Поміж ворогами

IV

Минув місяць, пішов і дру­гий. Ва­тя жда­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич навідається в гості, а він не приїздив. Два ра­зи Су­са­на Уласівна зап­ро­ху­ва­ла до се­бе пи­сар­шу після служ­би бо­жої на чай. О. Ар­темій од се­бе че­рез пи­сар­шу пе­ре­да­вав поклін Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, на­га­ду­вав тим пок­ло­ном про се­бе, про Ва­тю, а па­нич все не приїздив.

Після пер­шої пре­чис­тої вранці най­мич­ка увійшла в по­кої до о. Ар­темія й за­повісти­лась, що до йо­го прий­шли два чо­ловіки.

- Нехай ідуть сю­ди! - ска­зав о. Ар­темій. В при­хо­жу всту­пи­ли два чо­ловіки: один був во­лос­ний стар­ши­на, Лесько, ви­со­кий та пос­тав­ний, гар­ний з ли­ця; дру­гий був Яків Ру­ден­ко, ста­рий, сімде­ся­ти год дідок, ог­ряд­ний, си­вий, аж білий, але з пух­ким білим, ніби ди­тя­чим ли­цем, з доб­ри­ми тем­но-сіри­ми очи­ма. Чо­ловіки поз­до­ров­ка­лись, пок­ло­ни­лись і поцілу­ва­ли ба­тюш­ку в ру­ку.

- А що ска­же­те? За яким ділом? - спи­тав о. Ар­темій.

- Та це ми, ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості, щоб ви сьогодні пос­вя­ти­ли наш млин.

- Вже скінчи­ли? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Вже, та не зовсім. Два ка­мені го­тові, а два ще ні; але ми ду­маємо тим ча­сом пус­тить млин хоч на два ка­мені, щоб млин не сто­яв дур­но, - ска­зав Лесько.

- Та ми. ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості й на обід. А де це ма­туш­ка? Я хо­чу й їх зап­ро­си­ти на бесіду, - ска­зав дід.

Дід Яків дов­го слу­жив за ти­та­ря, а син йо­го Хто­дось слу­жив в о. Ар­темія за най­ми­та, і че­рез те дід вва­жав се­бе близьким до ба­тюш­ки й ма­туш­ки.

О. Ар­темій пішов у кімна­ту й вик­ли­кав ма­туш­ку. І Лесько, й дід Яків поцілу­ва­ли ма­туш­ку в ру­ку й про­си­ли її на бесіду.

- А хто ж там ще бу­де? - спи­та­ла ма­туш­ка.

- А хто ж бу­де; свої бу­дуть. Бу­де вчи­тель. Про­си­ли й пи­са­ря, й пи­сар­шу, про­си­ли й її бра­та, бо це він приїхав до їх в гості. Про­си­ли й уп­ра­ви­те­ля, - го­во­рив дід Яків.

- Ого-го! То це в вас бу­де ніби бен­кет або хра­мо­ва бесіда! Тільки ме­ду, ма­буть, не ва­ри­ли. То просіть вже й Ва­тю, - ска­зав о. Ар­темій, зир­нув­ши на жінку.

- А де ж Ва­тя? - спи­тав дід.

Дід Яків знав Ва­тю ще ма­ленькою й но­сив її на ру­ках.

- От там десь в гос­тинній ко­ло чо­гось порп­ляється! - ска­за­ла ма­туш­ка.

Дід пішов в од­чи­нені двері, знай­шов Ва­тю й зап­ро­сив до се­бе на бесіду.

Ватя вий­шла в при­хо­жу й пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю. В її очах ви­яв­ля­лась насмішку­ватість, хоч во­на з нудьги бу­ла ра­да й цьому ви­пад­кові, щоб тро­хи роз­ва­жить се­бе та розігнать нудьгу.

- В котрій же го­дині бу­де­те нас сподіваться? - спи­тав о. Ар­темій.

- Опівдні, ба­тюш­ко, як мо­ло­диці уви­нуться з обідом. Ми да­мо знать, - ска­зав Лесько.

- Добре; хто вже хто, а я до­ко­неш­не бу­ду, - ска­зав ба­тюш­ка, - бо без ме­не «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

Лесько й дід поп­ро­ща­лись і вий­шли з при­хо­жої.

- Ну, що? Поїде­те до мли­на обідать? - спи­тав о. Ар­темій в жінки та доч­ки. - Це ж бу­де обід ду­же по­етич­ний. Та ще й па­нич там бу­де.

- Я ще зро­ду не обіда­ла в млині, - го­во­ри­ла Ва­тя й ре­го­та­лась.

- А от і до­ве­деться по­обідать, - ска­зав о. Ар­темій.

- Буде ду­же оригінально, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але знаєш, Ва­тю, ко­го зап­ро­си­ли во­ни на обід? Пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Приїхав? - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- Приїхав. Та­ки тобі до­ве­деться хоч раз на віку по­обіда­ти в млині, під ківша­ми, - ска­зав о. Ар­темій з сміхом.

- Я не знаю, ма­мо, що мені надіть, - обізва­лась Ва­тя ти­хо.

- Надворі душ­но. Надівай ле­геньку сук­ню, ма­буть, оту, буз­ко­во­го кольору з тем­но-чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми. Во­на ще зовсім но­ва.

Ватя ки­ну­лась при­би­раться та зачісу­ва­тись. Для неї зда­ло­ся, що то­го дня нас­та­не для неї якась важ­на хви­ли­на. Во­на не­ви­мов­но зраділа, але не­на­че чо­гось і бо­ялась. В неї ру­ки тру­си­лись, і гребінець тро­хи не ви­пав з рук пе­ред дзер­ка­лом. Тричі зачісу­ва­ла во­на свої розкішні чорні ко­си і тричі зміня­ла зачіску на го­лові. Все зда­ва­лось їй не до ла­ду, не­на­че щось пе­ре­ба­ран­ча­ло та зу­мис­не драж­ни­лось з нею.

Це вже бу­ло опівдні. Коні під'їха­ли під ґанок. О. Ар­темій вий­шов з ха­ти, сів в екіпаж і по­пож­дав ще доб­рої півго­ди­ни та доб­ре напікся на сонці, до­ки вий­шла Су­са­на Уласівна, а за нею Ва­тя в со­лом'яно­му ка­пе­люсі, опо­ви­то­му ок­са­ми­то­вою ма­ли­но­вою стрічкою, в ру­ка­вич­ках та в ле­ге­сенькій ясній сукні.

Млин сто­яв на са­мо­му кінці дов­го­го, роз­тяг­ну­то­го по­над течією се­ла, там, де се­ло ос­танніми ха­та­ми до­хо­ди­ло до Росі. Вже ми­ну­ли се­ло й поїха­ли по­над течією, об­сад­же­ною гус­ти­ми ста­ри­ми вер­ба­ми. По дру­гий бік стриміли стіною круті голі гор­би. Шля­шок був тільки що прок­ла­де­ний попід гор­ба­ми до но­во­го мли­на. Ко­ле­са груз­ли в свіжій на­ки­даній землі. Екіпаж пішов бо­ком і тро­хи не пе­ре­ки­нув­ся в течію. Су­са­на Уласівна й Ва­тя крик­ну­ли і вхо­пи­лись ру­ка­ми од­на за од­ну.

