Постріл із глибин

U-20. Наосліп

О 8:25 у п’ятницю Фейр-Айл з’явився попереду по правому борту, на відстані у три морські милі, але Швіґер ще не міг розгледіти Мейнленд — найбільший острів з Оркнейського архіпелагу коло північного узбережжя Шотландії, — хоча його височину вже мало бути видно з лівого борту[320].

На третій день після виходу на субмарині запанувала напруга. U-20 якраз мала вийти з «Веселого Ганса» та ввійти в щільно патрульовані води Північної Атлантики, на північ від Шотландії. Тут недалеко розташовувалась велика британська база у Скапа-Флоу, так що Швіґер не здивувався, коли ледь устиг занести дані про своє положення в журнал, як побачив удалечині два есмінці. Вони йшли так цілеспрямовано, що не було жодних сумнівів: вони на патрулюванні.

Швіґер наказав швидко зануритися, сам спустився в рубку та закрив за собою люк.

Теорія занурення нічого складного собою не являла, але на практиці це був складний та небезпечний процес, який потребував часу та залишав субмарину беззахисною[321]. Тренована команда могла лише за 75 секунд занурити субмарину класу U-20 з повного поверхневого положення на глибину достатню, щоб уникнути зіткнення навіть із найбільшим судном[322]. Проте в надзвичайній ситуації кожна така секунда була нескінченно довгою. Деяким субмаринам старіших моделей на занурення було потрібно від 2,5 до аж 5 хвилин[323] — моряки називали їх «субмаринами-самовбивцями»[324]. Під час процесу занурення підводний човен опиняється в найбільш уразливому положенні: його можуть протаранити або обстріляти з відстані. Влучення одного-єдиного снаряду вже не дасть субмарині зануритися, тобто позбавить човен єдиної переваги та надії на порятунок.

Моряки, які відповідали за носовий та кормовий горизонтальні рулі U-20, поставили їх у положення максимального занурення: носові панелі вниз, кормові — нагору. Для того щоб зануритися, недостатньо просто наповнити баки водою та опуститися. Коли субмарина рухається, стернові панелі допомагають занурюватись, адже вода обтікає їх так само, як крила літака — повітря. У баки закачується чітко необхідна кількість води — саме така, яка потрібна для занурення на певну глибину. Ця кількість води різна в кожному зануренні, адже змінюються умови та завантаження субмарини, і для її визначення потрібен певний досвід. Запуск торпеди миттєво знижував вагу субмарини на 3 тисячі фунтів. Навіть споживання їжі відчутно зменшувало вагу субмарини: ящики та коробки, у яких зберігалася їжа, викидали за борт; запаси питної води — а вони складали чималу частину загальної ваги — щодень меншали.

Підйомна сила морської води теж постійно змінюється залежно від температури та рівня солоності. У Балтиці, наприклад, субмарини занурюються набагато простіше, ніж у важких солоних водах Північного моря. Проходячи через гирло річки, субмарина може раптово заглибитися сильніше через вихід прісної води, наче літак, що проходить через повітряну яму. Зміни температури води відповідно до течій та глибин теж впливають на підйомну силу. Одна помилка в розрахунках може призвести до катастрофічних наслідків, наприклад раптове сплиття на поверхню в полі зору есмінця.

Погана погода тільки ще більше ускладнювала розрахунки. Наприклад, за високих хвиль панелі горизонтального руля можуть залишатися на поверхні води. Командир Пол Кеніґ згадує один такий випадок[325]: якось уранці під час шторму його субмарина спливла на поверхню, і він помітив дим есмінця неподалік. Кеніґ наказав негайно занурюватися. Моряки на посту керування відкрили баки, щоб набрати води та зменшити плавучість субмарини, але човен не занурювався. Кеніґ крізь крихітне віконце в рубці з острахом спостерігав, як кожна велика хвиля здіймала ніс субмарини в повітря.

Він наказав максимально нахилити рулі та дати повний уперед, сподіваючись, що швидкість збільшить «занурювальну» силу. Але субмарина залишалася на поверхні, підіймаючись та опускаючись на хвилях.

Зрештою панелі руля підхопили воду, і субмарина почала занурюватись. Але постала нова проблема: човен пішов униз під настільки агресивним кутом, що Кеніґу довелося схопитися за окуляр перископа, щоб не впасти. На манометрі, який відображав глибину, стрілка рухалась із неймовірною швидкістю. А потім відбувся удар. Моряків за інерцією потягло вниз разом з усім, що не було закріплене.

Запала тиша. Циферблат манометра підсвічував пост керування червонуватим світлом[326]. Один з офіцерів порушив тишу: «Ну що, приїхали, здається»[327].

Субмарина стояла під кутом у приблизно 36°. Стерно ходило вгору-вниз, двигуни продовжували працювати і «через певні проміжки часу ревли так сильно, що субмарину трусило від носа до корми», — писав Кеніґ. Головний інженер першим зрозумів, що сталося, та наказав зупинити двигуни.

Потім зрозумів і Кенії: ніс субмарини вперся в дно, яке, згідно з картами, було на глибині у 100 футів. Довжина човна була майже вдвічі більша. Через хвилі гвинти субмарини час від часу опинялися на поверхні та здіймали цілі гейзери піни, які було видно здалеку. Кенії боявся — і очікував, — що будь-якої миті есмінець своїм корпусом знищить їхній човен.

Тепер, коли суть проблеми була зрозуміла, Кеніґ розпорядився наповнити кормові баки для занурення, а носові баки звільнити. Поступово субмарина трохи піднялася та вирівнялась, але залишилась у безпеці під водою. Кеніґ наказав «повний уперед» та пішов геть.

У зануренні головне — час. U-20 почала опускатися під воду, механіки зупинили дизельні двигуни та ввімкнули електричні. Усі вентиляційні отвори та випускні труби, що ведуть назовні, закрили, люки задраїли. Після цього Швіґер віддав наказ починати прийом води в баки для занурення: вода заходить через клапани знизу, вичавлюючи повітря крізь клапани нагорі. Особливі двигуни допомагають засмоктувати воду. Щоб прискорити процес, Швіґер відправив кількох моряків у ніс субмарини[328].

Тільки-но U-20 вийшла на крейсерську глибину, капітан наказав знов закачати повітря в баки, щоб зупинити занурення. Тут команда завжди знала, коли треба зупинити, бо помпи в потрібний момент починали гнівно гарчати[329].

На посту керування рульові підтримували потрібну глибину за допомогою горизонтальних рулів. Вийти на глибину перископа вони могли, використовуючи лише стернові панелі, не закачуючи повітря в баки. Так усі процеси йшли точніше, а вірогідність раптово спливти на поверхню була набагато нижчою. У підводному положенні підводний човен мав постійно рухатися, контролюючи стабільність та положення за допомогою рулів. У неглибоких водах можна було опуститися на дно, і тоді зупинитись. У глибоких, наприклад у північній Атлантиці, це було неможливо, бо на дні тиск був завеликим і міг розчавити субмарину. Постійний рух був проблемою. Якщо перископ був піднятий, то під час руху за ним лишався попутний струмінь або білий слід на воді, який видно на багато миль.

У процесі занурення на U-20 на якусь мить уся діяльність припинялася, крім тих справ, що не видавали шуму. Уся команда слухала, чи немає течі, а також стежила за внутрішнім тиском.

А потім наставав момент, який захоплював усіх підводників: повністю занурена субмарина починала рухатися крізь морські води вперед так, як не міг жоден інший корабель. Вона не колихалась на хвилях, як звичайні поверхневі кораблі, а наче летіла у воді, як птах у повітрі.

Щоправда, сліпий птах. Крізь віконця в рубці було видно тільки те, що відбувалося поруч. А взагалі майже завжди їх закривали сталевими віконницями. Рух під водою вимагав від командира неабиякої впевненості, адже не було жодної можливості дізнатися, що там попереду. У ті часи сонарів ще не було, і субмарина йшла повністю наосліп, довіряючи морським картам. Одним із найбільших страхів моряків було зіткнення з якимось напівзатонулим судном або скелею, якої немає на карті.

У неділю після полудня Швіґер розпорядився починати сплиття. Цю мить командири називали «сліпим моментом»[330] — тривожно довгий час, доки перископ не досягне поверхні води. Усі зберігали тишу та прислухалися до звуків гвинтів кораблів або шерхоту носа субмарини по хвилях, що можна було почути крізь корпус. Іншого способу дізнатися, що там, нагорі, не було. Швіґер прикипів до окуляра: вода ставала все світлішою. Ці секунди, казав один із командирів, були «одними з найбільш напружених, які тільки може витримати людина»[331].

Найбільше Швіґер та інші командири боялися, що перископ вийде на поверхню недалеко від есмінця або, ще гірше, на його шляху. Одного разу субмарина спливла так близько до корабля, що поле зору перископа було абсолютно чорне — видно було лише сталь корпуса. Командирові спочатку навіть здалося, що це просто дуже темна штормова хмара.

Тільки-но перископ вийшов на поверхню води, Швіґер швидко оглянув навколишній простір на 360°: нічого, що могло б турбувати. Тут у субмарини була велика перевага: командир міг побачити дим від пароплава з дуже великої відстані, але щоб із пароплава побачили перископ, треба підійти значно ближче.

Упевнившись у безпеці, Швіґер наказав повністю спливати. Для цього використовувались не тільки горизонтальні рулі, але й суміш повітря та води, якою наповнювали баки, щоб збільшити плавучість. Усередині U-20 загуркотіло — стиснуте повітря почало вриватись у баки, вичавлюючи воду. Іноді командири виводили субмарину повністю на поверхню — так, щоб уся палуба опинилася над водою. Іноді ж над водою було видно лише рубку — коли стоїш на ній, складалося відчуття, наче йдеш пішки по воді.

U-20 показалася над водою, але на власні очі ситуація була інакшою, ніж можна було очікувати на основі побаченого через перископ[332]. Попереду море кишіло британськими патрульними судами: на лінії між Фейр-Айлом та найпівнічнішим островом з Оркнейського архіпелагу Норт-Роналдсеєм тягся ряд із шести кораблів. Маяк на Норт-Роналдсеї був знайомий будь-якому морякові, що ходив у цих водах.

Позаду Швіґер побачив ще два есмінці — він їх бачив і раніше того дня, але думав, що вони вже залишилися далеко позаду. У журналі він записав, що «вони знов з’явилися на горизонті, курс на U-20; один із патрульних кораблів повертається до нас».

«Лузитанія». Неділя в морі

Після зустрічі з трьома військовими британськими кораблями капітан Тьорнер вивів «Лузитанію» на ту швидкість, яку планував підгримувати весь час протягом переходу — 21 вузол. Корабель ліг на північно-східний курс, з якого починалося «плавання по дузі» через Атлантику. Стояв травень, у північних морях блукали айсберги, і тому Тьорнер обрав «довгий курс»[333], який набагато сильніше відхилявся на південь, аніж звичайна для пізнього літа або осені траєкторія. Якщо не виникне ніяких проблем, Тьорнер розраховував пройти перекат[334] річки Мерсі на виході з порту Ліверпуля приблизно на світанку в суботу, 8 травня. Дуже важливо було прийти за розкладом, адже великий корабель може пройти перекат тільки під час припливу[335]. До війни це не ставало проблемою: якщо прибували зарано або запізно, завжди можна було почекати в Ірландському морі. Але зараз будь-яка така затримка може стати фатальною, і капітани планували свій розклад так, щоб пройти перекат без зупинки.

У неділю, 2 травня, корабель оточили туман та дощі, а море було настільки бурхливим, що хитавиця викликала нудоту. Багато пасажирів зникли в каютах, але ті, хто був міцнішим, продовжували гуляти по палубах, грати в карти, займали друкарів своїми листами та неквапливо пили чай у кафе «Веранда» — заспокійливому місці, схожому на сад: тут було п’ять рослин у підвішених кошиках, шість кущів у великих ящиках, ще сорок рослин у невеликих горщиках, розставлених по всій кімнаті. На палубі С читали книжки — це була третя палуба, яку також називали палубою-притулком через те, що вона була захищена від негоди верхніми палубами. На весь період подорожі можна було за долар орендувати шезлонг, а ще за долар пасажири отримували ковдру, яку морська говірка називала «ганчіркою».

О 10:30 у неділю для вірян двох конфесій почалася служба: для парафіян Англіканської церкви в салоні першого класу, для римо-католиків — у другому. Багато хто спав аж до одинадцятої, прокидаючись якраз вчасно для ланчу.

Теодейт Поуп прокинулася після важкої ночі[336]. У її каюті було гамірно через близькість кают родини Кромптонів, які виявилися несамовитою компанією, що було не дивно як для шести людей із немовлям. Теодейт завжди мала схильність до безсоння, і шум був для неї просто нестерпним. Вона попросила головного стюарда Мак-Каббіна знайти для неї більш зручну каюту. Протягом подорожі змінити каюту для когось із пасажирів було непросто, але Мак-Каббін догодив їй та знайшов для неї каюту на три палуби вище.

Пасажир другого класу Вільям Уно Меріхейна, 26-річний гонщик із Нью-Йорка, прямував у Південну Африку як «спеціальний агент» компанії General Motors Export[337]. Він рано встав та прийняв «чудову ванну з сіллю»: у ванни на кораблі подавали гарячу морську воду. Після цих процедур він одягнувся та пішов снідати. «На борту багато кому недобре, але я почуваюся відмінно», — писав він своїй дружині Естер.

Меріхейна — а він усюди, крім як під час подорожі, використовував ім’я Вільям Меррі Хейна — народився в Росії, у Великому князівстві Фінляндському (яке здобуде незалежність у 1917 році), а в 1893-му переїхав до Нью-Йорка. Його захоплювала швидкість, і вже у 1909-му він брав участь у перегонах на Брайтон-Біч у Брукліні. Одні з таких перегонів тривали 24 години. Він був також одним із перших гонщиків, які взяли участь у перегонах на тільки-но (у 1909-му) відкритому автодромі Indianapolis Motor Speedway. Вільям пережив дві аварії. В одній з них його машина — «Lozier» — двічі перекинулась, але він не отримав жодних травм. Він також спробував себе в ролі пілота й пережив зіткнення з іншим повітряним судном над аеродромом у Ґарден-Сіті, що на Лонг-Айленді: другій літак під час польоту «сів» на літак Меріхейни згори. І того разу йому теж вдалося уникнути поранень. Його дружина казала: «Ніколи ще не було хоробрішого чоловіка»[338].

Для своєї подорожі він обрав саме «Лузитанію», бо вважав її «найбезпечнішим» судном. У метушні та прощаннях із жінкою та дочкою Шарлоттою він не мав часу проглянути газету, яку купив перед тим, як піднятися на борт. Лише коли корабель уже залишив Нью-Йорк на 50 миль позаду, він прочитав німецьке попередження.

Але воно його не схвилювало. Дорогою вони іноді зустрічали французькі та британські військові кораблі, а один французький дредноут навіть розвернувся та деякий час ішов за ними, але швидко відстав.

Як і всі інші пасажири, він не знав, що швидкість лайнера було зменшено через одну закриту бойлерну, хоча підказка була просто перед очима: з однієї труби не йшов дим. Меріхейна був переконаний, що корабель іде зі своєю максимальною швидкістю у 25 вузлів та пишався цим. «Ми пройшли повз декілька кораблів, що йшли туди або ж назад[339], — писав він, — але в нас така велика швидкість, що ми не залишаємось у полі зору інших суден довго».

Він також із якоїсь причини вважав, що за ними доглядають ВМС Британії: «Вочевидь, у нас є супровід протягом усього переходу».

Того ранку Чарльз Лоріа прокинувся о восьмій — його розбудив стюард. Він теж прийняв ванну з морською водою, одягся та пішов на прогулянку палубою першого класу. Зупинявся погомоніти з Хаббардами та іншими знайомими. Пообідав зі своїм попутником Лотропом Вітінгтоном — вони разом їли в розкішній обідній залі для першого класу, розташованій посередині палуби D. Тут під куполом, прикрашеним фресками з херувимами, серед пальм та інших рослин у горщиках, білих стін, коринфських колон з канелюрами та позолоченими капітелями, одночасно обідали 470 пасажирів. Позолочені листочки вкривали кожний виступ — від гіпсових вінків та виноградних лоз до балюстрад.

Командири «Кунард» та екіпаж знали Лоріа дуже добре з його минулих подорожей. Йому навіть одного разу дозволили піднятись у вороняче гніздо на передній щоглі для бездротового зв’язку, де він і залишався протягом дня[340]. Капітан Тьорнер навряд чи б міг на таке погодитися. Одна річ — оці чортові мавпи на палубі, а зовсім інша — на щоглі.

Лоріа добре знав усі аспекти повсякденного життя на кораблі, і щоденні ставки пасажирів на те, скільки миль пройде корабель за один окремий день, не були для нього таємницею. Парі влаштовував один з офіцерів. Пасажири робили свої припущення за погодними умовами та станом моря згідно з прогнозом на наступну добу. Найбільш непередбачуваним чинником був туман, який суттєво знижував показники пройденої відстані, адже єдиним безпечним рішенням у тумані було знизити швидкість та повідомляти про свою присутність у туманний горн. Це парі на відстань супроводжувалося розробкою стратегічних планів, суперечками, палінням сигар та розлиттям віскі. Серед присутніх незмінно виникали дружні стосунки, падали бар’єри формальної чемності та правил.

