Постріл із глибин

«Лузитанія». Удар

Торпеда зникла з поля зору десь під краєм палуби. Якусь мить нічого не відбувалось, і могло здатися, що вона не спрацювала або не влучила. «Я побачив, як вона зникла, — згадував один пасажир, — і якусь мить ми всі сподівалися, що, може, вона не вибухне»[557].

Наступної миті 158 кілограмів вибухівки здетонували від удару об корпус — на рівні містка, приблизно в 10 футах під ватерлінією.

Бойова частина вибухівки миттєво з твердої речовини перетворилася на газоподібну. Цей «фазовий перехід» вивільнив величезну кількість тепла, температура якого перевищувала 5000°С за умов неймовірного тиску. Як пояснював один із конструкторів субмарин початку XX століття, «корпус корабля — не більше ніж паперова серветка в руках цих неймовірних сил»[558].

Гейзер морської води, обшивки, мотузок та шматків сталі здійнявся в повітря на висоту двох кораблів. Шлюпку № 5 «розірвало на атоми»[559], як сказав один із вартових. Корабель продовжував рухатись уперед крізь цей гейзер, який майже відразу впав на палуби. Пасажири миттєво намокли, уламки відскакували від дощок для гри в шафлборд. Діти на палубі А припинили стрибати через мотузку.

Діра розміром з невеличкий будинок утворилася нижче від ватерлінії. Горизонтальні її розміри перевищували вертикальні: приблизно 40 футів завширшки та 15 футів заввишки. Але наслідки вибуху не обмежувалися цією дірою. На площі, яка в 15 разів перевищувала розміри самої діри, вилетіли заклепки та сталеві плити. Усі скляні ілюмінатори, що були поряд, потріскалися. Переборки були зруйновані, а водонепроникні двері зірвані. Відносно невеликі двері та приміщення пасажирських кораблів розсіювали вибухову хвилю не так добре, як відкриті трюми вантажних суден, і тому їх було легко зруйнувати. Проектувальники «Лузитанії» робили ці бар’єри так, щоб вони витримували зіткнення з мілиною — не з’являлася навіть думка про те, що такий корабель може наразитися на вибух торпеди об корпус під водою.

Усередині, під корпусом, просто в місці удару, був правий кінець головної переборки, яка тяглася по всій ширині корпусу, — однієї з дюжини таких переборок корабля[560]. Саме ця переборка відділяла передню котельню — котельню № 1 — від великого вугільного резервуара, що розміщувався ближче до носової частини судна, так званого поперечного бункера. Це був єдиний бункер корабля, який тягся поперек корабля. Усі інші бункери були поздовжні. На той момент подорожі вони були майже повністю пустими.

Через рух корабля вперед — початкова швидкість складала 18 вузлів — затоплення відбувалося «форсовано»[561], і морська вода заливала корабель зі швидкістю близько 100 тонн на секунду. Вона ринула в поперечний бункер та котельню № 1, де розміщувалися два котли з однокінцевими нагрівачами та два з подвійними. Саме звідси починалася головна парова труба. Вода також затопила поздовжні бункери з правого борту — біля місця удару, — і корабель відразу почав хилитися на правий борт. Вода продовжувала прибувати в котельню № 1 та поперечний бункер, і ніс теж почав іти від воду. Корма здіймалася вгору, і корабель почав перевертатися.

Капітан Тьорнер стояв на палубі А, коло дверей у свою каюту, коли раптом почув вигук вартового про торпеду[562]. Він побачив слід на воді й торпеду, що зникла під правим бортом. На мить запала тиша, а потім у повітря здійнявся стовп води та уламків. Через раптовий вибух та нахил корабля Тьорнер втратив рівновагу.

За його спиною падали вода та уламки, і він помчав сходами на місток.

Те, як пасажири перенесли вибух, цілковито залежало від того, де вони перебували в цей момент. Корабель був дуже довгий — близько 800 футів — і неймовірно пластичний. Ті, хто стояв або сидів ближче до корми, у кімнаті для паління другого класу, або в кафе «Веранда», або ж на звісі корми — там, де корма виступала над стерном, — відчули лише глухий удар. Олівер Бернард тоді подумав: «Ну, не все так погано»[563]. Ті, хто був найближче до містка, відчули все більш яскраво: «Нам на голови падали вода, шматки вугілля, уламки дерева та інше, — згадував Двайт Гарріс. — Я впав долу та притис себе до борту, але весь намок!»[564]

Престон Прічард і Ґрейс Френч із веселощами продовжували шукати її «близнючку», коли раптом почули вибух та відчули, що корабель завалюється на правий борт. «Корабель так нахилився, що ми всі впали на палубу, і на якусь мить запанував безлад, — згадувала вона. — Коли я трохи отямилась, озирнулася навколо, але містера Прічарда ніде не було. Він наче зник»[565].

Надто налякана, щоб піти у свою каюту, міс Френч почала шукати рятувальний жилет на палубі — вочевидь, вона не знала, що всі жилети зберігаються в каютах пасажирів.

Усі почали діставати годинники. 19-річний Вільям Макміллан Адамс, що завжди мав годинник, помітив час вибуху —14:05. «Я помічав час усіх подій»[566], — казав він пізніше. Коли його запитали навіщо, він відповів: «Просто так. Не знаю навіщо». Чарльз Лоріа глянув на свій наручний годинник, що заводився без ключа, та засік час: 9:08 за бостонським часом, або 14:08 за Гринвічем[567]. Усі інші казали, що вибух стався о 14:10; пізніше згодилися саме на такому часі.

За декілька секунд Лоріа відчув, як корабель похилився на правий борт і на ніс. «Ці два порухи окремо відчувалися дуже чітко, — писав він. — Здавалося, корабель наче пішов на дно, але раптом зупинився, наче морська вода наткнулася на переборки, і корабель трохи вирівнявся та наче підняв ніс. Я вже навіть відчув себе в безпеці та спочатку подумав, що корабель залишиться на поверхні»[568].

Ще за якусь мить стався другий вибух. (Завжди точний Вільям Макміллан Адамс сказав, що другий стався за 30 секунд після першого.) Він був інакший. У перший раз це була різка єдина детонація, але в другий раз, казав Лоріа, вибух був «дуже приглушений». Хвиля від вибуху пройшла вздовж усього корабля, наче зародилася десь у глибині корпуса. Вибух такий, «наче це котельня, думаю»[569], згадував Лоріа. Визначити місце вибуху він не міг — «звук був недостатньо чіткий».

В обідніх залах рослини на столах трохи зрушили з місця. Скляний посуд попадав долу.

Марґарет Макворт та її батько, Д. А. Томас, закінчили обід і якраз збирались увійти в ліфт на палубі О, коли Томас пожартував: «Думаю залишишся вночі на палубі — може, розважимося?»[570]

Макворт іще не встигла відповісти, як почувся глухий вибух — не гучний, лише глухий удар спіднизу. «Я розвернулася та вийшла з ліфта. Сходи виглядали якось безпечніше».

Її батько вирушив спробувати щось дізнатися. Маргарет, як і планувала раніше, відразу пішла у свою каюту на палубі В по рятувальний жилет. Корабель сильно нахилився, і йти було важко. Вона рухалась уздовж нижньої сторони коридору по куту між стіною і підлогою, де зіткнулася зі стюардесою. Вони, писала Макворт, «згаяли хвилину на вибачення»[571].

Узявши свій жилет, Макворт побігла в каюту батька та взяла ще один для нього. Вона піднялася на відкриту шлюпкову палубу та перейшла на лівий борт — він був вище. Їй здалося, що перебувати тут безпечніше — «якомога далі від субмарини».

Тут вона й зустріла свою знайому, з якою ділила стіл, Дороті Коннер, і запитала, чи може вона залишитися з нею, поки чекає батька. Жилет вона вдягла.

Нагору почав підніматися цілий натовп пасажирів третього класу — галасливий та енергійний.

Макворт повернулася до Коннер та зауважила:

— Я завжди думала, що корабельна катастрофа — це організований захід[572].

— Я теж, — погодилася Коннер, — але за останні 5 хвилин я дізналася до чорта нового.

Чарльз Лоріа стояв поруч із Елбертом Хаббардом та його дружиною. Він квапив їх спуститись у каюту по їхні жилети, але подружжя наче заціпеніло. «Містер Хаббард стояв коло поруччя й ніжно тримав руку своєї дружини; вони обоє наче були нездатні діяти»[573].

Лоріа сказав Хаббарду: «Якщо ви не волієте піти, то залишайтеся тут — я принесу їх вам»[574]. І Лоріа вирушив у напрямку своєї каюти.

Більшість батьків, почувши вибух, пережили особливий жах. Шестеро дітей родини Кромптонів з Філадельфії розбіглися по всьому кораблю, як і четверо дітей із родини Перлів, ньюйорківців. Корабель був величезний, і старші діти розважалися тим, що бігали всюди по палубах. Батькам доводилося розшукувати своїх дітей, які розгубились у натовпі пасажирів на шлюпковій палубі, який тільки ріс, причому ще й тримати в руках немовлят і не давати розбігатися малечі.

Нора Бретертон, 32-річна дружина журналіста з Лос-Анджелеса, придбала квиток для себе та двох своїх дітей, Пола та Елізабет, яких вона везла в Англію у гості до своїх батьків[575]. Полу було 3 роки, а Елізабет — Бетті — півтора. Бретертон, крім того ще й вагітна, подорожувала сама, бо її чоловік мусив залишитись у Каліфорнії через роботу.

У неї була каюта другого класу ближче до корми на палубі С — палуба-притулок. Перед обідом вона залишила дочку на «гральному майданчику» на верхній палубі, а потім віднесла сина в каюту спати.

У мить, коли вдарила торпеда, вона перебувала на сходах між двома палубами. Місіс Бретентон завмерла. Вона не знала, куди кинутись найперше: нагору забрати дочку чи вниз — забрати сина, що спав у каюті? Світло згасло. Корабель почав раптово хилитися, жбурляючи її з однієї стіни на іншу.

І вона побігла по дочку.

Повернувшись на місток, капітан Тьорнер почав роздавати накази[576]. Двигунам — «повний назад». Як гальмо використовувалися турбіни заднього ходу — корабель треба було повністю зупинити, перш ніж можна буде безпечно спустити шлюпки. Двигуни не відповідали.

Тьорнер наказав старшині-стерновому Г’ю Джонстону різко повернути в бік берега, до якого ще було з дюжину миль. У найгіршому випадку він виведе корабель на берег, зменшуючи небезпеку затоплення.

Джонстон стояв у стерновій рубці, невеликому приміщенні на містку. Він повторив команду Тьорнера, підтверджуючи її отримання, та повернув штурвал так, щоб корабель став під кутом у 35° до берега.

— Так, хлопче, — мовив Тьорнер[577].

Джонстон згадує, що корабель послухався штурвала.

Далі Тьорнер наказав «вирівняти» корабель, тобто встановити штурвал так, щоб корабель не відхилявся від потрібного курсу. Джонстон викрутив штурвал на 35° у зворотному напрямку.

— Прав на Кінсейл, — розпорядився Тьорнер, вказуючи Джонстонові на маяк на мисі Олд-Хед. Джонстон повторив наказ капітана й почав виконувати.

Цього разу корабель не послухався. Судно почало відхилятися, «валитися» в бік відкритого моря. Джонстон спробував опиратися дрейфу. «Я робив усе, що мав, для того щоб вирівняти корабель, — казав Джонстон, — але він усе одно відхилявся». Тьорнер повторив свій наказ повернути до берега.

Джонстон намагався. «Я повернув штурвал по колу, але корабель не реагував і продовжував відхилятись у бік моря».

Тьорнер наказав другому помічникові Персі Геффорду перевірити спиртовий показник рівня — морський аналог рівня, яким користуються столяри.

Геффорд доповів:

— 15° на правий борт, сер.

Тьорнер наказав закрити всі водонепроникні двері нижче від пасажирських палуб — ними керували з панелі, розташованої вздовж передньої стінки містка. Тьорнер наказав Геффорду спуститися вниз на бак і перевірити, чи зачинилися двері.

Геффорд зупинився коло стернової рубки та сказав Джонстону кидати оком на спиртовий рівень і «крикнути, якщо й далі відхилиться». Після цього він пішов з містка й більше не повернувся.

Тьорнер наказав опустити шлюпки «до поруччя», тобто на такий рівень, щоб у них безпечно могли сісти пасажири. Спускати на воду їх ще було не можна, бо корабель продовжував рухатися за рахунок інерції від вихідної швидкості «Лузитанії» у 18 вузлів. Якби турбіни заднього ходу ввімкнулися, то корабель можна б було зупинити протягом 3 хвилин, але тепер залишалося тільки чекати, доки опір води зупинить судно. Лайнер відходив від берега широкою дугою. Форсоване затоплення продовжувалося.

Джонстон, стоячи коло штурвала, глянув на спиртовий рівень. Він хоча б показував стабільні 15°.

Тьорнер вийшов на крило містка. Унизу, на шлюпковій палубі, юрмилися пасажири та палубні матроси.

Кочегари, чорні від сажі, пробивалися крізь натовп, наче тіні. Деякі з них вилазили на поверхню крізь вентиляційні ходи.

Унизу, у карантинному ізоляторі, Роберт Кей із матір’ю відчули удар торпеди — Роберт описав його як «шалений вибух». Після нього почувся ще один, глухіший, наче звідкись ізсередини корабля. Погасло світло.

Його мати схвилювалась, але, як не дивно, зберігала спокій. Роберт згадував, що вона висловила побоювання, що в її становищі, на останньому терміні вагітності, вона може й не дійти до верхніх палуб.

Двері в карантинне приміщення змістило вибухом, і вони повисли криво. Силою їх вдалося відкрити. У коридорі було темно, він тепер ішов під кутом праворуч та на ніс.

Вони почали обережно просуватися вперед. Роберт намагався допомагати, але «кожен крок вимагав зусиль, і ми просувалися вперед страшенно повільно»[578]. Через нахил корабля йти сходами було дуже небезпечно. Мати й син намагалися міцно триматися за поруччя, «але з кожною миттю здавалося, що довколишній простір спотворювало з усе більшим божевіллям».

Усі люди наче зникли. Панувала тиша, хоч іноді Роберт чув згори якісь крики. Докладаючи неймовірних зусиль, вони з матір’ю виходили нагору.

З моменту першого вибуху минуло вже 5 хвилин.

Чарльз Лоріа повернувся на палубу з усіма жилетами, які знайшов. Спочатку він надяг свій, а потім допоміг іншим. Жилети, які він приніс, були нової моделі — Boddy. Якщо правильно їх одягти, вони добре втримували на поверхні води навіть огрядну людину — у зручному положенні на спині. Лоріа побачив, що майже всі навколо вдягли жилети неправильно. На той час у «Кунард» іще не запровадили правило, згідно з яким усі пасажири пробують одягти свої жилети на початку подорожі. Єдине місце, де була інструкція, — це каюти — мабуть, у компанії вважали, що пасажири знайдуть час та бажання з нею ознайомитись. І тепер марність такої практики була очевидною. «У поспіху вони вдягали їх як завгодно, але не як треба, — писав Лоріа. — Один чоловік просунув в одну дірку для руки руку, а в другу — голову; хтось обмотував жилети навколо пояса догори ногами; мало хто зміг надягти їх правильно»[579].

Лоріа стояв так, що міг чути, що відбувалося на містку. До нього долетіло, як якась жінка спокійно й упевнено запитала:

— Капітане, що нам робити?[580]

— Просто залишайтесь на місці, мадам, корабель у порядку.

— Звідки у вас ця інформація?

— З машинного відділення, мадам, — відповів він. Хоча ясно, що машинне відділення не могло йому такого повідомити. Він, мабуть, намагався заспокоїти натовп і втримати людей від панічних перегонів до шлюпок.

Це був останній раз, коли Лоріа бачив Тьорнера. Лоріа разом із тією жінкою попрямував до корми, передаючи іншим пасажирам слова капітана.

