Постріл із глибин

Ірландське море. Двигуни над головою

Рано-вранці у п’ятницю декілька пасажирів прокинулись, одяглися та вийшли на найвищу палубу, щоб подивитися на схід сонця[495]. Хоча сонце мало встати лише о 5:30, небо на сході вже почало світлішати. Елбрідж та Мод Томпсон із Сеймура, штат Індіана, подорожували першим класом, їм обом було по 32 роки. Уже о 4:30 вони були на місці, як і двоє пасажирів другого класу: Белль, 49 років, та Теодор Неш, 59 років. Вони були з Канзас-Сіті. Близько п’ятої обидві пари помітили з лівого борту військовий корабель. Він був далеко, але йшов паралельним із «Лузитанією» курсом. Місіс Томпсон назвала його «броненосцем», а насправді це був швидкісний есмінець «Партрідж» із трьома трубами. На борту «Партріджа» того ранку офіцери та команда теж бачили «Лузитанію».

Для таких ранніх пташок, як Неші та Томпсони, вигляд цього надійного військового корабля був заспокійливим. Його присутність підтверджувала обіцянки капітана Тьорнера, які він дав під час концерту попереднього вечора. Місіс Неш сказала: «Нам говорили, що ми під захистом військових кораблів та бездротового зв’язку, а в протоці від субмарин нас захищатимуть есмінці»[496]. Вона мала на увазі протоку Святого Георга.

Але в «Партріджа» не було такого наказу. Есмінець, чия швидкість могла досягати 30 вузлів, швидко проходив повз.

Близько шостої ранку «Лузитанія» увійшла в щільний туман. Капітан Тьорнер знизив швидкість до 15 вузлів і розпорядився ввімкнути туманний горн. У Нешів, як і в багатьох інших пасажирів на борту, була схильність відзначати час усіляких подій — мабуть, через те, що на кораблі було мало цікавих справ. Вони фіксували на годиннику сигнали горна — один на хвилину. Теодора хвилювала сирена: «Мені це не подобається; ми наче наражаємося на неприємності»[497].

Усюди на борту почали прокидатися пасажири, яких раптово розбудила сирена. Вони визирали в ілюмінатори та вікна, але бачили тільки молочно-білий туман. Чарльз Лоріа залишався в ліжку до звичної для себе восьмої години, а потім прийняв свою звичайну ванну з морською сіллю. Тим ранком насолоджуватися було важко: «Сирена гула, нічого не було видно навкруги, і я повернувся в каюту, щоб ще декілька годин подрімати. Стюарда я попросив розбудити мене о дванадцятій, якщо не прокинуся раніше, — так у мене буде вдосталь часу, щоб одягтися до обіду о першій»[498]. Спати туманний горн йому наче не заважав — може, через те, що в нього була внутрішня каюта і там не було ілюмінаторів.

Капітан Тьорнер виставив додаткових вартових, щоб спостерігати за іншими кораблями. Одним із них був Лео Томпсон, член екіпажу, який отримав «особливу чатову» варту на дві години. Варта починалась о десятій ранку. Він піднявся драбиною у вороняче гніздо, приблизно на третину всієї висоти передньої щогли. Тут він з іще одним моряком, Джорджем Клінтоном, провів дві години, вдивляючись у туман, іноді через морський бінокль — у Томпсона був власний, — а іноді неозброєним оком. Виснажливий, але вкрай важливий обов’язок.

Туман загрожував небезпекою, особливо у водах з таким активним рухом. Але, з іншого боку, туман слугував захистом від субмарин. У такому щільному тумані тільки випадковість дозволить субмарині підійти до корабля настільки близько, щоб капітан міг побачити його з рубки або через перископ, але якщо підійти надто близько, то субмарина ризикує зіткнутися з судном. Так що поки стоїть туман, капітан Тьорнер не мав причин хвилюватися щодо підводних човнів.

Об одинадцятій туман почав відступати.

У воронячому гнізді Томпсон та Клінтон переживали чудове відчуття: коли корабель почав рухатися крізь рідкий туман, було схоже, наче літак летить крізь хмари. Іноді їхній пост пригрівало сонце, відганяючи ранкову прохолоду. Десь між 11 і 12 годинами Томпсон уперше побачив узбережжя Ірландії: видно було над туманом та лише через бінокль, але було зрозуміло, що туман застеляє навіть сушу. Те, що він побачив, він пізніше описав як «нечіткий силует землі в тумані»[499].

Томпсон гукнув униз, на місток: «Земля ліворуч на траверзі!»

Туман ставав дедалі рідкішим, і скоро палуби купались у жовтуватому серпанку, що віщував сонце.

У Лондоні підрозділ морської розвідки Блінкера Холла та Кімната 40 вже отримали досить даних для того, щоб зібрати мозаїку: у водах коло графства Корк була лише одна субмарина, і це була U-20 під командуванням талановитого й агресивного капітана Вальтера Швіґера.

Сонце почало свій рух небосхилом, і з’являлася додаткова інформація у вигляді двох повідомлень із подробицями загибелі «Центуріона». Атаку на корабель було здійснено о 13:00 у четвер. Усі 44 члени екіпажу були врятовані — вони провели в шлюпках у морі десять годин. В одному з повідомлень зазначалося: «Кількість та напрямок руху субмарин невідомі»[500].

До того часу новини про атаку «Центуріона», «Кандидата» та шхуни «Граф Латомський» уже просочились у ліверпульські газети. Альфред Аллен Бут, голова «Кунард», дізнався про атаки з ранкових газет за сніданком. Принаймні для нього суть була зрозуміла: він знав, що флагман його компанії мав проходити через ті самі води саме в той день.

Бут покинув снідати та поквапився до командира військово-морських сил у Ліверпулі, капітана Гаррі Стайлмена[501]. Він благав його вдатися до якихось заходів, щоб захистити «Лузитанію».

Бут наполягав на тому, щоб Тьорнерові передали повідомлення про торпедування двох кораблів компанії «Гаррісон» — сам Бут через військові правила не міг відправити безпосередньо капітанові ані попередження, ані наказ. На початку війни всі кораблі, приписані в портах Британії, були переведені в торговельний підрозділ Адміралтейства з метою забезпечити максимальну гнучкість у разі необхідності реквізувати корабель для військових цілей, а також щоб не виникало конфлікту між наказами від Адміралтейства та власників корабля. Останню обставину голова «Кунард» Альфред Бут визнавав «дуже небезпечною».

