Частина V Море таємниць

Лондон. Звинувачення

Те, що було далі, стало для Тьорнера цілковитою несподіванкою. Незважаючи на те що причина катастрофи була очевидною — військові дії, — Адміралтейство почало звинувачувати саме капітана. Будь-хто, хто мав доступ до внутрішнього спілкування або «протоколів» між канцеляріями головних посадовців Адміралтейства в перший тиждень після трагедії, бачив, що Адміралтейство щосили намагається підвести Тьорнера під суд. В одній з таких записок сам Черчилль писав: «Треба переслідувати капітана без зволікань»[716].

Але, перш ніж почались якісь дії, слідчий у Кінсейлі Джон Дж. Хорґан провів власне розслідування, що дуже не сподобалось Адміралтейству. Хорґан вирішив, що відповідальність за розслідування лежить саме на ньому, адже п’ятеро з загиблих пасажирів «Лузитанії» опинились у його районі. Він розпочав розслідування наступного дня після потоплення, у суботу, 8 травня. Викликавши Тьорнера як свідка, Хорґан вислухав його свідчення та похвалив його за хоробрість і рішення залишатися з кораблем до останньої секунди. Тьорнер, почувши це, розплакався. Пізніше у своїх спогадах Хорґан називав капітана «сміливим чоловіком, якому не пощастило»[717].

У понеділок, 10 травня, присяжні, яких зібрав слідчий, проголосили своє рішення: офіцери субмарини та кайзер Німеччини вчинили «умисне масове вбивство»[718].

За півгодини з Адміралтейства надійшов наказ Хорґану заборонити Тьорнерові давати свідчення. Хорґан писав: «Але того разу шановна інституція запізнилась, як запізнилась і з захистом “Лузитанії” від атаки»[719].


Що ж до звинувачень Тьорнера, то тут Адміралтейство не зволікало. Наступного дня після катастрофи Річард Вебб, начальник Торговельної палати Адміралтейства, розіслав меморандум на двох сторінках із позначкою «Таємно», у якому звинувачував Тьорнера в тому, що той проігнорував наказ Адміралтейства іти зигзагом та обходити «миси якомога далі». Замість того щоб виконувати інструкції, Тьорнер «продовжив іти звичайним для комерційних суден шляхом зі швидкістю у три чверті від максимальної, на яку здатне його судно[720]. Таким чином, його корабель перебував довше за необхідне в зоні з великою ймовірністю атаки, наражаючись на катастрофу».

Вебб надіслав офіційний запит на розслідування в Британську комісію морських аварій, якою керував лорд Мерсі. Цей орган займався розслідуванням багатьох морських катастроф, серед них потопленням «Титаніка» та «Empress of Ireland».

У середу, 12 травня, Вебб посилив свої напади на Тьорнера. У черговій записці він зазначив, що Тьорнер «виявив настільки неймовірну недбалість, що можна дійти лише одного висновку: або він украй некомпетентний, або до нього доступилися німці»[721]. У цьому документі на полях зліва Перший Морський Лорд Фішер своєю страшенно загрозливою рукою написав: «Сподіваюся, що капітана Тьорнера негайно заарештують після розслідування, яких би висновків воно не дійшло».

Адміралтейство вдалося до безпрецедентних заходів і наполягло на тому, щоб основні частини розслідування, особливо матеріали допиту Тьорнера, зберігались у таємниці.


Консул США Фрост швидко зрозумів, що Адміралтейство всерйоз налаштоване проти Тьорнера. Дев’ятого травня, у неділю, Фрост завітав до адмірала Коука, командира флоту у Квінстауні. Його супроводжували два військові аташе, які нещодавно прибули до Лондона, щоби владнати справи з поверненням американських загиблих на батьківщину.

Адмірал Коук відкрито критикував Тьорнера за те, що той вів корабель надто близько до берега й надто повільно. Він уголос прочитав попередження, відправлені на «Лузитанію» в п’ятницю. Але консул Фрост здивувався, як мало інформації було надано. «Лише голі факти, — писав він пізніше. — Жодних інструкцій чи пояснень. Це правда, що Тьорнер мав триматися далі від берега; але й Адміралтейство не виконало своїх обов’язків стосовно капітана належним чином»[722].

Один з американських аташе, капітан В. А. Касл, записав власні міркування щодо зустрічі, а також звернув увагу на предмет, який не обговорювався: «Мене вразило те, що адмірал, який, здавалося б, щосили захищав Адміралтейство та його заходи, не згадав нічого про присутність есмінця або іншого військового судна»[723]. Касл також додав, що протягом його подорожі поїздом назад у Лондон він обговорював цю тему з попутником, лейтенантом Королівського флоту. Той говорив «доволі відкрито, хоча й, гадаю, конфіденційно. Він повідомив, що ні сам він, ні його товариші-офіцери не могли збагнути, чому так багато торпедних кораблів старого зразка, що можуть рухатися зі швидкістю у 25 вузлів і добре підійшли б для захисту пароплава коло берегів, тримають у різних портах і не використовують за призначенням. Він також сказав, що, якби розмістили одне таке судно з правого борту «Лузитанії», одне з лівого й одне попереду, пароплав би не торпедували».


Складно пояснити, чому саме Адміралтейство намагалося звинуватити Тьорнера, беручи до уваги те, що перекласти всю вину на Німеччину було б набагато краще з точки зору світового співчуття Британії та надзвичайної єдності стосовно Німеччини. Проте, звинувачуючи Тьорнера, Адміралтейство сподівалося відволікти увагу від власного невдалого захисту «Лузитанії». (Коли 10 травня 1915 року в Палаті громад Черчилля запитали про це, він доволі стримано відповів: «Комерційні кораблі мають самі про себе дбати»[724].) Були й інші таємниці, про які не слід було знати ані внутрішнім спостерігачам, ані німецьким: той факт, що завдяки Кімнаті 40 Адміралтейство дуже багато знало про переміщення U-20 перед атакою. Одним зі способів приховати це було привернути увагу до чогось іншого.

В Адміралтейства з’явилися й інші причини втілити такий план, коли 12 травня одна зі станцій бездротового зв’язку в британській системі підслуховування перехопила декілька повідомлень з U-20, що прямувала на базу: входячи в Північне море, вона вийшла на зв’язок з Емденом. В Адміралтействі ці повідомлення привернули багато уваги. Кімната 40 відправила запит на всі станції, які перехопили ці повідомлення, — підтвердити правильність розшифрування та надати підписані й завірені копії.

У першому з цих повідомлень Швіґер доповідав: «Затопили коло південного узбережжя Ірландії один вітрильник, два пароплави та “ЛУЗИТАНІЮ”. Іду в гирло Емсу»[725].

Адміралтейство отримало це повідомлення о 9:49. Розшифрована його копія проходила під грифом «цілком таємно». Це повідомлення підтвердило, що винною в трагедії була саме та U-20, за якою Кімната 40 стежила ще з 30 квітня.

Після обіду Кімната 40 отримала перехоплену відповідь Швіґеру від командира німецького флоту: «Мої найщиріші подяки Командирові та екіпажу за досягнуті вами успіхи. Я пишаюся вашими досягненнями та бажаю удачі на зворотному шляху»[726].