Пасажир другого класу Генрі Нідхем, можливо, їх бачив: він згадував, як з боку містка йшов пасажир та кричав, що «капітан сказав, корабель не затоне»[581].

«Ці вигуки зустрічали з радістю, — писав Нідхем, — і я помітив, що деякі пасажири, які намагалися зайняти місце в шлюпках, повернули назад із задоволеним виразом на обличчі».

Слова Тьорнера лише підтвердили те, у що вірили або хотіли вірити пасажири та команда: що торпеда не здатна потопити корабель. Головний стюард і лікар після двох вибухів спокійно ходили вздовж палуби з цигарками у руках, переконуючи пасажирів, що корабель у безпеці. І це здавалося доволі вірогідним, адже «Лузитанія» була надто великою та надто добре спроектованою, щоб потонути. Цю ідею тільки підтверджувало все навколо: яскравий травневий день, спокійний і теплий, гладеньке море, миси Ірландії вдалечині — такі зелені, що, здавалося, випромінювали сяйво.

Ісаак Леманн, бізнесмен із Нью-Йорка, не поділяв цієї впевненості в непотоплюваності судна. Він спустився в каюту по свій жилет, але виявилося, що хтось уже був тут і забрав його. Знервованого Леманна охопило передчуття хаосу. «Я не знаю, що зі мною було, — згадував він, — але я глянув у свою валізу з костюмами та витяг звідти револьвер. Подумав, що він може знадобитися, якщо хтось стане чинити не так, як належить»[582].

Серед пасажирів «Лузитанії» були також суднобудівники, і спочатку вони, як і решта, вірили, що корабель не може потонути. Один із них, Фредерик Дж. Ґонтлетт, керівник у компанії Newport News Ship Building and Dry Dock Company, прямував у Європу, щоб зустрітися з виробниками субмарин, маючи в планах започаткувати таку ж справу в Сполучених Штатах. Він подорожував разом із президентом компанії Альбертом Гопкінсом.

Обідній стіл Ґонтлетт ділив із Гопкінсом та ще одним суднобудівником із Філадельфії на ім’я Самюель Нокс. (Це саме компанія Нокса збудувала «Gulflight», американський нафтовий танкер, який торпедували попереднього тижня.) Вони сиділи за своїм звичайним столом, шостим праворуч. Усі були вдягнені в костюми. На столах — білі скатертини та прозорі скляні вази з квітами. Крізь вікна кімнату заливало сонячне сяйво.

Зала нахилилася праворуч. Зі стола Ґонтлетта впала ваза. «Я покинув свою каву та горішки, встав з-за столу та крикнув стюардам закрити ілюмінатори»[583], — згадував він. Оскільки він сам був суднобудівником, то добре усвідомлював небезпеку, яку становили відкриті ілюмінатори. Кричати довелося разів шість. «Здавалось, у стюардів була безліч справ деінде, так що, коли вони вийшли з зали, я вчинив так само і теж вийшов».

Ані він сам, ані його приятелі не зробили жодної спроби зачинити ілюмінатори самостійно, і ті так і лишилися відкритими. Ґонтлетт підійшов до вішака, узяв своє пальто та капелюх, а також одяг Нокса, і вони разом піднялися сходами через три марші на шлюпкову палубу.

Ґонтлетта запевнили, що нахил судна начебто стабілізувався на 15°. Він був переконаний, що ситуація не погіршиться, і «навіть на мить не допускав думки, що корабель потоне». Він так і сказав жінці, яка стояла поруч в оточенні своїх дітей. Вона звернулася до нього з питанням, що робити, і «я сказав їй, що небезпеки немає» і що «корабель не потоне».

Ґонтлетт вважав, що переборки та водонепроникні двері не дозволять воді заповнювати трюм далі, але потім відчув, що ситуація змінюється. Нахил став більш явним, і корабель почав хилитися на ніс. У цей момент, згадував він, «я вирішив сам роздивитися й визначити, у чому проблема».

Він підійшов до поруччя в передній частині палуби, нахилився вперед і глянув на ніс. Бак частково зник під водою.

Ґонтлетт пішов у каюту і вдягнув свій жилет.

Усі системи корабля відмовили. Стерно не працювало. Головна динамо-машина теж зупинилась, і світло згасло. Усі, хто перебував у внутрішніх коридорах, опинились у повній темряві. Оператор зв’язку Марконі на найвищій палубі перейшов на аварійне електропостачання. Два ліфти всередині корабля, у частині для першого класу, застрягли[584]. Один із пасажирів згадує, що люди в ліфтах почали кричати.

Єдиний ліфт, яким можна було дістатись у багажне відділення, теж зупинився. Десятки членів екіпажу, які готували багаж пасажирів до прибуття, загинули або під час удару торпеди, або ж трохи згодом, коли вода залила ніс[585]. Кочегар, якому пощастило вибратися з котельні № 2, Юджин Мак-Дермотт, згадував, що «потоком води мене збило з ніг»[586]. Серед загиблих тут була більша частина тих, хто мав би спускати шлюпки.

Вода знайшла для себе новий шлях: крізь відкриті ілюмінатори, більшість із яких і так була не дуже високо над ватерлінією. Наприклад, ілюмінатори палуби Е у звичайному положенні були всього в 15 футах над водою. За одним із припущень, щонайменше 70 ілюмінаторів з правого борту лишилися відкритими[587]. Якщо помножити цю кількість на 3,75 тонни води за хвилину, яку пропускає кожен ілюмінатор, то отримуємо 260 тонн води, які надходять щохвилини в корабель через ілюмінатори правого борту.

На годиннику було близько 14:20 —10 хвилин після удару торпеди. Наступні кілька хвилин пасажири та матроси чекали, доки корабель трохи вповільниться та можна буде безпечно спустити шлюпки. Запала тиша. «Стало так дивно тихо, — згадував Альберт Бестік, молодший третій помічник, — і тихі незначні звуки — плач дитини, крик чайки або стук дверей — набули якогось загрозливого значення»[588].

Перша звістка

До Адміралтейства в Лондоні та до Військово-Морського центру почали швидко надходити телеграми з різних місць:

14:15 зі станції Валентія — у Квінстаун:

«Аварія на “Лузитанії” коло Кінсейла. Не підтверджено»[589].

14:20 з Ґеллі-Хед — до Адміралтейства:

«“Лузитанія” в 10 милях на південний схід тоне носом уперед, можливо, атака субмарини»[590].

14:25 з Квінстауна — до Адміралтейства:

«“Лузитанія” торпедована, згідно з повідомленнями, тоне в 10 милях на південь від Кінсейла. Усі вільні буксири та малі судна йдуть на допомогу. Повідомлено в порти Абердін, Пемброук, Банкрана, Девонпорт, Ліверпуль»[591].

«Лузитанія». Рішення

Перші ж спроби спустити шлюпки з «Лузитанії» зробили очевидним справжній рівень небезпеки для пасажирів. Вони вщент розбили всі ілюзії спокою, який панував навколо через велику кількість шлюпок. Нахил корабля на правий борт був настільки сильним, що шлюпки висіли доволі далеко від корпуса, тобто між палубою і шлюпками було 5—8 футів, а вниз, до води, було близько 60 футів (18 метрів). Члени команди спробували за допомогою шезлонгів перекинути місток до шлюпок, але більшість пасажирів воліла стрибати. Батьки передавали маленьких дітей з рук на руки. Один хлопчик з розгону стрибнув у шлюпку і навіть утримався на ногах.

З лівого ж борту шлюпки висіли над палубою — використати їх було неможливо. Щоб перевести їх у придатне для спуску положення, треба було докласти величезних зусиль. Капітан Тьорнер наказав їх полишити, але положення корабля ставало дедалі гіршим, і пасажири та команда все одно намагалися їх спустити.

Оґден Геммонд, забудовник із Нью-Джерсі, якого запевняли, що корабель безпечніший за нью-йоркський трамвай, ішов уздовж лівого борту разом зі своєю дружиною Мері, аж доки опинився коло шлюпки № 20, яку декілька членів екіпажу разом із пасажирами примудрилися вивісити за поруччя. У неї сідали жінки та діти[592].

Оґден та Мері не мали жилетів — чоловік хотів спуститися по них до каюти, але дружина благала не залишати її саму. Вони намагалися знайти вільні жилети на палубі, та їм не пощастило.

Перш ніж сісти в шлюпку самому, Оґден, дотримуючись морських звичаїв, пропустив жінок та дітей. Мері відмовилась сідати раніше за нього, тому вони обоє стояли осторонь, чекаючи своєї черги. Нарешті Оґден погодився сісти, і вони з Мері зайняли місця в носовій частині. Шлюпка була заповнена наполовину — близько 35 пасажирів, — але екіпаж почав спроби спуску.

Чоловіки на носі та кормі почали працювати з мотузками — фалами, — що проходили через блоки й талі на шлюпці. Моряк на носі втратив контроль над своєю мотузкою. Оґден спробував упіймати її, але вона йшла надто швидко й поранила йому руки. Ніс шлюпки пірнув униз, а корма залишилася нагорі. Усі, хто сидів у шлюпці, впали у воду з висоти 60 футів.

Оґден виплив на поверхню води. Його дружина — ні. Він ухопився за весло, що плавало неподалік.

Спроба спустити наступну шлюпку з лівого борту, № 18, теж була проблематичною. У ній було сорок дітей та жінок, і її тримало на місці шпилькове кріплення[593]. Матрос, який відповідав за цю шлюпку, відмовився її спускати згідно з наказами Тьорнера, але тримав у руках сокиру, щоб розрубати шпильку, якщо надійде новий наказ. Декілька дюжин пасажирів чекали, стоячи між шлюпкою і стіною кімнати для паління першого класу.

Ісаак Леманн, підприємець із Нью-Йорка, був шокований тим, що немає ніяких спроб спустити шлюпку. Йому пощастило знайти свій жилет, а револьвер він і далі тримав у кишені. Поглянувши в бік носа корабля, він побачив, що вода вже піднімається палубою, і звернувся до матроса за поясненнями його бездіяльності.

— Капітан наказав не спускати шлюпок, — відповів той[594].

— До біса капітана! Ви не бачите, що корабель тоне? — він витяг револьвер. — Перший, хто не послухається мого наказу спустити шлюпку, отримає кулю!

Матрос не став сперечатися. Зробивши замах сокирою, він вибив шпильку. Шлюпка — і сама по собі важка, а ще й навантажена трьома тоннами пасажирів — хитнулася всередину та всією своєю масою розчавила всіх, хто стояв між нею і стіною. Щонайменше двоє пасажирів, сестри трохи за п’ятдесят років, померли негайно від важких травм. Леманну ушкодило праву ногу, але він примудрився відповзти від загальної маси постраждалих. Це було непросто, адже він був великий гладкий чоловік у довгому пальті, ще й у рятувальному жилеті.

Пасажири та команда ще раз спробували спустити шлюпку. У них почало виходити, але раптом щось обірвалось, і шлюпка також викинула пасажирів у воду. Приблизно в той самий час, згадував Леманн, на палубі в носовій частині стався «жахливий вибух». Причиною, мабуть, стало те, що вода дійшла до ще однієї котельні та затопила перегрітий котел. Таких вибухів було декілька. З моменту удару торпеди пройшло лише 14 хвилин, але море не чекало.

Багато хто з пасажирів вирішив не чекати шлюпок та обрав більш прямий шлях. Двайт Гарріс згідно зі своїм планом вирушив відразу на ніс, переліз через поруччя на палубі А та спустився по борту корабля на дві палуби нижче — туди, куди вже дісталася вода. Лишилося тільки зробити крок і ковзнути у воду. Він зняв черевики, позбувся свого пальта, капелюха та книги про Медічі. Рятувального жилета в нього не було — він не взяв навіть власного кола з крамниці Ванамейкера, бо побоявся спускатись у свою каюту, звідки був ризик не вибратись. Але тут, стоячи коло води перед реальною небезпекою потонути, він змінив свою думку.

«Я ще раз обдумав ситуацію та вирішив, що рятувальний жилет мені необхідний. Тому я знову заліз на палубу А та побіг у свою каюту», — писав він. Там він узяв круг і повернувся на ніс судна. Його погукав офіцер, запрошуючи до шлюпки, «але я побачив, що всі місця там були вкрай необхідні іншим людям, тому похитав головою у відповідь, відмовляючись від запрошення! Я заліз на поруччя, звісив ноги і, коли вода підійшла аж до палуби, стрибнув за борт!»[595]

Відпливаючи від судна, він глянув угору та побачив, як велетенські труби корабля пропливали на фоні неба.

Теодейт Поуп та Едвін Френд домовлялися, що в разі непередбачуваної ситуації вони зустрінуться на шлюпковій палубі. Сюди ж мала прийти також покоївка Теодейт, Емілі Робінсон. «На палубі раптом стало дуже тісно, — згадувала Теодейт, — я пам’ятаю, як дві жінки дуже жалісно плакали»[596]. Теодейт і Френд дивилися, як за лівим бортом опускали шлюпку. Один кінець упав надто швидко, і пасажири попадали у воду. Можливо, це була шлюпка Оґдена Геммонда, а може, Леманна, який під дулом пістолета наказав спускати її. «Ми глянули одне на одного, нам стало зле від побаченого. І ми пройшли крізь натовп на палубу В на правий борт».

Стоячи коло поруччя, вони бачили, що тут спроби спустити шлюпки були не набагато успішніші. Повз них повільно спускали шлюпки на лебідках. З’явилося побоювання, що корабель тоне надто швидко і з надто значним нахилом — він може накрити собою шлюпки, коли ті опиняться на воді.

Теодейт і Френд піднялися назад на шлюпкову палубу, але не зробили жодної спроби сісти в яку-небудь шлюпку.

«Ми йшли поруч, близько одне до одного, обіймаючись за талію», — згадувала Теодейт. Вони зустріли пасажирку, з якою встигли потоваришувати, Марі Депаж, медичну сестру з Бельгії, — вона виглядала шокованою. «З нею з обох боків ішли чоловіки, її друзі, тому я не стала говорити з нею. Розмови були недоречні, якщо вони ніяк не могли допомогти»[597].

Теодейт і Френд вирушили в напрямку корми — зараз шлях туди йшов угору. З ними також ішла покоївка — Теодейт помітила, якою напруженою була її посмішка. «Усе, що я могла зробити, — покласти руку їй на плече і сказати: “О, Робінсон!”»

Вони шукали рятувальні жилети. У якихось каютах вони знайшли три, і Френд допоміг жінкам одягти їх. Після цього вони пішли до поруччя. Над ними височіли величезні труби корабля під неймовірним кутом. Вода була далеко внизу.

Теодейт глянула на Френда. Потім вони вдвох подивилися на воду. Уже час. «Я попросила, щоб він стрибав першим», — писала вона.

Френд спустився вниз на одну палубу та стрибнув. На мить він зник під водою, але швидко виринув і глянув угору. Корабель і досі рухався вперед, і фігура Френда поступово віддалялася.

— Давайте, Робінсон! — сказала Теодейт і стрибнула з поруччя[598].

Ґрейс Френч кинулася туди, де востаннє бачила Престона Прічарда в момент удару. Його ніде не було видно. Ґрейс підійшла до перил, зняла пальто та стрибнула у воду. Жилета на ній не було — вона планувала допливти до якогось уламка, за який можна вхопитися. Ґрейс увійшла надто глибоко у воду, і її затягло у вир, утворений рухом корабля.

Капітан Тьорнер уже зрозумів, що корабель потоне. Він одяг свій жилет, але залишився на містку, як і інші офіцери та стерновий Г’ю Джонстон. У рубці Марконі за містком головний зв’язківець Роберт Лейт підключив допоміжний ресурс електроенергії, щоб знов і знов посилати повідомлення з проханням про допомогу всім суднам поблизу.

Тьорнер запитав Джонстона про покази спиртового рівня[599].

— 25°, — відповів Джонстон.

— Господи Боже![600]

Йому було видно, як вода заливає бак унизу. Він наказав Джонстону: «Рятуйтеся!»[601] Час — близько 14:25, за 15 хвилин після удару.