І досі достеменно невідомо, що саме сталося під час зустрічі Бута з адміралом Стайлменом, але Бут вийшов звідти з упевненістю, що Тьорнер отримає повідомлення з детальною інформацією, а також що Адміралтейство віддасть «Лузитанії» наказ зайти в Квінстаун — доволі далеко від Ліверпуля, — аж доки загроза з боку субмарин не мине.

«Лузитанія» пробиралася крізь туман коло берегів Ірландії, але видимість ставала дедалі кращою, і загроза зіткнення з іншим судном поступово меншала. Тьорнер розпорядився вимкнути туманний горн. Можливість бути поміченим субмариною, навпаки, зростала.

На містку ж тим часом поширювалася тривога. Об 11:30 було отримано повідомлення від Адміралтейства, у якому йшлося: «Активність субмарин у південній частині Ірландської протоки останні відомості 20 миль на південь від плавучого маяка Конінбеґ»[502].

Відправник також додав: «Переконатися що “Лузитанія” це отримала».

Плавучий маяк Конінбеґ був просто по курсу Тьорнера, перед найвужчим місцем — 45 миль завширшки — протоки Святого Георга. Також із повідомлення стало зрозумілим, що субмарин більше ніж одна.

Якщо субмарини — у множині — і справді були помічені у 20 милях на південь від маяка, то вони були всередині протоки. У ясний день — а туман уже майже зник — дим із трьох труб «Лузитанії» буде видно на 20 миль у будь-якому напрямку. Тобто вартовий на субмарині, яка перебуває в протоці, має всі шанси помітити пароплав. У повідомленні сказано «активність субмарин», але що саме означає слово активність?

Вочевидь, це повідомлення було результатом прохання Бута, хоч і містило мало з того, що він просив передати. В англійському варіанті було всього лише 18 слів і жодних подробиць подій останньої доби. А капітан Тьорнер потребував цих подробиць більше, ніж будь-хто інший. Його так і не повідомили про загибель двох кораблів компанії «Гаррісон» та шхуни «Граф Латомський».

Туман відступив, і Тьорнер збільшив швидкість до 18 вузлів. Він розпорядився підтримувати максимальний тиск у трьох робочих котельнях на випадок, якщо знадобиться раптово прискоритися.

Опівдні, як і просив Чарльз Лоріа, його розбудив стюард, який відповідав за його каюту. Стюард повідомив, що корабель «пройшов Клір-Айленд», знайомий орієнтир коло південно-західного кінця Ірландії. Це означало, що час на кораблі вже переведено вперед, на Гринвіч. Лоріа встав, одягся у свій костюм від Нікербокера і був на палубі вже о 12:50. Точний час відомий, бо він якраз глянув на годинник (що, як завжди, був налаштований на бостонський час) та вирахував час за Гринвічем.

Обід для пасажирів першого класу починався о 13:00, і Лоріа вирішив ще 10 хвилин прогулятися палубою. Він помітив, що корабель наче «ледь плететься», а потім побачив результати парі на пройдену відстань — корабель пройшов лише 484 милі.

Лоріа вважав, що це мало, хоча насправді середня швидкість перевищувала 20 вузлів, і це при тому, що декілька годин вони йшли в тумані на швидкості в 15. Проте це було суттєво повільніше за 25 вузлів, які, як він вважав, мав підтримувати корабель.

«День був чудовий, з легким вітерцем та яскравим сонцем»[503], — писав Лоріа. Уздовж лівого борту він побачив «старе добре узбережжя Ірландії». Узбережжя було доволі далеко — ледь помітна смужка зеленого на горизонті. Хороша погода турбувала Лоріа: «Я подумав, що якщо німецькі субмарини не жартували, то ще багато тижнів доведеться чекати кращої можливості, ніж тоді. З таким гладеньким морем, яке тоді нас оточувало, з перископа можна було розгледіти все на доволі великій відстані».

Море й справді було навдивовижу гладеньким: Лоріа порівняв його поверхню з млинцем, а один із коридорних казав, що воно «наче стіл для більярду»[504].

Пасажирка з Коннектикуту Джейн Мак-Фаркуар вийшла на одну з верхніх палуб та подивилася на блискучу гладінь моря. Вони з 16-річною дочкою щойно закінчили готувати одяг, який планували вдягти наступного ранку після прибуття в Ліверпуль.

Той одяг, у якому вони були зараз, планували не брати з собою й залишити на кораблі. «Краєвид був величний: сонце яскраво світило, гладенька поверхня води дозволяла побачити суходіл з обох боків. Я дивилась навколо на цю красу та думала: а де ця небезпека, про яку всі говорили? Уже був майже кінець подорожі, а жодної ознаки небезпеки так і не було»[505].

У п’ятницю вранці Швіґер розпорядився утримувати U-20 на поверхні, щоб продовжувати заряджати батареї. Він стояв зверху на рубці. Над морем літали хмарки туману, але сонячні промені де-не-де просвічували. Видимість швидко покращувалась. Поверхня моря була абсолютно рівною, бриз силою в 1 вузол її не тривожив.

«Раптом видимість суттєво покращилася»[506], — записав Швіґер у своєму журналі. Звісно, це дало йому можливість добре розгледіти навколишній простір, але це також зробило його видимим для будь-якого британського патрульного корабля або есмінця, якщо той виявиться недалеко. Рівна гладь моря тільки полегшувала ворогові завдання, роблячи U-20 більш помітною навіть у разі занурення на глибину перископа — той залишав на поверхні білий пір’їстий слід, який видно за багато миль.

І дійсно, траулер, який був удалині, почав наближатися. Швіґер скомандував швидко занурюватись і підняв перископ. Корабель наближався повільно, і Швіґера це нервувало. «Через це ми занурюємося на глибину в 24 метри, щоб уникнути зустрічі з траулером». Час — 10:30. «О 12 годині, — писав він, — ми знов піднімемося до 11 метрів, і я зроблю огляд через перископ».

Але трохи раніше від призначеного часу, об 11:50, субмарину охопило хвилювання: навіть на глибині у 80 футів (24 метри) екіпаж чув крізь корпус шум корабля прямо над головою. Швіґер записав: «Над нашою субмариною проходить корабель із дуже потужним великим двигуном».

За звуком Швіґер зрозумів, що це не есмінець і не траулер — щось набагато більше та з великою швидкістю. Корабель проходив просто над субмариною, і це тільки підтвердило правильність рішення Швіґера зануритися на крейсерську глибину, щоб уникнути зіткнення з кілем навіть найбільшого судна.

Вони декілька хвилин зачекали, а потім вийшли на глибину перископа, щоб ідентифікувати судно.

