Поміж ворогами

VIII

На мас­ниці два го­робцівські чо­ловіки, Лев­ко та Пет­ро, ви­пив­ши доб­ре в ку­ма, вер­та­лись до­до­му проз двір о. Ар­темія вже зовсім п'яні. Обид­ва во­ни бу­ли відомі на все се­ло п'яниці, бо те­пер на се­лах вже зовсім ви­во­дяться неп­ро­сип­ленні п'яниці.

Йдучи проз ба­тюш­чин двір, чо­ловіки співа­ли якусь нісенітни­цю, а потім ста­ли на во­ро­тях і по­ча­ли ла­ять о. Ар­темія, що час­тенько трап­ляється на се­лах з п'яни­ця­ми.

- От тут жи­ве той, що де­ре з жи­во­го й з мерт­во­го, - гу­кав один чо­ловік сте­ре­отип­ну лай­ку про попів, - усе йо­му да­вай та да­вай гроші! І вро­дись - пла­ти, й ох­рес­тись - пла­ти, й оже­нись - пла­ти!

- Так, ку­ме, так. І вмри - так са­мо пла­ти йо­му! П'яниці сто­яли на во­ро­тях і ла­яли, скільки влізло.

- І ко­ро­ви в йо­го кир­паті, і най­мич­ки ми­заті!

- І во­ли в йо­го прок­ляті, і коні ле­дачі, і свині смер­дячі! - гу­кав пер­ший п'яни­ця й ма­хав ку­ла­ка­ми на ха­ту. - І ку­ри ле­дачі, і гу­си мор­даті, - плів п'яни­ця, за­гу­бив­ши па­мо­ро­ки й тям­ку десь в шин­ку.

О. Ар­темій, си­дя­чи ко­ло вікна, ба­чив ту сце­ну й чув ту по­га­ну лай­ку. Він на­пи­сав до пи­са­ря лист, щоб тих п'яниць заб­ра­ли в во­лость та по­са­ди­ли хоч на один день в хо­лод­ну, щоб при­пи­нить п'яниць.

- Еге, ви­ба­чай! Він за­га­дує мені, не­на­че своєму дя­кові, - ска­зав пи­сар і за­раз-та­ки по­дав та­ку од­пис­ку, що во­лость не має пра­ва су­ди­ти й ка­рать за крив­ду сло­вом і вчин­ком, що ці діла по­ви­нен роз­би­рать ми­ро­вий суд­дя. А ко­ли о. Ар­темія зобіди­ли сло­вом, то не­хай він їде по­зи­вать тих чо­ловіків до ми­ро­во­го судді.

Писар на­пи­сав о. Ар­темієві це все в офіціальній бо­мазі, ще й під но­ме­ром завів в книж­ку та й одіслав че­рез стійчи­ка до бла­го­чин­но­го.

О. Ар­темій про­чи­тав ту од­пис­ку та аж крик­нув.

- Їдь до ми­ро­во­го! Спа­сибі твоєму батькові! Їдь за двад­цять верс­тов по­зи­вать двох п'янюг! Чи вже ж йо­му бу­ла б ве­ли­ка труд­нація по­са­дить в хо­лод­ну отих двох підчих­востів хоч на день та ніч, щоб при­пи­нить їм п'яні язи­ки? Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! На­чу­вай­ся ж те­пер! Не бу­ти тобі пи­са­рем в Го­робцівці. Бу­деш ме­не пам'ятать до но­вих віників! - го­во­рив о. Ар­темій до Су­са­ни Уласівни.

Раз після вечірні, ви­хо­дя­чи з церк­ви, о. Ар­темій роз­ба­ла­кавсь на цвин­тарі з дідом Яко­вом та ти­та­рем. Бу­ли в церкві й два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись ти­та­ря­ми, і ті прис­ту­пи­ли до о. Ар­темія й ба­ла­ка­ли то про се, то про те. До куп­ки прис­та­ло ще кільки сусід о. Ар­темія та цер­ков­ний сто­рож. О. Ар­темій завів роз­мо­ву про пи­са­ря.

- І навіщо ви дер­жи­те при во­лості ота­ко­го пи­са­ря, як отой Ко­цю­бен­ко? І чом ви йо­го не про­же­не­те? Нев­же в нас не знай­шло­ся б лю­дей, кра­щих та здатніших од йо­го? - по­чав о. Ар­темій.

- А що ж, ба­тюш­ко; та він і нам нес­по­доб­ний; але не ми йо­го сад­жа­ли за пи­са­ря, не нам йо­го й ски­дать з-місця, - обізвав­ся дід Яків.

- Та це ж та­кий прой­дисвіт, що йо­го со­ром і в гро­маді дер­жать, не то що йо­го за пи­са­ря оби­рать. Йо­му ж тільки в шин­ку сидіти б та горілкою тор­гу­вать, а не пи­са­рю­вать.

- Нема де прав­ди діти: що він ли­хий для лю­дей, то ли­хий! - ска­зав ти­тар. - До йо­го ані прис­ту­пу! не­на­че став­ся до яко­гось гу­бер­на­то­ра! Як сон­це зай­де, то вже до йо­го ніко­му дос­ту­питься не мож­на.

- Замкне двері в во­лосній уп­раві та й ніко­го не пус­кав; а хто увійде не­на­ро­ком у во­лость, то так ку­ла­ка­ми в спи­ну й поп­ре че­рез двері та на двір. Та кри­чить, ве­ре­щить, та лає в батька - в матір, та кля­не! - ка­зав дід Яків.

- І це прав­да. Але не в тім си­ла, - по­чав о. Ар­темій, - це ж не пи­сар, а злодій! Він же пе­ре­во­дить гро­мадські гроші ні за що ні про що. А ви мов­чи­те!

Чоловіки пох­ню­пи­лись і вти­ри­ли очі в зем­лю: во­ни зна­ли, що пи­сар кра­де, але усі мов­ча­ли.

- Але що ж нам ро­бить, ко­ли йо­го дер­жить ми­ро­вий по­се­ред­ник? - обізвавсь пе­ре­го­дя дід Яків.

- То ви по­жалійтесь на йо­го ми­ро­во­му по­се­ред­ни­кові. А на­що вам ди­виться йо­му в зу­би? Підніміться про­ти пи­са­ря на сходці, а потім до ми­ро­во­го з про­щен­ням, - на­пу­тю­вав о. Ар­темій.

Чутка про цю по­ра­ду о. Ар­темія за­раз-та­ки пішла по селі й дійшла до пи­са­ря.

- Ого-го! - ска­зав пи­сар до во­лос­но­го. - Ба­тюш­ка вже зби­рав на ме­не со­бор. Збе­ру ж і я на йо­го свій конг­рес. По­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий; по­ба­чи­мо, хто бу­де звер­ху: чи со­бор, чи конг­рес.

Писар, не га­ячи ча­су, за­раз-та­ки й скли­кав свій конг­рес. Він чи­тав навіть га­зе­ту й тро­хи тя­мив де­що в політиці.

Писар зак­ли­кав до се­бе в гості два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись во­лос­ни­ми стар­ши­на­ми, зак­ли­кав во­лос­но­го ка­си­ра, де­сяцько­го, Лев­ка та Пет­ра, котрі ла­яли о. Ар­темія в йо­го та­ки во­ро­тях, та ще чо­ловіків з п'ять своїх сусід, пос­та­вив їм відро горілки, а пи­сар­ша зго­ту­ва­ла доб­ру за­кус­ку. Чо­ловіки аж об­ли­зу­ва­лись, ню­ха­ючи ті па­хощі, але не ро­зуміли, який то ключ при­хо­диться до та­кої надз­ви­чай­ної пи­са­ре­вої добрісті.

Писар не­за­ба­ром по­ка­зав їм то­го клю­ча, як тільки чо­ловіки доб­ре ви­пи­ли й за­ку­си­ли. На цей час пи­сар при­чи­нив двері в пе­кар­ню. Він одк­рив конг­рес про­мо­вою зда­ле­ки, нав­ман­ня, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. По­ба­ла­кав­ши про се та про те, про де­які гос­по­дарські спра­ви, пи­сар по­чав роз­мо­ву про о. Ар­темія: він підібрав для се­бе свою партію, не спри­я­ючу ба­тюшці, неп­ри­хильну до йо­го.

- Чогось на ме­не оце на­пав­ся наш піп. Зби­рав на ме­не свій со­бор на цвин­тарі: лає ме­не, га­нить, об­но­сить ме­не по селі. А я ж йо­му нічогісінько ли­хо­го не за­подіяв. Чи пой­ме­те віри? Зве ме­не жи­дом і навіть злодієм!

