Міліція завжди приходить, коли її не ждуть, але сержант Невдащенко прителіпався не просто неждано, а ніби іноземний загарбник: вломився в двері, розсівся, мов удома, закурив смердючу сигаретку.
— Не кури, в мене хворий! — гримнула на нього Галка.
— Бачу, все бачу! — вдоволено гмикнув Невдащенко. — Від пильного ока міліції незалежної України ніщо не сховається! Новий хахаль?
— Тіпун тобі на язик! Брат двоюрідний з Сумщини приїхав на Новий рік. Застудився, мабуть, лежить ось уже два тижні в гарячці…
— Знаємо ми усіх цих братів! Знов льотчика підчепила? Лейтенант чи цілий капітан?
— Сказала ж тобі! Чи ти оглух? І загаси оту вонючку!
Невдащенко все ж таки послухався, сигаретку загасив. Він був у гарному настрої. Нагрянув на циганську дільницю, застукав циганів на гарячому: варять мед. Тобто ніякий це не мед, а сироп з цукру, до якого для запаху капають справжнього меду, тоді розливають у банки, шльопають етикетки «Мед пчелиный липовый» — і за Полярне коло! Міліція незалежної України хабарів, ясна річ, не бере, Невдащенко теж не відступав од цього благородного принципу, та коли ведмедеві кладуть на лапу, то що робить ведмідь? Бере й смокче. А Невдащенко ж не ведмідь, а чоловік, якому треба не тільки смоктати, а й ковтати. У циганів трохи було, вони поділилися, й Невдащенко був добрий, як новообраний уряд.
— Скільки тобі казав, — варнякав він, — казав тобі, Галко, скільки: виходь за мене, не знатимеш забот ні по якій часті — ні по женській, ні по фінансовій, ні по государственній…
— В тебе ж жінка є!
— Жінка? Хіба то жінка? І хіба я там чоловік? Приймак у сталінського кадра! Знаєш, що він відчубучив мені оце? Прийшов нам розшук на якогось чи майора, чи полковника (по-моєму, льотчика), я прийшов з наряду і своєму сталінському кадру й ляпни. Він помовчав у тряпочку, а після свят, значить, хаміль-хаміль на електричку, та в Київ, та в службу безпеки до самого генерала, та на стіл перед ним і виклав! Що ніби ось уся ірпінська міліція п'янствує, спить і потеряла бдітєльность, а він, як старий і заслужений смершівець, не спить на посту, і в новорічну ніч не спав, і своїми орлиними сталінськими, значить, очима бачив, як той майор чи полковник, якого шукають усі органи, вийшов з лісу і… І каже: мій зять Невдащенко тож у міліції і тож усе проспав, а я, каже, товаришу генерал… Ну, ти сама. Галко, можеш далі… А ти кажеш: у мене жінка.
— Та вже чула, чула, — мало не випихаючи його з хати, замахала на нього руками Галка, — помовч, брат заснув, хай хоч поспить, йому ж треба спокій… Це я на обід прибігла, підкинути в грубку та хоч дати йому попити… Приходь іншим разом… Колошкатимеш циганів, то й зазирни…
— А що? — йдучи до дверей, вдоволено мурмотів Невдащенко. — Я можу хоч кого поколошкати! Думаєш, самих циганів? Невдащенко — ого!
Галка випровадила його і швиденько оглянула своє убоге житло: чи не лишилося на видноті чогось Василевого? Весь його одяг вона заховала в комірчину, але раптом чогось недогляділа.
Вспокоївшись, вона поправила ковдру на Чуйкові, поцілувала його в голову і побігла на роботу.
Чуйко не знав, що за вбрання на юнакові. П'ятнадцяте, шістнадцяте століття? Зрештою, яка різниця? Але ж які слова!
Чи бути, чи не бути — ось питання, Що благородніше? Коритись долі І біль від гострих стріл її терпіти А чи, зітнувшись в герці з морем лиха. Покласти край йому? Заснути, вмерти — І все. І знати: вічний сон врятує. Із серця вийме біль, позбавить плоті, А заразом страждань. Чи не жаданий Для нас такий кінець? Заснути, вмерти І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт; Які нам сни присняться після смерті, Коли позбудемось земних суєт? Ось в чім вагань причина.
