, як не ко­хав пе­редніше? Чуд­не те людське сер­це!»

Але ра­зом з тим щось неп­риємне підки­ну­лось до тієї ми­лої згад­ки, мов важ­кий дух по­ли­ню в па­ху­чо­му квітни­ку. Мо­ло­дий хло­пець зга­дав про зя­те­ву лай­ку та зма­ган­ня з о. Ар­темієм.

- Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! - аж го­лос­но про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич і при тих сло­вах рап­том схо­пив­ся з ліжка й од­ки­нув обидві по­ло­вин­ки вікон­ниць. Яс­ний світ сон­ця по­лив­ся в вікно. Ле­онід вти­рив очі в прос­тий батьків двір, в роз­ки­дані по дворі залізні плу­ги, сіялки та п'яти­ральни­ки; далі він пе­ревів очі на мо­ло­дий са­до­чок за шта­хе­та­ми. На мо­ло­дих гру­шах та яб­лу­нях по­де­ку­ди чер­воніли перші чер­во­но­бокі здо­рові овочі. Але не по­езія повіва­ла на йо­го з мо­ло­до­го сад­ка. Йо­му за­ба­жа­лось зос­таться ту­теч­ки на ху­торі, стать хлібо­ро­бом, орать та сіяти й гроші за­роб­лять. Йо­му не по­до­ба­лась служ­ба. Батько на­ма­гавсь, щоб він йшов на служ­бу, і тільки ра­ди батька він слу­жив.

«Осточортіла мені та служ­ба! ос­то­гид­ла мені та за­лежність на службі, чи земській, чи уря­довій! Не люб­лю я ко­риться та гнуть пе­ред уся­ким дідьком спи­ну. Не­ма в світі нічо­го кра­що­го, як бу­ти не­за­леж­ним, са­мостійним. Один хлібо­роб зовсім са­мостійний чо­ловік. От би де при­го­ди­лись мені Ва­тині ти­сяч­ки! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - При­ку­пив би землі, розвів більше то­ва­ру, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та доб­ра на­жи­вав і ніко­го б знать не хотів».

Мати од­хи­ли­ла двері. Її ве­ли­ка пос­тать з'яви­лась на две­рях.

- Вставай, си­ну, бо вже са­мо­вар ки­пить; кипів та й годі ска­зав. Вми­вай­ся швид­ше! - ска­за­ла ма­ти. - Батько вже спо­за­ран­ку на­туп­цяв­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва і хо­че їсти.

Леонід Се­ме­но­вич по­хап­цем вмив­ся, одяг­ся й вий­шов до гос­тин­ної. В гос­тинній ко­ло стіни на столі, зас­те­ле­но­му білою прос­тою ска­тер­тею, шумів са­мо­вар. За сто­лом сидів батько й, оче­ви­дяч­ки, ждав си­на.

- Доспав тро­хи не до обід: чи не прис­нив­ся ведмідь? А мо­же, тобі сни­лось щось кра­ще за вед­ме­дя? - спи­тав жар­ту­ючи батько.

- А я оце ду­маю пїсля снідан­ня побігти в гості в Го­робцівку до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча. По­ба­чусь, по­ба­ла­каю, - ска­зав син, сіда­ючи за стіл.

- А мо­же, то до ко­гось іншо­го тяг­не те­бе в Го­робцівку? - спи­та­ла ма­ти. Син осміхнув­ся.

- До о. Ар­темія хоч і не за­ходь: прий­муть те­бе там не ду­же привітно. О. Ар­темій, ма­буть, зне­на­видів увесь наш рід че­рез зя­тя та че­рез Фе­сю, - про­мо­вив батько.

- Я поїду не до о. Ар­темія. Там то мені кло­по­ту про о. Ар­темія! - обізвав­ся син.

- Я те­бе без обіду не пу­щу. Фе­ся не знає, що ти приїдеш, і для те­бе не зго­тує смач­но­го обіду, - ска­за­ла ма­ти.