У неділю корабель увесь день ішов зі своєю максимальною швидкістю та здолав 501 милю, згадує Лоріа[341]. Його це здивувало, адже він гадав, що корабель рухався зі швидкістю в 25 вузлів, тобто приблизно 29 миль на годину. А в такому випадку за добу вони мали пройти 700 миль. Частково менша відстань пояснювалася періодичними туманами, але вони точно не могли «з’їсти» 200 миль. Опівдні наступного дня Лоріа та Вітінгтон з’ясували, що корабель рухався ще повільніше: «З такою швидкістю ми не встигнемо в Ліверпуль за розкладом»[342], — казав Лоріа Вітінгтону.

Лоріа повернувся в каюту, щоб переглянути малюнки Теккерея. Знов їх роздивляючись, він обдумував, що саме попросить Леді Річі написати, а також як саме оформити кожен малюнок[343].

Для капітана Тьорнера ця подорож поки що проходила як завжди, і начебто так мало бути в наступні чотири дні. Погода здебільшого залишалася спокійною. Вірогідність зустріти німецьку субмарину посеред океану була дуже малою. Проте, коли корабель наблизиться до берегів Ірландії, імовірність атаки підвищиться. Самого Тьорнера субмарини не дуже хвилювали, але в «Кунард» уже починали усвідомлювати, що підводні човни становлять дедалі більшу загрозу.

Перед кожним переходом Тьорнер отримував від компанії конфіденційні повідомлення та попередження щодо різних умов, які могли вплинути на подорож. Нещодавно вони також почали надсилати меморандуми від Адміралтейства, у яких ішлося про загрозу субмарин, та наводилися поради щодо того, як діяти в разі зустрічі з підводним човном. Керівники «Кунард» і досі перебували в упевненості, що жоден капітан субмарини не наважиться потопити пасажирський лайнер. Але в той же час вони бачили, що Німеччина без жодних вагань починає атакувати інші комерційні кораблі, а її підводні човни вже доходять аж до Ліверпуля. Один комерційний корабель, «Принцеса Вікторія», торпедували просто на виході з перекату річки Мерсі.

Ці атаки змусили Адміралтейство скласти спеціальні рекомендації щодо заходів у разі небезпеки. «Кунард» передала Тьорнерові наказ Адміралтейства припинити всі передачі повідомлень зв’язком Марконі, за винятком «надзвичайної необхідності»[344]. Окремо операторам бездротового зв’язку заборонили «теревенити»[345]. Пасажирам на борту залишили можливість тільки отримувати повідомлення, але не надсилати їх. Окрема інструкція Адміралтейства попереджала — виділено курсивом — «Кораблям слід обходити миси на безпечній відстані»[346].

Найповніші інструкції Адміралтейство склало в лютому 1915-го. Вони були зібрані в секретному меморандумі, який капітани мали зберігати в «місці, де його можна знищити на першу вимогу»[347]. У документі містилися наївні міркування та перекручені відомості про саму природу небезпеки, яку становлять субмарини. Палубну гармату субмарини в ньому називають «незначною зброєю», зазначаючи, що «постріли з гармат більшості субмарин не становлять небезпеки». Також тут повідомляють, що в разі влучення торпеди в судно не треба хвилюватись, адже «зазвичай у вас залишиться досить часу, щоб команда могла врятуватися за допомогою шлюпок, якщо вони зберігаються в належному порядку». Про пасажирів та їхню поведінку за таких умов у меморандумі ніяк не йшлося.

Натомість у документі було приділено багато уваги реалістичним описам уразливих місць підводних човнів із наполегливим спонуканням капітанів використовувати їх за будь-якої нагоди. «Якщо у вас по курсу раптово спливає субмарина з вочевидь ворожими намірами, правте прямо на неї на максимальній швидкості, змінюючи курс у разі необхідності, щоб субмарина залишалася чітко попереду». Коротше кажучи, Адміралтейство просило капітанів комерційних кораблів перетворити своє судно на атакувальну зброю й протаранити ворога. Такий маневр був досить ефективним завдяки відносній крихкості субмарин — і вже за тиждень це доведе «Дредноут»[348], протаранивши та потопивши U-29 під командуванням капітан-лейтенанта Веддіґена. Таким чином він, можна сказати, помстився за смерть команд «Aboukir», «Cressy» та «Hogue». Меморандум також радить британським кораблям видавати себе за кораблі нейтральних країн за допомогою фальшивих прапорів за будь-якої нагоди. «Це не є ні в якому разі негідним. Власники та командири мають повне право користуватися будь-якими методами, щоб ввести ворога в оману та видати британський корабель за нейтральний»[349].

Також у меморандумі був чіткий наказ, який став наслідком катастрофи «Aboukir»: «Усім британським океанським комерційним кораблям забороняється надавати допомогу судну, яке було торпедоване субмариною»[350].

Пізніше Адміралтейство також зробило заяву, що Тьорнер мав іще одну рекомендацію, від 16 квітня, у якій було зазначено: «Військовий досвід показав, що швидкісні пароплави можуть суттєво знизити ймовірність успішної несподіваної атаки субмарини за допомогою регулярної — кожні 10 хвилин або півгодини — зміни курсу»[351]. У документі пояснювалося, що саме таку тактику використовували кораблі під час патрулювання у водах, де існувала висока ймовірність атаки субмарини.

Проте Адміралтейство могло помилятися, припускаючи, що на момент відплиття з Нью-Йорка такий документ був серед паперів, які отримав Тьорнер. (Юристи «Кунард» пізніше пишномовно обійшли це питання в заплутаних юридичних термінах, зводячи все до такого[352]: «Кунард» вважає, що такий документ було передано капітанові, але в компанії не знали напевне, про що саме в ньому йшлося.) Факт, чи отримав це повідомлення Тьорнер, став предметом суперечки. Торговельна палата Адміралтейства справді склала рекомендацію такого зигзагоподібного курсу, але один видатний морський історик стверджував, що такі інструкції не були схвалені Першим Лордом Черчиллем аж до 25 квітня, тому їх не передавали капітанам та суднохідним компаніям до 13 травня, тобто набагато пізніше за відплиття «Лузитанії» 1 травня.

Та навіть якби такий документ був у Тьорнера, він навряд чи б щось змінив[353]. По-перше, капітанам не наказувалося іти зигзагом — було просто описано стратегію. А по-друге, у ту епоху капітани комерційних кораблів вважали зигзагоподібний курс чимось кумедним, і мало хто став би його застосовувати. Тим більше, командир величезного океанського лайнера. Неприйнятною була навіть думка про те, щоб завдати дискомфорту пасажирам (а в першому класі було досить багато видатних людей) постійними різкими поворотами.

Опинившись у відкритих водах, «Лузитанія» вийшла на швидкість приблизно у 21 вузол — це на 6 вузлів більше за максимальну швидкість підводних човнів у поверхневому режимі та вдвічі більше за швидкість під водою.

Така швидкість перевищувала максимальну швидкість будь-якого іншого цивільного корабля, що застосовувався на той момент. У неділю після полудня «Лузитанія» швидко наздогнала та обійшла американський лайнер «Нью-Йорк», на борту якого подорожувала шекспірівська актриса Еллен Террі.

У неділю Двайт Гарріс, ньюйорківець, що прямував в Англію з наміром одружитися, став планувати свої дії на випадок, якщо «Лузитанію» торпедують. «Я добре роздивився та вирішив, що якщо й справді щось станеться у “військовій зоні”, то піду на ніс корабля, якщо буде така можливість»[354]. Але, перш ніж піти на ніс, він планував захопити те персональне рятувальне коло, яке придбав у Ванамейкера в Нью-Йорку.

Кімната 40; Квінстаун; Лондон. Захищаючи Оріон

В Адміралтействі зчинилося хвилювання через німецькі повідомлення, перехоплені Кімнатою 40. Але хвилювала їх не «Лузитанія», а «Оріон» — один із найбільших та найпотужніших лінійних кораблів Британії, «супердредноут». Цей корабель було переобладнано в Девонпорті, що на південно-західному узбережжі Англії, і тепер він мав іти на північ, щоб повернутися у Великий флот у Скапа-Флоу.

У неділю, 2 травня, начальник штабу Адміралтейства Німий Олівер надіслав Першому Морському Лорду Джекі Фішеру повідомлення, у якому радив відкласти вихід «Оріону»: «Буде менше місячного світла та менше ризику щоночі, поки ми чекаємо»[355], — писав він.

Фішер погодився, і о 13:20 Олівер відправив телеграму головнокомандувачу флоту адміралові Джелліко з наказом затримати «Оріон» у Девонпорті. Того ж дня Адміралтейство також надіслало Джелліко вимогу вжити заходів щодо захисту менших суден — вугільників та катерів, «беручи до уваги загрозу з боку субмарин на захід від західного узбережжя Ірландії»[356].

Протягом двох наступних днів Олівер також надсилав окремі попередження щодо двох інших військових кораблів[357], «Ґлостер» та «Граф Единбурзький», а потім іще одне — з рекомендацією призначити «Юпітеру» курс через нещодавно відкритий шлях Північною протокою, який на той момент був безпечнішим за інші. Раніше Адміралтейство закривало його через німецькі міни, але 15 квітня шлях було очищено від мін та відкрито для військових, але не комерційних кораблів[358]. Цей шлях проходив між Шотландією та Ірландією: він був з обох боків оточений дружніми берегами, а також його активно патрулював флот Британії.

Незважаючи на безпеку Північної протоки, адмірал Олівер наказав супроводжувати «Юпітер» есмінцями[359].

Тієї неділі це була не єдина новина про Північну протоку[360]. Адмірал Річард Вебб, голова Торговельного підрозділу Адміралтейства, який під час війни командував усіма британськими комерційними кораблями, отримав повідомлення, що новий шлях буде відкритий для всіх кораблів, як військових, так і комерційних. Тобто цивільні фрахтівники та лайнери, що йдуть у Ліверпуль, можуть узагалі не входити в Західні підходи, обходячи Ірландію з півночі та потім повертаючи на південь, на Ліверпуль.

Адмірал Вебб не передав нову інформацію в «Кунард» або на «Лузитанію».

Більшу частину дня в неділю Адміралтейство також стежило за подіями на підбитому американському танкері «Gulflight»[361], який йшов на буксирі та під супроводом ВМС. О 16:05 з корабля доповіли про «значне просунення». Ще за дві години судно прибуло на острів Сент-Меріз в архіпелазі Сіллі з майже повністю затопленою передньою частиною палуби та гвинтами, що стирчали над водою.

У Квінстауні, Ірландія, місцевий американський консул відкрив газету та вперше дізнався про попередження німецького посольства, яке опублікували в американських газетах за день до того.

Консула звали Веслі Фрост, і він працював у Квінстауні другий рік. Це місто й досі мало велике значення, хоча найбільші лайнери «Кунард» і перестали тут зупинятися через те, що занадто часто «торкалися дна» у бухті. Фрост знав, що тоді «Лузитанія» якраз була в переході до Ліверпуля, але попередження недуже його схвилювало. «Натяк на “Лузитанію” був досить зрозумілим[362], — згадував він, — але в мене тоді навіть думки не виникло, що німці насправді можуть її атакувати. Відповідальність за такий учинок була б занадто скандальною, щоб розумні люди могли її на себе взяти».

Того самого дня, у неділю, набагато південніше, у Лондоні, посол США Волтер Пейдж, начальник Фроста, знайшов декілька вільних хвилин, щоб написати листа синові. Сина звали Артур, і він був редактором у нью-йоркській видавничій компанії, яку заснував посол зі своїм партнером Френком Даблдеєм у 1899 році.

Пейдж був з голови до ніг англофілом. У своїх офіційних повідомленнях він постійно виявляв свою прихильність до Британії та вражав президента Вільсона рішучою ненейтральністю. Насправді Вільсон на той момент уже втратив довіру до Пейджа, хоча сам посол ще про це не підозрював, незважаючи на численні натяки президента, який часто не відповідав на його комюніке[363]. Уже сама тільки присутність полковника Хауза в Лондоні в ролі особистого представника Вільсона була достатнім свідченням зменшення впливу Пейджа, але сам посол, здавалося, ніяк не усвідомлював, наскільки мало Вільсон приділяв ваги йому самому та інформації, яку він надавав.

Пейдж часто писав синові, і зараз, у своєму недільному листі, розповідав йому про свої занепокоєння щодо можливого втягнення Америки у війну. Пізніше цей лист виявиться моторошно пророчим.

«Цьому [втягненню] може передувати підрив лайнера з американцями на борту[364], — писав він. — Я вже майже очікую такого».

Він також додав: «Якщо підірвуть британський лайнер, повний американських пасажирів, що робитиме дядько Сем? Що буде?»

U-20. Небезпечна лінія

О 12:30 в неділю, раптом опинившись в оточенні патрульних кораблів та есмінців, Швіґер знову наказав негайно занурюватися[365]. Лінія кораблів попереду була схожа на протисубмаринний кордон, який верхнім своїм кінцем спирався на Фейр-Айл, а нижнім — на Норт-Роналдсей з Оркнейського архіпелагу. Швіґер запідозрив, що цей кордон постійно перебуває в цих водах, і, якщо так, писав він у своєму журналі, щоб попередити інших капітанів, «не рекомендується перетинати цю лінію вдень, особливо коли видимість хороша».

Наступні чотири години U-20 йшла в зануреному режимі. О 16:30 Швіґер дав команду спливати на глибину перископа й відразу ж помітив патрульний корабель з правого борту. Субмарина знов опустилась на крейсерську глибину.

Так довго перебувати під водою було дуже важко для команди. Атмосфера на борту ставала спекотною та задушливою. Але важко було не тільки людям, а й батареям. Навіть рухаючись зі швидкістю лише в 5 вузлів, субмарина класу U-20 могла пройти на одному заряді лише 80 морських миль.

Швіґер іще дві з половиною години залишався в підводному положенні. У журналі він записав, що коли U-20 пройшла 50 морських миль на електроенергії, батареї почали видавати потріскування.

О 19:00 Швіґер знов підняв перископ і з полегшенням побачив, що ніякої загрози не було. «Ми спливли, — писав він, — і попрямували у відкрите море, щоб утекти від патрульних кораблів, чий дим було видно позаду».

У доповненні він записав у журналі, що якби за цією лінією Фейр-Айл — Роналдсей були інші есмінці й субмарині довелося б провести в зануреному положенні довший час, то «ми б опинились у критичній ситуації, адже в нас майже закінчився заряд батарей». Води тут були занадто глибокі, щоб U-20 могла залягти на дно. Якби батареї сіли, то у Швіґера не було б іншого виходу, окрім як спливати та переходити на дизельні двигуни, поки електрична система перезаряджатиметься. Але есмінцю, чия швидкість удвічі більша за максимальну швидкість U-20, буде дуже легко наздогнати субмарину та обстріляти її.

Знов опинившись у безпеці відкритого моря та пройшовши повз північний край Шотландії, Швіґер задав курс повз західне узбережжя Західних островів (група островів, розташованих коло північно-західного берегу Шотландії). До призначеної йому зони патрулювання біля узбережжя Ліверпуля було ще три дні ходу.

Море стало трохи спокійнішим — хвилі зменшилися до трьох футів. Субмарина залишалася на поверхні. О 21:30 він поставив підпис у журналі, закриваючи третій день патрулювання.

Вони були в морі вже три дні, але ще нічого так і не потопили, навіть не зробили жодного пострілу з палубної артилерійської установки.

Трохи пізніше Швіґера викликали в укриття на рубці — дозорний помітив потенційну ціль. У своєму журналі Швіґер описав її як «величезний нейтральний лайнер, назва підсвічена». Він подумав, що бачить данський пасажирський лайнер, що прямує з Копенгагена в Монреаль — можливо, він скористався допомогою свого «військового лоцмана», офіцера комерційного флоту на прізвище Ланц, який був на борту U-20 спеціально для того, щоб ідентифікувати кораблі.

Розраховуючи на знання Ланца, а також на величезну книгу з силуетами та описом чи не кожного тогочасного судна, яка була на борту кожної субмарини, Швіґер міг бути впевненим щодо належності майже будь-якого великого корабля, що потрапляв у поле зору.

Очевидно, що Швіґер вважав данський корабель потенційною ціллю, проте не зробив жодної спроби атакувати. Корабель був надто далеко і йшов надто швидко — близько 12 вузлів, за розрахунками. «Атакувати цей корабель неможливо», — записав він у журналі.

Цей запис багато каже про характер Швіґера. Якби обставини були більш сприятливі, він би здійснив атаку, навіть розуміючи, що корабель нейтральний, ба більше: він віддалявся від Британії, а отже, малоймовірно, що на борту був контрабандний вантаж для ворогів Німеччини. І цей запис також свідчить про те, що його не турбували жодні сумніви щодо торпедування лайнера, повного цивільних пасажирів.

«Лузитанія». Палтус

У неділю та понеділок погода залишалася похмурою. На палубах через дощ та вітер було холодно, і пасажири, схильні до морської хвороби, другий день поспіль залишалися в каютах.