Джонстон полишив місток і знайшов один із тридцяти п’яти рятувальних кіл, що були на борту. Вода вже дійшла до крила містка з правого борту. Джонстон зійшов у воду, але його знов кинуло на палубу. «Довелося просто слухатися течії».

Тьорнер залишився на містку.

U-20. Очима Швіґера

«Я знову став до перископа», — розповідав Швіґер своєму другові Максу Валентінеру[602]. «Корабель неймовірно швидко тонув. На борту панувала страшенна паніка. Переповнені шлюпки падали у воду — їх наче зривали з місця. Люди у відчаї бігали по палубах. Жінки та чоловіки стрибали у воду й намагалися пливти до порожніх перевернутих шлюпок. Найстрашніше видовище, яке мені доводилося бачити. Я нічим не міг допомогти. Ми могли б урятувати лише декілька осіб. Крім того, той крейсер, що пройшов над нами, був недалеко і вже, мабуть, отримав сигнал лиха. Я подумав, що крейсер скоро тут з’явиться. Видовище було надто страшним, щоб дивитись, і я наказав зануритися на 20 метрів і йти звідти».

У своєму останньому записі щодо тієї атаки, о 14:25, Швіґер зазначав: «Для мене було просто неможливим пустити другу торпеду в той натовп людей, що намагалися врятуватися»[603].

Швіґер вивів свою субмарину у відкриті води. Його команда святкувала: вони потопили «Лузитанію» — корабель, що був символом морської потужності Британії.

«Лузитанія». Маленька армія

Переконаний, що корабель потоне, Чарльз Лоріа повернувся у свою каюту в носовій частині палуби В, щоб урятувати свої речі. Просуваючись коридором до своєї каюти, Лоріа на власні очі пересвідчився в тому, як сильно похилився корабель. Підлога тепер стояла під таким кутом, що йти, не наступаючи на стіну, було неможливо[604]. Крім того, заважав рятувальний жилет, який він ніс із собою. Він проходив повз деякі відкриті каюти: через їхні ілюмінатори завжди було видно небо та горизонт, але зараз — лише темну воду в тіні сильно похиленого корпусу. Єдине світло в коридор давали окремі сріблясті зайчики, які пускало сонячне проміння від води десь за межами тіні судна. Лоріа вразило, як багато ілюмінаторів лишилися відкритими.

У його каюті було абсолютно темно. Він знайшов сірники і в їхньому світлі відшукав паспорт та всі інші речі, які хотів урятувати. Узяв свій шкіряний портфель, де лежала «Різдвяна пісня» Діккенса, але футляр із рисунками Теккерея полишив. На палубу він уже біг, бо вода все прибувала.

Недалеко від його палуби з правого борту плавала шлюпка, у якій сиділи жінки та діти. Її не відв’язали від канатів, які тримати її на шлюпбалках. Це була шлюпка № 7. Хтось мав діяти — і швидко, адже корабель може затягти її під себе. Він заліз у шлюпку, поставив свій портфель на дно та почав звільняти корму від канатів. Ніс залишався прив’язаним — інший пасажир, стюард, намагався перерізати канат кишеньковим ножем. «Пароплав увесь цей час швидко опускався[605], — згадував Лоріа, — і величезна димова труба, що нависла над нами, тільки посилювала жах у людях на шлюпці».

Опинившись так близько до борту корабля ззовні, люди змогли усвідомити, наскільки велика насправді «Лузитанія». Артур Мітчелл, представник велосипедної компанії Raleigh, — він іще хотів тренувань з евакуації для пасажирів — сидів у шлюпці № 15, на чотири далі від Лоріа в бік корми. Він згадував: «Нікому ще ніколи не вдавалося так осягнути розміри корабля, як нам у той момент. Його велична палуба нависла над нами, велетенські труби чорніли на тлі неба, вивергаючи дим, який майже осліплював людей у шлюпках довкола»[606].

Корабель продовжував рухатись, але дуже швидко тонув. Палуби поринали у воду просто на очах. Лоріа став на лавку в шлюпці — хотів перейти ближче до носа, — але вигнута шлюпбалка вдарила його зі спини та повалила[607]. Він підвівся і, пам’ятаючи про інші шлюпбалки, обережно пішов уперед, переходячи від лавки до лавки в тісняві пасажирів.

У шлюпці було багато весел — «безліч», як згадував Лоріа. Він наступив на одне, воно провернулось, і Лоріа знову впав.

Коли Лоріа зміг знову підвестися, він побачив, що шлюпбалка, тепер частково занурена, тиснула на ніс шлюпки, підіймаючи її корму. Наче корабель простягнув свою пазуристу руку й тягне шлюпку за собою вниз. Нічого не можна було вдіяти, і Лоріа зійшов зі шлюпки просто у воду. Він заохочував усіх інших учинити так само, але мало хто послухався. Шлюпбалка міцно вгризлася в шлюпку, нахилила її в напрямку палуби й затягла під воду — разом із дітьми, жінками та «Різдвяною піснею» на борту.

Кораблебудівник Самюель Нокс випадково зустрів Пола Кромптона, філадельфійця, що прямував до Англії разом із дружиною та шістьома дітьми. Кромптон зібрав навколо себе чотирьох і намагався вдягти на наймолодшого рятувальний жилет — «зовсім крихітку», як згадував Нокс. Одна зі старших дівчат не могла правильно вдягти жилет і без усякого хвилювання звернулася до Нокса: «Чи не могли б ви мені допомогти з цим?»[608] Він допоміг, і дівчинка подякувала.

Нора Бретертон, жінка з Лос-Анджелеса, яка кинулась рятувати свою крихітну дочку Бетті і ще мала трирічного сина, котрий спав у каюті, несла на руках дитину, просуваючись сходами крізь натовп пасажирів[609]. Повз неї проходив якийсь чоловік — вона пхнула йому дитину, розвернулася та побігла вниз по сина.

На внутрішніх сходах не було ні душі. Нора бігла. По каютах та коридорах повз дим. Вона схопила сина Пола і разом з ним побігла на палубу В, на правий борт — нахил тут був уже настільки крутий, що інша жінка з маленьким хлопчиком на руках просковзнула повз неї на спині.

Бретертон підійшла до шлюпки, яку саме спускали, — інший пасажир сказав їй, що сідати не можна, бо вона вже заповнена. Але на борту вже сидів хтось із її друзів — він і переконав інших пасажирів дозволити їй сісти.

Бретертон і гадки не мала, де зараз її дочка. Біжучи до шлюпки, вона бачила чоловіка, якому віддала дочку, але дитини в нього не було.

Теодейт Поуп щосили намагалася випливти на поверхню, але її пригасло до якоїсь перешкоди. До чогось дерев’яного. Вона почала ковтати солону воду.

«Я розплющила очі та крізь зелень води побачила, до чого мене пригасло. Було схоже на дно або кіль шлюпки», — згадувала вона. Теодейт уже повірила, що її смерть близько, та «подумки віддала себе в руки Господа — у німій молитві»[610]. Потім її щось ударило, і вона знепритомніла.

Коли вона прийшла до тями, то була вже на поверхні — її втримував жилет. Якусь мить усе довкола було сірим. Усюди були люди, які в паніці штовхали її. Усі кричали та плакали.

Згодом вона почала розрізняти кольори. Якийсь чоловік, «божевільний від страху», схопив її за плечі. На ньому не було жилета, і його вага тягла вниз.

— Будь ласка, не треба, — протестувала вона. Вони обидва занурилися під воду, і вона знову знепритомніла.

Прийшовши до тями, вона не побачила того чоловіка на поверхні води. Яскраво світило сонце, небо було кольору лазурі. Корабель уже був доволі далеко, але він і досі не зупинився. Чоловіки та жінки, що плавали на поверхні, були розкидані далеко одне від одного — далі, ніж раніше. Стало тихіше. Хтось був живий, а хтось точно мертвий. У якогось чоловіка з рани на лобі текла кров.

Поблизу плавало весло. Хоча жилет добре тримав її на плаву, вона дотяглася до весла та перекинула ногу через лопать. Теодейт підняла голову та роздивилася, чи не йде допомога. Але нічого не було видно. «Я відкинулась на спину, і мені стало трохи легше від думки, що все це надто жахливо, щоб бути правдою. І я знову знепритомніла».

Десь-інде в морі плавала споріднена душа Теодейт — британка Мері Попхем Лобб, спіритуалістка з острова Сент-Вінсент, що в Карибському морі. Для неї час, який вона провела у воді, набув якогось містичного глибокого значення. Її відносило все далі від основної маси людей та уламків, які лишалися за кораблем. Крики живих ставали все тихішими, як і стукіт весел та вигуки пасажирів у шлюпках.

Вона втратила сподівання на порятунок і сказала собі, що настав час переходити кордон. Але голос у голові мовив: ні, ще рано. «Над головою літали чайки, і я пам’ятаю, що помітила красу блакитної тіні, якою море забарвлює їхні білі крила. Вони були щасливі й живі, і я відчула свою самотність; я думала про своїх рідних, які з нетерпінням чекали на мене і, мабуть, у той момент якраз пили чай у саду. Думка про їхнє горе була нестерпною, довелося навіть поплакати»[611].

Ґрейс Френч після свого стрибка у воду без жилета занурилася дуже глибоко. «Ставало все темніше, аж доки навколо не запанував повний спокій — я подумала, що це, мабуть, рай, — писала вона. — Наступне, що я побачила, була вода — вона ставала все світлішою, доки я не виринула на поверхню, де вхопилася за якусь дерев’яну дошку, що допомагала мені триматися на поверхні. Так я відчула, що врятована. Я схопилася за жилет, у який був одягнений мертвий молодий чоловік. Якийсь час ми плавали разом, аж доки його не забрало від мене великою хвилею»[612].

Двайт Гарріс плив від корабля. «Коли я стрибнув за борт, то не відчував страху»[613]. Для нього це було як просто стрибнути в басейн, і він був настільки спокійний, що коли йому трапилася якась книжка, що плавала на поверхні, він зупинився і проглянув її.

«Лузитанія» проходила повз. «Мене потоком пронесло вздовж усієї довжини судна, і я бачив абсолютно все!.. Перша шлюпка (з правого борту) була вже на воді, але в ній сиділи тільки два моряки. Вони погукали мене до них, але мене понесло далі. Друга шлюпка висіла просто носом донизу, канати на кормі заклинило. У третій та четвертій шлюпках було надто багато людей».

Він побачив, що вода вже дійшла до містка. Поки корабель проходив повз Гарріса, корма почала підніматися.

Для родини Джозефа Френкама з Бірмінгема, Англія, — дружини, трирічної дочки та двох синів п’яти й семи років — ці останні моменти були жахливими[614]. Френкам зібрав усіх своїх у шлюпці на кормі з лівого борту. Шлюпка й досі висіла на шлюпбалках, але Френкам сподівався, що тільки-но вона стане на воду, то вивільниться.

Унизу відкривався страшний вигляд хаосу та смерті, який іноді закривали хмари чорного диму, що виривалися з котельних, які вибухали. Через дедалі більший тиск усередині корпуса тріскались ілюмінатори, гули місця з’єднань та всі щілини.

Але, хоч як дивно, серед усього цього хаосу чувся спів. Спочатку «Тіпперарі», а потім «Пануй, Британіє!». Після цього зазвучав гімн «Будь зі мною», але він був таким зворушливим та сумним, що жінки почали плакати, тому співаки почали «Веслуйте до берега», а потім ще раз виконали «Пануй, Британіє!».

Френкам згадував: «Я обійняв дружину та дітей і міцно тримав їх»[615].

Маргарет Макворт залишилася на борту, на шлюпковій палубі, поруч із Дороті Коннер. Чоловік сестри Коннер був десь унизу — шукав жилети. На палубі запанував дивний спокій. Люди пересувались «обережно та непомітно»[616]. Макворт згадувала: «Нагадувало рій бджіл, які не знають, куди поділася їхня матка».

На якусь мить здалося, що корабель ось-ось вирівняється. Пішла чутка, що команді нарешті вдалося закрити перебірки і небезпека потоплення минула. Макворт та Коннер потисли руки:

— Ну що ж, ви наче непогано розважилися, — зауважила Макворт[617].

— Це точно, більше й не треба, — відповіла Коннер.

Зять Коннер повернувся. Йому не вдалося дістатися своєї каюти через те, що коридор затопило, але він примудрився знайти жилети десь в іншому місці. Усі троє надягли їх. Макворт розстібнула гачок на спідниці, щоб швидко її зняти, коли буде необхідно.

Корабель знов похилився, навіть дужче, ніж раніше. З моменту удару минуло 17 хвилин. Вони вирішили стрибати — і ця ідея перелякала Макворт. Вона дорікала собі за це, «казала собі, що це сміховинно — боятися стрибати в умовах такої небезпеки».

Коннер та її зять підійшли до поруччя. Макворт не квапилась.

«У такій ситуації швидко пізнаєш людину, тому, перш ніж стрибнути, я взяла її за руку, стисла та спробувала підбадьорити»[618], — згадувала Коннер.

Але Макворт залишилась. Останній її спогад — вода, що доходить до колін, і корабель, який зникає з-під ніг та тягне за собою вниз.

Теодор та Белль Неш, подружжя з Канзас-Сіті, які лише декілька годин тому насолоджувалися сходом сонця на верхній палубі, теж стояли коло поруччя. Тримаючись за руки й тихенько розмовляючи, вони спокійно стояли у своїх жилетах. На їхніх очах перша шлюпка викинула своїх пасажирів у море, тому вони навіть не спробували сідати в іншу. Члени екіпажу казали їм: «Корабель у нормі, ще з годину протримається»[619]. Але Белль не вірила: вона стежила за поруччям відносно лінії горизонту, і зміна відношення свідчила про те, що корабель швидко тоне.

— Нам кінець за хвилину, — мовила вона.

Вона відпустила руку Теодора, щоб не тягти його вниз. «Ми дивилися на воду, розмовляли; раптом зчинився якийсь галас, шум, щось наче луснуло, а потім шлюпка або щось подібне повисло в нас над головами». Шлюпка вдарила її та розсікла голову, а вона простягла руку, щоб захистити Теодора. Положення корабля різко змінилось, і вода доходила вже до плечей. «Здавалося, що у всесвіті все рветься та ламається».

У наступну мить вона опинилася глибоко під водою — за її спогадами, на глибині в 20 або 30 футів. Вона подивилася вгору та крізь воду побачила сяюче блакитне небо. «Я подумала про те, як чудово виглядають сонце та вода з глибини»[620], — писала вона. Страху не було. «Я подумала: нічого, я наче лежу на бабусиній пуховій перині. Я задриґала ногами та почала спливати швидше».

Вона вдарилась об щось головою. Потім знову й знову. «Я підняла праву руку та побачила над собою небо. Виявилося, що я тримаюся за борт шлюпки № 22». Якийсь чоловік простяг їй руку. Вона була так йому вдячна, що потім попросила його написати своє ім’я всередині її черевика, «щоб не забути його у вирі цих подій».

Чоловіка звали Герц — Дуглас Герц. Це був молодик, який повертався в Англію з метою вступити до Південного Ланкаширського полку. Якийсь час він жив у Сент-Луїсі. Потоплення судна стало кульмінацією складного періоду його життя[621]. У 1913-му він втратив дружину — вона загинула в аварії поїзда, що сталася під час їхнього медового місяця. Того ж року в пожежі загинула його мати.

Свого чоловіка Белль ніде не бачила.

Допомігши спустити шлюпку з правого борту, № 13, моряк Леслі Мортон перейшов допомагати іншій шлюпці, теж із правого борту[622]. Він з іще одним моряком під керівництвом унтер-офіцера намагався допомагати пасажирам здолати відстань між палубою та шлюпкою. Під кінець нахил корабля, за підрахунками Мортона, склав 30°. Нарешті шістдесят пасажирів сіли в шлюпку. Коли пізніше Мортона питали, як їм це вдалося, він сказав: «Якщо треба стрибнути на півтора-два метри або точно потонути, то навіть старі люди можуть стрибнути оце “Господи, як далеко”»[623].