- Невже злодієм? Ото ди­во! - аж крик­нув Лев­ко.

- Їй-богу, зве злодієм. От бо­жусь і ла­ден і зап­ри­сяг­тись, що прав­да. А хіба ж я в йо­го коні вкрав чи гроші пок­рав? Хто ска­же, що я в йо­го коні вкрав?

- Авжеж ніхто не ска­же, - обізвав­ся один чо­ловік. - Чи то мож­на! чи то мож­на! Злодій - то та­ки злодій, а ви ж, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, та­ки ж, хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, пи­сар. А хто ж цього не знає?

- Одже ви­хо­дить, по-ба­тюш­чи­но­му, що я злодій та й злодій! - го­во­рив пи­сар.

- Е, ні! Що вже що, а цьому неп­рав­да! І зап­ри­сяг­нусь, що неп­рав­да! Це він так собі дзво­нить. А не­хай собі дзво­нить! - обізвав­ся ка­сир, вже п'яненький.

- Але як то мені слу­ха­ти ота­ке! - ска­зав пи­сар.

- О, що по­га­но та­ке слу­хать, то по­га­но. Про це не­ма що й ка­зать, - ска­зав Лев­ко.

- Отож він хо­че ски­нуть ме­не з пи­сарст­ва. А я зроб­лю так, що ски­ну йо­го з па­рафії, - ска­зав пи­сар і блис­нув сер­ди­то очи­ма.

Гостям, оче­ви­дяч­ки, спо­до­бав­ся та­кий сміли­вий пи­сарів про­ект.

- Як ски­нуть, то й ски­нуть! Аби церк­ва, а піп бу­де. Без по­па не бу­де­мо сидіть, - ска­зав де­сяцький.

- Знайдуть дру­го­го та й приш­лють, - ска­зав пи­сар. - Хіба ж це та­ки справді один він та­кий ми­тець на ввесь світ, а дру­го­го та­ко­го й не знай­деться? Знай­дуть кра­що­го.

- Знайдуть. Чо­му пак не знай­дуть, - ска­зав Де­нис, пе­редніший го­робцівський го­ло­ва.

- Або кра­що­го, або й гіршо­го, - бовк­нув Лев­ко. - Бу­ває уся­ко­во. Цей ще ніби се­ре­ду­щий між ни­ми.

- Добрий се­ре­ду­щий! Нічо­го ка­зать! - обізвав­ся пи­сар. - Який в йо­го лад в церкві? Сто­рож кра­де гроші з тарілоч­ки та­ки в церкві, кла­де в ки­ше­ню, як хо­дить по церкві та зби­рає гроші; ти­тар кра­де; дяк - ні до бо­га, ні до лю­дей: хри­пить, кувікає та ви­щить на кри­ласі, та ще й плює че­рез кри­лас на гро­ма­ду. А сам гост­рий та пал­кий. Все стри­бає та кру­титься, як му­ха в ок­ропі. Та все лається та кля­не. Ко­лись і ме­не наз­вав ан­тих­рис­том.

- Невже ан­тих­рис­том? Дух свя­тий при хаті! - ска­зав ли­цемірний Де­нис, ще й пе­рех­рес­тив­ся.

Десяцький та ще кілька чо­ловік й собі пе­рех­рес­ти­лись, ма­буть, в дя­ку за горілку та ва­ре­ни­ки з ка­пус­тою.

- А дяк! Му­жиків лає та кля­не й анах­те­ма­ми, і бу­зувіра­ми, і ан­ци­бо­ра­ми, і всього не при­га­даєш. Ба­тюш­ка роз­пус­тив дя­ка вже геть-то! - ска­зав Де­нис.

- Ну, і що то во­но та­ке - ан­ци­бо­ри? Цим дяк все потріпує мо­лот­ників та най­митів. Чи во­но жу­равлі, чи во­но чор­но­гу­зи, чи, мо­же, бо­ро­ни бо­же, во­но є не­чис­та си­ла? - спи­тав де­сяцький. - Чи во­но ото гар­но, чи ду­же вже по­га­но?

- А пев­но, по­га­но, ко­ли во­но єсть лай­ка, - ска­зав Де­нис.

- То зна­читься - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! - ска­зав пи­сар, лед­ве осміха­ючись собі під ніс.

- Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обізвав­ся Лев­ко. - То це він що клеп­не кле­зом раз, то во­но ви­хо­дить аж тричі? Ма­буть, то, щоб більше дош­ку­ля­ло, чи що?

- Якби хоч бу­ло тільки раз дурні, то ще б не так допіка­ло. А то аж тричі дурні! Оце так га­разд! Ов­ва! - про­мо­вив Де­нис.

- Така ку­мед­на лай­ка! - бовк­нув де­сяцький. - І де він її вид­рав?

- Певно, з кни­жок ви­чи­тав! - ска­зав пи­сар. - Бо лю­де ж так не ла­ються.

Дві чар­ки хо­ди­ли кру­гом сто­ла, не­на­че од­на по­га­ня­ла дру­гу. Горілка ли­лась з бутлів, не­на­че з ло­токів. Ком­панія ста­ла ще ве­селіша. Лев­ко вже зовсім на­дуд­лив­ся. Пи­сар­ша по­да­ла дру­гу мис­ку ва­ре­ників. В ве­селій світлиці тхну­ло горілкою та че­хо­нею. Усі чо­ловіки го­во­ри­ли, ба­ла­ка­ли го­лос­но, на все гор­ло. Світли­ця ста­ла схо­жа на шинк; пи­сар­ша по­ход­жа­ла по хаті, мов шин­кар­ка; пи­сар ма­ло пив і був тве­ре­зий. Він пив ма­ло, бо йо­му тре­ба бу­ло пра­ву­вать на своєму конг­ресі. Роз­мо­ва в чо­ловіків пря­му­ва­ла не ту­ди, ку­ди хотів пи­сар: ба­ла­ка­ли про ха­зяй­ст­во, про не­дорід хліба, про ху­до­бу. Пи­сар все нап­рям­лю­вав роз­мо­ву про о. Ар­темія, все га­нив та гу­див йо­го.

- От і з ме­не ба­тюш­ка взяв-та­ки аж п'ять кар­бо­ванців, як я же­нив си­на та го­див вінчан­ня, - про­мо­вив Де­нис, - з дру­гих бе­ре за вінчан­ня по-бо­жо­му, по три кар­бо­ванці, а з ме­не навіщось взяв п'ять. Ка­же мені: «Ти був го­ло­вою, ти ба­га­тий, в те­бе ха­та під бля­ша­ною покрівлею». А що з то­го, що в ме­не ха­та вкри­та бля­хою? Хіба та бля­ха кра­де­на, чи що? Я не вкрав її, а зап­ра­цю­вав.

- Ба вкрав! - бовк­нув вже п'яненький Лев­ко. - Вкрав, як був во­лос­ним. От і за­бо­жусь, що вкрав, бо й ха­ту пос­та­вив за кра­дені гроші.

Денис за­мовк і на­су­пивсь. Пи­сар пох­ню­пивсь і -на­су­пив­ся. Він не пос­теріг, що Лев­ко хоч був п'яни­ця, але мав в серці при­род­же­ну чесність, кот­ра ви­яв­ком ви­яв­ля­лась в йо­му най­більше тоді, як він був напідпит­ку. Тоді Лев­ко ви­во­зив язи­ком, як на ло­паті, усю прав­ду, нев­ва­жа­ючи ні на ко­го.

«От і по­ми­лив­ся, що за­тяг у конг­рес ото­го п'яни­цю. Що в тве­ре­зо­го на умі, те в п'яно­го на язиці. Ще як бовк­не, що й я кра­ду гро­мадські гроші… А! - аж цма­кав пи­сар. - Тре­ба хутчій за­пить горілкою оту йо­го дур­ну честь».

- Та годі тобі, Лев­ку, базікать! На лиш та ви­пий чар­ку! Оце бу­де кра­ще, - ска­зав пи­сар і по­дав Лев­кові чар­ку. Лев­ко ви­пив.

- Треба по­да­ва­ти на по­па про­шен­ня архієреєві, - по­чав пи­сар, - зас­тупіться за ме­не! На­пи­ше­мо про­шен­ня, спи­ше­мо усі йо­го крив­ди, а ви підпи­ше­тесь, та й по­да­мо. А до­ки ми бу­де­мо терпіть! - підби­вав пи­сар.

