Попіл снів

5

Генерала Сосина вбив Чуйко.

Відтоді, як він згубив слід води і поїзди вже не летіли повз нього, мов залізний вітер, а тихо прокрадалися до вокзалу, капітан став обачнішим, вже не пробував гратися очима й пам'яттю, ішов тихо, задумливо, ще не знав, чому прямує до вокзалу, що там робитиме, як поведеться. Ішов, щоб іти, щоб бути якомога далі від того зачумленого місця, де його з людини хотіли перетворити на апарат убивств.

«Орлята учатся летать…»

Коли підходив до вокзалу, над його кострубатою спорудою, схожою на величезний курінь, над бетонними смужками перонів, над цоканням сталевих коліс і залізними поцілунками буферів з невидимих гучномовців кремлівські куранти видзвонювали останні,секунди року Білої Вівці.

А Чуйка стригли, мов сірого барана.

З Новим роком, з новим щастям, десь дзвеніли бокали, іскрилося вино, жіночі плечі, й жіночі груди, і ніжний шепіт. І лихом об землю, а тут мовби ніхто й не помічав настання Нового року. Два людські потоки — один вивергався з вокзалу, інший всмоктувався вокзалом — невпинно текли тут поза часом і простором, Чуйка теж підхопило в потоки, він опинився в центральному вестибюлі, під високим скляним склепінням, броунівський безладний рух ошалілих від поквапу людей, гострі повітряні протяги між дверима на перший перон і на вокзальну площу, а з високих дверей, що ведуть до залів очікування, б'є таким густим і тяжким духом людської нужди й безнадії, що Чуйкові мимоволі згадалося слово, яке він вичитав ще школярем у «Бориславських оповіданнях» Івана Франка: «сопух».

Запаморочливий, майже вбивчий сопух рвався із запечатаних тисячами немитих тіл посудин-залів, задуха від дихання тисяч ротів, смердючий дим дешевих сигарет, отруйні випари, міазми, циганський піт, солдатські шинелі, самогонка, лушпиння соняшникового насіння, брудні буфети з кошмарним продуктом розвиненого соціалізму, званим «тещин язик», безногі афганці, чорноокі красуні, міліціонери й спекулянти, — Чуйкові стало страшно від тої збиранини, він уже шкодував, що дав себе всмоктати вокзальній пащі, став проштовхуватися до виходу, до дверей, що вели на вокзальну площу.

Перед самим виходом його мовби штовхнуло щось у спину. Він став, озирнувся, ніяк не міг збагнути, чого тут бракує. Трохи осторонь стояло двоє чоловіків, здається, їм треба було до квиткових черг, але вони не хотіли змішуватися з безладною чергою, мабуть, ждали, поки там трохи розсмокчеться. Чоловіки були в дорогих дублянках, з пишними шарфами, в норкових шапках, у руках мали акуратні імпортні кейси.

— Можна вас спитати? — звернувся до них Чуйко.

— Будь ласка, — озвався той, що був вищий на зріст. Може, й становищем?

— Я давно тут не був і ніяк не збагну, що змінилося в залі.

— А що ж? — сказав нижчий. — Вождь народів тю-тю! А на його місці — аравійська пальмочка!

Справді, Леніна не було там, де він стояв завжди, скільки пам'ятав Чуйко[1].

— Прибрали, значить, і тут, — задумливо промовив Чуйко. — Ну, я не чув.

— У незалежній Україні кривавому узурпатору немає місця, — пояснив високий.

— У суверенній Україні, — уточнив Чуйко.

— Та ні, таки ж у незалежній! Ви що — не знаєте про референдум? Дев'яносто два відсотки за незалежну Україну.

— Може, чоловік був у зарубіжному відрядженні, — сказав нижчий. — У групі військ. Або інтернаціональний обов'язок…

— Я справді оце тільки повернувся на Україну, — пояснив Чуйко.

— Не на Україну, а в Україну, — поправив його високий. — Так тепер треба казати.

— Ага, — розгубився Чуйко. — Дякую за роз'яснення.

