Постріл із глибин

Епілог. Особисті справи

Одного спекотного липневого дня 1916 року портовий лоцман увійшов у канцелярію морських новин у Беттері-парк, Мангеттен, та запросив репортерів на прогулянку на буксирі вгору річкою Гудзон у Йонкерс, що на півночі Мангеттену. Тут він мав «забрати» корабель та вивести його вниз річкою в ширші та безпечніші води Нью-Йоркської затоки. Зазвичай репортери були не схильні до таких прогулянок, але в офісі була задуха, а лоцман запевняв, що свіже повітря піде всім на користь. Репортери, серед яких був і Джек Лоуренс із Evening Mail, захопили з собою чимало спиртного — «рідкої провізії», як назвав це Лоуренс. Коли буксир наблизився до причалу в Йоркерсі, репортери побачили, що кораблем, по який вони прийшли, був старий лайнер компанії «Кунард» «Ултонія», який мав узяти на борт коней для війни. Корабель був невеликий, з однією трубою: «...такий замурзаний та брудний, у жахливому стані — ми ледь його впізнали»[786], — згадував Лоуренс. Чорний корпус корабля пофарбували в сіре абияк, і «більша частина фарби відлущилася, від чого корабель здавався смішним, плямистим».

День був спокійний, на річці стояв майже штиль. Проте корабель чомусь гойдався з боку в бік. Лоуренс ніколи раніше такого не бачив — «дещо моторошно». Лоцман пояснив, що корабель розгойдували сотні коней: відчуваючи рух, коні з одного боку судна інстинктивно відступали назад, нахиляючи корабель у свій бік. Це, у свою чергу, лякало коней з іншого боку, і так далі. З кожним циклом нахили ставали все більш відчутними, і корабель, здавалося, гойдався на хвилях. Таке явище називали «кінським штормом»[787], і за певних умов такий корабель може налетіти на причал чи інше судно.

Буксир підійшов ближче до «Ултонії», і двері вантажного відсіку корабля відчинилися, запрошуючи лоцмана на борт. Яскраво сяяло сонце. У трюмі в тіні дверей стояв чоловік. Він глянув на лоцмана та репортерів і не всміхнувся. Лоуренс відразу його впізнав: капітан Вільям Томас Тьорнер. «Його стара синя форма забруднилася та зібгалася»[788], але «картуз зі знаком “Кунард” сидів на голові з тим самим франтівським нахилом. Його постать залишилася прямою та командирською».

Лоцман піднявся на борт.

— Радий бачити вас на борту, сер, — привітав його Тьорнер. — Виходимо просто зараз. Коні тут бозна-що влаштували.

Тьорнера призначили капітаном цього судна в листопаді 1915-го після того, як його минулий капітан захворів під час заходу у Францію. Крім Тьорнера, ніким було його замінити. Напередодні перед тим, як Тьорнер мав вирушити з Ліверпуля, щоб прийняти корабель, його викликав голова компанії Альфред Бут. Він почав вибачатися, що Тьорнерові запропонували такий скромний корабель, але капітан зупинив його: «Я сказав йому, що не жалкую. Я б пішов у море і на баржі, якби було треба, — аби знов ходити. Я стомився від сидіння на березі, коли всі інші в морі»[789].

У грудні 1916 року Тьорнер отримав інше призначення і став капітаном «Івернії» — іншого пасажирського корабля, який перейшов на військову службу[790]. «Івернія», щоправда, перевозила солдатів, а не коней. Командував цим судном Тьорнер недовго. Першого січня 1917-го поблизу острова Крит у Середземному морі цей корабель торпедували, і він затонув, забравши життя 153 солдатів та членів екіпажу. Тьорнер вижив. Під час атаки корабель рухався зигзагом.

«Кунард» призначила Тьорнера резервним капітаном, і він знов повернувся на місток «Мавританії»; щоправда, це не означало особливої довіри, адже корабель перебував у доках.