Після цього було отримано третє повідомлення — від Швіґера на базу. Він повідомляє точну широту й довготу місця атаки «Лузитанії», а також зазначає, що потопив корабель «однією торпедою»[727].

Це стало новиною. На той час у пресі домінувала точка зору, що «Лузитанію» потопили двома торпедами, бо пасажири повідомляють про два великі вибухи. Але тепер фахівці в Кімнаті 40 достеменно знали, що Швіґер випустив лише одну торпеду.

Це, як вони розуміли, призводило до незручних питань: як могла одна-єдина торпеда потопити корабель таких розмірів, як «Лузитанія»? І якщо не було другої торпеди, то що ж саме стало причиною другого вибуху?

Вони також розуміли, що повідомлення Швіґера треба за будь-яких умов тримати в секреті, бо знання саме такої особливої інформації може викрити Німеччині існування Кімнати 40.


На той час, коли почалося розслідування Мерсі, —15 червня 1915 року — влада Британії вже встигла пройти через чергову кризу, що виникла від нестачі снарядів на Західному фронті та провалу плану Черчилля захопити Дарданелли й коштувала країні багатьох кораблів та життів. На чолі Адміралтейства стали інші люди. Фішер пішов у відставку, а Черчилля позбулися. Проте ці зміни аж ніяк не вплинули на кампанію проти капітана Тьорнера.

Після публічних попередніх свідчень декількох пасажирів і капітана Тьорнера, які коротко розповіли про катастрофу, лорд Мерсі розпочав перше з закритих засідань, запросивши Тьорнера як свідка. Головний юрист Адміралтейства сер Едвард Карсон, генеральний аторней, досить різко вів допит капітана, наче це була справа про вбивство, у якій Тьорнер був головним підозрюваним. Карсон, вочевидь, сподівався довести, що Тьорнер проігнорував інструкції Адміралтейства — особливо ті, що приписували триматися посередині протоки.

Тьорнер сказав, що, на його думку, він перебував якраз посередині протоки, бо за інших обставин ішов би на відстані не більше ніжу милю від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл[728]. І справді, була одна фотокартка, на якій видно, що корабель на повній швидкості проходить повз Олд-Хед дуже близько до берега (за морськими уявленнями). А під час атаки корабель, як вважав Тьорнер, перебував на відстані у 12 миль від берега, а може, навіть 15. (За багато років після трагедії один водолаз указав точне місце останків корабля — 113/4 милі від Кінсейльського мису.)

Карсон також причепився до швидкості корабля: чому «Лузитанія» на момент удару рухалася лише зі швидкістю у 18 вузлів. Капітан пояснив, що знизив швидкість для того, щоб прибути до перекату річки Мерсі на вході в порт Ліверпуля вчасно та пройти в порт без зупинки, але розумність цього плану поставили під сумнів. Карсон був переконаний, що якби Тьорнер ішов зигзагом на максимальній швидкості, то уникнув би зустрічі з субмариною, а завдяки постійній зміні курсу все одно встиг би на перекат вчасно. Карсон проігнорував той факт, що Тьорнер насправді й ішов зигзагом, хоч і ненавмисно: він декілька разів змінював курс, щоб визначити своє положення[729]. Цей рух зигзагом і спричинив трагедію: останній поворот праворуч вивів його просто на U-20.

Адвокат Тьорнера, Батлер Аспінолл, головний британський знавець морського права, доклав усіх зусиль, щоб перетворити історію Тьорнера на послідовний звіт про останній ранок «Лузитанії» та викликати в лорда Мерсі співчуття. «Я хотів сказати, що зараз у нас є велика перевага знати те, що було невідоме йому тоді, — казав Аспінолл. — Ми сидимо тут і спокійно обговорюємо справу, маючи можливість вивчити мапи, і зараз умови в нас зовсім не такі, які були в капітана у момент прийняття рішення»[730].

Загалом лорд Мерсі вислухав свідчення тридцятьох шістьох людей: пасажирів, членів екіпажу та незалежних експертів. У результаті розслідування він скасував звинувачення Адміралтейства і зняв з Тьорнера відповідальність за загибель «Лузитанії». У своєму звіті Мерсі писав, що Тьорнер «вдався до найкращих заходів на основі наявної інформації. Його рішення були рішеннями досвідченого та вправного мореплавця. Хоча хтось інший міг би прийняти інші рішення — можливо, більш вдалі, — на мою думку, немає жодних підстав звинувачувати Тьорнера»[731]. Щодо закриття четвертої котельні за наказом «Кунард», то Мерсі дійшов висновку, що це не має стосунку до справи. Зниження швидкості, яке стало наслідком цього наказу, «все одно не заважало “Лузитанії” лишатися найшвидшим кораблем — швидшим за всі інші пароплави на трансатлантичних рейсах»[732]. Мерсі поклав усю відповідальність виключно на командира субмарини.

Без сумніву, Тьорнер відчув полегшення, але його син Норман згадував, що він сприймав таке ставлення як несправедливе. «Йому було боляче від того, як під час допиту... вину за потоплення намагалися покласти на нього, особливо звинуватити його за обраний ним курс»[733]. Лорд Мерсі поділяв його почуття. Скоро він відмовився від своєї посади в комісії, називаючи розслідування «чортовими брудними справами»[734]. «Кунард» залишила Тьорнера на посаді капітана.

Протягом закритої частини розслідування Адміралтейство жодного разу не визнало, що мало інформацію про переміщення U-20. Також таємною залишилась інформація щодо заходів із захисту «Оріону» та інших військових кораблів. Ба більше: Адміралтейство не стало виправляти помилку лорда Мерсі, який дійшов висновку, що в «Лузитанію» влучили дві торпеди, навіть незважаючи на те, що в Кімнаті 40 точно знали: Швіґер випустив лише одну.

Розслідування також не стало з’ясовувати, чому «Лузитанію» не переспрямували безпечнішим шляхом через Північну протоку і чому не надали супроводу. Насправді, ці невирішені питання є вкрай важливими у справі «Лузитанії»: з огляду на всі дані, які були в Адміралтейства щодо U-20; з огляду на те, що Адміралтейство раніше охоче надавало супровід кораблям, які прямували в порт, або ж відводило їх на безпечний маршрут; з огляду на те, що на борту були вкрай необхідні боєприпаси та снаряди; з огляду на те, що на основі розвідданих Кімнати 40 «Оріон» ретельно охороняли та стежили за ним; з огляду на те, що U-20 уже затопила три кораблі на шляху «Лузитанії»; з огляду на те, що керівник «Кунард» Бут у п’ятницю вранці влаштував паніку в штабі флоту у Квінстауні; з огляду на те, що існував новий і безпечніший маршрут через Північну протоку; з огляду на те, що і пасажири, і команда сподівалися на супровід Королівського флоту до Ліверпуля, — з огляду на все це, постає питання: чому корабель кинули напризволяще, коли прямо на його шляху чекав відомий убивця кораблів та людей?

У Національному архіві Британії та в Черчилль-коледжі у Кембриджі, де зберігаються документи Кімнати 40, про це немає жодних відомостей. У жодному документі — ані натяку на засмучення через наявність очевидної можливості скористатися плодами роботи Кімнати 40 і врятувати тисячу життів — змарнованої можливості.