Щодня капітан Тьорнер влаштовував тренування з евакуації та дій у разі пожежі, перевіряв двері перебірок між водонепроникними відсіками корабля. У морі тренування спуску шлюпок проходили без власне спускання їх на воду, як це відбувалося в нью-йоркському порту, адже коли корабель рухається, то спуск шлюпки може загрожувати життю будь-кого, хто є в ній. Перш ніж команда може безпечно опустити шлюпку на воду, корабель має повністю зупинитися.

У цих щоденних тренуваннях застосовували лише дві рятувальні шлюпки, які завжди висіли напоготові на випадок, якщо хтось із пасажирів упаде за борт або станеться щось непередбачуване. Це були шлюпки № 13 та 14, розташовані одна проти одної з різних бортів. Щоранку група моряків збиралася коло шлюпки, що висіла з підвітряного боку (тобто з того боку, що був прикритий від вітру). Керував тренуваннями старший третій помічник Джон Льюїс. Усі моряки шикувалися та чекали команди.

За командою «На шлюпку!» вони залазили всередину, вдягали рятувальні жилети та сідали у визначених місцях. Після цього Льюїс розпускав моряків.

Льюїс також брав участь у щоденних інспекціях корабля, які проводив капітан екіпажу Джок Андерсон. Вони починалися щоранку о 10:30. З ними також корабель оглядали ще четверо чоловіків: старший лікар судна, помічник лікаря, старший стюард та начальник господарської частини. Вони зустрічалися коло кабінету останнього — «Господарського бюро», — який розташовувався посередині палуби В навпроти двох електричних ліфтів, і звідси вирушали на огляд. Обходили декілька заздалегідь обраних кают та обідніх зал, кімнат для відпочинку, туалетів, бойлерів та переходів з палуби А до третього класу, перевіряючи, щоб усюди «була чистота та порядок»[366], згадував Льюїс. Особливу увагу вони приділяли ілюмінаторам — вентиляційним отворам, як називав їх Льюїс, — адже їх не можна було залишати відкритими, особливо на нижніх палубах.

Ці інспекції, тренування та інші заняття команди були розвагою для пасажирів. Моряк Леслі Мортон став свого роду атракціоном на борту завдяки вмінню в’язати складні вузли. «Я пам’ятаю, як зв’язав огон із восьмипрядного каната на палубі на носі перед цілим натовпом пасажирів[367] — мені знадобились усі мої приховані акторські здібності», — писав Мортон. Цей виступ викликав «охи та ахи» публіки — принаймні за його власними спогадами.

На борту ніхто поки що не знав про торпедування американського танкера «Gulffight» 1 травня або про те, що у Вашингтоні цей інцидент викликав занепокоєння безпекою самої «Лузитанії». Те, що атака сталася в той самий день, як було опубліковане попередження Німеччини проти подорожей через військову зону, яскраво проілюструвало реальність намірів Німеччини. Газета Washington Times, не зазначаючи своїх джерел, заявила, що «лайнер “Лузитанія” з кількома сотнями відомих американців на борту прямує в бік Англії[368], незважаючи на те що окремі пасажири отримали анонімні застереження, а офіційне попередження з’явилося на сторінках американських газет — попередження, яке на тлі останніх подій у військовій зоні може виявитись, як уже починають побоюватися, зовсім не порожнім». У статті також ішлося, що «сотні американців затамували подих, щоб тільки корабель з їхніми рідними не пішов на дно».

У статті повідомлялося, що федеральна влада приголомшена намірами Німеччини. Усіх турбувало, здавалося, одне-єдине питання: «Яку мету поставила перед собою Німеччина? Чи збирається вона розпочати війну проти Сполучених Штатів?»

Ніхто не мав жодних сумнівів щодо того, що інцидент із «Gulflight» буде вирішено дипломатичними методами, але в статті зазначалося: «Усіх хвилює поява все більшої кількості фактів, які свідчать або про те, що Німеччина шукає проблем зі Сполученими Штатами, або ж про те, що їхня влада безрозсудно ставиться до можливого спричинення проблем».

«Лузитанія» прямувала вперед, і на борту запанувала звична нудьга. Зустрічі за їжею ставали дедалі важливішими. У ці перші дні подорожі пасажири звикали до сусідів, з якими мали ділити стіл. Чарльзові Лоріа звикати було легко: з ним за одним столом був його друг Вітінгтон. А ліверпульському детективу — навіть простіше: він їв сам-один. Тим, хто подорожував на самоті, загрожувала можливість опинитися поруч із набридливими людьми, з якими в них не було нічого спільного. На борту постійно хтось знайомився з чарівними людьми або хамами, з сором’язливими або хвалькуватими. Одна молода жінка мусила ділити стіл із чоловіком, який її «дуже дратував»[369]. Серед пасажирів спалахували й згасали чвари. Розгорялися романтичні стосунки.

Але їжі завжди було однаково вдосталь, навіть у третьому класі, де мозковий горох із блакитної бляшанки був головною стравою, як і вілтширські сири, консервовані груші, персики, абрикоси та ананаси. У першому класі їжа була не просто хорошою, а марнотратно щедрою. Пасажирам першого класу пропонували супи, закуски та безліч основних страв з кожним прийомом їжі. Під час одного з переходів у меню на один обід входили: палтус в орлеанському соусі; міньйони-суше з палтуса; смажений на відкритому вогні морський окунь у соусі шорон (соус із білого вина, цибулі шалот, естрагону, томатної пасти та яєць); телячі відбивні; турнедо з бордоської яловичини; вірджинський запечений окіст; сідло барана; смажена дика качка; качка, фарширована селерою; смажені курчата цесарки; телячі філе та ребра; а також п’ять десертів: тирольське суфле, шоколадний торт, яблучний пиріг, баварський лимонний крем і морозиво двох видів — полуничне та неаполітанське[370]. У меню було стільки позицій, що «Кунард» доводилося друкувати окремі листки з комбінаціями страв, які можна було замовити, щоб збиті з пантелику пасажири не помирали голодною смертю.

Пасажири пили та курили. Одночасно й багато. Для «Кунард» це складало суттєве джерело прибутку. Компанія постачала на борт запас зі 150 ящиків віскі Black & White[371], 50 ящиків віскі Canadian Club та ще 50 — джину «Плімут». На борту також було 15 ящиків червоного французького вина 11-річної витримки шамбертен, білого вина такої ж витримки шаблі, 12 бочок зі стаутом та 10 — з елем. Був запас 30 тисяч цигарок Three Castles та 10 тисяч манільських сигар. На кораблі також продавали сигари з Гавани та американські Phillip Morris. Для пасажирів, у яких були люльки — а таких було багато, — на кораблі було 560 фунтів тютюну Capstan та 200 фунтів тютюну Lord Nelson Flake у бляшанках по 4 унції. Пасажири також брали свої цигарки та тютюн. Майкл Бірн, нью-йоркський крамар на пенсії та колишній помічник шерифа, який подорожував першим класом, вочевидь, планував чи не всю подорож палити: у нього з собою було 11 фунтів тютюну Old Rover та три сотні сигар[372]. На борту судна протягом усього плавання не зникав запах тютюну, особливо відчутний після вечері.

Головною темою для розмов, як згадував пасажир Гарольд Сметерсг, була «війна та субмарини»[373].

Для Теодейт Поуп подорож була нудною, а ще вона страждала від депресії, з якою боролась від самого свого дитинства. Теодейт одного разу описувала себе як людину з «надсвідомістю»[374]. Коли вона вчилась у школі міс Портер у Фармінгтоні, її нерідко переслідували напади депресії та втоми. У 1887-му, у віці двадцяти років, у своєму щоденнику вона записала: «Сльози з’являються без будь-якої причини. Увесь день болить голова»[375]. Директорка школи та її засновниця Сара Портер радила звернутися до лікаря. «Розвеселися, — казала вона Теодейт, — будь завжди радісною»[376]. Але це не допомогло. Наступного року в березні батьки відправили Теодейт у Філадельфію, на огляд до доктора Сайласа Вейра Мітчелла, відомого своєю роботою з пацієнтами, переважно жінками, що страждали на неврастенію, або нервове виснаження.

Мітчелл порадив Теодейт його відомий тоді стиль лікування — «лікування спокоєм»[377], період вимушеної пасивності, що міг тривати до двох місяців. «Протягом першого тижня — а іноді до чотирьох чи п’яти тижнів — я не дозволяю пацієнтам вставати з ліжка, шити, читати чи писати, — писав Мітчелл у своїй книзі “Жир та кров”. — Єдине, що їм дозволяється, — чистити зуби»[378]. Деяким пацієнтам він навіть забороняв самостійно перевертатися з боку на бік, наполягаючи, щоб вони просили про допомогу сестру. «У таких випадках, поки пацієнт лежить, приносять рушники та воду. Перед сном його піднімають, переносять на кушетку, обтирають губками та повертають назад у наново застелене ліжко». В особливо складних випадках він навіть застосував легкі удари електричним струмом під час приймання ванни. Його методи лікування стали відображенням його власного критичного уявлення про жінок. У своїй книзі «Фізична та моральна втома, або Поради для перевантажених роботою» він писав, що «жінки б краще одужували, якби їх мозок навіть злегка не перевантажувався»[379].

Теодейт підкорювалася всім правилам лікування Мітчелла, навіть незважаючи на те, що сама вважала відпочинок останнім, що їй потрібне. Вона писала: «Я завжди щаслива, коли в мене стільки справ, що мені ніколи думати про сум у житті»[380]. Лікування їй не допомогло. А скоро всю методику доктора Мітчелла було переоцінено на національному рівні. У 1892-му письменниця на ім’я Шарлотта Перкінс Ґілман опублікувала оповідання «Жовті шпалери», яке стало дуже популярним. У ньому вона виступала проти «лікування спокоєм» доктора Мітчелла. Ґілман сама була його пацієнткою в 1887-му — на рік раніше за Теодейт, — коли страждала на те, що пізніше називатимуть післяпологовою депресією. Ґілман провела в лікарні Мітчелла місяць, після чого він виписав їй рекомендації для продовження лікування: «Вести якомога більш домашнє життя. Постійно тримати дитину поруч. Лягати на годину після кожного прийому їжі. Щодня не більш як дві години віддавати інтелектуальним справам»[381].

І ще: «Ніколи не торкатися ручки, пензля або олівця до кінця життя»[382].

Ґілман заявила, що лікування в Мітчелла привело її «мало не до божевілля»[383]. Своє оповідання вона написала для того, щоб застерегти потенційних пацієнтів від цього лікаря.

Теодейт продовжувала боротися з депресією й після 30 років. Восени 1900-го, коли їй було 33, депресія навіть загрожувала її любові до мистецтва й архітектури. «Я виявила, що мій матеріальний світ втрачає спромогу приносити мені задоволення чи шкоду — для мене він не має значення, — писала вона в щоденнику. — Я зачиняюся всередині та знаходжу задоволення в тому внутрішньому світі, який ставав для мене притулком у дитинстві»[384]. Почав зникати навіть її інтерес до картин: «Картини вже давно були для мене мертві — ті, що мені подобаються, подобаються тільки на перший погляд, а потім стають лише фарбою, більше нічим; “вичавлені лимони”, якщо сказати банально»[385]. Архітектура й досі її цікавила, але вже не так пристрасно. «Мій інтерес до архітектури завжди був набагато сильнішим за інтерес до будь-яких інших виявів мистецтва. І він точно не мертвий — ще ні»[386]. Вона писала, що «стомилася бачити ці жолобкуваті крихкі яскраві курники, що здіймаються вгору, — я від них зубами скрегочу»[387].

На борту вони з Едвіном Френдом обідали разом і принаймні якийсь час ділили стіл з молодим лікарем із Саратоґа-Спрінгс, штат Нью-Йорк. Його звали Джеймс Гафтон, і він став відомим після того, як доглядав поранених бельгійців під час війни, як і декілька інших пасажирів: Марі Депаж, медична сестра, та її чоловік, лікар Антуан. Депаж два місяці займалася збором грошей для підтримки своєї роботи й тепер їхала назад у Європу до свого сина Люсьена, щоб побачитися з ним, перш ніж він вирушить на фронт. Лікар Гафтон теж прямував у Бельгію допомагати чоловікові Марі. За однією з розмов він зізнався, що вночі перед відплиттям на «Лузитанії» підписав новий заповіт.

Такі розмови не зворушили Теодейт: «Я абсолютно переконана, що на борту немає нікого, хто б цінував своє життя так мало, як я»[388].

Маргарет Макворт та її батько Д. А. Томас ділили стіл в обідній залі першого класу з американським лікарем та його невісткою, 25-річною Дороті Коннер з Медфорда, штат Орегон. Коннер була щирою та енергійною жінкою, і на борту їй теж було нудно. Вона була схильна до необміркованих висловів. Одного разу Коннер сказала: «Не можу не сподіватися, що хоч у Каналі ми якось розважимося»[389].

Маргарет звернула увагу на велику кількість дітей серед пасажирів. «Ми дуже здивувалися, коли це помітили»[390], — писала вона. Вона вважала, що це через сім’ї, які з Канади переїжджають до Англії, щоб бути ближче до чоловіків та батьків, які билися на фронті.

Вона дуже серйозно поставилася до попередження німецького посольства й вирішила, що у випадку небезпеки примусить себе перебороти свої інстинкти та замість того, щоб відразу побігти на палубу до шлюпки, спочатку повернеться в каюту по свій рятувальний жилет.

Престон Прічард, молодий студент-медик, який повертався додому з Канади, опинився за одним довгим столом в обідній залі другого класу з молодою жінкою на ім’я Ґрейс Френч із Рентона, Англія, — вона була однією з пасажирів, яких перевели з «Камеронії». Ґрейс зацікавив Прічард, або принаймні їй здалося, що він вартий деякої уваги. Вона роздивилася його вузьку краватку з червоною смужкою, а згодом зрозуміла, що в нього лише два костюми: «один дуже елегантний із темно-синього сержу, а другий зелений, для менш дбайливого носіння»[391]. Її уваги не уникнув і його затискач для краватки з лавовими головами. «Ті голови, я добре їх пам’ятаю, бо в мого батька були схожі затискачі, і це привернуло мою увагу; наскільки я пам’ятаю, він завжди носив той затискач».

Прічард був добрим та дотепним і знав безліч різних історій. А ще вродливим. «Він підтримував у всіх гарний настрій, розповідаючи про різні події, що сталися з ним під час його подорожей, і добре до всіх ставився, — писала вона. — Я була дуже вдячна йому за його зусилля, бо погано себе почувала, — мається на увазі морська хвороба, — протягом усієї подорожі, а [він] особливо добре зі мною поводився».

Ґрейс також звернула увагу на молоду англійку, якій пощастило сидіти прямо поруч із Прічардом. З відтінком пихатості міс Френч описувала свою потенційну суперницю як «дуже низеньку»[392], зі «світло-каштановим волоссям, блакитними очима, занадто темною шкірою обличчя — вона, мабуть, була в Каліфорнії, принаймні багато говорила про переваги та принади [цього штату]». А ще вона додала: «Вони за обіднім столом справляли враження добрих друзів».

Крім гри у віст, Прічард також брав участь у парі на пройдену відстань, а також у різних палубних іграх, зокрема перетягуванні мотузки та імпровізованій смузі перешкод. «Наша компанія щодня грала на палубі в стрибки через скакалку»[393], — згадувала одна жінка. Одного разу молодий чоловік спробував використати скакалку як ласо та впіймати її, але йому не вдалося. Тоді Прічард вийшов наперед і показав усім присутнім, як це робити. Він наче був справжнім спеціалістом, добре вправлявся з ласо та впіймав багато гравців. «Після цього я більше ніколи його не бачила»[394], — сказала та жінка.

У своїх спогадах вона торкнулася особливого аспекту життя на борту такого великого корабля: ви можете якимось чином зустріти цікаву людину, але якщо вам не призначено один і той самий стіл або каюту або ж вона не займає шезлонг поруч із вами, то вірогідність розвинути якість ближчі стосунки надзвичайно низька — корабель був занадто великий. Гертруда Адамс, яка подорожувала другим класом разом зі своєю дочкою (їй було два з половиною роки), згадувала: «На кораблі було стільки людей, що ми жили наче у великому місті, щодень зустрічаючи нових людей, але ніколи нічого про них не дізнаючись»[395].

Тож сам факт того, що Прічарда пам’ятало так багато випадкових знайомих, свідчив про його популярність.

Увечері окремі гості мали честь приєднатися за вечерею до столу, за яким головував капітан екіпажу Андерсон або ж капітан Тьорнер — якщо в Тьорнера з’являлося бажання побороти свою антипатію до соціальних функцій капітана[396]. Зазвичай він волів їсти у своїй каюті або на містку. Особливо капітан полюбляв курятину — настільки, що за однією вечерею майже довів свого першого помічника до божевілля, намагаючись згризти найменші шматочки м’яса з курячої ноги.

U-20. Проблеми з торпедами

Рано-вранці в понеділок U-20 прорізала корпусом світ кольорів кобальту та канталупи. «Надзвичайно красива погода»[397], — повідомляє запис Швіґера в журналі від 4 години ранку. Субмарина тримала курс на Сул-Скеррі, острівець у західній частині Оркнейського архіпелагу з 88-футовим маяком. З усіх британських островів цей найбільш віддалений та ізольований.

