Попіл снів

9

Валерій Винокур не давав урочистих обітниць перед доктором Алею, не малював райдужних планів, бо відомство, до якого він належав, привчає своїх співробітників до стриманості й скромності в словах і запевняннях, вважаючи за краще надолужувати все діями.

Він попросив Івана Трохимовича підкинути його до місця служби (діяти треба негайно), подякував генералові й водієві, пересвідчився в чергового, що вже прийшла з Чорнобиля чергова службова машина, яку він брав, і пішки, без ліфта, піднявся, перестрибуючи одразу по два й три східці, на свій поверх.

Свято не свято, а чергові служби їхнього відомства діяли. Розвалився Радянський Союз, голова колишнього КДБ Крючков сидів у Матроській Тишині, на Луб'янці звалили пам'ятник Дзержинському; незалежні держави, якими стали колишні радянські республіки, утворили СНД, Україна ліквідувала КДБ і створила Службу національної безпеки, але все, що треба було зберегти, було збережене, потрібні зв'язки підтримувалися, обмін інформацією тривав, нові кордони (хай навіть умовні) не ставали на перешкоді спільним діям, коли в цьому виникала потреба, одне слово, все було як у давньому солдатському жарті: солдат спить, а служба йде.

Винокур одразу зрозумів, якою близькою була до істини Оксана з її формулою паніки. Знав він також, що широкомасштабна акція, якою похвалявся шановний Іван Трохимович, дасть нульовий результат. Надто вже унікальний випадок перед ними і надто багато тут недомовок, таємничості і… злочинності не в імовірних діях цього нещасного Чуйка, а в діях самої доктора Алі і її покровителів.

Найдивніше, що про її відомство ніхто в них не знав. А колишнє українське Політбюро знало? Навряд. Про нинішнє керівництво державою аж до самого Президента навряд чи треба й говорити. Їм і на гадку не спадає, які ягідки можуть визрівати довкола під засекреченими штучними сонцями, запаленими такими московськими генералами, як той Сосин, що несподівано повісився цієї новорічної ночі, а швидше за все примушений повіситися отим загадковим Чуйком, коли його мозок справді володіє такою страшною силою.

Помста за колонізацію наших душ і нашого розуму!

У служби, на якій перебував Винокур, вироблено усталені, перевірені способи розв'язання найнесподіваніших проблем. Усі проблеми зводяться зрештою до двох найменувань: події і люди. Подію треба вивчати, аналізувати, кваліфікувати, оцінюівати. Людину — найперше простежити від її народження до моменту, коли вона стала предметом зацікавленості, і вже на цій прямій лінії шукати точку (чи точки) відхилення від прямої.

Отож треба було украсти якнайдокладніше досьє на майора авіації Чуйка Василя Васильовича.

Доктор Аля дала Винокуру примірник ксерокопії з особистої справи Чуйка, яка прийшла слідом за ним, з його військової частини, де, мабуть, були впевнені, що їхнього товариша взяли на лікування. Зрештою, їх ніхто не питав. Спершу забрали самого Чуйка, помітивши чи запідозривши в ньому феноменальні здатності, а тоді звеліли передати його справу. Мабуть, робив це все отой повішений генерал Сосин, це можна з'ясувати згодом, як і ряд інших деталей.

Винокур побіжно переглянув особисту справу Чуйка, там було все що треба: рік і місяць народження, батьки, рідні, освіта, сімейний стан, проходження служби, нагороди, подяки, характеристики, документи про стан здоров'я, бо цього щоразу вимагав характер Чуйкової служби…