Мортон працював із канатами на кормі, унтер-офіцер керував усією операцією. Швидкість корабля на той момент складала близько 4—5 вузлів. Матроси опускали шлюпку, аж доки кіль не опинявся прямо над поверхнею води, а потім, згідно з інструкціями, відпускали канати так, щоб шлюпка стала на воду й тихенько пішла назад.

Шлюпка відійшла приблизно на відстань своєї довжини. Потім через канати та рух судна вона вдарилась об борт корабля. Мортон уже зібрався злізти по канату на корму, щоб вивільнити шлюпку, але хтось менш досвідчений — стюарди чи офіціанти, здалося Мортонові, — уже почали спускати іншу шлюпку та втратили контроль. Шлюпка впала з висоти 30 футів прямо на шлюпку Мортона та пасажирів у ній.

Гаяти час на «жахання або жаль»[624] було ніколи, писав Мортон. Він почав шукати брата в цьому хаосі: «...багато хто не міг утриматися на палубі, падав та ковзав за борт. Шум ставав усе сильнішим, бо сотні людей починали розуміти: корабель не просто дуже швидко тоне, а тоне надто швидко, щоб вони всі встигли врятуватися».

Він знайшов брата та іншу шлюпку, яку вони й спустили. Опинившись у шлюпці, вони відв’язали канати та за допомогою шлюпкових гаків почали відштовхувати шлюпку від корабля, але пасажири заважали. Вони трималися за канати та поруччя, у «хибній упевненості, що безпечніше триматися за великий корабель, а не довірити своє життя крихітному човнику»[625]. Палуба «Лузитанії» рішуче опускалася під воду.

Раптом щось захопило планшир шлюпки, і вона почала хилитись у бік корабля. «Вочевидь, час для геройських учинків минув, і мій брат закричав так голосно, як тільки міг: “Ґерті, я за борт!”»[626]

Брати махнули один одному та пірнули в море. Жилетів на обох не було.

Мортон писав: «Опинившись у воді, дивно, про що думає людина у хвилини небезпеки, — я раптом згадав, що мій брат ніколи не вмів плавати».

Мортон виринув на поверхню та почав шукати брата, «але навколо була мішанина тіл, жінок, дітей, шезлонгів, рятувальних кіл — чого там тільки не було! — а ще й “Лузитанія” вагою ніяк не менше 35 тисяч тонн дихала мені в потилицю надто близько»[627], і він почав пливти. Пливти як тільки міг.

Мортон озирнувся. У його пам’яті збереглося дві картини: складана шлюпка, і досі в захисному чохлі, та капітан Тьорнер у повному мундирі на містку «Лузитанії», що почала остаточно опускатися на дно.

Лоріа відплив від корабля — принаймні він так думав[628]. Він обернувся, щоб подивитися на останні миті життя судна. Ніс уже був під водою та поринав усе глибше. Корма стирчала високо в повітрі. Нахил праворуч став настільки агресивним, що пасажири могли стояти прямо, лише спираючись на поруччя правого борту, — вони зібралися тут у три чи чотири ряди довгою чергою, що простяглася нагору, до корми. Хтось із інших свідків цього назвав той натовп «маленькою армією». Якщо на борту хтось і сподівався, що «Лузитанія» не потоне, то ця надія тепер померла остаточно.

Пасажири, які були ближче до корми, тобто вище, спостерігали, як пасажири біля поруччя поринають у води. Ті, на кому були жилети, спливали, наче злітали над палубою. Ті, хто був без жилетів, намагалися пливти або зникали під водою.

Третій помічник Бестік — він був ще на борту — відчув, що корабель «дивно хитнувся», та глянув униз, на палубу. «Усепоглинаюча хвиля, схожа на хвилю з гребенем, які бувають коло пляжу, накрила шлюпкову палубу та ввібрала в себе пасажирів, шлюпки і все, що було на її шляху»[629], — писав він. Почувся стогін — тих, хто потрапив у ту хвилю. «У тому страшному стогоні був увесь відчай, жах та мука сотень душ, що переходили у вічність».

Роберт Кей, хлопчик, хворий на кір, та його вагітна мати намагалися піднятися на шлюпкову палубу[630]. Звуки занепокоєння, що чулися згори, ставали гучнішими. Піднявшись зрештою на палубу, вони опинились у натовпі людей, що намагалися врятуватися, піднімаючись вище на корму. Роберт дивився, як люди стрибають за поруччя.

Корабель продовжував рухатись, а корма піднімалася все вище. Мати тримала Роберта коло себе. А потім море наче стрибнуло вперед, і його мати зникла.

Вода розлучила їх, Роберта підхопив бурхливий потік, і корабель теж зник.

Трохи пізніше хтось із пасажирів розповідав про жінку, яка народжувала у воді. Роберта до самої смерті переслідувала думка про те, що то могла бути його мати.

Поки Чарльз Лоріа спостерігав, як корабель проходив повз нього та занурювався все глибше, щось надзвичайно сильно вдарило його по голові. Що б це не було, воно ковзнуло далі, на плечі його жилета, за щось зачепилось і почало тягти його вниз. «Я не міг навіть уявити, що могло впасти на мене з неба. Мене б не дуже здивувало, якби спливла субмарина і я опинився просто на ній, але ось такий удар просто нізвідки мене шокував»[631].

Він повернув голову та побачив, що за нього зачепився провід, який був натягнутий між двома щоглами. Антена для бездротового зв’язку, зрозумів він. Лоріа спробував вивільнитися з-під неї, але не вдалось. Антена перевернула його догори ногами та почала затягувати в глибину.

Телеграма

«SOS від “Лузитанії”. Ми вважаємо, що перебуваємо коло Кінсейла. Останнє положення — 10 миль від Кінсейла. Терміново на допомогу. Сильний нахил»[632].

«Лузитанія». Кінець королеви

Лише шість із двадцяти двох традиційних шлюпок «Лузитанії» були спущені на воду, перш ніж корабель занурився остаточно. Сьома, з лівого борту, теж досягла води, але без необхідної заглушки — вона відразу почала наповнюватися водою й швидко потонула.

Пасажири, які встигли стрибнути у воду, пливли, щоб забратися якомога далі від корабля, — боялися, що їх почне затягувати під корпус. Цього не сталося, хоча троє пасажирів розповідають, що відчували щось подібне. Одна пасажирка, Маргарет Ґвайр із Саскатуна, Канада, — вона нещодавно вийшла заміж — розповіла, що її затягло в одну з чотирьох труб у 24 фути завширшки[633]. За мить її викинуло парою, що вирвалася знизу, — живу, але повністю вкриту чорною сажею. Після неї в трубу затягло ще двох[634]: 21-річного Гарольда Тейлора, який теж нещодавно одружився, та ліверпульского поліцейського інспектора Вільяма Пірпойнта. Вони також повернулися звідти живі та чорні.

Поки ніс корабля занурювався під воду, корма підіймалася все вище, і стало видно чотири гігантські гвинти, що золотом виблискували на сонці. На той момент «Лузитанія» на 2 милі відійшла від місця, де її вдарила торпеда, і перебувала у 12 милях від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл. У ці останні миті кут нахилу правого борту зменшився до 5° — вода заповнила решту корабля.

Моряк Мортон перевернувся на спину та спостерігав за кораблем. Він бачив, як пасажирів змило з палуби, як сотні людей намагалися видертися якомога вище, до корми. Потім «Лузитанія» знов нахилилась на правий борт і зникла з очей у «повільному, майже статичному зануренні вперед головою під кутом у 45 чи 50°»[635].

Двайт Гарріс у своєму рятувальному колі від Ванамейкера плавав далеко за кормою корабля. Він бачив, як корабель «пірнув уперед під воду, наче лезо ножа, — труби, щогли, шлюпки та все інше шматками розлетілось у різні боки! Неймовірна кількість заліза, дерева, пари та води! І, що найгірше, людських тіл!.. Там, де зник корабель, утворився величезний зеленувато-білий пузир — це була купа уламків та людей, які боролися за своє життя! Пузир ставав усе більшим та більшим і, на щастя, наблизився до мене лише на 20 чи 30 ярдів, штовхаючи ті уламки»[636].

Це утворення — пузир — було характерною ознакою загибелі судна, про нього згадувало багато пасажирів. Море піднялося, наче водяне плато, що розтікалося на всі боки. Цей потік ніс у собі тіла людей та величезну кількість уламків, що супроводжувалося дивним звуком.

Чарльз Лоріа сплив саме в момент зникнення «Лузитанії». Під водою він сильно бив ногами, і йому якось вдалося звільнитися від антени. «Корабель пішов на дно, — писав Лоріа. — Не пам’ятаю, щоб я чув крики, швидше довгий протяжний стогін, що ставав усе гучнішим і не вщухав дуже довго після того, як зник корабель»[637]. Лоріа накрило хвилею. «Маса уламків була величезною. Хвиля принесла не тільки людей, а й шезлонги, весла, ящики та інше, я навіть не пам’ятаю що. Мене просто раптом затисло між якимись великими предметами, а потім я опинився під водою».

Навколо нього незчисленна кількість душ боролася за життя. Він мало чим міг допомогти — може, тільки штовхнути весло чи шматок чогось плавучого в їхній бік. Багато хто був одягнений у важкі пальта. Жінки були вбрані в багато шарів одягу: корсети, камісолі, нижні спідниці, кофти, хутро — усе це швидко промокло та почало тягти вниз. Пасажири без жилетів тонули. Складний одяг дітей та немовлят теж тягнув на дно.

Одна з найстрашніших картин, про які розповідають ті, хто вижив, — сотні рук над поверхнею води. Люди махали руками, благаючи про допомогу. Але скоро стало тихо. Пасажири розповідають, що бачили хмари диму від пароплава з південного боку, але судно не підійшло ближче. З моменту удару торпеди пройшло лише 18 хвилин.

Прилетіли чайки — вони плавали поміж тіл на поверхні.

Коли навігаційна панель на містку почала занурюватися під воду, капітан Тьорнер і досі був там. Море десь далеко виблискувало блакиттю, але тут поруч вода була прозора та зеленкувата. Сонячні промені пронизували верхній шар води та підсвічували фарбу й блискучі елементи палуби, що тяглися далеко вглиб.

Стерновий Г’ю Джонстон бачив Тьорнера на крилі містка — він підходив то до лівого борту, то до правого. Рятувальний жилет він одяг, але ніяких інших спроб уникнути звичної для капітана далекого плавання долі не здійснив. Джонстон пізніше казав, що він «ніколи не зустрічав нікого міцнішого за Тьорнера»[638].

Корабель і досі продовжував рухатись, але дуже повільно. За ним у кільватері тягся слід із тіл та уламків, а ще сотень чоловіків, жінок і дітей, які зі страху чи випадково лишилися на судні. Вони струменіли за кораблем, наче хвіст паперового змія.

О 14:33 станція бездротового зв’язку на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл відправила в Адміралтейство повідомлення з двох слів: «“Лузитанія” потонула»[639].

Спостерігачі на Олд-Хед бачили, як це сталося. Величний корабель — ось він є, а ось наступної миті на його місці просто блакитне небо, як це виглядало з великої відстані.

Кишеньковий годинник капітана Тьорнера, який пізніше опинився в ліверпульскому музеї, зупинився на 14:36:15.

Усюди. Чутки

Консульство США у Квінстауні, Ірландія, розташовувалось у декількох кімнатах над баром. З вікон відкривався краєвид затоки. За цією будівлею височів величний шпиль собору Святого Колмана, що затьмарював будь-яку іншу будівлю в місті. Того дня консул Веслі Фрост був на роботі. Він переглядав щорічну доповідь про комерційні умови в різних графствах Ірландії, коли раптом о 14:30 його віце-консул забіг нагору сходами та повідомив про чутки, які швидко поширювалися: субмарина атакувала «Лузитанію».

Фрост підійшов до вікна й побачив, що в порту коїться якась незвична діяльність[640]. Усі кораблі будь-якого розміру відходять, навіть великий крейсер «Джуно», який тільки-но прибув. Консул нарахував дві дюжини суден.

Він підійшов до телефону та подзвонив до офісу адмірала Чарльза Генрі Коука, старшого командира флоту у Квінстауні, — дзвінок прийняв секретар. Фрост обережно добирав слова, щоб потім не виявилося, що він став жертвою якогось жарту:

— Я чув якісь чутки, що «Лузитанію» атакували[641].

Секретар відповів:

— Це правда, містере Фрост. Боюся, що вона затонула.

Шокований, Фрост слухав секретаря. Той розповів про сигнали SOS та повідомлення свідків із мису Кінсейл, які підтверджували, що корабель зник.

Поклавши слухавку, Фрост почав міряти кроками кабінет, намагаючись усвідомити те, що сталося, та думаючи, що робити далі[642]. Він телеграфував новини послу США в Лондоні Пейджу.

Адмірал Коук відправив на порятунок усі судна, які тільки міг, включно з «Джуно». Потім він доповів про це в Адміралтейство.

«Джуно» був найшвидшим кораблем із наявних. З Квінстауна до можливого місця атаки було дві дюжини миль, і меншим суднам знадобиться щонайменше три або чотири години, щоб дістатися. Вітрильникам, з огляду на спокійну погоду, цей шлях даватиметься ще довше. А от «Джуно» з його швидкістю у 18 вузлів (тобто 20 миль на годину) за годину вже буде на місці. Команда дуже квапилась, і скоро старий крейсер вирушив на допомогу.

Але Адміралтейство швидко надіслало відповідь: «Терміново: відкликати “Джуно”»[643]. Цей наказ був прямим наслідком потоплення «Aboukir», «Cressy» та «Hogue»: не можна відправляти великі військові кораблі на порятунок жертв атаки субмарини. Ризик того, що субмарина й досі на місці катастрофи, був дуже великим — вона може чекати, поки інші кораблі прийдуть на порятунок, і потопити їх.

Вочевидь, Коук і сам мав сумніви щодо свого рішення, бо навіть раніше, ніж надійшов наказ Адміралтейства, він наказав «Джуно» повернутись у порт. Проте його власні причини не збігалися з міркуваннями Адміралтейства. Після того як «Джуно» вийшов, пояснював Коук, «я отримав телеграму, яка повідомляла, що “Лузитанія” вже затонула[644]. Оскільки ситуація перестала бути терміновою, я відкликав крейсер».

Логіка була цікава, адже насправді «терміновість ситуації» була максимальною: сотні пасажирів та членів команди плавали у воді температурою 13 °С. Очевидним ставав намір Адміралтейства: за будь-яких умов захищати великі військові кораблі та дотримуватися висновків, зроблених після катастрофи «Aboukir», тобто не допомагати жертвам атаки субмарин.

У Лондоні посол США Волтер Пейдж дізнався про атаку на «Лузитанію» та її потоплення о четвертій годині дня, але перші повідомлення, наче якийсь моторошний відголосок катастрофи «Титаніка», казали, що всіх пасажирів та команду врятували. Оскільки ніхто не загинув, то не було причини скасовувати вечерю, яку посол та його дружина влаштували на честь особистого агента президента Вільсона, полковника Хауза.

Поки Пейдж дістався додому о сьомій вечора, новини з Квінстауна вже були менш втішні, та вечерю відміняти було вже пізно. Гості говорили лише про затоплення корабля. Постійно дзвонив телефон — підлеглі Пейджа та посольство повідомляли свіжі новини, які послу приносили на маленьких шматочках жовтого паперу[645]. Новини він читав уголос для гостей. Повідомлення ставали все більш жахливими, і всі зрозуміли: сталася трагедія історичного масштабу. Гості тихо обговорювали можливі наслідки.

Полковник Хауз сказав усім присутнім:

— За місяць ми вже будемо воювати з Німеччиною[646].

