Попіл снів

10

Провівши чоловіків, доктор Аля звернулася до Оксани:

— Ви не заперечуватимете, Оксано, коли я вас покину на деякий час, щоб переодягнутися? Принаймні я повинна познімати з себе всі оці декорації! Хто не знає, то думає, що це діаманти. Насправді ж — фіаніти.

— А яка різниця? — поспитала Оксана.

— Власне, камені природні й вирощені фізиками — мають ті самі властивості, як, скажімо, перли татуся Мікі-мото і видобуті з глибин моря арабськими рибалками. Але ж людський снобізм перевищує навіть закони природи! Може, й ви переодягнетесь у щось домашнє? А вже тоді я покажу вам свій «Затишок», після чого ми нарешті щось з'їмо. Ваша святкова вечеря, мабуть, так і лишилася на столі. І все з моєї вини. Згадайте, ви вхопили хоч крихітку після новорічного бокала?

— Повірите: навіть не знаю.

— А я знаю точно: жодної крихітки! Тому обидві ми маємо незаперечне право на маленький банкет. В мене тут знайдеться все що треба. Уявіть собі: генерал Сосин створив тут справжні стратегічні запаси на тридцять років автономного існування! Навіть питна вода.

— І повітря?

— І повітря. Кисень.

— А енергія?

— Поки ніяких катаклізмів, «Затишок» підключено до загальних електромереж, далі йдуть таємні підключення до систем урядових, військових, медичних, коли все буде виведено з ладу, тоді спрацьовує своя власна система.

— Атомний реактор?

— Я не можу розкривати всі таємниці, але атом — ні! Тут немає нічого, що мало б відношення до будь-якого випромінювання. Надто небезпечна гра. Ви вже пересвідчилися, до чого це може призвести. Хіба нам не досить Чорнобиля? А тепер з цим майором Чуйком! Крихітна часточка космічної енергії вирвалася на волю, і скільки лиха вона може накоїти! Але облишмо бодай на короткий час наші проблеми і… Ну, хоча б згадаймо, що ми жінки. Я весь час думаю про те, що ви, Оксано, найперше Єва, а вже згодом усе інше. А яка домінанта Єви? Цікавість! Я хочу задовольнити вашу цікавість і показати все-все.

Вона все ж умовила Оксану переодягнутися, вибрала для неї і для себе барвисті халати-максі з подвійного шовку, дала домашні капці, що приємно пахли новою шкірою.

— Тепер їсти, пити, а тоді вже гарно походити! — вигукнула вона. — Запрошую вас до храму життя, або до моєї кухні!

Кухня була справді мов храм. Просторий зал, холодильні шафи «Вестінгауз» на всю стіну, електричні плити і духовки, в яких можна запекти цілого вепра, ультрахвильові печі, електрогріли, міксери, круппівські кавоварки з золотими ситечками для перемеленої кави, італійський автомат для м'якого морозива — міжнародна виставка, а не кухня, Оксана аж очі приплющила, бо в неї пішла обертом голова від того багатства, про яке кожна жінка мріє все своє життя, але мріям тим ніколи не здійснитися.

Доктор Аля стала відчиняти холодильні шафи, показувати їхні переповнені чрева, відчиняла морозильники — той для м'яса, той для риби, той для делікатесів, той для екзотів, а це для скромної домашньої садовини й городини.

— Вибирайте, прошу вас, Оксано! Що вам до смаку?

— Покладаюся на ваш смак, — сказала Оксана.

— Ну, коли так…

Знов закрутилася карусель достатку, відчинялися й зачинялися холодильні шафи, з'являлися на світ Божий бляшаночки, скляночки, штудерні посудинки, все барвисте, все в привабливих етикетках, все дороге й неприступне, так само як неприступні химерні моделі одягу, що демонструються в театрі моди стиліста Зайцева, для замотаних роботою й вічними нестатками жінок, які неспроможні купити собі елементарних трусів або бюстгальтера.

Демонстрація гастрономічних див скінчилася досить скромно. Доктор Аля вибрала салат із крабів під майонезом (консерви), болгарську спаржу (консерви), копчені франкфуртські сосиски (консерви) і омлет з яєчного порошку з консервованою грудинкою. На десерт — компот з турецьких персиків (звісно ж — консерви!).

З великої хмари дрібний дощ.

— А що будемо пити? — доктор Аля відчинила двері, що вели до приміщення, схожого на винний погріб. — Брют з «Нового света» ми питимемо й далі, але цього ж не досить! Як ви до коньяку, Оксано?