Туманну сирену вимкнули, сонце стояло високо та яскраво світило на палуби. Пасажири «Лузитанії» вийшли на відкриті палуби, щоб пограти у шафлборд та інші палубні ігри або покидати медболи. Старші діти, як завжди, стрибали через мотузку. Менші грали зі своїми нянечками та стюардесами: хтось гуляв, а когось іще катали у візочках. На мотузочках у немовлят висіли пустушки. На палубах у тіні, де дув бриз у 18 вузлів (адже корабель рухався вперед), було досить прохолодно, і доводилося навіть одягати пальто. На одній із жінок була велика чорна шуба.

Це був останній цілий день подорожі, яскраве сонце, прозоре повітря — і пасажири наче вирішили повдягатись особливо елегантно та зі смаком. Семирічна дівчинка була вбрана у бавовняну сукню в білу та блакитну смужку[507], чорне оксамитове пальто з червоною шовковою підкладкою, а з прикрас мала золоту каблучку, червоне коралове намисто та перламутрову брошку[508]. Розстебнуте пальто робило її схожою на чорну пташку з червоними крилами. Узагалі в моді був рожевий — особливо серед хлопчиків. На одному п’ятирічному хлопчикові було рожеве вовняне пальто, а під ним — жакет і брючки в клітинку. Один чоловік років під тридцять одягся явно з наміром вразити публіку. На ньому було ось що:

Сині брюки з сержу

Смугаста бавовняна сорочка («Андерсон Броз., пошив, Бридж-стрит, 27, Глазго»)

Білі кальсони з мериносової вовни

Світлі черевики на шнурках (усередині штамп «Голобер Броз., Західна 14-та вулиця, 501, Нью-Йорк»)

Сірі шкарпетки з блакитними підошвами

Світлі підтяжки

Шкіряний пояс із нікелевою пряжкою

А також:

Рожевий жакет із мериносової вовни

Багато пасажирів розмістились у шезлонгах із книжками в руках, як і в попередні шість днів. Двайт Гарріс теж улаштувався на палубі, щоб почитати книгу про родину Медічі, а потім пішов у кабінет старшого стюарда, щоб забрати обручку, інші коштовності, а також 500 доларів золотом, які віддав на зберігання на початку подорожі. Потім він повернувся до каюти, де на ланцюжок від годинника повісив декілька прикрас собі на шию, у тому числі обручку. «Велику діамантову брошку я причепив у кишені свого пальта, — писав він, — а перед тим як вийти з каюти, відкрив мій саквояж, де тримав рятувальний жилет». Той самий жилет, який він купив у магазині Ванамейкера в Нью-Йорку за день до відплиття. Запас знаків оклику в Гарріса ще не закінчився: «Я поклав золото в кишеню штанів і пішов на обід!»

Незважаючи на спокійну погоду, пасажир із Канзас-Сіті Теодор Неш і досі страждав на морську хворобу, як і всю подорож. Він сказав дружині, щоб вона йшла на палубу без нього та подивилася на ірландський берег і острівці в променях сонця — він із минулих подорожей уже знав, який там красивий краєвид. Белль спочатку відмовлялася: «Я відповіла, що мені і його розповідей вистачить і що я побачу все, коли будемо повертатись, а якщо заважатиме туман, то подивлюся на фотографіях»[509]. Але Теодор наполягав, і вона так і зробила. І не пожалкувала: «Важко уявити кращий день: тепле повітря, жодного вітерцю, яскраве сонце, гладеньке море».

Весь корабель охопила суміш жалю й очікування, як і завжди. Щоправда, цього разу до загальної маси почуттів приєдналося ще й полегшення від того, що вони досягли берегів Британії живі та здорові.

На містку Тьорнер отримав нове повідомлення від Адміралтейства, яке тільки ще більше ускладнило ситуацію: «Субмарини 5 миль на південь від Клір-Айленду рухалися на захід, коли були помічені о 10 ранку»[510].

На той момент «Лузитанія» вже пройшла острів Клір-Айленд. Коли інформація правильна, то зазначена в повідомленні загроза вже лишилася позаду — якщо субмарини, знов у множині, були позаду та рухались у напрямку відкритого моря. Капітан Тьорнер привітав себе з тим, що, вочевидь, пройшов повз підводні човни в тумані. Він знав, що навіть якщо командири субмарин зараз помітять дим від труб і повернуть назад, то ніяк не зможуть їх наздогнати.

Тож нове повідомлення трохи його заспокоїло, хоча тривога через попередню інформацію щодо субмарин у протоці Святого Георга нікуди не ділася. Адже ті субмарини на південь від плавучого маяка Конінбеґ могли бути просто попереду.

Через перископ Швіґер швидко оглянув місцевість навкруги, а потім почав неквапливо повертати апарат, аж доки не побачив корабель, який щойно пройшов просто над ними[511]. Ось це була справжня здобич — і не тільки через великий тоннаж. Довгий та вузький корабель із носом, схожим на лезо, легко прорізав морську гладінь. З його труб вилітали хмари чорного диму, що свідчило про те, як важко працювала команда, підтримуючи максимальну швидкість. І Швіґерові навіть не треба було звертатися по допомогу до свого військового лоцмана, щоб ідентифікувати корабель. Він знав, що це великий озброєний британський крейсер тоннажністю близько 6000 тонн.

Він дозволив йому піти. У Швіґера не було вибору. Зі своєю максимальною швидкістю в 9 вузлів під водою вони не мали шансів наздогнати його. Навіть спливши та збільшивши швидкість до 15, він би нічого не досяг, бо крейсер ішов приблизно на 18 вузлах А якби Швіґер з якоїсь причини й наважився на таку зухвалість — спливти на поверхню, — гармати військового корабля потопили б його за лічені хвилини.

Швіґер усе одно пішов за крейсером на глибині перископа, на випадок якщо той вирішить змінити курс таким чином, що з’явиться можливість його обігнати й атакувати. Але корабель ішов зі своєю максимальною швидкістю зигзагами й незабаром був уже надто далеко. Швіґер пізніше розповідав своєму другові Валентінеру, що в той момент із відчаю він гнівно вилаявся. «Після найперших днів війни, — пояснював Валентінер, — рідко випадав шанс запустити торпеду в будь-який військовий корабель розміром із крейсер, і багато підводних човнів за всю війну жодного такого корабля й не бачили». Британський флот, як і його німецький супротивник, волів тримати свої найбільші військові кораблі в безпеці «і не посилав їх вештатися морями в ролі цілей для субмарин».