Після обіду Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­тав в Го­робцівку. В'їхав­ши в пи­сарів двір, Ле­онід Се­ме­но­вич уг­лядів ве­ли­ку зміну в дворі: над не­ве­лич­ким дом­ком підніма­лась ви­со­ко вго­ру на слу­пах бля­ша­на зе­ле­на покрівля; зад­ня й причілко­ва стіни бу­ли вже за­ки­дані де­рев­нею. Давніша ха­та вхо­ди­ла в но­вин дім, сли­ве як од­на тільки чи­ма­ла гор­ни­ця.

- Що це в вас за зміна? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, поз­до­ров­кав­шись з пи­са­рем та Фе­одосією.

- Розкорінюємось! На злість на­шим во­ро­гам роз­корінюємось на місці на­завж­ди! - гук­нув Ле­онтій Пет­ро­вич. - Те­пер нас не ви­ко­ре­нить ніякий о. Ар­темій. Це бу­дую справ­дешнє панське жит­ло для се­бе й своїх на­щадків.

Леонід Се­ме­но­вич смут­но спус­тив очі й по­хи­лив го­ло­ву.

- Хотів ме­не о. Ар­темій ви­се­лить тро­хи не на Сибір, а я, ма­буть, швид­ше випх­ну йо­го з Го­робцівки, - про­мо­вив пи­сар.

Леонід Се­ме­но­вич приз­нав­ся зя­теві, що хо­че по­но­вить знай­омість і при­ятельство з о. Ар­темієм, що він має дум­ку сва­тать Ва­тю.

- Ну, труд­но бу­де вам пот­ра­пить поміж во­ро­га­ми! А ми ста­ли во­ро­га­ми на смерть. Я й на весіллі в вас не бу­ду, ко­ли ви повінчаєтесь з Ва­тею, з Го­робцівки виїду на той час, ста­ну на ца­рині за се­лом та бу­ду гу­ка­ти й од­вер­тать, хто їха­ти­ме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в пи­са­ря та в пи­сарші тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за своє во­ро­гу­ван­ня з о. Ар­темієм.

- Який же па­нич те­пер наїжджає до Ваті? - ви­пи­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А дідько їх знає! Я пос­лав би до неї за же­ни­ха яко­гось са­жот­ру­са або й са­мо­го дідька, та ще й ро­га­то­го! - ска­зав пи­сар.

- А я пос­ла­ла б для неї в світил­ки та друж­ки най­хвос­татіших де­сять відьом! - обізва­лась Фе­ся.

- Тепер їздить до їх кле­шо­но­гий та вид­ро­окий Іцько: за­ку­по­вує пше­ни­цю. Він оце ов­довів. Са­ме був би гар­ний же­них для Ваті! - ска­зав пи­сар. - Та між Іцьком і о. Ар­темієм і різниці не­на­че й не­ма.

І цілісінький вечір Ле­онід тільки чув лай­ку, та ще лай­ку, та роз­мо­ву за зма­ган­ня, за поз­ви.

- Ой, го­воріть вже за що інше, бо не ви­дер­жу далі! Го­воріть хоч про то­го кле­шо­но­го­го Іцька, все-та­ки бу­де якась од­лич­ка од о. Ар­темія, - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Ну, та й забісо­ва­на й за­ка­то­ва­на в їх обох не­на­висність!» - по­ду­мав собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Другого дня в неділю Ле­онід Се­ме­но­вич впро­хав сест­ру, щоб во­на пішла з ним до церк­ви. Йо­му ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чить Ва­тю.