Спав він чи не спав? Живий чи мертвий? Чуйко ледь розклепив тяжкі повіки. По телевізору передавали «Гамлета» в постановці Тернопільського театру. Офелія, забувши про те, що вона — втілення ніжності, відповідала на звинувачення Гамлета істеричним, зривистим голосом. Виконавець головної ролі грав не сповненого вагань датського принца, а рішучого українського політика Чорновола. Може, так і треба? За ці безкінечно довгі дні й ночі, проведені в Галчиному ліжку перед екраном телевізора, Чуйко вперто осягав гранично сконцентроване знання змін, що сталися в державі за останній рік. Навіть космонавт Стрекальов, якого закинули на орбіту майже тоді, як Чуйка замкнуто в закладі доктора Алі, знав більше про те, що діється, знав, що вже немає Радянського Союзу і Горбачова, немає комуністичної партії і немає червоного прапора, який лишився тепер тільки над орбітальною станцією «Мир» та на комбінезоні космонавта.
Чуйко теж мовби злетів з аеродрому світу минулого, а приземлився зовсім на іншій землі. Мовби заново народився. Україна народжувалася, і Чуйко теж народжувався разом з рідною землею. Про суверенітет України він ще встиг почути, але тоді всі гралися в суверенітети, Єльцин, воюючи з Горбачовим, закликав «кушать» і «глотать» суверенітет хто скільки зможе, і тому все це багатьма всерйоз не сприймалося. Але тепер Україна незалежна, має свого Президента, національний прапор, національний гімн, по телевізору співають «Червону калину» і молитву Лисенка «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…».
А Чуйка виховували на пісеньках Пахмутової, на отому комсомольському підстрибуванні й підскакуванні, що нагадувало ідіотську назву кінофільму «Шла собака по роялю»…
Чуйко не був хворий, але нормальною здоровою людиною теж не був. Щось сомнамбулічне, стан анабіозу чи, може, роль медіума між світом, що віддалявся від нас майже з швидкістю світла, і новим світом, який надходив повільно, але всевладно, мов весняні води.
Хоч як там було, Чуйко тепер знав: його несподівана неміч тільки на користь. Звісно, проходити повний курс університету незалежності, перебуваючи в такому «підвішеному» стані, трохи дивно, та після всього, що він пережив за останній рік, дивуватися не доводилось.
Телевізор працював мало не з досвітку і до пізньої ночі. Чуйко не відривав погляду від маленького квадратика, йому здавалося, що бачить зображення навіть із заплющеними очима, він мовби й харчувався тільки телевізійною інформацією, майже нічого не їв, але Галка вже змирилася з цим, готова потрактувати Василів стан відомим народним твердженням, що чоловік «Божим духом живиться».
Чуйко що приймав, а чого й не приймав, та однаково знав: тепер зостанеться тут, на Україні, вороття назад немає, на аеродромі в Раменському його вже розшукують агенти доктора Алі й безокого московського генерала, який прийде по твою душу навіть мертвий. І скрізь розшукуватимуть тепер Чуйка, аж до Монголії й Афганістану, може, тільки й порятується він тут, на рідній землі.
Синьо-жовтий прапор Чуйкові припав до серця. І не тому, що не знав історії, а тепер йому розтлумачили бородаті депутати, і він возрадувався. Все набагато простіше. Він льотчик, а синє й жовте — кольори повітряного флоту. Як у Тичини: «Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б'є, і сіє, й носить, він республіку підносить до нових висот…» Так що, вважайте, Чуйкові не довелося міняти прапорів, як не міняв він і партії: поки доктор Аля довбалася в його мозкові, партія комуністів безслідно щезла, щезло й Чуйкове членство в ній. Усе нормально.
Президент України Чуйкові дуже сподобався. Виступає без шпаргалок, а ще: красивий мужчина. Чуйко сам був красивий мужчина, тому мимоволі симпатизував усім таким людям. Хоча як знати, що краще для політика: бути привабливим чи таким собі? Хіба Щербицький не був красивий мужчина? А якими словами його тепер поливають простонародні й загальнонародні депутати! А Брежнєв? Ми ракетоносці, а наш генсек бровоносець. Кажуть, жінки мліли від самого скинення бровою. А як по ньому витанцьовували горбачовці? Застійний період, страх і жах!..