- Ой бо­же мій! Ще пе­ре­ки­не­мось під ці вер­би, їдь по­ма­леньку! - кри­ча­ла Су­са­на Уласівна на по­го­ни­ча.

Під вер­ба­ми да­ле­ко ва­лу­вав дим. Делікатні сині пас­ма ди­му ви­ли­ся, мов сині стрічки, і пе­репліта­лись з гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гілка­ми.

- Молодиці обід го­ту­ють під вер­ба­ми, - ска­зав о. Ар­темій, - он і дим вид­ко.

Коні кру­то по­вер­ну­ли пра­во­руч. Го­ри ніби за­ло­ми­лись гост­ро набік, і на не­ве­лич­ко­му рівно­му клап­ти­кові бе­ре­га забілів но­венький млин, яс­ний, ввесь ніби жов­то по­мальова­ний. Під вер­ба­ми па­ла­ло ба­гат­тя. На жа­ру сто­яли здо­рові горш­ки-золійни­ки. Кру­гом ба­гат­тя веш­та­лись і по­ра­лись мо­ло­диці. Ціла юр­ба дітей сто­яла зда­ле­ки й ди­ви­лась на ту кар­ти­ну; дру­га юр­ба дітей ку­па­лась та хлю­па­ла­ся під вер­ба­ми. В чис­то­му повітрі за­пах­ло зга­ря­ти­ною, важ­ким ду­хом ва­ре­ної та пе­че­ної стра­ви. Не­дав­но по­рожній ку­то­чок став жва­вий, по­ве­селішав.

Коні підко­ти­ли екіпаж під млин. За­лисніла сму­га Росі, тем­но-си­ня, як не­бо. Над­ворі бу­ло так ти­хо, що й лист на вер­бах не во­ру­шивсь. На про­га­лині між кру­ти­ми гор­ба­ми сто­яла важ­ка ду­хо­та.

О. Ар­темій зліз з екіпа­жа. З тем­них, аж чор­них од­чи­не­них две­рей ви­си­па­лись лю­де й ста­ли на ґанку між дво­ма стов­па­ми з штуч­но по­ви­роб­лю­ва­ни­ми ме­реж­ка­ми вгорі. Лесько, за­че­са­ний, че­пур­ний, в синьому су­кон­но­му жу­пані, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом, пер­ший підсту­пив за бла­гос­ло­вен­ням до ба­тюш­ки; за ним прий­шов дід Яків, а далі прис­ту­пи­ли спільни­ки Мар­чен­ки. За ни­ми вий­шов май­стер, що ста­вив млин, ви­со­кий, су­хор­ля­вий, але ду­жий дід з кор­сунських міщан. Зго­дом з мли­на вий­шов вчи­тель та уп­ра­ви­тель. Ва­тя жда­ла, що от-от за ни­ми вий­де з мли­на пи­сар та Ле­онід Се­ме­но­вич, але їх не бу­ло. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю.

«Ото тобі на! Чо­го ж це я при­та­ра­ба­ни­лась на який­сь обід у який­сь млин? Нев­же для діда Яко­ва? - ду­ма­ла Ва­тя, здо­ров­ка­ючись з вчи­те­лем та з уп­ра­ви­те­лем. - І навіщо я при­би­ра­лась та аж тричі зачісу­ва­лась, аж ру­ки в ме­не тру­си­лись? А мо­же, він ще приїде, мо­же, опізнив­ся. Ма­буть, пи­сар­ша й досі че­пу­риться пе­ред дзер­ка­лом… А! про­тив­на пи­сар­ша!..»

- Гарний млин вий­шов! Тільки вузька греб­ля в вас, - ска­зав о. Ар­темій і пішов ог­ля­да­ти ло­то­ки, ко­ле­са та греб­лю.

Гребля бу­ла й справді вузька й ви­ла­ся че­рез Рось, не­на­че ве­ле­тенська смуг­нас­та гусінь: заг­ну­лась од ло­токів ду­гою, впа­ла на здо­ро­вий камінь се­ред річки, об­ми­ну­ла камінь, ще раз заг­ну­лась, ви­би­ра­ючи мілкіше та кам'яне місце, і не­на­че за­су­ну­ла на дру­го­му бе­резі го­ло­ву в оче­рет та в ло­зи. З од­но­го бо­ку греблі впо­довж стримів свіжий та­рас, не­на­че ко­люч­ки на їжа­кові; по­се­ре­дині жовтіла сму­га свіжої на­си­па­ної жов­тої гли­ни.

Воду в ло­то­ках спи­ни­ли зас­тав­ка­ми. Рось ви­ще од греблі на­ли­лась і підто­пи­ла дов­гий ря­док зе­ле­ної ло­зи по­над бе­ре­гом. Ло­за гірлян­дою ви­лась у воді, не­на­че ви­ри­на­ла з во­ди.

Обидві панії поп­рос­ту­ва­ли до верб і хотіли схо­ваться од сон­ця в тіні в зе­ле­них по­ло­гих го­ро­дах. Ко­ли нес­подіва­но за гор­ба­ми за­гур­котів віз, і з-за горбів вис­ко­чи­ла па­ра бас­ких ко­ней. Ва­тя вгляділа на возі пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на по­чер­воніла й по­чу­ти­ла, що на неї ніби сон­це сип­ну­ло усім своїм промінням, за­пек­ло в гру­ди, пек­ло в ли­це, в що­ки…

Коні спи­ни­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич про­вор­но й жва­во зско­чив з на­то­чан­ки, в од­ну мить ски­нув в се­бе білий до­рожній ба­ла­хон, підбіг до дам, ски­нув бри­ля й привітав­ся ду­же привітно.

- І ви тут, Ва­лен­ти­но Ар­темівно? От де я нес­подіва­но стрівся з ва­ми! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це ми виїха­ли свя­тить мли­на, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

- То це ви­хо­де, що й я приїхав свя­тить мли­на, та ще аж з дру­го­го се­ла в чу­жу па­рафію? - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Підійшов пи­сар з пи­сар­шею; привіта­лись. Ва­тя по­да­ла пи­сарші ру­ку й на ра­до­щах поцілу­ва­лась з нею. Пи­сар­ша взя­ла це за доб­рий знак для сво­го бра­та й по­ве­селіша­ла.

- Та це ми вво­ли­ли во­лю діда Яко­ва, давнього на­шо­го ти­та­ря. Це він нас зап­ро­хав на пос­вячіння сво­го мли­на. Ми приїха­ли, щоб не зне­ва­жить на­шо­го ста­ро­го знай­омо­го, а то дід ще й роз­сер­див­ся б на нас, - го­во­ри­ла Ва­тя.