У 1918-му Тьорнерові знову довелося пережити трагедію «Лузитанії» — федеральний суддя в Нью-Йорку відкрив справу, щоб визначити, чи несе «Кунард» відповідальність за втрату судна. У рамках того процесу розглядали сімдесят позовів від американців, які залишилися живими, та родичів загиблих. У результаті цієї справи також було визначено, що єдиною причиною катастрофи стала атака Швіґера, а також що було випущено дві торпеди.

Фінальне приниження Тьорнерові довелося пережити пізніше, коли вийшла книга Вінстона Черчилля, у якій він звинувачував у трагедії капітана та стверджував (хоч і достеменно знав протилежне), що корабель було затоплено двома торпедами.

Старий капітан — «велика маленька людина»[791], як назвав його Джордж Болл, — пережив катастрофу «Лузитанії» і зберіг свою гордість; він також пережив затоплення «Івернії»; але ця нова образа його зачепила. У віці 64 років, коли капітани мали виходити на пенсію, Тьорнер пішов з компанії та вирушив до Австралії, щоб спробувати відновити стосунки зі своєю родиною. Але там жити йому не сподобалось, і він повернувся в Англію, у свій будинок у Ґрейт Кросбі, де його доглядала давня приятелька Мейбл Евері. Він почав розводити бджіл і збирати мед із півдюжини вуликів, що тримав у дворі. Розмовляючи з кимось, він нерідко бездумно витягав бджолині жала, що застрягали в руці або нозі.

Про Тьорнера казали, що він абсолютно щаслива людина, яка любить час від часу добру люльку. Він розповідав історії про моря, але не ті, які люди хотіли слухати. «Капітан Тьорнер важко переживав втрату “Лузитанії” і рідко про це говорив»[792], — писала міс Евері. Саме через цю мовчанку його друзі могли зрозуміти, наскільки важким тягарем лягла ця трагедія на його плечі. У листі співчутливій подрузі Тьорнер писав: «У мене серце болить за всіх нещасних людей, що втратили життя, і тих, хто оплакує своїх рідних»[793]. Більше нічого на цю тему він не писав: «Пробачте мені, але більше я нічого не хочу про це говорити, бо ненавиджу ні думати, ні говорити на цю тему».

Проте ця трагедія його не переслідувала в думках. Він не страждав на депресію й не відчував себе зламаним, як вважали пересічні люди. Джордж Болл писав: «Він був надто сильною особистістю, щоб знов і знов думати про те, що неможливо змінити, і дозволяти цим думкам довести себе до меланхолії — такого в ньому ніколи ніхто не бачив»[794]. Сам Тьорнер в інтерв’ю для New York Times казав: «Я задоволений тим, що ми вжили всіх можливих заходів безпеки й зробили все, що могли, щоб урятувати життя людей в той день»[795].

Джордж Болл писав, що Тьорнер зберігав хороший настрій: «У його присутності завжди панував радісний настрій та гумор, йому завжди вдавалося розважати людей навколо та підтримувати їхній інтерес»[796]. Це давалося йому все важче, особливо коли після сімдесяти років йому діагностували рак товстої кишки. «Нещасний, він так страждав в останні роки свого життя», — писав Болл.

Тьорнер помер 24 червня 1933 року у віці сімдесяти шести років. «Він помер так, як і жив, — писав Болл,— хоробро та не втрачаючи моральних сил, не жаліючись. Так від нас пішов один із суворих та вправних моряків старої школи»[797].

На похованні була племінниця Тьорнера, Мерседес Десмор. Капітана поховали на кладовищі в Беркенгеді, на іншому боці річки Мерсі від доків Ліверпуля. Його ім’я вигравіювали внизу на сімейному пам’ятнику з короткою згадкою про «Лузитанію».

