Жовтаве світло надвечірнього сонця мовби сіяло якийсь тихий смуток на краєвид, що пропливав обабіч Девіттової машини. Це враження посилилось, коли перед ним виринула самотня будівля з крутими дахами, багатьма димарями і зарослими плющем стінами. Вигляд старовинного будинку, де старі напівживі люди проводили свої останні дні, навіяв настрій, що виникає, коли бачиш речі, які давно вийшли з ужитку і зберігаються тільки як спомин про минуле, — древній олив'яний кухоль, майстерно виготовлена гасова лампа, пожовкла гравюра.
Проїжджаючи повз ворота парку, Девітт помітив там деяких мешканців притулку. Вони дріботіли непевним кроком, важко спираючись на палиці, стомлено опускалися на лави.
Біля під'їзду Девітт зупинив машину і зайшов до залу. Гаккетт, напевне, побачила його здалеку і вийшла назустріч. Коли він висловив бажання зустрітися з місіс Скрогг, вона, завагавшись, сказала, що зараз у старої дами сидять гості. Девітт саме тому й квапився сюди, тож попрохав Гаккетт передати місіс Скрогг, що він приїхав у справі спадщини.
Гаккетт пішла. Незабаром вона повернулася й запросила Девітта йти за нею.
Кімната місіс Скрогг була простора і світла, вельми затишна. Гарні шпалери, оббивка меблів витримана у світлих тонах, абажур сучасний. Стара Скрогг лежала у ліжку в нічній байковій блузі. Сиве волосся було дбайливо зачесане, схожі на пазури кістляві пальці мирно лежали поверх ковдри. Праворуч неї сидів на стільці майстер Джойс, вбраний у чорне, бундючний, похмурий. З протилежного боку на плетеному стільці вмостився інспектор О'Брайн. Він тримав у роті велику незапалену сигару.
О'Брайн привітався до Девітта без своєї звичайної грайливості.
— Бачу по вашому обличчю, що ви принесли нам добру звістку, — сказав інспектор. — Пора, пора нарешті розплутати цю прикру справу з духівницею. На нашого доброго Джерома, хоч він і чудово співав, у грошовий справах не можна було покластися.
Джойс повідомив:
— Ваша шкіряна сумка вже давно готова і чекає на вас. Не забудьте — робота виконувалась на замовлення!
Місіс Скрогг розглядала Девітта незвичайно жвавими очима й мовчала. Гаккетт, стоячи біля одвірка, уважно стежила за всіма, не втручаючись у розмову. Після короткої умисної паузи Девітт сказав:
— Сьогодні вранці, переглядаючи батькові папери, міс Скрогг знайшла проект духівниці, за яким Джером Скрогг відписав усе майно своїм трьом дочкам, а вам, місіс Скрогг, лише ренту — 250 фунтів на рік.
— Яка несправедливість! — обурено скрикнув Джойс. Очі його ніби ще більше звузились, голос звучав ще пронизливіше, ніж завжди. Він намагався приховати тремтіння рук.
— Ми подамо в суд, Ейліс! Нехай процес тягтиметься хоч десять років, нехай скликають Верховний суд — ми не відступимося, поки не переможе справедливість! Ти одна, лише ти одна нажила всі гроші, ти працювала з ранку до пізньої ночі! То чому ж ти мусиш отримати якісь жалюгідні крихти?
— Заспокойся, Сліме, — спробував утихомирити його О'Брайн. — Проект — це ще не духівниця!
— На проекті Скрогг зазначив, що бере за свідків служницю Бес та містера О’Гвінна, — брехав далі Девітт. — Я розмовляв із гробарем, і він підтвердив, що підписував духівницю. А що місіс Бес і містер О’Гвінн люди нічим не заплямовані, їхня правдивість не підлягає сумніву…
— О’Гвінн незаплямований? Від цих слів може обвалитися тюремний мур! — крикнув майстер. — Богохульник він! Осквернитель могил! Він…
— Спокійно, — спинив його О'Брайн. — За такий тон тебе можуть оштрафувати на шість фунтів. Обуренням тут не зарадиш. Якщо ж міркувати спокійно, то навіть добре, що все з'ясувалось і Ейліс зможе нарешті зробити все, аби довести свої права.
— Гайлен — безбожна повія! — не вгавав Джойс. — Вона вже обдумала, що брехати судові.
— Свідки тут, свідки там, а де ж духівниця? Покажіть нам її! — мовила раптом стара Скрогг спокійним голосом.
Руки вона сховала під ковдру, і Девітт не сумнівався, що стисла їх там у кулаки. Він сказав підкреслено сухо:
— Духівниця знайдеться! Позначка на проекті не лишає сумніву, що ваш чоловік сховав її у будинку.
— Покажіть мені проект.