Од мо­ло­диць, що сто­яли нарізко ко­ло ба­гат­тя, не­на­че по­мальовані ста­туї, одрізни­лась од­на ба­бу­ся, прис­ту­пи­ла до Су­са­ни Уласівни та до Ваті й привіта­лась до їх. То бу­ла дідо­ва Яко­во­ва жінка Ма­ру­ся, ста­ра-прес­та­ра, але жва­ва й ще бадьорис­та ба­ба.

- А що, Ма­ру­сю, не пе­рес­тоїть ча­сом ваш обід? - спи­та­ла в ба­би Су­са­на Уласівна.

- Ой сер­денько! Ко­ли б вже хутчій свя­ти­ли мли­на, бо, їй-бо­гу моєму, обід пе­рес­тоїть: кур­ка пе­ре­пе­четься, по­ро­ся пе­рес­ма­житься, - бідка­лась ба­ба.

- А що, ба­бу­сю, доб­рий обід зго­ту­ва­ли? А я оце аж з дру­го­го се­ла за­чув но­сом, що в вас над­ворі ва­рять обід, та й приїхав до вас на обід, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Бабуся засміялась.

- То й про­си­мо, ко­ли ва­ша лас­ка, до нас на обід! - ска­за­ла ба­бу­ся.

Батюшка пішов у млин. За ним слідком уся гро­мад­ка не­на­че пірну­ла в темні од­чи­нені двері. Юр­ба дітей про­жо­гом та про­тов­пом ки­ну­лась до мли­на, і її не­на­че пог­ли­ну­ли чорні двері.

- Ходім на пос­вячіння, а то якось ніяко­во тут ба­ла­кать, ко­ли лю­де мо­ли­ти­муться, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна й пішла до мли­на.

За нею пішли усі; навіть мо­ло­диці по­ки­да­ли горш­ки на жа­ру й пішли у млин. Ко­ло горшків зос­та­ла­ся од­ним од­на ба­ба Ма­ру­ся.

Сусана Уласівна з доч­кою увійшли в млин; за ни­ми всту­пив Ле­онід Се­ме­но­вич. В млині після яс­но­го га­ря­чо­го світу бу­ло зовсім ніби по­ночі. Нас­та­ла ти­ша. Усі за­мовк­ли, тільки бу­ло чуть, як во­да дзюр­ча­ла, про­ри­ва­ючись че­рез зас­тав­ки та спа­да­ючи на ко­ле­са, та десь булькотіла, па­да­ючи в дірки на ло­то­ках, не­на­че во­на на­ли­ва­лась в здо­ро­ву тик­ву.

Серед мли­на сто­яв стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою; на столі сто­яла здо­ро­ва кро­пильни­ця з во­дою з чо­тир­ма приліпле­ни­ми навх­рест свічка­ми, ле­жав хрест та чорніло кро­пи­ло. Дід Яків засвітив пу­чок свічок, поп­риліплю­вав їх до стін кру­гом мли­на і в тем­них кут­ках. Спільник Мар­чен­ко поліз по схо­дах до каміння й поп­риліплю­вав свічки до ковшів. В млині бли­ща­ло од­но не­ве­лич­ке вікон­це ко­ло по­ро­га, звідкіль лив­ся ма­то­вий, блідий пу­чок світу на дов­гий ря­док столів для обіду, зас­те­ле­них ска­тер­тя­ми. Лю­дей пос­хо­ди­лось чи­ма­ло.

Діти позбіга­лись, по­ви­ла­зи­ли на­верх до ковшів і ста­ли дов­гим ряд­ком скраю, не­на­че на хо­рах. Ко­ло стіни в тем­но­му кут­ку сто­яло шість мішків з паш­нею. Ма­ленькі дівчат­ка ще до це­ре­монії посіда­ли на тих мішках і сиділи не­по­во­руш­но, див­ля­чись на це­ре­монію, не­на­че ви­роб­лені з ка­ме­ня ляльки. Ти­хий світ лив­ся че­рез вікон­це, а вни­зу під камінням че­рез шес­терні та ко­ле­са про­ри­ва­лись пас­ма блідо­го, си­ню­ва­то­го од во­ди світу че­рез двоє віко­нець, ще не зас­тав­ле­них ва­ла­ми. Се­ред сутінків блідо­го світу яс­но світи­лись за­па­лені свічеч­ки по стінах та вгорі по ківшах.

Дід Яків приніс пу­чок засвіче­них свічок та в’язоч­ку квітчас­тих хус­то­чок. Він об­гор­тав кож­ну свічку хус­точ­кою й по­да­вав о. Ар­темієві. О. Ар­темій пе­ре­да­вав їх май­ст­рам. Май­ст­ри ста­ли з свічка­ми півкру­гом ко­ло сто­ла. На біло­му столі заг­рав жов­тий світ од свічок, на­че вве­чері. По­ча­ло­ся пос­вячіння. До дя­ка прис­та­ли співать вчи­тель та обид­ва Мар­чен­ки, котрі співа­ли на кри­ласі. Хор заспівав ти­хо, так ти­хо, що че­рез спів бу­ло чуть, як на ко­ле­сах дзюр­ча­ла та булькотіла во­да.

- Одже ж я ра­да, що поїха­ла в млин. Яка кар­ти­на! - ти­хо обізва­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- А справді кар­ти­на тут вий­шла оригінальна і не без ес­те­ти­ки. Мені здається, що це ми зай­шли в якісь давні римські ка­та­ком­би й нес­подіва­но нат­ра­пи­ли на якусь ду­же дав­ню служ­бу бо­жу, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи ба­леті. Так і жду, що оті діти на хо­рах - то який­сь оригінальний хор, кот­рий заспіває, от-от десь заг­рає отам за ко­ле­са­ми або за ківша­ми по­тай­ний ор­кестр… - ше­потіла Ва­тя.

- А як­би то заспіва­ли в опері оті май­ст­ри, що сто­ять ок­ро­ми, кру­гом сто­ла з свічка­ми, або отой ста­рий ви­со­кий май­стер, що стоїть спе­ре­ду… не­на­че який­сь іспанський то­ре­адор?.. От зарів би ба­сом, незгірше справжнього то­ре­адо­ра! - ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя зир­ну­ла на ста­ро­го май­ст­ра й тро­хи не за­ре­го­та­лась на ввесь млин. Во­на му­си­ла за­ту­лить до­ло­нею ро­та, щоб не прис­нуть од сміху.

- Ну, цей то­ре­адор вже над­то ста­рий для своєї ролі. Наш дяк більше б го­див­ся для тієї ролі то­ре­адо­ра, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- О, цей ут­нув би до гап­ликів! не­ма що й ка­за­ти, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Але що там не го­воріть, а це кар­ти­на ду­же гар­на. Я ро­зумію її ес­те­тичність і ду­же ра­да, що приїха­ла до цього мли­на, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Який оригінальний світ пе­ре­ли­вається скрізь! - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич.