Це питання здивувало принаймні одного відомого військового історика, покійного Патріка Біслі, який під час Другої світової війни був офіцером британської морської розвідки. Закони секретності Британії забороняли йому писати про це до 1970—80-х — тоді він опублікував декілька книг. Одна з них була присвячена Кімнаті 40 — вона подає начебто офіційну версію подій. У цій книзі він лише опосередковано торкнувся тих подій, розповідаючи, що якщо не було умисного плану наражати «Лузитанію» на небезпеку, то «єдине пояснення, що залишається, — це недбалість, яку не можна пробачити»[735].

Проте пізніше в інтерв’ю, яке зберігається в Імперському воєнному музеї в Лондоні, Біслі говорив менш розважливо. «Як англієць і людина, яка любить Королівський флот, я б краще списав цю невдачу на недбалість, навіть на страшенну недбалість, аніж на змову навмисне наразити корабель на небезпеку»[736]. Але, сказав він, «на основі значної кількості даних, які є в доступі зараз, я неохоче змушений стверджувати, що, беручи до уваги всі чинники, найбільш вірогідне пояснення — це дійсно змова, хоч і недосконала, поставити “Лузитанію” в небезпеку, щоб втягти Сполучені Штати у війну». Так багато було зроблено для «Оріону» та інших військових кораблів, писав він, але нічого для «Лузитанії». Він докладав неймовірних зусиль, але, хоч як він розглядав усі факти, однаково доходив висновку про змову. «Якщо таке пояснення неприйнятне, то, може, хтось дасть мені інше пояснення для цих дуже й дуже цікавих обставин?»

Відсутність супроводу також здивувала юристів «Кунард». У лондонському офісі на замовлення «Кунард» склали об’ємний конфіденційний документ щодо розслідування Мерсі, який мав на меті допомогти нью-йоркському адвокатові захищати компанію від десятків судових позовів американців. У ньому йшлося: «Щодо питання про конвой: сер Альфред Бут сподівався та очікував, що Адміралтейство надішле есмінці, щоб зустріти й супроводити корабель. У Квінстауні були есмінці, але не надано жодного пояснення, чому конвой не було організовано, окрім заяви містера Вінстона Черчилля про те, що Адміралтейство не може надати конвой комерційним суднам»[737]. У документі випущено той факт, що раніше того ж року Адміралтейство надавало супровід комерційним кораблям.

Це питання також турбувало пасажирів, членів команди й жителів Квінстауна. Третій помічник Альберт Бестік пізніше писав, що, беручи до уваги німецьке попередження в Нью-Йорку й те, що в Адміралтействі знали про нову активність субмарин, треба було вислати на захист судна які-небудь сили. «Навіть один есмінець, який би ходив навколо лайнера в небезпечній зоні, звів би можливість атаки до мінімуму або ж навіть повністю виключив би можливість атаки “Лузитанії” та втрати життів»[738]. Один із найкращих капітанів «Кунард» Джеймс Біссет, який працював під командуванням Тьорнера, а також був капітаном «Каронії», коли та зустрілася з «Лузитанією» коло нью-йоркського порту майже відразу після відплиття, писав у своїх мемуарах: «Нехтування необхідністю надати військовий супровід у вузьких водах біля місця призначення рейсу було ще більш дивовижним, якщо врахувати те, що не менш ніж двадцять три британські комерційні кораблі було торпедовано та потоплено з німецьких субмарин біля берегів Британії та Ірландії протягом попередніх семи днів»[739].

Сам Тьорнер не був певен, чи міг би супровід відвернути катастрофу: «Можливо, — казав він, даючи свідчення слідчому в Кінсейлі, — але ніхто не може знати напевне. Субмарина могла торпедувати обидва кораблі»[740].


Ще одна таємниця стосувалася другого вибуху на «Лузитанії». Причину цього вибуху обговорюватимуть іще століття після трагедії — ітиметься навіть про вибух боєприпасів або вибухівки, яку таємно навантажили на корабель. Насправді, таємний вантаж вибухівки дійсно міг бути на борту, але навіть якщо так, то другий вибух та прискорення затоплення судна — не його провина. Безліч розповідей свідків описує не такий яскравий вибух, який би міг бути за наявності вибухівки. Боєприпаси для гвинтівок теж навряд чи в цьому винні: за декілька років до того проводилися випробування, які довели, що боєприпаси не вибухають масово під дією вогню[741]. Саме після цих випробувань Міністерство торгівлі та праці США дозволило перевозити такий вантаж на борту пасажирських кораблів.

Більш імовірна теорія базується на тому факті, що, коли вибухнула торпеда, корабель струснула настільки велика вибухова сила, що вугільний пил у порожньому бункері біля місця удару здійнявся в повітря й спалахнув[742]. Є свідчення виникнення хмари вугільного пилу. Один із кочегарів стояв усередині котельного відділення. Він згадує, що, коли почувся удар торпеди, він опинився в хмарі пилу. Але очевидно, що та хмара не спалахнула, бо ж кочегар вижив. Крім того, вцілілі люди не розповідають про досить сильний струс та спалах, які б сталися в результаті такого вибуху. Згодом інженери-криміналісти провели ще одне розслідування й дійшли висновку, що умови зберігання вугілля на кораблі були надто вологими — частково через конденсат на корпусі, — щоб створити необхідні для детонації умови[743].

Найбільш імовірна причина другого вибуху — пошкодження основної парової труби, якою під великим тиском подається пара. Від самого початку Тьорнер дотримувався саме такої думки[744]. Трубу міг пошкодити початковий вибух або ж контакт із холодною морською водою, яка залила котельню № 1. Контакт холодної води з перегрітою трубою або обладнанням навколо створює потенційно вибухонебезпечну ситуацію, яку називають термоудар. Відразу після вибуху торпеди тиск пари в системі значно впав. Механік з турбінного відсіку високого тиску з правого борту згадував, що тиск у головній лінії «за декілька секунд упав до 50 фунтів»[745] — це приблизно чверть від нормального тиску.


Врешті-решт атака Швіґера на «Лузитанію» стала успішною через поєднання багатьох факторів. Навіть найменша зміна одного лише фактора могла б урятувати корабель.

Якби Тьорнерові не довелося чекати дві години, поки переведуть пасажирів із «Камеронії», то він, найімовірніше, пройшов би повз Швіґера в тумані, коли U-20 була зануреною та поверталася на базу. Навіть коротка затримка через племінницю Тьорнера, яку довелося знімати з корабля, могла зіграти свою роль у тому, що корабель опинився в небезпеці. Та найважливіше: якби Тьорнерові не було наказано закрити четверту котельню заради економії, він би йшов Атлантикою зі швидкістю у 25 вузлів, проходячи на 110 миль за день більше, і безпечно прибув би в Ліверпуль ще до того, як Швіґер увійшов у Кельтське море.

Туман також став важливим чинником. Якби він залишився ще на півгодини, то кораблі не могли б один одного бачити і Швіґер пішов би далі своєю дорогою.