«Стрінусь у церкві, пок­ло­ню­ся їй: мо­же, во­на й мені пок­ло­ниться… Мо­же, Су­са­на Уласівна зап­ро­сить ме­не до се­бе на чай. Бу­ду з ни­ми роз­мов­лять, та про пи­са­ря не бу­ду й сло­вом зга­ду­вать, не­на­че йо­го й на світі не­ма. Та й яке мені діло до тієї ко­лот­нечі, до то­го зма­ган­ня між ни­ми? Я сам по собі, пи­сар сам по собі, а Ва­тя, пев­но, ні сю­ди ні ту­ди, а мо­же, так са­мо са­ма по собі. Я знаю, що во­на ме­не лю­би­ла. Мо­же, й те­пер лю­бить», - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, при­би­ра­ючись до церк­ви.

Вже за­бев­кав дзвін на служ­бу бо­жу. Вже й в усі дзво­ни продз­во­ни­ли. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча бра­ла не­терп­ляч­ка. Він на­га­няв сест­ру, кот­ра чеп­ля­ла на се­бе зо­лоті се­реж­ки, на­мис­та й зачісу­ва­ла го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом.

- Фесю! станьмо в церкві з пра­во­го бо­ку, там де стає Су­са­на Уласівна з доч­кою! - про­сив Ле­онід Се­ме­но­вич сест­ру.

- Про ме­не, й там станьмо. Ти ду­маєш я їх бо­юсь? Не зна­ла, ко­го ля­каться. Ов­ва, які во­ни мені страшні! - обізва­лась Фе­ся, по­вер­нув­ши го­ло­ву набік од дзер­ка­ла. - Од то­го ча­су, як о. Ар­темій ски­нув з пи­сарст­ва Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, я стаю в церкві по ліву ру­ку, бо ма­туш­ка з доч­кою все стає по пра­ву ру­ку. Мені й дух їх про­тив­ний, не­на­че во­ни тхнуть ко­зою; і слід їх по­га­ний, смер­дя­чий. Де во­ни прой­дуть - не­на­че тхір по­хо­див.

- Та хутчій че­пу­рись!

- Оце як ха­паєшся! не­на­че до те­бе прис­ту­пає! Я оце зу­мис­не при­бе­русь, як на Ве­лик­день, щоб вчи­тельша лус­ну­ла од злості та за­вис­ності. Я це хо­чу за­па­гу­бить її.

- Але, Фе­сю, їй-бо­гу, ми прий­де­мо до церк­ви на свя­те «шап­коб­ран­ня»! Вби­рай­ся мерщій!

- Я вже го­то­ва. Ходім, бо й справді опізни­мось, - ска­за­ла Фе­одосія, вхо­пив­ши в ру­ки зон­тик. І во­ни обоє пішли до церк­ви.

Писарша й Ле­онід Се­ме­но­вич і справді зас­та­ли вже на «Хе­ру­ви­ми». Во­ни ста­ли в церкві спе­ре­ду по пра­вий бік пе­ред Іко­нос­та­сом. Ле­онід Се­ме­но­вич все пог­ля­дав в од­чи­нені двері в пра­во­му прит­ворі.

Після «Хе­ру­ви­ми» в две­рях з'яви­лась Су­са­на Уласівна в яс­но­му літньому уб­ранні. За нею слідком ішла Ва­тя. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув на неї очи­ма й примітив, що во­на тро­хи схуд­ла й зблідла, але че­рез це пок­ра­ща­ла. Вид її став делікат­но-ма­то­вий; темні очі ста­ли ніби темніші й ясніші. Пе­ре­буті му­ки та сму­ток впа­ли на очі й на вид сутінком за­ду­ми й смут­ку. На їй бу­ла тем­но-чер­во­на ко­ро­тенька коф­точ­ка з чор­ни­ми то­роч­ка­ми на гру­дях, на шиї та на ру­ка­вах. Цей убір ду­же прис­та­вав до її ли­ця. Щось східне, щось півден­не світи­ло­ся в її пос­таті, в її ви­ду.