Оксані пити більше не хотілося, але й не хотілося показуватися ханжею. Вона промовчала, і доктор Аля вирішила за неї:

— Коньяк! І не французький, не вірменський, а грузинський. Грузинські коньяки саме для жінок. Вони м'які, як шовк. Хоча українські патріоти тепер надаватимуть перевагу, мабуть, тільки українським коньякам.

— Здається, ця проблема перед українськими патріотами ще не постала, — зауважила Оксана. — Коли йдеться про життя або смерть цілої нації, тоді не до коньяків і лікерів, про які колись писав Рильський.

— Здається, Рильський був чи не єдиним з-поміж українських поетів, який не боявся писати про вино і навіть, як ви кажете, про коньяк?

— Та ні, я згадала: там тільки про лікери, та й то з «класових позицій»: «Докурюйте сигари, допивайте лікери й каву…» Мовляв: «час твой последний приходит, буржуй!» А про вино теж не було. Тільки про виноград. Бажан, той, здається, хоч і не оспівував вина, але дав українські назви деяким їхнім сортам: рислінг назвав «Наддніпрянським», каберне — «Оксамит України».

— Вина гріх перейменовувати! Це однаково, що перейменовувати вродливих жінок. Тільки уявити собі, щоб оцей коньяк «Гремі» назвали, скажімо, «Советская Грузия» абощо! Гремі — монастир десь у Кахетії, його монахи давно-давно заклали виноградну лозу, з якої згодом стали виготовляти цей божественний напій. Генерал Сосин привіз мені якось його кілька бочоночків. Не в пляшках, а в дерев'яних барильцях! Погляньте. Чопик, краник, все як у давні добрі часи. Маючи такий бочоночок, можна дозволити собі розслабитися, надто пам'ятаючи, що сьогодні перший день нового року!

«Розслабитися, — подумала Оксана. — А майор Чуйко?» Вона вже зрозуміла: доктор Аля хоче, щоб його вбили. Відверто про це не казала, але всіма отими жахами, які розповідала про Чуйка, вона непомітно схиляла всіх трьох: міліцейського генерала, Винокура й Оксану, — до думки, що найкращий, найпростіший і практично єдиний вихід — це усунути льотчика, тобто вбити. І Оксана не мала сумніву: вони вб'ють його! Своєю формулою паніки вона хотіла застерегти їх, налякати, показати марність їхніх зусиль, але це не помогло, чоловіків тільки підхльоснула її зневіра, вони затялися в своїй упертості: ах, ти нас лякаєш? То ми тобі покажемо! Оксана зрозуміла, що вони змобілізують весь свій хист, викажуть все своє професійне вміння, щоб упіймати майора Чуйка, знешкодити, відвернути небезпеку, яка нависла, може, й над усім людством. І тоді вона зрозуміла, що її роль — врятувати майора Чуйка! Але як врятувати того, кого ти не бачиш, кого взагалі немає? Ось був, та й нема… Щоб врятувати Чуйка, треба його… впіймати, затримати, знешкодити, ізолювати… Оксана зовсім заплуталася і тому навіть зраділа, почувши запрошення доктора Алі лишитися в неї. Треба випитати в неї все, що можна випитати і про Чуйка, і про її Центр, і про того московського генерала. Десь є розв'язання, повинно бути.

Хто ви, докторе Алю? О, хто ви, хто — кат чи жертва, леді Макбет, яка хоче змити з своїх рук невинну кров і не може цього зробити, а чи зловісна відьма, що душить людей обіймами, солодкими словами і ще солодшими снами?

Доктор Аля швидко сп'яніла. Може, тільки вдавала сп'яніння? Оксані й самій гуло в голові од суміші шампанського з коньяком.

— Мозок час від часу треба оглушувати алкоголем, — повчала Оксану доктор Аля. — Як дресирувальники приборкують могутніх тигрів і пантер, так ми повинні приборкувати загадкового хижого звіра, що дрімає в найміцнішому з сейфів, який будь-коли був створений, — в нашій черепній коробці. Наш мозок — це практично безмірна супергалактична спіральна пружина, запакована в череп зовсім не для того, щоб спокійно лежати там стиснутою, а для того, щоб розкручуватися, рватися на волю, розхльостуватися і розприскуватися! Генерал Сосин любив жартувати: «Докторе Алю, як старший за званням, раджу вам хоч і нерегулярно і в невеликих кількостях, але вживати…»

— Ви так часто згадуєте генерала Сосина. — Оксані хотілося знайти якісь шляхи до зізнань коли й не інтимних, то принаймні якоюсь мірою відвертих, інакше вона приречена слухати ці вправи у безпредметному розбалакуванні доктора Алі. — Генерал зіграв значну роль у вашому житті?