Він злякався, що ці двоє стануть його розпитувати, і мало не бігцем кинувся до виходу. На мороз, на простір, на волю. Він пролежав у доктора Алі і не знав, що діється на Україні. «На» чи «в»? Ці два, мабуть, інтелігенти. Інтелігенція завжди щось викомарює. В школі ж учили: на Україні. І в Шевченка: «На Вкраїну ідіть, діти, ідіть на Вкраїну». І в пісні: «А на Україні там степи широкі, дівчата хороші, чорноокі». Вчителька Людмила Петрівна пояснювала, що словосполучення «на Україні» на відміну від загальноприйнятого «в Росії, у Франції, в Америці» вживається за аналогією «на Уралі, на Кавказі, на Кубі, на Мадагаскарі», бо Україна здавна сприймається всіма мовби піднятою над материком, завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов'янському світі, а також звідси походить і її мовби острівна відокремленість від усіх сусідніх держав, її самостійність…

Тепер, як кажуть ці два інтелігенти, Україна ніби й самостійна, і вже був референдум, але хтось поміняв наше виняткове «на» на звичайне собі «в». І де ж тепер живе він, Василь Чуйко: «на» Україні попід небесами, над степами й лісами, чи «в Україні», як у копиці сіна?

Ой ти куме, ти Мусію, чи ти бачив чудасію?..

На вокзальній площі Чуйко не затримувався. Давно тут був, а все пам'ятає. Он там стоянка таксі, там — приміський вокзал, метро, електричка на всі чотири сторони. Як співають в Одесі: «Север, юг, восток и запад. А как у вас дела насчет картошки?» Там і електричка на Ірпінь. Щоправда, краще сідати не тут, а в Святошині, а до Святошина — на метро. В Ірпені він був три роки тому. Три чи чотири? Чуйко став загинати пальці. До Афганістану він випросився після Тамари. Була Тамара, і нема Тамари. Спробувала поїздити з ним по аеродромах і плюнула. Хто це може витерпіти? Коли молодий офіцер прибуває на місце служби сам-один, він для командування — внутрішній ворог. Муха, комар, москіт. Можна відмахнутися. Коли одружений та ще з дітьми — це вже як орди Батия або Тохтамиша, нашестя, з яким треба боротися. Життя в офіцера починається, коли він командир частини або з'єднання, з полковника й генерала. А так… Тамара не витерпіла, Чуйко запив гірко, а тоді пробився до Афганістану. Поцілуватися з американськими «Стінгерами» не встиг, бо його відкликали в рідну частину: прибула нова техніка, її треба освоювати, а класних льотчиків мало. Ну, він і освоював. А тоді його послали в санаторій для класних льотчиків. З Волги до Ірпеня. І не чув ніколи про таку річку. Так. Скільки ж це років? Два чи три? Два без того року, що він убив його в свинцевому боксі доктора Алі. Ах, доктор Аля, доктор Аля! А на додачу ще й генерал Сосин. Хоч і на бігу, але братва встигла розповісти про цього бандита. Христопродавець!

Погравши на пальцях, Чуйко зрозумів, що ірпінський санаторій далеко. Три роки, медсестричка Галка, може, й не забула Чуйка, але могла вискочити заміж. Бо грозилася, що зробить це, коли він не писатиме! Он скільки в неї тут льотчиків! Вибирай яких хочеш. Звісно ж, він не писав. Матері та й то тричі на рік, на свята або під настрій. А так — вимотуєш жили з новою технікою, а тоді маракуєш щодо випивона… «Орлята учатся летать…»

Ноги самі несли його до перонів приміських електричок, він знав, що до Галки їхати отак уночі, не довідавшись, що з нею, — цілковите безглуздя, але не мав куди податися, взагалі не знав, що робити, куди себе подіти…

Жах обіймав його…

Електричка на Тетерів саме відходила. Чуйко стрибнув у вагон. Поїде, а там буде видно. Можна й не сходити в Ірпені, а просто до Тетерева, а тоді назад… Людей у вагоні було мало. Четверо хлопців грали в карти. Хлопці модні. Куртки — «аляски». Джинси, кросівки, кучмасті голови. Спортсмени, рекетири, перевдягнені оперативники? Під лавкою в них термос, по черзі причащаються з нього.