- На ко­го про­ше­ния? На по­по­ву най­мич­ку Хо­ти­ну? О, по­да­мо, по­да­мо на ту бісо­ву доч­ку. Скиньмо її з па­рафії. Ота мені Хо­ти­на в печінках си­дить! Як ми мо­ло­ти­ли в по­па та бу­ло прий­де­мо в пе­кар­ню обідать або по­луд­нать, то во­на нам на стіл су­харів та черст­во­го хліба! А са­ма же­ре па­ля­ниці. А борщ для нас зва­рить в отакісінько­му гор­няті, не­на­че для дітей! - го­во­рив Лев­ко й по­ка­зав сво­го пальця.

- Та ні, Лев­ку! Не в то­му річ! - го­во­рив пи­сар.

- Як не в то­му річ, то бог з ним! На­пишіть, щоб Хо­ти­ну зас­ла­ли на Сибір. О, я б її ко­та­ми драв! Ота мені іро­до­ва Хо­ти­на! - ре­пе­ту­вав п'яний Лев­ко, не­на­че та Хо­ти­на бу­ла йо­му пер­ший во­рог на селі.

Довго пи­ла та за­ку­сю­ва­ла ком­панія. Пи­сар все нап­рав­ляв гос­тей про­ти о. Ар­темія.

Вже смер­ком розійшли­ся пи­са­реві гості та на про­щанні все обніма­ли та цілу­ва­ли пи­са­ря.

- І спа­сибі вам. І прос­тибі вам, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Вже ми за вас бу­де­мо всто­ювать, як за рідно­го батька! - го­во­рив де­сяцький і тричі поцілу­вав­ся з пи­са­рем.

Гості розійшли­ся. Лев­ка ви­ве­ли за во­ро­та попід ру­ки.

- Ще од­но відро горілки, і о. Ар­темій по­ле­тить з па­рафії. По­ба­чи­мо, чиє бу­де звер­ху, а чиє нас­поді! - ка­зав пи­сар жінці. - Ду­же за­го­нис­тий та пруд­кий став о. Ар­темій; ду­же вже заг­нав­ся. От ми йо­го й спи­ни­мо.

Саме то­го дня, як пи­сар зби­рав до се­бе свій конг­рес в се­ло прий­шла штундівська про­повідни­ця, якась не­мо­ло­да вже дівка. Во­на за­но­чу­ва­ла в од­но­го чо­ловіка, цілий вечір нав­ча­ла не хо­дить до церк­ви, мо­литься вдо­ма, зва­ла попів фа­ри­се­ями, а дяків - са­ду­ке­ями. Роз­ка­зу­ва­ла во­на, що бу­ла в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі за пос­луш­ни­цю, але по­ки­ну­ла мо­нас­тир і прис­та­ла до штундів. Цілий вечір во­на співа­ла цер­ковні пісні, і співа­ла ду­же гар­но й ду­же гар­ним та здо­ро­вим го­ло­сом. Пе­ре­но­чу­вав­ши в одній хаті, во­на дру­го­го дня пішла в дру­гу ха­ту, потім в тре­тю. Лю­де зби­ра­лись по­ди­виться на неї та пос­лу­ха­ти пісень. В той са­ме час десь у селі про­явив­ся ще дру­гий штундівський апос­тол. Лю­де роз­ка­зу­ва­ли о. Ар­темієві, що той штунд но­чу­вав в од­но­го чо­ловіка, ро­зум­но­го й письмен­но­го, цілу ніч ба­ла­кав з тим чо­ловіком, цілу ніч не да­вав йо­му спа­ти, роз­гор­ту­вав єван­гелію, ви­шу­ку­вав текс­ти, зма­гав­ся та все до­ка­зу­вав, що штун­да - най­кра­ща віра.

О. Ар­темій пе­ре­чув че­рез лю­дей за тих апос­толів і за­раз на­пи­сав бо­ма­гу в во­лость, щоб стар­ши­на звелів ареш­ту­вать тих штундів, за­ки­ну­ти їх в хо­лод­ну й вип­ро­ва­дить з се­ла. Свою бо­ма­гу о. Ар­темій завів під но­мер.

Незабаром стійчик приніс о. Ар­темієві бо­ма­гу од пи­са­ря, так са­мо за­ве­де­ну під но­мер. Пи­сар пи­сав, що во­лос­на уп­ра­ва не має ніяко­го діла до апос­толів та чер­ниць, що во­на боїться за чер­ниць од­повідальності й врешті усього при­док­ла­дав са­мо­му о. Ар­темієві взя­ти на се­бе це діло з штундівськи­ми апос­то­ла­ми, як спра­ву цер­ков­ну, а не во­лос­ну.

«Не хо­че до­по­мог­ти мені! Це він ро­бить мені на злість. Та й сам він який­сь прой­дисвіт, бу­вав у бу­вальцях і, пев­но, в своїх по­хо­дин­ках роз­гу­бив і віру й совість…» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Тим ча­сом о. Ар­темій довідав­ся й про пи­сарів конг­рес. Пи­сар, ма­буть, не ду­же щільно за­чи­няв двері в пе­кар­ню, і сло­ва спільців то­го конг­ре­су якось прос­ко­чи­ли крізь щіли­ну, мов го­робці, і роз­летілись по селі. Вчи­тельша ло­ви­ла по селі ті го­робці на своє сильце й за­раз при­но­си­ла о. Ар­темієві.

«Нy,потривай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! По­ки ти ме­не ски­неш з па­рафії, я те­бе тричі зсад­жу з тво­го пи­сарст­ва!» - по­ду­мав о. Ар­темій і за­ду­мав на­пи­сать до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка лист про усі пи­са­реві лихі вчин­ки та ли­ходійства.

Тим ча­сом пи­сар сам на се­бе по­дав но­жа, сам під со­бою ви­ко­пав яму. Він ду­же вже розібрав­ся, занісся вго­ру й вва­жав на се­бе не мен­ше, як на яко­гось го­робцівсько­го гу­бер­на­то­ра. Він не це­ре­мо­нив­ся ні з жи­да­ми, ні з му­жи­ка­ми, ла­яв їх, скільки по­тов­пи­лось, а му­жи­кам час­тенько да­вав ку­ла­ком сту­са­ни та по­ти­лич­ни­ки. Він дав при­каз по во­лості, щоб ніхто не насмілю­вавсь йти до йо­го в во­лос­ну кан­це­лярію ні по яко­му ділу, як тільки над­ворі смерк­не. В той час він пи­сав свої бо­ма­ги й не лю­бив, щоб йо­му тоді хто пе­ре­ба­ран­чав та од­ри­вав йо­го од ро­бо­ти.

В той час до Го­робцівки приїхав з близько­го містеч­ка один шлях­тич, Мо­роч­ковський, ба­га­тенький і по­важ­ний в цілій око­лиці, як ду­же по­ряд­ний і за­мож­ний чо­ловік. Він мав діло в во­лость, по­зи­вав­ся за млин з своїми спільни­ка­ми. Мо­роч­ковський не знав про той пи­сарів при­каз і, тро­хи запізнив­шись, пішов до пи­са­ря в во­лость вве­чері.

Двері в во­лосній уп­раві бу­ли за­перті, але в вікнах світи­лось. Мо­роч­ковський пос­ту­кав у двері. Пи­сар од­су­нув за­сов, од­чи­нив двері й крик­нув.

- Ти чо­го лізеш сю­ди, ста­ра со­ба­ко? Хіба не знаєш, що я за­бо­ро­нив хо­дить в во­лость вве­чері? Геть пішов вон, бо я тобі бо­ки по­ла­таю оцим за­со­вом! І го­во­рив же, й при­ка­зу­вав, щоб не лізли сю­ди до ме­не вве­чері! Ні, та­ки лізуть, мов ті свині!

- Та я цього при­ка­зу не знав. Прийміть ме­не, пустіть у во­лость, бо я приїхав по ділу, - обізвав­ся за по­ро­гом в тем­ряві шлях­тич.

- Чи це ви, Мо­роч­ковський? Ну про­ба­чай­те ж на цей раз: я ду­мав, що то який­сь го­робцівський му­жик, - по­чав вже лас­ка­вим го­ло­сом го­во­рить пи­сар.

Писар в той час за­ду­мав бу­ду­вать но­вий дім і зби­рав для йо­го ма­теріал. Мо­роч­ковський мав коні, був ба­га­тенький і міг ста­ти йо­му в при­годі. Че­рез те пи­сар і роз­пус­тив ме­дом свій го­лос.