Швіґер підтримував курс на південний захід. Цілей у полі зору не було, як і загроз, тому субмарина весь день залишалася на поверхні. Ближче до заходу сонця, о 18:50, Швіґер нарешті помітив потенційну ціль — пароплав тоннажністю приблизно у 2000 тонн. На щоглі було піднято данський прапор, але лоцман Ланц вважав, що це військова хитрість, а корабель насправді британський і прямує з Единбурга. Корабель наближався до U-20, і Швіґер наказав швидко занурюватися на глибину перископа.

З моменту занурення починався складний танок, який і мав визначити, чи додасть Швіґер цей пароплав у свій облік затопленого тоннажу. Моряки бігали по субмарині туди-сюди під командуванням головного інженера, який таким чином утримував рівновагу субмарини, а стернові керували горизонтальними та вертикальними рулями. Швіґер через певні інтервали піднімав та знов опускав перископ, щоб утримувати пароплав у полі зору, але максимально зменшити час, коли перископ видно на поверхні.

За допомогою далекоміра Швіґер визначив відстань до корабля та його швидкість. Був іще один показник швидкості — висота, на яку піднімається вода на носі судна: висока біла вода свідчить про високу швидкість[398]. Якби це був французький лінійний корабель, то придивлятися треба б було уважніше: на них малювали фальшиві хвилі, щоб збити з пантелику командирів субмарин.

У Швіґера на борту було два типи торпед: стара модель із бронзи та нова модель Об. Об, або гіро (тобто гіроскопічна), була більшою та надійнішою за стару модель, але Швіґер обрав бронзову торпеду — можливо, щоб заощадити хороші торпеди для важливішої цілі, наприклад корабля з солдатами на борту, який може йому трапитись у Ліверпульській затоці. Команда зарядила торпедний апарат та заповнила трубу водою — одну з двох труб у носовій частині субмарини. У U-20 було ще два торпедні апарати на кормі.

Рульові уважно підтримували субмарину врівноваженою, щоб раптово не спливла рубка й не видала присутність субмарини або ж щоб перископ не пішов під воду, закриваючи вид капітанові, який націлює постріл.

Фрахтівник наближався, вочевидь не підозрюючи про U-20 попереду. Швіґер розташував субмарину під потрібним кутом до курсу корабля та повільно просувався вперед, щоб підтримувати роботу рулів і стерна. Субмарина по суті являла собою дуло гармати й під час запуску торпеди мала бути чітко націлена в потрібному напрямку.

З носа доповіли: «Торпеда готова».

Торпеди були дуже потужною зброєю — якщо вони спрацьовували. Швіґер мало довіряв торпедам, і не без причини. Згідно з німецькими реєстрами, близько 60 відсотків пусків торпед закінчувалися невдачею: вони відхилялися від курсу, занадто сильно занурювалися та проходили під ціллю, ламався детонатор або ж не вибухали головки[399].

Навести торпеду на ціль було справжнім мистецтвом. Маючи обмежений огляд, який дає перископ, капітан розраховував швидкість руху цілі, курс та відстань, адже цілитися треба не в корабель, а суттєво далі за його курсом, як у стрільбі по тарілках.

Історії про невлучання торпед були звичайною темою для розмов серед моряків. На одній субмарині було три невдалі пуски за одну добу, причому на третій раз торпеда неочікувано повернулася та по колу попрямувала назад, цілячись у субмарину й лише дивом не влучивши[400]. На іншому підводному човні, UB-109 (цей клас субмарин здебільшого використовували для патрулювання берегів), спробували здійснити запуск торпеди в надводному положенні[401]. Перша торпеда, випущена з кормового апарата, вийшла з труби й відразу затонула. Капітан почав маневрувати, щоб зробити ще один постріл з носового апарата. Щодо першої торпеди, то, за даними британської розвідки, вона ще п’ять чи шість разів виходила на поверхню, описала повне коло й не влучила в ціль.

Крім того, торпеди були важкі — і дорогі. Одна така торпеда коштувала 5 тисяч доларів, що в перерахунку на сьогоднішній еквівалент становить понад 100 тисяч. Її вага перевищувала 3 тисячі фунтів. Для порівняння: автомобіль «Форд» моделі «Т» важив удвічі менше. На борту субмарини Швіґера було місце для лише семи торпед, дві з яких обов’язково треба було залишити для зворотної подорожі.

Тобто якщо вважати, що німецькі дані щодо рівня успішності пострілів правдиві, то в цьому патрулюванні при семи випущених торпедах лише в трьох пострілах торпеда влучить у ціль та вибухне.

Ціль Швіґера — британський, як вважалося, корабель під данським прапором — продовжувала наближатися[402]. Коли судно наблизилося на відстань у 300 метрів, що становить дальність прямого пострілу для субмарини, Швіґер віддав команду стріляти. Наказ повторили по всій субмарині.

Далі мав би почутися свист, а субмарину мало б струснути в момент, коли торпеда виходить із труби. Після цього ніс мав би різко піднятися через втрату ваги, що повинні були б миттєво компенсувати стернові.

Але нічого такого Швіґер не почув. Була лише тиша.

Торпеда так і не вийшла з труби. Осічка: замикальний механізм не відкрився.

Ціль продовжила свій шлях далі в безпечні глибокі води Північної Атлантики. Команда корабля, здається, і не підозрювала, наскільки близько вони були від катастрофи.

«Лузитанія». Щастя та сонячне сяйво

Вільям Меріхейна з компанії General Motors. «Вівторок. Поновлення ігор на палубі. Сонячна погода — просто відмінна»[403].

Неллі Гастон, 31 рік, другий клас, прямувала додому в Англію: «Вівторок. Ти помітиш, що я не писала листа щодня. У суботу ввечері після того, як я написала, лягла спати й добре виспалась. У мене верхня койка, і я не знаю, чи вони тут думали, що я зможу туди застрибнути, чи що. Я спробувала, та мені не вдалось, і довелося погукати стюарда, щоб він приніс драбинку. У них тут наче всього не вистачає, так що чекала я довго. Він таки намагався вмовити мене туди застрибнути, але мої спроби навіть і близько не були вдалими»[404].

Джейн Мак-Фаркуар зі Стратфорда, штат Коннектикут, подорожувала разом із 16-річною дочкою Ґрейс у другому класі: «Думаю, більш щасливе товариство пасажирів знайти неможливо. Тут були люди будь-якого віку: багато немовлят на руках у матерів, дітей найрізноманітнішого віку, чоловіків та жінок віком аж до 70-ти»[405].

«Удень усі щиро насолоджувалися іграми на палубі, а по вечорах були концерти — у такому щасті на сонячному сяйві думати про небезпеку було неможливо».

Чарльз Лоріа: «Минали дні, і пасажири наче насолоджувалися подорожжю все більше й заводили знайомства, які завжди виникають під час переходу через океан»[406].

Дороті Коннер, 25 років, з Медфорда, штат Орегон, перший клас: «Ніколи не бувало в мене такої нудної чи безглуздої подорожі»[407].

Кімната 40. «Оріон» відпливає

У вівторок, 4 травня, Адміралтейство вирішило, що більше не можна тримати «Оріон» у Девонпорті, але все ж таки вдалося до певних заходів, щоб убезпечити прибуття супердредноута на базу в Скапа-Флоу. Адмірал Олівер призначив відплиття корабля тієї ж ночі після заходу сонця та видав чіткий наказ пройти за 50 миль західніше від островів Сідлі, потім повернути на північ і весь шлях до бази триматися принаймні за 100 миль від узбережжя Ірландії[408]. Він також наказав організувати супровід «Оріону» до відкритого океану чотирма есмінцями: «Laertes», «Моогеот», «Myngs» та «Воупе».

В Адміралтейство послідовно надходили детальні доповіді про перехід «Оріону», включно навіть зі змінами у швидкості[409]. За жодним кораблем у відкритому морі не спостерігали так уважно, як за «Оріоном».

Серед записів телеграфних повідомлень в Адміралтействі немає жодної згадки про «Лузитанію», яка на той час уже чотири дні перебувала в морі та перетнула половину Атлантики.

До Лондона в командний пункт Адміралтейства надходили повідомлення про нові субмарини, які бачили в морі, а також про нові атаки. Уранці в неділю, 2 травня, французький корабель «Європа» був торпедований та затонув недалеко від островів Сіллі[410]. Десь іще в іншому місці доглядач маяка повідомляв, що бачив «пароплав, який переслідувала субмарина». Вугільник Адміралтейства «Fulgent» був торпедований біля скель Скеллінг на заході Ірландії — його команду з дев’яти осіб урятували та висадили в Ґолвеї ввечері в понеділок. Рано-вранці у вівторок, 4 травня, один спостерігач повідомив про субмарину на поверхні води на північний захід від скелі Френчменз-Рок, що на островах Сіллі. Він бачив, що, перш ніж зануритися, субмарина рухалася на схід. Того ж ранку О 3:15 береговий спостерігач повідомив про «велику стіну вогню»[411], що здійнялася з моря біля берегів графства Мейо.

Але в Кімнаті 40 командир Хоуп та його дешифрувальники нічого не чули про капітан-лейтенанта Вальтера Швіґера. Його субмарина була надто далеко від Німеччини, щоб спробувати надсилати повідомлення бездротовими каналами зв’язку. У Кімнаті 40 могли лише припустити, що Швіґер і досі прямував у зону патрулювання в Ірландському морі, яку йому призначили.

Той момент став дуже цікавим з точки зору історії морської війни. У Кімнаті 40 знали, що підводний човен прямує на південь до Ліверпуля, а також знали історію того човна; знали, що він на той момент був десь у північній Атлантиці й мав наказ топити транспортні кораблі, які можуть перевозити війська, а також будь-які інші британські кораблі, які зустрінуться; знали, що підводний човен достатньо озброєний снарядами та торпедами, щоб затопити дюжину кораблів. Можна порівняти: уявіть, що поліція знає, що на свободі по вулицях Лондона гуляє вбивця, ім’я якого теж відоме; знає, чим саме він озброєний, і знає, що в найближчі дні він здійснить напад у певному районі, — не знає тільки, коли саме.

Але тиша ще нічого не означала. Колись U-20 мала проявити себе.

U-20. Розчарування

О 19:40 у вівторок Швіґер нарешті побачив узбережжя Ірландії: на горизонті з’явився маяк, майже прихований серпанком, що підіймався з води[412].

День приніс суцільні розчарування. На морі була велика хвиля, і команді було некомфортно на борту. Швіґерові не трапилися ніякі цілі, які було б варто атакувати. Одного разу в полі зору на якусь хвилину з’явився озброєний траулер, але все одно в нього була настільки неглибока осадка, що торпеда, найімовірніше, пройшла б під кілем. Більшу частину дня видимість була дуже погана, і лише ввечері стало можна розгледіти далекі об’єкти. Проте надвечір на поверхні води знов почала збиратись імла, віщуючи туманну ніч.

За п’ятнадцять хвилин з’явився пароплав, який рухався в напрямку U-20. Він був ще далеко, але відразу було зрозуміло, що це корабель значного тоннажу. Швіґер розпорядився зануритися на глибину перископа та приготувався до атаки. Він розташував U-20 під кутом у 90° до курсу корабля та приготувався до пострілу, який називав «чистим пострілом у ніс», знов обравши бронзову торпеду.

Наближаючись, корабель наче меншав. Сутінки та легкий туман створювали оптичну ілюзію, і корабель лише на перший погляд здавався великим. Швіґер пересвідчився, що тоннаж цього судна не перевищував 1500 тонн, але це вже щось. Він розташував субмарину так, щоб їхні курси перетнулися точно на відстані 300 метрів. До цілі була ще миля.

Трохи пізніше Швіґер знов подивився в перископ та побачив, що корабель відхилився від курсу й на такій відстані його тепер не наздогнати.

Розчарування Швіґера видно навіть у формальних фразах журналу: «Неможливо, щоб із пароплава нас могли побачити», — писав він. Корабель, за його записами, був шведським судном «Гайбернія» «з нейтральними знаками, без прапора».

Швіґер знов вивів U-20 на поверхню та продовжив свій курс на південь крізь ніч, яку він описав як надзвичайно темну.

Лондон; Берлін; Вашингтон. У спокої відмовлено

У середу, 5 травня, високий військовий посадовець Британії Вінстон Черчилль, Перший Лорд Адміралтейства, вирушив з Лондона до Парижа. Він міг подорожувати відносно безпечно завдяки комбінації захисних заходів: морських мін та сіток проти субмарин у східному кінці Ла-Маншу, а також щільного патрулювання всієї довжини каналу. Субмаринам було надто небезпечно ходити через ці води постійно. Хоча Черчилль подорожував інкогніто й заселився у готель під фальшивим ім’ям, його візит не був таємницею. Він мав зустрітися з італійськими та французькими посадовцями, щоб визначитися, як саме використовувати ВМС Італії в Середземному морі тепер, коли Італія 26 квітня приєдналася до війни на боці Британії, Франції та Росії. Після зустрічі він планував, як і раніше, поїхати на фронт, щоб побачитися з фельдмаршалом сером Джоном Френчем — сером Джоном Дентоном Пінкстоуном Френчем — командиром Британських експедиційних військ у Франції.

За відсутності Черчилля в Адміралтействі стало набагато тихіше. Зазвичай він уважно стежив за всіма морськими справами та подробицями повсякденної роботи, які теоретично мав би контролювати Перший Морський Лорд Адміралтейства. Саме через це й виник конфлікт між 40-річним Черчиллем і 74-річним адміралом Джекі Фішером, який обіймав другу за важливістю посаду в Адміралтействі.

Якщо Черчилль був подібний до бульдога, то Фішер скоріше нагадував велику банькату жабу. Він був як дві краплі води схожий на майбутнього актора Ласло Льовенштайна, більш відомого під псевдонімом Пітер Лорре. Фішер, як і Черчилль, мав велику силу волі та схильність занадто турбуватися про всі найдрібніші подробиці морських операцій. Коли в Адміралтействі були присутні обидва, то напруга не вщухала весь день. Один офіцер писав своїй дружині: «Цікава утворилася ситуація: два дуже сильні та розумні чоловіки, один старий, хитрий та досвідчений, а другий молодий, самовпевнений, дуже самовдоволений, але непостійний[413]. Вони не можуть працювати разом і не можуть удвох бути зірками цього шоу». Здавалося, Черчилль рішуче взявся за узурпацію обов’язків Фішера. «Його енергійність та працездатність майже лякали, — писав голова розвідки Блінкер Холл. — Записки та меморандуми на всі можливі теми вилітали з його кабінету в будь-яку годину дня та ночі. І, що було гірше, він вимагав надавати йому дані, які зазвичай мали надаватися лише Першому Морському Лордові або ж начальнику штабу, і це нерідко призводило до непорозумінь та незаслужених докорів»[414].

Їхні стосунки ще погіршував той факт, що Фішер перебував майже на межі божевілля. Холл писав: «Поступово всі ми в Адміралтействі не могли не помічати, що той Фішер, якого ми знали, уже не з нами. Його поступово витісняв украй виснажений та розчарований чоловік. Він перенапружувався, намагаючись продовжувати справу. Іноді й досі з’являлися його старі спалахи розуму, але під зовнішньою маскою все було вже не так добре... Ми відчували, що будь-якої миті може настати злам»[415]. Адмірал Джелліко, командир Великого флоту, теж турбувався й в листі до колеги від 26 квітня писав: «Стан справ у командному штабі поганий, навіть гірший, ніж я думав. Шкода, що все так; немає жодних сумнівів, що флот втрачає впевненість у керівниках»[416].

Черчилль визнавав енергійність Фішера та його геніальні розумові здібності, які той виявляв у минулому. «Але йому було 74 роки, — писав Черчилль, відкриваючи суть. — Він був великим замком, що вже не відповідав сучасності. Велична центральна вежа стояла непорушна й наче вічна, але зовнішні укріплення та стіна з бійницями вже зруйновані, а імператор жив лише в окремих кімнатах та коридорах, які знав усе своє життя»[417]. Але саме на це й розраховував Черчилль, коли повернув Фішера на посаду Першого Морського Лорда. «Я взяв його тому, що він був старий та слабкий, а значить, я міг узяти все у свої руки»[418].

У травні 1915-го Черчилль писав, що Фішер страждає на «сильне нервове виснаження»[419]. Коли Черчилль поїхав у Париж, за головного лишився Фішер, але він ледь давав раду своїм обов’язкам. «Його явно тривожило та лякало те, що він один залишився за головного в Адміралтействі, — писав Черчилль. — Без сумніву, старий адмірал страшенно хвилювався через величезний тиск, який чинили ті часи та напрямок, у якому розвивалися події»[420].

У відсутність Черчилля стався інцидент, який тільки посилив його побоювання щодо розумового здоров’я Фішера. Перед від’їздом у Францію Черчилль звернувся до своєї дружини Клементини: «Подбай про “старого хлопчака” замість мене»[421]. І вона вирішила запросити Фішера на обід. Клементина не довіряла адміралові, він не подобався їй, і вона також мала сумніви щодо його спроможності протистояти стресу керування Адміралтейством за відсутності її чоловіка. Проте обід минув добре, і Фішер пішов. Принаймні вона думала, що пішов.