— Сідай до нас, капітане!

— Хочеш поляпати картишками?

Чуйко підійшов до них.

— Що це у вас? Дурачок?

— Дурака нам руські підсунули! В незалежній Україні свої ігри. Хвилька. Чув?

— Чути чув, а грати не доводилося.

— Ну, тоді випий з нами, капітане, за Новий рік.

— Не п'ю. З госпіталю.

— Ну, дивись…

Він ще не знав, чи можна йому пити. А дихати?

Пройшов далі від картярів, сів біля вікна, щосили тримався, щоб не заплющити очі, і незчувся, як заснув. Сон тривав, може, тисячну частку секунди, Чуйко відчаєно рвався з нього і, здавалося, вирвався, та коли розплющив очі й побачив жовті дерев'яні лави, спокійних молодих картярів, тьмаве світло і темні вікна, за якими мчала кудись морозяна ніч, то мало не застогнав уголос. Скочив на рівні, зірвав з голови кашкета, розстебнув шинелю. Був мокрий як хлющ, усе в ньому двигтіло і мовби скімлило від розпачливого безсилля. Десята чи й тисячна частка секунди, а сон був довгий і жорстокий.

Ніби знову він в Афганістані. Майор Костюнін привіз його до вертольотників на коньяк. Чудесний трунок і пречудова релігія — іслам. Пророк Мухаммед заборонив вино й горілку, заборонив лихварство і все, що шкодить людині. Але він не забороняв того, чого не знав, чого тоді ще не було. Не було коньяку, отже, його тепер можна пити, не було ракет «Стінгер» і радянських «Мігів», отже, тепер можна стріляти і літати, не було Політбюро в Кремлі і Бабрака Кармаля й Наджібули в Кабулі, отже… Ах, яка ж таки пречудова мусульманська віра!..

Вони сиділи над гірським потоком і попивали смачний, ароматний коньячок. Без закусі. Закусь псує всі напої, а коньяк — то й занадто. Вода в потічку, перестрибуючи через кругле відшліфоване каміння, текла нізвідки в нікуди. Текла й дзюркотіла. Найчистіша в світі афганська вода між найміцнішим у світі афганським камінням.

— Знаєте, хто ми такі? — спитав майор Костюнін.

— Хто ж? — мляво поцікавився вертолітний полкаша. Герой, відчайдух, фантастична особистість.

— Керосинщики!

— Та ну?

— Кажу ж: керосинщики!

— Вертольоти на бензинчикові, — нагадав полкаша.

— Чи не один чорт! — маленький Костюнін намагався осідлати великий круглий камінь, але був уже такий п'яний, що ніяк не міг втриматися і сповзав униз. — Ти, полковнику, тут уже он скільки, а ми з Чуйком тільки прилетіли і, може, завтра полетимо додому, та однаково ж… Де тільки з'явимося з своїми засраними апаратами, так і ллється керосин в річки, в потоки, в арики, в колодязі, мало не в роти цим бідним людям, так наче вони оті циркачі, що ковтають вогонь. Ну, воювати, може, й треба, начальство газети читає, воно знає, що там і як. Але паскудити землю оцим керосином? Ну, звиняйте, громадяни начальники, командуючі й головнокомандуючі!

— А ти своєму генералові пробував це казати? — поцікавився полкаша.

— Знайшов кому казати! Він мені знаєш що? Починає скиглити: який я генерал? Он Громов генерал! Он Варенников генерал! Ото генерали, так генерали!

І тут Чуйко побачив свого генерала Сосина, який виник на тім боці і мірився перейти потічок.

— Тихо! — скомандував Чуйко. — У вас там з генералами ні чорта не получається, так я вам суну в зуби свого генерала!

— Ну старлей, ну Чуйко! — засміявся Костюнін. — І оце він завжди таке відчубучує! За це й люблю! Ну який генерал? Де ти його взяв?