- Вступіть! Увійдіть! Про­шу вас! - про­сив пи­сар Мо­роч­ковсько­го.

Морочковський увійшов в уп­ра­ву й роз­ка­зав про своє діло за млин. Пи­сар шви­денько на­пи­сав потрібну йо­му бо­ма­гу.

- Морочковський! Ви маєте ко­ни­ки, дер­жи­те й во­ли. Я оце за­ду­мав бу­ду­вать для се­бе бу­дин­ки, ко­мо­ру та во­зов­ню. Чи не спро­мог­ли­ся б ви при­вез­ти мені кільки хур би­то­го каміння своїми во­ла­ми та кіньми? Там у вас над Рос­сю сто­ять вже го­тові сажні на­би­то­го каміння, - го­во­рив пи­сар вже не на­чальницьким, а бла­га­ючим со­ло­деньким го­ло­сом.

- Добре. Чом же… при­ве­зу, - од­повідав доб­рий Мо­роч­ковський і му­сив да­ти свою зго­ду, хоч йо­му так хотілось во­зить те каміння для пи­са­ря, як хо­четься здо­ро­во­му чо­ловікові по­ми­рать.

Випровадивши Мо­роч­ковсько­го, пи­сар за­су­нув двері за­со­вом і сів пи­са­ти. Ко­ли че­рез го­ди­ну знов хтось за­тор­гав две­ри­ма. Пи­сар роз­сер­див­ся.

«І знов лізе якась тва­рю­ка! Ото ли­ха го­ди­на! Піду та доб­ре ви­лаю, щоб оду­чить ту муж­ву ла­зи­ти сю­ди вве­чері», - по­ду­мав пи­сар.

Він побіг у сіни, од­су­нув двері й од­чи­нив. На ґанку сто­яла мо­ло­ди­ця. Пи­сар не­са­мо­ви­то крик­нув.

- Ти яко­го дідька сю­ди лізеш, сви­ня­че ри­ло? Чо­го тобі тут тре­ба, по­га­на мор­до со­ба­ча? Пішла вон з дво­ру! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то по­мор­да­са вхо­пиш!

- Та це я! - ти­хо обізва­лась мо­ло­ди­ця. То бу­ла жінка во­лос­но­го стар­ши­ни Леська. Во­на бу­ла ще й ку­ма пи­са­реві.

- Чи це ви, ку­мо? Оце ли­шенько! А я ду­мав, що хто чу­жий. Зайдіть же, будьте лас­каві, та ви­ба­чай­те мені в цім слові! - про­сив пи­сар.

- І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас за­хо­ди­ла! - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця. - Об­ла­яли ме­не, не­на­че ос­тан­ню во­ло­цю­гу. Оце який со­ром!

- Та ви­ба­чай­те! Зайдіть же! В ме­не тут і нас­той­ка є в шафі. Вип'ємо по чарці! - про­сив пи­сар.

- Цур тобі з твоєю нас­той­кою! Бу­де вже з ме­не й цієї нас­той­ки… Я й че­рез твій поріг ніко­ли не пе­рес­туп­лю, - ска­за­ла во­лос­но­го жінка та й пішла з дво­ру.

Через го­ди­ну знов хтось пос­ту­кав у двері й зас­ту­кав ку­ла­ком здо­ро­во й сміли­во, як сту­ко­тять п'яні. Пи­сар аж скипів. Він ско­чив з місця, про­жо­гом ки­нув­ся в сіии, од­чи­нив двері. В тем­ряві мріла якась му­жицька дрібненька пос­тать.

- Ти чо­го сту­каєш, во­ло­цю­го, п'яни­це? Чо­го тобі тут тре­ба? А, ти, сви­ня­ча мор­до! А, ти, п'яни­це, во­ло­цю­го! Чо­го ти тут бро­диш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? - крик­нув пи­сар і штовх­нув чо­ловічка в гру­ди ку­ла­ком. Чо­ловічок дав стор­ча­ка до­до­лу аж че­рез три східці ґанку.

- Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Ле­вонтію? - обізвав­ся вни­зу чо­ловічок.

- Чи то ви, та­ту? Оце, бо­же мій, яка на­пасть тра­пи­лась! Це ви вже втретє цього ве­чо­ра сту­каєте в двері. А я роз­лю­ту­вавсь та з нес­тям­ки… Оце, бо­же мій! - бідкав­ся пи­сар. - Та вступіть же, та­ту!

- А бо­дай тобі доб­ра не бу­ло, щоб я до те­бе всту­пав! Бач, як за­панів! А ти вже за­був­ся, як пас че­ре­ду? За­був­ся, як свині пас? А, ти, сви­но­па­се! - го­во­рив з дво­ру ста­рий Пет­ро Ко­цю­ба, не­ве­лич­кий та вбо­гий чо­ловік.

- Хіба ж я зу­мис­не вас штовх­нув? Та ви­ба­чай­те мені, та­ту, на цей раз! Та вступіть-бо! - про­сив пи­сар з по­ро­га.

- Бодай вже од те­бе ос­ту­пи­лись добрі лю­де! Я те­бе од­дав в шко­лу, втра­чав­ся на те­бе, да­вав на книж­ки ос­танні гроші. А він тобі он якої співає! Сам ба­гатієш, а мені од те­бе не­ма ніякої по­мочі, - ска­зав Ко­цю­ба та й пішов з дво­ру.

- Ну та й прич­та ж мені тра­пи­лась цього ве­чо­ра! Не­на­че не­чис­тий увів ме­не в спо­ку­су! - го­во­рив пи­сар, втретє за­со­ву­ючи двері за­со­вом.

Писар вер­нув­ся в кан­це­лярію й сів за сто­лом. Він роз­гор­нув од­ну бо­ма­гу й по­чав пе­ре­чи­ту­вать, але чи­тав, чи­тав і ніяк не міг вто­ро­пать са­мої сут­но­ти на­пи­са­но­го. Нес­подівані події цього ве­чо­ра вплу­ту­ва­лись в на­пи­са­не, не­на­че там, в бо­мазі, бу­ло ря­доч­ком на­пи­са­но за дві речі. Ле­о­итій Пет­ро­вич чи­тав од­но, а дру­ге не­доб­рохіть лізло йо­му в го­ло­ву, не­на­че во­но бу­ло спи­са­не між ряд­ка­ми. Втям­ли­вий зро­ду й ро­зум­ний, він не міг нічогісінько розібрать в бо­мазі, не­на­че за­гу­бив свою тя­му десь в сінях та на схо­дах. Він по­чу­хав по­ти­ли­цю й ки­нув бо­ма­гу на стіл. Не­ве­лич­ка лам­па світи­ла тільки на один кінець дов­го­го сто­ла, на дзер­ка­ло, і слаб­кий світ од неї лед­ве до­ся­гав до білих стін. Пи­сар витріщив за­ду­мані очі на тем­ний ку­ток і за­ду­мавсь. Він був знес­по­коєний, стур­бо­ва­ний і тим сту­ко­том у двері, й ви­пад­ком з жінкою во­лос­но­го стар­ши­ни та з батьком. Неп­риємна подія доб­ре да­лась йо­му в тям­ки.

«І приніс чорт оту Лес­чи­ху й мо­го батька! - ду­мав пи­сар. - Те­пер піде чут­ка по селі, піде сла­ва про це й по всій во­лості, дійде во­на й до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка… за­пев­но, че­рез о. Ар­темія… Ов­ва! А, по­га­на спра­ва! Лю­де й без то­го вже на ме­не гри­ма­ють, що я їх ча­сом штов­хаю в по­ти­ли­цю, даю сту­са­ни в бо­ки та по­ля­па­си по морді. А тут на тобі ще Лес­чи­ху та ста­ро­го батька! Я-то не ду­же вва­жаю на о. Ар­темія й не бо­юся, що він мені пош­ко­дить, - ду­мав Ле­онтій Пет­ро­вич. - Але ж оце тра­пивсь по­га­ний ви­па­док. Мо­жуть ме­не й справді ски­нуть з місця. Ов­ва! На­род роз­не­се по во­лості, по яр­мар­ках. І при­нес­ла ж ли­ха го­ди­на сю­ди ста­ро­го! І чо­го йо­му бу­ло сю­ди сліпцем лізти? І я йо­го вда­рив…»

Писар встав і по­чав ни­кать по кан­це­лярії. Йо­го бро­ви на­су­пи­лись; очі сум­но й сер­ди­то виг­ля­да­ли з-під гус­тих брів. Він зак­лав ру­ки в ки­шені й усе хо­див од кут­ка до кут­ка, а сумні ду­ми все густіше й густіше на­со­ву­ва­лись в йо­го го­лові.