Леонід Се­ме­но­вич лед­ве вдер­жав в гру­дях лег­ке зітхан­ня. Він по­вер­нув го­ло­ву, і йо­го очі стрілись з Ва­ти­ни­ми очи­ма. В її очах ви­раз­но ви­яви­лось, од нес­подіва­ності, ди­ву­ван­ня.

Сусана Уласівна за­раз уг­ляділа, що пи­сар­ша ста­ла на її місці. Во­на гор­до прой­шла по­пе­ред са­мою пи­сар­шею. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нивсь їй; во­на тільки зир­ну­ла на йо­го, але не пок­ло­ни­лась йо­му, гор­до пе­рей­шла че­рез церк­ву, пе­рех­рес­ти­лась пе­ред царськи­ми вра­та­ми й ста­ла в ліво­му прит­ворі. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нив­ся й до Ваті. Ва­тя зир­ну­ла на йо­го, на­су­пи­лась і лед­ве кив­ну­ла го­ло­вою. Її густі бро­ви ніби зве­ло до­ку­пи, і кінчи­ки брів по­да­лись униз. Ва­тя пішла слідком за матір'ю й собі ста­ла з нею попліч.

«Обидві сер­дяться! Обидві по­на­ди­ма­лись. На­що я зап­ро­сив до церк­ви з со­бою сест­ру? Тре­ба бу­ло йти са­мо­му. Мо­же, тоді во­ни пом'якіша­ли б, і по­добріша­ли, і по­ди­ви­лись на ме­не інши­ми очи­ма. Ва­тя на­су­пи­лась, лед­ве кив­ну­ла до ме­не го­ло­вою. Діло про­па­ще! Це че­рез Фе­сю! Та й з якої речі їм здо­ров­каться з сест­рою? Ох, і справді труд­но пот­рап­лять поміж во­ро­га­ми. На­коїли во­ни мені ли­ха».

Як тільки Су­са­на Уласівна прой­шла проз пи­сар­шу з на­ду­тим ли­цем, в пи­сарші ніби сер­це заг­ра­ло од ве­ли­кої ра­дості. Очі в неї аж бли­ща­ли, гу­би аж об­ли­зу­ва­лись, не­на­че во­на по­куш­ту­ва­ла кор­жиків з ме­дом. Пи­сар­ша бу­ла ра­да, що брат навів її на дум­ку ста­ти на то­му місці, де Су­са­на Уласівна завсігди ста­ва­ла в церкві.

«Вийдемо з церк­ви, я поцілую бра­та за цю спа­сен­ну дум­ку. Оцим я так до­пек­ла Су­сані Уласівні до жи­во­го!» - ду­ма­ла Фе­одосія Се­менівна й на ра­до­щах вда­ри­ла аж три пок­ло­ни.

Сусана Уласівна зобіди­лась на смерть тією на­хаб­ною пи­сар­ши­ною вих­ват­кою.

«Це во­на ста­ла на моєму місці мені на злість: при­ве­ла бра­та до церк­ви, щоб насміятись з ме­не та з Ваті. Дивіться, мов, яко­го маю бра­та, та він не бу­де ваш! - ду­ма­ла Су­са­на Уласівна, див­ля­чись по­верх іко­нос­та­са. - Ну, та й на­хаб­на ж лю­ди­на! Приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась, роз­пин­дю­чи­лась, на­чеп­ля­ла на­мистів, по­че­пи­ла довгі зо­лоті се­реж­ки аж до пле­чей, на­че бо­гус­лавська міщан­ка. Істин­но роз­мальова­ний ідол! А бра­тик її, ма­буть, прий­шов до церк­ви, щоб под­раж­ниться з на­ми… Сту­па… Я - сту­па, а Ва­тя - ко­ло­да! Не­хай її «задні» візьмуть… Не­хай во­на йде за са­жот­ру­са…»

І ці згад­ки й дум­ки не да­ва­ли Су­сані Уласівні мо­ли­тись. Во­на не­на­че крізь сон чу­ла, як проспіва­ли «Дос­той­но єсть», як співа­ли святі пісні, як чи­та­ли мо­лит­ви, а важкі кривдні сло­ва до­ти гу­ли й не­на­че сту­котіли в її гордій душі, до­ки скінчи­лась служ­ба бо­жа, до­ки лю­де з церк­ви по­ви­хо­ди­ли.