— Я надіслав його до нашого головного бюро, — пояснив Девітт. — Якщо дійде до судового розгляду…
— … мій адвокат легко доведе, — перебила стара, — що для мого чоловіка складання духівниць стало манією — він навіть склав духівницю на користь Товариства собак. А є закон, який, при доведенні душевного розладу заповідача, дає право оскаржити кожну духівницю.
– І ми оскаржимо її, можете бути певні! — гаркнув Джойс.
— Ви вважаєте нас дурнішими, ніж ми є, — вступила в розмову Гаккетт. Її рішучий тон свідчив, що вона має тверду вдачу і пречудово знає, як поводитись. — Про що ви розмовляєте з Гайлен, нікого не цікавить. Та коли ви твердите, ніби Гайлен знайшла духівницю, за якою усе майно припадає їй одній, тоді я скажу вам — шукайте дурнів в іншому місці. Отже, чого ви прийшли сюди? Чого хочете від місіс Скрогг?
— Вас це не обходить, — відказав Девітт. — Наскільки мені відомо, ви з місіс Скрогг не родичі.
— Я її подруга і користаюсь правом її довіреної особи. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?
Девітт засміявся їй в обличчя.
— Не дуже пишайтеся дружбою з місіс Скрогг. Мені відомо, як ця дружба зав'язалася…
— Ви натякаєте на те…
— Так, саме на те.
— Я виправдалася тоді в усіх пунктах, крім одного, — не здавалася Гаккетт. — І цей один пункт…
— Ви дістали тільки півтора року за недостатністю доказів. Місіс Скрогг подбала, щоб кілька свідків говорили на суді не те, що на слідстві. Але ще дещо про духівницю, — звернувся Девітт до Скрогг. — Ваша дочка запросила на завтра муляра і теслярів, щоб вони ретельно оглянули будинок, і я прийшов дістати вашу згоду на це, як співвласниці…
— Не погоджуйся, Ейліс! Гайлен безбожна повія, і кожне її слово — брехня! Придивіться до неї, якщо ви справді хочете знайти вбивцю! — знову почувся верескливий голос Джойса. Змінивши тон, він з покірливим і водночас підступним усміхом додав:
— Вся ця морока з духівницею чистісінька комедія, хоч вона коштувала двох жертв. Я знаю Гайлен з дитинства, і знаю, що з цієї дитини — хай бог милує! — вийшло! Ви створите для себе додаткові труднощі, пане адвокат, якщо будете вірити теревеням Гайлен. Ще більші труднощі вас спіткають, коли ви діятимете заодно з Гайлен і допомагатимете їй одержати майно, на яке вона не має ніякого права.
— Поки він не покаже духівниці, я б на твоєму місці, Ейліс, і розмовляти не стала, — порадила Гаккетт.
— Ви щойно твердили, — спокійно звернувся Девітт до Джойса, — ніби Гайлен вбила своїх сестер. Гаразд! Але як вона проникла в дім? Про це ви подумали?
— Не маю жодного уявлення, — відповів Джойс неохоче.
— А ви, місіс Скрогг? — спитав Девітт. — Ви знаєте, як можна непомітно проникнути в дім? Або ви, Гаккетт?
Обидві жінки тільки знизали плечима. О'Брайн задоволено смоктав свою сигару.
— Що я казав? Такою тактикою допиту нічогісінько тут не доб'єшся! Відповіді, які ви щойно дістали, найкращий доказ. Кожен з присутніх знає, що є можливість потрапити в дім, не користуючись дверима. Я маю на увазі старий хід. Але, наприклад, нашого любого Джойса можете допитувати хоч до страшного суду — все одно нічого не дізнаєтесь. Чи не так, старий пророче?
Джойс з овечою покірливістю кивнув головою.
— Я взагалі не скажу більше нічого. Хіба що перед судом, і лише під присягою!
— Тільки так, — підтвердила Гаккетт. — Адже йдеться не лише про гроші, а про два вбивства!
— Кожен з нас, включаючи мене, знав про хід, кожен з нас так чи інакше зацікавлений у спадщині. Отже, кожен з нас міг бути вбивцею, — підсумував О'Брайн самовдоволеио. — Якщо ви мали на меті тільки це з'ясувати, то не варт було так далеко їхати: Лемерт, шановний директор краєзнавчого музею, багато років тому відкрив отой підземний хід.
Девітт зрозумів, що О'Брайн розгадав його план. Він підвівся і сказав зневажливо:
— Гаразд, нехай суд розбереться, як пов'язані між собою підземний хід і вбивства. Але все це не стосується духівниці. Вона знайдеться і буде визнана законною.
— Мій чоловік, як я вже казала, склав кілька духівниць, — стояла на своєму Скрогг.