Він ду­же зас­му­тив­ся й по­чав швид­ше хо­дить. Тонкі дош­ки вги­на­лись од йо­го важ­ких сту­пенів. І йо­му зда­ло­ся, що під ним вги­нається грунт, що він от-от не­за­ба­ром про­ва­литься з сво­го пи­сарст­ва.

«Що ж тоді мені ро­бить, як ме­не про­же­нуть з місця? Як жи­ти? Ха­барі про­па­ли…» - ду­мав пи­сар, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка.

А нічна пізня до­ба, надз­ви­чай­на мерт­во­та, ти­ша в кан­це­лярії на­во­ди­ли на йо­го ще більше важ­ких дум. Темні за­кут­ки на­во­ди­ли на йо­го сум. В йо­му роз­бур­ка­лась вда­ча се­ля­ни­на, прос­то­го, неп­росвіче­но­го. Темні за­кут­ки не­на­че ля­ка­ли йо­го; тем­ря­ва ніби густіша­ла в кут­ках і на­со­ву­ва­лась на се­ре­ди­ну ха­ти, на­по­ля­га­ла на йо­го.

Писар за­га­сив лам­пу, вий­шов надвір і про­чу­мавсь. Хо­лод за­раз розігнав йо­го сумні ду­ми.

«Ет! не зна­ти що лізе в го­ло­ву!» - по­ду­мав пи­сар, вер­та­ючись до­до­му.

Поки він дійшов до­до­му, сумні ду­ми йо­го не­на­че роз­гу­би­лись по до­розі. Він знов по­чав сер­диться на батька.

«І при­нес­ло ле­да­що ста­ро­го в во­лость! І чо­го йо­му бу­ло тре­ба? От і на­ро­бив мені кло­по­ту!» - ду­мав пи­сар, всту­па­ючи в свій двір.

І як­би тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ла­ден дать йо­му ще од­но­го сту­са­на або по­ти­лич­ни­ка.

Його стріла жінка, гля­ну­ла на йо­го й спи­та­ла:

- Чого це ти та­кий сум­ний, не­на­че в те­бе на лиці нах­ма­ри­ло?

- Ат, од­че­пись! - крик­нув він на жінку.

Жінка за­мовк­ла й не на­ма­га­лась, і не насміли­лась йо­го більше пи­тать.

«Певно, лю­де розізли­ли йо­го в во­лості своїми поз­ва­ми», - по­ду­ма­ла пи­сар­ша й більше не пи­та­ла ні про що сво­го чо­ловіка; во­на зна­ла но­ро­ви Ле­онтія Пет­ро­ви­ча: раз одрізав, то більше не чеп­ляй­сь!

Погано спа­лось тієї ночі Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, і все чудні та важкі сни йо­му сни­ли­ся: все верз­лось, що він ніби си­дить в Бо­гус­лаві на місці ко­ло Бер­ко­во­го шап­ли­ка з смо­лою та все сьорбає дьоготь лож­кою; дьоготь про­тив­ний, по­га­ний, аж пельку за­би­вав, а він навіщось сьорбає йо­го, не­на­че на­ку­пивсь. То знов йо­му сни­лось, що в йо­го на пле­чах важ­кий лан­тух з піском; він не­се той мішок до мли­на мо­лоть і ніяк не пот­ра­пить в млин та блу­кав десь в пу­щах та нет­рях.

Другого дня тро­хи не світом уся Го­робцівка вже досвідчи­лась, що вчи­нив пи­сар в во­лосній уп­раві з Лес­чи­хою та з своїм батьком. Лес­чи­ха хотіла йти до ба­тюш­ки жалітись на пи­са­ря, та не насміли­лась. Хит­ра мо­ло­ди­ця зна­ла, що як роз­ка­же про все вчи­тельші, то це все од­но, ніби во­на роз­ка­же са­мо­му о. Ар­темієві. Во­на бігцем побігла до вчи­тельші.

Лесчиха не по­ми­ли­лась: го­робцівська га­зе­та бу­ла ніби те­ле­фон­на. Вчи­тельша аж підско­чи­ла, як по­чу­ла та­ку ціка­ву но­вин­ку. Во­на на­ки­ну­ла на се­бе пальто, за­бу­лась навіть всу­ну­ти но­ги в ко­лоші і в од­них че­ре­ви­ках побігла до ба­тюш­ки й роз­ка­за­ла за ви­па­док з пи­са­рем.

О. Ар­темій слу­хав і ре­го­тавсь. Су­са­на Уласівна й собі сміялась. Ва­тя, уг­лядівши вчи­тельшу, втек­ла в свою кімна­ту, щоб і не ба­читься з нею: во­на щи­ро зне­на­виділа вчи­тельшу.

- Хі-хі-хі! - ре­го­тавсь о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці, аж за бо­ки брав­ся. -Хі-хі-хі! От ко­медія - так ко­медія! Кра­щої й Го­голь не ви­ду­мав би! Хі-хі-хі! Та як він ла­яв Лес­чи­ху? По­га­на мор­да? безх­вос­та суч­ка? Сміх, та й годі! Во­лос­но­го стар­ши­ни жінка - безх­вос­та суч­ка!

- Та так же ла­яв, так! Ка­зав на неї: а, ти, безх­вос­та суч­ко, ку­ца шка­по! - го­во­ри­ла вчи­тельша й, оче­ви­дяч­ки, док­ла­да­ла ще більше своїх по­етич­них об­разів, щоб зро­бить ко­рес­пон­денцію цікавішою й от­рутнішою для пи­са­ря.

- Ого-го-го! - аж ре­го­тав о. Ар­темій. - Ой, ум­ру од сміху! А сво­го батька як він ла­яв: ста­рою со­ба­кою, чи сви­ня­чим хвос­том, чи як? Я щось і не поп­римічав усього, - пи­тав о. Ар­темій.

- Лаяв і ста­рою со­ба­кою, і сви­ня­чим хвос­том, і неп­ро­сип­лен­ним п'яни­цею, і злодієм, і ста­рим во­ло­цю­гою, - до­да­ва­ла куті ще й сво­го ме­ду вчи­тельша.

- Ну, не­хай ста­рий Ко­цю­ба здо­ро­вий зно­сить та в кра­ще вбе­реться! Гар­ний си­нок, нічо­го ка­за­ти! Уб­рав батька на старість в шо­ри, та в убо­ри, та в на­рит­ни­ки!

Вчительша осміха­лась та аж об­ли­зу­ва­лась, не­на­че пи­сар­шин кіт, що вкрав та всмак наївся са­ла. Во­на трош­ки по­сиділа, по­ба­ла­ка­ла та й пішла.

- Ну вше­ле­пав­ся ж оце пи­сар! Хи-хи-хи! - ре­го­тавсь на всю світли­цю о. Ар­темій.

Незабаром при­ди­бав і ста­рий Ко­цю­ба жалітись на сво­го си­на. Ко­цю­ба був не­ве­лич­кий су­хий си­вий дідок з доб­ри­ми яс­ни­ми очи­ма.

- Вже, ба­тюш­ко, про­шу ва­шої ми­лості, як бу­де Ле­вонтій говіть, то хоч нак­ладіть на йо­го по­ку­ту за те, що він так зне­ва­жає ме­не, ста­ро­го. А я ж йо­го од­дав до шко­ли! А я ж за ос­танні гроші ку­пу­вав йо­му книж­ки, зо­дя­гав йо­го. А він… Он яка мені дя­ка од йо­го на старість! Хлібом-сіллю мені не до­по­мо­же, а лай­кою так вра­зить…

І в ста­ро­го Ко­цю­би за­ка­па­ли сльози з очей і по­си­па­лись на сиві ву­си та на си­ву бо­ро­ду.

- Добре-добре, діду! Я йо­му цього не спу­щу. Бу­де він говіть, я нак­ла­ду на йо­го важ­ку по­ку­ту, бо «хто матір за­бу­ває - то­го й бог ка­рає», - втішав ста­ро­го Ко­цю­бу о. Ар­темій.

- От які-то бу­ва­ють діти! - бідкав­ся ста­рий Ко­цю­ба. - Я йо­го вивів в лю­де, а він… Що з то­го, що він ба­га­тий? Він ба­га­тий для се­бе. А я як був бідний, так і вмру бідним. От і те­пер на мені ла­та­на сви­ти­на і в бу­день, і в праз­ник. Ет, яка там поміч з тих дітей. Те­пе­реч­ки так на світі, що кож­ний дбає тільки за се­бе й для се­бе.