А світ і справді пе­ре­ли­вав­ся по млині ду­же ефект­ний. Че­рез од­чи­нені двері лив­ся знадвірний яс­ний, га­ря­чий, со­няш­ний світ, роз­хо­див­ся по млині, шир­шав, па­дав по купі мо­ло­диць ко­ло по­ро­га й не­на­че то­нув десь в купі пле­чей та го­лов, квітчас­тих хус­ток на го­ло­вах та білих со­ро­чок. Яс­ний од­лиск сков­зав­ся по ли­цях, по що­ках мо­ло­диць, по чор­ня­вих за­горілих дідах та чо­ловіках, на кот­рих збо­ку ся­гав блідий од­лиск од ма­ленько­го вікон­ця. А там далі в тем­них за­кут­ках бли­ща­ли по стінах свічеч­ки; діти на мішках мріли в сутінку, не­на­че на­мальовані на тем­но­му фоні кар­ти­ни в не­по­рушній, не­на­че зас­тиглій позі. Ря­док дітей мрів вгорі ко­ло ківшів, освіче­ний зни­зу ти­хим си­ню­ва­тим од­лис­ком. Зо­ло­тий хрест на ри­зах на пле­чах горів і бли­щав так яро, не­на­че се­ред тем­ря­ви на йо­го впав промінь сон­ця.

Недовга це­ре­монія скінчи­ла­ся швид­ко. О. Ар­темій взяв хрест та кро­пи­ло й пок­ро­пив ним млин на чо­ти­ри кут­ки. Лю­де за­во­ру­ши­лись і су­ну­лись цілу­вать хрест.

- Вода по­ли­лась че­рез греб­лю! - хтось за­го­монів з две­рей.

- Вода пішла че­рез греб­лю! Пус­кай­те мерщій млин! - пішло по млині.

- Батюшко, кропіть мерщій ло­то­ки та ко­ле­са! - за­го­во­рив дід Яків.

О. Ар­темій вхо­пив хрест та кро­пи­ло й шви­денько вий­шов з мли­на. Дід Яків вхо­пив за вуш­ка кро­пильни­цю й на­си­лу наз­дог­нав ба­тюш­ку. Усі ру­ши­ли з мли­на, діти не­на­че по­си­па­лись з го­ри од ківшів по схо­дах. В млині підняв­ся гомін. Во­да й справді вже за­то­пи­ла по­ло­ви­ну греблі, по­ня­ла зе­ле­ну сму­гу дер­ну і про­си­са­лась в гли­ня­ну сму­гу. Са­ме се­ред греблі во­да по­ли­лась че­рез край, впа­ла на плис­ко­ва­тий камінь ниж­че греблі й бриз­ка­ла фон­та­ном навк­ру­ги каміння.

- Вода вже за­ли­ває Мар­тенків ого­род; от-от дійде до гря­док кар­топлі! - крик­нув один чо­ловік.

І справді, з Росі во­да вже по­ли­ла­ся в течію, ко­ло кот­рої ва­ри­ли обід. Ще го­ди­на, і горш­ки сто­яли б у воді, а пе­че­не по­ро­ся та ку­ри поп­лив­ли б за во­дою. По­за вер­ба­ми в го­ро­дах вже лисніло ти­хе яс­не пле­со, в кот­ро­му од­би­ва­ло­ся зе­ле­не гілля. За Рос­сю за­литі ряд­ки ліз лед­ве виг­ля­да­ли з во­ди.

О. Ар­темій пок­ро­пив ло­то­ки та ко­ле­са. Зас­тав­ки підня­ли. Во­да шу­бовс­ну­ла на ко­ле­са. Ко­ле­са зак­ру­ти­лись. Млин за­гур­котів.

- От і ор­кестр до опе­ри! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

Зайві лю­де розійшли­ся; про­хані на обід увійшли в млин. Май­ст­ри пос­та­ви­ли на уг­лах дов­го­го сто­ла товсті око­рен­ки і на їх пок­ла­ли дош­ки. Дід Яків поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли на клад­ках. О. Ар­темій та па­ни сіли з од­но­го краю сто­ла; май­ст­ри та гості з се­лян посіда­ли з дру­го­го краю. Ва­тя сіла попліч з пи­сар­шею, а ко­ло Ваті при­мос­тив­ся Ле­онід Се­ме­но­вич. По­руч з ним сів май­стер. О. Ар­темій по­са­до­вив діда Яко­ва та го­ло­ву по­руч з со­бою. Інші спільни­ки не сіда­ли за стіл і по­ряд­ку­ва­ли, хо­дя­чи кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці по­ча­ли ста­вить тарілки, пок­ла­ли ножі й ви­дел­ки. Кру­гом сто­ла на кра­ях пок­ла­ли довгі руш­ни­ки для вти­ран­ня губів та рук. Дід Яків нак­ра­яв ски­бок хліба цілу го­ру, а Мар­чен­ки та мо­ло­диці роз­но­си­ли й розк­ла­да­ли кру­гом сто­ла. Пос­та­ви­лип­ляш­ки з горілкою, з на­лив­кою та з пи­вом.

Лесько на­лив чар­ку, взяв у ру­ки й по­чав при­ка­зу­вать:

- Дай же бо­же, щоб мли­во пішло нам на ру­ку, а нам і вам, май­ст­ри, пош­ли, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! А вам, ба­тюш­ко, спа­сибі, що пос­вя­ти­ли мли­на й не по­цу­ра­лись на­шо­го хліба-солі.

Лесько ви­пив і по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка встав, про­мо­вив ма­леньку про­мо­ву й поз­до­ро­вив ха­зяїнів з но­вим мли­ном. Чар­ка пішла навк­ру­ги. Су­са­на Уласівна му­си­ла ви­пить півчар­ки, щоб ха­зяїни не зобіди­лись. По­да­ючи чар­ку Ваті, Лесько засміявся.

- Мене об­ми­най­те, - ска­за­ла Ва­тя, - не­хай за ме­не вип'є па­нич: пан­ни не п'ють горілки; не так, як дівча­та.

- А мо­же, хоч тро­шеч­ки при­гу­би­те: тут же все свої лю­де, чу­жих не­ма. Ви­пий­те хоч півча­роч­ки! - про­хав Лесько.

- Ще вп’юся та й бу­ду п'яна. Ні, не­хай вже вип'є за ме­не па­нич, - од­ма­га­лась Ва­тя.

- Як па­нич, то й па­нич! Я до то­го тор­гу й пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, взяв­ши чар­ку з Ва­ти­них рук, ви­пив до дна, ще й мах­нув чар­кою вго­ру. Краплі впа­ли на стіл.

- Це щоб на сльози не зос­та­ва­лось! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це доб­рий знак. На­що ті сльози зда­ли­ся лю­дям, - обізвався дід Яків.