— Коньяк плюс гірське повітря, — пояснив полкаша. — Тут не те що генерал, а сам генералісимус Сталін примандюриться!

— Та ви що? — закричав Чуйко. — Не вірите? Не бачите генерала Сосина? Ви всі ще в гузні були, а генерал Сосин уже був генералом у самого товариша Сталіна!

— Не я був у товариша Сталіна! — подав голос однорукий з того берега. — Не я, а мій батько, академік, і генерал, і лауреат, і Герой, але я пішов ще далі і вище, ось тепер познаходив і вас усіх, переберуся через цю воду, перестрибну, перескочу…

Він гримів голосом, мов усі мусульманські дияволи, мов див із «Слова о полку Ігоревім», мов голос Москви, і Чуйко ніяк не міг збагнути, чому ж його товариші не чують того гриміння і тільки регочуть, коли він пробує показати їм на генерала Сосина.

А той безрукий і безокий, щоб доскочити до цих дивно байдужих і незалежних офіцерів, чомусь вирішив змаліти на ніщо, мало не на бактерію, мікроба, поринув у гірський потік, поринув і проринув, мокрий, холодний, жалюгідний, змерзлий, як собака, ліліпутом і гномом виникнув біля Чуйка, стрибнув йому до вуха, прохрипів заморожено:

— Орлята учатся летать!.. Держись за мене, старлей, і буде те, що нада! Доктор Аля? Плюнь ти на неї! Вона в мене знаєш де?

— Спокійно! — звелів йому Чуйко. — Не пхайся межи очі. Тут зібралися порядні люди, а хто ти такий? Та ще весь мокрий як хлющ! Ось у мене вірьовочка з синьої вовни, треба тебе повісити на просушку…

Генерал не встиг відповісти, бо Чуйко прокинувся, не спавши. Електричка прогриміла на залізнім мосту через Ірпінь і підходила до станції, яка звалася іменем річки «Ірпінь».

Може, тут його порятунок?

Чуйко кинувся до виходу, молоді картярі галасували вслід:

— Капітане, жми на педаль!

— Дави дрозда!

— Вперед і вище!

— До маршала Шапошникова і далі!

Далі, далі, далі… Ах, яке ж прекрасне українське слово, десь там у багатій Європі була співачка, звана майже нашим загадковим словом — далі — Даліда, був ще й всесвітньо-відомий художник ніби з цим українським іменем, а може, й з наднаціональним і європейським, звався Далі, а ім'я мав Сальвадор, що означає: салют націй, триста тридцять дві гармати палять на честь таланту, на честь генія, на радість життя і краси, і хто там бахкає, хто закладає заряди, кому впокорюється тиша, і хто володарює там, де все німотствує, здригається й конає…

Далі, далі, далі…

Він став на пероні, звів погляд до холодного неба. Електричка, постогнуючи над радіоактивними лісами й болотами, покотила далі, дотримуючись затвердженого графіка руху. А який його графік?

Чуйко не пішов до підземного переходу, а добрався до кінця перону, стрибнув униз, перебрався через рейки, вибрався на коротку, пряму вуличку між меблевою фабрикою і письменницьким будинком творчості. Далі буде широкий луг, річка, ліс і два доти на піщаних горбах над Ірпенем, в одному з них він цілував Галку… Яке це все дивне: війна, смерть, бетонні страховиська і гарячі жіночі поцілунки…

Тоді була гарна волога осінь, щоки в Галки пахли холодним березовим листям, ніч летіла над ними, мов проміння далеких зірок, і вони не могли ні наздогнати, ні стримати її, а ця холодна новорічна ніч лиш починалася, десь сушився на синій поворозочці генерал Сосин, ще десь творилися неправедні діла, і Чуйко теж міг творити праведне і неправедне, він жахався і страждав од цієї своєї здатності, тому намірився вбити ніч, мандруючи понад річкою, в лісі й на узліссях, аби тільки не заснути, не склепити повік…

Не сотворити зла, поки він не знає, де добро, а де зло…