Почалася нова війна, і 16 вересня 1941 року нацистська субмарина торпедувала британський корабель «Jedmoor». Коло Зовнішніх Гебридських островів із команди, що налічувала тридцять шість осіб, загинула тридцять одна. Серед них був умілий моряк на ім’я Персі Вільфред Тьорнер — молодший син капітана Тьорнера.

У квітні 1917-го капітан-лейтенант Вальтер Швіґер отримав під командування нову субмарину U-88. Вона була більша за U-20 і мала вдвічі більше торпед на борту. За декілька місяців, 30 липня, він отримав найвищу військово-морську нагороду Німеччини, красивий блакитний хрест із французькою назвою Pour le Mérite («За заслуги»), який неофіційно називали «блакитним Максом». Він став лише восьмим командиром субмарини, який отримав цю нагороду, — її присуджували тим, хто затопив більш ніж 190 тисяч тонн загального тоннажу. «Лузитанія» склала 16 відсотків від загальної кількості.

У Лондоні в Старій будівлі Адміралтейства Кімната 40 стежила за новою субмариною Швігера: вона здійснила чотири патрулювання, одне з яких тривало дев’ятнадцять днів. Четверте почалося 5 вересня 1917-го й виявилося набагато коротшим. Невдовзі після виходу в Північне море Швіґер наткнувся на британське судно-пастку, «Stonecrop». Це був один із кораблів, що зовні виглядали як беззахисні вантажні судна, але насправді мали важке озброєння. Намагаючись утекти від його атаки, Швіґер опинився в мінному полі. Ніхто з команди не вижив, а субмарину так і не знайшли. Кімната 40 зробила запис про це червоним чорнилом: «Затоплено»[798].

У Данії ще довго жителі узбережжя відвідували те місце, де сіла на мілину його попередня субмарина, U-20, щоб полазити по її уламках. У 1925-му влада Данії прибрала залишки судна зі слідами видовищного вибуху. На той момент рубку, палубну гармату та інші частини вже встигли забрати — сьогодні їх можна побачити в морському музеї міста Торсмінде, Данія, на суворому узбережжі Північного моря[799]. Рубка, окремо від решти субмарини, вкрита іржею, стоїть на газоні перед головним входом — з усією величністю викинутого на смітник холодильника. Жалюгідний привид страшного судна, що колись полювало в морях та змінило хід історії.

Капітан Реджинальд «Блінкер» Холл у 1918 році отримав титул лицаря за керівництво Кімнатою 40, хоча сама робота цієї організації зберігалась у таємниці ще багато десятиліть. Потім його обрали в Палату громад від консерваторів, і протягом 20 років він брав активну участь у політичному житті країни. Під час загального страйку в 1926 році партія консерваторів заснувала тимчасову газету під назвою British Gazette, і Холл займався пошуком кадрів для її видання. Головним редактором газети був його колишній начальник Вінстон Черчилль. За день до кінця страйку кількість примірників газети сягнула мільйона. У 1929-му Холл відійшов від політики та переїхав у дім у Нью-Форест, красивій місцевості з лісами та пасовищами в південній частині Англії.

Він хотів опублікувати книгу про Кімнату 40 та свою роботу як начальника розвідки, але в серпні 1933-го Адміралтейство та Міністерство закордонних справ, передчуваючи нові темні події у світі, натякнули на своє невдоволення планами Холла та бажання залишити все в таємниці. Холл забрав свій рукопис, хоча нотатки та декілька закінчених розділів збереглись і тепер знаходяться в Архіві Черчилля в Кембриджі, Англія. В одній із приміток Холл радісно пише: «Розвідка — це так просто!»[800]

Холл вважав, що на Європу дійсно чекають важкі часи. У 1934-му він відвідав Німеччину та Австрію. Назавжди залишившись розвідником, він повідомив органи влади про свої спостереження щодо націонал-соціалістичних рухів. Свої враження він також описав у листі другові в Америку: «Уся молодь уже потрапила в сіті, і будь-кого, хто намагається утриматися від нацизму, залякують, доки він не передумає, — вид масової жорстокості, який існує тільки в такій країні»[801]. Він також додав: «Скоро обов’язком усіх ЛЮДЕЙ буде боротьба зі скаженою собакою; настане час, і вашим людям теж доведеться взяти в цьому участь».