Усі сиділи мовч­ки. Май­ст­ри й ро­та не роз­дя­ви­ли. Роз­мов­ля­ли тільки о. Ар­темій та Лесько. По­да­ли на за­кус­ку ва­ре­ну ри­бу, а після ри­би - борщ. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Усі по­ве­селіша­ли, ста­ли сміливіші й роз­го­во­ри­лись. Май­ст­ри й се­ля­ни пе­рес­та­ли це­ре­мо­ниться й по­ча­ли і собі роз­мов­ля­ти сти­ха. Усі го­во­ри­ли, щось роз­ка­зу­ва­ли, і один од­но­го не слу­хав, а про­ва­див своє. Ма­туш­ка тільки куш­ту­ва­ла кож­ної стра­ви й не їла. Ва­тя по­чу­ва­ла, що в неї на ра­до­щах про­пав апе­тит. Ле­онід Се­ме­но­вич був го­лод­ний і без це­ре­монії уплітав борщ, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Як по­да­ли пе­че­не по­ро­ся, він навіть за­ко­тив ру­ка­ви по-прос­тацькій.

Ватя, гля­нув­ши на йо­го, і собі ро­зо­хо­ти­лась і по­ча­ла вда­вать з се­бе прос­теньку дівчи­ну. Во­на й собі по­за­ка­чу­ва­ла ру­ка­ви, пок­ла­ла на тарілку шма­ток по­ро­ся­ти­ни з на­чин­кою й за­хо­ди­лась їсти ніби з ве­ли­кою жа­до­бою. Але во­на при­ки­да­лась: апе­тит в неї зовсім про­пав. Во­на й за­бу­лась, що си­дить в млині за од­ним сто­лом з му­жи­ка­ми, з яки­мись май­ст­ра­ми. Оригінальність кар­ти­ни, гар­на, яс­на, ве­се­ла го­ди­на, роз­мо­ва мо­ло­до­го па­ни­ча - все це роз­ва­жи­ло її й роз­ве­се­ли­ло. Во­на посвіжіша­ла на ви­ду од ко­хан­ня.

- А ви на ва­каціях та­ки доб­ре поз­до­ров­ша­ли, - обер­ну­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й гля­ну­ла йо­му прос­то в вічі.

Леонід Се­ме­но­вич і справді по­повнішав. Що­ки ста­ли на­ли­ваться. Гар­не чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, не­за­горіле й блис­ку­че, біліло в сутіні. Ле­онід Се­ме­но­вич змужнів, ви­люднів і не­на­че тро­хи підріс.

- Цілі ва­кації бай­ди­ки б'ю без ро­бо­ти. Хоч-не-хоч, то поз­до­ров­шаєш. От поїду до Києва, то до­ве­деться за­нидіти, схуд­нуть та змарніть од ро­бо­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви щас­ливі, що в вас є ро­бо­та, та ще й на­уко­ва. А я й пра­цю­ва­ла б ко­ло на­уки, та го­ренько, що діво­чих курсів не­ма, - ска­за­ла Ва­тя.

Це во­на ска­за­ла так собі: во­на не ду­же лю­би­ла на­уку; і хоч би ті кур­си й бу­ли, во­на б на їх не пішла.

- То мож­на й до­ма за­вес­ти кур­си, ко­ли ви лю­би­те на­уку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- На який спосіб? - спи­та­ла Ва­тя.

- Накупіть кни­жок, та більше на­уко­вих, та й вчіть їх пот­рош­ку, по­ма­леньку. Але, ска­за­ти по правді, і нам не ду­же по­до­бається при­ля­гать ко­ло на­уки. Вже аж над­то її ба­га­то в нас. Я б лю­бив на­уку, як­би її бу­ло вдвоє мен­ше. Чи то ма­ло в нас та­ких, що пра­цю­ють ко­ло на­уки ра­ди шмат­ка хліба, а не для на­уки. Як по­до­бається вам цей обід, ця обс­та­ва? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Сказати по правді, я впер­ше оце обідаю, си­дя­чи на лаві з прос­ти­ми людьми… Мені це здається ду­же оригінальним і че­рез те мені по­до­бається. Мені все здається, що я сид­жу в опері, що це гра­ють на сцені якісь ролі майстрів, мірош­ників. Он, дивіться, як у тих вікон­цях під по­мос­том на­ни­зу ми­го­тить пруд­ка во­да! Як во­но ви­хо­де те­ат­рально. Справ­деш­ня де­ко­рація! Чис­то сце­на в те­атрі!

Леонід Се­ме­но­вич гля­нув про­ти се­бе. Під по­мос­том і справді вид­но бу­ло че­рез двоє віко­нець на­ни­зу, приз­на­че­них для валів, як во­да пруд­ко бігла, булькотіла, підска­ку­ва­ла, не­на­че од­на хвилька до­га­ня­ла дру­гу, гра­ла­ся, біга­ючи нав­пе­рей­ми та нав­ви­пе­ред­ки.

- Ви, ма­буть, лю­би­те те­атр? - спи­тав, в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дуже люб­лю. Як тільки бу­ваю в Києві, то з своїми знай­оми­ми до­ко­неш­не хоч раз по­бу­ваю в те­атрі, - ска­за­ла Ва­тя й по­ча­ла роз­мо­ву про ар­тистів та ар­тис­ток.

«Одже ж йдеться до то­го, що й сест­ра моя, сільська пи­сар­ша, ще за­го­во­рить за те­атр та за ар­тистів», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, упліта­ючи по­ро­ся­ти­ну.

Молодиці веш­та­лись, прий­ма­ючи з сто­ла по­за­ма­зу­вані тарілки та став­ля­чи на стіл чисті. Па­нас Мар­чен­ко, рівний ста­ном, чор­ня­вий, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми очи­ма, по­ряд­ку­вав, хо­див кру­гом сто­ла, на­ли­вав в чар­ки горілки, в ста­ка­ни пи­ва. Роз­мо­ва ста­ва­ла все го­лосніша. Ста­рий май­стер, си­дя­чи по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, оповідав йо­му, де він ста­вив мли­ни і як ста­вив; але Ле­онід Се­ме­но­вич сли­ве не слу­хав йо­го. Дід Яків, ви­пив­ши кільки ча­рок горілки, по­чер­вонів на ви­ду. На йо­му бу­ла важ­ка сви­та. Піт аж ко­тив­ся потьока­ми по йо­го що­ках, бо в млині сто­яла ду­хо­та.

Після пе­чені мо­ло­диці по­да­ли уз­вар. Ва­тя наб­ра­ла собі в тарілку уз­ва­ру і їла ніби з ве­ли­ким сма­ком; але це в неї ви­хо­ди­ло ду­же роб­ле­но. Обід наб­ли­жав­ся до кінця. Усімбу­ло душ­но, усі аж умліва­ли од ду­хо­ти. О. Ар­темій взяв чар­ку й підняв вго­ру.

- Дай же бо­же, щоб ва­ша спілка бу­ла по­мир­ли­ва й жи­ла в згоді та в мирі, не так, як та, що дер­жить ста­рий млин, - про­мо­вив о. Ар­темій.