— Він був для мене — все! Від самого початку того, що можна б назвати моєю науковою кар'єрою!

— Боже, це ж так цікаво! Мій прокурор Повх жде не діждеться нагоди, щоб якось спекатися мене, і Повх — це типовий випадок, а виходить, є ще на світі благородство!

— Благородство? — доктор Аля блідо усміхнулася, вмочила губи в коньяк, але пити не стала, довго дивилася поперед себе, мружила очі, мабуть, згадуючи. — Коли хочете знати, генерал Сосин хам і негідник. Може, він і не винен. Його батько, теж генерал, академік, лауреат, Герой, усе життя винаходив нові або вдосконалював уже існуючі вибухові речовини, тобто засоби вбивства людей. Коли стали працювати над атомною бомбою, Берія включив Сосина-старшого і до атомного проекту, тоді особливо не перебирали. Його знав Сталін. Навіть прізвище в Сосиних — від Сталіна. Це вже розповідав мені «мій генерал Сосин». Нібито коли Сталіну подали на підпис матеріали про присвоєння звань Героїв соцпраці, він побачив там прізвище Соскін (бо таке їхнє справжнє прізвище) і сказав: «Соскин? Зто от детской соски? Нехорошо. Такой большой ученый — и такая маленькая фамилия? Зто надо исправить!» Подумав і викреслив «к», вийшло: «Сосин». Сталін ще нібито додав згодом: «Можно было бы вычеркнуть не «к», а «с», но тогда получится Сокин, очень похожее на «Сукин сын», а так выдающийся советский ученый становится вроде бы даже близким самому товарищу Сталину!» Він мав на увазі своє юнацьке наймення Сосо, яким Сталін дозволяв називати себе тільки найдовіренішим своїм соратникам. Старий генерал Сосин помер в 1958-му, а «молодого» я вперше побачила в 1968 році. Він тоді вже був генерал-майор (Чуйко повісив його генерал-полковником, не дуже велике просування по службі, згодьтеся!), безрукий і безокий, точніше: однорукий і одноокий, так він хотів, щоб про нього казали…

— Він був на війні?

— Ніколи про це не казав. Не казав, де й коли втратив руку й око. Коли я пробувала питати (це вже згодом), вдавав, що не чує запитання. Здається, не було в нього ні нагород, ні премій, ні наукових звань, взагалі нічого не було, іноді здавалося, що й самого генерала Сосина немає на світі, але саме тоді він з'являвся і… Так він з'явився і в моєму житті. Шістдесят восьмий рік. Я перейшла на останній курс медичного. Влітку була в Одесі, верталася разом із знайомими їхньою машиною. Пам'ятаю: дощ, низькі чорні хмари, все темне, і на темному шосе безкінечна валка військових вантажних машин, якесь дрантя ще з часів війни, обшарпані «студебекери», наші сталінські марки… В Києві мені сказали, що Брежнєв увів танки в Прагу, що все наше Політбюро сидить на кордоні з керівниками соцкраїн, розпинають Дубчека, приструнюють Чаушеску (Шелест там стукав кулаком по столу, погрожував, що до Бухареста радянським танкам теж недалеко)… Студенти — це люди, які знають завжди більше, ніж прості обивателі. Вже не згадаю, від кого, але вже тоді я довідалася, що в Москві хтось протестував на Красній площі проти введення військ в Чехословаччину… Ну то в Москві. У Києві не знайшлося ні Красної площі, ні відважних людей… Хоча тепер кажуть, ніби були і в нас… Може… За тиждень у нас починалися заняття, але почалися вони не з лекцій, а з виступу якогось партійного ідіота, якого прислали з ЦК для ідеологічного зміцнення нетвердих умів, у зв'язку з останніми політичними подіями, ну, зрозуміло… Увечері в мене вдома (батьки були в санаторії на півдні) зібралися дівчата-однокурсниці, ми пили перейменоване Бажаном червоне вино, слухали музику, танцювали, знущалися з партійного ідіота, який виступав в інституті, а заодно й ще з декого, але так… З жартів і сміху мовби сама собою зродилася в мене ідея. «Дівчата! — вигукнула я. — Ми оце сміємося з номенклатурних ідіотів, а про свою професію й забули. А ми ж майбутні нейрохірурги. Є пропозиція створити «Товариство трепанації номенклатурних черепів». Хто «за»?» Пропозиція пройшла на «ура» одностайно, з підстрибуванням і підскакуванням, з реготом, обіймами і навіть поцілунками. В дівчат таке часто.

Одразу ж ми сіли укладати статут свого товариства. Цей продукт колективної творчості складався з п'яти параграфів.

