Попіл снів

28

Тітка Явдоха не відпускала: побудь та побудь, дід заночував у Києві в сестри, а на ніч приїде, посидите, поговорите, а завтра вихідний, поїдеш уже з неділі, нікуди воно не дінеться…

Він пообіцяв, що повернеться, і таки вирвався… Якась сила гнала його, кликала, вела…

Вночі, вже, мабуть, передсвітом, несподівано приснилася доктор Аля. Ніби знов довбається йому в черепі, але не в понурому мовчанні анестезійного мороку, а в золотому ласкавому сяйві, в розмовах, радощах, захватах. «Чуйко! Що я бачу! Що у вас в голові? Ви бачите — тут саме золото! Золоті трибки, золоті шестерні, яка краса, яке чудо! Невже ви не бачите? Ви дозволите доторкнутися до вашого золота бодай пальчиком? Ледь-ледь, ви й не помітите… Не будете заперечувати, Чуйко? Чом же ви мовчите?» Чи він сказав їй щось чи не сказав, дав згоду чи не дав, хто ж то знає… Не міг бачити, що там у нього в голові, але таке сяйво оточило його і така золотиста музика залунала довкола, що він засміявся від радості.

Прокинувся від того, що сміється крізь сон. Сів на постелі і не міг стриматися від сміху. І до ранку вже не заснув і знав, що не зостанеться в тітки.

Якась сила вела його, й кликала, і сказала йому, що доктор Аля вже нікому не заподіє шкоди, не принесе лиха, і він з радістю підкорився тій силі.

Мабуть, трохи передав куті меду з тим дурним старшиною і з сонними ледарями-шоферами в білих «Волгах», але не міг стриматися.

Водій «газика», не питаючи, віз Чуйка, мабуть, просто до вокзалу, а може, до якоїсь особливої чайної, яку знав тільки він, — хоча хіба не однаково!

Чуйко заплющив очі і плив у золотих хвилях, згадуючи Галку, згадуючи, як він цілував її, як вона цілувала його і стогнала від пристрасті, і…

— Вокзал! — заявив Миколаєнко. — Показати вам бухвет чи ви й самі?

— Тут уже я сам, — заспокоїв його Чуйко. — Спасибі, що підвіз. Тепер коти до свого старшини.

— Ну, ви ж його й!.. І як ви ото так? Весь кулак побуряковів!..

Чуйко помахав йому рукою, ввійшов у вокзал, але одразу й вийшов крізь ті двері, що вели на перон. Біля другої платформи стояла електричка.

— Куди? На Київ? — спитав Чуйко залізничника в червоному кашкеті.

— На Київ, та не їде.

— Що таке?

— Якась аварія, мабуть. Тільки що по селектору скомандували дати «червоний» на всі виїзні і в'їзні світлофори…

Десь завила сирена, тоді ще одна… Черговий по станції глянув на небо.

— Вроді як тривога… При Брежнєві отак дурачилися, а при цих ще й не було…

Він озирнувся: майор десь зник. Ну, ясна річ, воєнний чоловік знає, що треба робити по тривозі. Черговий теж знав…

А Чуйко вже спокійно обходив платформи, електрички, переступав через блискучі рейки, йшов туди, куди вела його золота сила, що народилася в ньому вночі і не зникала, не покидала його, вела, кликала, несла, мов на крилах.

Сирени вили дедалі дужче й тривожніше, десь кричали люди, здається, пролунало навіть кілька вибухів чи пострілів. А може, то гуркали, зіштовхуючись, вагони порожняка…

Чуйко не здивувався, побачивши перед собою високе склепіння депо, поворотний круг, тяжкий електровоз на ньому… Він ніколи не був у депо, не знав, що там, які приміщення, як розташовані, але йшов, ніби ведений невидимим променем, відчинив двері кімнати чергового по депо, привітався і, не чекаючи відповіді, спитав:

— Де тут у вас вішалка?

І одразу й сам побачив вішалку. В кутку, дерев'яна, на три ріжки, два були зайняті, один вільний. Чуйко спокійно зняв шинель, повісив її, тоді зверху повісив кашкет.

Черговий заніміло стежив за діями цього незвичайного майора.

— Гей, товаришу майорі — схаменувшись, гукнув він до Чуйка, коли той уже виходив з кімнати. — Куди ж ви отак без нічого? Холод же ж!