Коли нова війна й справді почалася, Холл вступив у Національну гвардію та став головою розвідки. Протягом війни його здоров’я, що ніколи особливо не було хорошим, стало дедалі гіршати.

У липні 1943-го один із його колишніх дешифрувальників Клод Сероколд, який на той момент був директором готелю Claridge’s, поселив його в люкс, щоб той міг із комфортом провести свої останні дні. Якось у номер зайшов водопровідник, який мав полагодити щось у ванній кімнаті, — він був одягнений у чорний костюм, згідно з традиціями готелю. Побачивши його, Холл сказав: «Якщо ви з поховального бюро, друже, то ще зарано»[802]. Він помер 22 жовтня 1943-го.

Серед пасажирів, що залишилися живими, — а всі вони отримали 25-відсоткову знижку на квитки в «Кунард» — багато хто закохався та одружився або ж знайшов друга на все життя. Щонайменше двоє покінчили життя самогубством. Сестра Ріти Жоліве, Інес, відома скрипалька, сама не була на борту корабля, але її чоловік пропав безвісти. Вона не змогла жити без нього і в кінці липня 1915 року застрелилася. Щонайменше двоє молодих чоловіків, які не потонули з судном, пізніше загинули на війні.

Марґарет Макворт випали дивовижні наслідки. Вона якимось незрозумілим чином позбулася свого страху води, але йому на зміну прийшов інший надзвичайно сильний страх — опинитися в пастці під водою. Цей страх найчастіше проявлявся, коли вона їздила в поїзді, що йшов через тунель під річкою Северн. Оскільки їздити тут їй доводилося досить часто, вона писала: «Я постійно уявляла, як тунель обвалюється, поїзд заливає вода, а всі пасажири опиняються в пастці і, наче пацюки, тонуть у цих крихітних коробочках-вагонах»[803].

Загалом, вона вважала, що ця катастрофа добре вплинула на її характер. Вона набула нової впевненості в собі: «Якби мене хтось запитав, чи буду я гідно поводитися під час морської аварії, я б сильно в цьому сумнівалась. Але я пройшла через це випробовування й не посоромила себе»[804]. Вона також із подивом дізналася, що трагедія позбавила її глибокого страху смерті, який переслідував її з дитинства: «Я не зовсім розумію, чому так. Єдине пояснення, яке я можу цьому дати, — це те, що коли я лежала на спині в тій воді під сонячним світлом, то знала, що смерть уже поруч»[805]. Тоді перспектива померти не налякала її: «Навпаки, у мене виникло відчуття якоїсь захищеності, наче відбувалося щось дружнє щодо мене».

Її подруга та сусідка за обіднім столом Дороті Коннер вирішила піти на війну й працювала в прифронтовій їдальні у Франції. За відвагу та допомогу Франція видала їй нагороду Croix de Guerre (Воєнний хрест).

Молодий Двайт Гарріс подарував обручку своїй нареченій, міс Ейлін Кавендіш Фостер, і вони одружились у Лондоні 2 липня 1915-го. Маленький хлопчик, якого він урятував, — Персі Річардс — дожив до сорока років, але 24 червня 1949-го покінчив життя самогубством.

Джордж Кесслер, «король шампанського», виконав обіцянку, яку дав сам собі, поки перебував у воді: якщо виживе, то присвятить решту життя турботі про жертв війни. Він заснував фонд допомоги солдатам та морякам, які втратили зір на війні[806]. Гелен Келлер стала одним з опікунів організації, а згодом дала їй своє ім’я. Організація існує і сьогодні під назвою Helen Keller International.