Інший на місці Винокура цілком вдовольнився б тим, що мав під рукою. Названо всі дальні й ближні гарнізони, де проходив службу Чуйко, від льотного училища до спеціального підрозділу, де освоювали найновішу суворо засекречену бойову техніку. Що тут іще роздумувати? Уточнити адреси, розіслати повсюди шифрограми з інструкціями і, склавши руки, спокійно ждати, де затримають втеклого майора Чуйка, бо за всіма писаними й неписаними законами чоловік вертається тільки туди, де вже був, намагається сховатися неодмінно в тих місцях, які знає (невідомість відлякує всіх: і винних, і невинних), при цьому треба пам'ятати, що дурень спробує ховатися одразу, тобто найближче від місця свого випадкового визволення, а розумний дбатиме тільки про те, щоб опинитися якомога далі звідти, хоч би на яку небезпеку йому довелося наражатися. Чуйко, поза всякими сумнівами, наділений надзвичайним інтелектом, може, й нелюдської сили, тому до нього слід ставитися з найвищою повагою і відповідно прогнозувати його вчинки теж за найвищими критеріями. Він міг кинутися навіть у найвіддаленіший з гарнізонів, де йому доводилося служити!

Винокур ще раз перечитав справу Чуйка. Де йому довелося бути найдалі? В Монголії? Наші війська виведено звідти, але Чуйко міг про це не знати. Скільки часу він уже в доктора Алі? Рік, більше? Отож Винокур не здивувався б, почувши, що Чуйка затримано десь на кордоні з Монголією.

Він склав коротку доповідну про план дій, передрукував її сам на машинці, поніс до начальства, вислухав деякі поради і зауваження, вніс до плану необхідні зміни, знову був у начальства, отримав схвалення і приступив до дій.

Довелося розбудити чимало людей у кількох незалежних державах СНД, вислухати, крім позіхів і здивувань, нарікання на цих «службистів-хохлів», але Винокур не зважав ні на які образи, бо твердо знав: головне — це діло, а діло треба доводити до кінця!

Винокур працював у службі безпеки вже не перший рік, доводилося вести справи, які географічно охоплювали мало не всю територію Радянського Союзу, але тоді все якось ніби губилося, згладжувалося й нівелювалося московським чиновним одноманіттям, і як же вражений був тепер, зв'язуючись то з одною, то з іншою державою, яка ще вчора вважалася лише часткою великого цілого, а сьогодні сама вже стала і цілим, і великим, а всі вчорашні так звані складові частини держави-монстра, «єдиного народногосподарського простору» творили мовби цілий світ, новий, дивовижний і прекрасний!

Це захоплення від несподіваного відкриття (він вирішив неодмінно поділитися ним з Оксаною) помогло Винокуру мужньо перебороти всю нудьгу і рутинність плану, який він сам для себе вигадав, і два дні, втрачені на здійснення плану, минули для Винокура майже непомітно.

Він трохи подивувався, не почувши дзвінка від Оксани. Подзвонив їй додому — не відповідає. Прокурор Повх не знав про неї нічого відтоді, як по телефону звелів їхати до Чорнобиля. Винокур подзвонив до Івана Трохимовича.

— Іване Трохимовичу, ви зв'язувалися з доктором Алею? — спитав він.

— Вона дзвонить мені регулярно через кожні дві-три години. Я дав їй навіть свій квартирний телефон.

— А вона дала вам свій? Як з нею зв'язуватися? Мене вона, як останнього телепня, так зачарувала своєю люб'язністю, що я забув навіть спитати про телефон…

— А може, це від шампанського? — добродушно похмикав у трубку Іван Трохимович.

— Може, й від шампанського. Воно справді було надзвичайне. Сподіваюся, на вас ці чари не подіяли?

— Уявіть собі: на мене теж!

— І ви не знаєте, як зв'язатися при потребі з доктором Алею?

— Виходить, не знаю. Вона дзвонить так часто, що я й не подумав про це. Вам вона хіба не дзвонила?

— Жодного разу. Мабуть, не вірить у наші можливості. Ми ж у стадії реорганізації, на нас багато хто махнув сьогодні рукою.

— Не дзвонить, бо ви ж засекречені.

— Тільки не для доктора Алі. Ви помітили, як вона довідалася про номери факсів наших служб? Натиснула дві клавіші на комп'ютері — і готово! В мене таке враження, що вона зв'язана із штаб-квартирою НАТО і самим Пентагоном, хоч їхні служби безпеки про це ні сном ні духом!..