Далі: просто диво, що атака Швіґера взагалі закінчилась успішно. Якби капітан Тьорнер не зробив останнього повороту праворуч, то Швіґер за жодних обставин не наздогнав би «Лузитанію». Крім того, торпеда спрацювала незважаючи на те, що підказував досвід самого Швіґера і статистика в 60 відсотків успішних пусків, — спрацювала саме так, як і повинна була.

Ще більше: торпеда вдарила борт «Лузитанії» саме в такому місці, де точно це спричиняло затоплення[746]. Вода заповнила поздовжні бункери правого борту, призводячи до критичного нахилу судна. Ніхто обізнаний із конструкцією корабля та динамікою торпед не міг би уявити, що одна-єдина торпеда може затопити корабель таких розмірів, тим більше за 18 хвилин. Для попередньої атаки на «Кандидата» Швіґеру знадобилися торпеда й багато снарядів для палубної гармати; для атаки на «Центуріона» пізніше того самого дня він використав дві торпеди. А майже за рік по тому, 8 травня 1916 року, йому знадобляться три торпеди, щоб потопити лайнер компанії White Star «Cymric», — і він усе одно залишався на плаву ще 28 годин. Усі три кораблі, про які йде мова, розмірами навіть близько не могли зрівнятися з «Лузитанією».

Крім того, Швіґер переоцінив швидкість судна. За його підрахунками, вона складала 22 вузли, хоча насправді — лише 18. Якби він правильно визначив швидкість і відповідно до цього випустив торпеду, вона б ударила корпус набагато ближче до корми, десь посередині, і наслідки б могли бути менш катастрофічними — матросів точно б не вбило у багажному відділенні і вони б допомогли спустити шлюпки. Можливо, парову лінію не пошкодило б, і в Тьорнера була б можливість утримувати корабель на ходу — був би шанс дотягти до Квінстауна й вивести корабель на берег або завдяки надзвичайній маневреності судна розвернутися та протаранити U-20.

Імовірно, якби після першої торпеди «Лузитанія» не мала такий безнадійний вигляд, Швіґер повернувся б і випустив другу торпеду.

Насправді єдиним везінням тієї п’ятниці стала погода. Вона була неприродно спокійною, сонячною й теплою. Навіть крихітне хвилювання позмивало б людей з їхніх весел, дощок та ящиків, за які вони тримались, а також, найскоріше, потопило б переповнені шлюпки. У якийсь момент, розповідає Оґден Геммонд, у його шлюпці було 75 осіб. Планшири шлюпки були лише в 6 дюймах від води. Сприятливі погодні умови того дня врятували багато життів — може, навіть сотні.

Вашингтон; Берлін; Лондон. Останній промах

Протягом кількох днів після потоплення лайнера Вільсон не робив ніяких офіційних заяв. Він занурився в рутину. У суботу вранці після атаки він грав у гольф, удень поїхав на прогулянку. У неділю вранці пішов до церкви. У своєму кабінеті під час розмови з Джо Тамулті, секретарем, Вільсон сказав, що розуміє: така спокійна реакція може стурбувати людей. «Якби я роздумував над тими трагічними новинами про “Лузитанію”, які щодня друкують у газетах, то абсолютно втратив би контроль і не зміг би бути об’єктивним, коли треба діяти. Я не маю права бути необ’єктивним і піддаватися моїм почуттям»[747].

Відчуваючи, що Тамулті не погоджується з ним, Вільсон продовжив: «Думаю, Ви вважаєте, що я холодний, байдужий і навіть не зовсім людина, але, мій любий друже, Ви помиляєтесь. Я провів багато годин без сну, думаючи про цю трагедію. Вона нависла наді мною, як нічне страхіття. Заради Бога, як може нація, що називає себе цивілізованою, умисне робити такі жахливі речі?»

Вільсон вважав, що якщо він звернеться до Конгресу та запропонує оголосити війну, то з ним погодяться. Але він не думав, що нація насправді готова до такого рішення: «Якби я вдався зараз до радикальних дій, то, боюся, ми б нічого не отримали в результаті, крім жалю та горя».

Насправді, крім галасливих прибічників війни з колишнім президентом Тедді Рузвельтом на чолі, більша частина Америки начебто поділяла нерішучість Вільсона[748]. Так, злість нікуди не зникла, але відвертих закликів до війни не було навіть у таких історично войовничо налаштованих газетах, як Louisville Courier-Journal та Chicago Tribune. За даними одного історика, який вивчав реакцію штату Індіана на цю катастрофу, невеликі місцеві видання закликали до стриманості та заохочували підтримувати президента. У штаті було декілька щоденних та щотижневих видань обсягом у шість і вісім сторінок, і «вони майже одностайно висловлювали надію на мир». До Білого дому надходили петиції, що закликали до обачності. Асамблея штату Теннессі проголосувала за резолюцію, у якій висловлювала довіру Вільсону та закликала населення штату «утриматися від будь-яких непоміркованих дій чи висловів». Законодавча влада Луїзіани теж проголосувала за підтримку президента та попередила, що наближається криза, яка «вимагатиме від тих, хто має владу, спокою, обачності, стійкості та ясного мислення». Студенти медичного коледжу Раша в Чикаго теж долучилися та підписали петицію, у якій висловили «впевненість у мудрості та терплячості нашого президента» і закликали його продовжувати політику нейтралітету. Студенти-стоматологи з Університету штату Іллінойс теж знайшли час підписати таку саму петицію.

Населення Німеччини тріумфувало, радіючи з приводу потоплення «Лузитанії». Берлінська газета оголосила 7 травня «днем, який позначив собою кінець епохи панування Англії в морях»[749] і заявила: «Англійці більше не здатні захищати свій торговельний і транспортний флот у власних берегових водах; їхній найбільший, найкрасивіший та найшвидший лайнер потоплено». Військовий аташе Німеччини у Вашингтоні заявив, що загибель американців за кордоном нарешті зможе показати нації справжню природу цієї війни. «Америка не знає справжніх умов, — казав він. — Ви читаєте про тисячі росіян або німців, яких убивають, — і спокійно йдете у своїх справах. Але тепер ви все зрозумієте»[750].


Вільсон мовчав аж до вечора понеділка, 10 травня, — до своєї запланованої промови у Філадельфії перед чотирма тисячами нових громадян Америки. Того дня він бачився з Едіт і, прибувши до Філадельфії, все ще перебував під впливом зустрічі. У своїй промові він говорив про те, як важливо для Америки служити тією силою, яка несе мир, і як важливо для людей не втрачати стійкості — навіть після трагедії «Лузитанії». У нього був план промови, але заготованого тексту не було, і він імпровізував — не найкраще рішення, враховуючи його емоціональний стан. «Буває так, що людина надто горда, щоб битися, — казав він. — А буває так, що нація настільки права, що в неї немає потреби переконувати інших у своїй правоті за допомогою сили»[751].

У нього були піднесені наміри, але та фраза «надто горда, щоб битися» не справила враження на слухачів. Америка не хотіла брати участь у війні, але гордість була тут ні до чого. Республіканець, який виступав за війну, сенатор Генрі Кабот Лодж, назвав цей вислів «імовірно, найбільш невдалим висловом, який придумав [Вільсон]»[752].