Того ранку в Нью-Йорку — час тут суттєво відстає від лондонського — Джек Лоуренс, портовий репортер із New York Evening Mail, пішов у бар на Вайтхолл-стрит у Нижньому Мангеттені[647]. Тут часто бували моряки, портові лоцмани та подібна публіка. Лоуренс замовив «джин дейзі», джин із лимонним соком та цукром, який бармен подав у кам’яній чаші. Назва «дейзі» насправді була перекрученим словом doozy, що означає «щось неперевершене». Лоуренс помітив одного знайомого лоцмана — він щойно повернувся з Гобокена, штат Нью-Джерсі. Той запропонував Лоуренсу сісти в спокійному куточку, щоб переказати те, що він чув уранці.

Лоцман розказав, що він швартував судно поруч із «Vaterland», великим німецьким лайнером, інтернованим на період війни. Зійшовши на берег, він пішов у кафе неподалік, де було повно матросів із «Vaterland» — вони, вочевидь, святкували, плескали один одного по спинах, радісно щось обговорювали німецькою. Жінка, яка працювала в барі, говорила англійською та німецькою, і вона розповіла лоцманові, що «Vaterland» отримав бездротовим зв’язком повідомлення про те, що «Лузитанію» торпедували коло берегів Ірландії і вона швидко затонула.

Лоуренс полишив свій напій та вийшов з бару. До канцелярії «Кунард» на Стейт-стрит було рукою подати. Увійшовши, репортер подумав, що розповідь лоцмана була вигадкою, бо в компанії робота йшла як зазвичай: друкарки торохтіли машинками, пасажири купували квитки. Знайомий клерк щось зауважив із приводу погоди. Репортер пройшов далі та піднявся сходами, де без повідомлення зайшов у кабінет Чарльза Самнера, керівника «Кунард» у Нью-Йорку. На підлозі лежав товстий килим, і кроків Лоуренса не було чути.

Самнер був високим чоловіком, завжди гарно вдягався й носив білу гвоздику на лацкані. «Побачивши його, я відразу зрозумів: щось сталося, — згадував Лоуренс. — Він сидів, важко спираючись на стіл. Весь наче обвалився». Лоуренс підійшов ближче й побачив у нього на столі дві телеграми: одна закодована, а друга, очевидно, її розкодована копія. Репортер прочитав її через плече Самнера.

Самнер підвів погляд:

— Її немає, — скоріше зітхнув, ніж сказав він. — Вони торпедували «Лузитанію».

У телеграмі зазначалося, що корабель пішов на дно за 15 хвилин (хоча пізніше стане відомо, що за 18). Ніяких ілюзій щодо катастрофи Самнер не мав:

— Сумніваюся, що вони когось урятували. Що, заради бога, мені тепер робити?

Лоуренс погодився почекати годину і не повідомляти поки новину своєму редактору. За 15 хвилин він уже телефонував. Новина була надто значною, щоб утримати її.

У Вашингтоні перше повідомлення президент Вільсон отримав близько першої години — він якраз збирався виходити на свою щоденну гру в гольф. Про кількість загиблих не повідомлялось, але гру він усе одно скасував і лишився в Білому домі чекати подальших новин. Пізніше він виходив на якийсь час трохи проїхатись у своєму «Pierce-Arrow» — це був його перевірений засіб зняти напругу.

День починався теплий та ясний, але ввечері задощило. Вільсон вечеряв удома, коли о 19:55 отримав телеграму від консула Фроста з Квінстауна — у ній уперше йшлося про те, що існує вірогідність загибелі багатьох пасажирів «Лузитанії».

Прочитавши цю телеграму, Вільсон вийшов з Білого дому гуляти під дощем — сам, нікого не повідомивши. «Я гуляв вулицями, намагаючись привести думки до ладу»[648], — писав він пізніше в листі до Едіт Ґалт.

Він пройшов по площі Лафайєт повз статую Ендрю Джексона на коні дибки, в оточенні гармат, потім далі 16-ю вулицею до Дюпон-серкл, де жила Едіт. Тут він побачив хлопчаків, які продавали свіжі термінові видання міських газет, де вже надрукували новини про потоплення корабля. На Коркоран-стрит Вільсон повернув праворуч та по 15-й вулиці повернувся в Білий дім, у свій кабінет.

О десятій надійшли найгірші новини: згідно з підрахунками, у результаті атаки на «Лузитанію» загинуло близько тисячі пасажирів. Стало очевидним, що серед загиблих є американці. Сталося те, чого так боявся Вільсон.

U-20 прямувала на захід, і Швіґер востаннє глянув назад крізь перископ.

У своєму журналі він записав: «Удалечині за кормою на поверхні декілька шлюпок; більше нічого від “Лузитанії” в полі зору немає. Усі рештки судна, мабуть, потонули»[649]. Він зазначив місце: 14 морських миль від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл, 27 морських миль від Квінстауна, глибина вод 90 метрів (близько 300 футів).

Швіґер не знав, що серед багатьох жертв його атаки були також троє німців, яких заарештували в перший день плавання. Вони так і лишилися зачиненими в імпровізованій в’язниці.

«Лузитанія». У морі

Наявність рятувального жилета сама по собі не гарантувала виживання. Багато з тих, хто опинився у воді в жилетах, усвідомив, що надягнув жилет неправильно і йому складно навіть тримати голову над водою. Складно їм було недовго. Дуже скоро ті, хто зміг правильно надягти жилет, опинилися серед трупів, що плавали вниз головою в таких позах, які були б для них цілковито неприйнятними, якби вони були живі. Здоровий, сильний моряк Е. С. Гайвей писав, дещо перебільшуючи: «Я на власні очі бачив сотні мертвих чоловіків та жінок у жилетах у воді після того, як корабель пішов на дно»[650].

Для дітей — тих, хто не потонув відразу, — найстрашнішим стало переохолодження[651]. Температура води була 13°С — звичайно, це не так холодно, як вода, у якій опинилися пасажири «Титаніка», але навіть цього було досить, щоб знизити температуру тіла людей — як великих, так і маленьких — до небезпечного рівня. Зменшення внутрішньої температури тіла людини лише на 2—3°С, з нормальної 37 до 35°С, досить, щоб з часом убити людину. Опинившись у воді, пасажири вже за декілька хвилин відчували, що їхні кінцівки німіють, навіть незважаючи на тепле сонце над головою. Тим, на кому під жилетами були пальта, було дещо краще, ніж тим, хто роздягнувся, бо пальта й інший теплий одяг навіть у мокрому стані забезпечували теплоізоляцію для серця. Худі люди, старі, жінки та діти, особливо немовлята, дуже швидко втрачали тепло, як і пасажири, що пили алкоголь за обідом. За умов переохолодження люди у воді починали сильно тремтіти, але чим серйознішою ставала небезпека, тим слабше було тремтіння. За температури води 13°С у дорослих людей за годину чи дві спостерігались ознаки виснаження та непритомність; після цього шкіра набувала сірувато-синього кольору, тіло ставало твердим, пульс сповільнювався до майже непомітного рівня. Після цього наставала смерть.

Двайт Гарріс плив до перевернутої шлюпки. «Найстрашнішим були незліченні тіла мертвих людей усюди, — згадував він. — Чоловіки, жінки, діти. Мені довелося відштовхнути одне чи два, щоб дістатися шлюпки!»[652]

Пливучи до шлюпки, він побачив маленького хлопчика, Персі Річардса. Той кликав батька. «Я підплив до нього й наказав перестати плакати й схопитися за мій комір, що він і зробив. Найсміливіший хлопчина з усіх, яких я будь-коли бачив!»

Гарріс притягнув хлопчика за собою до шлюпки та підсадив його на її корпус. Ці зусилля майже виснажили Гарріса. Він сам теж заліз на шлюпку за хлопчиком. «Я ледь рухався, кінцівки страшенно замерзли!.. Я, мабуть, пробув у воді з півгодини чи, може, три чверті години».

Гарріс помітив одну зі складаних шлюпок, якою керували двоє моряків. Вона була лише частково заповнена пасажирами, і він вирішив погукати їх. Скоро шлюпка підійшла достатньо близько, щоб вони з хлопчиком могли в неї залізти. Моряки підібрали ще з дюжину живих, але решту довелося полишити — ця шлюпка могла ось-ось затонути. «Ті крики про допомогу від людей у воді були жахливі!»[653] — писав Гарріс.

Жодного корабля не було видно.

«Лузитанія» опускалася під воду, затягуючи Марґарет Макворт за собою. Вода навкруги здавалася чорною, і Марґарет переповнював страх, що вона не зможе вибратися з уламків. Щось зачепило її руку, вона злякалася, але виявилося, що це лише жилет, який вона тримала для свого батька. Вона наковталася морської води.

Опинившись на поверхні, Марґарет ухопилася за кінець якоїсь дошки. Спочатку їй здалося, що тільки це й тримає її на плаву, але потім вона згадала про жилет. «Коли я виринула, то виявилося, що я — частина великого круглого наче острова на поверхні, який складався з людей та різноманітного сміття. Усе плавало так щільно, що спочатку не було навіть видно води. Люди, шлюпки, клітки для курей, стільці, плоти, дошки та хтозна-що ще — усе плавало впритул одне до одного»[654].

Люди молилися та кликали на порятунок. Вона вчепилась у свою дошку, навіть незважаючи на те, що була в жилеті. Побачивши одну зі шлюпок, вона спробувала попливти до неї, але їй не вдалося це зробити, бо вона ніяк не хотіла полишити свою дошку. Вона кинула спроби пливти, вгамувалася та влаштувалася зручніше в жилеті. Відчуття — «дещо запаморочено, тупо та розгублено»[655], але не надто страшно. «Коли смерть уже настільки близько, як тоді, гострої агонії страху немає. Усе це надто неосяжне та приголомшливе для того, щоб боятися».

Одного разу їй навіть здалося, що вона вже померла. «Я дивилася навкруги на світле блакитне небо, на спокійне море та сонце й думала, чи могла я вже опинитись у раю, навіть не знаючи того, і щиро сподівалася, що не могла».

Їй було неймовірно холодно. Плаваючи там, вона роздумувала над тим, як можна покращити конструкцію жилетів. До кожного жилета, пропонувала вона, треба причепити маленьку пляшечку хлороформу, «щоб можна було вдихнути та втратити свідомість, коли забажаєш»[656]. Але скоро переохолодження вирішило цю проблему.

Чарльз Лоріа підплив до однієї зі складаних шлюпок, яка плавала недалеко від нього. Це була та сама шлюпка, що впала з корабля на очах моряка Мортона. Мортон теж до неї приплив, як і кораблебудівник Фред Ґонтлетт. Мортон називав цю шлюпку «оазою в пустелі живих і трупів»[657].

Утрьох вони зняли чохли зі шлюпки. Інші, яким пощастило вижити, теж залізли всередину. Брезентові борти та лави треба було підняти та встановити, але за шлюпку вчепилося надто багато переляканих людей, і це було непростим завданням. «Ми витягали з води людей, намагаючись водночас підняти лавки, — згадував Ґонтлетт. — Майже всі, опинившись на борту, відразу падали на лавки, тому майже неможливо було зробити все як належить. Ми не змогли підняти відповідні частини так, щоб їх закріпити»[658].

Вони намагалися переконати людей усього на мить відпустити шлюпку, щоб підняти лавки, «але це було неможливо», — згадував Лоріа. «Я ще ніколи не чув настільки жахливого крику розпачу, як тоді, коли спробував пояснити одному з пасажирів, що ми робимо»[659].

Вони розмістили людей на дні суденця. Пізніше Лоріа жалкував про свою різкість: один чоловік ніяк не хотів зрушити зі свого місця, і Лоріа «доволі грубо» сказав йому забиратися. Той подивився на нього і сказав: «Я б зліз, друже, але ви знаєте, що в мене зламана нога і я не можу швидко рухатися?»[660]

З неймовірними зусиллями їм вдалося встановити лавки та борти, та лише частково. Довелося засунути шматочки деревини в механізми, щоб зафіксувати їх на місці.

Складала шлюпка не мала весел, але чоловікам вдалося виловити п’ять із води. Лоріа за допомогою одного весла правив, а Ґонтлетт, Мортон та двоє інших пасажирів гребли. Лоріа правив шлюпку крізь уламки й трупи, шукаючи інших живих людей. Сотні чайок кружляли над ними, пірнаючи у воду. Дивовижно було бачити людей, досі вдягнених у костюми та плаття, які вони вдягли на обід. Вони підібрали Самюеля Нокса, кораблебудівника з Філадельфії, який ділив стіл із Ґонтлеттом. Потім побачили жінку — наче африканку. Моряк Мортон підплив до неї та затягнув на борт[661]. Це була Марґарет Ґвайр — та, яку засмоктало в трубу й викинуло з неї. Лоріа писав: «З нещасної жінки зірвало майже весь одяг, і на тілі не лишилося жодного білого місця, крім зубів та білків очей»[662]. Він назвав її «тимчасовою негритянкою».

Вона швидко оговталась і трохи підняла настрій присутніх своїм оптимізмом, бадьорістю та «веселими розмовами», згадував Лоріа.

Шлюпка була вже майже повна, коли Лоріа скерував її до щільної маси сміття. «Я почув жіночий голос — таким голосом зазвичай просять, наприклад, передати ще хліба з маслом за столом. Вона питала: “Чи не візьмете ви мене? Знаєте, я не вмію плавати”»[663]. Лоріа вдивився й побачив серед уламків голову жінки. Її біляве волосся було розкидане по уламках навколо. Її так сильно затисло, що вона навіть не могла підняти рук, але в цій ситуації вона примудрялася «напівусміхатися», згадував Лоріа, «та спокійно жувати гумку».

Чоловіки витягли її з води та почали веслувати в напрямку маяка на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, до якого була дюжина миль.

Хоча корабель затонув досить близько від берега Ірландії, не було жодної ознаки того, що хтось іде на допомогу. Пасажири, які лишались у воді, по-різному давали собі раду. Преподобний Генрі Вуд Сімпсон із Россленда, Британська Колумбія, віддав свою долю в руки Господа і час від часу повторював одну зі своїх улюблених фраз: «Прийди, Святий Дух, і наші душі надихни»[664]. Пізніше він розповідав, що був упевнений: він виживе. «Довго розповідати, звідки я це знав», але це знання заспокоювало його, навіть тоді, коли він опинився під водою й запитав себе: «А що, як я не випливу?»

Але він виплив. Його жилет зручно тримав його на поверхні, і «я лежав на спині та усміхався блакитному небу, білим хмаркам; я не надто наковтався морської води». Для нього ті моменти у воді були майже приємними, якщо не брати до уваги тіло мертвої жінки, що плавало поруч. «Я влаштувався якнайзручніше, — згадував він, — і був дуже радий полежати там якийсь час».

Він підтягнув тіло жінки до перевернутої складаної шлюпки та витяг його на неї. Потім Сімпсон поплив до іншої такої самої шлюпки — тільки ця була в правильному положенні і на ній уже були інші люди. Правда, були й мертві також. Механік із корабля почав співати гімн «Славімо Господа віднині й навіки», згадував Сімпсон, додаючи: «Співали ми з душею».

Проте, коли цей гімн закінчився, ніхто не наважився почати інший. «Потім ми просто почали чекати, сподіваючись, що вони встигли відправити прохання про допомогу, перш ніж корабель пішов на дно. Море було красивим та спокійним — на наше щастя, бо найменша хвиля змила б нас у воду. Нам було краще, ніж тим, хто чіплявся за дошки або рятувальні кола, і краще, ніж тим, хто сидів у затопленій шлюпці [недалеко], яка постійно переверталася».

Неподалік від них на поверхню виринула морська свиня — Сімпсон назвав її «свиня-чудовисько». Вона «грала коло нас, показуючи свою блискучу чорну спину й трикутний плавець».

Минула година, потім друга. Море залишалося таким же спокійним, хоча вечірнє світло дещо змінило відтінок води. «Захід сонця був чудовий, — згадував Сімпсон, — дуже спокійний і тихий».