- Хіба ж це, ба­тюш­ко, впер­ше він ме­не так крив­дить та зне­ва­жає? Ет! Я йо­го по­си­лав до шко­ли; ду­мав, вив­читься чи­та­ти, бу­де мені чи­тать святі мо­лит­ви та святі кни­ги. А мо­же, ду­маю, і в свя­ту Лав­ру піде в ченці, як от Бар­чин син. Ду­мав я, бач­те, мо­же, вий­де хоч один в ро­ду пра­вед­ник та од­мо­литься за свої й за наші гріхи.

- А з йо­го от і вий­шов пра­вед­ник… - обізвав­ся о. Ар­темій.

- Ох, де там в світі вже та прав­да! Прав­да ко­ло по­ро­га те­пер си­дить, а крив­да за сто­лом на по­куті… - про­мо­вив Ко­цю­ба і важ­ко зітхнув, поп­ро­щав­ся й вий­шов.

- Ну, та й вий­шов же з Ко­цю­би­но­го си­на пра­вед­ник! - ска­зав о. Ар­темій до жінки, роз­ка­зав­ши їй роз­мо­ву ста­ро­го. - Це та­кий пра­вед­ник, що і в пек­ло не по­тов­питься з гріха­ми. Сам са­та­на візьме йо­го в пек­ло за сво­го пи­са­ря.

«Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Те­пер ти сам ви­ко­пав під со­бою яму, сам і впа­деш в неї, - ду­мав о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці. - Ой, по­ле­тиш ти сторч в яму, аж но­ги за­де­реш! Дав­ся ти мені взна­ки! розмізчу ж я те­бе те­пер! Тре­ба за­раз на­пи­сать лист до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка. Са­ме, са­ме доб­рий час! Їй-бо­гу, на­пи­шу листї Спи­шу за усі йо­го неп­рав­ди й крив­ди».

О. Ар­темій побіг до письмо­во­го сто­ла, що сто­яв в сто­ловій, ви­тяг з шух­ля­ди шість листів па­пе­ру, заг­ля­нув в чор­нильни­цю. В чор­нильниці бу­ло чор­ни­ла тільки на дні. О. Ар­темій вхо­пив пля­шеч­ку з чор­ни­лом, бурх­нув в чор­нильни­цю й спо­тан­ня на­лив чор­ни­ла сли­ве вщерть. Він сів за стіл і по­чав ду­ма­ти.

«Вже ко­ли пи­са­ти, так пи­сать, щоб і рук не пас­ку­дить. Спи­шу я все йо­го жит­тя», - ду­мав о. Ар­темій. І він по­чав, як ка­жуть, тро­хи не од Ада­ма: на­пи­сав, як ста­рий Ко­цю­ба од­дав си­на сво­го в шко­лу, як хотів ви­вес­ти йо­го на пра­вед­ни­ка; на­пи­сав про те, що Ле­онтій Пет­ро­вич тя­гав­ся по світах, бу­вав в бу­вальцях, слу­жив в мос­ка­лях, був військо­вим пи­са­рем, а далі пішов слу­жи­ти на залізну до­ро­гу. Далі на­пи­сав, як він на залізній до­розі ніби­то про­ри­вав мішки з ба­каліями, то­чив з мішків риж, род­зин­ки, миг­далі, ви­тя­гав фіги, ріжки, як це все він з ком­панією про­да­вав кра­ма­рям за по­ло­ви­ну ціни… О. Ар­темій пи­сав швид­ко, хап­ки. Йо­го пе­ро, як не­са­мо­ви­те, біга­ло по па­пері, пи­ща­ло, скрипіло, цвірінька­ло, як го­ро­бець, ще й до то­го бриз­ка­ло. За ці бриз­ки на бо­ма­гах о. Ар­темій не раз дос­та­вав навіть замітку од кон­сис­торських про­тоєреїв. Спох­ва­ту о. Ар­темій стром­ляв пе­ро в пов­ну чор­нильни­цю, ся­га­ючи аж до дна. Пе­ро ля­па­ло на стіл, на папір; дві краплі ляп­ну­ли на білу стіну й сіли, мов дві му­хи. Дов­го пи­сав він, ви­ли­вав увесь свій гнів, аж до­ки ру­ка не зомліла.

О. Ар­темій вто­мив­ся, зітхнув і примітив, що для зви­чай­но­го лис­та вий­шло за­над­то ба­га­то.

«Ох ли­шенько! Це ж вий­де ціле «пос­ланіє»! Тре­ба вко­ро­тить», - по­ду­мав о. Ар­темій.

І він по­чав вко­ро­чу­вать, пе­ре­чи­тав на­пи­са­не. І швид­ко потім на фігах, род­зин­ках та миг­да­лях по­де­ку­ди прос­тяг­ла­ся дов­га сму­га од краю лис­та до краю.

«А! цур йо­му! Ба­га­то честі зад­ля пи­са­ря пи­сать за все йо­го жит­тя. Тре­ба прис­ту­пить прос­то до діла, - по­ду­мав о. Ар­темій, - спи­шу йо­го пи­сарські крив­ди».

І він по­чав пи­са­ти про ті крив­ди і закінчив так: «Якби я спи­сав усі крив­ди й усю неп­рав­ду Ко­цю­бен­ка, то в ме­не б і па­пе­ру в столі на це не ста­ло. Та й хто не знає за ці крив­ди? Усей світ знає за їх, хіба окрім вас… Хто об­ду­рює лю­дей в во­лості більше за всіх? Ко­цю­бен­ко… Хто сип­ле, як з мішка, штов­ха­ни, сту­са­ни, по­мор­да­си, по­ля­па­си та по­ти­лич­ни­ки му­жи­кам? Він же, той са­мий Ко­цю­бен­ко. Хто кра­де й пе­ре­во­де гро­мадські гроші й кла­де в свою ки­ше­ню? Ко­цю­бен­ко. На ла­годіння уп­ра­ви гро­ма­да пос­та­но­ви­ла ви­дать двісті кар­бо­ванців. А хто ба­чив той ре­монт? П'ять ма­зал­ниць об­ма­за­ли та оббілю­ва­ли уп­ра­ву за два дні й дос­та­ли од пи­са­ря по восьмиг­ри­ве­ни­ку за день. От і все ла­годіння! А де ж реш­та гро­шей? В ки­шені в Ко­цю­бен­ка. Еко­номія да­ла дубів та де­ревні на місток. Лю­де звез­ли ду­би, звез­ли де­рев­ню і скла­ли ко­ло мос­ту. А де ті ду­би? Де та де­рев­ня? З неї пе­редніший во­лос­ний пос­та­вив собі саж для сви­ней, а Ко­цю­бен­ко заб­рав собі ду­би на слу­пи та підва­ли­ни на но­вий дім. А міст стоїть, як сто­яв, і сам пи­сар з пи­сар­шею раз про­ва­лив­ся на мос­ту. Пи­сар - чо­ловік ли­хий, лай­ли­вий, бит­ли­вий. Він бив рідно­го батька в во­лосній уп­раві, ла­яв во­лос­но­го жінку, ду­же ша­нов­ну го­робцівську мат­ро­ну, уся­ки­ми по­га­ни­ми сло­ва­ми, звав її сви­ня­чою мор­дою. На­шу ста­ру ти­тар­ку ла­яв в батька-матір, ще й наз­вав сви­ня­чою порібри­ною та по­че­ре­ви­ною і су­хо­реб­рою шка­пою… Рідно­го батька звав сви­ня­чим хвос­том. Він бун­тує лю­дей про­ти ме­не, пус­кає в се­ло штундівських про­повідників, і во­ни хо­дять по селі, мов ті вов­ки по ву­ли­цях се­ред дня, й зби­ва­ють з пан­те­ли­ку па­рафіян. Це не пи­сар, а сам ан­тих­рист! Це го­робцівська хо­ле­ра, го­робцівська па­на­ма! Прийміть йо­го з місця й по­садіть яко­гось універ­си­тетсько­го мо­ло­до­го юрис­та. Ко­цю­бен­ко зба­вить горілкою та п'янством добрі но­ро­ви в на­роді на довгі-довгі ча­си! Йо­му кра­марі не­суть ри­бу, да­ють м’ясо, бо­рош­но дур­нич­ки… Це ж ха­бар­ник, усім відо­мий!»