Дівчата хотіли дописати ще кілька параграфів, але я сказала: «Досить!»

Назавтра весь інститут знав наш статут, а ще за день ми всі (нас було п'ятеро) сиділи у камерах внутрішньої тюрми Комітету державної безпеки на Володимирській.

Одна з нас виявилася «стукачкою», що й треба було довести.

Допитів наших не починали тільки тому, що ждали московського генерала Сосина. Про це я довідалася згодом. Вже коли була тут, у Центрі. Так само довідалася й про те, що КДБ, міліція, Міністерство оборони, медичні заклади, ну, перелік може бути дуже довгий, всі мали таємну інструкцію: справи, так чи інакше пов'язані з проблемами мозку, передавати відомству генерала Сосина.

— І «психушки» теж?

— «Психушки» — це репресивний апарат, з ним генерал не мав нічого спільного.

— Але ж КДБ — це апарат на сто відсотків репресивний.

— Генерал Сосин був на порядок вище КДБ!

— Вище КДБ? Хіба тоді щось було вище?

— Ви забули про Політбюро. Але в мене таке враження, що відомство генерала Сосина було вище за саме Політбюро.

— Як же це може бути?

— Ну, в усіх цивілізованих державах існують закриті самодостатні системи для вищих цілей державної політики. В країнах багатовікової класичної демократії, як Англія, існує посада заступника міністра фінансів, який відає асигнуваннями, не підзвітними навіть короні. До влади можуть приходити консерватори, лейбористи, а той чиновник залишається. Очевидно, щось подібне є і в Америці, так само в нас. Про генерала Сосина не знав ніхто: ні Брежнєв, ні Андропов, ні Горбачов. Зараз у Кремлі сів Єльцин, він так само не знає нічого. Про мій Центр у Києві не знав Щербицький, взагалі не знав ніхто, коли хочете, в мене навіть телефонні номери — московські.

— Не може бути! — не повірила Оксана.

— Спробуйте подзвонити в місто — у вас нічого не вийде. Треба набирати вісімку, тоді нуль сорок чотири, як міжміський київський, коли ви дзвоните з Москви, а вже тоді — київського абонента.

— А як вам дзвонитимуть Іван Трохимович і Винокур?

— Ніяк. Дзвонитиму я до них. До мене з Києва подзвонити ніхто не може. Мене тут немає. І взагалі немає ніде. І нічого немає. Містика?

— Але ж у вас перепустка, підписана Андроповим!

— То й що? Йому принесли, сказали: «Пожалуйста, Юрий Владимирович, подпишите. Ето нужно для дела. Профессор Фиалка работает над закрытыми темами». І все. Містика?

— І цей страшний генерал… Як же міг він розумну, прекрасну студентку?..

— Як? Дуже просто. Згадайте: студентка сидить у камері внутрішньої тюрми КДБ. Звинувачується… Ну, це ясно… Коли мене привели на допит до цього троглодита, я вжахнулася… Як Дездемона: о дівчинко, бліда як полотно! Гладке, знеформлене, безруке, безоке, абсолютно голий череп формою нагадує чеський унітаз, голос — писклявий, як у ліліпутика. І при цьому — абсолютно ідіотські захвати щодо власної так званої дотепності.

Мене він зустрів так:

— То що? У Києві бузина, а на вгороді дядько?

І довго іржав, йому хотілося по-жереб'ячому, а виходило щось ніби котяче, чи що. Я не витримала і усміхнулася. Тоді він показав мені величезний, побуряковілий від стиску пальців кулацюру і пропищав уже погрозливо:

— Київ знаємо, на бузину чхати, на вгороді срати, а от про дядька ви, красунечко, мені все розкажете, як попові в церкві!

Шукав наших натхненників і керівників. Може, ЦРУ? Я не стала відповідати на його ідіотські запитання, і генерал прогнав мене з кабінету.

Що мене допитував московський генерал, я довідалася від свого конвоїра. Дуже симпатичний хлопець. Не мав права казати, а сказав. Згодом я взяла його в охорону свого Центру. Вчора, (це вже вчора і торік) він утік разом з усіма іншими охоронцями. Найсекретнішими, найдовіренішими… Генерал не викликав мене рівно чотири дні (патрав моїх дівчат!), тоді викликав і став загинати пальці на своїй єдиній руці, іржати і щедро обіцяти мені: «робочий мінімум» — сім років таборів і п'ять заслання, коли добре пошкребти, то можна піднятися вище: десять-п'ятнадцять років таборів, а як пошкребти ще краще, то можна й ще вище!..