І Ваті зда­ва­лось, не­на­че святі пісні співа­лись десь да­ле­ко од неї; не­на­че до неї до­но­си­лась да­ле­ка лу­на десь ніби з гус­то­го лісу. Інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня роз­бур­кав в її душі ко­лись ми­лий вид. Во­на вже по­ча­ла за­бу­вать Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, а йо­го са­мий вид вже ніби розійшов­ся ту­ма­ном в її пам'яті. Лас­ка­вий поклін, лас­ка­вий йо­го пог­ляд нес­подіва­но роз­во­ру­шив її сер­це. Дав­ня лю­бов знов ви­ник­ла нес­подіва­но.

На Ва­тю ніби звідкільсь дих­ну­ло теп­лом, аро­ма­том сад­ка, па­хо­ща­ми пиш­но­го квітни­ка. Сер­це нес­подіва­но затріпа­лось в гру­дях. Блис­кав­кою май­ну­ли по­етичні давні сце­ни стрічі з ми­лим в сад­ку, на став­ку, над Рос­сю, май­ну­ли, та й швид­ко згас­ли, мов та блис­кав­ка. А десь гли­бо­ко-гли­бо­ко, ніби на са­мо­му дні сер­ця за­во­ру­ши­лись насмішку­ваті жар­ти й сло­ва, і всі во­ни ви­ник­ли гур­том з надз­ви­чай­ною ви­разністю. Ва­тя хотіла мо­ли­тись, ста­ва­ла нав­колішки, по­чи­на­ла мо­лит­ву, а мо­лит­ва зни­ка­ла з її пам'яті, а нас­тир­ливі сло­ва не­на­че на­ла­зи­ли, чеп­ля­лись при­че­пою. І мо­лит­ва за­бу­ва­лась, а важ­ке по­чу­ван­ня оби­ди й смішків все більше й дуж­че збу­рю­ва­ло сер­це гор­дої дівчи­ни.

Ватя по­чу­ва­ла, що сльози прис­ту­па­ють до очей, що во­на от-от зап­ла­че. І втра­че­на лю­бов, і втра­че­не щас­тя, і лас­каві очі, і дав­ня крив­да, й не­давній лас­ка­вий позір пе­ре­пе­ча­ли­ли за якусь го­ди­ну мо­ло­ду дівчи­ну. Ва­тя лед­ве сто­яла на но­гах, на­си­лу прос­то­яла до кінця служ­би бо­жої.

«І чо­го він прий­шов сю­ди? І чо­го він ки­нув на ме­не очи­ма, яс­ни­ми, лас­ка­ви­ми, ко­ха­ючи­ми? І навіщо він драж­нить ме­не ти­ми очи­ма? На­що він знов ук­рав у ме­не спокій і привіз з со­бою ту­гу?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, сто­ячи нав­колішки й без­надійно по­хи­лив­ши го­ло­ву.

«А бу­ду я ди­виться, чи по­вер­не Ва­тя го­ло­ву, чи хоч раз по­ди­виться на ме­не», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він кмітив за Ва­тею цілу служ­бу бо­жу, не зво­див з неї очей. Ва­тя ні ра­зу не по­вер­ну­ла го­ло­ви, не гля­ну­ла на той бік, де сто­яв Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Погано! Про­па­ла моя спра­ва!» - По­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і зітхнув так важ­ко, що Фе­одосія од­ве­ла очі од хмар та ян­голів в бані й зир­ну­ла на бра­та.