Той корабель був старим крейсером «Джуно», який використовувався для патрулювання прибережних зон. Він базувався у Квінстауні й тоді якраз квапився у свій порт через останнє попередження Адміралтейства про загрозу підводних човнів. На шляху його команда постійно проводила заміри температури води — виявилося, що вона становить 13°С.

«Після того як я перестав лаятися, — продовжував Швіґер у розмові з другом, — я побачив, що піднімається туман. А до цього бачив лише блакитне небо»[512].

Швіґер записав час зустрічі з крейсером — 12:15. За півгодини після цього він розпорядився спливати й знову вивів субмарину на західний курс, повертаючись додому. Зараз найважливішим завданням було заощадити пальне — щоб повернутися назад в Емден, потрібен був ще тиждень.

Погода на диво покращилась: «Надзвичайно хороша видимість, — записав Швіґер, — пречудова погода»[513].

Щось на обрії привернуло його увагу.

Лондон; Вашингтон. Питання короля

У Лондоні в п’ятницю полковник Хауз, який і досі виконував обов’язки неофіційного агента президента Вільсона, зустрівся з сером Едвардом Ґреєм, міністром закордонних справ Британії. Вони вдвох поїхали на прогулянку до Королівського ботанічного саду в К’ю, щоб помилуватися весняними клумбами, кедровими алеями, або «просіками», а також найвідомішою спорудою саду — пальмовою оранжереєю. Цей величезний зимовий сад, збудований із заліза та скла, вплинув на дизайн Кришталевого палацу в Лондоні. Чоловіки обговорювали підводну війну. «Ми говорили про можливість потоплення океанського лайнера, — згадував Хауз, — і я сказав, що якщо це станеться, то Америку охопить така пожежа обурення, що саме тільки це, найімовірніше, втягне нас у війну»[514].

Хоч як дивно, саме ця тема знову спливла за кілька годин між полковником Хаузом і королем Георгом V у Букінгемському палаці.

У якийсь момент король повернувся до Хауза й запитав: «А якщо вони потоплять “Лузитанію” з громадянами Америки на борту?»[515]

Рано-вранці того дня після завершення військово-морських переговорів із французами та італійцями Черчилль вирушив із Парижа в Сент-Омер, де розташовувався штаб британських сил у Франції. Тут сер Джон Френч планував наступ на німців коло Обера, незважаючи на значну нестачу артилерійських снарядів[516].

Жадаючи на власні очі побачити бої, Черчилль хотів якомога ближче дістатися до лінії фронту, але не «наражаючись на невиправданий ризик»[517]. Він побачив артилерійський обстріл та дим — і це все. «Якщо особисто не брати участь у наступі, неможливо уявити справжні умови битви, — писав він. — Щоб зрозуміти їх, треба їх відчути, а відчувши їх, ризикуєш більше нічого й ніколи не відчути. Стоячи збоку, нічого неможливо побачити, а якщо поринути в бій, то власні відчуття можуть поглинути з головою»[518].

Він отримав свої найяскравіші враження від війни на «евакуаційному пункті» в монастирі у Мервілі, за 40 миль від штабу. Тут лежали солдати, що «страждали від найрізноманітніших страшних поранень, опіків, рваних та колотих ран, задихалися, помирали — їх сортували залежно від їхніх мук»[519]. До дверей підходила одна санітарна машина за іншою. Мертвих виносили крізь задні двері й там ховали. Пройшовши повз операційну, Черчилль побачив, як лікарі робили солдатові трепанацію черепа, тобто діру в голові. «Усюди була кров та криваві ганчірки», — писав Черчилль.

У Білому домі починався приємний весняний ранок п’ятниці, і Вільсон знову писав листа Едіт. Минулого вечора вона приходила на вечерю, і Вільсон дедалі більш оптимістично розглядав можливість одного дня одружитися з нею.

«У цьому прозорому ранковому повітрі світ наче менше нам опирається, менше нас розділяє»[520], — писав він.

Ірландське море. Труби на обрії

U-20 прорізала ранкову блакить[521]. Туман зник, і на небі не лишилося жодної хмарки. Море вражало абсолютним спокоєм. Швіґер налаштував свій бінокль — цейсівське «Боже око» — на якусь пляму на горизонті, і його вразив «ліс щогл та труб», як він пізніше описав побачене Максу Валентінеру. «Спочатку я подумав, що там декілька кораблів, — згадував він. — А потім побачив, що це один величезний пароплав, який наближається з-за обрію. Іде в наш бік. Я відразу занурився, сподіваючись зробити постріл»[522].

У своєму журналі о 13:20 Швіґер записав: «Попереду з правого борту з’явилися чотири труби та дві щогли пароплава, який ішов під кутом до нашого курсу (з півдня-півдня-сходу в напрямку на Ґеллі-Хед). Цей корабель має бути великим пасажирським пароплавом»[523].

Занурившись на глибину перископа, Швіґер наказав «повний уперед» — із максимальною швидкістю в 9 вузлів — та задав курс, який «збігався з курсом пароплава». До корабля було ще багато миль, але коли дистанція зменшилася до 2 миль, він раптом змінив курс та почав збільшувати відстань. Швіґер, знов розчарований, записав: «Навіть якщо ми зараз будемо йти на найбільшій своїй швидкості, немає ніякої надії підійти достатньо близько для атаки».

У будь-якому разі він вирішив переслідувати корабель, як і раніше з крейсером «Джуно», — може, той знову змінить курс і їхні траєкторії збігатимуться.

Швіґер викликав свого лоцмана Ланца до перископа. Не зовсім зрозуміло, навіщо він це зробив, адже той корабель був чи не найбільш упізнаваним судном у міжнародних водах — неймовірна здобич. Він був майже у відчаї: один такий корабель зробив би його місячний тоннаж найбільшим за всю війну.

Погода залишалась навдивовижу спокійною, небо — ясним. Через це Швіґер не міг довго залишатися з піднятим перископом, бо його могли б помітити вартові на пароплаві-цілі або, навіть гірше, патрульний есмінець. У такому спокійному морі шанси на втечу будуть мізерні. Уже двічі йому доводилося відмовлятися від атаки через слід від перископа. Одного разу потенційна ціль, пароплав Королівської пошти, розвернувся, щоб його протаранити, і Швіґеру довелося швидко занурюватись і тікати на максимальній швидкості.

Ланц піднявся на пост керування. І саме в цей момент сталося дещо, що сам Швіґер вважав дивом.