Я тоді була ще дурна й легковажна. Відсміювалася: яке «ще вище» за студентські пустощі? Тепер знаю: могло бути все.

Генерал знов прогнав мене, а коли викликав знову, то спробував вдати наївну овечку.

— Ну, що трепанація — це ясно, — пищав він, — ви ж нейрохірурги. У вас там усі ці лобні долі — сім'ядолі, гіпоталами — епіталами… А от чому трепанація саме номенклатурних черепів? Чому так припекло продовбувати номенклатурні голови?

— Хочете знати? — прийняла я правила гри. Однаково ж втрачати нічого.

— Не хотів би знати — не питав. Поясніть старому дурневі. Сам не докумекаю.

— В pendant, — сказала я.

— Що за звір? Педант, педаль… Ви мені простіше, по-нашому.

— Ну, я читала колись один роман… Про древній Єгипет… Там розповідалося, що в єгипетських фараонів серед придворної челяді обов'язково була посада трепанатора фараонового черепа.

— Фарао… — цього генерал, ясна річ, ніколи не ждав не тільки від мене і від авторів історичних романів, але й від єгипетських фараонів, — і для чого ж держав фараон цього трепанатора?

Я пояснила:

— На випадок нещастя з фараоном: те, що ми сьогодні звемо інсультом, інфарктом, клінічною смертю. Щоб довідатися — ще живий чи вже мертвий фараон, кликали придворного трепанатора, той робив отвір у черепі володаря, зазирав туди, тобто дивився на мозок і робив відповідний медичний висновок.

— І коли фараошка був мертвий, то він так і зоставався мертвим, а коли був ще живий, то після такого зазирання в його мозок врізав дуба вже остаточно? — заіржав генерал.

— Цілком можливо.

— «Цілком можливо» — це геніально сказано! — підхопився він з-за столу, і я вперше побачила генерала в усій красі: опецькувате, незграбне, неохайне… Він побігав, посопів, тоді нахилився наді мною і прошепотів мені на вухо: — А ви можете мені сказати таку штуку?.. От робили вони з мертвих фараонів мумії… Ну, як ми з Леніна. Але ми без ритуалу, бігцем, тихцем, випорожнили Володимира Ілліча, поклали в мавзолей футляр від вождя — прийдіте поклонітеся! Правда, мозок взяли в оцинковане відро й перенесли в інститут мозку. А з фараонів виймали все і клали в особливі сосуди і захоронювали разом з мумією: серце, печінку-селезінку, легені, нирки, статеві органи… А мозок виймали через ніздрі особливими гачками… Питається: навіщо ж марудитися, видряпуючи мозок по крихті через ніздрі, коли в черепі вже пробита дірка?

— По-перше, ми не знаємо, як вони здійснювали трепанацію, — відповіла я, мов на екзамені. — Може, це робилося не так примітивно, як в наші часи, може, вони вміли довідуватися про стан мозку зондуванням, з допомогою спеціальних голок… Коли ж навіть це робилося ще примітивніше, ніж тепер, то ви самі й відповіли на поставлене вами запитання: ритуал! А ритуал — це завжди урочистість, вміння все легке зробити трудним, все просте ускладнити до неймовірності, а все розумне довести до крайнього ідіотизму.

Він довго дивився на мене, тоді підтюпцем оббіг стіл, упав на своє місце, перехилився через стільницю і прошепотів (шепіт у нього чомусь був гучний, куди й поділася писклявість):

— Все розумне — до ідіотизму? Геніально! Послухайте, дівчинко, ви студентка-випускниця, так?

— Так.

— Яка тема вашої дипломної роботи?

— Мозок і сон.

— І як ви думаєте її написати?

— Дуже просто: попереписую з брошур усю лайку на адресу Фрейда, Юнга та інших буржуазних вчених, процитую щось із Маркса-Енгельса-Леніна і академіка Павлова — і п'ятірка забезпечена.

— Майже геніально! А далі? Вам не захочеться вдаритися в науку?

— Все може бути. Сяду, попереписую тепер уже не з брошур, а з солідних академічних монографій всю лайку на адресу, процитую класиків і корифеїв — кандидатська готова: «Мозок, сон і механізм сновидінь».

— Ще ближче до геніальності! А тепер слухайте мене. Все, що ви оце мені процвірінькали, — єрунда собача! Я вам гарантую таке, що не присниться в найкошмарнішому сні! А можу гарантувати ось що: академік, лауреат. Герой і генерал, як оце я!

— Хіба ви генерал? — вдала я дурочку.