Вже як вда­ри­ли в дзвін на «Дос­той­но», у праві двері церк­ви увійшла вчи­тельша. Во­на завсігди ста­ва­ла в церкві з пра­во­го бо­ку ко­ло Су­са­ни Уласівни, щоб не ста­вать ря­дом з пи­сар­шею по ліво­му боці. Вчи­тельша пря­му­ва­ла прос­то до іко­нос­та­са на своє місце. Ко­ли зиркі - пе­ред нею стоїть не Су­са­на Уласівна з Ва­тею, а пи­сар­ша з бра­том. Вчи­тельша аж жах­ну­лась на ході й тро­хи не крик­ну­ла. Її не­на­че якась не­ви­ди­ма си­ла спи­ни­ла віжка­ми. Во­на сю­ди круть - ту­ди верть, по­вер­ну­лась до стіни та й ста­ла пе­ред самісіньким кіотом свя­то­го Ми­ко­лая й тро­хи не при­ту­ли­лась до йо­го ли­цем, не­на­че хотіла схо­ваться в то­му кіоті з ко­ло­на­ми. Вчи­тельша витріщи­ла очі на об­раз та так і прос­то­яла до кінця служ­би. Але все-та­ки во­на на ході встиг­ла примітить, що в пи­сарші в ву­хах теліпа­лись довгі, здо­рові зо­лоті се­реж­ки. І че­рез ті се­реж­ки во­на не мог­ла ні хрес­ти­тись, ні мо­литься до кінця служ­би бо­жої. Її аж ки­ну­ло в піт, не­на­че хтось ви­си­пав на плечі здо­ро­ву макітру жа­ру.

Служба бо­жа скінчи­лась. На­род ру­шив з церк­ви. Су­са­на Уласівна з Ва­тею вий­шли в ліві двері, вчи­тельша - в праві, а побідна пи­сар­ша гор­до підня­ла го­ло­ву, поп­рос­ту­ва­ла че­рез усю церк­ву й че­рез ба­би­нець вий­шла прос­то в ве­ликі двері. Ле­онід Се­ме­но­вич поп­лен­тавсь слідком за нею.

«Ну, та й по­ми­лив­ся ж я, що пішов до церк­ви з сест­рою! Це че­рез неї мені не пок­ло­ни­лась Су­са­на Уласівна, че­рез неї гор­до кив­ну­ла го­ло­вою Ва­тя. Як­би я був пішов до церк­ви сам, мо­же б, діло вий­шло ко­рисніше зад­ля ме­не; мо­же б, во­ни й пок­ло­ни­лись мені, а я після служ­би провів би їх тро­хи; мо­же б, во­ни по­добріша­ли, роз­го­во­ри­лись зо мною, а потім зап­ро­си­ли б до се­бе на чай. Це во­ни од­хи­ли­лись од упер­тої та зав­зя­ту­щої сест­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, прос­ту­ючи че­рез цвин­тар.

Він роз­сер­див­ся на сест­ру й по­чав підіймать її на сміх та драж­ниться з нею.

- Сьогодні ба­чив я в церкві три панії, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич, - во­ни усі чо­гось бу­ли чер­воні, не­на­че аж пашіли вог­нем, мов залізка, ви­тяг­нуті з жа­ру. Як­би хто об кот­русь з їх тер­нув сірнич­ком, те й сірник зай­няв­ся б.

- За яких дам це ти вер­зеш? Це, пев­но, про тих чер­во­но­мор­дих шлях­тя­нок з бро­ва­ра, що сто­яли по­зад нас. Але я не приміти­ла, щоб во­ни горіли, - обізва­лась Фе­ся.

- Які там шлях­тян­ки? Чо­го пак бу­ло горіть тим ове­ча­там? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це, мо­же, ти го­во­риш про­ти Су­са­ни Уласівни, вчи­тельші та й про Ва­тю?

- Яку там Ва­тю! Ва­тя при тих паніях без­вин­на яг­ни­ця…

- То це ти, ма­буть, го­во­риш про ме­не? Хіба ж я горіла в церкві?