Вільсон розповідав потім Едіт, що через кохання до неї говорив у стані емоційного туману. У листі, який він написав у вівторок уранці, він пише: «Я навіть не знаю, що саме говорив у Філадельфії (коли я в сутінках їхав вулицею, то навіть не міг зрозуміти, чи я у Філадельфії, чи в Нью-Йорку!), бо моє серце захопив прекрасний вир почуттів від нашої вчорашньої бесіди й від зворушливої та милої записки, що Ви мені залишили; проте в моїй голові багато що прояснилося»[753].

У вівторок протягом усього дня Вільсон працював над протестом, який планував направити в Німеччину з приводу «Лузитанії». Друкуючи текст на своїй портативній машинці Hammond, він намагався обрати потрібний тон — рішучий та прямий, але не агресивний. Увечері в середу він закінчив і написав Едіт: «Я щойно вніс останні виправлення в нашому протесті Німеччині і тепер повертаюся — з превеликою радістю! — до розмови з Вами. Я певен, що протягом усього вечора Ви були десь поруч зі мною, бо, поки я працював, мене не полишало дивне відчуття спокою та любові»[754].

Вільсон відправив ноту протесту, незважаючи на заперечення державного секретаря Брайана, який вважав, що, дотримуючись нейтралітету та справедливості, Сполучені Штати мають також заявити протест Британії, засуджуючи її втручання в комерцію. Вільсон відхилив таку пропозицію. У своєму протесті він писав не лише про «Лузитанію», але й про «Фалабу» та загибель Леона Трешера, а також про бомбування «Cushing» та атаку на «Gulflight». Для підтвердження своєї позиції він звернувся до «святої свободи морів»[755], а також зауважив, що субмарини, якщо їх використовують проти комерційних суден, є за своєю природою зброєю, що порушує «багато священних принципів справедливості та гуманізму». Він закликав Німеччину зректися здійснених атак, сплатити необхідні репарації та вжити заходів для того, щоб такі події в майбутньому більше не траплялися. Вільсон також обачно звернувся до «особливих дружніх стосунків», які здавна пов’язували США і Німеччину.

Протест Вільсона — так звана перша нота «Лузитанії» — став першим пострілом у дворічній паперовій війні протестів США і відповідей Німеччини, що супроводжувалося новими атаками нейтральних кораблів та викриттями німецьких шпигунів в Америці. Вільсон докладав максимальних зусиль, щоб зберегти нейтралітет Америки по суті та за духом, але секретар Брайан усе одно вважав, що той не робив усього можливого, і 8 червня 1915-го подав у відставку. Його рішення широко засуджували, редактори газет порівнювали його з Юдою Іскаріотом та Бенедиктом Арнольдом. News Times, газета міста Ґошен, штат Індіана, писала: «Кайзер давав Залізний хрест і за менші заслуги, ніж може похвалитися містер Брайан»[756]. У листі до Едіт і сам Вільсон називав Брайана «зрадником», а на його місце поставив другу після секретаря людину, заступника Роберта Лансінга, який на той момент уже почав жадати війни[757].

Проте у Вільсона був і привід для радощів. У листі від 29 червня 1915 року Едіт нарешті погодилася вийти за нього заміж. Вони одружилися 18 грудня 1915-го. Церемонію провели в Білому домі, доволі скромно, і пізніше того вечора подружжя вирушило на медовий місяць. Вони подорожували в приватному вагоні, прямуючи до Хот-Спрінгс, штат Вірджинія. У поїзді на пізню вечерю їм подали салат із куркою. Уже вранці поїзд прибув до місця призначення, і коли агент таємної служби Вільсона Едмунд Старлінг випадково зазирнув у вітальню президентського вагона, то побачив «фігуру в циліндрі, фраку, сірих ранкових штанях — він був до мене спиною, з руками в кишенях, і радісно витанцьовував джигу»[758].

Поки Старлінг спостерігав на ним, Вільсон — вочевидь, він і не підозрював про присутність іншої людини — підстрибував, клацаючи каблуками, та співав: «О, красуня! Що за краля!»


Німецька підводна кампанія то вщухала, то знов набирала обертів залежно від зміни сили впливу різних фракцій влади, які підтримували або ж, навпаки, засуджували використання субмарин проти комерційних кораблів. Сам кайзер Вільгельм висловив деяку антипатію до атак пасажирських лайнерів. У лютому 1916 року він сказав командирові флоту адміралу Шееру: «Якби я був капітаном субмарини, то ніколи не торпедував би корабель, знаючи, що на борту є діти та жінки»[759]. Наступного місяця найпалкіший прихильник необмежених військових дій, держсекретар Альфред фон Тірпіц, подав у відставку, не витримавши розчарування. Співчуття прийшли з неочікуваного боку: від колишнього Першого Морського Лорда Британії Джекі Фішера. «Дорогий мій старий Тірпіце»[760], — почав він свого листа. Фішер закликав Тірпіца «не журитись», «адже Ви єдиний німецький моряк, який розуміє війну! Убивай ворога й не дай йому вбити себе. Я не звинувачую Вас у всій цій справі з субмаринами. Я б і сам учинив так само, тільки наші ідіоти в Англії не вірили мені, коли я казав їм. Ну, прощавайте!»

Закінчив листа він своїм звичним прощанням: «Назавжди Ваш, Фішер».

У червні 1916 року кайзер видав наказ, що заборонив атакувати всі великі пасажирські лайнери, навіть якщо вони точно британські. Його дальші обмеження атак для капітанів субмарин навіть спричинили протести на флоті Німеччини, наслідком чого стало призупинення всіх операцій проти комерційних кораблів у британських водах.

Проте «Лузитанія» залишалась у фокусі конфлікту. Протест президента Вільсона не привів до реакції, яка б його задовольнила, — і це стало приводом для радощів голови британської морської розвідки Блінкера Холла. Він вважав, що будь-яка затримка в справі «Лузитанії» «піде на користь Антанті»[761].

Капітан-лейтенант Швіґер теж доклав руку до погіршення відносин між Америкою й Німеччиною[762]. Четвертого вересня 1915 року під час патрулювання він затопив десять пароплавів та один чотирищогловий барк. Серед пароплавів був пасажирський лайнер «Hesperian» — загинули тридцять два пасажири та члени команди.

«Hesperian» явно йшов у напрямку з Європи до Нью-Йорка, тому малоймовірно, що на борту могли бути боєприпаси чи інша контрабанда. Серед вантажу цього судна було також тіло одного з загиблих пасажирів «Лузитанії», Френсіс Стівенс, заможної громадянки Канади, яку повертали додому, у Монреаль.


У 1916-му Вільсона обрали на другий строк. Майже щодня він грав у гольф, часто з новою місіс Вільсон — вони грали, навіть коли випав сніг. Щоб м’ячики було добре видно, агент таємної служби Старлінг фарбував їх у червоний колір. Подружжя часто їздило на авто за місто — Вільсон був великим шанувальником такого виду розваг. Подружнє життя добре вплинуло на його емоційний стан та позбавило самотності. Як і перша місіс Вільсон, Едіт стала його радником — вона слухала чернетки його промов, критикувала ноти протесту Німеччині та часто давала якісь поради.