— Перебільшуєте, шановний, перебільшуєте! — засміявся генерал. — Та ви, коли треба, під'їдьте просто туди, до неї. Я виставив охорону того Центру, щоб був порядок, але вас пропустять, я дам команду.

— І що ж я там робитиму? Візьму тюбик губної помади і напишу на непробивних, добре відомих вам дверях павільйону: «Докторе Алю, я люблю вас»?

— Справді, — пробурмотів генерал, — я й не подумав… Ну, та вона ось-ось задзвонить, я їй скажу, що ви цікавилися. Який ваш телефон? Кажіть, записую…

Винокур сказав номер свого телефону і порадив генералові поцікавитися, який же телефон у доктора Алі.

— Ну, тепер я вже неодмінно, — пообіцяв той, — тепер наверстаємо…

А Винокур подумав: яка ідіотська ситуація! З одного боку — майор, з іншого — цілий генерал, а поводяться ніби дурнуваті поручики й капітани, що командували колись бравим солдатом Швейком.

Він з'їздив додому, прийняв душ, поголився, надягнув свіжу сорочку, спати від збудження не міг, просто так сидіти в непривабливій холостяцькій квартирі не хотілося, і Винокур знову поїхав на роботу.

Там йому повідомили, що його розшукує начальство.

— З'явитися на ясні очі чи повідомити про присутність?

— Це вже ваша справа.

Винокур знав, як генерал не любить лакиз, що без потреби висиджують у приймальні, тому зв'язався з ним по внутрішньому телефону.

— Ви що — не вдома? — здивувався генерал. — Навіть не відпочили?

— Якось не можу знайти собі місця. Надто вже незвичайна справа.

— А в мене тут якраз по цій справі… Могло б і підождати, та вже раз ви тут… Набридає з самого ранку якийсь шизофренік… Відставник, живе десь під Києвом, приїхав електричкою спеціально, щоб розповісти про того, кого ви розшукуєте.

— Про майора Чуйка?

— Ніби так.

— Звідки ж він може знати? Про це ще ніхто…

— Це вже ви самі, коли схочете, можете його розпитати. Він, щоправда, добивався неодмінно до мене, але я сказав, що це у вашій компетенції.

— Він у бюро перепусток?

— Гуляє по Києву. Завтра підвищення цін, він сказав, що зайняв чергу за сметаною. Купить сметану — з'явиться. Замовте йому перепустку. Черговий по управлінню знає його прізвище…

Відставника Винокурові довелося ждати допізна. Міцний чолов'яга, на піджаці чотири ряди орденських планок (Винокур налічив два ордени, решта — медалі), щоки в склеротичних рум'янцях, зуби — вставні, з нержавійки, очі без окулярів, але підсліпуваті. Не дуже милостива природа до людини.

Недаремно ж застерігав Іван Володимирович Мічурін, що не треба ждати милостей від природи.

— Турченко! — відрапортував відставник. — Теж майор, як і ви, і такої ж служби, але фронтової. СМЕРШ, коли доводилося чувати.

— Чували й про СМЕРШ, і про дещо інше, — запрошуючи його сідати, сказав Винокур. — А як із сметаною? Дістали?

— Ви вже й про сметану знаєте?

— Така служба.

— Хіба в цих спекулянтів чесний чоловік щось може купити? Півдня стирчав у черзі, а дійшло до мене — сметана кінчилася!

Винокур навіть з деяким співчуттям дивився на побитого склерозом колишнього смершівця. Скільки невинних душ відправив на той світ, нікому не прощав ні провин, ні слабкості духу, а сам не може здолати навіть такої примітивної пристрасті, як любов до сметани.

— З сметаною з'ясували, — сказав він. — Тепер я вас слухаю.

— Ви ведете справу майора Чуйка? — видовжуючи шию, щоб для більшої таємничості прошепотіти Винокурові мало не в саме обличчя, спитав Турченко.

— Давайте зайдемо з іншого кінця, — порадив Винокур, — не ви мене питайте, а я спитаю вас. Вам щось відомо про майора Чуйка?

