Позичене обличчя

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Монастир августинців між Кілдаром і Чезвіком був закритий ще перед першою світовою війною. Тепер там містилася пивоварня, продукція якої експортувалася навіть у Південну Африку. Маєток святої Варвари, що стояв поблизу, клином вгризався в землі августинців. Подейкували, що покійний Скрогг придбав його нечесним шляхом. Решта землі довкола пивоварного заводу й досі належала августинцям, вони здавали її в оренду бідним селянам, стягуючи з них третину всіх прибутків.

Орендна плата була висока, і селяни бідували. Особливо тяжко жилося батькові Фіннігена.

Садиба, яку він орендував, мала вісім моргів, тобто приблизно півгектара. Частина поля була всіяна камінням. На такій землі можна лише сяк-так вирощувати ячмінь. Молока від трьох корів ледве вистачало для власних потреб.

Дім з прибудованими стайнею і сараєм так похилився, що здавалося, от-от завалиться. Кілька вікон було позабивано дошками, шиферний дах абияк полатано бляхою. На подвір'ї бігали худі й обскубані кури.

Біля ґанку Девітт побачив гурт дітей різного віку, вдягнених у лахміття. В кухні ще кілька дітей з'юрмилися довкола ночов з намоченою білизною. Один пацав долонею по воді, інші, на яких падали бризки, голосно вищали. Найменше плакало.

З хатніх сутінок виринула жіноча постать. Кинувшись до дитини, жінка помітила Девітта, випросталась і, взявшись руками в боки, спитала, що йому тут треба. Девітт сказав, що хоче поговорити з її братом. Вона невдоволено відповіла, що брата немає вдома.

Але тут на порозі з'явився високий чолов'яга, затуливши собою весь прямокутник дверей. Його обличчя не можна було розгледіти в напівтемряві, але з перших його слів Девітт збагнув, що перед ним сам Фінніген.

Кімната була захаращена ліжками, посередині стояв стіл. За ним троє бородатих чоловіків грали в карти. Фінніген примостився четвертим і, не запрошуючи Девітта сісти, гримнув на нього:

— Ну, кажіть уже! Чого вам тут треба? Пошпигувати прийшли? Тут нема чого винюхувати! Тут чесні люди, які заробляють чистими руками!

— О'Брайн має намір, якщо, звичайно, не знайде справжнього злочинця, послати вас на шибеницю. І можете бути певні, він це зробить! — Девітт підсунув ногою ослінчика й сів.

— Чого хоче отой гладкий кабан? — В очах Фіннігена блиснула холодна лють. — Мене через Енн і Лайн послати на шибеницю? Це ж просто сміх.

Він гучно засміявся і ударив кулаком по столу, аж склянки задзвеніли.

— Коли свіжий бриз гойдатиме вас на шибениці, навряд чи це буде смішно!

— Ви гадаєте? — Фінніген підвівся і грізно наблизив до Девітта своє неголене підборіддя.

— Безперечно, — запевнив його Девітт. — Єдине, в чому я сумніваюся, — чи вдасться знайти мотузку, яка вас витримає. Мабуть, доведеться взяти дріт.

— Дай йому в пику, — байдуже порадив один з картярів.

— Справді? — прицмокнув язиком Фінніген.

— Не раджу пробувати, — сказав Девітт.

— Мені начхати на твою пораду! — Фінніген розмахнувся.

Але перш ніж його кулак досяг мети, Девітт висмикнув з кишені ліву руку і завдав йому різкого удару в підборіддя. Фінніген витріщив очі від несподіванки, але другий удар тут же звалив його з ніг. Фінніген не робив спроби підвестися.

— Хто б міг подумати?! — він стріпнув головою, обмацав підборіддя і з подивом звернувся до картярів: — Ви таке бачили? У нього в кулаці вибухівка!

Фінніген підвівся, лагідно усміхаючись: він пройнявся повагою до гостя.

— Після такого треба випити по чарці! — Він узяв пляшку зі столу. — Отже, поліцейська каналія хоче пришити мені два трупи? Від нього всього можна сподіватися! Але мене не залякаєш. Я маю не одне, а цілих три алібі. Ось вони сидять усі три. Перше алібі звати О'Келлі, друге — Макгора, а третє — Сідней. Правда, хлопці?

Троє за столом мовчки кивнули.

— Я б на вашому місці не ставився так легковажно до погроз О'Брайна, — порадив Девітт. — Я не знаю, як ви ставитесь один до одного, але всі три алібі зрадять вас, варто лиш О'Брайну сердито глянути на них.