На містку «Лузитанії» перед капітаном Тьорнером постала дилема, розв’язати яку не допомагав навіть увесь його морський досвід. Якщо ранкові повідомлення були правдивими, то просто попереду, а також позаду були субмарини.

Крім того, постала проблема з часом: до Ліверпуля залишалося ще 250 морських миль. На вході в затоку міста був горезвісний перекат річки Мерсі, який можна пройти лише під час припливу. Якщо зараз прискоритися та рухатися на максимальній швидкості, яку дозволяють три котельні, — тобто 21 вузол, — то вони прибудуть надто рано. Зупинятися коло перекату не можна ні в якому разі, і йому доведеться ходити колами в Ірландському морі, своїм димом запрошуючи до себе всі субмарини в радіусі 20 миль.

У проблеми був ще один вимір. Оскільки годинник показував лише трохи за полудень, то з якою б швидкістю зараз не рухалась «Лузитанія», усе одно через протоку Святого Георга доведеться йти вночі, де туман завжди постає серйозною загрозою. Тьорнер весь ранок провів у тумані й зараз міг лише приблизно визначити місцеперебування корабля — це тільки ускладнювалося тим, що доводилось іти набагато далі від берега, ніж він звик: у 20 милях замість однієї.

Тьорнер викликав на місток двох своїх офіцерів, капітана екіпажу Андерсона та старшого помічника Джона Престона Пайпера, щоб порадитися з ними та дійти якогось рішення. Спершу треба максимально точно визначити положення. Звісно, зараз було видно узбережжя Ірландії, але через велику відстань визначити щось точно було неможливо. Тьорнер був моряком старої школи, тому покладався на спосіб, який називався методом траверзної відстані: треба рухатися паралельно береговій лінії зі сталою швидкістю приблизно півгодини, а в цей час старший помічник Пайпер братиме чотири пеленги з однієї й тієї самої відмітки на березі — у їхньому випадку маяка на Олд-Хед.

Визначивши положення, Тьорнер планував підтримувати швидкість у 18 вузлів та прийти на перекат Мерсі наступного ранку, якраз вчасно, щоб без затримки увійти в затоку. Це не максимальна швидкість, яку можуть дати три котельні, але все одно швидше за будь-яке комерційне судно і, тим паче, за будь-яку субмарину. Пізніше Тьорнер також збирався підійти ближче до берега, щоб пройти повз плавучий маяк Конінбеґ, перш ніж корабель увійде в найвужчу частину протоки Святого Георга. Тьорнер розумів, що таке рішення суперечить рекомендаціям Адміралтейства, згідно з якими треба проходити маяки та інші навігаційні орієнтири «посередині протоки». Проте Адміралтейство повідомило про субмарини у 20 милях від маяка, а будь-який мореплавець, проходячи протоку в 45 миль завширшки, вважав би це серединою протоки. Якщо дотримуватися порад Адміралтейства, то треба йти просто в пащу субмаринам.

Близько 13:30 капітан Тьорнер наказав стерновому повернути праворуч, щоб вивести корабель на паралельний до лінії берега курс — Пайпер мав зняти перший із чотирьох пеленгів[524]. Цей поворот, а також декілька попередніх змін курсу переконали пасажирів у тому, що капітан вирішив дотримуватися зигзагоподібного курса, щоб уникнути зустрічі з субмариною, хоча насправді це було не так. Парадоксально, але через форму берега пасажирам здалося, що корабель повернув в інший бік, у відкрите море.

Роберт Кей боровся з кором, спостерігаючи за морем крізь ілюмінатор. Хлопчик із Бронксу, весь у плямах, з гарячкою, мав єдину розвагу — стежити, як світ пропливає повз його вікно. Море навколо блищало під сонячними променями, і берег Ірландії манив яскравою зеленню. Раптом корабель повернув праворуч, і берег почав відступати, вкрай розчарувавши хлопця[525].

Того ранку «король шампанського» Джордж Кесслер вирішив звернутися зі своєю пропозицією щодо тренування пасажирів до капітана Тьорнера. За розмовою обидва курили.

Пізніше Кесслер писав: «Я запропонував видавати пасажирам квитки з зазначенням номера шлюпки, у яку треба сідати, коли щось трапиться. Мені здалося, що така інформація може звести до мінімуму труднощі в разі небезпеки»[526].

Тьорнер розповів, що таку ідею вже обговорювали після катастрофи «Титаніка», але в «Кунард» її відкинули як «недоцільну». Він також додав, що не має повноважень запроваджувати такі тренування на свій розсуд без згоди Торговельної палати Адміралтейства.

Потім тема їхньої розмови перейшла на «загрозу торпед, яку ніхто з нас навіть і не розглядав серйозно». Можливо, Тьорнер трохи применшив власні побоювання, щоб заспокоїти Кесслера.

Тільки-но лоцман Ланц піднявся, Швіґер знов побачив, що велетенський пароплав змінює курс, цього разу праворуч[527]. «Він ішов просто на нас, — розповідав Швіґер Валентінеру. — Складно вигадати більш вдалий курс, на який він міг би лягти, якби вирішив навмисне стати найзручнішою ціллю для нашої атаки».

Це сталось о 13:35. Новий курс корабля міг означати, що він прямує у Квінстаун. Швіґер задав таку траєкторію руху, щоб U-20 опинилася попереду під прямим кутом. Він наказав «повний уперед», і в наступні 25 хвилин субмарина летіла зі своєю максимальною швидкістю курсом, що перетинав курс пароплава. Корабель у видошукачі ставав усе більшим. «Коротке швидке прискорення — і ми почали чекати», — розповідав він Валентінеру.

Протягом свого патрулювання Швіґер мав підстави не довіряти торпедам, але зараз вибору в нього не було. Проти такого великого корабля його палубні гармати були безсилими, а вже після кількох пострілів корабель розвернеться та спробує протаранити субмарину або ж просто втече. Тому Швіґер обрав торпеду G6.

На субмарині зростала напруга. Якщо корабель зробить іще один поворот, то на цьому погоня завершиться. До Квінстауна було зовсім близько. Крім того, вартові пароплава могли помітити перископ, і тоді капітан негайно викликав би есмінці. Хоч як дивно, корабель, здавалося, йшов без жодного супроводу. А ще більш дивним, на думку Швіґера, був той факт, що корабель узагалі опинився в цих водах, особливо після двох успішних атак у попередній день. «Ніяк неможливо пояснити той факт, що корабель не направили через Північну протоку»[528], — писав він у своєму журналі.