Усі засміялись. Усі зна­ли, яка ко­лот­не­ча, яке зма­ган­ня коїло­ся між спільни­ка­ми ста­ро­го мли­на, котрі тільки те й ро­би­ли, що зма­га­лись та по­зи­ва­лись.

- Ні, в нас цього не бу­де! Ми лю­де мирні, - обізвав­ся Лесько.

- Дай бо­же! - ска­зав пи­сар. - То й нам в во­лості бу­де мен­ше ро­бо­ти..

О. Ар­темій встав з-за сто­ла й по­дя­ку­вав ха­зяїнам. Усі за­во­ру­ши­лись і вста­ли. Ва­тя й Ле­онід Се­ме­но­вич і собі вста­ли й вий­шли з мли­на.

- Ходім по­дивімся на греб­лю! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті. - Тут та­ка ду­хо­та, що й ди­ха­ти труд­но.

- Ходім про­хо­ди­мось, бо я ду­же за­сиділась на цуп­ких мли­но­вих кріслах, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась,

Вони пішли по греблі, сту­па­ючи з са­мо­го краєчку по сухій смузі гли­ни та піску. Се­ред греблі во­да про­ли­за­ла рівчак, в рівча­ку сто­яла во­да. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рес­ко­чив швид­ко че­рез во­ду й по­дав Ваті ру­ку. Во­на вхо­пи­лась за йо­го ру­ку й ле­генько й собі пе­рес­ко­чи­ла. Обоє во­ни пе­ребігли греб­лю й вибігли на при­го­рок, а потім вибігли на рівну лу­ку. Лу­ка сла­ла­ся, як ска­терть, по­над бе­ре­гом зак­ру­че­ної річки, а по дру­гий бік річки сто­яли кручі та го­ри. Ва­тя й Ле­онід пішли по зе­ле­них лу­ках, за­був­ши, що о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна жда­ли їх на ґанку мли­на. Лу­ки по­ви­ли­ся на ни­зині. І па­нич, і пан­на пішли стеж­кою по­за ло­за­ми й щез­ли з очей.

Ватя бу­ла надз­ви­чай­но ра­да, зос­тав­шись на са­моті з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу міцну ру­ку під своєю ру­кою і бу­ла лад­на йти з ним да­ле­ко, бу­ла лад­на гу­ля­ти хоч до ве­чо­ра. Про­був­ши дов­го на селі й дав­но не ба­чив­ши паннів, Ле­онід Се­ме­но­вич був ра­дий по­ба­ла­кать з Ва­тею й по­за­ли­ця­тись до неї. Він роз­мов­ляв з ве­ли­кою охо­тою. Ваті зда­ло­ся, що йо­го роз­мо­ва те­пер бу­ла щиріша; в роз­мові ви­яви­лась більша при­хильність до неї, ніж пе­редніше. Во­на так ба­жа­ла по­чу­ти од йо­го сло­во лю­бові, сло­во ко­хан­ня… Час був та­кий спри­я­ючий. Сон­це на­че сміяло­ся радісно. Во­да мліла в бе­ре­гах синіми фар­ба­ми. Ваті хотілось го­во­ри­ти про ко­хан­ня, про свої га­рячі по­чу­ван­ня, го­во­рить і впи­ва­тись тією со­лод­кою роз­мо­вою без міри, без краю. Ти­ха на вда­чу, неп­ро­вор­на й ніби бай­дуж­на, во­на за­та­юва­ла в своєму серці палкі по­чу­ван­ня, за­та­юва­ла сер­це га­ря­че, як бу­ло га­ря­че й пе­ку­че те сон­це, що об­ли­ва­ло її вог­нем на безвітрі.

- Який тут простір на цих рівних лу­ках, між півкру­га­ми гір! Яке гар­не місце! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя й не гля­ну­ла на ті лу­ки, не­на­че їх і не ба­чи­ла. Во­на тільки чу­ла йо­го го­лос, дзвінкий, аж тро­хи різкий, і мов­ча­ла.

- Казали ви, що вас нудьга бе­ре на селі. Те­пер і я, про­був­ши два місяці на селі, доб­ре втя­мив, що ви ка­за­ли прав­ду. І ме­не вже нудьга бе­ре, хоч і я зріс на селі, а мій па­но­тець з прос­тих се­лян. Як зустрінусь з просвіче­ним чо­ловіком, то в ме­не аж ду­ша радіє. Од­бив­ся я од се­ла… - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя те­пер тільки по­ча­ла зваж­ли­во прис­лу­хаться й пос­терігать тя­му в йо­го роз­мові.

- І я не люб­лю се­ла. Я по своій вдачі міська лю­ди­на. В місті мен­ше кло­по­ту: не­ма там цього кло­пот­ли­во­го сільсько­го гос­по­дарст­ва, тих по­га­них полів, овець, сви­ней, ку­рей, гу­сей, - ска­за­ла Ва­тя.

- Зате ж в місті коні добрі, хоч не­ма волів та овець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От коні я люб­лю, та ще й добрі, прудкі. Я люб­лю пруд­ку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух за­би­ва­ло, - ска­за­ла Ва­тя.

- Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сест­ри, па­ру ро­бо­чих шкап, і я на­си­лу доп­хав­ся до Го­робцівки. Од цих ко­ней не заб'є ду­ху, бо во­ни біжать підтюп­цем, - сміявся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи дав­но ба­чи­лись з Ан­то­сею? Як вам по­до­бається Ан­то­ся? - спи­та­ла Ва­тя якось нес­подіва­но й ско­са зир­ну­ла на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Йому ста­ло ніяко­во; він замішав­ся й не од­ра­зу од­повів.

- Так собі… Ве­се­ла й про­вор­на… і щи­ра лю­ди­на. Ви лю­би­те її? Во­на ва­ша при­ятелька? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Так собі… доб­ра сусіда й знай­ома, - зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - мені зда­лось, що во­на вам по­до­бається.

- Подобається мені, як усі гар­ненькі, про­вор­ненькі пан­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич. - От те­пер, так я дійсно знаю, що мені гар­но з ва­ми отут гу­ля­ти.

Ваті ста­ло лег­ше на душі. Во­на зраділа й з ве­ли­кою цікавістю жда­ла, чи не приз­нається він, що її лю­бить. Але Ле­онід Се­ме­но­вич мов­чав. Ва­тя тро­хи зобіди­лась.

- Чи не час нам вер­таться на­зад? Та­то й ма­ма, ма­буть, ждуть ме­не та сер­дяться, - по­мов­чав­ши, обізва­лась Ва­тя.

Вона по­вер­ну­лась на­зад і пішла по траві, по гус­то­му ба­диллі, що рос­ло попід ло­за­ми. Од по­топ­та­них та пом'ятих польових ва­сильків пішли гострі па­хощі. В Ваті од то­го ду­ху, од спе­ки, од сво­го пал­ко­го по­чу­ван­ня по­ча­ла мо­ро­читься го­ло­ва.