Фінніген вгамував своїх трьох друзів, які почали протестувати, і голосно гукнув, щоб до нього прийшли Пат, Кон, Джім і Джек.

Чотири хлопчики віком від семи до дванадцяти років умить прибігли з кухні.

— Скажіть панові, що я вчора цілий день працював, — наказав Фінніген.

— Вчора? Так, так… Ти крив сарай.

— А позавчора?

— Цілий день спав, — пропищав найменший. — Ти страшенно хропів, а коли я штовхнув тебе, то заревів, як ведмідь…

— Чуєте — дитячими устами глаголить істина, — Фінніген погладив хлопця по білій чуприні, повернув його і легко підштовхнув до дверей.

— Гаразд, ви там не були. То чия ж це робота? — Девітт узяв колоду засмальцьованих карт, вправним рухом пальця витяг одну і поклав перед Фіннігеном. То була пікова дама.

— Безперечно, все зробила ота стара відьма і ніхто інший! — вигукнув Фінніген. — А як ви дізналися?

— Але ж яким чином із свого притулку місіс добралася до Кілдара? Вона ж не може рухатися без милиць.

— Вона все може, ця стара відьма! — відповів Фінніген переконано. — Бере віник, бурмотить щось і — через димар, куди схоче.

— Можливо. — Девітт не заперечував цієї версії, але додав серйозно: — Притулок майже за тридцять миль від Кілдара. Чи не задалеко для подорожі на вінику?

— Справжня відьма за одну ніч до Місяця злітає й назад повернеться, — буркнув О'Келлі.

— Справжня, відьма не тільки до Місяця на вінику доїде, — додав Макгора. — Вона візьме жменю тіста, зліпить з нього маленького чоловічка, скаже, що це ти, кольне тебе голкою в груди, і ти — мертвий! Я знав одну, вона всю худобу в нашому селі таким робом знищила.

Фінніген наморщив лоба:

— Годі базікати. Джером був веселий хлопець, усіх молодиць до себе скликав, мов той півень курей до купи гною, а про господарство дбала тільки стара. Вона мучилася, поки не стала спершу калікою, а потім і зовсім перевелася. Мій друг Джером віддячив їй, в останній день свого життя склавши заповіт, за яким усі гроші відказав дочкам. Любій дружиноньці дісталася дуля.

— Де ж той заповіт?

— Десь у схованці в будинку. Там лежать також гроші, які мені винен цей волоцюга! В такій ситуації кульгава вдовиця здатна бігти навіть на милицях, аби лиш випередити дочок.

— З усім цим можна погодитися, — промовив Девітт. — Але залишається питання, як удова без чаклунства могла потрапити в Кілдар?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Фінніген. — Але я можу заприсягтися, що ніхто інший не мав таких вагомих причин звести зі світу Енн і Лайн, як вона.

— Коли ви були в неї у вівторок, — спокійно зауважив Девітт, — то розмовляли з нею так ніжно, як син з матір'ю.

— Цей хлопець знає все! — здивовано мовив Фінніген до трійці за столом.

— Будь обережний! — застеріг Сідней. — Він знає набагато більше, ніж корисно твоєму здоров'ю.

Девітт кивнув головою.

— Може, й так. Бо гроші, що їх ваш друг, перепрошую, негідник Джером, вам винен, зароблені не на контрабанді віскі. Ви таємно доставляли в Ірландію аптечні товари, і це може принести вам додатково щонайменше десять років в'язниці.

О'Келлі аж рота роззявив з подиву:

— Фіни, цей справді забагато знає. Хоч-не-хоч, нам доведеться його спекатись.

— У неділю ввечері, як ніжний коханець, ви послали Гайлен квіточки, — Девітт дивився тільки на Фіннігена. — У неділю вона вже мала бути в Кілдарі?

— Зупинимось на десяти роках в'язниці, — ухилився від прямої відповіді Фінніген. — Ви прийшли, щоб мене про це попередити?

— Нічого подібного. Я просто хочу взяти у вас кілька показань.

– Ідіть ви під три чорти! Бо дістанете від мене не показання, а синці під очі! — злісно прохрипів Фінніген.

З кухні долинув дитячий галас, потім на дверях стала сестра Фіннігена. Він підвівся і підійшов до неї. Сестра прошепотіла йому щось, він вилаявся і вийшов до кухні.

За хвилину він повернувся з чотирирічною дівчинкою на руках, яка жалісно плакала. Вона прищикнула пальці у дверях, і Фінніген утішав її, роблячи нашвидкуруч качечку з газети.