Через п’ять місяців після катастрофи Чарльз Лоріа видав книгу, у якій описав те, що йому довелося пережити, — «Остання подорож “Лузитанії”». Ця книга стала бестселером. Він продовжив займатися продажем книг, рукописів і творів мистецтва, а у 1922-му через Комісію з розгляду претензій у США подав позов проти Німеччини на компенсацію вартості втрачених малюнків Теккерея та «Пісні» Діккенса. Він вимагав 51 399 доларів 31 цент компенсації, включно з відсотками. Комісія присудила йому 10 тисяч. Він помер 28 грудня 1937 року у віці 63 років. У його некролозі, опублікованому в Boston Globe, зазначалося, що протягом свого життя він шістдесят разів подорожував у Лондон та Європу. Наступні власники його справи перетворили її на імперію, яка налічувала 120 магазинів Lauriat’s, але зростання відбувалося надто швидко й потребувало надто великих коштів[807]. Саме тоді з’явилися мережі книжкових магазинів та інтернет-торгівля, що сильно вплинуло на цю сферу. У 1998 році компанія подала заяву на захист від кредиторів через банкрутство і за рік закрилася назавжди.

Белль Неш, пасажирка з Канзасу, яка втратила чоловіка, ще довго не могла дивитися на ясне блакитне небо без поганого передчуття[808]. Теодейт Поуп згадала про місіс Неш у своєму заповіті з подякою за те, що тоді на палубі «Джулії» вона зрозуміла, що Теодейт не мертва, і погукала на допомогу.

Теодейт знадобилося чимало часу, щоб одужати. Її друзі-спіритуалісти організували для неї відпочинок у приватному будинку в графстві Корк. Коли вона приїхала туди, на її обличчі й досі було видно сліди ударів та синці, а вдягнена вона була в ті різноманітні речі, що дали їй жителі Квінстауна. Власники будинку відвели для неї кімнату для гостей із білими стінами, тюльпанами в ящиках під вікном та каміном на вугіллі. До того моменту вона перебувала в якомусь емоційному трансі й не відчувала майже нічого, але в затишній домашній атмосфері раптом відчула себе в безпеці. «Я впала в крісло та вперше розплакалася від душі»[809]. Їй писали листи, щоб якось розрадити. У листі від Мері Кассат ішлося: «Те, що ви врятувалися, значить, що у вас іще є справи в цьому світі»[810].

Щоб остаточно одужати, Теодейт переїхала до Лондона, у готель «Гайд-парк». Генрі Джеймс був у неї частим гостем. Теодейт перебувала «в такому стані виснаження та шоку»[811], що нерідко засинала в його присутності. Але щоразу, коли вона просиналася, він був поруч, «нерухомо сидів, склавши руки на верхівці ціпка, — наче з гравюри». Хоча в минулі поїздки їй дуже сподобалась Англія, цього разу її ставлення докорінно змінилося. «Ви уявити не можете, яка тут панувала атмосфера війни, — писала вона матері. — Від неї важко дихати, вона... ні, не пригнічує, але це постійно в думках та на вустах у всіх»[812]. Вона повернулася у свій улюблений будинок «Hill-Stead», де ще довго страждала від безсоння та нічних кошмарів, у яких шукала свого молодого друга з «Лузитанії» Едвіна Френда. У найгірші ночі її двоюрідній сестрі доводилося ходити з нею по будинку, аж доки вона не заспокоювалася настільки, щоб знов повернутись у ліжко.

Зрештою вона теж одягла «золотий комір» і вийшла заміж за колишнього посла США в Росії Джона Валлеса Ріддла. Теодейт утілила свою ідею щодо прогресивної школи для хлопчиків, щоб ушанувати пам’ять батька. У місті Ейвон, штат Коннектикут, вона збудувала школу під назвою Avon Old Farm School, яка існує досі.

Її друг Едвін Френд дійсно зник безвісти, але члени відродженої американської Організації з вивчення психічних явищ повідомляли, що він відвідував їх декілька разів[813].