Постріл із глибин

Джерела та подяки. Гармата в музеї

У дещо притрушеній пилом світовій історії, яка залишилась у мене в голові зі школи, епізод із «Лузитанією» був якимось незначним елементом десь між Громадянською війною та Перл-Гарбором. У мене завжди було таке враження — думаю, його поділяє багато хто, — що потоплення лайнера відразу ж змусило президента Відро Вільсона оголосити війну Німеччині, хоча насправді США не вступали у війну ще протягом двох років — майже половину війни.

І ця обставина була лише однією з багатьох, що стали для мене відкриттям. Я почав більше читати на цю тему, завітав до архівів Британії та Америки — і був захоплений, вражений, зворушений.

Особливо мене зацікавило те, що існувало дуже багато матеріалу, який може допомогти якомога яскравіше розказати історію, — такі архівні скарби, як телеграми, перехоплені повідомлення, розповіді тих, хто вижив, таємні документи розвідки, справжній журнал капітан-лейтенанта Швіґера, любовні листи Едіт Ґалт і навіть кіноплівка з записом останнього відходу «Лузитанії» з Нью-Йорка. Усе це разом створювало рясну палітру — і я можу тільки сподіватися, що використав її якнайкраще.

Пошук усього цього складав чи не половину мого інтересу. Кожна книга — це наче експедиція в незнайомі краї — як інтелектуально, так і фізично. Інтелектуальна подорож веде в глибини теми, де можна досягти певного рівня знань. Але вкрай спеціалізованих знань. Чи можу я назвати себе знавцем Першої світової війни? Ні. Чи знаю я багато про «Лузитанію» та субмарини часів Першої світової? Так. Чи напишу я ще одну книгу про затоплення корабля чи підводну війну? Навряд чи.

Фізична подорож постала переді мною в неочікуваних пригодах. Я навіть опинився на борту лайнера компанії «Кунард» «Queen Магу 2» в десятибальний шторм під час переходу з Нью-Йорка до Саутгемптона. У Гамбурзі я страшенно загубився, і мій німецькомовний навігатор, налаштований на інше місто (про що я не підозрював), відчайдушно намагався мені допомогти дістатися мого готелю. Я відчував себе героєм фільму «Ідентифікація Борна»: я непередбачувано звертав у якісь вулички й натикався на глухі кути, аж доки не зрозумів, що GPS-система просто не може радити водієві їхати вулицею з одностороннім рухом назустріч руху. Моя подорож завела мене на північ аж у Торсмінде, Данія (і, звичайно ж, у лютому); на південь в Університет Крістофера Ньюпорта у Ньюпорт-Ньюс, штат Вірджинія; на захід у Гуверівську бібліотеку в Стенфордському університеті; у різноманітні місця на сході, зокрема надзвичайну Бібліотеку Конгресу та Національний архів США, а також у не менш привабливі архіви в Лондоні, Ліверпулі та Кембриджі. Без Англії було не обійтись, і я дуже цьому радий.

На моєму шляху траплялися тихі моменти одкровення, коли минуле й теперішнє на мить зустрічались і історії наче можна було торкнутися. Я живу заради таких моментів. Не встиг я почати роботу в Гуверівській бібліотеці в Стенфордському університеті, як робітник архіву приніс мені уламок дошки, яка колись була частиною шлюпки, — на ній був штамп «Лузитанії». Колись її знайшли поруч із тілом пасажира, якого винесло на берег. У Музеї пам’яті фрегата «Сент-Джордж», що в Торсмінде, Данія, я мав можливість стояти поруч із палубною гарматою U-20 і навіть доторкнутися до неї — тієї самої гармати, що потопила «Графа Латомського». Моя дружина казала, що я стояв там у якихось вкрай дурних позах. У Національному архіві Британії у К’ю — тут хороша лебедина охорона — я відкрив один з ящиків із папками та побачив ту саму кодову книгу, SKM, або «Signalbuch der Kaiserlichen Marine» («Книга сигналів імперського флоту»), яку в 1914-му захопили росіяни, а потім передали Кімнаті 40. Один із найбільш емоційно сильних моментів для мене був у Ліверпульському університеті, сховищі архіву «Кунард», де мені дали дозвіл подивитися фотокартки жертв катастрофи, зроблені в морзі. Відчуття в такі моменти схожі на удар пальця несильним електричним струмом. І це в якомусь розумінні підбадьорює, бо, хоч як глибоко ти занурюєшся в тему, завжди добре мати якийсь реальний, фізичний доказ того, що події, про які пишеш, і справді відбувалися.

Як не дивно, але за тиждень до того, як я відправив редакторові чернетку книги, у Жовтому морі затонув корейський пором «Севоль», примусивши сотні школярів пройти через випробування, схожі на ті, які випали на долю пасажирів «Лузитанії». Уранці я якраз закінчив переписувати ту частину, де йдеться про сильний нахил «Лузитанії», через який не вдалося спустити шлюпки, а потім зайшов на сайт CNN і в новинах побачив, що те саме сталося з «Севолем».

Моя подорож на «Queen Магу 2» — до речі, прекрасному та приємному кораблі — допомогла мені краще зрозуміти трансатлантичні переходи. Навіть сьогодні ти настільки самотній посеред Атлантики, що допомога йтиме дуже довго, якщо щось станеться. На відміну від пасажирів «Лузитанії», нас усіх попросили спробувати вдягти свої жилети перед відплиттям — усіх без винятку, навіть якщо раніше хтось уже подорожував на кораблі. Усе це було дуже серйозним і, якщо чесно, трохи лякало, бо коли вдягаєш жилет, то починаєш уявляти найнеймовірніші речі.