— Дивіться, шановний всезнайко, — звернувся він до Девітта так голосно, ніби хотів, щоб його почули в кухні. — Отаких замазур тут повзає аж одинадцятеро. Їм треба їсти, пити, вдягатися. А що ми маємо? Дах ось-ось упаде на їхні голови, ходять вони в лахмітті, вранці, в обід і ввечері їдять пісну картоплю. М'ясо буває тільки на великі свята, та й то лиш тоді, коли щастить потай убити косулю чи зайця. Напевне, ви скажете на це: люди ці ледачі, ненажерливі, п'яні, брудні, і живуть вони так, як заслуговують…

— Я такого не кажу! — рішуче перебив його Девітт.

— Але таких, у кого це не сходить з язика, тут вистачає! — не вгавав Фінніген. Він розпалювався, голос його лунав дедалі загрозливіше. — Заради попа череватого вони готові пограбувати своїх братів, вони кровопивці, гірші за блощиць! Коли ж хто-небудь не хоче здохнути і попросить допомоги у клятого святенника, той йому співає: «Господь поможе, молись йому…»

— Неправда! Я ніколи так не говорив! — вигукнув, ускочивши до кімнати, Джойс. Його кощаве обличчя, вкрите червоними плямами, пашіло гнівом. — Ти брешеш і брудниш руку, що хотіла тобі помогти!

— Погляньте-но на цього прусака, який наважується заявляти, ніби я гудив його смердючі лапи! — Фінніген весь тремтів від обурення. — Коли ти хотів допомогти нам, коли? Чи не тоді, коли, як-от зараз, приходив стягнути оренду для свого череватого попа?

— Якщо для тебе оренда зависока, можеш заявити про це, ніхто не забороняє! — крикнув Джойс.

— Ти бачиш на моїх колінах дитину, у якої можна полічити ребра під лахміттям! Ти знаєш, що з трьох картоплин, котрі ми вибираємо, дві потрапляють на горілчаний завод твоїх благочестивих братів! Ви теж не кращі! — накинувся Фінніген на Девітта. — Приходите непрохані, як сніг на голову… Аптечний товар! Якби я тільки міг, чорт забирай, то напхав би цим товаром всіх ледачих панночок у Кілдарі! По саму зав'язку! Вони нудьгують, не знають, як згаяти час. От їм і кортить так наковтатися аптечного товару, щоб на церковних банях замість лелек побачити танцюючих поросят! А тепер згинь, отруйна комахо! — звернувся він знову до Джойса. — Бо інакше юшкою вмиєшся! Твоє щастя, що мені треба з паном порозмовляти, — показав він на Девітта.

Джойс ковтнув слину, хотів огризнутись, але передумав і пішов геть.

Фінніген провів по обличчю рукою і сказав тихо й мирно:

— Всі знають, що Джером завинив мені гроші, але чи побачу я їх коли-небудь?

— Авжеж, ні, — відповів Девітт, — Повішений навряд чи прийде стягати свій борг. Я гадаю, ви типовий убивця, із тих, хто чинить умисний злочин. Де треба говорити, ви мовчите, де треба мовчали, базікаєте, як стара базарна баба. Ви не можете тримати себе в руках, кидаєтесь з однієї крайності в іншу. Яку роль відіграє Джойс в історії зі спадщиною? Він рветься до грошей, щоб збагатити церкву? А що ви знаєте про наглядачку притулку, де живе стара Скрогг? Чи справді така хвора ота місіс Скрогг, що ходить лише на милицях? Кажіть хутчій, чоловіче! Зрозумійте, нарешті, так буде краще для вас!

— Я нічого не знаю. Я справді нічого не знаю. Я тільки чув, ніби наглядачка притулку і стара Скрогг — подруги з дитинства, але…

— Від кого ви це чули? — перебив Девітт.

— Точно вже не пригадую, — Фінніген потер лоба, — але згадаю…

— Чи зустрічалися ви з Гайлен в останні дні?

— Я… так…

— Де?

— В Реммінгтоні.

— Чуєш, ти, перш ніж казати, клади кожне слово на золоті ваги, — втрутився Сідней.

— Заткни пельку! — гаркнув Фінніген.

Він пройнявся незбагненним довір'ям до Девітта і розповів йому щиро все, що знав. Це було не дуже багато, але дещо з кілдарських подій стало для Девітта зрозумілішим.

Маленька Енн, яка прищикнула пальця дверима, встигла потоваришувати з Девіттом. Вона вилізла йому на руки і не давала спокою, аж поки він не зробив їй ще одну паперову качечку.