Поза стінами Білого дому безліч нот протесту та відповіді Німеччини стали приводами для жартів. Один із редакторів писав: «Дорогий кайзере! Незважаючи на все наше попереднє листування з цього приводу, було затоплено ще один корабель з американськими пасажирами на борту. Беручи до уваги умови, ми вважаємо себе зобов’язаними повідомити Вам, з найбільш дружніми намірами, що повторний такий інцидент обов’язково призведе до необхідності надіслати ще одну ноту протесту найшанованішому та миролюбному уряду Вашої величності»[763].

Навіть наприкінці грудня 1916 року Вільсон був упевнений, що йому вдасться зберегти нейтралітет Америки, навіть більше — що він зможе зіграти роль посередника та встановити мир між двома сторонами. Його підбадьорило те, що тієї зими Німеччина оголосила: у разі дотримання певних умов вона може піти на мир із Британією. Британія відкинула цю пропозицію примирення, назвавши її спробою самопроголошення перемоги Німеччини, але Вільсонові здалося, що є хоча б надія на переговори в майбутньому. Посол Німеччини в США граф Йоганн-Генріх фон Бернсторф зміцнив оптимізм Вільсона своїм натяком на те, що Німеччина дійсно схильна до мирних перемовин.

Але Бернсторф був набагато більш оптимістично налаштований, ніж передбачала ситуація, і мав лише обмежені уявлення про кардинальні зміни в ставленні його власного керівництва.


У Німеччині вже почалися парадоксальні зміни. Незважаючи на те що лідери країни були наче налаштовані рухатись у напрямку миру, у владі набирала вагу сила, яка підтримувала підводну війну без обмежень. Цю силу складали військові можновладці, які намагалися отримати дозвіл топити всі комерційні кораблі в зоні військових дій, незалежно від того, нейтральні вони чи ні. Навіть американські.

Така зміна у владі була частково обґрунтована настроями населення, яке тривожила кривава різанина в окопах. Субмарини здавалися їм диво-зброєю — Wunderwaffe, — яка могла швидко поставити Британію на коліна, якщо припинити її обмежувати. Настрої суспільства збіглися з фундаментальними змінами в німецькому підході до військово-морської справи, у чому не останню роль відіграли Швіґер та U-20.

Протягом осені 1916 року Швіґер продовжував подавати приклад усім іншим командирам субмарин і топив корабель за кораблем. Але в листопаді він опинився в біді. Повертаючись із тритижневого патрулювання в Західних підходах, субмарина в тумані сіла на мілину приблизно у 20 футах від узбережжя Данії. Швіґер відправив прохання про допомогу, і реакція була приголомшливою. Адмірал Шеер відправив на місце події есмінець, щоб відтягти U-20 з мілини, а також цілу бойову ескадру з крейсерів та лінійних кораблів — забезпечити захист. Але U-20 усе одно залишилась у полоні. Швіґеру було наказано знищити субмарину, щоб вона не потрапила в руки ворога, і він підірвав дві торпеди в носовій частині. Якщо він хотів повністю зруйнувати судно, то це йому не вдалося: ніс був понівечений, але решта субмарини та палубна гармата лишилися цілими. Вони були вриті в пісок на глибині близько 15 футів, і їх чудово було видно з берега.

Тим часом у Лондоні в Кімнату 40 почали надходити перехоплені повідомлення, які свідчили про те, що відбувається щось надзвичайне. У журналі Кімнати 40 зазначається: «Значне хвилювання та активність»[764]. Адміралтейство відправило на місце подій субмарину, капітан якої побачив там чотири лінійні кораблі. Випустивши чотири торпеди, він зміг підбити два з них, але жоден не затонув.

Ця подія справила рішучий вплив на військово-морську стратегію Німеччини. Спочатку кайзер Вільгельм докоряв адміралові Шееру за те, що той ризикував стількома кораблями заради однієї субмарини. Але Шеер не погодився й зазначив, що субмарини замінили Флот відкритого моря на посаді головної атакувальної зброї Німеччини. Флот ховався на базах, начебто очікуючи на велику битву, — він так і не досяг ніяких успіхів. Надалі, сказав Шеер Вільгельму, флот «має присвятити себе одному завданню — виводити субмарини в море та безпечно повертати їх додому»[765]. Шеер переконував, що особливу вагу має саме U-20, бо якщо Королівському флоту вдасться захопити або знищити субмарину, яка потопила «Лузитанію», «то це стане приводом для радощів британської влади».

Він також сказав Вільгельмові, що для підтримання сміливості — своєї «запальності» — командири мають бути впевнені, що їх не кинуть напризволяще в разі труднощів. «Для нас кожна субмарина дуже важлива,— заявив Шеер, — і варто ризикувати навіть усім наявним флотом, щоб забезпечити їй підтримку та допомогу»[766].

На той момент флот підводних човнів Німеччини досяг уже такого розміру, що дійсно мав потенціал стати загрозливою силою. У травні 1915-го в німців було лише тридцять субмарин, але в 1917-му їх було вже більше сотні, і в основному вони були більшими та потужнішими за U-20 Швіґера й мали на борту більше торпед. З таким сильним новим флотом тиск із закликами використати його на повну потужність тільки збільшувався.

Німецький адмірал Геннінг фон Гольцендорфф винайшов настільки непереборний план, що йому вдалося примирити прибічників і противників необмеженої війни. Він запропонував дати свободу всім німецьким субмаринам та дозволити їм топити всі кораблі, що заходять у зону бойових дій, — так, за його планами, війна скінчиться за шість місяців. Не п’ять і не сім, а саме шість. Він розрахував, що для успіху плану треба діяти 1 лютого 1917 року, і ні на день пізніше. Однаково, чи ця кампанія втягне у війну Америку, вважав він, бо війна закінчиться раніше, ніж Штати встигнуть мобілізувати свої сили. Цей план — аналог наземного плану Шліффена — був типовим для німецького методичного підходу. Щоправда, ніхто наче й не визнавав, що в ньому була чимала частина самообману. Гольцендорфф хвалився: «Даю слово морського офіцера, що жоден американець не ступить ногою на континент!»[767]

Восьмого січня 1917 року всі цивільні та військові лідери Німеччини зібрались у Плессі в палаці кайзера Вільгельма, щоб обговорити план. Наступного вечора Вільгельм як верховний головнокомандувач підписав указ про втілення плану — рішення, яке пізніше виявиться найбільш фатальним за всю війну. Шістнадцятого січня Міністерство закордонних справ відправило повідомлення про початок нової кампанії послу Бернсторффу у Вашингтоні — його слід було передати секретареві Лансінгу 31 січня — напередодні початку нової кампанії. Такий час було обрано навмисне, щоб образити Вільсона: у нього не залишалося часу на протест чи переговори. Повідомлення було передане на тлі того, що Бернсторфф розвивав ідею про мирні наміри Німеччини.

Вільсон був обурений, але не став сприймати це оголошення як достатній привід для війни. Він тоді не знав, що було й друге, цілковито таємне повідомлення, яке супроводжувало отримане. Воно призначалося лише для Бернсторффа, але обидва їх перехопили та передали в підрозділ розвідки під командуванням Блінкера Холла в старому приміщенні Адміралтейства в Лондоні, звідки тепер керували другою, вкрай засекреченою діяльністю одного з підрозділів Кімнати 40 — перехопленням дипломатичних повідомлень. Як німецьких, так і, до речі, американських.