Швіґер розпорядився встановити глибину курсу торпеди в З метри (близько 10 футів). Часу попросити Ланца подивитися на ціль не залишалося. Величезний корабель наближався, і його чорний корпус яскраво виділявся на тлі блискучої поверхні води.

Команда Швіґера зарядила торпедний апарат і заповнила водою трубу.

«Лузитанії» лишалося близько шістнадцяти годин дороги до Ліверпуля, тобто ще три прийоми їжі: обід, вечеря та в суботу вранці останній сніданок на борту в Ліверпулі. Прийшов час обіду. Для пасажирів першого класу влаштовували лише один «прийом» в обідній залі з величезним склепінням посередині корабля. У пасажирів другого класу було два «прийоми»: о 12:30 та о 13:30. За обідом говорили про шоу талантів, яке відбувалось увечері напередодні, а також про останні новини з фронту, опубліковані в Cunard Bulletin, ну і, звісно ж, про той факт, що корабель якраз проходив «зону військових дій».

Чарльз Лоріа, як завжди, пішов на обід разом із Лотропом Вітінгтоном[529]. Вони сіли за звичний для себе стіл в обідній залі. Лоріа помітив, що ілюмінатори з обох боків відчинені. Пізніше він казав, що переконаний у цьому, бо день був навдивовижу теплим, але обидва вони все одно перебували в надзвичайному нервовому збудженні, як і протягом усієї подорожі. Через спеку стюарди повідчиняли ілюмінатори по всій залі, а також увімкнули великий електричний вентилятор, який був просто над столом Лоріа, спричинивши неприємний протяг. Таке вже бувало й раніше, і щоразу Лоріа мусив просити стюарда вимкнути вентилятор.

Якщо не зважати на це, то обід пройшов дуже приємно. Чоловіки з нетерпінням чекали на прибуття корабля. «Ми гарно провели час разом, — писав Лоріа, — і планували зустрітися в Лондоні, тим більше що він винайняв кімнати недалеко від нашого лондонського офісу».

Уже було зрозуміло, що неочікувано повільний хід «Лузитанії» коштував Лоріа одного дня роботи в Лондоні, але вже скоро він передаватиме «Різдвяну пісню» Діккенса, а також зустрічатиметься з дочкою Теккерея, Леді Річі, щоб обговорити, які примітки вона зробить до кожного зі 118 малюнків, що зберігались у футлярі для взуття в його каюті. Після цього в нього було заплановано зустріч із багетним майстром та палітурником, що мали перетворити ті малюнки на цінніші артефакти, вартість яких би набагато перевищувала 4500 доларів, за які Лоріа їх придбав.

Десь за іншим столом у тій самій залі Теодейт Поуп та її компаньйон Едвін Френд закінчували свій обід. «Молодому англійцю, що сидів за нашим столиком, принесли морозиво, і він чекав, доки стюард принесе йому ложку, — згадувала Теодейт. — Він із жалем дивився на морозиво й казав, що буде шкода, якщо корабель торпедують, а він так його й не скуштує. Ми всі розсміялись, а потім почали обговорювати те, що ми дуже повільно йдемо. Нам навіть здалося, що двигуни вимкнули»[530].

Корабель тим часом рухався з чималою швидкістю у 18 вузлів, хоча швидкість і не сприймалася через навдивовижу гладеньку поверхню води, яка майже не передавала вібрації на корпус судна.

Двайт Гарріс із обручкою на ланцюжку під сорочкою приєднався до своїх звичних сусідів за обідом, хоча і не поділяв їхнього радісного очікування, яке забарвлювало бесіду. Його щось непокоїло з неясної причини. «Сівши за стіл, я відчув надзвичайно сильну тривогу, тому відразу встав і пішов, так і не закінчивши обід!»[531]

Гарріс повернувся у свою каюту А-9, узяв пальто, капелюх та книгу про родину Медічі й пішов на палубу читати.

Студент-медик Престон Прічард та його сусід по каюті Артур Гадсден добре розуміли, що корабель увійшов у зону військових дій. Протягом подорожі вони стали добрими друзями й багато спілкувались — у них обох були верхні ліжка в їхній каюті.

У п’ятницю Прічард і Гадсден провели декілька ранкових годин за розмовою «про субмарини, а також у роздумах про те, чи побачать вони хоча б одну, ні на мить не сумніваючись, що корабель зможе втекти від неї»[532], — писав Гадсден.

Невдовзі після полудня Прічард завітав у кімнату для паління, де вже зібрались інші чоловіки, щоб подивитися на результати парі на пройдену відстань. Потім він попрямував у залу другого класу на обід. Тут він, як завжди, сів навпроти Ґрейс Френч.

Того дня між Прічардом і міс Френч, здавалося, проскочила особлива іскра. Прічард одяг свій зелений костюм — а не найкращий синій, — але краси не приховаєш, особливо після шести днів на сонці. Він сказав Ґрейс, що на борту бачив молоду жінку, яка була наче її близнючкою — він навіть хотів підійти й заговорити, але вчасно зрозумів, що помилився. І це була не просто незначуща фраза для початку розмови — інші чоловіки за столом зауважили, що теж зустрічали ту жінку й помилково думали, що то Ґрейс. Прічард «запропонував мені знайти ту жінку після обіду»[533], і «я згодилася та пішла вниз, щоб узяти пальто й капелюшок».

Один зі стюардів помітив, що Прічард вийшов з обідньої зали о 13:20.

Піднімаючись сходами зі своєї каюти, щоб знову побачитися нагорі з Прічардом, міс Френч зустріла двох своїх друзів, з якими познайомилася на борту. Вони запитали, куди вона йде, і «я відповіла, що містер Прічард збирається представити мене моїй близнючці, та пішла далі. Ми зустрілись і почали нашу прогулянку, жартуючи з думки про мою близючку на борту. Я сказала, що мені цікаво, чи змогла б я впізнати ту дівчину»[534].

Вони продовжували жартувати, шукаючи ту пасажирку[535]. Час минав швидко, і ось на годиннику вже 14:09. Яскраво світило сонце, поверхня води виблискувала в променях.

Швіґер розрахував швидкість цілі — 22 вузли (або 25 миль на годину)[536]. Відстань до корабля складала 700 метрів — трохи менше за півмилі. Якщо його розрахунки були правильні, то торпеда мала б ударити корабель під ідеальним прямим кутом.

О 14:10 Швіґер віддав наказ запускати торпеду. Вона вирвалася з субмарини в «точному носовому пострілі», як назвав це Швіґер. Скоро швидкість торпеди досягла 44 милі на годину. З такою швидкістю вона вдарить корпус судна вже через 35 секунд.