Невдовзі після обіду Клементина теж вийшла з вітальні й побачила, що Фішер досі в будинку — «ховається в коридорі», як згадувала дочка Черчилля Мері. Клементина була вражена. «Вона спитала, чого він хоче, а він грубо та дещо непослідовно сказав їй, що вона, певно, переконана, що Вінстон поїхав на нараду з сером Джоном Френчем, а насправді він розважається з коханкою в Парижі!»

Таке звинувачення було для неї смішним, і вона різко відповіла:

— Ви, старий дурню, замовкніть і забирайтеся звідси!

Оскільки Черчилль був у Парижі, потік записок і телеграм, які він щоденно писав[422], — «невпинний обстріл меморандумами та протоколами на всі теми, які тільки можна уявити, як технічні, так і будь-які інші», як описував це помічник Фішера, — різко зменшився. У коридорах Адміралтейства зазвичай панував бедлам, а зараз воно стало мовчазним, якщо не сказати недбалим.

У Берліні в посольстві США посол Джеймс В. Джерард отримав коротку, на два абзаци, записку з Міністерства закордонних справ Німеччини. У цьому повідомленні від 5 травня, середи, було викладено те, що в декілька попередніх тижнів нейтральні кораблі «неодноразово» наражалися на атаку німецьких субмарин у визначеній зоні військових дій[423]. В одному з випадків, як зазначалося в записці, субмарина потопила нейтральний корабель «через неналежне освітлення знаків нейтралітету в темний час доби».

Отримавши це повідомлення, Джерард негайно передав інформацію у Вашингтон та порекомендував Сполученим Штатам «іще раз застерегти американські кораблі проти здійснення рейсів у зоні військових дій без належних заходів безпеки». Він також окремо підкреслив необхідність пересвідчуватися в тому, що нейтральні позначки «якнайкраще видно, а з заходом сонця та всю ніч вони особливо добре підсвічуються».

Наступного дня Джерард передав своє повідомлення в Державний департамент США.

У Вашингтоні президент Вільсон перебував у стані емоційного сум’яття — і не через кораблі чи війну.

Він усе сильніше закохувався в Едіт Ґалт, і в його житті з’явилася надія покінчити з самотністю. У четвер, 4 травня, ввечері Вільсон розпорядився послати його «Pierce-Arrow» по Едіт і привезти її в Білий дім на вечерю. Вона вдягла довгу білу атласну сукню з «кремовим мереживом, декількома акцентами зі смарагдово-зеленого оксамиту по краю глибокого квадратного вирізу, а також зелені черевички без підборів»[424]. Після вечері Вільсон повів Едіт на Південний портик, де вони лишились удвох, без компаньйонки. Вечір був дуже теплим, і в повітрі рясно пахло вашингтонською весною. Він сказав, що кохає її.

Вона була вражена:

— О, ви не можете мене кохати, ви ж мене майже не знаєте; і ще навіть року не минуло зі смерті вашої дружини.

Вільсон залишався абсолютно спокійним:

— Знаючи вас, я боявся, що мої слова можуть вас вразити, але я не буду джентльменом, якщо буду продовжувати користуватися можливістю бачитися з вами, не кажучи вам того, що вже сказав своїм дочкам та Гелен: я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Він не просто зізнався в коханні, що вже вражало, але й запропонував свою руку.

Едіт відмовила. Але свою відмову вона пом’якшила запискою, яку написала вночі після того, як Вільсон відвіз її додому. «Уже давно за північ, — писала вона в середу, 5 травня. — Я сиджу у великому кріслі коло вікна та дивлюся в темряву. Відтоді, як Ви пішли, уся моя істота випромінює енергію та життя!»

Вона написала, що його зізнання в коханні та самотності завдало їй страждань. «Як же я хочу допомогти Вам! Це невимовне задоволення та привілей — мати право розділити з Вами ці напружені, страшні дні відповідальності! Мене до самих кінчиків пальців пронизує тремтіння, коли я згадую ті надзвичайно важливі слова, які Ви сказали мені сьогодні, і мені вкрай шкода, що в мене немає чого дати Вам у відповідь. Я маю на увазі щось таке, що б відповідало Вашому дарунку мені!»

І вона вступила у всесвітню довічну боротьбу: як пом’якшити відмову таким чином, щоб не втратити друга назавжди.

«Я жінка — і сама думка про те, що я Вам потрібна, тішить мене! — писала вона. — Але, люба моя рідна душе, довіртесь мені та дозвольте відвести Вас від думки про те, що Ви щось втратили через свою відчайдушну чесність, і привести до впевненості в тому, що завдяки такій чесності між нами нам нічого боятися — ми будемо допомагати одне одному та підтримувати».

Вона також додала: «Ви були чесним зі мною, і я, мабуть, була занадто відвертою з Вами — пробачте мені, якщо так!»

Трохи пізніше, вранці, коли сонце вже зійшло та почало свій звичний шлях небосхилом, Едіт та Гелен Боуне пішли на прогулянку в парк Рок-Крік. Там вони натрапили на камені, на яких вирішили перепочити. Гелен глянула на Едіт та зауважила: «Кузен Вудро вранці виглядав так, наче захворів»[425]. Вона любила брата та прагнула його захистити. Гелен називала його «тигр»[426], але не через якусь хтивість, а з причини, про яку потім розповіла Едіт: «...він був такий зворушливий у цьому полоні Білого дому, жадав мати можливість прийти та піти, як приходила вона, — він був схожий на чудового бенгальського тигра, якого вона колись бачила; [тигр] ніколи не знав спокою, постійно рухався, тривожився та обурювався на ті ґрати, що закрили від нього велике життя, дане йому Богом». Тоді, у парку, Гелен розплакалася:

— Тільки-но я подумала, що в його житті з’явилося хоч якесь щастя[427]! І ти розбиваєш його серце!

І тут — наче дивне сценічне втручання — з-за групи дерев неподалік з’явився доктор Грейсон верхи на коні. На величезному білому коні, не більше й не менше. Він запитав Гелен, що сталось, і вона поспіхом пояснила, що перечепилася та впала. «Не думаю, що він повірив, — писала Едіт, — але вдав, наче повірив, та поїхав далі»[428].

Його поява була дуже вчасною, згадувала Едіт, «бо я вже почала почуватись як злочинець, винний у підлій невдячності». Вона спробувала пояснити Гелен, що вона не «монстр», а просто не могла «погодитися на таке, чого не відчуває насправді». Едіт розуміла, що «гралася з вогнем у тому, що стосується Вільсона, адже він за своєю природою вразливий та не схильний до очікування; але мені справді потрібен час, щоб зазирнути у власне серце»[429].

Відмова Едіт завдала Вільсону великих страждань і залишила його майже дезорієнтованим у вирі світових подій, що вимагали його уваги. Навіть Британія ставала все більшим джерелом негараздів: намагаючись стримати потік військового вантажу в Німеччину, британські військові кораблі почали зупиняти американські судна та конфіскувати американські грузи. Ще на початку війни Вільсон турбувався, що дії Британії можуть розлютити населення США та призвести до серйозного конфлікту між двома народами. Напруження на якийсь час вдалося дипломатично вгамувати. Але 11 березня 1915-го у відповідь на німецьке оголошення «зони військових дій» у лютому Британія опублікувала новий вражаючий «Королівський указ у раді», у якому проголошено офіційний намір зупиняти кожен корабель, що прямує до Німеччини або з неї, незважаючи на його нейтральність, а також зупиняти кораблі, що йдуть навіть у нейтральні порти з метою визначити, чи може вантаж на борту вершті-решт опинитись у руках Німеччини. Крім того, Британія суттєво розширила список товарів, які від тепер вважалися контрабандою. Указ надзвичайно розсердив Вільсона, і він надіслав офіційний протест, у якому назвав план Британії «найбільш неправомочним запереченням суверенних прав держав, що перебувають зараз у мирі»[430].

Але його протест не дав жодних результатів. Американські мореплавні компанії, у яких конфіскували або затримали вантаж, почали скаржитися, навіть незважаючи на те, що Державний департамент успішно визволив автомобіль, який морем перевозив один видатний американець[431]. Для британців ставки вже були надто високі, щоб погодитися на компроміс. Як минулої осені писав британський посол в Америці Сесіл Спрінг Райс, «у битві не на життя, а на смерть, у яку ми зараз вступили, вкрай важливо перешкоджати постачанню військового спорядження німецьким арміям та фабрикам»[432].

Америці дедалі важче ставало дотримуватися нейтралітету. У своєму листі до подруги Мері Галберт Вільсон писав: «Англія та Німеччина разом, мабуть, зведуть нас із розуму, бо нерідко здаються божевільними з цими непотрібними провокаціями, до яких вони вдаються»[433].

Проте Вільсон визнавав фундаментальну різницю між підходами сторін до торговельного морського руху. Королівський флот поводився по-цивільному й нерідко сплачував гроші за вилучену контрабанду. Німеччина ж, здавалося, все більше схилялася до того, щоб топити комерційні кораблі без попередження — навіть ті, на яких були знаки нейтралітету. Торпедна атака на «Gulflight» була яскравим прикладом. У Державному департаменті заступник державного секретаря Роберт Лансінг попереджав, що, беручи до уваги атаку на «Gulflight», Сполучені Штати мають дотримуватися лютневої декларації Вільсона, у якій він пообіцяв закликати Німеччину до «суворої відповідальності» за свої дії. Вільсон не дав ніяких публічних коментарів із цього приводу, але разом з Генеральним секретарем Брайаном у загальній бесіді з репортерами дав зрозуміти, що влада розважливо поставиться до цього інциденту: «Сполучені Штати не збираються вдаватися до будь-яких дипломатичних дій... аж поки всі факти не отримають підтвердження та не буде досягнуто певного рішення»[434], — повідомляла New York Times на першій шпальті в середу, 5 травня.

Насправді ж Вільсон непокоївся через інцидент із «Gulflight». Це був американський корабель, і в результаті атаки загинуло троє членів команди. Крім того, субмарина здійснила атаку без попередження. Хоча Вільсон і не вважав, що напад був достатньо важливим, щоб втягти країну у війну, але принаймні протест треба було заявити. Того дня в середу він дротовим зв’язком порадився з полковником Хаузом, який ще залишався в Лондоні, та запитав у нього поради щодо того, яку відповідь можна дати Німеччині.

Хауз порадив надіслати «гостру ноту», але додав: «Та, боюся, що будь-якої миті може статися більш серйозний розрив, бо вони наче не звертають жодної уваги на наслідки»[435].

«Лузитанія». Декларація

На борту «Лузитанії» пасажири дізнавалися новини про війну з Cunard Daily Bulletin, але тут, як і в «наземних» виданнях, повідомлялося тільки про загальні переміщення військ, наче це була гра в карти та кості, а не війна та люди з плоті й крові. Ті звіти не передавали реальності битви, що тоді розгорнулася на суші, особливо на Дарданеллах, де морський та сухопутний наступ Союзників зайшов у глухий кут і британцям та французам довелося копати такі ж траншеї, як і на Західному фронті.

Найстрашнішим моментом битви був вихід із траншеї: треба вставати та вилазити назовні, знаючи, що будь-якої миті супротивник може розпочати обстріл, який продовжуватиметься до кінця атаки. Кінця — тобто перемоги, яка полягає в здобутті кількох ярдів землі; або ж поразки — тобто кілька ярдів буде втрачено. У будь-якому результаті половина солдатів батальйону загине, отримає поранення або зникне безвісти. «Я ніколи не забуду той момент, коли ми мали виходити з-під захисту траншей[436], — згадував британський рядовий Рідлі Шелдон про битву на мисі Геллес, південно-західному кінці півострова Ґалліполі. — Це справжній жах, той перший крок — прямо назустріч найсмертоноснішому вогню, коли розумієш, що будь-якої миті тебе можуть застрелити; але якщо в той момент у тебе не влучають, то наче стаєш трохи сміливішим. А потім, коли з іншого боку зустрічаєш солдатів — таких самих, як і ти, — це надихає та дає рішучості рухатися вперед. З траншеї завжди виходили з нерухомо закріпленими байонетами — однією шеренгою, стрімко як вітер. Але насправді це було просто вбивством, бо солдати падали, наче кукурудза під серпом».

Поранені солдати лежали просто неба або у воронках, чекаючи на санітарів-носіїв, які могли прийти через декілька годин або навіть днів. Поранення були різні: від незначних проникнень шрапнелі до жахливих спотворень. «Я повернувся назад у траншею й побачив таке, чого ніколи раніше не бачив, — коли дим розсіявся»[437], — писав капітан Альберт Мюр, також на Геллесі. У його траншею влучив снаряд — саме в те місце, де він щойно писав записки, які мали забрати два зв’язківці. Один із них загинув у звичайний спосіб, а другий... «Його голова лежала на відстані 4 чи 5 футів від тіла. Два мої сигнальники також загинули, і їхні тіла понівечило настільки, що я вважаю неприйнятним це описувати».

Десь інде на Геллесі сержант Деніс Моріарті та його Перший королівський мюнстерський фузилерний полк відбивали наступ турків, який почався о десятій вечора. «Вони підповзли просто до самих наших окопів, їх були тисячі, і вони спотворили ніч своїми криками: “Аллах, Аллах!” Нам не залишалося нічого іншого, крім як їх викошувати»[438]. Деякі з турецьких солдатів змогли досягти траншеї, де був Моріарті. «Коли турки пробилися в безпосередню близькість, ті дияволи почали використовувати ручні гранати, і мертвих потім можна було ідентифікувати лише за жетонами. Боже, що за картину побачили ми, коли сонце встало того ранку». На той момент, коли союзні війська зрештою були евакуйовані в січні 1916-го, серед мертвих, поранених або зниклих значилося близько 265 тисяч солдатів Союзників та 300 тисяч турків[439].

У солдатів на морі справи йшли не набагато краще. Армада вражала: сотні різних кораблів від мінних тральщиків до велетенських дредноутів, але більшість із них були в зоні ураження турецької артилерії, встановленої на узвишшях. Гармати поливали палуби кораблів тисячами тонн вибухівки. У французький лінійний корабель «Сюффрен» влучив снаряд, зруйнувавши гарматну башту та спричинивши пожежу в трюмі. Ще один розбив передню трубу.

Контр-адмірал Еміль Ґепрат спустився з містка, щоб оцінити руйнування та підбадьорити моряків: «Видовище, — писав він, — було трагічно моторошне: усюди руйнація, полум’я не жаліло нічого. Молоді хлопці, ще декілька хвилин тому такі енергійні та впевнені у своїх силах, тепер [лежали] мертві на пустих палубах — почорнілі скелети, перекручені в різні боки, без одягу, бо його знищило полум’я»[440].

На борту «Лузитанії» було тихо. Там були книги, сигари, вишукана їжа, вечірній чай, спокійний ритм життя: прогулянки палубами, невимушені бесіди коло поруччя, плетіння гачком або ж просто відпочинок у шезлонгу під приємним морським бризом. Іноді вдалечині з’являлись інші кораблі, трохи ближче час від часу спливали кити.

У середу, 5 травня, у Нью-Йорку компанія «Кунард» нарешті надала митниці повну декларацію вантажу «Лузитанії». На відміну від того документа на одну сторінку, який заповнював капітан Тьорнер перед відплиттям, «Додаткова декларація» налічувала 24 сторінки та більш як три сотні одиниць вантажу.

Тут були шкурки ондатри, горіхи, бджолиний віск, бекон, сіль-лизунець, товари для догляду за зубами, ящики зі свинячим жиром, бочки з коров’ячими язиками; обладнання від компанії Otis Elevator, удосталь солодощів: 157 бочок, що мали втілити мрії всіх школярів Ліверпуля[441]. У декларації також зазначалась одна позиція «Картини олією», які перевозив пасажир першого класу сер Г’ю Лейн, колекціонер творів мистецтва з Дубліна. Але назвати цей вантаж просто картинами олією означало б принизити його. Ті картини були застраховані на 4 мільйони доларів (близько $92 мільйонів у сучасному еквіваленті), і серед них, якщо вірити чуткам, були роботи Рубенса, Моне, Тиціана та Рембрандта.

Більш проблемним вантажем — але абсолютно легальним згідно з американськими законами нейтралітету — були 50 бочок та 94 ящики з порошком алюмінію, а також 50 ящиків із бронзовою пудрою. Обидві речовини в особливих умовах були дуже вогненебезпечними, як і 1250 ящиків зі шрапнельними артилерійськими снарядами, виготовленими компанією Bethlehem Steel. Снаряди призначалися для британської армії — на Західному фронті британцям серйозно бракувало боєприпасів. (Черчилль писав: «Армія у Франції вистрілювала снаряди з такою швидкістю, якої ще ніколи не вимагали від жодного військового керівництва»[442].) Шрапнельні снаряди по суті були неактивними, їхній власний вибуховий заряд був мінімальним[443]. А ось детонатори для них пакувалися в інші ящики та зберігалися окремо. Патрони з потужною вибухівкою, які використовувалися для запуску снаряда з гармати, не були на борту — їх мали під’єднати пізніше, на складі в Британії.

Згідно з декларацією, на борту також були 4200 ящиків з боєприпасами для гвинтівок «Ремінгтон», які загалом важили 170 тонн.

U-20. Нарешті

Весь ранок середи, 5 травня, над морем коло узбережжя Ірландії висів щільний туман[444]. З 4:00 ранку і щоразу, як Швіґер піднімав перископ, щоб перевірити погоду, він бачив лише темну невиразність. U-20 прямувала на південь з невеликою швидкістю — близько 5 вузлів, — щоб заощаджувати батареї. О 8:25 Швіґер вирішив, що видимість достатньо покращилася для сплиття, хоча субмарина й досі була оточена туманом.