Так закінчив свій лист о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в до­ло­ню пе­ро, з при­тис­ком пос­та­вив точ­ку. Пе­ро хрус­ну­ло й квак­ну­ло, мов розмізче­на жа­ба. На па­пері зос­та­лась чор­на здо­ро­ва кап­ка з промінням навк­ру­ги. Він пе­ребілу­вав чор­няк ду­же чис­тенько, але на кінці та­ки не вдер­жав сво­го бас­ко­го пе­ра: заб­риз­кав доб­ренько й одіслав па­руб­ком до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка.

Мировий про­чи­тав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прис­лав мені о. Ар­темій цілий гор­щик прис­ку, та ще й ду­же га­ря­чо­го! - по­ду­мав він. - Але тре­ба наїхать та об­ревізу­вать го­робцівську уп­ра­ву. Тре­ба пе­рег­лядіть кни­ги. Щось там та є!»

Мировий не дов­го й га­яв­ся: че­рез тиж­день приїхав в Го­робцівку, зай­шов в во­лос­ну уп­ра­ву й по­чав ревізію. Пи­сар по­дав йо­му усі кни­ги. В кни­гах бу­ло все справ­но за­пи­са­но: увесь при­бу­ток і всі ви­дат­ки бу­ли облічені доб­ре й по­за­пи­су­вані. Усі бо­ма­ги бу­ли впо­ряд­ко­вані й поп­ричіплю­вані до­ку­пи до кож­но­го діла. Ми­ро­вий дов­го пе­ревіряв, пе­рег­ля­дав кож­не діло, а пи­сар сто­яв по­за­ду та тільки осміхав­ся собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об'їзд по во­лості; але ку­ди він не потк­нув­ся, скрізь вже го­во­ри­ли за Ко­цю­бен­ка й су­ди­ли йо­го. Не­доб­ра сла­ва скрізь пішла за йо­го по всій око­лиці; бо як ка­жуть, «доб­ра сла­ва ле­жить, а не­доб­ра сла­ва ко­ней біжить».

«Шкода мені цього Ко­цю­бен­ка! - ду­мав ми­ро­вий. - І пи­ше гар­но, і пи­сар з йо­го ду­же справ­ний. Я знаю, що він кра­де й бе­ре ха­барі. Та й який же пи­сар не кра­де пот­ро­ху вкупі з го­ло­вою? Але Ко­цю­бен­ка не впіймать по кни­гах! В йо­го в кни­гах і в бо­ма­гах є усі вип­равдні до­ку­мен­ти. Та ба! До­ве­деться та­ки ски­нуть йо­го з місця».

Вернувшись до­до­му, ми­ро­вий на­пи­сав в го­робцівську во­лос­ну уп­ра­ву бо­ма­гу, що Ко­цю­бен­ко втра­тив місце пи­са­ря. Це бу­ло на са­му «вер­бу».

Вранці в верб­ну су­бо­ту пи­сар дос­тав бо­ма­гу од ми­ро­во­го, си­дя­чи за діла­ми в уп­раві. Про­чи­тав­ши бо­ма­гу, він зблід, вхо­пив шап­ку й пішов до­до­му. Пи­сарші не бу­ло вдо­ма: во­на побігла за якимсь ділом до дя­чи­хи. Се­ред світлиці сто­яв вже зас­те­ле­ний для обіду стіл. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась в пе­карні. Пи­сар, блідий, як смерть, з лю­ти­ми очи­ма, з роз­куд­ла­ним во­лос­сям на го­лові, ни­кав по світлиці од кут­ка до кут­ка три­вож­но, швид­ко, не­на­че вовк, за­пер­тий в клітці. Він усе ха­пав­ся до­ло­нею за го­ло­ву, за­пус­кав пальці в гус­тий чуб і сми­кав во­лос­ся з усієї си­ли, не­на­че шу­кав в чубі собі по­ра­ди. Але ніякої по­ра­ди там він не зна­хо­див: йо­го пи­сарст­во в го­робцівській во­лості про­па­ло навіки. Пи­сар це доб­ре знав, і йо­го тільки бра­ла злість на своїх ніби­то во­рогів та неп­ри­хильників. Він був злий і на му­жиків, і на Лесько­ву жінку, і на сво­го батька, а більше од усього на о. Ар­темія.

- Це йо­го діло! Це він вчи­нив мені ка­пость! Як­би не він, я вдер­жав­ся б на своєму місці. Не­дур­но ж він по­си­лав сво­го най­ми­та вер­хом до ми­ро­во­го. Він пос­лав на ме­не супліку.

І пи­сар спи­нивсь ко­ло сто­ла й лус­нув ку­ла­ком об стіл що бу­ло си­ли.

- Я ж йо­му цього не спу­щу! По­ле­тить і він з па­рафії. Бу­ду сла­ти ніби од гро­ма­ди про­ше­ния за про­ше­ни­ям до вла­ди­ки, до кон­сис­торії. Де­сять, двад­цять про­шеннів пош­лю, а та­ки йо­го ви­тур­лю з Го­робцівки! - га­ла­су­вав пи­сар, біга­ючи од кут­ка до кут­ка. - Я одніму в йо­го спокій вдень, вкра­ду в йо­го сон вночі. Я пош­код­жу йо­му, щоб дос­тать на­перс­но­го хрес­та. Я вир­ву в йо­го з рук то­го хрес­та. Я ж те­бе об­чор­ню, об­га­ню; ста­неш ти чорніший од чор­ної ночі пе­ред своїми на­чальни­ка­ми! - го­во­рив го­лос­но пи­сар і по­ка­зу­вав ку­лак сво­ло­кові та стелі.

Писар знов в од­ну мить спи­нивсь ко­ло сто­ла й тріснув ку­ла­ком по столі. Тарілки, ножі й ви­дел­ки за­гар­ча­ли, як со­ба­ки, аж підско­чи­ли.

- Постайлю дві відрі, пос­тав­лю три відрі горілки му­жи­кам! На­пою їх, а та­ки сво­го дійду! Я ж нак­ру­чу на йо­го супліку. Я ж йо­му підстав­лю стільця під но­ги! Бе­бех­не він з Го­робцівки! От тоді й я за­ре­го­чусь.

І пи­сар мсти­во й го­лос­но за­ре­го­тавсь од злос­ту­ван­ня, та так чуд­но, не­на­че в стайні кінь заіржав. Він знов став ко­ло сто­ла, пос­то­яв тро­хи й знов та­рах­нув ку­ла­ком по столі. Ку­лак впав на край сто­ла. Стіл пе­ре­хи­лив­ся набік. Дві тарілки бряз­ну­ли об підло­гу й розс­ко­чи­лись і роз­би­лись на дріб'язки. Пи­сар знов за­ре­го­тав­ся, не­на­че кінь в сте­пу заіржав.

Перелякана ку­хо­вар­ка заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез двері, зирк­ну­ла на пи­са­ря. Йо­го вид був лю­тий, страш­ний. Мо­ло­ди­ця про­жо­гом ки­ну­лась в двері, побігла до дя­ка, вбігла в ха­ту, вик­ли­ка­ла пи­сар­шу в двір і ска­за­ла ти­хо:

- Ой, ідіть швид­ше до­до­му! З Ле­вонтієм Пет­ро­ви­чем щось ніби ста­ло­ся: бігає по світлиці, нічо­го не го­во­ре, увесь по­зе­ленів, по­са­танів та все ку­ла­ком лу­пить об стіл. А тарілки впа­ли з сто­ла до­до­лу та й по­би­лись на дріб'язки. Щось так не­на­че він, бо­ро­ни бо­же, збо­же­волів або здурів, ви­ба­чай­те мені: не то ре­го­четься, не то ірже по-ко­нячій та рве на собі во­лос­ся. Ой гос­по­ди! Так пе­ре­ля­ка­ли ме­не, що в ме­не аж в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли б не по­са­ди­ли йо­го в бо­жевільню!

Прибігла пи­сар­ша й са­ма зля­ка­лась, вглядівши зе­ле­ний вид та не­са­мо­виті очі сво­го чо­ловіка.

- Що з то­бою? На­що ти тарілки по­бив? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Бо ме­не ми­ро­вий зсу­нув з пи­сарст­ва. Ти вже не пи­сар­ша, я не пи­сар. А все че­рез то­го… Я ж йо­му!..

Писарша зап­ла­ка­ла. Вти­ра­ючи сльози, во­на втіша­ла й зас­по­ко­юва­ла сво­го чо­ловіка. Він тро­хи вти­хо­ми­ривсь, сів по­руч з жінкою на ос­лоні, об­хо­пив її пов­ний стан ру­кою й з щи­рим ко­хан­ням при­гор­нув до се­бе.