Море було настільки гладеньким, що помітити торпеду з корабля могли дуже просто. Кожна секунда зменшувала вірогідність того, що корабель зможе достатньо різко та швидко повернути, щоб уникнути вибуху. Але для Швіґера та його команди ті 35 секунд тяглися невимовно довго.

Швіґер спостерігав через перископ. Він ще не збагнув, що помилився щодо швидкості судна. Насправді пароплав рухався на 4 вузли повільніше — приблизно на 5 миль на годину.

«Лузитанія». Краса

Незадовго до другої години у багажному відділенні в носовій частині палуби F зібралися два десятки матросів: половина заступала на варту, половина звільнялася. Їхнім завданням було підготувати тисячі пакунків пасажирів до прибуття.

Моряк Мортон дві години займався завантаженням валіз та скринь в електричний підйомник, який і був єдиним способом потрапити в багажний відсік. Варти змінювались о другій — «чотири склянки», — після чого Мортон мав заступати на свою особливу двогодинну варту зі спостереження за субмаринами. Його місце було на баці — носовій частині верхньої палуби.

«За п’ять хвилин до чотирьох склянок, — казав він,— я пішов на палубу, щоб одягти светр і взяти спорядження, необхідне для варти, що починалась о другій. Мене призначили додатковим спостерігачем спереду на палубі. Я мав стежити за водою з правого борту від носа, а також по траверзу»[537].

До того моменту «Лузитанія» вже встигла витратити близько 6000 тонн вугілля, і бункери, розташовані вздовж обох боків корабля, були здебільшого просто порожніми тунелями, вкритими вугільним пилом та часто пронизаними отворами, через які кочегари діставали вугілля.

На містку капітан Тьорнер наказав стерновому тримати курс паралельно береговій лінії, щоб старший помічник міг продовжити визначати місцеперебування. Захисна завіса туману зникла повністю.

«Усім вартовим наказали уважно стежити та повідомляти про будь-що, що здаватиметься дивним»[538], — казав Томас Магоні, моряк, який теж ніс варту з полудня до 14:00. «Приблизно о 13:50 ми помітили два об’єкти з правого борту, конічної форми». Йому вони здалися схожими на буй. «Ми доповіли начальникові варти, і це зчинило на містку невелике хвилювання з приводу того, що це може бути».

Моряк на ім’я Г’ю Джонстон, старшина-стерновий, у той момент якраз став за штурвал «покрутити стерно»[539]. На містку було повно офіцерів, які теж здавали варту.

Невдовзі після того, як Джонстон став до штурвала, він почув крик, який сповіщав про щось із правого борту. Декілька офіцерів піднесли до очей біноклі, щоб розгледіти, що воно таке: чи буй, чи морська свиня, чи якісь уламки. Нікого побачене не стурбувало, і «ми пішли далі»[540], згадує Джонстон.

О другій годині моряк Леслі Мортон зайняв свій пост на баці. Він стояв з правого борту. Інший моряк вдивлявся у води з лівого. На кораблі було ще четверо спостерігачів, ураховуючи тих, які на воронячому гнізді.

Брат Мортона був унизу, спав — його варта починалася пізніше. Половина екіпажу й досі займалася багажем.

Корабель прорізав гладенькі води, наче ніж — желе.

Мортон так напружено виконував свою роботу, що почав «бачити десятки незрозумілих речей щохвилини»[541].

О другій годині пасажири другого класу, яким призначили обідати в другий «прийом», якраз їли свої страви. Пасажири першого класу переміщувалися між палубами в електричних ліфтах, які живила динамо-машина. Декілька дітей стрибали через мотузку на верхній палубі — їм допомагав Джон Бреннан, кочегар з інженерної команди[542].

Погода стала зовсім чудова і ясна — родини з Квінстауна та Кінсейла виїхали на Олд-Хед на пікнік, щоб подихати духмяним повітрям і подивитися на кораблі. Вони могли навіть бачити «Лузитанію», що проходила у 20 милях від берега, викидаючи в повітря дим з труб.

Мортону, який стояв у точці з найкращим оглядом з правого борту, відкривалася картина з ясним відкритим морем. «У десять хвилин на третю я подивився на годинник і заховав його назад у кишеню, а потім знов оглянув простір з правого борту, і, наскільки я міг сказати, десь за 500 ярдів з’явився фонтан піни — у чотирьох румбах з правого борту»[543]. Виглядало, наче величезна бульбашка вирвалася з-під води.

За мить Мортон побачив, як щось рухається крізь морську гладінь — щось із чітким слідом, наче «невидима рука малювала його крейдою на дошці».

Він простяг руку до мегафона.

Капітан Тьорнер зійшов з містка та спустився у свою каюту. Близько 13:30 старшина-стерновий Джонстон, який уже закінчив свою варту коло штурвала, надіслав капітанові повідомлення, у якому вказував, що на той момент Олд-Хед-оф-Кінсейл був «у 10 румбах з лівого борту, за 20 миль»[544]. Курс корабля поступово наближав його до берега.

Джонстон повернувся на місток. За півгодини, трохи на третю, він почув крик: «Торпеда йде!»[545]

Закінчивши обід та попрощавшись зі своїм другом Лотропом Вітінгтоном, Чарльз Лоріа спустився у свою каюту по светр. Він одягнув його під жакет свого костюма від Нікербокера і вирушив «добре прогулятися»[546]. Він піднявся головними сходами нагору та вийшов на лівий борт корабля — звідси було видно ірландський берег десь удалечині. Тут він зустрівся з Елбертом Хаббардом, письменником, та його дружиною Еліс. Хаббард жартував, що його навряд чи привітно зустрінуть у Німеччині після того, як він опублікував памфлет під назвою «Хто підняв кришку пекла?». У цьому памфлеті він звинувачував у війні кайзера Вільгельма. Ще на початку подорожі він подарував один примірник Лоріа — той назвав його «саркастичною писаниною»[547].

На палубі В з правого борту Теодейт Поуп стояла поруч зі своїм другом Едвіном Френдом, спираючись на поруччя та споглядаючи морські простори, «які випромінювали чарівну синяву й виблискували в сонячному сяйві»[548]. Вода так блищала, що вона навіть зауважила:

— Як же зможуть офіцери побачити перископ?

Олівер Бернард, художник кіно, стояв у кафе «Веранда», «ліниво» спираючись на вікно та спостерігаючи за краєвидом. Він побачив щось, що нагадувало хвіст риби, — з правого борту вдалечині. Потім — «смужку піни»[549], що простяглась у напрямку корабля.