Команда від’єднала два електричні двигуни та перевела субмарину на дизелі, щоб вивести її на крейсерську швидкість та зарядити батареї. Десь ліворуч, у туманній темряві, ховався південно-західний берег Ірландії з громадами скель, що виступали в Північну Атлантику. Скоро U-20 мала пройти повз острів Валентія, де британці збудували потужний бездротовий передавач. Зв’язківець Швіґера вже зараз приймав чіткі сигнали з тієї вежі, але не знав, про що саме йшлося в повідомленнях, бо не мав кодів.

U-20 пробиралася крізь туманні завіси. О 12:50 Швіґер вирішив, що вони перебувають на рівні скелі Фастнет-Рок, хоч і не бачив її. Ця скеля була одним із найважливіших морських орієнтирів, «дорожній вказівник» на Західні підходи. У XIX столітті емігранти з Ірландії називали цей острівець сльозою Ірландії, бо він був останньою частиною їхньої країни, яку вони бачили з корабля, коли той виходив у Північну Атлантику на шляху до Америки. Швіґер розпорядився повертати ліворуч, щоб лягти на курс уздовж південного узбережжя Ірландії в напрямку Ліверпуля. Шлях проходив по верхньому краю великої горловини океану, яка називалася Кельтським морем. Тут зустрічалися всі кораблі, що прямували з півночі, заходу та півдня, і саме тому це місце було ідеальним для полювання субмарини. Але Швіґер не побачив жодного корабля.

Він писав: «Протягом другої половини дня в полі зору не з’явився жоден пароплав, хоча погода покращувалась, а ми вийшли на один із головних корабельних шляхів».

Видимість теж поліпшилась, і вже скоро Швіґер зміг побачити береги Ірландії, хоча всього на декілька хвилин. Наступні три години U-20 ішла на поверхні води, але жодного корабля так і не зустріла. Знов почав збиратися вечірній серпанок.

Майже о п’ятій вечора біля узбережжя графства Корк Швіґер нарешті побачив корабель. На перший погляд здавалося, що це велике судно з прямими вітрилами — в імлі виднівся його красивий силует з трьома щоглами, на яких майоріли вітрила. На відміну від командирів інших субмарин, які неохоче атакували такі кораблі, Швіґера ця краса не зворушувала. Він бачив перед собою лише ціль. U-20 повернулась носом у напрямку корабля, і команда Швіґера зарядила та націлила палубну гармату.

Субмарина підійшла ближче до цілі, і Швіґер зрозумів, що туман увів його в оману. Виявилося, що це лише маленька шхуна, а не трищогловий корабель. Він подав їм сигнал зупинитися. Хоча Швіґер нерідко атакував без попередження, того разу він на якийсь час вирішив повернутися до загальноприйнятих правил: «Наша субмарина могла наблизитися, бо нам нічого не загрожувало, — писав він, — і ми підійшли до корми вітрильника».

Швіґер наказав капітану шхуни та команді, що налічувала чотири особи, покинути корабель та передати реєстраційні документи й декларацію на вантаж на U-20. Шхуна називалася «Граф Латомський», і вона прямувала з Ліверпуля в Лімерик із вантажем каменю. Судно важило 99 тонн.

Команда шхуни почала відвесловувати від корабля, і Швіґер наказав обстріляти ватерлінію шхуни. Незважаючи на свої невеликі розміри та вкрай неплавучий вантаж, ціль опиралася потопленню. Один за одним постріли вибухами прогризали корпус судна. Знадобилося дванадцять гарматних снарядів, щоб потопити шхуну.

За декілька годин потому, коли зібралися сутінки та туман, Швіґер побачив іще одну ціль. З туману виплив пароплав — близько, занадто близько, щоб Швіґер устиг приготуватися до атаки. Він віддав наказ розвернути субмарину, щоб отримати трохи більше простору, але занурюватися не став. Пароплав зупинився, вочевидь очікуючи перевірки за правилами.

Ззовні здавалося, що корабель важить близько 3000 тонн та належить Норвегії, але Швіґер і його лоцман Ланц відчули: щось не так. Позначки на корпусі було розміщено надто високо над водою, і Швіґер запідозрив, що вони намальовані на брезенті.

Капітан зробив підготовчий маневр для торпедної атаки — бронзовою торпедою. Глибину обрав у 8 футів. Коли U-20 була десь на відстані у 330 ярдів, Швіґер віддав наказ стріляти.

І не влучив.

По бульбашках, що піднімалися від компресорного двигуна торпеди, було видно її траєкторію. Корабель раптово прискорився й ухилився від удару. Наскільки можна було побачити, торпеда пройшла повз або під кормою.

Тепер настала черга Швіґера тікати, бо він боявся, що корабель може бути озброєний. «Після пострілу я різко розвернувся та втік, щоб уникнути небезпеки обстрілу, — писав він. — Через це я не думав про можливість другої атаки. Пароплав швидко зник у тумані».

У своєму журналі о 20:10 того дня він записав свої міркування з приводу того, що сталося. Торпеда, наближаючись до цілі, наче втратила швидкість «Я й не думав, що промах можливий, навіть після того, як торпеду було запущено, бо в нас була сприятлива позиція, а пароплав не міг суттєво просунутись уперед». Дивовижно, але корабель усе ж таки примудрився прискоритися з повної зупинки та ухилитися від пострілу.

Наступної години повернувся щільний туман, і Швіґеру знов довелося зануритися. Так закінчився їхній шостий день у морі, а вони змогли потопити лише 99-тонний вітрильник.

Зустріч із судном

Від: Хед-оф-Кінсейл

Кому: Адміралтейство

5 травня 1915 року

Відправлено: 19:55

Отримано: 20:52

Малий човен із п’ятьма чоловіками на борту в одній милі на південний схід підняв весло з прикріпленим предметом одягу[445]. Паровий дрифтер D145 прийняв команду на борт, прямуючи в Кінсейл. Повідомлено береговій охороні Кінсейла.

Кімната 40. Швігера виявлено

Першим надійшов звіт про артилерійський вогонь у тумані, який відправили ввечері в середу, 5 травня, зі станції, розташованої на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, що виступав у Кельтське море біля Квінстауна в Ірландії[446]. Морякам добре був знайомий цей мис, адже вони звіряли за ним своє місцеперебування.

Після цього з Кінсейла передали повідомлення про шхуну «Граф Латомський», яку потопили біля Олд-Хед. Цю інформацію адресували Блінкеру Холлу та Першому Морському Лордові Фішеру, який на той момент залишився головним в Адміралтействі. А Черчилль мав ще до півночі того дня прибути в Париж. О 22:46 у Лондоні отримали нове повідомлення, дані з якого в Кімнаті 40 занесли в журнал про переміщення U-20[447]. У ньому йшлося про те, що команду шхуни врятували та висадили на берег у Кінсейлі. Члени команди повідомили, що востаннє бачили субмарину, коли та прямувала на південний схід до великого пароплава.

Приблизно в той же момент в Адміралтействі отримали іншу телеграму, з Військово-Морського центру у Квінстауні. Капітан британського судна «Сауо Romano» повідомляв про торпедну атаку на його корабель коло Фастнет-Рок[448]. Самої субмарини, яка запустила торпеду, він не бачив. Цю телеграму теж отримали в Кімнаті 40 та передали Холлу і Фішеру.

Пізніше надійшло четверте повідомлення, також поширене[449]: субмарину помітили в 12 милях на південь від плавучого маяка Донт-Рок, який стояв на якорі біля входу в бухту Квінстауна. Час виявлення субмарини: 21:30.

Порівнявши місця цих атак із перехопленими раніше звітами, хтось — начальник штабу Олівер, капітан Холл або Фішер — мав би здогадатися, що субмарина, про яку йшлося в цих повідомленнях, була U-20 під командуванням капітан-лейтенанта Вальтера Швіґера і що зараз вона діє просто в серці одного з основних морських шляхів Британії. У Кімнати 40 був детальний звіт про переміщення U-20— навіть точне її перебування того вечора[450]: «51.32 пн. ш., 8.22 зх. д.». Ці координати означали місце просто коло південно-східного кінця мису Олд-Хед-оф-Кінсейл.

Адміралтейство чудово знало, що скоро «Лузитанія» має перетинати ці самі води, але не зробило жодної спроби передати інформацію про події того вечора безпосередньо капітанові Тьорнеру. Тим часом «Оріон» під пильним наглядом продовжував свій перехід до Скапа-Флоу. Його охорону було доручено чотирьом есмінцям, які вели дредноут аж до виходу в безпечні води Атлантики[451]; і лише коли той вийшов на свій північний курс, кораблі супроводу повернули назад. У той момент чотири есмінці перебували в зоні вогневої досяжності від останнього зафіксованого положення U-20 — якраз там, де скоро мала пройти «Лузитанія» на своєму шляху до Ліверпуля. Не було докладено жодних зусиль, щоб змінити курс есмінців: один з них, «Воупе», відразу вирушив назад у Девонпорт, а решта три поверталися гаком через острови Сіллі.

«Оріон» прямував на північ зигзагоподібним курсом на швидкості у 18 вузлів[452]. Такої швидкості було більше ніж достатньо, щоб утекти від підводного човна.

Перебуваючи в морі вже п’ять днів, «Лузитанія» прямувала в напрямку Британії без будь-якого супроводу, навіть без спроби його забезпечити. Не було навіть передано інструкції скористатися нещодавно відкритим безпечнішим шляхом через Північну протоку, хоча на кораблі був цінний вантаж патронів для гвинтівок та вкрай необхідних шрапнельних снарядів.

Відсутність будь-яких заходів для захисту корабля, можливо, просто стала наслідком неуважності, адже Черчилль поїхав до Франції, а Фішер був зайнятий іншими справами і його свідомість узагалі все ближче підходила до межі божевілля. Але ситуація може постати й у більш лихому світлі, якщо взяти до уваги лист, який за рік до цього Черчилль написав голові англійського Міністерства торгівлі Волтеру Рансімену: «...украй важливо привернути нейтральні кораблі до наших берегів, сподіваючись спричинити конфлікт між Сполученими Штатами і Німеччиною»[453].

Хоча ніхто й не казав про це відкрито, але Британія сподівалася, що в якийсь момент Сполучені Штати захочуть долучитися до Союзних країн, цим безповоротно зміщуючи рівновагу сил на їхню користь.

Помітивши, що з початком використання Німеччиною субмарин кількість кораблів з Америки суттєво зменшилася, Черчилль сказав Рансімену: «З нашого боку, нам потрібно, щоб тут ходили кораблі — чим більше, тим краще; а якщо в якогось із них будуть проблеми — так іще краще».

«Лузитанія». Допомога маленьких леді

У четвер, 6 травня, о 5:30 пасажири першого класу, чиї каюти розміщувалися вздовж лівого борту палуби для шлюпок (палуби А) «Лузитанії», почули якийсь гамір. Теодейт Поуп із каюти А-10 згадувала, що її «розбудили крики та човгання ніг»[454]. Чувся дзвін металу, скрипіло обладнання, через яке пропускали канати. Усе це супроводжувалося приглушеною лайкою чоловіків, які робили щось, що потребувало сили (вона в команди була) і скоординованих дій (цього їм бракувало).

«Лузитанії» залишився приблизно один день до входу в Кельтське море, і капітан Тьорнер віддав команді наказ зняти чохли з усіх звичайних шлюпок та «вивалити» їх — усі шлюпки, що висіли на шлюпбалках з обох боків палуби. Дві шлюпки були вже на робочій позиції.

Тьорнер був обачним: у разі екстреної ситуації з робочої позиції шлюпки спускати було набагато швидше, а також безпечніше, ніж якби вони перебували у звичайному для далекого переходу стані. Тьорнер розпорядився робити це в таку ранню годину, бо на палубі майже не було пасажирів, а значить, ніхто не заважатиме роботі і, що ще гірше, не постраждає, коли щось піде не за планом. Звичайно, Тьорнер ризикував викликати в пасажирів невдоволення тим, що їх розбудили так рано, особливо беручи до уваги, що тут були найдорожчі каюти.

Третій помічник капітана, Джон Льюїс, який керував щоденними тренуваннями з евакуації, керував і цією підготовкою. Спочатку, розповідав він, «ми зібрали коків, стюардів, вартових з палуби та всіх, кого могли підняти»[455]. Команда почала готувати шлюпки, розташовані з лівого борту. Льюїс піднявся на ходовий місток і став посередині, коло відділу для зв’язку Марконі, щоб звідти стежити за всіма роботами водночас.

На кожну шлюпку було призначено шість-вісім осіб. Щоб фали та шкоти не переплутувалися, треба було всі шлюпки «вивалити» одночасно, вважав Льюїс. Упоравшись на лівому борті, команда — усього близько вісімдесяти людей — перейшла на правий борт і почала все знову. Після цього Льюїс відпустив коків та стюардів, а палубній команді наказав закріпити шкоти та укласти канати гарними пласкими бухтами. Наостанок моряки перевірили, щоб у кожній шлюпці було досить спорядження для виживання, зокрема весла, щогли, вітрила, сірники, якір, ліхтар, їжа та питна вода.

Не все пройшло добре. Один із пасажирів першого класу, Джозеф Майерс, рано прокинувся та спостерігав за роботою екіпажу. «Я дивився, як вони намагаються вивісити шлюпки, відвести їх від шлюпбалок, і мені здалося, що це завдання не для них. З мотузками вони поводилися невміло. Ними керував якийсь унтер-офіцер, я не знаю, хто це був, але загалом мені здалося, що ті моряки ніколи раніше не працювали зі шлюпками. Вони користувалися фалами та мотузками, наче будівельники; виглядали вони радше як різнороби, а не моряки»[456].

Пасажири, які прокинулися пізніше, вийшли на палубу та побачили шлюпки, виведені в робоче положення — без жодних пояснень. Більшість із них, щоправда, це зовсім не зацікавило — не всі, мабуть, узагалі помітили цю зміну. Інші ж схвилювалися: «Уранці в четвер мене збентежило те, що шлюпки висіли за бортом, — писала Джейн Мак-Фаркуар зі Стратфорда, штат Коннектикут. — Коли я поцікавилася цим, мені повідомили, що екіпаж діяв згідно з вимогами — вимогами закону. Я тоді подумала, що в такому випадку дивно, що шлюпки не були підготовані, тільки-но ми вийшла з Нью-Йорка, замість того щоб готувати їх тепер, коли ми майже вже досягли іншого берега. Інших пасажирів це не особливо турбувало, і я теж скоро забула думати про шлюпки»[457].

Неллі Гастон того дня додала ще декілька абзаців до свого листа-щоденника: «Сьогодні вранці всі шлюпки вивісили за борт, підготувавшись до надзвичайної ситуації. Страшно про це думати, але мені здається, що існує якась загроза».

Вона також зауважила, що багато хто з пасажирів того дня очікував побачити британські військові кораблі як супровід.

Потім вона перейшла до більш радісних спостережень: «Скільки ж тут людей — і всі англійці! Я була дуже рада побачити Юніон Джек[458] на борту, коли ми ще стояли в Нью-Йорку; у першому класі дуже багато видатних людей, але, звісно, до них і близько не підійти! Тут Вандербільт і один чи два банкіри. Я завела багато нових друзів, і, якби не ці хвилювання, можна б було сказати, що подорож чудова».

Палубна команда займалася звичайними «морськими справами», підтримуючи корабель у належному стані, — ці справи не знали кінця. Щоранку декілька людей займалися чищенням мідних частин та скла в ілюмінаторах, які виходили на палуби. Завжди десь виступала іржа, яку треба було зашліфувати та пофарбувати; сіль і туман за ніч осідали на поруччя, і щоранку їх треба було полірувати, щоб вони блищали та не забруднювали суконь і костюмів пасажирів. Треба було полити всі рослини на борту, включно з 21 великою пальмою на верхніх сходових майданчиках. Треба було охайно розставити шезлонги на палубах, щоб корабель не виглядав так, наче тут було весілля, але гості вже розійшлися.

Морякові Мортону було доручено оновити фарбу на корпусі однієї зі шлюпок. Для цього команда, мабуть, повернула шлюпку назад на борт, бо фарбу він наносив знизу, лежачи під шлюпкою. Фарба була сіра — таку називали «краб’ячий жир», — і справа була доволі брудною. «Нам не видавали пензлів — лише стару швабру»[459] — тобто ганчірку — «та банку з фарбою, у яку треба було вмочувати тканину і нею наносити фарбу на корпус шлюпки».

Мортон занурився в роботу й раптом почув звук кроків маленьких черевичків, які наблизилися до нього. Він визирнув з-під шлюпки та побачив двох дівчат, які уважно за ним спостерігали. Це були Анна та Ґвендолін Аллан, 15 та 16 років, дочки леді Г’ю Монтеґ’ю Аллан з Монреаля, однієї з найвидатніших пасажирок на борту. Вони втрьох займали королівський люкс на палубі В, де було дві спальні, ванна кімната, обідня зала та вітальня. З ними подорожували дві служниці, які розташувались у крихітній кімнаті між однією з труб пароплава й куполом обідньої зали першого класу.