Може, політикам краще бути такими, як голова парламенту незалежної України? Море симпатії, дядьківські хитрощі, дядьківський гумор. «Депутат Заєць, не стрибайте по залу!» «Депутат Бандурко, уступіть мікрохфон депутату Пиндюрко!»
Ну, не все було таке, щоб тільки ахкати. Надокучав Чуйкові гопак, якого жарили безупинно, а ще терпіти не міг він отих розчухраних співаків і співачок, що понаповзали на телевізійні екрани, мов циганська міль. Спершу на екрани московські, а тепер, виходить, і на екрани незалежної України. Які колись співаки були в нас, які хлопці! Гмиря, Гнатюк, Кондратюк, Мокренко. А голоси, а пісні! «Чом, чом, чом, земле моя, чаруєш ти мене…» А тепер, бач, або отой босий у галіфе, що обіцяє піти втопитися, або миршавенькі брати Гадюкіни з їхнім коронним номером «Наркомани на вгороді ріжуть маковиння…» Колись на вгороді у нас була верба рясна і дівка красна, а тепер що — наркомани? Тьфу!
Справжню втіху для душі мав Чуйко зате тоді, коли передавали про прийняття воїнами присяги на вірність Україні. Оце так! Оце по-нашому! Україна з нами, і ми з Україною навіки! Він і сам ладен був зірватися з постелі й бігти до найближчого аеродрому або військкомату, щоб присягнути своєму народові. Всі оті розбалакування з Москви, що не можна приймати одну присягу, а тепер ще одну, — єрунда й муть! Кому складав присягу він, Василь Чуйко? «Советской Родине?» А де вона? Комуністичній партії? А де вона? Шостій статті Конституції? А де та стаття і де Конституція? Коли подумати, то присягу ми приймали маршалам і генералам та всім отим родичам гарбузовим: синочкам, зятям, племінникам, онукам маршалів, генералів і генераликів. Позахапували всі тепленькі посади, в Афганістані або в «гарячих точках», в тайзі й у тундрі їх не шукай, всі вони в столицях та в «групах військ», а хто не їхній, той хай пре плуга!
І далі провисаючи в непевності, між життям і смертю, але твердо знаючи, що зрештою посадку здійснить вдало, Чуйко подумки укладав програму своїх дій, і першим пунктом там стояло: присяга Україні. Бо хто б же він був, не подбавши найперше про цей свій обов'язок! Та ще ж до того міністр оборони України — авіатор, свій хлопець, скромняга і симпатяга!
Чого ніяк не міг втямити Чуйко, так це вовтузіння з якимись купонами. Офіцерської платні останнім часом не вистачало навіть на випивку, Чуйко уже взагалі забув, як і що можна купувати взагалі, а тут мало не щодня з екрана телевізора коментатори, міністри, депутати і простий люд тільки й говорили, що про ціни, та про гроші, та про якісь купони, які ніби заміняли гроші, але й не заміняли, були чи то дорожчі за «полновесный советский рубль», чи то дешевші — хто тут в чорта розбере!
Може, ті загадкові купони врешті й привели Чуйка до початку одужання. Принаймні спонукали його до спроби заговорити вперше після початку його нез'ясованих хворощів, і він, дочекавшись увечері повернення Галки з санаторію, спитав її:
— Галко, ти можеш сказати мені, що воно за чортівня оті ваші купони?
Від несподіванки, від радості, що Василь нарешті заговорив, Галка випустила з рук сумку (вечеря для Василя з офіцерської їдальні, хоч він майже й не їсть нічого), підбігла до ліжка, припала до Чуйкових грудей.
— Боже! Василику! Заговорив!
— Ну, — обережно піднімаючи її голову, сказав Чуйко, — не онімів же я! Трохи помовчав, тепер можна й поговорити…
— Трохи! Ви чули його? Трохи! Та ти знаєш, скільки отак лежиш — ні живий ні мертвий?
— Солдат спить, а служба йде. Куди мені поспішати? Так ти мені поясниш про купони?