— Та не про мене, овеча ви голово, не про моє генеральство, а про ваші мордовські табори думайте! — запищав він, тоді знов перейшов на шепіт: — Згоджуйтеся, поки я добрий, бо я дуже рідко буваю добрим!

Я сказала:

— Мені треба подумати. І взагалі… Ви ж нічого не… Що, як, над чим працювати?

Він став ляскати по своєму унітазу. Рука була важка, я злякалася: ще розіб'є свій унітаз, а мені пришиють замах на службову особу. Виявилося, що тим поляскуванням він себе заспокоює.

— Дівчинко, — сказав він майже добродушно, — я б вам радив не розпитувати і не виламуватися, як Майя Плісецька в Великому театрі. Перед вами відчиняють двері, яких ні перед ким! Ви займатиметеся такою наукою, яка нікому й не!.. Ну?

Щось мені підказало, що я йому подобаюсь, і я почала: подумати до завтра, відпустити всіх дівчат і всіх потім влаштувати, попросити пробачення у всіх нас, задокументувати це…

Генерал тільки іржав своїм клоунським голосочком на оте белькотіння, викликав конвоїра і знов, як це робив досі, фактично прогнав мене з-перед очей.

А назавтра забрав мене з собою до Москви.

— Ви згодилися? — Оксана не знала: вірити цій майже казковій історії чи списати її на рахунок унікального коньяку кахетинських монахів?

— Згодилась — не згодилась, тепер це не важить. З дівчатами було все гаразд, своїх батьків я заспокоїла… Генералові Сосину вистачило року, щоб оформити мені інститутський диплом і кандидатське звання, а наступного року я вже була тут, у цьому старому парку, що десь над нашими головами…

Вона струснула волоссям, чокнулася з Оксаною.

— За це треба випити. Я не сповідалася ні перед ким, а от перед вами, Оксано… Може, від заздрості до вашої молодості…

— Ви стали його дружиною? — тихо спитала Оксана.

— Дружиною? Ніколи!

— Тоді… Тоді як же? Він взяв вас силою? Зґвалтував?

Доктор Аля вдавано суворо покивала пальчиком:

— «Она была дама, а в дамах нельзя будить хаоса[2]». У мене величезна книгозбірня, і я можу наводити безліч висловлювань. Книжки я вам покажу, як і все інше. А зараз знаєте що: давайте перейдемо до моєї спочивальні! Я не люблю слова «спальня», більш до вподоби старовинне «ложниця», а ще краще спочивальня. Ну? Щоб не «будить хаоса»!

Доктор Аля була ніби п'яна, однак це ніяк не позначалося на лінії її поведінки щодо Оксани. Мабуть, не там, на пульті атомного саркофага, ця небезпечна жінка точно визначила, що з трьох присланих їй на поміч чоловіки безвідмовно стали на її бік, а жінка чи то вагається, чи хоче зайняти позицію ворожу. Оксанина ворожість повною мірою виявилася в «Затишку», коли вона ні сіло ні впало виклала перед ними свою формулу паніки. Доктор Аля знала залізний закон боротьби за виживання: коли не можеш знищити ворога, спробуй зробити його другом, найголовніше ж: не відпускай від себе, прив'яжи коли не залізними ланцюгами, то шовковими путами, зачаруй солодкою мовою, заколисай, приспи.

Так Оксана стала мовби почесною гостею доктора і водночас ніби й ув'язненою (бо звідси не втечеш) і заложницею (сподіватися на визволення вона могла тільки тоді, коли там, на великій волі, здійсниться веління доктора Алі негайно нейтралізувати її небезпечного піддослідного).

Тепер Оксана могла пересвідчитися, що її в'язничний режим погіршується. Доктор Аля не хотіла відпускати від себе свою заложницю, навіть переходячи з кімнати до кімнати, хоч щоразу вміло й ласкаво маскувала це гостинністю.

Оксана не хотіла здіймати передчасного бунту. Ще не все сказано, не все почуто, а найтрагічніше: в голові в неї досі не було навіть натяку на те, як можна помогти нещасному майорові Чуйкові.

Може, в безладних блуканнях лабіринтом цих вишуканих, напханих усілякими дивоглядами помешкань «Затишку» вона знайде щось таке, що наштовхне її на щасливу думку, якийсь натяк, якусь зачіпку, мимовільну алюзію!

— Докторе Алю, ви тут господиня, а я ваша покірлива рабиня! — картинно вклонилася Оксана. — Ведіть, а я за вами!

— Як це чудово, дорога моя Оксано! — заляскала в долоньки доктор Аля. — Кожна бере свій бокал — і гайда!