Коли пишеш про «Лузитанію», треба особливо уважно вивчати й зважувати те, що вже писали в інших книгах раніше. Зустрічаються неправдиві факти та вигадки, які, якщо потрапляють у наукові роботи, проникають усюди знов і знов, а примітки завжди вказують на одне й те саме злочинне джерело. На щастя, у мене був провідник, який допомагав мені з цим, — Майк Пуар’є з Потакета, штат Род-Айленд. Він історик-аматор, який, певне, знає про корабель та його пасажирів більше за будь-кого з живих нині. Він читав мій рукопис, щоб знайти там речі, які б викликали страшенний регіт знавців «Лузитанії». Іноді навіть складається враження, що Майк піклується про пасажирів «Люсі» як про власних племінників та племінниць. Його внесок важко оцінити. Мені також допомагав іще один шанувальник «Лузитанії», Джефрі Вітфілд, — він провів мені екскурсію сучасним Ліверпулем. Проте я хочу заявити: якщо в книзі й залишилися якісь помилки, то суто моя провина.

Намагаючись оцінити темп і цілісність своєї розповіді, тобто чи вдалося мені написати хорошу книгу, я покладався на думку моїх перевірених перших читачів, друзів Керрі Долан та Пенні Саймон, друга й агента Девіда Блека, а також моєї дружини Крістін Ґлісон (вона моя таємна зброя). Їхні примітки на полях — личка з усмішками, очі зі сльозами, стрілочки, довгі ряди «zzzzz» — стали для мене добрими ознаками того, де я помилився, а де зробив усе правильно. Мій редактор у видавництві Crown Publishing Аманда Кук надіслала мені листа на одинадцять сторінок, у якому містилася чудова інструкція з роботи над виправленням тексту. Вона просто майстер мистецтва похвали, у якій уміє приховати крихітні ножі, що пронизували мене просто під нігті. Той місяць, що я витратив на виправлення книги, був, мабуть, найбільш напруженим у моєму письменницькому житті. Також дуже дякую моєму коректорові Елізабет Магнус — вона рятувала персонажів від неочікуваних дій, зумовлених переплутаними літерами в словах. Маю окремо подякувати трьом супергероям — на мою думку — видавництва Crown: Майї Мавджі, Моррі Стерн та Девіду Дрейку. Вони, мушу визнати, набагато краще за мене товаришують із мартіні. Дякую Крісові Бренду та Даррену Хаґґеру за прекрасну обкладинку. І нарешті, мої овації справжнім героям: Еммі Беррі та Сарі Сміт.

У своєму дослідженні я намагався якомога більше спиратися на архівні джерела, але друковані історичні праці теж були вкрай цінними: монументальна багатотомна біографія Вудро Вільсона роботи Артура С. Лінка під назвою просто «Вільсон» — найціннішим для мене томом був «Боротьба за нейтралітет, 1914—1915»; новіший «Вільсон» А. Скотта Берґа; невимовно пекуча «Перша світова війна» Джона Кіґана; «Перша світова війна» Мартіна Ґілберта; «План Шліффена» Ґерхарда Ріттера; книга Ловелла Томаса про субмарини Першої світової та їхні екіпажі, опублікована в 1928-му, «Корсари глибин»; «Німецький Флот відкритого моря у світову війну» Райнгарда Шеера; «Світова криза 1911—1918» Черчилля; «Військові плани великих держав, 1880—1914» Пола Кеннеді; а також «Німецька підводна війна, 1914—1918» — підручник авторів Р. Ґібсона та Моріса Прендергаста.

Особливе задоволення я отримав, читаючи роботи з особистої історії — мемуари, автобіографії, щоденники. З багатьма з них треба було працювати вкрай обережно через ненадійність пам’яті та приховані мотиви. Їхня основна цінність — у крихітних деталях про життя, яким колись жили люди. Серед таких робіт хочу назвати: «Старлінг з Білого дому» авторства одного з агентів таємної служби Вільсона Едмунда В. Старліга (записано Томасом Суґрю), завдяки якому я потрапив на поїзд, яким Вільсони подорожували після весілля; «Вудро Вільсон: особисті мемуари» авторства лікаря Вільсона Кері Т. Ґрейсона; «Мої спогади» Едіт Боллінг Вільсон; «Командор» Джеймса Біссета; «Німецька подорож» Пола Кеніґа; «Журнал командира субмарини фон Форстнера» авторства Георга-Ґюнтера Фрейгерра фон Форсгнера; «Остання подорож “Лузитанії”» Чарльза Е. Лоріа-молодшого; «Таким був мій світ» Маргарет Макворт (віконтеси Ронтської); «Коли приходили кораблі» Джека Лоуренса. Ще одна особиста робота, що допомогла зрозуміти довоєнну вищу верству Британії, — «Чарівний ліхтар: щоденники та листи Вайолет Бонем Картер, 1904—1914» за редакцією Марка Бонема Картера та Марка Поттла. Ця книга мене приворожила, і маю зізнатися, що закохався у Вайолет, дочку прем’єр-міністра Британії Герберта Генрі Асквіта.

Далі наводжу список цитат, який у жодному разі не можна назвати вичерпним: щоб навести цитату до кожного факту, знадобився б додатковий том, неймовірно нудний. Я наводжу тут усі матеріали, які цитував, а також усе, що вважаю за потрібне підкреслити, і те, відсутність чого могла б змусити якогось прихильника «Лузитанії» спалити шлюпку в мене під дверима. Тут містяться також невеликі історії, які не ввійшли в основну оповідь, але які я б дуже хотів тут навести тому, що вони дають неочікувані пояснення, або ж просто так — а це найкраща причина.