Присутність цих дівчат на борту робила подорож яскравішою. «Я не міг не помітити, які гарні були діти та який красивий був на них одяг, — згадував Мортон. — Я наче пам’ятаю, що старша дівчинка була вбрана в білу гофровану спідницю та моряцьку блузку».

Одна з них запитала:

— Що ви робите, моряче?

— Я фарбую шлюпку, — відповів той.

— Можна, ми вам допоможемо?

Мортон знову глянув на їхній одяг. Тут почулися важчі кроки, що швидко наближалися, — кроки жінки, яка була схожа на їхню нянечку. І ця ситуація їй, вочевидь, не подобалася.

Мортон відповів:

— Думаю, що це не найкраща справа для юних дівчат».

Старша дівчинка — вочевидь, вона звикла отримувати все, що забажає,— схопила імпровізований квач, із якого сочилася фарба, та почала фарбувати шлюпку, а заразом і свій одяг.

«Я перелякався», — писав Мортон. Почулися ще важчі кроки його начальника, боцмана або старшого по палубі, який «мчав» до них.

Дівчата втекли, і Мортон вирішив учинити так само. Він виліз із-під шлюпки в бік води, переліз через поруччя та спустився на палубу внизу. «Я подумав, що немає сенсу сваритись ані з розгніваним боцманом, ані зі страшенно загрозливою нянечкою».

Усі ранкові хвилювання пройшли повз хлопчика на ім’я Роберт Кей з Бронкса, частини міста Нью-Йорк[460]. Цьому маленькому американцеві було сім років, і він прямував до Англії разом зі своєю мамою — англійкою на ім’я Марґерита Белшер Кей, яка була вже чи не на останньому місяці вагітності. Вона дуже хотіла встигнути повернутися додому, в Англію, до батьків, і народжувати там, тільки через це вона наважилася на цю подорож, незважаючи на німецьке попередження та свою схильність до морської хвороби.

У середині тижня Роберт занедужав. Його оглянув лікар та діагностував різко виражений кір. Решту подорожі, сказав він, хлопчикові доведеться провести на карантині, на дві палуби нижче. Вони вдвох подорожували другим класом, але мати теж вирішила решту плавання провести з сином унизу.

Монотонність такого становища страшенно пригнічувала, але там хоча б був ілюмінатор, через який хлопчик міг дивитися на море.

Капітан Тьорнер розпорядився починати звичайне ранкове тренування порятунку в шлюпках. Команда «відібраних» моряків сіла в одну зі шлюпок перед аудиторією з зацікавлених пасажирів. Одним із них був Джордж Кесслер, «король шампанського» — він підійшов до старшого моряка та сказав: «Це добре, що ви тренуєте команду, але чому не тренуєте пасажирів?»[461]

Той відповів: «Чому б вам не звернутися з цим питанням до капітана Тьорнера, сер?»

І Кесслер вирішив так і зробити.

U-20. Видовище

Уранці в четвер, 6 травня[462], U-20 поволі йшла вздовж південно-західного узбережжя Ірландії в напрямку вод, які моряки називають протокою Святого Георга[463]. Слово протока зазвичай означає вузьку акваторію, але протока Святого Георга була в 90 миль завширшки, звужуючись до 45 миль між мисом Карншор з боку Ірландії та мисом Сент-Дейвідз у Вельсі. На березі Ірландії було встановлено маяк, щоб допомогти кораблям оминути добре відому своєю небезпечністю скелю Конінбеґ, яку в телеграфних та бездротових повідомленнях постійно помилково називають «Конінберґ». Далі протока знову ширшала, даючи початок Ірландському морю — Muirtireann ірландською мовою. Звідси до Ліверпуля 250 морських миль: спочатку на північ, а далі на схід. Швіґеру навіть на своїй максимальній швидкості в 15 вузлів знадобилося б іще шістнадцять годин, щоб дістатися призначеної йому зони патрулювання.

Погода теж не сприяла. Через постійні тумани ніч довелося провести під водою. Майже о восьмій ранку він побачив перші ознаки прояснення й відразу розпорядився спливати, хоч і лише за допомогою горизонтальних рулів. Баки з водою він залишав повними на випадок непередбачуваної ситуації. Субмарина рухалася через струмені густого туману.

Попереду, по правому борту, з’явився проплав. На ньому не було ані прапора, ані інших позначок належності. Швіґер наказав гарматній команді готуватися до поверхневої атаки. Незважаючи на густий туман, якийсь гострозорий моряк на борту пароплава помітив субмарину. Корабель різко розвернувся та на повній швидкості пішов геть.

Швіґер кинувся його наздоганяти, гарматники вистрілювали снаряд за снарядом. Два снаряди навіть влучили, але пароплав не зменшував швидкості й зник у завісі туману. Швіґер продовжував переслідування.

Знов прояснилося. Гарматники відкрили вогонь. U-20 йшла зі швидкістю у 15 вузлів, а пароплав — лише 8 чи 10. Атака тривала близько двох годин, і субмарина поступово перемагала, аж доки один снаряд не влучив у місток пароплава. Цей аргумент виявився переконливим, і корабель зупинився та спустив шлюпки. Одна з них пішла на дно, а три інші почали на веслах відходити від судна, «навантажені до краю».

Швіґер підійшов ближче й запустив бронзову торпеду в корпус корабля з відстані в 500 метрів (550 ярдів). Торпеда вибухнула, але з протилежного боку, ніж той, де, на думку Швіґера, мало бути машинне відділення. «Ефект незначний», — писав він. Корма корабля опустилася під воду, але він не затонув.

Гарматна команда Швіґера почала обстрілювати корабель по ватерлінії, а субмарина повільно підходила до корми судна. Назва корабля була зафарбована, але з близької відстані її можна було прочитати: «Кандидат». Згідно з довідником Швіґера, це був британський фрахтівник водотоннажністю в 5000 тонн, що належав компанії «Гаррісон», Ліверпуль. Кораблі цієї компанії нерідко мали «романтичні» назви: «Аудитор», «Адміністратор», «Електрик».

Гарматники Швіґера продовжували обстріл, аж доки ніс корабля не піднявся високо над водою і корабель не почав повільно опускатися на дно. Координати затоплення судна було записано: це сталося за 30 миль на південь від плавучого маяка Конінбеґ, приблизно посередині найвужчого місця протоки Святого Георга. Час: 10:30.

За десять хвилин Швіґер побачив іще одну потенційну ціль — найбільшу поки що. Курс корабля, що з’явився на горизонті, мав перетнутися з курсом субмарини. Потім корабель закрили пасма туману. Швіґер наказав «повний уперед» і обрав такий курс, який би привів його у вигідну для торпедування позицію попереду корабля.

Великий пароплав знов показався з туману. Він рухався дуже швидко. Швіґер побачив, що це пасажирський лайнер водотоннажністю близько 14 тисяч тонн — справжній приз! Він розпорядився негайно занурюватися та вивів субмарину на максимальну для електричних двигунів швидкість — 9 вузлів. Але це було занадто повільно. Пароплав перебував на відстані у 2 милі і йшов зі своєю максимальною швидкістю. Швіґер зрозумів, що для нього найкращий варіант — розташувати субмарину так, щоб торпеда пройшла під ковзним кутом лише у 20°. Надто мало, щоб постріл був успішним. І він відмінив атаку.

У своєму журналі він не записав назву того лайнера, але відомо, що це був «Арабік», лайнер компанії White Star — тієї самої, якій належав «Титанік».

За годину, десь близько першої дня, Швіґер побачив іще одну ціль: попереду по правому борту.

Він приготувався до атаки. Цього разу він обрав торпеду новішої моделі G6, а глибину задав у 3 метри (або 10 футів). Торпеду запускали з відстані в 300 метрів. Вона влучила в корпус приблизно під передньою щоглою, і ніс зразу почав занурюватися, хоча й не потонув. Екіпаж швидко втік на шлюпках, і Швіґер сплив на поверхню.

Корабель виявися британським фрахтівником під назвою «Центуріон» водотоннажністю близько 6000 тонн. Власник судна — та сама компанія, чий фрахтівник Швіґер уже потопив того дня.

Знову почав збиратися туман. Швіґер не хотів залишати кораблеві шанс на порятунок і запустив іще одну торпеду, щоб «напевне затопити». Ця торпеда теж вибухнула, і Швіґер почув характерне шипіння, з яким повітря виривається з-під корпуса під тиском води. Командири підводних човнів вважали цей момент найбільш приємним. Капітан-лейтенант Форстнер у своїх мемуарах описував цей звук, коли повітря «з пронизливим свистом виривається з усіх отворів, наче гуде парова сирена. Яке чудове видовище!» Ця мить часто ставала останнім видихом для судна — вода заповнювала котельні, призводячи до завершального вибуху. У повітря здіймалася хмара пари та сажі, яку командири субмарин називали «чорною душею».

Швіґер не став чекати, доки корабель зникне під водою повністю. Туман ставав дуже щільним, і о 14:15 субмарина занурилася та стала на курс, який мав вивести U-20 далеко в море, щоб вони могли безпечно перезарядити батареї та поміркувати, як діяти далі.

Перед Швіґером постала необхідність приймати рішення: пальне в нього закінчувалося, як не дивно, а він ще мав вийти в призначену йому зону полювання коло Ліверпуля. Туди ще день дороги.

«Лузитанія». Життя після смерті

Увечері в четвер Теодейт Поуп та Едвін Френд сиділи у своїх шезлонгах, насолоджуючись гарною погодою та синьою далечиною. Вони не були парою, але майже весь свій вільний час Теодейт проводила в компанії Френда. Сидячи на палубі, він уголос читав книгу Анрі Бергсона «Матерія та пам’ять», опубліковану в 1896 році. Загалом у цій книзі йшлося про взаємодію розуму й тіла. Берґсон, у минулому президент британської Організації з вивчення психічних явищ, схилявся до думки, що після смерті людини у світі залишається певний елемент її особистості.

Теодейт теж була членом цієї організації, заснованої в Лондоні 1882 року[464]. І заснували її не божевільні й так звані медіуми, а філософи, письменники, вчені та журналісти, які намагалися дотримуватися чітких наукових принципів у вивченні паранормальних явищ. До цієї організації також належали десятки видатних науковців та літераторів, серед яких були Герберт Веллс, Марк Твен, Вільям Джеймс та Олівер Лодж, відомий британський фізик, який у вересні 1915-го втратить сина на війні й решту свого життя проведе в спробах зв’язатися з ним через завісу смерті. Іноді Теодейт допомагала Лоджеві та Джеймсові вивчати місіс Пайпер, медіума, з якою Джеймс провів 75 сеансів. Її очевидний дар перешкоджав намаганням Джеймса спростувати її здібності, і врешті-решт він повірив, що вона справжній медіум. «Якщо ви хочете заперечити закон, за яким усі ворони чорні, не треба намагатися довести, що вони всі не чорні, достатньо довести, що лише одна з них біла. Моя біла ворона — місіс Пайпер»[465], — цей вислів Джеймса став відомим.

Теодейт також брала участь у сеансах і без Вільяма Джеймса. У своїх неопублікованих мемуарах вона описує, як у 1909 році проводила сеанс із іншим відомим медіумом, Евсапією Палладіно: під час сеансу власний капелюшок Теодейт раптово піднявся над її головою та опустився на стіл просто перед нею[466]. Згодом буде отримано підтвердження того, що Палладіно була надзвичайно талановитою шахрайкою.

У тридцять років Теодейт серйозно зацікавилася вивченням розумових сил та окультних наук. У 1900-му — їй було 33 роки — вона вперше прочитала декілька випусків журналу «Записки Організації з вивчення психічних явищ», у яких публікувались матеріали досліджень випадків, які, можливо, були пов’язані з привидами чи «виживанням» — так в організації називали життя після смерті. Саме в цьому журналі у 1912 році Зигмунд Фройд опублікував свої перші детальні формулювання теорії про підсвідоме мислення. Теодейт вступила в організацію у 1904-му і вже невдовзі почала допомагати Вільямові Джеймсу в його вивченні феномену місіс Пайпер. (Брат Джеймса, Генрі, попри те що написав із десяток оповідань про привидів, наприклад «Поворот гвинта», зневажав спіритуалізм і всі паранормальні явища.) У 1907-му, коли Теодейт виповнилося сорок, вона брала участь у заснуванні нового інституту з вивчення психічних явищ у Нью-Йорку, а також вклала в справу 25 тисяч доларів (понад $600 тисяч у сучасному еквіваленті)[467]. Її супутник Едвін Френд працював редактором інститутського журналу, аж доки не стався доволі земний конфлікт щодо того, які саме статті друкувати.

У результаті конфлікту Френда зняли з посади. Йому було лише трохи за двадцять, але він уже встиг отримати диплом бакалавра та магістра в Гарварді й викладав античну філологію в Принстоні, Гарварді та Берлінському університеті[468]. Теодейт розсердилася, коли звільнили Френда, і відмовилася від свого місця в раді директорів інституту. Зараз же на «Лузитанії» вони разом прямували в Лондон до Олівера Лоджа та інших, щоб заручитися їхньою підтримкою й заснувати нову організацію в Америці.

Книга Бергсона була французькою, але Френд, читаючи, відразу перекладав на англійську. Це було доволі непросто, адже «Матерія і пам’ять» будь-якою мовою могла спричинити запаморочення в голові. Так вони й сиділи вдвох, із задоволенням сповнюючи приємне вечірнє повітря тихими словами та усмішками розуміння, намагаючись збагнути незбагненне.

«У книзі були уривки, які чудово описували деякі з поширених труднощів у спілкуванні, — писала Теодейт, під спілкуванням маючи на увазі контакт із мертвими[469]. — Вони багато що пояснювали, і я бачила, яке натхнення вони дають містерові Френду. Ми сиділи поруч у своїх шезлонгах, і я подумки дивувалася тому, що для наших досліджень знайшлася така людина, як містер Френд. Я до глибини душі захоплювалася ним та поважала його. Він був щедро наділений як розумом, так і душею».

Вона розглядала Френда як свого інтелектуального помічника та вірила, що в майбутньому він займе дуже важливе, хоч і суто платонічне місце в її житті.

Життя на борту для дещо молодших пасажирів ставало дедалі активнішим, адже подорож добігала кінця. Друзі, які познайомились нещодавно, просили одне одного підписати альбоми на пам’ять. Флірт ставав більш відвертим, спортивні змагання — більш завзятими. Переможці отримували призи в перукарні. Межі між родинами почали зникати: діти бігали по палубах веселими натовпами на чолі зі стюардесами. В однієї з них було під наглядом 22 дитини, яких вона розважала, поки їхні батьки обідали. Етель Мур Демпінг Лайне, 34 роки, подорожувала разом зі своїм чоловіком на ім’я Стенлі. Вони познайомилися з молодою парою з Торонто, які поверталися додому в Шотландію з трьома дітьми: немовлям та півторарічними близнюками. «Усюди навколо нас були милі родини з дітками! Усі такі щасливі!»[470] — згадувала місіс Лайне.

Вони з подругою жартували щодо того, що робити, якщо корабель буде атаковано. «Наша стюардеса розсміялась і сказала, що ми не потонемо, а скоріше злетимо в повітря, бо на кораблі повно боєприпасів», — згадувала вона.

Того вечора капітан Тьорнер та капітан екіпажу Андерсон обійшли весь корабель, щоб пересвідчитися, що всі шлюпки висять за бортом і готові до спуску. Тьорнер також наказав Андерсону перевірити, щоб усі ілюмінатори були закриті, до самої палуби В, а також усі переборки.

У четвер опівдні «Лузитанія» перебувала в 465 милях на захід від скелі Фастнет-Рок коло узбережжя Ірландії та рухалася зі швидкістю у 21 вузол[471].

U-20. Зміна плану

У четвер увечері, коли U-20 спливла на поверхню та попрямувала у відкрите море, Швіґер прийняв рішення — припинити спроби дістатися Ліверпуля, незважаючи на наказ. За звичаями капітанів підводних човнів, у нього був такий привілей[472].

В умовах відсутності зв’язку зі своїми командирами та іншими дружніми кораблями тільки капітан субмарини знає, як іде патрулювання і які існують проблеми або загрози. Проте майже ціла сторінка журналу Швіґера присвячена обґрунтуванню його рішення.

Головним чинником була погода. Барометр, туман, який не зникав на його шляху весь день та попередню ніч, навдивовижу спокійна погода — тут він ужив влучне німецьке слово Windstille (мертвий штиль) — усе вказувало на те, що туман тут затримається на декілька днів. «Через погану видимість, — писав він, — неможливо помітити численні патрулі ворога, траулери та есмінці, яких можна було очікувати в протоці Святого Георга та Ірландському морі; через це ми постійно будемо в небезпеці й доведеться йти в зануреному режимі».

Він припустив: якщо до Ліверпуля і йтиме якийсь транспорт з солдатами, то в супроводі есмінців і вночі. Єдиний спосіб побачити ці кораблі — залишатися на поверхні, писав він, але це занадто небезпечно в темряві й тумані, бо вірогідність зіткнення завелика. А якщо не вдасться вчасно побачити есмінець, швидкий та добре озброєний корабель, то його атаки не уникнути.

Крім того, у Швіґера залишилося тільки три торпеди, дві з яких він хотів приберегти для зворотної подорожі — звичайна практика серед командирів субмарин.