Леонід Се­ме­но­вич ски­нув ка­пе­люш. Ду­хо­та в бе­резі сто­яла стра­шен­на. Ва­тя неп­римітно прик­ри­ла зон­ти­ком Ле­онідо­ву га­ря­чу го­ло­ву. На йо­го що­ках вис­ту­пи­ли рум'янці. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю ру­кою: йо­го ру­ка пек­ла її, ніби ог­нем.

Леонід Се­ме­но­вич пос­теріг, що во­на йо­го лю­бить, але він прис­лу­хав­ся до сво­го сер­ця й по­чу­тив, що не мо­же од­повідать на її га­ря­че по­чу­ван­ня. Ва­тя йо­го заціка­ви­ла ту­теч­ки на селі, се­ред сільської тиші та спо­кою, але те по­чу­ван­ня нег­ли­бо­ко прий­ня­ло­ся в йо­го серці.

Вони зійшли на бе­рег річки. За річкою во­ни по­ба­чи­ли, що о. Ар­темій, Су­са­на Уласівна, пи­сар з пи­сар­шею си­дять на ґанку мли­на й ба­ла­ка­ють з людьми. Ва­тя по­ти­хеньку вий­ня­ла свою ру­ку з-під Ле­онідо­вої ру­ки: во­на бо­ялась сільсько­го по­го­во­ру.

Сусана Уласівна кив­ну­ла до Ваті зон­ти­ком.

- Он ма­ма ме­не кли­че. Ма­буть, час вер­таться до­до­му, а я оце за­гу­ля­лась з ва­ми.

- З ва­ми гу­лять нес­куч­но, та шко­да, що нам тра­пи­лось не­дов­го по­гу­лять, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Заїдете до нас чи прос­то вер­не­тесь до­до­му? - спи­та­ла йо­го Ва­тя, йду­чи че­рез греб­лю.

- Спасибі вам! Ко­ли я вам не об­рид, то заїду, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви мені об­рид­ли? - аж крик­ну­ла Ва­тя. - Чо­го ж це вам так зда­ло­ся, що ви мені об­рид­ли?

Вона тро­хи не про­хо­пи­лась, що лю­бить йо­го, але її несміливість зас­те­рег­ла її за­ча­су і вдер­жа­ла. Тим ча­сом їй ду­же за­ба­жа­лось та­ки присікаться та до­пи­та­тись в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, чи во­на по­до­бається йо­му. Во­на на­во­ди­ла йо­го на ту дум­ку.

- Хто йо­го зна… Ча­сом здається, що ти не об­рид лю­дям, а потім бу­ває, що й об­рид, - плу­тав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ба­чи­те, лю­дей труд­но вга­да­ти. Кож­на лю­ди­на інко­ли, ча­сом… стає за­гад­кою.

- Ми усі бу­де­мо ду­же раді, як ви бу­де­те одвіду­вать нас частіше. Та­то вже ста­рий чо­ловік, але завж­ди бу­ває ра­дий гос­тям і та­ки лю­бить по­ба­ла­кать з ни­ми про політи­ку.

«І та­ки доб­ре нас­ти­рається з тією політи­кою!» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От вже й кінець нашій гу­лянці. Он ме­не ждуть! - якимсь смут­ним го­ло­сом за­го­во­ри­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чу­ла­ся жалісна нот­ка, бо в її вдачі бу­ло ба­га­то при­род­же­ної жур­ли­вості.

- Час нам до­до­му! Про­щай­те! Спа­сибі вам за хліб за сіль! - го­во­рив о. Ар­темій до гос­по­дарів.

- Та й вам спа­сибі, що пот­ру­ди­лись та по­ба­ла­ка­ли а на­ми, - дя­ку­вав дід Яків.

О. Ар­темій сів в екіпаж, попліч а ним вгнізди­лась Су­са­на Уласівна. Ва­тя поп­ро­ща­лась з усіма й при­ту­ли­лась на ла­вочці про­ти ма­тері.

- Приходьте ж до нас! Не за­бу­вай­те нас! - крик­нув о. Ар­темій з екіпа­жа до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Панич ски­нув ка­пе­люш і пок­ло­нивсь, не зво­дя­чи очей з Ваті. Ва­тя ло­ви­ла йо­го бист­рий пог­ляд і од­повіда­ла пок­ло­ном йо­му од­но­му. Коні шарп­ну­ли й схо­ва­лись за кру­тою по­во­рот­кою.

Уся ком­панія мірош­ників та мли­нарів вер­ну­ла­ся ще до мли­на й за­но­во сіла за сто­ли. Дід Яків аж те­пе­реч­ки ски­нув сви­ту. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці й собі сіли за стіл ко­ло пи­сарші. І вчи­тель, і пи­сар, і па­нич, і навіть пи­сар­ша не ми­на­ли чар­ки… і на­гу­ля­лись в млині всмак.

- Якби ваш млин мо­лов так доб­ре, як оце ми сьогодні пе­рем­лин­ку­ва­ли стільки пля­шок та ча­рок, то з йо­го вий­шов би доб­рий млин на всю око­ли­цю, - ска­зав всмішки вчи­тель.

- Одже ж ви вмісте ска­за­ти й при­ка­зать! - сміявся Лесько.

- Чом ти не поп­ро­си­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча на­завт­ра на обід? - ти­хо спи­тав­ся о. Ар­темій в жінки, вер­та­ючись до­до­му.

- Буде ба­га­то честі зад­ля йо­го. Ска­же, що на­би­ваємось, і нас, бо­ро­ни бо­же, піднімуть на сміх та на по­говір. Піде по­го­лос­ка. Не­хай він прис­тає до нас, а не ми до йо­го, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Роби, як хо­чеш, але як він сьогодні вве­чері не прий­де, то прий­де завт­ра вранці; а як прий­де вранці, то, тре­ба зап­ро­сить на обід, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Як прий­де завт­ра, то й зос­та­ви­мо на обід, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А! - цмак­нув о. Ар­темій і аж за го­ло­ву вхо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми, не­на­че в йо­го нес­подіва­но за­боліла го­ло­ва. - Ад­же ж в нас і ви­но вий­шло, і до­рож­чої горілки не­ма. До­ве­деться бігти до Кор­су­ня за ви­ном та за горілкою, - го­во­рив о. Ар­темій.

- То й побіжиш. Тре­ба й свіжо­го м'яса взя­ти на борщ, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій зак­ру­тив­ся в екіпажі, не­на­че йо­му десь за­му­ля­ло. Він тро­хи не гук­нув на по­го­ни­ча: по­вер­тай на Кор­сунь.

Ватя слу­ха­ла цю всю роз­мо­ву і вже на­че сподіва­лась до се­бе в гості Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Коні вско­чи­ли в двір, а їй зда­лось, що Ле­онід Се­ме­но­вич от-от при­бу­де до їх.