Тих, кому пощастило вижити, відносила течія. Хтось був просто у воді, хтось у шлюпках або на уламках — усі дрейфували вже три години, сподіваючись, що допомога йде. Якби прийшов «Джуно», чекати б довелося набагато менше, а шансів на виживання було б більше. Але в Адміралтействі керувалися суворим розрахунком, бо ніхто не знав, чи є поблизу субмарина. Дехто з пасажирів каже, що після затоплення «Лузитанії» бачив перископ та боявся, що субмарина може бути поруч. Один із пасажирів писав: «Я ні на мить не сумнівався, що спливе субмарина й почне обстрілювати шлюпки “Люсі” або ж дочекається рятувальних кораблів та потопить їх»[665].

Першою ознакою порятунку був дим на обрії, а за ним показалася довга армада різноманітних торпедних буксирів, траулерів і маленьких рибальських суден — їх не так шкода, як великий крейсер «Джуно». Тут були «Brock», «Bradford», «Bluebell», «Sarba», «Heran» та «Indian Empire», а також «Julia», «Flying Fish», «Stormcock» і «Warrior»[666].

У Квінстауні зростала напруга. На жодному з цих суден не було станції бездротового зв’язку, писав консул Фрост, тому «ми не могли отримати ніяких новин, аж доки вони не повернуться»[667].

Тільки-но шлюпка ставала пустою, матроси починали веслувати назад, шукаючи інших уцілілих. Наближався вечір, і тіла мертвих їм доводилося витягати частіше за живих людей. Останнім судном, яке прийшло на допомогу, було «Kezia Gwilt» — береговий рятувальний човен із командою в 15 осіб. Зазвичай човен ходив під вітрилами, але того дня вітру майже не було, тож команда вирішила, що швидше прибуде на місце на веслах. Так вони й зробили, пройшовши близько 14 миль.

«Ми робили все, що могли, щоб дістатися на місце катастрофи, але нам знадобилося щонайменше три з половиною години, і все, що нам лишилося, — збирати трупи»[668], — писав преподобний Вільям Форд, який командував човном. Вони повільно просувалися крізь сліди катастрофи під величним заходом сонця. «Це було жахливе видовище: море, всіяне мертвими тілами. Якісь із них у жилетах, інші на уламках шлюпок — усі мертві».

Лоріа та його товариші відпливли приблизно на 2 милі, аж доки не зустріли невеликий рибальський вітрильник — такі в тих водах називали рибальськими смаками.

Коли вони наближалися до судна, Марґарет Ґвайр, досі вкрита чорною сажею, помітила, що на борту коло поруччя стоїть її чоловік[669]. Вона покликала його, але вираз його обличчя, як згадував Лоріа, був «абсолютно порожнім» — він і гадки не мав, хто та молода чорношкіра дівчина.

Він упізнав її, лише коли шлюпка підійшла прямо до вітрильника і він зміг подивитися їй у вічі. Чоловік розплакався.

Була вже шоста вечора. Лоріа підраховував кількість живих, яких вони підібрали по дорозі: тридцять два. На вітрильнику — смаку — було вже інших 50 пасажирів. Перш ніж піднятися на борт, Лоріа відламав кріплення для весла на пам’ять.

За годину його та інших пасажирів передали на колісний пароплав «Flying Fish», який попрямував до Квінстауна. Щоб зігрітись, усі постраждалі зібралися в машинному відділенні. Там був Оґден Геммонд, забудовник із Нью-Джерсі. Його дружину ніхто не бачив. Було дуже тепло, і «доволі скоро», згадував Артур Мітчелл, чоловік із велосипедної компанії Raleigh, «заспівав пісень, що стало вираженням не тільки духу вдячності, а й навіть веселощів»[670].

На борту було чимало мертвих: п’ятирічний хлопчик Дін Вінстон Ходжес; два хлопчики приблизно двох та шести років, яких не вдалося ідентифікувати; тіло 15-річної Ґвендолін Аллан, однієї з дівчат, які допомагали морякові Мортону фарбувати шлюпку.

Двайт Гарріс у складаній шлюпці допомагав веслувати до вітрильника вдалечині. Ішли вони дуже повільно, веслування забирало багато сил. Інша шлюпка випередила їх та висадила своїх живих і мертвих пасажирів, а потім повернулася по Гарріса та його товаришів, яких теж відвезла на борт вітрильника. Вітрильник доправив їх усіх на мінний тральщик «Indian Empire», команда якого наступні кілька годин продовжувала шукати живих і мертвих. Коли після сьомої вечора корабель вирушив назад, до Квінстауна, на борту було 170 пасажирів, яким пощастило вижити, та безліч тіл.

На борту маленький хлопчик, якого врятував Гарріс, знайшов свого батька, матір та брата — також живих. Маленьку сестричку Дору вони втратили.

Теодейт Поуп прокинулась і побачила яскравий вогонь. Невелике полум’я в печі. Вона нічого не пам’ятала про потоплення. Потім побачила ноги в штанях і почула: «Вона отямилась»[671]. Незважаючи на тепло від печі, її пробрав дрож.

Вона перебувала в каюті капітана судна під назвою «Джулія». Ще одна постраждала, Белль Неш, пізніше розповіла Теодейт, як вона там опинилися. Члени команди підтягли тіло Теодейт гаками. Вони подумали, що вона вже мертва, тому поклали її разом з іншими тілами на палубі. Протягом подорожі на «Лузитанії» жінки встигли потоваришувати, тому, коли Неш побачила на палубі Теодейт, вона доторкнулася до неї й відчула, що та жива. Неш покликала на допомогу. Двоє чоловіків почали приводити її до тями. Один із них кухонним ножем зрізав із неї мокрий багатошаровий одяг. Вони рятували її дві години, аж доки не впевнилися, що вона ожила, хоч і не прийшла до тями. Навколо правого ока в неї налився моторошний синець.

Ані її друга Едвіна Френда, ані покоївки Емілі Робінсон ніде не було.

U-20. Прощальний постріл

Згодом одна особа, яка називала себе Швіґеровою дівчиною, в інтерв’ю розповідала журналістові, що атака на «Лузитанію» підкосила Швіґера. (Журналіст не повідомляв імені особи.) Коли Швіґер бачився з нею в Берліні після повернення на базу, вона спочатку не знала, хто саме торпедував корабель. «Ми всі тільки й думали про те, що затонув найбільший та найшвидший корабель англійців, і дуже раділи з цього»[672], — згадувала вона. Але Швіґер наче не поділяв загального піднесення. «Звичайно, ми з його матір’ю відразу помітили, що з ним сталося щось жахливе. Він був таким змученим та мовчазним, таким... інакшим»[673].

Швіґер розповів їй про атаку. «Звичайно, він не міг нічого чути, але міг бачити, і тиша всього, що відбувалося, була навіть гіршою за крики, якби він міг їх чути. І він, звичайно ж, був єдиним на субмарині, хто міг це бачити. Він не наважився дозволити нікому іншому на борту дізнатися, що сталося». Після атаки він повів субмарину прямо в Німеччину, казала його наречена. «Він хотів утекти від того, що наробив. Хотів на берег. Він не міг торпедувати інше судно».

Розповідь жінки дуже цікава, але вона суперечить військовому журналу Швіґера. Якщо в нього й були якісь муки совісті, то в його діях вони не знайшли вираження.

За п’ять хвилин після нападу, дивлячись востаннє на «Лузитанію», Швіґер помітив великий пароплав попереду, який ішов просто на нього, і почав готуватися до атаки[674]. Він хотів залишити дві торпеди в резерві на зворотну подорож — одну на носі, іншу на кормі, але ціль була надто вже приваблива: танкер на 9000 тонн. Швіґер наказав «повний уперед», щоб розташувати U-20 попереду від корабля, кормою вперед — зробити постріл з одного з кормових апаратів. О 16:08 він був готовий до атаки. Траєкторія була ідеальною: вони стояли під прямим кутом до курсу цілі на відстані прямого пострілу в 500 метрів. «Умови для пострілу дуже сприятливі, — писав він у журналі, — промах неможливий».

Він наказав стріляти. Торпеда вийшла з труби, субмарина здригнулася. Швіґер чекав на звук вибуху.

Запала довга тиша. Минали секунди, і стало зрозуміло, що щось пішло не за планом.

«Оскільки після запуску торпеди перископ якийсь час залишався під водою, я, на жаль, маю визнати, що не можу точно сказати, який саме промах стався, — писав він. — Торпеда вийшла з труби як належить і або не пішла далі, або пішла під неправильним кутом». Він не думав, що на пароплаві взагалі помітили атаку.

І Швіґер знову продовжив свій шлях додому. Він сплив на поверхню, щоб збільшити швидкість і перезарядити батареї. З рубки згори він бачив дим від щонайменше шести великих пароплавів удалечині, що прямували в різних напрямках, але більше не робив спроб атакувати. Як з’ясувалося пізніше, це було його найуспішніше патрулювання. Пройшовши 3006 миль (250 із них під водою), він затопив декілька кораблів загальним водотоннажем у 42 331 тонну.

Пароплав, у який стріляв Швіґер, був британським нафтовим танкером «Narragansett», що прямував до Нью-Джерсі[675]. Швіґер помилявся: усі на борту чудово зрозуміли про торпедну атаку. Перший помічник капітана помітив перископ, а капітан Чарльз Гарвуд наказав зробити різкий поворот на максимальній швидкості.

Після цього Гарвуд доповів про зустріч із субмариною по бездротовому зв’язку. Під час атаки він у відповідь на сигнал SOS із «Лузитанії» квапився на допомогу, але після інциденту запідозрив, що сигнал було сфабриковано субмариною, щоб приманити його та інших потенційних рятівників.

У його телеграмі, яку передали у Військовий штаб Адміралтейства в Лондоні, повідомлялося: «Ми йшли на максимальній швидкості, о 15:45 помітили субмарину за 200 ярдів з правого борту, субмарина випустила торпеду, що пройшла за 10 ярдів за кормою, вдалися до маневру та уникли атаки; востаннє бачили субмарину позаду 10 хвилин потому о 16:00... “Лузитанію” не бачили, сигнал вважаємо фальшивим»[676].

Капітан Гарвуд змінив курс та пішов з місця останнього положення «Лузитанії».

«Лузитанія». Чайки

Рятувальний жилет утримав його на воді, і він сплив над містком. Корабель опускався вниз і тягнув його за собою. «Здавалося, велетенська рука забирає цілий корабель у мене з-під ніг»[677], — згадував Тьорнер. Коли він знову сплив на поверхню, то опинився в архіпелазі руйнування та смерті. «Сотні тіл крутились у вирі разом з уламками. Чоловіки, жінки та діти плавали поміж дощок, шлюпок та незрозумілого сміття».

Він зробив усе, що міг, як він вважав, і зараз у ньому заговорив інстинкт виживання. Він упізнав одного з чоловіків поруч, Вільяма Пірпойнта, ліверпульського детектива. Раптом той щез. Його, як і Марґарет Ґвайр, затягло в трубу. «Я думав, що йому кінець»[678], — згадував Тьорнер. Але той знов виринув у хмарі пари та шипіння повітря. Його тіло, наче емаллю, було вкрите шаром чорної сажі. Тьорнер розповідав, що Пірпойнт «так перелякався, що почав пливти звідти за десятьох».

Згідно з підрахунками Тьорнера, корабель і досі продовжував рухатися зі швидкістю приблизно в 4 вузли. Тьорнер був певен, що ніс корабля вдарився об дно: «Я помітив це, бо на декілька секунд корма перестала тонути й зупинилась у повітрі. Корабель здригнувся всією своєю 800-футовою довжиною, а потім пішов на дно»[679].

Для капітана далекого плавання це був дуже дивний момент. Ще 20 хвилин тому Тьорнер стояв на містку та командував найвеличнішим океанським лайнером за всю історію мореплавства. І ось тепер, досі у своїй формі, він плаває там, де щойно був його корабель, у спокійному морі під яскраво-блакитним небом — немає ні палуби, ні каюти, ні корпуса, навіть високих щогл.

Вони пливли разом із Пірпойнтом. Тьорнер бачив тіла деяких кочегарів, що плавали догори ногами в жилетах. Він нарахував сорок трупів. Чайки пірнали між мертвими й живими однаково. Пізніше Тьорнер розповідав своєму синові Норману, що йому й самому доводилося відганяти від себе птахів, які налітали з неба та видзьобували очі мерців. Рятувальники згадували: тільки-но бачили чайок, котрі кружляли над водою, то вже знали, що знайдуть там тіла. У Тьорнера після цього залишилась така сильна ненависть до чайок, розповідав Норман, що «до самої пенсії він постійно носив із собою рушницю 22-го калібру та стріляв у кожну чайку, яку бачив»[680].

Тьорнер пробув у воді три години, аж доки його не витягли в шлюпку й не передали на рибальський траулер «Bluebell».

Перший спогад Маргарет Макворт після того, як вона знепритомніла у воді, — палуба корабля «Bluebell», на якій вона прокинулася гола під ковдрою. Зуби в неї цокотіли, «наче кастаньєти».

Над нею з’явився моряк, який мовив: «Ну ось, так краще»[681].

Вона розсердилась. «Я слабко уявляла, що сталось, але думала, що я й досі на палубі “Лузитанії”, тому дещо сердилася через те, що мною опікується якийсь незнайомий моряк замість моєї стюардеси».

Непорозуміння скоро владнали; моряк приніс їй чаю. Він не дуже шляхетно пояснив:

— Ми вас тут лишили, бо спочатку подумали, що ви мертва й тягти вас у каюту немає сенсу.

Моряк та ще двоє чоловіків допомогли їй спуститися вниз, де в неї раптом запаморочилось у голові. «Унизу було так приємно тепло, — писала вона, — що можна було просто збожеволіти». Усі навкруги були наче «трохи п’яні від тепла, світла й радості від того, що ми вижили». Ми голосно розмовляли та багато сміялися.

Макворт відзначала, що момент якось дивно поєднував радість і трагедію. Ось вона, з запамороченням у голові від щастя, але не має гадки, чи живий її батько. Інша пасажирка в каюті вважала, що її чоловік загинув. «Здавалося б, така втрата може зруйнувати все життя, але в той момент вона пашіла радістю та сміхом!»

Капітан Тьорнер не брав участі у веселощах. Він тихо сидів на самоті у своїй мокрій формі.

Макворт бачила, як до Тьорнера підійшла якась жінка й почала розповідати, що втратила дитину. Голос її був низький, майже монотонний. Вона казала, що посадила хлопчика на пліт, який потім перекинувся — і її хлопчик зник. Тим самим беземоційним голосом вона продовжила, що смерті її сина можна було б уникнути, якби не погана організованість та дисципліна екіпажу.

Рятувальні кораблі прибули до Квінстауна, коли сонце вже давно сіло. «Flying Fish» із Чарльзом Лоріа на борту прийшов о 21:15, «Bluebell» — о 23:00. На причалі запалили газові ліхтарі, які перетворили вечірній туман на блідий бурштин. Солдати, моряки та звичайні жителі міста зібрались у два ряди, що простяглися від трапа далі в місто. Вони оплесками вітали кожного пасажира, який вижив[682]. Інші солдати — вони стояли в групах по чотири — тримали ноші. Чарльз Лоріа ніс на спині чоловіка — того самого зі зламаною ногою, з яким він грубо говорив[683]. Цим чоловіком виявився Леонард Мак-Мюррей — то була вже його друга морська катастрофа. У 1909 році він пережив затоплення лайнера «Республіка», який належав компанії White Star, — у тумані він зіткнувся з іншим лайнером.

Малюнки Теккерея та «Різдвяна пісня» Діккенса, які віз Лоріа, лишилися десь на дні Ірландського моря. Він відправив дружині телеграму. «Я зберіг фотокартки малюка, — писав він, — вони були моїм талісманом»[684].

«Вибач, що довелося годинами чекати на новини», — закінчив він.

Коли корабель причалив, Марґарет Макворт дізналася, що її батько живий. З одягу в неї була тільки ковдра, і вона попросила в капітана «Bluebell» декілька булавок, але сама думка про те, що на кораблі можуть бути булавки, насмішила його. Солдат дав їй пальто, «британське тепле», а капітан — свої капці. Обмотавшись ковдрою навколо талії, вона зробила щось подібне до спідниці.