З бокалами коньяку в руках, збуджені й розвеселілі, плутаючись у довгих полах шовкових халатів, хляпаючи по паркету ремінними підошвами пантофельок, вони вирушили в мандри, доктор Аля недбало змахувала вільною рукою: оце кабінет, ото бібліотека, там апаратна, далі лабораторія, вона з кількох блоків, на саме знайомство потрібна сила-силенна часу, сейфи, гардеробні, зимовий сад, а вже за ним — мета їхніх мандрів…

Зимовий сад займав довгу, видовжену скляну галерею. Навіщо тут скло? Однаково ж ні сонця, ні неба, все штучне: світло, земля, вода, повітря. Стіни галереї можна обкласти чорними керамічними плитками, і тропічні рослини ростимуть тут так само, як у скляних стінах. Не ростимуть, а проростатимуть, як картопля в погребі, не житимуть, а животітимуть, як оця добровільна ув'язнена з її фальшивими званнями й чинами, сухозліткою нагород і регалій і вигаданою ученістю, за якою зяють безодні…

— Консерви! — зітхнула мимоволі Оксана. — Боже ж ти мій, які це все консерви!

І те, що вони перед цим їли, і їхній одяг, і повітря, яким дихали, і ці пальми, орхідеї, різнокольорові папуги з невеселими голосами з-за позолоченої дротяної сітки — все ненатуральне, все неживе, все — консерви!

— Що ви сказали? — озирнулася доктор Аля. — Консерви? Як це точно! Повірте: я часто ловлю себе на думці, що вже й не знаю: жива чи вмерла, я це насправді чи тільки мій двійник, якийсь київський зомбі? От ми їли з вами цей омлет з порошку. Продуктів на тридцять років, а я щоразу нічого кращого не можу вигадати, як цей набридливий омлет. І генералові Сосину — теж омлет. Якось я спитала його: вам не набрид цей смажений американський порошок? Ні, відповів генерал, а хіба що? А те, сказала я йому, що я б оце за два свіжі яйця з-під зозулястої селянської курки віддала б усе своє генеральство, весь академізм, цей так званий «Затишок» з усім московським генералітетом на додачу, з явним і таємним!

У наступний свій приїзд він привіз мені лоток свіжих яєць. І знаєте, що я зробила? Я розхекала всі три десятки на його унітазному черепі! Генерал стояв і навіть не пробував витертися. Коли білки й жовтки постікали з унітаза і можна було розліпити губи, генерал пропищав: «Те, що ви стєрва, я знав, тільки побачивши вас сонливою студенточкою! Але що стєрва та ще й така вередлива, каюсь, не знав! А то плакали б по тобі, дитинко, мордовські комарі! А вони там — знаєш які великі? Як гелікоптери!

Оксана промовчала. Будь-які співчуття недоречні стосовно цієї сановної вченої дами, яка вміє поспівчувати й сама собі. Надто що вони нарешті входили до «спочивальні», де панував червоний морок, лунала притишена далека музика (апаратура, звісно, задекорована, тільки тьмаво проблискують екрани кількох телевізорів навпроти ложа. Ложе з височенним узголів'ям («возглавниця», казали монахи), під червоним балдахіном, глибоке червоне крісло (тільки одне, бо доктор Аля тут сама), та не це прикувало Оксанину увагу, а химерна споруда, що займала майже половину цієї кімнати-склепу (бо жодного ж вікна, тільки декоративні штори в тих місцях, де в нормальних приміщеннях повинні бути вікна): посеред закутого в білі мармурові береги водограю мало не до самої стелі здіймалося безладне нагромадження коліс, маховиків, зубчастих шестерень і трибків, циліндрів, сфер і напівсфер, штоків, поршнів, важелів, скло і бронза, неіржавіюча сталь і сірий чавун, анодований алюміній і кераміка, дика збиранина різнорідних предметів, здавалося б, ніяк не могла створити бодай подобизну чогось гармонійного, стати хоча б віддаленим натяком на найпримітивніший допотопний механізм або принаймні скластися в кострубату модерністську конструкцію.

І все ж воно було і гармонійним твором, і саморухомим механізмом, і модною конструкцією. Всі ці коліщатка, трибки, маховики, насоси, важелі рухалися, оберталися, гойдалися, кивали, вклонялися, бризкали водою, з їхньої оголеної видимості зроджувалася таємнича невидимість, і в тій невидимості щось пульсувало, здригалося, судомилося, чмокало й чвакало, зітхало, стогнало і зойкало, а тоді лунав несподівано ледь чутний свист чи пискотшня, залягала моторошна пауза, все вмовкало, ніби провалювалося без надії на вороття, і ставало так страшно, неначе висотали тобі з легенів повітря, вирвали з грудей серце, висмоктали з жил кров, а мозок засипали червоним жаром, та саме тої миті знов починався рух, починалося пульсування і здригання життя в неживих механізмах, стогони й зітхання наповнювали простір, і зойки радості, життя поверталося, пробуджувалося, незнищиме навіть у цих мертвих його покидьках.