Вона вбігла в кімна­ту якась ніби зак­ло­по­та­на. В неї десь узяв­ся по­тяг до по­ряд­ку­ван­ня, про­ки­ну­лась дріма­юча зав­зятість. Во­на прибігла до дзер­ка­ла, ог­ля­ну­ла се­бе кру­гом, по­ди­ви­лась на своє за­чер­воніле ли­це, хап­ком ски­ну­ла ка­пе­люш, стяг­ла з рук тісні ру­ка­вич­ки так швид­ко, що во­ни аж за­лу­ща­ли, і ки­ну­лась при­би­ра­ти в по­ко­ях.

- Мамо, чи са­мо­вар ви­чи­ще­ний? Як по­дасть най­мич­ка са­мо­вар та­кий чис­тий, як гор­щик, ото бу­де со­ром! - го­во­ри­ла Ва­тя, і са­ма побігла до пе­карні й по­ди­ви­лась на са­мо­вар.

- Щоб мені са­мо­вар лиснів, як зо­ло­то! Чуєш? - гук­ну­ла Ва­тя на най­мич­ку й ки­ну­лась до дзер­ка­ла, щоб пе­ре­че­сать і за­но­во по­заплітать свої ко­си.

Попоївши доб­ре на обіді, старі одк­ла­ли обід на пізню го­ди­ну. Обіда­ли пізно, а Ва­тя сиділа за сто­лом і тільки лож­ку вмо­ча­ла. Апе­тит в неї про­пав, не­на­че во­на за­гу­би­ла йо­го або в млині, або десь на греблі.

- Вже за­то­го й вечір бу­де, а па­нич чо­мусь не при­хо­де, - ска­зав о. Ар­темій, ле­жа­чи на ка­напці й позіха­ючи.

- Мабуть, йо­го сьогодні й не бу­де, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Може, й не прий­де сьогодні, як тільки у млині бу­ло «веліє воз­ли­ван­ня Ба­ху­сові». Ма­буть, спить десь в пи­са­ря в клуні на сіні. А тим ча­сом тре­ба йо­го сподіваться… Не мож­на ви­ри­ва­тись до Кор­су­ня. Мо­же, візьме та й прий­де вве­чері. Ото бідна моя голівонько! Побіжу вже завт­ра ран­ком до Кор­су­ня за ви­ном.

Наймичка внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Са­мо­вар аж сяв. Ва­тя зас­те­ли­ла стіл чис­тою най­кра­щою ска­тер­кою, по­га­ря­чи­ла й ви­тер­ла ста­ка­ни, по­розс­тав­ля­ла їх на блю­деч­ках ря­доч­ком. Все во­на розк­ла­ла на столі гар­но, си­мет­рич­но та все заг­ля­да­ла в вікно. А Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча не бу­ло.

Вже й чай ви­пи­ли. Ва­тя зітхну­ла, пішла в за­лу, сіла за п'яніно й по­ча­ла виг­ра­ва­ти тихі, співучі ме­лодії, щоб заг­лу­шить свої по­чу­ван­ня. А сер­це ніби не слу­ха­ло тих ме­лодій і го­во­ри­ло своє.

Вже й сон­це сіло, і вечір нас­тав. Ва­тя пішла в са­док, пішла до став­ка, ки­ну­ла оком на ши­ро­кий став. І та кар­ти­на нічо­го не про­мо­ви­ла до Ваті, не­на­че во­на її й не ба­чи­ла. Її дум­ки бу­ли да­ле­ко од сад­ка, од став­ка, її ду­ми літа­ли по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми, по­над Рос­сю, де во­на гу­ля­ла з ми­лим. Во­на не­на­че по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю пах­вою, не­на­че чу­ла йо­го дзвінкий го­лос. Цілий вечір во­на гу­ля­ла по сад­ку, хо­ди­ла, світом ну­ди­ла; цілий вечір жда­ла. І ні на од­ну хви­ли­ну не по­ки­да­ла її дум­ка за ми­ло­го. І нер­ви вто­ми­лись, і но­ги за­боліли, і сер­це щеміло та ни­ло та все жда­ло.

Ватя пе­ре­ду­ма­ла, хо­дя­чи по сад­ку, усю роз­мо­ву з ми­лим, усі сло­ва, які він про­мо­вив до неї, гу­ля­ючи по лу­ках, як про­щав­ся з нею, як ки­нув на неї ос­танній пог­ляд, лас­ка­вий, ве­се­лий, ча­ру­ючий. І її дум­ки вже по­летіли впе­ред, в бу­ду­чи­ну.

«Куди він заїде? Ку­ди він за­ве­зе ме­не? В який край, в яке місто?»

І її фан­тазія, роз­буд­же­на чи­тан­ням повістів та уся­ких фран­цузьких ро­манів, нап­руд­же­на од не­давньої гу­лян­ки, по­нес­ла її ду­ми, не­на­че на кри­лах, в який­сь да­ле­кий край, в якесь чарівне невідо­ме місто. І той край уяв­ляв­ся для неї розкішним, і місто зда­ва­лось для неї ве­ли­ким, ба­га­тим. От пе­ред нею не­на­че май­ну­ли якісь улиці з розкішни­ми па­ла­ца­ми. На їх сно­ви­гає ба­га­то публіки, гар­но уб­ра­ної, ве­се­лої. От май­ну­ли якісь ве­селі сад­ки з пиш­ни­ми зе­ле­ни­ми але­ями. Десь за зе­ле­ни­ми віта­ми, в гу­ща­вині лу­на­ють ме­лодії ор­кест­ру. Скрізь люд­но, ве­се­ло. Зда­ле­ки доліта­ють за­ми­ра­ючі гу­ки му­зи­ки… Во­на ди­виться на ми­ло­го й не на­ми­лується ним…

Якийсь не­на­че рай увид­жується їй в уяві, за­ко­ли­ханій ти­хим, од­но­тон­ним сільським жит­тям.

- Ватю! Ва­тю! - за­гу­ка­ла на неї ма­ти в од­чи­нені скляні двері. - А йди вже ве­че­рять! Ото за­гу­ля­лась!

Ватя не­на­че про­ки­ну­лась од своїх дум і приміти­ла дійсне сільське своє жит­тя. Во­на аж роз­сер­ди­лась на ма­му, що нес­подіва­но спо­ло­ха­ла своїм гу­кан­ням її зо­лоті мрії.

«Ох мрії мої, мрії зо­лоті! ко­ли б ви справ­ди­лись в моєму житті!» - ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи важ­кою хо­дою на східці ґанку.

- Завтра вдосвіта побіжу до Кор­су­ня по за­куп­ки, - ска­зав о. Ар­темій, си­дя­чи за ве­че­рею.

- Чого ж вдосвіта? Хіба до Кор­су­ня да­ле­ко? Вста­неш в п'ятій го­дині, як зви­чай­но встаєш, то й встиг­неш, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, - на пізній обід як­раз бу­де доб­ре.

- А вже завт­ра па­нич до­кон­че прий­де. Що прий­де, то прий­де, - обізвав­ся о. Ар­темій, - здається, Ва­тю, ти йо­му при­па­ла до впо­до­би.

Ватя спах­ну­ла й по­чер­воніла, як маківка.