— Це нічого не важить, — заперечив О'Брайн. — Якщо заднім числом його не оголосять божевільним, суд може стати на бік Гайлен.
— То була б страшна несправедливість, — сказала Гаккетт.
О'Брайн казав правду: докопатися до справжніх думок присутніх було неможливо. Але нехай вони вірять, що Гайлен знайде духівницю і доб'ється свого. Девітт був певен, що таку думку він нав'язав їм. Вже зібравшись іти, він раптом кинув погляд на нічний столик біля ліжка. Там лежав молитовник з тисненим хрестом, стояли кілька слоїків з таблетками, будильник і настільна лампа. Поряд з нею — обрамлене чорним крепом фамільне фото, вже знайоме Девіттові: огрядний, життєрадісний Скрогг і маленька, висохла, вся в чорному жінка, позад яких стояли з награними усмішками три дочки — Енн, Лайн, Гайлен. Таке фото є майже в кожній сім'ї. Але місіс Скрогг поставила його на своєму нічному столику, та ще й облямувала чорним крепом, і це раптом відкрило Девіттові всю брехливість її і всіх тих, хто називав себе її довіреними особами. Стара ненавиділа свого покійного чоловіка, ненавиділа своїх дочок, які зі свого боку платили їй тим самим, і все ж вона поставила фамільне фото на нічний столик, щоб всім показати, яка дорога для неї її сім'я.
Тут йому сяйнула нова думка. Він знав, що місіс Скрогг не подасть йому руки, та, незважаючи на це, підійшов до неї і простягнув руку. Поки, як він і передбачав, стара розглядала його руку, він ногою відхилив дверцята тумбочки. Побачивши там нічну посудину, переконався, що не помилився. Симулюючи зніяковіння, він щось промимрив і вийшов з кімнати. Але, ще не дійшовши до сходів, почув позад себе кроки О'Брайна. Девітт зупинився.
— Ви хитрий, мов диявол, — почав з компліменту О'Брайн. — Тепер ви думаєте, що загадку розв'язано і вже відомо, хто спровадив на той світ обох сестер? Але раджу не поспішати. Те, що ви побачили, є лише побічний доказ. А побічні докази завжди можна витлумачити по-різному. Спроможність місіс Скрогг, яка нібито ледве ворушить пальцями, користуватися нічною посудиною, — ще далеко не доказ того, що вона здатна дістатися Кілдара, прокрастися через підземний хід в будинок і одну із своїх дочок повісити, а другу отруїти газом. Навіть якби стара могла бігати, навряд щоб хтось в Кілдарі не побачив би її й не впізнав. А літати вона не може, це вже напевне.
— Хто його зна, — промовив Девітт і пішов од спантеличеного інспектора.
По дорозі до Кілдара Девітт так заглибився в роздуми, що не помітив, як праве переднє колесо потрапило у вибоїну, і машину так трусонуло, що він мусив мерщій натиснути на гальма. Він вискочив з машини і побачив, що переднє колесо стоїть на ободі. Аж ось коли довелося гірко пошкодувати, що весь час відкладав придбання запасного колеса! Тепер треба було самому латати камеру. Ця кропітка робота ускладнювалася ще й тим, що він забув інструмент для зняття шин і мусив користуватися незручною викруткою. Незабаром і вона зламалася, і якщо спершу, лаючи себе, Девітт все-таки сприймав аварію з гумором, то тепер він серйозно занепокоївся. Темніло, а йому після всього побаченого і почутого в притулку конче треба ще завидна прибути в Кілдар, бо там може статися те, що він мусить попередити.
Уламком викрутки Девітт лише зламав ніготь на пальці, а шини так і не зняв. Єдине, що він міг зробити, це якось відсунути машину вбік, щоб на неї не наскочило інше авто. Проте, незважаючи на всі його зусилля, «ягуар» не зрушив з місця.
З боліт густою завісою підіймався туман, місцевість здавалася вимерлою.
Девітт уже втратив всяку надію, коли раптом вдалині з боку Чезвіка спалахнули вогні фар. Він стояв посеред дороги і вимахував руками, щоб привернути увагу водія. Коли машина наблизилася, Девітт упізнав той самий старий форд, що стояв у гаражі притулку. А за вітровим склом він побачив непорушне воскове обличчя… То була маска, за якою водій сховав своє обличчя. Девітт ледве встиг відскочити вбік: машина звернула праворуч і, мало не зачепивши «ягуара», зникла в долині.
Девітт не мав права гаяти ні хвилини: якщо йому не вдасться вчасно прибути в Кілдар, цієї ночі трагедія дістане своє жахливе завершення. Ввімкнувши стоп-сигнал і підфарники, він покинув машину на дорозі і мерщій подався пішки до Кілдара.