— Про купони? Знайшов про що говорити! Я вже й у діда в Тетереві була з твоєю неміччю. А тут цього Невдащенка-міліціонера насилу вигнала, все доскіпувався, хто ти та чого… А ти про купони.
— Чув я твого Невдащенка. Він що — жених?
— Чув? А чом же не обізвався хоч словом?
— Ліньки було.
— А на купони — не ліньки?
— Так торохтять же з ранку до вечора. Я й подумав…
— Ой Васю, ти б краще про своє здоров'я… А з тими купонами, — вона заплакала, — хай би вони ними подавилися!..
— Їх що — і на зарплату дають?
— Дають, у кого вона є. А в кого така, як оце в медсестри або й лікаря — двісті купонів на січень. А ціни ж тепер — ти не чув — вже й не скажені, а якісь зовсім нелюдські…
— В тебе є — подивитися, що воно за штука?
— Та подивишся, подивишся… Ще встигнеш… Ось я тобі повечеряти… Боже, і говорить, і…
Чуйко підморгнув їй: не журися, буде ще в нас з тобою і оте солодке «І», буде. Галко!
Згадав, як тоді в санаторії вперше зблизився з нею. З жінками він був завжди нерішучим і, хоч Галка впала йому в око з першого дня, ходив довкола неї цілий тиждень, поки наважився призначити побачення.
— Де ж саме? — насмішкувато спитала вона (пропозицій було так багато, що можна дозволити собі насмішкуватість навіть перед таким вродливим капітаном).
Чуйко розгубився і ляпнув не подумавши:
— Ну… можна поїхати в Київ.
— А тоді?
— А тоді? — вона штовхала Чуйка до вчинків непродуманих, може, й небезпечних. Чуйко розгубився ще більше, але ж льотчики не відступають! — Тоді можна зняти номер в готелі.
— І? — вона так глянула на нього з тим «І?», що він весь спаленів, але ж льотчики не відступають, у їхніх апаратів немає заднього ходу, чорти його бери, тому він, вдаючи з себе викінченого ловеласа, пообіцяв: «А вже там буде наше «І»!»
Номер йому дали в готелі «Москва» з виглядом на Київську Софію, але номер виявився на двох, і сусід, директор якоїсь донецької шахти, не бігав по Хрещатику, роззявивши рота на столичні дива, а висів на телефоні і кричав про вагонетки, штреки, троси, добичу, план і про трам-тарарам.
Чуйка він заспокоїв:
— Не дрейф, льотчику! Створю тобі умови. Ось із трестом доматюкаюся і щезаю! Відпочивайте, молодожони!
Чуйко і Галка, зачепившись за краєчки стільців, сиділи з дерев'яними спинами, поки шахтарський директор пересилав телефонними дротами вставні слова й речення, сиділи вони з дерев'яними спинами й тоді, коли сусід по номеру вискочив і загримів уже перед черговою на поверсі, і добре зробили, бо шахтар за хвилину повернувся і розвів руками:
— Звиняй, льотчику, ще треба сказати пару теплих слів одному типові!
Він вертався ще разів зо три, Галка досхочу насиділася в казенному номері на казенному стільці (ще трохи — і сама станеш мовби казенною), можна було вже й підвестися, вона це зробила і спитала Чуйка:
— Ну, що, поїдемо назад?
— Та поїдемо, — відповів він.
В електричці, коли Чуйко несміливо поклав свою руку на її маленьку долоньку. Галка пригорнулася до нього і прошепотіла:
— Який же ти дурний! У мене своя хата, і я в ній сама!
— Чом же не сказала одразу? — він здивувався так, що навіть забув обуритися.
— Ти ж не питав, — засміялася вона.
Тоді вони були щасливі, і їхнє щастя пахло осіннім листям. А тепер?
— Завтра йтимеш на роботу, залиш мені який-небудь купончик, однаково ж робити нічого — подивлюся, подумаю, — сказав Чуйко.
— Та про що тобі думати? Видужуй краще.
— А може, я хочу роздобути для тебе тих купонів.
— Ой горе моє! Лягай уже, вкрию, а то ще застудишся. Поглянув би на себе — як з хреста знятий. Тобі вже ні купонів, ні пупонів, а здоров'я б!..