Американка, яка стояла поруч із ним, запитала:

— Це ж не торпеда, правда?[550]

«Я був надто шокований, щоб відповісти, — згадував він. — Мені стало надто зле».

Ось і воно — те, чого всі боялися. «Ми всі думали про них, бачили їх уві сні та своїх мріях, навіть їли з думками про них — від самого нашого виходу з Нью-Йорка. І ця жахлива загроза нас наздогнала. Я не міг повірити в те, що бачив на власні очі».

Страху майже не було, казав Бернард. «Не думаю, що хтось — навіть жінки та діти — були настільки ж налякані, наскільки вражені та приголомшені усвідомленням того, що ті страхи, які ми напівжартома плекали протягом п’яти днів, зрештою втілились у життя. Німецький “блеф” виявився справжнім»[551].

Слід наближався.

Той перший сплеск, перший фонтан піни, був викликаний стиснутим повітрям, яке вирвалося з пускової труби, коли торпеду запустили[552]. Сама торпеда була 20 футів завдовжки та 20 дюймів у діаметрі. Ніс торпеди формою нагадував силосну вежу для зберігання зерна, тільки тут зберігалося 350 фунтів тротилу та вибухівки під назвою гексаніт. Хоча зазвичай німецькі командири запускали торпеду на глибині близько 15 футів, ця торпеда йшла в 10 футах під поверхнею. Її швидкість складала 35 вузлів, тобто 40 миль на годину, — вона рухалася завдяки повітрю під тиском, яке містилося в резервуарі відразу за носом із вибухівкою. Повітря під тиском виривалося через клапани у двигуні, який крутив два пропелери (один за годинниковою стрілкою, другий — проти, щоб торпеда не крутилась і не відхилялася від свого курсу). Після цього повітря просто викидалось у море, де бульбашками спливало на поверхню. Відстань із глибини, на якій ішла торпеда, до поверхні бульбашки проходили за декілька секунд, тобто торпеда завжди значно випереджала свій слід на поверхні.

Під час руху торпеди вода обертала невеликий пропелер на носі торпеди, який повільно вивертав запобіжник, що не дозволяв торпеді підірватися під час зберігання. Потім цей пропелер згвинчувався й падав на дно моря, залишаючи неприкритим спускний механізм, який у момент зіткнення з корпусом корабля пускав невеликий заряд у головну частину вибухівки. Гіроскоп тримав торпеду на наміченому курсі, коректуючи вертикальні та горизонтальні відхилення.

Слід торпеди тягнувся по поверхні води, наче довгий блідий шрам. Морська говірка називала цей слід «мертвим кільватером».

Через навдивовижу гладеньке море деяким пасажирам «пощастило» побачити торпеду надзвичайно чітко.

Двайт Гарріс, зі своєю книжкою про Медічі в руках, ішов у напрямку корми з правого борту, коли раптом щось привернуло його увагу. Він писав: «Я побачив, що йде торпеда! Зеленкувато-біла смужка у воді! Мені наче заціпило!»[553]

Пасажир Джеймс Брукс, комівояжер із Коннектикуту, ішов уздовж шлюпкової палуби. Тут його побачили друзі та покликали на палубу вище — палубу Марконі, — щоб пограти разом у шафлборд. Цими друзями були містер та місіс Монтег’ю Грант із Чикаго. Брукс піднявся сходами нагору й почав іти до них, коли раптом побачив слід піни, що швидко рухався поверхнею води.

«О так, я побачив, що йде торпеда, і вигукнув: “Торпеда!”, після чого підбіг до поруччя сходів, перехилився та, стоячи на одній нозі, став чекати вибуху, який, як я думав, має статися ззовні корабля».

Будь-хто інший злякався б, але Брукс був у захваті. Він бачив, як торпеда крізь «прекрасну зелень води» рухалася, значно випереджаючи свій слід. Торпеда «випромінювала сріблясте світіння, якщо можна це так назвати, яке викликало повітря, що виривалося з двигунів».

— Що за чудове видовище![554] — сказав він.

Якби в Тьорнера було трохи більше часу і він би мав можливість краще зрозуміти тактику субмарин та методи ухиляння від атак, то ідея торпедної атаки цивільного корабля не здавалася б такою неймовірною і Тьорнер мав би шанс — хоч і крихітний — зробити якийсь маневр, щоб зменшити пошкодження або навіть зовсім уникнути торпеди. Він міг би ввімкнути турбіни заднього ходу, різко зменшуючи швидкість корабля, — так розрахунки Швіґера щодо швидкості та відстані не мали б жодного значення, і торпеда б не влучила. Він міг би також скористатися доведеною на практиці маневреністю «Лузитанії», зробити різкий поворот праворуч або ліворуч і ухилитися від торпеди або ж пустити її по дотичній.

Усього через два місяці інший капітан «Кунард» Деніел Доу, який повернеться на роботу, зробить саме це, чим заслужить подяку від ради директорів[555]. П’ятнадцятого липня 1915 року вартовий на борту «Мавританії» під командуванням Доу помітив перископ за півмилі. За мить субмарина випустила дві торпеди в напрямку корабля — їхні сліди було чітко видно. Капітан наказав негайно зробити повний поворот праворуч, у напрямку субмарини. Жодна торпеда не влучила, субмарина занурилась та пішла геть.

U-20. «Treff!»

Запис у журналі Швіґера від 14:10 7 травня починається зі слова Treff, що в перекладі з німецької означає «удар». Він записав: «Торпеда влучає у правий борт, зразу за містком. Надзвичайно сильна детонація, величезна вибухова хмара (хмара піднімається значно вище за передню трубу). Вибух торпеди, здається, супроводжувався другим вибухом (котельня, вугілля, порох?)»[556].

Його лоцман Ланц стояв коло нього біля перископа. Швіґер відійшов, даючи йому можливість теж подивитися. Ланц міг за силуетом та конструкцією палуб упізнати навіть маленькі кораблі. Але цього разу йому не довелося докладати зусиль, і вже за мить Ланц сказав: «Господи, це ж “Лузитанія”».

Журнал Швіґера свідчить про те, що тільки після слів Ланца він дізнався, який саме корабель затопив, але це малоймовірно. Зовнішній вигляд корабля — його розміри, силует, чотири труби — робив його чи не найбільш упізнаваним судном того часу.

Швіґер знов подивився в перископ. Побачене тепер вразило навіть його.