- Тепер ти в ме­не од­на втіха на всьому світі. Не жу­рись! Якось бу­де­мо жи­ти, - ска­зав пи­сар і важ­ко зітхнув.

Того-таки дня вчи­тельша зу­мис­не аж тричі прой­шла проз самісінькі пи­са­реві вікна й блис­ка­ла своїми ве­ли­код­ни­ми очи­ма - прос­то в самі пи­сар­шині очі.

На ве­ли­код­но­му тижні пи­сар по­чав скла­дать про­шен­ня на ба­тюш­ку ніби од усієї го­робцівської гро­ма­ди. Про­шен­ня бу­ло на­пи­са­но хит­ро, об­лес­ли­во й ра­зом з тим з от­ру­тою. Пи­сар знав, що в кон­сис­торію не мож­на си­пать гор­щик га­ря­чо­го прис­ку, бо че­рез це мож­на бу­ло б тільки прог­рать діло. І він ви­лив в кон­сис­торію відро сліз та це­бер «єлею», але влив ту­ди й чи­ма­ло кра­пель от­ру­ти, довільних для от­руїння од­но­го чо­ловіка. Пи­сар на­пи­сав до кон­сис­торії ніби мо­лит­ву, і мо­лит­ву ду­же слізну, на­пи­сав і до кон­сис­торії, і до архієрея за­ра­зом, ма­буть, щоб про­ше­ния не по­таїли. Про­ше­ния бу­ло на­пи­са­не ніби од го­робцівської гро­ма­ди.

Прошения бу­ло ве­ли­ке й дов­ге. З по­чат­ку про­ше­ния гро­ма­да пи­са­ла, що о. Ар­темій був ко­лись ду­же доб­рий для лю­дей, був прав­ди­вим ду­хов­ним пас­ти­рем. Усім він да­вав тоді по­ра­ду - і бідним, й удо­вам, і си­ро­там, на­во­див на доб­ру путь, на­пу­тю­вав і ста­рих і ма­лих, вчив і сло­вом і ділом в храмі бо­жо­му й по­за хра­мом, і гро­ма­да вже хотіла про­сить, щоб йо­го нас­та­но­ви­ли в Го­робцівці про­тоєреєм і да­ли йо­му зо­ло­то­го хрес­та. Дов­ге про­ше­ния на кінці гну­ло од­на­че зовсім не ту­ди, звідкіль по­чи­на­лось. «Те­пер же ми з гірки­ми та дрібни­ми сльоза­ми в очах шко­дуємо, що наш ду­хов­ний пас­тир став не та­кий, який був пер­ше, мо­же, й за гріхи наші. Він у церкві й те­пер нав­чає прав­ди, а по­за церк­вою чи­нить усякі крив­ди: роз­пус­тив сто­ро­жа, ти­та­ря й дя­ка. Сто­рож і ти­тар не­бо­го­бо­юще кра­дуть цер­ковні гроші, а дяк потріпує навіть ста­рих і бла­го­чес­ти­вих дідів, не то що чо­ловіків та мо­ло­диць, уся­ки­ми не­потрібни­ми сло­ва­ми: ан­ци­бо­ра­ми, хар­циз­ни­ка­ми, лю­до­же­ра­ми, ши­бе­ни­ка­ми й уся­ки­ми безг­луз­ди­ми сло­ва­ми. І сам наш ду­хов­ний отець на­ла­яв на­шо­го пи­са­ря, ша­нов­но­го й бла­го­чес­ти­во­го, на­ла­яв, та ще й при лю­дях, ан­тих­рис­том! Він те­пе­реч­ки сам зби­ває з пан­те­ли­ку лю­дей, нав­чає на все ли­хе, піднімає лю­дей про­ти власті, бо ос­ла­вив, об­го­во­рив і обез­довірив пе­ред на­чальством на­шо­го пи­са­ря, Ле­онтія Ко­цю­бен­ка, чо­ловіка чес­но­го, ні в чо­му по­га­но­му не заздрінно­го, че­рез що на­ша во­лость втра­ти­ла пи­са­ря, най­ліпшо­го, мо­же, на всю гу­бер­ню». Гро­ма­да про­си­ла пе­ре­вес­ти з Го­робцівки о. Ар­темія, а на йо­го місце пос­лать в Го­робцівку луч­чо­го й вартнішо­го пас­ти­ря.

Писар, хоч і сам пи­сав про­ше­ния, але під про­ше­ни­ям сам не підпи­сав­ся. Підпи­са­лись тільки йо­го при­ятелі та ті, кот­рих він підпо­ював горілкою.

Довго не бу­ло од­повіді на те про­ше­ння з кон­сис­торії. Вже аж літом о. Ар­темій дос­тав бо­ма­гу з кон­сис­торії, в котрій го­во­ри­лось, що на йо­го гро­ма­да жалілась архієреєві, але після спра­вок ви­яви­лось, що о. Ар­темій бе­ре за тре­би зви­чай­ну пла­ту. В кон­сис­торії зна­ли й про давнє зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем, зна­ли, що пи­сар злос­тує на йо­го.

- Це Ко­цю­бен­ко підвів під ме­не підступ! - ска­зав о. Ар­темій і пос­та­но­вив ви­се­лить Ко­цю­бен­ка з се­ла.

- Або мені, або йо­му не буть в Го­робцівці! Ми вдвох тут не по­ми­ри­мось! - крик­нув о. Ар­темій.

Він сів за стіл і за­раз-та­ки пе­ре­ро­бив свій лист до ми­ро­во­го про Ко­цю­бен­ка: од­ну пе­ре­роб­ку наз­вав ко­рес­пон­денцією з К. повіту, а другій дав за­го­ло­вок: «Про­щен­ня до київсько­го ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра». О. Ар­темій за­раз мах­нув до Києва.

Він по­бу­вав в ре­дакції однієї га­зе­ти, потім дру­гої, по­ка­зав свою ко­рес­пон­денцію, жалівся на пи­са­ря й про­сив над­ру­ку­вать свою до­пись з се­ла. Але ре­дакції, пев­но, бо­ялись по­пек­ти собі ру­ки тим гор­щи­ком прис­ку й не схотіли дру­ку­вать. Ге­не­рал-гу­бер­на­тор прий­няв о. Ар­темія ду­же лас­ка­во, взяв про­ше­ния й обіцяв зас­ту­пи­тись за йо­го: обіцяв пос­лать сво­го уря­дов­ця розвіда­ти, роз­пи­тать про пи­са­ря. О. Ар­темій вер­нув­ся до­до­му спокійніший.

Згодом потім прибіг в Го­робцівку уря­до­вець, розвідав, роз­ню­хав і док­лав своєму на­чальни­кові, що пи­сар Ко­цю­бен­ко не вчи­нив нічо­го та­ко­го, за що б зас­лу­го­ву­вав на ви­се­лен­ня з Го­робцівки.

О. Ар­темій і ру­ки опус­тив: про­тоєрей­сько­го хрес­та йо­му все-та­ки не да­ли. А пи­сар ста­вив но­вий здо­ро­вецький дім з бля­ша­ною покрівлею, взяв в по­сесію зем­лю в сусіднього па­на й за­ду­мав гос­по­да­рю­вать, та ще й став сільським «абла­ка­том». Він, оче­ви­дяч­ки, й не ду­мав ви­се­ляться з се­ла, а ду­мав за­ко­ре­ниться в Го­робцівці, по­ки йо­го й жиз­ності.

Тоді пи­сар по­чав би­ти о. Ар­темія по най­по­чут­ливішо­му місці: по ки­шені. Він скрізь на­мов­ляв лю­дей не пла­тить ба­тюшці за тре­би або пла­тить вдвоє мен­ше, ніж пе­редніше пла­ти­ли. Па­рафія ста­ла нікчем­ною на при­но­си­ни до церк­ви. О. Ар­темій зу­божів і по­чав ду­мать вже про пе­рехід у дру­ге се­ло.

- А хто виг­рав, а хто прог­рав? - час­то го­во­рив пи­сар до своїх при­ятелів. - Од­же я зос­та­нусь в Го­робцівці, а він му­сить втікать. Ота­кий кінець на­шої тя­га­ни­ни та во­ту­ван­ня!

А тим ча­сом, го­во­ря­чи про це, Ко­цю­бен­ко важ­ко-важ­ко зітхав: він знав, що вже навіки втра­тив і доб­рий, і лег­кий пи­сарський хлібець.