— Так точно. Відомо.

— Звідки? Про це знають тільки службові особи.

— Я… У мене… — відставник затикав-замикав, нарешті продерся крізь хащі свого склерозу, випалив: — Я зустрів майора Чуйка в новорічну ніч, коли він ішов з лісу!

— Так. Кажете, в новорічну ніч. Де це було?

— В Ірпені. Я там живу. Мій будинок навпроти дамби. Я вийшов поглянути… П'яні, всяке буває… Ну, постояв трохи. Хтось наче йде від річки. Ну, я, щоб не той… Замаскувався, перейшов у тінь… Льотчик, все як в розшуково-оперативному, значить… З лісу, з того боку… Перейшов, значить, дамбу і сюди, в посьолок… Ну, і…

— Він ішов од електрички?

— Та ні! З лісу. Електричка — це з другого боку. А він пішки. Хто ж сідатиме в електричку при такій оперативно-розшуковій, значить?..

— І ви переконані, що то був саме майор Чуйко?

— А хто б же то був? Він сам і був. Погуляв у лісі і пішов у свій санаторій.

— Тепер давайте повернемося до мого першого запитання, — сказав Винокур. — Звідки вам стало відомо, що ми розшукуємо майора авіації Чуйка?

— Звідки? Та це вже всім…

Винокур застережливо підніс руку.

— Не треба про всіх. Не всі, а тільки ті, кому треба.

— Ну… Ну, сказать вам по секрету, від зятя… Він у міліції… Ну, вчора прийшов і каже: опаснійший преступник майор авіації Чуйко, і щоб нікому, каже, бо совершенно секретно під лічную отвєтствєнность…

— І тоді ви згадали про новорічну ніч…

— Бдітельность должна буть і в незалежній державі Україні! — випалив Турченко. — Чи як ви понімаєте?

— Так, як треба, — невизначено відповів Винокур, підводячись, щоб потиснути руку відставникові. — Дякую за допомогу, пане Турченко. Не заперечуєте проти «пана»?

— Чого б же це? Пане Турченко — звучить. Звучить же ж?

Винокур запевнив його, що справді «звучить» і що повідомлення його буде неодмінно… Вже коли Турченко був біля дверей. Винокур спитав навздогін:

— А скажіть, будь ласка, пане Турченко, ваш зять… знає про вашу зустріч з майором Чуйком?

— Зять? З якої речі! Щоб я государственну тайну якомусь міліціонерикові? Та ви знаєте, яка це публіка? Там же одні взяточники! Ні, ні! Я тільки своїм рідним органам!

— Так я й знав. Дякую вам ще раз.

Старий донощик! Почув од зятя про розшук небезпечного злочинця, склав докупи в своєму склеротичному мозку все, що знав із свого оточення: льотчик, санаторій, ніч, ліс, річка — і вже готово! Логіка всіх сталінських донощиків: моє діло просигналізувати, а там хай розбираються.

Винокур ще раз перечитав досьє майора Чуйка. Ірпінський санаторій військово-повітряних сил там значився. Чуйко був у ньому в 89 році. Але припустити, що він після втечі з «наукової» катівні доктора Алі вирішить сховатися саме в Ірпені, за тридцять кілометрів від Києва, — це однаково що шукати його, скажімо, в бюро перепусток управління національної безпеки.

Винокур з усіма деталями доповів генералові про відвідувача, обережно натякнув, що в його «сигналі» відсутня будь-яка логіка, і вже рішучіше став на позицію свого начальника, який наперед вгадав, що то за чоловік, влучно назвавши шизофреніком.

— Значить, шизофренік? Я не помилився?

— Абсолютно точно, Тимофію Володимировичу, шизофренік! Дозволите діяти згідно з схваленим вами планом?

— Дійте! Бажаю успіху!

Один сповідував точне логічне мислення, інший найперше дбав про твердість і непохитність в оцінках і судження, бо тільки завдяки цьому люди стають генералами.

Це врятувало Чуйка.