Першим із підлеглих Холла, хто усвідомив усю важливість другого повідомлення, був один із найкращих дешифрувальників капітан-лейтенант Найджел де Ґрей. Уранці 17 січня 1917 року, у середу, Холл та його колега сиділи у своєму кабінеті за звичайними справами. Раптом зайшов Ґрей.

«Начрозе, — звернувся він скорочено до начальника розвідки, — ви хочете, щоб Америка вступила у війну?»[768]

«Так, хлопчику мій. А що?» — відповів він.

Де Ґрей пояснив, що отримав «доволі приголомшливе» повідомлення. Його перехопили за день до того, і всього тексту де Ґрей ще не мав. Однак те, що він уже встиг розшифрувати, здалося йому надто неправдоподібним.

Холл прочитав ту частину повідомлення три або чотири рази. Мовчки. «Не пам’ятаю жодного разу, щоб я був більш схвильований», — писав він потім.

Але дуже швидко він зрозумів, що настільки важливе повідомлення становить проблему. Якщо все розкрити зараз, це поставить під загрозу таємницю існування Кімнати 40. Крім того, існувала проблема надійності повідомлення, адже сам зміст його викликав скептичне ставлення.

Ця телеграма була від міністра закордонних справ Німеччини Артура Циммермана. Код, який використали в телеграмі, був незнайомим Кімнаті 40, тому процес перекладу його на звичайну англійську був важким та повільним. Поступово основні ідеї почали проступати над шифром, наче фотографія в темній кімнаті. У ній ішлося про таке: посол Німеччини в Мексиці мав запропонувати президентові Мексики Венустіано Каррансі союз, який набуде чинності, якщо нова стратегія підводної війни втягне в конфлікт Америку. «Вести війну разом, — пропонував Циммерман. — Будувати мир разом»[769]. Зі свого боку Німеччина обіцяла вжити певних заходів, щоб повернути Мексиці ті території, які належали їй раніше, — «втрачені території» Техасу, Нью-Мексико та Аризони.

Сумнівів щодо важливості телеграми в Холла не було. «Це може бути дуже важливим, — сказав він де Ґреєві, — може, навіть найважливішим за всю війну. На цей момент жодна людина за межами цієї кімнати не має нічого знати»[770]. Це стосувалося навіть керівників Холла в Адміралтействі.

Холл сподівався, що вдасться взагалі уникнути розголосу повідомлення. Можливо, оголошення необмежених військових дій для підводних човнів саме по собі переконає президента Вільсона, що час для війни настав. Надії Холла зміцнилися 3 лютого 1917-го, коли Вільсон розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною та наказав послу Бернсторффу покинути країну. Але до оголошення війни Вільсон не дійшов. У своїй промові того дня він проголосив, що не вірить у те, що Німеччина дійсно має намір атакувати всі кораблі, які входять у зону військових дій, і додав: «Тільки реальні відкриті дії з їхнього боку можуть мене примусити в це повірити — навіть тепер»[771].

Холл зрозумів, що настав час діяти[772]: треба передати те повідомлення в руки американців, але водночас захистити таємницю Кімнати 40. Удавшись до певних махінацій, Холл зробив копію телеграми, наче її одержав у Мексиці працівник телеграфної станції — так складалося враження, що британці отримали її за допомогою звичайних шпигунських методів. Двадцять четвертого лютого 1917 року міністр закордонних справ Британії офіційно передав повний переклад телеграми американському послові Пейджу.


Вільсон хотів негайно оприлюднити текст, але секретар Лансінг відмовив його від цього, бо спочатку треба було переконатися, що повідомлення справжнє. Вільсон погодився зачекати.

Того ж дня стало відомо, що пасажирський лайнер «Лаконія» затопили коло узбережжя Ірландії двома торпедами. Серед пасажирів були мати й дочка з Чикаго. Едіт Ґалт Вільсон була знайома з ними обома.


Вільсон і Лансінг прийняли рішення неофіційно передати текст телеграми в агенцію Associated Press, і вже вранці 1 березня 1917 року ця новина з’явилася на перших шпальтах американських газет. Скептики відразу ж проголосили телеграму фальсифікацією британців, чого й боялися Лансінг і капітан Холл. Лансінг очікував, що Циммерман заперечуватиме все і Сполучені Штати будуть змушені розкрити джерело інформації або ж зберігати мовчання та закликати народ довіряти президентові.

Але Циммерман здивував. Другого березня, у п’ятницю, під час прес-конференції він особисто підтвердив, що дійсно відправив таку телеграму. «Визнавши правду, — писав Лансінг, — він припустився неймовірно грубої помилки, як для людини, що влаштовує міжнародні змови. Сама по собі телеграма була дурістю, але ще більшою дурістю було визнання її справжності»[773].


Розкриття інформації про те, що Німеччина хотіла залучити Мексику до своїх союзників, пообіцявши частину території США їй у винагороду, уже саме по собі сильно роз’ятрило ситуацію, але новини неділі, 18 березня, тільки погіршили становище: німецькі субмарини затопили ще три американські кораблі без попередження. (Загальний світовий злам тільки посилювався через народне повстання в Росії — так звана Лютнева революція, яка 15 березня змусила царя Миколу II зректися трону. Газети наступного дня рясніли повідомленнями про заворушення на вулицях тодішньої столиці Росії Петрограда.) У настроях американського народу почалися фундаментальні зміни. Преса тепер закликала до війни. Історик Барбара Такмен описала це так: «Усі ці газети пристрасно виступали за нейтралітет, аж доки Циммерман не випустив стрілу і не поцілив просто в нейтралітет, який упав на землю, наче мертва качка»[774].

Секретар Лансінг був щасливий: «Дякувати Богу, нарешті американський народ готовий до війни з Німеччиною»[775], писав він в особистій нотатці, дещо кровожерливій. «На це може піти два чи три роки, — писав він. — Може, навіть п’ять років. Це може коштувати життя мільйону американців, а може — п’яти мільйонам. Як би довго це не тривало, скільки б людей не загинуло — ми маємо пройти через це. Я сподіваюсь і вірю в те, що президент буде дивитися на це так само».

Двадцятого березня 1917 року Вільсон зібрав свій кабінет і запитав у кожного про його точку зору. Один за одним члени кабінету висловили свою думку. Усі погодилися з тим, що настав час війни. Багато хто вважав, що між Америкою й Німеччиною вже й так ішла війна. «Я, мабуть, говорив пристрасно, бо президент попросив мене говорити тихіше, щоб у коридорі мене не почули»[776], — писав Лансінг.

Коли всі висловилися, Вільсон подякував, але не залишив жодного натяку на те, як збирається вчинити.

Наступного дня він надіслав у Конгрес запит на особливе засідання 2 квітня. Свою промову він готував заздалегідь, друкуючи її на своїй портативній машинці Hammond. Айк Гувер, церемоніймейстер, казав іншому робітникові Білого дому, що, судячи з настрою Вільсона, «у своїй промові в Конгресі він дасть Німеччині жару. Ніколи не бачив його більш сварливим. Він не при собі, погано почувається й страждає на головний біль»[777].