Також не треба забувати про проблему палива. Якщо продовжувати рух у напрямку Ліверпуля, то пальне просто закінчиться, і повернутися тим шляхом, яким він сюди прийшов, буде неможливо. Доведеться йти через Північну протоку між Шотландією та Ірландією; для британських комерційних кораблів це був безпечний шлях, а для субмарин — навпаки. Минулого разу в тій протоці він бачив щільні патрулі, небезпека була всюди. Він присягнувся «за жодних обставин» туди не повертатися.

Швіґер планував продовжити атакувати кораблі, як він писав, на значній відстані від Ліверпуля — на вході в іншу протоку, Бристольську. Тут проходили судна, що прямували в британські порти Свонсі, Кардіфф та Бристоль. «Шанси на успішні атаки тут вищі, а захист ворога слабший, ніж в Ірландському морі коло Ліверпуля», — писав Швіґер. Хоча торпеда в нього лишилася всього одна — якщо не враховувати двох у резерві, — ще було багато снарядів для гармат, тому він вирішив продовжувати атаки, аж доки не витратить дві п’ятих з усього пального, яке лишилося.

Але погода знову ж таки поставила його в глухий кут.

О 18:10 він знов подивився в перископ, але побачив лише туман. Видимість обмежувалася 30 ярдами в будь-якому напрямку. Він продовжив рухатись у відкрите море, далі від найбільш навантажених морських шляхів, щоб переночувати. Спливати планували вранці, у п’ятницю, щоб іти на дизельних двигунах та зарядити батареї перед полюванням.

«Лузитанія». Повідомлення

Вечеря, як завжди, була дуже щедрою та вишуканою — і ще більш цінною тому, що передостанньою в цій подорожі. До Ліверпуля мали прибути в суботу вранці.

Поки пасажири вечеряли, оператор зв’язку Марконі почув якісь розмови в ефірі. На годиннику була 19:50. Повідомлення en clair, тобто звичайною англійською мовою, було з офісу Адміралтейства у Квінстауні, Ірландія. Мабуть, перше повідомлення було частково втрачене, бо оператор «Лузитанії» попрохав Квінстаун надіслати його ще раз. Повторне було отримане о 19:56. За мить у капітана Тьорнера в руках була записка: «Активність субмарин коло південного узбережжя Ірландії»[473].

Приблизно в цей самий момент корабель отримав іще одне повідомлення, цього разу всім британським кораблям, закодоване особливим кодом Адміралтейства для комерційних суден. Тільки-но його розшифрували, текст також було передано Тьорнеру. Повідомлення застерігало кораблі в Ла-Манші відходити від південних берегів Англії далі ніж на 2 милі, а кораблям, які прямували до Ліверпуля, радили оминати миси, залишатися посередині протоки, проходити вхід у порт на великій швидкості, а також узяти портового лоцмана на перекаті річки Мерсі, який би довів їх до причалу в Ліверпулі. Наприкінці повідомлення зазначалося: «Субмарини коло Фастнету»[474].

Ці два повідомлення, отримані одне за іншим, не могли не схвилювати. Друге з них наче заперечувало саме себе. З одного боку, кораблям у Ла-Манші радили триматися ближче до берега, а з іншого — кораблям на маршруті Тьорнера радили залишатись посередині протоки. Капітанам рекомендували швидко проходити входи в порти, але водночас — узяти лоцмана в гирлі Мерсі. Також у цьому повідомленні не було жодної інформації про точну кількість субмарин та їхнє розташування. Води коло південного узбережжя Ірландії — це велетенський простір, частина океану. Остання фраза «субмарини коло Фастнету» могла означати як те, що вони за півмилі звідти, так і те, що вони за сотню миль. Обидва цих повідомлення разом означали тільки одне: води кишма кишать субмаринами.

Капітан Тьорнер знав напевно лише одне: наступного ранку «Лузитанія» проходитиме повз Фастнет-Рок, а решта подорожі проходить у водах на південь від Ірландії.

Після вечері Престон Прічард очолив вечірню партію у віст у вітальні другого класу, поки в першому давали концерт[475]. Програма того вечора зникла в тумані історії, але один із пасажирів, як кажуть, одягся в повний костюм шотландського горянина Красунчика принца Чарлі та виконав шість шотландських пісень. Під час минулих подорожей пасажири читали вірші й «комічні декламації»; співали таких пісень, як «Униз за струмком край старого млина», «Женев’єва» та «Краля Мері з Тіпперері»; демонстрували свої таланти в грі на музичних інструментах, виконуючи соло на евфоніумі, мандоліні чи віолончелі — колискову з опери Ґодара «Жоселін» та «Мрії» Шумана[476]. Але одне було незмінним: кожен концерт закінчувався тим, що всі присутні вставали та співали «Боже, бережи короля» та американський гімн-побратим «Моя країно, це про тебе» — на один мотив, але з різними віршами.

Саме під час антракту цього концерту й виступив капітан Тьорнер зі своїми шоковими повідомленнями про субмарини та зону військових дій. Він також запевнив присутніх, що вже скоро вони будуть у безпеці під захистом Королівського флоту.

Поки концерт продовжувався, команда офіцерів провела нічну перевірку корабля — ще один захід безпеки, зумовлений загрозою атаки субмарини. Крім звичайного наказу зачинити всі ілюмінатори, Тьорнер також розпорядився закрити їх завісами, щоб назовні не проходило світло з кают. Усі двері на зовнішні палуби також треба було зачинити. Додатково Тьорнер вимкнув ходові вогні пароплава.

Інспекційна команда під керівництвом старшого третього помічника Джона Льюїса перевірила всі ілюмінатори та вікна в кімнатах загального користування — усі, які можна було перевірити з палуб; заходити в каюти пасажирів члени екіпажу не мали права згідно з правилами компанії «Кунард». Перевіряльники склали список відкритих ілюмінаторів для стюардів та залишили його у світильнику в коридорі. До відома пасажирів доводилося, що ілюмінатори мають бути закриті, але погода була настільки спокійна, що багато хто відчиняв їх для вентиляції.

Книготоргівець Чарльз Лоріа дуже зацікавлено спостерігав за всіма перевірками та за роботою корабля взагалі. «Мене дуже цікавило все, що робилося на борту, коли ми підходили до узбережжя Ірландії, — писав він. — Насправді, протягом усієї подорожі я уважніше, ніж звичайно, за всім стежив»[477]. Того вечора в четвер, ідучи у свою каюту на палубі В (у нього була внутрішня каюта, тому ілюмінатора не було), він побачив список відкритих ілюмінаторів, «який стирчав просто у світильнику на дорозі в коридорі».

Усі капітани, незалежно від того, чи була війна, завжди поділяли занепокоєння Тьорнера відкритими ілюмінаторами. Ілюмінатор — це по суті просто отвір у борту корабля, і за певних умов один-єдиний відкритий ілюмінатор здатний впускати 3,75 тонни води за хвилину[478].

Того вечора група пасажирів зібралась окремо та утворила своєрідний комітет, навчаючи одне одного вдягати нові рятувальні жилети Boddy — «вони суттєво відрізнялися від звичайних коркових жилетів», писав Артур Дж. Мітчелл, представник велосипедної компанії Raleigh. У Мітчелла були причини хвилюватися: він особисто вже пережив дві морські катастрофи.

Капітан Тьорнер схвалив цю ідею, як згадував Мітчелл, але зауважив, «що пасажири в жодному разі не мають очікувати, що засоби порятунку їм якимось чином знадобляться»[479].

Хвилювання охопило багатьох. Одна пасажирка першого класу, 23-річна Джозефін Брендел, так злякалася, що вирішила не ночувати у своїй каюті й попросила іншу пасажирку, 42-річну Мейбл Ґарднер Крічтон, пустити її у свою каюту на ніч.

Місіс Крічтон погодилася.

Брендел згадувала: «Вона була дуже рада допомогти мені та всю ніч робила все, що могла, щоб тільки вгамувати мої нерви»[480].

У кабіні бездротового зв’язку тим часом отримали ще одне повідомлення — цього разу інакше. Воно було для Альфреда Вандербільта від жінки: «Сподіваюся, що Ваше плавання проходить безпечно, і з нетерпінням чекаю на побачення»[481].

Лондон; Вашингтон; Берлін. Напруга

Новини про затоплення «Кандидата» не скоро досягли Адміралтейства. Траулер під назвою «Лорд Аллендейл» випадково натрапив на три шлюпки близько третьої дня в четвер. Члени команди затонулого судна провели на воді в тумані п’ять годин. На траулері не було станції бездротового зв’язку, тому доповісти про затоплення або порятунок було неможливо, аж доки вона не повернулися на базу в Мілфорд-Хейвені, що на узбережжі Вельсу, — досить далеко від місця затоплення «Кандидата». Командир військово-морських сил у Мілфорд-Хейвені повідомив про атаку Адміралтейство телеграмою, яку надіслав відразу після півночі.

Того дня також прийшла телеграма з Військово-Морського центру у Квінстауні з доповіддю про субмарину, яку помітили близ Донт-Року о 9:45: субмарина залишалась «у полі зору протягом 5 хвилин»[482], а потім занурилася. Цю інформацію передали голові морської розвідки Холлу та Першому Морському Лордові Фішеру. Копію повідомлення передали й до канцелярії Черчилля, але він ще був у Франції.

«Оріон» прямував на північ, ідучи зигзагом у відкритому морі за 150 миль від західного узбережжя Ірландії.

У Вашингтоні президент Вільсон знову боровся з депресією. Відмова Едіт Ґалт повернула йому відчуття горя — настільки, що йому важко було концентруватися на світових подіях, які насідали на нього. Головною новиною й досі лишався «Gulflight». Слідство, проведене англійським коронером, підтвердило, що капітан корабля Альфред Гантер помер від «зупинки серця, яку спричинив шок від торпедної атаки судна»[483]. За словами другого помічника капітана «Gulflight», капітан субмарини не міг не зрозуміти, що корабель американський, бо видимість була дуже хороша, а над танкером майорів великий прапор США. Також з’явилися свіжі новини про полювання підводних човнів. Газета Washington Times повідомляла, що в середу ввечері німецька субмарина, «з’їхавши з глузду»[484], потопила одинадцять неозброєних рибальських траулерів у Північному морі біля берегів Англії.

Думки ж Вільсона того вечора займала лише Едіт. Він вирішив, що, незважаючи на цей новий напад депресії, він не дозволить — не може дозволити — їй просто піти зі свого життя. Вільсон написав довгий лист — можна сказати, прозову поему відчаю, у якій він, сухий та професійний (на думку багатьох американців) чоловік, писав: «Є декілька речей, які я повинен спробувати сказати, перш ніж мене знов охопить німа нічна темрява, у якій дуже болісно від несказаних слів, що благають серце бути вимовленими»[485].

Він писав, що готовий прийняти їхню дружбу — поки що. «Якщо Ви не можете дати мені всього, чого я хочу, — без чого зараз задихається моя душа, — то це тому, що я не вартий. Я інстинтинктивно розумію, що Ви могли б це дати, якби я був цього вартий і якби Ви зрозуміли — зрозуміли серце хлопчика, що б’ється в мені, та простоту того, чого я прагну, того, що Ви могли б дати та сповнити мої дні сяйвом».

Він давав зрозуміти, що вона не може не покохати його. «Не зрозумійте мене неправильно, — додав він в одному з гарячкових постскриптумів. — Те, що зараз тримають Ваші щедрі руки, безмежно цінне для мене. Розлука з цим уб’є мене — я не зміг би цього зробити й сподіваюсь, що не зможете й Ви. Я буду терплячим, надзвичайно терплячим, і чекатиму, що приготувало — якщо приготувало, для мене майбутнє».

Але, як виявилося, не таким він уже був і терплячим: наступного ранку, у четвер, 6 травня, він дописав додаток до листа в п’ять сторінок.

Він знову перечитав її листа, писав він їй, та сприйняв його в більш обнадійливому світлі. «Я ледь можу бачити, щоб писати Вам, бо сльози затуманили мені очі — сльози радості та солодкої знемоги»[486].

Поки що він вирішив обрати для себе роль її лицаря. «Здається, мене послано в цей світ, щоб служити, а не брати, і тому я служитиму до останнього, нічого не вимагаючи у відповідь».

Тим часом опір Едіт почав слабшати під дією суперечливих хвилювань. Той факт, що Вільсон був президентом Сполучених Штатів, звів у її уяві бар’єр, який було важко подолати. Його влада, постійна присутність агентів секретної служби, його публічність і, як наслідок, обмеження його приватного життя — усе це теж ускладнювало ситуацію, уже не кажучи про той простий факт, що мотиви будь-якої жінки, яка забажає вийти заміж за Вільсона, буде поставлено під сумнів, з огляду на його високий статус. «З’явився страх, — писала вона, — що хтось може подумати, що я люблю його тільки за це; потім — страшна думка про увагу публіки, якої б було не уникнути в такому разі; а також відчуття, що в мене не було необхідних умінь для життя з таким рівнем відповідальності»[487]. З іншого боку, вона мала глибокі почуття до Вільсона. «О, як багато думок роїлось у мене в голові! — писала вона. — І щоразу, коли ми з ним були разом, я відчувала його чарівність»[488]. Крім того, її захоплювало, що він так їй довірився та був готовий говорити з нею про «всі проблеми, з якими стикався, та страхи, які почали тоді з’являтися, — страхи через те, що пожежа війни в Європі загрожувала перекинутися через Атлантику на його країну»[489].

Вони не могли бачитися дуже часто, але все одно привертали до себе «небажану увагу суспільства»[490], писала вона. Якщо їм і вдавалося побачитися, то лише в Білому домі або під час прогулянки — завжди в присутності кого-небудь: Гелен Боуне, доктора Грейсона або ж Марґарет, дочки Вільсона. Їх завжди супроводжував автомобіль з агентами. Єдиним способом поговорити приватно були листи, і тому вони продовжували писати одне одному: його листи — пристрасні та повні зізнань у коханні, її — привітні й теплі, але навдивовижу стримані.

У Берліні канцлер Німеччини Бетман дедалі сильніше тривожився. Війна в окопах просувалася погано, а також він боявся, що німецькі підводні човни можуть тільки погіршити справи. На місяць раніше кайзер Вільгельм видав наказ, який дозволяв командирам субмарин атакувати комерційні кораблі з занурення, щоб уникнути небезпеки, на яку субмарина неминуче наражалася, якщо спливала та підходила до ворожого фрахтівника для ідентифікації. Результатом цього наказу стало те, що в командирів з’явилося ще більше свободи дій. Оскільки погода навесні значно покращала, то разом це призвело до суттєвого збільшення кількості атак на нейтральні кораблі — прикладом став американський танкер «Gulflight».

У четвер, 6 травня, Бетман написав листа головнокомандувачу німецького флоту, у якому поскаржився, що за минулий тиждень підводні човни стали топити «все більше» нейтральних кораблів. «Цей факт не тільки неодмінно вплине на наші хороші стосунки з нейтральними державами, але й призведе до надзвичайно серйозних ускладнень і врешті примусить їх приєднатися до ворога»[491]. Ситуація, у якій опинилась імперія, була й без того дуже «напруженою», і він застерігав: «Я не можу взяти на себе відповідальність за дальше погіршення наших відносин з нейтральними державами, до чого неодмінно призведе продовження військових дій із субмаринами в їхньому теперішньому вигляді».

Він вимагав, щоб військово-морське командування «вдалося до необхідних заходів, щоб гарантувати, що наші субмарини ні за яких умов не будуть атакувати нейтральні кораблі».

Того вечора Washington Times повідомила, що ще чотири кораблі потонули, двома з яких були нейтральний пароплав та англійська шхуна[492]. Два були атаковані субмариною, а інші два загинули через морську міну та артилерійський обстріл німецьким військовим кораблем.

«Лузитанії» залишилося ще два дні подорожі до Ліверпуля. Опівночі в четвер, 6 травня, потужний німецький передавач у Норддайху відправив повідомлення всім підводним човнам, що «Лузитанія» почне свою зворотну подорож до Нью-Йорка 15 травня[493].

Це повідомлення було перехоплене й передане в Кімнату 40.

U-20. Туман

Швіґер та його команда провели спокійну ніч у відкритому морі[494]. О п’ятій ранку 7 травня він розпорядився спливати й піднявся в рубку. Субмарина перейшла на дизельні двигуни та почала заряджати батареї.

U-20 почергово проходила через ясні та туманні ділянки. «Іноді погода трохи прояснювалася», — писав Швіґер. Спочатку ці невеликі ділянки підтримували надію на хорошу видимість, але скоро сонце зовсім зникло за хмарами і все закрив надзвичайно щільний туман.

Такі умови розчаровували та остаточно переконали Швіґера в правильності його рішення не йти до Ліверпуля. Пізніше він переказував історію подій того ранку своєму другові, командиру іншої субмарини Максу Валентінеру. Щільний туман «залишав мало надії щось потопити, — казав Швіґер. — І водночас у такому тумані есмінець може нас протаранити, перш ніж ми про це дізнаємося».

У своєму військовому журналі він писав: «Оскільки туман не відступав, я вирішив відразу розпочати зворотну подорож».

І він призначив новий курс у напрямку бази. Як він вважав, на цьому патрулювання завершилося.