Батько чекав на неї коло трапа[685]. Полегшення та радість, які вона відчула, нагадали їй про той момент, коли вона за місяць до цього сходила в порту Нью-Йорка й побачила його на причалі. Він був одним із перших пасажирів, яких привезли у Квінстаун, і вже декілька годин зустрічав човен за човном — і на жодному з них не було його дочки. З кожним наступним кораблем кількість мертвих усе більше перевищувала кількість живих. Хтось із друзів потім казав, що ще довго його обличчя було схожим на обличчя старого діда.

Дороті Коннер, запальна молода американка, яка сиділа за одним столом із Макворт та хотіла «розважитися», завітала до неї наступного ранку, у суботу. Коннер здавалася спокійною, на думку Макворт: «Вона й досі була вдягнена в охайне світло-коричневе твідове пальто та спідницю, у яких зійшла з палуби минулого дня, і її одяг виглядав таким вишуканим і так добре сидів, наче вона щойно вийшла з крамниці»[686].

Двайт Гарріс зійшов із корабля з обручкою та іншими коштовностями навколо шиї. Гроші й досі лежали в кишені. Уночі він знайшов крамницю, яка спеціально залишилася відкритою для вцілілих пасажирів, і придбав там спідню сорочку, шкарпетки, хатні туфлі та піжаму. Він також знайшов кімнату в готелі, яку винайняв разом з іншими шістьма чоловіками, «а перед сном добряче хильнув віскі»[687]. У суботу вранці він також придбав новий костюм, сорочку, шийну хустку, плащ та капелюх. Вибираючи новий одяг, він помітив хлопця років вісімнадцяти, який просив у продавця якийсь одяг, але не мав чим заплатити. Вигляд у хлопця був нещасний, і Гарріс запропонував заплатити за нього. З’ясувалося, що хлопець втратив матір. «Нещасний хлопчина! — писав Гарріс у листі своїй матері. — Дякувати Богу, що тебе зі мною не було!!!»

Коли прибув корабель із Теодейт Поуп на борту — «Джулія», — викликали лікаря, щоб він оглянув її. За допомогою двох солдатів він допоміг їй зійти на причал та сісти в машину, а також поїхав із нею до готелю. Виходячи з машини, вона знепритомніла й впала на тротуар. Лікар допоміг їй зайти всередину. «Мене залишили у вестибюлі, де було повно чоловіків у найрізноманітнішому вбранні, а власниця поквапилася принести мені бренді»[688], — згадувала вона.

Один із присутніх чоловіків був англійцем — тим самим, який за обідом жартував, що йому буде шкода, якщо корабель торпедують, а він так і не з’їсть своє морозиво. На ньому був банний халат. Рожевий.

Теодейт випила бренді та з допомогою піднялась у номер. Обличчя в неї опухло та набуло дивного кольору. Вона попросила надіслати матері телеграму: «Врятована»[689].

Теодейт спробувала поспати. «Усю ніч я чекала, що з’явиться містер Френд, думала, він шукає мене, — писала вона. — Усю ніч у кімнати заходили чоловіки, вмикали світло, приносили дітей, щоб ми їх упізнали, приймали телеграми, записували нас у списки тих, хто вижив, і таке інше»[690].

Але Френд так ніколи й не з’явився, як і покоївка міс Робінсон.

Тьорнер зійшов на берег, замотаний у ковдру. Ночував він у місцевого банкіра, а вранці у своїй формі пішов на прогулянку. Його кашкет «Кунард» загубився, тому він зайшов у галантерейну крамницю, щоб чимось його замінити. Його побачила одна з уцілілих, Беатріс Вільямс, яку привезли на борту «Bluebell». Вигляд капітана страшенно її розлютив:

— Ви дбаєте про якийсь головний убір, коли через вас так багато людей утратили все, що мали! Вам має бути соромно![691]

Того ранку Тьорнера зустрів також кореспондент газети New York World — він узяв коротке інтерв’ю. У телеграмі своєму редакторові журналіст писав, що капітан «здавався приголомшеним»[692].

Журналіст також повідомив Тьорнеру, що рятувальні кораблі привезли тіла кількох американців, серед яких бродвейський імпресаріо Чарльз Фроман, з яким Тьорнер спілкувався вранці перед відплиттям. Коли Тьорнер почув ці новини, йому стало важко контролювати емоції. На очах виступили сльози[693].

Квінстаун. Зниклі

З 1959 пасажирів та членів команди, які були на борту «Лузитанії», вижило лише 764 особи[694]. Загальна кількість загиблих склала 1195. Якщо враховувати трьох німців, які опинилися на борту без квитків, то 1198. З 33 немовлят вижило лише шестеро. Більше ніж 600 пасажирів не знайшли. Серед загиблих було 123 американці.

Родинам повідомляли про смерть родичів, як правило, в телеграмах, але часто рідні відчували втрату ще до надходження новин чи телеграм. Чоловіки та дружини обіцяли написати листа або телеграму після безпечного прибуття, але так і не надсилали. Деякі пасажири домовлялися завітати до друзів в Англії чи Ірландії, але так і не з’явилися. Найгірше було, коли пасажир мав подорожувати іншим кораблем, але з якоїсь причини опинився на «Лузитанії», як у випадку з пасажирами «Камеронії», яких перевели в останню мить. Серед таких були Марґарет і Джеймс Шайнмен, молоде подружжя з Ойл-Сіті, штат Вайомінг. Вони прямували до Шотландії, щоб погостювати в родини Маргарет, і раптом опинилися на найшвидшому та найрозкішнішому лайнері того часу. Про свій візит вони не повідомляли, хотіли зробити сюрприз. Обоє загинули. З сорока двох пасажирів та членів екіпажу «Камеронії» вижило лише тринадцять — серед них міс Ґрейс Френч, яка перенесла всі випробовування, не втрачаючи самовпевненості.

Зчинився зрозумілий для такої катастрофи безлад. День за днем десятки телеграм літали між офісами «Кунард» у Ліверпулі, Квінстауні та Нью-Йорку[695]. У цих телеграмах були відчутні терміновість і подив — наче в «Кунард» і не очікували втратити один зі своїх великих лайнерів, ніколи не думали, що списки пасажирів можуть знадобитися, щоб підрахувати живих і мертвих.

10 травня: «Чи був Ґай Льюїн на “Лузитанії”?»

10 травня: «Чи ім’я Чарльз Вормі в списках другого класу означає Чарльз Ворінг, який зник? Відповідь терміново».

11 травня: «Чи був на борту Ф. А. Твіґґ?»

11 травня: «Надішліть повні імена та клас усіх пасажирів на прізвище Адамс, які подорожували на “Лузитанії”, — дуже терміново».

Декілька пасажирів, яких записали в списки померлих, насправді були живі, але частіше ставалося навпаки: пасажири зі списків живих насправді загинули. «Повідомлення про порятунок містера Біліке помилкове», — написав консул США Фрост у сухій телеграмі послові Пейджу в Лондон. Про п’ятирічного хлопчика Діна Вінстона Ходжеса спочатку повідомляли, що він живий, але потім із «Кунард» до їхнього нью-йоркського офісу надійшла телеграма: «Співчуваємо, але ніяких слідів юного Діна Вінстона Ходжеса не знайдено». Його тіло виявилося серед тих, які підняли на борт рятувального судна «Flying Fish». Нерідко імена загиблих писали неправильно, даючи рідним марну надію. Чоловік, якого записали як Фреда Тайна, насправді виявився Фредом Тайєрсом — він загинув; Тереза Деслі була насправді Терезою Філі, яка загинула разом зі своїм чоловіком Джеймсом. Були дві місіс Геммондс: одна вижила, а друга, дружина Оґдена, загинула. Було два офіціанти на ім’я Джон Ліч: один вижив, а другий ні. Загиблого пасажира на ім’я Ґрінфілд насправді звали Ґріншилдз.

Різниця в часі та повільна комунікація тільки ускладнювали ситуацію для рідних і друзів. Ті, хто мав фінансові можливості, відправляли в «Кунард» телеграми з детальним описом людини — вказували навіть серійні номери годинників. Але все одно на отримання, розшифрування та доставлення витрачалося дуже багато часу. У перші дні після катастрофи в канцелярію «Кунард» ринули сотні телеграм. Але «Кунард» мало що могла відповісти.

Тіла загиблих, які привозили до Квінстауна, розміщували в імпровізованих моргах, наприклад у ратуші, де їх просто складали рядами на підлозі. Коли було можливо, дітей клали поруч із матерями. Ті, хто вижив, сумно ходили вздовж тих тіл, шукаючи зниклих рідних.

Були й щасливі зустрічі.

Моряк Леслі Мортон усю ніч у п’ятницю шукав свого брата Кліффа в списках живих у готелях Квінстауна, але не знайшов жодної згадки про нього. Наступного ранку він відправив батькові телеграму: «Я в безпеці, шукаю Кліффа»[696]. Потім він пішов в один з моргів. «Рядами з обох боків до самого кінця лежали тіла, загорнуті в простирадла та савани, — писав він, — і багато людей у різному стані горя та страждань ходили від тіла до тіла, відкидаючи простирадла, щоб знайти своїх рідних, яких іще не знайшли».

Він теж повільно йшов, піднімаючи простирадла. Тільки-но він збирався підняти чергове, як побачив, що до того самого тіла тягнеться ще одна рука. Піднявши очі, він побачив брата. Їхня реакція була цілковито спокійною:

— Привіт, Кліффе, радий тебе бачити, — сказав Леслі.

— Я теж радий, Ґерте, — відповів той. — Думаю, ми маємо за це випити.

Їхній батько недовго хвилювався, бо отримав телеграми від обох синів, у яких ті писали, що шукають один одного. Телеграми прибули з різницею в 5 хвилин, так що «вдома батько знав, що ми обидва живі, навіть раніше за нас».

Того вечора Леслі вперше спробував пиво «Ґіннесс»: «Не можу сказати, що тоді мені воно дуже сподобалось, але для того, щоб відсвяткувати те, що ми вижили, воно було дуже доречним, бо ми знов були разом і в Ірландії».

Багато тіл привезли кораблі, що вийшли на порятунок, але чимало загиблих продовжували знаходити в бухтах та на пляжах Ірландії, коли їх виносило течією. Тіло одного чоловіка знайшли на пляжі — він тримав у руках 30-сантиметровий шматок шлюпки з написом «Лузитанія», який потім опинився в архівах Гуверівського інституту Стенфордського університету[697].

Консул Фрост узяв на себе роботу з тілами загиблих американців. Тіла «важливих» осіб, тобто тих, хто подорожував першим класом, були забальзамовані за рахунок держави. «Смерть дивовижним чином згладила соціальні та психологічні розрізнення. Ми зазвичай вважали, що значення має саме тіло, а з’ясувалося, що все навпаки, — писав Фрост. — На обличчі найчастіше залишався вираз упевненого спокою, хоча іноді з відтінком зніяковілості або образи — наче вірний друг улаштував якийсь недобрий жарт, якого жертва не зрозуміла»[698]. Тіла менш важливих пасажирів клали в труни зі свинцю[699], «щоб їх можна було відправити в Америку на вимогу».

У «Кунард» доклали багато зусиль, щоб пронумерувати, сфотографувати та занести в каталог тіла всіх загиблих. Тіло № 1 належало Кетрін Ґілл, 40-річній удові[700]; тіло № 91 — головному стюарду Мак-Каббіну, для якого та подорож мала стати останньою перед виходом на пенсію. Майже всіх загиблих фотографували в трунах, хоча є одне тіло, яке лежить у чомусь схожому на велику тачку, а також тіло малюка на якійсь платформі. На тілах були їхні пальта, костюми, сукні та коштовності. У матері та її маленької дочки — їх, мабуть, знайшли разом — була спільна труна. Матір повернулася до дочки, дитина тримає руку в матері на грудях. Вони виглядають так, наче ось-ось устануть із труни й знову житимуть своїм життям. Інші фотокартки теж створюють враження спокою. Красивий чоловік, гладенько поголений, років тридцяти — тіло № 59, — одягнений у білу сорочку, твідовий піджак, крапчасту краватку й темне пальто. Тканина виглядає приємною, гудзики блищать, наче нові.

Ці фотокартки майже примушують глядача уявити останні миті. Ось тіло № 165 — дівчинка в білій сукні з мереживним верхом. Волосся відкинуте за спину, рот відкритий, наче у крику, — увесь її вигляд випромінює страх та біль. Тіло, якому дали № 109, належало міцній жінці, яка тепер лежить під грубою ковдрою з піском у волоссі. На відміну від інших тіл, у неї міцно заплющені очі. Щоки надуті, губи стиснуті — дивовижно, але здається, що вона утримує дихання.

Найбільш моторошна фотокартка — тіло № 156, дівчинка років трьох, трохи пухка, з кучерявим світлим волоссям. На ній светр із надто довгими рукавами. Лякає саме вираз її обличчя — вона збентежена. Хтось поклав квіти їй на груди, але це наче її не заспокоїло. Вона лежить на дерев’яному піддоні поряд із чимось схожим на рятувальний жилет. І на її обличчі читається чиста лють.

Консулові Фросту було важко припинити думати про побачене, про всіх цих мертвих дітей. У нього самого була маленька дочка. «За кілька тижнів після катастрофи я ночував не вдома. З запаленим сірником я зайшов у спальню — і раптом перед очима в мене з’явилася моя дочка, яка спала»[701], — писав він. На якусь мить він подумки повернувся до сцен, які бачив у морзі. «Скажу вам чесно, я відскочив, наче побачив змію».

Пошук тіл у морі тривав до червня, і потім «Кунард» повідомила Фростові, що можна припинити зусилля. Він погодився. Четвертого червня пошуки зупинили, але ще довго тіла продовжувало виносити на берег течією. Чим пізніше знаходили тіло і чим більшим був його номер, тим гіршим був стан. Чотирнадцятого та п’ятнадцятого липня в графстві Керрі на берег винесло два чоловічих тіла приблизно за 200 миль від місця катастрофи. На одному з них був одяг священика, а зуби були «ідеальними», як зазначалось у звіті про знахідку. «Більша частина тіла була роз’їдена»[702]. У другого тіла не було голови, рук та ніг, але за ним тягся повний комплект одягу, наче щупальця якогось морського створіння: сині штани з сержу, чорно-біла смугаста вовняна сорочка, вовняна спідня сорочка, кальсони, підтяжки, ремінь та ланцюжок із кількома ключами. Заохочуючи людей повідомляти про знайдені тіла, «Кунард» оголосила винагороду в один фунт. Фрост також запропонував додатковий фунт будь-кому, хто знайде тіло американця, за умови якщо це буде доведено[703].

Одинадцятого липня 1915 року в Страдбаллі, Ірландія, на берег винесло тіло американця. Спочатку вирішили, що це загиблий пасажир «Лузитанії» та записали його за № 248. Але він виявився пасажиром не того корабля. Його звали Леон Трешер — він був тим самим американцем, який зник 28 березня, коли субмарина торпедувала та потопила «Фалабу»[704]. Його тіло пробуло у воді 106 днів.

Люди, які знайшли тіло, поставилися до нього з великою повагою, навіть незважаючи на те, що воно було в жахливому стані. Так само 17 липня знайшли тіло чоловіка середнього віку на півострові Дінгл, Ірландія, за сімдесят один день після катастрофи[705]. Течія та вітри організували йому довгу подорож навколо південно-західної частини Ірландії, перш ніж залишити його в затоці Брендон, за 250 миль від Квінстауна. Тіло знайшов місцевий житель, який відразу повідомив Королівську ірландську поліцію в Каслґреґорі, за 6 миль на схід. Сержант Дж. Ріґен сів на свій велосипед і разом з констеблем поспішив на місце — суворий, але красивий пляж. Там на них чекало те, що лишилося від тіла чоловіка. Те, що це був пасажир «Лузитанії», було очевидним: на тілі була частина рятувального жилета, а ще одну частину винесло неподалік від тіла — на ній і була позначка лайнера.