Щоб уникнути витоку інформації, Вільсон попросив Гувера особисто віднести промову в типографію вранці 2 квітня. Того самого дня стало відомо, що німецька субмарина потопила ще один американський корабель «Ацтек», із яким загинуло двадцять вісім американців. Вільсон сподівався виголосити промову після обіду, але через різні справи в Конгресі на засідання його викликали лише ввечері. Він вийшов з Білого дому о 20:20. Едіт вирушила в Капітолій на 10 хвилин раніше.

Почався весняний дощ, м’який та запашний. Вулиці сяяли декоративними ліхтарями на Пенсильванія-авеню. Уперше в історії будівлі було освітлено купол Капітолію. Міністр фінансів і зять Вільсона Вільям Макаду пізніше згадував, як підсвічений купол «урочисто й велично виділявся на тлі темного мокрого неба»[778]. Незважаючи на дощ, сотні чоловіків та жінок вишикувались уздовж вулиці. Вони з непокритими головами похмуро спостерігали за машиною президента, що повільно рухалася вулицею в оточенні кінної охорони. Було зрозуміло, що саме має статися. Копита коней ритмічно стукали бруківкою, надаючи процесії поховальної атмосфери.

Вільсон прибув до Капітолію о 20:30. Тут виставили додаткову кавалерійську охорону, агентів таємної служби, службовців міської поліції та поштмейстерів. За три хвилини спікер проголосив: «Президент Сполучених Штатів». Велика зала вибухнула оплесками та привітаннями. Усюди, наче пташині крила, майоріли маленькі американські прапорці. За якісь дві хвилини шум ущух, і Вільсон зміг розпочати промову.

Вільсон говорив прямо та спокійно — його манера вже була добре відома громадянам країни, і слухачі часто говорили про нього як про професійного оратора. У голосі не було ані натяку на те, про що він збирався попросити Конгрес. Спочатку він не відводив очей від тексту, але поступово все частіше піднімав погляд, щоб підкреслити висловлену думку.

Говорячи про поведінку Німеччини, Вільсон сказав, що «по суті, це не менш як війна проти народу Америки та Сполучених Штатів»[779]. Він окремо підкреслив минулі шпигунські заходи Німеччини й телеграму Циммермана, а майбутню боротьбу Америки описав величними словами: «Світ треба зробити безпечним для демократії».

Після цих слів почулись оплески однієї людини, повільні та гучні. Сенатор Джон Шарп Вільямс, демократ із Міссісіпі, «серйозно та багатозначно»[780] плескав у долоні, писав репортер з New York Times. За мить думка про те, що це і є основною ідеєю промови Вільсона, що це і є тим, чого прагне досягти Америка, досягла голів усіх присутніх сенаторів та представників, і залу охопили овації.

Промова Вільсона набирала обертів. Попередивши, що на країну чекають «багато місяців суворих випробовувань та жертв», він проголосив, що боротьба Америки — це боротьба від імені всіх народів світу.

«Такому завданню ми можемо присвятити свої життя та долі, усе, що ми є, й усе, що ми маємо, з гордістю, бо прийшов день, коли Америка отримала честь покласти свою кров та сили за принципи, які народили її на світ, за щастя й мир, які вона береже. Інакше вона вчинити не може, і хай їй допоможе Господь».

Після цих слів почався справжній кінець світу. Усі підвелися. Замайоріли прапори. Чоловіки кричали, свистіли, ревли. Промова Вільсона тривала 36 хвилин, і він жодного разу не промовив слова «Лузитанія». Закінчивши промову, він швидко вийшов із зали.

Перш ніж Конгрес ухвалив рішення про війну, минуло чотири дні. За ці декілька днів німецькі субмарини наче навмисне намагалися позбавити Америку останніх сумнівів — було потоплено два американські торговельні кораблі. Загинуло щонайменше одинадцять американців. Так багато часу знадобилося Конгресу не тому, що були сумніви, а тому, що всі сенатори та представники розуміли: це великий історичний момент, і всі хотіли, щоб їхні ремарки ввійшли в історію. Вільсон підписав резолюцію о 13:18 6 квітня 1917 року.

Вінстону Черчиллю здавалося, що вже давно треба було це зробити. У його історії, більше схожій на мемуари, — «Світова криза 1916—1918» — він так казав про Вільсона: «Те, що він зробив у квітні 1917-го, треба було зробити у травні 1915-го. Якби він зробив це тоді, нам вдалося б уникнути різанини, страждань та руйнації, відвернути багато катастроф. У скількох мільйонах домівок вільний стілець був би зайнятий! Яким інакшим був би розтрощений світ, у якому тепер приречені жити як переможці, так і переможені!»[781]

Проте Америка долучилась до війни якраз вчасно. Нова німецька кампанія необмеженої підводної війни почалася з жахливим успіхом, хоча британські посадовці це приховували. Американський адмірал Вільям С. Сімс дізнався правду, коли приїхав до Англії, щоб скласти план участі Америки в морській війні разом із британськими лідерами. Сімса шокувало те, про що він дізнався. Німецькі субмарини топили кораблі в такій кількості, що в Адміралтействі таємно прогнозували: Британії доведеться капітулювати до 1 листопада 1917-го. У найгірший місяць, квітень, у будь-якого корабля, що виходив з британського порту, шанси бути потопленим складали 1 до 4. У Квінстауні консул США Фрост на власні очі побачив результати нової кампанії: лише за двадцять чотири години на берег зійшли команди шести торпедованих кораблів[782]. Адмірал Сімс доповів у Вашингтон: «Якщо коротко, то я вважаю, що зараз ми програємо війну»[783].

Лише через десять днів флот США відправив на допомогу ескадру есмінців. Вони вийшли з Бостона 24 квітня. Есмінців було небагато — тільки шість. Але важливість цього кроку була очевидною для всіх.


Уранці 4 травня 1917 року будь-хто, хто опинився на верхівці пагорба на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, міг побачити незвичайну картину. Спочатку на обрії з’явилися шість хмар чорного диму. День був навдивовижу ясний, море вражало синявою, пагорби рясніли зеленню — просто як у той самий день два роки тому. Кораблі на обрії було видно дедалі чіткіше. Корпуси кораблів нагадували ос — таких тут іще ніколи не бачили. Вони йшли однією лінією, і на кожному майорів великий американський прапор. Сотні глядачів зібралися на березі. Багато в кого в руках теж були американські прапорці. Для них це стало незабутнім видовищем неймовірного значення. Це нащадки колоністів поверталися в скрутну годину Британії. Цю мить увічнив художник Бернард Ґріббл на відомій картині «Повернення “Mayflower”». Американські прапори здійнялися над будинками та публічними установами. Британський есмінець «Мері Роуз» вийшов зустріти бойові кораблі та просигналив «Вас вітають американські прапори»[784]. Американський командир просигналив у відповідь: «Дякую, я радий вам!»

Восьмого травня есмінці вийшли у своє перше патрулювання — усього через день після другої річниці потоплення «Лузитанії»[785].

Загрузка...