Позичене обличчя

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед роздоріжжям Девітт мусив різко загальмувати, бо, заглиблений в думки, не звернув уваги на дороговказ. Шлях праворуч вів до Кілдара, ліворуч — до Чезвіка, поблизу якого стояв притулок святої Варвари. Після короткого роздуму Девітт звернув ліворуч, хоч до цієї хвилини й на думці не мав побачитися з місіс Скрогг.

Дорога лежала поміж пагорбів, де паслася худоба і лише зрідка можна було побачити людину. У селах добра третина будинків стояла порожня; чорніли вікна з вибитими шибками, двері були зірвані або навхрест позабивані дошками, не чути ні собаки, ні півня. Неначе тут прокотилася хвиля чуми. Над усім панувала сумна тиша, мов на кладовищі.

Притулок святої Варвари, споруджений у стилі Тюдорів, розташувався у низовині. Здалеку видніли його башточки і високі гостроверхі дахи. Промені вечірнього сонця освітлювали цегляні стіни, подекуди зарослі плющем, в сутінках вікна виблискували золотом.

Метрів за сто від притулку Девітт зупинив машину і далі пішов пішки. Після заходу сонця швидко темніло, але, на подив Девітта, в жодному вікні не спалахувало світло.

Невже й тут така сама пустка? Крім кількох заможних людей, у притулку доживали свої останні літа старі актори й актриси, серед них були й колишні визначні діячі театру та кіно. Тепер вони беззубими ротами пережовували спогади, і навіть вируючий у каміні вогонь не міг уже прогнати пронизливого холоду з їхніх кісток.

Зайшовши на подвір'я, Девітт збагнув, чому у вікнах стояла темрява. Був якраз час вечері, і всі мешканці притулку зібралися в їдальні. Четверо великих вікон яскраво сяяли у пітьмі, і все, що діялось у приміщенні, було видно як на долоні. За довгим столом сиділо кілька старих, дуже охайно вбраних жінок і чоловіків на чолі з поважною дамою. То була наглядачка притулку місіс Гаккетт.

Через головний вхід Девітт увійшов до холу. Звідти сходи вели нагору. Ніхто не вийшов назустріч, і Девітт, одчинивши двері навпроти, потрапив у бібліотеку. Біля каміна сидів якийсь чоловік і читав. Девітт спитав, де можна побачити місіс Скрогг.

— Друга кімната ліворуч на другому поверсі. Але місіс Скрогг, мабуть, зайнята. Якийсь молодик годину тому питався про неї.

Девітт подякував і піднявся на другий поверх. Перед дверима кімнати місіс Скрогг зупинився. Звідти було чути, як жінка рипливим голосом казала, що тепер, на свіжому повітрі, вона почуває себе краще; притишений чоловічий бас рекомендував їй не хвилюватися, берегтись.

— Як вона могла заподіяти таке? — вигукнула місіс Скрогг.

— Я й сам не збагну, — сказав чоловік. — Певне, Енн була дуже хвора, таке трапляється з жінками навіть у молоді роки. Вона давно скаржилася на біль у животі. Хто його зна, може, то був рак. Тоді це краще для неї.

Смерть Енн, либонь, не дуже схвилювала його.

— Коли б господь швидше забрав мене! Це єдине, про що я молюся вдень і вночі! — знову вигукнула місіс Скрогг, але без того розпачу, що є нестерпним для співбесідника. — Було б неправдою, коли б я сказала, що плакала за Джеромом, хоч тридцять років прожила з ним у шлюбі. А смерть Енн уб'є мене. Який жаль, що я не можу провести її в останню путь. Лікар каже, що нормально ходити я більше ніколи не зможу…

— Не забувай, що в тебе ще є Лайн і Гайлен…

— Ти знаєш, які наші стосунки. Енн хоч інколи втішала мене теплим словом, а ці дві були б раді побачити мене у труні. Це так. Не супереч, Фінн!

Фіни! Девітт прислухався, хоч одразу збагнув, хто був співрозмовником місіс Скрогг.

— Воно й справді… Обидві якісь дивакуваті… — погодився. Фінніген.

— Дивакуваті? Вони злі, вони погані, — мовила місіс Скрогг з несподіваною переконливістю. — Вони не мають нічого святого в серці, ніякого почуття обов'язку. Живуть лише для власної втіхи, до всього іншого їм байдуже. Раджу тобі, як синові: не водися з ними! Вони зневажають тебе.

— Якщо Енн не сама заподіяла собі смерть і я знайду винуватця, зажену йому ножа під ребра, бог мені свідок — заприсягався Фінніген, наче не слухаючи старої.

— Не кажи так, — застерегла його місіс Скрогг. — На твоєму сумлінні і так уже стільки всього, що мусиш благати прощення в господа. Тобі не личить роль ангела помсти. Облиш, нарешті, контрабанду, живи чесною працею, і я поверну тобі гроші, які нібито заборгував тобі Джером.

— Нібито? — розгнівався Фінніген. — Яка вже там чесна праця, коли треба годувати дюжину п'явок, у яких доводиться орендувати землю… Присягаюсь тобі…

— Присягаюсь, присягаюсь! — перервала його місіс Скрогг кволим голосом. — Коли саме ти одержиш гроші — вирішую я. І годі про це!

— Годі чи не годі — визначаєш не ти! — Фінніген ударив кулаком по столу або по стільцю і зайшовся реготом. — Ти вже одною ногою стоїш у могилі, а вперта, як ослиця. Але затям, Ейліс, — я не з ваших святенників. Так чи інакше, до грошей своїх я доберуся! Проте для тебе було б краще розплатитися зараз!

— Ах, дай мені спокій, — з досадою відказала місіс Скрогг. — Я навіть не знаю, де сховано гроші.

— Зате я знаю. Там, де сховано заповіт, який зробить тебе жебрачкою. Десь у твоєму власному домі. І, можливо, одна з твоїх любих дочок тримає його в руках. Це була б таки божа справедливість!

Унизу, в залі, почулися кроки — певно, вечеря скінчилася. Девітт відійшов од дверей. Чи доречно розмовляти з місіс Скрогг у присутності Фіннігена? Ні — вирішив він.

Надворі було вже зовсім темно. Девітт оглянув подвір'я притулку. Поряд з будинком для прислуги був сарай, до нього прибудовано гараж, де стояв старий, але ще цілком пристойний форд, між подвір'ям та городом була теплиця.

Повернувшись до головної будівлі, він побачив, що в їдальні все ще світиться. Заглянув усередину. Двоє дебелих сільських дівчат відсунули убік стіл і встановлювали декорації: зоряний обрій, скеля з пап'є-маше, колони, дерева. З'явились і перші актори: дві дами у кринолінах, у білих перуках, з чорними косметичними мушками на припудрених старечих обличчях. Вони махали віялами, кокетували з чоловіками, які йшли за ними в обшитому золотом вбранні з маленькими шпагами при боці. Кожному з них було не менше сімдесяти. Мала розігруватись якась містерія, бо на скелю підіймався, важко дихаючи, мім у чорній накидці, в чорному м'якому капелюсі з червоним пером, а між колонами з'явився старий у білому вбранні. Обидва несли в руках картонні маски, які можна купити на новорічному ярмарку, з короткими паличками внизу, щоб тримати їх перед обличчям. Маскою чорного була потворна сатанинська пика, а білого — миротворний лик ангела. Між ними (поки дами і добродії танцювали менует) виринула третя символічна постать — Смерть з косою. Убрана в сіре трико з намальованими на ньому ребрами, вона тримала перед своїм обличчям білу маску-череп.