Його ідентифікація не стала проблемою. Оглянувши залишки його одягу, поліцейські знайшли годинник з ініціалами V.O.E.S. на корпусі, ніж із позначкою «Віктор Е. Шилдс», а також лист, адресований «Містеру Віктору Шилдсу, пароплав “Лузитанія”». На листі стояла дата: 30 квітня 1915 року, за день до відплиття судна з Нью-Йорка. В одній з кишень також знайшли програмку розваг на борту. Усі документи були мокрі, й офіцери розклали їх, щоб просушити на сонці.

Сержант Ріґен помітив, що вода піднімається надто швидко, тому «послав по простирадло, на яке поклали тіло та віднесли його далі від води». Потім він заїхав на телеграфну станцію й відправив повідомлення місцевому слідчому, і той відповів, що розслідування не обов’язкове в цьому випадку. Поліція замовила труну зі свинцю та дерев’яний футляр, і вже до вечора Шилдса в бавовняному савані поклали туди. Робітники поховального бюро відвезли труну в приватний дім до наступного дня — потім поліція поховала його на цвинтарі недалеко. «Поліція зробила все, що могла, — писав сержант Ріґен у листі консулові Фросту, — більшого не можна було б зробити навіть для власного родича. Від імені поліції я висловлюю щирі співчуття місіс Шилдс».

Деяким родинам було складно повірити в те, що сталося, вони були просто вбиті горем, і їм було вкрай важливо знати, як саме померла близька людина: від потоплення, травми чи переохолодження. Родина Шилдса довела ситуацію до крайнощів та домоглася ексгумації. Вони хотіли провести розтин. Було простіше сказати, аніж зробити: «Немає потреби пояснювати, що майже неможливо було знайти лікаря солідного віку з хорошою репутацією, який би погодився робити розтин тіла через сімдесят п’ять днів після смерті»[706]. Однак Фростові таки вдалося знайти двох молодих лікарів, які згодилися виконати процедуру. Характер процедури можна зрозуміти зі звіту одного з лікарів, доктора Джона Хіґґінса, старшого хірурга Північної лікарні графства Корк.

Розтин тіла почався о 14:30 23 липня в поховальному бюро. Другий лікар мав наступного дня проводити ще один розтин. Труну, у якій лежав Віктор Шилдс, відкрили паяльником, і скоро запах гарячого свинцю розчинився в іншому запаху. Консул Фрост був присутній, але Хіґґінс записав, що посеред процедури він вийшов — «його викликали».

До своєї смерті, за припущеннями Хіґґінса, Шилдс важив близько 90 кілограмів. На момент розтину його тіло було в «стані суттєвого розкладу». Навіть більше: «М’які частини його обличчя та голови були відсутні, включно зі скальпом, — писав Хіґґінс. — Зубів здебільшого теж не було, утому числі передніх. Кистей не було, як і м’яких тканин на правій руці вище від зап’ястка. Задня частина правої литки теж була майже відсутня, як і частина лівої. Геніталії майже цілковито зазнали розкладу, їх фактично не було».

Містер Шилдс лежав, дивився на них знизу вгору та посміхався, але не зовсім приємно. «Я оглянув череп. Зовні він був абсолютно голий аж до нижньої частини потиличної кістки». Потилична кістка — задня нижня частина черепа. «Я зняв верх черепа; виявилося, що мозок уже надто сильно розклався для вивчення, але оболонки лишилися цілими». Лікар видалив мозок та оглянув череп ізсередини — ніяких слідів переломів в основі черепа та шийному відділі. Тобто смерть через удар уламками або інший тупий удар по голові можна було виключити. Далі лікар не знайшов ніяких переломів хребта та інших ушкоджень спини. Внутрішні органи Шилдса також ніяк не пояснювали його смерть, хоч вони й показали, що саме Шилдс їв під час свого останнього обіду на борту «Лузитанії». «У шлунку була майже пінта зеленої напівтвердої маси, яка, вочевидь, була напівперетравленою їжею, хоча води не було».

Причина смерті не була очевидною, і це спантеличувало. «На мою думку, — писав Хіґґінс, — немає жодної травми, яка могла б стати причиною смерті. Також немає ознак потоплення; напевне, смерть спричинена шоком або переохолодженням — імовірніше друге. На основі вмісту шлунка можна зробити висновок, що смерть трапилася протягом кількох годин з моменту останнього прийняття їжі, від двох до трьох годин».

Після цього всього у висновку лікаря зазначалося, що смерть настала з невідомої причини. Другій лікар дійшов такого ж висновку.

Містера Шилдса після цієї процедури повернули в труну та відправили до Америки. Консул Фрост у своєму листі до Вашингтона похвалив зусилля, докладені поліцейськими після того, як знайшли тіло Шилдса. «Було б дуже люб’язним, якби родина містера Шилдса могла передати сержантові та його колегам винагороду в сумі від 2 до 5 фунтів за відмінне виконання своїх обов’язків».

Причина смерті Шилдса залишилася таємницею, і його родина могла тільки здогадуватись, який жах випав на його долю. У такій самій ситуації опинилися рідні майже всіх загиблих. Очевидно, що більшість пасажирів зустріли смерть зненацька. Десятки матросів, які в момент удару перебували в багажному відділенні, померли миттєво від вибуху торпеди — точна їхня кількість та імена невідомі. Деяких пасажирів розчавило шлюпками, які спускали на воду. На людей у воді падали стільці, ящики, горщики з рослинами та інші речі й уламки з палуб. Деякі з пасажирів — від кого зовсім відвернулася фортуна — неправильно вдягли жилети та опинилися у воді догори ногами, наче в якійсь диявольській комедії.

Можна лише уявляти останні хвилини батьків Кромптонів та їхніх дітей. Як урятувати дитину? А якщо їх шість, одне ще немовля, а іншому тільки шість років? Ніхто з родини Кромптонів не вижив. Тіла п’ятьох дітей ніколи так і не знайшли. Немовля, маленький Пітер Роміллі Кромптон, якому було близько дев’яти місяців, був тілом № 214.

Голова «Кунард» Бут добре знав цю родину. «Це стало для мене величезною втратою, — писав він 8 травня в листі до Чарльза Самнера, керівника “Кунард” у Нью-Йорку. — Ми всі маємо однакові почуття щодо цієї жахливої катастрофи “Лузитанії”, і спробувати це описати майже неможливо»[707]. Самнер у відповідь писав, що втрату корабля й такої величезної кількості пасажирів «не можна передати словами»[708].

Велика кількість неідентифікованих тіл у моргах поставила перед керівниками «Кунард» непросте завдання, яке вимагало термінового розв’язання. Тіла — а їх було 140 — уже почали розкладатись, і весняна погода лише прискорювала цей процес. Компанія вирішила влаштувати масове поховання. У кожного тіла буде власна труна, крім матерів з дітьми. Усі труни поховають разом у трьох братських могилах, позначених літерами «А», «В», «С», на старому церковному цвинтарі на пагорбі коло Квінстауна.

Призначили дату поховання — 10 травня, понеділок. Протягом доби напередодні солдати копали могили, а робітники поховального бюро складали тіла в труни. Віка не закривали до останнього, щоб залишити рідним можливість упізнати тіло. Через нестачу транспорту труни почали перевозити партіями рано-вранці, але три труни залишили для офіційної поховальної процесії, яка мала початися після обіду.

Плакальники та просто цікаві прибували на поїздах. На весь день зачинили всі крамниці та закрили віконниці на вітринах. Капітани кораблів наказали спустити прапори до середини щогли. Процесія вирушила через Квінстаун, і військовий оркестр грав «Поховальний марш» Шопена. У голові процесії йшли священики, серед яких був отець Каулі Кларк із Лондона, який і сам пережив катастрофу. Солдати та плакальники йшли за консулом США Фростом. Солдати й місцеві жителі вишикувались у шеренгу, яка простяглася вздовж усього шляху процесії, — на знак поваги вони стояли з непокритими головами. Дорога, якою йшла процесія, проходила через яскраво-зелені пагорби, вкриті дикими квітами з краплинами жовтого де-не-де — цвіли кущі дроку. На блакитному небі не було жодної хмарки, і вдалині, у затоці, на легенькому вітерці гойдалися кораблі. «Ця мирна картина, — писав один журналіст, — нічим не нагадувала про трагедію»[709].

Близько третьої дня процесія з трьома трунами прибула на цвинтар і зупинилася коло могил. Усі інші численні труни — довгасті ромби з в’язу — були вже дбайливо укладені всередині у два шари. Місце розташування кожної труни та номер тіла були занесені в список, щоб рідні могли хоча б знати точне місце поховання, якщо тіло впізнають за фотографіями чи речами в каталозі «Кунард».

Поки три труни опускали в могили, усі присутні співали гімн «Будь зі мною». Потім церемоніальний караул дав залп із рушниць, і горністи почали грати «Остання путь», британський військовий поховальний гімн. Солдати почали засипати могили. На фотокартках видно, що коло купи землі у ряд стоять маленькі хлопчики — вони з великою цікавістю спостерігають за тим, як солдати засипають землею проміжки між трунами.

Церемонія була щира, гідна й дуже зворушлива, але масове поховання призвело до страждань тих родин, які надто пізно дізналися, що там поховали близьку людину. За даними «Кунард», з усіх анонімно похованих тоді близько половини були впізнані згодом за фотокартками та речами. Деяким родинам було надто важко пережити те, що їхній родич похований десь далеко. Родина Елізабет А. Секкум, 38-річної жінки з Пітерборо, штат Нью-Гемтппир, благала консула Фроста ексгумувати її тіло та привезти додому[710]. Вона була дочкою одного з капітанів «Кунард», який помер за кілька років до того. Її поховали як тіло № 16414 травня в могилі В у шостому ряді на верхньому пласті.

Фрост зробив усе, що міг. Його аргументи були такими: труна з тілом Секкум розташована так, що її досить легко знайти. Навіть беручи до уваги, що він дуже не любив марно витрачати державні гроші, він усе ж таки запропонував родині цілих 100 фунтів для оплати цієї справи.

Уряд Британії був готовий погодитись, але місцева влада була категорично проти, і їхнє слово стало вирішальним. Частково таке рішення місцевих можновладців пояснювалося забобонністю — «релігійною упередженістю», як назвав це Фрост, — а частково вони просто не хотіли створювати прецедент. Щонайменше двадцять родин теж хотіли ексгумувати своїх рідних і отримали відмову. Проте позиція місцевої влади, писав Фрост, «була для мене цілковито незрозумілою».

Найтяжча доля випала рідним тих численних пасажирів, тіл яких так і не знайшли. З 791 пасажира, які, за даними «Кунард», зникли безвісти, знайшли лише 173 тіла, тобто 20 відсотків[711]. Інформацію щодо решти 618 людей так і не вдалось отримати. Із членами команди ситуація була ще гіршою — безперечно, через те, що дуже багато людей загинуло в багажному відділенні.

Еліс та Елберт Хаббард зникли, як і пасажир із Канзас-Сіті Теодор Неш. У Квінстауні його дружина Белль якийсь час ділила кімнату з Робертом Кеєм — хлопчиком, який хворів на кір, — поки за ним їхав його дідусь, щоб забрати до себе. Джозеф Френкам — в останні миті він обіймав свою родину, сидячи у неспущеній шлюпці, — вижив разом зі своїм сином. Але його дружина та чотирирічна дочка загинули. Неллі Гастон так і не відправила свій милий лист-щоденник, у якому зізнавалася, що розміри її задньої частини не дозволили їй заскочити на свою койку. Цей лист знайшли в сумочці, яка плавала в морі. Усі троє членів родини Лак — 34-річна Шарлотта та двоє її синів — також зникли. Тіло Альфреда Вандербільта не знайшли, і не допомогла навіть оголошена винагорода в 5 тисяч доларів. Друг та компаньйон Чарльза Лоріа, Лотроп Вітінгтон, теж зник.

Оскільки багато тіл так і не було знайдено, їхніх рідних переслідували сумніви. Чи поховали їхніх родичів серед тих невідомих тіл у Квінстауні? Чи залишились вони десь усередині корабля через метушню, що виникла в останні миті, коли багато хто побіг по свої речі? Може, вони загинули через свою шляхетність? А може, через боягузтво? Чи випала їм така ж доля, як тій невідомій жінці, яку винесло на острів Стро-Айленд поблизу міста Ґолвей, де її знайшов наглядач маяка? На ній був жилет Boddy — одягнений правильно. У морі вона провела тридцять шість днів.

Матері, які втратили своїх дітей, до самої смерті будуть уявляти собі їхні останні миті або ж сподіватися, що якимось дивом їхні діти врятувались і живуть тепер з іншими людьми. Нора Бретертон, жінка з Лос-Анджелеса, котра віддала дочку якомусь чоловікові, не зазнала таких мук надії: її дочка Бетті була тілом № 156. Мати поховала її на цвинтарі монастиря урсулинок у Корку. Син Бретертон залишився живим.

Для тих родин, що чекали на новини вдома, відсутність тіла означала щось між надією й горем. Одна матір вирішила дізнатися якомога більше про свого загиблого сина, Престона Прічарда. Їй допомагав другий її син Мостін — він приїхав до Квінстауна, щоб обійти морги. «Тут повно таких нещасних, як і ми самі»[712], — писав він. Жодного сліду брата йому знайти не вдалося. «Незрозуміло, що ж тепер робити».

Місіс Прічард писала десятки листів іншим уцілілим. Отримуючи відповіді, вона писала ще й ще. Вона розсилала листівки з фотографією Престона та його детальним описом. Серед тих, кому вона писала, була також Ґрейс Френч, сусідка Прічарда за обіднім столом, — вона сказала місіс Прічард, що була, мабуть, останньою людиною на кораблі, хто розмовляв з її сином. В одному зі своїх листів до місіс Прічард — а їх було декілька — вона розповіла, що часто думає про її сина та про їхню перервану прогулянку в пошуках її близнючки. Френч писала: «Я так чітко пам’ятаю його обличчя — засмагле, повне життя й прагнень»[713].

Листи, які отримала мати, дозволили по-новому оцінити подорож, а також випробовування та горе останнього дня. Автори листів згадують Прічарда, його популярність і товариськість, розповідають власні історії. Здебільшого ті, хто вижив, намагалися якось утішити жінку, навіть якщо лише бачили її сина мигцем або й зовсім не бачили. Вони запевняли місіс Прічард, що такий фізично сильний чоловік точно допомагав жінкам та дітям до останнього.

Теодейт Поуп, дотримуючись своїх спіритуалістичних переконань, написала місіс Прічард 4 лютого 1916 року: «Я дуже прошу Вас не перейматися тим, що сталося з фізичною частиною Вашого милого хлопчика, — запевняла вона. — Ви маєте пам’ятати: що б не сталося з його тілом, це ніяк не вплинуло на його дух, який, без сумніву, живе та чекає возз’єднання з Вами»[714].

Пасажирка другого класу на ім’я Рут М. Вордсворт із Солсбері, Англія, намагалася пояснити, що є різниця між тими пекельними сценами, які малює уява рідних, і тим, що насправді сталося на кораблі.

«Я знаю, що Ви схиляєтеся до найстрашніших картин; але дозвольте розповісти Вам, що хоча все, що сталось, і було жахливим, але не настільки, як Ви собі уявляєте. Коли настає той самий момент, Господь кожному допомагає вижити або померти»[715]. Вона описувала тишу та відсутність паніки серед пасажирів: «Вони всі були спокійні, багато хто навіть веселий, усі старалися поводитися розумно: чоловіки піклувалися про жінок та дітей, забуваючи про себе. Вони не могли зробити багато, бо через нахил судна багато шлюпок було неможливо спустити, але вони робили все, що могли, та поводились, як і належить чоловікам».

Із чотирьох чоловіків, які ділили каюту D-90 з Престоном Прічардом, лише один вижив — його друг Артур Гадсден. Тіло Прічарда так і не знайшли, але, коли читаєш красиво оправлені в червону палітурку листи до місіс Прічард, складається навдивовижу яскраве враження, наче він і досі існує десь неподалік.