- Атож! Хіба ж ні? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені чо­го горіть? Сто­яла та мо­ли­лась бо­гу, та й не ду­ма­ла горіть.

- Її-богу, я вже хотів ви­тяг­ти з ки­шені сірни­ки та зда­ле­ки прис­та­вить до вчи­тельші! Вже був і ру­ку встро­мив у ки­ше­ню, та тільки по­бо­яв­ся на­ро­бить по­жежі, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце, мо­же, й прав­да! Ця здат­на за­па­лить со­бою сірни­ки й на верст­ву од се­бе, та ще й про­ти вітру! - обізва­лась Фе­одосія.

Леонід Се­ме­но­вич вло­вив очи­ма пос­тать Ва­ти­ну, кот­ра ма­нячіла ма­ли­но­вою пля­мою між гус­тим на­тов­пом мо­ло­диць та дівчат, між квітчас­ти­ми хуст­ка­ми, стрічка­ми та ви­ши­ва­ни­ми со­роч­ка­ми. Та пос­тать ма­ни­ла йо­го очі й на­ди­ла ду­шу. Ва­тя все од­хо­ди­ла од йо­го далі й далі і зник­ла на довгій ву­лиці за гус­ти­ми сад­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­вав, що Ва­тя од­со­вується од йо­го навіки і вже ніко­ли не наб­ли­зиться до йо­го. Він важ­ко зітхнув.

«Тепер нічо­го я не вдію не так че­рез се­бе, як че­рез отих во­рогів. Про­щай навіки! Знаю, що вже більше нам не до­ве­деться й по­ба­читься», - по­ду­мав мо­ло­дий хло­пець і пох­ню­пивсь та й за­жу­рив­ся.

Пообідавши в сест­ри, Ле­онід Се­ме­но­вич за­раз-та­ки виїхав до батька.

- А що, си­ну? Чи був в о. Ар­темія? Чи ба­чив Ва­тю? - спи­тав­ся в си­на батько.

- Ат! - ска­зав син і тільки ру­кою мах­нув. - Ва­тю ба­чив тільки в церкві. Су­са­на Уласівна прой­шла проз ме­не, й не пок­ло­ни­лась мені, і не гля­ну­ла на ме­не. В Го­робцівці оті во­ро­ги за­ча­ди­ли, здається, са­ме повітря. В ме­не аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась од то­го ча­ду. Зять аж си­чить од злості. Фе­ся пин­дю­читься, Су­са­на Уласівна дметься. Цур їй, тій Го­робцівці! Я ту­ди зро­ду-звіку більше не поїду: мо­же, во­на за­па­гу­би­ла мою до­лю й мій та­лан навіки.

- Шкода! - ска­за­ла ма­ти. - А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

- Ой, ще й як ста­ли б! - обізвав­ся батько. - Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.

- Невже, си­ну, ти не на­пи­тав там, де слу­жиш, будлі-якої гро­шо­ви­тої пан­ни? - спи­та­ла ма­ти.

- Ой ма­мо! на­пи­ту­вав я й розг­ля­дав, але те­пер все пан­ни якісь «безгрішні». А кот­ра й є гро­шо­ви­та, не піде за та­ко­го, як я, бо гроші люб­лять гроші, - од­повів син, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

- На Го­робцівку не­ма ніякої надії. Поїду я оце до Ан­тосі. Там хоч во­ро­га­ми не тхне. Там мені бу­де лег­ше ди­ха­ти. Та во­на й не без гро­шей та­ки, - ска­зав син пе­ре­го­дя.

- Їдь, си­ну, і до Ан­тосі. Її батько чо­ловік гро­шо­ви­тий, - ска­зав батько.

І син по­чав вча­щать до ве­се­лої Ан­тосі і все їздив до неї в гості, до­ки про­бу­вав в гос­тях у батька.