— Сядьте в крісло, Оксано, я можу сидіти в ньому годинами і думати поряд з цим модулем Тангі. Це швейцарський художник і філософ. Його виставка була в Москві, я насилу вблагала генерала Сосина, щоб він дозволив мені на один день вирватися туди, я познайомилася з метром Тангі, це було фантастично! Він сказав: «Всі мої речі — це попіл моїх снів». Попіл снів! Ви чуєте? Я замовила йому оцей модуль (шалені гроші, валюта, але генерал Сосин пішов на жертву), і незадовго до своєї смерті метр устиг прислати його мені (ну, звісно ж, через Москву!). Тепер я цим замінюю мужчин. Ось вам відповідь на ваше запитання про наївну студентку-дурочку і підступного Карабаса-Барабаса. Чи зґвалтував переполовинений генерал юну квітку з київських садів? Заспокойтеся, Оксано. Злочину не сталося. Кримінальної справи заводити не доведеться. Як майже всі генії (а він справжній геній організаторства!), генерал Сосин імпотент. Тому кинемо і його останки в попіл наших снів і послухаймо голос вічності великого філософа Жака Тангі! — Вона пустотливо впала на червону постіль, надпила з бокала.

— Ви мовчите, Оксано, і я розумію вас. Доволі безглузда картина: дві жінки в замкненому просторі, механічний модуль, іцо вперто нагадує про звуки й незнищимість життя, і безнадія, безнадія… Як у вас із сексом? Пригадую історію з медінституту. Після Сталіна, який з трибуни заявив, що «жить стало лучше, жить стало веселее» (здається, це після голоду 33 року!), всі наступні генсеки полюбляли спілкуватися з масами і так турботливо, так демократично допитувалися: «Ну, как живете, товарищи?» До нашого інститутського гуртожитку теж заблукав такий демократ, тільки рангом нижче, зайшов до дівчачої кімнати (шість студенток на 12 квадратових метрів!) і став нудити світом: «Ну, як живете, дівчата?» Дівчата йому відповіли: «Нерегулярно!» Скандалу не сталося тільки тому, що до керівникового мозку «не дійшло».

Несподівано вона перескочила на інше.

— Як ви до кіно, Оксано? Я в кінотеатрах, самі розумієте, не буваю. Але в мене чудова відеотека. Вам подобається Тарковський?

— Терпіти його не можу, — обізвалася з крісла Оксана, — в мене в житті все повинно бути твердо визначене, а в його фільмах… Та їх ніхто не дивиться!..

— А я обожнюю «Сталкер». Там ніби самі чоловіки, їхній світ, і я теж ніби стаю чоловіком, а тоді бачу — все жіноче, наш світ і наше життя теж! Ота залізна гайка з її непотрібністю і безпритульністю… І оті троє людей в абсурдному світі з головами як у генерала Сосина… Я дивилася «Сталкера» безліч разів, і тільки тепер мені відкрилося, що там було передвіщення, яке здійснилося після втечі Чуйка. Ті троє — сталкер, професор і письменник — блукають в залізній радіоактивній пустелі, сваряться, наскакують один на одного, мов брейгелівські сліпі, шукають виходу, порятунку, правди, істини і… Я тепер думаю: хто з нас сталкер, хто професор, хто письменник? Генерала Сосина немає. Зосталося двоє — Чуйко і я. Хто з нас хто? Оксано, ви не знаєте?

— Я не бачила «Сталкера», — сказала Оксана.

— У вас є годинник? Котра година?

— По-моєму, дванадцята.

— Що-о? Дванадцята дня? Вже половина першого дня 1992 року? А ми й досі… Ви дозволите, я подзвоню до нашого дорогого Івана Трохимовича? Алло! Мені треба вісімку плюс нуль сорок два і тут: двісті дев'яносто три, двадцять… Агов! Вітання від двох ув'язнених. Щось втішного, наш любий генерале? Чудово! Кажете, всі ваші структури задіяні? Державний механізм набирає обертів? Чудово! Ви дозволите потурбувати вас наприкінці робочого дня? Він у вас ніколи не кінчається! Так само й у нас з Оксаною. Ні, ні, я сама… До мене — це неможливо… Я не хочу вас обтяжувати. Бай-бай!

То хто ж є хто, люба моя Оксано?