Попіл снів

29

В машині Галка згадала назву села. Курінь. Може, Василь пожартував? Бо хіба може так називатися село? Винокур заспокоїв жінок: однаково ж треба їхати спершу до військкомату. Будуть на станції — там про все можна розпитати.

До станції вони не доїхали. На шосе стояв БТР, автоматники зупиняли весь транспорт. Винокур вийшов з «Волги», звернувся до старшого:

— В чому справа?

— ЧП. Наказано нікого не пропускати.

— Я саме з цього приводу, — Винокур показав посвідчення.

— А з вами хто?

— З прокуратури.

— Можете їхати. Але обережно. Там уже стріляють.

Винокурові треба було на переїзд, але там доведеться затримуватися ще довше, він спрямував машину не до вокзалу, а в бік залізничного висілка і несподівано опинився зовсім близько від депо, і тут постріли вдарили так близько і так гучно, що їх не глушило навіть шумом двигуна.

— Зупини машину! — крикнула Оксана. — Що це таке? Що вони роблять? Зупини! Стій! Валерію! Галко! Що ж це?

Галка всю дорогу сиділа заплющивши очі, згадувала, як цілував її Василь, і з жахом думала, що вже ніколи він більше її не поцілує. І ніхто так не поцілує, та й вона сама…

І коли зчинилася стрілянина, і машина стала, і Оксана рвала ручку дверцят. Галка не здивувалася, бо вже знала й до того, вже була готова до…

Вона помогла Оксані відчинити дверцята, обидві вискочили з машини, побігли по снігу. Винокур біг за ними, постріли били з-за депо, довкола депо, з усіх боків, постріли поодинокі, тоді чергами, тоді…

І тут вони побачили Чуйка. Постріли били в нього, але кулі не влучали, вривалися в землю, били об булижник, в рейки, рикошетували, з моторошним виттям летіли в безвість. А Чуйко спокійно стояв посеред тих куль, чомусь без шинелі, простоволосий, усміхнений, оповитий якимсь ніби золотим серпанком і згори, з-під сіреньких зимових хмарок опускався просто на нього легкий стовп золотистого світла. Постріли стали ближчими і злішими, вже загалалайкали ті, що стріляли, хоч ще не було їх видно, і тоді світляний стовп зродив із себе прозору півкулю, півкуля обережно накрила Чуйка, все в ній заграло золотими блискітками, ніби якась золота метелиця, сині вогні вдарили по всьому обводу півкулі в сніг, у землю, і на тих синіх вогнях півкуля, ледь схитнувшись, стала повільно, прямовисно підійматися в небо, в той світляний стовп, з якого зродилася і разом з яким за мить зникла в безвісті.

Постріли захлиналися в безсилій люті.

— Куди стріляють, ідіотики! — вилаявся Винокур. — Тільки переводять народне добро!

Втрьох вони першими наблизилися до того місця, звідки щойно злетіла півкуля, яка забрала майора Чуйка. На снігу не було ніяких слідів од вогню. Тільки ледь помітне кружало, ніби хтось впустив на мить величезний обруч хула-хуп, та одразу й підібрав його. І Чуйкових слідів теж не було на снігу. Може, то його дух був? А дух не лишає слідів.

Винокур спробував кроками виміряти діаметр кола.

— Ти ж усе затопчеш! — осудливо глянула на нього Оксана.

— Затопчу? Що? Може, ви захочете провадити слідство? Тут усі ваші прокуратури, Оксанонько, на щастя, безсилі. Поглянь. Дев'ять метрів. Розмір місткостей з космічної кераміки, якими хотіла відгородитися від загроз доктор Аля. Може, справді існує космічний океан Бруно?[7]

Галка слухала, про що говорять Оксана і Винокур, і ніяк не могла збагнути, про що ж мова, і навіщо, і взагалі — до чого це все?

Василь стояв ось тут ще хвилину тому, вона бачила його так, як оце бачить п'ять пальців своєї руки, він був перед нею, а тепер його нема і не буде, і вона сама бачила, як він…

Галка стояла заплющивши очі, бліда як полотно, вся напружена, ось-ось перерветься, ось її пройняло, мов синя блискавка, золота метелиця, яка забрала Василя, заграла і затанцювала в її душі, і Галка відчула, що почала вірити в Бога.

Конча-Озерна,

1992